Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Зорi в твоїх долонях [дилогiя]

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Комментарии: 1, последний от 13/06/2012.
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 119k. Статистика.
  • Повесть: Космоопера Тексты на украинском языке
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    XXXVI сторiччя... Людство заселило Ґалактику, вступило в контакт з iншими розумними расами й дало поштовх до їхнього розвитку. Проте всерединi четвертого тисячолiття дев'ять позаземних цивiлiзацiй уклалисоюз проти людей i розв'язали ґалактичну вiйну. Чужi окупували людськiсвiти, зокрема й Землю. Всiх уцiлiлих у вiйнi людей перевезли на спецiальнопризначенi для цього планети, якi було перетворено на космiчнi в'язницi.Людство прирекли до повiльного вимирання...
    Але не всi зазнали поразки. Доти незначна, нiчим не примiтна в своємуреґiонi Ґалактики планета Терра-Ґаллiя спромоглася встояти перед численними армадами Чужих, перетворивши свiй локальний простiр на неприступну фортецю...



  • Присвячується Наталочцi.

    Книга перша
    ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI




    Пролоґ

    Змалку я любив дивитися в нiчне небо, рясно всiяне безлiччю яскравих зiрок. Їх було понад вiсiмдесят тисяч, видимих неозброєним оком, i близько мiльйона - помiтних навiть у слабкий телескоп. Вони сплiтались у химернi вiзерунки й перетворювали небозвiд моєї планети на осяйне мереживне склепiння, до якого так хотiлося дотягтися рукою й зачерпнути звiдти жменю мерехтливих вогникiв...
    Зорi видавалися менi такими близькими, такими досяжними. Вони заворожували, гiпнотизували, вабили до себе з надзвичайною силою. Дивлячись на них, я забував про все земне i думками злiтав угору, в безкрайнi космiчнi простори. Я не розумiв, як люди можуть жити пiд таким чарiвним небом i не думати про зорi, що сяють у височинi.
    Але доводилося...
    Доводилося жити, не думаючи про це, бо думати було боляче й тоскно. Думати - означало страждати, мучити себе марними сподiваннями i тiшитися нездiйсненними мрiями. Думати - це гортати траґiчнi сторiнки минулого, переживати за сумне сьогодення i з тугою дивитися в безрадiсне майбутнє. Значно легше було жити бездумно. Просто жити - i не дивитися в небо. Не бачити зiрок, якими ми колись володiли i якими так бездарно розпорядилися. А врештi-решт їх утратили. Утратили назавжди, безповоротно.
    Зорi знову стали чужими, далекими, недосяжними. Вони вiдмовилися вiд нас, i ми скорилися їхньому вироковi. Не вiдразу, не без боротьби - але скорилися. I повернулись до земних справ, намагаючись не зводити до неба очей.
    Колишня могутня людська цивiлiзацiя була скинута з п'єдесталу своєї величi й розпорошена по Ґалактицi. Серед ста мiльярдiв зiрок, немов пiщини в океанi, загубилися кiлька десяткiв свiтiв, залишених у розпорядження людей. Свiтiв, перетворених на величезнi космiчнi резервацiї для вмирущого людства.
    До таких резервацiй належала й планета Магаварша. Iз санскриту її назва перекладалася як 'Велика Країна', однак насправдi вона була просто великою тюрмою. А я був один з її в'язнiв...



    1

    Земля невблаганно наближалася. Внизу пропливли довгастi корпуси гiдропонного комплексу, блиснула на сонцi звивиста стрiчка рiки i потяглися смуги свiжої рiллi. А попереду за курсом, бiля самого небокраю, вже виднiлися будiвлi аеропорту.
    Не чекаючи на попередження диспетчера, я випустив шасi. З технiчного погляду це було безглуздя, однак правила є правила - їх належить виконувати. Чиновникам з департаменту безпеки польотiв не втовкмачиш, що завантажений пiд зав'язку суборбiтальний лайнер вагою двадцять тисяч тонн може лише стояти на своїх колесах. А ще - повiльно пересуватися по лiтному полю. Але в жодному разi не сiдати зi швидкiстю п'ятсот кiлометрiв на годину. У тому неймовiрному випадку, якщо одночасно вiдмовлять антиґрави лайнера та злiтно-посадочної смуги, нiяке шасi не врятує вiд катастрофи. Занадто вже велика вертикальна складова iмпульсу - швидкостi, помноженої на масу.
    - Контрольний центр - вiсiмсот тридцять другому, - почувся з динамiка жiночий голос. - Остання перевiрка перед посадкою. Повiдомте про стан бортових систем.
    - Усi бортовi системи функцiонують нормально, - вiдзвiтував я. - Розрахунковий час до торкання - п'ятдесят секунд. Пiдтвердьте остаточну готовнiсть смуги.
    - Готовнiсть пiдтверджую. М'якої посадки, вiсiмсот тридцять другий.
    - Дякую, Центре. Приземляємось.
    Досягши межi лiтного поля, лайнер з вiдчутним поштовхом увiйшов у зону негативної ґравiтацiї i стрiмко помчав над рiвним бетонним покриттям посадкової смуги.
    - Є торкання! Починаємо гальмування.
    Запрацювали на повну потужнiсть бортовi антиґрави, вiдхиливши сумарний вектор сили тяжiння в протилежний напрямку руху бiк. Тепер лайнер наче пiднiмався пологим схилом, щосекунди втрачаючи швидкiсть, а його кiнетичну енерґiю поглинало поле штучної ґравiтацiї.
    - Швидкiсть чотириста кiлометрiв на годину, - повiдомила диспетчер. - Триста - двiстi - сто п'ятдесят - сто - сiмдесят - п'ятдесят... Останнiй кiлометр пробiгу.
    Я почав зменшувати потужнiсть антиґравiв, а метрiв через п'ятсот i зовсiм вимкнув їх. Iнерцiї вистачило рiвно настiльки, щоб iз черепашачою швидкiстю доповзти до кiнця смуги i виїхати на рулiвну дорiжку.
    Далi вiд мене вже нiчого не залежало. Наземна служба аеропорту перехопила контроль над лайнером i скерувала його до вiльного вантажного термiналу.
    - Чудова посадка, вiсiмсот тридцять другий, - сказала наостанку диспетчер. - Працювати з вами одне задоволення.
    - Взаємно, Центре, - вiдповiв я. - Вiсiмсот тридцять другий зв'язок закiнчив.
    - Центр зв'язок закiнчив. Приємного вiдпочинку, Стефане.
    - До зустрiчi, Мадрi.
    Вимкнувши комунiкатор, я вiдкинувся на спинку пiлотського крiсла i став розминати затерплi м'язи шиї. Мiй напарник, Ахмад Раман, дiстав сиґарету, квапливо розкурив її i глибоко затягнувся. Пiд час польоту вiн утримувався вiд палiння, зате пiсля посадки чадiв мов паровоз.
    - Знаєш, Стефане, - задумливо мовив вiн, - я тобi не заздрю. А часом менi тебе шкода.
    Я здивовано глипнув на нього:
    - А це чого?
    Ахмад збентежився. Очевидячки, цi слова вирвалися в нього мимоволi.
    - Ти чудовий пiлот, друже, - неохоче вiдповiв вiн. - Кращий з усiх, кого я знаю. Iншi, з ким я лiтав, були просто гарнi професiонали. А ти пiлот вiд Бога. Ти не працюєш у небi - ти ним дихаєш, ти ним живеш. Воно для тебе рiднiше й ближче за землю.
    Ахмад замовк i задивився на тонку, тремтливу цiвку сиґаретного диму. Йому явно не хотiлося продовжувати цю розмову.
    Тим часом лайнер уже доправили на стоянку i тепер зiстиковували з термiналом. Час було рушати.
    - Ну то й що? - запитав я, пiдводячись зi свого мiсця. - До чого ти ведеш?
    - Та до того, що в нашому небi тобi затiсно. Ти схожий на птаха, замкнутого у просторому вольєрi. Там начебто й лiтати можна, але однаково це неволя. Я ж бачу, як жадiбно ти дивишся на зорi, коли ми летимо над стратосферою. Твої очi палають нестримним вогнем. Iнодi я боюся, що ти утнеш якусь дурницю.
    Я мовчки одягнув кiтель, старанно уникаючи погляду напарника. Ахмадовi слова стали для мене неприємним сюрпризом. Якщо його спостереження стануть вiдомi начальству, якщо воно тiльки запiдозрить, якi думки сновигають у моїй головi, поки лайнер мчить над планетою по балiстичнiй траєкторiї, то мене негайно ж переведуть з суборбiтальних маршрутiв на якусь тихохiдну посудину, що не пiднiмається вище тридцяти кiлометрiв над рiвнем моря. Тодi я вже нiколи не побачу зiрок у всьому їх рiзнобарв'ї, вже нiколи не вiдчую себе хоч трохи, бодай на саму дещицю, та все ж у космiчному польотi...
    Мабуть здогадавшись, про що я думаю, Ахмад додав:
    - Не переживай, Стефане, я нiкому цього не казав. I не збираюся.
    - Дякую, - вiдповiв я. - Ти теж можеш заспокоїтися: я не робитиму дурниць. Ти це хотiв почути?
    - I це також. Але насамперед хочу бути певним, що ти усвiдомлюєш свої проблеми.
    - Чудово усвiдомлюю. - З цими словами я надягнув форменого кашкета. - Гаразд, ходiмо. Рейс закiнчився.



    2

    Аеропорт Нью-Калькутти був найбiльший на Магаваршi. Колись вiн називався космопортом, проте рокiв дев'яносто тому його без зайвого галасу перейменували. Така ж доля спiткала i всi iншi космопорти планети, з яких уже понад сторiччя не стартував жоден космiчний корабель. Астровокзали перетворилися на аеровокзали, величезнi анґари для мiжзоряних суден поступово демонтували, i на згадку про часи людського панування над космосом залишилися тiльки довгi злiтно-посадочнi смуги з потужними антиґравами, розрахованими на навантаження до п'ятисот кiлотонн. Бiльшiсть цих смуг давно були виведенi з експлуатацiї, а тi, що ще продовжували функцiонувати, використовували ледве на п'ять вiдсоткiв їх робочої потужностi, обслуговуючи польоти трансконтинентальних важковозiв на зразок мого лайнера.
    Я неквапно перетнув наповнений людьми центральний вестибюль аеровокзалу i спустився на другий пiдземний рiвень, де мiстилися магазини, вiдео- та iгровi салони, перукарнi, бари, кафе та ресторани.
    Я любив занурюватися в атмосферу цього невеликого, але гамiрливого мiстечка. Часом у мене виникала iлюзiя, що я перенiсся на сотню рокiв у минуле i знаходжуся серед людей, якi вирушають у подорож не на кiлька тисяч кiлометрiв, а в довготривалий мiжзоряний перелiт...
    Поблукавши пiвгодини серед строкатої юрби, я вiдчув, що вже нагуляв собi апетит, i попрямував до невеликого ресторанчика, що скромно притулився в самому кiнцi одного з бiчних тунелiв. Я частенько заходив сюди перекусити пiсля роботи, менi дуже подобалася тутешня кухня.
    Поки офiцiант виконував моє замовлення, я поволi пив мiнеральну воду i безтурботно спостерiгав за декоративними рибками, що плавали у величезному акварiумi. Але незабаром мою увагу привернула худенька свiтловолоса дiвчинка рокiв дванадцяти в легкiй квiтчастiй курточцi й штанях темно-синього кольору, що сидiла за сусiднiм столиком. Вона вже пообiдала i тепер лiниво копирсалася ложкою в десертi, час вiд часу зиркаючи в мiй бiк. Я допитливо подивився на неї, дiвчинка чомусь почервонiла i знiяковiло втупилась у свiй десерт.
    Нарештi офiцiант принiс менi обiд, побажав смачного й попрямував до моєї юної сусiдки. Починаючи їсти, я краєм ока побачив, як дiвчинка простягла йому банкноту в сто рупiй. У вiдповiдь офiцiант незадоволено похитав головою i тихо щось сказав. Його слiв я не розiбрав, але суть справи зрозумiв: дiвчинка намагалася розплатитися за обiд готiвкою, проте офiцiант вiдмовлявся її приймати й вимагав картку соцiального забезпечення.
    Дiвчинка розгубилася. Вона безпорадно знизала плечима i, затинаючись, почала пояснювати, що забула картку в сумцi, яка з iншими речами лежить зараз у камерi схову. Її акцент (а вiрнiше, майже цiлковита його вiдсутнiсть) остаточно прояснив ситуацiю: як i я, вона була родом з Полуденних островiв, мешканцi яких, переважно нащадки британських та пiвнiчноамериканських першопоселенцiв, вперто не бажали iнтеґруватися в надто соцiалiстичне суспiльство материкової частини Магаваршi. Полуденнi мали широку автономiю в межах федерацiї й жили за своїми, значно лiберальнiшими законами. Так, наприклад, виховання дiтей вважали в нас винятковою прероґативою батькiв, а суспiльству в цьому процесi вiдводили другорядну роль. Вочевидь, дiвчинка вперше прибула на материк i зовсiм не врахувала тiєї обставини, що тут її витрати контролюють не татко з матусею, а держава.
    З'ясувавши, що соцкартки в клiєнтки нема, а її батьки залишилися вдома, офiцiант неохоче дiстав телефон, щоб викликати чергового iнспектора з дитячої кiмнати полiцiї. Його аж нiяк не тiшила перспектива зчиняти в ресторанi скандал, проте нiчого вдiяти вiн не мiг: за законом усi розрахунки з неповнолiтнiми мали здiйснюватися лише через фонд соцзабезпечення, а брати в них 'живi' грошi - чи то готiвку, чи електроннi - суворо заборонялося.
    Дiвчинка зацьковано роззирнулася в пошуках порятунку, i майже вiдразу її погляд зупинився на менi. Я зрозумiв, що зараз вона утне якусь дурницю: кинеться тiкати чи спробує дати офiцiантовi хабара. Найгiрше, що чекало на неї через вiдсутнiсть картки, це безкоштовна лекцiя з основ соцiальної держави i повернення додому. А от за злiсний антиґромадський учинок її могли на кiлька мiсяцiв запроторити до спецiнтернату. Часто-густо дiти неадекватно реаґують на ситуацiю i, намагаючись уникнути дрiбних неприємностей, здатнi втрапити у велику халепу...
    Цi думки блискавкою промайнули в моїй головi. Пiдкоряючись iмпульсовi, я покликав офiцiанта. Оскiльки я був постiйним клiєнтом закладу, вiн негайно полишив дiвчинку й пiдiйшов до мене.
    - Слухаю вас, сер.
    - Перепрошую, що втручаюся не у свою справу, - промовив я досить голосно, щоб мене чула й сусiдка, - але, здається, я можу вирiшити проблему.
    Офiцiант подивився на мене трохи здивовано, а дiвчинка - з боязкою надiєю. Я продовжував:
    - Гадаю, я маю повне право почастувати юну ледi обiдом. Чи не так?
    - Це ваше право, сер.
    Я дiстав з кишенi кредитку.
    - Скiльки вона винна?
    Якби я був випадковим вiдвiдувачем ресторану, офiцiант напевно вiдхилив би мою пропозицiю, запiдозривши мене в нечистих намiрах щодо дiвчинки. Проте я тут часто обiдав, на менi була форма льотчика, а крiм того, моя зовнiшнiсть i вимова свiдчили про походження з Полуденних, отож вiн вирiшив, що я просто хочу виручити землячку.
    - Вiсiмдесят п'ять рупiй, сер.
    - Вiдрахуйте.
    Офiцiант зняв з моєї кредитки грошi, потiм сказав:
    - Дякую вам, сер. Нам нi до чого зайвi проблеми. - Вiдтак повернувся до дiвчинки: - А ви, мiс, зараз же йдiть до камери схову i вiзьмiть свою соцкартку. Завжди тримайте її при собi. Зрозумiло?
    Вона лише мовчки кивнула, ледь переводячи подих вiд хвилювання. З усього було видно, що цей прикрий iнцидент змусив її добряче понервувати.
    Офiцiант пiшов обслуговувати iнших клiєнтiв, а я пiдбадьорливо усмiхнувся своїй юнiй сусiдцi i повернувся до перерваного обiду.
    За хвилину вона пiдвелася й несмiливо пiдiйшла до мене.
    - Дуже вам дякую. Ви мене здорово виручили.
    - Пусте, - вiдповiв я. - Наступного разу будь уважнiша, не залишай свою картку в баґажi.
    - Авжеж... Я буду уважною... - Дiвчинка зам'ялася. - Я... я так розумiю, що менi не можна вiдшкодувати вашi витрати?
    - Правильно розумiєш. Та не переймайся: через тi вiсiмдесят п'ять рупiй я не збанкрутую. Якщо ж совiсть не дозволить тобi жити в боргу передi мною, то попросиш батькiв перерахувати цю суму до фонду профспiлки льотчикiв - i ми будемо квити.
    Вона нарештi усмiхнулася. Вiд її усмiшки навколо стало свiтлiше, нiби сонечко зiйшло. Я мимоволi подумав, що з такою чарiвною, з такою променистою усмiшкою вона вже за кiлька рокiв почне розбивати чоловiчi серця.
    - Безумовно, мiстере... - вона зробила паузу, щоб прочитати напис на iменнiй планцi з правого боку мого кiтеля, - ...е-е, капiтане Матусiвiкз.
    - Матусевич, - поправив я. - Сполучення 'c' i 'z' позначає звук 'ч'. А тебе як звати?
    - Рашель... тобто Рейчел.
    - То Рашель чи Рейчел?
    - Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.
    Тiльки зараз я вiдчув у її мовi певну своєрiднiсть. Мешканцi Полуденних розмовляли чистою анґлiйською, та це аж нiяк не означало, що вимова на всiх островах була однаковою. У Рашелi акцент вчувався сильнiше, нiж звичайно, i я нiяк не мiг прив'язати його до ґеоґрафiї архiпелаґу. Слова її лилися м'яко та мелодiйно.
    - До речi, ти звiдки?
    У великих сiрих очах Рашелi промайнула розгубленiсть. Здавалося, вона не вiдразу зрозумiла моє запитання, а потiм, коли нарештi збагнула, про що йдеться, ще кiлька секунд барилася з вiдповiддю.
    - Спрiнґфiлд, острiв Джерсi.
    - Гм, нiколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.
    - Ага, - пiдтвердила Рашель.
    На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла бiля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тодi якось непевно мовила:
    - Ну, я пiшла...
    - Щасливо, - вiдповiв я. - Не забудь про картку.
    - Не забуду. Ще раз дякую.
    Подарувавши менi на прощання свою осяйну усмiшку, Рашель попрямувала до виходу. Я провiв дiвчинку довгим поглядом i з заздрiстю подумав, що її батьковi неабияк поталанило. Чоловiк, у якого є така донька, має вiдчувати себе надзвичайно щасливою людиною...



    3

    Коли через пiвгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсiм не здивувався, побачивши, що в тунелi мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотiв - так.
    - Уже взяла картку? - запитав я.
    - Нi.
    - Чому?
    - Бо залишила її вдома.
    Подумки я обiзвав себе бовдуром. Слiд було вiдразу здогадатися, що Рашель збрехала офiцiантовi. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажi, адже тодi не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсiм не було, вона прилетiла лише з тим, у що була вдягнена.
    - Неприємна iсторiя, - сказав я. - Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?
    Рашель явно не розраховувала на таку щедрiсть з мого боку i на секунду навiть завмерла вiд здивування.
    - Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гостi до дядька, вiн про мене подбає. От тiльки... - вона збентежилася, - проблема в тому, як до нього дiстатися. Мiй джерсiйський проїзний на метро тут не дiє.
    - Зрозумiло. Ну що ж, пiшли я куплю тобi жетони.
    Ми попрямували в iнший кiнець тунелю, де був вхiд на станцiю пiдземки.
    - А дядько хоч знає про твiй приїзд? - поцiкавився я.
    - Звичайно.
    - То чому не зустрiв тебе?
    - У нього лекцiї в унiверситетi. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.
    Я скептично усмiхнувся, однак не став заперечувати.
    - Твiй дядько викладач?
    - Ага. Професор фiзики.
    Ми ввiйшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат i одержав п'ять жетонiв.
    - Вистачить?
    - Власне, менi досить одного, - вiдповiла Рашель, проте взяла в мене всi жетони, чотири з них сунула в бiчну кишеню штанiв, а останнiй стиснула в руцi. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла i рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блiдим, а в очах застиг жах.
    - Що з тобою? - стурбовано запитав я. - Тобi погано?
    - Тихше! - напружено прошепотiла Рашель. - Нiчого не кажiть... Не повертайтеся.
    Повз нас пройшов високий чорношкiрий чоловiк у строкатому вбраннi i зупинився бiля сусiднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохiть скоса стежила за ним.
    Чоловiк, не звертаючи на нас уваги, купив жетони й попрямував до турнiкетiв. Рашель нарештi оговталася, мiцно схопила мене за руку i потягла до виходу з метро.
    - Хутчiш. Ходiмо!
    Зовсiм спантеличений, я без заперечень пiшов за нею.
    Вийшовши назовнi, Рашель вiдпустила мою руку й безсило притулилася до скляної стiни. Вона вся тремтiла, на її чолi виступили краплини поту. Вона не просто злякалася - вона була нажахана.
    - Ти поясниш менi, що сталося? - суворо запитав я. - Ти знаєш того чоловiка?
    - Це... - Їй забракло повiтря. - Це п'ятдесятник.
    Менi знадобилося не менше десяти секунд, аби второпати, про що йдеться. Як i всi жителi Магаваршi, я пiдсвiдомо уникав будь-яких думок про Чужих, тому спершу подумав, що Рашель має на увазi древню релiґiйну секту, про яку я читав в однiй iсторичнiй книжцi. I лише згодом до мене дiйшло, що вона каже про розумну гуманоїдну расу, чиї представники славилися своїми метаморфними здiбностями. Нi, звичайно, перевтiлюватися на коней чи кроликiв вони не могли, проте скопiювати людську зовнiшнiсть їм було до снаги. Особливо неґроїдну - оскiльки природний колiр їхньої шкiри варiювався вiд вугiльно-чорного до ясно-коричневого.
    П'ятдесятниками їх прозвали через те, що ґенний набiр у них складався з двадцяти п'яти пар хромосом, замiсть людських двадцять трьох, i цими чотирма зайвими хромосомами бiолоґи пояснювали метаморфнiсть п'ятдесятникiв. Утiм, офiцiйно їхня раса називалася нереями - вiд iменi мiфолоґiчного персонажа, здатного змiнювати свою зовнiшнiсть, - але в просторiччi до них мiцно прилипло прiзвисько 'п'ятдесятники'.
    Свого часу нереї-п'ятдесятники були найвiрнiшими соратниками землян у їхнiй космiчнiй експансiї, але згодом саме вони, у союзi з iще однiєю гуманоїдною расою - ґаббарами, очолили антилюдську коалiцiю i розв'язали ґалактичну вiйну. Ця вiйна завершилася нищiвною поразкою людей...
    - Не кажи дурниць, - переконливо мовив я. - Ти бачила просто чорношкiрого чоловiка. Людину, а не п'ятдесятника. Нiяких Чужих на Магаваршi немає. Вони там, - я кивнув угору, - а ми тут. Це передбачено угодою, якої ми суворо дотримуємося.
    - Нi, - правила своєї Рашель. - То був п'ятдесятник. Я впiзнала його по ходi. Вони рухаються по-особливому, це не можна сплутати нi з чим iншим.
    Я важко зiтхнув i задумався, що ж робити далi. Повз нас проходили люди, дехто з цiкавiстю поглядав у наш бiк: дивна поведiнка Рашелi привертала увагу. Ще трохи - i якийсь надто пильний громадянин запiдозрить, що я чiпляюся до дiвчинки. А тодi клопоту не оберешся...
    - Отже так, - сказав я. - Пiдеш зi мною. Я вiдвезу тебе до дядька на флаєрi.
    Рашель не стала перечити i вiдразу погодилася. Очевидно, батьки не застерiгали її вiд зайвої довiрливостi при спiлкуваннi з незнайомими чоловiками.
    Ми пройшли на службову стоянку й сiли в мiй флаєр. Рашель розташувалася в передньому крiслi для пасажирiв, зняла курточку i рукавом сорочки витерла спiтнiле чоло.
    - Вибачте, я така дурепа! Сама не розумiю, що на мене найшло. Навiть якщо це був чужинець, яке менi до нього дiло.
    Слова Рашелi звучали непереконливо. Вона явно намагалася обернути все на жарт, проте я бачив, що її й досi тiпає.
    Черговий по стоянцi дав менi сиґнал, що шлях вiльний. Я одразу запустив двигун, злетiв i спрямував флаєр до найближчої транспортної розв'язки.
    - Ну, куди летимо?
    - В унiверситетське мiстечко. Бозе-драйв, сто вiсiмнадцять.
    Це було майже в протилежному кiнцi мiста.
    - Ясно. Хвилин за сорок будемо на мiсцi.
    Дiставшись розв'язки, я пiднявся на третiй швидкiсний горизонт i пiрнув у потiк машин, що рухались у пiвденно-захiдному напрямку.
    - До речi, - трохи згодом обiзвався я. - Як звати твого дядька?
    - Свамi Аґатiяр.
    - Знайоме iм'я. Десь я його чув.
    - Кiлька рокiв тому йому присудили Всепланетну премiю з фiзики. А вiн вiд неї вiдмовився.
    - Тепер згадав. Гучний був скандал. Якщо не помиляюся, вiн протестував проти недостатнього фiнансування своїх дослiджень. Але з фундаментальною наукою завжди так. Уся iсторiя свiдчить, що найважливiшi науковi вiдкриття робили здебiльшого на ентузiазмi самих учених, а не завдяки щедрим бюджетним надходженням.
    Якийсь час ми летiли мовчки. Рашель зручнiше вмостилася в крiслi i, схиливши голову набiк, заплющила очi. Шок вiд зустрiчi з незнайомцем уже минув, i тепер, як реакцiя на нервову напругу, наступила розслабленiсть.
    - А знаєш, - зрештою мовив я, - нiколи б не подумав, що в тебе може бути дядько на iм'я Свамi Аґатiяр.
    Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене:
    - Чому?
    - У тебе надто свiтле волосся i бiла шкiра. От моя бабуся була з материка, i це по менi видно.
    - Гм. Нiскiлечки не видно. А щодо дядька, то ми з ним не кровнi родичi. Просто вiн був одружений зi старшою сестрою мого батька. Вона померла.
    - Менi дуже шкода.
    - Та нiчого. Це було давно. - Рашель солодко позiхнула i знову заплющила очi. - Я її зовсiм не пам'ятаю.
    Коли ми пiдлетiли до Бозе-драйв, вона вже мiцно спала. Я без проблем знайшов потрiбну адресу i посадовив флаєр перед невеликим двоповерховим особняком за номером сто вiсiмнадцять.
    Заглушивши двигун, я повернувся до Рашелi i спробував розбудити її. Але марно - на моє легке поплескування по плечу вона вiдповiдала лише невиразним бурмотiнням, а гарненько стусонути її в мене рука не пiднiмалася.
    Пiсля недовгих роздумiв я вибрався з кабiни й пiдiйшов до будинку. На мiй дзвiнок дверi вiдчинила невисока смаглява дiвчина рокiв двадцяти п'яти в довгому зеленому сарi. У неї було чорне як смола волосся, зiбране на потилицi у вузол, i трохи рiзкуватi, але загалом приємнi риси обличчя.
    - Добрий вечiр, - сказав я. - Професор Аґатiяр удома?
    - Так, офiцере. Будь ласка, проходьте. Вiн щойно повернувся з унiверситету.
    Вона провела мене до вiтальнi, попросила трохи зачекати й хутенько пiднялася на другий поверх.
    - Тату, - донiсся згори її голос. - Там до тебе прийшли з полiцiї.
    Я усмiхнувся. Моя форма зовсiм не була схожа на полiцейський мундир, але мене вже не вперше приймали за охоронця порядку. Ахмад жартував, що в мене занадто чесне й непiдкупне обличчя, схоже на тi, що демонструють у рекламних роликах полiцейської академiї.
    Незабаром до вiтальнi спустився професор Аґатiяр. Вiн виявився лiтнiм чоловiком, що вже давно переступив шiстдесятирiчний рубiж, але ще й досi мав гарну фiзичну форму. Був вiн середнього зросту, кремезної статури, з таким же чорним, як у дочки, волоссям i густою, трохи сивою бородою.
    - Моя донька помилилася, - сказав вiн, коли ми привiталися. - Ви не з полiцiї, ви льотчик. Чим можу допомогти?
    - У моєму флаєрi ваша племiнниця Рашель. Вiрнiше, племiнниця вашої покiйної дружини.
    Аґатiяр здивовано звiв свої густi брови.
    - Перепрошую, сер, але тут якась помилка. По-перше, моя дружина жива-здорова, просто ми з нею розлученнi. А по-друге, у неї немає племiнницi на iм'я Рашель.
    Цiкаво, чому я зовсiм не здивувався?



    4

    За чверть години ми з Аґатiяром пили у вiтальнi чай, i я розповiдав йому про своє знайомство з Рашеллю. Її ми вирiшили не будити, а перенесли з флаєра до кiмнати для гостей, i зараз над нею клопотала дочка професора Рiта. Вона запевнила нас, що мiцний сон Рашелi викликаний звичайною перевтомою.
    Вислухавши мене, Аґатiяр задумливо насупився.
    - Дивно, дивно. Я бачу цю дiвчинку вперше. Вона точно не моя родичка i не може нею бути. У мене немає рiднi на Полуденних - i я, i моя колишня дружина родом з Ранжiстану. До речi, ви певнi, що Рашель ваша землячка?
    - Зважаючи на її вимову, так. Правда, у неї своєрiдний акцент, але як на мешканку материка напрочуд чиста мова... гм... з нашого, острiвного погляду. - Я трохи помовчав. - Хоча тепер я вже нiчого не певен. Вона брехала про соцкартку, брехала, що ви її дядько, - могла збрехати й про те, що прилетiла з Джерсi. I взагалi, вона з першої хвилини поводилася пiдозрiло. Взяти хоча б її iстерику в метро, тi смiховиннi байки про п'ятдесятника.
    Професор неквапом надпив iз чашки чай.
    - А це, мiж iншим, найцiкавiший момент у вашiй iсторiї. Навiть коли припустити, що Рашель збрехала вам, то постає лоґiчне запитання: навiщо їй приплутувати п'ятдесятника? Адже було ясно, що ви не повiрите їй. В усьому iншому вона брехала досить правдоподiбно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.
    - Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що вiн може зiпсувати її вигадану iсторiю, i в панiцi вхопилася за перше, що спало їй на думку.
    - За п'ятдесятника? - Аґатiяр скептично усмiхнувся. - Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирiчнiй дiвчинцi. Та й її пояснення не можна назвати смiховинними, тут вона нiчого не вигадувала. Нереїв-п'ятдесятникiв справдi можна впiзнати по ходi - якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнiшнiсть вони копiюють бездоганно, мiмiку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовленi деякою специфiкою будови суглобiв. При швидкiй, енерґiйнiй ходi їхнi ноги погано згинаються в колiнах. Запримiтити це важко, але в принципi можливо. Вся справа лише в практицi. Якщо через якусь невiдому нам причину Рашель часто дивилася стару хронiку, де фiґурували Чужi, i уважно спостерiгала за поводженням п'ятдесятникiв, то немає нiчого дивного, що вона впiзнала одного з них. Iнша рiч - чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповiдi, це не було схоже нi на абстрактний страх за всiх людей загалом, нi на iнстинктивну ксенофобiйну реакцiю; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.
    Я пильно поглянув на Аґатiяра:
    - Ви серйозно вважаєте, що ми зустрiли п'ятдесятника?
    - Цiлком можливо.
    - Але ж... це проти правил! Чужi зобов'язалися не втручатися в нашi справи i не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.
    Вираз Аґатiярового обличчя враз змiнився.
    - Ви справдi в це вiрите, мiстере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втiм, нi. Просто ви, як i переважна бiльшiсть наших спiввiтчизникiв, тiшите себе iлюзiями, не хочете дивитися правдi у вiчi. Неухильне виконання домовленостей - обов'язок переможеної сторони; переможцi ж роблять те, що вважають за потрiбне. За моїми приблизними пiдрахунками нинi на планетi перебуває кiлька тисяч п'ятдесятникiв, замаскованих пiд людей. Їхнє завдання якраз i полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всiх умов мирної угоди... чи, якщо називати речi своїми iменами, умов капiтуляцiї.
    - А як же наш уряд? Вiн про них знає?
    - I всiляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищi, щоб диктувати свої правила.
    Я лише понуро похитав головою. Як i всi розсудливi люди, у глибинi душi я розумiв, що чужинцi не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбiтальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в браковi розуму й обачностi їх не можна звинуватити, iнакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще пiвтора сторiччя тому вважалося наймогутнiшою расою в Ґалактицi. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цiлком i повнiстю належить людям i нiхто стороннiй не смiє втручатися в нашi внутрiшнi справи...
    З кiмнати для гостей вийшла Рiта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелi, а також шкарпетки i спiдню бiлизну.
    - Поки мала спить, вiддам її одяг почистити.
    - Кишенi перевiрила? - запитав її батько.
    - Звичайно. Поклала все на тумбочку бiля лiжка.
    - Що в неї було?
    - Жетони на метро, паперовi грошi, лазерний мiнi-диск i дистанцiйний пульт. Нiяких документiв чи картки соцзабезпечення я не знайшла.
    - А грошей багато?
    - Забагато для дванадцятирiчної дiвчинки, але не дуже. Трохи бiльше шести тисяч. Принести?
    - Будь ласка, доню. I решту речей теж.
    Рiта кинула на диван одяг i знову зникла за дверима гостьової кiмнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п'ять жетонiв, мiнiатюрний лазерний диск у прозорому футлярi без будь-якого маркування i дистанцiйний пульт керування - найпевнiше, вiд якоїсь iграшки.
    Спершу Аґатiяр перерахував грошi.
    - Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов... Так, цiкаво. Iз сотнями та двадцятками все нормально, але тисячнi... - Вiн вiддав менi всi п'ять купюр. - Подивiться на рiк.
    - Вони випущенi сто тридцять п'ять рокiв тому, - здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. - А зовнi не вiдрiзниш вiд сучасних.
    - Дизайн паперових грошей не мiнявся вже понад два сторiччя, - пояснив Аґатiяр. - Теоретично вони ще в обiгу, але практично давно вилученi. Тим дивнiше бачити п'ять таких банкнот вкупi. До речi, завважте: всi вони з однiєї серiї.
    - Атож. Чудасiя! I що це означає?
    - Варiантiв багато. Наприклад, дiвчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. - Вiн задумався. - А знаєте, шлях цих банкнот у принципi можна простежити. До вiйни рупiя коштувала майже в сто разiв дорожче, i такi великi купюри використовували переважно для мiжбанкiвських розрахункiв. При будь-яких операцiях їхнi номери фiксували. Спробую перевiрити.
    Аґатiяр забрав у мене грошi, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потiм узяв зi столу футляр з диском. Оглянув його, вiдтак, завагавшись, сказав:
    - Все-таки варто подивитись його вмiст. Це, звiсно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але... Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племiнницею. - Вiн пiдвiвся. - Вибачте, я ненадовго залишу вас. Менi зручнiше користуватися професiйним термiналом у кабiнетi, а не цим побутовим брухтом. - Аґатiяр кивнув убiк великого стереоекрана в протилежнiй стiнi вiтальнi. - Зараз має прийти Рiта, вона вас розважить.
    Якийсь час я сидiв, мiркуючи над тим, що сталося. Менi на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всiх рiдних у якiйсь страшнiй катастрофi й тепер самотужки шукає собi опiкунiв, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разi менi не взяти участь у цьому конкурсi? Я пiдхожу на роль її батька i за вiком, i за соцiальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений - але й Аґатiяр теж, отже, вiн не має нiяких переваг. Зате я набагато молодший i зможу придiляти бiльше часу її вихованню...
    Врештi я вiдiгнав геть цi безглуздi, хоч i спокусливi, думки i взяв з журнального столика дистанцiйний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мiнiатюрних кнопок, десять з яких були позначенi цифрами, а решта - незрозумiлими значками або абревiатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднiвся ряд крихiтних отворiв - очевидно, там був умонтований мiкрофон для прийому голосових команд.
    Повертiвши пульт у руках, я навмання натиснув кiлька кнопок, але нiчого не сталося. Нарештi я добрався до розташованої в правому верхньому кутку панелi кнопки з написом 'APL'. Дисплей вiдразу ожив, i на ньому з'явилося повiдомлення: 'Connexion. Attendez...' Секунд за п'ять його змiнило iнше: 'Erreur! Le systeme de controle ne repond pas'. А вiдтак дисплей погас.
    Здивований, я знову натиснув ту ж кнопку. Результат аналоґiчний. Загалом змiст обох повiдомлень був зрозумiлий: у першому йшлося про встановлення контакту, у другому говорилося, що сталася помилка, вiдповiдь не отримана. Але як безбожно були перекрученi всi слова!
    До вiтальнi повернулася Рiта з уже вичищеним одягом Рашелi. Роззирнувшись довкола, вона запитала:
    - А де батько?
    - У своєму кабiнетi. Обiцяв незабаром повернутися.
    Рiта пiдiйшла й сiла в сусiднiй фотель.
    - Ну, що там? - поцiкавилася вона. - Щось з'ясували?
    - Поки тiльки те, що тисячнi банкноти дуже старi. Зараз ваш батько перевiряє їхнi номери i заодно переглядає вмiст диска. А я вивчаю пульт... гм, якщо це можна назвати вивченням. По-моєму, вiн несправний: видає якiсь перекрученi повiдомлення. - I я продемонстрував, як вiн працює.
    Рiтинi очi зблиснули.
    - Але ж це... Дайте-но менi. - Вона вихопила в мене з рук пульт i сама натиснула кнопку 'APL'. - Так i є! Це французькою. 'Встановлення зв'язку. Чекайте...', а потiм: 'Помилка! Система керування не вiдповiдає'. Що ж до скорочення 'apl', то воно, найпевнiше, означає 'appel', що перекладається як 'виклик'. Нiколи не думала, що десь на Магаваршi користуються цiєю мовою!
    - Ви її знаєте?
    - Трохи. Свого часу вчила.
    - Ви фiлолоґ?
    - Нi, лiкар, проходжу iнтернатуру. А iншi мови - моє хобi. - Рита натискала по черзi всi кнопки на пультi. На жодну з них, крiм 'APL', дисплей не реаґував. Нарештi вона пiдсумувала: - Очевидно, пристрiй, яким керує цей пульт, знаходиться занадто далеко.
    - Але навiщо Рашелi знадобився пульт iз французьким iнтерфейсом?
    Рiта знизала плечима:
    - Може, це її рiдна мова. У деяких вiддалених районах материка люди все ще розмовляють хiндi, бенґальською або тамiльською. Можливо, десь проживає й невелика громада франкофонiв. Адже пiд час вiйни Магаварша дала прихисток декiльком мiльйонам бiженцiв з iнших планет. Бiльшiсть з них оселились на островах Полуденного архiпелаґу.
    - Проте нащадки переселенцiв асимiлювали вже в наступному поколiннi, - зауважив я. - Нiколи не чув, щоб у нас на островах iснували якiсь окремi нацiональнi ґрупи.
    - Я теж не чула. Але так чи iнакше, а пульт iснує. I крiм того: iм'я Рашель - це французька вимова звичного нам iменi Рейчел.
    На сходах почулися кроки, i до нас спустився професор Аґатiяр. Вiн намагався триматися спокiйно й невимушено, однак його очi виказували надзвичайне хвилювання.
    Рiта вiдразу пiдхопилася.
    - Тату, ми знайшли дещо цiкаве. Цей пульт послуговується французькою мовою.
    - Атож. На островi Джерсi проживає нечисленна франкомовна громада. А Рашель - онука одного мого друга молодостi, ми з ним разом навчалися в унiверситетi. На тому диску - її сiмейний альбом. Я ще не знаю, що привело її до мене, але... Втiм, поговоримо про це згодом. - Рiшучим жестом вiн дав зрозумiти дочцi, що не вiдповiдатиме на її подальшi запитання, i повернувся до мене: - Тепер усе з'ясувалося, мiстере Матусевич. Дякую, що подбали про Рашель. До речi, скiльки вона вам винна? Я компенсую вашi витрати.
    Я, звiсно, став вiдмовлятися, для мене сплаченi в ресторанi грошi були дрiб'язком, але професор усе-таки наполiг на своєму i буквально силомiць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вiсiмдесят п'ять рупiй. Поки вiн вовтузився з моєю карткою бiля термiналу, я трохи зiбрався з думками i дiйшов висновку, що його iсторiя про друга молодостi - вигадка, причому придумана наспiх. По-перше, якби Рашель справдi була внучкою його унiверситетського товариша, Аґатiяр був би здивований i заiнтриґований, та аж нiяк не стурбований. По-друге, вiн насамперед спробував би зв'язатися з її родичами i з'ясувати, що сталося, - але натомiсть вiдразу кинувся до вiтальнi з цiлком певним намiром якнайшвидше позбутись мене. I по-третє, я не розумiв, навiщо Рашель вигадала казку про свою покiйну тiтоньку, а не сказала прямо: я їду в гостi до старого друга мого дiда...
    Все це здавалося менi пiдозрiлим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотiла зустрiтися з професором Аґатiяром, i я це влаштував. А як бути далi, нехай вирiшують самi.
    Аж тут у нашу розмову втрутилася Рiта. Схоже, вона не вловила всiх прихованих нюансiв ситуацiї i всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волi професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчi, i змушений був приєднатися до доччиної пропозицiї, сподiваючись, що я все-таки вiдмовлюся.
    Я й справдi хотiв вiдмовитися, тим бiльше що зовсiм недавно обiдав, але цiкавiсть узяла гору над почуттям такту, i я прийняв запрошення. Аґатiяр, з усього було видно, розсердився, зате Рiта, навпаки, зрадiла.
    Зазирнувши до гостьової кiмнати й переконавшись, що Рашель мiцно спить, вона подалася на кухню. Коли дверi за нею зачинилися, професор вимушено всмiхнувся i промовив:
    - А ви явно сподобалися Рiтi. Зазвичай вона не така запопадлива з молодими людьми, що заходять до мене в гостi. Втiм, здебiльшого це мої спiвробiтники або аспiранти - представники нудної, на її думку, професiї. Ви ж льотчик, людина дiї... Ви одруженi?
    - Розлучений, - сказав я. - Дiтей немає.
    - У вас незвичне прiзвище, - зауважив професор. - Навiть для остров'янина.
    - Мiй предок по чоловiчiй лiнiї був депортований, - пояснив я. - З Вiлiї.
    - Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканцiв яких Чужi переселили на Магаваршу, її точно немає.
    Я ствердно кивнув:
    - Це так. Пiсля захоплення Вiлiї чужинцi вiдправили всiх уцiлiлих мешканцiв планети в концентрацiйнi табори на Калхалi, а там якось так вийшло, що мiй предок, прадiд мого прадiда, вiдбився вiд своїх спiввiтчизникiв i потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили iнших вiлiйцiв, невiдомо. Можливо, їх, зважаючи на той опiр, що вони чинили Чужим, розподiлили на кiлька планет.
    Аґатiяр якось винувато глянув на мене, потiм швидко вiдвiв очi.
    - А от мої предки не спромоглися навiть на символiчний опiр загарбникам. Ми капiтулювали вiдразу, щойно в наш локальний простiр увiйшов флот Чужих. Натомiсть нам залишили планету й дарували таку собi iлюзорну подобу свободи. - Вiн зробив коротку паузу. - Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро вiдчуваєте цю iлюзорнiсть.
    Я спохмурнiв.
    - Навiть гострiше, нiж ви гадаєте. Я працюю на суборбiтальних маршрутах.
    Професор подивився на мене з розумiнням.



    5

    Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатiяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввiчливо вiдповiдав йому, проте слухав вiн мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутнiстю.
    Зрештою я став почуватися так нiяково, що приборкав свою цiкавiсть i вирiшив пiти, не чекаючи вечерi. Я саме збирався згадати про якiсь невiдкладнi справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвiнок у вхiднi дверi.
    Аґатiяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо ранiше вiн був просто схвильований, то зараз у його поглядi промайнув справжнiй страх. Рвучко повернувши до термiналу, вiн наказав:
    - Комп'ютере, зовнiшнiй огляд! Покажи парадний вхiд.
    Цiєї ж митi на вбудованому в стiну стереоекранi виникло зображення широкоплечого чоловiка приблизно мого вiку. Професор полегшено зiтхнув.
    - Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентiв на кафедрi. Вiн мешкає за кiлька будинкiв вiд нас i часто заходить у гостi без запрошення... Хай йому грець, як недоречно! - спересердя буркнув Аґатiяр i попрямував до вхiдних дверей.
    Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:
    - Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?
    - Та що ви кажете, Саїде! - пролунала вiдповiдь Аґатiяра, проте в його люб'язному тонi вчувалася нещирiсть. - У нас ви завжди бажаний гiсть. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподiваюся, ви не вiдмовитесь?
    - Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.
    Вони ввiйшли до вiтальнi, i професор познайомив нас. Тим часом з кухнi визирнула Рiта й привiтно усмiхнулася новому гостю:
    - Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо нi, то це роблю я.
    - На жаль, у мене термiновi справи, - вiдповiв вiн чемно. - Я хотiв лише побачити вас. Востаннє ми зустрiчалися днiв десять тому, i я подумав, що не завадить нагадати про своє iснування.
    Рiта знiяковiла, пiдiйшла до нас i простягла Магдевовi руку. Але замiсть потиснути її вiн раптом вiдступив на два кроки назад, вихопив з кишенi пiстолет i спрямував його на нас. Люб'язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись мiсцем невблаганнiй рiшучостi.
    - Анi руш, стрiлятиму.
    - Що з вами, Саїде? - розгублено мовила Рiта i глянула на батька: - Тату, що тут коїться?
    Аґатiяр увесь знiтився i якось навiть помиршавiв. Його вмить постарiле та змарнiле лице виражало приреченiсть.
    - Це я в усьому винен, - ледь чутно проказав вiн. - Бо був дурний i наївний. Гадав, що за чверть столiття до мене вже втратили iнтерес. Я навiть не припускав, що за мною стежать... А виявляється, мене й досi сприймають серйозно.
    - Авжеж, професоре, - ствердно кивнув Магдев. - Вас iще не зняли з гачка. Вiсiм рокiв тому я доповiдав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендацiї припинити стеження за вами вiдхилили. I от сьогоднi моє багаторiчне терпiння винагородилося. Це дiвчисько - найцiннiша здобич, що будь-коли траплялася нам на цiй жалюгiднiй планетi. I пiймав її саме я!
    Тихенько зашурхотiли дверi гостьової кiмнати, i на порозi з'явилася Рашель, закутана в простирадло. Однiєю рукою вона притримувала своє iмпровiзоване вбрання, а iншою енерґiйно протирала заспанi очi.
    Магдев поглянув у її бiк i на якусь мить втратив пильнiсть. А я негайно скористався з цього.
    Дiяв я без вагань, пiдкоряючись iнстинктам, а не розумовi. Переконаний, що мною керували батькiвськi почуття. Як i Рiта, я не розумiв, що тут вiдбувається, та в одному не мав жодного сумнiву: Магдевовi потрiбна передовсiм Рашель. Навiщо - я й гадки не мав, але його слова про 'найцiннiшу здобич' звучали дуже зловiсно. Я не мiг допустити, щоб з дiвчинкою сталося щось лихе.
    Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свiй стрибок i, пiрнувши пiд його руку, зумiв ухилитися. Лазерний iмпульс напевно поцiлив би в груди Аґатiяровi, якби не блискавична реакцiя Рiти. Нiби прочитавши мої думки, вона рiзко кинулась убiк, потягла за собою батька i цим урятувала його вiд смертi.
    Наступної митi я вибив у Магдева пiстолет i стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, вiн устояв би на ногах i ми продовжили б бiйку. Однак у життi все iнакше: людина досить вразлива iстота, тож той iз супротивникiв, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Пiсля мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокаутi, а кисть моєї руки пронизав гострий бiль.
    Здається, я скрикнув. Хоча не певен, бо тiєї ж митi закричала Рашель, голосно й пронизливо. Своїми великими, сповненими жаху очима вона дивилася на Магдева, який, весь почорнiвши вiд натуги, безуспiшно намагався звестися на ноги.
    Долаючи бiль, я пiдiйшов до нього з намiром добряче копнути ногою в пiддих, та тут мене випередив Аґатiяр. Схопивши пiстолета, вiн надавив на гашетку i стрiляв у Магдева, аж поки його спина не перетворилася на обгорiле решето.
    Нарештi Рашель перестала кричати, пiдбiгла до мене i, мiцно пригорнувшись, розплакалася. Лiвою рукою я гладив її скуйовджене волосся, а праву вiдвiв трохи назад, щоб вона ненароком не зачепила її. Я до кровi покусав собi губи, намагаючись притлумити бiль у руцi. Бокс нiколи не був моїм улюбленим видом спорту.
    - У вас може бути серйозна травма, - сказала Рiта. - Слiд негайно...
    - Нi, дочко, - втрутився Аґатiяр, все ще стискаючи в руцi пiстолет. - У нас немає часу. Травма не смертельна, мiстер Матусевич виживе. А нам треба тiкати. Зараз же.
    Рашель нарештi вiдсторонилася вiд мене, подивилась на нього i невпевнено промовила:
    - Професоре...
    - Помовч, люба, - перебив її Аґатiяр. - Поговоримо потiм. Мiй будинок, напевно, прослуховується, тобi краще не видавати своїх секретiв.
    - Але ви... ви знаєте?
    - Так. Знаю найголовнiше, я вже дивився твiй диск. I про це стало вiдомо нашим ворогам. - Вiн пiдiйшов до мертвого тiла Магдева i ногою перевернув його навзнак. - Який я був слiпий! Упродовж дванадцяти рокiв щодня бачив цього... цю iстоту i навiть не запiдозрив, хто вiн насправдi. I це при тому, що я чудово знав, як можна розпiзнати п'ятдесятника, а пiвгодини тому навiть поблажливо повчав мiстера Матусевича.
    Поки вiн це говорив, я уважно розглядав Магдева. Шкiра в нього була значно темнiша, нiж за життя, щелепа дуже видавала вперед, нiс, навпаки, став приплюснутим, очi розкосi, вуха вiдстовбурчились i зверху загострилися. Та, незважаючи на це, вiн зовсiм не був схожий на тих п'ятдесятникiв, що їх я зрiдка бачив у старих фiльмах, а скидався просто на потворну людину.
    Завваживши мiй подив, Аґатiяр пояснив:
    - Вiд шоку в нього почалася зворотна трансформацiя. Я не дав їй завершитися - у своїй природнiй подобi п'ятдесятники напрочуд живучi й дуже спритнi. - Вiн знову повернувся до Рашелi: - Вдягайся, дитинко, ми зараз iдемо. Нам дуже пощастило, що Магдев дiяв самостiйно - мабуть, хотiв здобути всю славу. Якби вiн повiдомив про тебе своєму начальству, тут був би вже цiлий загiн його одноплемiнникiв, i нiяке геройство мiстера Матусевича нас би не врятувало. Однак нам треба поквапитися. Рiто, ти теж перевдягнися - сарi не найкращий одяг для втiкачiв.
    - Добре, тату. - Рiта взяла з дивана одяг Рашелi, схопила дiвчинку за руку, i вони разом вибiгли з вiтальнi.
    Коли ми з Аґатiяром залишилися вдвох, вiн згрiб з журнального столика всi п'ять жетонiв на метро, сунув їх собi в кишеню, туди ж поклав i пiстолет Магдева, а потiм звернувся до мене:
    - Мiстере Матусевич, менi дуже прикро, що ви вклепалися в цю iсторiю. Ви стали жертвою фатального збiгу обставин. Раджу вам негайно пiти геть. Вас, звичайно, знайдуть i допитуватимуть. Ви переживете кiлька неприємних днiв, але потiм вас вiдпустять... Звiсно, я не можу дати вам нiяких ґарантiй, але, мабуть, так воно й буде. Мiй будинок прослуховується, а може, i проглядається, а всi операцiї з комп'ютером контролюються. Ознайомившись iз записами, п'ятдесятники переконаються, що ви нi до чого не причетнi. Єдине, що вони можуть поставити вам на карб, це напад на їхнього одноплемiнника, але карати за це не стануть. Зрештою, Магдева убив я, а ви просто боронилися вiд людини, що загрожувала вам зброєю. П'ятдесятники не жорстока раса, у них розвинуте почуття справедливостi.
    Я заперечно похитав головою:
    - Нi, професоре, я нiкуди не пiду. Не залишу вас, поки не переконаюся, що Рашель у безпецi.
    Вiн пильно подивився на мене.
    - Ваша турбота про дiвчинку робить вам честь. Однак врахуйте: якщо ми вийдемо з будинку разом, ви будете приреченi. Наша влада не захистить вас. Разом з нами ви станете вигнанцем, за вами полюватимуть. Можливо, постраждають вашi друзi та родичi. Я зовсiм не перебiльшую, мiстере Матусевич.
    Нiде правди дiти, останнi слова професора похитнули мою рiшучiсть. Проте часу на роздуми й сумнiви вже не лишалося - за кiлька секунд повернулися Рiта з Рашеллю. Аґатiярова дочка була одягнена в темний брючний костюм, у руцi вона тримала бiлий кейс iз червоним хрестом. На дiвчинцi ж було її колишнє вбрання: штани, сорочка та курточка.
    - То вже йдемо? - запитала Рiта.
    Я зустрiвся поглядом з ясними очима Рашелi. Вона дивилася на мене з надiєю й безмежною довiрою, вона вбачала в менi свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двiчi рятувала її з бiди i поруч з якою вона почувалася в безпецi. Я згадав, як лише кiлька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене i пригорнулася до моїх грудей...
    - Ходiмо, - сказав я твердо. - Усi разом.



    6

    Для втечi ми скористалися моїм флаєром, оскiльки в машинах Аґатiяра та Рiти цiлком могли стояти 'жучки'. Флаєр вiв професор, Рашель сидiла поруч з ним у пасажирському крiслi, а ми з Рiтою розташувалися на задньому сидiннi. Вона дала менi знеболювального, а потiм медсканером зi свого кейса обстежила мою травмовану руку. Нарештi сказала:
    - Нiчого серйозного. Кiлька свiжих мiкротрiщин. Нi вивихiв, нi переломiв немає. - Рiта обмотала моє зап'ястя еластичним бинтом i закрiпила його. - Гадаю, цього вистачить. Тримайте руку в спокої й уникайте зайвих навантажень.
    - Намагатимусь, - кивнув я. - До речi, професоре, куди ми летимо?
    - До площi Дхавантарi. А там пересядемо на метро.
    - Але ж станцiя є поруч з нашим будинком? - заперечила Рiта.
    - Вона одна й нiколи не буває велелюдною. А бiля Дхавантарi аж шiсть станцiй з численними пересадками. Чужинцям доведеться переглянути записи кiлькох сотень камер, щоб вiдшукати нас i визначити, у якому напрямку ми поїхали.
    - А ви певнi, що Магдев не викликав пiдмогу? - запитав я.
    - Майже на сто вiдсоткiв. Йому б не дозволили прийти самому за Рашеллю. На щастя для нас, вiн вирiшив провести операцiю самотужки.
    Якийсь час ми летiли мовчки. Нарештi Рiта нерiшуче мовила:
    - Тату, я не зовсiм розумiю, що вiдбувається. Наскiльки це серйозно?
    - Дуже серйозно. Ти ж сама бачила, як поводився Магдев. Вiн кинувся до нас вiдразу, щойно отримав через свої 'жучки' iнформацiю, яку я зчитав з диска.
    - Ви забрали його? - втрутилася Рашель. - Диск?
    - Вiн у мене. I твiй дистанцiйний пульт теж. Все гаразд.
    - Ви дивилися лише фiльм чи...
    Аґатiяр похитав головою:
    - На жаль, моя люба, не тiльки фiльм. Я зазирнув у файли специфiкацiї... Сподiваюся, там не вказанi координати?
    - Нi, лише загальнi технiчнi характеристики.
    - Це вже краще, - полегшено мовив професор. - Але заради Бога, дитино! Навiщо ти взагалi взяла з собою диск?
    - Щоб у мене були докази. Я боялася, що ви не повiрите.
    Аґатiяр зiтхнув:
    - Я б повiрив. Я ж так довго чекав цього дня. Мрiяв, вiрив, сподiвався... - Потiм вiн на секунду повернув голову й винувато глянув на Рiту: - Менi дуже прикро, дочко. Якби я мiг, то залишив би тебе в будинку, сподiваючись на милiсть Чужих. Але це неможливо. Вони не повiрять, що Рашель звернулася до мене через тi давнi подiї, тепер вони вважатимуть, що всi цi роки я брав участь в Опорi, а ти була моєю помiчницею.
    Рiта поклала руку на його плече.
    - Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе... А ти справдi був причетний до тих подiй?
    - Так. Мене не даремно пiдозрювали, хоча нiчого не змогли довести. А згодом... Через кiлька мiсяцiв я дiзнався, що стану батьком. I тодi злякався - за тебе, за себе, за твою матiр. Вирiшив вiдмовитися вiд боротьби, яку вважав даремною й безнадiйною. - Вiн помовчав, вiдтак сумно пiдсумував: - Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправдi я просто старий боягуз.
    Слухаючи їхню розмову, я нарештi зрозумiв, про що йдеться. Це сталося понад чверть столiття тому, коли я ще був десятирiчним хлопчаком. Кiлькадесят вчених та iнженерiв з Ранжпурського iнституту фiзики потай вiд усiх створили п'ять ракет класу 'земля - орбiта' з потужними позитронними боєголовками. Якось уночi вони запустили їх i знищили двi станцiї Чужих. Пiсля цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинцiв, проте вони обмежилися тим, що зажадали вiд влади страти всiх причетних до диверсiї осiб i наклали на Магаваршу одноразову контрибуцiю. Обидвi цi вимоги були негайно виконанi, а остання ще й завдала великої шкоди планетарнiй економiцi. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усiх сорока трьох страчених змовникiв цiлорiчно лежать живi квiти...
    Ми долетiли до площi Дхавантарi, Аґатiяр посадовив флаєр на стоянку бiля великого торгового центру.
    - Йдемо в супермаркет. Там є вхiд до пiдземного пасажу, а звiдти - на станцiї метро.
    Так ми i вчинили. Рухаючись крiзь юрбу людей, що заполонили вестибюль торгового центру, я нахилився до Рашелi, яка йшла поруч, мiцно вчепившись менi в руку, i тихо запитав:
    - То хто ж ти насправдi?
    Не вагаючись анi секунди, вона прошепотiла менi на вухо:
    - Мене справдi звати Рашель. Я з планети Терр-де-Ґолль. По-вашому, це Терра-Ґаллiя.*
    * Латиною terra - це 'земля', у значеннi як планети, так i окремої дiлянки суходолу. Це слово запозичило багато iнших мов, зокрема французька - terre. Назву Терр-де-Ґолль (Terre-de-Gaulle) можна перекласти як 'ґалльська земля'.



    7

    У великих меґаполiсах на кшталт Нью-Калькутти пiдземка була найзручнiшим способом пересування, проте я завжди вiддавав перевагу повiтряному транспорту. Отож i не дивно, що через кiлька десяткiв станцiй i низки пересадок я зовсiм втратив орiєнтацiю.
    Пiд час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вiтринами невеликих магазинiв, Аґатiяр раптом зупинився бiля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увiйшов досередини. За хвилину вiн повернувся з двома новими телефонами i без пояснень один з них дав менi, а другий сунув собi в кишеню.
    Проїхавши ще три чи чотири станцiї, ми вийшли з метро в якомусь тихому примiському районi й пiшли тротуаром уздовж неширокої вулицi, праворуч якої розташовувалися особняки, а лiворуч тягнувся парк.
    Ми пройшли близько сотнi метрiв, потiм звернули в парк i зупинилися бiля однiєї з лавок.
    - Ви залишитеся тут, - сказав Аґатiяр. - А я пiду в розвiдку. - З цими словами вiн показав на будинок наприкiнцi вулицi: - Там живе... словом, той, хто може допомогти нам.
    - А якщо за ним теж стежать? - запитала Рiта.
    - Не стежать. Цей чоловiк - не я, вiн... А втiм, у мене все одно немає iнших варiантiв. Але ми, звичайно, пiдстрахуємося. Тому спершу я пiду сам - на розвiдку. Ви все почуєте через телефон, що я дав мiстеровi Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат i бiжiть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далi. Заплутайте слiди, знайдiть якусь схованку, а потiм... ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, мiстере Матусевич. Ось, тримайте.
    Швидко роззирнувшись, вiн передав менi пiстолет Магдева, а Рашелi повернув диск i дистанцiйний пульт. Потiм за допомогою телефонiв ми встановили зв'язок. Аґатiяр пiдсилив до максимуму чутливiсть свого мiкрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.
    - Вийшло щось на зразок 'жучка', - прокоментував вiн, поклавши свiй телефон до кишенi. - Та все ж я сподiваюся, що ця обережнiсть зайва.
    Поцiлувавши на прощання дочку та Рашель, а менi мiцно потиснувши руку, Аґатiяр рушив до ряду особнякiв. Коли вiн опинився на протилежному боцi вулицi, з телефону пролунав його голос:
    - Якщо ви добре чуєте, потрiть чоло.
    Я так i вчинив.
    - Гаразд, - сказав професор. - Тепер сiдайте на лавку i вдавайте, що просто вiдпочиваєте.
    Ми сiли - я посерединi, Рiта праворуч, а Рашель лiворуч, i стали вдавати родину, яка прийшла в парк вiдпочити. Проте скоса спостерiгали за тим, як Аґатiяр дiйшов до потрiбного йому будинку, пiднявся на ґанок i подзвонив у дверi.
    Вiдстань була чималенька, та й сутiнки вже насувалися, тож ми не змогли роздивитися людину, що впустила професора досередини. А з телефону почувся насичений баритон:
    - Здрастуйте, сер. Чим можу вам допомогти?
    - Добрий вечiр, - вiдповiв Аґатiяр. - Я хотiв би побачити пана Вадьяпатi.
    - Ви домовлялися про зустрiч?
    - Нi. Але я впевнений, що вiн погодиться мене прийняти. Передайте йому ось це.
    Зависла пауза. Очевидно, Аґатiяр вручив вiзитку або написав на паперi своє iм'я. Певнiше останнє - навряд чи професор носив у своєму домашньому одязi вiзитнi картки. А втiм, хто його знає...
    - Добре, сер. Зачекайте хвилинку.
    Чекати й справдi довелося не бiльше хвилини. Потiм власник баритона повернувся i промовив:
    - Iдiть за мною, сер. Пан Вадьяпатi вас прийме.
    Далi почулося тихе шарудiння: пiд час ходи телефон терся об тканину кишенi. Тихо клацнули дверi, розчиняючись, i пролунав хрипкий старечий голос:
    - Дякую, Бiмале. Тепер лишiть нас удвох.
    Знову клацання дверей - той, кого звали Бiмал, вочевидь, вийшов.
    - Ну от ми й зустрiлися, Свамi, - промовив хазяїн. - А я сподiвався, що тодi ти не впiзнав мене.
    - Та все ж упiзнав, - шанобливо вiдповiв Аґатiяр. - Але в цьому не винен пластичний хiрург - обличчя у тебе геть iнше. I голос також. I навiть манери. Тiльки от очi тi ж самi, незважаючи на змiну їх кольору. Погляд неможливо змiнити - вiн вiддзеркалює душу. Того разу менi вистачило секунди, щоб упiзнати тебе, ґуру.
    Вiдтак запала тиша. Рiта здивовано прошепотiла:
    - Вiн назвав його 'ґуру'! Невже...
    - Вам знайоме це iм'я? - запитала Рашель.
    - Це не iм'я. 'Ґуру' означає 'вчитель'. А вчителем батька був... - Вона замовкла, бо цiєї митi розмова Аґатiяра зi своїм ґуру поновилася.
    - Ти вчинив необачно, Свамi. Тобi не слiд було приходити сюди. У мене є свiдчення, що за тобою досi стежать.
    - Знаю. Увесь цей час мiй будинок прослухувався, а iнформацiя з комп'ютерiв зчитувалася. Стежив за мною один з моїх асистентiв. Зараз вiн мертвий. Я його вбив.
    I знову тиша. Рiта, яка нетерпляче чекала на продовження розмови, не стала пояснювати, хто був учителем її батька, та я вже й сам зметикував що до чого. Пiсля того гучного диверсiйного акту чужинцi вимагали страти сорока чотирьох змовникiв, проте одному з них, найголовнiшому - Раджiву Шанкару, директоровi Ранжпурського iнституту фiзики, - вдалося втекти з в'язницi. Йому допомiг один з наглядачiв, що зник разом з ним. Подейкували, що тут не обiйшлося без сприяння влади, якiй зовсiм не всмiхалося позбавити життя найвидатнiшого вченого Магаваршi...
    - То ти врештi вирiшив приєднатись до нас? - запитав Раджiв Шанкар.
    - Менi довелося, ґуру. Я був змушений.
    - Чому?
    - Я зробив важливе вiдкриття... Нi, - квапливо уточнив Аґатiяр, - не наукове, а... Словом, до мене потрапила iнформацiя. Надзвичайно важлива. Така гаряча, що аж пече. Впевнений, що найближчим часом на Магаваршу чекають великi змiни.
    - I що ж це за iнформацiя?
    - Зачекай, ґуру, не все вiдразу. Передовсiм я маю переконатися, що ти зможеш дати нам надiйний притулок.
    - Вам? - перепитав Шанкар. - Кому це 'вам'?
    - Менi, моїй дочцi i ще двом людям, за яких я можу поручитися.
    - Вони знають, що ти пiшов до мене?
    - Знають. Але не бiйся, вони не зрадять. За ними теж полюють i...
    - У тiм-то й рiч, Свамi, - досить грубо перебив його Шанкар. - Ти просто дурень! Знаючи, що їх розшукують, розповiв їм про мене! А що як їх уже схопили i зараз допитують?
    - Їх ще не схопили, це точно, - вiдповiв Аґатiяр. - Втiм, я визнаю, що пiддав тебе небезпецi. Але будь певен: людина, через яку я так вчинив, цiннiша за твоє прикриття.
    Секундна пауза.
    - Добре, годi балачок, - сказав Шанкар. - Що сталося, те сталося. Давай адресу, де ти ховаєш своїх утiкачiв. Обiцяю, що про них зразу ж подбають.
    - А ти можеш ґарантувати, що разом з твоїми людьми цю адресу не отримають Чужi? Ти точно знаєш, що за тобою не стежать?
    - Я живий, Свамi, я ще досi живий. По-моєму, це найкращий доказ.
    - Гаразд. - У телефоннiй трубцi почувся якийсь шум, вiдтак пролунав голос Аґатiяра, вiн говорив голосно й виразно: - Мiстере Матусевич!
    - Так, - вiдповiв я.
    - Все гаразд, приєднуйтесь до нас. А телефон негайно вимкнiть i викиньте в найближчий утилiзатор.
    Останнє, що я почув, перш нiж Аґатiяр розiрвав зв'язок, було Шанкарове буркотiння:
    - Але ж ти хитрун, Свамi! Я мусив здогадатися...



    8

    Раджiв Шанкар виявився саме таким, яким я уявляв його, коли вперше почув голос: немiчним старим рокiв за дев'яносто з рiденьким сивим волоссям, малим зморщеним лицем i обтягнутими пергаментною шкiрою тонкими кощавими руками. Коли Бiмал завiв нас до кабiнету, вiн сидiв у крiслi за робочим столом i вельми енерґiйно, як на свiй вiк, промовляв у слухавку комунiкатора:
    - ...Так, усi. Не окремi записи, не на окремих станцiях, а всю базу даних метрополiтену. Геть-чисто, без можливостi вiдновлення... Джей-сiмнадцатий, я знаю, що роблю. Це надзвичайна ситуацiя. Негайно виконуйте. Але спершу з'єднаєте мене з Ар-Тi дев'ятим... Так, через ваш хост - у нас обмаль часу. Все одно цю лiнiю доведеться знищити.
    В очiкуваннi наступного з'єднання Шанкар подивився на нас. Очi його, на вiдмiну вiд зморщеного, майже неживого обличчя, були жвавими, блискучими, пронизливими.
    - Здоровенькi були, молодi люди. Сiдайте, будь ласка.
    Ми розсiлися на стiльцях попiд стiною, де вже сидiв Рiтин батько. Бiмал лишився стояти бiля дверей, стежачи за кожним нашим порухом. На вигляд йому було рокiв п'ятдесят, але його атлетична фiґура й чiтка координацiя рухiв свiдчили про неабияку фiзичну силу та блискавичну реакцiю.
    Очевидно, Аґатiяр уже повiдомив своєму ґуру, хто з нас становить найбiльшу цiннiсть, позаяк Шанкарiв погляд одразу зупинився на Рашелi.
    - Ну, дiвчинко, заварила ти кашу! Сподiваюся, твоя iнформацiя варта нашого клопоту. Свамi вiдмовляється будь-що говорити, поки я не ґарантую тобi повну безпеку. Я добре знаю його, даремно вiн не метушився б, однак...
    Тут почувся звуковий сиґнал. Шанкар знову заговорив у слухавку:
    - Ар-Тi-дев'ятий, це Ей-другий... Саме так, мiй хлопчику, це я. Але не варто називати iмена. Слухай мене уважно - ти маєш виконати дуже важливе завдання. Поруч з тобою живе Саїд Магдев. Знаєш де? Тодi спорядись вiдповiдним чином i рушай до його будинку. Спочатку просвiти дiм сканером, перевiр, чи є там хтось. Якщо є, вiдбiй. А коли нiкого не буде, проникни досередини й зiтри всi данi з його комп'ютерiв... Потiм заклади кiлька бомб i прямуй до будинку сто вiсiмнадцять... Авжеж, я знаю чий вiн. Також перевiр, чи хто є. Нiчого не торкайся, просто замiнуй його, як i дiм Магдева. Активуй вибуховi пристрої - i негайно забирайся геть... Так, звiсно, евакуацiя. Катеґорiя 'екстра'...
    Закiнчивши розмову, Шанкар вiдкинувся на спинку крiсла.
    - Як бачиш, Свамi, я виконав твої умови. Чужинцi в базi даних метро ще не рилися i дiстатися до неї вже не встигнуть. Вони не знатимуть, де ви вийшли.
    - Гаразд. - Аґатiяр повернувся до Рашелi: - Дай менi диск, люба. Спершу переглянемо фiльм.
    Рашель вiддала професоровi свiй диск, i той вставив його у зчитувач настiнного термiналу. На великому стереоскопiчному екранi з'явилася об'ємна картинка всiяного зорями космосу, а в центрi виднiлася маленька, завбiльшки з тенiсний м'яч, зелено-блакитна куля планети. Вона почала збiльшуватися, i крiзь серпанок атмосфери стали помiтнi обриси материкiв. Утiм, я ще ранiше збагнув, що це не може бути Магаварша: надто вже мало зiрок оточувало планету. У порiвняннi з нашим реґiоном Ґалактики та частина космосу видавалася суцiльною пустелею.
    - Свiт, у якому ми живемо, називається Терра-Ґаллiя, - почувся за кадром приємний жiночий голос точнiсiнько з таким акцентом, як у Рашелi. - Це напрочуд гарний, благодатний край, освоєний людьми понад тринадцять столiть тому. Тут багато родючої землi, що дає нам високi врожаї; у рiках, морях та океанах живуть тисячi видiв їстiвної риби; тваринний та рослинний свiт суходолу вражає своїм розмаїттям; а надра багатi корисними копалинами. У нас є все необхiдне для людського життя. - З плином розповiдi зображення планети дедалi збiльшувалося, i тепер ми вже бачили розкиданi там i там мiста, мiстечка та селища. - Наша промисловiсть процвiтає, ми розвиваємо науку, культуру та соцiальну сферу, нещодавно чисельнiсть населення Терри-Ґаллiї перевищила трьохмiльярдний рубiж. Але найголовнiше, що ми маємо i що цiнуємо найбiльше, - це свобода. Ми самi господарi своєї планети i всiєї системи Дельти Октанта. На нашу землю не ступала нога загарбника, на орбiтi над нами не висять кораблi та станцiї чужинцiв, ми цiлком контролюємо весь навколишнiй простiр, включаючи ворота нашої системи - дром-зону.
    Камера рiзко пiшла вгору, i за лiченi секунди планета знов перетворилася на зелено-блакитну кулю в оточеннi зiрок. Потiм ракурс змiнився, планета перемiстилася до нижнього краю екрана, а вгорi запроменiло слiпуче жовтогаряче сонце. Воно швидко почало вiддалятися, зменшуватись у розмiрах i потроху тьмянiти. Спершу планета перетворилася на яскраву цятку, потiм - на ледь помiтну серед зiрок жаринку, а незабаром i зовсiм згасла, розчинилась у глибинах космосу.
    Камера ще раз повернулася, i екран заполонила велетенська космiчна станцiя, вся поверхня якої була втикана жерлами плазмових гармат i продiрявлена шахтами ракетних установок. Далi, на задньому планi, виднiлося ще щонайменше десяток станцiй, мiж якими сновигали кораблi.
    - Тут розташована наша дром-зона, - знову заговорила коментаторка. - Вже понад сто рокiв нашi космiчнi вiйська успiшно охороняють її й дають рiшучу вiдсiч усiм спробам ворога проникнути в локальний простiр Терри-Ґаллiї. Понад сто рокiв чужинцi намагаються скорити нашу планету, як скорили iншi людськi свiти. Вони кидають проти нас величезнi сили, на них працюють вiйськово-промисловi комплекси багатьох планет, за їхнiми плечима - об'єднана потуга дев'яти цивiлiзацiй. А ми самотнi, ми можемо покластися лише на себе, нам нiзвiдки чекати допомоги. Однак ми не здаємося. Ми боремося - i перемагаємо.
    Тепер камера перемiстилася на борт однiєї зi станцiй. Ми побачили панораму просторого командного центру з величезними оглядовими екранами й рядами пультiв, за якими сидiли зодягненi в сiро-блакитну вiйськову форму люди. В усiй їх поведiнцi вiдчувалася гранична зiбранiсть, готовнiсть будь-якої митi перейти до активних дiй.
    - Це звичайна бойова вахта на загороджувальнiй станцiї 'Вермандуа', - пролунав закадровий коментар. - Одна з тих вахт, що їх нашi захисники несуть упродовж усiх цих рокiв, щохвилини очiкуючи чергової атаки ворога. Вони ще не знають, що напад почнеться за кiлька секунд.
    Щойно ми почули цi слова, як у чорнiй глибинi космосу на головному екранi з'явилося слабке блакитне мерехтiння. З фiльмiв та вiртуальних реальностей на космiчну тематику я знав, що це мерехтiння означає вiдкриття одного з гiперканалiв у дром-зонi.
    Тiєї ж митi завила сирена, а хтось вигукнув:
    - Attention! - i це слово, хоч його й вимовили як 'атансьйон', не потребувало перекладу.
    Кожен вiйськовий, не виказуючи жодних ознак панiки, зайнявся своєю справою: хто заговорив щось у мiкрофон, хто став манiпулювати клавiшами й перемикачами на пультi, а кiлька чоловiкiв та жiнок негайно надягли ментошоломи, що забезпечували прямий контакт мозку з комп'ютером. Я здогадався, що то були оператори артилерiйських систем.
    За кiлька секунд з-за кадру швидким кроком вийшов чоловiк рокiв на десять старший за мене, у мундирi з широкою золотою окантовкою на обшлагах рукавiв i зiрками на погонах. Вiн явно був старший за званням у цiй командi.
    - L'indicatif incorrect, contre-amiral! - доповiв йому один з офiцерiв. - Ce sont les Etrangers!
    Адмiрал коротко кивнув, влаштувався в крiслi за центральним пультом i став вiддавати якiсь накази.
    З мерехтливої блакитi виринули першi непроханi гостi. Це був величезний лiнкор у супроводi цiлого косяка катерiв. Ще минаючи горловину каналу, чужинськi кораблi вели масований вогонь на випередження.
    - Feu! - скомандував контр-адмiрал, i на лiнкор з катерами обрушився вогненний шквал.
    Зображення збiльшилося, i тепер у кадрi залишалися однi оглядовi екрани. На допомiжних було видно, що вогонь ведеться не лише з 'Вермандуа', - стрiляли також гармати всiх iнших станцiй. А тi катери iз супроводу лiнкора, що не потрапляли пiд плазмовий залп, були атакованi ракетами. Втiм, деяким з них таки вдалося вислизнути за межi головного екрана, але Рашель пояснила:
    - Зараз ними займуться нашi винищувачi. Звiдси цього не видно.
    Тим часом лiнкор повнiстю охопило полум'я, i вiн розвалився на частини. Проте це був лише початок масованої атаки Чужих. Услiд рушила цiла армада лiнкорiв, крейсерiв, дредноутiв, есмiнцiв i легких бойових кораблiв. Загороджувальнi станцiї зустрiчали їх безперервними залпами плазмових гармат i зливою позитронних ракет.
    За хронометражем фiльму бiй продовжувався десь пiвгодини, але численнi купюри свiдчили, що тривав вiн набагато довше - може, навiть добу. Автори вiдiбрали найнапруженiшi епiзоди, використовуючи записи не лише зi станцiй, а й з кораблiв другого ешелону оборони.
    Як виявилось, найнебезпечнiшими супротивниками були кораблi середнiх ґабаритiв. Маючи досить потужний захист, вони водночас були швидкi й маневренi, що дозволяло їм вийти iз зони перехресного вогню станцiй. У бiй з ними вступали корвети, фреґати та есмiнцi - i тут втрати обох сторiн були приблизно однаковими. Якби не шквальний вогонь загороджувальних станцiй, ворог просто зiм'яв би оборону своєю чисельнiстю. А так переважна бiльшiсть чужинських кораблiв були знищенi ще на виходi з гiперпростору.
    Я бачив чимало фiльмiв про космос, зокрема й про космiчнi бої. Там батальнi сцени були ефектнiшi- барвистiшi, динамiчнiшi, не такi сумбурнi. Однак запис на диску Рашелi вражав своїм натуралiзмом, суворою, не завуальованою правдивiстю. На цих кадрах гинули справжнi кораблi, i разом з ними згоряли у вогненному пеклi живi, мислячi iстоти - хай навiть здебiльшого не люди...
    Бiй закiнчився, i тепер на екранi демонстрували його наслiдки. Ворожий флот був розбитий вщент, зате захисники Терри-Ґаллiї зазнали незначних втрат. Жодна загороджувальна станцiя не була знищена, лише двi з них мали помiтнi зовнiшнi пошкодження. Втрати серед кораблiв та катерiв-винищувачiв виявилися значно серйознiшими, проте це були справжнi дрiбницi порiвняно з тими втратами, що їх зазнали чужинцi.
    - Це була дев'ятсот сорок друга повномасштабна атака Чужих з початку вiйни, - повiдомила коментаторка. - У середньому вiсiм разiв на рiк нашим вiйськам доводиться стримувати масованi навали на зразок цiєї. А менш чисельнi вторгнення трапляються майже щотижня. Їх кiлькiсть сягає багатьох тисяч. Ворог прагне виснажити нас психiчно, знищити наш промисловий потенцiал, довести до руйнацiї нашу економiку. Проте ми тримаємося, ми боремося, ми живемо! - На екранi знову з'явилася зелено-блакитна планета, i голос проникливо запитав: - А ВИ?
    Цi ж слова яскраво-червоними лiтерами спалахнули на тлi Терри-Ґаллiї - єдиної людської планети в Ґалактицi, яка зберегла свою свободу та незалежнiсть.



    9

    Фiльм скiнчився, i в кабiнетi запала напружена тиша. Рiта, що сидiла поруч зi мною, схвильовано дихала, крiзь засмагу на її щоках проступив густий рум'янець. Бiмал стояв бiля дверей як вкопаний. Раджiв Шанкар сидiв нерухомо, з заплющеними очима. Його зморщене старече обличчя не виказувало жодних почуттiв, проте руки, що лежали на бильцях крiсла, дрiбно тремтiли. Нарештi вiн розплющив очi i спрямував на Рашель гострий погляд.
    - Якщо це правда... - прохрипiв вiн. - Якщо цей запис не провокацiя Чужих... Де ти його взяла?
    - Привезла iз собою, - спокiйно вiдповiла Рашель. - Терра-Ґаллiя - моя рiдна планета.
    Хирляве тiло старого затрусилося вiд кашлю. Лiвою рукою вiн вхопився за серце, а праву судомно простягнув уперед, до якогось флакона на столi, витрусив з нього кiлька маленьких червоних капсул i запхав їх до рота. Потiм знову вiдкинувся на спинку крiсла.
    - Твоя правда, Свамi. Це велике вiдкриття. Найбiльше за останнi сто рокiв... - Рiзким, рвучким рухом Раджiв Шанкар затулив обличчя долонями. - О боги, я не думав, що доживу до цього! Я так сподiвався... всупереч усьому вiрив, що Чужим не вдалося скорити все людство, що хтось ще продовжує боротьбу... Тепер можна спокiйно вмерти. Тепер мене не мучитиме думка, що я марно прожив своє життя, що...
    Пролунав сиґнал виклику. Шанкар швидко схопив слухавку:
    - Ей-другий на зв'язку... Так, ясно... - Старий слухав двi чи три хвилини, потiм попросив спiврозмовника зачекати, переключив комунiкатор у режим паузи i глянув на нас: - Бази даних метрополiтену знищенi. Але iз записами Магдева виникли певнi проблеми. Коли Ар-Тi-дев'ятий знищував iнформацiю на його комп'ютерi, до будинку увiрвалося троє п'ятдесятникiв. На щастя, вiн з ними впорався, а будинок пiдiрвав. Але тепер нам невiдомо, що саме Чужi знають про цю справу. Можливо, всi записи стеження паралельно копiювалися на резервний ресурс.
    - У нашiй розмовi, - сказав Аґатiяр, - мiстер Матусевич згадував, що Рашель прилетiла з Джерсi.
    - Я збрехала, - вiдповiла вона. - Насправдi я прилетiла з Окiнави.
    - Але є ще номери банкнот. Усi з однiєї серiї. За квиток ти платила цими грошима?
    Рашель кивнула:
    - Вони збереглися в нас ще з тих часiв, коли нашi планети вели мiж собою торгiвлю.
    - Виходить, чужинцi зможуть вирахувати, звiдки ти прилетiла. I, можна не сумнiватися, перевiрять кожен кубометр акваторiї острова.
    - Це нiчого не дасть. Шатл уже не там. Я спрямувала його на дно Пiвденно-схiдної океанiчної впадини. Якщо цi записи потрапили до Чужих, вони довiдалися лише те, хто я, звiдки, на якому кораблi прилетiла i що сталося з командою. Самого корабля вони не знайдуть, вiн надiйно схований у метеоритному поясi. Координат на диску немає - лише в пам'ятi шатла. А фiльм для них не новина. Нашi розвiдники вже розповсюдили його в iнфомережах семи окупованих планет.
    - Мiж iншим, - зауважив Аґатiяр, - до звiту про стан бортових систем я не дiйшов. Тому не знаю, що сталося з командою. I чужинцi, певно, теж не знають. Гадаю, Магдев бачив лише тi файли, якi я вiдкривав. Одна справа - паралельно зi мною отримувати данi, зовсiм iнша - самостiйно зчитувати їх. Я б неодмiнно помiтив, що хтось стороннiй контролює мої локальнi ресурси. Я, звiсно, дурень, але не профан.
    - Добре... - Шанкар знову активував комунiкатор i промовив: - Усе гаразд, Джей-сiмнадцятий. Операцiя завершена. Ей-другий зв'язок закiнчив.
    Поклавши слухавку, вiн встав з-за столу, пiдiйшов до настiнного термiналу i дiстав звiдти диск Рашелi.
    - Що ж, ходiмо. Я обiцяв вам надiйний сховок - i надам його.
    Вiн зупинився перед книжковою шафою i скоромовкою проказав безглуздий набiр слiв. Шафа безшумно вiд'їхала вбiк, вiдкривши вхiд у кабiну невеликого лiфта.
    - Проходьте, молодi люди, - сказав Шанкар, маючи на увазi й Аґатiяра. Потiм повернувся до Бiмала: - Ви з нами не поїдете. Вам краще не знати, де ми подiлися. А незабаром про вас подбають.
    Бiмал мовчки кивнув i вийшов.
    Ми спустилися в просторе пiдвальне примiщення, розташоване на глибинi щонайменше десяти метрiв пiд поверхнею. Воно нагадувало звичайну вiтальню. У протилежнiй вiд нас стiнi було четверо дверей, i я мiг би побитися об заклад, що вони ведуть до спалень.
    - Нi, - сказав Шанкар. - Це не той сховок, що я вам обiцяв. Це лише пiдземний поверх - для вiдвiдувачiв, якi приходять до мене не з вулицi, а iншим шляхом.
    Вiн знову скоромовкою проказав якусь тарабарщину, i частина стiни праворуч нас вiдсунулася, вiдкривши доступ до масивних броньованих дверей з цифровим замком. Шанкар пiдiйшов до них i набрав на клавiатурi неймовiрно довгий код.
    Дверi розчинилися. За ними була ще одна лiфтова кабiна - цього разу значно просторiша, з кiлькома вiдкидними сидiннями.
    - Здається, я починаю розумiти, - пробурмотiв Аґатiяр, коли ми ввiйшли до кабiни. - Отже, тi чутки про Партизанськi Катакомби - зовсiм не вигадки?
    - Як бачиш, нi, - вiдповiв Шанкар, закриваючи подвiйнi броньованi дверi. Потiм вiн натиснув кнопку зi стрiлкою, спрямованою вниз, i лiфт почав спускатися, набираючи швидкiсть. - Прошу вас, сiдайте. Подорож триватиме вiсiм з половиною хвилин.
    Ми влаштувалися на вiдкидних сидiннях. Рiта, яка вже трохи оговталася пiсля всього побаченого й почутого, через силу запитала:
    - Якi ще катакомби?
    - Насправдi це розгалужена система пiдземних комунiкацiй з автономним забезпеченням. Катакомби почали будувати ще на самому початку вiйни - про той випадок, якщо планету окупують i доведеться вести партизанськi дiї. Їх споруджували в найсуворiшiй таємницi, тому схема входiв i внутрiшнiх сполучень вiдома лише втаємниченим. Пiсля капiтуляцiї секретнi схеми Катакомб вдалося вилучити з урядових баз даних, i тепер до них мають доступ лише керiвники Опору.
    На якусь мить Аґатiяр скептично скривив губи, i це не випало з пильної уваги Шанкара.
    - Не шкiрся, Свамi. Краще скажи те, що давно хотiв сказати. Ти завжди вважав нашу боротьбу марною. Ти не бачив нiякого сенсу в тому, щоб винищувати шпигунiв-п'ятдесятникiв та зрадникiв, якi спiвробiтничають з Чужими. По-твоєму, це безглуздо.
    Аґатiяр кивнув:
    - Я й досi так вважаю.
    - Уяви собi, я теж. Цю думку подiляє й решта керiвникiв орґанiзацiї. Наша мета - повномасштабна вiйна проти Чужих, вiйна за звiльнення Магаваршi. Але ми не можемо вести її, поки вони там, - вiн тицьнув пальцем угору, - а ми тут. Нам потрiбна справжня окупацiя, а не блокада з орбiти. Потрiбнi їхнi наземнi бази, щоб ми могли захоплювати кораблi та озброєння, а потiм бити ворога в космосi. I та наша афера з ракетами була спрямована на те, щоб спровокувати Чужих на встановлення повноцiнного окупацiйного режиму. Саме тому ми не стали ховатися пiсля ракетної атаки. Ми залишились, щоб не дати владi змоги вiдмежуватися, оголосити нас заколотниками i втiкачами. Ми розумiли, що чужинцi зажадають нашої страти, але не думали, що уряд виявиться таким легкодухим та безхарактерним. - Шанкар перевiв подих. - Звiсно, ти можеш заперечити, що вiн вирiшив пожертвувати чотирма десятками своїх громадян, щоб уберегти вiд загибелi мiльйони. Ти скажеш, що мешканцi планети з полегшенням зiтхнули, коли уряд прийняв ультиматум Чужих. I до певної мiри матимеш рацiю. Але ти мусиш визнати, що кожна людина на Магаваршi була на нашому боцi, що, зi страхом чекаючи вiдплати, нашi спiввiтчизники все-таки схвалювали й пiдтримували нас. Якби наш уряд пiшов на принцип i вiдхилив вимогу нашої страти, чужинцi мусили б направити на планету окупацiйнi загони, щоб уникнути подальших терактiв, - i тодi б почалося всенародне повстання. У них би земля палала пiд ногами, вони б...
    - Вони б просто знищили нас, - перебив його Аґатiяр. - Спалили б усю Магаваршу разом з нами.
    - Можливо. А може, i нi. Швидше за все, нi. Навiть у розпал вiйни Чужi не наважувалися винищувати цiлi населенi планети, боячись пiдiрвати свою коалiцiю зсередини. А зараз - тим паче. Дуже ймовiрно, що це привело б до виходу з їхнього союзу альвiв та дваркiв, якi майже нiколи не жадали людської кровi. А в разi розколу i протистояння мiж Чужими в людей з'явився б шанс здобути свободу.
    - Цiною п'яти мiльярдiв людських життiв, - похмуро зауважив Аґатiяр.
    - Нехай навiть такою цiною! - палко вигукнув Шанкар, вдаривши кулаком по стiнi лiфта. - Свобода понад усе, i в глибинi душi ти згоден зi мною.
    Далi їхали мовчки. Лише коли лiфт почав пригальмовувати, Шанкар знову заговорив:
    - Я знаю, Свамi, є ще одне, про що ти хочеш мене запитати. I знаю, що нiколи не запитаєш. Тому вiдповiдаю сам: мене врятували всупереч моїй власнiй волi. Я вiдмовлявся полишати своїх товаришiв на неминучу смерть. Тодi охоронець, що був членом Опору й отримав вiд керiвництва чiткi вказiвки, пiдмiшав менi в їжу снодiйне. Прокинувся я вже на волi. - Вiн помовчав. - Того охоронця, що врятував мене, тепер звати Бiмал. Я й досi не можу вибачити йому того вчинку. Щоночi менi сняться обличчя людей, якi йшли за мною, вiрили менi i яких я мимоволi зрадив...



    10

    Ми стрiлою мчали в капсулi ґравiкара крiзь непроглядний морок тунелiв. Машину хитало з боку вбiк, пiдкидало то вниз, то вгору, раз по раз вона робила рiзкi повороти. Нарештi досягла одного з маґiстральних тунелiв i помчала по прямiй, стрiмко набираючи швидкiсть.
    Лише зараз Шанкар вирiшив, що вже час повiдомити нам щось конкретне:
    - Загальна довжина комунiкацiй Катакомб складає близько трьохсот тисяч кiлометрiв. Детальної їх схеми немає нi в кого. Ще при будiвництвi Катакомби роздiлили на окремi автономнi сектори, щоб при втратi одного з них його можна було негайно iзолювати, не наражаючи на небезпеку решту секторiв. Нинi в кожного сектора є свiй куратор, що має його схему та доступ до сусiднiх секторiв. Менi, як члену вищого керiвництва Опору, вiдомо бiльше. Я знаю загальне розташування всiх секторiв, але без конкретних деталей, а також контролюю частину маґiстральних тунелiв мiж мiстами. Катакомби пiд великими меґаполiсами знайти практично неможливо через велику кiлькiсть iнших пiдземних комунiкацiй. В усiх iнших мiсцях вони прокладенi на дуже великiй глибинi, аж до гранiтного, а iнодi й базальтового шару.
    - Зараз ми де? - запитав я.
    - Майже двадцять кiлометрiв нижче рiвня моря. Тому кабiна ґравiкара герметична i в нiй працюють кондицiонери - зовнi, м'яко кажучи, спекотно й задушливо. Хоча ви цього не помiтили, але, спускаючись сюди, ми минули кiлька шлюзiв, призначення яких - вiдгородити так звану 'поверхневу' частину Катакомб вiд не надто комфортних умов їх глибинної частини.
    - Вражає, вражає, - пробурмотiв Аґатiяр. - Це просто рай для партизанiв... До речi, ґуру, твоє кодове iм'я Ей-другий означає, що ти друга особа в керiвництвi?
    - Саме так.
    - Запитувати, хто такий Ей-перший, не варто?
    - Поки що нi. Та, гадаю, ти з ним ще зустрiнешся.
    - А хто такий Ар-Тi... який там його номер? Як я зрозумiв, вiн мешкав неподалiк вiд мене.
    - Вiн i працював поруч з тобою. Його звати Арчiбальд Ортеґа.
    - Арчi?! - вигукнув Аґатiяр.
    - Атож, вiн. Твiй юний ґенiй. Для тебе вiн той, ким був для мене ти.
    Потiм Шанкар повернувся до Рашелi:
    - Дiвчинко моя, весь цей час я думав про твiй фiльм. Я й досi приголомшений, я... втiм, облишмо емоцiї. Ти донька великого та мужнього народу, перед яким я схиляю голову. Проте одного не можу збагнути: як вам вдалося вистояти впродовж цих рокiв? Як витримує ваша економiка?
    - Так, нам дуже важко, - погодилася Рашель. - Майже третина нашої промисловостi працює на оборону, а вiйськовi витрати становлять понад двадцять вiдсоткiв федерального бюджету. Але ми тримаємося. У нас ефективна лiберальна економiка, повна свобода пiдприємництва i розумна система соцiальних ґарантiй. Як вчили нас у школi, це найгнучкiша, найдинамiчнiша, най...
    - Стривай, Рашель. Ти сказала 'двадцять вiдсоткiв'?
    - Десь так. А в окремi роки, буває, доходить до двадцяти п'яти.
    - Але ж цього замало! Нехай вас три мiльярди, нехай у вас лiберальна економiчна система, яку я теж вважаю найефективнiшою, проте... Вам же доводиться утримувати величезний флот! Я дещо знаю про Терру-Ґаллiю: вона розташована усього в шести десятках парсекiв вiд Землi i є однiєю з найстарiших людських планет. До початку вiйни ваш реґiон освоювали протягом тринадцяти сторiч, i у вас крiм каналiв першого роду має бути багато дослiджених каналiв другого. Я не наважусь назвати навiть приблизну цифру, треба подивитися в довiдник...
    - Я дивився, - втрутився Аґатiяр. - Ще в себе вдома, щойно почув назву Терра-Ґаллiя. В останньому довоєнному випуску 'Ґалактичного реєстру' зазначенi координати шести тисяч восьмисот сiмдесяти двох дослiджених каналiв у системi Дельти Октанта, а радiус її дром-зони - понад чотирнадцять мiльйонiв кiлометрiв.
    - Отож-бо, саме про це я й кажу. Майже сiм тисяч каналiв для вторгнення, розкиданих серед кiлькох секстильйонiв кубiчних кiлометрiв космiчного простору. I об'єднана мiць дев'яти цивiлiзацiй, спрямована проти одної-єдиної планети. - Вiн замовк, напружено мiркуючи. - Я, певна рiч, не вiйськовий стратеґ, а вчений-фiзик, але за моїми приблизними пiдрахунками для повної блокади дром-зони вашi вiйськово-космiчнi сили повиннi мати на озброєннi принаймнi п'ять тисяч загороджувальних станцiй, стiльки ж, якщо не вдвiчi бiльше, важких крейсерiв та лiнкорiв, i до сотнi тисяч швидкiсних, високоманеврених кораблiв середнього класу. I це не кажучи про особовий склад - щонайменше двiстi мiльйонiв... - Шанкар похитав головою: - Але ж це неможливо! Навiть якщо я помиляюся в два чи три рази, все одно таку вiйськову машину неспроможна прогодувати жодна, навiть найефективнiша лiберальна економiка.
    - Ви помилилися на цiлий порядок, сер, - сказала Рашель. - А подеколи навiть на два. Особовий склад наших космiчних сил - вiсiм мiльйонiв. Наш флот складається з восьми десяткiв загороджувальних станцiй i двох з половиною сотень лiнкорiв, дредноутiв i крейсерiв важкого класу. Точна статистика середнiх i легких кораблiв менi невiдома, але навряд чи їх бiльше десяти тисяч.
    Обличчя Шанкара залишалося незворушним, проте його очi виказували глибокий подив та недовiру.
    - I такими силами вам вдається стримувати Чужих?!
    - Так, сер. Зазвичай для оборони нашої системи досить i двох десяткiв станцiй iз сотнею важких кораблiв, але ми мусимо тримати резерв на випадок затяжної атаки. Ну i, звичайно, щоб застрахуватися вiд диверсiй. Час вiд часу невеликим ґрупам чужинцiв удається прорватися в наш простiр, i вони, як ви розумiєте, прагнуть завдати нам удару з тилу. А п'ятдесятники, прибравши людської подоби, проникають на Терру-Ґаллiю, збирають секретну iнформацiю i влаштовують диверсiї. Тому в кожнiй нашiй державнiй установi, на кожному пiдприємствi, у багатьох громадських мiсцях i навiть у приватних будинках стоять спецiальнi детектори, призначенi виявляти замаскованих п'ятдесятникiв. Крiм того, нас з дитинства навчають розпiзнавати їх вiзуально - по ходi, жестам, мiмiцi.
    - Тому ти вiдразу впiзнала п'ятдесятника в метро? - запитав я.
    - Атож, - вiдповiла Рашель. - I дуже злякалася. Першою моєю реакцiєю було здiйняти тривогу. Потiм я згадала, де знаходжусь, i ще дужче злякалася. Подумала, що вiн зараз мене схопить...
    Вiд цих спогадiв вона мерзлякувато зiщулилась i мiцно пригорнулася до мене.
    Шанкар задумливо покусував губи.
    - Знаєш, Рашель, тут щось не так. З фраґментiв бою, що записанi на твоєму диску, важко судити про реальнi втрати обох сторiн, але в мене склалося враження, що в тiй м'ясорубцi ви перемолотили величезнi сили Чужих. А тi чомусь вперто атакували по одному напрямку, замiсть завдати розсiяного удару по всiй дром-зонi. Адже саме так завжди велися вiйни. Що ти на це скажеш?
    Рашель кивнула:
    - Власне, на початку вiйни так i було. Чужi проривалися в нашу систему одночасно багатьма каналами, нашi космiчнi сили вступали з ними в бiй i перемагали, але й самi зазнавали великих втрат. Ми б напевне програли цю вiйну, якби нашi вченi не зробили вiдкриття, що захистило нас вiд таких розсiяних ударiв. На жаль, це вiдкриття запiзнилося, щоб врятувати решту людства.
    - I що ж це за вiдкриття? - нетерпляче запитав Шанкар. - Невже ви навчилися закупорювати гiперканали?... А втiм, нi, дурницi. Тодi б вам взагалi не довелося воювати. Ви б просто перекрили всi канали першого роду й дослiдженi - другого, а самi користалися б лише нововiдкритими й невiдомими Чужим.
    - Так, сер, - пiдтвердила Рашель. - Ми не вмiємо перекривати канали, ми лише навчилися переорiєнтовувати їх.
    - Цебто, - знову втрутився Аґатiяр, - ви можете довiльно змiнювати розташування зони входу-виходу для будь-якого каналу?
    - Саме так. I звужувати теж - практично до половини кубiчного кiлометра. Але не бiльше. Якби ми могли стиснути їх до кiлькох кубометрiв... ну, тодi, як ви розумiєте, це було б рiвнозначне повному блокуванню.
    - О боги! - пробурмотiв Шанкар. - Як це вам вдалося?
    - Не знаю, сер. Це наш найбiльший секрет. Чужинськi аґенти намагаються вивiдати його, але безуспiшно. Подейкують, що всi втаємниченi вченi та iнженери живуть i працюють у неприступному бункерi, про розташування якого вiдомо лише членам уряду. Може, це й правда. - Рашель знизала плечима. - Я знаю тiльки те, що знає решта ґаллiйцiв: усi канали дром-зони зосередженi в одному мiсцi й перебувають пiд надiйною охороною наших вiйськ.
    - Усi канали? - перепитав Шанкар. - Абсолютно всi?
    - Тепер уже усi. Певна рiч, першого та другого роду. Спочатку були переорiєнтованi лише дослiдженi гiперканали, але незабаром Чужi почали застосовувати таку тактику: пiд час чергової атаки їхнi невеликi швидкiснi кораблi виривалися з району бойових дiй, ховалися в глибинах космосу, а згодом повертались i намагалися непомiтно прослизнути через недослiдженi канали другого роду. Зрозумiло, що таким чином цi канали ставали дослiдженими, i Чужi могли атакувати через них. Ми, звiсно, тримали дром-зону пiд пильним наглядом, розкиданi всюди детектори визначали, по якому каналу вiдбувся перехiд, i тодi його негайно звужували й перемiщали до решти дослiджених. Але рокiв сiмдесят тому наша служба контролю проґавила одного з розвiдникiв, i це ледь не призвело до катастрофи. Пiсля того випадку уряд вирiшив взяти пiд охорону абсолютно всi канали другого роду. Ми мусили вдатися до величезних енерґетичних витрат, зате тепер нам не загрожує напад з тилу. Та й аґентам Чужих стало складнiше повертатися назад.
    - Понад сто мiльярдiв каналiв... - вражено промовив Аґатiяр. - Уявити лишень: понад сто мiльярдiв каналiв у кiлькох мiльйонах кубiчних кiлометрiв!
    - Нi, сер, - похитала головою Рашель. - Не в кiлькох мiльйонах, а майже в двохстах мiльярдах. Ну, трохи менше. Я ж казала вам, що ми не вмiємо стискати канали до кiнця, а зробити так, щоб вони накладалися один на одного, не виходить. Тому всi недослiдженi канали, а також тi, що вiдомi вороговi, зiбранi всерединi сфери дiаметром сiм тисяч кiлометрiв. Є ще друга сфера, менша, - у нiй розташованi канали, дослiдженi нами й невiдомi Чужим. Але, ясна рiч, ми однаково ретельно охороняємо обидвi сфери, i якщо з каналу, що вважається 'чистим', виходить корабель без наших позивних, його знищують.
    - L'indicatif incorrect, - вiдгукнулася Рiта, i я вiдразу згадав, що саме такими словами доповiдав офiцер адмiралу, який з'явився ще в перших кадрах. - Сe sont les Etrangers. 'Хибний позивний, це Чужi'. Правильно?
    Рашель iз захватом глянула на неї:
    - Oh, vous parlez Francais!.. Так, мiс, усе правильно. Втiм, тодi й так було ясно, що це Чужi, атака йшла через канал першого роду. Але перед тим як вiдкрити вогонь, завжди роблять запит про позивнi. Адже може так статися, що по цьому каналу повертається наш розвiдник. Ну, ви розумiєте, рiзнi бувають ситуацiї.
    Як i в усiх попереднiх випадках, фразу 'ви розумiєте' Рашель ужила як звичайний мовний зворот. Проте Рiта, почувши її вже вкотре, не стрималася:
    - Нi, не розумiю!.. Рашель, дiвчинко, ти тут розповiдаєш про всiлякi канали, про їхню орiєнтацiю-переорiєнтацiю, про стискання-звуження. Iншi слухають тебе з розумним виглядом, ставлять такi ж розумнi запитання, а я... А я слухаю вас i почуваюся геть дурною.
    Рашель була здивована.
    - Ви серйозно, мiс? Ви нiчого не зрозумiли? Я так погано розповiдала?
    Рiта знiяковiло потупилася, а її батько сказав:
    - Нi, Рашель, ти тут нi до чого. Проблема в самiй Рiтi. Тобi важко це зрозумiти, бо ти дитя вiльного свiту. А в нас, на Магаваршi, люди намагаються не думати про космос i все пов'язане з ним. Цим цiкавляться лише вченi, як я чи професор Шанкар, та ще схибленi на зiрках романтики на зразок мiстера Матусевича. - Вiн запитливо глянув на мене: - Я ж не помиляюся? Ви саме такий, правда? I тому ви не залишили Рашель. Тому ви так вперто не хотiли йти, хоча я вiдверто намагався спровадити вас. Десь на пiдсвiдомому рiвнi, суто iнстинктивно, ви вiдчували, що вона гостя з космосу. Ви не могли пiти - просто тому, що все своє життя чекали на цю зустрiч.
    Я кивнув:
    - Мабуть, що так, професоре.
    - А Рiта, - продовжував Аґатiяр, - звичайна собi дiвчина з Магаваршi, для якої космос - щось далеке, небезпечне й недосяжне. Їй вiдомо лише одне: у просторi iснують дром-зони, через якi кораблi можуть перестрибувати вiд зiрки до зiрки. I бiльше нiчого. Я сам її так виховав, бо не хотiв, щоб вона була схожа на мене.
    Тим часом наш ґравiкар залишив маґiстральний тунель i знову почав шарпатися то в один, то в iнший бiк, пiдстрибувати вгору-вниз. Схоже, наша подорож наближалася до кiнця.
    Пiсля хвилинного мовчання Аґатiяр повернувся до дочки i став пояснювати:
    - Ще наприкiнцi XXI столiття, до початку епохи мiжзоряних подорожей, мiж орбiтами планет Сатурн та Уран була виявлена зона простору з аномальними характеристиками. Її вивченням займалося багато дослiдницьких ґруп, i одна з них пiд керiвництвом доктора Димитрiса Марушкопулоса встановила, що в цiй зонi наш звичайний чотиривимiрний простiр-час сполучений з iншим простором, що має зовсiм iншi властивостi та сiм вимiрiв - п'ять просторових i два часових; його вiдразу назвали гiперпростором, тобто надпростором. Марушкопулос висунув гiпотезу, що подiбнi зони розташованi поблизу всiх масивних космiчних об'єктiв i з'єднанi мiж собою гiперпросторовими каналами. Димитрiс Марушкопулос був грек за нацiональнiстю, тому назвав цi канали дромосами, що грецькою означає 'шлях', 'дорога', а саму аномальну зону - дром-зоною. Згодом його гiпотеза повнiстю пiдтвердилася, були виявленi канали, iснування яких вiн передбачав, але термiн 'дромос', на вiдмiну вiд 'дром-зони', за ними не закрiпився. Їх вирiшили називати просто каналами або гiперканалами, а їхня повна офiцiйна назва, що зустрiчається лише в спецiальнiй лiтературi, звучить так: 'гiперпросторовi канали Марушкопулоса'... Я дохiдливо пояснюю?
    - Цiлком, тату.
    - У ходi подальших дослiджень було встановлено, що за своїми властивостями гiперканали подiляються на три катеґорiї: першого, другого та третього роду. Канали першого роду нечисленнi i легкопроникнi. Вони з'єднують мiж собою найближчi дром-зони, розташованi на вiдстанi не бiльш як двадцяти трьох парсекiв. Утiм, цю величину не можна назвати абсолютною константою, у рiзних реґiонах космосу гранична довжина каналiв першого роду має рiзне значення, в залежностi вiд середньої густини розподiлу ґравiтацiйних мас. Так, наприклад, дром-зона Землi має канали першого роду довжиною аж до чотирнадцяти з половиною парсекiв, а в системi Магаваршi, де щiльнiсть зiрок набагато бiльша, найдовший такий канал не перевищує двох свiтлових рокiв. Але головна особливiсть гiперпросторових каналiв першого роду полягає в тому, що за їхнiми характеристиками можна точно визначити, куди вони ведуть. Зовсiм iнша ситуацiя з каналами другого роду, яких у кожнiй дром-зонi нараховується понад сто мiльярдiв - приблизно стiльки, скiльки є зiрок у нашiй Ґалактицi. Це вiд самого початку навело на думку, що будь-якi двi вiддаленi дром-зони, незалежно вiд вiдстанi мiж ними, сполученi каналом другого роду. Тобто теоретично до будь-якої зiрки Ґалактики можна дiстатися навпрямки, зробивши лише один-єдиний гiперперехiд. На жаль, канали другого роду не мають 'прозоростi' першого, i апрiорi нiяк не можна визначити, куди вони ведуть. Можна лише зробити перехiд по одному з них навмання, а потiм подивитися, куди нас занесе. У результатi такого переходу ми можемо опинитись як усього лише в ста свiтлових роках вiд своєї дром-зони, так i в протилежному кiнцi Ґалактики. Вiд коротких каналiв другого роду користi мало - значно економнiше з погляду енерґетичних витрат зробити кiлька десяткiв стрибкiв по каналах першого роду. Зате, коли вiдстань вимiрюється кiлопарсеками, цi канали незамiннi. Саме тому в перiод космiчної експансiї люди дослiджували їх, щоб мати швидкий доступ до рiзних реґiонiв Ґалактики. Вважається, що порiг довжини таких каналiв знаходиться десь мiж двомастами та трьомастами тисячами парсекiв. А що стосується каналiв третього роду, то вони для нас недоступнi. Для їх вiдкриття потрiбна така висока концентрацiя енерґiї, що її не витримує навiть фiзичний вакуум. Вважається, що канали третього роду ведуть до дром-зон в iнших ґалактиках. Це все, що можна про них сказати. - Закiнчивши свою iмпровiзовану лекцiю, Аґатiяр сухо прокашлявся. - Сподiваюся, тепер ти розумiєш, про що говорила Рашель?
    Рiта невпевнено кивнула:
    - Загалом так.
    - I розумiєш, чому Чужi не могли прорватися в локальний простiр Терри-Ґаллiї недослiдженими каналами?
    - Бо таких каналiв сто мiльярдiв, i ймовiрнiсть потрапити навмання до конкретної, визначеної наперед зорi... ну просто неймовiрна.
    - У тiм-то й рiч. А щодо переорiєнтацiї каналiв i звуження їхньої зони входу-виходу, то тут я нiчого сказати не можу. Я навiть не уявляв собi, що таке можливе. Схоже, це було випадкове вiдкриття, що набагато випередило сучасний рiвень розвитку науки. Таке iнодi трапляється - везiння, щасливий випадок... Тiльки не подумай, Рашель, що я применшую ґенiальнiсть ваших учених, просто хочу сказати... - Аґатiяр раптом осiкся i спiвчутливо промовив: - Бiдолашне дiвча! Скiльки ж їй довелося пережити останнiм часом...
    Рашель не чула нi бiльшої частини його пояснень, адресованих Рiтi, нi мiркувань про випадковi вiдкриття. Вже хвилин п'ять, як вона знову заснула, схиливши свою бiляву голiвку до мого плеча.



    11

    Коли ми пiднялися вгору i вийшли з лiфта, я спершу був подумав, що Шанкар покружляв годину в Катакомбах i повернув нас до своєї садиби. Але потiм зрозумiв, що помиляюся: примiщення, де ми опинилися, хоч i було двiйником Шанкарової 'пiдземної вiтальнi' за розмiрами й розташуванням дверей та лiфтiв, рiзнилося вiд нього деталями внутрiшнього оздоблення, зокрема меблями.
    Тут Шанкар поводився як удома. Нас нiхто не зустрiчав, тому вiн узяв на себе роль господаря й вiдразу наказав вiднести заснулу Рашель до крайньої з чотирьох кiмнат, що примикали до вiтальнi. Це виявилася невелика, але досить затишна спальня. Уклавши дiвчинку в лiжко, ми доручили Рiтi наглядати за нею.
    Менi Шанкар запропонував сусiдню спальню, порадив гарненько вiдпочити i нi про що не турбуватися: це мiсце, за його словами, було цiлковито надiйним та безпечним. Я вирiшив, що на його слова можна покластися, i лише запитав, де ми зараз перебуваємо.
    - У Паталiпутрi, - стримано вiдповiв Шанкар. - Нiчого конкретнiшого поки сказати не можу.
    Паталiпутра була федеральною столицею, полiтичним та адмiнiстративним центром Магаваршi. Я подумав, що, мабуть, таки справдi, за цих обставин вона найбезпечнiше для нас мiсце. Хай би яким колаборацiйним не був наш уряд, вiн нiзащо не дозволить аґентам Чужих розгулювати вулицями столицi, влаштовувати тут масовi обшуки та облави. До того ж сховок, напевно, належав одному з вищих державних службовцiв, досить впливовому, щоб вiдгородити себе вiд цiкавостi чужинцiв.
    Тривожнi думки та травмована рука, що й досi трохи болiла, не завадили менi швидко заснути й добряче виспатися. На ранок, бадьорий та вiдпочилий, я вийшов зi своєї кiмнати до вiтальнi, але не застав там нi Шанкара, нi Аґатiяра. Натомiсть побачив невисокого опасистого чоловiка рокiв шiстдесяти, безвусого та безбородого, з густим чорним волоссям без натяку на сивину. Вiн сидiв у крiслi перед великим стереоекраном, на якому миготiли знайомi менi кадри космiчного бою. З виразу його обличчя було зрозумiло, що вiн бачив цей запис уже не вперше, але так захоплено спостерiгав за ходом битви, що не вiдразу звернув на мене увагу.
    А я, ледь переступивши порiг, замер як укопаний. Правду кажучи, я просто не мiг повiрити власним очам.
    Те, що я не був знайомий з цим чоловiком, ще не означало, що я його не знав. Його обличчя лише зрiдка з'являлось у випусках новин, але, мабуть, на всiй Магаваршi не знайшлося б людини, яка, побачивши його, не сказала б: 'Та це ж...'
    Нарештi вiн помiтив мене, рвучко пiдвiвся з крiсла й рушив менi назустрiч.
    - Здрастуйте, мiстере Матусевич. Бачу, ви рання пташка.
    Вiд його мiцного енерґiйного рукостискання я трохи оговтався й чемно привiтався:
    - Доброго ранку, ваша величносте.
    - Менi бiльше до вподоби звертання 'сер', - сказав вiн. - Обiйдемося без церемонiй. Гаразд?
    - Звичайно, сер, - вiдповiв я, тим часом намагаючись зiбратися з думками й узгодити своє колишнє уявлення про цю людину з фактом її присутностi тут, в одному з таємних сховищ Опору.
    Падму XIV заслужено називали найгiршим iмператором за всю тисячолiтню iсторiю Магаваршi. Його вважали невиправним мiзантропом, що понад усе цiнував самiтнiсть i всiляко уникав з'являтися на публiцi. А про те, щоб вiн брав бодай якусь участь у полiтичному життi планети, взагалi не йшлося. Це цiлком влаштовувало наш iстеблiшмент, зате пересiчнi громадяни Магаваршi були незадоволенi. Деякi масмедiа правого ухилу щиро нарiкали, що маємо такого слабосилого, безiнiцiативного й зовсiм безхарактерного iмператора, а крайнi 'лiваки', навпаки, так само вiдверто зловтiшалися, час вiд часу пускаючи уїдливi кпини на адресу всього iнституту монархiї, який вони вважали атавiзмом.
    Сам я не був анi монархiстом, анi республiканцем, проте цiлком подiляв думку бiльшостi спiвгромадян, що така поведiнка Падми зовсiм не личить главi держави, хоч як би вiн не називався - iмператором чи президентом. I лише зараз я зрозумiв, якими безпiдставними були всi звинувачення на його адресу. Вiн просто грав роль, причому грав блискуче, вдаючи з себе вiдлюдька й нiкчему, i тим самим вiдволiкав вiд своєї персони увагу Чужих. Його безхарактернiсть та мiзантропiя насправдi виявилися лише маскою, за якою ховався один з лiдерiв пiдпiлля, можливо, навiть головний керiвник.
    - Ваше кодове iм'я Ей-перший, - сказав я. - Адже так?
    Падма ствердно кивнув:
    - Саме так, мiстере Матусевич. Правду про мене знають лише кiлька людей. Тепер i ви належите до їхнього кола... Та про це трохи згодом. Найперше вам треба поснiдати.
    Вiн провiв мене до невеличкої кухнi, що межувала з вiтальнею, i запропонував розiгрiтий у духовцi шнiцель. Поступово шок, викликаний несподiваною зустрiччю, минув, я перестав почувати себе нiяково та скуто в присутностi вiнценосної особи, i мене навiть розважило те, що за столом менi прислуговував сам iмператор Магаваршi.
    Пiд кiнець короткої трапези Падма приготував двi чашки кави - для мене та для себе, - i ми повернулись до вiтальнi. Зручно вмостившись у крiслi, вiн дiстав сиґарету, клацнув запальничкою й закурив.
    - Вам я не пропоную, - сказав iмператор, - оскiльки у вашому досьє зазначено, що ви не маєте цiєї шкiдливої звички.
    - У моєму досьє, сер? - поцiкавився я. - Службовому чи державних спецслужб?
    - Нi, в нашому. У досьє Опору.
    - Ви стежили за мною?
    - Скажiмо так: ми мали вас на оцi. Ще три роки тому один з наших людей рекомендував залучити вас до роботи пiдпiлля. Керiвництво мiсцевого осередку розглянуло його рекомендацiю i вирiшило, що ви нам не пiдходите.
    - Отакої? - Я не те щоб образився, але менi стало прикро. - I чим я вас не влаштував?
    - Бо виявилися надто прямодушним для пiдпiльника. Ми з'ясували, що ви 'пiд ковпаком' у Чужих - як i всi, хто надмiру захоплюється космiчними вiртуальними реальностями. Протягом кiлькох мiсяцiв ви навiть перебували пiд наглядом їхнього аґента, але невдовзi чужинцi переконалися, що ви не маєте жодного стосунку до Опору, i перестали стежити за вами. Проте ви вже 'засвiтилися', тож ми не могли ризикувати, залучаючи вас до нашої орґанiзацiї.
    - А якщо не секрет, - запитав я, - хто вам рекомендував мене?
    - Ви його добре знаєте. Це ваш колеґа Ахмад Раман.
    - То вiн член пiдпiлля?
    - I дуже активний.
    - Тепер чужинцi, напевно, зацiкавляться ним, - стривожено зауважив я.
    - За мiстера Рамана не хвилюйтеся, вiн уже в безпецi. Також ми подбали про ваших батькiв, обох братiв, сестру з родиною i навiть про колишню дружину. Ситуацiя надзвичайно серйозна. За останнiми даними Чужi розгорнули активну дiяльнiсть i спрямували всi сили на пошуки Рашелi. На щастя, нам вдалося випередити їх.
    - Рашель ще не прокидалася?
    Iмператор кивнув:
    - Прокидалася. Розповiла нам свою iсторiю, а потiм ми дали їй снодiйне, щоб вона знову заснула. У неї сильне нервове виснаження. Останнi три мiсяцi були для неї справжнiм кошмаром - вона провела їх одна-однiсiнька на кораблi, що зазнав катастрофи в мiжзоряному просторi. А товариство їй складали двi дюжини мерцiв на борту, серед яких був її батько. Таке витримає не кожен дорослий, що вже казати про дванадцятирiчну дiвчинку.
    - А що сталося з кораблем? I взагалi, як вона туди потрапила? Адже, як я розумiю, це був розвiдувальний полiт.
    - Саме так. Це був розвiдник, до того ж не перший. Уже два десятилiття кораблi з Терри-Ґаллiї реґулярно входять у наш локальний простiр i збирають iнформацiю. Досi їх жодного разу не виявляли, бо вони не користалися мiсцевою дром-зоною, а здiйснювали гiперпереходи до однiєї з найближчих зiрок i звiдти, вже на досвiтловiй швидкостi, добиралися до системи Магаваршi. Завдяки великiй густотi зiрок у нашому реґiонi це не складало для них великих труднощiв. Найближча до нас зоря, Адiтi, розташована менше нiж в одному свiтловому мiсяцi. А в межах свiтлового року...
    - Перепрошую, сер, - ввiчливо, але нетерпляче перебив я. - З мого досьє ви маєте знати, що я захоплююся астрономiєю, тому всi цi факти менi добре вiдомi. Зокрема й точна вiдстань до Адiтi - шiстсот вiсiмдесят п'ять свiтлових годин. Також я можу назвати по пам'ятi всi зорi в радiусi свiтлового року вiд Магаваршi. Вiд якої з них прилетiв корабель Рашелi? Вiд Адiтi?
    - Нi, там з'являтися вони не ризикували. Найближчi зорi завжди пiд пiдозрою, тож Чужi можуть тримати пiд наглядом їхнi дром-зони. Корабель летiв через Дзету Девакi - це майже вдвiчi далi, зате безпечнiше. Його мiсiя вiдрiзнялася вiд усiх попереднiх: на планету мала висадитися розвiдувальна ґрупа для встановлення контакту з Опором. Про наше iснування вони знали вже багато рокiв i розраховували вийти на нас через трьох людей, зокрема через професора Аґатiяра. Зрозумiло, якби на мiсцi Рашелi був досвiдчений розвiдник, вiн дiяв би значно обачнiше i зумiв би зв'язатися з нами, не привертаючи уваги Чужих.
    - Ого! - промовив я, вiдчувши, як моє серце закалатало в грудях. - Розвiдувальна ґрупа, контакт з Опором... Отже, щось назрiває?
    - Безумовно. Схоже, що керiвництво Терри-Ґаллiї має особливi плани стосовно Магаваршi. Адже Рашель казала вам, що їхнi розвiдники вже запустили цей фiльм у глобальнi мережi семи окупованих планет? - Iмператор кивнув убiк екрана.
    - Так.
    - Зате нам вони не повiдомили про свою боротьбу, хоча спостерiгали за нами вже двадцять рокiв. Вам не здається це дивним?
    - Здається, - погодився я, але потiм додав: - А втiм, нi. Якщо ґаллiйцi не хотiли виказувати перед Чужими свою зацiкавленiсть Магаваршою, тодi все лоґiчно.
    - Ще б пак! Усi цi роки вони щось готували. Рашель не знає, що саме, та в мене є певнi здогади. I якщо вони пiдтвердяться... - Iмператор на секунду замовк, а в його очах спалахнули вогники. - До речi, один цiкавий факт. Корабель, на якому прилетiла Рашель, зветься 'Зоря Свободи'. Символiчно, чи не так?
    Вiдповiсти я не встиг. Раптом тишу в кiмнатi порушило настирне пищання годинника на зап'ястку Падми. Iмператор пiдхопився з крiсла i жестом звелiв менi мовчати.
    - У дверi моєї спальнi хтось дзвонить, - пояснив вiн, увiмкнув свiй комунiкатор i млявим, сонним голосом запитав: - Хто там?
    - Це я, тату, - почувся дзвiнкий дiвочий голос, який я вiдразу впiзнав: на вiдмiну вiд свого батька, принцеса Сатi, наступниця престолу, брала активну участь в громадському життi Магаваршi й часто з'являлась у випусках новин. - Вибач, що розбудила тебе. Та це дуже термiнова справа. Менi можна ввiйти?
    - Зачекай, Сатi. Я тiльки вдягнуся.
    Вимкнувши комунiкатор, вiн швидко попрямував до лiфта i вже на ходу кинув менi:
    - Залишайтеся тут. Хвилин за п'ять повернуся.



    12

    Проте iмператор не повернувся нi за п'ять хвилин, нi навiть за пiвгодини. Чекаючи його, я вдруге переглянув фiльм про Терру-Ґаллiю, а потiм вивiв на екран iншi файли з диска, що мiстили технiчнi данi про корабель.
    'Зоря Свободи' належала до класу легких крейсерiв, призначених головно для розвiдувальних та диверсiйних акцiй. Вiдповiдно до специфiкацiї екiпаж мав складатися з п'яти осiб: капiтана, другого пiлота, бортiнженера, оператора артилерiйських систем та медика; останнiй мав поєднувати свої обов'язки з роботою на камбузi й доглядом за житловими примiщеннями, а артилерист вiдповiдав також за системи зв'язку та зовнiшнього спостереження. Одночасно з екiпажем на кораблi могли перебувати два десятки пасажирiв.
    Крейсер мав потужний ходовий двигун i протягом чотирьох дiб мiг розвинути швидкiсть понад половину вiд свiтлової. I тут я дещо знайшов. Уже не в файлах специфiкацiї, а у звiтах про стан бортових систем. При досягненнi кораблем прискорення 56,3 g в роботi ґравiкомпенсаторiв стався критичний збiй, i сила тяжiння на борту перевищила стандартну в тридцять разiв. А це означало неминучу й майже миттєву смерть.
    Тепер я зрозумiв, що сталося з екiпажем 'Зорi Свободи'. Найпевнiше, це була диверсiя: скажiмо, в бортовий комп'ютер запустили якийсь вiрус, що активiзувався при досягненнi заданого прискорення. Протягом наступних вiсiмдесяти двох годин корабель продовжував розгiн, поки не досяг крейсерської швидкостi 0,56 вiд свiтлової. Тiльки тодi автопiлот, не отримавши подальших вказiвок, зупинив ходовi двигуни.
    А де ж увесь цей час була Рашель? Як їй вдалося залишитися живою?...
    Я знову переглянув специфiкацiю, намагаючись вiдшукати мiсце на кораблi, де вона могла б урятуватися вiд перевантаження. I незабаром знайшов його: це був пришвартований до крейсера невеликий шатл мiжпланетного класу, оснащений технолоґiєю 'суперстелс', що робила його невидимим для радарiв та детекторiв мас, i - найголовнiше! - обладнаний автономними ґравiкомпенсаторами, здатними витримати стократне прискорення. Можна не сумнiватися, що саме завдяки їм Рашель залишилася живою...
    Мою увагу вiд екрана вiдвернуло тихе шелестiння дверей. Я озирнувся й побачив Рiту, закутану в довгий халат. На її свiжому, вiдпочилому обличчi зовсiм не було косметики, а розпущене й ретельно розчесане волосся поблискувало вiд вологи.
    - Доброго ранку, мiстере Матусевич, - привiталася вона.
    - Доброго ранку, мiс Аґатiяр, - вiдповiв я. - Ваш батько ще спить.
    - Я так i думала. А ви вже зустрiчалися з... - Вона зробила виразну паузу.
    - Зустрiчався. I сказати, що я здивований, - це нiчого не сказати.
    - А я й досi не можу повiрити... Iмператор пiшов спати?
    - Нi, десь годину тому його викликала принцеса. Вiн обiцяв незабаром повернутися, але щось затримується. А ми так i не закiнчили розмову про Рашель. Ви чули її розповiдь?
    - Так. Рашель розбудили при менi, вона розповiла нам свою iсторiю, а потiм нас обох знову вiдправили спати. Отож я можу допомогти. На чому зупинився iмператор?
    - На тому, що це була розвiдувальна мiсiя, а корабель зветься 'Зоря Свободи'. Та потiм я й сам дещо з'ясував, переглядаючи диск. - I я розповiв їй усе, про що довiдався.
    - Саме так воно й було, мiстере Матусевич... До речi, може, станемо називати одне одного на iм'я? Не люблю всi цi церемонностi. Згода?
    - Звичайно.
    - Так от, Стефане, - продовжувала Рiта. - Ти правильно здогадався. У бортовий комп'ютер потрапив вiрус, уся команда корабля загинула вiд тридцятикратного перевантаження, а Рашель урятувалася тiльки тому, що автоматично спрацювали ґравiкомпенсатори шатла, де вона ховалася.
    - Ховалася? - перепитав я.
    - Ага. Як висловився пан Шанкар, Рашель - типовий зразок 'космiчного зайця'. Командиром 'Зорi Свободи' був її батько, Жофрей Леблан. З його секретних файлiв вона видобула всi необхiднi коди доступу i перед вiдльотом пробралася на корабель. Каже, що не хотiла знову розлучатися з батьком. За останнi п'ять рокiв капiтан Леблан був зi своєю родиною лише кiлька мiсяцiв, а решту часу проводив у тривалих розвiдувальних польотах. Коли Рашель довiдалася, що вiн вiдбуває на чергове завдання й повернеться не ранiше нiж за пiвроку, вона не витримала i вирiшила полетiти разом з ним. - Рiта хмикнула. - Хоча я не думаю, що вона вчинила так лише через батька. По-моєму, їй дуже хотiлося подорожувати, схоже, така вже в неї авантюрна вдача. А щоб батько не змiг повернути її назад, вона вирiшила перечекати в шатлi, аж поки корабель не набере повної швидкостi. I це врятувало її.
    - Авжеж, - погодився я. - Їй дуже пощастило.
    Поки ми розмовляли, зi своєї кiмнати вийшов Раджiв Шанкар. Вигляд вiн мав стомлений i хворобливий. Цебто ще хворобливiший, нiж учора.
    - Три години намагався заснути, - сказав вiн, сiдаючи на канапу. - Але марно. Я надто схвильований. Останнi кiлька годин перевернули все моє життя.
    - Можу дати вам снодiйне, - люб'язно запропонувала Рiта. - Воно зовсiм нешкiдливе.
    - Гарна iдея. Буду вам дуже вдячний, люба. - А коли Рiта пiшла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: - Ви вже розмовляли з Падмою? Вiн збирався дочекатися вас.
    Я вiдповiв, що iмператора годину тому викликала дочка i що вiн затримується. Шанкар спохмурнiв:
    - Це менi не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всiм вiдомо, що вiн любить поспати.
    - Може, це пов'язано з нами? Вiрнiше, з Рашеллю.
    - Навряд. Навiть якщо Чужi офiцiйно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут iмператор? I мiнiстри, i принцеса знають, що полiтикою вiн не цiкавиться, а говорити з ним про чужинцiв все одно що звертатися до стiнки. Нi, тут щось iнше.
    Рiта, повернувшись зi спальнi, запропонувала Шанкаровi двi капсули зi снодiйним:
    - Ось, випийте, i за чверть години заснете.
    Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.
    - Пане Шанкар, - озвався я, повертаючись до питання, що найбiльше мене цiкавило. - Як я розумiю, Рашелi вдалося знешкодити вiрус i отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетiла до Магаваршi? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллiю?
    - Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирiчна дiвчинка, хай навiть дуже розумна, хоробра, кмiтлива. Вiрус Рашель виявила i знешкодила - це не проблема, якщо здогадуватися про його iснування. Вона контролювала проґраму автопiлота, що доставив 'Зорю Свободи' в наш локальний простiр. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху i тим бiльше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцiнила свої сили i спробувала це зробити, то безнадiйно загубилася б у космосi.
    Шанкар узяв зi столика одну з капсул i, трохи повагавшись, усе ж проковтнув її.
    - На щастя, - продовжував вiн, - Рашель виявилася розважливою дiвчинкою. Чекати на прибуття наступного розвiдника вона не могла. По-перше, не знала, коли це станеться; по-друге, не уявляла, як встановити з ним контакт - адже вiн теж ховатиметься вiд Чужих; а по-третє, у неї вже не витримували нерви, вона бiльше не могла залишатися сама на кораблi. Iз записiв бортового комп'ютера Рашель знала про заплановану висадку на Магаваршу i вирiшила скористатися з цього. Шатл завбiльшки з невеликий лiтак - це вам не мiжзоряний корабель, i впоратися з ним значно легше. До того ж його автопiлот був заздалегiдь запроґрамований. При наближеннi до планети вiн визначив розташування орбiтальних станцiй Чужих i самостiйно розрахував оптимальну траєкторiю приземлення. Звичайно, був ризик, що шатл помiтять, незважаючи на його невидимiсть для радарiв. Але це був розумний, виправданий ризик.
    Шанкар знову зробив паузу i проковтнув другу капсулу снодiйного.
    - А знаєте, Рiто, цi пiґулки починають дiяти. Мене вже потроху заколисує. - Потiм знову повернувся до мене: - Повторюю, мiстере Матусевич: Рашель дуже розважлива дiвчинка. Вона все зробила правильно - навiть те, що по дорозi до професора Аґатiяра 'пiдчепила' вас. Я в жодному разi не стверджую, що це був її свiдомий вчинок, але ваша форма пiлота, безумовно, вiдiграла свою роль. I тут Рашелi знов пощастило: адже ви не просто пiлот, ви ще й знайомi з теорiєю астронавiґацiї. I хоча досi ви мали справу лише з вiртуальними космiчними польотами, я не маю сумнiву, що ви впораєтеся зi справжнiм кораблем.
    Менi перехопило подих.
    - Ви хочете сказати...
    - Ясна рiч! Хто ж iще поверне Рашель додому i доправить на Терру-Ґаллiю нашого повноважного посла.
    Тут почулося тихе поклацування, дверi лiфта розiйшлися i з кабiни вийшов iмператор. Вигляд у нього був дивний - не сказати б, що радiсний, але й не засмучений. Його втомленi очi промiнилися якимсь похмурим задоволенням.
    - Вибачте, що затримався. Довелося приймати вiдставку Кабiнету Мiнiстрiв.
    - О цiй порi? Зранку до снiданку? - здивувався Шанкар. - Який ґедзь їх укусив? Вони що, з похмiлля вирiшили оголосити достроковi вибори?
    - Нi, тут iнше. Вони просто вмили руки й хутко розбiглися по домiвках. Двi години тому на адресу уряду прийшла нота вiд Чужих з повiдомленням про тимчасове запровадження на Магаваршi особливого режиму управлiння. Першi їхнi кораблi мають приземлитися на планету вже пiсля полудня. Словом, починається окупацiя.
    Шанкаровi очi, вже затуманенi снодiйним, миттю спалахнули.
    - Вiйна! Ну нарештi!..

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.
    Перша книга серії надається безкоштовно.




  • Комментарии: 1, последний от 13/06/2012.
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 119k. Статистика.
  • Повесть: Космоопера
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.