Овчинников Олег Вячеславович
Малесенький принц

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Овчинников Олег Вячеславович (olegas@ticard.ru)
  • Обновлено: 27/07/2005. 39k. Статистика.
  • Рассказ: Фантастика
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    На укр. языке. Опубликовано в сб. “Право на пиво”, изд. “Зелений пес”, Киев.

  •   Овчинніков Олег. МАЛЕСЕНЬКИЙ ПРИНЦ.
      
      Моєму брату Ігорю,
      великому прихильнику пива "Оболонь",
      у день його двадцятишостиріччя.
      
      - Хмм... Оболонь? - з сумнівом повторив Командор і погладив лівий підлокітник крісла. Потім посунувся вправо і погладив правий підлокітник. Неможливість виконати обидві ці елементарні дій одночасно злегка дратувала.
      - Так, "оболонь" чи "оболоня", - підтвердив ксенолінгвіст. - Місцева морфологія допускає обидва варіанти написання.
      - Хмм... Шкода, що ми не вточнили правильний ще при першому аудіовізуальному контакті. Ще місяць тому я нізащо б... - Командор зітхнув. - Вірно говорять, що досвід залишає нас з віком. І що ж являє собою ця сама "оболоня"?
      - Поки неясно. Але Ерік Очі-й-Вуха з хвилини на хвилину має завершити сканування планетарної ноосфери в пошуках інформації. А ось, до речі, й він.
      Двері командорської каюти безшумно сковзнули убік, і на порозі з"явився Ерік. Він провів долонею по збуджених очах; обережно, немов боячись обпектися, поторкав мочки палаючих вух - і пояснив зніяковіло:
      - Це варварська планета, мій принц! Схоже, тут не чули про вікові цензи на інформацію. Усе, що завгодно, - у вільному користуванні. Навіть... Навіть... - Губи його затремтіли.
      - Заспокойтеся, мій друг, - мовив Командор. - Я розумію глибину вашого потрясіння. Що поробиш, у нашому положенні вибирати ні з чого. Хто б ні простягнув нам руку допомоги, ми повинні прийняти її з вдячністю. Навіть від варварів. Але скажіть, Ерік, чи вдалося вам пролити світло на цікавлячу нас проблему? Що таке "оболоня" і з чим її їдять?
      - Оболонь, - виправив Ерік і знайшов у собі сили прямо глянути в очі принца, світло-блакитні, в обрамленні дрібних напівпрозорих війок. - Та її не їдять, а п'ють. Наскільки мені вдалося з'ясувати, так називається сорт пива.
      - Пива? - здивовано повторив Командор. - Що таке "пива"?
      Інформаційний суперсенсор на прізвисько Очі-й-Вуха зам'явся.
      - Це не так просто пояснити. За одними джерелами пиво є алкогольним напоєм. За іншими воно не підпадає під чинність закону про рекламу алкогольної продукції і придбати його може хто завгодно. Навіть... Навіть... - Він уронив голову на груди, і плечі його дрібно затряслися.
      - Ну, - поквапив Командор. - Будь ласка, візьміть себе в руки.
      Ерік стиснув пальці в кулак, зробив глибокий вдих і випалив у пориві запеклої рішучості:
      - Особи, що не досягли вісімнадцяти років. - Потім підняв голову й додав у виправдання. - Не подумайте, мій принц, що я спотворюю факти. Конкретно це місце я проскакував раз десять!
      - НЕ досягли? - неголосно ойкнув ксенолінгвіст. - Не "ті що досягли", а ті що "НЕ досягли"? Свята Корона, це справді варварська планета!
      Командор не сприйняв до уваги його голосіння. Він потеребив кінчик носа і спробував наморщити чоло, але, звичайно ж, не зміг цього зробити за цілком з'ясовних з погляду фізіології причин.
      - Алкогольний напій? - промурмотав він. - Закон про рекламу?
      - Я ж казав, що це непросто пояснити, - нагадав Ерік, ледве не плачучи.
      - А втім... Немає часу на розбирання. Хвилина зволікання може коштувати життя! Але чи вдалося вам з'ясувати головне? Де знаходиться ця загадкова "оболонь".
      - Так, мій принц. Вдалося. Осьде вона.
      Ерік зробив крок до голографічного зображення планети, що висіло посередині каюти, м'яко крутонув переливчасту кулю в долонях і впевнено тикнув пальцем у якусь точку на його поверхні.
      - Тоді вперед! - віддав наказ Командор. - До речі, хто-небудь... зніміть мене з цього крісла.
      
      "А може, не мудрувати? Взяти й написати: "Оболонь - Експортне"?" - без поспіху міркував Максим, розвалившись у незвично м'якому кріслі свого начальника, яке цього ранку пустувало... тобто, вже ні. Із вибагливим стільчиком, що обертається, на якому Максим за звичкою відсиджував свій, скажемо так, робочий час, крісло Валерія Олександровича не йшло ні в яке порівняння. Розважатися в такому було одне задоволення, а працювати... Працювати, як не дивно, як і раніше не хотілося. Особливо коли зі всього відділу залишився ти один, ніхто не зиркає через пап'є, не ричить людським голосом: "Ти, Широбоков, це - кінчай мені дисципліну розладжувати. Уночі зівати будеш".
      Ні, "Експортне" не піде, вирішив Максим після пари позіхів. Хоч воно і призначено здебільшого на експорт, але ж не можна так-те вже - у чоло. Імпортери на назву навряд чи купляться, а свої, навпаки, ще образяться, не стануть брати.
      Він знову взяв зі столу дволітрову баклажку з дослідним зразком і задумливо поколихав на долонях.
      Ти ба, тяжкенька! Може, так і назвати - "Золоте"? Хоча ні, було вже - "Клінськоє". Тоді "Платинове"? Теж ні, "Тінькофф" раніш нас похопився. А може...
      Закінчити думку Максимові не дали двері кабінету, що відлетіли убік і з гуркотом встряли в стіну. "Усе рівно нічого путнього в голову не йде", - за інерцією додумав він, машинально щулячись у начальницькому кріслі і через пап'є в усі очі розглядаючи дивних гостей. На щастя, вони не були схожі ні на групу захоплення, ні на виконавчих приставів від податкової, що наскочили з раптовою інспекцією в штаб-квартиру процвітаючої пивоварної компанії. Строго кажучи, вони взагалі ні на кого не були схожі.
      Першим у кімнату, прихилившись, ступнув громило двометрового росту, від могутньої шиї до п'ят затягнутий у чорну шкіру, щедро присмачену заклепками, шипами й обручами з якогось тьмяного світлого металу. Постояв, заповнюючи собою дверний прохід, оглянувся й зробив крок убік. Того, хто увійшов слідом, Максим роздивився не відразу. Перешкодила інертність мислення і пап'є у вигляді виконаного з димчастого кришталю космічного човна, що відсотків на сімдесят загороджував поле зору. Тільки обережно виглянувши зі свого укриття, Широбоков розглядів ледь виступаючу над столом маківку, прикрашену рідкою поросллю світло-золотавого волосся й короною з того ж тьмяного металу, щоправда, надягнутою чомусь зубцями вниз. Слідом за коротуном у короні в кабінет одночасно ввійшли два хлопчика років дев'яти, одягнені в яскраві камзольчики різних квітів. Той, що в синьому, був надзвичайно окатим і капловухим. Зелений камзол іншого, немов студентська шпаргалка, був поцяткований різноманітними позначками, ієрогліфами й рунами.
      Обвівши кімнату зором, зелений розгублено обернувся до синього.
      - Знову нікого! - сказав він. - Очі-й-Вуха, невже цього разу тебе все ж таки підвів нюх?
      - Не може бути, - відмахнувся синій і немов радарна антена повів головою зі сторони в сторону, придивляючись і прислухаючись. - Тут певно хтось є, але ми його просто не бачимо.
      Максим у сотий раз вилаяв себе за те, що з'явився на роботі у вихідний день, плекаючи в душі боязку надію на оплату понаднормових; поскаржився, що не може злитися з навколишнім середовищем, як хамелеон, і спробував у міру скромних можливостей стати ще непомітніше. Однак спроба його провалилася з тріском, хрускотом і скрипом. Тобто, навпаки: спершу під Максимом по-зрадницьки скрипнуло крісло, потім захрумтів під підошвою кинутий мимо кошика паперовий листок, і нарешті тріснуло в двох місцях випадково зачеплене ліктем пап'є.
      Зрозумівши, що його помітили, Максим підібрав космічний човен з килима, товщина і ворсистість якого мало посприяли м'якій посадці. Похитав головою, розглядаючи кучеряву тріщину між житловим модулем і ходовою, встановив на попереднє місце і знову заклопотано гулькнув під стіл. Крекнувши, дотягся до зім'ятого папірця, акуратно розправив на колінах і з глибокодумним видом прочитав власноручно зроблений запис: "Оболонь - Максолітове? Ні!".
      - От же він! - в один голос викликнули пацани, що начебто відстали від новорічної маскарадної процесії. Рівно на місяць, подумав Широбоков, сковзнувши поглядом по аркушу перекидного календаря з написом "1 лютого".
      - Хто тут? - здригнувшись - треба помітити, дуже реалістично, - запитав він.
      Шкіряний велетень у два величезні кроки перетнув кабінет, навис над Максимом, який при його наближенні відразу втиснувся в крісло, і понадив працівника схожим на рукоятку меча пальцем.
      - Ви... до мене? - уточнив Максим, обачливо дивлячись на плечі велетня, що, усупереч законам перспективи, ставали чим вище, тим ширше.
      - Ги-и... - ослабився гігант, а десь із-за столу, з того місця, де маячив притоплений поплавець коронованої маківки, зненацька пролунало:
      - Це залежить від того, ким ви є. Нам потрібен головний по "Оболоні", це ви?
      Питання було задано дитячим голоском, але таким тоном, що Максим, мабуть, не посмів би промовчати у відповідь навіть без велетня, що висів над душею. Він лише трохи забарився, збираючись із думками.
      Головний по "Оболоні"? Це як подивитися. З одного боку, працює він тут без року другий місяць, зарплату от дотепер іспитову отримує. Випробують на ньому, виходить, чи довго проживе молодий фахівець на таких грошиках. З іншого боку, напередодні ввечері, вирушаючи у Франкфурт на пивний ярмарок, Валерій Олександрович підкреслив - і словесно, і владним змахом брів, - що залишає Максима за старшого. Правда, тільки у своєму відділі і тільки до понеділка... Але хто його знає, чи не озвіріє ця клепана туша, не заставши потрібної їй людини на робочому місці? Проте і брехати в такій компанії здавалося небезпечним. А раптом той капловухий окун може на слух відрізнити правду від кривди?
      Промучившись хвилину, Максим вибрав з безлічі в принципі правдомовних відповідей єдину інтуїтивно вірну.
      - У даний час - так, - обережно сказав він.
      - Дуже добре! - донісся бадьорий писк із-за столу. - У такому випадку... Грюель, будь ласка, постав мене о-ось туди!
      Велетень слухняно нахилився і з обачністю, яку в ньому важко було запідозрити, поставив на сидіння стільця для відвідувачів свого маленького пана. Як і слідувало очікувати, їм виявилася дитина, майже немовля, на вигляд не більше двох років від народження. Крім корони, вона була одягнений у м'які чобітки і блискучий білосніжний плащ, схожий на складені за спиною ангельські крильця. При погляді на Максима на пухленькому личку маляти з"явилася недитяча недовіра.
      - Хмм... А ви впевнені, що саме ви тут найголовніший?
      - Ну-у... Якщо взяти до уваги, що крім мене зараз у всьому будинку лише пара прибиральниць і охоронець... До речі, як вам вдалося обминути охорону?
      - Про що це він, Карл? - немовля нетерпляче обернулося до дитини, що виглядала старше, у зеленому камзолі з літерами.
      - Мені здається, що його турбує доля тієї кумедної людини, що намагалася перешкодити нам увійти, - зробивши крок уперед, шанобливо вклонився той.
      - Ах, ось воно як. Так, нам довелося його нейтралізувати.
      - Е-е-е... - сказав Максим і покосився на схрещені на груди велетня руки, що товщиною більше нагадували ноги.
      - Не хвилюйтеся, з ним усе добре. Ми тільки-то скористалися симпатайзером. Якщо хочете, можете глянути на свого товариша.
      До цього моменту Максим був радий скористатися будь-як приводом, аби відстрочити продовження небезпечної бесіди. Зі складністю розминувшись з велетнем, він на ватяних ногах добрався до дверей кабінету і, міцно схопившись за косяк, виглянув у коридор.
      З того місця, де стояв Максим, пост охорони було видно чудово. Два столи, складені буквою "Т", стілець і сидячий на ньому Сергійович. Зростом і шириною плечей лише трохи програвав він шкіряному гіганту, на дозвіллі розважався жонглюванням двопудовими гирями і плетінням японських журавликів з восьмидюймових цвяхів, - а зараз сидів в півоберта до Максима і з запалом милувався яскравою червоною кулькою на своїй широкій, немов млинець від штанги, долоні. Не помічаючи нічого навкруги, Сергійович то віддаляв руку з кулькою і захоплено цокав язиком, то підносив до самого обличчя і витягував губи трубочкою, начебто збирався поцілувати яскраво-червону іскорку. Останній раз подібну екзальтацію на обличчі охоронця порядку Максим спостерігав з місяць тому, після того як Сергійович рядком уклав уздовж плінтуса чотирьох підпилих дембелів, що завітали до офісу з метою погрітися. Здається, він навіть нашіптував кульці ніжні слова!
      Повернувшись на своє місце - вірніше сказати, на місце Валерія Олександровича, окуповане незаконно і, здається, на лихо, - Максим помітив, що більше не боїться. На місце страху і нервової напруженості прийшли апатія і повна байдужість до своєї подальшої долі. Зокрема, він зовсім не образився, коли нахабний карапуз у кріслі навпроти, буравлячи Максима допитливими оченьками, пролепетав:
      - І все ж таки мені б хотілося бути впевненим на сто відсотків. Скажіть, чи немає когось у вашому оточенні, хто нехай не такий головний, але... молодший?
      - Ні, - буркнув Максим, і упустив лікті на стільницю, придавивши зверху важкою головою. Справді, куди вже молодше? "Молодший маркетолог" - ось що напишуть у його трудовий у тому випадку, якщо він успішно завершить іспитовий період. Тобто, принаймні, доживе до його закінчення.
      - Що ж... - По обличчю карапуза було видно, що він на щось зважився. - У такому випадку нам, очевидно, прийдеться мати справи з вами. Сподіваюся, вас не занадто зачепило моя, дозволю собі зауважити, цілком природна недовіра?
      - Аж ніяк, - у тон нахабі відповів Широбоков.
      - Ось і славно. Задля вибачення, можу відзначити, що незважаючи на похилий вік, я не спостерігаю на вашому обличчі явних ознак виродження, - продовжував знущатися недомірок у короні. - У вас поміркований погляд і зв'язна мова. Повинен визнати, що для своїх років ви чудово збереглися! Таких, як ви, у нас називають вундер... вундер... - Малюсінькі пальчики незграбно клацнули.
      - Вундеральте, мій принц, - негайно прийшов на допомогу зелений камзол.
      Похилий вік! - поморщився Максим. Так йому тільки в березні стукне вісімнадцять!
      Якщо, звичайно, одоробало з ковадлами замість кулаків не стукне його до того.
      - У кого це "в вас"? - байдужливо запитав Широбоков. - Звідкіля ви узагалі взялися?
      - О, це довга історія! - попередив зелений камзол, а синій закотив величезні очі до стелі, начебто відшукуючи на ньому мікроскопічні тріщинки.
      - Нічого, - заспокоїв Максим, згадавши Сергійовича і його нову любов, яскраву і, схоже, взаємну. - Думаю, йо до завтрашнього ранку нас ніхто не хватиться. Валяйте, розповідайте.
      І йому розповіли.
      
      Коли король Нюк, володар маленької планетарної держави Чальдина, почав забувати своє нескладне, по суті, ім'я, природа змилостивилася над старим і послала до нього спадкоємця. Малий, ледь почавши говорити, охрестив себе Ромуальдом і поставив батькові вимогу не затягувати процедуру передачі повноважень. Тому як тільки спадкоємець зміцнів настільки, що навчився відривати від столу королівську печатку, старий монарх із полегшенням зняв корону зі своєї, потемнілої від прожитого, голови і переклав на юну голівку Ромуальда, а сам пішов на покій. Зненацька для себе він захопився бодібілдінгом, парасерфінгом, фрідайвінгом і іншими безневинними забавами, якими люблять потішатися пенсіонери, ті що благополучно перейшли шістнадцятирічний рубіж. А оскільки екс-королева як і раніше всюди супроводжувала свого чоловіка, то не було нічого дивного в тому, що три роки поспіль, десь у проміжку між двадцятиденним марш-кидком через пустелю та сходженням на крижаний пік, вона принесла чоловіку другу дитину, також хлопчика.
      Весь перший рік свого існування малюк мовчачи зносив тягар екстремального способу життя, бовтаючись у похідному ранці за спиною в матері, однак після закінчення цього терміну люб'язно попрохав представити його до королівського двору, як того вимагає закон і правила пристойності. Переглянувшись і спільними зусиллями згадавши, що означає "до двору", колишні король і королева зручніше перехопили весла (а справа була під час швидкісного сплаву по гірській ріці) і направили тримаран нагору за течією, туди, де на самій вершині оточені німбом хмар виростали з граніту стіни й вежі їхньої фамільної резиденції.
      Однак "до двору" молодий принц не прийшовся. Ромуальд зустрів новоз'явленого брата, м'яко кажучи, без ентузіазму і навіть відмовився від бесіди з ним, порушивши тим самим неписане правило про поважне відношення до молодших. Причину подібного поводження неважко було зрозуміти. Розпещений владою Ромуальд у свої чотири з хвостиком почував себе ще цілком здатним подбати про довірену йому планету-державу, і не горів бажанням передавати кермо влади в чужі, нехай навіть більш гідні, руки. Закон про успадкування недвозначно вимагав від нього поступитися своїми правами молодшому нащадку королівського роду, але амбіції не дозволяли цього зробити. А може бути, що тягар влади притиснув свідомість монарха, змусив передчасно розтратити відпущений запас кмітливості, і тепер він не усвідомлював своїх дій. Як би те ні було, замість того, щоб усадити молодшого брата на трон і водрузити на його голову корону, Ромуальд вирішив відправити небажаного родича у вигнання. Заслати на безлюдний острів. Ув"язнити у острозі. Словом, куди завгодно, де завгодно, аби подалі й на довше. Придворне оточення Ромуальда не насмілилося заперечити його рішення, оскільки здебільшого складалося з ретроградів, тих, що розміняли другий десяток та були згодні на все, тільки б тихо провести залишок свідомого життя на теперішніх посадах. Лише кілька обурених голосів пролунало в підтримку законного спадкоємця і древніх традицій. Батьки опального принца, на той час ледве розрізняли право та ліво і також не змогли забезпечити сина істотною підтримкою в боротьбі за трон. Але ж в один з рідких моментів просвітління батько Нюк урочисто вручив сину свої порвані боксерські рукавиці.
      У такій ситуації маленькому принцу не залишалося нічого, крім як, не чекаючи вирішення власної долі, разом із горсткою прихильників вскочити в перший працюючий зореліт та, не знайшовши допомоги і співчуття на рідній планеті, спробувати відшукати їх на одній із сусідніх.
      
      - І ось ми тут, - закінчив свою розповідь Командор, власнонаречений лідер малюсінького загону повстанців.
      - Так ти... ви дійсно принц? Треба ж! Адже я тільки-но тільки побачив вас... тебе - відразу подумав: ось він, маленький принц! - зізнався Максим, від хвилювання плутаючи в займенниках і ховаючи за долонею посмішку глупуватого розчулення.
      Він повірив Командору відразу й назавжди. Не тільки через червону кульку, що відключила здорованя-охоронця не гірше, ніж удар кувалдою у чоло. І не від того, що побачив відразу трьох не по роках тямущих хлоп'ят. Просто ось так подивився в блакитні, наче Земля на знімку зі супутника, очі маляти, перевів погляд на пап'є у вигляді ракети, що вже ніколи не злетить, тому що тріснула в двох місцях, - і повірив.
      Напевно, тому, що дуже хотів повірити. І в глибині душі завжди очікував чогось подібного.
      - Принц, - з подихом повторив хлопчик. - Нажаль, тільки за походженням.
      - Але ця корона...
      - Корона? - Тонкі губи склалися в гірку іронічну усмішку. - Ця дешева платинова підробка? О, ні, це терновий вінець, зубці якого впиваються мені в шкіру, щоб я ні на мить не забував про пережиту ганьбу і приниження. Але нічого, прийде час - і цей символ вигнання замінить справжня виблискуюча корона Чальдіни з найчистішої, шляхетнішої жерсті!
      - Але... чому? - запитав Широбоков, що остаточно розгубився при згадці про платину і жерсть.
      - Що чому?
      - Усе чому! - Зусиллям волі Максим змусив жвавий рій питань в голові вишикуватися один по одному. - Насамперед , чому у вас... перепрошую... чальдійців?
      - Чальдініан, - виправив його зелений камзол.
      - Ага, чальдініан - такі дивні традиції спадкування? Чому трон і корона повинні лишитися молодшому сину короля, а не старшому, що було б логічніше?
      - Тобто ... як це? - оторопів принц. - Що значить логічніше? - І так подивився на Максима, наче каявся у своїх недавніх словах про осмислений погляд і зв'язане мовлення. - Але ж... чим людина молодше, тим вона розумніше, хіба ні? - Заговорив він тоном дорослого, котрому трапляється пояснювати дитині очевидне. - Коли ми з'являємося на світ, наш мозок зберігає в собі все, що коли-небудь знали і пам'ятали наші пращури. Родова пам'ять, невже ви забули про це? Чому дитина мовчить перші місяці життя? Тому що усі знає!
      - Жарт, - напівголосно прокоментував капловухий.
      - Ги-и! - охоче посміхнувся Грюэль на заздрість гарбузу-рекордсмену, випотрошеному напередодні Хелоуіну.
      - Звісно, жарт, - згодився принц. - Але з неабиякою часткою правди. Принаймні розмовляти і забувати людина починає приблизно в тому самому віці - один рік. До цього моменту вона в повному обсязі володіє усуспільненим досвідом, що встигли накопичити її пращури. Після нього - щодня, якщо не щогодини, що-небудь втрачає, розтрачуючи знання по крупицях. Мало кому вдається зберегти до п'ятнадцяти років хоча б маленьку валізку з того величезного багажу знань, що дається нам від народження. Більшість підходить до цього рубежу порожнем: інтелект на нулі, зате відмінно розвинені рефлекси, яким не заважає - прошу вибачення за каламбур - зайва рефлексія. Ось як це відбувається на Чальдіні. А у вас, землянінів, хіба не так?
      - Землян, - уточнив Максим. - Що ви, зовсім не так! Нам нічого не дається від народження. Ну, крім зичного голосу і кепського характеру. Щоб опанувати знаннями, землянам приходиться довго і завзято учитися.
      - Нам теж приходиться вчитися - щоб не так швидко забувати. У конкретному віці кожен чальдініанін зобов'язаний вибрати собі ім'я та майбутню професію. Після цього він день за днем тренує пам'ять, щоб важливі для нього спогади залишалися з ним як умога довше. Наприклад, Карл постійно освіжає свої пізнання в області лінгвістики, Ерік кожну вільну хвилину нагострює навички інформаційного сканування, а я... я намагаюся не розучитися керувати державою. І доки це не відбулося...
      Коли Командор замовкав, він ставав невідрізним від звичайної дитини. Зараз, з підгорнутими губками і мокрою доріжкою на щоці, він нагадував маля, у якого обманом відібрали улюблену іграшку... чи улюблену планету.
      - Розумію, розумію. - Максим поквапився відвернути співрозмовника від тяжких дум. - А зараз - увага, питання на мільйон! Чим саме я можу статися у пригоді?
      - Ми не знаємо, - зізнався принц. - Тобто, не знаємо, чим, але точно знаємо, що це повинні бути саме ви.
      - Це ще звідкіль?
      - Поясни йому, Ерік.
      - Авжеж, мій принц. - Від пронизливого погляду синього камзола Максим пощулився. - Перш, ніж висадитися на вашу планету, нам вдалося настроїти інфопортал і за допомогою голопроекции вступити у контакт з одним із місцевих мешканців. Він і порадив звернутися по допомогу до вас.
      - До мене? - Максим недовірливо хмикнув, прикидаючи в голові, хто з його знайомих здатний на настільки дурний жарт. - А хто це був?
      - Джерело, гідне довіри, - ухильно відповів Ерік, потім опустив свої нереальні очі і навіть, як здалося Широбокову, злегка зменшив розмах вух. - Тобто... так нам здавалося тоді. Ми ж не знали, що у вас, землян...
      - Це вже не має значення, - перервав його белькотання маленький принц, знову стаючи Командором. - Наш пілот саме зараз переживає кризу середнього віку - йому майже десять! Ще тиждень зволікання - і він розучиться водити зореліт. Так що або нам допоможете ви, або ніхто. Зважуйтеся!
      - Так я не проти допомогти, - спробував пояснити Широбоков. - Просто ніяк не уторопаю, чим саме. Мені ще навіть не вісімнадцять, в армії не служив, з видів зброї володію хіба що лопатою. У випадку чого можу правильно надягти протигаз і розібрати автомат за півхвилини. Щодо зібрати - і те не упевнений. Так, у дитинстві я, як і всі, мріяв стати космонавтом, але став поки що тільки молодшим маркетологом у компанії, що робить пиво, і я просто не знаю...
      - Пиво? - перебив його Командор. - Давно збирався запитати, що таке пиво?
      - Ну... це... - Як часто буває при спробі визначити елементарне поняття, Максим відчув складність. - Пиво воно і є пиво. Ось!
      Він узяв зі столу баклажку безіменного поки продукту і машинально відкрутив кришечку.
      - Ммм, як приємно пахне, - прокоментував Командор, присуваючись ближче.
      Ерік і Карл теж наблизилися до столу, наче загіпнотизовані, а Грюэль, що і так стояв упритул, схилився над відкупореною пляшкою, поводячи зі сторони убік величезним, як двосотватна лампочка, носом.
      - Хочете спробувати? - розгублено запропонував Максим.
      Четверо інопланетних гостей тільки голосно й узгоджено ковтнули.
      Зробивши далеко не першу за сьогодні посадову провину, Широбоков дістав з тумбочки Валерія Олександровича, переустаткованої в минибар, трохи різнокаліберних посудин. З гіркою наповнив кружки собі і велетню. Не заощаджуючи на піні, розмашисто плеснув у грановані склянки Еріку і Карлові. Подумавши, капнув і принцу - саму малість, на денце чарки - але все рівно якийсь час потім почував себе незатишно, начебто споював малолітніх. Запропонував:
      - Ну... за зустріч?
      - Так. За зустріч і за нашу перемогу! - проголосив принц і поважно кивнув Максимові, піднявши чарку на рівень очей. - З вашою допомогою.
      Максим знизав плечима й отхлебнул з кухля.
      - Ммм... На смак вона ще приємніше, - помітив Командор, поправляючи терново-платиновый вінець, що з'їхав на чоло.
      - Воно, - виправив допитливий лінгвіст. - Пиво середнього роду.
      - Я мав на увазі не будь-яке пиво, а конкретно "Оболонь", - холодно заперечив Командор.
      - Прошу вибачення, мій принц, - потупився Карл. - Ви цілком праві. Це чудовий напій. І, якщо хазяїн не проти, я б не відмовився повторити.
      - Справді , - підтримав принц, теплішаючи обличчям від одного лише погляду на пляшку з нерівним написом "ЗРАЗОК" на звичайному листочку, що тимчасово замінював етикетку.
      - Ги-и, - по-своєму виразив згоду Грюэль.
      - А мені, виходить, цілий вечір розливати? - поскаржився для виду Широбоков.
      - Ну, ви ж головний по "Оболоні"! - резонно помітив Ерік.
      Максим знову знизав плечима і розлив по другий.
      
      - Гей, Грюль! Грю-уша! - страшним шепотом говорив він кілька годин потому. - Ти це, чуєш? На ніч корону поклади куди-небудь на холод. У морозильник чи там що у вас замість нього. Щоб з ранку, того...
      Велетень зупинився й обернувся в дверях. На його руках, згорнувшись домашнім кошеням, мирно посапував принц. Терновий вінець, щоб не втратився, Грюель насунув собі на маківку, але через невідповідність розмірів символ мучеництва постійно зісковзував набік, норовлячи зависнути на вусі величезною сергою. На лівому плечі велетня бовтався Ерік. Його очні яблука, що розміром не поступались великому ранету, безладно рухалися за напівприкритими віками, від чого здавалося, що й уві сні суперсенсор продовжує сканувати інформаційний простір. Карл поки ще тримався на власних ногах, держачись за правий лікоть Грюеля. Обернувшись разом з гігантом, він широко посміхнувся Максимові і відправив йому повітряний поцілунок.
      Грюель мовчачи кивнув і вийшов, старанно притискаючи до грудей сплячого принца. Широбоков так і не зрозумів, чи дійшло до велетня хоч щось зі сказаного.
      - Тому, завтра на світанку, як домовилися. На старій автостоянці за кільцевою, - про усякий випадок нагадав він гучній порожнечі коридору.
      Ніхто не відповів йому. Навіть Сергійович, що, поклавши під щоку кулак, спав на своєму робочому місці. З кулаку назовні пробивалося ледь помітне червонувате сяєння, а на розслабленому обличчі охоронця читалася повна гармонія між зовнішнім і внутрішнім світом.
      - Ну і добре, - сказав Максим, закриваючи за собою двері.
      Справді добре. Навіть чудово.
      Перше в історії взаємин двох рас переговори пройшли успішно. Можна сказати, на вищому рівні.
      Насамперед сама собою народилася назва для нового сорту пива. "Оболонь - Королівське", на смак Максима звучало непогано. Командор і Ерік розділили його точку зору, Карл хотів було запропонувати варіант "Останній довід", але вчасно згадав про субординацію, а задоволене "Ги-и" велетня ніяк не позначилося на результатах голосування.
      Крім того, на зльоті фантазії Максим по інерції придумав назву для наступного сорту пива, безалкогольного, виробництво якого планувалося почати через тиждень.
      Першу партію нового бренду - два пакунка "Королівського" банкового - Широбоков відразу вигідно продав. Вірніше, обміняв на два платинових браслети, що до цього прикрашали грюелєвскі зап'ястя, тобто, висловлюючись ясніше, відрізнялися нежартівливими розмірами. І хоча Максим не знав поточних цін на платину на світовому ринку дорогоцінних металів, він у будь-якому випадку вважав наслідок угоди непоганим додатком до іспитової зарплатні.
      Але ж цей контракт став тільки першою віхою в історії тривалого, як він сподівався, співробітництва Землі та Чальдіни, у якому самому собі Максим відводив скромне місце головного менеджера у міжпланетному експорті.
      Так що, якщо подумати, іноді приходити на роботу в неділю дуже навіть корисно.
      З цими думками Максим підійшов до вікна, дістав через штору останню, ледве не з боєм відібрану у велетня баклажку, на дні якої ще щось плескалося, і, закинувши голову, вихлебтав її прямо з горлечка. Після чого замружився, потряс головою і вимовив з почуттям:
      - За мирний космос!
      
      - Ваша корона, принц! - сказав Карл, старанно дивлячись убік.
      Після вчорашніх пригод у Командора теж не було бажання зустрічатися з ним очима. Та й узагалі довго тримати їх відкритими здавалося суцільною мукою.
      - Холодненька! - в'яло зрадів він, насуваючи корону нижче на чоло.
      Мабуть, ніколи ще дотик тернового вінця не був таким приємним, подумав принц, посміхнувся своїй думці й відразу про це пошкодував.
      - По-моєму, дехто вчора негоже поводився , - охнувши, промурмотав він.
      - За декого не відповім, але ви, мій принц, були, як і завжди, суцільна бездоганність, - тактовно збрехав ксенолінгвіст.
      - Так? - У голосі Командора відчувався сумнів. - Навіть те, що я пам'ятаю, звергає мене у зніяковілість. Але ж, здається, я пам'ятаю далеко не все.
      "І слава Короні!" - думкою подякував Карл, згадуючи, як принц стрибав і крутився на стільці, безглуздо хихикав, а у відповідь на несподівану пропозицію Максима "Хочеш, я намалюю тобі баранчика?" уліз на стіл, де прийнявся бекати, мекати та буцати всіх, до кого міг дотягнутися.
      - Ну так усе це дрібниці в порівнянні з головним, - прийшов до утішливого висновку принц. - Головне ж полягає в тому, що джерело нас не підвило. Максим Широбоков дійсно виявився саме тим, хто нам потрібний, а його чудова "Оболонь" - тією таємною зброєю, що допоможе нам повернути... повернути... повернути потоптану справедливість, - із третьої спроби виговорив він, знову охнув та додав: - Однак!
      - Води? - зрозуміло уточнив лінгвіст.
      - Мабуть, так, - погодився принц, про усяк випадок утримавшись від кивка. Напившись, він продовжив: - Як показав нещодавній експеримент, земне пиво діє на чальдініан, як аттрактивні феромони на тварин, іншими словами, нестримно притягує. Його хочеться пити знову і знову, знову і знову, знову і... - Карл стримано кашлянув у кулак, і Командор підняв на нього очі, погляд яких помалу прояснявся. - Загалом, поки не закінчиться. Єдина біда: у великих кількостях пиво погане позначається на розумових здібностях і загальному стані організму. Причому, що є немаловажним, у першу чергу воно виводить з ладу наймудріших. Ви теж це помітили, Карл?
      - О, так! - відповів той і не став нічого додавати, хоча міг би. Як це забудеш! Він відмінно пам'ятав, що першим закуняв на столі Його майбутньої Величності, небагато пізніше відключився Ерік. Що було далі, щоправда, він пам'ятав уже не так добре. Як би те не було, краще всіх експеримент переніс безмозкий Грюель. Він добрався до зореліта сам, допхав інших і, здається, у нього навіть вранці не боліла голова.
      - Ми обов'язково повинні використовувати унікальні властивості "Оболоні" у нашій боротьбі, - проголосив принц. - Для цього нам потрібно, щоб пиво якимсь чином потрапило на очі Ромуальду. Яким саме - справа техніки. Наприклад, ми принесемо його як символічний дарунок у знак нашої добровільної відмови від престолу. Ніби-то. Він зробить ковток і не зможе зупинитися. Як самий мудрий - у своєму оточенні, звичайно, - Ромуальд упаде першим. Його прибічники, позбавившись свого лідера, будуть уже не такими небезпечними для нас. Так, але спершу переллємо пиво з дорогоцінних бляшаних посудин у щось більш придатне. Земляні все ж таки дивні люди. Так звертаються з жерстю, начебто на Землі її - як грязі. Ні, навіть гірше - приблизно як ми з платиною. Ці баночки підуть на підкуп придворних і на закупівлю озброєння. Хоча, якщо усі піде за планом, зброя нам навряд чи знадобиться. - У світло-блакитних очах принца засяяв пророчий вогонь, спокійна впевнена посмішка торкнула його вуста. - Цей переворот наші нащадки будуть пам'ятати як велику пивну революцію. Безкровну, хоча і не безалкогольну. Головне...
      - Що? - запитав Карл, коли відчув, що тривала пауза грозиться перерости в хвилину мовчання.
      - Протриматися, - сказав принц, різко сполотнівши, і зжав кулачки. - Доставити "Оболонь" на Чальдіну. Без утрат.
      Карл тільки голосно зітхнув на знак згоди.
      - Сподіваюся, пиво гарне замкнено?
      - Не сумнівайтеся, мій принц.
      - А ключ?
      - Ключ у надійному місці.
      - У якому? - подавшись уперед, з надією запитав принц.
      - Не пам'ятаю, - збрехав лінгвіст, дивлячись у підлогу, і це була кривда задля порятунку.
      - Ну, д-добре... - повільно видихнув Командор, розслаблюючись. - Авжеж, ви праві, Карл. Накажіть, будь ласка, пілоту збільшити швидкість до третьої світлової.
      А про себя подумав: скоріше б!
      Скоріше б закінчився політ, ці три доби змушеного неробства. На Чальдіні принаймні йому потрібно буде організувати двірський переворот, затвердитися на престолі, оновити кабінет міністрів, переглянути закон про вікові цензи - словом, там знайдеться, чим зайняти себе, щоб не думати щохвилини про два пакунки чудового холодного пива, що так приємно шипить і сходить солодкою піною, коли відкриваєш банку...
      Не думати! - обірвав майбутній король потік незносно-солодких думок. Не думати, не дивитися, а головне - не нюхати! Інакше не втриматися.
      Нічого, нічого, заспокоїв він себе. Спочатку революція, потім коронація... За цими приємними турботами сам не помітиш, як із Землі прийде посилка від Максима. До речі, не забути б наладити портал! Максим обіцяв, що до того часу з'явиться нове пиво, таке ж смачне, але й таке, що зовсім не впливає на тверезість думок. Воно буде називатися "Маленький принц", невідомо навіщо підкреслив він і якось дивно подивився на Командора.
      Начебто чекав чогось.
      Чого?
      
      Сергій стояв на одній нозі і розв'язував шнурок на черевику, коли маленький Андрійко ввірвався у вітальню й прикував його до місця повідомленням:
      - Пап, а я інопланетян бачив!
      "Як, знову?!" - захотілося позіхнути Сергію, хоча в минулий раз це були, здається, усе-таки привиди.
      Однак він впорався з першою реакцією і навіть посміхнувся сину без тіні сарказму.
      - Це такі, як у рекламі?
      До слова мовити, йому не подобалася реклама сиру "Хохланд", що був за назвою начебто б свій в обробну дошку, а насправді вироблявся за німецьким рецептом.
      - Ні-і, - замотав головою Андрійко. - Узагалі ж це був один інопланетянин. Ось такий. - Він сильно витріщив очі та пальцями настовбурчив уші.
      - А-а... - простягнув Сергій, ще не вирішивши, як правильно реагувати на фантазію сина. - І чого він від тебе хотів?
      - Він сказав, що на їхній планеті обижають одного маленького хлопчика. Спадкоємця.
      - Хто обижає?
      - Власник планети. Він поганий.
      - Володар, тобто король? - звично уточнив Сергій. - А чому поганий?
      - Тому що не хоче уступати хлопчику своє місце.
      - В автобусі?
      - Ну та-ат! - ображено заволав Андрійко. - Що ти все жартуєш? Він не хоче, щоб хлопчик став власником планети замість нього.
      - Тобто королем, - наполегливо повторив батько. - І цей поганий король не хоче уступати законному спадкоємцю свій... що?
      - Стілець, - роздратовано буркнув син. - Великий спеціальний стілець для власника планети.
      - Цей стілець називається троном. Ну-ка, скажи: тр-р-рон!
      - Пап, давай потім! - заблагав Андрійко.
      - Ну добре. І ти, зрозуміло, допоміг цьому маленькому хлопчику?
      - Ти що, папа, взагалі? Я ж сам ще маленький, а в поганого власника - ціле військо! Але я сказав інопланетянину, хто може йому допомогти.
      - О! Напевно, ти порадив йому звернутися до нашого міністра оборони?
      - Ага. Тільки, ти ж знаєш, я не міг сказати йому... Ну...
      - Міністр?
      - Так. І замість цього сказав "найголовніший".
      - Зрозуміло. І як ти думаєш, твоя рада допомогла прибульцям?
      Хлопчик знизав плечима.
      - Сподіваюся...
      - Ну і молодець! Від імені всіх незаслужено скривджених інопланетян виголошую тобі подяку. - Папа сунув руку в сумку і щось там пошукав. - І нагороджую... нагороджую... додатковим стаканчиком морозива!
      Андрійко відсалютував батьку і, з радості втративши пильність, дзвінким голосом відрапортував:
      - Готовий до плаці й оболоні!
      
      1 - 5 лютого 2004.
       Переклав з російської Д. Тарабанов

  • Оставить комментарий
  • © Copyright Овчинников Олег Вячеславович (olegas@ticard.ru)
  • Обновлено: 27/07/2005. 39k. Статистика.
  • Рассказ: Фантастика
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.