Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Зорi в твоїх долонях [дилогiя]

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Комментарии: 1, последний от 13/06/2012.
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 26/03/2013. 1062k. Статистика.
  • Роман: Космоопера Тексты на украинском языке
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    XXXVI сторiччя... Людство заселило Ґалактику, вступило в контакт з iншими розумними расами й дало поштовх до їхнього розвитку. Проте всерединi четвертого тисячолiття дев'ять позаземних цивiлiзацiй уклалисоюз проти людей i розв'язали ґалактичну вiйну. Чужi окупували людськiсвiти, зокрема й Землю. Всiх уцiлiлих у вiйнi людей перевезли на спецiальнопризначенi для цього планети, якi було перетворено на космiчнi в'язницi.Людство прирекли до повiльного вимирання...
    Але не всi зазнали поразки. Доти незначна, нiчим не примiтна в своємуреґiонi Ґалактики планета Терра-Ґаллiя спромоглася встояти перед численними армадами Чужих, перетворивши свiй локальний простiр на неприступну фортецю...
    Вы можете выразить свою признательность автору, переведя ему некую (по вашему усмотрению) сумму на любой из этих счетов: U243503011908 ( Web-money (грн) WMU)
  • Z363649754116 ( Web-money ($$) WMZ)

  • Завантажити файли у форматi fb2: Книга першаКнига друга або pdf: Книга першаКнига друга.




    Присвячується Наталочцi.

    Книга перша
    ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI




    Пролоґ

    Змалку я любив дивитися в нiчне небо, рясно всiяне безлiччю яскравих зiрок. Їх було понад вiсiмдесят тисяч, видимих неозброєним оком, i близько мiльйона — помiтних навiть у слабкий телескоп. Вони сплiтались у химернi вiзерунки й перетворювали небозвiд моєї планети на осяйне мереживне склепiння, до якого так хотiлося дотягтися рукою й зачерпнути звiдти жменю мерехтливих вогникiв...
    Зорi видавалися менi такими близькими, такими досяжними. Вони заворожували, гiпнотизували, вабили до себе з надзвичайною силою. Дивлячись на них, я забував про все земне i думками злiтав угору, в безкрайнi космiчнi простори. Я не розумiв, як люди можуть жити пiд таким чарiвним небом i не думати про зорi, що сяють у височинi.
    Але доводилося...
    Доводилося жити, не думаючи про це, бо думати було боляче й тоскно. Думати — означало страждати, мучити себе марними сподiваннями i тiшитися нездiйсненними мрiями. Думати — це гортати траґiчнi сторiнки минулого, переживати за сумне сьогодення i з тугою дивитися в безрадiсне майбутнє. Значно легше було жити бездумно. Просто жити — i не дивитися в небо. Не бачити зiрок, якими ми колись володiли i якими так бездарно розпорядилися. А врештi-решт їх утратили. Утратили назавжди, безповоротно.
    Зорi знову стали чужими, далекими, недосяжними. Вони вiдмовилися вiд нас, i ми скорилися їхньому вироковi. Не вiдразу, не без боротьби — але скорилися. I повернулись до земних справ, намагаючись не зводити до неба очей.
    Колишня могутня людська цивiлiзацiя була скинута з п’єдесталу своєї величi й розпорошена по Ґалактицi. Серед ста мiльярдiв зiрок, немов пiщини в океанi, загубилися кiлька десяткiв свiтiв, залишених у розпорядження людей. Свiтiв, перетворених на величезнi космiчнi резервацiї для вмирущого людства.
    До таких резервацiй належала й планета Магаварша. Iз санскриту її назва перекладалася як „Велика Країна“, однак насправдi вона була просто великою тюрмою. А я був один з її в’язнiв...



    1

    Земля невблаганно наближалася. Внизу пропливли довгастi корпуси гiдропонного комплексу, блиснула на сонцi звивиста стрiчка рiки i потяглися смуги свiжої рiллi. А попереду за курсом, бiля самого небокраю, вже виднiлися будiвлi аеропорту.
    Не чекаючи на попередження диспетчера, я випустив шасi. З технiчного погляду це було безглуздя, однак правила є правила — їх належить виконувати. Чиновникам з департаменту безпеки польотiв не втовкмачиш, що завантажений пiд зав’язку суборбiтальний лайнер вагою двадцять тисяч тонн може лише стояти на своїх колесах. А ще — повiльно пересуватися по лiтному полю. Але в жодному разi не сiдати зi швидкiстю п’ятсот кiлометрiв на годину. У тому неймовiрному випадку, якщо одночасно вiдмовлять антиґрави лайнера та злiтно-посадочної смуги, нiяке шасi не врятує вiд катастрофи. Занадто вже велика вертикальна складова iмпульсу — швидкостi, помноженої на масу.
    — Контрольний центр — вiсiмсот тридцять другому, — почувся з динамiка жiночий голос. — Остання перевiрка перед посадкою. Повiдомте про стан бортових систем.
    — Усi бортовi системи функцiонують нормально, — вiдзвiтував я. — Розрахунковий час до торкання — п’ятдесят секунд. Пiдтвердьте остаточну готовнiсть смуги.
    — Готовнiсть пiдтверджую. М’якої посадки, вiсiмсот тридцять другий.
    — Дякую, Центре. Приземляємось.
    Досягши межi лiтного поля, лайнер з вiдчутним поштовхом увiйшов у зону негативної ґравiтацiї i стрiмко помчав над рiвним бетонним покриттям посадкової смуги.
    — Є торкання! Починаємо гальмування.
    Запрацювали на повну потужнiсть бортовi антиґрави, вiдхиливши сумарний вектор сили тяжiння в протилежний напрямку руху бiк. Тепер лайнер наче пiднiмався пологим схилом, щосекунди втрачаючи швидкiсть, а його кiнетичну енерґiю поглинало поле штучної ґравiтацiї.
    — Швидкiсть чотириста кiлометрiв на годину, — повiдомила диспетчер. — Триста — двiстi — сто п’ятдесят — сто — сiмдесят — п’ятдесят... Останнiй кiлометр пробiгу.
    Я почав зменшувати потужнiсть антиґравiв, а метрiв через п’ятсот i зовсiм вимкнув їх. Iнерцiї вистачило рiвно настiльки, щоб iз черепашачою швидкiстю доповзти до кiнця смуги i виїхати на рулiвну дорiжку.
    Далi вiд мене вже нiчого не залежало. Наземна служба аеропорту перехопила контроль над лайнером i скерувала його до вiльного вантажного термiналу.
    — Чудова посадка, вiсiмсот тридцять другий, — сказала наостанку диспетчер. — Працювати з вами одне задоволення.
    — Взаємно, Центре, — вiдповiв я. — Вiсiмсот тридцять другий зв’язок закiнчив.
    — Центр зв’язок закiнчив. Приємного вiдпочинку, Стефане.
    — До зустрiчi, Мадрi.
    Вимкнувши комунiкатор, я вiдкинувся на спинку пiлотського крiсла i став розминати затерплi м’язи шиї. Мiй напарник, Ахмад Раман, дiстав сиґарету, квапливо розкурив її i глибоко затягнувся. Пiд час польоту вiн утримувався вiд палiння, зате пiсля посадки чадiв мов паровоз.
    — Знаєш, Стефане, — задумливо мовив вiн, — я тобi не заздрю. А часом менi тебе шкода.
    Я здивовано глипнув на нього:
    — А це чого?
    Ахмад збентежився. Очевидячки, цi слова вирвалися в нього мимоволi.
    — Ти чудовий пiлот, друже, — неохоче вiдповiв вiн. — Кращий з усiх, кого я знаю. Iншi, з ким я лiтав, були просто гарнi професiонали. А ти пiлот вiд Бога. Ти не працюєш у небi — ти ним дихаєш, ти ним живеш. Воно для тебе рiднiше й ближче за землю.
    Ахмад замовк i задивився на тонку, тремтливу цiвку сиґаретного диму. Йому явно не хотiлося продовжувати цю розмову.
    Тим часом лайнер уже доправили на стоянку i тепер зiстиковували з термiналом. Час було рушати.
    — Ну то й що? — запитав я, пiдводячись зi свого мiсця. — До чого ти ведеш?
    — Та до того, що в нашому небi тобi затiсно. Ти схожий на птаха, замкнутого у просторому вольєрi. Там начебто й лiтати можна, але однаково це неволя. Я ж бачу, як жадiбно ти дивишся на зорi, коли ми летимо над стратосферою. Твої очi палають нестримним вогнем. Iнодi я боюся, що ти утнеш якусь дурницю.
    Я мовчки одягнув кiтель, старанно уникаючи погляду напарника. Ахмадовi слова стали для мене неприємним сюрпризом. Якщо його спостереження стануть вiдомi начальству, якщо воно тiльки запiдозрить, якi думки сновигають у моїй головi, поки лайнер мчить над планетою по балiстичнiй траєкторiї, то мене негайно ж переведуть з суборбiтальних маршрутiв на якусь тихохiдну посудину, що не пiднiмається вище тридцяти кiлометрiв над рiвнем моря. Тодi я вже нiколи не побачу зiрок у всьому їх рiзнобарв’ї, вже нiколи не вiдчую себе хоч трохи, бодай на саму дещицю, та все ж у космiчному польотi...
    Мабуть здогадавшись, про що я думаю, Ахмад додав:
    — Не переживай, Стефане, я нiкому цього не казав. I не збираюся.
    — Дякую, — вiдповiв я. — Ти теж можеш заспокоїтися: я не робитиму дурниць. Ти це хотiв почути?
    — I це також. Але насамперед хочу бути певним, що ти усвiдомлюєш свої проблеми.
    — Чудово усвiдомлюю. — З цими словами я надягнув форменого кашкета. — Гаразд, ходiмо. Рейс закiнчився.



    2

    Аеропорт Нью-Калькутти був найбiльший на Магаваршi. Колись вiн називався космопортом, проте рокiв дев’яносто тому його без зайвого галасу перейменували. Така ж доля спiткала i всi iншi космопорти планети, з яких уже понад сторiччя не стартував жоден космiчний корабель. Астровокзали перетворилися на аеровокзали, величезнi анґари для мiжзоряних суден поступово демонтували, i на згадку про часи людського панування над космосом залишилися тiльки довгi злiтно-посадочнi смуги з потужними антиґравами, розрахованими на навантаження до п’ятисот кiлотонн. Бiльшiсть цих смуг давно були виведенi з експлуатацiї, а тi, що ще продовжували функцiонувати, використовували ледве на п’ять вiдсоткiв їх робочої потужностi, обслуговуючи польоти трансконтинентальних важковозiв на зразок мого лайнера.
    Я неквапно перетнув наповнений людьми центральний вестибюль аеровокзалу i спустився на другий пiдземний рiвень, де мiстилися магазини, вiдео- та iгровi салони, перукарнi, бари, кафе та ресторани.
    Я любив занурюватися в атмосферу цього невеликого, але гамiрливого мiстечка. Часом у мене виникала iлюзiя, що я перенiсся на сотню рокiв у минуле i знаходжуся серед людей, якi вирушають у подорож не на кiлька тисяч кiлометрiв, а в довготривалий мiжзоряний перелiт...
    Поблукавши пiвгодини серед строкатої юрби, я вiдчув, що вже нагуляв собi апетит, i попрямував до невеликого ресторанчика, що скромно притулився в самому кiнцi одного з бiчних тунелiв. Я частенько заходив сюди перекусити пiсля роботи, менi дуже подобалася тутешня кухня.
    Поки офiцiант виконував моє замовлення, я поволi пив мiнеральну воду i безтурботно спостерiгав за декоративними рибками, що плавали у величезному акварiумi. Але незабаром мою увагу привернула худенька свiтловолоса дiвчинка рокiв дванадцяти в легкiй квiтчастiй курточцi й штанях темно-синього кольору, що сидiла за сусiднiм столиком. Вона вже пообiдала i тепер лiниво копирсалася ложкою в десертi, час вiд часу зиркаючи в мiй бiк. Я допитливо подивився на неї, дiвчинка чомусь почервонiла i знiяковiло втупилась у свiй десерт.
    Нарештi офiцiант принiс менi обiд, побажав смачного й попрямував до моєї юної сусiдки. Починаючи їсти, я краєм ока побачив, як дiвчинка простягла йому банкноту в сто рупiй. У вiдповiдь офiцiант незадоволено похитав головою i тихо щось сказав. Його слiв я не розiбрав, але суть справи зрозумiв: дiвчинка намагалася розплатитися за обiд готiвкою, проте офiцiант вiдмовлявся її приймати й вимагав картку соцiального забезпечення.
    Дiвчинка розгубилася. Вона безпорадно знизала плечима i, затинаючись, почала пояснювати, що забула картку в сумцi, яка з iншими речами лежить зараз у камерi схову. Її акцент (а вiрнiше, майже цiлковита його вiдсутнiсть) остаточно прояснив ситуацiю: як i я, вона була родом з Полуденних островiв, мешканцi яких, переважно нащадки британських та пiвнiчноамериканських першопоселенцiв, вперто не бажали iнтеґруватися в надто соцiалiстичне суспiльство материкової частини Магаваршi. Полуденнi мали широку автономiю в межах федерацiї й жили за своїми, значно лiберальнiшими законами. Так, наприклад, виховання дiтей вважали в нас винятковою прероґативою батькiв, а суспiльству в цьому процесi вiдводили другорядну роль. Вочевидь, дiвчинка вперше прибула на материк i зовсiм не врахувала тiєї обставини, що тут її витрати контролюють не татко з матусею, а держава.
    З’ясувавши, що соцкартки в клiєнтки нема, а її батьки залишилися вдома, офiцiант неохоче дiстав телефон, щоб викликати чергового iнспектора з дитячої кiмнати полiцiї. Його аж нiяк не тiшила перспектива зчиняти в ресторанi скандал, проте нiчого вдiяти вiн не мiг: за законом усi розрахунки з неповнолiтнiми мали здiйснюватися лише через фонд соцзабезпечення, а брати в них „живi“ грошi — чи то готiвку, чи електроннi — суворо заборонялося.
    Дiвчинка зацьковано роззирнулася в пошуках порятунку, i майже вiдразу її погляд зупинився на менi. Я зрозумiв, що зараз вона утне якусь дурницю: кинеться тiкати чи спробує дати офiцiантовi хабара. Найгiрше, що чекало на неї через вiдсутнiсть картки, це безкоштовна лекцiя з основ соцiальної держави i повернення додому. А от за злiсний антиґромадський учинок її могли на кiлька мiсяцiв запроторити до спецiнтернату. Часто-густо дiти неадекватно реаґують на ситуацiю i, намагаючись уникнути дрiбних неприємностей, здатнi втрапити у велику халепу...
    Цi думки блискавкою промайнули в моїй головi. Пiдкоряючись iмпульсовi, я покликав офiцiанта. Оскiльки я був постiйним клiєнтом закладу, вiн негайно полишив дiвчинку й пiдiйшов до мене.
    — Слухаю вас, сер.
    — Перепрошую, що втручаюся не у свою справу, — промовив я досить голосно, щоб мене чула й сусiдка, — але, здається, я можу вирiшити проблему.
    Офiцiант подивився на мене трохи здивовано, а дiвчинка — з боязкою надiєю. Я продовжував:
    — Гадаю, я маю повне право почастувати юну ледi обiдом. Чи не так?
    — Це ваше право, сер.
    Я дiстав з кишенi кредитку.
    — Скiльки вона винна?
    Якби я був випадковим вiдвiдувачем ресторану, офiцiант напевно вiдхилив би мою пропозицiю, запiдозривши мене в нечистих намiрах щодо дiвчинки. Проте я тут часто обiдав, на менi була форма льотчика, а крiм того, моя зовнiшнiсть i вимова свiдчили про походження з Полуденних, отож вiн вирiшив, що я просто хочу виручити землячку.
    — Вiсiмдесят п’ять рупiй, сер.
    — Вiдрахуйте.
    Офiцiант зняв з моєї кредитки грошi, потiм сказав:
    — Дякую вам, сер. Нам нi до чого зайвi проблеми. — Вiдтак повернувся до дiвчинки: — А ви, мiс, зараз же йдiть до камери схову i вiзьмiть свою соцкартку. Завжди тримайте її при собi. Зрозумiло?
    Вона лише мовчки кивнула, ледь переводячи подих вiд хвилювання. З усього було видно, що цей прикрий iнцидент змусив її добряче понервувати.
    Офiцiант пiшов обслуговувати iнших клiєнтiв, а я пiдбадьорливо усмiхнувся своїй юнiй сусiдцi i повернувся до перерваного обiду.
    За хвилину вона пiдвелася й несмiливо пiдiйшла до мене.
    — Дуже вам дякую. Ви мене здорово виручили.
    — Пусте, — вiдповiв я. — Наступного разу будь уважнiша, не залишай свою картку в баґажi.
    — Авжеж... Я буду уважною... — Дiвчинка зам’ялася. — Я... я так розумiю, що менi не можна вiдшкодувати вашi витрати?
    — Правильно розумiєш. Та не переймайся: через тi вiсiмдесят п’ять рупiй я не збанкрутую. Якщо ж совiсть не дозволить тобi жити в боргу передi мною, то попросиш батькiв перерахувати цю суму до фонду профспiлки льотчикiв — i ми будемо квити.
    Вона нарештi усмiхнулася. Вiд її усмiшки навколо стало свiтлiше, нiби сонечко зiйшло. Я мимоволi подумав, що з такою чарiвною, з такою променистою усмiшкою вона вже за кiлька рокiв почне розбивати чоловiчi серця.
    — Безумовно, мiстере... — вона зробила паузу, щоб прочитати напис на iменнiй планцi з правого боку мого кiтеля, — ...е-е, капiтане Матусiвiкз.
    — Матусевич, — поправив я. — Сполучення „c“ i „z“ позначає звук „ч“. А тебе як звати?
    — Рашель... тобто Рейчел.
    — То Рашель чи Рейчел?
    — Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.
    Тiльки зараз я вiдчув у її мовi певну своєрiднiсть. Мешканцi Полуденних розмовляли чистою анґлiйською, та це аж нiяк не означало, що вимова на всiх островах була однаковою. У Рашелi акцент вчувався сильнiше, нiж звичайно, i я нiяк не мiг прив’язати його до ґеоґрафiї архiпелаґу. Слова її лилися м’яко та мелодiйно.
    — До речi, ти звiдки?
    У великих сiрих очах Рашелi промайнула розгубленiсть. Здавалося, вона не вiдразу зрозумiла моє запитання, а потiм, коли нарештi збагнула, про що йдеться, ще кiлька секунд барилася з вiдповiддю.
    — Спрiнґфiлд, острiв Джерсi.
    — Гм, нiколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.
    — Ага, — пiдтвердила Рашель.
    На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла бiля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тодi якось непевно мовила:
    — Ну, я пiшла...
    — Щасливо, — вiдповiв я. — Не забудь про картку.
    — Не забуду. Ще раз дякую.
    Подарувавши менi на прощання свою осяйну усмiшку, Рашель попрямувала до виходу. Я провiв дiвчинку довгим поглядом i з заздрiстю подумав, що її батьковi неабияк поталанило. Чоловiк, у якого є така донька, має вiдчувати себе надзвичайно щасливою людиною...



    3

    Коли через пiвгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсiм не здивувався, побачивши, що в тунелi мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотiв — так.
    — Уже взяла картку? — запитав я.
    — Нi.
    — Чому?
    — Бо залишила її вдома.
    Подумки я обiзвав себе бовдуром. Слiд було вiдразу здогадатися, що Рашель збрехала офiцiантовi. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажi, адже тодi не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсiм не було, вона прилетiла лише з тим, у що була вдягнена.
    — Неприємна iсторiя, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?
    Рашель явно не розраховувала на таку щедрiсть з мого боку i на секунду навiть завмерла вiд здивування.
    — Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гостi до дядька, вiн про мене подбає. От тiльки... — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дiстатися. Мiй джерсiйський проїзний на метро тут не дiє.
    — Зрозумiло. Ну що ж, пiшли я куплю тобi жетони.
    Ми попрямували в iнший кiнець тунелю, де був вхiд на станцiю пiдземки.
    — А дядько хоч знає про твiй приїзд? — поцiкавився я.
    — Звичайно.
    — То чому не зустрiв тебе?
    — У нього лекцiї в унiверситетi. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.
    Я скептично усмiхнувся, однак не став заперечувати.
    — Твiй дядько викладач?
    — Ага. Професор фiзики.
    Ми ввiйшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат i одержав п’ять жетонiв.
    — Вистачить?
    — Власне, менi досить одного, — вiдповiла Рашель, проте взяла в мене всi жетони, чотири з них сунула в бiчну кишеню штанiв, а останнiй стиснула в руцi. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла i рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блiдим, а в очах застиг жах.
    — Що з тобою? — стурбовано запитав я. — Тобi погано?
    — Тихше! — напружено прошепотiла Рашель. — Нiчого не кажiть... Не повертайтеся.
    Повз нас пройшов високий чорношкiрий чоловiк у строкатому вбраннi i зупинився бiля сусiднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохiть скоса стежила за ним.
    Чоловiк, не звертаючи на нас уваги, купив жетони й попрямував до турнiкетiв. Рашель нарештi оговталася, мiцно схопила мене за руку i потягла до виходу з метро.
    — Хутчiш. Ходiмо!
    Зовсiм спантеличений, я без заперечень пiшов за нею.
    Вийшовши назовнi, Рашель вiдпустила мою руку й безсило притулилася до скляної стiни. Вона вся тремтiла, на її чолi виступили краплини поту. Вона не просто злякалася — вона була нажахана.
    — Ти поясниш менi, що сталося? — суворо запитав я. — Ти знаєш того чоловiка?
    — Це... — Їй забракло повiтря. — Це п’ятдесятник.
    Менi знадобилося не менше десяти секунд, аби второпати, про що йдеться. Як i всi жителi Магаваршi, я пiдсвiдомо уникав будь-яких думок про Чужих, тому спершу подумав, що Рашель має на увазi древню релiґiйну секту, про яку я читав в однiй iсторичнiй книжцi. I лише згодом до мене дiйшло, що вона каже про розумну гуманоїдну расу, чиї представники славилися своїми метаморфними здiбностями. Нi, звичайно, перевтiлюватися на коней чи кроликiв вони не могли, проте скопiювати людську зовнiшнiсть їм було до снаги. Особливо неґроїдну — оскiльки природний колiр їхньої шкiри варiювався вiд вугiльно-чорного до ясно-коричневого.
    П’ятдесятниками їх прозвали через те, що ґенний набiр у них складався з двадцяти п’яти пар хромосом, замiсть людських двадцять трьох, i цими чотирма зайвими хромосомами бiолоґи пояснювали метаморфнiсть п’ятдесятникiв. Утiм, офiцiйно їхня раса називалася нереями — вiд iменi мiфолоґiчного персонажа, здатного змiнювати свою зовнiшнiсть, - але в просторiччi до них мiцно прилипло прiзвисько „п’ятдесятники“.
    Свого часу нереї-п’ятдесятники були найвiрнiшими соратниками землян у їхнiй космiчнiй експансiї, але згодом саме вони, у союзi з iще однiєю гуманоїдною расою — ґаббарами, очолили антилюдську коалiцiю i розв’язали ґалактичну вiйну. Ця вiйна завершилася нищiвною поразкою людей...
    — Не кажи дурниць, — переконливо мовив я. — Ти бачила просто чорношкiрого чоловiка. Людину, а не п’ятдесятника. Нiяких Чужих на Магаваршi немає. Вони там, — я кивнув угору, — а ми тут. Це передбачено угодою, якої ми суворо дотримуємося.
    — Нi, — правила своєї Рашель. — То був п’ятдесятник. Я впiзнала його по ходi. Вони рухаються по-особливому, це не можна сплутати нi з чим iншим.
    Я важко зiтхнув i задумався, що ж робити далi. Повз нас проходили люди, дехто з цiкавiстю поглядав у наш бiк: дивна поведiнка Рашелi привертала увагу. Ще трохи — i якийсь надто пильний громадянин запiдозрить, що я чiпляюся до дiвчинки. А тодi клопоту не оберешся...
    — Отже так, — сказав я. — Пiдеш зi мною. Я вiдвезу тебе до дядька на флаєрi.
    Рашель не стала перечити i вiдразу погодилася. Очевидно, батьки не застерiгали її вiд зайвої довiрливостi при спiлкуваннi з незнайомими чоловiками.
    Ми пройшли на службову стоянку й сiли в мiй флаєр. Рашель розташувалася в передньому крiслi для пасажирiв, зняла курточку i рукавом сорочки витерла спiтнiле чоло.
    — Вибачте, я така дурепа! Сама не розумiю, що на мене найшло. Навiть якщо це був чужинець, яке менi до нього дiло.
    Слова Рашелi звучали непереконливо. Вона явно намагалася обернути все на жарт, проте я бачив, що її й досi тiпає.
    Черговий по стоянцi дав менi сиґнал, що шлях вiльний. Я одразу запустив двигун, злетiв i спрямував флаєр до найближчої транспортної розв’язки.
    — Ну, куди летимо?
    — В унiверситетське мiстечко. Бозе-драйв, сто вiсiмнадцять.
    Це було майже в протилежному кiнцi мiста.
    — Ясно. Хвилин за сорок будемо на мiсцi.
    Дiставшись розв’язки, я пiднявся на третiй швидкiсний горизонт i пiрнув у потiк машин, що рухались у пiвденно-захiдному напрямку.
    — До речi, — трохи згодом обiзвався я. — Як звати твого дядька?
    — Свамi Аґатiяр.
    — Знайоме iм’я. Десь я його чув.
    — Кiлька рокiв тому йому присудили Всепланетну премiю з фiзики. А вiн вiд неї вiдмовився.
    — Тепер згадав. Гучний був скандал. Якщо не помиляюся, вiн протестував проти недостатнього фiнансування своїх дослiджень. Але з фундаментальною наукою завжди так. Уся iсторiя свiдчить, що найважливiшi науковi вiдкриття робили здебiльшого на ентузiазмi самих учених, а не завдяки щедрим бюджетним надходженням.
    Якийсь час ми летiли мовчки. Рашель зручнiше вмостилася в крiслi i, схиливши голову набiк, заплющила очi. Шок вiд зустрiчi з незнайомцем уже минув, i тепер, як реакцiя на нервову напругу, наступила розслабленiсть.
    — А знаєш, — зрештою мовив я, — нiколи б не подумав, що в тебе може бути дядько на iм’я Свамi Аґатiяр.
    Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене:
    — Чому?
    — У тебе надто свiтле волосся i бiла шкiра. От моя бабуся була з материка, i це по менi видно.
    — Гм. Нiскiлечки не видно. А щодо дядька, то ми з ним не кровнi родичi. Просто вiн був одружений зi старшою сестрою мого батька. Вона померла.
    — Менi дуже шкода.
    — Та нiчого. Це було давно. — Рашель солодко позiхнула i знову заплющила очi. — Я її зовсiм не пам’ятаю.
    Коли ми пiдлетiли до Бозе-драйв, вона вже мiцно спала. Я без проблем знайшов потрiбну адресу i посадовив флаєр перед невеликим двоповерховим особняком за номером сто вiсiмнадцять.
    Заглушивши двигун, я повернувся до Рашелi i спробував розбудити її. Але марно — на моє легке поплескування по плечу вона вiдповiдала лише невиразним бурмотiнням, а гарненько стусонути її в мене рука не пiднiмалася.
    Пiсля недовгих роздумiв я вибрався з кабiни й пiдiйшов до будинку. На мiй дзвiнок дверi вiдчинила невисока смаглява дiвчина рокiв двадцяти п’яти в довгому зеленому сарi. У неї було чорне як смола волосся, зiбране на потилицi у вузол, i трохи рiзкуватi, але загалом приємнi риси обличчя.
    — Добрий вечiр, — сказав я. — Професор Аґатiяр удома?
    — Так, офiцере. Будь ласка, проходьте. Вiн щойно повернувся з унiверситету.
    Вона провела мене до вiтальнi, попросила трохи зачекати й хутенько пiднялася на другий поверх.
    — Тату, — донiсся згори її голос. — Там до тебе прийшли з полiцiї.
    Я усмiхнувся. Моя форма зовсiм не була схожа на полiцейський мундир, але мене вже не вперше приймали за охоронця порядку. Ахмад жартував, що в мене занадто чесне й непiдкупне обличчя, схоже на тi, що демонструють у рекламних роликах полiцейської академiї.
    Незабаром до вiтальнi спустився професор Аґатiяр. Вiн виявився лiтнiм чоловiком, що вже давно переступив шiстдесятирiчний рубiж, але ще й досi мав гарну фiзичну форму. Був вiн середнього зросту, кремезної статури, з таким же чорним, як у дочки, волоссям i густою, трохи сивою бородою.
    — Моя донька помилилася, — сказав вiн, коли ми привiталися. — Ви не з полiцiї, ви льотчик. Чим можу допомогти?
    — У моєму флаєрi ваша племiнниця Рашель. Вiрнiше, племiнниця вашої покiйної дружини.
    Аґатiяр здивовано звiв свої густi брови.
    — Перепрошую, сер, але тут якась помилка. По-перше, моя дружина жива-здорова, просто ми з нею розлученнi. А по-друге, у неї немає племiнницi на iм’я Рашель.
    Цiкаво, чому я зовсiм не здивувався?



    4

    За чверть години ми з Аґатiяром пили у вiтальнi чай, i я розповiдав йому про своє знайомство з Рашеллю. Її ми вирiшили не будити, а перенесли з флаєра до кiмнати для гостей, i зараз над нею клопотала дочка професора Рiта. Вона запевнила нас, що мiцний сон Рашелi викликаний звичайною перевтомою.
    Вислухавши мене, Аґатiяр задумливо насупився.
    — Дивно, дивно. Я бачу цю дiвчинку вперше. Вона точно не моя родичка i не може нею бути. У мене немає рiднi на Полуденних — i я, i моя колишня дружина родом з Ранжiстану. До речi, ви певнi, що Рашель ваша землячка?
    — Зважаючи на її вимову, так. Правда, у неї своєрiдний акцент, але як на мешканку материка напрочуд чиста мова... гм... з нашого, острiвного погляду. — Я трохи помовчав. — Хоча тепер я вже нiчого не певен. Вона брехала про соцкартку, брехала, що ви її дядько, — могла збрехати й про те, що прилетiла з Джерсi. I взагалi, вона з першої хвилини поводилася пiдозрiло. Взяти хоча б її iстерику в метро, тi смiховиннi байки про п’ятдесятника.
    Професор неквапом надпив iз чашки чай.
    — А це, мiж iншим, найцiкавiший момент у вашiй iсторiї. Навiть коли припустити, що Рашель збрехала вам, то постає лоґiчне запитання: навiщо їй приплутувати п’ятдесятника? Адже було ясно, що ви не повiрите їй. В усьому iншому вона брехала досить правдоподiбно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.
    — Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що вiн може зiпсувати її вигадану iсторiю, i в панiцi вхопилася за перше, що спало їй на думку.
    — За п’ятдесятника? — Аґатiяр скептично усмiхнувся. — Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирiчнiй дiвчинцi. Та й її пояснення не можна назвати смiховинними, тут вона нiчого не вигадувала. Нереїв-п’ятдесятникiв справдi можна впiзнати по ходi — якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнiшнiсть вони копiюють бездоганно, мiмiку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовленi деякою специфiкою будови суглобiв. При швидкiй, енерґiйнiй ходi їхнi ноги погано згинаються в колiнах. Запримiтити це важко, але в принципi можливо. Вся справа лише в практицi. Якщо через якусь невiдому нам причину Рашель часто дивилася стару хронiку, де фiґурували Чужi, i уважно спостерiгала за поводженням п’ятдесятникiв, то немає нiчого дивного, що вона впiзнала одного з них. Iнша рiч — чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповiдi, це не було схоже нi на абстрактний страх за всiх людей загалом, нi на iнстинктивну ксенофобiйну реакцiю; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.
    Я пильно поглянув на Аґатiяра:
    — Ви серйозно вважаєте, що ми зустрiли п’ятдесятника?
    — Цiлком можливо.
    — Але ж... це проти правил! Чужi зобов’язалися не втручатися в нашi справи i не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.
    Вираз Аґатiярового обличчя враз змiнився.
    — Ви справдi в це вiрите, мiстере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втiм, нi. Просто ви, як i переважна бiльшiсть наших спiввiтчизникiв, тiшите себе iлюзiями, не хочете дивитися правдi у вiчi. Неухильне виконання домовленостей — обов’язок переможеної сторони; переможцi ж роблять те, що вважають за потрiбне. За моїми приблизними пiдрахунками нинi на планетi перебуває кiлька тисяч п’ятдесятникiв, замаскованих пiд людей. Їхнє завдання якраз i полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всiх умов мирної угоди... чи, якщо називати речi своїми iменами, умов капiтуляцiї.
    — А як же наш уряд? Вiн про них знає?
    — I всiляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищi, щоб диктувати свої правила.
    Я лише понуро похитав головою. Як i всi розсудливi люди, у глибинi душi я розумiв, що чужинцi не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбiтальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в браковi розуму й обачностi їх не можна звинуватити, iнакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще пiвтора сторiччя тому вважалося наймогутнiшою расою в Ґалактицi. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цiлком i повнiстю належить людям i нiхто стороннiй не смiє втручатися в нашi внутрiшнi справи...
    З кiмнати для гостей вийшла Рiта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелi, а також шкарпетки i спiдню бiлизну.
    — Поки мала спить, вiддам її одяг почистити.
    — Кишенi перевiрила? — запитав її батько.
    — Звичайно. Поклала все на тумбочку бiля лiжка.
    — Що в неї було?
    — Жетони на метро, паперовi грошi, лазерний мiнi-диск i дистанцiйний пульт. Нiяких документiв чи картки соцзабезпечення я не знайшла.
    — А грошей багато?
    — Забагато для дванадцятирiчної дiвчинки, але не дуже. Трохи бiльше шести тисяч. Принести?
    — Будь ласка, доню. I решту речей теж.
    Рiта кинула на диван одяг i знову зникла за дверима гостьової кiмнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонiв, мiнiатюрний лазерний диск у прозорому футлярi без будь-якого маркування i дистанцiйний пульт керування — найпевнiше, вiд якоїсь iграшки.
    Спершу Аґатiяр перерахував грошi.
    — Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов... Так, цiкаво. Iз сотнями та двадцятками все нормально, але тисячнi... — Вiн вiддав менi всi п’ять купюр. — Подивiться на рiк.
    — Вони випущенi сто тридцять п’ять рокiв тому, — здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. — А зовнi не вiдрiзниш вiд сучасних.
    — Дизайн паперових грошей не мiнявся вже понад два сторiччя, — пояснив Аґатiяр. — Теоретично вони ще в обiгу, але практично давно вилученi. Тим дивнiше бачити п’ять таких банкнот вкупi. До речi, завважте: всi вони з однiєї серiї.
    — Атож. Чудасiя! I що це означає?
    — Варiантiв багато. Наприклад, дiвчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. — Вiн задумався. — А знаєте, шлях цих банкнот у принципi можна простежити. До вiйни рупiя коштувала майже в сто разiв дорожче, i такi великi купюри використовували переважно для мiжбанкiвських розрахункiв. При будь-яких операцiях їхнi номери фiксували. Спробую перевiрити.
    Аґатiяр забрав у мене грошi, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потiм узяв зi столу футляр з диском. Оглянув його, вiдтак, завагавшись, сказав:
    — Все-таки варто подивитись його вмiст. Це, звiсно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але... Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племiнницею. — Вiн пiдвiвся. — Вибачте, я ненадовго залишу вас. Менi зручнiше користуватися професiйним термiналом у кабiнетi, а не цим побутовим брухтом. — Аґатiяр кивнув убiк великого стереоекрана в протилежнiй стiнi вiтальнi. — Зараз має прийти Рiта, вона вас розважить.
    Якийсь час я сидiв, мiркуючи над тим, що сталося. Менi на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всiх рiдних у якiйсь страшнiй катастрофi й тепер самотужки шукає собi опiкунiв, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разi менi не взяти участь у цьому конкурсi? Я пiдхожу на роль її батька i за вiком, i за соцiальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений — але й Аґатiяр теж, отже, вiн не має нiяких переваг. Зате я набагато молодший i зможу придiляти бiльше часу її вихованню...
    Врештi я вiдiгнав геть цi безглуздi, хоч i спокусливi, думки i взяв з журнального столика дистанцiйний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мiнiатюрних кнопок, десять з яких були позначенi цифрами, а решта — незрозумiлими значками або абревiатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднiвся ряд крихiтних отворiв — очевидно, там був умонтований мiкрофон для прийому голосових команд.
    Повертiвши пульт у руках, я навмання натиснув кiлька кнопок, але нiчого не сталося. Нарештi я добрався до розташованої в правому верхньому кутку панелi кнопки з написом „APL“. Дисплей вiдразу ожив, i на ньому з’явилося повiдомлення: „Connexion. Attendez...“ Секунд за п’ять його змiнило iнше: „Erreur! Le systeme de controle ne repond pas“. А вiдтак дисплей погас.
    Здивований, я знову натиснув ту ж кнопку. Результат аналоґiчний. Загалом змiст обох повiдомлень був зрозумiлий: у першому йшлося про встановлення контакту, у другому говорилося, що сталася помилка, вiдповiдь не отримана. Але як безбожно були перекрученi всi слова!
    До вiтальнi повернулася Рiта з уже вичищеним одягом Рашелi. Роззирнувшись довкола, вона запитала:
    — А де батько?
    — У своєму кабiнетi. Обiцяв незабаром повернутися.
    Рiта пiдiйшла й сiла в сусiднiй фотель.
    — Ну, що там? — поцiкавилася вона. — Щось з’ясували?
    — Поки тiльки те, що тисячнi банкноти дуже старi. Зараз ваш батько перевiряє їхнi номери i заодно переглядає вмiст диска. А я вивчаю пульт... гм, якщо це можна назвати вивченням. По-моєму, вiн несправний: видає якiсь перекрученi повiдомлення. — I я продемонстрував, як вiн працює.
    Рiтинi очi зблиснули.
    — Але ж це... Дайте-но менi. — Вона вихопила в мене з рук пульт i сама натиснула кнопку „APL“. — Так i є! Це французькою. „Встановлення зв’язку. Чекайте...“, а потiм: „Помилка! Система керування не вiдповiдає“. Що ж до скорочення „apl“, то воно, найпевнiше, означає „appel“, що перекладається як „виклик“. Нiколи не думала, що десь на Магаваршi користуються цiєю мовою!
    — Ви її знаєте?
    — Трохи. Свого часу вчила.
    — Ви фiлолоґ?
    — Нi, лiкар, проходжу iнтернатуру. А iншi мови — моє хобi. — Рита натискала по черзi всi кнопки на пультi. На жодну з них, крiм „APL“, дисплей не реаґував. Нарештi вона пiдсумувала: — Очевидно, пристрiй, яким керує цей пульт, знаходиться занадто далеко.
    — Але навiщо Рашелi знадобився пульт iз французьким iнтерфейсом?
    Рiта знизала плечима:
    — Може, це її рiдна мова. У деяких вiддалених районах материка люди все ще розмовляють хiндi, бенґальською або тамiльською. Можливо, десь проживає й невелика громада франкофонiв. Адже пiд час вiйни Магаварша дала прихисток декiльком мiльйонам бiженцiв з iнших планет. Бiльшiсть з них оселились на островах Полуденного архiпелаґу.
    — Проте нащадки переселенцiв асимiлювали вже в наступному поколiннi, — зауважив я. — Нiколи не чув, щоб у нас на островах iснували якiсь окремi нацiональнi ґрупи.
    — Я теж не чула. Але так чи iнакше, а пульт iснує. I крiм того: iм’я Рашель — це французька вимова звичного нам iменi Рейчел.
    На сходах почулися кроки, i до нас спустився професор Аґатiяр. Вiн намагався триматися спокiйно й невимушено, однак його очi виказували надзвичайне хвилювання.
    Рiта вiдразу пiдхопилася.
    — Тату, ми знайшли дещо цiкаве. Цей пульт послуговується французькою мовою.
    — Атож. На островi Джерсi проживає нечисленна франкомовна громада. А Рашель — онука одного мого друга молодостi, ми з ним разом навчалися в унiверситетi. На тому диску — її сiмейний альбом. Я ще не знаю, що привело її до мене, але... Втiм, поговоримо про це згодом. — Рiшучим жестом вiн дав зрозумiти дочцi, що не вiдповiдатиме на її подальшi запитання, i повернувся до мене: — Тепер усе з’ясувалося, мiстере Матусевич. Дякую, що подбали про Рашель. До речi, скiльки вона вам винна? Я компенсую вашi витрати.
    Я, звiсно, став вiдмовлятися, для мене сплаченi в ресторанi грошi були дрiб’язком, але професор усе-таки наполiг на своєму i буквально силомiць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вiсiмдесят п’ять рупiй. Поки вiн вовтузився з моєю карткою бiля термiналу, я трохи зiбрався з думками i дiйшов висновку, що його iсторiя про друга молодостi — вигадка, причому придумана наспiх. По-перше, якби Рашель справдi була внучкою його унiверситетського товариша, Аґатiяр був би здивований i заiнтриґований, та аж нiяк не стурбований. По-друге, вiн насамперед спробував би зв’язатися з її родичами i з’ясувати, що сталося, — але натомiсть вiдразу кинувся до вiтальнi з цiлком певним намiром якнайшвидше позбутись мене. I по-третє, я не розумiв, навiщо Рашель вигадала казку про свою покiйну тiтоньку, а не сказала прямо: я їду в гостi до старого друга мого дiда...
    Все це здавалося менi пiдозрiлим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотiла зустрiтися з професором Аґатiяром, i я це влаштував. А як бути далi, нехай вирiшують самi.
    Аж тут у нашу розмову втрутилася Рiта. Схоже, вона не вловила всiх прихованих нюансiв ситуацiї i всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волi професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчi, i змушений був приєднатися до доччиної пропозицiї, сподiваючись, що я все-таки вiдмовлюся.
    Я й справдi хотiв вiдмовитися, тим бiльше що зовсiм недавно обiдав, але цiкавiсть узяла гору над почуттям такту, i я прийняв запрошення. Аґатiяр, з усього було видно, розсердився, зате Рiта, навпаки, зрадiла.
    Зазирнувши до гостьової кiмнати й переконавшись, що Рашель мiцно спить, вона подалася на кухню. Коли дверi за нею зачинилися, професор вимушено всмiхнувся i промовив:
    — А ви явно сподобалися Рiтi. Зазвичай вона не така запопадлива з молодими людьми, що заходять до мене в гостi. Втiм, здебiльшого це мої спiвробiтники або аспiранти — представники нудної, на її думку, професiї. Ви ж льотчик, людина дiї... Ви одруженi?
    — Розлучений, — сказав я. — Дiтей немає.
    — У вас незвичне прiзвище, — зауважив професор. — Навiть для остров’янина.
    — Мiй предок по чоловiчiй лiнiї був депортований, — пояснив я. — З Вiлiї.
    — Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканцiв яких Чужi переселили на Магаваршу, її точно немає.
    Я ствердно кивнув:
    — Це так. Пiсля захоплення Вiлiї чужинцi вiдправили всiх уцiлiлих мешканцiв планети в концентрацiйнi табори на Калхалi, а там якось так вийшло, що мiй предок, прадiд мого прадiда, вiдбився вiд своїх спiввiтчизникiв i потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили iнших вiлiйцiв, невiдомо. Можливо, їх, зважаючи на той опiр, що вони чинили Чужим, розподiлили на кiлька планет.
    Аґатiяр якось винувато глянув на мене, потiм швидко вiдвiв очi.
    — А от мої предки не спромоглися навiть на символiчний опiр загарбникам. Ми капiтулювали вiдразу, щойно в наш локальний простiр увiйшов флот Чужих. Натомiсть нам залишили планету й дарували таку собi iлюзорну подобу свободи. — Вiн зробив коротку паузу. — Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро вiдчуваєте цю iлюзорнiсть.
    Я спохмурнiв.
    — Навiть гострiше, нiж ви гадаєте. Я працюю на суборбiтальних маршрутах.
    Професор подивився на мене з розумiнням.



    5

    Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатiяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввiчливо вiдповiдав йому, проте слухав вiн мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутнiстю.
    Зрештою я став почуватися так нiяково, що приборкав свою цiкавiсть i вирiшив пiти, не чекаючи вечерi. Я саме збирався згадати про якiсь невiдкладнi справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвiнок у вхiднi дверi.
    Аґатiяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо ранiше вiн був просто схвильований, то зараз у його поглядi промайнув справжнiй страх. Рвучко повернувши до термiналу, вiн наказав:
    — Комп’ютере, зовнiшнiй огляд! Покажи парадний вхiд.
    Цiєї ж митi на вбудованому в стiну стереоекранi виникло зображення широкоплечого чоловiка приблизно мого вiку. Професор полегшено зiтхнув.
    — Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентiв на кафедрi. Вiн мешкає за кiлька будинкiв вiд нас i часто заходить у гостi без запрошення... Хай йому грець, як недоречно! — спересердя буркнув Аґатiяр i попрямував до вхiдних дверей.
    Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:
    — Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?
    — Та що ви кажете, Саїде! — пролунала вiдповiдь Аґатiяра, проте в його люб’язному тонi вчувалася нещирiсть. — У нас ви завжди бажаний гiсть. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподiваюся, ви не вiдмовитесь?
    — Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.
    Вони ввiйшли до вiтальнi, i професор познайомив нас. Тим часом з кухнi визирнула Рiта й привiтно усмiхнулася новому гостю:
    — Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо нi, то це роблю я.
    — На жаль, у мене термiновi справи, — вiдповiв вiн чемно. — Я хотiв лише побачити вас. Востаннє ми зустрiчалися днiв десять тому, i я подумав, що не завадить нагадати про своє iснування.
    Рiта знiяковiла, пiдiйшла до нас i простягла Магдевовi руку. Але замiсть потиснути її вiн раптом вiдступив на два кроки назад, вихопив з кишенi пiстолет i спрямував його на нас. Люб’язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись мiсцем невблаганнiй рiшучостi.
    — Анi руш, стрiлятиму.
    — Що з вами, Саїде? — розгублено мовила Рiта i глянула на батька: — Тату, що тут коїться?
    Аґатiяр увесь знiтився i якось навiть помиршавiв. Його вмить постарiле та змарнiле лице виражало приреченiсть.
    — Це я в усьому винен, — ледь чутно проказав вiн. — Бо був дурний i наївний. Гадав, що за чверть столiття до мене вже втратили iнтерес. Я навiть не припускав, що за мною стежать... А виявляється, мене й досi сприймають серйозно.
    — Авжеж, професоре, — ствердно кивнув Магдев. — Вас iще не зняли з гачка. Вiсiм рокiв тому я доповiдав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендацiї припинити стеження за вами вiдхилили. I от сьогоднi моє багаторiчне терпiння винагородилося. Це дiвчисько — найцiннiша здобич, що будь-коли траплялася нам на цiй жалюгiднiй планетi. I пiймав її саме я!
    Тихенько зашурхотiли дверi гостьової кiмнати, i на порозi з’явилася Рашель, закутана в простирадло. Однiєю рукою вона притримувала своє iмпровiзоване вбрання, а iншою енерґiйно протирала заспанi очi.
    Магдев поглянув у її бiк i на якусь мить втратив пильнiсть. А я негайно скористався з цього.
    Дiяв я без вагань, пiдкоряючись iнстинктам, а не розумовi. Переконаний, що мною керували батькiвськi почуття. Як i Рiта, я не розумiв, що тут вiдбувається, та в одному не мав жодного сумнiву: Магдевовi потрiбна передовсiм Рашель. Навiщо — я й гадки не мав, але його слова про „найцiннiшу здобич“ звучали дуже зловiсно. Я не мiг допустити, щоб з дiвчинкою сталося щось лихе.
    Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свiй стрибок i, пiрнувши пiд його руку, зумiв ухилитися. Лазерний iмпульс напевно поцiлив би в груди Аґатiяровi, якби не блискавична реакцiя Рiти. Нiби прочитавши мої думки, вона рiзко кинулась убiк, потягла за собою батька i цим урятувала його вiд смертi.
    Наступної митi я вибив у Магдева пiстолет i стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, вiн устояв би на ногах i ми продовжили б бiйку. Однак у життi все iнакше: людина досить вразлива iстота, тож той iз супротивникiв, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Пiсля мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокаутi, а кисть моєї руки пронизав гострий бiль.
    Здається, я скрикнув. Хоча не певен, бо тiєї ж митi закричала Рашель, голосно й пронизливо. Своїми великими, сповненими жаху очима вона дивилася на Магдева, який, весь почорнiвши вiд натуги, безуспiшно намагався звестися на ноги.
    Долаючи бiль, я пiдiйшов до нього з намiром добряче копнути ногою в пiддих, та тут мене випередив Аґатiяр. Схопивши пiстолета, вiн надавив на гашетку i стрiляв у Магдева, аж поки його спина не перетворилася на обгорiле решето.
    Нарештi Рашель перестала кричати, пiдбiгла до мене i, мiцно пригорнувшись, розплакалася. Лiвою рукою я гладив її скуйовджене волосся, а праву вiдвiв трохи назад, щоб вона ненароком не зачепила її. Я до кровi покусав собi губи, намагаючись притлумити бiль у руцi. Бокс нiколи не був моїм улюбленим видом спорту.
    — У вас може бути серйозна травма, — сказала Рiта. — Слiд негайно...
    — Нi, дочко, — втрутився Аґатiяр, все ще стискаючи в руцi пiстолет. — У нас немає часу. Травма не смертельна, мiстер Матусевич виживе. А нам треба тiкати. Зараз же.
    Рашель нарештi вiдсторонилася вiд мене, подивилась на нього i невпевнено промовила:
    — Професоре...
    — Помовч, люба, — перебив її Аґатiяр. — Поговоримо потiм. Мiй будинок, напевно, прослуховується, тобi краще не видавати своїх секретiв.
    — Але ви... ви знаєте?
    — Так. Знаю найголовнiше, я вже дивився твiй диск. I про це стало вiдомо нашим ворогам. — Вiн пiдiйшов до мертвого тiла Магдева i ногою перевернув його навзнак. — Який я був слiпий! Упродовж дванадцяти рокiв щодня бачив цього... цю iстоту i навiть не запiдозрив, хто вiн насправдi. I це при тому, що я чудово знав, як можна розпiзнати п’ятдесятника, а пiвгодини тому навiть поблажливо повчав мiстера Матусевича.
    Поки вiн це говорив, я уважно розглядав Магдева. Шкiра в нього була значно темнiша, нiж за життя, щелепа дуже видавала вперед, нiс, навпаки, став приплюснутим, очi розкосi, вуха вiдстовбурчились i зверху загострилися. Та, незважаючи на це, вiн зовсiм не був схожий на тих п’ятдесятникiв, що їх я зрiдка бачив у старих фiльмах, а скидався просто на потворну людину.
    Завваживши мiй подив, Аґатiяр пояснив:
    — Вiд шоку в нього почалася зворотна трансформацiя. Я не дав їй завершитися — у своїй природнiй подобi п’ятдесятники напрочуд живучi й дуже спритнi. — Вiн знову повернувся до Рашелi: — Вдягайся, дитинко, ми зараз iдемо. Нам дуже пощастило, що Магдев дiяв самостiйно — мабуть, хотiв здобути всю славу. Якби вiн повiдомив про тебе своєму начальству, тут був би вже цiлий загiн його одноплемiнникiв, i нiяке геройство мiстера Матусевича нас би не врятувало. Однак нам треба поквапитися. Рiто, ти теж перевдягнися — сарi не найкращий одяг для втiкачiв.
    — Добре, тату. — Рiта взяла з дивана одяг Рашелi, схопила дiвчинку за руку, i вони разом вибiгли з вiтальнi.
    Коли ми з Аґатiяром залишилися вдвох, вiн згрiб з журнального столика всi п’ять жетонiв на метро, сунув їх собi в кишеню, туди ж поклав i пiстолет Магдева, а потiм звернувся до мене:
    — Мiстере Матусевич, менi дуже прикро, що ви вклепалися в цю iсторiю. Ви стали жертвою фатального збiгу обставин. Раджу вам негайно пiти геть. Вас, звичайно, знайдуть i допитуватимуть. Ви переживете кiлька неприємних днiв, але потiм вас вiдпустять... Звiсно, я не можу дати вам нiяких ґарантiй, але, мабуть, так воно й буде. Мiй будинок прослуховується, а може, i проглядається, а всi операцiї з комп’ютером контролюються. Ознайомившись iз записами, п’ятдесятники переконаються, що ви нi до чого не причетнi. Єдине, що вони можуть поставити вам на карб, це напад на їхнього одноплемiнника, але карати за це не стануть. Зрештою, Магдева убив я, а ви просто боронилися вiд людини, що загрожувала вам зброєю. П’ятдесятники не жорстока раса, у них розвинуте почуття справедливостi.
    Я заперечно похитав головою:
    — Нi, професоре, я нiкуди не пiду. Не залишу вас, поки не переконаюся, що Рашель у безпецi.
    Вiн пильно подивився на мене.
    — Ваша турбота про дiвчинку робить вам честь. Однак врахуйте: якщо ми вийдемо з будинку разом, ви будете приреченi. Наша влада не захистить вас. Разом з нами ви станете вигнанцем, за вами полюватимуть. Можливо, постраждають вашi друзi та родичi. Я зовсiм не перебiльшую, мiстере Матусевич.
    Нiде правди дiти, останнi слова професора похитнули мою рiшучiсть. Проте часу на роздуми й сумнiви вже не лишалося — за кiлька секунд повернулися Рiта з Рашеллю. Аґатiярова дочка була одягнена в темний брючний костюм, у руцi вона тримала бiлий кейс iз червоним хрестом. На дiвчинцi ж було її колишнє вбрання: штани, сорочка та курточка.
    — То вже йдемо? — запитала Рiта.
    Я зустрiвся поглядом з ясними очима Рашелi. Вона дивилася на мене з надiєю й безмежною довiрою, вона вбачала в менi свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двiчi рятувала її з бiди i поруч з якою вона почувалася в безпецi. Я згадав, як лише кiлька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене i пригорнулася до моїх грудей...
    — Ходiмо, — сказав я твердо. — Усi разом.



    6

    Для втечi ми скористалися моїм флаєром, оскiльки в машинах Аґатiяра та Рiти цiлком могли стояти „жучки“. Флаєр вiв професор, Рашель сидiла поруч з ним у пасажирському крiслi, а ми з Рiтою розташувалися на задньому сидiннi. Вона дала менi знеболювального, а потiм медсканером зi свого кейса обстежила мою травмовану руку. Нарештi сказала:
    — Нiчого серйозного. Кiлька свiжих мiкротрiщин. Нi вивихiв, нi переломiв немає. — Рiта обмотала моє зап’ястя еластичним бинтом i закрiпила його. — Гадаю, цього вистачить. Тримайте руку в спокої й уникайте зайвих навантажень.
    — Намагатимусь, — кивнув я. — До речi, професоре, куди ми летимо?
    — До площi Дхавантарi. А там пересядемо на метро.
    — Але ж станцiя є поруч з нашим будинком? — заперечила Рiта.
    — Вона одна й нiколи не буває велелюдною. А бiля Дхавантарi аж шiсть станцiй з численними пересадками. Чужинцям доведеться переглянути записи кiлькох сотень камер, щоб вiдшукати нас i визначити, у якому напрямку ми поїхали.
    — А ви певнi, що Магдев не викликав пiдмогу? — запитав я.
    — Майже на сто вiдсоткiв. Йому б не дозволили прийти самому за Рашеллю. На щастя для нас, вiн вирiшив провести операцiю самотужки.
    Якийсь час ми летiли мовчки. Нарештi Рiта нерiшуче мовила:
    — Тату, я не зовсiм розумiю, що вiдбувається. Наскiльки це серйозно?
    Дуже серйозно. Ти ж сама бачила, як поводився Магдев. Вiн кинувся до нас вiдразу, щойно отримав через свої „жучки“ iнформацiю, яку я зчитав з диска.
    — Ви забрали його? — втрутилася Рашель. — Диск?
    — Вiн у мене. I твiй дистанцiйний пульт теж. Все гаразд.
    — Ви дивилися лише фiльм чи...
    Аґатiяр похитав головою:
    — На жаль, моя люба, не тiльки фiльм. Я зазирнув у файли специфiкацiї... Сподiваюся, там не вказанi координати?
    — Нi, лише загальнi технiчнi характеристики.
    — Це вже краще, — полегшено мовив професор. — Але заради Бога, дитино! Навiщо ти взагалi взяла з собою диск?
    — Щоб у мене були докази. Я боялася, що ви не повiрите.
    Аґатiяр зiтхнув:
    — Я б повiрив. Я ж так довго чекав цього дня. Мрiяв, вiрив, сподiвався... — Потiм вiн на секунду повернув голову й винувато глянув на Рiту: — Менi дуже прикро, дочко. Якби я мiг, то залишив би тебе в будинку, сподiваючись на милiсть Чужих. Але це неможливо. Вони не повiрять, що Рашель звернулася до мене через тi давнi подiї, тепер вони вважатимуть, що всi цi роки я брав участь в Опорi, а ти була моєю помiчницею.
    Рiта поклала руку на його плече.
    — Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе... А ти справдi був причетний до тих подiй?
    — Так. Мене не даремно пiдозрювали, хоча нiчого не змогли довести. А згодом... Через кiлька мiсяцiв я дiзнався, що стану батьком. I тодi злякався — за тебе, за себе, за твою матiр. Вирiшив вiдмовитися вiд боротьби, яку вважав даремною й безнадiйною. — Вiн помовчав, вiдтак сумно пiдсумував: — Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправдi я просто старий боягуз.
    Слухаючи їхню розмову, я нарештi зрозумiв, про що йдеться. Це сталося понад чверть столiття тому, коли я ще був десятирiчним хлопчаком. Кiлькадесят вчених та iнженерiв з Ранжпурського iнституту фiзики потай вiд усiх створили п’ять ракет класу „земля — орбiта“ з потужними позитронними боєголовками. Якось уночi вони запустили їх i знищили двi станцiї Чужих. Пiсля цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинцiв, проте вони обмежилися тим, що зажадали вiд влади страти всiх причетних до диверсiї осiб i наклали на Магаваршу одноразову контрибуцiю. Обидвi цi вимоги були негайно виконанi, а остання ще й завдала великої шкоди планетарнiй економiцi. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усiх сорока трьох страчених змовникiв цiлорiчно лежать живi квiти...
    Ми долетiли до площi Дхавантарi, Аґатiяр посадовив флаєр на стоянку бiля великого торгового центру.
    — Йдемо в супермаркет. Там є вхiд до пiдземного пасажу, а звiдти — на станцiї метро.
    Так ми i вчинили. Рухаючись крiзь юрбу людей, що заполонили вестибюль торгового центру, я нахилився до Рашелi, яка йшла поруч, мiцно вчепившись менi в руку, i тихо запитав:
    — То хто ж ти насправдi?
    Не вагаючись анi секунди, вона прошепотiла менi на вухо:
    — Мене справдi звати Рашель. Я з планети Терр-де-Ґолль. По-вашому, це Терра-Ґаллiя.*
    * Латиною terra — це „земля“, у значеннi як планети, так i окремої дiлянки суходолу. Це слово запозичило багато iнших мов, зокрема французька — terre. Назву Терр-де-Ґолль (Terre-de-Gaulle) можна перекласти як „ґалльська земля“.



    7

    У великих меґаполiсах на кшталт Нью-Калькутти пiдземка була найзручнiшим способом пересування, проте я завжди вiддавав перевагу повiтряному транспорту. Отож i не дивно, що через кiлька десяткiв станцiй i низки пересадок я зовсiм втратив орiєнтацiю.
    Пiд час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вiтринами невеликих магазинiв, Аґатiяр раптом зупинився бiля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увiйшов досередини. За хвилину вiн повернувся з двома новими телефонами i без пояснень один з них дав менi, а другий сунув собi в кишеню.
    Проїхавши ще три чи чотири станцiї, ми вийшли з метро в якомусь тихому примiському районi й пiшли тротуаром уздовж неширокої вулицi, праворуч якої розташовувалися особняки, а лiворуч тягнувся парк.
    Ми пройшли близько сотнi метрiв, потiм звернули в парк i зупинилися бiля однiєї з лавок.
    — Ви залишитеся тут, — сказав Аґатiяр. — А я пiду в розвiдку. — З цими словами вiн показав на будинок наприкiнцi вулицi: — Там живе... словом, той, хто може допомогти нам.
    — А якщо за ним теж стежать? — запитала Рiта.
    — Не стежать. Цей чоловiк — не я, вiн... А втiм, у мене все одно немає iнших варiантiв. Але ми, звичайно, пiдстрахуємося. Тому спершу я пiду сам — на розвiдку. Ви все почуєте через телефон, що я дав мiстеровi Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат i бiжiть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далi. Заплутайте слiди, знайдiть якусь схованку, а потiм... ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, мiстере Матусевич. Ось, тримайте.
    Швидко роззирнувшись, вiн передав менi пiстолет Магдева, а Рашелi повернув диск i дистанцiйний пульт. Потiм за допомогою телефонiв ми встановили зв’язок. Аґатiяр пiдсилив до максимуму чутливiсть свого мiкрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.
    — Вийшло щось на зразок „жучка“, — прокоментував вiн, поклавши свiй телефон до кишенi. — Та все ж я сподiваюся, що ця обережнiсть зайва.
    Поцiлувавши на прощання дочку та Рашель, а менi мiцно потиснувши руку, Аґатiяр рушив до ряду особнякiв. Коли вiн опинився на протилежному боцi вулицi, з телефону пролунав його голос:
    — Якщо ви добре чуєте, потрiть чоло.
    Я так i вчинив.
    — Гаразд, — сказав професор. — Тепер сiдайте на лавку i вдавайте, що просто вiдпочиваєте.
    Ми сiли — я посерединi, Рiта праворуч, а Рашель лiворуч, i стали вдавати родину, яка прийшла в парк вiдпочити. Проте скоса спостерiгали за тим, як Аґатiяр дiйшов до потрiбного йому будинку, пiднявся на ґанок i подзвонив у дверi.
    Вiдстань була чималенька, та й сутiнки вже насувалися, тож ми не змогли роздивитися людину, що впустила професора досередини. А з телефону почувся насичений баритон:
    — Здрастуйте, сер. Чим можу вам допомогти?
    — Добрий вечiр, — вiдповiв Аґатiяр. — Я хотiв би побачити пана Вадьяпатi.
    — Ви домовлялися про зустрiч?
    — Нi. Але я впевнений, що вiн погодиться мене прийняти. Передайте йому ось це.
    Зависла пауза. Очевидно, Аґатiяр вручив вiзитку або написав на паперi своє iм’я. Певнiше останнє — навряд чи професор носив у своєму домашньому одязi вiзитнi картки. А втiм, хто його знає...
    — Добре, сер. Зачекайте хвилинку.
    Чекати й справдi довелося не бiльше хвилини. Потiм власник баритона повернувся i промовив:
    — Iдiть за мною, сер. Пан Вадьяпатi вас прийме.
    Далi почулося тихе шарудiння: пiд час ходи телефон терся об тканину кишенi. Тихо клацнули дверi, розчиняючись, i пролунав хрипкий старечий голос:
    — Дякую, Бiмале. Тепер лишiть нас удвох.
    Знову клацання дверей — той, кого звали Бiмал, вочевидь, вийшов.
    — Ну от ми й зустрiлися, Свамi, — промовив хазяїн. — А я сподiвався, що тодi ти не впiзнав мене.
    — Та все ж упiзнав, — шанобливо вiдповiв Аґатiяр. — Але в цьому не винен пластичний хiрург — обличчя у тебе геть iнше. I голос також. I навiть манери. Тiльки от очi тi ж самi, незважаючи на змiну їх кольору. Погляд неможливо змiнити — вiн вiддзеркалює душу. Того разу менi вистачило секунди, щоб упiзнати тебе, ґуру.
    Вiдтак запала тиша. Рiта здивовано прошепотiла:
    — Вiн назвав його „ґуру“! Невже...
    — Вам знайоме це iм’я? — запитала Рашель.
    — Це не iм’я. „Ґуру“ означає „вчитель“. А вчителем батька був... — Вона замовкла, бо цiєї митi розмова Аґатiяра зi своїм ґуру поновилася.
    — Ти вчинив необачно, Свамi. Тобi не слiд було приходити сюди. У мене є свiдчення, що за тобою досi стежать.
    — Знаю. Увесь цей час мiй будинок прослухувався, а iнформацiя з комп’ютерiв зчитувалася. Стежив за мною один з моїх асистентiв. Зараз вiн мертвий. Я його вбив.
    I знову тиша. Рiта, яка нетерпляче чекала на продовження розмови, не стала пояснювати, хто був учителем її батька, та я вже й сам зметикував що до чого. Пiсля того гучного диверсiйного акту чужинцi вимагали страти сорока чотирьох змовникiв, проте одному з них, найголовнiшому — Раджiву Шанкару, директоровi Ранжпурського iнституту фiзики, — вдалося втекти з в’язницi. Йому допомiг один з наглядачiв, що зник разом з ним. Подейкували, що тут не обiйшлося без сприяння влади, якiй зовсiм не всмiхалося позбавити життя найвидатнiшого вченого Магаваршi...
    — То ти врештi вирiшив приєднатись до нас? — запитав Раджiв Шанкар.
    — Менi довелося, ґуру. Я був змушений.
    — Чому?
    — Я зробив важливе вiдкриття... Нi, — квапливо уточнив Аґатiяр, — не наукове, а... Словом, до мене потрапила iнформацiя. Надзвичайно важлива. Така гаряча, що аж пече. Впевнений, що найближчим часом на Магаваршу чекають великi змiни.
    — I що ж це за iнформацiя?
    — Зачекай, ґуру, не все вiдразу. Передовсiм я маю переконатися, що ти зможеш дати нам надiйний притулок.
    Вам? — перепитав Шанкар. — Кому це „вам“?
    — Менi, моїй дочцi i ще двом людям, за яких я можу поручитися.
    — Вони знають, що ти пiшов до мене?
    — Знають. Але не бiйся, вони не зрадять. За ними теж полюють i...
    — У тiм-то й рiч, Свамi, — досить грубо перебив його Шанкар. — Ти просто дурень! Знаючи, що їх розшукують, розповiв їм про мене! А що як їх уже схопили i зараз допитують?
    — Їх ще не схопили, це точно, — вiдповiв Аґатiяр. — Втiм, я визнаю, що пiддав тебе небезпецi. Але будь певен: людина, через яку я так вчинив, цiннiша за твоє прикриття.
    Секундна пауза.
    — Добре, годi балачок, — сказав Шанкар. — Що сталося, те сталося. Давай адресу, де ти ховаєш своїх утiкачiв. Обiцяю, що про них зразу ж подбають.
    — А ти можеш ґарантувати, що разом з твоїми людьми цю адресу не отримають Чужi? Ти точно знаєш, що за тобою не стежать?
    — Я живий, Свамi, я ще досi живий. По-моєму, це найкращий доказ.
    — Гаразд. — У телефоннiй трубцi почувся якийсь шум, вiдтак пролунав голос Аґатiяра, вiн говорив голосно й виразно: — Мiстере Матусевич!
    — Так, — вiдповiв я.
    — Все гаразд, приєднуйтесь до нас. А телефон негайно вимкнiть i викиньте в найближчий утилiзатор.
    Останнє, що я почув, перш нiж Аґатiяр розiрвав зв’язок, було Шанкарове буркотiння:
    — Але ж ти хитрун, Свамi! Я мусив здогадатися...



    8

    Раджiв Шанкар виявився саме таким, яким я уявляв його, коли вперше почув голос: немiчним старим рокiв за дев’яносто з рiденьким сивим волоссям, малим зморщеним лицем i обтягнутими пергаментною шкiрою тонкими кощавими руками. Коли Бiмал завiв нас до кабiнету, вiн сидiв у крiслi за робочим столом i вельми енерґiйно, як на свiй вiк, промовляв у слухавку комунiкатора:
    — ...Так, усi. Не окремi записи, не на окремих станцiях, а всю базу даних метрополiтену. Геть-чисто, без можливостi вiдновлення... Джей-сiмнадцатий, я знаю, що роблю. Це надзвичайна ситуацiя. Негайно виконуйте. Але спершу з’єднаєте мене з Ар-Тi дев’ятим... Так, через ваш хост — у нас обмаль часу. Все одно цю лiнiю доведеться знищити.
    В очiкуваннi наступного з’єднання Шанкар подивився на нас. Очi його, на вiдмiну вiд зморщеного, майже неживого обличчя, були жвавими, блискучими, пронизливими.
    — Здоровенькi були, молодi люди. Сiдайте, будь ласка.
    Ми розсiлися на стiльцях попiд стiною, де вже сидiв Рiтин батько. Бiмал лишився стояти бiля дверей, стежачи за кожним нашим порухом. На вигляд йому було рокiв п’ятдесят, але його атлетична фiґура й чiтка координацiя рухiв свiдчили про неабияку фiзичну силу та блискавичну реакцiю.
    Очевидно, Аґатiяр уже повiдомив своєму ґуру, хто з нас становить найбiльшу цiннiсть, позаяк Шанкарiв погляд одразу зупинився на Рашелi.
    — Ну, дiвчинко, заварила ти кашу! Сподiваюся, твоя iнформацiя варта нашого клопоту. Свамi вiдмовляється будь-що говорити, поки я не ґарантую тобi повну безпеку. Я добре знаю його, даремно вiн не метушився б, однак...
    Тут почувся звуковий сиґнал. Шанкар знову заговорив у слухавку:
    — Ар-Тi-дев’ятий, це Ей-другий... Саме так, мiй хлопчику, це я. Але не варто називати iмена. Слухай мене уважно — ти маєш виконати дуже важливе завдання. Поруч з тобою живе Саїд Магдев. Знаєш де? Тодi спорядись вiдповiдним чином i рушай до його будинку. Спочатку просвiти дiм сканером, перевiр, чи є там хтось. Якщо є, вiдбiй. А коли нiкого не буде, проникни досередини й зiтри всi данi з його комп’ютерiв... Потiм заклади кiлька бомб i прямуй до будинку сто вiсiмнадцять... Авжеж, я знаю чий вiн. Також перевiр, чи хто є. Нiчого не торкайся, просто замiнуй його, як i дiм Магдева. Активуй вибуховi пристрої — i негайно забирайся геть... Так, звiсно, евакуацiя. Катеґорiя „екстра“...
    Закiнчивши розмову, Шанкар вiдкинувся на спинку крiсла.
    — Як бачиш, Свамi, я виконав твої умови. Чужинцi в базi даних метро ще не рилися i дiстатися до неї вже не встигнуть. Вони не знатимуть, де ви вийшли.
    — Гаразд. — Аґатiяр повернувся до Рашелi: — Дай менi диск, люба. Спершу переглянемо фiльм.
    Рашель вiддала професоровi свiй диск, i той вставив його у зчитувач настiнного термiналу. На великому стереоскопiчному екранi з’явилася об’ємна картинка всiяного зорями космосу, а в центрi виднiлася маленька, завбiльшки з тенiсний м’яч, зелено-блакитна куля планети. Вона почала збiльшуватися, i крiзь серпанок атмосфери стали помiтнi обриси материкiв. Утiм, я ще ранiше збагнув, що це не може бути Магаварша: надто вже мало зiрок оточувало планету. У порiвняннi з нашим реґiоном Ґалактики та частина космосу видавалася суцiльною пустелею.
    — Свiт, у якому ми живемо, називається Терра-Ґаллiя, — почувся за кадром приємний жiночий голос точнiсiнько з таким акцентом, як у Рашелi. — Це напрочуд гарний, благодатний край, освоєний людьми понад тринадцять столiть тому. Тут багато родючої землi, що дає нам високi врожаї; у рiках, морях та океанах живуть тисячi видiв їстiвної риби; тваринний та рослинний свiт суходолу вражає своїм розмаїттям; а надра багатi корисними копалинами. У нас є все необхiдне для людського життя. — З плином розповiдi зображення планети дедалi збiльшувалося, i тепер ми вже бачили розкиданi там i там мiста, мiстечка та селища. — Наша промисловiсть процвiтає, ми розвиваємо науку, культуру та соцiальну сферу, нещодавно чисельнiсть населення Терри-Ґаллiї перевищила трьохмiльярдний рубiж. Але найголовнiше, що ми маємо i що цiнуємо найбiльше, — це свобода. Ми самi господарi своєї планети i всiєї системи Дельти Октанта. На нашу землю не ступала нога загарбника, на орбiтi над нами не висять кораблi та станцiї чужинцiв, ми цiлком контролюємо весь навколишнiй простiр, включаючи ворота нашої системи — дром-зону.
    Камера рiзко пiшла вгору, i за лiченi секунди планета знов перетворилася на зелено-блакитну кулю в оточеннi зiрок. Потiм ракурс змiнився, планета перемiстилася до нижнього краю екрана, а вгорi запроменiло слiпуче жовтогаряче сонце. Воно швидко почало вiддалятися, зменшуватись у розмiрах i потроху тьмянiти. Спершу планета перетворилася на яскраву цятку, потiм — на ледь помiтну серед зiрок жаринку, а незабаром i зовсiм згасла, розчинилась у глибинах космосу.
    Камера ще раз повернулася, i екран заполонила велетенська космiчна станцiя, вся поверхня якої була втикана жерлами плазмових гармат i продiрявлена шахтами ракетних установок. Далi, на задньому планi, виднiлося ще щонайменше десяток станцiй, мiж якими сновигали кораблi.
    — Тут розташована наша дром-зона, — знову заговорила коментаторка. — Вже понад сто рокiв нашi космiчнi вiйська успiшно охороняють її й дають рiшучу вiдсiч усiм спробам ворога проникнути в локальний простiр Терри-Ґаллiї. Понад сто рокiв чужинцi намагаються скорити нашу планету, як скорили iншi людськi свiти. Вони кидають проти нас величезнi сили, на них працюють вiйськово-промисловi комплекси багатьох планет, за їхнiми плечима — об’єднана потуга дев’яти цивiлiзацiй. А ми самотнi, ми можемо покластися лише на себе, нам нiзвiдки чекати допомоги. Однак ми не здаємося. Ми боремося — i перемагаємо.
    Тепер камера перемiстилася на борт однiєї зi станцiй. Ми побачили панораму просторого командного центру з величезними оглядовими екранами й рядами пультiв, за якими сидiли зодягненi в сiро-блакитну вiйськову форму люди. В усiй їх поведiнцi вiдчувалася гранична зiбранiсть, готовнiсть будь-якої митi перейти до активних дiй.
    — Це звичайна бойова вахта на загороджувальнiй станцiї „Вермандуа“, — пролунав закадровий коментар. — Одна з тих вахт, що їх нашi захисники несуть упродовж усiх цих рокiв, щохвилини очiкуючи чергової атаки ворога. Вони ще не знають, що напад почнеться за кiлька секунд.
    Щойно ми почули цi слова, як у чорнiй глибинi космосу на головному екранi з’явилося слабке блакитне мерехтiння. З фiльмiв та вiртуальних реальностей на космiчну тематику я знав, що це мерехтiння означає вiдкриття одного з гiперканалiв у дром-зонi.
    Тiєї ж митi завила сирена, а хтось вигукнув:
    — Attention! — i це слово, хоч його й вимовили як „атансьйон“, не потребувало перекладу.
    Кожен вiйськовий, не виказуючи жодних ознак панiки, зайнявся своєю справою: хто заговорив щось у мiкрофон, хто став манiпулювати клавiшами й перемикачами на пультi, а кiлька чоловiкiв та жiнок негайно надягли ментошоломи, що забезпечували прямий контакт мозку з комп’ютером. Я здогадався, що то були оператори артилерiйських систем.
    За кiлька секунд з-за кадру швидким кроком вийшов чоловiк рокiв на десять старший за мене, у мундирi з широкою золотою окантовкою на обшлагах рукавiв i зiрками на погонах. Вiн явно був старший за званням у цiй командi.
    — L’indicatif incorrect, contre-amiral! — доповiв йому один з офiцерiв. — Ce sont les Etrangers!
    Адмiрал коротко кивнув, влаштувався в крiслi за центральним пультом i став вiддавати якiсь накази.
    З мерехтливої блакитi виринули першi непроханi гостi. Це був величезний лiнкор у супроводi цiлого косяка катерiв. Ще минаючи горловину каналу, чужинськi кораблi вели масований вогонь на випередження.
    — Feu! — скомандував контр-адмiрал, i на лiнкор з катерами обрушився вогненний шквал.
    Зображення збiльшилося, i тепер у кадрi залишалися однi оглядовi екрани. На допомiжних було видно, що вогонь ведеться не лише з „Вермандуа“, — стрiляли також гармати всiх iнших станцiй. А тi катери iз супроводу лiнкора, що не потрапляли пiд плазмовий залп, були атакованi ракетами. Втiм, деяким з них таки вдалося вислизнути за межi головного екрана, але Рашель пояснила:
    — Зараз ними займуться нашi винищувачi. Звiдси цього не видно.
    Тим часом лiнкор повнiстю охопило полум’я, i вiн розвалився на частини. Проте це був лише початок масованої атаки Чужих. Услiд рушила цiла армада лiнкорiв, крейсерiв, дредноутiв, есмiнцiв i легких бойових кораблiв. Загороджувальнi станцiї зустрiчали їх безперервними залпами плазмових гармат i зливою позитронних ракет.
    За хронометражем фiльму бiй продовжувався десь пiвгодини, але численнi купюри свiдчили, що тривав вiн набагато довше — може, навiть добу. Автори вiдiбрали найнапруженiшi епiзоди, використовуючи записи не лише зi станцiй, а й з кораблiв другого ешелону оборони.
    Як виявилось, найнебезпечнiшими супротивниками були кораблi середнiх ґабаритiв. Маючи досить потужний захист, вони водночас були швидкi й маневренi, що дозволяло їм вийти iз зони перехресного вогню станцiй. У бiй з ними вступали корвети, фреґати та есмiнцi — i тут втрати обох сторiн були приблизно однаковими. Якби не шквальний вогонь загороджувальних станцiй, ворог просто зiм’яв би оборону своєю чисельнiстю. А так переважна бiльшiсть чужинських кораблiв були знищенi ще на виходi з гiперпростору.
    Я бачив чимало фiльмiв про космос, зокрема й про космiчнi бої. Там батальнi сцени були ефектнiшi— барвистiшi, динамiчнiшi, не такi сумбурнi. Однак запис на диску Рашелi вражав своїм натуралiзмом, суворою, не завуальованою правдивiстю. На цих кадрах гинули справжнi кораблi, i разом з ними згоряли у вогненному пеклi живi, мислячi iстоти — хай навiть здебiльшого не люди...
    Бiй закiнчився, i тепер на екранi демонстрували його наслiдки. Ворожий флот був розбитий вщент, зате захисники Терри-Ґаллiї зазнали незначних втрат. Жодна загороджувальна станцiя не була знищена, лише двi з них мали помiтнi зовнiшнi пошкодження. Втрати серед кораблiв та катерiв-винищувачiв виявилися значно серйознiшими, проте це були справжнi дрiбницi порiвняно з тими втратами, що їх зазнали чужинцi.
    — Це була дев’ятсот сорок друга повномасштабна атака Чужих з початку вiйни, — повiдомила коментаторка. — У середньому вiсiм разiв на рiк нашим вiйськам доводиться стримувати масованi навали на зразок цiєї. А менш чисельнi вторгнення трапляються майже щотижня. Їх кiлькiсть сягає багатьох тисяч. Ворог прагне виснажити нас психiчно, знищити наш промисловий потенцiал, довести до руйнацiї нашу економiку. Проте ми тримаємося, ми боремося, ми живемо! — На екранi знову з’явилася зелено-блакитна планета, i голос проникливо запитав: — А ВИ?
    Цi ж слова яскраво-червоними лiтерами спалахнули на тлi Терри-Ґаллiї — єдиної людської планети в Ґалактицi, яка зберегла свою свободу та незалежнiсть.



    9

    Фiльм скiнчився, i в кабiнетi запала напружена тиша. Рiта, що сидiла поруч зi мною, схвильовано дихала, крiзь засмагу на її щоках проступив густий рум’янець. Бiмал стояв бiля дверей як вкопаний. Раджiв Шанкар сидiв нерухомо, з заплющеними очима. Його зморщене старече обличчя не виказувало жодних почуттiв, проте руки, що лежали на бильцях крiсла, дрiбно тремтiли. Нарештi вiн розплющив очi i спрямував на Рашель гострий погляд.
    — Якщо це правда... — прохрипiв вiн. — Якщо цей запис не провокацiя Чужих... Де ти його взяла?
    — Привезла iз собою, — спокiйно вiдповiла Рашель. — Терра-Ґаллiя — моя рiдна планета.
    Хирляве тiло старого затрусилося вiд кашлю. Лiвою рукою вiн вхопився за серце, а праву судомно простягнув уперед, до якогось флакона на столi, витрусив з нього кiлька маленьких червоних капсул i запхав їх до рота. Потiм знову вiдкинувся на спинку крiсла.
    — Твоя правда, Свамi. Це велике вiдкриття. Найбiльше за останнi сто рокiв... — Рiзким, рвучким рухом Раджiв Шанкар затулив обличчя долонями. — О боги, я не думав, що доживу до цього! Я так сподiвався... всупереч усьому вiрив, що Чужим не вдалося скорити все людство, що хтось ще продовжує боротьбу... Тепер можна спокiйно вмерти. Тепер мене не мучитиме думка, що я марно прожив своє життя, що...
    Пролунав сиґнал виклику. Шанкар швидко схопив слухавку:
    — Ей-другий на зв’язку... Так, ясно... — Старий слухав двi чи три хвилини, потiм попросив спiврозмовника зачекати, переключив комунiкатор у режим паузи i глянув на нас: — Бази даних метрополiтену знищенi. Але iз записами Магдева виникли певнi проблеми. Коли Ар-Тi-дев’ятий знищував iнформацiю на його комп’ютерi, до будинку увiрвалося троє п’ятдесятникiв. На щастя, вiн з ними впорався, а будинок пiдiрвав. Але тепер нам невiдомо, що саме Чужi знають про цю справу. Можливо, всi записи стеження паралельно копiювалися на резервний ресурс.
    — У нашiй розмовi, — сказав Аґатiяр, — мiстер Матусевич згадував, що Рашель прилетiла з Джерсi.
    — Я збрехала, — вiдповiла вона. — Насправдi я прилетiла з Окiнави.
    — Але є ще номери банкнот. Усi з однiєї серiї. За квиток ти платила цими грошима?
    Рашель кивнула:
    — Вони збереглися в нас ще з тих часiв, коли нашi планети вели мiж собою торгiвлю.
    — Виходить, чужинцi зможуть вирахувати, звiдки ти прилетiла. I, можна не сумнiватися, перевiрять кожен кубометр акваторiї острова.
    — Це нiчого не дасть. Шатл уже не там. Я спрямувала його на дно Пiвденно-схiдної океанiчної впадини. Якщо цi записи потрапили до Чужих, вони довiдалися лише те, хто я, звiдки, на якому кораблi прилетiла i що сталося з командою. Самого корабля вони не знайдуть, вiн надiйно схований у метеоритному поясi. Координат на диску немає — лише в пам’ятi шатла. А фiльм для них не новина. Нашi розвiдники вже розповсюдили його в iнфомережах семи окупованих планет.
    — Мiж iншим, — зауважив Аґатiяр, — до звiту про стан бортових систем я не дiйшов. Тому не знаю, що сталося з командою. I чужинцi, певно, теж не знають. Гадаю, Магдев бачив лише тi файли, якi я вiдкривав. Одна справа — паралельно зi мною отримувати данi, зовсiм iнша — самостiйно зчитувати їх. Я б неодмiнно помiтив, що хтось стороннiй контролює мої локальнi ресурси. Я, звiсно, дурень, але не профан.
    — Добре... — Шанкар знову активував комунiкатор i промовив: — Усе гаразд, Джей-сiмнадцятий. Операцiя завершена. Ей-другий зв’язок закiнчив.
    Поклавши слухавку, вiн встав з-за столу, пiдiйшов до настiнного термiналу i дiстав звiдти диск Рашелi.
    — Що ж, ходiмо. Я обiцяв вам надiйний сховок — i надам його.
    Вiн зупинився перед книжковою шафою i скоромовкою проказав безглуздий набiр слiв. Шафа безшумно вiд’їхала вбiк, вiдкривши вхiд у кабiну невеликого лiфта.
    — Проходьте, молодi люди, — сказав Шанкар, маючи на увазi й Аґатiяра. Потiм повернувся до Бiмала: — Ви з нами не поїдете. Вам краще не знати, де ми подiлися. А незабаром про вас подбають.
    Бiмал мовчки кивнув i вийшов.
    Ми спустилися в просторе пiдвальне примiщення, розташоване на глибинi щонайменше десяти метрiв пiд поверхнею. Воно нагадувало звичайну вiтальню. У протилежнiй вiд нас стiнi було четверо дверей, i я мiг би побитися об заклад, що вони ведуть до спалень.
    — Нi, — сказав Шанкар. — Це не той сховок, що я вам обiцяв. Це лише пiдземний поверх — для вiдвiдувачiв, якi приходять до мене не з вулицi, а iншим шляхом.
    Вiн знову скоромовкою проказав якусь тарабарщину, i частина стiни праворуч нас вiдсунулася, вiдкривши доступ до масивних броньованих дверей з цифровим замком. Шанкар пiдiйшов до них i набрав на клавiатурi неймовiрно довгий код.
    Дверi розчинилися. За ними була ще одна лiфтова кабiна — цього разу значно просторiша, з кiлькома вiдкидними сидiннями.
    — Здається, я починаю розумiти, — пробурмотiв Аґатiяр, коли ми ввiйшли до кабiни. — Отже, тi чутки про Партизанськi Катакомби — зовсiм не вигадки?
    — Як бачиш, нi, — вiдповiв Шанкар, закриваючи подвiйнi броньованi дверi. Потiм вiн натиснув кнопку зi стрiлкою, спрямованою вниз, i лiфт почав спускатися, набираючи швидкiсть. — Прошу вас, сiдайте. Подорож триватиме вiсiм з половиною хвилин.
    Ми влаштувалися на вiдкидних сидiннях. Рiта, яка вже трохи оговталася пiсля всього побаченого й почутого, через силу запитала:
    — Якi ще катакомби?
    — Насправдi це розгалужена система пiдземних комунiкацiй з автономним забезпеченням. Катакомби почали будувати ще на самому початку вiйни — про той випадок, якщо планету окупують i доведеться вести партизанськi дiї. Їх споруджували в найсуворiшiй таємницi, тому схема входiв i внутрiшнiх сполучень вiдома лише втаємниченим. Пiсля капiтуляцiї секретнi схеми Катакомб вдалося вилучити з урядових баз даних, i тепер до них мають доступ лише керiвники Опору.
    На якусь мить Аґатiяр скептично скривив губи, i це не випало з пильної уваги Шанкара.
    — Не шкiрся, Свамi. Краще скажи те, що давно хотiв сказати. Ти завжди вважав нашу боротьбу марною. Ти не бачив нiякого сенсу в тому, щоб винищувати шпигунiв-п’ятдесятникiв та зрадникiв, якi спiвробiтничають з Чужими. По-твоєму, це безглуздо.
    Аґатiяр кивнув:
    — Я й досi так вважаю.
    — Уяви собi, я теж. Цю думку подiляє й решта керiвникiв орґанiзацiї. Наша мета — повномасштабна вiйна проти Чужих, вiйна за звiльнення Магаваршi. Але ми не можемо вести її, поки вони там, — вiн тицьнув пальцем угору, — а ми тут. Нам потрiбна справжня окупацiя, а не блокада з орбiти. Потрiбнi їхнi наземнi бази, щоб ми могли захоплювати кораблi та озброєння, а потiм бити ворога в космосi. I та наша афера з ракетами була спрямована на те, щоб спровокувати Чужих на встановлення повноцiнного окупацiйного режиму. Саме тому ми не стали ховатися пiсля ракетної атаки. Ми залишились, щоб не дати владi змоги вiдмежуватися, оголосити нас заколотниками i втiкачами. Ми розумiли, що чужинцi зажадають нашої страти, але не думали, що уряд виявиться таким легкодухим та безхарактерним. — Шанкар перевiв подих. — Звiсно, ти можеш заперечити, що вiн вирiшив пожертвувати чотирма десятками своїх громадян, щоб уберегти вiд загибелi мiльйони. Ти скажеш, що мешканцi планети з полегшенням зiтхнули, коли уряд прийняв ультиматум Чужих. I до певної мiри матимеш рацiю. Але ти мусиш визнати, що кожна людина на Магаваршi була на нашому боцi, що, зi страхом чекаючи вiдплати, нашi спiввiтчизники все-таки схвалювали й пiдтримували нас. Якби наш уряд пiшов на принцип i вiдхилив вимогу нашої страти, чужинцi мусили б направити на планету окупацiйнi загони, щоб уникнути подальших терактiв, — i тодi б почалося всенародне повстання. У них би земля палала пiд ногами, вони б...
    — Вони б просто знищили нас, — перебив його Аґатiяр. — Спалили б усю Магаваршу разом з нами.
    — Можливо. А може, i нi. Швидше за все, нi. Навiть у розпал вiйни Чужi не наважувалися винищувати цiлi населенi планети, боячись пiдiрвати свою коалiцiю зсередини. А зараз — тим паче. Дуже ймовiрно, що це привело б до виходу з їхнього союзу альвiв та дваркiв, якi майже нiколи не жадали людської кровi. А в разi розколу i протистояння мiж Чужими в людей з’явився б шанс здобути свободу.
    — Цiною п’яти мiльярдiв людських життiв, — похмуро зауважив Аґатiяр.
    — Нехай навiть такою цiною! — палко вигукнув Шанкар, вдаривши кулаком по стiнi лiфта. — Свобода понад усе, i в глибинi душi ти згоден зi мною.
    Далi їхали мовчки. Лише коли лiфт почав пригальмовувати, Шанкар знову заговорив:
    — Я знаю, Свамi, є ще одне, про що ти хочеш мене запитати. I знаю, що нiколи не запитаєш. Тому вiдповiдаю сам: мене врятували всупереч моїй власнiй волi. Я вiдмовлявся полишати своїх товаришiв на неминучу смерть. Тодi охоронець, що був членом Опору й отримав вiд керiвництва чiткi вказiвки, пiдмiшав менi в їжу снодiйне. Прокинувся я вже на волi. — Вiн помовчав. — Того охоронця, що врятував мене, тепер звати Бiмал. Я й досi не можу вибачити йому того вчинку. Щоночi менi сняться обличчя людей, якi йшли за мною, вiрили менi i яких я мимоволi зрадив...



    10

    Ми стрiлою мчали в капсулi ґравiкара крiзь непроглядний морок тунелiв. Машину хитало з боку вбiк, пiдкидало то вниз, то вгору, раз по раз вона робила рiзкi повороти. Нарештi досягла одного з маґiстральних тунелiв i помчала по прямiй, стрiмко набираючи швидкiсть.
    Лише зараз Шанкар вирiшив, що вже час повiдомити нам щось конкретне:
    — Загальна довжина комунiкацiй Катакомб складає близько трьохсот тисяч кiлометрiв. Детальної їх схеми немає нi в кого. Ще при будiвництвi Катакомби роздiлили на окремi автономнi сектори, щоб при втратi одного з них його можна було негайно iзолювати, не наражаючи на небезпеку решту секторiв. Нинi в кожного сектора є свiй куратор, що має його схему та доступ до сусiднiх секторiв. Менi, як члену вищого керiвництва Опору, вiдомо бiльше. Я знаю загальне розташування всiх секторiв, але без конкретних деталей, а також контролюю частину маґiстральних тунелiв мiж мiстами. Катакомби пiд великими меґаполiсами знайти практично неможливо через велику кiлькiсть iнших пiдземних комунiкацiй. В усiх iнших мiсцях вони прокладенi на дуже великiй глибинi, аж до гранiтного, а iнодi й базальтового шару.
    — Зараз ми де? — запитав я.
    — Майже двадцять кiлометрiв нижче рiвня моря. Тому кабiна ґравiкара герметична i в нiй працюють кондицiонери — зовнi, м’яко кажучи, спекотно й задушливо. Хоча ви цього не помiтили, але, спускаючись сюди, ми минули кiлька шлюзiв, призначення яких — вiдгородити так звану „поверхневу“ частину Катакомб вiд не надто комфортних умов їх глибинної частини.
    — Вражає, вражає, — пробурмотiв Аґатiяр. — Це просто рай для партизанiв... До речi, ґуру, твоє кодове iм’я Ей-другий означає, що ти друга особа в керiвництвi?
    — Саме так.
    — Запитувати, хто такий Ей-перший, не варто?
    — Поки що нi. Та, гадаю, ти з ним ще зустрiнешся.
    — А хто такий Ар-Тi... який там його номер? Як я зрозумiв, вiн мешкав неподалiк вiд мене.
    — Вiн i працював поруч з тобою. Його звати Арчiбальд Ортеґа.
    — Арчi?! — вигукнув Аґатiяр.
    — Атож, вiн. Твiй юний ґенiй. Для тебе вiн той, ким був для мене ти.
    Потiм Шанкар повернувся до Рашелi:
    — Дiвчинко моя, весь цей час я думав про твiй фiльм. Я й досi приголомшений, я... втiм, облишмо емоцiї. Ти донька великого та мужнього народу, перед яким я схиляю голову. Проте одного не можу збагнути: як вам вдалося вистояти впродовж цих рокiв? Як витримує ваша економiка?
    — Так, нам дуже важко, — погодилася Рашель. — Майже третина нашої промисловостi працює на оборону, а вiйськовi витрати становлять понад двадцять вiдсоткiв федерального бюджету. Але ми тримаємося. У нас ефективна лiберальна економiка, повна свобода пiдприємництва i розумна система соцiальних ґарантiй. Як вчили нас у школi, це найгнучкiша, найдинамiчнiша, най...
    — Стривай, Рашель. Ти сказала „двадцять вiдсоткiв“?
    — Десь так. А в окремi роки, буває, доходить до двадцяти п’яти.
    — Але ж цього замало! Нехай вас три мiльярди, нехай у вас лiберальна економiчна система, яку я теж вважаю найефективнiшою, проте... Вам же доводиться утримувати величезний флот! Я дещо знаю про Терру-Ґаллiю: вона розташована усього в шести десятках парсекiв вiд Землi i є однiєю з найстарiших людських планет. До початку вiйни ваш реґiон освоювали протягом тринадцяти сторiч, i у вас крiм каналiв першого роду має бути багато дослiджених каналiв другого. Я не наважусь назвати навiть приблизну цифру, треба подивитися в довiдник...
    — Я дивився, — втрутився Аґатiяр. — Ще в себе вдома, щойно почув назву Терра-Ґаллiя. В останньому довоєнному випуску „Ґалактичного реєстру“ зазначенi координати шести тисяч восьмисот сiмдесяти двох дослiджених каналiв у системi Дельти Октанта, а радiус її дром-зони — понад чотирнадцять мiльйонiв кiлометрiв.
    — Отож-бо, саме про це я й кажу. Майже сiм тисяч каналiв для вторгнення, розкиданих серед кiлькох секстильйонiв кубiчних кiлометрiв космiчного простору. I об’єднана мiць дев’яти цивiлiзацiй, спрямована проти одної-єдиної планети. — Вiн замовк, напружено мiркуючи. — Я, певна рiч, не вiйськовий стратеґ, а вчений-фiзик, але за моїми приблизними пiдрахунками для повної блокади дром-зони вашi вiйськово-космiчнi сили повиннi мати на озброєннi принаймнi п’ять тисяч загороджувальних станцiй, стiльки ж, якщо не вдвiчi бiльше, важких крейсерiв та лiнкорiв, i до сотнi тисяч швидкiсних, високоманеврених кораблiв середнього класу. I це не кажучи про особовий склад — щонайменше двiстi мiльйонiв... — Шанкар похитав головою: — Але ж це неможливо! Навiть якщо я помиляюся в два чи три рази, все одно таку вiйськову машину неспроможна прогодувати жодна, навiть найефективнiша лiберальна економiка.
    — Ви помилилися на цiлий порядок, сер, — сказала Рашель. — А подеколи навiть на два. Особовий склад наших космiчних сил — вiсiм мiльйонiв. Наш флот складається з восьми десяткiв загороджувальних станцiй i двох з половиною сотень лiнкорiв, дредноутiв i крейсерiв важкого класу. Точна статистика середнiх i легких кораблiв менi невiдома, але навряд чи їх бiльше десяти тисяч.
    Обличчя Шанкара залишалося незворушним, проте його очi виказували глибокий подив та недовiру.
    — I такими силами вам вдається стримувати Чужих?!
    — Так, сер. Зазвичай для оборони нашої системи досить i двох десяткiв станцiй iз сотнею важких кораблiв, але ми мусимо тримати резерв на випадок затяжної атаки. Ну i, звичайно, щоб застрахуватися вiд диверсiй. Час вiд часу невеликим ґрупам чужинцiв удається прорватися в наш простiр, i вони, як ви розумiєте, прагнуть завдати нам удару з тилу. А п’ятдесятники, прибравши людської подоби, проникають на Терру-Ґаллiю, збирають секретну iнформацiю i влаштовують диверсiї. Тому в кожнiй нашiй державнiй установi, на кожному пiдприємствi, у багатьох громадських мiсцях i навiть у приватних будинках стоять спецiальнi детектори, призначенi виявляти замаскованих п’ятдесятникiв. Крiм того, нас з дитинства навчають розпiзнавати їх вiзуально — по ходi, жестам, мiмiцi.
    — Тому ти вiдразу впiзнала п’ятдесятника в метро? — запитав я.
    — Атож, — вiдповiла Рашель. — I дуже злякалася. Першою моєю реакцiєю було здiйняти тривогу. Потiм я згадала, де знаходжусь, i ще дужче злякалася. Подумала, що вiн зараз мене схопить...
    Вiд цих спогадiв вона мерзлякувато зiщулилась i мiцно пригорнулася до мене.
    Шанкар задумливо покусував губи.
    — Знаєш, Рашель, тут щось не так. З фраґментiв бою, що записанi на твоєму диску, важко судити про реальнi втрати обох сторiн, але в мене склалося враження, що в тiй м’ясорубцi ви перемолотили величезнi сили Чужих. А тi чомусь вперто атакували по одному напрямку, замiсть завдати розсiяного удару по всiй дром-зонi. Адже саме так завжди велися вiйни. Що ти на це скажеш?
    Рашель кивнула:
    — Власне, на початку вiйни так i було. Чужi проривалися в нашу систему одночасно багатьма каналами, нашi космiчнi сили вступали з ними в бiй i перемагали, але й самi зазнавали великих втрат. Ми б напевне програли цю вiйну, якби нашi вченi не зробили вiдкриття, що захистило нас вiд таких розсiяних ударiв. На жаль, це вiдкриття запiзнилося, щоб врятувати решту людства.
    — I що ж це за вiдкриття? — нетерпляче запитав Шанкар. — Невже ви навчилися закупорювати гiперканали?... А втiм, нi, дурницi. Тодi б вам взагалi не довелося воювати. Ви б просто перекрили всi канали першого роду й дослiдженi — другого, а самi користалися б лише нововiдкритими й невiдомими Чужим.
    — Так, сер, — пiдтвердила Рашель. — Ми не вмiємо перекривати канали, ми лише навчилися переорiєнтовувати їх.
    — Цебто, — знову втрутився Аґатiяр, — ви можете довiльно змiнювати розташування зони входу-виходу для будь-якого каналу?
    — Саме так. I звужувати теж — практично до половини кубiчного кiлометра. Але не бiльше. Якби ми могли стиснути їх до кiлькох кубометрiв... ну, тодi, як ви розумiєте, це було б рiвнозначне повному блокуванню.
    — О боги! — пробурмотiв Шанкар. — Як це вам вдалося?
    — Не знаю, сер. Це наш найбiльший секрет. Чужинськi аґенти намагаються вивiдати його, але безуспiшно. Подейкують, що всi втаємниченi вченi та iнженери живуть i працюють у неприступному бункерi, про розташування якого вiдомо лише членам уряду. Може, це й правда. — Рашель знизала плечима. — Я знаю тiльки те, що знає решта ґаллiйцiв: усi канали дром-зони зосередженi в одному мiсцi й перебувають пiд надiйною охороною наших вiйськ.
    — Усi канали? — перепитав Шанкар. — Абсолютно всi?
    — Тепер уже усi. Певна рiч, першого та другого роду. Спочатку були переорiєнтованi лише дослiдженi гiперканали, але незабаром Чужi почали застосовувати таку тактику: пiд час чергової атаки їхнi невеликi швидкiснi кораблi виривалися з району бойових дiй, ховалися в глибинах космосу, а згодом повертались i намагалися непомiтно прослизнути через недослiдженi канали другого роду. Зрозумiло, що таким чином цi канали ставали дослiдженими, i Чужi могли атакувати через них. Ми, звiсно, тримали дром-зону пiд пильним наглядом, розкиданi всюди детектори визначали, по якому каналу вiдбувся перехiд, i тодi його негайно звужували й перемiщали до решти дослiджених. Але рокiв сiмдесят тому наша служба контролю проґавила одного з розвiдникiв, i це ледь не призвело до катастрофи. Пiсля того випадку уряд вирiшив взяти пiд охорону абсолютно всi канали другого роду. Ми мусили вдатися до величезних енерґетичних витрат, зате тепер нам не загрожує напад з тилу. Та й аґентам Чужих стало складнiше повертатися назад.
    — Понад сто мiльярдiв каналiв... — вражено промовив Аґатiяр. — Уявити лишень: понад сто мiльярдiв каналiв у кiлькох мiльйонах кубiчних кiлометрiв!
    — Нi, сер, — похитала головою Рашель. — Не в кiлькох мiльйонах, а майже в двохстах мiльярдах. Ну, трохи менше. Я ж казала вам, що ми не вмiємо стискати канали до кiнця, а зробити так, щоб вони накладалися один на одного, не виходить. Тому всi недослiдженi канали, а також тi, що вiдомi вороговi, зiбранi всерединi сфери дiаметром сiм тисяч кiлометрiв. Є ще друга сфера, менша, — у нiй розташованi канали, дослiдженi нами й невiдомi Чужим. Але, ясна рiч, ми однаково ретельно охороняємо обидвi сфери, i якщо з каналу, що вважається „чистим“, виходить корабель без наших позивних, його знищують.
    — L’indicatif incorrect, — вiдгукнулася Рiта, i я вiдразу згадав, що саме такими словами доповiдав офiцер адмiралу, який з’явився ще в перших кадрах. — Сe sont les Etrangers. „Хибний позивний, це Чужi“. Правильно?
    Рашель iз захватом глянула на неї:
    — Oh, vous parlez Francais!.. Так, мiс, усе правильно. Втiм, тодi й так було ясно, що це Чужi, атака йшла через канал першого роду. Але перед тим як вiдкрити вогонь, завжди роблять запит про позивнi. Адже може так статися, що по цьому каналу повертається наш розвiдник. Ну, ви розумiєте, рiзнi бувають ситуацiї.
    Як i в усiх попереднiх випадках, фразу „ви розумiєте“ Рашель ужила як звичайний мовний зворот. Проте Рiта, почувши її вже вкотре, не стрималася:
    — Нi, не розумiю!.. Рашель, дiвчинко, ти тут розповiдаєш про всiлякi канали, про їхню орiєнтацiю-переорiєнтацiю, про стискання-звуження. Iншi слухають тебе з розумним виглядом, ставлять такi ж розумнi запитання, а я... А я слухаю вас i почуваюся геть дурною.
    Рашель була здивована.
    — Ви серйозно, мiс? Ви нiчого не зрозумiли? Я так погано розповiдала?
    Рiта знiяковiло потупилася, а її батько сказав:
    — Нi, Рашель, ти тут нi до чого. Проблема в самiй Рiтi. Тобi важко це зрозумiти, бо ти дитя вiльного свiту. А в нас, на Магаваршi, люди намагаються не думати про космос i все пов’язане з ним. Цим цiкавляться лише вченi, як я чи професор Шанкар, та ще схибленi на зiрках романтики на зразок мiстера Матусевича. — Вiн запитливо глянув на мене: — Я ж не помиляюся? Ви саме такий, правда? I тому ви не залишили Рашель. Тому ви так вперто не хотiли йти, хоча я вiдверто намагався спровадити вас. Десь на пiдсвiдомому рiвнi, суто iнстинктивно, ви вiдчували, що вона гостя з космосу. Ви не могли пiти — просто тому, що все своє життя чекали на цю зустрiч.
    Я кивнув:
    — Мабуть, що так, професоре.
    — А Рiта, — продовжував Аґатiяр, — звичайна собi дiвчина з Магаваршi, для якої космос — щось далеке, небезпечне й недосяжне. Їй вiдомо лише одне: у просторi iснують дром-зони, через якi кораблi можуть перестрибувати вiд зiрки до зiрки. I бiльше нiчого. Я сам її так виховав, бо не хотiв, щоб вона була схожа на мене.
    Тим часом наш ґравiкар залишив маґiстральний тунель i знову почав шарпатися то в один, то в iнший бiк, пiдстрибувати вгору-вниз. Схоже, наша подорож наближалася до кiнця.
    Пiсля хвилинного мовчання Аґатiяр повернувся до дочки i став пояснювати:
    — Ще наприкiнцi XXI столiття, до початку епохи мiжзоряних подорожей, мiж орбiтами планет Сатурн та Уран була виявлена зона простору з аномальними характеристиками. Її вивченням займалося багато дослiдницьких ґруп, i одна з них пiд керiвництвом доктора Димитрiса Марушкопулоса встановила, що в цiй зонi наш звичайний чотиривимiрний простiр-час сполучений з iншим простором, що має зовсiм iншi властивостi та сiм вимiрiв — п’ять просторових i два часових; його вiдразу назвали гiперпростором, тобто надпростором. Марушкопулос висунув гiпотезу, що подiбнi зони розташованi поблизу всiх масивних космiчних об’єктiв i з’єднанi мiж собою гiперпросторовими каналами. Димитрiс Марушкопулос був грек за нацiональнiстю, тому назвав цi канали дромосами, що грецькою означає „шлях“, „дорога“, а саму аномальну зону — дром-зоною. Згодом його гiпотеза повнiстю пiдтвердилася, були виявленi канали, iснування яких вiн передбачав, але термiн „дромос“, на вiдмiну вiд „дром-зони“, за ними не закрiпився. Їх вирiшили називати просто каналами або гiперканалами, а їхня повна офiцiйна назва, що зустрiчається лише в спецiальнiй лiтературi, звучить так: „гiперпросторовi канали Марушкопулоса“... Я дохiдливо пояснюю?
    — Цiлком, тату.
    — У ходi подальших дослiджень було встановлено, що за своїми властивостями гiперканали подiляються на три катеґорiї: першого, другого та третього роду. Канали першого роду нечисленнi i легкопроникнi. Вони з’єднують мiж собою найближчi дром-зони, розташованi на вiдстанi не бiльш як двадцяти трьох парсекiв. Утiм, цю величину не можна назвати абсолютною константою, у рiзних реґiонах космосу гранична довжина каналiв першого роду має рiзне значення, в залежностi вiд середньої густини розподiлу ґравiтацiйних мас. Так, наприклад, дром-зона Землi має канали першого роду довжиною аж до чотирнадцяти з половиною парсекiв, а в системi Магаваршi, де щiльнiсть зiрок набагато бiльша, найдовший такий канал не перевищує двох свiтлових рокiв. Але головна особливiсть гiперпросторових каналiв першого роду полягає в тому, що за їхнiми характеристиками можна точно визначити, куди вони ведуть. Зовсiм iнша ситуацiя з каналами другого роду, яких у кожнiй дром-зонi нараховується понад сто мiльярдiв — приблизно стiльки, скiльки є зiрок у нашiй Ґалактицi. Це вiд самого початку навело на думку, що будь-якi двi вiддаленi дром-зони, незалежно вiд вiдстанi мiж ними, сполученi каналом другого роду. Тобто теоретично до будь-якої зiрки Ґалактики можна дiстатися навпрямки, зробивши лише один-єдиний гiперперехiд. На жаль, канали другого роду не мають „прозоростi“ першого, i апрiорi нiяк не можна визначити, куди вони ведуть. Можна лише зробити перехiд по одному з них навмання, а потiм подивитися, куди нас занесе. У результатi такого переходу ми можемо опинитись як усього лише в ста свiтлових роках вiд своєї дром-зони, так i в протилежному кiнцi Ґалактики. Вiд коротких каналiв другого роду користi мало — значно економнiше з погляду енерґетичних витрат зробити кiлька десяткiв стрибкiв по каналах першого роду. Зате, коли вiдстань вимiрюється кiлопарсеками, цi канали незамiннi. Саме тому в перiод космiчної експансiї люди дослiджували їх, щоб мати швидкий доступ до рiзних реґiонiв Ґалактики. Вважається, що порiг довжини таких каналiв знаходиться десь мiж двомастами та трьомастами тисячами парсекiв. А що стосується каналiв третього роду, то вони для нас недоступнi. Для їх вiдкриття потрiбна така висока концентрацiя енерґiї, що її не витримує навiть фiзичний вакуум. Вважається, що канали третього роду ведуть до дром-зон в iнших ґалактиках. Це все, що можна про них сказати. — Закiнчивши свою iмпровiзовану лекцiю, Аґатiяр сухо прокашлявся. — Сподiваюся, тепер ти розумiєш, про що говорила Рашель?
    Рiта невпевнено кивнула:
    — Загалом так.
    — I розумiєш, чому Чужi не могли прорватися в локальний простiр Терри-Ґаллiї недослiдженими каналами?
    — Бо таких каналiв сто мiльярдiв, i ймовiрнiсть потрапити навмання до конкретної, визначеної наперед зорi... ну просто неймовiрна.
    — У тiм-то й рiч. А щодо переорiєнтацiї каналiв i звуження їхньої зони входу-виходу, то тут я нiчого сказати не можу. Я навiть не уявляв собi, що таке можливе. Схоже, це було випадкове вiдкриття, що набагато випередило сучасний рiвень розвитку науки. Таке iнодi трапляється — везiння, щасливий випадок... Тiльки не подумай, Рашель, що я применшую ґенiальнiсть ваших учених, просто хочу сказати... — Аґатiяр раптом осiкся i спiвчутливо промовив: — Бiдолашне дiвча! Скiльки ж їй довелося пережити останнiм часом...
    Рашель не чула нi бiльшої частини його пояснень, адресованих Рiтi, нi мiркувань про випадковi вiдкриття. Вже хвилин п’ять, як вона знову заснула, схиливши свою бiляву голiвку до мого плеча.



    11

    Коли ми пiднялися вгору i вийшли з лiфта, я спершу був подумав, що Шанкар покружляв годину в Катакомбах i повернув нас до своєї садиби. Але потiм зрозумiв, що помиляюся: примiщення, де ми опинилися, хоч i було двiйником Шанкарової „пiдземної вiтальнi“ за розмiрами й розташуванням дверей та лiфтiв, рiзнилося вiд нього деталями внутрiшнього оздоблення, зокрема меблями.
    Тут Шанкар поводився як удома. Нас нiхто не зустрiчав, тому вiн узяв на себе роль господаря й вiдразу наказав вiднести заснулу Рашель до крайньої з чотирьох кiмнат, що примикали до вiтальнi. Це виявилася невелика, але досить затишна спальня. Уклавши дiвчинку в лiжко, ми доручили Рiтi наглядати за нею.
    Менi Шанкар запропонував сусiдню спальню, порадив гарненько вiдпочити i нi про що не турбуватися: це мiсце, за його словами, було цiлковито надiйним та безпечним. Я вирiшив, що на його слова можна покластися, i лише запитав, де ми зараз перебуваємо.
    — У Паталiпутрi, — стримано вiдповiв Шанкар. — Нiчого конкретнiшого поки сказати не можу.
    Паталiпутра була федеральною столицею, полiтичним та адмiнiстративним центром Магаваршi. Я подумав, що, мабуть, таки справдi, за цих обставин вона найбезпечнiше для нас мiсце. Хай би яким колаборацiйним не був наш уряд, вiн нiзащо не дозволить аґентам Чужих розгулювати вулицями столицi, влаштовувати тут масовi обшуки та облави. До того ж сховок, напевно, належав одному з вищих державних службовцiв, досить впливовому, щоб вiдгородити себе вiд цiкавостi чужинцiв.
    Тривожнi думки та травмована рука, що й досi трохи болiла, не завадили менi швидко заснути й добряче виспатися. На ранок, бадьорий та вiдпочилий, я вийшов зi своєї кiмнати до вiтальнi, але не застав там нi Шанкара, нi Аґатiяра. Натомiсть побачив невисокого опасистого чоловiка рокiв шiстдесяти, безвусого та безбородого, з густим чорним волоссям без натяку на сивину. Вiн сидiв у крiслi перед великим стереоекраном, на якому миготiли знайомi менi кадри космiчного бою. З виразу його обличчя було зрозумiло, що вiн бачив цей запис уже не вперше, але так захоплено спостерiгав за ходом битви, що не вiдразу звернув на мене увагу.
    А я, ледь переступивши порiг, замер як укопаний. Правду кажучи, я просто не мiг повiрити власним очам.
    Те, що я не був знайомий з цим чоловiком, ще не означало, що я його не знав. Його обличчя лише зрiдка з’являлось у випусках новин, але, мабуть, на всiй Магаваршi не знайшлося б людини, яка, побачивши його, не сказала б: „Та це ж...“
    Нарештi вiн помiтив мене, рвучко пiдвiвся з крiсла й рушив менi назустрiч.
    — Здрастуйте, мiстере Матусевич. Бачу, ви рання пташка.
    Вiд його мiцного енерґiйного рукостискання я трохи оговтався й чемно привiтався:
    — Доброго ранку, ваша величносте.
    — Менi бiльше до вподоби звертання „сер“, — сказав вiн. — Обiйдемося без церемонiй. Гаразд?
    — Звичайно, сер, — вiдповiв я, тим часом намагаючись зiбратися з думками й узгодити своє колишнє уявлення про цю людину з фактом її присутностi тут, в одному з таємних сховищ Опору.
    Падму XIV заслужено називали найгiршим iмператором за всю тисячолiтню iсторiю Магаваршi. Його вважали невиправним мiзантропом, що понад усе цiнував самiтнiсть i всiляко уникав з’являтися на публiцi. А про те, щоб вiн брав бодай якусь участь у полiтичному життi планети, взагалi не йшлося. Це цiлком влаштовувало наш iстеблiшмент, зате пересiчнi громадяни Магаваршi були незадоволенi. Деякi масмедiа правого ухилу щиро нарiкали, що маємо такого слабосилого, безiнiцiативного й зовсiм безхарактерного iмператора, а крайнi „лiваки“, навпаки, так само вiдверто зловтiшалися, час вiд часу пускаючи уїдливi кпини на адресу всього iнституту монархiї, який вони вважали атавiзмом.
    Сам я не був анi монархiстом, анi республiканцем, проте цiлком подiляв думку бiльшостi спiвгромадян, що така поведiнка Падми зовсiм не личить главi держави, хоч як би вiн не називався — iмператором чи президентом. I лише зараз я зрозумiв, якими безпiдставними були всi звинувачення на його адресу. Вiн просто грав роль, причому грав блискуче, вдаючи з себе вiдлюдька й нiкчему, i тим самим вiдволiкав вiд своєї персони увагу Чужих. Його безхарактернiсть та мiзантропiя насправдi виявилися лише маскою, за якою ховався один з лiдерiв пiдпiлля, можливо, навiть головний керiвник.
    — Ваше кодове iм’я Ей-перший, — сказав я. — Адже так?
    Падма ствердно кивнув:
    — Саме так, мiстере Матусевич. Правду про мене знають лише кiлька людей. Тепер i ви належите до їхнього кола... Та про це трохи згодом. Найперше вам треба поснiдати.
    Вiн провiв мене до невеличкої кухнi, що межувала з вiтальнею, i запропонував розiгрiтий у духовцi шнiцель. Поступово шок, викликаний несподiваною зустрiччю, минув, я перестав почувати себе нiяково та скуто в присутностi вiнценосної особи, i мене навiть розважило те, що за столом менi прислуговував сам iмператор Магаваршi.
    Пiд кiнець короткої трапези Падма приготував двi чашки кави — для мене та для себе, — i ми повернулись до вiтальнi. Зручно вмостившись у крiслi, вiн дiстав сиґарету, клацнув запальничкою й закурив.
    — Вам я не пропоную, — сказав iмператор, — оскiльки у вашому досьє зазначено, що ви не маєте цiєї шкiдливої звички.
    — У моєму досьє, сер? — поцiкавився я. — Службовому чи державних спецслужб?
    — Нi, в нашому. У досьє Опору.
    — Ви стежили за мною?
    — Скажiмо так: ми мали вас на оцi. Ще три роки тому один з наших людей рекомендував залучити вас до роботи пiдпiлля. Керiвництво мiсцевого осередку розглянуло його рекомендацiю i вирiшило, що ви нам не пiдходите.
    — Отакої? — Я не те щоб образився, але менi стало прикро. — I чим я вас не влаштував?
    — Бо виявилися надто прямодушним для пiдпiльника. Ми з’ясували, що ви „пiд ковпаком“ у Чужих — як i всi, хто надмiру захоплюється космiчними вiртуальними реальностями. Протягом кiлькох мiсяцiв ви навiть перебували пiд наглядом їхнього аґента, але невдовзi чужинцi переконалися, що ви не маєте жодного стосунку до Опору, i перестали стежити за вами. Проте ви вже „засвiтилися“, тож ми не могли ризикувати, залучаючи вас до нашої орґанiзацiї.
    — А якщо не секрет, — запитав я, — хто вам рекомендував мене?
    — Ви його добре знаєте. Це ваш колеґа Ахмад Раман.
    — То вiн член пiдпiлля?
    — I дуже активний.
    — Тепер чужинцi, напевно, зацiкавляться ним, — стривожено зауважив я.
    — За мiстера Рамана не хвилюйтеся, вiн уже в безпецi. Також ми подбали про ваших батькiв, обох братiв, сестру з родиною i навiть про колишню дружину. Ситуацiя надзвичайно серйозна. За останнiми даними Чужi розгорнули активну дiяльнiсть i спрямували всi сили на пошуки Рашелi. На щастя, нам вдалося випередити їх.
    — Рашель ще не прокидалася?
    Iмператор кивнув:
    — Прокидалася. Розповiла нам свою iсторiю, а потiм ми дали їй снодiйне, щоб вона знову заснула. У неї сильне нервове виснаження. Останнi три мiсяцi були для неї справжнiм кошмаром — вона провела їх одна-однiсiнька на кораблi, що зазнав катастрофи в мiжзоряному просторi. А товариство їй складали двi дюжини мерцiв на борту, серед яких був її батько. Таке витримає не кожен дорослий, що вже казати про дванадцятирiчну дiвчинку.
    — А що сталося з кораблем? I взагалi, як вона туди потрапила? Адже, як я розумiю, це був розвiдувальний полiт.
    — Саме так. Це був розвiдник, до того ж не перший. Уже два десятилiття кораблi з Терри-Ґаллiї реґулярно входять у наш локальний простiр i збирають iнформацiю. Досi їх жодного разу не виявляли, бо вони не користалися мiсцевою дром-зоною, а здiйснювали гiперпереходи до однiєї з найближчих зiрок i звiдти, вже на досвiтловiй швидкостi, добиралися до системи Магаваршi. Завдяки великiй густотi зiрок у нашому реґiонi це не складало для них великих труднощiв. Найближча до нас зоря, Адiтi, розташована менше нiж в одному свiтловому мiсяцi. А в межах свiтлового року...
    — Перепрошую, сер, — ввiчливо, але нетерпляче перебив я. — З мого досьє ви маєте знати, що я захоплююся астрономiєю, тому всi цi факти менi добре вiдомi. Зокрема й точна вiдстань до Адiтi — шiстсот вiсiмдесят п’ять свiтлових годин. Також я можу назвати по пам’ятi всi зорi в радiусi свiтлового року вiд Магаваршi. Вiд якої з них прилетiв корабель Рашелi? Вiд Адiтi?
    — Нi, там з’являтися вони не ризикували. Найближчi зорi завжди пiд пiдозрою, тож Чужi можуть тримати пiд наглядом їхнi дром-зони. Корабель летiв через Дзету Девакi — це майже вдвiчi далi, зате безпечнiше. Його мiсiя вiдрiзнялася вiд усiх попереднiх: на планету мала висадитися розвiдувальна ґрупа для встановлення контакту з Опором. Про наше iснування вони знали вже багато рокiв i розраховували вийти на нас через трьох людей, зокрема через професора Аґатiяра. Зрозумiло, якби на мiсцi Рашелi був досвiдчений розвiдник, вiн дiяв би значно обачнiше i зумiв би зв’язатися з нами, не привертаючи уваги Чужих.
    — Ого! — промовив я, вiдчувши, як моє серце закалатало в грудях. — Розвiдувальна ґрупа, контакт з Опором... Отже, щось назрiває?
    — Безумовно. Схоже, що керiвництво Терри-Ґаллiї має особливi плани стосовно Магаваршi. Адже Рашель казала вам, що їхнi розвiдники вже запустили цей фiльм у глобальнi мережi семи окупованих планет? — Iмператор кивнув убiк екрана.
    — Так.
    — Зате нам вони не повiдомили про свою боротьбу, хоча спостерiгали за нами вже двадцять рокiв. Вам не здається це дивним?
    — Здається, — погодився я, але потiм додав: — А втiм, нi. Якщо ґаллiйцi не хотiли виказувати перед Чужими свою зацiкавленiсть Магаваршою, тодi все лоґiчно.
    — Ще б пак! Усi цi роки вони щось готували. Рашель не знає, що саме, та в мене є певнi здогади. I якщо вони пiдтвердяться... — Iмператор на секунду замовк, а в його очах спалахнули вогники. — До речi, один цiкавий факт. Корабель, на якому прилетiла Рашель, зветься „Зоря Свободи“. Символiчно, чи не так?
    Вiдповiсти я не встиг. Раптом тишу в кiмнатi порушило настирне пищання годинника на зап’ястку Падми. Iмператор пiдхопився з крiсла i жестом звелiв менi мовчати.
    — У дверi моєї спальнi хтось дзвонить, — пояснив вiн, увiмкнув свiй комунiкатор i млявим, сонним голосом запитав: — Хто там?
    — Це я, тату, — почувся дзвiнкий дiвочий голос, який я вiдразу впiзнав: на вiдмiну вiд свого батька, принцеса Сатi, наступниця престолу, брала активну участь в громадському життi Магаваршi й часто з’являлась у випусках новин. — Вибач, що розбудила тебе. Та це дуже термiнова справа. Менi можна ввiйти?
    — Зачекай, Сатi. Я тiльки вдягнуся.
    Вимкнувши комунiкатор, вiн швидко попрямував до лiфта i вже на ходу кинув менi:
    — Залишайтеся тут. Хвилин за п’ять повернуся.



    12

    Проте iмператор не повернувся нi за п’ять хвилин, нi навiть за пiвгодини. Чекаючи його, я вдруге переглянув фiльм про Терру-Ґаллiю, а потiм вивiв на екран iншi файли з диска, що мiстили технiчнi данi про корабель.
    „Зоря Свободи“ належала до класу легких крейсерiв, призначених головно для розвiдувальних та диверсiйних акцiй. Вiдповiдно до специфiкацiї екiпаж мав складатися з п’яти осiб: капiтана, другого пiлота, бортiнженера, оператора артилерiйських систем та медика; останнiй мав поєднувати свої обов’язки з роботою на камбузi й доглядом за житловими примiщеннями, а артилерист вiдповiдав також за системи зв’язку та зовнiшнього спостереження. Одночасно з екiпажем на кораблi могли перебувати два десятки пасажирiв.
    Крейсер мав потужний ходовий двигун i протягом чотирьох дiб мiг розвинути швидкiсть понад половину вiд свiтлової. I тут я дещо знайшов. Уже не в файлах специфiкацiї, а у звiтах про стан бортових систем. При досягненнi кораблем прискорення 56,3 g в роботi ґравiкомпенсаторiв стався критичний збiй, i сила тяжiння на борту перевищила стандартну в тридцять разiв. А це означало неминучу й майже миттєву смерть.
    Тепер я зрозумiв, що сталося з екiпажем „Зорi Свободи“. Найпевнiше, це була диверсiя: скажiмо, в бортовий комп’ютер запустили якийсь вiрус, що активiзувався при досягненнi заданого прискорення. Протягом наступних вiсiмдесяти двох годин корабель продовжував розгiн, поки не досяг крейсерської швидкостi 0,56 вiд свiтлової. Тiльки тодi автопiлот, не отримавши подальших вказiвок, зупинив ходовi двигуни.
    А де ж увесь цей час була Рашель? Як їй вдалося залишитися живою?...
    Я знову переглянув специфiкацiю, намагаючись вiдшукати мiсце на кораблi, де вона могла б урятуватися вiд перевантаження. I незабаром знайшов його: це був пришвартований до крейсера невеликий шатл мiжпланетного класу, оснащений технолоґiєю „суперстелс“, що робила його невидимим для радарiв та детекторiв мас, i — найголовнiше! — обладнаний автономними ґравiкомпенсаторами, здатними витримати стократне прискорення. Можна не сумнiватися, що саме завдяки їм Рашель залишилася живою...
    Мою увагу вiд екрана вiдвернуло тихе шелестiння дверей. Я озирнувся й побачив Рiту, закутану в довгий халат. На її свiжому, вiдпочилому обличчi зовсiм не було косметики, а розпущене й ретельно розчесане волосся поблискувало вiд вологи.
    — Доброго ранку, мiстере Матусевич, — привiталася вона.
    — Доброго ранку, мiс Аґатiяр, — вiдповiв я. — Ваш батько ще спить.
    — Я так i думала. А ви вже зустрiчалися з... — Вона зробила виразну паузу.
    — Зустрiчався. I сказати, що я здивований, — це нiчого не сказати.
    — А я й досi не можу повiрити... Iмператор пiшов спати?
    — Нi, десь годину тому його викликала принцеса. Вiн обiцяв незабаром повернутися, але щось затримується. А ми так i не закiнчили розмову про Рашель. Ви чули її розповiдь?
    — Так. Рашель розбудили при менi, вона розповiла нам свою iсторiю, а потiм нас обох знову вiдправили спати. Отож я можу допомогти. На чому зупинився iмператор?
    — На тому, що це була розвiдувальна мiсiя, а корабель зветься „Зоря Свободи“. Та потiм я й сам дещо з’ясував, переглядаючи диск. — I я розповiв їй усе, про що довiдався.
    — Саме так воно й було, мiстере Матусевич... До речi, може, станемо називати одне одного на iм’я? Не люблю всi цi церемонностi. Згода?
    — Звичайно.
    — Так от, Стефане, — продовжувала Рiта. — Ти правильно здогадався. У бортовий комп’ютер потрапив вiрус, уся команда корабля загинула вiд тридцятикратного перевантаження, а Рашель урятувалася тiльки тому, що автоматично спрацювали ґравiкомпенсатори шатла, де вона ховалася.
    — Ховалася? — перепитав я.
    — Ага. Як висловився пан Шанкар, Рашель — типовий зразок „космiчного зайця“. Командиром „Зорi Свободи“ був її батько, Жофрей Леблан. З його секретних файлiв вона видобула всi необхiднi коди доступу i перед вiдльотом пробралася на корабель. Каже, що не хотiла знову розлучатися з батьком. За останнi п’ять рокiв капiтан Леблан був зi своєю родиною лише кiлька мiсяцiв, а решту часу проводив у тривалих розвiдувальних польотах. Коли Рашель довiдалася, що вiн вiдбуває на чергове завдання й повернеться не ранiше нiж за пiвроку, вона не витримала i вирiшила полетiти разом з ним. — Рiта хмикнула. — Хоча я не думаю, що вона вчинила так лише через батька. По-моєму, їй дуже хотiлося подорожувати, схоже, така вже в неї авантюрна вдача. А щоб батько не змiг повернути її назад, вона вирiшила перечекати в шатлi, аж поки корабель не набере повної швидкостi. I це врятувало її.
    — Авжеж, — погодився я. — Їй дуже пощастило.
    Поки ми розмовляли, зi своєї кiмнати вийшов Раджiв Шанкар. Вигляд вiн мав стомлений i хворобливий. Цебто ще хворобливiший, нiж учора.
    — Три години намагався заснути, — сказав вiн, сiдаючи на канапу. — Але марно. Я надто схвильований. Останнi кiлька годин перевернули все моє життя.
    — Можу дати вам снодiйне, — люб’язно запропонувала Рiта. — Воно зовсiм нешкiдливе.
    — Гарна iдея. Буду вам дуже вдячний, люба. — А коли Рiта пiшла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: — Ви вже розмовляли з Падмою? Вiн збирався дочекатися вас.
    Я вiдповiв, що iмператора годину тому викликала дочка i що вiн затримується. Шанкар спохмурнiв:
    — Це менi не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всiм вiдомо, що вiн любить поспати.
    — Може, це пов’язано з нами? Вiрнiше, з Рашеллю.
    — Навряд. Навiть якщо Чужi офiцiйно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут iмператор? I мiнiстри, i принцеса знають, що полiтикою вiн не цiкавиться, а говорити з ним про чужинцiв все одно що звертатися до стiнки. Нi, тут щось iнше.
    Рiта, повернувшись зi спальнi, запропонувала Шанкаровi двi капсули зi снодiйним:
    — Ось, випийте, i за чверть години заснете.
    Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.
    — Пане Шанкар, — озвався я, повертаючись до питання, що найбiльше мене цiкавило. — Як я розумiю, Рашелi вдалося знешкодити вiрус i отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетiла до Магаваршi? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллiю?
    — Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирiчна дiвчинка, хай навiть дуже розумна, хоробра, кмiтлива. Вiрус Рашель виявила i знешкодила — це не проблема, якщо здогадуватися про його iснування. Вона контролювала проґраму автопiлота, що доставив „Зорю Свободи“ в наш локальний простiр. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху i тим бiльше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцiнила свої сили i спробувала це зробити, то безнадiйно загубилася б у космосi.
    Шанкар узяв зi столика одну з капсул i, трохи повагавшись, усе ж проковтнув її.
    — На щастя, — продовжував вiн, — Рашель виявилася розважливою дiвчинкою. Чекати на прибуття наступного розвiдника вона не могла. По-перше, не знала, коли це станеться; по-друге, не уявляла, як встановити з ним контакт — адже вiн теж ховатиметься вiд Чужих; а по-третє, у неї вже не витримували нерви, вона бiльше не могла залишатися сама на кораблi. Iз записiв бортового комп’ютера Рашель знала про заплановану висадку на Магаваршу i вирiшила скористатися з цього. Шатл завбiльшки з невеликий лiтак — це вам не мiжзоряний корабель, i впоратися з ним значно легше. До того ж його автопiлот був заздалегiдь запроґрамований. При наближеннi до планети вiн визначив розташування орбiтальних станцiй Чужих i самостiйно розрахував оптимальну траєкторiю приземлення. Звичайно, був ризик, що шатл помiтять, незважаючи на його невидимiсть для радарiв. Але це був розумний, виправданий ризик.
    Шанкар знову зробив паузу i проковтнув другу капсулу снодiйного.
    — А знаєте, Рiто, цi пiґулки починають дiяти. Мене вже потроху заколисує. — Потiм знову повернувся до мене: — Повторюю, мiстере Матусевич: Рашель дуже розважлива дiвчинка. Вона все зробила правильно — навiть те, що по дорозi до професора Аґатiяра „пiдчепила“ вас. Я в жодному разi не стверджую, що це був її свiдомий вчинок, але ваша форма пiлота, безумовно, вiдiграла свою роль. I тут Рашелi знов пощастило: адже ви не просто пiлот, ви ще й знайомi з теорiєю астронавiґацiї. I хоча досi ви мали справу лише з вiртуальними космiчними польотами, я не маю сумнiву, що ви впораєтеся зi справжнiм кораблем.
    Менi перехопило подих.
    — Ви хочете сказати...
    — Ясна рiч! Хто ж iще поверне Рашель додому i доправить на Терру-Ґаллiю нашого повноважного посла.
    Тут почулося тихе поклацування, дверi лiфта розiйшлися i з кабiни вийшов iмператор. Вигляд у нього був дивний — не сказати б, що радiсний, але й не засмучений. Його втомленi очi промiнилися якимсь похмурим задоволенням.
    — Вибачте, що затримався. Довелося приймати вiдставку Кабiнету Мiнiстрiв.
    — О цiй порi? Зранку до снiданку? — здивувався Шанкар. — Який ґедзь їх укусив? Вони що, з похмiлля вирiшили оголосити достроковi вибори?
    — Нi, тут iнше. Вони просто вмили руки й хутко розбiглися по домiвках. Двi години тому на адресу уряду прийшла нота вiд Чужих з повiдомленням про тимчасове запровадження на Магаваршi особливого режиму управлiння. Першi їхнi кораблi мають приземлитися на планету вже пiсля полудня. Словом, починається окупацiя.
    Шанкаровi очi, вже затуманенi снодiйним, миттю спалахнули.
    — Вiйна! Ну нарештi!..



    13

    Ми знову мчали в капсулi ґравiкара крiзь непроглядну пiтьму Катакомб. Тiльки тепер у крiслi водiя сидiв iмператор, а Шанкар, з останнiх сил долаючи сон, перераховував першочерговi заходи, до яких треба вдатися у зв’язку з майбутньою окупацiєю. Вiн бурмотiв дедалi нерозбiрливiше, аж поки врештi-решт не заснув.
    — Саме зараз в екстрених випусках новин повiдомляють про запровадження особливого режиму, — стримано заговорив iмператор, переконавшись, що Шанкар мiцно спить. — Водночас у планетарнiй iнфомережi поширюється фiльм про Терру-Ґаллiю. Незабаром вiн буде доступний кожному. Сатi ще не знає про нього, та вже збирається виступити з закликом до непокори — iґнорувати Чужих, саботувати всi їх розпорядження, вiдмовлятися вiд будь-якої спiвпрацi. Я намагався вiдрадити її, але вперте дiвчисько не хоче нiчого слухати. Вона зневажає мене, має за нiкчемного хробака. — Падма гiрко посмiхнувся. — Зараз вона думає, що я втiк з палацу, аби сховатися вiд проблем.
    — Хiба принцеса не знає правди про вас? — здивувався Аґатiяр.
    — Нi. I не повинна. Нiхто не повинен знати. Якщо... вiрнiше, коли ми станемо вiльними, не можна допустити, щоб народу стало вiдомо про мою участь в Опорi.
    — Але чому?
    — Бо це може призвести до чергової конституцiйної реформи. Народ може зажадати, щоб iмператор, як i шiстсот рокiв тому, очолював уряд. А я цього не хочу — не для себе особисто, а взагалi для Магаваршi. Хай навiть я буду справедливим та компетентним правителем, i моя дочка теж, однак де ґарантiя, що такими ж будуть мої онуки та правнуки? В управлiннi державою не можна покладатися на спадковiсть. Ось чому я не хочу, щоб Сатi виступала з закликом до непокори, бо це зробить її дуже популярною в народi. Нехай вiйна розпочнеться без її участi.
    — Пан Шанкар говорив щось про ракетну атаку, — зауважив я.
    Iмператор кивнув:
    — Першi транспорти з окупантами не сядуть на планету, вони будуть знищенi позитронними ракетами. Їх у нас вже дев’яносто вiсiм одиниць. Усi цi роки професор Шанкар займався їх виготовленням. Крiм того, склади в Катакомбах дощенту забитi звичайним озброєнням, що залишилося ще з довоєнних часiв.
    Аґатiяр спохмурнiв.
    — Ну, припустiмо, що вам вдасться збити дев’яносто вiсiм транспортiв. Припустiмо також, що звичайних ракетних установок вистачить ще на певну кiлькiсть чужинських кораблiв. А далi?
    — Ми не дiятимемо так прямолiнiйно. Наша тактика полягатиме в здiйсненнi диверсiйних актiв. А позитроннi ракети — це крайнiй захiд. Першi п’ять-шiсть штук — як вiтання. Мовляв, ласкаво просимо, дорогi гостi. А ще ця атака має вiдвернути увагу Чужих вiд шатла, щоб мiстер Матусевич змiг безперешкодно вивести його за межi контрольованої орбiтальними станцiями зони. Протирадарний захист — це добре, але пiдстрахуватися не завадить.
    Як i пiд час розмови з Шанкаром, менi аж стислися груди. Виходить, я справдi полечу. Полечу в справжнiй космос, до справжнiх зiрок!..
    А Рашель радiсно поглянула на мене, потiм на iмператора:
    — То ви допоможете менi? Я повернуся додому?
    — Так, моя люба, — вiдповiв Падма. — Звичайно, ми допоможемо тобi. А заразом допоможемо й собi. Ми мусимо якнайшвидше зв’язатися з вашим урядом, щоб вiн скориґував свої плани. Нас не треба готувати до повстання, ми вже готовi до нього. Тепер справа за вами. Скоро чужинцям буде не до дром-зони, у них з’явиться купа проблем на самiй Магаваршi.
    Якийсь час Рашель мовчала.
    — Ви вважаєте, що це й було завданням татової команди? Пiдготувати повстання i змусити Чужих до вторгнення на планету?
    — Я цього певен. Чужi, звiсно, не дурнi, але вони не знають однiєї важливої речi.
    — Якої?
    — Що ви спостерiгаєте за нами вже двадцять рокiв. Якби вони знали, то не сунулися б на Магаваршу, а зосередили б увагу на пiдступах до системи. До того ж їхнє рiшення окупувати планету свiдчить про те, що їм нiчого не вiдомо про катастрофу корабля. Напевно, вони вирiшили, що на Магаваршу висадився цiлий загiн ваших аґентiв, якi навiть прихопили з собою дiтей. — Падма силувано всмiхнувся. — I ми маємо скористатися з цього. Зараз наше першочергове завдання — встановити контакт з Террою-Ґаллiєю й погодити подальшi дiї.
    — I хто ж буде нашим представником на переговорах? — поцiкавився я.
    — А як ви думаєте? — З цими словами iмператор поглянув на Шанкара. — Кому ще можна доручити таку вiдповiдальну мiсiю? Та й вiн сам нiзащо не погодиться на будь-яку iншу кандидатуру. Зрештою, вiн наш патрiарх i бiльше за всiх заслужив право представляти Магаваршу на перших за останнi сто рокiв мiжнародних переговорах.
    — Йому потрiбен помiчник, — несмiливо зауважив Аґатiяр. — Ну, скажiмо, референт чи секретар...
    — I перекладач не завадить, — так само несмiливо додала Рiта. — Та й лiкар на кораблi має бути.
    Iмператор кивнув:
    — Ясна рiч, ви теж полетите. I я б радо полетiв з вами, але... — Вiн похитав головою. — Моє мiсце тут, на Магаваршi.



    14

    Цього разу наша тригодинна подорож по Катакомбах не закiнчилася черговим пiдйомом на лiфтi. Проминувши кiлька шлюзiв, ми опинились у великому анґарi. Там стояло з десяток ґравiкарiв i двi старi армiйськi амфiбiї, що поєднували функцiї бойового флаєра та глибоководної субмарини.
    Ще при проходженнi шлюзiв iмператор затемнив прозорий ковпак кабiни, тому п’ятеро людей, що знаходилися в анґарi, не могли нас бачити. Втiм, їхнiх облич я теж не розгледiв, позаяк стояли вони далеченько, а освiтлення тут було тьмяним.
    Падма кiлька разiв мигнув фарами, мабуть даючи умовний сиґнал. Двоє з цiєї ґрупи залишилися на мiсцi, а решта троє, помахавши нам руками, забралися досередини найближчого ґравiкара. Запустивши двигун, вони рушили до виходу з анґара. Тiльки коли перегородка шлюзу за ними опустилася, iмператор вiдкинув ковпак кабiни i сказав:
    — Ну все, можемо виходити. Тi двоє з вашої команди, мiстере... капiтане Матусевич. Адже вам знадобиться не лише лiкар, а й другий пiлот з бортiнженером.
    Лишивши Шанкара спати в кабiнi, ми вибралися з ґравiкара. Тим часом мої майбутнi пiдлеглi пiдiйшли до нас. Тепер я вже мiг розгледiти їхнi обличчя i з подивом виявив, що одне з них менi добре знайоме.
    — Ахмаде, ти?!
    Майже одночасно зi мною вигукнув Аґатiяр:
    — Арчi!
    З усього було видно, що i для мого напарника Ахмада Рамана, i для професорового учня Арчiбальда Ортеґи наша зустрiч виявилася такою ж несподiванкою, як i для нас. А за кiлька секунд, упiзнавши iмператора, вони взагалi отетерiли.
    Привiтавшись з ними, Падма запевнив їх, що звертання „ваша величносте“ абсолютно зайве, можна просто казати „сер“. Вiдтак запропонував їм зачекати пояснень у товариствi Аґатiяра й Рiти, а сам вiдвiв нас з Рашеллю до протилежної стiни анґара.
    Там також був шлюз, на вигляд значно мiцнiший, розрахований на куди бiльше навантаження, нiж усi попереднi.
    — Отже, моя люба, — звернувся iмператор до Рашелi, — звiдси до мiсця зi вказаними тобою координатами трохи бiльше трьохсот кiлометрiв. Це найближчий до твого шатла океанiчний термiнал Катакомб. Сподiваюся, ти зможеш викликати його прямо звiдси, i нам не доведеться користуватися амфiбiями— вони не такi швидкiснi, до того ж не мають протирадарного захисту.
    — На таку вiдстань потужностi має вистачити, — сказала Рашель, дiстаючи з кишенi свiй дистанцiйний пульт.
    Вона натиснула „APL“ i, втримуючи її, вибрала ще одну кнопку, позначену лiтерою „P“ в кружечку. На дисплеї з’явилось меню з доброго десятка пунктiв, бiльшiсть яких були зрозумiлi навiть без перекладу.
    Рашель встановила максимальну потужнiсть, мiнiмальний кут розсiювання i запитала в iмператора точнi координатами розташування анґара. Той був готовий до цього й дiстав з кишенi папiрець, де були зазначенi широта, довгота i глибина нижче рiвня моря. Рашель швидко ввела данi i сказала:
    — Тепер вiн автоматично визначить потрiбний напрямок i передасть туди сиґнал. Його внутрiшнiй компас уже налаштований на мiсцевi маґнiтнi полюси та сiтку координат. Коли зв’язок установиться, будь ласка, мовчiть, не втручайтеся. Комп’ютер шатла ставитиме менi запитання для iдентифiкацiї, я маю вiдповiдати швидко та точно. Якщо хоч раз зiб’юся, вiн зробить попередження, а пiсля другої помилки активує систему самознищення. Ну, ви ж розумiєте, вимоги безпеки.
    — Авжеж, розумiю, — кивнув Падма i взяв мене за лiкоть. Ми разом вiдступили на кiлька крокiв.
    Рашель спрямувала пульт убiк люка й натиснула кнопку. Майже вiдразу з крихiтного динамiка пульта почувся сухий голос. Миттю зосередившись, Рашель квапливо, але чiтко промовила кiлька слiв. Потiм пролунало якесь запитання. Вона вiдповiла. Ще одне — i знову швидка вiдповiдь.
    Такий обмiн короткими реплiками тривав близько хвилини. Нарештi Рашель розслабилась i заговорила спокiйнiше. Потiм звернулась до нас:
    — На максимальнiй швидкостi шатл може дiстатися сюди за одну годину двадцять три хвилини. Але при цьому є ризик, що турбулентнi потоки можуть помiтити з орбiти. Тому комп’ютер, прорахувавши розташування чужинських станцiй, пропонує стовiдсотково безпечний маршрут, що забере три з чвертю години.
    Iмператор ненадовго задумався.
    — Нi, це недоцiльно. Чужi готуються до висадки на планету i, мабуть, уже змiнили орбiти станцiй. Сподiватимемося, що вони не помiтять шатла, до того ж зараз у цьому районi океан штормить. У нас обмаль часу, а капiтану Матусевичу ще треба ознайомитися з системами керування.
    — Шатл може летiти на автопiлотi, — зауважила Рашель.
    — Безумовно, може. Проте автопiлот ефективний лише в стацiонарних умовах. А в нестандартних ситуацiях жоден комп’ютер не зрiвняється з людиною.
    Рашель погодилася з ним i наказала шатлу йти найкоротшим курсом.
    Потiм ми повернулися до ґравiкара, де Ортеґа доймав Аґатiяра численними запитаннями, на якi той не наважувався вiдповiсти. Шанкар, як i ранiше, спав, а Ахмад стояв трохи осторонь з розгубленим виразом обличчя. Спершу я пiдiйшов до нього.
    — Вибач, друже, що завдав тобi стiльки клопоту.
    — То це через тебе? — здивувався Ахмад i похитав головою. — А я й гадки не мав, що ти в нашiй орґанiзацiї. Колись я рекомендував твою кандидатуру, але тебе, здається, забракували... Що сталося, Стефане? Вночi мене розбудили, змусили йти в Катакомби, потiм привезли сюди й наказали чекати розпоряджень. I ось я чекаю — але нiчого не розумiю!
    — Зараз ми все пояснимо, мiстере Раман, — озвався iмператор. — I вам також, мiстере Ортеґа. Та передовсiм ви маєте подивитись один коротенький фiльм.



    15

    Шатл прибув точно за розкладом i ввiйшов у заздалегiдь вiдкритий зовнiшнiй люк. Наступнi десять хвилин ми нетерпляче чекали, поки помпи викачають зi шлюзової камери всю воду. Iмператор сказав:
    — Нам самi боги сприяють. За останнiми повiдомленнями зi сходу рухається потужний грозовий фронт, години за двi вiн буде над нами. Отже, ви зможете без проблем дiстатися нiчного боку планети. — Вiн запитливо глянув на мене: — Вас не лякає, що доведеться летiти крiзь грозу?
    — Анiтрохи, сер. Це ж космiчний шатл, а не сiмейний флаєр.
    — До речi, — зауважив Шанкар, який прокинувся ще пiвгодини тому i вже встиг поговорити з кимсь по внутрiшнiй мережi Катакомб. — Зараз нашi люди вивчають нове розташування орбiтальних станцiй. Перед вiдправленням ви отримаєте схему їхнiх орбiт.
    Нарештi помпи вiдкачали всю воду, внутрiшнiй люк шлюзової камери вiдкрився, i ми всiєю юрбою ввiйшли досередини. На нас повiяло холодним вологим повiтрям, густо насиченим сумiшшю запахiв йоду, солi та гнилих водоростей. Спалахнув прожектор i вихопив з пiтьми лiтальний апарат завбiльшки з легкий пасажирський лiтак, весь вугiльно-чорний, без маркування, з невеликими дельтоподiбними крилами.
    Ступаючи по калюжах морської води, я обiйшов довкола шатла, потiм наблизився до нього впритул i торкнувся долонею шорсткої бортової обшивки. Поза сумнiвом, це був справжнiй космiчний шатл мiжпланетного класу, дуже схожий на комп’ютернi моделi, з якими я вправлявся у вiртуальних реальностях. Виходячи з ґабаритiв, вiн був розрахований на десяток пасажирiв, а в пiлотськiй кабiнi могло помiститися двоє людей. Основний двигун — ґравiтацiйний: таким легким шатлам вiн дозволяв розвивати пристойну швидкiсть поблизу масивних небесних тiл. Допомiжнi реактивнi двигуни працювали на дейтерiї: їх використовували для тонкого маневрування, а в разi потреби вони могли за лiченi хвилини розiгнати шатл до третьої космiчної швидкостi.
    За допомогою свого пульта Рашель вiдкрила люк шатла й випустила трап. Коли ми пiднялися на борт i опинились у тамбурi, iмператор сказав:
    — Нехай капiтан Матусевич розбереться з системами керування. Рашель допоможе йому, а ми, щоб не заважати їм, посидимо в салонi.
    Пройшовши до кабiни, я влаштувався в зручному крiслi першого пiлота й уважно оглянув контрольну панель. Нiяких проблем з керуванням не передбачалося, за винятком хiба що однiєї — мовного бар’єра.
    — Рашель, — запитав я, — твiй комп’ютер розумiє анґлiйську?
    — Це можна влаштувати.
    Вона сiла в сусiднє крiсло i проказала кiлька слiв, серед яких я почув щось схоже на „анґле“. Французький текст на всiх приладах та дисплеях змiнився на звичний для мене анґлiйський.
    Передовсiм я наказав деактивувати iнтерфейс голосових команд i всi подальшi повiдомлення виводити на месаж-рядок тактичного дисплея.
    — Мiй тато теж не любив, коли комп’ютери розмовляють, — зауважила Рашель, i в її голосi виразно вчулися сумнi нотки. — Так само, як i решта пiлотiв. Це вiдволiкає увагу? Чи дратує?
    — Просто виникає небажана iлюзiя людської присутностi. Коли комп’ютер розмовляє з тобою, мимоволi складається враження, що вiн член команди. Iнодi вiддаєш йому накази не за встановленою формою, а вiн їх не розумiє. Хоч там як, а комп’ютер лише тупа бiоелектронна машина, яка немає нi розуму, нi уяви, нi свободи волi. Вiн незамiнний помiчник i чудовий виконавець, але не бiльше... Втiм, годi балачок, — сказав я, зосереджуючи увагу на контрольнiй панелi. — До справи.



    16

    Наше прощання з iмператором вiдбулося по-дiловому, без особливих сентиментiв. Лише прощаючись з Рашеллю, вiн дозволив собi трохи розчулитися, назвав її „моя люба дiвчинка“ i поцiлував у чоло.
    Ми задраїли люк i розiйшлися по своїх мiсцях: я з Рашеллю пiшов у кабiну, а iншi розташувалися в пасажирському салонi. Ахмад був трохи засмучений: вiн явно розраховував, що допомагатиме менi в польотi. Проте я взяв за напарницю Рашель, яка вже лiтала на цьому шатлi i, крiм того, мала повний та необмежений доступ до його бортового комп’ютера.
    Востаннє махнувши нам рукою, iмператор зачинив внутрiшнiй шлюз. Камера почала швидко наповнюватися водою, i вже за п’ять хвилин зовнiшнiй люк поволi розчахнувся.
    Я дозволив автопiлотовi вивести шатл в океанськi простори й пiдняти його до самої поверхнi. Як i обiцяв iмператор, там не на жарт розгулявся шторм. У небi низько висiли важкi свинцевi хмари, раз по раз спалахували слiпучi розложистi блискавицi. Шатл сильно кидало в рiзнi боки, але ми нiчого не вiдчували: ґравiкомпенсатори працювали iдеально, миттєво реаґуючи на найменше вiдхилення вектора сили тяжiння вiд вертикалi. Створювалося враження, що ми стоїмо на мiсцi, а от океан заносить то в вправо, то влiво, то вгору, то вниз.
    Я трохи зменшив реакцiю компенсаторiв, i нас стало похитувати.
    — Навiщо ви це зробили? — запитала Рашель.
    — Щоб вiдчути реальнiсть, — пояснив я. — При ручному керуваннi це необхiдно. Але не хвилюйся: надто рiзких ривкiв i значних перевантажень комп’ютер не допустить.
    Я висунув з-пiд панелi штурвал i активував ручне керування. За таких погодних умов не можна було цiлком покладатися на ґравiтацiйний двигун, тому я запустив термоядернi турбiни на мiнiмальну потужнiсть. Тепер шатл втратив свою невидимiсть, але пiд щiльним шаром грозових хмар жоден детектор не вiдрiзнить плазмовий спалах вiд електричних розрядiв.
    — Поїхали! — сказав я й потягнув на себе штурвал.
    Здається, саме це слово вимовила людина, що пiвтори тисячi рокiв тому перша залишила межi Землi. Хоча, може, i нi — та яка, зрештою, рiзниця! Я був першим за останнє сторiччя представником Магаваршi, що виходив у космос, i жоднi слова на свiтi не могли повною мiрою передати мої почуття...
    Ми мчали крiзь темну гущавину хмар прямо на схiд, точно в напрямку обертання планети, з кожною секундою нарощуючи швидкiсть. Подолання звукового бар’єра серед турбулентних потокiв було вельми ефектне i не зовсiм безпечне, але я мав у своєму розпорядженнi чудову машину, розраховану на значно критичнiшi навантаження. Я дедалi дужче розганяв шатл пiд прикриттям хмар, i на той час, коли довелося вимкнути реактивнi турбiни, наша швидкiсть майже досягла першої космiчної.
    Тепер шатл мчав нiчною стороною планети, використовуючи лише ґравiтацiйну тягу. Я звiрився зi схемою розташування чужинських станцiй i трохи вiдкориґував курс. Бортовий комп’ютер, швидко прорахувавши нову траєкторiю, видав на дисплей повiдомлення, що вона пролягає небезпечно близько до однiєї зi станцiй, i є ризик вiзуального контакту.
    Я проiґнорував його застереження, оскiльки добре пам’ятав нашу розмову з iмператором незадовго до вiдльоту. Якщо подiї розгортатимуться за планом, цiй станцiї буде не до нас. А якщо нi, я ще матиму час змiнити курс i прослизнути мiж двома станцiями.
    На щастя, нiчого змiнювати не довелося, i план спрацював iдеально. На висотi двохсот кiлометрiв нашi iнфрачервонi датчики запеленґували два рухомi об’єкти, чиї траєкторiї точно перетиналися з траєкторiєю станцiї. Чужi теж їх помiтили, проте станцiя масою понад п’ять меґатонн мала завелику iнерцiю, щоб ухилитися вiд зiткнення. Одну ракету чужинцям таки вдалося пiдбити, зате iнша, здiйснивши низку хитрих маневрiв, успiшно проскочила крiзь їхнi обороннi заслони, i майже прямо за курсом нашого шатла спалахнула яскрава зiрка.
    — Ось вам! — вигукнула Рашель. — Маєте, виродки!.. Хто розробив систему наведення? Пан Шанкар?
    — Мабуть.
    — Вiн справжнiй ґенiй. Пiдбити такий потужний захист з другої спроби, це... це просто блискуче!
    На жаль, ми пролетiли далеченько вiд охопленої полум’ям станцiї i не змогли оцiнити всiєї серйозностi завданих їй ушкоджень.
    Менi довелося знову запустити реактивнi турбiни, iнакше шатл, перш нiж вирватися зi сфери тяжiння Магаваршi, зробив би навколо неї повний виток. Тепер ми знаходилися значно вище орбiт усiх станцiй, тому могли не боятися, що Чужi помiтять нас, — адже пiсля ракетної атаки вся їхня увага була прикута до планети. I в будь-якому разi вони вже нiчого не могли вдiяти: ми мали пристойну фору в часi та швидкостi, а космос великий, i загубитися в ньому дуже легко. А на випадок зустрiчi з якимсь чужинським патрулем ми були аж нiяк не беззахиснi: окрiм звичайного озброєння шатл мав чотири позитроннi ракети, незгiрш за ту, яка нещодавно вразила орбiтальну станцiю.
    Я знову переключився з термоядерної тяги на ґравiтацiйну i нарештi розслаблено вiдкинувся на спинку крiсла, наказавши комп’ютеру вимкнути верхнє освiтлення.
    На екранах заднього огляду, обрамлений слiпучою короною, яскраво сяяв Аґнi — сонце Магаваршi, а спереду розкинулася неосяжна чорнота космосу, густо всiяна самоцвiтами зiрок. Я згадав, як дитиною простягав руки до нiчного неба, марно сподiваючись доторкнутися до мерехтливих вогникiв, як у юностi безсонними ночами сидiв бiля розчиненого вiкна, мрiючи про нездiйсненне, як уже в зрiлостi, пiлотуючи суборбiтальний лайнер, тужливо дивився на зорi, як дивиться в небо птах крiзь ґрати свого вольєра. Чи мiг я ще вчора бодай уявити, що зможу зламати цi ґрати, що вирвусь на волю й опинюся тут, у космосi, а зорi засяють навколо мене...
    Я вiдчув, як по моїх щоках течуть сльози. Помiтила це й Рашель.
    — Що з вами, мiстере... дядечку Стефане? — стурбовано запитала вона. — Чому ви плачете? Вам зле?
    Я похитав головою:
    — Нi, люба, менi добре. Ти навiть не уявляєш, як менi добре! Зараз я найщасливiша людина у Всесвiтi. Тридцять шiсть рокiв я прожив у неволi й уже втратив надiю на порятунок. Я майже змирився з тим, що так i помру в’язнем... А потiм прийшла ти i звiльнила мене. Ти з’явилася з iншого, прекрасного свiту i принесла менi в долонях зорi... Дякую тобi, люба. Дякую за все.
    Рашель лагiдно всмiхнулася i простягла менi руку. Я м’яко стиснув її у своїй руцi.



    17

    Усерединi крейсер „Зоря Свободи“ виявився не таким, яким я уявляв його, виходячи лише зi схем специфiкацiї. Пiдлога коридорiв була встелена пружним килимовим покриттям, стiни та стеля тiшили око приємним поєднанням кольорiв оббивки, а кают-компанiя, куди нас привела Рашель, нагадувала, швидше, затишну, гарно вмебльовану вiтальню.
    Дорогою я знай роззирався довкола, шукаючи слiди ушкоджень, завданих тридцятикратним перевантаженням. Але нi в коридорах, нi в кают-компанiї нiчого не помiтив: чи то весь iнтер’єр крейсера був розрахований на такi аварiйнi ситуацiї, чи то постаралася Рашель, усуваючи наслiдки катастрофи. Менi залишалося тiльки поспiвчувати дiвчинцi, уявляючи, як вона, бiдолашна, переносила до морозильної камери батькове тiло...
    У кают-компанiї Рашель звернулася до наших супутникiв:
    — Панове, ви поки лишайтеся тут. Якщо зголоднiли, можете перекусити. Харчовий автомат приготує вам сандвiчi та напої. А ми з мiстером Матусевичем пiдемо в штурманську рубку — там я передам йому командування кораблем.
    Шанкар, Аґатiяр та Ортеґа не мали жодних заперечень. На їхнє прохання Рiта, яка єдина з них знала французьку, викликала на великий настiнний екран каталоґ бортової вiдеотеки i стала шукати якийсь пiзнавальний фiльм про Терру-Ґаллiю. Лише Ахмад продовжував тупцювати на мiсцi, запитливо дивлячись на нас.
    — Ви отримаєте статус члена екiпажу пiзнiше, — сказала йому Рашель. — Я не знаю, який рiвень допуску має другий пiлот. Це вирiшить мiстер Матусевич... Певнiше, — вона всмiхнулася, — капiтан Матусевич.
    Ахмад мусив змиритися. Скрушно зiтхнувши, вiн приєднався до решти наших супутникiв, що вже дивились якийсь фiльм пiд Рiтин синхронний переклад.
    А ми з Рашеллю подалися до штурманської рубки. Там я отримав усi необхiднi коди доступу, а бортовий комп’ютер, чия робоча мова була змiнена на анґлiйську, зафiксував у пам’ятi мою зовнiшнiсть, голос, ходу, вiдбитки пальцiв та малюнок сiткiвки ока. Врештi-решт я став повноправним командиром „Зорi Свободи“. Чи, швидше, людиною, яку корабель в особi комп’ютера вважав своїм законним капiтаном.
    Поки я побiжно знайомився з системами керування кораблем, Рашель на хвильку десь вийшла, а коли повернулась, то тримала в руках сiро-блакитний вiйськовий мундир, схожий на тi, що в них були зодягненi офiцери на станцiї „Вермандуа“. Вона несмiливо пiдiйшла до мене, простягла мундир i, затинаючись, мовила:
    — Ви не могли б одягти його... i носити... Це татiв...
    Менi аж нiяк не всмiхалося ходити в одязi небiжчика, але в голосi Рашелi вчувалося таке благання, що я просто не мiг вiдмовити їй. Знявши свiй кiтель, я одягнув мундир, що був як на мене шитий, потiм пiдступив до вiльної вiд приладiв стiни рубки i наказав комп’ютеру зробити її дзеркальною.
    Те, що я побачив, менi дуже сподобалося. Мундир був якраз на мiй смак: строгий, зручний, практичний, без претензiй на якусь особливу розкiш, але й не позбавлений вишуканостi. Блискучi ґудзики, золотi капiтанськi шеврони на рукавах, погони з чотирма широкими нашивками. Переплетенi лiтери „T“ i „G“ у петлицях; емблема з трьома геральдичними лiлiями на лiвому боцi, а на правому — iменна планка з написом: „CAPV G. Le Blanc“.
    — А що значить „capv“?
    — Capitaine de vaisseau, — пояснила Рашель. — Капiтан першого ранґу — так само, як ви. Тiльки тато був вiйськовий, а ви цивiльний.
    Вона зняла з моїх грудей батькiвську планку, а натомiсть прикрiпила мою, з кiтеля: „CAPT S. Matusiewicz“. Потiм змiряла мене пильним поглядом i запитала:
    — То ви будете його носити?
    Я скуйовдив її бiляве волосся.
    — Певна рiч. Я капiтан, а отже, маю носити капiтанську форму.
    Рашель аж засяяла вiд радостi. Вона стала навшпиньки й поцiлувала мене в щоку.
    Почуваючи себе трохи нiяково, я вiдiйшов до iнтеркому, зв’язався з кают-компанiєю й викликав до себе Ахмада. Коли вiн прийшов, я виконав належнi процедури для його призначення на посаду другого пiлота, а за сумiсництвом — старшого помiчника капiтана. Ахмад був у цiлковитому захватi й дуже хвилювався.
    Потiм я запросив до штурманської Арчiбальда Ортеґу, якого iмператор призначив менi за бортiнженера. Поки ми його чекали, новоспечений другий пiлот неквапом ходив по рубцi, розглядаючи її чiпким, професiйним поглядом. Нарештi зупинився перед вмонтованим у стiну боксом з легкою зброєю i взяв звiдти пiстолет-паралiзатор.
    — Не люблю того, що вбиває на смерть, — сказав вiн. — Я мирна людина.
    З цими словами вистрiлив у Рашель. Тихо зойкнувши, вона впала навзнак на пiдлогу, а тим часом Ахмад уже цiлився на мене.
    — Вибач, Стефане. Ти завжди менi подобався.
    Ми стояли в рiзних кiнцях просторої рубки, i я розумiв, що не зможу нiчого зробити. Проте рвучко кинувся вперед у вiдчайдушнiй спробi врятувати ситуацiю. Наостанку я ще встиг почути гучне ревiння комп’ютера:
    — Бунт на кораблi! Спроба замаху на...
    По тому наступила тиша й пiтьма.


    18

    Опритомнiвши, я почув уривчастий зумер дзвiнка. Хтось дзвонив у дверi — стривожено й наполегливо. Вiдповiсти я не мiг, не мав навiть сили пiдняти повiки, що були мов налитi свинцем. В усьому тiлi вiдчував легеньке поколювання — так, нiби менi робили ультразвуковий масаж. Чи й справдi робили?...
    Нарештi я спромiгся поворухнутися, а трохи згодом примусив себе розплющити очi. Я лежав на пiдлозi посеред рубки, а мене оточувало мерехтливе зеленкувате сяйво. За кiлька крокiв вiд мене непорушно розпластався Ахмад, вiн ще й досi стискав у руцi пiстолет-паралiзатор.
    — Вам уже краще, капiтане, — почувся голос комп’ютера. — Доповiдаю: другий пiлот Раман учинив на борту заколот i зробив спробу замаху на вас. Вiн не послухався мого попередження, i менi довелося його нейтралiзувати. Потiм я надав вам допомогу.
    У дверi рубки продовжували настирливо дзвонити. Спершись лiктем на пiдлогу, я пiдняв голову й роззирнувся. Рашель лежала там, де й ранiше. Руки її були розкинутi, обличчя — блiде, без кровинки.
    — Що з нею? — запитав я.
    — Мiс Леблан непритомна, — вiдповiв комп’ютер. — Її життю нiщо не загрожує. Коли я вiдновлю вашу функцiональнiсть, то займуся нею.
    — А чому ти не захистив її?
    — На той момент вона вже склала повноваження командира корабля. Другий пiлот Раман мав вищий статус, i я не мiг втручатися.
    — От тупа залiзяка! — спересердя вилаявся я. — Ти ж дозволив йому вистрiлити i в мене.
    — У другого пiлота була несмертельна зброя. Проаналiзувавши ситуацiю, я дiйшов висновку, що ваше життя в безпецi, i вирiшив спочатку зробити попередження. А коли...
    — Заткнися! I негайно поверни до тями мiс Леблан. Крiм того, я наказую тобi мовчати аж до особливого розпорядження.
    — Слухаюсь, капiтане.
    Мерехтливе зеленкувате сяйво перемiстилося до Рашелi. Поколювання в моєму тiлi припинилося. Я пiдповз до Ахмада й забрав у нього пiстолет. Вiдтак зручнiше вмостився на пiдлозi обличчям до дверей i наказав розблокувати дверi.
    Як я й очiкував, за дверима був Арчiбальд Ортеґа. Щойно вiн переступив порiг, я вистрiлив у нього. Учень Аґатiяра мовчки гепнувся на пiдлогу.
    Насилу вставши, я пiдiйшов до Рашелi й опустився перед нею навколiшки. Вона поступово поверталася до тями. Нарештi її повiки затрiпотiли, вона розплющила очi й подивилася на мене тьмяним поглядом.
    — Тату... ой, дядечку Стефане... Що сталося?
    — Ахмад виявився ворогом. П’ятдесятником. Вiн хотiв захопити корабель. Як же сталося, що ти не розпiзнала його?
    Рашель пiдвелася й сiла, притулившись до стiни.
    — Вiн не п’ятдесятник. Я б упiзнала. I корабельнi детектори мовчали.
    Я розгублено розвiв руками:
    — То чому ж вiн напав на нас? Нiчого не розумiю!
    — Я теж. — Рашель поглянула навколо й побачила Ортеґу. — Мiстер Раман стрiляв i в нього?
    — Нi, це я. Про всяк випадок. Вiд паралiзатора ще нiхто не вмирав.
    Я допомiг Рашелi дiстатися найближчого крiсла. Вона розслаблено вiдкинулася на спинку й заплющила очi.
    — Як почуваєшся? — запитав я.
    — Нормально. Просто в головi туман. I слабкiсть.
    Я зв’язався по iнтеркому з кают-компанiєю i запросив Рiту з Аґатiяром в рубку. Ввiмкнувши екрани внутрiшнього спостереження, я переконався, що вони пiшли тiльки вдвох, а Шанкар лишився на мiсцi, наче приклеєний до екрана. Коли Аґатiяр i його дочка пiднялися на наступний ярус, я активував найближчий до них iнтерком, покликав професора i попросив його зняти слухавку. Той здивувався, але виконав моє прохання. Я вимкнув зовнiшнiй динамiк, щоб нас не чула Рiта, i запитав:
    — Професоре, той пiстолет Магдева ще у вас?
    — Так. А що?
    — Сталася одна... е-е, прикра пригода. Та спершу скажiть Рiтi, щоб iшла далi.
    Аґатiяр не став сперечатися i сказав дочцi:
    — Йди до капiтана, Рiто.
    Рiта теж без заперечень скорилася. Коли вона перейшла в наступний вiдсiк i дверi за нею зачинилися, я знову заговорив:
    — Професоре, повернiться до кают-компанiї й арештуйте пана Шанкара.
    Аґатiяр аж очi вирячив:
    — Що?!
    — Саме так. Я майже певен, що вiн нi до чого не причетний, але про всяк випадок його треба iзолювати. Тимчасово, до з’ясування всiх обставин.
    — Я не...
    — Будь ласка, професоре, зробiть, що я кажу. Всi пояснення — потiм. Замкнiть пана Шанкара в якiй-небудь каютi...
    — Каюта номер шiсть, — пiдказала Рашель. — Вона призначена для утримання пiд домашнiм арештом.
    В Аґатiяра був украй розгублений вигляд.
    — Мiстере Матусевич, ви...
    — Покладiться на мене, професоре. Зрештою, я капiтан цього корабля. Ви мусите виконувати мої накази.
    Коли у дверi рубки подзвонила Рiта, я через iнтерком попросив її трохи зачекати, щоб вона не бачила, як її батько з геть убитим виглядом заарештовує приголомшеного Шанкара. Лише пiсля того як Аґатiяр замкнув за своїм ґуру дверi каюти пiд номером шiсть, я дозволив Рiтi ввiйти.
    Побачивши непритомних Ахмада та Ортеґу, вона завмерла на порозi.
    — Що сталося, Стефане?
    — Поясню потiм, — сказав я. — А зараз допоможи нам з Рашеллю. У нас постпаралiзацiйний синдром. Десь тут має бути аптечка.
    Пара iн’єкцiй i кiлька проковтнутих капсул швидко зробили свою справу, i я одразу вiдчув полегшення. Рашелi теж стало краще, i на її щiчках знову спалахнув рум’янець.
    На той час вже прийшов Аґатiяр. Пiсля арешту Шанкара вiн був готовий побачити Ахмада й Ортеґу в недiєздатному станi, тому не виказав особливого подиву, а негайно зажадав пояснень. Я розповiв йому про Ахмадову спробу захопити корабель.
    — На щастя, вiн виявився дурнем. Видно, мало читав книжок та дивився фiльмiв i не брав участi у вiртуальних реальностях. Тодi б вiн знав, що одним з обов’язкiв бортового комп’ютера є захист капiтана.
    — А Арчi?
    — Це я зробив. Якщо Ахмад виявився зрадником, то й мiстер Ортеґа тепер пiд пiдозрою.
    — Нi! — рiшуче похитав головою Аґатiяр. — Це неможливо. Арчi — людина. Я взяв його на замiтку ще коли вiн був тринадцятилiтнiм хлопчаком, а я головував у журi Всепланетного конкурсу юних фiзикiв, i...
    — Мiстер Раман теж людина, — зауважила Рашель. — На кораблi працюють детектори, вони б виявили п’ятдесятника. Мiстер Раман — людина-зрадник... — Вона з вiдразою поморщилася. — Це огидно! Не розумiю, як може людина зраджувати своїх, працюючи на Чужих. Навiть якщо його шантажували життям близьких... Але ж iмператор запевнив, що всi його родичi в безпецi! Тодi я взагалi не збагну...
    — Церква Спокути! — раптом випалив Аґатiяр. — Так. Напевно.
    Рашель здивовано поглянула на нього:
    — Про що ви?
    — У нас на Магаваршi є така релiґiйна секта. Її головна доктрина полягає в тому, що теперiшнє становище людства — це кара за його злочини перед iншими цивiлiзацiями. „Покутники“ проповiдують смиреннiсть i покiрнiсть як неодмiнну умову очищення вiд грiхiв минулого.
    — Що за дурницi?! — обурилась Рашель. — Якi ще злочини, якi грiхи?! Та цi вашi „покутники“ несповна розуму! Доки Чужi не розв’язали вiйну проти людей, ми нiколи не зичили їм зла. Навпаки, в усьому допомагали. Без нас вони б ще не скоро вийшли в космос.
    Аґатiяр зiтхнув:
    — У тiм-то й рiч, моя люба. Саме в цьому я бачу найбiльшу помилку людства i його траґедiю. Ми вчинили наругу над природним ходом iсторiї i тепер розплачуємося за це. Скажiмо, тих же п’ятдесятникiв ми одним махом пересадили з примiтивних паротягiв на космiчнi кораблi, альвiв буквально за вуха витягли до зiрок з їхнього бронзового столiття, а ґаббари на час вiдкриття їхньої планети взагалi жили в печерах. З нашою допомогою вони занадто рано вийшли в космос.
    Аґатiяр пiдiйшов до розпростертого на пiдлозi Арчiбальда Ортеґи i сiв перед ним навпочiпки.
    — Нi, мiстере Матусевич, Арчi не може бути зрадником. А пiдозрювати пана Шанкара зовсiм безглуздо. У нього була купа можливостей видати нас чужинцям. Якби вiн був зрадником, нас схопили б ще в його будинку. Та що там! Якби вiн був зрадником, то нiякого пiдпiлля на Магаваршi вже давно не iснувало б.
    Я зiтхнув:
    — Ваша правда, професоре. Тут я погарячкував. Чесно кажучи, злякався. Ахмад, якого я добре знав, намагався зрадити нас. А вiн член Опору. Тож я зопалу подумав, що й пан Шанкар може... Але це справдi безглуздо. Його треба негайно випустити з-пiд арешту i попросити пробачення.



    19

    Зрештою вибачатися менi не довелося. Шанкар не тiльки визнав мої дiї правильними, а й повнiстю схвалив їх. Вiн навiть дорiкнув менi, що я надто поквапився звiльнити його з-пiд арешту — мовляв, менi слiд було ще трохи зачекати i зважити додатковi арґументи за та проти його можливого зрадництва.
    — Часом я думаю про те, скiльки „кротiв“ у наших лавах, — похмуро мовив вiн, — i менi стає страшно. На щастя, жодному з них ще не вдалося проникнути до командного складу й пiдiрвати орґанiзацiю зсередини... — Шанкар повернувся до Рiти: — Гадаю, мiс, що в лазаретi вiйськового корабля знайдуться необхiднi для „розв’язування язика“ засоби. Я маю на увазi насамперед похiднi пентоталу, атропiну i скополамiну, а також нейрошунти й ментоскоп. Будь ласка, пошукайте їх.
    Коли Рiта, отримавши допуск начальника медсанчастини, вийшла з рубки, щоб виконати Шанкарове доручення, Аґатiяр, нервово кусаючи губи, звернувся до нього:
    — Я не думаю, що це гарна iдея, ґуру. Рiч не в тому, що я проти допиту мiстера Рамана, але...
    — Але ти проти присутностi на ньому твоєї дочки, — зрозумiв Шанкар. —Щодо цього не переживай. Моїх скромних знань з фармаколоґiї цiлком досить, щоб упоратися з цiєю неприємною справою. А вiд Рiти вимагається лише наготувати все необхiдне. Далi я не потребуватиму її допомоги.
    Якийсь час Аґатiяр стояв мовчки, продовжуючи кусати губи.
    — Я... боюсь, тобi потрiбен помiчник. Мiстер Раман молодий i дужий, а ти...
    Шанкар засмiявся, хрипко й уривчасто:
    — Не бiйся, Свамi. Твоя допомога менi також не потрiбна. Моїм асистентом буде твiй любий Арчi.
    — Отже, ви знiмаєте з нього всi пiдозри? — втрутився я.
    — Вчора вiн забив трьох п’ятдесятникiв. Про iнсценування не може бути й мови — їх трупи бачила наша людина з полiцiї. То були „свiжi“ мерцi, забитi лише чверть години тому.
    Я зiтхнув:
    — Гаразд, здаюся. Я дозволю мiстеровi Ортезi виконувати обов’язки бортiнженера, втiм, за однiєї умови: що не буду присутнiм пiд час його пробудження. Вiн справляє враження людини рiшучої i може дати менi здачi. А комп’ютер розцiнить це як напад на капiтана.
    Аґатiяр та Шанкар перезирнулись i обмiнялися силуваними усмiшками. Шанкар сказав:
    — Тодi ми зробимо це в лазаретi. Там i пояснимо йому ситуацiю.
    Нам не довелося тягти на своїх плечах двох дорослих чоловiкiв. Ми повантажили їх на антиґравiтацiйну платформу, i Аґатiяр iз Шанкаром подалися слiдом за нею в лазарет.
    Коли ми з Рашеллю залишилися в рубцi удвох, я вимкнув верхнє освiтлення i, сидячи в напiвтемрявi, спрямував свiй погляд крiзь прозору передню стiну на всiяний зорями космос. У правому верхньому кутку виднiвся великий жовтий диск — такий вигляд мало наше сонце на вiдстанi трьох з половиною астрономiчних одиниць. Десь навколо нього оберталася крихiтна порошинка — планета Магаварша, яка донедавна була моїм домом i моєю в’язницею. Як i ранiше, я вважав її своєю батькiвщиною — адже батькiвщину не вибирають, — але бiльше не думав про неї як про свою домiвку. Мiй рiдний дiм був тут, серед зiрок...
    — Дядьку Стефане, — перервала мої роздуми Рашель, — а хто ж тепер буде другим пiлотом?
    — Навiть не знаю... Може, спробуєш ти?
    Її очi засяяли:
    — А можна?
    — Чому б i нi? Ти й так маєш всi коди доступу. До того ж ти самостiйно привела „Зорю Свободи“ у систему Магаваршi.
    — На автопiлотi, — зауважила вона. — I взагалi, це було незаконно. А тепер я стану справжнiм другим пiлотом!
    — Гм-м... Щодо законностi, то вона досить спiрна. Дуже сумнiваюся, що я законний капiтан.
    — Ви — законний, — палко запевнила мене Рашель. — Ви досвiдчений пiлот, i у вас є капiтанське звання.
    У вiдповiдь я всмiхнувся їй:
    — Гаразд, домовилися. Я законний капiтан, а ти — законний другий пiлот.
    Невдовзi до штурманської повернувся Аґатiяр.
    — Арчi вже прочухався, йому все пояснили. Вiн з паном Шанкаром зайнявся... е-е... процедурою.
    — А де Рiта? Залишилася з ними?
    — Звiсно, нi. Вона оглядає корабель. — Професор сiв у крiсло артилериста i кiлька хвилин мовчав, дивлячись на зорi. Проте вiн не милувався ними, а нiби щось вираховував. — Якщо я правильно зорiєнтувався, зараз дром-зона знаходиться десь унизу.
    — Саме так, — кивнув я i скомандував комп’ютеру позначити її мiсце розташування. — На цьому кораблi ми зможемо дiстатися туди годин за п’ятнадцять.
    — Ви вже прораховували можливi маршрути?
    Я самовдоволено посмiхнувся:
    — У цьому немає потреби, професоре. У своїй вiртуальностi я часто вiдправлявся на Землю, бував бiля багатьох сусiднiх зiрок. Через Дельту Октанта, на жаль, жоден мiй маршрут не проходив, зате через Пiвденну Полярну Зорю, Сиґму Октанта, я пролiтав кiлька разiв. А звiдти до Дельти рукою подати.
    — Полярiс, як i Земля, тепер належить ґаббарам, — озвалася Рашель. — З’являтися там небезпечно.
    — Знайдемо iнший шлях. Немає проблем. Зараз для нас головне — вирiшити, як нам забратись iз системи Магаваршi. Особисто я пропоную не ризикувати, намагаючись скористатися нашою дром-зоною, а летiти до Адiтi. На цьому маневрi ми втратимо пiвтора мiсяцi, зате напевно вцiлiємо, Чужi не довiдаються, що нам вдалося залишити планету.
    Аґатiяр заперечливо похитав головою:
    — Сумнiваюся, щоб пан Шанкар погодився з вами. Для нас найважливiше якнайшвидше потрапити на Терру-Ґаллiю, а не приховувати вiд Чужих свою втечу з Магаваршi. До того ж ви перебiльшуєте ризик: дром-зона велика, i лише тiльки контролюють її, та аж нiяк не блокують. Безумовно, вони помiтять нас, але не встигнуть перехопити.
    — Пан професор каже правду, — зауважила Рашель. — Так само було в нашiй системi, поки ми не переорiєнтували всi канали другого роду. Розвiдники чужинцiв спокiйно пробиралися в дром-зону i втiкали вiд наших патрулiв.
    Зрештою я визнав слушнiсть їх арґументiв. Ми вивели на навiґацiйний екран схему дослiджених каналiв i почали обговорювати переваги та недолiки рiзних маршрутiв.
    Однак це тривало недовго. За чверть години до рубки зайшла Рiта i попросила мене пiти з нею. Вирiшивши, що це пов’язано з Ахмадом, я залишив на вахтi Рашель з Аґатiяром i подався за нею.
    Але до лазарету ми не дiйшли. Рiта зупинилася бiля дверей каюти з лаконiчною табличкою на дверях „CAPITAINE“.
    — Серед офiцерiв корабля, — сказала вона, — лiкар посiдає останнє мiсце в команднiй iєрархiї. Проте в нього є одна прероґатива, якої не має жоден з членiв екiпажу, крiм капiтана: вiн може заходити до будь-якої житлової каюти без дозволу її мешканця.
    На пiдтвердження своїх слiв, Рiта притулила великого пальця до сенсорної пластини замка, i дверi розчинилися. Ми ввiйшли досередини.
    Капiтанська каюта виявилася невеликою i напрочуд затишною кiмнатою, в усiй її обстановцi вчувалася якась дитяча безпосереднiсть. Побачивши на розстеленому лiжку зiм’яту квiтчасту пiжаму, я зрозумiв, що всi три мiсяцi польоту батькову каюту займала Рашель.
    — Тут жила Рашель, — повiдомила й без того очевидний факт Рiта. — Можна не сумнiватися, що незабаром вона звiльнить цю каюту для тебе, а сама переселиться в iншу i прихопить з собою одну рiч, на яку тобi таки варто поглянути. Маю на увазi ось це фото.
    Рiта вказала на голоґраму, що стояла на робочому столi праворуч вiд консолi термiналу. Там було зображено троє людей, i серед них... Нi, це був не я, хоча на якусь мить менi здалося, що бачу себе. Чоловiк на знiмку був старший, рокiв за сорок, волосся мав русяве, а не каштанове, як у мене, а шкiру — свiтлiшу. Зате статура, риси обличчя... просто неймовiрно! Його цiлком можна було прийняти за мого старшого брата. Ще нiколи я не зустрiчав такої разючої схожостi мiж чужими людьми!
    Поруч iз чоловiком стояла красива бiлява жiнка моїх рокiв, може трохи молодша, а попереду них прилаштувалася Рашель — iз заплетеним в кiску волоссям, одягнена в коротеньке картате платтячко.
    — Я вирiшила, що ти маєш це побачити, — продовжувала Рiта. — Чомусь я впевнена, що Рашель не лише сховає цю фотоґрафiю, але й при першiй-лiпшiй нагодi помiняє знiмки в досьє екiпажу. Ти ж догадуєшся, хто цей чоловiк?
    — Так, — хрипло вiдповiв я. — Здогадуюся.
    — I розумiєш, що це значить?
    Я промовчав, бо все було ясно без слiв. I те, чому Рашель прив’язалася до мене буквально з першої секунди, i те, чому так наполегливо пропонувала менi одягти батькiвський мундир, i мимовiльне „тату“, що вирвався в неї, коли вона прийшла до тями пiсля паралiзатора...
    — Дiвчинка втратила батька, — знову озвалася Рiта. — Втратила за жахливих обставин. Вона прилетiла на чужу, ворожу планету — i зустрiла там тебе. Свого батька, що чудом воскрес iз мертвих. Живого, неушкодженого i, напевно, такого ж доброго, турботливого та люблячого. Що ти на це скажеш, Стефане?
    — Скажу, що... — Я вiдчув, як у мене пересохло в горлi. — Скажу, що завжди мрiяв про таку дочку...



    20

    Пiвторагодинний допит Ахмада повнiстю пiдтвердив його приналежнiсть до „покутникiв“. Шанкар з Ортеґою з’ясували iмена всiх учасникiв пiдпiлля, яких вiн знав i якi, вiдповiдно, перебували „пiд ковпаком“ у Чужих. Таких, на щастя, виявилося небагато, лише двадцять три особи — орґанiзацiйна структура Опору була розрахована на мiнiмiзацiю можливих втрат у разi провалу чи зради з боку своїх членiв.
    — Я чекав гiршого, — пiдбив пiдсумок Шанкар. — Будемо сподiватися, що найближчим часом цих людей не чiпатимуть — боятимуться викрити мiстера Рамана. Ну, а ми перед самим проривом у дром-зону вiдправимо на Магаваршу зашифроване повiдомлення. Поза сумнiвом, чужинцi перехоплять його й розшифрують, але їм знадобиться щонайменше кiлька годин. Цього має вистачити, щоб замести всi слiди.
    — Отже, — сказав я, — ми полетимо через нашу дром-зону?
    — Тiльки так i не iнакше. Чужим уже вiдомо, що Терра-Ґаллiя зацiкавилася Магаваршою, тому нема сенсу вдаватися до обхiдних маневрiв. Найголовнiше зараз — це час.
    Я викликав на навiґацiйний екран схему розташування каналiв i запропонував Шанкаровi з десяток можливих маршрутiв. Проте його це нiтрохи не зацiкавило.
    — Зараз не та ситуацiя, щоб заздалегiдь прокладати маршрут, капiтане. Нам не можна користуватися дослiдженими каналами, навiть тими, що ведуть до незаселених систем. А раптом Чужi саме там розташували свою перевалочну базу. Я пропоную на повнiй швидкостi скерувати корабель у дром-зону i просто пiрнути в найближчий недослiджений канал другого роду. Потiм ми зробимо ще кiлька переходiв, щоб позбутися погонi, — i лише тодi, опинившись у безпецi, подумаємо над подальшим маршрутом.
    Всi пристали на цю пропозицiю. Я „висвятив“ Ортеґу на бортiнженера i вiдправив його на вахту в реакторний вiдсiк. Арчiбальд запевнив мене, що не тримає зла за той пострiл з паралiзатора. За його словами, вiн на моєму мiсцi вчинив би так само. Та все ж неприємний осадок пiсля того iнциденту лишився.
    Непритомного Ахмада ми перенесли до каюти номер шiсть. Слiдiв катувань на його тiлi не було, проте виснажений i змарнiлий вигляд свiдчив про те, що останнi пiвтори години були не найкращi в його життi.
    Мене охоплювали вкрай суперечливi почуття. Я був знайомий з Ахмадом понад п’ять рокiв i вважав його гарним хлопцем. Взагалi я важко сходжуся з людьми, у мене багато приятелiв, але зовсiм мало друзiв, i одним з них був Ахмад, якому я довiряв бiльше, нiж будь-кому iншому. А в результатi вiн виявився зрадником. Вiн зрадив мене не лише як друга, а й як людину. Вiн зрадив усе людство — i не мало значення, з яких спонукань. Хай навiть вiн керувався високими моральними принципами, хай навiть погоджував свої вчинки з власним сумлiнням — однак вiн зрадив своїх, працюючи на Чужих...
    — I що з ним робити? — розгублено запитав я в Шанкара.
    Вiн здивовано поглянув на мене:
    — Ви тут командир, сер, вам i вирiшувати. Мiстер Раман намагався захопити корабель, який виконував бойове завдання. Таким чином, вiн пiдлягає суду за законами воєнного часу.
    Я важко зiтхнув:
    — Я не вiдчуваю за собою право судити будь-кого. Тим бiльше Ахмада, який багато рокiв був моїм напарником. Коли доберемося до Терри-Ґаллiї, передам його мiсцевiй владi. Нехай вони вирiшують його долю.



    21

    На вiдмiну вiд „Зорi Свободи“ кораблi Чужих, що патрулювали дром-зону, не дотримувалися повного радiомовчання, i завдяки цьому ми визначили їх розташування задовго до того, як вони запеленґували нас. Не можна сказати, що наша поява стала для них цiлковитою несподiванкою: вони вже знали, що на Магаваршу висадився десант iз Терри-Ґаллiї, i припускали можливiсть прориву в дром-зону. Але космос справдi великий, i навiть у межах однiєї планетної системи не можна встежити за перемiщенням усiх дрiбних об’єктiв — чи то метеоритiв, чи астероїдiв, чи зорельотiв.
    Пiсля тригодинного розгону з п’ятдесятикратним прискоренням я дав команду заглушити ходовi двигуни, i тепер крейсер мчав за iнерцiєю зi швидкiстю дев’ятнадцять мiльйонiв кiлометрiв на годину, стрiмко наближаючись до зовнiшньої границi дром-зони. Коли радари патрулiв виявили нас, ми були всього за двадцять двi хвилини вiд нашої мети. Бортовий комп’ютер, оцiнивши диспозицiю ворожих кораблiв, напрямок їхнього руху, швидкiсть та маневренiсть, видав на тактичний дисплей сценарiї можливого розвитку подiй.
    — Гм, непогано... — пробурмотiв собi пiд нiс Аґатiяр, що сидiв у крiслi спостерiгача (це був позаштатний пост у командi „Зорi Свободи“). — Iдеальний курс, мiстере Матусевич! Навiть якщо нам не вдасться здiйснити на такiй швидкостi перехiд, ми безперешкодно прослизнемо через усю дром-зону i зможемо повторити спробу.
    — Все вдасться, — упевнено заявила Рашель. — У нас чудовий корабель, розумний комп’ютер i вiдважний капiтан.
    Я аж нiяк не подiляв її райдужного оптимiзму. Найбiльша проблема полягала в тому, що точне мiсце розташування входу в канал не можна було визначити наперед — вiн мiг вiдкритися як у самiй точцi „проколу“ просторового континууму, так i в будь-якому iншому мiсцi своєї „рiдної“ територiї, радiус якої варiювався в межах кiлькох десяткiв кiлометрiв.
    За звичайних обставин така „примхлива“ поведiнка каналiв спричиняла лише до незначних незручностей, пов’язаних з тим, що кораблю доводилося робити додатковi маневри з урахуванням розташування горловини вiдкритого каналу. Однак при нашiй шаленiй швидкостi нi про яке тонке маневрування не могло бути й мови. Залишалося покладатися лише на везiння та ще на iнтуїцiю пiлота, який вибирав час i мiсце „проколу“.
    У своїх вiртуальних подорожах я нiколи не входив у канал на великiй швидкостi. Мiй вигаданий свiт не допускав iснування Чужих та ведення бойових дiй, тому не виникало потреби втiкати вiд ворога чи стрiмко прориватися в дром-зону. У рештi ж випадкiв швидкiсть входу корабля в канал не мала нiякого значення: на виходi вiн однаково перебував у станi спокою вiдносно зорi, довкола якої оберталася дром-зона.
    Очевидячки, бортовi комп’ютери патрулiв були не гiршi за наш i видали такий самий проґноз — що нас неможливо перехопити. Втiм, чужинськi кораблi все одно кинулися нам навперейми, але в їх маневрах не вчувалося ентузiазму, вони просто дiяли за iнструкцiєю. До того ж негайно вiдкрили в нашому напрямку безладний вогонь, хоча було ясно, що на вiдстанi кiлькох мiльйонiв кiлометрiв плазмовi та лазернi залпи абсолютно неефективнi, а ракети не поцiлять у мiшень, що рухається зi швидкiстю п’ять тисяч кiлометрiв на секунду. Навiть коли припустити, що система наведення спрацює з неймовiрною точнiстю, вистачить короткочасного iмпульсу ходових двигунiв, щоб за секунду до зiткнення ухилитися на кiлькасот метрiв.
    На пiдходi до дром-зони Шанкар, отримавши мiй дозвiл, нарештi вiдправив на Магаваршу радiосиґнал зi стиснутою й зашифрованою iнформацiєю стосовно Ахмада Рамана, а потiм ще двiчi продублював повiдомлення i доповiв:
    — Справу зроблено, капiтане.
    Я лише коротко кивнув у вiдповiдь, позаяк ми вже досягли границi дром-зони, i тепер уся моя увага була зосереджена на тактичному дисплеї. До першого на нашому шляху каналу залишалося пiвтори хвилини.
    Беручи участь у вiртуальних реальностях, я неодноразово був свiдком реакцiї новачкiв, якi з безмежним подивом виявляли, що дром-зона аж нiяк не напхана гiперканалами, що насправдi вони розташованi на значнiй вiдстанi один вiд одного. Сто мiльярдiв, звiсно, велике число, але й розмiри дром-зони чималенькi: у системi Магаваршi її об’єм перевищує п’ятсот квiнтильйонiв кубiчних кiлометрiв, i простий розрахунок показує, що пряма, довiльно проведена крiзь дром-зону, перетинає в середньому лише три чи чотири областi входу-виходу каналiв другого роду.
    А втiм, я прокладав курс не навмання. Бортовий комп’ютер „Зорi Свободи“ зберiгав у своїй неосяжнiй пам’ятi докладну карту дром-зони системи Магаваршi з усiма дослiдженими й недослiдженими каналами. Керуючись цiєю схемою, я розрахував таку траєкторiю польоту, щоб наш корабель на своєму шляху „зачепив“ областi двадцяти трьох каналiв. Таким чином, ми мали двадцять три спроби для втечi, i однiєю з них неодмiнно мусили скористатися...
    За сто тисяч кiлометрiв вiд першого зустрiчного каналу я послав уперед резонансний iмпульс. Блакитне сяйво вiдкритої горловини спалахнуло трохи осторонь, i через двадцять секунд ми пролетiли повз нього на вiдстанi тридцять кiлометрiв по правому борту. Це була цiлком моя вина: я не встиг зреаґувати i дати згоду на пропозицiю бортового комп’ютера протягом семи секунд задiяти бiчнi двигуни корабля. Певнiше, я не так забарився, як засумнiвався — адже в разi невдачi це могло призвести до змiни запланованого курсу, а тодi полетiли б шкереберть усi мої плани пройти через двадцяти три канали... Тобто вже через двадцять два.
    Другий канал вiдкрився точнiсiнько за курсом, але з невеликим запiзненням, i наш корабель пронiсся крiзь ще не сформовану горловину, яка не була готова спрямувати нас у гiперпростiр. Аґатiяр стиха вилаявся тамiльською, а з грудей Рашелi вирвалося розчароване зiтхання. Зате Шанкар був самим утiленням незворушностi.
    Вiдкриття третього за чергою каналу знову вiдбулося з чималим вiдхиленням вiд курсу, а четвертий, розташований неподалiк попереднього, я вирiшив проiґнорувати i послав резонансний iмпульс у напрямку п’ятого. Щойно попереду за курсом виникло блакитне мерехтiння, на тактичному дисплеї з’явилася рекомендацiя: протягом 13,73 секунд запустити бiчну тягу з прискоренням 83,12 g. За його розрахунками, iмовiрнiсть потрапляння в канал складала 99,24 вiдсотки. На ухвалення рiшення менi вiдводилося шiсть секунд.
    Запропоноване прискорення перевищувало ту критичну величину, при якiй на кораблi вiдмовили ґравiкомпенсатори. I хоча Рашель запевняла, що знешкодила вiрус, а Шанкар з Аґатiяром однозначно пiдтвердили це, я все-таки вагався цiлих чотири секунди. А коли минула п’ята, дав наказ виконати маневр.
    Наступну третину хвилини я напружено чекав смертi — миттєвої, майже безболiсної, але вкрай неприємної з естетичного погляду. Проте все обiйшлося: ґравiкомпенсатори спрацювали безвiдмовно, i про величезне прискорення корабля свiдчили лише цифри на дисплеї.
    А ще за пiвхвилини „Зоря Свободи“ увiйшла точно в центр вiдкритої горловини каналу. Простiр за прозорою передньою стiною рубки запалахкотiв усiма кольорами райдуги: наш корабель, породження тривимiрного матерiального свiту, стрiлою пронизував чужорiдний континуум з п’ятьма просторовими i двома часовими вимiрами.
    Я щось закричав. Не пам’ятаю, що саме — це був якийсь войовничий, радiсний клич. Рашель, геть-чисто забувши про свiй статус другого пiлота, пiдхопилася з крiсла й кинулась менi на шию.
    — Ох, дядечку Стефане! Ви такий... такий... Ви — найкращий!..
    Аґатiяр нерухомо сидiв у крiслi з заплющеними очима. З усього було видно, що вiн трохи не зомлiв.
    Шанкар повернув голову i спрямував на мене захоплений погляд.
    — Мiй хлопчику, — сказав вiн, вiдкинувши формальностi. — Ви неперевершений пiлот. Кращий на всiй Магаваршi... а втiм, нi, це для вас не комплiмент. Бути першим хлопцем на селi — невелике досягнення. Але я впевнений, що й на Террi-Ґаллiї мало знайдеться пiлотiв, що могли б зрiвнятися з вами в майстерностi.
    Не знаючи, що й вiдповiсти, я знову перевiв погляд на оглядову стiну, за якою палахкотiв буйством кольорiв гiперпростiр. Ми мчали недослiдженим каналом до якоїсь невiдомої зорi в невiдомiй нам частинi Ґалактики.



    22

    Незалежно вiд реальної довжини каналу другого роду час переходу по ньому був строго фiксований i дорiвнював тридцяти чотирьом годинам дев’ятнадцятьом хвилинам i тридцяти трьом з хвостиком секундам. Ця константа, найпевнiше, була похiдною вiд так званих свiтових констант — ґравiтацiйної сталої, числа Планка, швидкостi свiтла та iнших, — одначе з часiв Марушкопулоса вченим так i не вдалося вивести для неї фiзично обґрунтовану формулу. Те ж стосувалося й тривалостi переходу каналами першого роду, що складала майже сто сiмнадцять секунд.
    Кажучи про час, я мав на увазi власний, бортовий час корабля. Абсолютний же час, ґалактичний, не був фiксований i залежав як вiд вiдстанi мiж точками входу та виходу, так i вiд потужностi резонансного ґенератора.
    При переходi дослiдженим каналом другого роду найоптимальнiшим варiантом вважалася синхронiзацiя власного бортового часу з об’єктивним ґалактичним. Проте в разi проходження через недослiджений канал рекомендувалося запускати ґенератор на максимальнiй потужностi, щоб не втратити роки, чи навiть десятилiття, на той випадок, якщо цей канал веде до якоїсь вiддаленої зiрки за межами Ґалактики.
    Резонансний ґенератор „Зорi Свободи“, швидкiсного вiйськового судна, мав достатнi ресурси, щоб лише за чотирнадцять годин об’єктивного часу пройти канал довжиною п’ятдесят кiлопарсекiв. Я вiддав бортiнженеру Ортезi розпорядження пiдтримувати його потужнiсть на рiвнi двох третин вiд граничної — цього вистачало, щоб за будь-яких, навiть найнесприятливiших, обставин ми витратили на перехiд не бiльше двадцяти чотирьох годин.
    За нашим же власним часом, як не крути, до виходу з каналу залишалося приблизно пiвтори доби. Першi двi години польоту я напружено стежив за роботою всiх систем, поки нарештi не переконався, що вони функцiонують iдеально, без найменших вiдхилень вiд норми. Лише тодi я дозволив собi розслабитися — i тiєї ж митi мене здолала така втома, що я ледве доповз до своєї каюти. Я не спав повноцiнно з моменту пробудження в пiдземному сховку iмператора, а вiдтодi минуло багато часу i сталося чимало важливих подiй. Хiба що в шатлi я дозволив собi кiлька годин подрiмати, поки вiн летiв по iнерцiї до метеоритного пояса, а ще пiсля розгону крейсера Аґатiяр iз Шанкаром переконали мене пiти вiдпочити — проте тодi я здебiльшого вертiвся в лiжку, хвилюючись перед першим у моєму життi реальним гiперпереходом. Тепер всi тривоги залишилися позаду, отож я спокiйно проспав чотирнадцять годин поспiль, що було для мене своєрiдним рекордом.
    Прокинувшись, я негайно подався до штурманської рубки i застав там одного Арчiбальда Ортеґу, який сидiв у капiтанському крiслi. Щойно я ввiйшов, вiн рвучко пiдхопився з мiсця й вiддав честь:
    — Капiтане, сер! Доповiдаю: всi системи корабля функцiонують нормально, полiт проходить у повнiй вiдповiдностi з ґрафiком.
    Кiлька секунд я очманiло дивився на нього. Мало того, що Ортеґа салютував менi й рапортував по-воєнному, — на ньому ще й був флотський мундир! Такий самiсiнький, як у мене, лише з вiдзнаками лейтенанта-командора — чи то пак капiтана третього ранґу.
    — Вiльно, старпоме, — сказав нарештi я, експромтом призначивши Ортеґу своїм першим помiчником. — Давно на вахтi?
    — Вiдтодi, як ви пiшли спати, сер.
    — Тодi вам час вiдпочивати. Ви вiльнi.
    Вiн знову козирнув:
    — Старший помiчник вахту здав!
    — Капiтан вахту прийняв, — вiдповiв я й сiв у крiсло. — До речi, де iншi?
    — Старi сплять. — Скiнчивши чергування, Ортеґа перестав корчити з себе ревного служаку. — Дiвчинка теж. А Рiта недавно прокинулась i зараз господарює на камбузi. Очевидно, їй уже набридли сандвiчi з харчових автоматiв. — Вiн хмикнув. — Менi теж.
    — Тодi йдiть i повечеряйте по-людськи. А Рiту попросiть, щоб принесла менi снiданок.
    Залишившись у рубцi сам, я приготував собi каву й перевiрив показники всiх приладiв. Як i рапортував Ортеґа, корабельнi системи функцiонували без найменших вiдхилень. Щоправда, реактор споживав забагато термоядерного палива, пiдтримуючи задану потужнiсть резонансного ґенератора, проте мене це не турбувало: запасiв зрiдженого дейтерiю нам вистачало, щоб тричi перетнути вiд краю до краю всю Ґалактику.
    Пiсля перевiрки систем я викликав на екран допомiжного термiналу iсторичнi вiдомостi про Терру-Ґаллiю. У своїх вiртуальних космiчних подорожах я вiдвiдував багато рiзних людських систем, але цю планету завжди обминав. У усiх довiдниках Терра-Ґаллiя фiґурувала як населений свiт третьої катеґорiї — звичайний середнячок, що не вiдiгравав вагомої ролi у своєму реґiонi Ґалактики, i разом з тим був позбавлений тiєї специфiчної привабливостi, яку мали дикi, вiдсталi, ще не до кiнця освоєнi планети.
    Ознайомившись з докладним iсторичним нарисом про Терру-Ґаллiю, що його комп’ютер послужливо переклав менi анґлiйською, я був трохи здивований. Автори зовсiм не намагалися перебiльшити значення своєї планети в довоєнний перiод, вони вiдверто визнавали її другоряднiсть та пересiчнiсть i навiть певною мiрою пишалися цим. У їхнiй гордостi вчувалася чимала гординя: мовляв, ось ми, такi посереднi та другоряднi, зумiли встояти перед Чужими, тодi як решта планет зазнали поразки.
    В усiй довоєннiй iсторiї Терри-Ґаллiї був, мабуть, лише один цiкавий момент. Вона належала до так званої першої хвилi колонiзацiї, тобто була освоєна й заселена безпосередньо вихiдцями iз Землi. Це сталося ще на рубежi XXII та XXIII столiть, i — досить рiдкiсне на той час явище! — її освоєння фiнансувалося не з державного бюджету тiєї чи iншої країни, а за рахунок приватних iнвестицiй пiд патронажем Фонду iменi Ле-Пена, чиєю метою було, цитую, „врятування етнiчних французiв вiд повної асимiляцiї“. „Етнiчними французами“ називали представникiв бiлої субраси французької нацiї, якi на кiнець XXII столiття становили лише сiм вiдсоткiв вiд загальної кiлькостi населення Францiї. Бiльша половина цих „етнiчних французiв“ переселилася на Терру-Ґаллiю, i одним з перших законiв, ухвалених пiсля проголошення цiлком демократичної конституцiї, став дискримiнацiйний Iммiґрацiйний Кодекс, який фактично забороняв надання громадянства чи дозволу на проживання усiм без винятку „кольоровим“.
    Загалом, нi апартеїду, нi расової сегрегацiї як таких на Терри-Ґаллiї нiколи не було. Якщо вiрити авторам нарису, то „етнiчнi французи“, здобувши власну планету i позбувшись загрози асимiляцiї, незабаром заспокоїлися i до заїжджих гостей, якого б кольору шкiри тi не були, ставилися толерантно, без жодних проявiв упередження чи ворожостi. Однак дискримiнацiйнi правила iммiґрацiї збереглись аж до середини XXVII столiття, незважаючи на перiодичнi застереження з боку ООН з погрозами запровадження санкцiй проти планети. Вони були скасованi лише пiсля кумедного юридичного конфузу, коли члени невеликої колонiї дваркiв, що проживали на Террi-Ґаллiї, вiдповiдно до законодавства отримали мiсцеве громадянство, — адже в Кодексi не було й згадки про неземнi раси.
    Приблизно за чверть години в рубцi з’явилася Рiта, яка прикотила вiзок з розкiшним снiданком. Я смачно та ситно поїв, заразом розпитуючи її про те, що сталося на борту за час мого сну.
    Рiта, яка теж недавно прокинулася, могла розповiсти лише про першi вiсiм годин польоту. За її словами, нiчого особливого не трапилося, хiба що в Арчiбальда Ортеґи вийшла невелика сутичка з бортовим комп’ютером. Оскiльки я не залишив чiткого й однозначного розпорядження щодо свого заступника, комп’ютер визнав за такого Рашель, бо за посадою вона була другим пiлотом. Ортеґа ж обурився й наполягав, що старший пiсля мене — вiн. На щастя, все вирiшилось швидко i просто: не бажаючи конфлiктувати з „дядьком Арчi“, якому дуже захотiлося погратися в командира, Рашель розважливо самоусунулася, заявивши, що бере вiдпустку. Позбавлений почуття гумору комп’ютер суворо попередив її, що без дозволу капiтана це буде не вiдпустка, а „самоволка“. Коли ж Рашель проiґнорувала його попередження, вiн погодився пiдкорятися Ортезi.
    Я вирiшив покласти край анархiї на кораблi, тож найперше, що зробив пiсля снiданку, це побалакав з комп’ютером i наказав йому зафiксувати в пам’ятi командну iєрархiю: я — Ортеґа — Рашель — Шанкар — Аґатiяр — Рiта. Зрештою, обидва професори — не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище вiд них.
    Наступнi двi з половиною години мене нiхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монiтор каюти, зайнятi Ортеґою, Шанкаром та Аґатiяром. Усi троє спали, а останнiй ще й голосно хропiв. Принагiдно я завважив, що Арчiбальд повiсив свiй мундир на стiнi в ногах лiжка — мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потiм я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Вiн лежав на лiжку, втупившись у стелю. З часу допиту вiн, схоже, встиг прочуматися — чи то завдяки мiцному орґанiзмовi, чи то так добре подiяли Рiтинi лiки. В усякому разi зараз вiн мав вигляд цiлком здорової людини, хiба що був похмурий та пригнiчений.
    Пiсля деяких вагань я заглянув i до Рашелi. Вона теж спала — на бочку, пiдклавши руку пiд голiвку, зодягнена у свою квiтчасту пiжаму. Зiм’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босi ступнi.
    Подумки я поцiлував дiвчинку в чоло й вимкнув монiтор, думаючи про те, яка величезна вiдповiдальнiсть лягла на мої плечi. Нi, йшлося не про командування кораблем — тут я не сумнiвався, що впораюсь. А от чи зможу я замiнити Рашелi загиблого батька — це ще питання. Але бажання в мене було, притiм дуже велике. Я завжди мрiяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втiм, i вiд сина не вiдмовився б), але моя колишня дружина i чути не хотiла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рiк за роком повторювала, що нам ще рано заводити дiтей, а коли це „ще рано“ переступило за тридцять, я врештi не витримав i подав на розлучення.
    Вiдтодi пройшло майже п’ять рокiв, та ситуацiя на краще не змiнилася: я й далi мрiяв про доньку, але не спромiгся навiть на новий шлюб. Однак тепер, схоже, моя мрiя здiйснилася. Навiть двi мрiї вiдразу: я вирвався до зiрок i знайшов дочку. I якщо за зорi я не переживав, бо знав, що вони вже нiде вiд мене не подiнуться, то щодо Рашелi вiдчував сильнi побоювання: чи не розчарується вона в менi, чи не вирiшить зрештою, що я лише зовнi схожий на її загиблого батька, а насправдi не годен замiнити його...
    Я викликав з бази даних особовi справи всiх колишнiх членiв екiпажу „Зорi Свободи“ i переконався, що Рiта як у воду дивилася. Серед файлiв командира корабля, капiтана першого ранґу Жофрея Леблана, був знiмок людини, зовсiм не схожої на чоловiка iз сiмейної фотоґрафiї i, вiдповiдно, не схожої на мене. Коли я запитав у бортового комп’ютера, чи змiнював хтось файли з особової справи капiтана, той упевнено вiдповiв, що нi, а на моє прохання прокрутити вiдеозапис початку польоту, коли попереднiй екiпаж був ще живий, комп’ютер заявив, що не може цього зробити, оскiльки всi записи захищенi невiдомим йому паролем. Про те, хто цей пароль поставив, вiн i гадки не мав.
    „Але ж чому, сонечко?“ — думав я. — „Чому ти не хочеш, щоб я знав про свою схожiсть з твоїм батьком? Адже рано чи пiзно я б однаково про це дiзнався...“
    Зрештою я облишив цi думки i зажадав вiд комп’ютера перелiк наявних у бортовiй бiблiотецi матерiалiв про Чужих. Зараз я перебував у реальному, а не вiртуальному космосi, у Ґалактицi, що належала не людям, а чужинцям. I як командир справжнього, а не уявного космiчного корабля, я мусив якомога докладнiше дiзнатися про iстот, що загнали людство в резервацiї i прирекли його на вимирання. Я бiльше не мав права заплющувати очi на дiйснiсть.
    У бiблiотецi було кiлька об’ємистих моноґрафiй анґлiйською, зокрема „Iсторiя контактiв з позаземними цивiлiзацiями“, на якiй я й зупинився. Це виявилося саме те, чого я потребував. „Iсторiя контактiв“ мiстила багато фактичного матерiалу, досить „розжованого“ для неспецiалiста. Моноґрафiя читалася легко, з непослабною цiкавiстю, i я вже дiстався початку XXVIII столiття, коли до рубки ввiйшов Шанкар. Вiн подивився на мiй дисплей i схвально кивнув:
    — Розумне рiшення, капiтане, вам просто необхiдно заповнити прогалини у ваших знаннях. До речi, ви зробили правильний вибiр — я й сам збирався рекомендувати вам „Iсторiю контактiв“. Це настiльна книга кожного керiвника пiдпiлля. Вона була написана задовго до початку вiйни, тому не мiстить нiяких пропаґандистських клiше i зображає Чужих бiльш-менш об’єктивно.
    — Загалом об’єктивно, — погодився я. — I як на мене аж занадто. Часом менi стає гидко вiд того, з якою симпатiєю автори пишуть про деякi раси. Особливо про альвiв.
    На зморщеному обличчi Шанкара промайнула слабка подоба усмiшки.
    — О, альви! — промовив вiн, влаштовуючись у крiслi артилериста. — Колись нашi предки були просто закоханi в них. Вони не такi схожi на нас, як нереї-пятидесятники чи дварки, проте люди вважали їх чарiвними. Маленькi волохатi iстоти, що так нагадують персонажiв стародавнiх казок... Звiдси, мiж iншим, i виникла їхня назва, запозичена iз середньовiчної скандинавської мiфолоґiї, а також з фентезi — своєрiдного фольклору постiндустрiального суспiльства. Хоча iснує бiльш банальна гiпотеза, що „альв“ — просто спотворена вимова грецької лiтери „альфа“, адже рiдна планета альвiв обертається довкола зорi Бетельґейзе — Альфи Орiона.
    — Ви так спокiйно говорите про це, — я був здивований. — Знаючи, як ви ненавидите Чужих, я думав... ну...
    — Що я скаженiтиму, — допомiг менi Шанкар. — Зубами скреготатиму на кожну згадку про чужинцiв. Атож, я ненавиджу їх усiх, i альвiв також. Якби менi трапилася ця маленька волохата iстота, я без вагань скрутив би їй в’язи. Але нi ненависть, нi злiсть, нi жага помсти не повиннi нас заслiплювати й позбавляти розуму. Слiпий, безрозсудний боєць — це боєць-смертник, це просто гарматне м’ясо.
    Якийсь час ми мовчали. Я намагався зосередитися на „Iсторiї контактiв“, але в присутностi Шанкара не мiг. Надто вже багато питань хотiлося менi поставити патрiарховi Опору. I серед них було одне, яке так i вертiлося в мене на язицi...
    — Пане Шанкар, — несмiливо запитав я. — Може, менi просто здається, але... Словом, у мене склалося таке враження, що ви вважаєте нашу мiсiю вже виконаною, а Магаваршу — вже вiльною. Щойно ми прорвалися в дром-зону i ввiйшли в канал, ви заспокоїлися й поводитесь як переможець. А оскiльки вас не можна звинуватити в легковажностi, то залишається одне пояснення: вам щось вiдомо. Щось таке, чого не знаю я i що дозволяє вам упевнено дивитися в майбутнє.
    Шанкар ще трохи помовчав, проникливо дивлячись менi у вiчi.
    — А знаєте, я недооцiнив вашої кмiтливостi. Чи, радше, вашого тактичного чуття, здатностi швидко й безпомилково оцiнювати ситуацiю. Я бiльш нiж упевнений, що якби ви були присутнi при тiй нашiй нiчнiй розмовi з Рашеллю, то вiдразу б усе зрозумiли.
    — Що саме?
    — А от подумайте. Терра-Ґаллiя вiдправляє на Магаваршу розвiдувальний корабель, щоб установити контакт з нашим пiдпiллям. Пiд час попереднiх рейсiв до нашої планети розвiдники вичислили трьох людей, якi, за їхнiми здогадами, пов’язанi з Опором, — серед них i професор Аґатiяр. Одначе для встановлення контакту спорядили не трьох розвiдникiв, а цiлий диверсiйно-розвiдувальний загiн. Пiдкреслюю: не просто розвiдувальний, а диверсiйно-розвiдувальний! I проникнути на планету вiн мав не на маленькiй шлюпцi-стелс, що з огляду на секретнiсть було б доцiльнiше, а на мiжпланетному шатлi, оснащеному крiм звичайного озброєння чотирма позитронними ракетами. Так, звiсно, шатл також мав протирадарний захист, але ризик, що його запеленґують, був значно вищий. I якби йшлося лише про встановлення контакту з пiдпiллям, вiн не знадобився б. I не потрiбно було б надсилати на планету загiн з двох десяткiв людей. Не збиралися ж розвiдники йти до кожного з трьох iмовiрних учасникiв Опору цiлою юрбою.
    Кiлька секунд я розмiрковував над Шанкаровими словами. Певнiше, не над самими словами — нiчого нового вiн не сказав, — а над розставленими ним акцентами.
    — Ох, чорт!..
    — У тiм-то й рiч, капiтане. Це була не розвiдувальна мiсiя, а радше диверсiйна. „Зоря Свободи“ була провiсником не просто запланованого, а вже пiдготовленого вторгнення в нашу систему, i головне завдання цiєї диверсiйної ґрупи полягало в тому, щоб у контактi з пiдпiллям чи без нього спровокувати масовi заворушення на Магаваршi. За словами Рашелi, у кожному з семи людських свiтiв, куди потрапляла iнформацiя про Терру-Ґаллiю, починалися такi заворушення, i в п’яти випадках Чужi мусили ввести на планети вiйська. А щоб окупацiя Магаваршi почалася напевно, щоб ґарантовано вiдвернути увагу ворога вiд охорони дром-зони, на борту крейсера знаходилися добре пiдготовленi диверсанти. З цiєю ж метою шатл був оснащений позитронними ракетами: на той випадок, якщо чужинцi завагаються з початком окупацiї, атака на орбiтальнi станцiї пiдштовхне їх до рiшучих дiй.
    — Тепер розумiю, — кивнув я. — Виходить, корабель летiв вiд сусiдньої зорi не для того, щоб замаскуватися, а щоб непомiтно й безперешкодно вiдправити на Магаваршу десант?
    — Атож. Гадаю, план був такий: пiсля успiшного приземлення шатла „Зоря Свободи“ мала наблизитися до планети, запустити в глобальну iнфомережу пропаґандистський ролик про Терру-Ґаллiю, потiм прорватися в дром-зону й вислизнути з системи. Такий маневр переконав би чужинцiв у тому, що вони просто проґавили появу розвiдника.
    — Але цей план не спрацював, — зауважив я. — Чужi знають про висадку на планету. Мало того, вони, схоже, переконанi, що на Магаваршу висадився цiлий десант.
    — Це вже не має значення, капiтане. Головне, що чужинцi зреаґували саме так, як вiд них i очiкували. А наш прорив у дром-зону мав переконати їх, що вони вчинили правильно. Зараз вони думають, що ґаллiйськi аґенти, зазнавши невдачi, втекли; тож тепер зосередилися на придушеннi магаваршського повстання. Згодом вони, ясна рiч, запiдозрять неладне i про всяк випадок викличуть пiдмогу. Але буде вже пiзно.
    — Ви гадаєте, що вторгнення почнеться в найближчi днi?
    — Я цього певен. Як свiдчать бортовi записи корабля, час висадки на планету шатла з десантом був визначений заздалегiдь з точнiстю до кiлькох годин. А отже, атаки ґаллiйського флоту слiд чекати з дня на день. — Шанкаровi очi яскраво засяяли. — Свобода Магаваршi вже не за горами.



    23

    Ще на самому початку прориву в дром-зону, коли я вiддав наказ привести бортовi системи в режим повної готовностi до гiперпереходу другого роду, майже у всiх примiщеннях корабля спалахнули спецiальнi табло з магiчним числом 123573,14 — точною кiлькiстю секунд, якi ми мали провести в гiперпросторi. Щойно ми ввiйшли в канал, цифри почали свiй зворотний бiг до нульової позначки: сотi неслися безупинним потоком, десятi стрiмко змiнювалися, ледь вловимi оком, секунди клацали в унiсон з биттям серця, десятки секунд збiгали одна за одною статечно та неквапно, а сотнi й тисячi повзли зi швидкiстю слимака, викликаючи в мене роздратування.
    Коли на табло з’явилося число 1000,00, на всьому кораблi, як годиться, пролунала сирена, сповiщаючи про те, що до виходу з гiперпростору залишилося шiстнадцять хвилин i сорок секунд. Утiм, для нас це попередження було зайвим. На той час усi члени екiпажу, крiм Ортеґи, що нiс вахту в реакторному вiдсiку, вже зiбралися в штурманськiй рубцi, нетерпляче чекаючи на завершення першого в нашому життi мiжзоряного стрибка.
    За сто секунд до виходу знов пролунала сирена. Бортiнженер Ортеґа доповiв про запуск у холостому режимi ходових термоядерних двигунiв, а Шанкар, який зайняв пост артилериста, повiдомив, що всi бойовi системи корабля приведенi в стан готовностi.
    Нарештi комп’ютер почав вiдлiк останнiх десяти секунд. Я повнiстю зосередив увагу на тактичному дисплеї. Якщо пiсля виходу з каналу ми потрапимо в критичну ситуацiю — опинимося поблизу масивного космiчного тiла чи серед чужинських кораблiв, — доведеться негайно маневрувати, щоб уникнути катастрофи. З цiєю ж метою Шанкар напнув на свою голову ментошолом, щоб у разi потреби негайно вiдкрити по вороговi вогонь.
    Щойно на табло спалахнули нулi, рiзнобарв’я гiперпростору за прозорою стiною рубки миттю змiнилося густим розсипом зiрок на чорному оксамитi космосу.
    Тактичний дисплей видав звiт бортового комп’ютера, з якого випливало, що жодних масивних космiчних тiл чи об’єктiв штучного походження поблизу точки виходу не виявлено. Трохи розслабившись, я подивився на оглядовi екрани i на одному з них побачив невеликий червоний диск зорi, довкола якої оберталася дром-зона.
    Шанкар зняв ментошолом i рукавом комбiнезона витер спiтнiле чоло.
    — Схоже, все гаразд. На щастя, нас не занесло до чорта на роги. Ми, як i ранiше, десь у центральнiй частинi Ґалактики.
    — Сумнiваюся, — сказав я. — Щось тут не так.
    — А саме?
    — При такiй кiлькостi яскравих зiрок дуже мало тьмяних, далеких. Та й он те велике скупчення менi щось нагадує... Щоб я здох! Тепер зрозумiло! — Я наказав комп’ютеру iґнорувати всi об’єкти, яскравiшi за третю зоряну величину, а своїм супутникам повiдомив: — Ми якраз у чорта на рогах. Дивiться!
    Фiльтри в прозорiй стiнi рубки прибрали всi яскравi зiрки, i тепер нiщо не заважало нам споглядати захопливе видовище — розпростерту перед нами Ґалактику з чотирма спiральними, закрученими проти годинникової стрiлки рукавами. Вона була повернена в наш бiк майже перпендикулярно до своєї площини, а її видимий розмiр складав близько дев’яноста градусiв. Отже, нас роздiляла вiдстань у п’ятнадцять — двадцять тисяч парсекiв.
    Поруч iз собою я почув вражений вигук Рiти. Побачивши Ґалактику, вона миттю пiдхопилася вiдкидного стiльця попiд задньою стiною рубки i пiдбiгла до центрального пульта. Зараз вона стояла бiля мого крiсла, а її смагляве лице промiнилося захватом уперемiш зi страхом — їй було лячно перед такою величезною вiдстанню вiд дому.
    Рашель з Аґатiяром вiдреаґували на побачене стриманiше, проте й вони були враженi. Професор почасти подiляв i захват, i страх своєї доньки; зате в поглядi Рашелi читалося безмежне, нiчим не затьмарене зачарування. Вона була донькою вiльного, нескореного свiту, вона змалку сприймала мiжзорянi подорожi як щось природне й доступне для людини, тому її зовсiм не лякала безодня космiчних вiдстаней. Вона просто насолоджувалася цим видовищем.
    Вкрите густою сiткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцiй, але очi його палали вогнем.
    — Я завжди мрiяв побачити її... усю Ґалактику перед собою. Саме таку — не бiльшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками... — Вiн рвучко повернувся до мене. — Браво, капiтане! Вiтаю ваш вибiр каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „слiпий“ стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, i тепер лишилося одне — побачити вiльну Магаваршу. А тодi вже можна померти...
    — Де ми? — запитала Рiта, заворожено дивлячись крiзь оглядову стiну.
    — Очевидно, в одному iз зоряних кластерiв, — вiдповiв їй Аґатiяр. — Це розташованi за межами ґалактичної спiралi щiльнi скупчення зiрок. Вони бувають рiзнi за формою та розмiрами. Судячи з усього ми потрапили в досить великий сферичний кластер.
    Бортовий комп’ютер якраз закiнчив обчислення наших координат i видав на тактичний дисплей iнформацiю. Всупереч моїм очiкуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву — Кластер Келлера, на честь капiтана дослiдницького корабля, який вiдкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжнi стрибки“ (так на професiйному сленґу космольотчикiв називалися гiперпереходи другого роду). Це сталося ще сiм сторiч тому, проте Кластер Келлера, як i решта зоряних кластерiв, не був освоєний. Людям та iншим розумним расам цiлком вистачало зiрок у самiй Ґалактицi i в обох Магелланових хмарах, а такi маленькi острiвцi, вiдрiзанi вiд зовнiшнього свiту, нiкого особливо не приваблювали.
    — Нам знову пощастило! — заявив Шанкар. — Тут є дослiдженi канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвiдав сам Келлер по дорозi сюди й назад, а iншi проклали наступнi науковi експедицiї.
    — Користуватися ними небезпечно, — зауважив як завжди обережний Аґатiяр. — Якщо один з чужинських кораблiв пiшов за нами, то вiн, опинившись тут i з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад i сповiстить своїх.
    — Ну то й що? — недбало знизав плечима Шанкар. — Гадаєш, вони вiдразу кинуться перекривати всi п’ять каналiв? Дурницi! По-перше, у них є важливiшi справи, нiж посилати флотилiї в рiзнi кiнцi Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть... До речi, капiтане, скiльки часу ми провели в каналi? За ґалактичним вiдлiком, певна рiч.
    Я зробив запит комп’ютеру, i той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввiв у рiвняння ґрафiк потужностi резонансного ґенератора i видав результат: близько шести з половиною годин.
    — Ну от, — пiдсумував Шанкар. — Сумнiваюся, щоб переслiдувач, якщо вiн взагалi є, iшов за нами на такiй швидкостi. Добре, коли вiн з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактицi.



    24

    На вибiр подальшого маршруту ми витратили небагато часу i майже вiдразу зупинилися на каналi, розташованому вiд нас на вiдстанi всього двох десяткiв звичайних стрибкiв — цебто переходiв першого роду. Цей канал сполучав Кластер Келлера з iншим зоряним кластером — М28, також неосвоєним, але добре вивченим, оскiльки вiн знаходився майже в площинi Ґалактики. У кластерi М28 було бiльше двохсот дослiджених каналiв другого роду, i один з них, нiби спецiально створений для наших цiлей, вiв у середину Рукава Персея до безiменної зорi, що мала лише довжелезний каталожний номер. А там, усього за два звичайнi стрибки, бiля такої ж безiменної зiрки знаходився дослiджений канал до Зорi Дашкова, 175-ї Центавра.
    За ґалактичними мiрками ця система була близькою сусiдкою Землi. Вона належала до так званого Сектора Один, що охоплював область простору в радiусi тисячi свiтлових рокiв вiд Сонця i нараховував близько семи мiльйонiв зiрок. За всiх часiв цей сектор був найзаселенiший у Ґалактицi, що й не дивно: адже саме звiдси почалося освоєння людством космосу, до того ж у Секторi Один знаходилася також батькiвщина iншої розумної раси — альвiв.
    Зоря Дашкова, до якої ми вийшли в результатi кiлькох десяткiв звичайних стрибкiв i трьох затяжних, була червоним карликом, що зловiсно дивився на нас з оглядових екранiв, немов налите кров’ю око якогось пекельного чудовиська. Єдина планета системи, Земля Люґера, була геть непридатна для життя: вiд полюса до полюса охоплена бурхливою вулканiчною активнiстю, з ядучою атмосферою, яка на шiстдесят вiдсоткiв складалася з окису та двоокису вуглецю.
    — Не розумiю, — сказала Рiта, розглядаючи на екранi збiльшене телескопом зображення Землi Люґера, — навiщо було давати цiй зiрцi та планетi власнi iмена? Невже Дашков i Люґер не могли знайти симпатичнiшої системи? Адже в Ґалактицi вдосталь зiрок.
    — Зате ця знаходиться в Секторi Один, — зауважила Рашель. — Дуже престижно, щоб ви знали.
    Тим часом я зазирнув у вiдповiдну статтю каталоґу i, ознайомившись з нею, сказав:
    — Ага, Зорю Дашкова купили з аукцiону.
    — Як це „купили“? — здивувалася Рiта.
    — Не в тому сенсi, що вона належала комусь на правах приватної власностi. Просто наприкiнцi XXIII столiття право дати їй та планетi назву придбав Харкiвський клуб любителiв мiстики та жахiв. Мiж iншим, за дуже пристойну суму. Рашель правду каже: зоря в Секторi Один — це дуже престижно. Їх майже сiм мiльйонiв, але серед них, мабуть, немає жодної, яка б не мала власного iменi. Винятком є лише пара сотень зiрок, до яких мiцно „прилипли“ назви з древнього каталоґу Баєра-Флемстiда. Наприклад, Епсiлон Ерiдана, Тау Кита чи та ж Дельта Октанта. — Я прибрав з екрана зображення непривiтної Землi Люґера i вивiв схему каналiв. — Тут я накреслив шiстнадцять рiзних маршрутiв до Терри-Ґаллiї, якi, судячи з iнформацiї бортового комп’ютера, проходять через ненаселенi й незайнятi Чужими системи.
    Тепер уже до нас приєднався й Шанкар:
    — Я вже ознайомився з вашими маршрутами, капiтане. I навiть проаналiзував їх за рiвнем ризикiв. Оцi три — найбезпечнiшi. Ймовiрнiсть натрапити на випадковий патруль Чужих не перевищує пiввiдсотка. Та це за умови, що iнформацiя бортового комп’ютера про розташування чужинських баз точна i повна.
    — Звичайно, точна! — сказала Рашель, в її голосi вчулися нотки роздратування. — Невже ви гадаєте, що наше командування може пiдставити своїх розвiдникiв?
    — Аж нiяк, люба, — похитав головою Шанкар. — Проте зваж, що „Зоря Свободи“ залишила вашу систему майже чотири мiсяцi тому, а за цей час Чужi могли орґанiзувати кiлька нових баз для чергової атаки на Терру-Ґаллiю.
    Рашель видимо збентежилась.
    — Ваша правда, сер. Даруйте, я цього не врахувала.
    — Отже, вирiшено, — пiдсумував я. — Будемо обирати серед цих трьох. Мабуть, зупинимося на найкоротшому.
    Я вже збирався ткнути пальцем у вiдповiдний рядок, аж раптом почувся сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер попередив, що на вiдстанi двадцяти семи тисяч кiлометрiв вiд нас зареєстроване вiдкриття каналу першого роду, i вже за власною iнiцiативою вивiв на головний оглядовий екран збiльшене зображення дiлянки дром-зони, у центрi якої мерехтiло блакитне сяйво. Згiдно з даними комп’ютера цей канал вiв iз системи М’буто — також, за його iнформацiєю, незаселеної.
    З несподiваною для свого вiку спритнiстю Шанкар кинувся до артилерiйського пульта, напнув на голову ментошолом i за кiлька секунд привiв у повну готовнiсть усi бойовi системи корабля.
    Я теж не барився: негайно викликав Ортеґу й Аґатiяра, що вдвох перебували в реакторному вiдсiку, наказав їм готуватися до затяжного стрибка, а сам скерував „Зорю Свободи“ до найближчого каналу другого роду, розташованого за дев’ятсот кiлометрiв вiд нас.
    — Ну, це ж несправедливо! — обурювався я. — Летiли, летiли — i ось прилетiли!
    Серйозна небезпека нам не загрожувала, ми без проблем встигали втекти вiд ворога. Однак втеча означала „слiпий“ стрибок у недослiджений канал, пiсля якого нас знову занесе казна-куди, i знову доведеться починати все спочатку.
    Тим часом з вiдкритої горловини каналу виринув корабель. На наш подив, це був не якийсь дредноут i навiть не легкий патрульний крейсер, а зовсiм вутле суденце розмiрами з мiжпланетний шатл. Найвiрогiднiше, це була прогулянкова яхта, оснащена малопотужним ґенератором, призначеним лише для звичайних стрибкiв крiзь канали першого роду. Замiсть позивних вона радирувала сиґнал „SOS“, супроводжуючи його коротким повiдомленням кiлькома мовами, зокрема й анґлiйською: „Нас переслiдують, допоможiть!“
    Оскiльки в даний момент „Зоря Свободи“ йшла на ґравiтацiйнiй тязi, а позивнi ми не надсилали, пiлот яхти не помiтив нашого корабля i спрямував її майже в протилежний вiд нас бiк. Комп’ютер швидко обчислив можливу траєкторiю судна й видав проґноз, що воно прагне дiстатися найближчого каналу першого роду, розташованого на вiдстанi пiвтора мiльйона кiлометрiв.
    — Що робитимемо, капiтане? — почувся з-пiд шолома приглушений голос Шанкара. — Це не схоже на пастку чи розiграш. Б’юсь об заклад, що незабаром з’явиться переслiдувач.
    Тим часом горловина каналу, через який увiйшла яхта, закрилася, i блакитне мерехтiння розчинилося в темрявi космосу. Але будь-якої митi воно могло з’явитися знову.
    — Проблема в тому, — зауважив я, — хто з них друг, а хто ворог. Чи, може, i переслiдувач, i переслiдуваний — Чужi.
    Тут втрутився бортовий комп’ютер. Дотримуючись мого наказу не говорити вголос, вiн вивiв повiдомлення на мессаж-рядок тактичного дисплея:
    „Серед мов, якими передається заклик про допомогу, є норвезька. У моїй пам’ятi вiдсутня iнформацiя про використання цiєї мови Чужими“.
    — Авжеж, — пiдтвердила Рашель, чий дисплей продублював це повiдомлення. — Серед земних мов, перейнятих чужинцями вiд людей, норвезької немає.
    Ще кiлька секунд я розмiрковував.
    — Гаразд. Якщо на яхтi друзi, ми зобов’язанi їм допомогти. Якщо вороги — то вони проти нас безсилi. Встановлюйте зв’язок, пане Шанкар.
    — Так, капiтане, — вiдповiв той. — Надсилаю виклик.
    Екран монiтора зовнiшнього зв’язку ввiмкнувся, i на ньому виникло зображення чоловiка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрiдного шарму обличчям i пронизливими синiми очима.
    Побачивши його, я не втримався й полегшено зiтхнув. Зате вiн, як менi здалося, досадливо поморщився, нiби кажучи: „От тобi й на, з вогню та в полум’я!“
    — Крейсер „Зоря Свободи“, Вiйськово-Космiчнi Сили Терри-Ґаллiї, — представився я. — На зв’язку капiтан Матусевич.
    — Пiлот Лайф Сiґурдсон, — навзаєм вiдрекомендувався вiн. — Приватна яхта „Валькiрiя“, порт приписки — Лонґ’їр, Шпiцберґен, Земля.
    На цi слова менi вiдвисла щелепа. Рашель тихо охнула, Рiта втупилася в екран очманiлим поглядом, а Шанкар затрусив ментошоломом — певнiше, головою, на яку був надягнений цей шолом.
    Тим часом пiлот Сiґурдсон, нiби нiчого не сталося, продовжував:
    — У локальному просторi Зорi Барнарда нас атакував вiйськовий корабель з невiдомими позивними. Вiн без попередження вiдкрив вогонь, але нам вдалося втекти через канал першого роду. Вiдтодi ми здiйснили вже тринадцять стрибкiв, але корабель продовжує гнатися за нами. Його ходовi двигуни значно потужнiшi за нашi, i цього разу, боюся, ми не встигнемо дiстатися каналу.
    — Система Барнарда належить ґлiсарам, — прокоментувала Рашель.
    Лайф Сiґурдсон розчув її слова i сказав:
    — Атож, у позивних корабля йдеться про якихось ґлiсарiв. Хто вони, в бiса, такi?
    Я врештi опам’ятався й ошелешено промовив:
    — Ван-вiнкль, хай йому грець! Ви — ван-вiнкль!
    Мiй спiврозмовник кивнув:
    — Так, ми вже це зрозумiли. Але ще не знаємо, як надовго вклепалися. Який зараз рiк?
    Я назвав. Обличчя Сiґурдсона, i до того не дуже рум’яне, геть сполотнiло й видовжилося.
    — Herregud!..*
    * „Боже мiй!“ (нор.).



    25

    Нашiй подальшiй розмовi завадив черговий сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер сповiстив про нове вiдкриття каналу в тiй самiй частинi простору.
    З’явилося блакитне мерехтiння. Я одразу прийняв рiшення i запустив реактивну тягу з п’ятдесятикратним прискоренням. Одночасно вiддав наказ:
    — Операторе! Позитроннi ракети. Двi одиницi. Прицiл. Розрахунок виходу. Вогонь!
    — Виконую! — озвався Шанкар, а наступної секунди вiд корабля одна за одною вiдокремилися двi позитроннi ракети i з прискоренням 200 g помчали до ще не сформованої горловини каналу.
    — Ще двi ракети на старт, — наказав я. — Плазмову зброю — до повної готовностi.
    — Двi ракети на стартi, капiтане, — негайно доповiв Шанкар. — Плазмотрони до бою готовi.
    Перша iз запущених нами ракет прилетiла зарано i пiрнула в канал ще до того, як у ньому з’явився ворог. А оскiльки вона не була оснащена резонансним ґенератором, то вiдправилась у вiчну мандрiвку в гiперпросторi, щоб колись, у нескiнченно вiддаленому вiд нас майбутньому, вибух її позитронної боєголовки приєднався до чергового Великого Вибуху, що має започаткувати новий Всесвiт.
    Друга ракета мало не спiзнилася i лише зачепила корму крейсера трохи бiльших ґабаритiв, нiж наша „Зоря Свободи“, який вийшов з каналу, гордо розсилаючи в довколишнiй простiр позивнi про свою приналежнiсть до флоту ґлiсарiв. Його командир почувався надто самовпевнено, вважаючи, що женеться за хистким неозброєним суденцем, тому був заскочений зненацька нашою атакою. I така недбалiсть дорого йому обiйшлася.
    Хоча значна частина енерґiї вибуху другої ракети пiшла намарне, однак i того, що отримав ворожий крейсер, виявилося досить, щоб уся його хвостова частина запалахкотiла слiпучим жовтим полум’ям.
    — Ушкоджений головний ходовий двигун, — тут-таки поставив дiаґноз Шанкар. — Почалася неконтрольована термоядерна реакцiя.
    Втiм, конструкцiя крейсера враховувала таку можливiсть, i автоматика негайно вiд’єднала задню частину судна, де розташовувалися ходовi двигуни i баки з основним запасом дейтерiю. Тепер ворожий корабель мав для маневрiв лише ґравiтацiйний привод. А також, ясна рiч, всiляке озброєння, за винятком найнебезпечнiших для ближнього бою плазмових гармат: їх обслуговував головний термоядерний реактор, а його ми знищили першим же пострiлом.
    — Вiдставити ракети, — скомандував я, оскiльки ми наблизилися до ворога мало не впритул за космiчними мiрками. — Плазмотрони, вогонь!
    Супротивник якраз випустив у наш бiк ракету, у вiдчайдушнiй надiї, що ми проґавимо її. Проте вона миттю згорiла в потужних потоках плазми, що вогняним вихром налетiли на „огризок“ ворожого крейсера. Його силовi екрани, позбавленi енерґетичної пiдтримки вiд головного реактора, протрималися лише кiлька секунд. Врештi вони вiдмовили, i беззахисний корабель охопило полум’я температурою в сотню мiльйонiв градусiв.
    — Ось, маєте! — захоплено вигукнула Рашель. — Ящiрки клятi! Гарний ґлiсар — смажений ґлiсар.
    Я дав бiчну тягу, щоб ухилитися вiд зiткнення з палаючими останками ворожого крейсера i направився слiдом за яхтою „Валькiрiя“, яка чимдуж мчала до найближчого каналу першого роду.
    На екранi зовнiшнього зв’язку й досi залишалося зображення Лайфа Сiґурдсона. Вiн дивився трохи вбiк — очевидно, стежив за пiдбитим кораблем ґлiсарiв. Загибель переслiдувача принесла йому вiдчутне полегшення, та разом з тим вiн ще не мiг оговтатися вiд шоку, що його викликала названа мною дата. Запитання „хто такi ґлiсари?“ свiдчило про те, що вiн був аж нiяк не звичайним ван-вiнклем. Нашi епохи роздiляло щонайменше сiмсот рокiв.
    Краєм вуха я почув, як Рiта запитала в Рашелi, що таке ван-вiнкль.
    — Корабель, що загубився в часi, — вiдповiла Рашель. — Iнколи, дуже рiдко, трапляється так, що при гiперпереходi ґенератор починає „захлинатися“, збиватися з нормального ритму. Тодi корабель застрягає в каналi на роки, десятилiття, а то i сторiччя ґалактичного часу. Найдревнiшим з вiдомих в iсторiї ван-вiнклiв був...
    Я перестав слухати її пояснення, бо й так знав усе про ван-вiнклiв, i звернувся до пiлота яхти:
    — Мiстере Сiґурдсон, ви певнi, що вас переслiдував лише один патруль?
    — Здається, так. У дром-зонi Барнарда були й iншi кораблi, але за нами погнався тiльки один з них. Та й, зрештою, хiба для нашої беззбройної яхти цього замало?... — Його обличчя набуло офiцiйного вигляду. — Капiтане Матусевич, ми дуже вдячнi вам за допомогу. Сподiваюся, тепер ви дозволите нам летiти далi?
    — Що?... — Зiзнатися, цього я не чекав. — I куди ж ви збираєтеся?
    — На Землю, звичайно.
    — На Землю?! Та ви з глузду з’їхали! Адже Земля... — тут я розгублено замовк. Сiґурдсон та iншi люди, що були на яхтi, прилетiли до нас iз далекого минулого, i отак вiдразу, без пiдготовки, ошелешити їх всiєю неприхованою правдою про нинiшнє становище людства було б надто жорстоко. Та й хтозна, як би вони повелися тодi. — Зараз iде вiйна, мiстере Сiґурдсон. Велика вiйна. I ми не маємо даних, що в Сонячнiй системi все спокiйно. Крiм того, по дорозi до неї ви можете втрапити в таку ж халепу, як бiля Зорi Барнарда. Подорожувати космосом на вашому суденцi рiвнозначно самогубству. У будь-якiй населенiй системi вам може зустрiтися ворог.
    — А ви, виходить, друзi? — скептично запитав Сiґурдсон.
    — Ми ж врятували вас вiд ґлiсарiв.
    — Гм-м... Але тут така справа, капiтане... перед цим i вашi повелися з нами не найкращим чином.
    — Нашi? Якi ще нашi?
    — Ну, ґаллiйцi. Ми вийшли до Псi Козерога, збираючись зробити останнiй стрибок до Землi, i натрапили на ваш флот... Чи, радше, то був навiть не флот, а цiла армада — тисячi й тисячi кораблiв. Вони, втiм, не стали вiдкривати по нам вогонь, проте наказали лягти в дрейф i приготуватися до прийому iнспекцiї.
    Рашель тихо зойкнула. Шанкар щось невиразно забурмотiв. А в мене важко загупало серце: Псi Козерога сполучалася з Сонячною системою каналом першого роду, i концентрацiя таких величезних сил на пiдступах до Землi могла мати лише одне пояснення...
    — I що було потiм? — нетерпляче запитав я в Сiґурдсона.
    — Ми втекли. Тим же каналом, яким прийшли. Треба вiддати вашим належне — нам услiд вони не стрiляли.
    — Але чому? — здивувався я. — Навiщо було тiкати?
    Сiґурдсон завагався.
    — Розумiєте, капiтане Матусевич... Словом, даруйте за грубiсть, але ви — не ви особисто, а всi вашi спiввiтчизники загалом, — клятi расисти. У мене ж на борту чорношкiра жiнка. До того ж француженка. А ви страшенно не любите „кольорових“...
    Тут Рашель вже не стрималася. Всупереч правилам вона пiдхопилася з мiсця другого пiлота, пiдбiгла до мого крiсла i, ставши поруч, обурено заявила:
    — Це паскудна брехня! Колись, давно, у нас справдi iснувало обмеження на iммiґрацiю за расовою ознакою. Це було неправильно, i ми його скасували. Але нiколи, нiколи ми не кривдили людей через колiр шкiри.
    Не встиг пiлот „Валькiрiї“ висловити своє здивування з того приводу, що на борту вiйськового корабля перебуває дванадцятирiчна дiвчинка, як iнший член моєї команди, Шанкар, також порушив правила — переключив без мого дозволу зв’язок з яхтою на себе.
    — Мiстере Сiґурдсон, — сказав вiн, знявши свiй шолом. — Подивiться на мене. Я, звiсно, не чорношкiрий — у тому сенсi, що не належу до неґроїдної субраси. Проте шкiра в мене темна. Досить темна, щоб будь-який бiлий расист назвав мене „кольоровим“. Однак я належу до складу команди корабля. Можливо, колись на Террi-Ґаллiї не любили „кольорових“, але вiдтодi збiгло багато часу... До речi, коли застрягли в каналi?
    — 2619 року.
    — О великi боги! — Навiть Шанкар був приголомшений. — Як це ви примудрилися?
    — Через власну дурiсть, — чесно визнав Сiґурдсон. — За специфiкацiєю наша яхта розрахована лише на звичайнi стрибки, але мiй бортiнженер Шелестов удосконалив ґенератор i запевнив мене, що вiн витримає й затяжний. Я пiддався на його умовляння, погодився на експеримент, а в результатi...
    — У результатi, — пiдхопив Шанкар, — ви провели в гiперпросторi майже цiле тисячолiття. За цей час свiт змiнився, сер, дуже сильно змiнився! Тому я раджу вам слухатися в усьому капiтана Матусевича.
    З цими словами Шанкар знову переключив зв’язок на мене, i я вже без особливих зусиль переконав Сiґурдсона загальмувати i дочекатися нашого корабля. Ми обговорили деталi майбутнього зближення, переконалися в цiлковитiй сумiсностi наших стикувальних вузлiв, а вiдтак деактивували аудiовiзуальний контакт, встановивши натомiсть прямий зв’язок мiж бортовими комп’ютерами, щоб вони погоджували маневри обох кораблiв.
    Коли на яхтi вже не могли нас почути, Рашель збуджено випалила:
    — Наш флот бiля Псi Козерога! Ви розумiєте, що це означає?
    — Авжеж, — сказав я. — Атака на Землю.
    — I не тiльки на Землю, — докинув Шанкар. — У мене вiд самого початку була пiдозра, точнiше сказати, надiя, що ґаллiйцi не мають намiру обмежуватися однiєю лише Магаваршею, що вони завдадуть удару вiдразу в кiлькох напрямках, по всiх головних людських свiтах.
    — Але ж на Землi бiльше немає людей, — зауважила Рашель, усе ще приголомшена недавнiм вiдкриттям. — Її заселили ґаббари.
    — Це несуттєво, люба моя. Земля є ЗЕМЛЯ — i всi лiтери в її iменi заголовнi. Вона — колиска людства, вона — наш символ, ми всi почуваємо ґенетичний зв’язок з нею. Її звiльнення стане епохальною, переломною подiєю, це поверне людям надiю на вiдродження нашої раси... — Шанкар на хвилю замовк, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. — Скiльки ж рокiв ви готувались до цього, Рашель? Десять, двадцять, п’ятдесят?
    — Я не знаю, сер, — розгублено вiдповiла вона. — Я навiть не здогадувалася, що вiдбувається... вiдбувається таке! Та й iншi не здогадувалися — адже в нас свобода слова, i якби репортери щось пронюхали... Певна рiч, у нас є багато полiтикiв-радикалiв, що повсякчас закликають зiбрати величезний флот i звiльнити кiлька найближчих людських планет. Але їх пiдтримує незначний вiдсоток виборцiв, а бiльшiсть голосує або за лiбералiв, або за християнських демократiв, що завжди дотримувалися помiркованої позицiї i казали, що не можна квапити подiї.
    — А самi потай готували те, до чого галасливо закликали радикали, — пiдхопив Шанкар. — Знайома ситуацiя, вона не раз повторювалася в iсторiї людства. Я навiть наважуся стверджувати, що бiльшiсть радикальних партiй тiєю чи iншою мiрою пiдтримувала ваша правляча коалiцiя. Може, навiть „пiдгодовувала“ їх. Класичний розподiл працi в полiтицi: однi викрикують войовничi гасла, привертаючи до себе увагу, а iншi нишком роблять свою справу.
    У розмову втрутився Аґатiяр, який чув усе по iнтеркому. Мiж ним та Шанкаром виникла суперечка щодо того, на якi ще планети може бути спрямований удар. Потiм вони вдвох накинулися на Рашель i таки зумiли витягти з неї iнформацiю, про важливiсть якої сама вона навiть не пiдозрювала. Виявляється, десь за тиждень до вiдльоту „Зорi Свободи“ у провiдних ґаллiйських ЗМI, наближених до урядових джерел, почали з’являтися ненав’язливi натяки на те, що, згiдно з останнiми розвiдувальними даними, Чужi мають намiр почати наймасованiшу за весь час блокади атаку.
    — Тепер ясно, — сказав Аґатiяр. — Людей готували до оголошення загальної мобiлiзацiї. Десятки тисяч кораблiв та бойових станцiй можна ховати у глибинах космосу як на складi, але десятки мiльйонiв солдатiв — нi. Їх призвали на службу в останнiй момент, буквально за день до виступу. Думаю, для Терри-Ґаллiї це не проблема.
    — Ще б пак, — пiдтвердила Рашель. — У нас всi чоловiки та бiльшiсть жiнок мають вiйськову пiдготовку. Для чоловiкiв це взагалi обов’язково. Правда, нашi закони дозволяють ухилитися вiд служби — з усяких там пацифiстських мiркувань, iз релiґiйних переконань i таке iнше, — але майже нiхто цим не користається.
    Шанкар посмiхнувся:
    — Бачу, за останнє сторiччя ви стали нацiєю мiлiтаристiв. Та попри все ви не скотилися до вiйськової диктатури. I в цьому ваше щастя. У цьому щастя всього людства — що ви, схиляючись перед своїми захисниками, не допускаєте їх до керування державою. Якби люди в погонах прийшли у вас до влади, вони б рокiв за десять занапастили Терру-Ґаллiю.
    Зосередивши увагу на керуваннi кораблем, я, однак, дослухався до їхньої розмови. Особливо мене зацiкавив один момент, пов’язаний iз планетами — кандидатами на звiльнення. Коли менi випала вiльна хвилинка, я запитав у Шанкара:
    — Сер, ви казали про головнi людськi свiти. Вам не здається, що Магаварша... ну, не зовсiм пiдпадає пiд цю катеґорiю? Я, звичайно, люблю нашу планету, але не схильний перебiльшувати її значення. Вона завжди була другорядним свiтом i не претендувала на якусь провiдну роль у ґалактичному спiвтовариствi.
    — До вiйни, безумовно, так. Але це було до вiйни, коли й Терра-Ґаллiя не претендувала на лiдерство. Але вiдтодi багато змiнилося, i Магаварша набула для людства величезного значення.
    — Якого?
    — Але ж це очевидно, капiтане! Якби ви уважно ознайомилися з iнформацiєю по всiм контрольованим Чужими людським свiтам, то й самi б усе зрозумiли.
    — Я читав усi звiти, що були в базi даних. Про всi тридцять сiм планет.
    — Так, читали. Проте не аналiзували. Iнакше б звернули увагу, що лише на п’ятьох планетах з усiх тридцяти семи чисельнiсть населення не зменшилася порiвняно з довоєнним часом. А на всiх iнших вiдразу пiсля капiтуляцiї почався рiзкий демоґрафiчний спад, деякi вже перебувають на межi повного вимирання. Цього нiяк не скажеш про Магаваршу. Зараз нас п’ять мiльярдiв — це бiльше, нiж на Террi-Ґаллiї, бiльше, нiж на будь-якiй iншiй планетi, за винятком дев’ятимiльярдної Країни Хань.
    — Отже, ви вважаєте, що передовсiм ґаллiйцi спробують звiльнити найбiльш населенi планети?
    — Певна рiч. А ви пропонуєте якiсь iншi критерiї?
    Я нiчого не вiдповiв. По-перше, не мав що сказати, а по-друге, наш корабель нарештi наблизився до яхти, i я вiдновив аудiовiзуальний зв’язок з пiлотом Сiґурдсоном.
    Стикування пройшло без жодних проблем. Коли яхта намертво пришвартувалася до нашого крейсера, я разом з Рашеллю та Рiтою подався зустрiчати гостей з минулого, а Шанкар залишився за головного в рубцi i стежив за нами через монiтори внутрiшнього зв’язку.
    Бiля люка нас уже чекав професор Аґатiяр — вiд реакторного вiдсiку до цього швартового модуля йти було ближче, нiж з верхньої палуби корабля.
    — Ну то що? — запитав я з удаваною безтурботнiстю. — Готовi до зустрiчi з далекими предками?
    Крiзь iлюмiнатор внутрiшнього люка ми побачили, як до шлюзової камери ввiйшло двоє людей: сам Лайф Сiґурдсон (вiн виявився ще вищий i кремезнiший, нiж на екранi) та струнка чорношкiра жiнка рокiв тридцяти, яка видавалася зовсiм мiнiатюрною поруч зi своїм велетнем-супутником.
    Коли детектори встановили, що нiякої зброї в наших гостей немає, я розблокував внутрiшнiй люк i впустив їх на борт корабля. Сiґурдсон мiцно потиснув менi й Аґатiяровi руки, чемно вклонився Рiтi та Рашелi, а потiм представив нам свою супутницю — Мелiсу Ґарiбальдi.
    Жiнка трималася насторожено i явно нервувала, перебуваючи на борту корабля з Терри-Ґаллiї. Я подумав, що, можливо, в минулому ставлення ґаллiйцiв до представникiв iнших людських субрас було рiзкiшим i нетерпимiшим, нiж це зображали автори iсторичного нарису. А може, причина була в самiй Мелiсi, у її комплексах. Можливо, вона мимохiть вiдчувала провину: адже „новi французи“, нащадки вихiдцiв з Африки, поступово витiснили „старих французiв“ з рiдної країни i, по сутi, змусили їх до емiґрацiї...
    — То вас лише двоє? — запитав я. — А в мене склалося враження, що з вами був ще й бортiнженер... забув як його звати.
    — Шелестов, — нагадав Сiґурдсон. — Григорiй Шелестiв. Вiн з нами, але трохи запiзнюється. Оце тiльки помолиться i прийде.
    — Помолиться? — перепитав я.
    — Ага. Зараз наш Гриша пристрасно славить Бога за порятунок вiд переслiдувачiв. — Сiґурдсон усмiхнувся. — Ви ж знаєте, всi альви такi побожнi!
    — Альви?! — вражено вигукнув я. — Ваш бортiнженер — альв?
    — Так, альв. А що?
    Зависла довга пауза.



    26

    За пiвгодини по тому Лайф Сiґурдсон i Мелiса Ґарiбальдi сидiли поруч на диванi в кают-компанiї, геть приголомшенi нашою стислою, але жорстокою розповiддю про теперiшнє становище людства. Окрiм них, тут були всi члени нашої команди, за винятком надмiру запального Арчiбальда Ортеґи, у якого так i свербiли руки негайно порiшити чужинця, тож я мусив вiдправити його чергувати в рубку. Останнiм з присутнiх був бортiнженер яхти „Валькiрiя“ Григорiй Шелестов — альв з породи рудих альвiв, що належав до етнiчної ґрупи альвiв росiйськомовних, православного вiросповiдання.
    У бiльшостi книжок про неземнi раси альвiв класифiкували як гуманоїдiв, хоча з бiолоґiчного погляду це було некоректно. За всiма науковими канонами до гуманоїдiв належали лише двi раси: нереї-п’ятдесятники та карлики-дварки (видовi назви nirius hominoidus i homo nanos*). Iнодi до цiєї ґрупи зараховували ще й ґаббарiв — представникiв ряду приматiв, родини людиноподiбних мавп.
    * Nirius hominoidus — нерей людиноподiбний. Homo nanos — людина карликова.
    Альви ж пiд цю класифiкацiю нiяк не пiдпадали. Вони були яскравими представниками ряду комахоїдних (щоправда, не гидували м’ясом звiрiв та рослинною їжею) i зовнi скидалися на покручiв звичайної кошлатої дворняги з кротом та невеликим кенґуру. Проте, як не дивно, психолоґiчно альви були найближчим до людей видом розумних iстот. Вони з легкiстю iнтеґрувалися в людське спiвтовариство, сприйняли нашу культуру, традицiї, етику й естетику. Навiть до контакту з землянами їхня система цiнностей майже нiчим не вiдрiзнялася вiд тiєї, якої дотримувалися нашi далекi предки з бронзового вiку, а альвiйськi леґенди дуже нагадували мiфи Давньої Грецiї, Iндiї, Єгипту чи Вавiлону. Коли люди вперше прибули в систему Бетельґейзе i ступили на поверхню восьмої вiд свiтила планети, згодом названої Альвiєю, то були надзвичайно враженi тим, що такi вiдмiннi вiд землян iстоти зумiли створити таку схожу на нашу культуру. Люди та альви, незважаючи на всi свої видовi вiдмiнностi, швидко знайшли спiльну мову i майже вiдразу пройнялися глибокою симпатiєю одне до одного...
    Проте зараз на обличчях людей у кают-компанiї крейсера „Зоря Свободи“ не було навiть натяку на симпатiю до присутнього тут альва. Шанкар, сидячи в крiслi, тримав бортiнженера Шелестова пiд прицiлом лазерного пiстолета; його палець тремтiв на гашетцi, ладен будь-якої митi натиснути її. Рашель дивилася на альва з глибокою вiдразою, Рiта — з бридливою цiкавiстю, а Аґатiяр був похмурий i замислений. На колiнах у професора лежав паралiзатор.
    А втiм, поки що цi запобiжнi заходи були зайвi. Альв Шелестов не виказував жодних ознак аґресiї, не намагався нi напасти на нас, нi втекти. З зовнiшнього вигляду чужинця менi важко було напевно судити про його почуття, але з того, як вiн сутулився i клiпав близько посадженими очима, як вiдстовбурчувалася його шерсть i тремтiли нiздрi на видовженiй мордi, можна було здогадатися, що вiн вражений почутим не менше за своїх супутникiв-людей.
    — Нi, це неможливо, — нарештi заговорив альв. — Я не можу в це повiрити. Щоб мої брати повстали проти людей, своїх благодiйникiв... Нi, тут якась помилка!
    — Нiякої помилки, — жорстко вiдповiв Шанкар. — Твої одноплемiнники зрадили людей. Не ви розпочали цю вiйну, але згодом приєдналися до наших ворогiв. Ви фактично вдарили нам у спину. Люди довiряли вам як самим собi, а в результатi виявилося, що ми пригрiли на своїх грудях гадюку... чи то пак цiлий клубок гадюк, якi, змiцнiвши й набравши сил, почали нас кусати.
    Альв затулив лапами морду. (Хоча, оскiльки йшлося про розумну iстоту, правильнiше було б сказати „затулив руками обличчя“ — але я навiть подумати так не мiг.)
    — Це жахливо! — хрипко проказав вiн. — Це... це наруга над нашою святою дружбою! Як могли мої брати таке вчинити? Як могли вони забути, скiльки добра ви для нас зробили? Адже ми геть усiм завдячуємо вам! Коли ви прийшли, ми обробляли землю дерев’яними плугами, а ви дали нам унiкомбайни, навчили нас мелiорацiї, гiдропонiцi, селекцiї. Ви пересадили нас з колiсниць на ґравiкари та флаєри, допомогли нам побудувати тепле i затишне житло, пояснили, як правильно орґанiзувати державу. Ви вiдкрили нам таємницi своєї медицини. До вас ми повсякчас воювали один з одним, виборюючи жалюгiдний клаптик землi чи лiсового угiддя, а ви взяли нас за руку, вивели в космос i сказали: „Дивiться, як багато навколо зiрок. Якщо вам тiсно на однiй планетi, шукайте собi iншi й заселяйте їх. У Ґалактицi вистачить мiсця усiм“. До вас ми молилися жорстоким богам, що вимагали кривавих жертв, i однi альви рiзали на вiвтарях iнших, щоб задобрити своїх злих богiв. А вашi мiсiонери сказали: „Це неправильнi, поганi боги. Жодна мисляча iстота не повинна убивати iншу, це невгодно справжньому Боговi. Забудьте своїх облудних богiв, шануйте iстинного Господа — доброго та милосердного, вiн любить усi свої створiння й не вимагає вiд них жертв“... Ви змiнили наше життя на краще i за одне сторiччя перетворили нас на космiчну расу. А тепер...
    Альв забрав лапи, i я побачив, що його очi повнi слiз, а шерсть навколо них мокра.
    „Боже мiй!“ — подумав я розгублено. — „Вiн плаче! Вiн справдi плаче...“
    — Свiт збожеволiв, — тим часом продовжував Шелестов, i в його голосi забринiли чисто людськi нотки горя та вiдчаю. — Мої брати втратили пам’ять, вони пiдняли руку на людей. Господь покарає їх за це...
    Альв знову закрив морду лапами i тепер уже розридався по-справжньому.
    Шанкар поставив свiй пiстолет на запобiжник i вiдвернувся.
    — Не можу... — пригнiчено проказав вiн. — Це понад мої сили. Вiн не той чужинець, якого б я iз задоволенням пристрелив. Не треба було стримувати Арчiбальда, хай би порiшив його ще на початку...
    Я цiлком подiляв Шанкаровi почуття. Пiсля недовгих роздумiв покликав до себе Сiґурдсона i запитав:
    — Ви ще можете доторкнутися до цього... цiєї iстотi?
    Вiн кинув швидкий погляд на заплаканого альва i ствердно кивнув:
    — Так. Це ж мiй... — Сiґурдсон явно хотiв сказати „друг“, але вчасно прикусив язика. — Це зовсiм iнший альв, нiж... нiж тi, яких ви знаєте.
    — Я це розумiю. Проте для мене, для всiх нас, вiн залишається ворогом. Треба вiдвести його в шосту каюту, це в нас щось на зразок каземату. Там уже сидить прислужник Чужих. Думаю, вiн буде радий компанiї альва.
    — Та чи зрадiє альв його товариству? — тихо мовив Аґатiяр. — Сумнiваюся...



    27

    Зустрiч з „Валькiрiєю“ змiнила нашi подальшi плани. Пiсля того як ми iз Сiґурдсоном запроторили безутiшного альва до шостої каюти й повернулися назад, Шанкар запропонував нам летiти не на Терру-Ґаллiю, а в систему Псi Козерога.
    — Це значно безпечнiше, — наполягав вiн. — У дром-зонi Дельти Октанта ми ризикуємо потрапити пiд перехресний вогонь, якщо опинимося там пiд час чергової атаки Чужих. А це, як я розумiю, трапляється часто.
    — У середньому раз на десять днiв, — пiдтвердила Рашель. — Чужинцi реґулярно влаштовують „розвiдку боєм“, щоб пiд її прикриттям заслати до нас нових аґентiв i дати можливiсть попереднiм прорватися крiзь нашi заслони.
    — У тiм-то й рiч, — продовжував Шанкар. — Ранiше це був виправданий ризик, ми не мали iншої можливостi зв’язатися з ґаллiйцями. Однак тепер вона є.
    — А ви впевненi, що до нашого прибуття флот ще залишиться в системi Псi Козерога? — запитав я. — Особисто менi це видається сумнiвним.
    — Чому?
    — З розповiдi мiстера Сiґурдсона я зрозумiв, що всi кораблi флоту зiбранi у дром-зонi й вишикуванi в бойовi порядки. — Я глянув на пiлота „Валькiрiї“: — Адже так?
    Вiн кивнув:
    — Саме так. Щодо бойових порядкiв я, правда, не впевнений, у вiйськових справах зовсiм не розбираюся, але що вся армада знаходиться в районi дром-зони, це факт.
    — Отже, — пiдсумував я, — кораблi готовi до вторгнення. Iнакше б вони ховалися десь у глибинах космосу. Ґаллiйське командування не стало б ризикувати, базуючи флот у дром-зонi системи, що сполучається iз Землею каналами першого роду. Я взагалi вважаю, що флот Терри-Ґаллiї там не базувався. Псi Козерога лише перевалочний пункт, остання зупинка на шляху до Землi.
    — Ваша правда, капiтане, — погодився зi мною Шанкар. — Та й те, що яхту не обстрiлювали i навiть не переслiдували, свiдчить, що вони вже не дбали про секретнiсть. Таким чином, атака має початися найближчим часом. Мiстере Сiґурдсон, коли ви зустрiлися з флотом?
    Той подивився на свiй наручний хронометр i вiдповiв:
    — П’ять годин тому.
    Я замислився.
    — Ну, тодi ще є шанс встигнути. Якщо, звичайно, ми поквапимося.
    — У будь-якому разi, — зауважила Рашель, — нашi мають залишити там резерв.
    — Отже, вирiшено, — сказав я. — Летимо до Псi Козерога.
    Пiднявшись у штурманську рубку, я викликав на екран карту Сектора Один i на око прикинув можливi маршрути. Зорю Дашкова та Псi Козерога роздiляло сто шiстдесят парсекiв, це мiнiмум дванадцять стрибкiв — десь три години польоту.
    Але був ще один варiант. Вiн потребував значно бiльших енерґетичних витрат, зате знижував ризик випадкової зустрiчi з чужинськими патрулями й дозволяв зберегти такий дорогоцiнний для нас час. На вiдстанi одного звичайного стрибка вiд нас знаходилися зоря Бета Центавра, що сполучалася з Псi Козерога дослiдженим каналом другого роду. Зазвичай такi короткi канали не мали практичної користi, проте зараз iшлося не про економiю енерґiї, а про швидкiсть та безпеку. Простий розрахунок свiдчив, що при потужностi резонансного ґенератора 400 гiгават перехiд вiд Бети Центавра до Псi Козерога мав тривати лише тринадцять хвилин об’єктивного ґалактичного часу.
    Зрештою це й вирiшило наш вибiр на користь затяжного стрибка. Полишивши яхту „Валькiрiя“ дрейфувати разом iз дром-зоною довкола Зорi Дашкова, ми здiйснили стрибок до Бети Центавра, а звiдти на пiвтори доби власного бортового часу ввiйшли в канал другого роду, щоб через чотирнадцять хвилин за ґалактичним часом вийти з нього в системi Псi Козерога.
    На самому початку затяжного стрибка Лайф Сiґурдсон, що посiв у рубцi мiсце спостерiгача, увесь зблiд i напружено втупився в спецiальний дисплей, де виводилися iнформацiя про роботу резонансного ґенератора. Я чудово розумiв його почуття — адже зовсiм недавно вiн провiв у гiперпросторi майже тисячу рокiв.
    — Боїтеся? — спiвчутливо запитала в нього Рашель.
    — Ще б не боятися, — чесно зiзнався вiн. — Схоже, тепер у мене стiйка фобiя до каналiв другого роду.
    — Не переживайте, — заспокiйливо сказав я. — Ґенератори тепер не тi, що були у ваш час. Вони мають п’ять ступенiв захисту, i за останнi двiстi рокiв — маю на увазi довоєннi двiстi рокiв — не було зареєстровано жодного випадку, щоб корабель зник у затяжному стрибку... Гм. Iдеться, звичайно, про дослiдженi канали. При „слiпих“ стрибках iнодi зникали. Деякi зi зниклих кораблiв згодом поверталися, провiвши в гiперпросторi кiлька рокiв чи десятилiть. Деякi не поверталися — можливо, потрапляли в район Ґалактичного Ядра i там гинули. Але, повторюю, це стосується лише „слiпих“ стрибкiв. А подорожi дослiдженими каналами абсолютно безпечнi.
    Мої пояснення трохи заспокоїли Сiґурдсона.
    — За цi тисячу рокiв, — промовив вiн задумливо, — наука та технiка пiшли далеко вперед. Зараз я почуваюся так, як, мабуть, почувався б середньовiчний лицар, потрапивши в XX столiття й опинившись за штурвалом лiтака.
    — Невдале порiвняння, — озвався через iнтерком Аґатiяр, який чергував у реакторному вiдсiку. — За час вашої вiдсутностi в науцi не сталося нiчого, що докорiнно змiнило б наш свiтогляд. Вiдтодi як людство досягло зiрок, наша цивiлiзацiя фактично йшла екстенсивним шляхом розвитку, без жодних iстотних якiсних стрибкiв. Ваше XXVII столiття та наше XXXVI не роздiляє культурна, соцiальна й науково-технiчна прiрва. Ми спiлкуємося з вами на рiвних, добре розумiємо один одного, вам вiдомi всi принципи, на основi яких функцiонують пристрої нашого корабля, а космiчнi польоти для вас справа звична. До того ж ви квалiфiкований пiлот i зможете легко призвичаїтися до сучасних кораблiв.
    — Ну, ви перебiльшуєте, — знiяковiв Сiґурдсон.
    — Аж нiяк, сер. Тут у нас є вiртуальнi тренажери-симулятори, пiдiть попрактикуйтесь на них, i я можу ручатися, що за кiлька годин ви цiлком освоїтеся з новими системами керування та навiґацiї. Наважусь навiть стверджувати, що вони значно простiшi за тi, якими обладнана ваша „Валькiрiя“. — Аґатiяр повернувся обличчям до камери, що передавала зображення на екран мого монiтора: — Як ви гадаєте, капiтане?
    — Цiлком згоден з вами, — вiдповiв я, одразу збагнувши, куди хилить професор. Вiн хотiв вiдвернути увагу нашого гостя вiд похмурих думок про втрачене тисячорiччя.
    Я пiднявся з крiсла, передав вахту Рашелi i звернувся до Сiґурдсона:
    — Ходiмо, Лайфе. — Ми вже стали називати один одного на iм’я. — Я покажу вам нашi симулятори i поясню, як з ними працювати.



    28

    Залишивши Сiґурдсона вправлятися на тренажерах, я вирiшив зробити обхiд корабля i найперше навiдався до реакторного вiдсiку. Там застав лише Аґатiяра, чия увага була зосереджена на екранi iнтеркома, що транслював зображення з шостої каюти. Я пiдступив був до пульта, щоб вимкнути його, але професор рiшучим жестом зупинив мене:
    — Зачекайте, мiстере Матусевич. Послухайте. Це дуже цiкаво.
    Я побачив, як на екранi альв Шелестов звертається до Ахмада:
    — Я тебе не розумiю, друже-чоловiче. Ти верзеш казна-що. Яка дискримiнацiя? Який ґеноцид? Люди — найдобрiшi, найгуманiшi iстоти у Всесвiтi. Вони завжди гарно до нас ставилися. Вони вивели нас з дикостi, зробили космiчною расою. А ти кажеш — гнобили й винищували. У тебе щось негаразд з лоґiкою. Якби люди хотiли нас винищити, то зробили б це вiдразу, ще на Альвiї. Ми зi своїми мечами та луками i дня не протрималися б супроти ваших бластерiв та плазмотронiв.
    — Тебе не було тисячу рокiв...— почав був Ахмад, проте альв запально перебив його:
    — Та хоч i двi тисячi! Я не вiрю й нiзащо не повiрю, що люди так змiнилися. Вони вклали стiльки сил, стiльки часу, стiльки коштiв, щоб допомогти нам звестися на ноги. Навiщо, дозволь запитати? Щоб потiм гнобити й винищувати?
    — Щоб потiм безжально експлуатувати вас, зробити своїми рабами, — майже менторським тоном заговорив Ахмад. — Ти з XXVII столiття, чи не так? Отже, маєш знати про те, як 2573 року сорок тисяч альвiв та дваркiв були захопленi в полон i вiдправленi на копальнi планети Уранiї-5. Майже двi тисячi там загинули, а половина з тих, що повернулися, згодом померли вiд променевої хвороби. Це, по-твоєму, не ґеноцид?
    — Я знаю про цей ганебний епiзод, — сказав альв. — I знаю також, що люди, якi зробили це, були злочинцями. Врештi-решт вони поплатилися за свої злочини. Мiж iншим, серед цих злочинцiв були не лише люди, а й альви, i дварки. У сiм’ї не без виродка, а це були якраз виродки, потолоч, ганьба для всiх наших рас. Крiм того, ти забув сказати, що саме загiн земних командос знищив цей злочинний синдикат i звiльнив альвiв та дваркiв з рабства. Тож ти хитруєш, друже-чоловiче, пiдтасовуєш факти, спотворюєш їх на догоду своїм переконанням. Люди — люди загалом, а не окремi, гiршi їхнi представники — не здатнi заподiяти зло iншим розумним расам.
    — Авжеж, вони бажали вам тiльки добра, — саркастично вiдгукнувся Ахмад, миттю перемiнивши тактику. — Точнiсiнько так, як у XIX — XXI столiттях пiвнiчноамериканськi та європейськi iмперiалiсти бажали добра вiдсталим народам Азiї, Африки й Латинської Америки. Вони начебто несли їм свободу та демократiю, допомагали розвивати економiку, науку й медицину, а насправдi експлуатували їхню дешеву робочу силу та природнi ресурси, наживалися за рахунок країн „третього свiту“. Заможний Захiд, так званий „золотий мiльярд“ людства, купався в розкошi, а тим часом iншi народи ледве животiли.
    Альв Шелестов похитав головою:
    — На жаль, я майже нiчого не знаю з докосмiчної iсторiї Землi, тому не можу судити, кажеш ти чисту правду чи знову спотворюєш її. Але в стосунках людей з iншими расами не було нiчого подiбного. Так, ви жили краще за нас. Людська цивiлiзацiя була найбагатшою, наймогутнiшою в Ґалактицi. Але ж i в космос ви вийшли найпершими! Вийшли — i привели туди iнших. Якщо навiть ти кажеш правду, якщо навiть люди наживалися за рахунок iнших рас, то вони просто компенсували собi тi витрати, що їх понесли, допомагаючи нам досягнути зiрок. Ми, альви, i всi iншi раси перед вами в неоплатному боргу.
    — А як щодо знищення вашої самобутньої культури? — правив своєї Ахмад. — От, скажiмо, твоя рiдна мова росiйська. I вiриш в людського Бога. А де ж подiлося все ваше споконвiчно альвiвське? Де вашi традицiї, мова, вiрування? Я скажу де: люди знищили їх!
    Альв пiднявся з крiсла й пильно подивився в очi спiврозмовниковi.
    — А от Господа не займай! — мовив вiн суворо. — Не блюзнiрствуй! Iстинний Бог для всiх один: i для людей, i для альвiв, i для дваркiв, i навiть для безбожникiв ґаббарiв. Що ж до давнiх альвiйських мов, то це наша велика бiда. Саме наша, бо люди до цього не причетнi. Нi росiяни, нi бразильцi, нi американцi, нi японцi не змушували нас говорити їхнiми мовами, навiть навпаки: вашi вченi-фiлолоґи уклали для всiх наших мов алфавiти, унормували їх, доповнили спецiальною термiнолоґiєю — коротше, зробили повноцiнними мовами, придатними для високорозвиненої космiчної цивiлiзацiї. Та нашi предки не оцiнили цих зусиль. Вони вирiшили, що стануть розумнiшi й сильнiшi, якщо говоритимуть земними мовами... I до речi. Ти розмовляєш анґлiйською. Але ж ти, здається, iндус. Як же так сталося?
    — Маєш! — прокоментував Аґатiяр.
    Проте Ахмад нiтрохи не розгубився:
    — Тут у нас з тобою спiльна бiда, друже мiй альв. Колонiальна полiтика британцiв призвела до того, що багато iндусiв, як i представникiв iнших народностей Iндiї, стали спiлкуватися анґлiйською мовою.
    — Але ж ви не оголосили через це вiйну Великобританiї?
    — Ну... нi.
    — Отож бо! Що сталося, те сталося, i з цим треба змиритися. Я погоджуюся, що ми, альви, могли б створити власну культуру, i це було б чудово. Але ми не зумiли, i це наша провина, а не ваша.
    — Нi, наша! Нам не треба було втручатися у ваше життя, ми мали дати вам можливiсть iти своїм iсторичним шляхом. Ви б i самi, без нашої допомоги, досягли зiрок.
    — Для цього знадобилося б щонайменше три тисячi рокiв, — заперечив Григорiй Шелестов. — Три тисячi рокiв кровопролитних воєн, голоду, хвороб, страждань. Невже ви змогли б спокiйно спостерiгати за цим? Нi! Ви, люди, надто добра та гуманна раса. Вам боляче було дивитися навiть на тих огидних ґаббарiв, що мешкали в смердючих печерах i знай лупцювали одне одного дрючками. Ми вас попереджали, просили: дайте їм спокiй, цi тварюки нiколи не стануть цивiлiзованим народом, вони просто помiняють дрючки на лазернi рушницi, а всерединi залишаться такими ж дикунами. Та ви не послухалися нас, ви принесли їм цивiлiзацiю, на яку вони не заслуговували... I я впевнений: це ґаббари з перевертнями-п’ятдесятниками виннi в усьому, що сталося. Вони еґоїстичнi, самозакоханi, безсовiснi; вони не знають, що таке вдячнiсть. Але я не розумiю, як могли мої брати-альви злигатися з цими виродками? Вони просто з’їхали з глузду! Весь свiт з’їхав з глузду. I в цьому божевiльному свiтi сплюндроване все святе: довiра, дружба, братерство...
    На цьому їхня розмова скiнчилася. Ахмад, остаточно переконавшись, що в особi альва вiн не знайде однодумця, сiв у крiсло перед термiналом i натягнув на голову ментошлом. Останнiми днями вiн бiльшу частину вiльного вiд сну часу проводив у рiзних вiртуальностях, намагаючись утекти вiд реального життя, яке не вiщувало йому нiчого доброго. Вiн був зрадником, а зрада у воєнний час карається смертю. Тим часом альв пройшов у вiльний куток каюти, став навколiшки i забурмотiв щось незнайомою менi мовою. Комп’ютер послужливо переклав:
    — Отче наш, сущий на Небесах...
    Аґатiяр вимкнув iнтерком i повернувся до мене:
    — Отака iронiя долi, мiстере Матусевич. Чужинець захищає людей, а людина на боцi Чужих.
    Я розгублено похитав головою:
    — I в кожного своя правда...
    — Атож. Саме в цьому весь траґiзм нинiшньої ситуацiї. Бiда стається не тодi, коли правда стикається з кривдою, — здебiльшого правда, як це не патетично, перемагає. А от коли в конфлiкт вступають двi рiзнi правди, тодi переможець, як правило, стає кривдником. Вiн просто нiвелює свою правду своєю ж власною перемогою, наругою над iншою правдою.
    — I що ж тепер буде? — запитав я.
    — Не знаю, мiстере Матусевич. Все надто серйозно. До вiйни загальна чисельнiсть людства перевищувала сiмсот мiльярдiв, а нинi, згiдно з розвiдданими Терри-Ґаллiї, нас залишилося трохи бiльше п’ятдесяти. I вже не має значення, що Чужi не проводили проти людей ґеноциду, що людство просто стало вимирати, вiдмовляючись розмножуватися в неволi. У будь-якому разi причиною тому були чужинцi. Цього не можна анi простити, анi забути. Як би не розгортались подальшi подiї, одне певно: примирення не буде.
    — Виходить, вiйна до переможного кiнця? До повного винищення однiєї зi сторiн?
    — Боюся, що саме так.
    Аґатiяр знову вивiв на екран зображення шостої каюти. Альв Григорiй Шелестов досi стояв у кутку навколiшки й молився.
    — Нещасна iстота, — сумно i майже зi спiвчуттям мовив професор. — Дитина, яку вiтри часу закинули в епоху жорстоких та озлоблених пiдлiткiв. Їй немає мiсця нi по цей, нi по той бiк барикад. Їй взагалi немає мiсця в нашому свiтi...



    29

    Як ми не квапилися, та все одно спiзнились i прибули в систему Псi Козерога вже пiсля вiдходу звiдти ґаллiйського флоту. Про недавню присутнiсть кораблiв у дром-зонi свiдчив слабкий радiоактивний фон, що лишився пiсля роботи численних термоядерних двигунiв, та пiдвищена концентрацiя гелiю навколо каналу першого роду, що вiв до праматерi всiх людських свiтiв — Землi.
    — Останнi кораблi пiшли звiдси зовсiм недавно, — сказав я, ознайомившись iз результатами комп’ютерного аналiзу. — Не бiльше трьох годин тому. Ми трохи не встигли.
    — Дуже дивно, — промовила Рашель, що займала мiсце спостерiгача (вона з власної волi поступилася крiслом другого пiлота Сiґурдсону). — Вони ж мали залишити тут резерв. Чи хоча б станцiю-госпiталь. Без тилового прикриття нiяк не можна, це суперечить усiм правилам ведення вiйни.
    — Є ще одне правило, — зауважив Шанкар, знявши ментошолом. — Не можна атакувати тiльки в одному напрямку. Очевидно, бiля Псi Козерога перебували лише допомiжнi ударнi частини. А головнi вектори вторгнення проходили через iншi системи.
    Сiґурдсон стиха присвиснув:
    — Якщо та армада була лише допомiжною частиною, то яким же має бути весь флот!
    — Дуже великим, — сказав я. — Надзвичайно великим. Судячи з тiєї iнформацiї, що є в базi даних корабля, ґаббари перетворили Сонячну систему на справжнiсiньку цитадель. Схоже, вони не дуже ладять i зi своїми союзниками.
    — Горили паскуднi! — прокоментувала Рашель. — Вони нi з ким не можуть жити в мирi. У них збереглася психолоґiя та звички кам’яного вiку.
    — А проте, — зауважив Сiґурдсон, — ґаббари володiють Землею. Виходить, що в союзi Чужих вони найголовнiшi й найдужчi.
    — Вони просто найнахабнiшi. Що тут ще скажеш — мавпи та й годi.
    „Цiкаво,“ — подумав я, — „на Террi-Ґаллiї були мавпи? А як були, то що з ними сталося, коли почалася вiйна?“
    Десь пiвгодини ми дрейфували у дром-зонi, посилаючи навсiбiч позивнi, але у вiдповiдь нiхто не озивався.
    — Ну то як бути далi? — нарештi спитав я. — Що робити?
    — Приєднаймося до наших, — запропонувала Рашель. — У нас бойовий корабель i повнiстю укомплектований екiпаж. Ми теж можемо воювати.
    Я завагався. Загалом це вiдповiдало моїм найпотаємнiшим бажанням. Дарма що я був цивiльною людиною, менi аж руки свербiли задати Чужим перцю, помститися їм за всi тридцять шiсть рокiв мого ув’язнення на Магаваршi. Той ґлiсарський крейсер, знищений нами в системi Зорi Дашкова, не вгамував моєї жаги до помсти, а лише роздражнив мене. Менi хотiлося ще, ще i ще...
    — Але ж ти...
    — Я вже не маленька. Я знаю, що таке смерть. Я бачила, як загинув тато. Чужинцi убили мого дiдуся. Я хочу поквитатися з ними.
    — Голосую за пропозицiю юної ледi, — вставив своє слово Шанкар. — Нам зовсiм не годиться вiдсиджуватися в тилу, коли нашi побратими борються за звiльнення людства.
    — До Землi! — вiдгукнувся через iнтерком Арчiбальд Ортеґа. — Правда ж, учителю?
    — Згоден, — пролунав з того ж iнтеркома голос Аґатiяра. — Магаварша має зробити свiй внесок у звiльнення нашої прабатькiвщини.
    Я повернувся до Сiґурдсона:
    — А ви якої думки, Лайфе?
    Вiн ствердно кивнув:
    — Земля — моя рiдна планета. Я хочу повернутися додому.
    Озиратися назад, де сидiли Рiта з Мелiсою Ґарiбальдi, менi не довелося. Майже вiдразу слiдом за Сiґурдсоном обидвi жiнки хором вигукнули:
    — Ми з вами!



    30

    На вiдмiну вiд затяжного стрибка перехiд першого роду не займає багато часу i триває лише неповнi двi хвилини. Пiсля входу нашого корабля в канал гiперпростiр за передньою стiною рубки палахкотiв лише сто сiмнадцять секунд, а вiдтак згас, i ми знову опинилися в рiдному космосi, на вiдстанi сорока семи свiтлових рокiв вiд Псi Козерога.
    Ми знаходилися на зовнiшньому краю Шпори Орiона, майже на периферiї Ґалактики, але одночасно — у самому її центрi. На одному з бiчних оглядових екранiв виднiвся маленький яскравий диск жовтого кольору, довкола якого оберталася невидима звiдси блакитна планета з лаконiчною назвою Земля. Просто Земля, Terra, Earth, Ge, Erde — без будь-яких префiксiв i прикметникiв. Земля сама по собi, планета — прародителька людської раси, звiдки чотирнадцять столiть тому люди почали розселятися по всiй Ґалактицi. I в цьому сенсi вона була для нас центром усього сущого, саме довкола неї обертався весь людський Всесвiт...
    Цього разу, на вiдмiну вiд усiх попереднiх, мiй тактичний дисплей був переповнений даними радарiв та iнших детекторiв про присутнiсть у районi дром-зони безлiчi об’єктiв штучного походження. Бортовому комп’ютеру знадобилося лише кiлька секунд, щоб розсортувати цей потiк iнформацiї й видати її у придатному для сприйняття виглядi.
    Навколишнiй простiр був усiяний великими та дрiбними уламками пiдбитих суден. Деякi з них однозначно iдентифiкувалися як останки кораблiв ґаллiйського флоту, решта або належали чужинцям, в основному ґаббарам, або їх зовсiм не можна було розпiзнати. А поруч з нами — ясна рiч, вiдносно поруч, на вiдстанi трьох тисяч кiлометрiв вiд нас, — дрейфував ґаббарський крейсер з розпанаханою носовою частиною. Жодних ознак життя вiн не подавав. Геть усе навкруги свiдчило про те, що зовсiм недавно, ще якихось кiлька годин тому, тут кипiв кровопролитний бiй...
    З вiдстанi пiвтора мiльйона кiлометрiв до нас долинали позивнi бойової загороджувальної станцiї Вiйськово-Космiчних Сил Терри-Ґаллiї. Схожi позивнi було чути i в iнших напрямках, але їх джерела знаходилися ще далi. Розрахувавши паралакс, комп’ютер повiдомив, що чотири десятки таких станцiй рiвномiрно розташованi у сферi навколо дром-зони. Усерединi цiєї сфери джерела радiосиґналiв з позивними Терри-Ґаллiї були вiдсутнi.
    — Нас викликають, капiтане, — доповiв Шанкар.
    — З’єднайте, — дав я розпорядження.
    На екранi зовнiшнього зв’язку з’явилося зображення молодої русявої жiнки в сiро-блакитному мундирi з вiдзнаками капiтана-лейтенанта. Її карi очi дивилися просто на мене, але насправдi вона мене не бачила. Ще перед виходом до Псi Козерога ми вирiшили, що розпочати переговори має Рашель: спiввiтчизники повiрять їй швидше, нiж будь-кому iншому.
    Як i слiд було чекати, жiнка, побачивши на екранi дванадцятирiчну дiвчинку, була приголомшена. Рашель негайно скористалася з цього i швидко заторохкотiла, розповiдаючи свої пригоди. Останнiми днями я активно вивчав французьку i начебто досяг непоганих успiхiв, але зараз вона говорила з такою швидкiстю, що я розбирав лише окремi слова — здебiльшого назви та iмена, серед яких найчастiше зустрiчалося моє.
    Вислухавши її, жiнка почала була щось говорити, аж раптом замовкла на пiвсловi й повернула голову вбiк, нiби хтось її покликав.
    — Attends une seconde, — промовила вона, i майже вiдразу її зображення на екранi зникло, а натомiсть з’явився чоловiк рокiв п’ятдесяти в адмiральськiй формi, з двома зiрками на погонах.
    — Oncle Claude! — радiсно вигукнула Рашель, i тут не потребувалося нiякого знання мови, щоб зiставити французьке oncle з анґлiйським uncle — „дядько“.
    Потiм виникла пауза на кiлька секунд — поки вигук дiвчинки зi швидкiстю свiтла доходив до „дядька Клода“ i поки до нас поверталася його вiдповiдь.
    — Salut, Rachel, ma petite, — сказав чоловiк, а потiм досить розбiрливо, як на мене, висловився в тому сенсi, що дуже радий бачити її живою-здоровою, проте всi розмови згодом, а зараз нехай вона з’єднає його з командиром корабля.
    Рашель негайно переключила зв’язок на мiй капiтанський пульт. Побачивши мене, чоловiк ледь стримався вiд здивованого вигуку — його явно вразила моя схожiсть з Жофреєм Лебланом. Проте вiн швидко опанував себе й офiцiйно представився:
    — Вiце-адмiрал Клод Брiсо, заступник начальника Центру оперативного командування Спецiального корпусу загороджувальних станцiй у складi Першого Флоту Визволення. — Анґлiйською вiн говорив досить добре, але не так гарно, як Рашель. — Я чув усе, що розповiдала моя племiнниця, капiтане Матусевич. Комплiменти та слова подяки вiдкладемо до кращих часiв, а поки негайно стартуйте i найкоротшим шляхом виходьте з дром-зони. Всi координати ваш комп’ютер уже отримав. Гадаю, прискорення п’ятдесят одиниць вистачить.
    — Виконую, — коротко вiдповiв я i впродовж наступної хвилини здiйснив усi необхiднi маневри.
    — Задовiльно, — сказав вiце-адмiрал Брiсо, звiрившись iз даними на своєму тактичному дисплеї. — За тридцять сiм хвилин ви залишите межi дром-зони.
    — Можна збiльшити прискорення, — запропонував я. — Навiть до ста одиниць. Ми вже перевiряли: ґравiкомпенсатори працюють нормально, а всi пошкодження, завданi вiрусною проґрамою, усуненi.
    Виникла пауза, спричинена вiдстанню мiж нами, потiм почулася вiдповiдь:
    — Все одно не варто. Ви й так встигнете вийти з небезпечної зони. Вiсiм хвилин тому був оголошений початок одногодинного вiдлiку. Отож у запасi маєте ще чотирнадцять хвилин.
    Я хотiв був запитати, про який вiдлiк iдеться, але потiм i сам збагнув, що саме має статися за п’ятдесят двi хвилини. Це було очевидно, без цього вторгнення не мало б успiху.
    — До речi, сер, — промовив я. — Судячи з вашої реакцiї, ви вже давно знали про вiрус.
    Знову пауза. Нарештi вiн стримано вiдповiв:
    — Так, капiтане. Цей вiрус запустив у нашу мережу один аґент-п’ятдесятник. На жаль, ми не зумiли його вiдразу виявити, i в результатi зазнали катастрофи чотири нашi кораблi. Крейсер „Зоря Свободи“ теж вважався втраченим. Ще три мiсяцi тому ми оголосили всiх членiв його команди загиблими. I Рашель також.
    — А це не змiнило вашi плани стосовно звiльнення нашої планети? — запитав я.
    З кiлькасекундною затримкою адмiрал здивовано пiдвiв брови:
    — О! То ви про все здогадалися?
    — Так, сер. Це було неважко.
    — У такому разi не хвилюйтеся. Атака на Магаваршу почалася одночасно з атакою на Землю. Але вiдразу скажу, що я ще не знаю, як розгортаються там подiї.
    — А Земля уже звiльнена?
    — Ще нi, — вiдповiв Клод Брiсо. — Вторгнення лише почалося, ми витурили Чужих iз дром-зони, взяли її пiд контроль i саме збираємося заблокувати. Зараз перший ешелон головної ударної ґрупи знаходиться на пiвдорозi до орбiти Юпiтера, прямуючи до Землi та Марса, а недавно почався бiй на пiдступах до Сатурна. Його супутник Титан — один з найважливiших стратеґiчних об’єктiв у Сонячнiй системi: там розташована найбiльша пiсля марсiанської та земної вiйськова база ґаббарiв.
    Я глибоко вдихнув, набираючись смiливостi, i скоромовкою випалив:
    — А ми можемо приєднатися до ваших вiйськ?
    З усього було видно, що мiй спiврозмовник не чекав на таке запитання. Мабуть, вiн вважав, що ми тiльки й мрiємо чимшвидше опинитися в безпецi, на борту однiєї з бойових станцiй.
    — Але ж ви цивiльний екiпаж. У вас немає досвiду участi в бойових дiях.
    — Не зовсiм так, сер. Я справдi лише льотчик цивiльної авiацiї. Проте бортiнженер, Арчiбальд Ортеґа, активний член магаваршського Опору, там вiн проходив вiйськову пiдготовку. Професор Шанкар є одним iз керiвникiв пiдпiлля, вiн чудово справляється з артилерiйськими системами. Професор Аґатiяр свого часу також брав участь в Опорi.
    — Але... у вас на борту дитина.
    — Je n’suis plus une enfant!* — обурилася Рашель.
    * Я вже не дитина! (фр.)
    Оскiльки вона вигукнула це досить голосно i її слова пiшли в ефiр, я не став нiчого додавати, а просто дочекався реакцiї адмiрала.
    — Bon, bon, jeune fille,* — поступився Брiсо з легкою усмiшкою. Потiм вiн знову став серйозним i звернувся до мене: — Подумайте самi, капiтане Матусевич: як я подивлюся в очi своїй сестрi, якщо з цiєю jeune fille щось трапиться? Як я зможу сказати їй, що її дочка, яку вона вже поховала, все-таки залишилася живою, але потiм знову загинула — цього разу остаточно й безповоротно?
    * Ну, гаразд, юна дiвчина. (фр.)
    Я не знав, що вiдповiсти. Зате знайшлася з вiдповiддю Рашель.
    — Пане вiце-адмiрале, — промовила вона офiцiйно. — Здається, ви забули, де ми знаходимось. Це не Терра-Ґаллiя, не Новий Париж i не ваш будинок на Авеню-дез-Етуаль. Ми в космосi, у Сонячнiй системi, де йде вiйна за звiльнення Землi. Зараз я для вас не племiнниця, не дочка вашої сестри, а член екiпажу крейсера „Зоря Свободи“. Екiпажу, що був сформований поспiхом, але вже довiв свою боєздатнiсть. Саме з цього ви маєте виходити, ухвалюючи рiшення.
    Клод Брiсо довго мовчав у задумi.
    — Справдi, Рашель, — сказав вiн нарештi, — ти вже не дитина... Гаразд, капiтане Матусевич, я доповiм головному командуванню про вашу... гм... iнiцiативу.
    Вiдповiдь прийшла, коли ми вже наближалися до кордону дром-зони.
    — Головний штаб приймає крейсер „Зоря Свободи“ до складу Першого Флоту Визволення, — повiдомив Клод Брiсо. — Вам наказано прямувати до Сатурна i перейти в розпорядження командування Дев’ятнадцятої ескадри. Корекцiю курсу починайте не ранiше нiж через десять хвилин пiсля виходу з дром-зони. Доти продовжуйте йти по прямiй з п’ятдесятикратним прискоренням. Усе ясно, капiтане?
    — Так точно, сер!
    — I побережiть дiвчинку, — уже вiд себе додав дядько Рашелi. — Щасти вам.
    — Дякую... До речi, адмiрале. Як називається флот, спрямований до Магаваршi?
    Клод Брiсо iз сумнiвом подивився на мене, але вiдповiв:
    — П’ятий Флот Визволення.
    — А скiльки їх взагалi?
    — Це вiйськова таємниця... а втiм, уже нiяка не таємниця. Вiсiм. — З цими словами вiн простяг руку до консолi. — Вiце-адмiрал Брiсо зв’язок закiнчив.



    31

    Рiвно за десять хвилин пiсля виходу з дром-зони я запустив бiчнi маневровi двигуни i вiдхилив корабель на тридцять з гаком градусiв вiд напрямку його руху. Тепер вектори його швидкостi та прискорення не збiгалися, i вiн мчав уже не по прямiй, а по плавнiй дузi, яка за п’ять з половиною годин мала привести нас до пiдсистеми Сатурна.
    Оскiльки космос попереду був чистий, Шанкар дозволив собi зняти шолом i сказав:
    — Капiтане, я пропоную вивести на головний оглядовий екран зображення дром-зони. Якщо мiй здогад правильний, скоро там розпочнеться дещо цiкаве.
    Менi теж так здавалося, тому я без зволiкань скористався Шанкаровою порадою. Приблизно через хвилину датчики зареєстрували збурення континууму, а на екранi спалахнули новi червонуватi зiрки — спочатку маленькi та тьмянi, мов жаринки, але з кожною секундою вони дедалi яскравiшали, аж поки не затьмарили решту зiрок на екранi. Вiдповiдно до iнформацiї комп’ютера, що постiйно розраховував паралакс усiх найближчих об’єктiв, цi рукотворнi зорi перебували в районi дром-зони.
    — Ми ще надто близько й не бачимо всiєї картини, — сказав Шанкар. — Зменшiть зображення.
    Я збiльшив кут огляду до ста п’ятдесяти градусiв i ввiмкнув спецiальнi фiльтри, покликанi вiдсiювати плазмовi спалахи за кормою корабля. Тепер екран вмiщав усю дром-зону цiлком, що перетворилася на величезну червону кулю, виткану з безлiчi дрiбних iскор.
    — Заради Бога! — вражено мовив Сiґурдсон. — Та їх там, мабуть, мiльярди.
    — Насправдi понад сто мiльярдiв, — уточнив Шанкар. — Якби капiтан Матусевич не зменшив чутливiсть датчикiв, ми б побачили суцiльний червоний диск.
    На пiдтвердження його слiв я на кiлька секунд збiльшив яскравiсть i продемонстрував їм цей самий суцiльний диск, потiм знову повернув на екран виткану з iскор кулю.
    — О!!! — нарештi збагнув Лайф. — Таж це свiтяться канали?!
    — Ага, — кивнув я. — Всi до єдиного канали першого та другого роду.
    Протягом наступної години ми спостерiгали за тим, як зменшуються розмiри кулi. Вiдбувалося це не тому, що ми вiддалялися вiд неї з чимраз бiльшою швидкiстю — бортовий комп’ютер враховував наше змiщення i по ходу змiнював масштаб зображення. Просто сама дром-зона пiд впливом невiдомих нам процесiв повiльно, але невблаганно стискалася.
    Коли її розмiри зменшилися вдвiчi, чорна порожнеча мiж iскорками зникла, i ми знову побачили суцiльний червоний диск.
    — Покажiть її на весь екран, — порадив Шанкар.
    Так я й зробив. Розмiри кулi збiльшилися, i мiж iскорками знову з’явилися порожнини. Втiм, iснували вони недовго i хвилин за десять зникли назавжди — чи то нашим оптичним приладам вже бракувало роздiльної здатностi, чи то канали повнiстю перекрили один одного. Найпевнiше, друге.
    За даними комп’ютера розмiри дром-зони вже складали пiвмiльйона кiлометрiв у дiаметрi i продовжували зменшуватися далi. Показники радарiв свiдчили, що протягом усього цього часу загороджувальнi станцiї рухалися в радiальному напрямку назустрiч один одному, тримаючись на вiдстанi кiлькох тисяч кiлометрiв вiд найближчих каналiв-iскор. Поза будь-яким сумнiвом, саме вiд них виходили тi загадковi сили, що змушували канали перемiщатися в просторi, а всю дром-зону — стискатися.
    — Ґуру, — долинув з iнтеркома голос Аґатiяра. — У зв’язку з побаченим виникає кiлька цiкавих висновкiв та припущень...
    — Авжеж, Свамi, авжеж, — перебив його Шанкар. — Щодо припущень, краще зачекаємо, поки вони пiдтвердяться, а от стосовно висновкiв... Капiтане Матусевич, ви не помiтили тут нiчого незвичайного?
    Я задумався.
    — Власне кажучи, все, що зараз вiдбувається, досить незвичайне явище, радше, навiть надзвичайне. Проте мене зацiкавили два моменти. По-перше, корабельнi детектори не фiксують нiяких критичних збурень у фiзичному вакуумi, хоча ми знаходимося не дуже далеко вiд дром-зони. Пiдвищення загальної напруженостi поля, звичайно, є, та лише в межах звичайнiсiнького резонансного впливу на канали. А по-друге, менi здалося, що порожнини мiж каналами зберiгалися надто довго. Схоже, що вже на початковiй стадiї всi канали були стиснутi до кiлометра в дiаметрi. А далi стискалися ще дужче. Проста оцiнка площi ефективного розтину свiдчить, що...
    — Все правильно, капiтане, — зупинив мене Шанкар. — Ви дiйшли тих же висновкiв, що й ми з професором Аґатiяром. Проте я сподiвався почути вiд вас iнше. Ви аналiзуєте це явище як науковець. А я хотiв би знати вашу оцiнку як вiйськового, адже вiднедавна ви офiцiйно перебуваєте на службi в ґаллiйському флотi.
    — З погляду вiйськового, — трохи збентежившись, вiдповiв я, — тут теж не все гаразд. Крiм чотирьох десяткiв станцiй i пари сотень катерiв з легкими корветами, в околицях дром-зони нашi радари не виявили жодного великого корабля. Бойовi станцiї — це, звiсно, велика сила, але вони геть-чисто позбавленi маневреностi; образно кажучи, мають стiльки ж грацiї, скiльки гiпопотам, а тому потребують потужного прикриття. Ми на власнi очi бачили це у фiльмi про атаку чужинцiв на Терру-Ґаллiю. А тим часом весь флот, розгромивши чужинськi сили в районi дром-зони, вiдразу попрямував углиб системи i навiть не став чекати, поки переґрупують канали. Складається таке враження, що командування цiлковито впевнене у своїх тилах i навiть не припускає можливостi, що до ґаббарiв прийде допомога з iнших систем. Безперечно, за кiлька годин неможливо зiбрати й перекинути сюди великi сили. Однак це не пояснює тiєї безтурботностi, з якою ще незаблокована дром-зона була залишена пiд опiку величезних неповоротких станцiй пiд прикриттям кiлькох з’єднань легких кораблiв.
    Шанкар поважно кивнув:
    — Саме це я й хотiв почути вiд вас у першу чергу. А те, про що ви казали на початку, i є поясненням дивної поведiнки ґаллiйцiв у дром-зонi. Втiм, зачекаємо ще трохи, щоб остаточно переконатися.
    На цей час розмiри дром-зони зменшилися до десяти тисяч кiлометрiв. Вiд неї вiдокремилися кiлька iскор, у супроводi двох станцiй вiддрейфували трохи вбiк i там погасли. Безсумнiвно, серед тих iскор був i канал другого роду, що вiв до Терри-Ґаллiї.
    Решта каналiв стискалися далi, дiаметр сяючої кулi зменшився до тисячi кiлометрiв, потiм — до сотнi, а досягши двадцяти кiлометрiв у поперечнику, вона яскраво спалахнула й згасла.
    — От вам i пiдтвердження, — резюмував Шанкар. — Сто мiльярдiв каналiв у чотирьох тисячах кубiчних кiлометрiв. По сорок кубометрiв на кожен канал. Дiаметр повнiстю вiдкритої горловини такого каналу не може перевищувати семи метрiв. Через таку вузьку щiлину не протиснеться жоден корабель.
    Очi в Рашель округлилися вiд подиву:
    — Невже нашi навчилися закупорювати канали?
    — Виходить, навчилися. Тому станцiї не потребували потужного прикриття. Для пiдготовки до закупорювання всiх ста мiльярдiв каналiв їм знадобилося кiлька годин, але один окремий канал вони, мабуть, могли перекрити за лiченi секунди. Нас врятувало тiльки те, що при виходi ми надсилали позивнi.
    Дiвчинка мерзлякувато зiщулилась.
    — А якби... якби канали вже закупорили? Якби ми хоч на годину спiзнилися?
    — На це запитання менi важко вiдповiсти. У кращому разi нас рикошетом вiдкинуло б назад до Псi Козерога, а в гiршому — перемололо б як у м’ясорубцi. — Шанкар сухо прокашлявся. — Тепер, постфактум, коли ми вже тут, я сподiваюся на другий варiант. Дуже сподiваюся, бо незабаром iншi чужинцi оговтаються й вiдправлять своїм союзникам пiдмогу. Цiкаво, скiльки кораблiв вони втратять, поки не второпають, у чiм рiч?
    Уперше за час нашого знайомства я почув, як Шанкар зловтiшно хихоче.



    32

    Напевно, Клод Брiсо сам пiдкинув командуванню iдею направити нас до Сатурна, а не посилати навздогiн за головною ударною ґрупою, що прямувала до Землi та Марса. Вiн явно розраховував, що на час нашого прибуття база ґаббарiв на Титанi буде захоплена, а нам залишиться взяти участь у полюваннi за рештками ворожих сил.
    Загалом його план спрацював, хоча вiн, мабуть, не сподiвався, що недобитих чужинцiв виявиться так багато i вони чинитимуть такий запеклий опiр. Коли ми досягли Сатурна, орбiтальний оборонний комплекс Титана був уже повнiстю знищений i почалося висадження на планету десанту космiчної пiхоти. Нас включили до складу бриґади легких крейсерiв, що мали прикривати десантнi транспорти вiд безладних та вiдчайдушних, але вiд того не менш небезпечних контратак ґаббарiв.
    Попри те, що командир бриґади, капiтан першого ранґу Лорен, попервах сумнiвався в дiєздатностi „Зорi Свободи“ як повноцiнної бойової одиницi, ми чудово вписалися в його загiн i дiяли злагоджено з iншими кораблями, вчасно та точно виконували всi покладенi на нас завдання.
    Пiсля успiшного висадження десанту ми ще п’ять годин патрулювали орбiту Титана, вiдбиваючи спроби розрiзнених ґруп ворога прорватися до планети. Вiдтак наша бриґада отримала наказ вiдiйти в тил для поповнення боєприпасiв, дозаправки та ремонту незначних ушкоджень, завданих ґаббарскими винищувачами.
    На цей час до пiдсистеми Сатурна прибуло п’ять iз сорока станцiй, якi займалися блокуванням дром-зони. Ми пришвартувалися до однiєї з них, станцiйнi технiки одразу ж почали обслуговувати нашi кораблi, а весь особовий склад бриґади нарештi отримав перепочинок.
    — Тепер можете розслабитися, хлопцi та дiвчата, — оголосив по загальному зв’язку капiтан Лорен. — Даю вам дев’ятигодинне звiльнення. Хто хоче, може весь цей час вiдсипатися, а кому не спиться — хай погуляє по станцiї. Але щоб рiвно в нуль-п’ять три-нуль усi були на бойових постах. Нас надсилають до Марса: за останнiми даними бiльшiсть недобитих мавп повтiкали туди.
    Щойно зображення капiтана Лорена на екранi згасло, Аґатiяр задумливо мовив:
    — Коли чужинцi зрозумiють, що програли, вони сховаються в метеоритному поясi i реґулярно влаштовуватимуть партизанськi вилазки. Та й з Землi їх буде важко прогнати. Як це не блюзнiрськи звучить, але за останнi сто рокiв багато ґаббарiв стали вважати Землю своєю рiдною планетою. Боюся, ще не скоро запанує мир у Сонячнiй системi.
    — Нiчого, ми їх звiдусiль викуримо, — рiшуче заявила Рашель. — Ми не дозволимо жоднiй мавпi називати Землю своєю вiтчизною...

    Оскiльки наш корабель не мав нi найменших ушкоджень, клопоту пiсля швартування я мав небагато. Лише переконався, що в баки почав надходити дейтерiй, а технiки розблокували збройний вiдсiк, щоб поповнити боєприпаси, потiм перевiв усi системи корабля пiд повний контроль бортового комп’ютера i слiдом за iншими членами команди подався вiдпочивати.



    33

    Я прокинувся втомлений i розбитий, вiдчуваючи в усьому тiлi неприємну слабкiсть. Настiннiй годинник у каютi показував чверть на другу ночi за станцiйним часом, отже, я проспав лише неповнi чотири години.
    Я повiльно пiдвiвся й сiв. У мене вiдразу запаморочилося в головi, а в мозку лiниво ворухнулася думка:
    „Щось менi кепсько.. так, нiби шваркнули з паралiзатора...“
    Це змусило мене рвучко встати з лiжка. Забувши про взуття, я босонiж кинувся до виходу з каюти.
    Проте дверi не вiдчинялися нi поворотом ручки, нi голосовим наказом. Кiлька секунд я безсило гупав у них кулаками, а вiдтак, сповнений дурних передчуттiв, пiдбiг до термiналу. Та не встиг я ввiмкнути його, як екран сам ожив, i звiдти на мене глянуло смагляве Ахмадове обличчя.
    — Привiт, Стефане, — сказав вiн, глузливо посмiхаючись. — Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.
    Ахмад сидiв у моєму капiтанському крiслi й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лiвiй вiн стискав два тонкi дроти, що тяглися кудись убiк, за межi екрану.
    — Комп’ютере! — чiтким командним голосом гукнув я. — Бунт на кораблi. Захоплення в полон капiтана.
    Бортовий комп’ютер нiяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричi. Ахмад голосно зареготав:
    — Що, друзяко, спiймав облизня? Ти так упевнився у своїй владi над кораблем, що геть забув, на чому вона тримається. Будь-який комп’ютер, навiть найдосконалiший, — це лише купа брухту. Вiн просто робить те, що закладено в його проґраму, а її завжди можна змiнити. Визнаю, що на початку я утнув дурницю, менi зовсiм вилетiло з голови, що на кораблях такого класу стоять високоiнтелектуальнi комп’ютери. Однак потiм уже ти дав маху, коли не вiдключив термiнал у моїй каютi. На вiдмiну вiд тебе, я не забавлявся вiртуальними космiчними польотами; у вiльний час я серйозно вивчав кiбернетичнi системи й чекав слушного моменту, коли мене допустять до секретної iнфомережi Опору. Я збирався... А втiм, це вже неважливо. Головне те, що я зробив тут, на кораблi. Я заплутав комп’ютер лоґiчними парадоксами, знайшов лазiвку в захищену зону пам’ятi й деактивував його блок iдентифiкацiї. Тепер вiн слухається того, хто сидить у капiтанському крiслi.
    Я застогнав вiд розпачу та досади. Я зовсiм забув про Ахмада та альва. Приєднавшись до ескадри, ми вирiшили зачекати з доповiддю про бранцiв, оскiльки побоювалися, що пiд цим приводом нас одразу вiдкличуть з району бойових дiй. А потiм, коли корабель пришвартувався до станцiї... Хай їм чорт, я навiть не згадав про них! Й iншi, мабуть, також.
    — I що ти робитимеш? — запитав я, намагаючись зобразити незворушнiсть. — Чого домагаєшся? Ти спiзнився, Ахмаде, тепер ти в пастцi. Тобi нiкуди тiкати.
    — Проте спробую вибратися. Менi однаково нiчого втрачати. Але щоб ти не утнув якоїсь дурницi, май на увазi ось це. — Ахмад зробив паузу, камера змiстилася вбiк, i я побачив на пiдлозi предмет конiчної форми, висотою сантиметрiв десять i приблизно стiльки ж у дiаметрi. Вiд нього тяглося два дроти, що їх Ахмад стискав у лiвiй руцi. — Це боєголовка вiд заряду десантної базуки, яку я знайшов серед напiвлегкого озброєння. Її вибухової сили цiлком вистачить, щоб роздовбати к бiсовiй матерi всю рубку. Боєголовка активована, але поки я тримаю контакти з’єднаними, вона не вибухне. Та щойно я випущу їх з руки — наприклад, пiсля пострiлу з паралiзатора чи бластера, — вибух станеться негайно. I вiд нього постраждаю не тiльки я.
    Камера змiстилась ще далi, i я побачив Рашель. Непритомна, вона лежала на пiдлозi з мiцно зв’язаними руками та ногами. Боєголовка знаходилася лише за метр вiд неї, i в разi вибуху жодного шансу на порятунок не було.
    — Iншi твої товаришi паралiзованi й замкнутi у своїх каютах, — продовжував Ахмад. — Усi засоби зв’язку я завбачливо вiдключив. Цi люди не цiкавлять мене — загроза їхньому життю не змусить тебе до покори. А от заради цього дiвчиська ти зробиш усе, що я накажу. Ми знайомi з тобою багато рокiв, i менi добре вiдомо, як ти мрiяв про дочку...
    — Чого ти хочеш?! — хрипло загарчав я.
    — Вгамуйся, Стефане. Всьому свiй час. Я тут ознайомився з бортовими записами: за чотири години ваша бриґада у складi всiєї ескадри вирушає до Марса. Ми спокiйно стартуємо, а десь мiж орбiтами Сатурна та Юпiтера змiнимо курс i пiдемо в глибокий космос. Переслiдувати нас не будуть, та й не зможуть: як розвiдувально-диверсiйне судно „Зоря Свободи“ має кращi швидкiснi та маневренi показники, нiж iншi крейсери цього класу. Коли ми опинимося в безпецi, я посаджу всiх вас у шатл, а сам спробую прорватися в дром-зону.
    — Ти не... — почав я, але вчасно прикусив язика. Ахмадовi нi до чого було знати, що канали не просто зосередженi в невеликiй частинi простору, а й практично закупоренi. — I куди ж ти подасися?
    — Це моя справа. Тебе вона не стосується. Проте ти не дав менi доказати. Я вiдпущу всiх вас на волю лише за однiєї умови: ти мусиш дещо зробити для мене. Iнакше менi доведеться залишити на борту заручника. — Ахмад пильно подивився на мене. — Ти здогадуєшся, кого саме?
    Я люто заскреготав зубами.
    — Падлюка! Мерзотник! Ти... Я б задушив тебе власними руками!
    — Не сумнiваюся. — Ахмад був сама незворушнiсть. — Тому я вжив усiх запобiжних заходiв. Тож будь слухняним хлопчиком, Стефане, i все буде гаразд.
    — Що тобi треба? — зiтхнувши, запитав я.
    — Ти мусиш викрасти технолоґiю стискання дром-зони.
    Почувши цю нахабну вимогу, я чомусь зовсiм не здивувався. Вiд Ахмада — справжнього Ахмада, якого я пiзнав лише нещодавно, — можна було чекати чого завгодно.
    — Ти божевiльний, — сказав я несподiвано спокiйно. — Невже ти справдi вiриш у те, що я зумiю її викрасти? Це найбiльша таємниця Терри-Ґаллiї!
    — А ми зараз пришвартованi до однiєї зi станцiй, яка мiстить у собi цю таємницю. Ґаллiйцi на разi почувають себе переможцями, вони втратили пильнiсть, i менi майже вдалося добратися по внутрiшнiй мережi до їхнього стискувача каналiв. Зостався лише один бар’єр, якого звiдси, з нашого корабля, я не можу подолати. Для цього треба потрапити на борт станцiї, але менi не можна залишати корабель: я серед особового складу не зареєстрований i мене затримають на першому ж посту. Якби я мав бiльше часу, то все б уладнав сам, а так менi знадобиться твоя допомога.
    — Що я маю зробити? — саркастично спитав я. — Проникнути в їхню секретну мережу i скачати надсекретну iнформацiю? А дзуськи! По-перше, я цього не вмiю, я не хакер. А по-друге, якби навiть умiв, не зробив би.
    — Е нi, Стефане, зробиш. Доведеться. Iнакше твоя люба донечка полетить разом зi мною.
    — А щоб тебе покорчило!..
    — Так от, — вiв далi Ахмад, — нiякого особливого вмiння вiд тебе не вимагається. За чотири години, що залишилися до старту, ти мусиш потрапити до координацiйного центру станцiї i через один з термiналiв з’єднатися з нашим кораблем... тобто, уже з моїм кораблем. А решту зроблю я.
    — Гадаєш, мене пустять до їхнього центру? Та ще й дозволять скористатися термiналом? Та ти просто йолоп!
    — Можливо. Але ти постарайся, Стефане. Придумай що-небудь. Заради своєї коханої донечки.
    Екран згас, я безсило сперся на стiл i затулив обличчя руками. Менi страшенно хотiлося заплакати...



    34

    Хвилин за десять я йшов по одному з радiальних тунелiв станцiї, а на зап’ястку моєї лiвої руки красувався браслет з вмонтованим голопроектором, який при необхiдностi мiг видати менi докладну карту всiх хитросплетiнь станцiйних комунiкацiй i показати, де я перебуваю.
    А втiм, поки я йшов безцiльно, сам не знаючи, куди йду. Думки в моїй головi переплуталися, я нiяк не мiг привести їх до ладу, змусити себе думати послiдовно й лоґiчно, об’єктивно та безсторонньо аналiзувати ситуацiю.
    Перед моїм внутрiшнiм зором стояла одна й та ж картина: зв’язана Рашель, така беззахисна й безпорадна, а поруч — активована боєголовка, дроти вiд якої тяглися до руки шаленця Ахмада. Коли б на її мiсцi був хтось iнший, я б нi митi не сумнiвався, як менi вчинити. Але Рашель... Здоровий глузд пiдказував, що жодна дiвчинка у свiтi, навiть найчарiвнiша, не заслуговує на те, щоб заради неї ризикувати майбутнiм людства. Це були тверезi й розумнi думки. Я знав, що сама Рашель, вихована в дусi патрiотизму та самовiдданостi, без найменших вагань пожертвувала б собою, тiльки б не дозволити Чужим заволодiти цiєю грiзною зброєю, цiєю рятiвною ниточкою, на якiй тримається надiя всiєї земної раси.
    Однак серце моє кричало про iнше. Воно знай повторювало, що без Рашелi моє життя втрачає будь-який сенс. Воно вкрадливо нашiптувало лукаву давню сентенцiю, що все людство не варте того, аби через нього страждала бодай одна дитина. Воно намагалося переконати мене, що у зрадника Ахмада однаково немає шансiв втекти з цим секретом, що вiн напевно буде знищений на пiдступах до заблокованої дром-зони, а якщо навiть якимсь неймовiрним дивом прослизне крiзь один з кiлькох доступних каналiв, то пiсля стрибка потрапить прямiсiнько в тенета ґаллiйських патрулiв.
    Та все ж iснувала можливiсть — мiзерна, майже примарна, — що вiн якось викрутиться i добереться до своїх хазяїв-чужинцiв. Ця можливiсть руйнувала всi мої псевдолоґiчнi конструкцiї. Вона була ритуальним ножем, занесеним над жертовником боргу, на якому лежало життя Рашелi...
    — Капiтане Матусевич! — почувся раптом чийсь голос.
    Я зупинився й побачив, як по бiчному вiдгалуженню тунелю до мене прямує миловидна русява жiнка рокiв двадцяти семи, з погонами капiтана-лейтенанта. За кiлька секунд, уважно придивившись, я впiзнав її. Це вона вийшла з нами на зв’язок у дром-зонi i розмовляла з Рашеллю, поки не втрутився Клод Брiсо.
    — Здрастуйте, капiтане, — привiталась жiнка. — Ви не пам’ятаєте мене?
    — Звичайно, пам’ятаю. Але не сподiвався вас тут побачити. Нам сказали, що ваша станцiя залишилася в дром-зонi.
    — Виходить, вас неправильно iнформували. Я служу тут, i... — Нараз вона замовчала, на її обличчi з’явилося розумiння. — Ага! Ви, мабуть, вирiшили, що я була поруч з адмiралом Брiсо? Насправдi це не так. Наша станцiя була найближча до вашого корабля, тому саме я зв’язалася з вами. А адмiрал якраз чергував у командному центрi на флаґманi, почув нашу розмову й переключив зв’язок на себе. От вiн i справдi лишився в дром-зонi.
    — Тепер ясно...
    — Мiж iншим, у вас дуже кепський вигляд, капiтане, — зауважила жiнка.
    — Так, я трохи втомився.
    — Чимось стурбованi?
    — Ну... Та все думаю про свою планету. Ви нiчого не знаєте про Магаваршу?
    — Коли я закiнчувала чергування, нiяких зведень ще не було. Iнформацiя надходить до нас через Терру-Ґаллiю, каналами другого роду. Ми, звичайно, використовуємо надшвидкiснi кур’єри, однак i це потребує часу. — Вона на мить задумалась. — Я спробую роздобути останнi вiдомостi. А поки... Зайдiмо до кафе. Це недалеко.
    Упевнена в моїй згодi, жiнка попрямувала до того ж тунелю, звiдки прийшла. Я слухняно пiшов за нею.
    — До речi, — сказала вона на ходу. — Зараз ми обоє не при виконаннi. Називайте мене Анн-Марi.
    Я через силу всмiхнувся:
    — Дуже приємно, Анн-Марi. А я Стефан.
    Кафе справдi було близько. Ми ввiйшли в напiвпорожнiй зал, влаштувалися за одним з вiльних столикiв, зробили замовлення харчовому автомату: менi пару сандвiчiв i каву, а Анн-Марi лише чашку чаю.
    Поки я їв, жiнка вiдiйшла до дальньої стiни, де стояло кiлька кабiн з iнтеркомами, i протягом хвилини з кимсь розмовляла. Потiм повернулася до столика, сiла напроти мене i, присунувши до себе чашку з чаєм, закурила.
    — Щойно надiйшла iнформацiя вiд П’ятого Флоту Визволення. Нашi вiйська ввiйшли в систему Магаваршi, витурили Чужих з дром-зони й наготувалися блокувати її. А це фактично перемога. П’ятий Флот вчетверо перевищує чужинськi сили, сконцентрованi у вашiй системi.
    — А вони... не закидають планету бомбами?
    — Не турбуйтеся. Плануючи операцiю, наше командування враховувало всi обставини. Вашу систему контролюють дварки та п’ятдесятники, вони не наважаться винищувати мирне населення, побояться помсти з нашого боку. За кiлька рокiв до цього ми продемонстрували їм, що маємо таку можливiсть.
    — А саме?
    — Наша диверсiйна ґрупа прорвалася в систему Бетельґейзе i скинула на п’яту, незаселену, планету ґлюонну бомбу. Тепер на мiсцi її колишньої орбiти з’явився свiжоспечений метеоритний пояс.
    — Ґлюонна бомба? — перепитав я. — Нiколи про неї не чув.
    — Це наша новiтня розробка. Ви ж знаєте, що таке ґлюони?
    — Загалом так. Цi елементарнi частки є посередниками в сильнiй взаємодiї, так само як фотони — в електромаґнiтнiй.
    — Атож. Теоретичний принцип дiї ґлюонної бомби був розроблений ще рокiв п’ятсот тому, але на практицi реалiзований лише недавно, ґрупою наших учених. Технолоґiя, звичайно, зберiгається в найсуворiшому секретi. Вiдомо лише, що вибух ґлюонної бомби, сам по собi не дуже потужний, на короткий час послаблює внутрiшньоядернi зв’язки в радiусi кiлькох тисяч кiлометрiв вiд його епiцентру, а це призводить до миттєвого розпаду всiх нестабiльних атомних ядер. Розумiєте, що це значить?
    — Ще б пак, — кивнув я. — Кожна планета мiстить багато урану, торiю, радiю, iнших радiоактивних елементiв, а якщо всi вони одночасно розпадуться... — Я мимоволi здригнувся. — Це еквiвалентно вибуху мiльйонiв термоядерних зарядiв!
    — Саме так. Одна ґлюонна бомба здатна перетворити цiлу планету на купу щебеню. Альвiв це приголомшило. П’ятдесятникiв, дваркiв, ґлiсарiв i хтонiв також: вони, як i ми, ставлять особистiсть вище суспiльства, i для них знищення цiлої населеної планети означає набагато бiльше, нiж просто втрату частини володiнь своєї раси. А Магаваршу, як я вже казала, контролюють дварки з п’ятдесятниками. Переконавшись, що ми перемагаємо, вони не вдаватимуться до радикальних заходiв i погодяться на почесну капiтуляцiю.
    — Зрозумiло... — Розповiдь Анн-Марi про ґлюонну бомбу справила на мене неабияке враження. — А як щодо iнших планет?
    — Ще по шести напрямках подiї розвиваються вдало. Лише в системi Бай-Сiн, де розташована Країна Хань, виникли серйознi проблеми: ми досi не можемо захопити тамтешню дром-зону. Цю планету контролюють ґаббари, i там треба дiяти вкрай обережно. Представникiв цiєї раси не можна заганяти в глухий кут, капiтуляцiя для них неприйнятна, i в безвихiдному становищi вони можуть зважитися на крайнi заходи.
    Наступнi кiлька хвилин ми мовчали. Анн-Марi курила вже другу сиґарету, а я не поспiшаючи допивав свою каву. Вiдведений Ахмадом час поступово спливав...
    — Мене от що турбує, — нерiшуче заговорив я. — Ця ваша технолоґiя стискання каналiв... Якщо раптом — не дай Боже! — чужинцi захоплять одну таку станцiю, то вони оволодiють цим секретом, i ми позбудемося найголовнiшої переваги перед ними.
    Анн-Марi заперечно похитала головою:
    — Їм це не вдасться. Заходи безпеки надзвичайно суворi. Вiдсiки, де встановленi стискувачi, замiнованi так, що пiд час вибуху увесь їхнiй вмiст перетвориться на хмару розпеченої плазми. Разом iз фахiвцями, що там працюють. Усi вони добровольцi й цiлком свiдомi того, що з ними станеться в разi захоплення станцiї ворогом. А в нас, — додала Анн-Марi, маючи на увазi станцiю, де ми перебували, — стискувач взагалi демонтований i знищений, а весь персонал, що працював з ним, вже повернувся на Терру-Ґаллiю. Це також стосується й тих станцiй, що зараз летять вглиб системи — до Юпiтера, Марса, Землi, Венери та Меркурiя.
    Цi слова зняли з моєї душi величезний тягар. I водночас мене охопив розпач, адже тепер не було жодних шансiв вирвати Рашель з рук Ахмада...
    — Але, — промовив я дуже обережно, — нещодавно я мимохiдь чув розмову двох офiцерiв. Вони говорили про стискувач так, нiби вiн i досi є на борту станцiї.
    Анн-Марi подивилася на мене так пильно, нiби зважувала, чи можна менi довiряти. Потiм на її обличчi розцвiла лукава усмiшка:
    — Ви служите в нас лише один день, а вже встигли заразитися загальною параноєю. Гаразд, вiдкрию вам велику таємницю: це нiякий не стискувач, а звичайнiсiнька „обманка“.
    — Як це?
    — Пастка для дурнiв. Словом, iмiтацiя, неробоча модель. Хоча нi, вона таки працює, але з каналами нiчого не робить. Я сама довiдалася про це нещодавно, а доти щиро вiрила, що цi пристрої i є справжнiми стискувачами каналiв. Вони наявнi у всiх моделях наших загороджувальних станцiй, починаючи з найперших. А щодо працездатних стискувачiв, то їх монтують у тому ж вiдсiку, але зовсiм автономно, їхнi комп’ютернi системи не з’єднанi iз загальною мережею. А „обманки“ призначенi для замилювання очей. Якби ви знали, скiльки шпигунiв-чужинцiв потрапили в цю пастку!
    Я полегшено зiтхнув:
    — Слава тобi, Господи!..
    Раптом усi предмети перед моїми очима втратили чiткiсть i поплили, нiби я дивився на них крiзь вигадливо вигнуте скло. Я вiдчув, що сповзаю зi свого стiльця, i лише останньої митi, вчепившись руками за край столу, змiг втриматися.
    Анн-Марi швидко пересiла на сусiднiй з моїм стiлець i схопила мене за лiкоть.
    — Що з вами, Стефане? Вам погано?
    — Нi... все гаразд, — затинаючись, вiдповiв я. — Це просто... просто хвилинна слабкiсть.
    Вона рiшуче похитала головою:
    — Ви мало не зомлiли. I взагалi, дивно поводитеся. У вас неприємностi? Щось дуже серйозне? Я зобов’язана доповiсти командуванню...
    — Нi в якому разi! — майже викрикнув я, привернувши до себе увагу двох офiцерiв, що сидiли через один столик вiд нас. — Нi, — вже тихiше додав я. — Не робiть цього... будь ласка. Я сам усе владнаю.
    — Що ви владнаєте?
    Не бачачи можливостi викрутитись, та й не маючи сил щось вигадувати, я розповiв їй усю правду про Ахмада i його безглузду вимогу. Анн-Марi вислухала мене уважно, не перебиваючи, потiм замислилась на хвильку, вiдтак спитала:
    — Ви не звернулись до командування, бо боїтеся його рiшучих дiй? Боїтеся, що воно не зважатиме на становище Рашелi?
    Я кивнув:
    — Саме так.
    — Невже ви вважаєте нас, ґаллiйцiв, такими жорстокими?
    — Нi, але...
    — Ми також любимо своїх дiтей. Ми дбаємо про них. Вони для нас найдорожче, бо дiти — це наше майбутнє. Саме те майбутнє, за яке ми боремося.
    — Я розумiю. Я... я зовсiм не вважаю вас жорстокими. Просто... — Я помовчав, збираючись з думками. — Боюсь, командування не повiрить, що Ахмад вiдпустить заручникiв. Воно зробить усе по-своєму, а в результатi... в результатi Рашель загине.
    — А ви впевненi, що месьє Раман дотримає слова?
    — Ну... не повнiстю. Але я знаю його багато рокiв... хоча насправдi виявилося, що я зовсiм не знав його, та все ж...
    Анн-Марi м’яко поклала руку на мою долоню.
    — Заспокойтеся, Стефане. Мабуть, ви хочете сказати, що непогано вивчили характер та звички месьє Рамана?
    — Атож. Ахмад ненавидить убивство. Я це точно знаю. Нi при першiй, нi при другiй спробi захопити корабель вiн не використовував смертельну зброю. Якщо наша смерть не допоможе йому втекти, вiн не стане нас убивати, а зробить те, що обiцяв: посадить у шатл i вiдпустить. Проблема лише в тому, щоб дати йому змогу добратися до вашої „обманки“, не здiймаючи тривоги. Але для цього треба проникнути у ваш координацiйний центр i одержати доступ до термiналу.
    Анн-Марi довго мовчала й дивилася кудись убiк. Я вже був вирiшив, що номер не вигорить, аж тут вона враз стрепенулась i поглянула на свiй наручний годинник:
    — Що ж, часу в нас iще вдосталь. Ми встигнемо щось придумати.



    35

    Як це завжди буває, в останню хвилину командування переглянуло ґрафiк вiдбуття Дев’ятнадцятої ескадри, тому наша бриґада стартувала з пiвторагодинною затримкою й опинилася майже в самому хвостi ешелону. Це не давало нам iстотних переваг для втечi, зате ми мали можливiсть вiдiрватися ранiше, не чекаючи на завершення розгону. Усi бiльш-менш швидкiснi кораблi йшли далеко попереду й набирали швидкiсть ранiше нас, тому, якби вони надумали кинутися нам навздогiн, їм для початку довелося б трохи загальмувати.
    Цього разу в рубцi були тiльки я та Рiта, яку за згодою Ахмада я привiв до тями, щоб вона виконувала обов’язки офiцера зв’язку.
    Поки я був вiдсутнiй, Ахмад перенiс Рашель у мою каюту. Непритомна дiвчинка лежала на лiжку, але вже не паралiзована, а накачана снодiйним. Поруч з нею в крiслi сидiв Ахмад, вiн стискав у руцi два дроти, що тяглися до боєголовки на пiдлозi посеред каюти. Цю картину я бачив на екранi монiтора внутрiшнього зв’язку, i сказати, що вона доводила мене до сказу, означало не сказати нiчого...
    По закiнченнi другої години польоту Ахмад почав виявляти ознаки втоми. Подолавши почуття вiдрази, я ввiмкнув зв’язок з каютою й заговорив у iнтерком:
    — Ну все. Гадаю, вже можна йти у вiдрив.
    Ахмад повернув обличчя до екрана:
    — А не зарано?
    Власне, було ще трохи рано, але я сказав:
    — Цiлком слушний момент. Ми вiдiйшли вiд Сатурна на пристойну вiдстань, кораблi вiддалилися один вiд одного на сотню кiлометрiв, а вся ескадра розтяглася на добрих три мiльйони. Це максимум. Скоро вiдстань мiж її головою та хвостом почне скорочуватися.
    Ахмад кивнув:
    — Гаразд, починай.
    За допомогою бiчних дюз я розвернув корабель майже пiд прямим кутом до напрямку руху i рiзко збiльшив тягу з крейсерських шiстдесяти одиниць до повних дев’яноста. Найближчий корабель, що летiв приблизно за сотню кiлометрiв вiд нас, почав стрiмко вiддалятися, потроху вiдхиляючись убiк.
    Хвилини за три на зв’язок з нами вийшов капiтан Лорен. Спершу вiн досить коректно поцiкавився нашими справами, але, не дочекавшись вiдповiдi, почав виказувати ознаки хвилювання, якi виявлялися в тому, що вiн став приперчувати свою мову не надто ввiчливими висловлюваннями на нашу адресу. Крiм слова „merde“, я нiчого не розiбрав, але з виразу Рiтиного обличчя було зрозумiло, що вiн вживав i значно крутiшi слiвця.
    Коли хвилювання Лорена переросло в справжнє занепокоєння, я звернувся до Рiти:
    — Вiдповiдай йому. Дослiвно: „На жаль, ми змушенi вийти зi складу бриґади. Серед нас є дванадцятирiчна дiвчинка, яка катеґорично не хоче залишати корабель, а ми бiльше не можемо пiддавати її життя небезпецi. Тому вiдвозимо її до дядька, вiце-адмiрала Брiсо. Бажаємо всiм удачi“.
    Рiта слухняно переклала моє пояснення капiтановi Лорену, i вiн, витративши з пiвхвилини на осмислення почутого, вибухнув довгою та гнiвною тирадою, яку закiнчив вагомим анґло-французьким словосполученням „les fucking deserteurs“.
    Я поморщився, як вiд ляпасу, i коротко кинув Рiтi:
    — Вимкни.
    Полегшено зiтхнувши, вона виконала мiй наказ. З iнтеркома почувся глузливий смiх Ахмада:
    — Командир помилився. Йому слiд було назвати тебе зрадником.
    — Заткнися! — гаркнув я.
    — Добре, добре, я пожартував. До речi, мiс Аґатiяр, Стефан бiльше не потребує вашої допомоги. Йдiть до мене.
    Рiта зiсковзнула з крiсла i безпорадно подивилася на мене. Я вiдповiв їй таким же безпомiчним поглядом.
    — У нас немає iншого виходу. Доведеться повiрити йому на слово.
    — Не бiйтеся, я вас не пiдведу, — озвався Ахмад.
    Рiта тихо зiтхнула i вийшла з рубки. Поки вона йшла до капiтанської каюти, я перевiрив показники радарiв. Кораблi Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, нiхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зi спискiв особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирiв“.
    Нарештi я побачив на екранi, як Рiта ввiйшла в каюту.
    — Сiдайте, мiс, — промовив Ахмад, вказуючи на вiльне крiсло. — Не бiйтеся, це не боляче.
    Рiта боязко влаштувалася в крiслi, Ахмад узяв вiльною рукою паралiзатор, направив на неї й вистрiлив. Вона обм’якла, вiдкинулася на спинку i звiсила голову на груди.
    — От i все, — резюмував Ахмад. — Пiвсправи вже зроблено. До речi, Стефане, вибач, що при нiй я назвав тебе зрадником. Сподiваюся, вона нi про що не здогадається.
    Я промовчав.
    — А знаєш, — продовжив вiн пiсля короткої паузи, — я навiть не сподiвався, що ти допоможеш менi з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильнiсть до дiвчинки зайде так далеко — аж до зрадництва.
    — А бодай тебе грець побив! — сказав я похмуро. — Не хочу тебе чути.
    Ахмад нервово пересмикнув плечима:
    — Ну, не хочеш, воля твоя. Ти менi бiльше не потрiбен. Далi обiйдуся без тебе. Все-таки я пiлот, хоч i не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.
    — Гаразд, — кивнув я, почуваючи певне полегшення вiд того, що це болiсне чекання врештi закiнчилося. За якусь хвилину все з’ясується — у моєму суб’єктивному часi, ясна рiч. Або ми всi разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу... або не прокинемося вже нiколи.
    Переключивши корабель на автопiлот, я залишив рубку i пройшов у капiтанську каюту. Ахмад зустрiв мене спрямованим у груди паралiзатором.
    — Стiй, де стоїш, ближче не пiдходь. Ти надто iмпульсивний i можеш утнути дурницю.
    — Не утну, — втомлено вiдповiв я. — Стрiляй, не зволiкай... А втiм, нi, наостанку одне питання.
    — Яке?
    — Що ти робитимеш з цiєю iнформацiєю?
    — Вiддам її iншим расам. Нехай усi володiють цим секретом, нехай нi в кого не буде переваг.
    Я похитав головою:
    — Ти йолоп, Ахмаде! Хiба ти не розумiєш, що в чужинцiв i так є над нами величезна перевага? А заволодiвши цiєю технолоґiєю, вони назавжди перекриють людям шлях до зiрок...
    — I правильно зроблять. — Палець Ахмада почав повiльно натискати на гашетку.
    — Щоб ти здох! — спересердя проказав я. — Якби це було можливо, я б стер iз пам’ятi кожну мить нашого знайомства.
    Блиснув спалах пострiлу, i я втратив свiдомiсть.



    36

    Отямившись, я спершу був подумав, що все ще сплю й бачу кошмарний сон. Перед моїми очима бовванiло заросле рудою шерстю рило якогось моторошного чудовиська: двi великi нiздрi на сiрому п’ятаку, всiяна рiвними зубами видовжена паща, близько посадженi очi, гострi настовбурченi вуха...
    — Чорт! Альв!.. — вирвалося в мене, коли в очах трохи прояснилося.
    Альв Григорiй Шелестов, що тримав у лапах-руках порожню iн’єкцiйну ампулу, трохи вiдсунувся вiд мене i промовив:
    — Вибач, друже-чоловiче, що злякав тебе. Як почуваєшся?
    Я сiв на пiдлозi й роззирнувся довкола. Це була моя капiтанська каюта, де й паралiзував мене Ахмад. Сам Ахмад щез разом з боєголовкою, лише два дроти валялися неподалiк. А непритомнi Рiта й Рашель лежали поруч на моєму лiжку.
    — Що тут сталося? — запитав я, iнстинктивно вiдсуваючись подалi вiд чужинця. — Де Ахмад?
    — Вiн мертвий, — сумно вiдповiв альв.— Я убив його... хай простить мене Господь милосердний.
    — О-о!.. — протяг я, геть спантеличений. — Навiщо?
    — Вiн розповiв менi про свої плани. Повiдомив, що роздобув схему стискувача каналiв i хоче передати її всiм iншим расам. Я не мiг цього допустити.
    — Не мiг допустити... — повторив я ошелешено. — Але чому?
    — Бо ця технолоґiя — єдиний порятунок для людства. Вас, людей, дуже мало, зараз ви безсилi, а всi iншi раси, включаючи моїх братiв-альвiв, збожеволiли й повстали проти вас. Якщо вони заволодiють цим секретом, ви позбудетеся своєї останньої переваги, це стане вашим смертним вироком. Я... я мусив зупинити безумця. Це найменше, що я мiг для вас зробити. На вiдмiну вiд сучасних альвiв я не втратив пам’ять, я знаю, як багато добра ви зробили моєму народовi.
    Я мовчав, утупившись в альва очманiлим поглядом.
    — Але ж тодi... — нарештi витиснув iз себе. — Тодi, виходить, ти зрадив своїх.
    Вiн рiшуче похитав головою:
    — Я не зраджував альвiв. Навпаки, я їх врятував. Навiжений Ахмад збирався зв’язатися з тутешнiми ґаббарами й видати їм схеми. Мовляв, хоч хтось iз них прорветься крiзь охорону дром-зони i подiлиться цим секретом з усiма. Вiн геть-чисто втратив розум! Якби цi дикуни заволодiли технолоґiєю стискувача, вони б не розказали про неї нiкому. Спершу покiнчили б iз людством, а потiм узялися б за iншi раси. Вони винищили б усiх, i альвiв також. Ще тисячу рокiв тому вони мрiяли про Ґалактику лише для ґаббарiв. Але Ахмад не прислухався до моїх умовлянь, i в мене не залишалося вибору. — З цими словами Шелестов попрямував до виходу, але в дверях затримався. — Свою справу я зробив i тепер повертаюся в шосту каюту. Замкни мене там, але спочатку забери звiдти тiло свого божевiльного друга Ахмада.
    — Стривай! — трохи оговтавшись, гукнув я йому вслiд. — Як ти його вбив? Вiн сам дав тобi зброю?
    — Нi, вiн не настiльки довiряв менi. Вiн просто прийшов подiлитися зi мною своїми намiрами, схилити мене на свiй бiк. Вiн був обережний, весь час тримав мене пiд прицiлом, але вiн виявився невiгласом. Вiн не знав, що нашi слиннi залози здатнi виробляти смертельну для iнших iстот отруту. Я просто плюнув йому в обличчя.
    Альв пiшов, а я, згаявши ще хвилину на роздуми, пiдiбрав з пiдлоги залишену ним аптечку й сiв на край лiжка з намiром повернути до тями Рiту — щоб вона, як квалiфiкований медик, взяла на себе клопоти про iнших. Та потiм вирiшив з цим зачекати. Опритомнiвши, Рiта неодмiнно зажадає пояснень, а тим часом корабель чимраз дужче розганявся i з кожною секундою вiддалявся вiд системи на тисячi кiлометрiв. Передовсiм я мусив розпочати гальмування i зв’язатися з командуванням.
    Пiднявшись у штурманську рубку, я побачив на мессаж-рядку тактичного дисплея повiдомлення: ШАТЛ MS 5826 ВИКЛИКАЄ КРЕЙСЕР „ЗОРЯ СВОБОДИ“. ТЕРМIНОВО! КАПIТАНЕ МАТУСЕВИЧ, ВIДПОВIДАЙТЕ!
    Влаштувавшись у капiтанському крiслi, я спершу вiддав наказ заглушити двигуни, а вiдтак увiмкнув зовнiшнiй зв’язок. Лише з секундною затримкою на екранi з’явилася вже знайома менi русява жiнка.
    — Анн-Марi?! — здивовано вигукнув я.
    — Здрастуйте, капiтане Матусевич, — вiдповiла вона офiцiйним тоном. — На зв’язку капiтан-лейтенант Прентан з борта розвiдувального шатла „Ем-Ес п’ятдесят вiсiм — двадцять шiсть“ класу „суперстелс“. Ми знаходимося на вiдстанi ста п’ятдесяти тисяч кiлометрiв вiд вас. Бачу, що ситуацiя на кораблi нормалiзувалася. Просимо не проводити бiльше нiяких маневрiв i чекати нашого прибуття.
    — То ви вже все знаєте?
    — Так, капiтане. Ще на станцiї ми пiдключилися до вашого бортового комп’ютера i спостерiгали за всiм, що вiдбувалося на кораблi.
    — Ви все-таки доповiли начальству?
    — Не зовсiм так, — вiдповiла Анн-Марi Прентан. — Вiд самого початку командування знало про захоплення вашого крейсера месьє Раманом. Певнiше, з того моменту, як вiн проникнув у станцiйну iнфомережу i спробував добратися до стискувача.
    — Але... Чому ж ви вiдразу його не знешкодили?
    — Бо не встигли вчасно вiдновити контроль над бортовим комп’ютером. А коли це вдалося, месьє Раман уже тримав за заручницю мадемуазель Леблан. Начальство доручило менi влаштувати „випадкову“ зустрiч з вами i викликати вас на вiдвертiсть.
    „Господи!“ — скрушно подумав я. — „Це ж треба бути таким йолопом! Як я мiг повiрити, що вона, офiцер вiйськового флоту та ще й у бойовiй обстановцi, допомагає менi з власної iнiцiативи, без вiдома командування... Нi, як не крути, але я цивiльна людина.“
    — Зрозумiло, — сказав я. — Хоча... Ви могли б не хитрувати, а вiдразу сказати менi все як є.
    — Спочатку ми так i збиралися вчинити. Але потiм вирiшили, що ви, почуваючи за собою пiдтримку, поводитиметеся надто впевнено й цим насторожите месьє Рамана. А так вiн не запiдозрив нiякого пiдступу, i наш план спрацював. Коли вiн деактивував боєголовку, ми були готовi вiддати бортовому комп’ютеру команду паралiзувати його й чекали лише, коли вiн увiйде до штурманської.
    — Проте вас випередив альв, — резюмував я.
    — Атож. Для нас це стало цiлковитою несподiванкою... До речi, ми уже наближаємося. Хвилини за три пришвартуємось. Вам, капiтане, нiчого робити не треба: корабель iде рiвно, без обертання, i наш пiлот з усiм упорається сам. Ми заберемо з вашого борта месьє Рамана та альва, а натомiсть ви отримаєте мене. — Анн-Марi дозволила собi коротко всмiхнутися. — Я тимчасово прикомандирована до вас як офiцер зв’язку. А ще наглядатиму за вами, щоб ви знову не встряли в халепу.
    Я не повiрив своїм вухам.
    — То менi залишають „Зорю Свободи“?
    — Ви, як i ранiше, її капiтан, i, крiм того, вас залишають у складi Дев’ятнадцятої ескадри. За те, що ви не доповiли про присутнiсть на борту полонених, командування вирiшило накласти на вас дисциплiнарне стягнення iз занесенням до особової справи. — Ще одна швидка усмiшка. — Тому в найближчi десять рокiв не розраховуйте на пiдвищення.
    Оскiльки я нiколи не мрiяв про адмiральськi погони, ця звiстка не засмутила мене. Я залишався командиром корабля — i це найголовнiше.
    — Ми повернемося в бриґаду капiтана Лорена? Його вже попередили, що ми не... не les fucking deserteurs?
    — Вiн вiд самого початку це знав. Просто грав свою роль.
    Я похитав головою:
    — Йому слiд було стати актором. Як, власне, i вам...
    Цiєї митi комп’ютер повiдомив, що отримано запит на стикування. Швидко натиснувши клавiшу, я дав свою згоду i знову заговорив до Анн-Марi:
    — Можна звернутися до вашого начальства з проханням... ну, не знищувати альва?
    Вираз її обличчя став серйозний, майже суворий.
    — Ми не звiрi, капiтане. Ми не вбиваємо чужинцiв тiльки за те, що вони чужинцi. Ми воюємо проти ворогiв. Разом з iншими полоненими альв Григорiй Шелестов буде депортований у свою рiдну систему Бетельґейзе. Адже вiн не чинив нiяких злочинiв. — Вона зробила паузу. — Вбивство зрадника, певна рiч, не враховується.


    37
    |
    Вона висiла у просторi перед нами — велика блакитна планета, почасти вкрита густим шаром хмар, а почасти лише оповита легким серпанком туману, крiзь який проглядали розпливчастi обриси материкiв та великих островiв.
    Ми, вся команда крейсера „Зоря Свободи“, стояли у просторому оглядовому залi флаґманської загороджувальної станцiї „Аквiтанiя“, бiля величезної прозорої стiни, а нашi погляди були спрямованi на Землю — планету, що була нашою спiльною прабатькiвщиною, але на яку вже понад сто рокiв не ступала людська нога. Вона була зовсiм поруч, до неї зоставалося лише кiлькасот кiлометрi, та однак вона залишалася для нас недосяжною. Вся орбiтальна оборона Чужих була зруйнована вщент, довкола Землi скупчилася добра половина всього Першого Флоту Визволення i завмерла в розгубленостi, не наважуючись завдати по планетi удар.
    Решта Сонячної системи, не беручи до уваги окремi осередки опору в астероїдному поясi, вже цiлком належала людям. Ми без вагань штурмували Марс, Венеру, Меркурiй, Мiсяць, Титан, Європу, Ганiмед, iншi супутники Юпiтера та Сатурна; ми не дбали про збереження їх космодромiв, вiйськових баз, заводiв, житлових куполiв, iнших споруд та комунiкацiйних систем; ми викурювали Чужих як могли, не думаючи про те, скiльки потiм доведеться докласти зусиль для вiдновлення зруйнованої економiки.
    Однак Земля була для нас недоторканною. Ми не могли так жорстоко й безжально обiйтися з колискою всiєї людської раси, iз планетою, що увiбрала в себе багато тисячолiть нашої iсторiї.
    Свята Земля, Земля Споконвiчна, мати всiх iнших свiтiв, де розселилися люди. У жодного з нас не пiднялася б рука завдати Землi болю, заподiяти їй рану — нi позитронною ракетою, нi термоядерною бомбою, нi гострим, як бритва, лазерним променем чи спопеляючим усе на своєму шляху плазмовим залпом...
    I ґаббари це знали. Представники iнших рас, чиї колонiї знаходилися на Землi, — дваркiв, альвiв, п’ятдесятникiв та хтонiв — уже залишили планету, здалися в полон i тепер чекали на депортацiю у свої рiднi свiти. А от ґаббари навiдсiч вiдмовлялися капiтулювати. Вони проiґнорували нашу погрозу влаштувати масоване бомбардування Землi, бо чудово розумiли, що далi погроз ми не пiдемо.
    Така безвихiдь тривала вже цiлий тиждень, а тим часом iз шести iнших систем, включаючи Магаваршу, надходили оптимiстичнi звiстки про звiльнення планет з мiнiмальними втратами. Лише в локальному просторi Бай-Сiн ще продовжувалися запеклi бої: Країну Хань з її дев’ятьма мiльярдами мешканцiв охороняв численний флот ґаббарiв. Тактика ведення бою там була трохи iнша: ґаллiйцi намагалися витiснити Чужих iз системи, змусити до втечi кiлькома каналами другого роду, що їх навмисно залишили вiдкритими. Проте цей план досi не спрацював...
    Земля повiльно поверталася перед нами, i нарештi з-за обрiю з’явився дельтовидний пiвострiв Iндостан, який ще називали Iндiйським субконтинентом. Рiта, її батько та Шанкар дивилися на нього завороженими очима — цей маленький шматок суходолу був батькiвщиною їхнiх предкiв, що понад тисячу рокiв тому переселилися на Магаваршу. У Шанкара навiть заблищала на вiях сльоза.
    „Зараз вiн знову скаже, що тепер може спокiйно вмерти,“ — подумав я чи то зi спiвчуттям, чи то з iронiєю...
    Але Шанкар просто дивився на Iндiю жадiбним поглядом i мовчав. Мовчали також Аґатiяр iз Рiтою.
    Особисто я не вирiзняв для себе якоїсь окремої частини Землi, що була б менi дорожча за iншi. У моїх жилах перемiшалася кров багатьох рiзних народiв. По однiй лiнiї родоводу мої пращури були зi Схiдної Європи, по iншiй — з Америки та Британiї, а предки матерi мого батька були вихiдцями з Iндiї. Я однаковою мiрою любив усю Землю — вiд Пiвнiчного полюса до Пiвденного. I менi невимовно болiло на думку про те, що зараз там господарюють чужинцi...
    Лайф Сiґурдсон з нетерпiнням чекав на появу Скандинавiї, Рашель з Анн-Марi Прентан i Мелiсою Ґарiбальдi — Францiї, i лише Арчiбальд Ортеґа, що, як i я, був родом з Полуденних, цiлком подiляв мої почуття, рiвномiрно розподiленi мiж усiма частинами планети.
    I все-таки Шанкар не стримався. Правда, цього разу вiн висловився трохи iнакше:
    — Чи доживу я до того дня, коли зможу ввiйти у священнi води Ґанґу?...
    Вiце-адмiрал Клод Брiсо, що супроводжував нас в екскурсiї по станцiї, ствердно кивнув:
    — Доживете, сер, не турбуйтеся. Так чи iнакше ми змусимо цих мавп звiльнити Землю. I дуже швидко.
    — Яким чином? — вiдразу поцiкавився Аґатiяр. — Адже до вашої погрози бомбардувань вони не поставилися серйозно.
    — До наступної поставляться, — упевнено вiдповiв дядько Рашелi. — От дочекаємося остаточного звiльнення всiх систем, щоб вони переконалися в нашiй силi, а потiм висунемо свiй ультиматум. Такий, вiд якого вони одразу пiдiжмуть хвости й дадуть драла з Землi.
    — А саме? — наполягав на своєму професор.
    Адмiрал завагався.
    — Поки це таємниця. Велика таємниця.
    Рашель смикнула його за рукав:
    — Ну розкажи, дядьку! Будь ласка.
    Брiсо змiряв нас усiх замисленим поглядом i зупинився на Анн-Марi. Вона сказала:
    — Менi вiдома ця таємниця, адмiрале. Ясна рiч, неофiцiйно, але з абсолютно надiйних джерел.
    Клод Брiсо похитав головою:
    — Авжеж, шила в мiшку не сховаєш... ну то гаразд, розповiм, — сказав вiн, звертаючись насамперед до Шанкара. — Ви повноважнi представники наших союзникiв, тому... Йдеться про нову бактерiолоґiчну зброю.
    — Ого!.. — Обличчя Аґатiяра витягнулося. — Ви наважитесь застосувати таку гидоту? Заразити нею всю планету? Але ж наслiдки можуть бути стократ гiршi за „килимове“ бомбардування.
    — Тiльки не в цьому випадку. Цi бактерiї — результат багаторiчної роботи наших провiдних бiолоґiв. Вони дiють вибiрково, винятково на орґанiзм ґаббарiв. Для решти живих орґанiзмiв, включаючи людину i навiть близьких родичiв ґаббарiв — земних горил, вони абсолютно нешкiдливi. Зате самi ґаббари мруть вiд них як мухи. Пiсля зараження фактично вiдсутнiй iнкубацiйний перiод, першi ознаки хвороби виявляються вже за пiвгодини, а ще за три години вона вражає всi їхнi внутрiшнi орґани, пiсля чого впродовж однiєї чи двох годин вони здихають. А в ґенну структуру самих бактерiй закладений спецiальний механiзм, що в якомусь там тисячному поколiннi придушує їх репродуктивну здатнiсть, i всi вони гинуть, переставши розмножуватися. Коротше кажучи, за шiсть з половиною днiв пiсля атаки на Землi не залишиться жодного ґаббара й жодної „протиґаббарської“ бактерiї.
    — А як же ризик мутацiй, — не поступався Аґатiяр. — Адже мутантнi бактерiї можуть зберегти репродуктивну здатнiсть, а вiдтак пристосуватись i до iнших форм життя.
    — Нi, сер, це неможливо. Бактерiї мутаґенно стiйкi. До того ж у їхнi ДНК прищеплений спецiальний комплекс, що перевiряє всю ґенну структуру i при найменшому вiдхиленнi знищує мутовану бактерiю.
    Шанкар замислено промовив:
    — Справдi, адмiрале, це дуже ефективна зброя. Але вона схожа на джина в пляшцi: випустиш його, а потiм не заженеш. Я маю на увазi не зараження Землi, тут я все-таки схильний довiряти вашим бiолоґам. Мене турбують соцiальнi та моральнi наслiдки такого акта. Боюся, вони будуть не зовсiм позитивнi.
    Клод Брiсо, насупившись, кивнув:
    — Цiлком згоден з вами, месьє Шанкар. Тому щиро сподiваюся, що до застосування цiєї зброї справа не дiйде, досить буде самої погрози.



    38

    Через годину, коли ми оглянули повнiстю всю Землю i вже збиралися йти, адмiрал Брiсо затримав мене:
    — Капiтане Матусевич, я хотiв би поговорити з вами вiч-на-вiч.
    Вiн провiв мене в сусiднє з оглядовим залом безлюдне примiщення i сказав:
    — Насамперед, радий повiдомити вам, що ви представленi до найвищої державної нагороди нашої планети — Ордена Наполеона Бонапарта. Його вручають лише за найвидатнiшi заслуги перед Террою-Ґаллiєю i всiм людством.
    — Але, сер... — промимрив я, заскочений зненацька. — Я ж не зробив нiчого видатного. Я просто воював, як усi.
    — Крейсер пiд вашим командуванням був одним з кращих не лише в бриґадi та ескадрi, а й у всьому Першому Флотi. Крiм того, завдяки вашому своєчасному та рiшучому втручанню наша пiдготовча мiсiя на Магаваршi, яка майже була зазнала фiаско, врештi-решт пройшла успiшно. Якби ви не врятували Рашель, мiсцеве пiдпiлля не розпочало б у належний час повстання, а Чужi не вiдтягли б значну частину своїх сил вiд дром-зони. У тому, що звiльнення Магаваршi вiдбулося з найменшими втратами, чимала ваша заслуга.
    Вiд цих слiв я страшенно знiяковiв, проте швидко опанував себе й зауважив:
    — Професори Аґатiяр та Шанкар зробили не менше, нiж я.
    — Ми вже говорили з ними. Натякнули, що хочемо нагородити їх, але обоє безапеляцiйно заявили, що нагороди заслуговуєте саме ви, що без вас нiчого не вийшло б. Тому вважаю це питання вичерпаним. — Клод Брiсо рiшуче махнув рукою, нiби пiдводячи риску пiд обговоренням. — А втiм, я запросив вас з iншого приводу. Це суто особиста, родинна справа.
    — Так, адмiрале?
    — При нашiй першiй зустрiчi, щойно побачивши вас на екранi, я був украй вражений. Ви, мабуть, не знаєте цього...
    — Знаю, сер, — ввiчливо перебив його я, хоча старшого за званням перебивати й не годилося. Проте зараз мiж нами вiдбувалася суто особиста розмова. — Я встиг побачити фотоґрафiю капiтана Леблана, перш нiж Рашель сховала її.
    Вiн кивнув:
    — Тодi менi буде легше розповiсти вам решту. Пiсля тiєї першої зустрiчi я був так заiнтриґований, що зробив запит на Терру-Ґаллiю й доручив однiй довiренiй особi роздобути iнформацiю про родину мого зятя Жофрея. Учора я отримав результати його неформального розслiдування. Отож коротенько розповiм цю iсторiю. 3461 року, коли почалася вiйна з Чужими, чоловiк на iм’я Владзiмiр Матусевич працював у вiлiйському посольствi на Террi-Ґаллiї. У нього був син Стефан, шiстнадцяти рокiв, що навчався в звичайнiй ґаллiйськiй школi, де вчилася також i дiвчина на iм’я Жюлi Леблан. Дiти дружили вже кiлька рокiв, Стефан був частим гостем у родинi Лебланiв, а Жюлi нерiдко заходила до Матусевичiв. I тi, й iншi батьки пiдозрювали, що стосунки мiж їхнiми дiтьми значно серйознiшi, нiж просто дружнi. Проте з початком вiйни Владзiмiр Матусевич вiдправив дружину, сина й обох дочок на батькiвщину, у сподiваннi, що там вони будуть у бiльшiй безпецi, нiж на Террi-Ґаллiї. Але вiн помилився: невдовзi Вiлiя зазнала нападу чужинських вiйськ i пiсля тривалих та кровопролитних боїв була окупована. Її вцiлiлих мешканцiв Чужi розселили на сiм рiзних планет, серед яких, за нашою iнформацiєю, Махаваршi не було. Це єдиний проблемний момент в моїй iсторiї.
    — Його легко прояснити, — сказав я, вже здогадуючись, до чого все йде. — Мiй предок Стефан справдi був родом з Вiлiї, а на Магаваршу потрапив помилково. Я певен, що це той самий Стефан Матусевич, про якого ви розповiдаєте. Його батько, Владзiмiр, був дипломатом. Я лише не знав, що перед вiйною вiн працював на Террi-Ґаллiї. Мабуть, це не збереглося в наших родинних хронiках.
    — У такому разi все стає на свої мiсця, — продовжував Клод Брiсо. — Так от, через вiсiм з половиною мiсяцiв пiсля вiд’їзду юного Стефана з Терри-Ґаллiї в Жюлi Леблан народився хлопчик, якого назвали на честь батька Стефаном. Владзiмiр Матусевич брав активну участь у вихованнi онука, але так i не змiг переконати Жюлi дати йому своє прiзвище. Маленький Стефан залишився Лебланом, а Жофрей Леблан був онуком його онука. — Адмiрал спрямував на мене пильний погляд. — От i вся iсторiя, капiтане. Нiчого надприродного у вашiй схожостi з батьком Рашелi немає. Це просто вашi спiльнi iґрек-хромосоми, якi у п’ятому поколiннi викинули такого коника i зробили вас, далеких родичiв, схожими, мов брати. Iнша рiч — ваша випадкова зустрiч з Рашеллю на Магаваршi. Оце вже справжня фантастика! Неймовiрний збiг обставин. Чи, може, не збiг. Може, якийсь мiстичний поклик кровi, що звiв вас удвох в один i той час в одному й тому ж мiсцi.
    Десь хвилину я мовчав. Нарештi промовив:
    — Отже, ми з Рашеллю не чужi. Вона моя скiлькись-там-юрiдна племiнниця... Хоча нi, — уточнив я, порахувавши поколiння своїх предкiв. — Кузина. Далека кузина.
    — Це не головне. Важливо те, що Рашель бачить у вас свого батька. Дитяча психолоґiя вiдкидає смерть, вiрнiше, не хоче її сприймати як данiсть; вона шукає будь-яку лазiвку, найменшу зачiпку, щоб заперечити її iснування. А ваша зустрiч дала Рашелi не просто зачiпку. Для неї це стало подарунком долi, i десь на пiдсвiдомому рiвнi вона сприймає вас як справжнього батька. Ви не лише схожi на Жофрея зовнi. Ви майже такий, як вiн, за характером, складом розуму, у вас надзвичайно подiбнi голоси, мiмiка, жести i навiть однакова манера керування кораблем. Якби я вiрив у чудеса, то, їй-богу, вирiшив би, що ви i є Жофрей Леблан — воскреслий i помолодiлий рокiв на п’ять.



    39

    Наступного ранку, коли ми вже приготувалися вирушити на чергове патрулювання i лише чекали дозволу вiдшвартуватися вiд станцiї, на зв’язок з нами вийшов сам головнокомандувач Першого Флоту Визволення, адмiрал-фельдмаршал Дюбарi, i наказав скасувати старт. Мене, Шанкара й Аґатiяра вiн запросив до себе, а iншим членам нашого екiпажу дав звiльнення на невизначений термiн, аж до особливого розпорядження.
    Полiт на шатлi до флаґманського лiнкора флоту зайняв не бiльше чвертi години. Там, прямо бiля швартового термiналу, нас зустрiв ад’ютант головнокомандувача i провiв у конференц-зал корабля, де перебував сам Дюбарi разом з вiце-адмiралом Брiсо, а також троє цивiльних. З цих трьох я миттю вирiзнив середнього зросту сухорлявого чоловiка рокiв шiстдесяти, який явно був серед них головним. Саме вiн перший пiдiйшов до нас i енерґiйно потис нам руки.
    — Дуже радий зустрiтися з вами, панове. Я Поль Карно, мiнiстр закордонних справ Терри-Ґаллiї, а за сумiсництвом — голова тимчасової адмiнiстрацiї Землi та Сонячної системи. Прошу вас, сiдайте.
    Поки ми розсiдалися по крiслах, Дюбарi пояснив:
    — Про прибуття пана мiнiстра нам стало вiдомо ще вчора ввечерi, але про ваш новий статус ми довiдалися лише двi години тому, коли його корабель долетiв до Землi. Тому ми не попередили вас завчасно.
    — Який ще новий статус? — поцiкавився Шанкар.
    Поль Карно зробив нетерплячий порух рукою.
    — Зачекайте, не все одразу. — Спершу вiн представив нам двох iнших цивiльних, що виявилися першим та другим заступниками мiнiстра, а вже потiм продовжив: — Наше вiдомство поновлене зовсiм недавно, з початком операцiї „Визволення“, але до цього весь наш штат майже в повному складi керував секретним проектом „Зустрiчний удар“. Зараз на нас покладене завдання пiдготувати зустрiч на вищому рiвнi керiвництва всiх звiльнених планет. Ми вирiшили влаштувати її на Землi, а не на Террi-Ґаллiї, як планували спочатку. Це буде символiчнiше.
    Шанкар хмикнув, але нiчого не сказав. Втiм, i так було ясно, про що вiн подумав: адже на Землi й досi хазяйнували ґаббари.
    Поль Карно зробив паузу й очiкувально подивився на Шанкара. Проте той мовчав, i мiнiстр продовжив:
    — Найближчими днями в Сонячну систему мають прибути повноважнi представники урядiв iнших держав для проведення попереднiх консультацiй. Магаварша зi своїм представництвом уже визначилася: главою делеґацiї призначений месьє Раджiв Шанкар, його заступником — професор Аґатiяр, а капiтан Матусевич — вiйськовим радником.
    — Хто нинi очолює наш уряд? — запитав Шанкар.
    — Сам iмператор Магаваршi.
    „Отже, йому не вдалося залишитись у тiнi,“ — подумав я.
    А от Шанкар задоволено кивнув:
    — Це правильно, так i мало бути. Як я розумiю, пане мiнiстре, наша система вже повнiстю звiльнена вiд чужинцiв?
    — Так, сер. П’ятдесятники та дварки загалом розсудливi iстоти, вони швидко зрозумiли безнадiйнiсть ситуацiї й вирiшили здатися. Те, що ми повнiстю закупорили канали, перекривши шлях для прибуття пiдкрiплення, справило на них величезне враження.
    — На нас, до речi, теж, — зiзнався Шанкар. — Цiкаво, як давно ви це вмiєте? Двадцять, п’ятдесят, вiсiмдесят рокiв? Чи, може, вiд самого початку? Втiм, щодо останнього сумнiваюся. Я б поставив на сiмдесят рокiв.
    Усi п’ятеро наших спiврозмовникiв втупилися в нього з таким виглядом, нiби цей дев’яносторiчний дiдуган щойно виконав на їхнiх очах кiлька запаморочливих кульбiтiв, а на завершення ще й пройшовся колесом по конференц-залу.
    Першим опам’ятався адмiрал-фельдмаршал i грiзно поглянув на Клода Брiсо:
    — Це ви проговорилися?
    Той почав палко вiдхрещуватися вiд своєї причетностi до витоку iнформацiї, та Шанкар перебив його:
    — Заспокойтеся, панове, я сам здогадався. У мене багатий досвiд пiдпiльної дiяльностi, i я за версту чую, де пахне конспiрацiєю. То коли ви навчилися закупорювати канали?
    Мiнiстр трохи подумав, потiм зiтхнув, нiби кажучи: „Була не була!“, i вiдповiв:
    — Ваша правда, месьє Шанкар. Спосiб закупорки каналiв iснує вже сiмдесят три роки.
    — I тодi ж, — продовжував висловлювати свої здогади Шанкар, — ви домоглися рiзкого зниження витрат енерґiї на стискання каналiв. I навчилися фiксувати їх нове розташування в стацiонарному станi без подальшого енерґетичного пiдживлення.
    — Все правильно. Саме тодi нашими вченими була розроблена нова технолоґiя керування каналами. З того часу нашi стискувачi здатнi впливати не лише на окремi канали, а й на всю дром-зону, змiнюючи її конфiґурацiю та фiзичнi характеристики. З колишньою енерґоємною технолоґiєю ми просто не змогли б справитися з усiма ста мiльярдами каналiв.
    — Так я й думав, — кивнув Шанкар. — I, якщо не помиляюся, тодi вашi системи стеження навмисно неправильно визначили канал, по якому втiк розвiдник Чужих. Тодi ви — певнiше, вашi попередники — отримали сильний козир, який не забарилися викласти перед народом Терри-Ґаллiї. Мовляв, дорогi спiввiтчизники, нам доведеться дужче затягнути паси й бiльше працювати на оборону, iнакше нашу планету спiткає доля решти людських свiтiв.
    Мiнiстр Карно вражено мовчав i дивився на Шанкара з якоюсь чудернацькою сумiшшю подиву та забобонного страху. Нарештi вiн сказав:
    — Я схиляю голову перед вашим розумом та проникливiстю, пане посол. Лише за кiлька днiв ви розгадали таємницю, яку ми старанно оберiгали сiм десятилiть.
    — Гм-м... — протяг Шанкар. — Менi здається, що час вiд часу й у вас з’являлися люди, що поступово прозрiвали правду. Але вашi спецслужби працювали бездоганно, вчасно вираховували таких розумникiв i залучали їх до роботи над проектом.
    — Певна рiч, сер.
    — Але навiщо? — мимоволi вирвалося в мене. — Навiщо це приховували?
    Шанкар повернувся до мене:
    — А ви самi подумайте, капiтане. Як бо iнакше їм вдалося б виховати трьохмiльярдну нацiю воїнiв, яким би ще способом вони змусили демократично обраний парламент видiляти вiд двадцяти до двадцяти п’яти вiдсоткiв бюджетних коштiв на оборону?
    Поль Карно ствердно кивнув:
    — Все було саме так, як сказав месьє Шанкар. Якщо не враховувати людський фактор, то лоґiчно було б повнiстю закрити для Чужих нашу дром-зону, наглухо закупорити всi вiдомi їм канали й iнтенсивно готуватися до вiйни за звiльнення решти людства. I якби це потребувало десяти чи п’ятнадцяти рокiв, ми б так i вчинили. Але нашi економiсти та вiйськовi стратеґи пiдрахували, що нам знадобиться як мiнiмум шiстдесят рокiв. А психолоґи зауважили: за iснуючої демократичної системи цей план взагалi нездiйсненний, бiльшiсть людей просто вiдмовиться працювати в потi чола i терпiти нестатки заради досягнення такої вiддаленої мети. До психолоґiв приєдналися експерти-iсторики i як приклад навели випадок з далекого минулого Землi, коли наприкiнцi XX столiття спалахнув балканський конфлiкт. Там воювали мiж собою кiлька народiв — вони належали до одного етносу, мали спiльну мову i схожi культури, але сповiдували рiзнi релiґiї... Втiм, iдеться не про них, а про тих, хто намагався примирити їх — чи принаймнi перешкодити подальшiй мiжусобицi. Це були вiйська ООН. Серед усього iншого вони взяли пiд свiй захист одне мiсто — здається, воно називалося Аржанвiлль... чи Сiлвертаун.
    — Це занадто буквальний переклад, пане мiнiстре, — зауважив перший заступник, що досi не втручався в розмову. — Його справжня назва — Сребрениця.
    — Атож, Сребрениця. Так от, це мiсто захищав континґент, що складався з вiйськових частин кiлькох європейських країн, якi вже п’ятдесят рокiв жили в мирi, та й пiд час Другої свiтової вiйни майже не чинили опору нацистам. I коли одна з ворогуючих сторiн оточила Сребреницю, захопила в полон два десятки вiйськовослужбовцiв i, пригрозивши вбити їх, зажадала здачi мiста, то... Як на вашу думку, що зробив континґент ООН?
    Я вiдповiв без вагань:
    — Менi це видається диким, але, гадаю, вони здали мiсто.
    — Саме так! Щоб врятувати життя двадцяти своїх спiввiтчизникiв, причому не цивiльних, а вiйськових, вони без бою здали мiсто, яке зобов’язалися захищати. Пiсля того в мiстi зчинилася рiзанина, внаслiдок якої був знищений кожен третiй його мешканець, а це майже десять тисяч людей. Мораль цiєї давньої iсторiї така, що армiя — плоть вiд плотi народу, i країна, що загрузла в гедонiстичнiй культурi, неспроможна воювати. Її громадяни, одягаючи мундир, просто грають у солдатикiв, вони не розумiють, що справжня вiйна — це кров i смерть, а головний обов’язок солдата — жертвувати собою, захищаючи мирне населення. Припустiмо навiть, що за сiмдесят рокiв iснування в комфортi та безпецi, пiд захистом надiйно заблокованої дром-зони, нам все-таки вдалося б побудувати величезний флот для звiльнення людства. Що далi? Кого б ми посадили на цi кораблi? Людей, для яких вiйна лише кадри з фiльмiв, рядки з книжок, iграшковi битви у вiртуальних реальностях? Та вони б накивали п’ятами при найменшiй небезпецi! Їм було б начхати на решту людства, єдине, чого б вони хотiли, так це живими й неушкодженими повернутися на рiдну планету, де їм затишно й безпечно, де немає нiяких чужинцiв. Лишилися б одинаки — тi, у кого мужнiсть та самовiдданiсть у кровi, хто народився солдатом. Але з одинаками космiчної вiйни не виграєш — нам потрiбнi були десятки мiльйонiв таких бiйцiв. Не заперечую: уряд Терри-Ґаллiї жорстоко й пiдло повiвся зi своїм народом, змусивши його впродовж десятилiть воювати без потреби, втрачати синiв та дочок, батькiв та матерiв, братiв та сестер. Але це був єдино можливий шлях, довгий та кривавий шлях, що нарештi привiв нас сюди. — Помахом руки мiнiстр вказав на великий iлюмiнатор, де виднiвся край Землi. — Iнакше ми б сидiли в себе на Террi-Ґаллiї, ситi та задоволенi, а вечорами, переглядаючи випуски новин, спiвчували б нашим братам з iнших планет, якi скнiють пiд чужинським ярмом.
    — Був iще один шлях, — задумливо мовив Аґатiяр. — Значно жорстокiший, проте менш пiдлий. Диктатура.
    — Тодiшнє керiвництво Терри-Ґаллiї розглядало таку можливiсть, — вiдповiв Карно. — Але диктатура економiчно неефективна й морально неповноцiнна. До того ж вона суперечить традицiям нашого суспiльства, тим основним цiнностям, якi наш народ сповiдує понад пiвтори тисячi рокiв, ще з часiв великого Наполеона.
    Я насилу стримав посмiшку. Пiсля того як Клод Брiсо повiдомив, що мене представили до Ордена Наполеона Бонапарта, я, природно, зацiкавився цiєю iсторичною постаттю. Безперечно, це був великий полководець i великий державний дiяч — та навряд чи великий демократ. Хоча, зрештою, це несуттєво. Кожен народ має право на свої мiфи.
    Поль Карно та Раджiв Шанкар вже розпочали обговорення бiльш конкретних i менш глобальних питань, як раптом до конференц-залу вбiг офiцер у чинi капiтана третього ранґу. Вiн був блiдий як полотно, а в його очах застиг жах. Вiддавши честь двом присутнiм адмiралам, офiцер вручив мiнiстровi закордонних справ якийсь папiр — схоже, то була депеша.
    Коли Карно ознайомився з текстом, обличчя його так само зблiдло й набуло сiруватого вiдтiнку. Вiн спрямував на нас мутний, тоскний погляд.
    — У системi Бай-Сiн ми зазнали невдачi. Флот ґаббарiв, переконавшись, що нашi вiйська перемагають, розпочав масоване бомбардування Країни Хань. Подробиць поки немає. Це лише попереднє повiдомлення, бiльш детальна iнформацiя має надiйти за кiлька годин.
    Якийсь час усi присутнi мовчали, не в змозi вимовити нi слова. Першим озвався Шанкар:
    — Вже є реакцiя вашого уряду?
    — Ще немає. Це повiдомлення вони отримають пiзнiше, нiж ми. Iз системи Бай-Сiн до Сонця веде дослiджений канал другого роду. А до Терри-Ґаллiї — нi. Тож нам залишається тiльки чекати.
    Наступнi три години здались менi вiчнiстю. Незабаром до нас приєдналися ще з десяток адмiралiв з головного командування флоту, проте нiякої наради не вiдбувалося. Всi просто чекали, здебiльшого мовчки, i лише зрiдка обмiнювалися короткими реплiками вкрай похмурого змiсту.
    Години за двi Карно принесли урядову депешу з Терри-Ґаллiї. Ознайомившись з нею, вiн нiчого нам не сказав, а розпитувати нiхто не наважився. Всi й так розумiли, що нiяких новин у депешi не було. Найпевнiше, там були лише iнструкцiї на випадок того чи iншого розвитку подiй.
    Нарештi надiйшло повiдомлення iз системи Бай-Сiн. Прочитавши його, Поль Карно довго дивився в порожнечу перед собою, потiм заговорив, сухо i стримано:
    — За останнiми даними загальна потужнiсть скинутих на Країну Хань термоядерних та позитронних зарядiв перевищує два мiльйони кiлотонн. Атмосфера планети перетворилася на суцiльну радiоактивну хмару. Вiд сили вибухiв її вiсь обертання змiстилася на дванадцять градусiв. За всiма ознаками, бомбардування призвело до рiзкої активiзацiї тектонiчних процесiв. Керуючись вiдповiдними iнструкцiями, командування Шостого Флоту Визволення ухвалило рiшення заблокувати всi канали, залишенi для вiдходу супротивника, i приступити до повної лiквiдацiї ворожих вiйськ.
    „Дев’ять мiльярдiв людей,“ — пульсувала в моєму мозку думка, пронизуючи все моє єство нестерпним болем. — „Дев’ять мiльярдiв, що загинули за крок вiд свободи...“
    — Адмiрале, — заговорив мiнiстр, звертаючись до Дюбарi. — Як повноважний представник Терри-Ґаллiї i голова тимчасової адмiнiстрацiї Землi та Сонячної системи, я наказую вам застосувати проти ґаббарiв, що зараз перебувають на Землi, бактерiолоґiчну зброю.
    — Без попередження, мiнiстре?
    — Без попередження, адмiрале. Ґаббарам нi до чого знати, що на них чекає. Iнакше у поривi вiдчаю вони спробують перетворити Землю на суцiльнi руїни. Ще напередоднi операцiї ми на спецiальному засiданнi уряду розглядали такий варiант розвитку подiй. Цей удар стане не єдиною вiдповiддю на знищення Країни Хань. Найближчим часом на п’ять ґаббарських планет будуть скинутi ґлюоннi бомби.
    Тут в розмову втрутився Аґатiяр:
    — Пане Карно, скiльки ще людських свiтiв перебуває пiд контролем ґаббарiв?
    — Лише сiм, — вiдповiв Карно. — Та й охороняють вони їх разом з iншими Чужими. Ґаббари вважають себе головними в союзi дев’яти рас, нiби вищою расою, тому обов’язки тюремникiв перекладають на плечi своїх молодших партнерiв.
    — I все-таки аж у семи системах присутнi вiйська ґаббарiв, — стояв на своєму професор.— Ви не вважаєте, що вашi дiї спровокують їх до знищення й цих планет?
    Мiнiстр якось невизначено кивнув:
    — Ми неодноразово обговорювали це питання, месьє Аґатiяр. I дiйшли висновку, що за таких обставин будь-яка наша реакцiя може призвести до траґiчних наслiдкiв. Якщо ми не покараємо ґаббарiв за Країну Хань, то таким чином продемонструємо свою слабкiсть, i тодi навiть тi раси, чия етика вiдкидає ґеноцид як iнструмент полiтики, почнуть шантажувати нас, погрожуючи знищенням людських планет, якi вони контролюють. Єдиний стримувальний фактор для них — невiдворотна й жорстока вiдплата.
    Тим часом Дюбарi звернувся до Клода Брiсо:
    — Спецiальна бриґада бомбардувальникiв перебуває у вашому пiдпорядкуваннi, вiце-адмiрале. Приступайте до виконання завдання.
    — Слухаюсь! — вiдповiв Брiсо.
    З похмурим i рiшучим виразом обличчя вiн вийшов з конференц-залу.
    А за сорок хвилин з анґарiв станцiй вилетiли двi сотнi шатлiв, обладнаних спецiальними розпилювачами i пiд прикриттям легких крейсерiв та корветiв, що баражували над планетою, стрiмко пiрнули вниз, до Землi. А через три з половиною години бриґада повернулася до своїх анґарiв, не втративши пiд час операцiї жодного шатла. Так вiдбулася вирiшальна, безкровна, але смертоносна, атака на Землю.
    I почалося тижневе чекання...



    40

    Мiсяць зовсiм не мав атмосфери, а сила тяжiння на його поверхнi була в шiсть разiв менша за земну, тому посадовити такий легкий крейсер, як „Зоря Свободи“, не складало особливих труднощiв. Сiґурдсон здiйснив усi маневри, як заведено говорити серед пiлотiв, „на око“, тобто не вдаючись до комп’ютерних розрахункiв, послуговуючись лише ручним керуванням. Плавно зменшивши потужнiсть антиґравiв, аж поки корабель не навалився усiєю своєю вагою на надмiцнi опори, Лайф вiддав останню, уже символiчну команду: „посадка завершена“.
    Ми приземлилися бiля найбiльшого з мiсячних куполiв — Купола Тiхо, що нинi служив табором для вiйськовополонених. Тут у нас була одна справа, суто приватна, i ми з Сiґурдсоном прилетiли лише вдвох.
    — За нами вже їде ґравiкар, — сказав я, пiдводячись з крiсла. — Ходiмо.
    Проте Лайф продовжував сидiти на своєму мiсцi, спрямувавши погляд крiзь прозору оглядову стiну на примарний мiсячний ландшафт.
    — Знаєш, Стефане, — нерiшуче промовив вiн. — Тепер я зрозумiв, що це невдала iдея. Краще обiйдемося без особистої зустрiчi.
    Я здивовано поглянув на нього:
    — Ти чого, Лайфе? Що за муха тебе вкусила?
    — Розумiєш... Гриша був моїм кращим другом. Найкращим, якщо не брати до уваги Мелiсу, яку я... з якою все iнакше. Але тепер... Пiсля всього, що я дiзнався, що побачив, я перестав симпатизувати його народовi. Я вже не зможу ставитися до нього так, як ранiше. I вiн це одразу вiдчує. Вiн дуже чутливий i вразливий. Зараз вiн... певно, вiн тiшить себе думкою, що є на свiтi бодай одна людина, яка ставиться до нього з щирою симпатiєю. А пiсля нашої зустрiчi... йому стане боляче.
    — Так, ясно, — сказав я. — То що ж нам робити?
    Вiн безсило знизав плечима:
    — Мабуть... я просто попрошу наглядачiв передати йому цей пакет. От тiльки не знаю, як пояснити... чому сам не прийшов...
    Я ненадовго задумався.
    — Отже, зробимо так. Все, що треба, я передам йому сам. А про тебе щось вигадаю.
    — Ти справдi хочеш з ним зустрiтися?
    Я рiшуче кивнув:
    — Менi є, що йому сказати.
    За кiлька хвилин ґравiкар доставив мене до Купола Тiхо, там я зустрiвся з представником адмiнiстрацiї табору, що був заздалегiдь попереджений i вже чекав на мене. Разом iз ним ми пройшли до невеликого примiщення, роздiленого навпiл перегородкою з броньованого скла.
    — Заберiть це, — сказав я, постукавши по перегородцi. — Вона менi не потрiбна.
    — Ви впевненi, месьє? Вам вiдомо, що цi тварюки плюють отруту?
    — Так, я знаю. Але не боюся цього. I до речi, не надумайте натягти йому намордника.
    — Ви берете на себе вiдповiдальнiсть?
    — Абсолютно всю.
    Адмiнiстратор залишив примiщення, i майже вiдразу пiсля цього скляна стiна пiднялася до стелi. А за кiлька хвилин до кiмнати ввели альва Григорiя Шелестова.
    — Привiт, Григорiю, — сказав я.
    — Привiт, друже-чоловiче, — вiдповiв альв. — Я не сподiвався, що ти захочеш побачитися зi мною.
    — А проте захотiв. Зi мною мав прилетiти Лайф, але вiн поранений i лежить у лазаретi. Вiн так шкодував, що не може зустрiтися з тобою.
    Шелестов стривожився:
    — Рана серйозна?
    — Нi, дрiб’язкова. За тиждень Лайф буде у формi. Вiн i зараз може ходити, але лiкарi катеґорично заборонили йому лiтати. Тому вiн просив передати тобi найщирiшi вiтання.
    Альв зiтхнув:
    — Шкода. Я так хотiв ще раз побачитися з ним. Адже Лайф мiй найкращий друг, справжнiй друг — єдиний серед людей та альвiв.
    — Як з тобою поводяться? — запитав я.
    — Люди нiяк, — мовив вiн сумно. — Зовсiм нiяк. До мене, як i до iнших альвiв, вони ставляться... не по-людськи. Так, нiби ми небезпечнi тварини. Мене це дуже, дуже засмучує. Але тепер я розумiю їхнє ставлення. Я познайомився з iншими альвами. Вони... вони справдi хворi. Вони зовсiм не пам’ятають, як наш народ дружив з людьми. Не хочуть навiть чути про те, як багато ви для нас зробили. Вони звинувачують людей у всiх смертних грiхах, вважають вас злими та жорстокими... Це жахливо, друже-Стефане! Мене це просто вбиває.
    — А як iншi альви поводяться з тобою?
    — Погано, дуже погано, — з сумом вiдповiв Шелестов. — Я намагався вiдкрити їм очi, пояснити, як вони помиляються, та вони тiльки смiялися й знущалися з мене. Кiлька разiв били, а одного разу намагалися задушити. Але тодi втрутилися охоронцi. Тих, хто хотiв мене задушити, просто вiдiгнали, а мене жорстоко побили. Я знаю, вони це зробили навмисно, бо пiсля того випадку брати-альви вже не чiпали мене, вони продовжували знущатися, насмiхатися, але... але вже без злостi — мовляв, подивися, дурнику, як любi твоєму серцю люди поводяться з тобою. — Волохатою лапою вiн витер сльози з очей. — А втiм, зараз братам-альвам уже не до мене. Зараз вони трясуться зi страху, щохвилини чекають смертi.
    — Чому?
    — Та все через те, що тi бузувiри-ґаббари зробили з Країною Хань. Ми всi шокованi. Ми приголомшенi. А сьогоднi, коли мене забирали з барака i без пояснень кудись повели, я злякався... я думав, що мене розстрiляють.
    — Ми не вбиваємо полонених, Григорiю.
    — Але ж ґаббарiв ви вбили. П’ять днiв тому. Увечерi вони ще були в сусiдньому бараку, а на ранок геть усi зникли. Охоронцi натякнули нам, що... що нас теж це чекає.
    — Вони просто лякали вас. Це такий чорний гумор. Насправдi ґаббарiв перевели до iншого купола, подалi вiд вас, щоб уникнути прикрих iнцидентiв.
    — Яких iнцидентiв?
    — Рiч у тому, — пояснив я, — що альви та дварки зараз воюють з ґаббарами.
    — Що?! — Вiн аж пiдскочив з несподiванки, — Ми виступили проти цих гидких тварюк? Мої спiввiтчизники нарештi схаменулися, усвiдомили свою помилку?
    — Аж нiяк. Альви з дварками воюють не за нас, а проти ґаббарiв. Воюють не з любовi до нас, а зi страху перед нами.
    Шелестов геть розгубився:
    — Я не розумiю тебе, друже-чоловiче.
    — Зараз поясню. Ми помстилися за Країну Хань, винищивши всiх ґаббарiв, що засiли на Землi й вiдмовлялися здаватися. Зараз нашi санiтарнi команди збирають тiла загиблих i пiддають їх кремацiї. Також нашою новою зброєю ми зруйнували п’ять ґаббарських планет. У вiдповiдь ґаббари спробували закидати термоядерними бомбами планету Мельпомену в системi Рiґеля. Разом з ними її охороняли альви та дварки. Вони виступили проти ґаббарiв, оскiльки знали, що за знищення Мельпомени ми вiдплатимо i їхнiм расам. Зараз нашi вiйська уже знаходяться в системi Рiґеля й разом з силами альвiв та дваркiв громлять ґаббарський флот. Але це не означає, що ми знову стали друзями чи принаймнi союзниками. Ми просто уклали тимчасове перемир’я. Як i ранiше, ми ненавидимо i альвiв, i дваркiв, а вони — нас.
    Шелестов обхопив голову лапами.
    — Це жахливо! Свiт зовсiм збожеволiв. Як це могло статися?
    — Не знаю, Григорiю. Та менi ясно одне: в цьому божевiльному свiтi ти чужий. — Я дiстав з кишенi пластиковий пакет, який передав менi Сiґурдсон, i вручив його альву. — Тут є все необхiдне, щоб ти став повноправним власником „Валькiрiї“. Лайф дарує її тобi. Ми домовилися з командуванням, що тебе доставлять до Зорi Дашкова й пересадять на яхту. А далi роби, як знаєш. Але моя тобi порада: тiкай геть. Корабель, що доставить тебе до яхти, наповнить її паливнi баки, i дейтерiю тобi вистачить на десяток тисяч парсекiв. Там, на диску, що лежить у пакетi, є повний каталоґ усiх вiдомих планет, придатних для людського життя — i, вiдповiдно, для альвiйського. У радiусi десяти кiлопарсекiв їх чимало, i бiльшiсть з них незаселенi. Вибирай на свiй розсуд, яку хочеш, i живи там. На „Валькiрiї“ встановлений досить потужний конвертор, здатний вiдфiльтровувати зi звичайної води важку, а вже з неї добувати дейтерiй. Отож енерґiї тобi вистачить до кiнця твоїх днiв. Це все, чим ми можемо тобi допомогти.
    Альв задумливо повертiв у лапах пакет, навiть не зазирнувши в нього. Вiдтак сумовито поглянув на мене:
    — Ти сказав: багато придатних для життя, але незаселених планет. А ми воюємо один з одним. Навiщо? Що нам заважає бути братами?
    Я вiдвiв очi.
    — Ти запитуєш про такi речi, на якi я сам не знаходжу вiдповiдi.
    Так i не розкривши пакета, альв сунув його в кишеню своїх шортiв:
    — Я, мабуть, скористаюсь твоєю порадою. Сховаюся десь на незаселенiй планетi, але не назавжди. Менi потрiбен час, щоб добре все обмiркувати, а вже потiм я повернуся до своїх братiв-альвiв i спробую напоумити їх.
    — Тебе спiткає доля Ахмада, — сказав я. — Для своїх ти будеш таким же зрадником, як i вiн.
    — Нi, — рiшуче хитнув вiн головою. — Я не такий, як Ахмад. Вiн був з iншими расами i проти вас, а я буду з альвами, але за людей.
    Я зiтхнув:
    — Що ж, хай тобi щастить.
    Зрозумiвши, що я збираюся йти, альв несмiливо простягнув менi свою лапу.
    — Прощавай, друже-чоловiче.
    Пiсля деяких вагань я обережно потис його лапу... Нi, все-таки руку.
    — Прощавай, друже-альве.



    Епiлоґ

    У Парижi був ясний весняний ранок. Дув свiжий прохолодний вiтерець, розвiваючи над Елiзейським палацом два прапори: синьо-бiло-червоний триколор Францiї та блакитне полотнище, всiяне золотими зiрками, — символ Земної Конфедерацiї. А бiля парадного входу до палацу на флагштоках майорiли прапори всiх восьми вiльних вiд чужинцiв людських планет, починаючи з Терри-Ґаллiї i закiнчуючи лише недавно вiдвойованою Мельпоменою.
    Трохи осторонь, на дев’ятому флагштоку, висiв приспущений i пов’язаний чорною траурною стрiчкою прапор Країни Хань. На цiй смертельно пораненiй планетi ще продовжувалися рятувальнi роботи, за минулий мiсяць ґаллiйським космiчним пiхотинцям вдалося вiдшукати й евакуювати понад два мiльйони вцiлiлих ханьцiв, проте майже всi вони були враженi променевою хворобою.
    Ми з iмператором Магаваршi Падмою XIV стояли вдвох на площi перед палацом. До початку першого пленарного засiдання Асамблеї Людських Свiтiв залишалося понад двi години, отож ми нiкуди не квапилися i просто насолоджувались чудовим весняним ранком.
    — Вiсiм планет, — задумливо мовив iмператор. — Всього вiсiм людських планет, двадцять один мiльярд людей. А проти нас — три з половиною трильйона чужинцiв i кiлька тисяч населених ними свiтiв. Сили нерiвнi, але ми вистоїмо. Ми мусимо вистояти, бо ми люди. Є ще двадцять мiльярдiв наших побратимiв, що, як i ранiше, скнiють у неволi. Незабаром ми звiльнимо їх, i вони приєднаються до нашої спiвдружностi. Нас чекає довгий та важкий шлях, але врештi-решт ми знову станемо наймогутнiшою в Ґалактицi расою. Неодмiнно станемо, я в це вiрю.
    — Я теж вiрю, сер, — сказав я. — Але ви неправильно порахували. Зараз у нас дев’ять планет, а не вiсiм. Землю ми теж заселимо, обов’язково. Я впевнений, що кожна планета вважатиме за честь зробити свiй внесок у вiдродження Землi. Наприклад, Терра-Ґаллiя цiлком здатна вiдрядити сюди чотириста чи навiть п’ятсот мiльйонiв своїх громадян. А наша Махаварша — хоч цiлий мiльярд. I нiкого не доведеться примушувати... — Тут я трохи завагався. — Сер, я дуже люблю нашу планету, вона моя батькiвщина. Але якщо менi запропонують стати громадянином Землi, я погоджуся.
    Iмператор усмiхнувся й запитав:
    — Не проти прогулятися зi мною, капiтане?
    — Iз задоволенням, — вiдповiв я. — Давно хотi пройтися Елiзейськими полями.
    А подумки додав: з Рашеллю. Вона обiцяла менi цю прогулянку, обiцяла показати всi визначнi пам’ятки столицi Францiї. Однак зараз її не було на Землi. Три тижнi тому вона полетiла на Терру-Ґаллiю до матерi, але дала слово повернутися. Я дуже сумував за нею...
    Ми проминули сад перед палацом i рушили по парк-променад до перехрестя з фонтанами, що звалося Круглою площею.
    Париж належав до тих декiлькох десяткiв найдавнiших земних мiст, що їх ґаббари залишили майже в повнiй недоторканностi i не перебудували на свiй манер. Вчинили вони так зовсiм не з поваги до багатьох тисячолiть людської iсторiї i не з любовi до наших пам’ятникiв архiтектури, а саме для того, щоб зайвий раз наголосити: саме їм, ґаббарам, належить найстарiша в Ґалактицi планета, прабатькiвщина людства — колись наймогутнiшої з ґалактичних рас.
    Якийсь час ми з iмператором йшли мовчки, захоплено роззиралися довкола i намагалися не зважати на охоронцiв, що мов тiнi супроводжували нас. Вiд їх постiйної присутностi було трохи незатишно, однак цього вимагали правила безпеки. Штучно викликана пандемiя за шiсть днiв винищила майже все ґаббарське населення Землi, але деяким чужинцям вдалося врятуватися й сховатися в густих лiсових масивах — переважно в джунґлях Африки, Iндiї та Центральної Америки, у сельвi Амазонки, а також у тайзi Росiї та Канади. За приблизними оцiнками їх залишилося кiлькадесят тисяч, i зараз на них полювали спецiальнi загони командос (на жаль, iнодi вони вiдстрiлювали нi в чому не винних земних горил, приймаючи їх за ворога). На територiї Захiдної Європи поки жодного вцiлiлого ґаббара не було виявлено, а проте люди були насторожi.
    — Сер, — нарештi запитав я, — чому ви все-таки очолили уряд? Адже ви самi казали, що катеґорично проти змiцнення iмператорської влади.
    — Тепер це не має значення. Iмператорської влади однаково вже не буде.
    — Ви хочете проголосити Республiку?
    — Нi, капiтане. Усе набагато простiше й водночас сумнiше. Монархiї на Магаваршi не буде, оскiльки не буде самої Магаваршi. Я збагнув це вiдразу, коли довiдався, що наша планета не єдина мета ґаллiйцiв. Тому й погодився очолити уряд.
    — Перепрошую, сер? — розгублено мовив я. — Як це не буде Магаваршi?
    — Дуже просто: нам не вдасться її втримати. Це було зрозумiло вiд самого початку. Тож я не помилявся, кажучи вам про вiсiм, а не дев’ять людських планет.
    — Але... чому?
    — Ви ж вiйськовий, капiтане, самi здогадайтеся. Пам’ятаєте, ви говорили менi, що чудово знаєте, скiльки зiрок знаходиться в радiусi свiтлового року вiд Магаваршi?
    — Авжеж, — машинально вiдповiв я, а усвiдомивши, що з цього випливає, мало не спiткнувся на рiвному мiсцi. — Так он воно що!
    — У тiм-то й рiч, — пiдтвердив iмператор. — Магаварша розташована занадто близько до центру Ґалактики, де щiльнiсть зiрок дуже велика. Заблокувавши дром-зону в нашiй системi, ми аж нiяк не вбережемо себе вiд загрози вторгнення. Ворог, не докладаючи надмiрних зусиль, збере великий флот в околицях однiєї з найближчих зiрок i атакуватиме нас звiдти. Кiлька свiтлових мiсяцiв — це не кiлька свiтлових рокiв. От, скажiмо, Зоря Ролана, найближча сусiдка Дельти Октанта, розташована на вiдстанi пiвтора парсека вiд Терри-Ґаллiї. Це приблизно п’ять-шiсть рокiв польоту для швидкiсних корветiв та легких крейсерiв, десять рокiв — для кораблiв середнього класу i понад п’ятнадцять — для надважких лiнкорiв та бойових станцiй. Ви не станете заперечувати, що за такої тривалостi польоту говорити про масовану атаку просто нереально. У нашому ж реґiонi зовсiм iнша ситуацiя.
    — Тепер ясно, — кивнув я. — Правда, можна заблокувати дром-зони всiх найближчих зiрок... Хоча нi, їх забагато. Це буде марнотратством.
    — А до того ж небезпечним марнотратством. Як я розумiю, ретельно вивчивши структуру заблокованої дром-зони, можна розгадати механiзм дiї цього блокування.
    Ми вже проминули Круглу площу i тепер прямували до Трiумфальної арки, що бовванiла ген попереду. Над нами кружляв флаєр нещодавно вiдновленої i ще нечисленної Федеральної Полiцiї Землi.
    — Отже, — промовив я, — Магаваршу вiд початку вважали своєрiдним донором, джерелом людських ресурсiв для iнших планет?
    — Саме так, капiтане. Це не дуже приємно, але з цим треба змиритися. Протягом одного чи двох рокiв усе населення Магаваршi буде евакуйоване, пiсля чого флот Терри-Ґаллiї розблокує дром-зону й залишить систему. Ну, зрозумiло, ми заберемо iз собою все, що тiльки зможемо забрати. А що залишиться... те вже належатиме нашим нащадкам. Рано чи пiзно людство вiдновить свою колишню могутнiсть i повернеться на всi планети, яке воно мусило покинути.
    — Ми переселимося на Землю?
    — Не всi. У вiдродженнi Землi мають взяти участь усi людськi планети — певна рiч, кожна в мiру своїх можливостей. А у зв’язку з загибеллю Країни Хань основне навантаження припаде на Магаваршу та Терру-Ґаллiю. Точнi квоти будуть предметом обговорення на Асамблеї. Гадаю, наша складатиме близько мiльярда, а ґаллiйцiв, як ви й припускали, вiд чотирьохсот до п’ятисот мiльйонiв. Iншi нашi спiввiтчизники будуть розподiленi по iнших планетах. Однак усi триста п’ятдесят мiльйонiв мешканцiв Полуденних, це вже точно вирiшено, переселяться на Землю, в Пiвнiчну Америку, де, власне, знаходяться їхнi iсторичнi коренi. Отож можете вважати, що ваше бажання стати громадянином Землi задоволене.
    — Ну а ви?
    Падма скоса глянув на мене:
    — Кого ви маєте на увазi: мене особисто чи всю iмператорську родину?
    — А хiба є якась рiзниця?
    — Є, i дуже iстотна. Вся моя рiдня перебереться на Землю, а Сатi стане конституцiйним монархом Королiвства Iндiя. Я ж залишуся на Магаваршi.
    — Як так?
    Iмператор зупинився, повернувся до мене й пильно подивився менi в очi.
    — Бо в мене немає iншого виходу, капiтане Матусевич. Особисто я, хоч як би не було менi боляче розставатися з рiдною планетою, все-таки волiв би оселитися на Землi. На жаль, це неможливо. На Магаваршi знайдеться чимало старих, якi не захочуть нiкуди їхати, а силувати їх нiхто не стане. Гадаю, таких буде до ста тисяч. Вiд голоду вони не помруть: залишкових ресурсiв економiки п’ятимiльярдної планети вистачить, щоб прогодувати сотню тисяч людей протягом кiлькох десятилiть. Але я не зможу кинути їх напризволяще. Я їхнiй iмператор i мушу зоставатися з ними до кiнця. Як капiтан останнiм залишає свiй корабель, так i я маю стати останньою людиною, що залишить Магаваршу.
    — А якщо нападуть Чужi?
    — Все залежатиме вiд них. Якщо не чiпатимуть нас, ми змиримося з їх присутнiстю. Якщо полiзуть до нас, будемо воювати... поки не поляже останнiй старий. Майбутнє покаже.
    У цей момент крiм полiцейського флаєра над нами з’явився ще один — з емблемою Корпусу космiчної пiхоти. Зробивши коло, вiн приземлився прямо посерединi авеню, метрiв за двадцять вiд нас. Його дверцята тiєї ж митi розчахнулися, i з кабiни вистрибнула тендiтна дiвоча постать з розтрiпаним бiлявим волоссям.
    — Рашель! — радiсно вигукнув я.
    Дiвчинка бiгцем кинулася до мене. Я квапливо рушив їй назустрiч, а за спиною почув слова iмператора:
    — Здається, я тут уже зайвий.
    Зустрiвшись з Рашеллю, я пiдхопив її, легку як пiр’їнку, на руки.
    — Привiт, люба!
    — Здрастуйте, дядечку Стефане, — вiдповiла вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я так за вами скучила!
    — Я теж скучив за тобою. Коли ти повернулася?
    — Оце щойно з корабля. Я попросила дядька Клода не попереджати вас. Хотiла зробити вам сюрприз.
    — Чудовий сюрприз, Рашель!
    Я поставив її на землю й озирнувся, щоб вибачитися перед iмператором за свою поведiнку. Але було пiзно: Падма вже сiдав у полiцейський флаєр, що всю дорогу супроводжував нас. Привiтно помахавши нам рукою, вiн зачинив дверцята, машина знялася в повiтря й полетiла назад до Елiзейського палацу.
    Тим часом з флаєра, на якому прибула Рашель, вийшла висока свiтловолоса жiнка й несмiливо пiдiйшла до нас. Коли вона наблизилась, я упiзнав її по тiй фотоґрафiї, яку бачив у капiтанськiй каютi „Зорi Свободи“. Жiнка дивилася на мене широко розплющеними синiми очима, а на її гарному обличчi, такому схожому на личко Рашелi, застиг безмiрний подив уперемiш з переляком, нiби вона побачила воскреслого небiжчика. Власне, певною мiрою так воно й було...
    — Це моя мама, — сказала Рашель. — Її звати Луїза. Я їй багато про вас розповiдала. На жаль, вона зовсiм не розумiє анґлiйської.
    — Нiчого, — вiдповiв я ламаною французькою. — За цей час я трохи навчився говорити по-вашому. Добридень, мадам Леблан.
    — Добридень, месьє Матусевич, — сказала вона тремтливим вiд хвилювання голосом. — Знаєте, я... я вже бачила вашi знiмки. Проте не думала, що ви... що ви такi схожi...
    — Мамо! — докiрливо перебила її Рашель. — Я ж просила тебе!
    Я звичним жестом скуйовдив її волосся.
    — Все нормально. Я вже знаю.
    — Знаєте? Хто вам сказав? Дядько Клод?
    — Нi, я дiзнався ще ранiше. До того як ти сховала своє сiмейне фото. До речi, навiщо ти це зробила?
    Рашель нерiшуче переступила з ноги на ногу.
    — Я боялася, що ви... що ви неправильно зрозумiєте. Тодi, в аеропорту, я пiдiйшла до вас, бо ви... ну, схожi на тата. Але потiм... пiзнiше я зрозумiла, що ви менi дуже подобаєтесь. Не через вашу схожiсть, а просто... просто...
    — Просто тому, що я — це я. Так?
    — То ви не ображаєтеся?
    — Нiскiлечки.
    Личко Рашелi осяяла щаслива усмiшка.
    — Тодi все гаразд. Справдi гаразд. Ви йдете до Трiумфальної арки?
    — Ну, власне, збирався.
    — То ходiмо разом. Я теж хочу на неї подивитися. I прогулятися по Площi Зорi. — Рашель схопила мене i свою матiр за руки. — До речi, дядьку Стефане, ви знаєте, яка її повна назва? La Place de l’Etoile de Charles de Gaulle. Останнє слово звучить як назва нашої планети, але тут це прiзвище одного чоловiка. Одного з найвизначнiших людей в iсторiї Францiї. Матуся каже, що вiн наш далекий предок. Правда, мамо?
    Луїза Леблан пiдтвердила це, i ми, тримаючись за руки, неквапно рушили Елiзейськими полями до Площi Зорi Шарля де Ґолля.
    Люди знову йшли по Землi. По Землi своїх предкiв, по своїй щойно звiльненiй батькiвщинi. А над Землею сяяло блакиттю небо — чисте, мирне та вiльне. Небо, що належало людству.
    Вiдтепер i назавжди.

    Книга друга
    ЗРУЙНОВАНI ЗОРI




    Пролоґ
    Альвiйська вендета

    Споглядаючи зорi, рiдко замислюєшся про вiдстанi, що пролягають мiж ними. А коли це й спадає на думку, то все одно в головi не вкладається, якi вони величезнi й неосяжнi. Космос такий безмежний, що його реальнi масштаби просто непiдвладнi буденнiй уявi. Навiть одна-єдина планетна система, крихiтна цятка на картi Ґалактики, насправдi має такi колосальнi розмiри, що жоден флот з усiх нинi сущих i тих, що можуть бути створенi в доступному майбутньому, не в змозi цiлковито контролювати її.
    Та що там планетна система! Взяти хоча б невеличку, але дуже важливу частину, по сутi її ворота — дром-зону. На цiй обмеженiй дiлянцi простору зосередженi гiперканали, якi, немов нитки величезного павутиння, простягаються вiд зорi до зорi i по яких можна потрапити в будь-який реґiон Ґалактики, не витрачаючи роки, сторiччя й тисячолiття на польоти з субсвiтловою швидкiстю. Зазвичай радiус дром-зони рiдко перевищує п’ятнадцять мiльйонiв кiлометрiв. На перший погляд, це дрiбничка у масштабах усiєї системи — але тiльки на перший. А насправдi це секстильйони кубiчних кiлометрiв, напханi понад сотнею мiльярдiв каналiв, — цифри жахливi, запаморочливi, вражаючi. Цi цифри роблять будь-яку систему вразливою перед масованим нападом противника.
    I лише системи, що належать людству, є винятком з цього правила. Їх мало, проте всi вони перетворенi на неприступнi фортецi, якi не можна взяти анi штурмом, анi облогою. Люди єдинi володiють секретом повного блокування дром-зони, i понад сотню рокiв тому цей секрет не дав їм зазнати остаточної поразки в ґалактичнiй вiйнi з iншими розумними расами. А нещодавно людство, зализавши рани й зiбравшись на силi, перейшло вiд оборони до наступу i знову стало якщо не наймогутнiшим, то найгрiзнiшим i найнебезпечнiшим з усiх народiв Ґалактики...
    Утiм, система Джейхани, яку атакував флот альвiв, не належала людям. Вона була власнiстю ґаббарiв, однiєю з ключових систем цiєї раси, столицею всiх ґаббарських володiнь у Великiй Маґеллановiй Хмарi. Про значущiсть Джейхани свiдчив хоча б той факт, що за чисельнiстю й потужнiстю вiйськ, якi охороняли її, вона поступалася лише чотирьом ґаббарським свiтам, серед яких, природно, був Ґаббарiс — планета-прародителька всiх ґаббарiв, центр їхньої могутньої iмперiї.
    Флот нападникiв, за всiма правилами вiйськової стратеґiї, завдав розсiяного удару вiдразу по кiлькох десятках каналiв. Як уже зазначалося, вiйська оборонцiв були чисельними, але й дром-зона чимала за площею, тому ґаббарам довелося термiново пiдтягувати сили до вогнищ прориву. За цей час у локальний простiр Джейхани проникло вже достатньо кораблiв аванґарду, щоб прикривати вторгнення в систему основних сил флоту. Незабаром по всiй дром-зонi точилася запекла битва.
    Важкий ракетний бомбардувальник „За Мельмак!“ пiд командуванням Жорже Перейри Душ Сантуша, флот-надполковника Об’єднаних Збройних Сил Альвiйської Федерацiї, йшов у самiсiнькому хвостi другої хвилi вторгнення. Його рiдна 249-та Ґвардiйська ескадра вийшла з каналу, розташованого на зовнiшнiй межi дром-зони, й одразу атакувала обороннi позицiї противника. Пiд її потужним вогневим прикриттям бомбардувальник у супроводi ескорту з двох десяткiв високоманеврених винищувачiв поспiхом залишив район бойових дiй i з максимальним прискоренням помчав у безкраї глибини космосу.
    Кiлька ворожих кораблiв, що патрулювали простiр за межами дром-зони, кинулися навперейми цiй невеличкiй ескадрильї, але розрахунки бортового комп’ютера свiдчили, що всi вони, крiм одного, не встигали наблизитися на вiдстань, придатну для ведення прицiльного обстрiлу. П’ятеро винищувачiв негайно вiдокремилися вiд ескорту й рушили назустрiч єдиному противнику, що становив реальну загрозу. Пiд час короткої, але запеклої сутички двох iз них було знищено, але своєї мети вони досягли — ґаббарський корабель зазнав суттєвих ушкоджень i мусив припинити переслiдування.
    Ще протягом пiвгодини винищувачi супроводжували Душ Сантуша, аж поки почали потроху вiдставати — хоча вони мали досить потужнi двигуни, та за своїми швидкiсними характеристиками все ж поступалися бомбардувальнику „За Мельмак!“. Нарештi пiлоти винищувачiв, переконавшись, що їхньому пiдопiчному бiльше нiщо не загрожує, стали гальмувати. Тепер їм належало повернутися до своїх i доповiсти командуванню, що перший етап операцiї успiшно виконано.
    А Душ Сантуш, зберiгаючи цiлковите радiомовчання, продовжував iти своїм курсом. Вiн пiднявся високо над площиною еклiптики системи i вже мiг не боятися зустрiчi з випадковим патрулем ґаббарiв. Космос гiгантський, i навiть тi величезнi сили, що зосередженi в системi Джейхани, наче голка в скиртi соломи.
    Шлях попереду був вiльний i безпечний, тож надполковник Душ Сантуш дозволив собi трохи розслабитися. Йому вдалося вiдiрватися вiд ворога без найменших ушкоджень — i це було найголовнiше. Голова Ради Верховного Командування ґранд-маршал Iтiро Ямамото чесно попередив його: у разi серйозного порушення в роботi життєво важливих систем бомбардувальника негайно спрацює механiзм самознищення, перетворивши корабель на хмару плазми.
    Нi, Душ Сантуш не боявся смертi, бо iнакше не пiшов би на вiйськову службу. Але йому дуже не хотiлося померти безглуздо й безцiльно, так i не виконавши свого завдання — мабуть, найважливiшого за всю кар’єру.
    Хоча саме завдання, вiдверто кажучи, йому зовсiм не подобалося, i надполковник не побоявся прямо сказати про це головнокомандувачу. У вiдповiдь ґранд-маршал по-батькiвськи поплескав його по плечу й промовив:
    — Якби я бодай на секунду припустив, що завдання буде вам до смаку, ви б нiзащо його не отримали. Ми, альви, цивiлiзований народ, i такий спосiб ведення вiйни не може не викликати у нас огиди... Але так треба, надполковнику. Сподiваюсь, ви це розумiєте.
    Душ Сантуш усе розумiв i цiлковито погоджувався з ґранд-маршалом. Ґаббарiв слiд провчити. Не просто помститися їм (хоча надполковника, як i всiх альвiв, переповнювала жага помсти), а суворо покарати — так, щоб вони запам’ятали це надовго.
    Альви нiколи не симпатизували ґаббарам i вважали, що природа припустилася фатальної помилки, надiливши цих мавп здатнiстю до абстрактного мислення, тобто тим, що вiдрiзняє розумних iстот вiд вищих тварин. Ну а люди свого часу утнули ще бiльшу дурницю, коли зробили ґаббарiв космiчною расою. Засвоївши передовi технолоґiї й розселившись по Ґалактицi, цi дикуни зберегли психолоґiю кам’яного вiку, вони за нiщо мали власне життя й iснування iнших розумних iстот. Так, понад сiм рокiв тому вони пiддали масованому ядерному бомбардуванню людську Країну Хань; на цей акт ґеноциду людство вiдповiло знищенням кiлькох їхнiх планет. Але ґаббарiв це не зупинило, їм було начхати на втрати, вони керувалися не мораллю, а простою арифметикою — люди значно поступалися їм у чисельностi, а отже, можна було пожертвувати десятками мiльярдiв своїх одноплемiнникiв заради цiлковитого винищення людства.
    За iнших обставин альви навряд чи переймалися б чварами мiж ґаббарами та людьми — вони не любили нi тих, нi iнших i вважали, що обидвi раси цiлком заслуговують на взаємне винищення. Проте ґаббари зайшли надто далеко й спробували розбомбити людську планету Мельпомену, яку контролював об’єднаний флот альвiв i дваркiв. Якби це вдалося, люди не стали б розбиратися, хто винен у цьому злочинi, їхня помста була б спрямована проти всiх трьох рас, отож альвам iз дварками мимоволi довелося захищати й Мельпомену, й решту людських свiтiв, що перебували пiд їхньою владою. Невдовзi до цього тандему з тiєї ж причини приєдналися хтони, а згодом — i нереї-п’ятдесятники, утворивши так званий Четверний Союз, спрямований проти ґаббарiв та їхнiх васалiв iруїлiв. Ще три ґалактичнi раси — дхари, келоти й ґлiсари — зовнi зберiгали нейтралiтет, але першi й другi нишком пiдтримували ґаббарiв, а третi надавали перевагу Четверному Союзовi. Хитрi й пiдступнi люди досягли заповiтної мети — вони розкололи коалiцiю своїх ворогiв i змусили їх воювати один з одним.
    Надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, як i всi альви, не любив людей. Людство, яке до середини минулого столiття неподiльно владарювало в Ґалактицi, зневажало решту розумних iстот, нав’язувало їм свої порядки, свiй свiтогляд i навiть свою культуру — включно з мовою, звичаями, традицiями. З дев’яти розумних рас лише п’ятдесятники на момент контакту з людством перебували на достатньо високому рiвнi розвитку, щоб уповнi зберегти самобутнiсть своєї цивiлiзацiї i встояти перед полiтичною, економiчною та культурною експансiєю людей. Решта ж рас не змогла опиратися людському впливу й бiльшою чи меншою мiрою асимiлювала. Особливо постраждали вiд цього альви, дварки та ґаббари, якi фактично нiчого не зберегли зi своєї iсторичної спадщини.
    „Ну, нехай ще ґаббари,“ — злостиво думав надполковник. — „Вони взагалi не мали цивiлiзацiї, а мешкали в печерах, i найвидатнiшими їхнiм досягненнями були кам’янi сокири й наскальнi малюнки. Але ж ми, ми...“
    I щонайгiрше — з цим уже нiчого не вдiєш. Не можна сказати, що альви не намагалися повернутися до своїх коренiв, кiлька разiв вони робили такi спроби, але всi їхнi зусилля зазнавали фiаско. На вiдмiну вiд ґлiсарiв або, наприклад, хтонiв, якi лише частково перейняли людську культуру, альвам не було за що зачепитися, на що спертися. Навiть одвiчнi альвiйськi iмена звучали для їхнiх вух дико, незвично й (соромно зiзнатися) вкрай смiшно. Часом деякi надмiру патрiотичнi батьки називали своїх дiтей на честь леґендарних героїв докосмiчної доби, але, як правило, нiчого путнього з цього не виходило. Таких дiтей часто кпинили, з них глузували однолiтки, а це вiдчутно травмувало дитячу психiку. До речi, сам надполковник Душ Сантуш при народженнi отримав стародавнє царське iм’я Мудiжохраве, однак, досягши повнолiття, змiнив його на Жорже, а спогади про знущання, що їх вiн зазнав у дитинствi та юностi, лише посилювали його нелюбов до людства...
    Проте поруч зi стiйкою антипатiєю люди викликали у Душ Сантуша щось на зразок поваги. Вiн поважав їх за вiйськову доблесть, за непохитну волю, палке прагнення вижити й вiдродити колишню велич власної раси. Людей у жодному разi не можна було назвати м’якотiлими iстотами, навпаки — вони були дуже жорстокими й нещадними, та водночас цi їхнi якостi мали свої розумнi межi.
    Натомiсть у ґаббарiв таких меж не iснувало. Вони воювали, наче м’ясники, знищували цiлi населенi планети й не почували жодних докорiв сумлiння за скоєне. У вiдповiдь альви, дварки, п’ятдесятники й хтони знищували ґаббарськi планети й чинили так усупереч етицi своїх рас, порушували свої ж власнi моральнi норми. Але з ґаббарами iнакше не можна: вони не розумiли iнших арґументiв, окрiм силових.
    Дотепер жертвами масованих ядерних бомбардувань як з одного, так i з iншого боку ставали провiнцiйнi, малонаселенi свiти, чиї вiйськовi ґарнiзони були надто слабкими, щоб стримувати наступ ворога до прибуття пiдмоги. Проте останнiм часом ґаббари, незважаючи на втрати, чимраз частiше атакували стратеґiчно важливi системи з метою завдати удару по ключових планетах противника. А мiсяць тому їм вдалося прорватися до Мельмака — однiєї з головних планет Альвiйської Федерацiї. Щоправда, довести справу до кiнця вони не встигли, оскiльки вчасно прибув на допомогу флот дваркiв, та все одно Мельмак дуже постраждав: вiд одного лише бомбардування загинуло близько мiльярда його мешканцiв, а решта були тiєю чи iншою мiрою враженi променевою хворобою — i десь третина з них без надiї на одужання.
    Цей жахливий злочин вимагав адекватної реакцiї. I вона не забарилася — проте зовсiм не така, на яку чекали ґаббари. Альвiйськi вченi не били байдики, i хоча їм, як i ранiше, не вдавалося розгадати секрет блокування каналiв, вони створили зброю, в порiвняннi з якою ґлюоннi бомби людей виглядали дитячими iграшками. I честь першого застосування цiєї зброї в реальнiй бойовiй обстановцi випала надполковниковi Душ Сантушу. Це, втiм, була сумнiвна честь, але все-таки честь. А назва бомбардувальника — „За Мельмак!“, командування яким вiн прийняв лише п’ять днiв тому, не потребувала жодних коментарiв i свiдчила сама за себе. Те, що йому належало зробити, було актом вiдплати за напiвзруйновану планету, за мiльярд загиблих альвiв i вдвiчi бiльшу кiлькiсть приречених на смерть вiд променевої хвороби.
    Проте мiсiя Душ Сантуша не обмежувалася лише помстою. Те, що вiдбудеться за кiлька годин, має стати для ґаббарiв грiзним застереженням на майбутнє i продемонструвати рештi рас могутнiсть альвiв. Зокрема й людям — тепер вони не почуватимуться в безпецi навiть за надiйно заблокованими дром-зонами. Вони цiлком правильно вважали, що надсилати величезний флот через кiлька парсекiв звичайного простору — нереально i безперспективно, адже пiд час тривалої багаторiчної подорожi той не лише втратить усю свою боєздатнiсть, а й розсiється в просторi та стане легкою здобиччю для оборонцiв системи. Зовсiм iнша рiч — один-єдиний корабель, вiд якого тiльки й вимагається, що запустити ракету (а для надiйностi — кiлька ракет) у певну мiшень.
    Коли бомбардувальник „За Мельмак!“, розвернувшись по плавнiй дузi, лiг на заданий курс, битва в районi дром-зони вже вщухала. Альвiйсь-кий флот, виконавши своє завдання, тепер вiдходив iз системи, iмiтуючи панiчну втечу. Ґаббари, мабуть, вважали, що вiдбили атаку ворога, i вже святкували перемогу. Але вони глибоко помилялися...
    Полiт до намiченої мети зайняв у Душ Сантуша лише трохи бiльше восьми годин. Власне, тому головне командування й обрало Джейхану — з усiх ключових систем ґаббарiв тутешня дром-зона найближча до центрального свiтила. За чотирнадцять мiльйонiв кiлометрiв вiд сонця Джейхани корабель почав екстрене гальмування з таким розрахунком, щоб обiйти зорю по максимально крутiй гiперболi. Незадовго до проходження нижньої точки траєкторiї надполковник увiмкнув спецiальну консоль, не пов’язану єдиною мережею з рештою бортових систем, i ввiв код доступу. Довге поєднання лiтер i цифр мiцно засiло в головi Душ Сантуша, проте вiн кiлька разiв уважно перевiрив набраний код, перш нiж пiдтвердити його правильнiсть. Це ж бо не жарти — у разi щонайменшої помилки корабель миттєво вибухне.
    Код був правильний, i на екранi з’явилося повiдомлення: „Готовнiсть номер один. Активувати пристрiй?“
    Надполковник вiдповiв ствердно. Текст на екранi змiнився: „Iде активацiя. Залишилося 6 хвилин 27,13 секунди,“ — i ввiмкнувся зворотний вiдлiк часу.
    Душ Сантуш терпляче чекав, погладжуючи спiтнiле хутро на своєму лобi. Вiн не мав анiнайменшого уявлення про те, якi процеси вiдбуваються зараз усерединi найзвичайнiсiнької на вигляд ракети, i, чесно кажучи, знати про це не хотiв. Йому було досить того, про що коротко розповiв ґранд-маршал Ямамото. Навiть вiд цiєї вкрай куцої iнформацiї у надполковника ставала дибки шерсть на загривку, а по спинi пробiгали цiлi зграї блiх — звiсно, у переносному значеннi, адже Душ Сантуш був охайним альвом. Коротше, його жахала сама думка про те, що невдовзi має статися, а як i чому — його анiскiлечки не цiкавило. Це був той випадок, коли незнання — благо...
    За шiсть з половиною хвилин цифри на таймерi обнулилися, i термiнал видав звiт: „Пристрiй активований i готовий до використання.“
    Душ Сантуш повернувся до головної командної консолi й задiяв систему керування ракетними установками. Всi подальшi манiпуляцiї були звичнi для нього й навiть буденнi: вiн провiв запуск ракети на протихiд власному руху, тим самим пригасивши її швидкiсть вiдносно зорi. За кiлька секунд, згiдно з закладеною проґрамою, на повну потужнiсть запрацювали реактивнi двигуни ракети, i вона стрiмко понеслася вниз, до поверхнi палаючого свiтила. Безумовно, ракета, досягнувши фотосфери, згорить, але це вже не має значення — для вмiсту її боєголовки не страшнi жоднi температури.
    „Ну ось, справу зроблено,“ — з похмурим задоволенням подумав надполковник Душ Сантуш, спостерiгаючи на екранi радара за польотом ракети. — „Тепер цi мавпи отримають по заслузi. А менi, мабуть, пора давати дьору. I якнайшвидше.“
    Обiгнувши по гiперболi сонце Джейхани, бомбардувальник „За Мельмак!“ знову помчав у вiдкритий космос. Душ Сантуш швидко розрахував курс i, трохи поманеврувавши, щоб зорiєнтувати корабель у потрiбному напрямку, запустив на повну потужнiсть ходовi двигуни. Попереду на нього чекало вiсiм годин польоту до дром-зони, а потiм — стрiмкий прорив до першого-лiпшого каналу. Надполковник був упевнений, що зумiє прорватися, — саме в цьому вiн мав чималий досвiд. От тiльки б устигнути дременути звiдси, поки не спрацювала ця пекельна машина, яку сам же й скинув у надра зорi...
    I вiн устиг — майже останньої митi. Ще при його пiдходi до дром-зони яскравiсть сонця Джейхани рiзко зросла, i цей дивний феномен частково вiдвернув увагу численних патрулiв вiд невеликого корабля, який на запаморочливiй швидкостi увiрвався в район їхнього патрулювання i з п’ятої спроби зумiв пiрнути в недослiджений канал другого роду.
    Опинившись у безпецi й переконавшись, що резонансний ґенератор вправно пронизує гiперпростiр, флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш розслаблено вiдкинувся на спинку пiлотського крiсла. До почуття виконаного обов’язку й задоволенням вiд того, що ґаббари отримали по заслузi, в його душу закралась якась пригнiченiсть i спустошенiсть. Щоб трохи себе втiшити, вiн дiстав iз кишенi мундира невелику пласку коробочку, в якiй лежали, чекаючи свого часу, двi великi ґенеральськi зiрки. Душ Сантуш носив їх iз собою вже третiй рiк i тепер був упевнений — нi, твердо переконаний! — що вже невдовзi цi зiрки перекочують на його погони...
    А тим часом сонце Джейхани щосекунди ставало дедалi яскравiшим, немов якийсь невидимий гiгант активно пiдкидав паливо в його термоядерне горнило. Поступово подив шiстнадцяти мiльярдiв ґаббарiв, що населяли систему, змiнився на переляк, який швидко перерiс у загальну панiку. Вони збагнули: невдовзi станеться щось жахливе, катастрофiчне, таке, що суперечить самiй свiтобудовi, чого навiть у принципi бути не могло.
    Приблизно за чверть години пiсля того, як бомбардувальник „За Мельмак!“ залишив локальний простiр Джейхани, системою пронеслася хвиля нейтринного спалаху — провiсника Наднової. Щiльнiсть нейтрино була такою високою, що за рахунок її розсiяння на електронах i збудження ядерних рiвнiв усi мешканцi системи отримали одноразову дозу опромiнення близько тисячi рентґенiв. Проте вiдчути першi ознаки променевої хвороби вони вже не встигли, бо невдовзi пiсля цього їхнє свiтило вибухнуло, викинувши в довколишнiй простiр потужнi потоки електромаґнiтного випромiнення.
    Слiпучий спалах небаченої iнтенсивностi миттю спалив усе живе на денному боцi планети, а космiчнi кораблi та станцiї, незважаючи на захиснi силовi екрани, перетворилися на гiгантськi подоби мiкрохвильових пiчок, в яких живцем зварилися всi їхнi мешканцi. Потiм вони вибухнули, але вже з мертвими екiпажами на борту. Лише кiльком суднам у районi дром-зони, чиї командири виявилися досить кмiтливими i в мiру боязкими, вдалося уникнути загибелi, негайно вислизнувши з системи через найближчi канали.
    Мешканцям нiчного боку Джейхани пощастило значно менше. Тисячокiлометровi товщi порiд уберегли їх вiд первинного електромаґнiтного iмпульсу, який лише вивiв з ладу лiнiї електропередач i системи комунiкацiй, а також iндукував викид заряджених часток з радiацiйних поясiв у iоносферу. Це викликало ґрандiознi полярнi сяйва, помiтнi навiть у тропiках. Проте милуватися цим дивовижним видовищем ґаббарам було нiколи, бо слiдом за першим стався другий, основний спалах Наднової. Тут уже денний бiк планети перетворився на вогняне пекло з чистої плазми, а верхнi шари атмосфери з нiчного боку розпеклися настiльки, що мешканцям на поверхнi стало, м’яко кажучи, спекотно. Довгi, як вiчнiсть, хвилини вони вмирали вiд перегрiву й задухи, чорними завидками позаздривши тим щасливчикам, якi розпрощалися з життям без жодних мук, вiд прямого удару промiння знавiснiлого свiтила. Тi ж ґаббари, якi в цей момент з рiзних причин перебували глибоко пiд землею, загинули ненабагато пiзнiше, коли Джейхану вiд передсмертної агонiї почали стрясати потужнi сейсмiчнi хвилi.
    А деякий час потому вже по мертвiй системi зi швидкiстю в кiлька тисяч кiлометрiв на секунду вихором промчали мiльярди трильйонiв меґатонн сонячної речовини. Вони змiтали все на своєму шляху — планети, мiсяцi, астероїди, невблаганно прямуючи у мiжзоряний простiр.
    I це був лише початок...


    СТЕФАН: ВIЙНА ТРИВАЄ


    1

    Коли ми вийшли з каналу, нашi бортовi датчики вiдразу виявили присутнiсть у районi дром-зони ворожих кораблiв. На щастя, це був не цiлий флот i навiть не окрема ескадра, а лише сторожова флотилiя, що складалася з важкого крейсера, двох фреґатiв, чотирьох легких корветiв i пiвтора десятка шатлiв-винищувачiв. Судячи з позивних, крейсер i шатли належали дваркам, а обидва фреґати з корветами — п’ятдесятникам.
    Найближче до нас судно противника перебувало за два мiльйони кiлометрiв, тож ми мали досить вiльного простору для подальших маневрiв. Чужинцi ж, упiзнавши в нашому кораблi земного розвiдника, не виявили надмiрного завзяття i лише для проформи вислали нам навперейми один iз фреґатiв у супроводi двох корветiв та пiвдюжини шатлiв. А вiд крейсера невдовзi вiдокремився швидкохiдний кур’єр, оснащений потужним резонансним ґенератором, i попрямував до дослiдженого каналу другого роду, який вiв просто в локальний простiр планети Суомi, де було розмiщено одну з вiйськових баз Четверного Союзу. Можна не сумнiватися, що вiн нiс звiстку про нашу появу в системi, але навряд чи варто було перейматися, що у вiдповiдь сюди надiшлють бойову ескадру. Коли б на нашому мiсцi був корабель ґаббарiв або їхнiх союзникiв, тодi iнша рiч — п’ятдесятники з дварками миттю б заметушилися. Зате до нас вони поставилися з такою ж недбалою настороженiстю, з якою ставилися до iнших людських кораблiв, якi час вiд часу навiдувалися на Магаваршу, щоб дiзнатися про життя-буття своїх старих одноплемiнникiв, якi залишилися доживати свiй вiк на рiднiй планетi. За п’ять рокiв, що минули вiдтодi, як наш флот вийшов iз системи, поступившись контролем над нею п’ятдесятникам з дварками, нiяких серйозних iнцидентiв не траплялося.
    За нашою кормою все ще свiтилася блакиттю горловина вiдкритого каналу першого роду, i будь-якої митi, в разi виникнення несприятливих для нас обставин, ми могли вiдступити в систему Ґамми Iндри пiд захист бриґади, що супроводжувала нас у дорозi. Проте всi данi зовнiшнього спостереження свiдчили, що жодна небезпека нам не загрожує — звiсно, якщо ми не будемо такими дурними й не чекатимемо наближення чужинцiв.
    Анн-Марi Прентан, капiтан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллiї, яка сумiщала обов’язки офiцера зв’язку й оператора артилерiйських систем, повiдомила:
    — Орiєнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника — сiмнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всi джерела штучних радiосиґналiв з боку Магаваршi мають явно людське походження.
    — Чудово, — сказав я. — Надiслати через канал повiдомлення: „Ситуацiя задовiльна, пiдтримки не потребуємо.“
    — Слухаюсь, сер! — вiдповiла Анн-Марi й узялася до справи.
    На вiдмiну вiд матерiальних об’єктiв з ненульовою масою спокою, електромаґнiтнi хвилi безперешкодно проникали крiзь вiдкритий з обох кiнцiв канал першого роду. Це давало змогу за порiвняно невеликих енерґетичних витрат пiдтримувати прямий радiозв’язок мiж найближчими системами — наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точнiше, вiдновлено) мiж Землею й Террою-Ґаллiєю — радiосиґнали проходили через кiлька промiжних ретрансляцiйних станцiй в незаселених системах, захищених вiд чужинцiв за допомогою повного блокування дром-зон.
    — Повiдомлення прийнято, командире, — за кiлька секунд обiзвалася Анн-Марi. — Отримано вiдповiдь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“
    Я кивнув i зосередив свою увагу на екранi iнтеркому:
    — Реакторний вiдсiк?
    Бортiнженер Ортеґа вiдзвiтував про успiшне завершення циклу роботи резонансного ґенератора i повторно, як уже робив це кiлька хвилин тому, перед самим виходом з каналу, доповiв про повну готовнiсть до запуску ґравiтацiйних i термоядерних рушiїв. Сторонньому спостерiгачевi, мабуть, здалося б кумедним, що Арчiбальд, iз ранґовими вiдзнаками контр-адмiрала, звертається до мене, капiтана, як до свого командира. Проте для нас нiчого кумедного в цьому не було. Так уже склалося.
    Прийнявши рапорт Ортеґи i швидко ознайомившись iз розрахунками бортового комп’ютера на тактичному дисплеї, я скомандував:
    — Курс на планету Магаварша. Почати маневри по вiдриву вiд противника i виходу з дром-зони. Повний вперед.
    — Є повний вперед! — тут-таки озвався другий пiлот, лейтенант Лайф Сiґурдсон.
    Таке формулювання наказу передбачало, що я надаю йому право вiльного вибору маршруту й послiдовностi необхiдних для цього маневрiв. А команда „повний вперед“ була цiлком символiчною, як данина давнiй морськiй традицiї i для космiчних кораблiв просто означала вiдсутнiсть обмежень на швидкiсть.
    За допомогою серiї коротких, точно розрахованих iмпульсiв бiчних дюз Сiґурдсон зорiєнтував корабель у потрiбному напрямку, пiсля чого запустив головний двигун з прискоренням майже 90 g. Бортовий комп’ютер миттєво видав на тактичний дисплей свiй проґноз: за шiсть хвилин кораблi противника наблизяться до нас на мiнiмальну вiдстань у пiвтора мiльйона кiлометрiв, а тодi почнуть безнадiйно вiдставати. З комп’ютерних розрахункiв також було видно, що обраний Лайфом курс до Магаваршi — один iз найоптимальнiших за спiввiдношенням „швидкiсть — безпека“.
    Не втримавшись, я схвально мугикнув собi пiд нiс. Сiґурдсон був чудовим професiоналом, справжнiм майстром своєї справи, i вже давно заслужив мiсце капiтана корвета або першого пiлота на важкому крейсерi. I ось, нарештi, два тижнi тому його офiцiйно представили до звання лейтенанта-командора, а за цим вочевидь слiд очiкувати й пiдвищення на посадi. Я, звiсно, щиро радiв за Лайфа, але водночас менi було сумно з ним розлучатися. Всi цi сiм рокiв ми прослужили разом, i менi важко було уявити на мiсцi Сiґурдсона когось iншого...
    Капiтан ворожого фреґата правильно оцiнив ситуацiю i за шiсть хвилин, коли вiдстань мiж нами досягла свого мiнiмуму в пiвтора мiльйона кiлометрiв, взявся обстрiлювати нас iз лазерних гармат, а попереду за нашим курсом пустив нам наперерiз десяток позитронних ракет i приблизно стiльки ж концентрованих згусткiв високотемпературної плазми.
    На лазерний обстрiл ми не звертали уваги — на такiй вiдстанi неможливо було досягти достатньої щiльностi вогню, аби пробити наш силовий захист. Плазмовi залпи теж неприємностей не обiцяли — згустки швидко розсiювалися в просторi. Iнша рiч, ракети з самонавiдними боєголовками — наша швидкiсть була ще замалою, щоб пiсля першого промаху вони не змогли пiдкориґувати траєкторiю i знову нацiлитися на нас.
    Саме ними й зайнялася Анн-Марi. Дарма що її основною спецiальнiстю були системи зв’язку, а не артилерiя, їй знадобилося лише тринадцять лазерних iмпульсiв, щоб пiдбити вiсiм ракет ще на пiвдорозi до нас, а решта двi було знищено влучними пострiлами з плазмових гармат. Тим часом ворожi кораблi, зробивши свою справу (тобто довiвши нам, що вони, як можуть, охороняють пiдступи до системи), припинили переслiдування й повернулися до патрулювання дром-зони.
    У локальному просторi Магаваршi склалася вельми парадоксальна ситуацiя, що радше скидалася на якусь гру, нiж на справжнє протистояння. Коли п’ять з половиною рокiв тому флот людей розблокував дром-зону й залишив систему, вiйська дваркiв i нереїв-п’ятдесятникiв негайно узяли пiд контроль свою „законну територiю“ й одразу ж зiткнулися з вiдчайдушним опором кiлькох десяткiв тисяч лiтнiх магаваршцiв, що засiли в напханих зброєю Катакомбах i раз по раз здiйснювали партизанськi вилазки, влаштовували диверсiї на наземних вiйськових базах i обстрiлювали застарiлими, але все ще боєздатними ракетами станцiї й кораблi на орбiтi.
    Вживати проти них рiшучих заходiв чужинцi не наважувалися. По сутi, їм взагалi не потрiбна була Магаварша — планета з небагатими сировинними ресурсами i практично знищеною в процесi евакуацiї промисловiстю, яка крiм того займала вкрай невигiдне стратеґiчне положення. За кiлька мiсяцiв пiсля початку цiєї безглуздої окупацiї п’ятдесятники й дварки були б радiсiнькi пiти звiдси, залишивши Магаваршу напризволяще. Але вчинити так означало б визнати власну слабкiсть, до того ж тодi ґаббари не забарилися б окупувати планету й жорстоко розправилися з рештками її населення. А Людська Спiвдружнiсть цiлком могла розцiнити це як змову, що потягло б за собою адекватнi дiї не лише проти ґаббарiв, а й дваркiв з п’ятдесятниками.
    Зрештою чужинцi вирiшили залишити в дром-зонi свiй патруль, щоб продемонструвати, нiби вони контролюють систему, а на випадок вторгнення ґаббарiв у локальний простiр планети Суомi, що нинi належала п’ятдесятникам, були пiдтягнутi додатковi сили, готовi за необхiдностi здiйснити швидкий перехiд через канал другого роду й вступити в бiй з ворогом. За будь-якого результату битви це мало переконати людей у вiдсутностi змови з ґаббарами й запобiгти можливим актам вiдплати.
    Утiм, поки ґаббари не робили анiнайменших спроб заволодiти Магаваршою. Вони, без сумнiву, ладнi були пожертвувати й десятьма власними планетами заради знищення однiєї людської — їх же було майже трильйон проти сорока з невеликим мiльярдiв людей. Але в даному разi шкурка вичинки явно не варта, оскiльки люди, що мешкали на Магаваршi, й так були приреченi на швидку смерть — просто внаслiдок свого похилого вiку. За останнi п’ять рокiв їхня чисельнiсть зменшилася бiльш нiж удвiчi. Зараз це був свiт смертi, свiт нескiнченних похоронних процесiй, i в жодному з його занедбаних пологових будинкiв не лунало крикiв новонароджених немовлят...
    Зачекавши ще кiлька хвилин i переконавшись, що чужинцi припинили переслiдування, Анн-Марi зняла з голови ментошолом i невимушеним жестом прибрала з лоба русяве пасмо.
    — Завдання виконано, командире. Шлях попереду чистий.
    — Виконання прийнятне, операторе, — офiцiйно вiдповiв я.
    В армiї та флотi це була найвища оцiнка дiй, i бортовий комп’ютер автоматично зафiксував її в бортовому журналi. Хоча для послужного списку Анн-Марi це не мало особливого значення — вона працювала у вiйськовiй контррозвiдцi, а цей полiт зараховувався їй просто як позачергова вiдпустка з особистих причин. Те ж саме стосувалося й Арчiбальда Ортеґи, який обiймав посаду головного iнженера ескадри у складi елiтного Управлiння Спецiальних Операцiй. Власне, i вiн, i Анн-Марi мали летiти з нами як звичайнi пасажири, але з такої нагоди командування зробило виняток i дозволило їм тимчасово увiйти до складу екiпажу „Зорi Свободи“.
    Такий самий виняток було зроблено i для дев’ятнадцятирiчної дiвчини з пишною гривою бiлявого волосся, яка зараз сидiла в крiслi спостерiгача. У чiтких, правильних рисах її вродливого, хоча й надто серйозного обличчя важко було впiзнати ту дiвчинку, яку понад сiм рокiв тому я зустрiв в аеропорту Нью-Калькутти i яка перевернула все моє подальше життя. Хтозна, як би склалася моя доля, коли б не ця зустрiч з Рашеллю. Найiмовiрнiше, я б у всякому разi зараз керував космiчним кораблем — маю надiю, пiлот я непоганий, а дехто стверджує, що один iз найкращих у всьому земному флотi. Але Рашель не лише розчинила передi мною дверi у безмежний Всесвiт, вона подарувала менi свою дочiрню любов — i цей дарунок був для мене не менш цiнним, анiж перший.
    Цьогорiч Рашель закiнчила школу i, всупереч усiм запереченням матерi, обрала собi вiйськову кар’єру. Вже за три днi вона мала приступити до занять у щойно вiдродженiй вiйськово-космiчнiй академiї Анаполiса, але, зважаючи на останнi подiї, їй довелося змiнити свої плани. Суперiнтендант академiї поставився до цього з розумiнням (щоправда, знадобився особистий дзвiнок федерального мiнiстра оборони) i дав Рашелi тижневу вiдпустку. Ситуацiя справдi була винятковою.
    Крiм того, на „Зорi Свободи“ як тимчасовi члени екiпажу летiли Мелiса Ґарiбальдi й Рiта Аґатiяр — остання була начальником медсанчастини тiєї самої ескадри, де служив головним iнженером її чоловiк Арчiбальд Ортеґа. Таким чином, на борту корабля зiбрався майже весь мiй старий екiпаж — з тих часiв, коли ми разом воювали за звiльнення Сонячної системи вiд Чужих.
    От тiльки не було з нами анi професора Аґатiяра, Рiтиного батька, анi Раджiва Шанкара — вiдомого науковця, полум’яного борця за свободу людства, активного дiяча пiдпiлля на Магаваршi, а останнiми роками — незмiнного голови уряду Свiту Барнарда. Аґатiяр i Шанкар не полетiли з рiзних причин, i найповажнiшою була причина вiдсутностi останнього. Хоча, в певному сенсi, вiн був тут, з нами, проте...
    Здавалось, Рашель прочитала мої сумнi думки, бо повернула до мене голову й пiдбадьорливо всмiхнулася. Її великi сiрi очi наче говорили менi: „Життя триває, тату. Незважаючи нi на що“.
    Я всмiхнувся їй у вiдповiдь i знову перевiв погляд на прозору стiну штурманської рубки, де яскраво сяяв маленький диск Агнi. Навколо нього оберталася поки невидима нам планета Магаварша, до якої ми впевнено тримали курс. Покинута, вмируща планета... Та однаково Рашель мала рацiю — життя триває.



    2

    В околицях будь-якої населеної планети весь радiоефiр, вiд довгих хвиль до ультракоротких, напхом напханий модульованими електромаґнiтними сиґналами штучного походження — це неодмiнний атрибут кожної бодай трохи розвиненої технолоґiчної цивiлiзацiї. Ефiр поблизу Магаваршi теж не пустував, проте щiльнiсть радiосиґналiв була невисокою i не йшла в жодне порiвняння з тiєю какофонiєю, що творилася в районi Землi, Терри-Ґаллiї або Свiту Барнарда. Втiм, це й зрозумiло: адже на кожнiй зi згаданих планет проживало незрiвнянно бiльше людей, нiж залишалося зараз на Магаваршi.
    Серед трьох десяткiв поки функцiонуючих супутникiв зв’язку, якi все ще оберталися довкола планети, було й кiлька автоматичних станцiй стеження. Вони запеленґували нас iще на вiдстанi трьох мiльйонiв кiлометрiв, i невдовзi до нас надiйшов формальний запит, хто ми такi i з якою метою прибули. Я наказав Анн-Марi надiслати таку ж формальну вiдповiдь, пiсля чого ми отримали коротку радiоґраму: ВIТАЄМО ВАС, „ЗОРЯ СВОБОДИ“! ЛАСКАВО ПРОСИМО НА МАГАВАРШУ! — i на цьому зв’язок перервався. Встановлювати з нами аудiовiзуальний контакт нiхто не намагався.
    Нi я, нi Сiґурдсон, нi Анн-Марi з цього приводу нiтрохи не здивувалися. А от Рашель була явно стурбована:
    — Чому вони з нами не зв’язуються? Може, у них щось трапилося?
    Я похитав головою:
    — Не хвилюйся, все гаразд. Просто їм не терпиться поговорити з нами. Настiльки, що двадцятисекунднi паузи в бесiдi перетворяться для них на справжнiсiнькi тортури. Саме тому вони чекають, коли ми наблизимося. Краще потерпiти ще хвилин тридцять, щоб потiм нормально по-людськи порозмовляти.
    Рашель мовчки кивнула, прикусивши вiд досади губу. Очевидно, подумки лаяла себе за нетямущiсть. Хоча дарма — рiч тут зовсiм не в кмiтливостi, а в звичайному повсякденному досвiдi. Коли вона закiнчить навчання i служитиме у вiйськовому флотi, то дуже швидко переконається, як сильно дратують затримки зв’язку, що виникають внаслiдок величезних вiдстаней.
    Корабель гальмував з максимальним прискоренням, стрiмко наближаючись до Магаваршi. Проґноз, виданий комп’ютером на тактичний дисплей, свiдчив, що за тридцять вiсiм з половиною хвилин ми, зробивши чверть витка навколо планети, зi швидкiстю, трохи меншою вiд першої космiчної, увiйдемо до щiльних шарiв атмосфери над захiдним узбережжям материка й направимося просто до мiста Паталiпутри, де зараз проживало понад вiсiмдесят вiдсоткiв усього населення Магаваршi.
    Про себе я знову зааплодував Сiґурдсону. Недосвiдченим людям здається, що керувати кораблем просто — всi ж бо розрахунки здiйснює комп’ютер, а пiлотовi доводиться лише вибирати мiж запропонованими йому варiантами курсу. Та саме в цьому виборi й полягає вся суть пiлотської майстерностi. Одна рiч вiдкритий космос — там справдi досить лишень задати напрям руху i ґрафiк набору швидкостi чи гальмування, а потiм можна й байдики бити та стежити винятково за тим, щоб не сталося якогось збою в роботi бортових систем. Попереднi сiмнадцять годин польоту вiд дром-зони до Магаваршi ми саме так i провели. Зовсiм iнакше складається ситуацiя поблизу планет, астероїдiв або в районi скупчення iнших кораблiв (особливо якщо частина їх належить ворогу). Тут у дiю вступає так звана задача багатьох тiл — i в чисто фiзичному її аспектi, й у тактичному. Число запропонованих комп’ютером варiантiв маневрування iстотно збiльшується, часом на цiлий порядок, а оскiльки вiн (комп’ютер) лише безмозка бiоелектронна машина, позбавлена свободи волi, iнтуїцiї й уяви, то за цих обставин роль пiлота рiзко зростає i стає визначальною.
    У принципi, комп’ютер здатен i сам провести всi необхiднi дiї: вивести корабель на орбiту, посадити його на планету, благополучно оминути метеоритний пояс або втекти вiд ворога, проте робить це з набагато меншою ефективнiстю, нiж пiд керiвництвом людини-пiлота. Певна рiч — пiд умiлим керiвництвом. I тому зовсiм не дивно, що Рашель зарахували до вiйськово-космiчної академiї без жодних вступних iспитiв — лише на пiдставi її шкiльних тестiв i даних медогляду. А свою професiйну придатнiсть вона довела ще в неповних дванадцять, коли, єдина вцiлiла на „Зорi Свободи“, взяла на себе керування кораблем i зумiла виконати покладене на загиблий екiпаж завдання. Розповiдаючи про свої тодiшнi пригоди, Рашель явно кокетувала, стверджуючи, що в усьому покладалася на комп’ютернi розрахунки й наперед пiдготовлену проґраму автопiлота для шатла. Як свiдчили бортовi записи, раз по раз їй усе-таки доводилося робити вибiр мiж запропонованими варiантами, й подальший аналiз пiдтвердив, що всi її рiшення були тактично правильнi i найоптимальнiшi за тих обставин.
    Коли ми наблизилися до планети на вiдстань ста тисяч кiлометрiв, Анн-Марi доповiла:
    — Командире, нас викликають на зв’язок.
    — Встановити зв’язок, — миттю розпорядився я. — Зображення на мiй термiнал.
    За кiлька секунд увiмкнувся монiтор зовнiшнього зв’язку, i на екранi з’явилося смагляве обличчя чоловiка рокiв шiстдесяти п’яти, безвусого i безбородого, з коротко стриженим чорним, мов смола, волоссям, у якому все ще не було анiнайменшого натяку на сивину.
    Побачивши мене, чоловiк усмiхнувся:
    — Здрастуйте, капiтане Матусевич. Магаварша вiтає вас.
    Чисто автоматично я козирнув.
    — Здрастуйте, сер. — З моїх уст мало не зiрвалася „ваша величносте“, проте останньої митi я замiнив його на просте „сер“, пригадавши, що мiй спiврозмовник не полюбляє помпезностi.
    Падма XIV, що носив титул iмператора Магаваршi, свого часу був номiнальним главою держави з населенням понад п’ять мiльярдiв i не мав практично жодних владних повноважень. Останнiми роками ситуацiя докорiнно змiнилася, i тепер де-факто вiн став абсолютним монархом для сорока тисяч своїх пiдданих, кожен з яких був як мiнiмум рокiв на п’ятнадцять старшим вiд нього.
    Щоправда, на планетi перебувало ще близько двох сотень молодих добровольцiв, переважно медичних працiвникiв, якi доглядали за старими. В основному вони були громадянами Землi або Свiту Барнарда, i Падма не вважав їх своїми пiдданими, а просто пiдлеглими — спiвробiтниками величезного будинку для лiтнiх людей, на який нинi перетворилася Магаварша.
    А ще зовсiм недавно, лише сiм рокiв тому, наша планета посiдала друге мiсце за чисельнiстю населення серед усiх тридцяти восьми людських свiтiв. Проте вкрай вразливе розташування Магаваршi поблизу центру Ґалактики, серед щiльного скупчення зiрок, не давало змоги надiйно захистити її вiд чужинцiв за допомогою блокування дром-зони. Ворожi армади могли атакувати планету, здiйснивши перелiт вiд однiєї з сусiднiх систем, що знаходилися в радiусi кiлькох свiтлових мiсяцiв, а людство, хоча й перевершувало Чужих у науково-технiчному планi, було надто нечисленним i володiло обмеженими ресурсами для ведення „вiдкритої вiйни“. Тому було вирiшено евакуювати все населення Магаваршi на iншi планети, зокрема й Землю, вже цiлковито очищену вiд ґаббарiв i готову прийняти своїх споконвiчних мешканцiв, своїх рiдних дiтей — людей.
    У вiдродженнi Землi взяли участь усi звiльненi людськi свiти, i Магаваршi, природно, дiсталася найбiльша квота — мiльярд сто мiльйонiв. Згiдно з первiсним планом решта чотири мiльярди мали розселитися по семи iнших планетах, влитися в тамтешнє суспiльство, проте вони (i це „вони“ однаково стосувалося як самих магаваршцiв, так i мешканцiв згаданих планет) не були в захватi вiд такої перспективи. Сто рокiв тому людство вже пережило одне „велике переселення народiв“, коли Чужi силомiць етапували всiх уцiлiлих у вiйнi людей на вiдведенi пiд резервацiї планети, i наслiдки соцiальних, культурних i мiжетнiчних проблем, що виникли у зв’язку з цим, досi давались взнаки, причому часом досить гостро.
    Саму Магаваршу цi неприємностi оминули, оскiльки на час капiтуляцiї планета i без того була густо заселена, частка сушi на нiй становила менше десяти вiдсоткiв вiд загальної площi поверхнi, i вона просто фiзично не могла прийняти надто багато вимушених переселенцiв. А тi кiлька десяткiв мiльйонiв людей, що їх чужинцi все-таки доправили на Магаваршу (серед них були й мої предки по чоловiчiй лiнiї), дуже швидко й практично безболiсно асимiлювали — в основному в лiберальне й досить космополiтичне суспiльство Полуденних островiв. Коли було оголошено про евакуацiю всього населення планети, мої земляки-острiв’яни, на вiдмiну вiд мешканцiв материка, вiдносно спокiйно сприйняли цю звiстку, i бiльшiсть iз них охоче погодилися переселитися на Землю, до Пiвнiчної Америки та Британiї, де було їхнє iсторичне корiння. Та й тi сiмсот п’ятдесят мiльйонiв континентальних магаваршцiв, чиїм родинам за пiдсумками загальнонацiональної лотереї, дiсталися щасливi квитки зпозначкою „Земля“, теж не надто протестували, оскiльки мали вiдродити на пiвднi й пiвденному сходi Азiї велику iндiйську державу. Iншi ж, м’яко кажучи, були незадоволенi: адже мало того, що їм доводилося залишити планету, на якiй цiле тисячолiття жили їхнi предки, так вони ще й опинялися на правах бiдних родичiв у iнших населених свiтах, де склалася iнакша культура, традицiї i звичаї.
    Зрештою проблема вирiшилася сама собою — вiрнiше, стараннями ґаллiйських вiйськових. Поки повноважнi представники семи щойно звiльнених планет провадили напруженi консультацiї, керiвництво Терри-Ґаллiї вирiшило скористатися виниклими мiж Чужими розбiжностями i тим шоком, який викликало серед них застосування ґлюонних бомб та технолоґiї повної закупорки каналiв. Ґаллiйськiй флот, який зазнав пiд час першого етапу операцiї „Визволення“ менших втрат, нiж передбачалося розрахунками штабних стратеґiв, атакував ще двi контрольованi чужинцями системи — Свiт Барнарда та Сиґми Октанта. Нi на тiй, нi на iншiй людей бiльше не було, проте обидвi вони мали важливе значення як з вiйськово-полiтичної, так i з чисто моральної точок зору. Свiт Барнарда був найстарiшою колонiєю людей за межами Сонячної системи, в певному сенсi вiн був символом космiчної експансiї людства; ну а Сиґма Октанта, Пiвденна Полярна Зоря, знаходилася лише за сорок свiтлових рокiв вiд Дельти Октанта, i її четверта планета Полярiс була найближчим до Терри-Ґаллiї населеним свiтом. До того ж Полярiс належав ґаббарам — расi, виннiй у загибелi дев’яти мiльярдiв мешканцiв Країни Хань, i люди просто психолоґiчно не могли змиритися з таким сусiдством.
    Система Барнарда була звiльнена протягом двох тижнiв — ґлiсари, переконавшись, що програють битву, визнали за краще здатися. Зате в локальному просторi Полярiса вiйськам довелося добряче попрацювати, аби зламати вiдчайдушний опiр ґаббарiв, якi за складом свого мислення не визнавали капiтуляцiї. Та, врештi-решт, обидвi системи перейшли пiд повний контроль людей, а мешканцi материкової частини Магаваршi, на радiсть усiм, знайшли собi нову батькiвщину — Свiт Барнарда. Що ж до Полярiса, то вiн суттєво постраждав у ходi воєнних дiй, тож вiдновлювати i заселяти його було вирiшено спiльними зусиллями всiх планет Спiвдружностi. А на черзi були й iншi свiти, що їх люди, спираючись на технiчну перевагу над iншими расами, поступово, але невблаганно звiльняли з-пiд влади чужинцiв...
    — Дуже радий вас бачити, капiтане, — щиро промовив iмператор. — Давно не зустрiчалися.
    — Майже шiсть рокiв, сер, — вiдповiв я. — Усе збирався вiдвiдати Магаваршу, двiчi подавав рапорт, щоб мене вiдправили в одну з таких експедицiй, але нiяк не складалося.
    — Нарештi ви досягли свого.
    — Так, у зв’язку з певними обставинами. — Я глибоко вдихнув i вимовив: — Сер, у мене для вас сумна звiстка. Помер пан Шанкар.
    Я довго репетирував цю фразу наодинцi з собою, хотiлося вимовити її якомога сухiше. Проте нiчого не вийшло — на словi „звiстка“ мiй голос зiрвався, i в ньому пролунали замогильнi нотки.
    Падма низько схилив голову, його обличчя закам’янiло i стало схоже на маску. Хоча й не можна було сказати, що мої слова захопили його зненацька. Схоже, щоразу, коли на Магаваршу прибував черговий корабель, вiн очiкував почути про це. Шанкар був уже старою людиною, а життя його минуло далеко не серед спокою i благодатi.
    Мовчанка тривала рiвно хвилину. Потiм iмператор пiдвiв голову й сумно подивився на мене:
    — Вiн лише пiвроку не дожив до свого сторiчного ювiлею. Коли це сталося?
    — Майже два тижнi тому.
    — Вiн дуже хворiв?
    — Зовсiм не хворiв. Пан Шанкар помер увi снi — просто заснув i бiльше не прокинувся. Лiкарi запевняють, що вiн нiчого не вiдчув. Зупинилося серце, i по всьому. Йому давно хотiли поставити кардiодатчик, але вiн навiдрiз вiдмовлявся. Казав, що тодi не зможе працювати, бо при кожному порушеннi серцевого ритму в його кабiнет забiгатиме цiла бриґада медикiв.
    Губи Падми злегка зiгнулися в гiркiй подобi усмiшки.
    — Упiзнаю Шанкара. Старий був завжди такий... Вiн багато працював останнiм часом?
    — Кажуть, як завжди — зрання до пiзньої ночi. Увечерi напередоднi своєї смертi вiн якраз проводив засiдання уряду.
    Ми ще трохи помовчали. Корабель тим часом невблаганно наближався до планети, i от-от мали розпочатися передпосадковi маневри.
    — Де його поховали? — запитав iмператор.
    — Ще нiде. Урна з його попелом у нас на борту. Пан Шанкар заповiдав поховати його на Магаваршi, поряд iз могилами розстрiляних соратникiв.
    Падма кивнув.
    — Що ж, я так i думав... А вам доручили провести його в останню дорогу?
    — Я сам зголосився, сер. А разом зi мною й iншi члени нашої тодiшньої команди. Усi, за винятком пана Аґатiяра.
    — Вiд нього досi жодних звiсток?
    Я похитав головою.
    — Нiчого конкретного, крiм щорiчних вiтальних листiвок, якi нам з Рашеллю передають через головне командування. Можливо, з Рiтою вiн спiлкується частiше, хоча вона в цьому не зiзнається.
    Iмператор знову кивнув.
    — Розумiю.
    Професор Аґатiяр зник шiсть рокiв тому, залишивши для доньки листа, в якому просив пробачення, що покидає її i бiльше нiколи не повернеться. I в урядi, i в Об’єднаному Комiтетi Начальникiв Штабiв, куди зверталася Рiта, їй пiдтвердили, що вiн добровiльно погодився на участь у секретному науковому проектi. Що це за проект, не було сказано анi слова, проте сумнiватися не доводилося — йшлося про ту глибоко законспiровану ґрупу вчених та iнженерiв, якi займалися технолоґiєю керування каналами, а також створили ґлюонну бомбу. Це означало, що Аґатiяра ми не побачимо до самого кiнця вiйни — iншими словами, не за життя. Його або нашого, не має значення...
    — Iще хтось прилетiв з вами? — поцiкавився iмператор.
    — Так, сер. На борту корабля — вiсiмнадцять пасажирiв. I серед них один... одна, яку ви будете особливо радi бачити.
    На мить обличчя Падми прояснiло.
    — Сатi!.. — Проте наступної секунди його швидкоплинна радiсть змiнилася на тривогу. — Але це... це ризиковано. Хоча в нашiй системi чужинцi поводяться сумирно, проте...
    — Авжеж, — погодився я. — Вашу доньку намагалися вiдрадити, та вона нiчого не хотiла чути. Вона заявила, що... гм... що на кораблi пiд моїм командуванням їй нiщо не загрожує.
    Якийсь час ми дивилися один одному в очi. Нарештi iмператор промовив:
    — Мабуть, Сатi має рацiю. Такий капiтан, як ви, виплутається з будь-якої халепи. — Потiм вiн розпрямив плечi i його обличчя набуло дiлового вигляду. — Ви саджатимете корабель на планету чи залишите на орбiтi?
    — Сiдаємо на планету, сер, — вiдповiв я. — „Зоря Свободи“ малоґабаритний крейсер, вiн цiлком може приземлитися i на непрацюючу смугу. Корабельнi антиґрави витримають навантаження.
    — Посадочна смуга у нас функцiонує нормально, — запевнив мене iмператор. — По можливостi ми пiдтримуємо її в робочому станi. — Вiн скоса глянув трохи вбiк, найiмовiрнiше, на монiтор, де видавалася iнформацiя про наш курс. — Ну все, час передавати вас нашому диспетчеровi. А я бiльше не заважатиму вам, капiтане. Поговоримо вже пiсля посадки... Хоча нi, все-таки скажiть менi коротко, що важливого вiдбулося за останнi три мiсяцi? Якусь планету звiльнили?
    — Землю Дiксона. Хтони вiддали її практично без бою — останнiм часом контроль над нею обходився їм надто дорого. На планетi проживає менше п’ятдесяти мiльйонiв чоловiк, а хтонам доводилося тримати там двадцятимiльйонну армiю. Для них це виявилося непосильним тягарем. Самi по собi хтони слабка раса, ну а їхнi партнери по Четверному Союзу вiдмовилися допомагати в охоронi Землi Дiксона, яка не мала для них жодної цiнностi. До того ж вони не хотiли брати на себе додаткову вiдповiдальнiсть, клопотiв i так вистачає.
    — Зрозумiло. А... потерпiлi планети є?
    Падма, звичайно, мав на увазi „знищенi“, але з обережностi не наважився сказати це вголос. Усупереч оптимiстичним розрахункам наших вiйськових i полiтикiв, за сiм рокiв, що минули вiд часу бомбардування Країни Хань, ґаббарам вдалося знищити ще п’ять людських планет — Лахор, Малайю, Нову Калiфорнiю, Сан-Клементе та Бахманi. Якраз пiсля загибелi другої з них ранiше нейтральнi п’ятдесятники були змушенi приєднатися до антиґаббарської коалiцiї альвiв, дваркiв i хтонiв. Малайя перебувала пiд їхнiм контролем, i вони, побоюючись помсти з боку людей, буквально випалили вогнем двi ґаббарськi планети. Ми повiрили в щирiсть п’ятдесятникiв i не застосували проти них ґлюоннi бомби, зате ґаббари та їхнi союзники iруїли вiдповiли сповна. Загалом на цих п’яти планетах загинуло понад пiвтора мiльярда людей; за їхнi життя ґаббари з iруїлами заплатили сiмдесятьма мiльярдами своїх — проте для нас це було слабкою втiхою...
    — На щастя, нi, — вiдповiв я. — Командування запевняє, що такого бiльше не повториться. Земля Дiксона була останньою в „ґрупi ризику“, а тепер вона в наших руках. Ще не звiльненi людськi планети — їх залишилося одинадцять — Четверний Союз береже вiд ґаббарiв як зiницю ока. За останнiми вiдомостями, альви взагалi вирiшили перестрахуватися i зараз iнтенсивно переселяють жителiв Есперанси, Землi Вершинiна й Аррана на Новоросiю, де в них сконцентровано величезнi сили.
    — Ось це погано, — сказав iмператор. — Якщо альви зосередяться на охоронi однiєї планети, то її звiльнення буде вельми i вельми проблематичним... Ну гаразд, поговоримо про це згодом. А то менi вже дають сиґнал, що час вимикати вiзуальний зв’язок, щоб не заважати вам при посадцi. Передаю вас до рук нашого диспетчера. Щасливої посадки, „Зоря Свободи“.
    — Спасибi, сер, — вiдсалютував я вже згаслому екрановi.



    3

    Майже на самiй околицi мiського кладовища Паталiпутри є невеличка алея, вздовж якої розташовано в ряд сорок три скромних надгробки, схожi один на одного, як близнята. Iмена на них було викарбувано рiзнi, дати народження — також, зате день смертi скрiзь вказано однаковий. Тут знайшли свiй останнiй прихисток ученi й iнженери Ранжпурського Iнституту Фiзики, якi третину столiття тому зробили вiдчайдушну й безнадiйну спробу пiдняти на Магаваршi масове повстання проти чужинцiв.
    Власне, бунтiвникiв було бiльше, нiж сорок три, але деякi з них, зокрема професор Аґатiяр, уникли долi своїх товаришiв, бо слiдству не вдалося довести їхню провину, а глава та iдейний натхненник змови, Раджiв Шанкар, зумiв втекти з в’язницi в нiч напередоднi страти. Точнiше, його викрали з камери смертникiв — усупереч його ж власному бажанню. I лише зараз, через тридцять чотири роки, вiн возз’єднався у Вiчностi зi своїми друзями та соратниками...
    Пiд збройний салют шеренги сивочолих ветеранiв Опору урну з попелом Шанкара опустили у свiжовикопану могилу, а вiдтак присутнi жменя за жменею засипали її землею. Потiм сипкий горбик ретельно утрамбували, а поверх нього встановили такий же скромний надгробок. Як i на рештi, на ньому було викарбувано лише iм’я з днями народження i смертi. Двi цi дати роздiляло мало не сто рокiв.
    Першим квiти на могилу поклав iмператор Магаваршi Падма XIV. Схиливши колiно, вiн тихо проказав:
    — Знаю, старий, за життя ти так i не змiг пробачити нас — тих, хто був причетний до твого звiльнення, хто не дозволив тобi померти разом з усiма. Ти розумiв, що це необхiдно; розумiв, що був потрiбен нам живим; розумiв, що ми могли врятувати лише одного з вас — i зробили цей важкий вибiр на твою користь. Усе це ти чудово розумiв, але пробачити нас було понад твої сили. — Iмператор зробив коротку паузу. — Кажуть, що мертвi прощають усе. Сподiваюся, це так. Сподiваюся, що тепер твоя буремна душа знайшла спокiй, а ми дочекалися вiд тебе прощення.
    Наступною була дочка Падми, двадцятисемирiчна принцеса Сатi. Поклавши свiй букет, вона зо хвилину мовчки стояла перед надгробком, в її гарних чорних очах блищали сльози. Раджiв Шанкар був для неї не просто прем’єр-мiнiстром країни, яку вона номiнально очолювала. Останнi п’ять рокiв вiн фактично замiнив їй батька, був її наставником i радником, але не в справах державних (жодних владних повноважень вона не мала), а просто як людина, як друг, як старший товариш.
    Попередньо планувалося, що Сатi очолить Королiвство Iндiю на Землi, та коли магаваршцi отримали в своє повне розпорядження систему Барнарда, вона вирушила туди разом iз бiльшiстю своїх спiввiтчизникiв. Земна Iндiя, як i в довоєннi часи, стала республiкою, а в Свiтi Барнарда була проголошена конституцiйна монархiя — правонаступниця Держави Магаваршi. Проте Сатi катеґорично вiдмовилася прийняти королiвський титул, арґументуючи це тим, що її батько, глава iмператорського дому, ще живий i в осяжному майбутньому вмирати не збирається. У результатi Сатi оголосили реґентом нового королiвства — що, втiм, сутi справи не мiняло. Так чи iнакше всi її обов’язки зводилися до виконання представницьких функцiй, а реальна влада належала всенародно обраним Нацiональним Зборам, якi на власний розсуд формували Кабiнет Мiнiстрiв. У Свiтi Барнарда вже двiчi проводилися парламентськi вибори, i двiчi на них упевнено перемагала Лiга Свободи на чолi з Раджiвом Шанкаром. Тепер, зi смертю очiльника, правляча партiя залишилася без свого керiвника, держава — без прем’єр-мiнiстра, а країна — без харизматичного лiдера...
    Слiдом за Сатi останнi почестi Шанкару вiддали його соратники, якi прибули на „Зорi Свободи“, — колись провiднi дiячi пiдпiлля на Магаваршi, а нинi високопоставленi урядовцi. Серед пасажирiв мого корабля було також два не-магаваршця — дядько Рашелi, адмiрал Клод Брiсо, заступник начальника Ґенерального Штабу Вiйськово-Космiчних Сил Терри-Ґаллiї, i доктор Поль Карно, голова Ради Мiнiстрiв Земної Конфедерацiї. За своїми посадовими обов’язками вони часто спiлкувалися з прем’єр-мiнiстром Свiту Барнарда, i протягом цих семи рокiв у них iз Шанкаром склалися теплi, дружнi вiдносини.
    Далi настала наша черга — членiв команди крейсера, разом з якими Шанкар брав участь у боях за звiльнення Сонячної системи, а потiм повз надгробок поволi поплив людський потiк старикiв — останнiх мешканцiв Магаваршi. Тут їх зiбралося близько двадцяти тисяч — добра половина населення планети. Вони йшли алеєю неквапом, їм нiкуди було поспiшати, i кожен iз них ненадовго затримувався бiля могили, аби вголос чи подумки сказати кiлька слiв найшанованiшому представнику їхнього поколiння, який ще за життя став леґендою для багатьох мiльйонiв спiввiтчизникiв.
    Ми не стали заважати старим прощатися з Шанкаром i попрямували до виходу з кладовища, де була стоянка легкового транспорту i вхiд на станцiю метро. Я збирався влiзти у флаєр, де вже зручно розмiстилися Рашель i Анн-Марi, аж тут до мене пiдiйшла принцеса Сатi.
    — Батько просить, щоб ви полетiли разом iз ним, — сказала вона. — А я складу компанiю вашим друзям. Не заперечуєте, капiтане?
    Не чекаючи на мою вiдповiдь, Сатi прослизнула в кабiну й влаштувалася в крiслi водiя. З деяким подивом я знизав плечима й кивнув:
    — Нiяких заперечень, принцесо.
    — От i добре. Тодi зустрiнемося в палацi.
    З цими словами вона зачинила дверцята й завела двигун. Я помахав рукою, прощаючись з Анн-Марi, послав Рашелi поцiлунок (донька, звiсно, вiдповiла менi тим же) i попрямував до флаєра iмператора.
    Падма вже чекав на мене у своїй машинi й був настiльки люб’язний, що надав мiсце водiя в моє повне розпорядження. Мабуть, вiн знав, що я дуже не люблю лiтати пасажиром, а втiм, цього не люблять усi без винятку пiлоти.
    Коли я пiдняв флаєр у повiтря, iмператор попросив:
    — Спершу зробiть кiлька кiл над кладовищем, а потiм летiмо в палац.
    Так я i вчинив. Унизу алеєю все ще плив людський потiк, i на тому мiсцi, де був похований Раджiв Шанкар, уже здiймався значних розмiрiв пагорб iз живих квiтiв, що цiлком сховав пiд собою надгробок. Не обдiлили увагою й могили його соратникiв, якi вiддали свої життя в iм’я майбутньої перемоги. З першого погляду, їхня жертва здавалася марною — вони ж тодi нiчого не досягли, i лише через двадцять шiсть рокiв Магаваршу було звiльнено вiйськами Терри-Ґаллiї. Але саме пам’ять про тi подiї не дозволила нам остаточно впасти в летарґiю, змиритися з неволею, на яку прирекли нас чужинцi, i десь у глибинi душi, на пiдсвiдомому рiвнi, ми були готовi до боротьби за свою свободу. I через чверть столiття, коли це знадобилося, на планетi спалахнуло масове повстання, яке вiдвернуло на себе увагу окупацiйних вiйськ i дало можливiсть ґаллiйському флотовi без iстотних втрат захопити контроль над нашою дром-зоною. Це частково пом’якшувало нам, вихiдцям з Магаваршi, почуття сорому за те, що свого часу ми практично без бою капiтулювали перед Чужими, а потiм понад сто рокiв покiрливо прожили пiд їхньою владою, тодi як мешканцi багатьох iнших планет боролися до останку i, навiть зазнавши поразки, продовжували чинити опiр загарбникам...
    — Шанкар був великою людиною, — мовив Падма, коли я почав набирати висоту, приєднуючись до решти флаєрiв, що прямували до центру Паталiпутри, де розташовувався iмператорський палац. — Правду кажучи, я не вiрив, коли вiн обiцяв, що за п’ять рокiв Свiт Барнарда стане нарiвнi з Террою-Ґаллiєю i Землею. Не вiрив, хоча для цього були всi об’єктивнi передумови — i розвинута економiка планети, майже не зруйнована вiйною, i чотиримiльярдний людський потенцiал. Не вiрив, бо знав наших спiввiтчизникiв — працелюбних, самовiдданих, готових зносити тяготи лихолiть, але переважно безiнiцiативних, звичних у всьому покладатися на допомогу й заступництво держави. Проте Шанкар зумiв з цим упоратися, йому вдалося переламати психолоґiю магаваршцiв, змiнити традицiйну систему цiнностей суспiльства й примусити його динамiчно розвиватися... — Iмператор трохи помовчав. — Шкода, що вiн залишив нас так рано.
    — Тепер йому потрiбна гiдна замiна, — пiсля певних вагань сказав я. Вже сiм рокiв я був громадянином Землi й почувався стовiдсотковим землянином, але все одно продовжував вважати нинiшнiх мешканцiв Свiту Барнарда своїми спiввiтчизниками, i менi було небайдуже їхнє майбутнє. — Потрiбна людина, яка за своїм авторитетом i впливом могла б зрiвнятися з паном Шанкаром. Особисто я думаю, що така людина є.
    Iмператор кивнув.
    — Я розумiю, що ви маєте на увазi. Проте це неможливо.
    — Атож, неможливо, — погодився я, перемикаючи флаєр на автопiлот. — Але необхiдно.
    Вiн пильно подивився на мене.
    — Так само вiдповiла менi Сатi. Ви з нею обговорювали це питання?
    Я похитав головою.
    — Нi, сер, не обговорював. Просто це очевидно. Бувають ситуацiї, коли неможливiсть мусить поступитися перед необхiднiстю.
    — Гм-м, — протяг Падма. — Ви знову точнiсiнько повторили її слова. Для повного збiгу вам слiд ще додати, що менi зовсiм не обов’язково сумiщати королiвськi обов’язки з урядовою посадою. Мовляв, я цiлком можу зректися корони i вже як пересiчний громадянин прийняти портфель прем’єр-мiнiстра.
    — Я думав про такий варiант, — вiдповiв я. — Вiн напрошується сам собою.
    — Ну, звiсно, напрошується, — зiтхнувши, погодився iмператор. — А на сорок тисяч старих, якi залишаються на Магаваршi, нiхто не зважає.
    — Про них можуть подбати й iншi. Ви ж самi переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрiбнi в системi Барнарда. Потрiбнi чотирьом мiльярдам людей, якi й досi вважають себе вашими пiдданими. Потрiбнi цiлiй планетi — i не якiй-небудь, а тiй, що входить у трiйку провiдних свiтiв людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усiх, що ви взяли на себе сiм рокiв тому.
    Зо хвилину ми летiли мовчки. Нарештi Падма промовив:
    — Не буду з вами сперечатися, мiстере Матусевич. Менi вистачає суперечок з донькою i мiнiстрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про полiтику. Мене цiкавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званнi й на колишнiй посадi. Щось ви застрягли на службових щаблях i вище не посуваєтеся.
    Я знизав плечима.
    — Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинiшнє звання я отримав нiби авансом, а зараз вiдпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капiтан цивiльної авiацiї, хоч вiн i носить чотири золотi шеврони, все-таки не рiвня капiтану вiйськово-космiчного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранґ — тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надiти батькiв мундир, а ґаллiйське командування вирiшило з цим змиритися, розумiючи, що пониження в чинi образить мене. Така ж ситуацiя i з посадою: я одним махом пересiв з суборбiтального вантажного лайнера в капiтанське крiсло висококласного бойового крейсера. У флотi є чимало офiцерiв старших вiд мене i за вiком, i за вислугою рокiв, якi можуть лише мрiяти про таке призначення.
    Iмператор скептично гмикнув:
    — Ви надто скромнi, капiтане, i явно недооцiнюєте своїх здiбностей. Ви не належите до числа тих „багатьох офiцерiв“; ви людина неординарна, талантами вас природа не обiйшла. До того ж зараз триває вiйна, а на вiйнi просування по службi визначається не вiком i вислугою рокiв, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, — вiн виразно подивився на орденськi планки з лiвого боку мого парадного мундира, — i бачу у вас не тiльки брязкiтки, якi роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За цi сiм рокiв ви примудрилися здобути мало не всi вищi ордени та медалi планет Спiвдружностi. Поряд iз вами Арчiбальд Ортеґа, дарма що носить адмiральськi зiрки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте вiн неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на мiсцi. Як на мене, це кричуща несправедливiсть з боку вашого начальства.
    „От дiдько!“ — занепокоївся я. — „Бракувало лише, щоб вiн висловив своє обурення земному урядовi...“
    — Я не вважаю це несправедливiстю, — обережно заперечив я. — I начальство тут, власне, нi до чого. Рiч у тiм, що я сам не прагну пiдвищення — нi на посадi, нi в чинi.
    — Он як? — здивувався Падма. — Чому? Хiба вам не хочеться командувати чимось бiльшим, серйознiшим — важким крейсером, дредноутом чи лiнкором? Або очолювати бриґаду кораблiв?
    — Уявiть собi, сер, не хочеться. Я цiлком задоволений своєю „Зорею Свободи“. На нiй я i капiтан, i перший пiлот, i навiґатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мрiяв. А командир великого судна просто сидить собi на капiтанському мiстку, роздає цiннi вказiвки i контролює дiї пiдлеглих. Теж вiдповiдальна робота, не заперечую, але вона не для мене.
    Iмператор ненадовго задумався.
    — Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у вiртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середнiх та малих ґабаритiв. На зразок тiєї ж „Зорi Свободи“... Проте зараз триває вiйна, — наполегливо повторив вiн. — А на вiйнi у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — нi. Його спрямовують туди, де вiн буде кориснiшим. Може, я помиляюся, але чомусь менi здається, що на посадi командира легкого крейсера ви не реалiзуєте повною мiрою свiй величезний потенцiал. Я зовсiм не лещу вам, мiстере Матусевич, я справдi так вважаю. Невже ваше начальство iншої думки?
    Пiд його пильним, проникливим поглядом я знiяковiв.
    — Нi, сер, воно... мабуть, воно подiляє вашу думку. Але менi поки вдається викручуватися.
    — I яким же чином?
    — Ну, спочатку, коли земний флот тiльки формувався, мене залишили на колишнiй посадi, оскiльки в моїй особовiй справi було свiже стягнення за те, що я не доповiв своєчасно командуванню про присутнiсть на кораблi двох полонених — Ахмада Рамана i альва Шелестова. Рокiв чотири потому це стягнення було зняте, i вже почалися розмови про моє швидке пiдвищення — мене збиралися призначити капiтаном флаґмана ескадри. Менi це зовсiм не подобалося, i я... словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординацiї, але цього вистачило, щоб мене викреслили зi спискiв на пiдвищення.
    — На цiлих чотири роки?
    — Тiльки на пiвтора. Потiм менi ще двiчi доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, пiсля звiльнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора i передачу пiд моє командування бриґади.
    Падма здивовано похитав головою.
    — Дивна ви людина, капiтане.
    — Просто я не створений для вiйськової служби. З мене вийшов кепський солдат.
    — Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, — уточнив вiн.
    — Це одне й те саме. Якийсь давнiй полководець, забув його iм’я, говорив: поганим є той солдат, що не хоче стати ґенералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафi новенький адмiральський мундир, менi нi до чого вищi команднi посади, я просто хочу лiтати. У мирний час я, напевно, став би капiтаном Вiльного пошуку або космiчним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває пiд владою чужинцiв, я не можу залишатися осторонь.
    — Так, розумiю, — сказав Падма. А потiм, без жодного переходу, додав: — Донька менi говорила, що ви розлучилися з дружиною.
    Я спохмурнiв.
    — Це правда, сер. Ще два роки тому.
    — Чому? Не зiйшлися характерами?
    Я вiдповiв не вiдразу. Але все ж вiдповiв:
    — Та нi, начебто зiйшлися. Просто... — Я зам’явся. — Луїза так i не змогла забути свого першого чоловiка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми iдеально пiдходили один одному. А так... а так я постiйно нагадував їй про нього. В менi вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподiвалися, що з часом це мине, однак нi. Цiлих п’ять рокiв терпiли заради Рашелi, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозумiти нас, ми розiйшлися. Тихо й мирно, без сварок i скандалiв, як личить вихованим людям.
    У своїй короткiй розповiдi я, зрозумiло, згладив деякi гострi кути. Всi п’ять довгих рокiв, проведених з Луїзою, були для мене справжнiсiнькою мукою, а для неї — правдивим кошмаром. Нашi страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створенi один для одного. Жофрей Леблан знайшов собi iдеальну дружину, яка так само iдеально пiдходила й менi... Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тiнню її першого чоловiка. Бiдолашна просто божеволiла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один iз характерних зворотiв, запозичених у Рашелi, яка, у свою чергу, перейняла їх вiд батька. Одного разу Луїза зiзналася менi, що тодi їй здається, нiби вона потрапила в потойбiчний свiт i зустрiлася з покiйним Жофреєм... Словом, при всiй нашiй сумiсностi нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгiдна подоба сiм’ї, зовнiшня видимiсть, щось на кшталт iлюзiї, яка iснувала виключно для Рашелi. А потiм, коли донька пiдросла й почала пiдозрювати негаразди, нам нiчого не залишалося, як розiйтися. Тепер, озираючись назад, я iнколи дивуюся, що ми взагалi зумiли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тiльки завдяки тому, що в середньому сiм, а то й вiсiм мiсяцiв на рiк я проводив поза домом, на рiзних завданнях...
    Iмператор дiстав сиґарету, з ввiчливостi спитав моєї згоди й лише потiм закурив.
    — Зате з Рашеллю у вас все гаразд, — зазначив вiн. — Це одразу вiдчувається. Вам вдалося замiнити їй батька. Бiльше того, ви не просто замiнили, ви стали їй батьком.
    „Що правда, то правда,“ — в думках погодився я, пригадавши, як пiд час однiєї з наших нечисленних зустрiчей пiсля розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденнi доньки. Власне, так воно й було...
    — Рашель була дуже милою дiвчинкою, — тим часом вiв далi Падма. — А зараз стала чарiвною молодою дiвчиною. Хоча й надто серйозною як на свiй вiк. Напевно, вам важко з нею.
    — Важко, — визнав я i щасливо всмiхнувся. — Але приємно.
    Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвiн комунiкатора. Iмператор увiмкнув зв’язок, i на екранi з’явилося смагляве обличчя чоловiка мого вiку — того самого диспетчера, який допомагав менi при посадцi корабля. Вiн був одним iз волонтерiв, якi разом з Падмою добровiльно залишилися на Магаваршi, щоб допомагати старим.
    — Слухаю, Шантi? У чому рiч?
    — Схоже, назрiвають проблеми, сер, — схвильовано доповiв диспетчер. — Серйознi проблеми. Щойно ми отримали повiдомлення вiд чужинцiв. П’ятдесятники термiново перекидають у наш локальний простiр Другий сторожовий флот Суомi, а дварки — свої дислокованi в цiй системi частини.
    У моїх грудях похололо. Невже це через нас — точнiше, через прибулих на „Зорi Свободи“ пасажирiв? Якимось чином Чужi дiзналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу — реґента Свiту Барнарда, заступника начальника Ґенштабу Терри-Ґаллiї, а також голову земного уряду з доброю дюжиною мiнiстрiв, i вирiшили не випускати таку цiнну здобич... Хоча нi, навряд. Дуже сумнiвно, щоб п’ятдесятники й дварки пiшли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспiльство, i мають розумiти, що втрата окремих лiдерiв не завдасть людству iстотної шкоди, а радше навпаки — лише згуртує людей i пiдштовхне їх до ще рiшучiших дiй.
    Судячи з виразу обличчя iмператора, вiн думав про те саме. I висновки його були аналоґiчними.
    — Чим чужинцi пояснюють свої дiї? — запитав вiн.
    — Загрозою вторгнення ґаббарiв. У повiдомленнi йдеться, що вона цiлком реальна, але чому — не уточнюється. Аванґард флоту вже залишив дром-зону й на повнiй швидкостi рухається до Магаваршi. Його прибуття слiд чекати годин за двадцять.
    — Це все?
    — Так, сер. Радiоґрама коротка, i я майже дослiвно переказав її змiст. Якщо бажаєте, можу переслати текст ориґiналу.
    — Нi, не треба. — Падма повернувся до мене. — Мiняйте курс, мiстере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою i повiдомлю їх про новi обставини. Дуже неприємнi обставини...




    4

    Уже третю годину тривала наша нарада в головнiй диспетчерськiй космопорту, де зiбралася команда „Зорi Свободи“ в повному складi, всi нашi високоповажнi пасажири й iмператор з кiлькома наближеними з числа волонтерiв.
    За цей час ситуацiя анiтрохи не прояснiшала, а навпаки, ще дужче заплуталася. Вiдразу пiсля прибуття в космопорт ми надiслали чужинцям запит з вимогою додаткових пояснень, конкретнiших, анiж абстрактна загроза нападу габ барiв, бо така загроза iснувала завжди, а нинiшнi запобiжнi заходи були безпрецедентними за своїм масштабом. Час вiд часу п’ятдесятники з дварками збiльшували чисельнiсть патруля до однiєї або двох ескадр. Це вiдбувалося в перiоди загострення обстановки на фронтах або коли в тутешнiй локальний простiр навiдувався ґаббарський розвiдник. Проте ще жодного разу за останнi кiлька рокiв вони не перекидали до Магаваршi цiлий флот.
    За годину з чвертю, необхiдних, аби сиґнал досяг дром-зони й повернувся назад, надiйшла вiдповiдь на наш запит. У новiй радiоґрамi лише зазначалося, що є велика ймовiрнiсть масованого вторгнення в систему ґаббарських вiйськ, а насамкiнець нас просили не панiкувати й спокiйно дочекатися прибуття до Магаваршi передових частин флоту.
    Коли всi ознайомилися з текстом повiдомлення, слово взяв адмiрал Брiсо.
    — Я бачу три можливих варiанти. Перший: чужинцi не брешуть, i ґаббари справдi щось затiвають. Другий, утiм, малоймовiрний: вони хочуть захопити нас у полон або знищити. Ми вже обговорювали це i погодилися, що п’ятдесятники з дварками на таку авантюру навряд чи пiдуть. Навiть зусиллями цiлого флоту шанси на перехоплення крейсера такого класу, як „Зоря Свободи“, мiзерно малi, до того ж ми можемо просто покинути систему й вилетiти до однiєї з найближчих зiрок. Нарештi, третiй варiант: загроза вторгнення ґаббарiв — хитрий блеф, спроба заманити нас у пастку.
    — Яку саме? — поцiкавився iмператор.
    — Примусити нас знову ввести в систему вiйська. Тодi чужинцi спокiйно пiдуть звiдси, оголосивши, що передають контроль над Магаваршою людям. Тим самим вони позбудуться вiдповiдальностi за планету й, образно кажучи, вмиють руки.
    — Найпевнiше, так воно i є, — замислено мовив Поль Карно. — Через Магаваршу п’ятдесятники змушенi тримати великi сили в локальному просторi Суомi, а користi їм вiд цього жодної. Але з iншого боку, якщо виявиться, що планетi справдi загрожує вторгнення ґаббарiв, ми не зможемо залишитися осторонь — адже тут проживає сорок тисяч наших одноплемiнникiв.
    Протягом наступної години в диспетчерськiй точилася запекла суперечка про те, що робити далi. Одностайними всi були лише в одному: слiд якнайшвидше сповiстити про все бриґаду, що чекала нас у дром-зонi системи Ґамми Iндри. А от у питаннi, кому й на чому летiти з повiдомленням, думки роздiлилися. Крiм мого крейсера, в анґарах космопорту перебувало ще два кораблi, здатних здiйснювати мiжзорянi переходи, — кур’єрський корвет i невеличкий, але надзвичайно швидкохiдний катер, розрахований лише на чотирьох пасажирiв. Обидва цi судна були залишенi тут про всяк випадок, щоб повнiстю не позбавляти Магаваршу контакту iз зовнiшнiм свiтом. За своїми швидкiсними показниками й маневренiстю вони, мабуть, перевершували „Зорю Свободи“, але були менш боєздатними i значно вразливiшими.
    Я ж, як i решта членiв моєї команди, у цiй дискусiї участi не брав, а лише мовчки слухав i чекав, коли присутнi дiйдуть згоди на єдино правильному й лоґiчному в цiй ситуацiї рiшеннi. За iнших, не таких драматичних обставин менi, мабуть, було б цiкаво спостерiгати за тим, як дорослi чоловiки та жiнки, що обiймають найвищi державнi посади, поводяться, наче дiти, з остраху виглядати в очах один одного боягузами. Кожен iз високоповажних мiнiстрiв, пропонуючи той чи iнший варiант розвитку подiй, вважав своїм обов’язком ненав’язливо, але цiлком чiтко дати зрозумiти, що сам вiн волiв би залишитися на Магаваршi й зустрiти небезпеку навiч.
    Один лише Клод Брiсо, який не раз брав участь у космiчних битвах i часто ризикував життям, не пiддався загальнiй бравадi. Як досвiдчений вiйськовий адмiрал чудово розумiв, що нiякого вибору в нас не залишається, але, попри своє високе звання, наразi вiн не мав жодних формальних повноважень, а був лише приватною особою i не мiг вiддавати обов’язкових до виконання наказiв.
    Iмператора ж, який тримав у своїх руках всi важелi реальної влади на Магаваршi, долали сумнiви. Вiн нiяк не мiг вирiшити, де буде безпечнiше його доньцi — на планетi чи на борту „Зорi Свободи“. Все залежало вiд справжнiх намiрiв чужинцiв — блефують вони чи нi, а якщо нi, то наскiльки ймовiрна загроза вторгнення ґаббарiв...
    Нарештi менi набридли цi пустi балачки, i я вже збирався викласти власнi арґументи, аж раптом Анн-Марi Прентан, яка разом iз диспетчером Шантi стежила за радiоперехопленням з району дром-зони, голосно й схвильовано вигукнула:
    — Здається, чужинцi не збрехали. Схоже, починається.
    Усi присутнi миттю посхоплювалися зi своїх мiсць i кинулись були до термiналу, але Анн-Марi, щоб уникнути стовпотворiння, негайно ввiмкнула зовнiшнi динамiки й вивела на головний екран диспетчерської данi комп’ютерно-лiнґвiстичного аналiзу.
    Примiщення заповнив шум i трiск, крiзь якi ледве пробивалися невиразнi обривки слiв i фраз. I дром-зона, i навiть кораблi, що летiли до нас, перебували ще надто далеко, а чужинцi, певна рiч, не були такими люб’язними, щоб транслювати свої розмови по точно спрямованому на Магаваршу променю. До того ж п’ятдесятники спiлкувалися своїми, неземними мовами, i лише зрiдка серед усього цього шарварку лунали гавкiтливi реплiки нiмецькою — це перемовлялися мiж собою допомiжнi частини дваркiв.
    Зате на великий екран видавався анґлiйський текст — комп’ютер на ходу перекладав усе, що лишень пiддавалося перекладу, i по можливостi намагався реконструювати з окремих слiв i фраз самостiйнi, наповненi змiстом речення. Йому це не завжди вдавалося, але навiть з того, що ми отримували, суть подiй була зрозумiла: як мiнiмум по трьох каналах почалося вторгнення ґаббарських вiйськ.
    Буквально через хвилину по вузькоспрямованому променю ми отримали чергову радiоґраму вiд чужинцiв. У нiй вони повiдомляли про початок вторгнення i радили всьому населенню Магаваршi сховатися у своїх Катакомбах. За твердженням командування флоту п’ятдесятникiв, сили ґаббарiв невеликi й атаку буде вiдбито ще в дром-зонi, але окремi кораблi можуть прорватися крiзь оборонний заслiн i спробувати скинути на планету бомби.
    — Якщо тiльки вони не розiгрують перед нами виставу...— почав був Поль Карно, але замовк, так i не закiнчивши своєї думки.
    — Не бачу в цьому сенсу, — озвався адмiрал Брiсо. — Зв’язатися звiдси з нашими ми все одно не зможемо, треба летiти до дром-зони. А там уже нас не обдуриш.
    — Перехопленi першi перемовини ґаббарiв, — повiдомила Анн-Марi, вказуючи на екран. — Нi, це не спектакль.
    — Отже, вам слiд вiдлiтати, — озвався iмператор. — I негайно.
    Високоповажнi мiнiстри знову засперечалися, кому з них летiти, а кому залишатися, але терпiти це далi я вже не збирався. Пiдвiвшись, вийшов у центр зали i твердо промовив:
    — Панове, увага!
    Галас миттю вщух, i погляди всiх присутнiх спрямувалися на мене. Переконавшись, що мене готовi слухати, я заговорив пiдкреслено офiцiйно:
    — Я Стефан Матусевич, капiтан ВКС Земної Конфедерацiї, командир крейсера „Зоря Свободи“, який у даний момент виконує бойове завдання. Я маю доручення доставити на Магаваршу пасажирiв у кiлькостi вiсiмнадцяти чоловiк, а пiсля похоронiв пана Шанкара доправити всiх назад цiлими й неушкодженими. Тож маю намiр виконати покладену на мене мiсiю, незважаючи на вашi думки й побажання, а якщо буде потрiбно — то й iз застосуванням сили. Зараз усi ви, незалежно вiд звань та посад, пiдпорядковуєтеся менi й зобов’язанi виконувати мої накази. Звiдси, з головної диспетчерської, ви в моєму супроводi вирушите до першого посадочного термiналу й перейдете на борт корабля. Усi вашi особистi речi, що залишилися в iмператорському палацi, доставлять на „Зорю Свободи“, поки йтиме передстартова пiдготовка. — Я подивився на Поля Карно. — Пане голово, ви верховний головнокомандувач Збройних Сил Землi та Сонячної системи i маєте право скасувати мої повноваження. Проте ви можете це зробити лише через Ґенеральний Штаб, якого тут немає. А поки отриманий мною наказ дiятиме, ви зобов’язанi нарiвнi з рештою виконувати мої розпорядження. — Я обвiв поглядом присутнiх. — Сподiваюсь, я зрозумiло висловився, панове?
    Усупереч моїм побоюванням, жодних протестiв моя промова не викликала. Усi мiнiстри, включно з Карно, були приголомшенi моїм натиском, адмiрал Брiсо та iмператор дивилися на мене схвально, а принцеса Сатi — з неприхованим захопленням. Рашель же усмiхалася, нiби казала: „От так! Покажи їм, хто тут головний!“
    Iмператор першим порушив мовчанку.
    — Ну що ж, рiшення ухвалене, — вiн констатував це як незаперечний факт. — А щодо особистих речей можете не турбуватися. Ще вiд самого початку я розпорядився зiбрати їх i доправити в космопорт — просто так, про всяк випадок. Упакованi валiзи вже чекають на вас бiля посадочного термiналу.
    — Тату, ти маєш летiти з нами, — сказала принцеса. — Ти потрiбен Свiту Барнарда.
    Падма похитав головою.
    — Це неможливо, дочко. Я не можу кинути Магаваршу. Тим паче зараз, коли їй загрожують ґаббари.
    Сатi пiдiйшла до мене й легко торкнулася моєї руки.
    — Будь ласка, капiтане, переконайте його... Зробiть щось!
    Як зачарований, я дивився їй у вiчi. Її врода, зрiла i водночас у чомусь ще дiвоча, дiяла на чоловiкiв безвiдмовно, i я не був винятком. На якусь мить мене опанувала спокуса справдi „щось зробити“, наприклад, узяти й пiдстрелити Падму з паралiзатора, а потiм перенести його непритомного на борт корабля. Я був упевнений, що присутнi не заперечуватимуть, а навпаки, пiдтримають мене. Проте...
    — Даруйте, принцесо, нiчим не можу допомогти вам. Я з повагою ставлюся до вибору вашого батька, навiть якщо вважаю його неправильним.
    Вiдверто засмучена моєю вiдповiддю, Сатi знову обернулася до iмператора йспрямувала на нього сповнений благання погляд.
    — Тату, зрозумiй...
    — Я розумiю, Сатi, — урвав вiн її. — Ти сама знаєш, як менi тяжко. Я втомився, смертельно втомився вiд цього добровiльного ув’язнення, вiд довгих рокiв бездiяльностi, вiдiрваностi вiд зовнiшнього свiту, де вiдбуваються такi епохальнi подiї... Але в мене є обов’язок. Я не можу все кинути й пiти. Особливо зараз. Обiцяю тобi: коли вирiшиться криза з ґаббарами, я намагатимусь переконати своїх старих переселитися у Свiт Барнарда або на Землю, до Iндiї. Думаю, вони вже готовi для цього, їхня туга за рiдними й близькими поступово пересилює бажання померти на батькiвщинi.
    — А якщо не вийде, — втрутився Поль Карно, — ми оголосимо примусову евакуацiю населення планети. Ця iдея визрiвала вже давно, проте частина членiв Ради Спiвдружностi вбачала певну вигоду для нас у тому, щоб п’ятдесятники та дварки тримати значнi сили в системi Суомi. Але тепер нам уже напевно доведеться ввести сюди свої вiйська, чужинцi негайно скористаються цим i пiдуть, а ми поки що не можемо дозволити собi таку розкiш, як витрачати ресурси цiлого флоту для охорони планети з сорокатисячним населенням.
    — У всякому разi, — непохитно сказав Падма, — я залишуся тут до остаточного вирiшення питання з евакуацiєю. Я маю бути останньою людиною, яка покине Магаваршу. Як капiтан, який... А втiм, я повторююся. Я вже не раз це казав. Думаю, саме тому мiстер Матусевич утримався вiд... гм, вiд крайнього засобу переконання.
    Iмператор мав рацiю. Я не застосував проти нього силу, бо розумiв його. Капiтан останнiм покидає борт загиблого корабля — а вiн у певному розумiннi був капiтаном. Капiтаном умирущої планети.



    5

    Години через двi пiсля нашого старту з Магаваршi, за даними радiоперехоплення, стало ясно, що атака ґаббарiв остаточно захлинулася. Щоправда, деяким кораблям вдалося прослизнути крiзь перший оборонний заслiн, i вони сховалися в космiчному просторi, але якоїсь серйозної небезпеки не становили — передовi частини п’ятдесятникiв i дваркiв найкоротшим курсом прямували до Магаваршi, маючи перед супротивником фору як мiнiмум години три. Вони цiлком встигали взяти околицi планети пiд свiй контроль i захистити її вiд нападу решток ґаббарского флоту.
    Ми вже наближалися до дром-зони, коли так i сталося: окремi кораблi ґаббарiв, здебiльшого корвети й бомбардувальники, намагалися прорватися до Магаваршi, але безуспiшно — їх знищували ще на пiдступах до орбiти. Ну а все сорокатисячне населення планети, щоб уникнути неприємностей, ховалося глибоко пiд землею, в Катакомбах, надiйно захищених вiд можливого ядерного удару.
    — Отже, за Магаваршу поки що можна не хвилюватися, — пiдсумував Клод Брiсо, який, на велике невдоволення Рашелi, зiгнав її з крiсла спостерiгача й тепер разом iз Анн-Марi аналiзував перехопленi переговори мiж чужинцями. — Але що тут узагалi вiдбувається, якого бiса ґаббари сунулися сюди?... Схоже, нашi вимушенi союзники, п’ятдесятники з дварками, самi не знають. Їм наказали — i вони вирушили обороняти систему. Можливо, командуванню флоту щось вiдомо, але воно не квапиться передавати цi вiдомостi в прямий ефiр.
    За вiсiм мiльйонiв кiлометрiв вiд найближчого краю дром-зони, коли нас уже ось-ось мали запеленґувати чужинцi, iнтенсивнiсть переговорiв мiж ними рiзко зросла. Корабельнi датчики зареєстрували невеликий сплеск напруженостi континууму.
    — Вiдкриваються канали першого роду, — повiдомила Анн-Марi, зосереджено вдивляючись у свiй тактичний дисплей. — Вiдразу кiлька... бiльше десятка...
    — Хто? — нервово запитав Поль Карно, що, як i Рашель, сидiв на вiдкидному стiльцi в дальньому кiнцi рубки. — Знову ґаббари?
    — Нi, це... — Обличчя Анн-Марi прояснiло. — Нашi позивнi! Чотири... п’ять ескадр Флоту Барнарда й Сьомий експедицiйний корпус Землi з окремим спецiальним дивiзiоном загороджувальних станцiй. Чужинцi не панiкують, мабуть, вони були готовi до цього... Ага! Вiддано загальний наказ по всiх частинах, дислокованих у дром-зонi: у бiй не вступати, вiдходити до каналу на Суомi... А ось i розпорядження для кораблiв, що охороняють Магаваршу: залишатися на орбiтi до прибуття передових частин нашого флоту, тодi передати їм контроль над навколопланетним простором i негайно залишити систему.
    — Здається, небезпека минула, — з полегшенням мовив Клод Брiсо. — Чи... може, й не було нiякої небезпеки? Може, чужинцi самi спровокували атаку, щоб примусити нас ввести сюди вiйська.
    — Не думаю, адмiрале, — заперечила Анн-Марi. — Я добре володiю нiмецькою, знаю двi нерейськi мови. Я слухала їхнi перемовини без комп’ютерного перекладу. I п’ятдесятники, i дварки поводилися дуже природно для блефу. Дiється справдi щось серйозне.
    — Так чи iнак, — сказав я, — незабаром усе з’ясується. Оператор, вмикайте позивнi. Другий пiлот, швидкiсний прорив у дром-зону скасовується. Починаємо екстрене гальмування.
    За пiвхвилини найближчi до нас земнi кораблi почули нашi позивнi, а ще через пiвхвилини ми отримали запит про ситуацiю на Магаваршi й про те, чи всi пасажири перебувають на борту „Зорi Свободи“. Надiславши вiдповiдь, ми добрих двi хвилини згаяли в очiкуваннi, поки нарештi надiйшла радiоґрама з наказом прямим курсом вирушати до каналу, що сполучався з системою Ґамми Iндри, де на нас усе ще чекала бриґада супроводу, а звiдти летiти до Терри-Ґаллiї. Наказ було пiдписано адмiралом флоту Франсуа Мореном, головнокомандувачем ВКС Земної Конфедерацiї, спiвголовою Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв Спiвдружностi — найвищого керiвного й координуючого орґану всiх збройних сил людства.
    — Це справдi серйозно, — промовив Клод Брiсо, ознайомившись iз радiоґрамою. — Жарти й розiграшi виключенi... Але що ж трапилося, хай йому бiс?
    Вiдповiдь на це питання ми отримали лише пiвтори години потому, коли на повному гальмуваннi ввiйшли до дром-зони й наблизилися до флаґмана Сьомого експедицiйного корпусу, що рухався нам назустрiч. На той час майже всi кораблi чужинцiв пiдтяглися в район вiдкритого гiперканалу, що вiв до Суомi, i один за одним покидали тутешнiй локальний простiр. Усi п’ять ескадр барнардського флоту попрямували у глиб системи, до Магаваршi, а з’єднання земного експедицiйного корпусу розосередилися довкола каналiв, через якi вони здiйснили перехiд. Загороджувальнi станцiї, погасивши свiй залишковий рух, негайно взялися до закупорювання решти каналiв першого роду й дослiджених — другого.
    — Про повне блокування дром-зони не йдеться, — проаналiзував я побачене. — А отже...
    — Отже, це ненадовго, — пiдхопив Клод Брiсо. — На тиждень, максимум два. Термiн, цiлком достатнiй для евакуацiї сорока тисяч людей.
    На вiдстанi двох свiтлових секунд вiд нас флаґман надiслав запит на встановлення аудiовiзуального контакту. Незабаром на екранi мого монiтора зовнiшнього зв’язку виникло зображення темноволосого чоловiка з п’ятьма зiрками на погонах. Це був мiй головнокомандувач, адмiрал флоту Франсуа Морен.
    Пiсля офiцiйних вiтань вiн про всяк випадок повторно уточнив, чи присутнi на „Зорi Свободи“ Поль Карно i Клод Брiсо. Коли я вiдповiв ствердно, адмiрал сказав:
    — Добре, капiтане, зараз я з ними поговорю. Ваше завдання вам зрозумiле?
    — Так, сер. Прямувати через Ґамму Iндри до Терри-Ґаллiї.
    — Правильно. Спробуйте вкластися в п’ятнадцять—двадцять годин об’єктивного часу. Зможете?
    Я подумки прикинув: дев’ятнадцять звичайних стрибкiв по каналах першого роду i один затяжний, iз запущеним на повну потужнiсть резонансним ґенератором. Запасiв дейтерiю вистачить. Часу, мабуть, також. „Зоря Свободи“ — швидкохiдний i високоманеврений крейсер; свого часу я провiв на ньому тридцять два стрибки менш нiж за добу.
    — Так, сер, встигну. Проблемно, але встигну.
    — Постарайтеся, капiтане. На Террi-Ґаллiї має вiдбутися позачергове засiдання Ради Спiвдружностi на найвищому рiвнi, а у вас на борту голова федерального уряду Землi... — Його погляд ковзнув трохи вбiк. — А-а, от i ви, докторе Карно. Мої вiтання.
    — Здрастуйте, адмiрале, — вiдповiв Поль Карно, який непомiтно пiдiйшов до мене i став поряд iз моїм крiслом. — Ви поясните, що вiдбувається?
    — Ґаббари активiзувалися, пане голово. Втiм, це ще м’яко сказано. Вони нiби збожеволiли — атакували понад два десятки альвiйських планет, а також усi одинадцять людських, що перебувають пiд контролем Четверного Союзу.
    — Причини?
    — Альви знищили ґаббарську планету Джейхану у Великiй Маґеллановiй Хмарi.
    Карно кивнув.
    — Я був упевнений, що альви не залишать без вiдповiдi бомбардування Мельмака. Але до чого тут людськi планети?
    — Очевидно ґаббари вирiшили, що тут не обiйшлося без нашої допомоги. Iншi чужинцi, до речi, теж так вважають. Вони не сумнiваються, що їхнi волохатi друзяки вступили з людьми в сепаратну змову й отримали вiд нас зброю величезної руйнiвної сили.
    — Господи! Це була ґлюонна бомба?
    — Гiрше, значно гiрше. Альви знищили не лише планету, а всю систему. Вони пiдiрвали зорю. Жовтий карлик спектрального класу G3. Розумiєте?
    Краєм ока я побачив, як Клод Брiсо напружився у своєму крiслi, його обличчя мертвотно зблiдло, а губи беззвучно заворушилися.
    — О-о чорт! — вичавив iз себе приголомшений Поль Карно. — Невже...
    — У цьому немає жодних сумнiвiв, — кивнув адмiрал Морен. — Пiд час атаки альвiйського флоту в локальному просторi Джейхани перебував розвiдувальний корабель дваркiв. Вiн залишив систему безпосередньо перед вибухом, його навiть зачепило нейтринним спалахом. Дварки були такi люб’язнi... вiрнiше, такi наляканi, що передали нам копiї даних зовнiшнього спостереження. Їх аналiз пiдтвердив нашi найгiршi побоювання.
    Завжди стриманий i коректний прем’єр-мiнiстр Землi раптом вибухнув потоком лайки, подеколи не зовсiм цензурної. А Клод Брiсо сидiв наче паралiзований, i в його очах крижанiв жах.
    — Це зрада, — хрипло промовив вiн. — Або...
    — Добре, коли зрада, — розчувши його, похмуро озвався адмiрал Морен. — Це ще пiвбiди. А от якщо „або“... Тодi нам лиха не минути!



    6

    Цього разу я встановив свiй особистий рекорд — дев’ятнадцять гiперпереходiв першого роду лише за сiм з половиною годин. Тут, звiсно, не останню роль зiграв i вдало прокладений маршрут: вхiднi та вихiднi канали були розташованi не дуже далеко один вiд одного, тож не доводилося витрачати багато часу на маневри в дром-зонах промiжних систем. А решта було справою технiки — i, додам без зайвої скромностi, пiлотської майстерностi.
    Бiльшiсть кораблiв супроводу безнадiйно вiдстали вiд нас уже пiсля перших чотирьох стрибкiв, кiлька найспритнiших слiдували за нами ще протягом двох годин, але потiм теж здалися, i другу половину шляху ми подолали на самотi, аж поки досягли зорi USCG 192-476308-615 за Унiверсальним Ґалактичним Каталоґом, яка в секретному реєстрi Об’єднаного Комiтету фiґурувала пiд кодовим найменуванням ПП-94, де ПП позначало „Перевалочний Пункт“. Звiдси до Терри-Ґаллiї вiв дослiджений, але невiдомий для чужинцiв канал другого роду. Саме по ньому понад сiм рокiв тому вирушив на своє останнє завдання капiтан першого ранґу Жофрей Леблан, мiй далекий родич по чоловiчiй лiнiї, людина, чия донька тепер називала мене батьком.
    Увесь шлях до системи ПП-94 я керував кораблем самостiйно, без допомоги другого пiлота, оскiльки ще на початку серiї стрибкiв вiдправив Сiґурдсона спати, щоб згодом вiн змiнив мене на вахтi. Як i всi ми, Лайф був украй схвильований останнiми подiями, особливо звiсткою про жахливу зброю, яку застосували альви, та разом з тим вiн мав залiзнi нерви i зумiв заснути навiть без запропонованого Рiтою заспокiйливого.
    У штурманськiй рубцi менi асистувала лише Анн-Марi. Рашель я також примусив пiти вiдпочити, а Клод Брiсо з Полем Карно пiшли самi вiдразу пiсля розмови з адмiралом Мореном — очевидно, їм було що обговорити. Менi так i кортiло скористатися своїм доступом до всiх примiщень корабля й послухати їхню розмову, яка обiцяла бути надзвичайно цiкавою. Проте я встояв перед спокусою, розумiючи, що йдеться про дуже секретнi й украй небезпечнi речi. До того ж поряд зi мною була спiвробiтниця контррозвiдки, яка нiзащо б не дозволила менi утнути таку дурницю.
    Це, втiм, не завадило нам з Анн-Марi у вiльнi хвилини обговорювати почуте, i незабаром ми дiйшли висновку, що нова зброя альвiв — щось принципово iнше, нiж надпотужна ґлюонна бомба дальнього радiусу дiї.
    — У зорях, що знаходяться на головнiй послiдовностi, дуже мало радiоактивних елементiв, — сказав я. — Їх одночасний розпад призведе лише до короткочасного i, зрештою, незначного збiльшення свiтностi. Зовсiм iнше, коли зоря старiє, випалює весь свiй водень, i в нiй починає горiти гелiй, а потiм i важчi ядра.
    — Але свiтило Джейхани належало до спектрального класу G3, — зазначила Анн-Марi. — Адмiрал Морен це особливо пiдкреслив. Та й узагалi, понад дев’яносто вiдсоткiв придатних для життя планет обертаються навколо зiрок головної послiдовностi. Тож ґлюоннi бомби для них не страшнi. Хоча... — вона замислилася. — Якщо припустити, що ця зброя не послаблює внутрiшньоядернi зв’язки, а навпаки — посилює їх. У сто, тисячу, навiть у мiльйон разiв.
    — Ну, тодi цiлком можливо, — погодився я. — Багатократне прискорення термоядерного синтезу, зоря не витримує внутрiшнього тиску i вибухає.
    Ми замовкли, оскiльки корабель наблизився до дiлянки входу-виходу потрiбного нам каналу, i я приступив до пiдготовки чергового стрибка.
    Неповнi двi хвилини гiперпереходу першого роду, повернення у звичайний простiр, орiєнтацiя в дром-зонi, курс до наступного каналу.
    — Судячи з реакцiї адмiрала Брiсо i доктора Карно, — знову заговорив я, коли з маневрами було закiнчено, — їм вiдома ця зброя.
    — I не просто вiдома. Даю руку на вiдсiч, що ми її маємо. От тiльки чому жодного разу не застосували?
    — Може, через її руйнiвну силу? Пiдривати цiлi зорi — це вже занадто.
    — Зате ефектно. Дуже ефектно. Ви ж самi бачили, капiтане, як це подiяло на ґаббарiв. Вони озвiрiли й кинулись у бiй, незважаючи на те, що за першим таким ударом можуть бути й iншi... — Анн-Марi раптом замовкла. — А це iдея!
    — Про що ви?
    — Зрада, про яку казав адмiрал Брiсо. Точнiше, провокацiя. Хтось iз наших пiдсунув цю пекельну машину альвам, щоб вони застосували її проти ґаббарiв. Це, без сумнiву, ще бiльше загострить протистояння мiж чужинцями й прискорить їхнє взаємне винищення.
    Я ненадовго замислився.
    — Нi, виключено. Лише божевiльний мiг пiти на таку авантюру — i то навряд. Дати до рук альвiв такий сильний козир... Адже цю зброю залюбки можна повернути i проти нас. Захистити вiд неї нездатнi й заблокованi нами дром-зони. Кiлька рокiв польоту в звичайному просторi вiд однiєї з найближчих зiрок, атака на Сонце — i все, немає нi Землi, нi Сонячної системи. Причому корабель необов’язково має бути з екiпажем, вистачить i автоматичного, зi спецiальною проґрамою.
    — А можна зовсiм не давати альвам цю зброю, — наполягала на своїй версiї Анн-Марi. — Тобто не дiлитися з ними технолоґiєю. Припустiмо, пiд прикриттям альвiйського вторгнення до системи Джейхани увiйшов наш корабель i скинув на зорю цю супербомбу. Або iнший варiант: альвам запропонували вже готовий до використання пристрiй, але попередили, що при спробi розiбрати його вiн вибухне. I природно, запроґрамували на самолiквiдацiю — скажiмо, по завершеннi доби.
    — Гм-м... Цiкава гiпотеза. А якщо все-таки альви винайшли цю зброю самi?
    Анн-Марi спохмурнiла.
    — Тодi волохатики дадуть прикурити рештi рас. Включно з нами...

    Нарештi крейсер увiйшов у затяжний стрибок по каналу другого роду. До прибуття в локальний простiр Терри-Ґаллiї залишалося трохи менше шести годин об’єктивного ґалактичного часу — резонансний ґенератор працював майже на повну потужнiсть, надаючи „Зорi Свободи“ максимальну швидкiсть в семивимiрному гiперпросторi. Проте на тривалостi польоту за власним бортовим часом це нiяк не позначалося — попереду на нас чекало пiвтори доби бездiяльностi.
    Переконавшись, що всi системи корабля функцiонують нормально, я розбудив Лайфа Сiґурдсона, передав йому керування, а сам, вiдчайдушно позiхаючи, спустився на третiй ярус, де разом iз житловими примiщеннями для пасажирiв були також камбуз iз їдальнею. Разом зi мною пiшла й Анн-Марi, яка на час затяжного стрибка залишилася зовсiм без роботи — зараз не було з ким встановлювати зв’язок i проти кого застосовувати зброю. Навiть коли б у даний момент каналом iшли iншi кораблi, ми все одно не змогли б вступити з ними нi в який контакт. Космiчнi битви в гiперпросторi — це сюжет для дешевих, антинаукових бойовикiв.
    У їдальнi, куди ми зайшли перекусити перед вiдпочинком, були лише Рашель i Клод Брiсо. Вони сидiли за столиком, сервiрованим на чотири персони; донька мала трохи заспаний вигляд, очевидно, щойно прокинулась, а її дядько, мiй колишнiй шваґер, був похмурий i втомлений.
    Побачивши нас, Рашель махнула рукою.
    — Ходiть до нас. Мелiса вже приготувала вам обiд.
    Ми пiдiйшли, привiтались i влаштувалися на вiльних стiльцях.
    — А де сама Мелiса? — запитала Анн-Марi.
    — Понесла снiданок для лейтенанта Сiґурдсона. Певно, ви з нею розминулися.
    — Так, розминулися, — кивнув я, беручись до їжi. — Ми спустилися по трапу, а вона, мабуть, скористалася лiфтом.
    За цей час Клод Брiсо не зронив нi слова й лише мляво кивнув у вiдповiдь на наше вiтання. Уважнiше придивившись до нього, я помiтив, що вiн не лише втомлений, а ще й п’яний. Причому п’яний добряче. А пiд очима у нього виразно виднiлися темнi кола.
    — Адмiрале, — сказав я, — вам треба поспати.
    — Я намагався, — вiдповiв вiн понуро. — Не вийшло.
    — То випили б снодiйне.
    — Пив. Не допомогло.
    — А потiм налигався, — докiрливо озвалася Рашель. — Коли я зайшла до нього в каюту, вiн сидiв на лiжку й дудлив просто з пляшки. Досi я нiколи не бачила його таким п’яним.
    — Досi нiколи... — Брiсо похлинувся й закашлявся. — Нiколи не траплялося такого... такої катастрофи. Ви навiть не уявляєте, що сталося.
    — Не уявляємо, — погодилася Анн-Марi. — I думаю, нам не належить цього знати.
    Вiн недбало вiдмахнувся.
    — Належить, не належить... Пiзно замикати анґар, коли кораблi вже вкраденi. Альви заволодiли цим... джином у пляшцi. I випустили його на волю... Дурнi волохатi! Вони, мабуть, самi не розумiють, з чим зв’язалися, якими силами грають.
    Адмiрал замовк i тьмяним поглядом утупився в апетитний бекон на своїй тарiлцi, котрого вiн навiть не торкнувся.
    — Дядько менi сказав, що ця зброя називається странґлет, — кинула Рашель.
    — Не зброя, а феномен, — поправив її Клод Брiсо. — Кваркова матерiя. Речовина, що складається з кваркiв.
    — Будь-яка речовина складається з кваркiв, — зауважив я. — Вони утворюють протони та нейтрони.
    — У странґлетi немає нi протонiв, нi нейтронiв, вiн напряму складається з кваркiв. Це якiсно iнший фазовий стан матерiї, набагато щiльнiший за ядерну речовину.
    — Як же так? — здивувалася Рашель. — У школi ж нам казали, що кварки не можуть стабiльно iснувати у вiльному, незв’язаному виглядi.
    — Та мало про що вам казали в школi, — знизав плечима Брiсо. Попри сильне сп’янiння, говорив вiн виразно, не плутав слова i язик його не заплiтався. — А втiм, так воно i є. У странґлетi кварки теж зв’язанi, але якимось особливим, дивним чином. Саме дивним, бо провiдну роль в утвореннi й iснуваннi цiєї форми матерiї вiдiграють так званi дивнi кварки. Хоча вони майже вiдсутнi в звичайнiй матерiї, фiзикам вiдомi дуже давно, їх вiдкрили, здається, ще в двадцятому сторiччi...
    — Ага, знаю, — вставила слiвце Рашель. — Iснують кварки дивнi, зачарованi, iстиннi, красивi...
    — От-от, правильно. Схоже, тодi була мода на романтичну термiнолоґiю. Саме через цi дивнi кварки, анґлiйською strange, i виникла назва „странґлет“. Найголовнiшою й найнебезпечнiшою його властивiстю є те, що вiн здатний рости за рахунок поглинання протонiв, нейтронiв та iнших... е-е, як їх там... адронiв. Странґлет нiби розщеплює їх i перетворює на ту саму кваркову матерiю. У фiзичних тонкощах цього процесу я, звiсно, не розумiюся. Я вiйськовий, а не вчений.
    — Ого! — промовила Рашель, дивлячись на дядька широко розплющеними очима. — Зрозумiло...
    — Що зрозумiло? — запитав я.
    Адмiрал посмiхнувся i поплескав племiнницю по плечу.
    — Розумна дiвчинка! Вiдразу здогадалася. — Потiм серйозно поглянув на нас. — От уявiть собi ракету. Зовнi звичайнiсiньку ракету, тiльки в її боєголовцi знаходиться не термоядерний чи позитронний заряд, а невеликий прискорювач, вiд роботи якого утворюється странґлет. Крихiтний такий странґлетик, масою в мiльярднi частки ґрама. Ракета потрапляє в зорю. Ще у фотосферi вона згоряє, а странґлет продовжує летiти, захоплює дорогою зустрiчнi ядра й стрiмко збiльшуються. До центру зорi долiтає величезний такий странґлетище, що там i залишається, не в змозi подолати ґравiтацiю. Вiн швидко росте... дуже швидко... неймовiрно швидко. За кiлька годин усе ядро зорi перетворюється на странґлет, вiдбувається колапс, вибух i скидання зовнiшньої оболонки.
    — Наднова!.. — збагнув я.
    — Атож, капiтане. Саме це й сталося з сонцем Джейхани. Воно перетворилося на Наднову.
    — Жахлива зброя, — приголомшено мовила Анн-Марi.
    — Ще жахливiша, нiж ви собi уявляєте. Така, що ми — точнiше, нашi предки — не наважилися застосувати її навiть для того, щоб уникнути поразки у вiйнi з чужинцями.
    — Що? — здивувався я. — Вона iснувала вже тодi?
    Клод Брiсо ствердно кивнув.
    — Странґлетний запал був розроблений ще до появи технолоґiї керування каналами, ґлюонної бомби... i багато iншого. Тодi ще чимало людських планет боролися з Чужими, щойно було захоплено Землю, i для припинення вiйни досить було застосувати цю зброю один-єдиний раз... або двiчi, не бiльше. Знищити на острах чужинцiв одну-двi їхнi системи — i вони, цiлковито деморалiзованi, негайно б капiтулювали.
    Адмiрал устав з-за столу, пiдiйшов до вмонтованого в стiну автоматичного бару й замовив пляшку коньяку. Повернувшись на своє мiсце, налив собi чарку й випив її залпом, геть-чисто проiґнорувавши обуренi протести Рашелi.
    — Але тут виявилася одна неприємна обставина, — вiв вiн далi. — Пiд час вибуху така Наднова разом iз сонячною речовиною викидає в довколишнiй простiр мiкроскопiчнi частки странґлету. Вони летять зi швидкiстю кiлька тисяч кiлометрiв на секунду, тому до найближчих зiрок можуть дiстатися лише через десятки рокiв. Кваркова матерiя не є абсолютно стабiльною, вона поступово розпадається, i за час такого тривалого польоту всi странґлетнi скалки випарувалися б у мiжзоряному просторi. Здавалося б, треба лише вибрати цiль для удару в розрiдженiй мiсцинi Ґалактики, щоб напевно уникнути вибухiв сусiднiх зiрок, але... — Брiсо похитав головою. — Нашi науковцi вчасно встановили, що странґлети мають ще одну паскудну властивiсть: вони спроможнi вiдкривати канали першого роду й здiйснювати гiперпросторовi переходи. При цьому вони функцiонують як малопотужнi резонанснi ґенератори. Чому — я так i не второпав. Це якось пов’язано зi слабкою взаємодiєю. А густина странґлетних часток пiсля вибуху досить велика, щоб через кожен iз каналiв пройшло їх щонайменше кiлька сотень мiльйонiв. I вже через десяток годин ця зараза потрапить в усi сусiднi системи.
    Адмiрал налив собi ще чарку коньяку. Цього разу Рашель, приголомшена почутим, навiть не намагалася його зупинити.
    — Отже, — вражено промовив я, — невдовзi будуть новi вибухи?
    — Саме так. Пiсля виходу з каналу мiкроскопiчнi странґлети починають падати на центральне свiтило. Залежно вiд мiсцевих умов на це знадобиться вiд кiлькох мiсяцiв до кiлькох рокiв. — Клод Брiсо перехилив чарку й прицмокнув. — А частина странґлетiв одразу ж потрапить у сусiднi канали, i таким чином радiус iнфiкованого району буде розширюватись i далi. Коли ж почнуть вибухати iншi зорi, загальна густина странґлетних потокiв рiзко збiльшиться, i швидкiсть їх розповсюдження стане зростати в ґеометричнiй проґресiї. Через кiлькасот рокiв усю Велику Маґелланову Хмару охоплять вибухи Наднових.
    — А що буде з нами? — запитала Анн-Марi, нервово розкурюючи сиґарету, голос її помiтно тремтiв. — До нас странґлети не доберуться?
    — Щодо цього можете бути спокiйнi. Мiж Ґалактичною Спiраллю i Хмарою вiдсутнi безперервнi ланцюжки каналiв першого роду, а канали другого роду для странґлетiв недоступнi. Теоретично це доведено лише рокiв шiстдесят тому. Ранiше такої впевненостi не було, тому на початку вiйни наш уряд не ризикнув застосувати странґлетний запал у Маґелланових Хмарах. До того ж не виключався ризик штучного занесення iнфекцiї: прилипає, скажiмо, крихiтний странґлет до обшивки корабля, разом iз ним потрапляє в основну частину Ґалактики й запускає тут ланцюгову реакцiю.
    — То це можливо?!
    — На щастя, нi. Странґлет „з’їсть“ корабель максимум за годину-пiвтори. Вiдповiдно, перестане працювати його ґенератор, а резонансне поле, яке випромiнює сам странґлет, надто слабке для проходження каналу другого роду. Якщо альвам вистачило клепки не проводити випробування в межах Ґалактичної Спiралi, то нам поки нiчого не загрожує.
    — Судячи з того, що вони застосували странґлетний запал у Хмарi, — розсудливо сказала Рашель, — їм вiдомо про небезпеку.
    — Так... мабуть. Маю надiю, що альви не iдiоти. Були б вони цiлковитi йолопи, то пiдiрвали б сонце Ґаббарiса. Тож за Ґалактику поки можна не боятися. Поки що...
    Адмiрал знову потягся до пляшки. Вiн явно перетнув ту межу, пiсля якої людина не може зупинитися й продовжує пити аж до нестями. Цiлком можливо, що вiн уже був на „автопiлотi“. Його тверезий голос i розсудливi мiркування не вводили мене в оману. Я розумiв, що таким парадоксальним чином у нього проявилися наслiдки сильного стресу. Насправдi ж вiн був п’яний як чiп.
    — А от що мене зараз найбiльше хвилює, — знову заговорив Клод Брiсо, — так це те, звiдки у волохатикiв узявся странґлетний запал. Випадковий витiк iнформацiї? Зрада? Або ж...
    — Або вони винайшли самi, — пiдказав я.
    Адмiрал кивнув.
    — Якщо так, то незабаром альви навчаться закупорювати канали, створять ґлюонну бомбу, вiдкриють шлях до iнших ґалактик, опанують принцип ортоґональних...
    Бiльше нiчого вiн сказати не встиг. Наступної митi Анн-Марi вихопила зi своєї кобури паралiзатор i вистрiлила. Клод Брiсо поточився з намiром бухнутися обличчям у свою тарiлку, але тут вчасно зреаґувала Рашель. Пiдхопилася зi стiльця i притримала його за плече, а тодi отетерiло поглянула на Анн-Марi.
    — У чiм рiч? Чому ви це зробили?
    Та гiрко всмiхнулася.
    — А ти ще не допетрала? Щойно твiй дядько виказав нам найважливiшу державну таємницю. Я мусила зупинити його, поки вiн не вибовкав щось iще.
    Рашель тихо ахнула. До неї, нарештi, дiйшло.
    А я сидiв зацiпенiвши, не в змозi навiть ворухнуся. У моїй головi вiдлунювали останнi слова адмiрала. Шлях до iнших ґалактик... О чорт! Невже це можливо?...
    — Як же так? — розгублено проказала Рашель. — У нього ж мав бути психоблок.
    — А вiн i є. М’який, поверхневий блок, що не деформує психiку й не впливає на розумовi процеси. А жорстке, ґрунтовне психокодування послаблює волю, пригнiчує iнiцiативу, притупляє iнтуїцiю, обмежує уяву. Воно годиться для виконавцiв, та аж нiяк не для керiвникiв, не для тих, хто ухвалює рiшення й вiддає накази, кому потрiбнi всi цi риси — сильна воля i необмежена iнiцiатива, гостра iнтуїцiя й нiчим не скута уява. Адмiрал Брiсо — один iз таких керiвникiв. Його психоблок має лише попереджувальнi функцiї. Щось на зразок дзвоника в головi: мовляв, обережно, це не для чужих вух. Наскiльки я розумiю, коли стало вiдомо про застосування альвами странґлетного запалу, твiй дядько зопалу вирiшив, що всьому гаплик, усi таємницi розкритi, i його блок просто „злетiв“. А пережитий шок, сильне сп’янiння та випите снодiйне позбавили його решток обережностi й розв’язали йому язика. Я вiд самого початку мала передбачити, що в такому станi вiн здатен вибовкати зайве. Але мене пiдвела цiкавiсть, дуже хотiлося дiзнатись, яку зброю застосували альви. I ось дiзналася... бiльше, нiж слiд. — Анн-Марi приречено зiтхнула. — А зараз ми стали носiями надсекретної iнформацiї. Крихiтної її часточки, але цiлком достатньої, щоб iзолювати нас вiд цiлого свiту або, ще гiрше, пiддати глибинному психокодуванню.
    Тут у дверях їдальнi з’явилася Мелiса, яка пхала поперед себе вiзок iз використаним посудом. Оцiнивши швидким поглядом обстановку, вона спантеличено запитала:
    — Що тут дiється?
    Анн-Марi похмуро подивилася на неї й вiдповiла:
    — Краще тобi не знати, дорогенька. Тобi й так пощастило, що ти не повернулася на двi хвилини ранiше.


    РАШЕЛЬ: МIСIЯ


    7

    Нi, це ж треба так влипнути! По самiсiнькi вуха...
    Мiй рiдний дядечко Клод пiдклав менi величезну свиню своїми п’яними одкровеннями. Втiм, я теж гарна: слухала його, роззявивши рота, хоча чудово розумiла, про якi небезпечнi речi вiн верзе. Та й батько з Анн-Марi — вони ж старшi вiд мене й мусили здогадатися, чим це може скiнчитися. Але їх так захопила розповiдь про странґлети, що вони дозволили дядьковi вибовкати найважливiшу iнформацiю. I нехай вона позбавлена будь-якої конкретики, хай ми не знаємо жодних деталей, сутi справи це не мiняє. Навiть тих кiлькох слiв про iншi ґалактики цiлком вистачило, аби перевести нас, звичайних громадян Землi й Терри-Ґаллiї, до катеґорiї осiб, посвячених у найважливiшу державну таємницю...
    Нашу долю вирiшували на найвищому рiвнi. Пiсля прибуття до системи Дельти Октанта наш крейсер вiдразу попрямував до головної космiчної бази Збройних Сил Терри-Ґаллiї, розташованої лише за мiльйон кiлометрiв вiд заблокованої дром-зони. Там же була й ставка Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв Спiвдружностi, i позапланетна резиденцiя ґаллiйського уряду.
    Ми утрьох — я, батько й Анн-Марi — вже понад годину тинялися невеликою вiтальнею президентських апартаментiв, а зовсiм поруч, у кабiнетi, засiдав iмпровiзований трибунал у складi прем’єр-мiнiстра Землi Поля Карно, президента Терри-Ґаллiї Жаклiн Петi та голови Об’єднаного Комiтету, адмiрала-фельдмаршала Альбера Дюбарi. Зараз у них „на килимi“ був дядько Клод, винуватець нашої халепи. Ну а ми серед гнiтючої мовчанки чекали на вирок.
    Можливо, хтось iнший на моєму мiсцi тiльки б радiв, що вклепався в цю iсторiю. Наприклад, Гiльєрмо дель Торо, схиблений на фiзицi хлопець, з яким я навчалася у випускному класi. Зараз вiн потирав би руки в передчуттi того, як замiсть Сорбони потрапить прямiсiнько в засекречений дослiдницький центр, де кращi розуми людства видають на-гора вiдкриття, одне дивовижнiше за iнше.
    Авжеж, Гiльєрмо був би щасливий. Мабуть, йому б i на думку не спало, що його запросто можуть пiддати психокодуванню, пiсля чого вiн годитиметься хiба що на лаборанта. Але нi, з ним нiчого б такого не зробили — у нього справдi свiтла голова, вiн безумовно стане талановитим ученим i принесе чимало користi науцi й людству.
    Ну а я? Звичайна собi дiвчина, не дурна, але й не ґенiй, таких, як я, навкруги хоч греблю гати. Проте й у мене є свої амбiцiї, свої плани на майбутнє. Я хочу вивчитися i стати зоряним капiтаном, як тато. А потiм адмiралом — i командувати ескадрою. Або цiлим флотом. А може, й усiма Вiйськово-Космiчними Силами Землi. Як звучить — адмiрал флоту Рашель Леблан! Хоча, звiсно, менi бiльше до вподоби звання адмiрал-фельдмаршал, та коли вже в земних ВКС його замiнили на адмiрал флоту, хай буде так. Головне суть, а не назва. До того ж є одна приємна дрiбничка: у ґаллiйського адмiрал-фельдмаршала на погонах чотири зiрки, а в земного адмiрала флоту — аж п’ять!
    От тiльки виникла прикра проблема — помiж мною та моєю блискучою кар’єрою вклинилася дядькова необережнiсть. М’яко кажучи, необережнiсть, а якщо називати речi своїми iменами — то дурiсть i безвiдповiдальнiсть. З його ласки я довiдалася, що ми вмiємо проникати в iншi ґалактики. Це неймовiрно, це приголомшливо, це найбiльше вiдкриття з часiв першого мiжзоряного польоту. Люди столiттями мрiяли подорожувати до iнших ґалактик, i тепер їхня заповiтна мрiя, схоже, здiйснилася... Але поки це секрет. Секрет, вiдомий дуже обмеженому колу людей i про який менi, курсантовi Рашелi Леблан, дев’ятнадцяти рокiв вiд народження, знати нiяк не годиться. Проте я знаю — i в цьому моя бiда.
    Як i кожна нормальна людина, я дуже не хотiла, щоб хтось копирсався в моїй головi, втручався в мою психiку, проґрамував мiй мозок. Те, що Анн-Марi розповiла про наслiдки психокодування, добряче налякало мене. Щоправда, згодом, заспокоївшись, вона трохи пом’якшила свої слова, навела кiлька прикладiв вдалої кар’єри „закодованих працiвникiв“ Служби Безпеки, зазначивши, що дехто з них навiть дослужилися до адмiральського звання. Та коли я запитала, чим займалися такi адмiрали, Анн-Марi була вимушена визнати, що не бiльш нiж канцелярською роботою.
    А мене це зовсiм не влаштовувало, я не збиралася ставати простим виконавцем. Хай краще обмежать мою фiзичну свободу, хай замкнуть мене в тому самому дослiдницькому центрi, де проводяться секретнi розробки. Врештi-решт, не можуть же вченi, такi як професор Аґатiяр, робити все самi, їм обов’язково потрiбнi помiчники й лаборанти. Я нiколи не мрiяла про наукову кар’єру, хоча з усiх точних i природничих дисциплiн була одним iз кращих учнiв у школi. Проте якщо доведеться вибирати мiж в’язницею i „промиванням мiзкiв“, то я без жодних вагань вiддам перевагу першому...
    Нарештi дверi вiдчинилися, i до кiмнати ввiйшов дядько Клод. З його вигляду, значно бадьорiшого, нiж годину тому, я зрозумiла, що нашi справи не такi кепськi, як ми очiкували.
    — Ну як там? — одночасно вихопилось у батька й Анн-Марi.
    — Мою вiдставку не прийняли, — втомлено вiдповiв дядько. Ще пiд час польоту, щойно прочумавшись вiд пострiлу паралiзатора й миттю протверезiвши, вiн як заведений торочив про те, що пiде у вiдставку й добровiльно пiддасться психокодуванню. — А для покарання менi iмплантують антиалкогольний блокатор. Боюсь, що тепер, люба Рашель, я не зможу випити навiть келишка шампанського на твоєму весiллi.
    Це вiн так пожартував. Ха, зовсiм не смiшно...
    — А що буде з нами? — нетерпляче запитала я.
    — З тобою i твоїм батьком хочуть ще поговорити, перш нiж ухвалювати рiшення. А вас, фреґат-капiтане*, — звернувся вiн до Анн-Марi, — переводять у безпосереднє пiдпорядкування Об’єднаного Комiтету. З цiєї митi ви спiвробiтник Управлiння Спецiальних Операцiй. Наскiльки я знаю, пiвроку тому ви подавали вiдповiдний рапорт.
    * Фреґат-капiтан (capitaine de fregate) — капiтан 2 ранґу.
    — Так точно, адмiрале!
    Вiд цiєї звiстки обличчя Анн-Марi прояснiло. Воно й зрозумiло: адже Управлiння Спецiальних Операцiй, а коротше УСО, виконувало найскладнiшi й найважливiшi завдання, до яких не залучали людей з обмеженою iнiцiативою i слабкою мотивацiєю. УСО було елiтним пiдроздiлом розвiдки й контррозвiдки, а отже, психокодування Анн-Марi не загрожувало. До речi, мiй батько (тобто перший батько — Жофрей Леблан) служив якраз в УСО.
    Дядечко силувано посмiхнувся.
    — А де ваше „дякую“? Бо ж саме мiй довгий язик дозволив вам отримати це призначення... Втiм, я жартую. Питання про ваше переведення i так було фактично вирiшено.
    Лише зараз я зауважила, що вiн поводиться трохи дивно. Аж надто збуджений, очi його гарячково блищать, а зiницi неприродно розширенi.
    — Що з тобою, дядечку? — стурбовано запитала я. — Тобi дали „наркотик правди“?
    — Нi, просто ейдетик. Щоб освiжити мою пам’ять. Я дослiвно переповiв нашу тодiшню розмову, i вони переконалися, що бiльше нiяких секретiв я вам не виказав.
    — Лише почали говорити про щось, що починається зi слова „ортоґональнi“, — зазначила Анн-Марi.
    Дядько кивнув.
    — Це я також пригадав. Якщо точно: „опанують принцип ортоґональних...“ — а тодi мене вiдключили. Та ви нiзащо не здогадаєтеся, про що йшлося. Навiть якби я встиг сказати й друге слово, вам би це нiчого не дало. Термiн не надто вдалий... гм, чи, навпаки, дуже вдалий. Це ще як подивитися.
    — Зате про iншi ґалактики ти сказав прямо й недвозначно, — додала я.
    — Це не така критична iнформацiя. Найбiльше ми боялися, що я мимохiдь обмовився про щось таке, з чого ви згодом могли б зробити... м-м, небажанi висновки. Та, на щастя, все обiйшлося. А щодо iнших ґалактик, то вам вiдомий лише сам факт, без жодних конкретних деталей. Ви повiрили менi тiльки тому, що я обiймаю високу посаду в керiвництвi й маю доступ до державних таємниць. Якщо ви розкажете про це своїм друзям, знайомим або родичам, вони, можливо, також повiрять вам, але з чималою часткою скептицизму. А далi це вже пiде як звичайнi чутки й плiтки разом з багатьма небилицями про нашi секретнi вiдкриття та розробки.
    — Ми нiкому не скажемо, — запевнила я.
    Дядько Клод усмiхнувся.
    — Я в цьому не сумнiваюся, люба. Просто змалював гiпотетичну ситуацiю... А втiм, не таку вже й гiпотетичну. Кiлька разiв був витiк iнформацiї, що буцiмто ми навчилися вiдкривати канали третього роду. Особливого резонансу цi чутки не викликали — їм не повiрили, i вони швидко вщухли. Наше суспiльство давно звикло до рiзної дезiнформацiї. Усе це я веду до того, що вам не загрожує глибинне психокодування.
    — Отже, — пiдсумував батько, — для нас цей iнцидент минеться без наслiдкiв?
    — Нi, наслiдки будуть. Як не як, а ви посвяченi у важливу державну таємницю. Капiтан Прентан своє вже отримала — i їй пощастило, бо це збiглося з її бажаннями. А про наслiдки для вас з Рашеллю я говорити не уповноважений. Та й не знаю напевно, що вам запропонують. Хоча здогадуюся. Тож давайте зачекаємо.
    Чекати довелося недовго. Хвилин за п’ять до вiтальнi ввiйшли вершителi нашої долi — президент Жаклiн Петi, прем’єр Поль Карно i адмiрал Дюбарi. Мадам Петi, з якою ми до цього не бачилися, тепло привiталася з нами й поцiкавилася, чи ми зголоднiли. Висловивши нашу спiльну думку, батько запевнив, що не зголоднiли, та вона однаково вiддала розпорядження по iнтеркому, щоб нам принесли чаю з бiсквiтами. Панi президент трималася з нами радше як привiтна хазяйка, а не як лiдер наймогутнiшої з людських планет. Така її поведiнка в приватному колi зовсiм не узгоджувалася з культивованим у ЗМI образом la femme de fer*, геть-чисто позбавленої звичайних людських почуттiв.

    * La femme de fer — „залiзна жiнка“ (фр.).
    Мадам Петi називали найвизначнiшим державним дiячем за всю iсторiю Терри-Ґаллiї. Її ставили нарiвнi з такими леґендарними iсторичними постатями, як Наполеон Бонапарт, Шарль де Голль або Маргарет Тетчер, а дехто йшов iще далi й стверджував, що вона взагалi найвидатнiший полiтик усiх часiв i народiв.
    Проте це було явним перебiльшенням. Панi президент, безумовно, була вмiлим орґанiзатором i талановитим керiвником, вона блискуче справлялася зi своїми обов’язками — як, власне, й бiльшiсть її попередникiв. Просто сiм рокiв тому, пiд кiнець свого першого президентського термiну, вона опинилася в потрiбний час у потрiбному мiсцi — саме її пiдпис був поставлений пiд наказом про початок великомасштабної вiйськової операцiї проти Чужих. Блискавичне звiльнення восьми людських планет забезпечило їй переконливу перемогу на наступних виборах, i навiть минулого року, коли на парламентському рiвнi симпатiї бiльшостi виборцiв перекинулися вiд лiбералiв до консерваторiв, вона все одно була переобрана на третiй термiн. Мадам Петi любили й шанували; я думаю, що якби не конституцiйне обмеження, то через п’ять рокiв її б обрали i вчетверте.
    Коли президентський секретар принiс до вiтальнi тацю з чаєм та бiсквiтами i мовчки вийшов, прем’єр-мiнiстр Карно, зручно влаштувавшись у крiслi, заговорив:
    — Передовсiм змалюю наше бачення ситуацiї. Ретельно розiбравши весь хiд вашої тодiшньої розмови, ми встановили, що адмiрал Брiсо не виказав вам жодних iнших секретiв, окрiм того, що нам вiдомий шлях до iнших ґалактик. Це також важлива таємниця, розголошення якої наразi вкрай небажане. Найменше за цих обставин нас непокоїть, що про неї дiзнаються Чужi. Цi вiдомостi нiчим їм не допоможуть, а лише примусять ще бiльше нас боятися. А от що справдi є небезпечним, то це розповсюдження такої iнформацiї серед людей. Зараз наша економiка працює на вiйну, головна наша мета — звiльнення людських свiтiв, що досi перебувають пiд владою чужинцiв, i поки ми не можемо дозволити собi такi масштабнi проекти, як освоєння iнших ґалактик. А тим часом значна частина громадян звiльнених планет досi живуть зi страхом перед чужинцями i не почуваються в безпецi навiть за надiйно заблокованими дром-зонами. Вони звикли не боротися з небезпекою, а уникати її. — Поль Карно зробив паузу i глянув на батька. — Особисто вас це не стосується, месьє Матусевич, але багатьох магаваршцiв — безумовно. Даруйте, якщо мої слова образили вас.
    — Усе гаразд, сер, — незворушно вiдповiв батько. — Якщо вашi слова й зачепили мене, то лише тому, що це — гiрка правда. I, здається, я розумiю, до чого ви ведете. Щойно стане вiдомо про доступнiсть для нас iнших ґалактик, багато людей захочуть туди переселитися. Кинути все нажите, почати з чистого аркуша, терпiти тяготи й невлаштованiсть життя першопоселенцiв, аби лишень опинитися подалi вiд Чужих.
    — Ваша правда, капiтане, — кивнув прем’єр-мiнiстр. — А ми, як демократично обранi уряди, не зможемо опиратися волi значної частини наших спiвгромадян. А якщо навiть чинитимемо опiр, то на наступних виборах до влади прийдуть тi, хто пообiцяє почати масову колонiзацiю сусiднiх ґалактик. В результатi доведеться iстотно скоротити вiйськовi витрати, i звiльнення одинадцяти планет, де ще й досi скнiють у неволi дев’ять мiльярдiв наших побратимiв, затягнеться на кiлька десятилiть. Ми не можемо, ми не маємо права цього допустити.
    — Я цiлковито згоден з вами, сер. I певен, що моя донька такої ж думки.
    Про всяк випадок я енерґiйно кивнула.
    — Але боюся, що однiєї нашої обiцянки мовчати для вас буде замало.
    — Власне, цього нам вистачить, — запевнила мадам Петi. — Цiлком. До того ж ви не маєте жодних вагомих доказiв, а ймовiрнiсть того, що вам повiрять на слово, мiзерно мала. Проте є розумне прислiв’я: береженого Бог береже. Тому ми пропонуємо вам пройти певну психообробку. Це не глибинне кодування, нi. Це таке саме блокування, яке проходили ми з паном головою, обидва присутнi тут адмiрали, а також чимало урядовцiв i вiйськових, що мають справу з секретною iнформацiєю. Втручання у ваш мозок буде мiнiмальним, воно зачепить лише певнi асоцiативнi зв’язки й жодною мiрою не вплине на вашi розумовi здiбностi. Останнє можу вам ґарантувати на всi сто вiдсоткiв — знаю по собi.
    „Ах, якi ми чемнi!“ — дещо роздратовано подумала я. — „Треба ж: ми пропонуємо. Можна подумати, що ми маємо вибiр. Сказала б просто: ’це необхiдно’ або ’ми так вирiшили’. Але ж нi — вони пропонують. А вiдмова не приймається...“
    Батько, мабуть, думав так само. Вiн усе зрозумiв, тому не став зi мною радитися, а коротко вiдповiв:
    — Так, мем, ми згоднi.
    — Тiльки тут є одна проблема, — знову втрутився в розмову месьє Карно, — яка суттєво зачiпає iнтереси мадемуазель Леблан. Боюсь, тепер вона не зможе приступити до занять у вiйськово-космiчнiй академiї.
    Ого! Це вже кепсько. Це дуже-дуже погано...
    — Але чому? — запитала я.
    — Бо при першому ж загальному медичному оглядi, якi в Анаполiсi проводять щосеместру, ваше блокування буде виявлено. Довкола цього, звiсно, виникне нездоровий ажiотаж. Я, втiм, можу розпорядитися, щоб ви проходили плановi медогляди не в академiї, а при Ґенеральному Штабi, але тодi ваше начальство зацiкавиться, з якого дива для вас зроблено виняток. — Прем’єр-мiнiстр розвiв руками. — Менi шкода, мадемуазель, але Анаполiс для вас закритий. Як i всi iншi вiйськовi академiї й коледжi.
    — I що ж робити? — засмутилася я.
    — Теж менi траґедiя! — озвався адмiрал Дюбарi, який досi мовчав. — Я, наприклад, нi в яких академiях не навчався, а пiшов на службу рядовим... Гм-м. Хоча потiм, звичайно, вступив на офiцерськi курси.
    — Ну, в нашому випадку це не пройде, — сказав Поль Карно. — Рядовий чи сержант з таким психоблоком приверне до себе не менше уваги, нiж курсант. Якщо мадемуазель Леблан цiлковито певна в рiшеннi пов’язати своє життя з вiйськовим флотом, то спецiальним розпорядженням я можу зарахувати її на службу з присвоєнням пiдофiцерського звання. Думаю, для цього вона має достатню квалiфiкацiю. — Вiн перевiв погляд на мене. — Як менi вiдомо, ви проходили не лише стандартну шкiльну проґраму, а й цiлу низку факультативних курсiв.
    — Так, пане голово, — пiдтвердила я, миттю пiдбадьорившись. Що ж, мої справи виявилися не такi вже й кепськi. — За останнi п’ять рокiв я вивчила всi теоретичнi дисциплiни, необхiднi для пiлота-навiґатора. Пройшла кiлька практичних курсiв включно iз застосуванням будь-яких видiв iндивiдуальної зброї. З усiх обов’язкових i факультативних предметiв, окрiм вiйськової iсторiї, маю вищий бал.
    — А що з iсторiєю? — поцiкавилася панi президент.
    — На контрольних тестах я один раз помилилася. Переплутала ґенерала Гранта з ґенералом Лi.
    Губи мадам Петi легенько всмiхнулися.
    — Якщо чесно, то я не можу пригадати, хто з них на якому боцi воював.
    — А ще, — квапливо додала я, — багато займалася на вiртуальних тренажерах.
    — На любительських? — запитав Дюбарi.
    — Нi, сер, на професiйних, пiд контролем iнструкторiв. Я пройшла затверджену урядом проґраму пiдготовки цивiльних пiлотiв, виконала всi необхiднi нормативи, а взимку, на рiздвянi канiкули, i цього лiта, коли закiнчила школу, налiтала шiстсот сорок годин на справжньому... — Тут я запiзнiло запнулася, збагнувши, що бовкнула зайве. Але вiдступати було вже нiкуди. — Ну, розумiєте, я звернулася по допомогу до пана Шанкара, коли вiн був з вiзитом на Землi. А йому... йому не змогли вiдмовити.
    — Особливо мiнiстр транспорту, — одразу здогадався месьє Карно й скрушно похитав головою. — У моєму урядi квiтне й буяє кумiвство!
    — Непотизм є скрiзь, — зауважила мадам Петi. — I добре, якби вiн обмежувався лише такими невинними проявами. Однак повернiмося до мадемуазель Леблан. З огляду на всi обставини я не бачу жодних перешкод для її зарахування на вiйськову службу у званнi мiчмана.
    Прем’єр-мiнiстр голосно закашлявся. Батько з дядьком Клодом ввiчливо посмiхнулися. Я ж вiд подиву перестала дихати. Зате адмiрал Дюбарi був сама незворушнiсть.
    — Боюсь, мадам, у нас виникло невелике термiнолоґiчне непорозумiння, — промовив Поль Карно, вгамувавши свiй кашель. — Вам, мабуть, вiдомо, що чотири роки тому ми вiдновили систему звань, яка iснувала в Земнiй Конфедерацiї у довоєнний час?
    — Так, знаю. I менi скаржилися, що це викликає чимало плутанини.
    — Ще б пак! — пробурчав Дюбарi. — Нашi лейтенанти досi не можуть змиритися з тим, що мусять вiтати земних молодших лейтенантiв як старших за званням. А з появою чину коммодора, який не має у нас вiдповiдника, багато ґаллiйських адмiралiв незадоволенi тим, що носять на одну зiрку менше, нiж рiвнi їм за ранґом земнi адмiрали.
    — То додайте собi зайву зiрочку, та й усе, — знизав плечима Карно. — Ви, вiйськовi, — справжнiсiнькi дiти. Що ж до нашої системи звань, то ми просто дотримуємося традицiй. А традицiї, особливо земнi, треба вiдроджувати й плекати, незважаючи на можливу плутанину. I, до речi, першими цю плутанину спричинили ще нашi предки, батьки-засновники Терри-Ґаллiї, коли запровадили флотськi звання капiтан-лейтенанта i старшого лейтенанта. У результатi мiчмани опинилися „за бортом“, перетворившись на пiдофiцерiв, прапорщикiв. У нас же, на Землi, прапорщики називаються ворент-офiцерами, а мiчманський чин вiдповiдає ґаллiйському лейтенантовi.
    — Ага, тепер зрозумiло, — сказала мадам Петi й пильно подивилася на мене. — Схоже, що через свою необiзнанiсть я подарувала юнiй ледi марнi надiї. Перепрошую, мадемуазель, але з мiчманом вам доведеться зачекати.
    — Навiщо ж чекати? — несподiвано заступився за мене Дюбарi. — По-моєму, ви запропонували слушну iдею. Сiм рокiв тому кадет Леблан одноосiбно зумiла привести корабель до Магаваршi, здiйснила на шатлi посадку на планету й вступила в контакт з тамтешнiм пiдпiллям, виконавши тим самим завдання, покладене на загиблий екiпаж. Потiм вона брала участь у битвi за Сонячну систему й проявила себе якнайлiпшим чином. Коли все закiнчилося, ми вручили їй медаль „За доблесть“ i вiдправили назад у школу. Без сумнiву, ми вчинили правильно — дiвчинi потрiбно було отримати нормальну освiту. Зараз вона вже доросла, має практичний досвiд i теоретичнi знання. Особисто я вважаю, що кадет Леблан цiлком заслуговує на молодший лейтенантський чин.
    Я знову затамувала подих. О небо, невже вийде?! Невже я стану повноцiнним офiцером, а не якимось там прапорщиком?...
    Поль Карно i Жаклiн Петi перезирнулися.
    — А чом би й нi, — пiдсумувала панi президент.
    — Справдi, — погодився пан голова. — На одного мiчмана бiльше, на одного менше... Ну що ж, мадемуазель, хай буде так. Вiдсьогоднi ви призиваєтеся на дiйсну службу до Вiйськово-Космiчних Сил Земної Конфедерацiї з присвоєнням вам звання мiчмана.
    На радощах я ладна була заверещати й заплескати в долонi. Менi закортiло кинутися на шию месьє Карно, або адмiралу Дюбарi, який наполiг на цьому рiшеннi, або ж мадам Петi, чия помилка й призвела до мого призначення...
    Певна рiч, я так не вчинила — це ж бо зовсiм не личило дорослiй дiвчинi, та ще й офiцеровi. А поки я сидiла, мов паралiзована, i гарячково збиралася з думками, щоб гiдно вiдповiсти своєму верховному головнокомандувачу, прем’єр-мiнiстр заговорив знову:
    — А зараз щодо вашого мiсця служби, капiтане Матусевич i мiчмане Леблан. Ми вважаємо, що вам, як i фреґат-капiтану Прентан, якнайбiльше пiдiйде Управлiння Спецiальних Операцiй при Об’єднаному Комiтетi Начальникiв Штабiв. Це найзручнiше для вас оточення. Спiвробiтники УСО постiйно мають справу з державними таємницями, всi в обов’язковому порядку проходять психообробку, тож ви нiчим не вирiзнятиметеся серед них.
    Поль Карно замовк, явно чекаючи реакцiї на свої слова. Батько згiдно кивнув:
    — Так, сер. Мабуть, це найоптимальнiший варiант.
    — У нас є й iнша пропозицiя, — сказала мадам Петi. — Можливо, привабливiша для вас. У найближчiй до нас ґалактицi М31, що вiдома як Туманнiсть Андромеди, працює кiлька наших дослiдницьких ґруп. Якщо забажаєте, ми вiдправимо вас туди; але ви мусите мати на увазi, що це означатиме для вас тривалу iзоляцiю вiд решти свiту. Ви зможете повернутися назад лише пiсля закiнчення активної фази вiйни — себто, коли буде звiльнена остання людська планета. А це може затягтися на багато рокiв.
    Я побачила, як у батька загорiлися очi. Та й менi, зiзнатися, перехопило подих. Бути серед першопроходцiв iншої ґалактики — далекої, чужої, ще зовсiм нерозвiданої, яка, напевно, таїть чимало загадок. Крок за кроком вивчати новий свiт, навмання здiйснювати „затяжнi стрибки“, прокладаючи мiжзорянi траси, дослiджувати зорi, якi можуть мати придатнi для життя планети — в нашiй Ґалактицi таких систем, що вiдповiдають критерiю Лопеса-Слуцького, виявилося понад два мiльйони, i для їх перевiрки знадобилося майже тисячолiття. А в Туманностi Андромеди їх ще бiльше, бо й сама вона бiльша за нашу Ґалактику, ми лише започаткуємо освоєння нового життєвого простору для людства — простору вiльного вiд чужинцiв... Хоча чому вiльного? Адже й там можуть бути iншi розумнi раси. Iснують же вони тут — вiсiм у самiй Ґалактицi й одна, ґлiсари, в Малiй Маґеллановiй Хмарi. Але в будь-якому разi ми не повторимо помилки наших предкiв, не допомагатимемо тамтешнiм Чужим досягти зiрок. Хай собi живуть на своїх планетах i навiть не мрiють про космос. Нам вистачить i тутешнiх чужинцiв...
    Батько подивився на мене, а я — на нього. Я зрозумiла, про що вiн думав, а вiн зрозумiв, що я згодна з ним.
    — Це дуже приваблива пропозицiя, — поволi мовив батько. — Тим бiльше, що я завжди мрiяв бути мандрiвником i дослiдником, а не воїном. Але якраз з цiєї причини я не можу її прийняти. Моє мiсце тут, на вiйнi — аж поки буде звiльнено останню людську планету. А iншi ґалактики зачекають, нiде вони не подiнуться.
    Адмiрал Дюбарi схвально кивнув. А месьє Карно iз задоволеною усмiшкою простяг мадам Петi руку. Панi президент дiстала з нагрудної кишенi стофранкову купюру i вклала її в долоню прем’єр-мiнiстра.
    — Я програла парi, — пояснила вона. — I дуже рада цьому. Ми маємо намiр доручити вам украй важливе й вiдповiдальне завдання, капiтане Матусевич. На свiтi є лише двоє людей, здатних упоратися з ним. I один iз них — ви.


    8

    А потiм нас iз Анн-Марi вигнали втришия.
    Я, звiсно, висловилася фiґурально. Фiзичного насильства нiхто не застосовував, просто нам тонко натякнули, що наша присутнiсть при розмовi з батьком зовсiм не обов’язкова, i запропонували зайнятися своїми справами. До цих справ належало:
    а) мiй вiзит до канцелярiї тутешнього представництва земного Ґенштабу для офiцiйного зарахування на службу до Вiйськово-Космiчних Сил Землi;
    б) наше з Анн-Марi прибуття в розпорядження Управлiння Спецiальних Операцiй, де нас мали внести до списку особового складу, поставити на утримання й видiлити житло;
    в) все iнше, пов’язане з пунктами „а“ i „б“: отримання необхiдних документiв та реквiзитiв, обмундирування й табельної зброї, облаштування на нових квартирах, знайомство з начальством i майбутнiми колеґами та iнше;
    г) вiзит до медсанчастини УСО, де ми пройдемо передбачений у таких випадках медогляд i пiддамося обiцянiй „м’якiй“ психообробцi — як запевнила панi президент, це зовсiм не страшно i лише трiшки неприємно.
    Отож справ дiйсно не бракувало, та все ж було трохи прикро, що мене так безцеремонно виставили за дверi на найцiкавiшому мiсцi розмови. Анн-Марi вiдчувала те саме, але вмiло ховала це пiд маскою байдужостi — давався взнаки есбешний вишкiл.
    А втiм, уже незабаром я геть-чисто забула про свою досаду, захоплена приємними для себе клопотами. У канцелярiї мене обслужили за першим розрядом, нiби я була щонайменше командором, а то й капiтаном. Безумовно, на спiвробiтникiв справило неабияке враження, що чин мiчмана присвоїв менi сам верховний головнокомандувач, тому повелися зi мною вельми запопадливо. Вся бюрократична тяганина була зведена до мiнiмуму, i протягом пiвгодини я отримала на руки офiцерське посвiдчення, табельний пiстолет-паралiзатор, службову кредитку, копiю наказу про моє переведення в УСО, комплект ранґових вiдзнак та iменних планок для всiх видiв обмундирування, а також направлення до господарської частини, де мене мали забезпечити тим самим обмундируванням.
    На той час Анн-Марi вже встигла збiгати в розташування ґаллiйського Ґенштабу за наказом про своє переведення, i в госпчастину ми пiшли разом. Там з мене зняли всi мiрки й незабаром виклали передi мною цiлiсiньку гору новенького, в пластикових пакетах одягу. Вольовим зусиллям я подолала спокусу одягти парадний мундир i зрештою зупинила свiй вибiр на повсякденнiй робочiй формi — штанах i сорочцi кольору хакi. Перевдягнувшись, я пристебнула до пояса кобуру з паралiзатором, прикрiпила на петлицях комiра мiчманськi значки й почепила справа на грудях iменну планку. Решту речей, включно з моєю колишньою курсантською формою, я склала в невеликий контейнер, щоб залишити його на зберiгання, поки влаштуюся на мiсцi своєї служби.
    — Нi, не так, — зупинила мене Анн-Марi. — Ти ще не збагнула, куди ми потрапили.
    Вона переклала контейнер на платформу для доставки вантажiв i проказала в мiкрофон:
    — УСО, житловий вiдсiк молодшого командного складу, каюта мiчмана Леблан.
    Я чекала, що комп’ютер, зробивши запит у станцiйнiй базi даних, видасть повiдомлення про помилку, але цього не сталося. Пiдхоплений ґравiтацiйним полем контейнер слухняно пiрнув у люк вантажної шахти i зник, а на екранi дисплея висвiтився текст: „Вiдправлено за призначенням.“
    — Ось бачиш, — сказала Анн-Марi. — Тут усе робиться оперативно, без тяганини. Ми ще не встигли представитися начальству, а нам уже надали житло. Ну гаразд, ходiмо. Будемо представлятися.
    Ми попрямували хитросплетiннями коридорiв до сектора, де розташувалося Управлiння Спецiальних Операцiй. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися офiцери, сержанти й рядовi — здебiльшого ґаллiйцi й земляни, та нерiдко траплялися барнардцi, славоньцi, замбезiйцi, а iнколи й вiйськовослужбовцi iнших людських свiтiв. Бiльшiсть iз них мали нижче вiд Анн-Марi звання, тому вiтали нас першими. Я вiдповiдала їм залежно вiд їхнього ранґу — саме так, як було прийнято в земному флотi.
    Анн-Марi скоса поглядала у мiй бiк i легенько всмiхалася. Нарештi не втрималася.
    — Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.
    — Чим? — запитала я.
    — Передовсiм вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймнi вихiдний.
    — Я так i збиралася вчинити, — чесно вiдповiла я. — А потiм передумала.
    — Чому?
    — Ну, уявила собi, як iду поруч iз вами в новенькому бiлому кiтелi з блискучими нашивками на погонах, а зустрiчнi поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогоднi вперше надягла офiцерський мундир.“
    Усмiшка моєї супутницi поширшала.
    — А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мiчмана, який з дня на день стане лейтенантом.
    Я промовчала, оскiльки не зрозумiла — всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марi тим часом вела далi:
    — Одразу видно, що ти одержима вiйськовою кар’єрою. Iншi сприйняли б твiй ентузiазм за звичайну юнацьку екзальтованiсть, та тiльки не я. Бо бачу в тобi спорiднену душу. Сама я в твої роки була точнiсiнько така. Для мене стало справжньою траґедiєю, коли пiсля школи я завалила вступнi iспити до вiйськової академiї.
    — О-о... — спiвчутливо протягла я. — А що було потiм?
    — Тодi я пiшла до унiверситету, вчилася за фахом „мережевi комунiкацiї“, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рiвнi — не хотiла гробити собi мозок вживленням iмпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкiнцi третього курсу менi вдалося вийти на ретельно законспiровану ґрупу аґентiв-п’ятдесятникiв, яких проґавила наша контррозвiдка.
    Я глянула на Анн-Марi з захопленням.
    — Нiвроку ж! А я й не знала.
    — Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене вiдразу взяли на службу в СБ, а пiсля проходження офiцерських курсiв присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вiсiм, напередоднi операцiї „Визволення“, мене пiдвищили до капiтан-лейтенанта й зарахували до ґрупи безпеки, що обслуговувала станцiї зi стискувачами каналiв. Та й у наступнi сiм рокiв моя кар’єра розвивалася по висхiднiй. За рiк-пiвтора я розраховую отримати перший ранґ, а далi... — Анн-Марi змовницьки пiдморгнула менi. — Далi подивимось. Може, я стану першою жiнкою в чинi адмiрал-фельдмаршала.
    „Ого!“ — подумала я. — „Ми таки справдi спорiдненi душi. Добре хоч не конкуренти: вона служить у ґаллiйському флотi, а я — в земному.“
    При входi до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвiдки. Мабуть, i тут були попередженi про поповнення особового складу Управлiння. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрiчного, сподiваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом iз батьком. Проте знайомi менi не траплялися, що, втiм, i не дивно — адже за останнi сiм рокiв Управлiння Спецiальних Операцiй перетворилося з невеликого пiдроздiлу флотської розвiдки на величезну самодостатню орґанiзацiю, що безпосередньо пiдпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельнiсть його особового складу зросла мало не в сотню разiв.
    Коли ми пiдiймалися лiфтом на ярус, де розташувався штаб, Анн-Марi знову заговорила:
    — А твiй вiтчим, схоже, начисто позбавлений амбiцiй. Його високо цiнують у керiвництвi, вiн давно мiг би стати адмiралом, командувати бриґадою, а то й дивiзiоном, але йому це нецiкаво. У нього вiдсутнє честолюбство.
    — По-перше, ви помиляєтеся, — сказала я, — щодо амбiцiй i честолюбства. I те, й друге вiн має, просто ще не награвся в зоряного капiтана.
    — Як це?
    — Ну, розумiєте, до тридцяти шести рокiв батько жив мрiями про зорi, космiчнi польоти. Нам з вами важко уявити, як вiн страждав увесь цей час. Ми не були прикутi до планети, над нами не лiтали станцiї чужинцiв, наше небо завжди було вiльне. А батько... Нi, це не можна висловити словами. Треба було бачити його обличчя, коли вiн уперше вийшов у космос. Вiдтодi минуло понад сiм рокiв, але вiн досi перебуває... навiть не знаю, як це назвати. У станi ейфорiї, чи що. Вiн не хоче думати про кар’єру, бо всi його думки зайнятi космосом. Гадаю, вiн просто боїться, що просування по службовiй драбинi зашкодить йому вповнi насолоджуватися польотами.
    — Зрозумiло, — сказала Анн-Марi, виходячи з лiфта. — У певному сенсi вiн ще хлопчисько.
    — Так, можливо.
    — Але ти сказала „по-перше“. А що по-друге?
    — По-друге, — трохи зам’явшись, вiдповiла я, — маю до вас прохання: не називайте його моїм вiтчимом. Це слово дещо... е-е, ображає мене. Вiн мiй батько, i все тут. Так я думаю про нього, так його сприймаю.
    Анн-Марi кивнула.
    — Добре, врахую твоє побажання.
    Хоча навряд чи вона зрозумiла мене. Я й сама не завжди себе розумiла. Я цiлком усвiдомлювала, що чоловiк, якого зараз називаю батьком, i той, хто в дитинствi гойдав мене на руках, — рiзнi люди. Проте своїм єством не вiдчувала мiж ними жодних вiдмiнностей. Коли сiм рокiв тому я зустрiла в аеропорту Нью-Калькутти незнайомця, надзвичайно схожого на мого покiйного батька, Жофрея Леблана, то я... Просто не знаю, як пояснити, що тодi зi мною коїлося. Це було як удар блискавки. I тiєї митi для мене сталося диво — мiй батько воскрес...
    А от мама, на жаль, сприйняла все iнакше. Для неї мiй новий батько залишався чужим. Вона намагалася звикнути до нього, змиритися з цiєю замiною, але в неї нiчого не виходило. Це дуже мене засмучувало. Iнодi менi плакати хотiлось вiд того, що в нас так i не вийшло нормальної сiм’ї.



    9

    Начальника Управлiння Спецiальних Операцiй, адмiрала Лефевра, на мiсцi не було. Як повiдомив його секретар, близько години тому його викликав адмiрал-фельдмаршал Дюбарi. Зiставивши час, ми з Анн-Марi легко здогадалися, куди пiшов Лефевр i з ким зараз розмовляє. Судячи з усього, батьковi збиралися доручити справдi важливе завдання — напевно, пов’язане з нинiшньою кризою. Причому, за словами мадам Петi, вiн був одним iз двох, хто мiг упоратися з цiєю справою. Ну й ну! Цiкаво, хто ж другий?... Я була заiнтриґована.
    Замiсть Лефевра нас прийняв його заступник, контр-адмiрал Сiмоне. Вiн виконав усi необхiднi формальностi у зв’язку з нашим зарахуванням до УСО, трохи поговорив з нами на рiзнi теми (так би мовити, для попереднього знайомства з новими пiдлеглими), а потiм вiдправив нас до медсанчастини для стандартного огляду й подальшої психообробки.
    Як i обiцяла мадам Петi, нiчого страшного в цьому не було. На встановлення психоблоку пiшло не бiльше пiвгодини; вся процедура проводилася через звичайний ментошолом, без застосування тимчасових нейрошунтiв, як при глибинному психокодуваннi. Протягом усього часу менi паморочилося в головi, перед очима спалахували iскри й пропливали кольоровi плями, а кiлька разiв мене трохи не знудило. Та загалом усе пройшло нормально — я очiкувала набагато гiршого.
    Коли справу було зроблено, лiкар-психолоґ вiдпустив свого асистента, зняв з мене шолом i запитав:
    — Ну, як почуваєтеся?
    — Та нiби непогано, — вiдповiла я, труснувши головою. — Щоправда, думки плутаються. Як пiсля довгого перебування у кiберпросторi, тiльки дужче.
    — Це цiлком нормально, — запевнив мене лiкар. — Невдовзi все мине. Поки сидiть, не вставайте. Зараз ми перевiримо, як дiє ваш блок.
    Вiн закрiпив на моїх скронях сенсорнi датчики i влаштувався за столом перед комп’ютерним термiналом.
    — Насамперед, мадемуазель, ви повиннi мати на увазi, що така психообробка не ґарантує збереження таємниць, у якi вас буде посвячено згiдно зi службовими обов’язками. З вас їх можна буде витягти iз застосуванням „наркотикiв правди“ або банальних фiзичних тортур; також вам нiщо не завадить розповiсти про них за власним бажанням. Сучасна медицина ще не має в своєму розпорядженнi засобiв надiйного блокування тих чи iнших секретiв, не завдаючи непоправної шкоди мозковiй дiяльностi. На жаль, людський розум не такий стiйкий, як у нереїв-п’ятдесятникiв, що здатнi витримати найглибше психокодування без вiдчутних наслiдкiв для якостi розумових процесiв. Але, з iншого боку, в нас гнучкiше й динамiчнiше мислення, нiж у них... Утiм, досить про чужинцiв, повернiмося до вашого блоку. Це не психокодування як таке, а лише щось схоже на запобiжник. Вiн попереджатиме вас про те, що деякi вiдомостi не пiдлягають розголошенню. Причому це стосується не лише службових таємниць, а й особистих. Ось, наприклад, опишiть менi свiй перший сексуальний досвiд.
    Заскочена зненацька, я розгубилася, не знаючи, що й сказати. Глянувши на датчики, лiкар здивовано насупився, гмикнув i провiв швидкi манiпуляцiї з консоллю. Я могла дати руку на вiдсiч, що вiн гортав мою медичну картку в пошуках звiту ґiнеколоґа. Потiм багатозначно промовив „ага" i зачудовано глипнув на мене, мов на якесь диво природи.
    Я ледве втрималася вiд глузливої посмiшки. Мабуть, дядечко навiть уявити не мiг, що симпатична дев’ятнадцятирiчна дiвчина ще може залишатися незайманою.
    — Гм-м... — протяг вiн. — Та-ак... Ну, гаразд. Тодi розкажiть менi щось таке, про що я знати не повинен.
    Я подумала про iншi ґалактики. О, тепер подiяло!..
    Лiкар задоволено кивнув.
    — Чудово. Що ви вiдчули?
    — Ну, наче хтось тихесенько прошепотiв менi на вухо: „Обережно!“
    — Так-так, чiтко виражена вербальна реакцiя, — констатував вiн. — Це добре. Конкретнi прояви дiї блоку iндивiдуальнi й залежать вiд специфiчних характеристик особистостi. У головi одних дзвенить дзвiночок, iншi вiдчувають, як їхнi думки натрапляють на якийсь бар’єр, а iнодi, хоч таке трапляється вкрай рiдко, бувають соматичнi реакцiї на зразок утруднення дихання або легкого зубного болю. Спочатку я був подумав, що у вас якраз останнє, але... Словом, усе гаразд. Психообробка пройшла успiшно. Тепер iдiть-но прогуляйтеся годинки зо три, — швидкий погляд на хронометр, — до сiмнадцяти нуль-нуль. Обов’язково пообiдайте, поспiлкуйтеся зi своїми новими товаришами, а потiм повертайтеся сюди — на той час блок має закрiпитися, i тодi я ґрунтовно перевiрю, як вiн функцiонує. Йти на доповiдь до начальства не треба, ви ще перебуваєте у розпорядженнi медсанчастини.
    Вийшовши з кабiнету психолоґа, я побачила у приймальнi Анн-Марi, що сидiла в крiслi й переглядала якусь електронну книгу. Блок їй поставили ще ранiше, проте вона вирiшила дочекатися мене. Чи то просто за компанiю, чи то вважала, що я не обiйдуся без її опiки.
    — Ну як, нормально? — запитала Анн-Марi.
    Я кивнула.
    — Так, нормально.
    — От i добре. Може, сходимо перекусимо?
    — Iз задоволенням.
    Коли ми вийшли з територiї медсанчастини, я поцiкавилася:
    — А яка у вас реакцiя? Як дiє ваш блок?
    — Цiлком стандартно, звичайний дзвоник. А в тебе?
    — Лiкар назвав це вербальною реакцiєю.
    — Справдi? — Анн-Марi трохи заздрiсно глянула на мене. — Здорово!
    — Чому здорово?
    — Бо рiдко зустрiчається. Поки тобою займалися, я дещо дiзналася про це. Вербальна реакцiя свiдчить про високий творчий потенцiал особистостi в поєднаннi з розвинутою уявою й аналiтичним складом розуму.
    Я зашарiлася. Ну, припустiмо, про творчий потенцiал, розвинуту уяву й аналiтичний склад розуму я знала й ранiше, з численних тестiв. Та все одно було приємно почути зайве пiдтвердження.
    — Пообiдаємо в найближчому офiцерському клубi, — запропонувала Анн-Марi. — А заразом i потусуємося серед усовцiв у неформальнiй обстановцi. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно дiставати нас не будуть. Тiльки май на увазi: в таких клубах статутнi взаємини не дiють. Честь старшим за званням не вiддавай i не чекай, що тобi салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно вiд їхнього вiку, а не чину. Це, звiсно, не стосується адмiралiв, але в офiцерськi клуби вони навiдуються рiдко.
    — Спасибi за попередження, — сказала я з усмiшкою. — Менi це вiдомо. Мiй батько теж офiцер.
    У клубi, що являв собою гiбрид кафе, бару й iгрового салону, справдi було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обiдали семеро офiцерiв, ще двоє сидiли бiля стiйки автоматичного бару й пили коктейлi, а в протилежному кiнцi просторого залу четверо чоловiкiв, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всi вони були в ґаллiйськiй вiйськовiй формi.
    Коли ми увiйшли, присутнi привiтали нас ввiчливими кивками, i лише один з тих, що сидiли за стiйкою бару, хлопець рокiв двадцяти п’яти, з ранґовими вiдзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:
    — Ага! Мабуть, це тi самi новачки.
    Поставивши на стiйку недопитий коктейль, вiн зiскочив зi стiльця, пiдiйшов до нас i церемонно вклонився:
    — Моє шанування, любi панi. Ласкаво просимо до нашої команди.
    Що правда, то правда, офiцерський клуб — особливе мiсце. За його межами цей хлопець не посмiв би так фамiльярно звертатися до Анн-Марi, яка носила на погонах три широкi золотi нашивки.
    Представлятися один одному потреби не було — iменнi планки говорили самi за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за „С“, можна було тiльки гадати (найiмовiрнiше, „Серж“ — дуже поширене ґаллiйське iм’я), проте серед вiйськових вважалося за норму звертатися до колеґ на прiзвище або за званням.
    Арсен змiряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мiй вiк, i напiвзапитливо мовив:
    — Ще один комп’ютерний вундеркiнд, га?
    — Помиляєтеся, старлею Арсен, — вiдповiла я i, нiби ненавмисно вiдкинула волосся з правої скронi, демонструючи вiдсутнiсть iмпланта. — Я пiлот-навiґатор.
    — О! Та невже? I скiльки ж годин ви налiтали, мадемуазель?
    — Понад двi з половиною тисячi, — вiдповiла за мене Анн-Марi, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивiльних суднах ще й час, який я провела на „Зорi Свободи“, коли корабель пiд моїм контролем (але не керуванням) летiв вiд Дзети Девакi до Магаваршi. — З них двi тисячi в бойовiй обстановцi.
    Лейтенант стушувався. Навiть тут, у клубi, вiн не наважився ставити пiд сумнiв слова старшого за званням. Тим часом один з картярiв, капiтан третього ранґу, за вiком ровесник Анн-Марi, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.
    — Побий мене грiм! — вигукнув вiн, наблизившись. — Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!
    Напис на планцi свiдчив, що його звати Сен-Клер. Iм’я менi нi про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.
    — Пробачте, корвет-капiтане*... — почала я невпевнено, але потiм згадала. — Ага! Я бачила вас на батьковому похоронi.
    * Корвет-капiтан (capitaine de corvette) — капiтан 3 ранґу.
    — Ваша правда, мiчмане. — Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на анґлiйський менер: „енсiн“, щоб пiдкреслити його вiдмiннiсть вiд французького „ансень“. — Менi випала честь служити пiд керiвництвом капiтана Леблана. На жаль, недовго, лише три мiсяцi.
    У його командi я був бортiнженером, але для того фатального завдання мене замiнили бiльш досвiдченим офiцером.
    Чи то менi лише здалося, чи в його голосi й справдi пролунали винуватi нотки. Вiн нiби вибачався, що не загинув разом iз моїм батьком. Все-таки дивно влаштованi люди — бува, картають себе за вигаданi грiхи, наче справжнiх їм бракує. Часом i я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою...
    Сен-Клер ввiчливо привiтався з Анн-Марi i знову звернувся до мене:
    — Отже, вам одразу пiсля школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нiчого робити в академiї серед шмаркачiв, якi знають про вiйну лише з фiльмiв та вiртуальностей.
    На цей час нас оточили решта присутнiх у клубi офiцерiв. Посипалися запитання. Але капiтан Сен-Клер рiшуче припинив їх:
    — Стривайте, панове, не все вiдразу. Пiзнiше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обiд. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапiв. Їм варто пiдкрiпитися. I пропустити по чарочцi для розрядки.
    Чоловiки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обiцяну Сен-Клером iсторiю, а офiцiант отримав замовлення на два стандартних обiди й буквально за пiвхвилини повернувся з вiзком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен принiс з бару двi кришталевi чарки, наповненi бурштиново-золотистою рiдиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядьковi Клоду. Найпевнiше, це й був коньяк. Ґрамiв по п’ятдесят у кожнiй чарцi, не менше. А може, й усi сiмдесят п’ять.
    — Випийте, — порадив капiтан Сен-Клер. — Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки — додаткова перевiрка для блоку.
    Ага, легко сказати. Я в життi ще не пила нiчого мiцнiшого за шампанське. А раптом блок не витримає i „злетить“? I я розпатякаю про iншi ґалактики...
    „Гей, обережно!“ — прошелестiло в моїй головi. — „Секрет.“
    Сама знаю, що секрет. Нiчого нагадувати... Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить“, то грiш йому цiна. Перевiрка таки не зашкодить. Сподiваюся, вiд однiєї чарки я не сп’янiю як чiп. Це було б занадто.
    Глибоко видихнувши, я вслiд за Анн-Марi залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло менi гортань, i я поквапилася запити його соком. А загалом нiщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточеннi й охоче налягла на їжу.
    А капiтан Сен-Клер почав розповiдати мої пригоди семирiчної давнини. Iншi офiцери уважно слухали його, i дедалi гострiше я вiдчувала на собi їхнi сповненi поваги погляди.
    Формально моя iсторiя не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд i вище вiйськове командування вирiшили не розголошувати її, щоб не провокувати iнших пiдлiткiв на схожi витiвки. Серед ґаллiйських школярiв i так вистачало шибайголiв, якi знай намагалися тайкома проникнути на вiйськовi кораблi, а мiй вдалий приклад цiлком мiг призвести до справжньої пошестi „космiчних зайцiв“. За iнших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тодi вiдбулося скiльки епохальних подiй, що справу благополучно зам’яли, i про неї навiть побiжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю „За доблесть“ — щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналiстами. Я не похвалялася жодного разу.
    Коли Сен-Клер закiнчив свою розповiдь, присутнi пiсля недовгого обговорення зiйшлися на думцi, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полiзла, куди не слiд, так i нагороди за дiї в критичнiй ситуацiї. Також вони погодилися з тим, що менi не потрiбно вчитися в академiї для отримання офiцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввiчливостi.
    А взагалi, менi дуже сподобалися усовцi. Втiм, вони подобалися менi й ранiше — ще за життя мого першого батька до нас додому iнодi заходили його колеґи, й щоразу я радо спiлкувалася з ними. Але то було сприйняття зi сторони, до того ж дитяче: дорослi дядечки й тiтоньки, оповитi ореолом таємничостi й героїзму, якi виконували найнебезпечнiшi та найвiдповiдальнiшi завдання, були в моїх очах напiвбогами. А тепер я подорослiшала, стала сприймати все в iншому свiтлi, i люди, якi сидiли поруч зi мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професiйному рiвнi — iнакше не працювали б в УСО.
    Незабаром зайшла мова про недавнi подiї, i ми дiзналися останнi новини з фронтiв. Ґаббари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стiйко. Вони, звiсно, були готовi до такого розвитку подiй, оскiльки добре знали злостиву вдачу своїх колишнiх соратникiв по антилюдськiй коалiцiї. Iншi члени Четверного Союзу — п’ятдесятники, дварки i хтони, — хоча й були захопленi зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людськi планети, що перебували пiд їхнiм контролем. Для них цi свiти й люди, якi там проживали, становили неабияку цiннiсть. Вони були для них козирною картою в протистояннi з рештою людства, запорукою їхньої вiдносної безпеки, ґарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходiв, до яких ми вдавалися, воюючи з iншими чужинцями — насамперед з ґаббарами.
    Нiхто з присутнiх не знав напевно, чи збираються нашi вiйська скористатися ситуацiєю i спробувати звiльнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усi присутнi погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразi атаки ґаббарiв дуже масованi, й наше втручання цiлком могло зiграти їм на руку. А от згодом, коли обидвi сторони добряче пошарпають одна одну й розiйдуться зализувати рани, тодi iнша рiч...
    Ну й, звiсно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дiй — знищення альвами системи Джейхани. Ця подiя шокувала багатьох людей, але наше керiвництво, як завжди, було на висотi й оперативно розсекретило частину iнформацiї про странґлетний запал, недвозначно давши зрозумiти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищi урядовi й вiйськовi чини сушили голови над тим, як пiдготувати суспiльство до наступної порцiї правди — що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всiй Великiй Маґеллановiй Хмарi пройде ланцюгова реакцiя. Нам, певна рiч, наказали тримати язика за зубами.
    Саме тому ми з Анн-Марi мовчали, не беручи участi в дискусiї про те, якi додатковi заходи безпеки слiд ввести у зв’язку з появою в альвiв цiєї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досi ми жодного разу не застосували странґлетний запал проти ґаббарiв, обмежившись лише ґлюонними бомбами. Капiтан Сен-Клен звелiв йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керiвництво розраховувало притримати цей козир до звiльнення всiх людських планет. А потiм, на його думку, ми б одним махом покiнчили з усiма чужинцями, влаштувавши у кожнiй з їхнiх систем (яких загалом понад три тисячi) вибух Наднової.
    Сама по собi iдея була непогана — проте нездiйсненна. Застосувати в межах Ґалактики странґлетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й вiддаленому майбутньому. Ми на це нiколи не пiдемо. Альви також: вони хоча й волохатi покидьки, та не йолопи й не самогубцi. Одна справа — запустити ланцюгову реакцiю вибухiв зiрок у Великiй Маґеллановiй Хмарi, де пiсля вигнання людей неподiльно владарювали ґаббари, зовсiм iнша — пiдпалити власний дiм.
    Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихiд. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод — шлях до iнших ґалактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рiдною Ґалактикою... Ось тiльки цiкаво, як нашим ученим вдалося „пробити“ канали третього роду, адже для цього потрiбна сила-силенна енерґiї. I ще одне: дiлянки входу-виходу таких каналiв мають дiаметр лише кiлька метрiв. Припустiмо, з боку входу їх можна розширити — приблизно за тiєю ж технолоґiєю, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тодi бути з протилежним кiнцем каналу? Та ще задачка...
    Усi цi думки в поєднаннi з легким алкогольним сп’янiнням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у головi раз у раз нагадував менi про обережнiсть, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокiйно сприймати застереження. Думати вiн не заважав — i це було найголовнiше.
    Три години в товариствi нових колеґ промайнули непомiтно. Час вiд часу з’являлися новi офiцери, ми знайомилися, розмовляли, а пiд кiнець до клубу зайшли кiлька старих усовцiв, що працювали з моїм рiдним батьком й iнодi бували в нас удома. Вони дуже зрадiли нашiй зустрiчi й висловлювали своє задоволення (сподiваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом iз ними. Особливо мене потiшило їхнє ставлення до мене — не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зi мною на рiвних, дарма що я була набагато молодшою вiд них i за вiком, i званням.
    Що не кажiть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летiла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у вiйськовiй академiї. Ще тиждень тому це здавалося менi вершиною мрiй, зате зараз я здригалася вiд самої думки, що могла б згаяти цiлих чотири роки на навчання. А так я вже офiцер, i на той час, коли мої однолiтки закiнчать академiю, напевно стану лейтенантом. Повним лейтенантом, без додатку junior grade*. На вiйнi здiбна й iнiцiативна людина швидко рухається кар’єрною драбиною — а саме цих якостей у мене вдосталь.

    * Lieutenant junior grade — молодший лейтенант. У Земних ВКС це наступне пiсля мiчмана (ensign) офiцерське звання.
    Нi, безсумнiвно, я маю подякувати дядьковi Клоду за його необережнiсть. I неодмiнно зроблю це при зручнiй нагодi.



    10

    Психолоґiчнi тести показали, що мiй блок працює нормально. На той час, коли з медичними питаннями було покiнчено, повернувся адмiрал Лефевр i викликав нас з Анн-Марi до себе. Зi мною вiн розмовляв недовго i невдовзi вiдпустив, видавши звiльнення на добу, щоб я могла як слiд вiдпочити, влаштуватися на новому мiсцi й залагодити решту справ.
    А от Анн-Марi начальник УСО попросив затриматися, i його вигляд свiдчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вiльного часу й насамперед зателефонувала батьковi. Вiн негайно вiдповiв на мiй виклик, проте вiдразу вибачився, що не зможе придiлити менi уваги, бо зараз зайнятий i звiльниться не ранiше нiж за кiлька годин. Ми домовилися зв’язатися пiзнiше, i я вирушила оглядати своє житло.
    Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замiсть звичайного душу, iндивiдуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростiшi синтетичнi страви й напої, а також невеликим порталом станцiйної мережi вантажних комунiкацiй, через який можна було вiдправляти й отримувати малоґабаритнi контейнери зi всякою всячиною. Два такi контейнери вже чекали на мене в спецiальнiй нiшi — один з них був той самий, що його ми з Анн-Марi вiдправили зi складу обмундирування, а в другому були мої особистi речi з „Зорi Свободи“. Там же я знайшла коротку записку: „Мої вiтання, мiчмане Леблан“. I пiдпис: „Лейтком Л. Сiґурдсон, капiтан З.С.“.
    Я всмiхнулася. Лайфа також можна привiтати — вiн отримав довгождане звання лейтенанта-командора i нарештi став капiтаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього вiдiбрали улюблену iграшку. Мабуть, вiн розраховував, що й надалi командуватиме „Зорею Свободи“, тiльки тепер уже в складi Управлiння Спецiальних Операцiй. Але нi, не вигорiло. Цiкаво, що дадуть йому натомiсть? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу „АВ“. А може, й „АА“.
    Я тимчасово переклала всi свої речi на лiжко, вiдправила порожнi контейнери на склад i взялася наводити шмон у каютi. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в iдеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, пiсля чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гнiздечко, що несло на собi вiдбиток моєї неповторної iндивiдуальностi.
    Впоравшись iз цiєю справою, я прийняла ванну — а це було зовсiм не зайвим пiсля всiх медичних процедур в поєднаннi з чаркою коньяку. А потiм, посвiжiла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилицi волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалi (видовище було просто супер), я влаштувалася перед термiналом, увiмкнула вiдеозапис i почала диктувати листа для мами.
    Певна рiч, усiєї правди я їй не розповiла. Повiдомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцiєю) отримала офiцерське звання i тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, якi треба переслати сюди з дому, i попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнiвiв, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тiльки сподiватися, що вона не влаштує менi жалiсної сцени на зразок тiєї, коли я, всупереч всiм її умовлянням, подала заяву в Анаполiс. Проте дядьковi вона напевно висловить усi свої претензiї. Я йому, неборацi, не заздрю — коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всiма силами прагнула вберегти вiд вiйськової служби, що вже вiдiбрала в неї i батька (цебто мого дiда), i чоловiка (мого рiдного батька). Мама не була пацифiсткою, просто не хотiла втратити й мене. Я її чудово розумiла, але нiчого вдiяти не могла — служити у вiйськовому флотi було мрiєю всього мого життя...
    Надиктувавши листа, я надiслала його за призначенням. Тепер сиґналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналiв першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потiм ще три години, щоб досягти Землi. Я швидко пiдрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом — мама зараз мешкала в Москвi, працюючи головним архiтектором проекту реставрацiї зруйнованого ґаббарами храму Христа-Спасителя. Оскiльки вона прокидалася не ранiше восьмої, то вiдповiдi вiд неї слiд було чекати як мiнiмум годин за десять.
    Ще деякий час я сидiла перед термiналом, прикидаючи, кому з друзiв i подруг надiслати звiстку. Вони просто луснуть вiд заздрощiв, коли побачать мене в новенькому офiцерському мундирi!..
    Проте цю iдею довелося вiдкласти на майбутнє, бо до мене, нарештi, завiтав батько. Вiн окинув чiпким поглядом обстановку каюти й з усмiшкою промовив:
    — Гарно ти влаштувалася. I форма тобi личить, нiби в нiй народилася. Як самопочуття?
    Я зрозумiла, що вiн питає про психоблок.
    — Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?
    — Щойно починаю звикати, — вiдповiв батько, влаштовуючись у крiслi в кутку каюти. — Я до тебе просто з медсанчастини.
    — Голодний?
    — Не дуже, але вiд кiлькох сандвiчiв не вiдмовлюся.
    Я пiдiйшла до автомата, замовила сандвiчi та два стакани томатного соку.
    — Пiсля психообробки радять випити трохи спиртного, — сказала я, повертаючись iз пiдносом, — але в мене нiчого немає.
    — Не бiда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз менi не можна напиватися, я при виконаннi. За три години пройду повторний медогляд, а потiм почнеться звична передстартова метушня.
    — Ох! — засмутилася я, хоча й очiкувала на щось подiбне. — Вiдлiтаєш на завдання?
    — Так. — Батько проковтнув сандвiч i запив його ковтком соку. — Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до вiдльоту.
    — Авжеж, тату, я вiльна, я... А куди ти летиш? Надовго?
    Вiн з жалем похитав головою.
    — Вибач, це не пiдлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретностi. Ти служиш в УСО.
    Я скрушно зiтхнула.
    — Так, розумiю... А що буде зi мною?
    — Наскiльки менi вiдомо, пiсля добового звiльнення ти отримаєш призначення пiлотом-стажистом на крейсер класу „AВ“. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кiлька мiсяцiв, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пiлотом.
    Гм, крейсер класу „АВ“, це зовсiм непогано. Навiть бiльше нiж непогано. „А“ означає, що корабель належить до катеґорiї важких крейсерiв, а „В“ — другий розряд за боєздатнiстю. П’ятеро основних пiлотiв, двоє навiґаторiв, цiла команда iнженерiв, шiстнадцять окремих артилерiйських розрахункiв, ескадрилья шатлiв-винищувачiв з вiдповiдним особовим складом, полк космiчної пiхоти... Словом, здорово! Можна не сумнiватися, я себе добре зарекомендую. А рокiв через п’ять доберуся до крiсла першого пiлота. Ну, мiнiмум, другого — а у флотському табелi про ранґи це не гiрше, нiж бути капiтаном корвета.
    Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам — служити пiд безпосереднiм керiвництвом близького родича...
    Мої роздуми перервала мелодiйна трель дзвiнка. На екранi дверного монiтора виникло обличчя Анн-Марi.
    — Теж зайшла попрощатися, — прокоментував батько.
    Я впустила Анн-Марi в каюту, i та просто з порога заявила:
    — Я буквально на хвилинку, щоб запитати... — Тут вона побачила батька, завмерла в положеннi „струнко“ й вiддала честь. — Бриґадир-адмiрал, сер!
    Хай менi бiс, яка ж я роззява! Тiльки зараз я звернула увагу, що в петлицях батькiвської форменої сорочки замiсть звичних орлiв красуються срiбнi зiрки. I на iменнiй планцi вже написано не CAPT, а CMDR. Звiсно, були б у нього погони, я вiдразу помiтила б рiзницю, але це нiскiльки мене не виправдовувало. Я мусила помiтити в будь-якому разi.
    „Ось тобi, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити пiд керiвництвом родича,“ — подумалося менi. — „Ти бачиш у ньому не старшого офiцера, не командира, а любого татуся...“
    Батько скривився.
    — Вiльно, фреґат-капiтане. I забудьте про адмiрала. Я просто коммодор. Нi риба, нi м’ясо, щось на кшталт альвiйського надполковника. — Вiн посмiхнувся. — Пiд час нашої зустрiчi контр-адмiрал Сiмоне зиркнув на мене спiдлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зiрочку.
    Зазначу, що всi непорозумiння iз зайвою зiркою у земних адмiралiв були викликанi тим, що в ґаллiйськiй вiйськовiй iєрархiї вiдсутнiй аналоґ чину коммодора. У флотi Терри-Ґаллiї цьому званню вiдповiдала посада командира бриґади, яку займав або капiтан першого ранґу, або контр-адмiрал, залежно вiд обставин. У першому випадку такого офiцера називали бриґадиром-капiтаном, а в другому — бриґадиром-адмiралом.
    Нарештi я оговталася i, не соромлячись присутностi Анн-Марi, поцiлувала батька в щоку.
    — Вiтаю з пiдвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бриґадою? Чи лiнкором?
    — Поки нi те, нi iнше. Наразi маю особливе завдання.
    Анн-Марi запитливо подивилася на нього.
    — То Рашель не в курсi?
    На батьковому обличчi явно вiдбилося сум’яття.
    — Звiсно, нi. I не повинна. Самi розумiєте, це секретна мiсiя.
    — Але, сер... Так, безперечно.
    Мiж цими „але, сер“ i „так, безперечно“ трапилася одна рiч: батько повернув голову й крадькома вiд мене пiдморгнув Анн-Марi. Але вiн не врахував однiєї обставини — я побачила це в настiнному дзеркалi.
    — Здається, — промовила я, пильно дивлячись на батька, — дехто тут має мене за дурненьку. В чiм рiч, панове старшi офiцери? Щодо чого я не в курсi?
    Батько знiяковiв, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати вiд мене, а часом (i, певна рiч, заради мого ж добра) брехати менi.
    Анн-Марi сказала:
    — Даруй, Рашель, виникло непорозумiння. Зi слiв адмiрала Лефевра я зрозумiла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє iм’я в нашiй розмовi не згадувалося, просто... деякi обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.
    — Отже, деякi обставини, — повторила я i знову подивилася на батька. — Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи нi? Тiльки чесно.
    Вiн потупив очi.
    — Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потiм вiдхилили.
    — Можна запитати чому?
    — Через нашi родиннi зв’язки. Я керуватиму операцiєю, а ти — моя донька. Хоч i прийомна, та все одно донька.
    Я зiтхнула. Що тут скажеш, залiзний арґумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родиннi зв’язки статутним взаєминам.
    Хоча нi, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керiвника операцiї. А отже, у справi присутнi певнi обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Iнакше про мене навiть не йшлося б.
    — Цiкаве питання, — задумливо промовила я, нi до кого конкретно не звертаючись. — Хто ж перший виклав мiркування щодо родинних зв’язкiв?
    Батько ще дужче знiяковiв. Проте вiдповiв:
    — Ну... Власне, я.
    — I якi були вашi мотиви, сер? Ви побоювалися, що нашi стосунки зашкодять справi, чи дбали про мою безпеку?
    Цього разу вiн промовчав. Тодi я звернулася до Анн-Марi:
    — А на вашу думку, мем?
    — Виходячи з того, що менi вiдомо про цю мiсiю, — незворушно вiдповiла вона, — швидше друге. Особисто я не вважаю, що вашi родиннi стосунки зашкодить завданню.
    Знову повернувшись до батька, я запитала:
    — Тож до кого я маю звернутись?
    Вiн приречено зiтхнув.
    — Ти навiть не запитала, що це за завдання.
    — Яким би воно не було, я згодна.
    — Чому, мiчмане? Особистi мотиви?
    — Нi, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навiть попри те, що ми родичi, значить, я справдi стану вам у пригодi.
    Батько пiдвiвся з крiсла.
    — Гаразд, здаюся. Але не поспiшай. Спершу я маю зв’язатися з адмiралом Дюбарi.
    — У цьому немає потреби, коммодоре, — озвалася Анн-Марi. — Адмiрал-фельдмаршал чекає на мiчмана Леблан, — тут вона швидко глянула на годинник, — через двадцять три хвилини.
    Батько докiрливо подивився на неї.
    — От чорт! То все це було пiдлаштовано?
    — Так, сер. Адмiрал Дюбарi попросив мене розiграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевiрити вашу доньку на кмiтливiсть, а по-друге — дати їй можливiсть самiй зробити вибiр, без будь-якого зовнiшнього тиску. Вона цiлком могла погодитися з вашими арґументами й далi не наполягати.
    Батько досадливо закусив губу.
    — Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фреґат-капiтане. Вам би не в армiї служити, а знiматись у фiльмах.
    Анн-Марi усмiхнулася.
    — Я про це подумаю... коли скiнчиться вiйна.



    11

    Коли я ввiйшла до лiфта i пiдняла була руку, щоб натиснути потрiбну кнопку, мене зупинив вигук: „Стривайте!“ А за кiлька секунд у кабiну забiг юнак у славонському вiйськовому мундирi. Худорлявий, може, трохи нижчий за мене, вiн виглядав рокiв на шiстнадцять, максимум на сiмнадцять. Словом, ще шмаркач.
    Проте цей шмаркач був офiцером, лейтенантом, про що свiдчили його погони й вiдповiдний напис на iменнiй планцi. Звали хлопця П. Валько. На якому складi робити наголос — незрозумiло. Для себе я вирiшила, що на другому — так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, нiж годиться за статутом, обличчя — кругле, вилицювате, очi — карi, широко розставленi, а погляд — зухвалий i задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом вiн змiряв мене вiд нiг до голови й сказав:
    — Привiт, прапоре! Менi на шостий ярус.
    — Сам бовдур, — вiдповiла я, натискаючи вiдповiдну кнопку. — Нiякий я не прапор, а земний мiчман. Тобто лейтенант, рiвня тобi за званням. Розбиратися треба.
    Валько пирхнув.
    — Дурне дiвча! Жартiв не розумiєш, чи що?
    При цьому вiн струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, i на скронi зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного iмпланта. Тепер менi все стало зрозумiло — i його зухвала поведiнка, i „нестатутне“ довге волосся, i те, чому вiн, такий молодий, уже офiцер. Валько був кiбером, або, як офiцiйно називалася його спецiальнiсть, системним оператором кiбернетичних пристроїв. А простiше, вiн був висококласним iнженером-математиком, який через свiй iмплант мiг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рiвнi. Це не йшло нi в яке порiвняння з ментошоломами; встановлене через iмплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина нiби зливалися в одне цiле.
    Кiбери були дуже цiннi фахiвцi, але їхня кар’єра не вiдзначалася довготривалiстю. Рокiв через десять активної дiяльностi, щонайбiльше через п’ятнадцять, вони втрачали професiйну придатнiсть, видаляли iмплант i йшли собi на вiдпочинок з багатомiльйонним банкiвським рахунком, астрономiчною пенсiєю й розкiшним букетом нервово-психiчних розладiв. Тi ж, хто не в змозi був розлучитися з iмплантом, незабаром божеволiли й решту днiв своїх проводили в кататонiчному ступорi, маючи нагоду спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом тiльки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фiльм про таких людей, там показували госпiталь, де вони перебували. Пiдключенi до систем життєзабезпечення кiбери-кататонiки нагадували хворих у комi з тiєю лише рiзницею, що їхнiй розум функцiонував, вiчно блукаючи в нетрях вiртуальних реальностей — певна рiч, автономних, без можливостi доступу до глобальної мережi. Цi скаженi ґенiї з вiдiмкненими етичними гальмами були здатнi на що завгодно — вiд дрiбного хулiганства до великомасштабних iнформацiйних диверсiй. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевiлля...
    — Ну, чого вилупилася? — сердито мовив Валько, очевидно, мiй погляд був досить красномовний. — Кiбера нiколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бiйся, я не кусаюся.
    — Вибач, — пробурмотiла я знiяковiло. — Просто... так несподiвано.
    Я не стала уточнювати, що несподiванкою для мене була не сама зустрiч з кiбером (УСО теж потрiбнi фахiвцi такого профiлю), а його юний вiк. Утiм, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офiцерському клубi лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркiнд“. Звiдси напрошувався лоґiчний висновок, що такий вундеркiнд у них уже був.
    Ми вийшли з лiфта й разом попрямували по одному з коридорiв.
    — Нам просто по дорозi? — запитав Валько, пiдозрiло зиркнувши на мене. — Чи ти супроводжуєш мене з цiкавостi?
    — Дуже ти менi потрiбен, — у тон йому вiдповiла я. — Просто йду в своїх справах.
    — Ага. Ну, дивись менi.
    Його нахабнi манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дiвчиськом, майже однолiтком, а не колеґою по службi, й так само вiн поводився б зi мною, навiть коли б я була в капiтанському мундирi. За великим рахунком вiн не був вiйськовим, а форму на нього напнули тiльки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кiбери, що працювали на Збройнi Сили, вiдразу отримували звання капiтана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирiшили, що для його вiку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумнiватися, на порядок вищий за адмiральську зарплатню.
    — Коли ти закiнчив школу? — поцiкавилася я.
    — У дванадцять. А унiверситет — у п’ятнадцять. А в шiстнадцять став доктором математики. Тодi й скористався своїм законним правом на установку iмпланта. А згодом мене загребли в армiю. Ще питання є?
    — Гм... А „загребли“ — це як?
    — Та нi, жодного примусу. Це я так фiґурально висловився. Менi запропонували, я погодився. От i все.
    — Давно на службi?
    — Чотири мiсяцi. А в УСО мене перевели два тижнi тому.
    Ми вже проминули кiлька поворотiв, але все одно продовжували йти разом.
    — Менi дедалi бiльше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди i я.
    — У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речi, мене звати Рашель. А тебе?
    — Волiю, щоб до мене зверталися на прiзвище, — ухильно вiдповiв вiн.
    — Чому?
    — Просто так звик. Моє iм’я... е-е, м’яко кажучи, воно менi не подобається.
    — I що ж це за iм’я?
    — Нiзащо не вгадаєш. Персиваль.
    — Господи! — сказала я. — Атож, нiзащо б не вгадала. Ну хай там Прохiр, Панкрат або, в найгiршому разi, Полiкарп, та аж нiяк не Персиваль.
    — Ото ж бо, — скрушно пiдтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло... Персивалько! Краще називай мене на прiзвище.
    — Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.
    Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увiйшли до просторого конференц-залу Управлiння Спецiальних Операцiй, де вже перебувало десяткiв зо два хлопцiв та дiвчат рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських унiформах з наспiх приметаними погонами ворент-офiцерiв. I, на вiдмiну вiд Валька, вони шанували вiйськовий статут, тому миттю припинили розмови й привiтали нас за всiма правилами — як старших за званням.
    Чесно кажучи, я чекала вiд свого супутника чогось на кшталт „вiльно, прбпори!“, але вiн у вiдповiдь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цiлком доброзичливо мовив:
    — Привiт землякам. I рештi теж.
    I справдi — бiльшiсть присутнiх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кiлькох своїх спiввiтчизникiв — не ґаллiйцiв, а землян, слов’янського походження. Мiж ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Iзраїлю. А ще були хлопець i дiвчина, дуже схожi один на одного, безперечно, брат i сестра, iз золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилiї.
    Валько вiдразу приєднався до своїх спiввiтчизникiв i завiв з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозумiла, оскiльки розмовляли вони незнайомою менi мовою. Швидше за все, росiйською, а може, й нi — Славонiя була однiєю з небагатьох планет, де реально iснувала багатомовнiсть.
    Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товариствi незнайомцiв. Тому з хвилину простояла на самотi, з дiловитим виглядом роззираючись довкола, а потiм неквапом рушила до ґрупи землян. Тi вiд самого початку позирали на мене з вiдвертою цiкавiстю, проте першими пiдiйти не наважувалися — i все через нашу рiзницю в чинi. Звiдки їм було знати, що своє мiчманське звання я отримала лише завдяки непоiнформованостi мадам Петi.
    Коли ми познайомилися, хлопцi й дiвчата коротко розповiли менi свою нехитру iсторiю. Ще зовсiм недавно вони навчалися в старшiй школi — хто у випускному класi, хто в передвипускному, а кiлька днiв тому їх буквально посеред ночi витягли з лiжок, натягли вiйськову форму й без жодних пояснень вiдправили сюди, повiдомивши лишень, що за спецiальним наказом головного командування вони призванi на вiйськову службу. Вже тут їм присвоїли пiдофiцерськi звання й тiльки тодi зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подiй, усi й так готувалися стати вiйськовими, але вся ця таємничiсть їх дещо спантеличила — що, власне, й не дивно.
    Подальшiй нашiй розмовi завадила поява в конференц-залi старшого офiцера — i не кого-небудь, а голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Учорашнi школярi витягнулися в струнку, аж задзвенiли. Ми з Вальком вiдреаґували набагато стриманiше, як i личить кадровим вiйськовим.
    Адмiрал-фельдмаршал Дюбарi, вiдповiвши на вiтання кивком, влаштувався в крiслi на чолi столу, активував свiй термiнал i тiльки тодi заговорив:
    — Здрастуйте, панове. Сiдайте, будь ласка.
    Коли ми розсiлися, вiн продовжив:
    — Насамперед невеликий вступ. Вас не повинна вводити в оману певна поспiшнiсть, що супроводжувала ваш призов на вiйськову службу й перехiд у розпорядження Об’єднаного Комiтету. Мiсiя, яку ми маємо намiр вам доручити, готувалася протягом останнiх трьох мiсяцiв, i всi присутнi тут були вiдiбранi в результатi ретельного розгляду кiлькох тисяч кандидатiв на участь у майбутнiй операцiї. Почати її планувалося приблизно за три тижнi, проте новi обставини змусили командування змiнити свої плани. Загострення конфлiкту мiж альвами та ґаббарами прискорило природний хiд подiй, тому нам довелося поквапцем доправити вас на головну базу — без попереднiх роз’яснень, не запитавши вашої згоди. А за своїм характером це завдання потребує винятково добровольцiв... — Дюбарi зробив паузу й змiряв нас суворим поглядом. — Бачу, дехто з вас просто зараз готовий викликатися добровольцем. Зокрема, це стосується вас, кадете Левi, — звернувся вiн до рудоволосої iзраїльтянки, яка навiть пiдвелася зi свого мiсця. — Наберiться терпiння i спершу вислухайте мене. Усi ви, крiм одного з присутнiх, народилися i провели своє дитинство на контрольованих Чужими планетах, вам не з чуток знайомi реалiї поневолених свiтiв. Ви природженi бiйцi й лiдери: однi з вас ще в молодших класах школи створили серед своїх однолiткiв пiдпiльнi ґрупи й успiшно керували ними, iншi спiвробiтничали з партизанськими загонами як зв’язковi або резиденти, а сiм рокiв тому, пiд час операцiї „Визволення“, ви брали активну участь у повстаннях, що передували вторгненню у вашi системи ґаллiйських вiйськ. Таким чином, ви маєте всi необхiднi для майбутнього завдання риси — досвiд пiдпiльної роботи, вмiння керувати людьми, вiдвагу й водночас певну обережнiсть, оскiльки жоден iз вас, попри свою активну дiяльнiсть, нi разу не потрапив до ворога.
    „Отакої!“ — подумала я, крадькома позираючи на Валька, що сидiв поруч. — „Яка оманлива буває зовнiшнiсть! Виходить, цей легковажний хлопчисько з замашками нахабного пiдлiтка не лише вундеркiнд, схиблений на комп’ютерах, а й ветеран-пiдпiльник, активний учасник славонського повстання. Скiльки йому тодi було — дев’ять, десять?...“
    — Винятком, про який я згадував ранiше, є мiчман Леблан. — тим часом вiв далi адмiрал-фельдмаршал. — Вона народилася на Террi-Ґаллiї i не росла, як ви, у ворожому оточеннi. Проте мiчман Леблан також має вельми цiнний для майбутньої мiсiї досвiд — досвiд проникнення на захоплену чужинцями планету й успiшного входження в тамтешнє суспiльство.
    Погляди всiх хлопцiв i дiвчат спрямувались на мене. Я почервонiла. Атож, нiчого не скажеш, „успiшне входження“! Особливо, як я прокололася з карткою соцiального забезпечення. Якби не батько, то хтозна, чим би все скiнчилося. Найпевнiше, я б опинилася в полiцiї, а звiдти потрапила до чужинцiв...
    — Отже, панове, — знову закликав до уваги Дюбарi. — Сподiваюся, з моїх слiв ви вже зрозумiли, що операцiя буде пов’язана з висадкою розвiдувального десанту на одну з пiдпорядкованих чужинцям людських планет. Тепер я пропоную кожному з вас добре зважити всi за та проти та вирiшити для себе, чи готовi ви до виконання такого складного, вiдповiдального й украй небезпечного завдання. Зi свого боку я можу ґарантувати, що вiдмова жодним чином не вплине на вашу подальшу кар’єру. Прошу не поспiшати з вiдповiддю.
    На кiлька хвилин у конференц-залi запала напружена тиша. Я нiчого не зважувала, не вирiшувала, бо ще пiд час бесiди з батьком i Анн-Марi здогадалася, що йдеться про розвiдувальну операцiю. Щоправда, та обставина, що в нiй братимуть участь два десятки хлопцiв i дiвчат ще молодших, нiж я, стало для мене цiлковитою несподiванкою. Цiкаво, з якого дива нас збираються вiдправити туди, де мають дiяти досвiдченi розвiдники?...
    Валько пiднiс руку. Я здивувалася: невже вiн здрейфив?
    Дюбарi кивнув.
    — Слухаю вас, лейтенанте.
    — Адмiрале, — заговорив той рiвним голосом, — я думаю, що зараз ми лише марнуємо час. Якщо нашi кандидатури пройшли ретельний багатоступiнчастий вiдбiр, то серед нас напевно немає нiкого, хто вiдмовився б вiд завдання. А якби хоч один узяв вiдвiд, ви забракували б усю нашу команду, оскiльки це свiдчило б про некомпетентнiсть психолоґiв, якi займалися її формуванням. Вважаю, що на такий випадок у вас є резервна ґрупа, можливо, не одна. Ви, певна рiч, не сумнiваєтеся в нашiй згодi, але через важливiсть i вiдповiдальнiсть завдання вирiшили пiдстрахуватися.
    Менi здалося, що Дюбарi онiмiв. Принаймнi кiлька довгих секунд вiн мовчав, дивлячись на Валька з вiдвертою повагою. Нарештi сказав:
    — Ви абсолютно правi, лейтенанте. Ваша ґрупа пройшла останнiй тест. Для повноти картини додам, що в усi крiсла вмонтованi дистанцiйнi датчики, якi контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналiзу. — Вiн кивком вказав на свiй термiнал. — У кожного з вас реакцiя позитивна. Є страх, побоювання, сумнiви, невпевненiсть, але в межах норми. Зате нiхто нi на секунду не втратив над собою контроль, не пiддався панiцi, не вiдчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже вiдомо про них, тому вони не вiдображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому бiльше немає потреби. — На пiдтвердження своїх слiв адмiрал-фельдмаршал деактивував термiнал. — Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всi вашi висновки.
    — Так точно, сер. Аналiз етнiчного складу нашої ґрупи дає змогу з великою вiрогiднiстю припустити, що мiсцем майбутньої операцiї буде планета Новоросiя. Щоправда, в цю схему не зовсiм вписується мiчман Леблан — хоча за своєю зовнiшнiстю й акцентом вона цiлком може зiграти роль iрландки, нещодавно депортованої з Аррана. Мiс Левi, очевидно, зображатиме уродженку Землi Вершинiна, а мiстер i мiс Мартiнес, — вiн кивнув у бiк брата й сестри з Терри-Кастилiї, — вихiдцiв з Есперанси. Звiсно, всiм чотирьом не завадить вивчити пiд гiпнозом ази росiйської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гiпнолiнґвiстична корекцiя, щоб ми не вирiзнялися своєю вимовою серед мiсцевого населення.
    — Дуже добре, — схвально вiдгукнувся Дюбарi. — Що далi?
    Вiн явно заохочував його до розмови — мовляв, смiливiше, хлопче, не бiйся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмiрал, найвисокопоставленiший вiйськовий усiх збройних сил людства. Втiм, на мiй погляд, Валько не потребував нiяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутнiх, включно зi мною. Вiн спокiйно продовжував:
    — У зв’язку з цим, сер, постає цiла низка питань, але я сподiваюся в ходi нашої розмови отримати на них вичерпнi вiдповiдi. Головне ж питання таке. Нам, звiсно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лiдерами, досвiдченими пiдпiльниками й таке iнше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання вiд самого голови Об’єднаного Комiтету Начальникiв Штабiв. Це свiдчить про надзвичайну важливiсть запланованої операцiї. I тим бiльше викликає подив, що така надважлива, така вiдповiдальна мiсiя покладається на... гм, скажемо так — на молодих людей старшого шкiльного вiку, хай вони хоч тричi природженi лiдери, бiйцi та пiдпiльники. Хiба у вашому розпорядженнi немає висококласних професiоналiв, спецiально пiдготовлених для подiбних завдань?
    Адмiрал-фельдмаршал кивнув.
    — Ось з цього ми й почнемо. З вашого вiку i професiоналiзму. Рiч у тiм, що у своїй вiковiй катеґорiї ви тi самi висококласнi професiонали. Кращi вiд вас лише старшi за вiком, а вони для цього завдання непридатнi.


    СТЕФАН: НОВОРОСIЯ


    12

    Прорив у локальний простiр зорi Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросiя, минув гладесенько-рiвнесенько. Альви, зайнятi обороною системи вiд безперервних атак ґаббарiв, не стали вiдволiкати на нас великi сили, щойно переконалися, що наше крило* є лише черговою розвiдувальною мiсiєю, а не аванґардом масованого вторгнення земного флоту. Певна рiч, погоню за нами вiдправили, але нам без проблем вдалося вiд неї вiдiрватися.

    * Крило — в космiчному флотi базове оперативно-тактичне з’єднання з 10-30 легких кораблiв; 5-10 крил складають бриґаду.
    Вперше за свою вiйськову кар’єру я брав участь у бойовому завданнi не як командир корабля i тому почувався не в своїй тарiлцi. Для мене було незвично знаходитися в штурманськiй рубцi як гiсть i лише спостерiгати за дiями команди, не маючи можливостi вiддавати наказiв.
    Утiм, капiтан другого ранґу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллiсто“, добре знав свою справу й умiло керував кораблем. У мене як фахiвця було до нього жодних претензiй... окрiм однiєї — що на капiтанському мiстку перебував вiн, а не я.
    Поки ми вiддалялися вiд охопленої бойовими дiями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцiнити сили альвiйського флоту, задiянi для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросiю не гiрше, нiж столицю своєї Федерацiї — Альвiю. Чого тiльки вартийбув перший оборонний ешелон — кораблi, станцiї та бази, сконцентрованi безпосередньо в районi дром-зони. Хоча ми, люди, i перевершуємо решту рас у науково-технiчному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володiємо достатнiми ресурсами, щоб здолати таку армаду.
    Три iншi планети, що перебувають пiд контролем альвiв — Есперансу, Землю Вершинiна й Арран, — ми рано чи пiзно вiдвоюємо. А найпевнiше, вони самi ними поступляться — за останнiми даними, до початку атаки ґаббарiв у цих свiтах залишалося близько десятка мiльйонiв людей, якi ховалися вiд депортацiї в лiсах, горах i мiських пiдземних комунiкацiях. Зате Новоросiю, чиє населення зросло до трьох з половиною мiльярдiв, альви так просто не вiддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою i стоятимуть до кiнця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять вiдсоткiв вiд загальної чисельностi всього людства, становлять для них величезну цiннiсть.
    „Нi, тут наша звична тактика вже не спрацює,“ — похмуро думав я, спостерiгаючи за тим, як серед мiрiадiв зiрок на екранi заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрiбнi жаринки, кожна з яких була черговим ґаббарським або альпiйським кораблем. — „Навiть якщо на Новоросiї спалахне масове повстання i альвам доведеться перекинути до планети додатковi сили, в дром-зонi все одно залишиться задосить кораблiв, щоб вiдбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що...“
    — Противник припинив переслiдування, бриґадире, — повiдомив менi капiтан Марсильяк. — Усi кораблi переходять у режим повного радiомовчання i перемикаються на ґравiтацiйну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла — сiмнадцять годин.
    — Гаразд, — сказав я, пiдводячись з крiсла. — Пiду вiдправлю дiтей спати. Нехай добре вiдпочинуть перед стартом. Якщо виникне позаштатна ситуацiя, вiдразу сповiстiть мене.
    — Обов’язково, бриґадире.
    Прямуючи до виходу, я кинув погляд на Анн-Марi, яка продовжувала сидiти на своєму мiсцi. У вiдповiдь вона легенько кивнула, даючи менi зрозумiти, що залишається в рубцi. Мабуть, хотiла остаточно переконатися, що ми вiдiрвалися вiд погонi. Я б i сам залишився, але боявся, що, врештi-решт, не стерплю й почну вiддавати накази, а це поставить капiтана Марсильяка у вельми незручне становище.
    Залишивши рубку, я спустився на четвертий ярус, де розташовувався житловий вiдсiк десантного взводу. Як я й очiкував, хлопцi та дiвчата перебували в кают-компанiї, де через великий вмонтований у стiну екран можна було спостерiгати за всiм, що дiялося зовнi. Вони обговорювали ситуацiю в системi Хорса, але, на вiдмiну вiд мене, не були налаштованi так песимiстично i не вважали, що нашi вiйська не мають жодних шансiв захопити її.
    Я трохи затримався в коридорi, щоб, залишаючись непомiченим, послухати їхню розмову. Якраз iшлося про можливiсть застосування ґлюонних бомб, щоб одним махом очистити дром-зону вiд альвiйських вiйськ. Сама по собi iдея була непогана: кожен корабель мiстить чимало радiоактивних матерiалiв — в ядерних боєголовках, в допомiжних атомних реакторах, у самiй обшивцi, — щоб негайно вибухнути, опинившись у радiусi дiї ґлюонної бомби. Ми успiшно застосовували цю зброю для знищення не лише ворожих планет, а й космiчних баз або великих скупчень кораблiв противника. Чотири роки тому, пiд час другої масштабної операцiї зi звiльнення людських планет, командування вдалося до тактики „ґлюонних пасток“, коли перед справжнiм вторгненням проводилися обманнi атаки. У систему перекидали застарiлi, вже списанi на брухт кораблi, керованi комп’ютерами, настроєними на бойовий режим. Чужинцi ловилися на цю приманку, стягували в райони прориву значнi сили i в результатi наривалися на вибухи ґлюонних бомб.
    Особливо ефективно така пастка спрацювала в локальному просторi Цяньсу, де на першому ж етапi вторгнення було знищено понад вiсiмдесят вiдсоткiв дислокованого в дром-зонi флоту п’ятдесятникiв. На жаль, ми не мали достатньої кiлькостi вiйськ, щоб одночасно атакувати всi людськi системи, а чужинцi, навченi гiрким досвiдом, бiльше не повторювали своїх помилок. Тепер вони рiвномiрно розосереджували сили по всiй дром-зонi, що рiзко збiльшило витрати на оборону цих систем, зате звело до мiнiмуму наслiдки можливого застосування ґлюонних бомб, якi при всiй своїй руйнiвнiй потужностi мали обмежений радiус дiї — лише кiлька тисяч кiлометрiв.
    Це обмеження носило не технiчний, а принциповий характер, обумовлений короткою тривалiстю життя випромiнених в момент вибуху квазiґлюонiв — часток, подiбних до звичайних ґлюонiв, якi, проте, не взаємодiяли мiж собою, тому безперешкодно поширювалися в просторi зi швидкiстю свiтла, а при поглинаннi матерiєю послаблювали її внутрiшньоядернi зв’язки. Квазiґлюони були вiдкритi понад п’ять столiть тому, тодi ж i виникла iдея ґлюонної бомби, але до останнього часу це була лише теоретична розробка, що не мала жодного практичного застосування. Технолоґiя створення ґлюонних бомб належала до числа найважливiших таємниць людства, що забезпечували нам перевагу в протистояннi з Чужими. Це була дуже грiзна зброя, одна згадка про яку жахала наших ворогiв, але навiть вона виявлялась безсилою перед величезними космiчними вiдстанями. У масштабах дром-зони дiлянка простору дiаметром у кiлька тисяч кiлометрiв — нiщо...
    Я продовжував стояти в коридорi, слухаючи розмову. Нi командир взводу, моя донька Рашель, нi її заступник, лейтенант Валько, у цiй дискусiї участi не брали. Цiлком очевидно, що вони чудово все розумiли, але вирiшили не заважати своїм пiдлеглим — мовляв, хай собi посперечаються, адже в суперечках, як вiдомо, народжується iстина.
    — Як на мене, усе це дурницi, — пролунав дзвiнкий голос, що належав Естер Левi, рудоволосiй дiвчинi iз зовнiшнiстю кiнозiрки. — Треба ж таке вигадати — сегментованi боєголовки! Чужинцi не iдiоти, щоб спокiйно спостерiгати, як цi сегменти розлiтатимуться по всiй дром-зонi. Вони спалять їх лазерами.
    — Таких сегментiв має бути дуже багато, — вiдстоювала свою iдею Хулiя Мартiнес. — Тисячi. Десятки тисяч...
    — А мiльйони не слабо? — втрутився хлоп’ячий баритон землянина Станiслава Михайловського. Мимохiдь я сам здивувався, як швидко навчився розпiзнавати своїх пiдопiчних за голосами. — Потрiбно не менше п’яти мiльйонiв повноцiнних ґлюонних зарядiв, щоб покрити всю дром-зону. Порахуй сама, Хулiє, це ж елементарнi викладки. Естер має рацiю — усе це дурницi. Якби ми мали стiльки бомб, то давно звiльнили б усi людськi планети. I не знадобилося б нiяких „килимових бомбардувань“ дром-зон. Ми просто використовували б цi заряди в бою замiсть звичайних позитронних i термоядерних.
    — Справдi, — погодилася Естер. — Навiщо кидати бомби в нiкуди, якщо кожна з них може пiдбити ворожий корабель. Була б у нас бодай сотня тисяч ракет з ґлюонними боєголовками, наш флот миттю очистив би цю систему вiд чужинцiв. I решту також.
    Запала мовчанка, i я, скориставшись паузою, увiйшов до кают-компанiї. Хлопцi та дiвчата негайно пiдхопилися й вiдсалютували менi. Усi вони були помiтно втомленi й схвильованi — давалось взнаки нервове напруження останнiх двох годин, коли ми здiйснювали прорив через дром-зону та вiдривалися вiд переслiдування. Рашель мала значно спокiйнiший вигляд, нiж її пiдлеглi, зате лейтенант Валько був хворобливо блiдий, аж сiрий, а пiд очима залягли темнi кола. Однак це не було наслiдком недавнiх переживань, просто дорогою вiд Дельти Октанта до Хорса йому перепроґрамували iмплант вiдповiдно до новоросiйських стандартiв, бо iнакше вiн засвiтився б пiд час першого ж проникнення в мережу. Пiдозрюю, що це була дуже болюча й вкрай неприємна процедура. Бiдолашний хлопчисько, що вiн зробив зi своїм мозком! Я завжди ставився до кiберiв iз спiвчуттям i несхваленням, хоча свого часу, ще юнаком, сам мало не наважився на вживлення iмпланта заради вiртуальних космiчних польотiв. Контакт iз комп’ютером через ментошолом не давав стовiдсоткового вiдчуття реальностi, i при всiй переконливостi створених ним образiв усе-таки залишалося вiдчуття їх iлюзорностi. Зате iмплант дозволяв повнiстю вiдключатися вiд зовнiшнього свiту й не просто входити у кiберпростiр, а зливатися з ним, ставати його невiд’ємною частиною. Добре, що я не пiддався цiй спокусi...
    — Вiльно, кадети, — сказав я. — Доводжу до вашого вiдома, що перший етап операцiї — прорив у систему Хорса проведено успiшно. Кораблi крила перейшли в режим повного радiомовчання i взяли курс на Новоросiю. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на вiдпочинок. Завтра вранцi, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готовi до посадки в десантний шатл. А зараз усi вiльнi.
    Попрощавшись, хлопцi й дiвчата розiйшлися по своїх каютах, зi мною залишилися тiльки Рашель i Валько, яких я попросив затриматися.
    — Так, сер, — промовила донька трохи схвильовано. — Щось сталося?
    Пiсля гiпнолiнґвiстичної корекцiї її анґлiйська вимова зазнала певних змiн. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи iнакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марi — будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.
    — Нi, все гаразд, — вiдповiв я. — Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходiмо до мене.
    Ми пройшли до моєї каюти, i, коли всi розсiлися, я сказав:
    — Отже, за час польоту ви бiльш-менш познайомилися зi своїми пiдлеглими. Чи є у вас до котрогось iз них претензiї?
    — Якi саме претензiї? — вiдразу уточнив Валько. — Щодо їх пiдготовки до завдання чи особистi?
    — Особистi. Чи вiдчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатiю, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної iнiцiативи, а за дорученням адмiрала Дюбарi. Вiн вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний вiдсiв, усунувши слабкi, ненадiйнi ланки. Це його дослiвний вираз. I ще вiн просив передати, щоб при вирiшеннi цього питання ви вiдмовилися вiд хибного почуття провини за те, що не зумiли налагодити з кимось стосункiв. Усi члени вашої команди, безумовно, чудовi хлопцi й дiвчата, але навiть серед найкращих людей нерiдко виникають конфлiкти. А у вашiй ситуацiї найменша неприязнь до пiдлеглого може призвести до катастрофiчних наслiдкiв. Ви мене розумiєте?
    — Так, — серйозно кивнула Рашель. — Я розумiю.
    — Я теж, — вiдповiв Валько й замислився. Потiм нерiшуче промовив: — Ну... мабуть, я назву Михайловського.
    — Чому? — запитав я.
    — Вiн дуже зарозумiлий. I рiзкий. Зверхньо ставиться до товаришiв, вважає їх дурнiшими вiд себе. Це... це трохи дратує.
    Рашель зиркнула на нього й глузливо осмiхнулася:
    — А все через те, що вiн розкритикував iдею Хулiї Мартiнес? Чому ж тодi ти не забракував Естер, яка висловилася не менш рiзко? Бо вона красуня i на неї приємно дивитися?
    Вальковi щоки злегка зашарiлися.
    — Не в тому рiч. Зовсiм не в тому. Це лише окремий епiзод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станiслав викаблучувався, демонструючи, який вiн розумний. На кшталт „ви всi недоумки, а я Д’Артаньян“.
    — Про що ти?
    — Та це так, з одного старого анекдоту. Навiть iз стародавнього. I, е-е, не зовсiм пристойного. Якось надибав його в мережi, але не зрозумiв i став з’ясовувати, хто такi Д’Артаньян, вiконт де Бражелон i поручик Ржевський. У результатi прочитав кiлька дуже цiкавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує менi героя з того анекдоту. Вiн нахапався по вершечках рiзних знань i за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицiю.
    — Можна подумати, що ти у нас скромний i сором’язливий, — все так само в’їдливо зазначила моя донька. — Також лiзеш зi своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями i часто виставляєш спiврозмовникiв цiлковитими дурнями.
    — Проте я говорю лише про тi речi, про якi знаю досконально, — заперечив Валько. — Нiколи не вiзьмуся з авторитетним виглядом просторiкувати про те, що менi вiдомо тiльки з чуток.
    — Що правда, то правда, — погодилася Рашель. — I найдивнiше, що твоє нахабство, твоя зарозумiлiсть, твої постiйнi пiд’юджування нiтрохи не дратують мене. А от Станiслав... ну, не те щоб дратував, а... як би це висловитися... Коротше, я б гарненько подумала, перш нiж пiти з ним у розвiдку. А ще... — Тут вона збентежено потупилася. — Можливо, ви вважатимете це снобiзмом, але мене часом дратує його благоговiння перед Космiчним Корпусом.
    — Не назвав би твоє почуття снобiзмом, — зазначив Валько. — Це, до речi, ще один мiнус Михайловського. Немає нiчого поганого в тому, що вiн хоче стати космiчним пiхотинцем, проте раз у раз пiдкреслювати в присутностi iнших хлопцiв i дiвчат, якi мрiють про флот, що саме в пiхотi служать найхоробрiшi, найсильнiшi, найвитривалiшi й узагалi найкрутiшi, — це, м’яко кажучи, нетактовно.
    — Отже, Михайловський, — пiдсумував я. Шкода, менi подобався цей хлопець. А втiм, менi подобалися всi мої пiдопiчнi — командування справдi вiдiбрало найкращих.
    — Так, — упевнено сказав Валько. — Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?
    — Нiчого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, вiзьмуть пiдписку про нерозголошення й вiдправлять на одну з наших секретних баз — нiбито для спецiальної пiдготовки. Разом з вашими „дублерами“, а також з тими школярами з рiзних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу ґрупу. Всi вони прискореними темпами закiнчать шкiльну освiту, пройдуть додаткову пiдготовку й отримають призначення на дiйсну службу з перспективою швидкого здобуття офiцерського чину.
    — Оце правильно, — схвалив Валько. — А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зiбрати iнформацiю про цi достроковi призови, проаналiзувати минуле всiх призовникiв, їхнє походження i зробити вiдповiднi висновки.
    — Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. — Я стукнув долонею по пiдлокiтнику крiсла. — Гаразд, з Михайловським вирiшено. Ще є вiдводи?
    Трохи повагавшись, Рашель назвала iм’я однiєї славонської дiвчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усiма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди пiдковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею вiдводу заперечувати не став. А потiм вони вже одностайно забракували одного землянина — їм не подобалася його замкнутiсть i потаємнiсть.
    — Було б у нас бiльше часу, — пояснила Рашель, — ми б зумiли зiйтися з ним, налагодити нормальнi стосунки, а так просто не знаємо, чого вiд нього чекати.
    Протягом наступної пiвгодини ми перебрали решту кадетiв, i я переконався, що нi Рашель, нi Валько не мають до них жодних претензiй. Адмiрал Дюбарi проґнозував двадцять чи навiть двадцять п’ять вiдсоткiв вiдсiву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.
    Пiсля цього я вiдпустив обох вiдпочивати. Валько пiшов одразу — його явно хилило на сон, а Рашель затрималася бiля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.
    — Сер... — нерiшуче почала вона, але я м’яко перебив її:
    — Коли ми на самотi, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. — Я всмiхнувся i змовницьки їй пiдморгнув. — Готовий закластися, що це буде неважко.
    На доньчинiм обличчi виразно вiдбилося полегшення. Вона пiдiйшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обiйняв Рашель i став гладити її бiляве волосся.
    — Ах, татку, якби ти знав, як важко менi було весь цей тиждень, — поскаржилася вона. — Постiйно називати тебе „сер“, а у вiдповiдь чути „мiчмане Леблан“... Слава богу, невдовзi все закiнчиться.
    — Усе тiльки розпочнеться, сонечко, — заперечив я. — Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу — та водночас i ускладнить її. Нашi родиннi стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильнiсть i в результатi зiрвемо всю операцiю.
    — Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марi, вона вже точно не дозволить нам втратити вiдчуття реальностi. До речi, тату, про наше завдання. Мадам Петi сказала, що ти — один iз двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазi?
    Я спохмурнiв.
    — Панi президент неточно висловилася. Коли ця операцiя лише планувалася, на її керiвника було запропоновано бiльше сотнi кандидатур, серед них i моя. Зрештою залишилося двоє — я i ще одна людина, чийого iменi не назвали. Не знаю, що в менi знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.
    Рашель поцiлувала мене й вивiльнилася з моїх обiймiв.
    — Ти просто кокетуєш, тату. Насправдi ж ти особливий. Ти найкращий з усiх.
    Невдовзi донька, побажавши менi на добранiч, пiшла. Боюся, вона не повiрила моїм поясненням. Сам я на її мiсцi точно б не повiрив...



    13

    Наступного дня, рiвно о пiв на десяту ранку за бортовим часом, наша ґрупа зiбралася в кают-компанiї у повнiй готовностi до посадки в десантний шатл. Усi ми були в одязi, виготовленому на Новоросiї; жодних предметiв, що могли виказати наше iнопланетне походження, у нас не було. Командування врахувало всi дрiбницi, аж до спiдньої бiлизни, шкарпеток, наручних годинникiв, сережок у вухах дiвчат i косметики, якою вони користувалися протягом усього польоту.
    Я пiдкликав до себе двох хлопцiв i дiвчину, яких напередоднi забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зi мною, а хвилин за двадцять повернувся сам i повiдомив:
    — Вашi товаришi вiдмовилися вiд участi в операцiї. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, i вони визнали, що не годяться для такого завдання. — Я зробив паузу й змiряв усiх пильним поглядом. — Хто ще має сумнiви? Це ваш останнiй шанс.
    Нiхто з кадетiв моєю пропозицiєю не скористався. Я дивився на рiшучi обличчя молодих людей i почувався останнiм негiдником. Щойно я звинуватив їхнiх товаришiв у боягузтвi, тодi як насправдi всi троє були силомiць замкненi в каютах, де скаженiли вiд лютi й кляли мене на всi заставки. Але так було треба...
    О десятiй п’ятнадцять з’явився пiлот шатла, капiтан-лейтенант Буало, i провiв нас на борт свого човника. Коли ми розсiлися в зручних м’яких крiслах, Буало сказав:
    — Сподiваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського вiдсiку вам заборонено?
    — Так, капiтан-лейтенанте, — вiдповiв я. — З цього приводу ми отримали чiткi iнструкцiї. Нiхто з нас, включно зi мною, не має права входити до кабiни пiлота або в реакторний вiдсiк. Тож не турбуйтеся.
    — А про всяк випадок дверi будуть заблокованi, — додав Буало. — Самi розумiєте, коммодоре, секретнiсть. Зв’язок iз вами я триматиму через iнтерком. Також ви зможете спостерiгати за ходом польоту на своїх екранах. — I вiн вказав на стiни обабiч дверей у тамбур. — Великий екран справа — переднiй огляд. Злiва розташованi кормовi й бiчнi екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увiйдемо до атмосфери планети, подачу вiзуальної iнформацiї буде припинено — нiхто з вас не повинен знати, де ми здiйснимо посадку. Крiм того...
    — Про снодiйне нас теж попередили, — нетерпляче перебив я. — Робiть свою справу, капiтан-лейтенанте. Успiху вам.
    Буало козирнув.
    — Дякую, коммодоре. Успiх знадобиться i вам. Щасливої дороги.
    Вiн вийшов iз салону, дверi люка за ним зачинилися, i з легким гудiнням спрацювали блокуючi електромаґнiтнi замки.
    — Ну тепер ми закупоренi, як оселедцi в банцi, — пробурмотiв Валько, що сидiв поряд iз Рашеллю. — Починаємо маринуватися.
    Щодо „маринування“ хлопець вiрно пiдмiтив. Минуло з пiвгодини, що розтяглися для нас на цiлу вiчнiсть, поки, нарештi, ожив iнтерком. Голос капiтана-лейтенанта Буало пробасив:
    — ...Увiмкнув зв’язок iз пасажирським вiдсiком, а то вони там уже вмирають вiд нудьги. Повну готовнiсть шатла до старту пiдтверджую.
    — Готовнiсть крейсера до запуску шатла пiдтверджую, — вiдповiв капiтан Марсильяк. — Вiдстиковка шлюзу.
    — Є вiдстиковка шлюзу.
    Пауза.
    — Шлюз вiдстиковано успiшно, — вiдрапортував Буало.
    — Тридцятисекундний вiдлiк до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.
    — Вiдлiк розпочато. Двадцять сiм секунд.
    — Вiдкриття анґара — через сорок секунд пiсля припинення зв’язку. Вимкнення ґравiзахватiв — через двадцять секунд пiсля вiдкриття анґару. Закриття анґара — через сто двадцять секунд пiсля вимкнення ґравiзахватiв.
    — Ґрафiк прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортовi системи функцiонують нормально.
    — Нi пуху нi пера, П’єре, Томa’!
    — До бiса, капiтане... Десять секунд до припинення зв’язку... П’ять, чотири, три, два, один, нуль... Зв’язок припинено. Бортiнженере, перехiд у режим стелс.
    — Є перехiд! — озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.
    Коротке мовчання. Потiм бортiнженер доповiв:
    — Перехiд у режим стелс проведений, командире. Енерґоспоживання в нормi. Очiкування на вiдкриття анґара.
    — Анґар вiдкривається. Готовнiсть до запуску рушiя.
    — Рушiй до запуску готовий. Чекаємо вимкнення ґравiзахватiв.
    — Агов, пасажири! — звернувся до нас Буало. — Зараз вiдшвартовуватимемося вiд корабля. Задрайте всi iлюмiнатори.
    — Ага, дуже смiшно! — тихо пирхнула Рашель, не оцiнивши жарту пiлота. Звiсно, нiяких iлюмiнаторiв у шатла, оснащеного технолоґiєю невидимостi для засобiв зовнiшнього спостереження, бути не могло.
    — Ґравiзахвати вимкнено, командире.
    — Прийнято. Виходимо з анґара.
    Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як i кожен досвiдчений пiлот, трохи уповiльнив реакцiю бортових ґравiкомпенсаторiв, щоб, як то кажуть, вiдчувати своє судно.
    — Шпурнули нас капiтально, — резюмував Буало. — Але корекцiя курсу поки не потрiбна. Йдемо за iнерцiєю. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базiкання, тож ми вiдключаємося, а натомiсть пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за двi ґарантую вам пристойну дозу адреналiну.
    Iнтерком замовк, зате ввiмкнулися екрани з такою звичною i такою чарiвною для мене панорамою всiяного зорями космосу. На великому екранi переднього огляду нiчого, крiм зiрок, поки видно не було; на одному з бiчних сяяв притлумлений фiльтрами жовтий диск Хорса, а на iншому виднiвся „Каллiсто“. Уважно придивившись, можна було розрiзнити також рухливi цятки кораблiв супроводу.
    А от вони точно нас не бачили. Ще напередоднi польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, i вiн сказав менi: „Цi новi стелси справдi щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, i ще жодного разу нам не вдалося їх помiтити. Якщо цю технолоґiю вдасться застосувати i до великих кораблiв, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навiть не розумiтимуть, звiдки приходить до них смерть...“
    До речi, а це iдея! А що як ми вже маємо такi кораблi — i саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собi цю картину: не лише шатли й малi судна, а й важкi крейсери-стелси, лiнкори-стелси, навiть станцiї-стелси... Ну годi, розмрiявся.
    Як i обiцяв капiтан-лейтенант, в першi кiлька годин нiчого захоплюючого не вiдбувалося. Ми просто летiли крiзь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блiдо-блакитну зiрочку, яка поступово яскравiшала й бiльшала, поки не перетворилася на маленький пiвмiсяць, — планету Новоросiю, мету нашої мiсiї.
    — Звернiть увагу, панове, — пролунав з iнтеркому голос Буало. — На бiчному екранi номер п’ять ви можете бачити патрульний фреґат чужинцiв. — Червона стрiлка вказала на крихiтну жаринку мiж зорями; певна рiч, було видно не сам фреґат, а полум’я вiд його термоядерних двигунiв. — Противник перебуває менш нiж у семи тисячах кiлометрiв вiд нас, але всi його радари, iнфрачервонi датчики, детектори мас та iншi засоби зовнiшнього спостереження безсилi перед нашим захистом.
    Iнтерком знову вiдключився, а Валько задумливо проказав:
    — Цiкаво, як реаґуватимуть їхнi детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбiтi?
    Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усiх це турбувало. Було ясно одне: шатл пiде на посадку, використовуючи ґравiтацiйний двигун. Викликанi ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих вiдстанях вони майже не вiдчуваються, особливо при значному скупченнi iнших кораблiв, що теж використовують ґравiтацiю, проте завжди iснує ризик виявлення за вторинними ознаками — спотворення радiопередач або зсув лiнiй у спектрi видимого випромiнювання зiрок.
    Дедалi частiше на нашому шляху зустрiчалися альвiйськi кораблi, що патрулювали навколопланетний простiр, i безпiлотнi супутники стеження, але жоден iз них так i не засiк нашої присутностi. А коли до Новоросiї залишалося близько сорока тисяч кiлометрiв, ми пройшли недалеко вiд однiєї зi станцiй зовнiшнього поясу орбiтальної оборони — i теж безперешкодно. Проте все це були тiльки квiточки, найголовнiше чекало на нас попереду.
    На висотi вiд двох до трьох тисяч кiлометрiв над поверхнею планети ґрупувалися основнi сили останнього оборонного ешелону. Простiр тут просто кишiв бойовими станцiями, важкими та легкими кораблями, а також усiлякою дрiбнотою — вiд шатлiв-винищувачiв до орбiтальних катерiв.
    — Ну, зараз почнеться, — сказала Рашель. Обличчя її зблiдло, вона закусила нижню губу й мiцно вп’ялася пальцями в пiдлокiтники крiсла. Iншi були схвильованi не менше за неї.
    Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через iнтерком до нас звернувся Буало:
    — Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тiльки прошмигнути повз усi цi суденця й здiйснити посадку. До речi, подивiться на екран номер два — там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зонi ґаббарських кораблiв намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю — нiчого в них не вийде. А нам це тiльки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо пiд самим носом у волохатикiв. Тож дивiться й отримуйте задоволення!
    Упевнений тон пiлота шатла трохи заспокоїв моїх пiдопiчних. Вони стали жваво обговорювати дислокацiю альвiйських сил i час вiд часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленнi ґаббарськi кораблi атакували обороннi рубежi альвiв. Жодних деталей видно не було, все вiдбувалося надто далеко вiд нас, i про битву свiдчили лише частi спалахи плазмових залпiв i вибухiв позитронних або ядерних ракет.
    Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих вiйськ. Утiм, вираз „у гущу“ слiд розумiти умовно. Навiть при такiй насиченiй оборонi середня вiдстань мiж дрейфуючими на орбiтi станцiями i кораблями вимiрювалася кiлькома сотнями кiлометрiв, тож простору для маневрiв вистачало. Але якби наш шатл запеленґували, нам залишалося б жити лiченi секунди — на таких вiдстанях плазмовi снаряди й ракети б’ють безвiдмовно.
    На щастя, нас нiхто не помiтив, i за пiвгодини, коли шатл лiг на низьку орбiту десь у трьох сотнях кiлометрiв над рiвнем моря, iнтерком обiзвався знову:
    — От i все, панове. Ми вже у верхнiх шарах термосфери. Нам залишився дрiб’язок — сiсти на планету в обумовленому мiсцi. Починаємо зниження, трансляцiю картинок для вас припиняю. — Цiєї митi всi екрани згасли. — Для вашої зручностi вимикаю затримку в роботi ґравiкомпенсаторiв у пасажирському вiдсiку. — Легке погойдування припинилося, вiдразу виникла iлюзiя повної вiдсутностi руху. А Буало вiв далi: — Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усi члени загону прийняли снодiйне.
    — Безумовно, — вiдповiв я, спостерiгаючи за тим, як Анн-Марi дiстає з аптечки упаковку з iн’єкцiйними ампулами. — Маю надiю, ми не прокинемося в пеклi.
    — Не переймайтеся, сер, — вклинився у розмову Нарсежак. — Не мине й години, як ми передамо вас цiлiсiнькими в руки наших тутешнiх друзiв.
    — Припинити розмови, бортiнженере! — осадив його Буало. I вже до мене: — Отже, ми зрозумiли один одного, коммодоре?
    — Так, звiсно. М’якої вам посадки.
    — А вам приємних снiв.
    Iнтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марi вже вiдiйшла в хвостову частину салону i почала робити iн’єкцiї.
    — Ох, менi це зовсiм не подобається, — пробурмотiв Валько, заздалегiдь закочуючи рукав своєї сорочки.
    — Нiкому це не подобається, — сказала моя донька, вдаючи повну незворушнiсть, — але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допитi ми не зможемо нiчого повiдомити про мiсце посадки шатла, приземлився вiн чи приводнився, хто його зустрiчав, яким шляхом нас переправили...
    — Годi вже, Рашель! Я не iдiот. Я все чудово розумiю, просто... почуваюся трохи не в своїй тарiлцi. Поки я при свiдомостi, менi ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного вiд iнших людей, нехай i друзiв... Ех, гаразд! — I вiн покiрно простяг руку Анн-Марi.
    Пiсля Валька свою дозу снодiйного отримала i Рашель. Потiм Анн-Марi зробила iн’єкцiю менi, а останню ампулу використала для себе. Всiвшись у своє крiсло, вона доповiла:
    — Половина вже спить, iншi засинають.
    Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позiхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарi, промимрив:
    — Якщо нас зiб’ють або ми самi розiб’ємося, то навiть не дiзнаємося про це. А може, ми прокинемось i побачимо волохатi мармизи альвiйських тюремникiв.
    — Тiпун тобi на язика! — сонно проказала Рашель. — На добранiч, нестерпний хлопчисько. I тобi теж, татку... тобто сер. I вам, Анн-Марi, звiсно...
    Я щось вiдповiв їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскiльки тiєї ж таки митi мене здолав сон.



    14

    Я прокинувся, мружачись вiд яскравого свiтла. За кiлька секунд мої очi звикли до нього, i я переконався, що свiтло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крiзь два вiкна у простору кiмнату, де я лежав на широкому двоспальному лiжку, поверх квiтчастого байкового покривала. На менi був той самий костюм новоросiйського виробництва, який я надiв перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж станi був i одяг Анн-Марi, яка спала поряд зi мною, пiдклавши пiд голову руку. Вираз її обличчя був спокiйний i безтурботний.
    Я сiв на лiжку й роззирнуся навколо. Кiмната жодною мiрою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сiмейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталi обстановки видались менi незвичними, але це було природно — iнша планета, iнша культура, iнший спосiб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дiм Луїза... Але нi, зараз не час вдаватися до спогадiв.
    Я легенько потряс Анн-Марi за плече. Реакцiї нiякої. Я струсонув сильнiше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще дiяло снодiйне, а я вже встиг його „перетравити“. Тут багато залежало вiд iндивiдуальних особливостей метаболiзму.
    Я зiскочив з лiжка, взувся й обережно пiдступив до одного з вiкон. Як я й очiкував, ми перебували в особняку, в спокiйному замiському районi, де зазвичай проживали бiзнесмени середньої руки, iнженери, лiкарi, адвокати й iншi представники так званих респектабельних професiй. Це був один iз можливих варiантiв, перерахованих адмiралом Дюбарi, коли вiн iнструктував мене у зв’язку з майбутнiм завданням, але жодних конкретних деталей у тiй розмовi не пролунало. На вiдмiну вiд решти членiв нашої ґрупи, чиї леґенди ретельно розроблялися протягом мiсяцiв, мене, Рашель i Анн-Марi збиралися влаштувати вже на мiсцi, залежно вiд обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспiшне переселення на Новоросiю пiвтора мiльярда мешканцiв трьох iнших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порiвняно легко леґалiзувати нас пiд виглядом переселенцiв.
    Насамперед я завiтав до ванної, що межувала зi спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марi. Але знову безрезультатно.
    Тодi я визирнув з кiмнати в коридор. Звiдкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодiї. Здається... Так, „Мiсячна соната“ — один iз найулюбленiших творiв моєї доньки. У вiльний вiд навчання i пiдготовки до вiйськової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторi, причому виходило в неї дуже непогано. Зрiдка, коли до нас на вечерю приходили гостi, Рашель влаштовувала невеличкi концерти, якi користувалися чималим успiхом. Навiть я, далека вiд музики людина, не мiг не визнати, що в її грi вiдчувається неабиякий талант. Проте Рашель i чути не хотiла про музичну кар’єру. Як i я, вона була закохана в зорi i обрала саме їх...
    Оскiльки спальня була незамкнена, то я цiлком лоґiчно вирiшив, що боятися нiчого, i спустився сходами в передпокiй першого поверху. Музика лунала крiзь прочиненi дверi сумiжної кiмнати, вочевидь вiтальнi. П’єса Бетховена звучала трохи iнакше, нiж я звик її чути, мелодiя була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумнiву щодо особи виконавця.
    Я тихо прослизнув до вiтальнi. У дальньому її кутку сидiла спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальцi легко пурхали над клавiшами громiздкого й незграбного синтезатора, що iмiтував зовнiшнiй вигляд старовинного механiчного рояля... А втiм, нi. Це й був механiчний рояль! Навряд чи старовинний, але справжнiй. Музичний iнструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися вiд ударiв по металевих струнах спецiальних молоточкiв, що приводилися в рух натисканням клавiш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення вiд гри на такому рiдкiсному iнструментi, хоча iнодi вiд незвички ледь вiдчутно збивалася.
    Пiсля „Мiсячної сонати“ донька майже без переходу почала „Елiзi“ — ще одну п’єсу ґенiального композитора позаминулого тисячолiття. А я обережно, щоб не вiдволiкати Рашель, пiдiйшов до найближчого стiльця i сiв. Тiльки тодi помiтив, що в кiмнатi є ще одна людина — огрядний чоловiк рокiв на п’ятнадцять старший вiд мене, з посрiбленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли нашi погляди зустрiлися, вiн легенько кивнув менi головою, але не зронив нi слова. Лише коли вiдзвучали останнi акорди мелодiї, вiн повагом пiдвiвся зi свого мiсця й чинно заплескав у долонi. Я теж встав i приєднався до оплескiв.
    Рашель швидко озирнулася, миттю пiдхопилася й пiдбiгла до мене.
    — Привiт, татку! — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Нарештi ти прокинувся. А мама ще спить?
    Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумiв, що йдеться про Анн-Марi, то подумки вилаяв себе за нетямущiсть. Ми вже на Новоросiї, отже, наша гра почалася. I вiд того, чи добре ми впораємося зi своєю роллю, залежить наше життя.
    — Спить як убита, — вiдповiв я. — Ти давно прокинулась?
    — Ще двi години тому. Вiдчуваю, що виспалася на три доби наперед. Мiцним же зiллям нас накачали!
    Тим часом чоловiк пiдiйшов до нас i пояснив:
    — Менi не радили будити вас за допомогою стимуляторiв. Поспiшати вам поки нiкуди. — Вiн простяг менi руку. — Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.
    — Дуже приємно, — вiдповiв я, потискаючи його пухку долоню. — На жаль, я не знаю свого iменi. Тутешнього iменi.
    — Вас звати Стiв МакЛейн, вашу доньку — Рейчел, а дружину — Еннi.
    — Круто! — вихопилось у мене. — Тобто я хотiв сказати — чудово.
    Ковальов стримано усмiхнувся.
    — Мiс Рейчел висловила своє задоволення такими ж словами. Хоча для нас це звична практика — вигаданi iмена для тимчасових аґентiв мають бути якомога ближчi до справжнiх, щоб швидше до них звикнути. А збiг iнiцiалiв — узагалi iдеальний варiант.
    — Це стосується не тiльки тебе, тату, — втрутилася Рашель. — А й мене теж. I Ан... i мами. Вона, одружившись з тобою, просто додала твоє прiзвище до свого дiвочого i стала мiсiс Престон-МакЛейн. А я, якщо раптом забудуся й почну говорити „Ле...“, зможу виправитися: „Лейн, Мак-Лейн“.
    — Дуже добре, — сказав я. — Ми вже тут леґалiзованi?
    — Вiдомостi про вас внесенi до iммiґрацiйної бази даних. Це було просто — зараз у нас такий бедлам, що виявити фальсифiкацiю абсолютно неможливо. Щоправда, могла бути проблема з отриманням посвiдки на проживання, але ми її владнали завдяки нашiй людинi в мiськiй управi.
    — А що за проблема? — поцiкавився я.
    — Зараз поясню. Але спершу ходiмо на кухню, я нагодую вас. Ви, певно, зголоднiли.
    Ще б пак, зголоднiв. Аби втамувати мiй голод, знадобилося двi повнi тарiлки рису зi смаженою бараниною, родзинками та безлiччю спецiй (ця страва називалася пловом i була дуже смачна), а також чималий шмат твердого сиру.
    Ковальов тим часом розповiдав:
    — Власне, життєвого простору на нашiй планетi вдосталь. До вiйни Новоросiю населяло близько п’яти мiльярдiв людей, а коли сто двадцять рокiв тому чужинцi переселили до нас землян з Росiї, країн Кавказького реґiону та Середньої Азiї, нас стало понад сiм мiльярдiв. Ну а потiм... потiм сталася та сама iсторiя, що й на iнших людських планетах. Рiзко впала народжуванiсть, багато наших спiввiтчизникiв — i старих, i нових — втратили будь-який стимул до продовження роду. Заборони уряду на вживання контрацептивних засобiв, оголошення поза законом абортiв i решта подiбних заходiв не принесли бажаного ефекту... Втiм, я бачу, що вам це добре вiдомо. Бiльше третини наших мiст стоять пусткою, а в усiх iнших, за невеликим винятком, збезлюднiли цiлi квартали i навiть райони. До згаданих виняткiв належать лише кiлька крупних меґаполiсiв — Верхнiй Новгород, Аллах-Юрт, Христовоздвиженськ i, звiсно, столиця — Санкт-Нiколайбурґ, на околицi якої ми зараз перебуваємо. Коли альви почали переселяти до нас людей з Аррана, Землi Вершинiна i Есперанси, наш государ видав указ, що переселенцi повиннi насамперед обживати спустiлi райони. А ґубернатори густонаселених мiст, у тому числi Нiколайбурґа, пiшли ще далi: з государевого дозволу вони запровадили для всiх iнопланетникiв обов’язкову реєстрацiю й отримання посвiдки на проживання — щось на зразок старих добрих вiз. — Ковальов несхвально гмикнув. — Певна рiч, це зроблено з найкращих спонукань, щоб уникнути масового напливу мiґрантiв. У покинутих мiстах переселенцям допомагають альви — забезпечують їх продовольством, медикаментами, всiма предметами першої необхiдностi, устаткуванням для ремонту житла, вiдновлюють занедбану iнфраструктуру, навiть налагоджують роботу давно зупинених фабрик i заводiв. Ну а тут увесь клопiт про них повнiстю лiг би на нас, а наш уряд вiд цього не в захватi.
    — Так, розумiю. I пiд яким же приводом ми отримали посвiдку на проживання?
    — Головним чином тому, що я виявив готовнiсть узяти вас на своє повне забезпечення.
    — З доброти душевної?
    — Нi, через Еннi. Вона висококласний iнженер мережевих комунiкацiй, а в телекомпанiї, де я працюю, гострий брак квалiфiкованого персоналу. Я надаю їй роботу, а вашiй сiм’ї — житло. Вiдтепер весь другий поверх цiлком у вашому розпорядженнi. Там є невеличка вiтальня, двi спальнi з ваннами, кабiнет i бiблiотека.
    — Ви живете в цьому будинку сам? — запитав я, окинувши поглядом обстановку кухнi, яка була зовсiм не схожа на холостяцьку.
    — Нi, у мене є дружина, Iрина. Позавчора я вiдправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Вiдразу попереджаю, що вона не посвячена в мою пiдпiльну дiяльнiсть, хоча здогадується про неї. Коли Iрина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природнiше. Я повнiстю ручаюся за її лояльнiсть. Якщо вона зрозумiє, що ви не тi, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, нiби нiчого не помiтила. Та все одно обережнiсть не зашкодить.
    За кiлька хвилин, коли я вже пив каву, в кухнi з’явилася Анн-Марi. На вiдмiну вiд мене, вона швидко зорiєнтувалася i вiдразу увiйшла в роль: ввiчливо привiталася з господарем, потрiпала Рашелину чуприну iз словами: „Привiт, доню“, потiм узяла мене за руку й лагiдно зазирнула менi в очi.
    — Доброго ранку, любий.
    — Здрастуй, Еннi, — трохи сторопiвши, вiдповiв я.
    А Руслан Ковальов задоволено кивнув:
    — Бачу, мiсiс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацiєю.
    — Отже, так мене звати? — сказала Анн-Марi, влаштовуючись за столом. — Дуже непогано. А далi?
    Пригощаючи її снiданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповiсти менi. Потiм вручив нам пiдробленi арранськi документи, тимчасовi iммiґрацiйнi посвiдки (справжнiсiнькi, за всiма правилами виданi новоросiйською владою) i лазерний диск, де були записанi всi подробицi нашої леґенди.
    Рашель уважно вивчила своє посвiдчення особи i з сумнiвом мовила:
    — А чи не надто ви занизили мiй вiк? Ну нехай би вже вiсiмнадцять. Але сiмнадцять, здається, замало.
    — Якраз нормально, — сказав я. — У твоєму вiцi дiвчата виглядають по-рiзному. Однi видаються старшими за свої роки, iншi — молодшими. Ти будеш з молодих та раннiх.
    — Окрiм того, — додав Ковальов, — це дасть нам змогу влаштувати мiс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цiкавить.
    — А-а, — протягла Рашель. — Хай так. Сiмнадцять — то сiмнадцять. Доведеться прикидатися малолiткою.
    — А ось менi додали майже три роки, — озвалася Анн-Марi. — Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.
    — I додатковi комплiменти вам ґарантованi, — галантно зазначив Ковальов. — Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свiй вiк не на десять рокiв, а на всi тринадцять.
    У вiдповiдь вона лише мовчки всмiхнулася.
    Пiсля снiданку ми з Анн-Марi по черзi прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальнi були завбачливо укомплектованi рiзноманiтним одягом наших розмiрiв), а потiм разом iз Рашеллю засiли за вивчення своєї леґенди i провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обiд i вечерю. Наша iсторiя, як i належало аґентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навiть надто ретельно, враховуючи стислi термiни, в якi її пiдготували. За обiдом Анн-Марi висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої мiсця.
    — Ми просто скористалися однiєю iз заготовок, призначених для леґалiзацiї чергових розвiдникiв, — пояснив вiн. — Тiльки й того, що трохи пiдправили вашi iмена й додали до вашої сiм’ї доньку.
    Близько опiвночi (доба на Новоросiї триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кiлька днiв наперед, почала вiдчайдушно позiхати. Ми вiдiслали її спати, а за пiвгодини й самi вирiшили, що на сьогоднi досить. Попереду в нас було ще кiлька днiв на адаптацiю, тож ми могли спокiйнiсiнько вiдкласти заучування всiх дрiбних фактiв нашої бiоґрафiї на завтра.
    Як i будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в однiй кiмнатi й мало того — в одному лiжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цiєю думкою, проте, опинившись удвох у спальнi, почувалися нiяково.
    — Добре хоч лiжко велике, — сказала Анн-Марi.
    — Так, це добре, — невпевнено погодився я.
    Ми трохи помовчали.
    — Гаразд, — озвалася Анн-Марi. — Зробимо так: ти перевдягнешся у ваннiй, а я — тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?
    Я кивнув на знак згоди, дiстав iз шафи чорну шовкову пiжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби i став чекати. Невдовзi зi спальнi долинув голос Анн-Марi:
    — Можеш заходити, Стiве.
    У кiмнатi панував напiвморок — верхнє свiтло було вимкнене, горiв лише тьмяний нiчний свiтильник. Анн-Марi лежала з правого боку лiжка, натягнувши ковдру майже пiд саме пiдборiддя. Я лiг злiва й втупився поглядом у стелю.
    — Ти спиш на спинi? — поцiкавилася вона.
    — Звичайно.
    — Не хропеш?
    — Поки нiхто не скаржився.
    Пауза.
    — Цiкаво, — знов озвалася Анн-Марi, — ми щовечора будемо так бентежитись?
    — Хтозна. Але сподiваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.
    — Як думаєш, коли?
    — Усе залежить вiд... — Я затнувся.
    — Вiд чого?
    — Ну... вiд наших стосункiв.
    — Ага, — протягла вона. — Здається, я розумiю, до чого ти хилиш.
    Я знiяковiв.
    — Вибач, Анн... Еннi, я не хотiв тебе образити.
    — Я не ображаюся. А ти справдi хочеш мене?
    — Якщо чесно, то не вiдмовився б.
    — Чому?
    — Ти дуже приваблива жiнка.
    — I цього для тебе досить?
    — Зазвичай чоловiковi цього цiлком вистачає. Особливо коли вiн вiльний.
    — А ти вiльний?
    — Уже два роки.
    — Я маю на увазi неформальнi шлюбнi зобов’язання.
    — Тодi... тодi не знаю.
    — Ти все ще кохаєш матiр Рашелi?
    — Може. А може, й нi. Не впевнений. Кохання взагалi дивна штука. Адже я кохав i свою першу дружину, проте розлучився з нею.
    Анн-Марi перевернулася на бiк, спиною до мене.
    — Тобi легше, — сумно промовила вона. — А от я... Ти знаєш, що в мене був роман з Арчiбальдом?
    — Так, чув про це.
    — У нас нiчого не вийшло... Вiрнiше, не вийшло в Арчiбальда. Врештi-решт вiн пiшов вiд мене й незабаром одружився з Рiтою. А я... — Анн-Марi гiрко зiтхнула. — Розумiєш, пiсля Арчiбальда у мене не було жодного чоловiка. Жоднiсiнького. Аж сiм рокiв. Це жахливо, нестерпно, та я нiчого не можу з собою вдiяти.
    Ми замовкли. Я не знав, що вiдповiсти на цей крик душi. Будь-якi слова тут були б зайвi.
    Через кiлька довгих хвилин Анн-Марi сказала:
    — Ну гаразд, пора спати. На добранiч, Стiве.
    — На добранiч, Еннi, — вiдповiв я.
    Ще цiлих пiвгодини я витрiщався в стелю, аж поки заснув.



    15

    Призахiдне сонце сховалося за хмарою, i на землю спала тiнь. Зашарудiвши листям у кронах дерев, подув прохолодний вiтер. З мiнарета найближчої мечетi гугняво заволав через гучномовець муедзин, закликаючи правовiрних до чергового намазу. Нiби вторячи йому, здалека долинув передзвiн, що сповiщав православних про початок вечiрньої служби. За огорожею парку, широким проспектом мчали потоки автомобiлiв, тротуарами крокували перехожi, поспiшаючи у своїх справах, у небi сновигали флаєри.
    Життя в Нiколайбурзi йшло своїм трибом, розмiрено й буденно, наче нiчого особливого й не сталося. Нiби не було недавньої атаки ґаббарiв i над планетою не нависала загроза ядерного бомбардування. Наче не iснувало пiвтора мiльярда переселенцiв, якi зараз обживали покинутi мiста й села. Городяни убезпечили себе вiд напливу мiґрантiв-дармоїдiв государевим указом i на тому заспокоїлись. Решта — не наша проблема, вирiшили вони, хай цим займаються iншi. Хоч би й альви...
    Так само поводилися мешканцi Новоросiї чотири роки тому, коли в їхню систему ввiйшов людський флот. Переважна бiльшiсть просто чекали на звiльнення i майже нiчого не робили, щоб наблизити цю мить. Не останню роль тут зiграв цар Олександр IX, який закликав новоросiйцiв зберiгати спокiй i, цитую, „не пiддаватися на провокацiї“, а народ, що звик завжди й у всьому слухатися свого государя, послухався й цього разу. Були, щоправда, окремi вогнища опору, то тут, то там спалахували стихiйнi повстання, але їх швидко й без особливих зусиль приборкували. Альви ж, не побоюючись за свої тили, кинули проти нас усi наявнi в системi сили й не дозволили нам вчасно заблокувати дром-зону. Коли ж на допомогу союзникам прибули дварки, ми були змушенi вiдступити.
    „Ось наочний приклад шкiдливостi деспотiї,“ — розмiрковував я, сидячи на однiй iз лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. — „Будь-якої деспотiї, навiть найдоброзичливiше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацiю Падма, безумовно, мав, коли вiдмовлявся сумiщати функцiї монарха й голови уряду. Звiдси один крок до авторитаризму, який придушує особистiсть, позбавляє людей права жити власним розумом i самостiйно ухвалювати рiшення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем...“
    На Новоросiї ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понедiлок, Анн-Марi була зарахована до штату телекомпанiї, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пiшла на заняття до мiсцевої школи. Донька була не в захватi вiд перспективи повернення в дитинство, проте розумiла, що це необхiдно — як для конспiрацiї, так i для виконання поставленої перед нею та її загоном задачi.
    Що ж до мене, то найближчi кiлька мiсяцiв робота за фахом менi не загрожувала. Згiдно з моєю леґендою у себе на батькiвщинi я був льотчиком (що, в принципi, було сущою правдою), але в Державнiй канцелярiї цивiльної авiацiї, куди я поткнувся зi своєю арранською лiцензiєю, менi дали вiдкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з рiзким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскiльки мало не щодня вiдкриваються новi рейси. Проте спершу я маю досконало оволодiти росiйською мовою та пройти курс переквалiфiкацiї, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросiї стандартiв. Я явно був не першим iнопланетним пiлотом, що пропонував свої професiйнi послуги, бо на прощання менi видали диск з анґлiйським та iспанським перекладами Статуту цивiльної авiацiї Новоросiї, вiдповiдними термiнолоґiчними словниками, а також пропуском на вiльне вiдвiдування лекцiй у Нiколайбурзькому льотному училищi.
    Таким чином, я отримав офiцiйний статус тимчасово безробiтного, а це було далеко не зайвим, i тепер мiг приступити до виконання свого завдання. Найголовнiшого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за ґрупою аґентiв-школярiв — це так, на додаток...
    З-за верхiвок дерев з’явився легкий двомiсний флаєр, що йшов на бриючому польотi. Над алеєю вiн почав знижуватися, швидко уповiльнив хiд i приземлився на порожньому майданчику метрiв за двадцять вiд мене.
    Одразу в моїй кишенi задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:
    — Слухаю.
    — Це я, — була лаконiчна вiдповiдь. — У флаєрi.
    — Добре, йду.
    Я пiдвiвся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабiнi, було неможливо: всi вiкна флаєра мали затемнення. Проте страху я не вiдчував, лише хвилювання. Якби мене хотiли схопити, то зробили б це ранiше, задiявши в цiй операцiї значно бiльшi сили, нiж двоє бiйцiв, що могли розмiститися в цьому флаєрi.
    На крайнiй випадок я мав у своєму розпорядженнi один засiб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як вiн працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний i надсекретний пристрiй, якого не мав бiльше нiхто — нi Анн-Марi, нi Рашель, нi хлопцi та дiвчата з її команди. Мене попередили, що до нього слiд вдаватися лише в найбезвихiднiших ситуацiях. А також повiдомили кiлька скупих фактiв про його дiю: а) вiн спрацює вiд певного набору ключових слiв, мовлених мною, або вiд нервового спазму — характерної ознаки враження паралiзатором; б) вiн захистить мене; в) вiн захистить iншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку iншу оголену дiлянку тiла — захист розповсюдиться завдяки бiострумам; г) у радiусi кiлькох десяткiв метрiв стануться значнi руйнування, якi, проте, не зачеплять нi мене, нi того (або тих), хто разом зi мною перебуватиме пiд захистом цього пристрою.
    Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав — така була iнструкцiя командування. Якщо при цьому зi мною були Рашель або Анн-Марi, я намагався постiйно тримати їх за руку — раптом хтось випадково вистрiлить у мене з паралiзатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Вiдчуття було не з приємних, однак iз цим довелося змиритися. Як я вже казав, крiм керiвництва ґрупою молодих людей я мав iще одне завдання, значно важливiше й секретнiше. Iншi тутешнi аґенти, посвяченi в цю справу, були психокодованi й не могли нiчого виказати на допитi. Ну а менi нi в якому разi не можна було потрапляти в полон...
    Я пiдiйшов до флаєра з правого боку, вiдчинив дверцята й, переконавшись, що пасажирське крiсло вiльне, ковзнув усередину. Рудий альв, що сидiв на мiсцi водiя, повернув до мене свою волохату морду й привiтався:
    — Ну, здрастуй, Стефане.
    — Здрастуй, Григорiю, — вiдповiв я.— За тобою нiхто не стежив? У флаєрi немає жучкiв?
    — Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усiх застережних заходiв.
    Кiлька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як i для бiльшостi сучасних людей, усi альви були на один штиб, i розрiзняв я їх лише за розмiрами та кольором шерстi, проте даний конкретний альв був винятком — я впiзнав би його за будь-яких обставин. Сiм рокiв тому доля звела мене з Григорiєм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний — альв, який любив людей. Григорiй народився наприкiнцi XXVI столiття, коли нашi раси жили мiж собою дружно, але в результатi аварiї корабля вiн разом iз Лайфом Сiґурдсоном й Мелiсой Ґарiбальдi провiв майже тисячу рокiв у гiперпросторi й потрапив у наш буремний час, який професор Аґатiяр назвав епохою жорстоких та озлоблених пiдлiткiв.
    Шелестов нiяк не мiг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по рiзнi боки барикад, вiн був чужий i для нас, i для своїх одноплемiнникiв. Сiм рокiв тому, коли вiн вiдлетiв на старiй яхтi Сiґурдсона, я не розраховував бiльше з ним зустрiтися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Вiн не лише вижив, а й зайнявся активною громадською дiяльнiстю, а його партiя „Новий шлях“ з кожним роком набувала дедалi бiльшого впливу на полiтичнiй аренi Альвiї. Останнiми мiсяцями вiн майже весь свiй час проводив на Новоросiї, оскiльки саме йому як кращому фахiвцевi з людської раси уряд Альвiйської Федерацiї доручив координувати матерiально-технiчне забезпечення та соцiальне облаштування переселенцiв з Есперанси, Землi Вершинiна й Аррана. Нашi аґенти, за вказiвкою керiвництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемiнникам, навiдрiз вiдмовлявся вiд будь-якої спiвпрацi.
    — А знаєш, — нарештi сказав вiн, — я чекав, що рано чи пiзно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найiмовiрнiше це буде Лайф.
    — Командування визнало мене прийнятнiшою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зi мною... ну, нiби дiловi стосунки.
    Альв кивнув.
    — Це так. Вiн почувався б нiяково, погрожуючи менi викриттям.
    — Про що ти? — здивувався я.
    — Про мою поведiнку в таборi вiйськовополонених. I про те, як я завадив божевiльному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналiв. Я чудово розумiю, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь пiддаватися на шантаж i ставати зрадником. Можете передати всю iнформацiю моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користi з цього не отримаєте.
    Я похитав головою.
    — Коли менi доручали зустрiтися з тобою, нi про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорiю.
    Шелестов пильно подивився менi в очi.
    — Схоже, ти не брешеш, — резюмував вiн. — Твiй погляд щирий, у ньому не вiдчувається лукавства. Я радий нашiй зустрiчi, друже-Стефане. Утiм, не буду приховувати: з бiльшим задоволенням я б зустрiвся з Лайфом. До речi, як вiн?
    — Непогано. Зовсiм непогано. Служить у вiйськовому флотi, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це вiдповiдає вашому званню флот-майора, i тепер командує кораблем.
    — Вони з Мелiсою одружилися?
    — На жаль, нi. Мелiса вiдмовила. Для неї вiн просто друг.
    — А шкода... Ну що ж, переказуй йому мої вiтання.
    — Спробую переказати, але нiчого не обiцяю. Якщо командування вирiшить, що Лайф не повинен знати про нашу зустрiч, то я мовчатиму. Наскiльки менi вiдомо, вiн реґулярно подає запити в нашу розвiдку, чи немає про тебе вiдомостей, але йому щоразу вiдповiдають негативно. Вiн вважає, що ти живеш вiдлюдником на якiйсь незаселенiй планетi чи просто мандруєш космосом на „Валькiрiї“. Я донедавна теж так думав i був дуже здивований, коли дiзнався про твоє нинiшнє становище.
    — Часом, озираючись назад, я й сам дивуюся, — зiзнався альв. — Першi кiлька мiсяцiв я справдi жив вiдлюдником, але, зрештою, мене здолала така туга, що я вирiшив повернутися до своїх, а там або пан, або пропав. Я був готовий до того, що буду пiдданий обструкцiї, розумiв, що мене вважатимуть зрадником, але виявилося, що про мене нiхто нiчого не знає. Усi мої одноплемiнники, з якими я був у таборi Тiхо, загинули. Ти ж чув про це?
    — Так, чув. Транспорт, що доправляв їх на батькiвщину, прибув у систему Бетельгейзе якраз пiд час атаки ґаббарiв i був знищений. Загинули й альви, вiйськовополоненi, i люди — члени команди корабля.
    — Якби не великодушнiсть Лайфа, серед них був би i я, — додав Шелестов, — А так я живий, до того ж з незаплямованою репутацiєю. Я не повторив своїх колишнiх помилок i вже не намагався втовкмачити нинiшнiм альвам, що своїм статусом космiчної цивiлiзацiї ми цiлком зобов’язанi людям. Я обрав iншу тактику i вiдстоював суто прагматичну точку зору, що вiйна з людством вiд самого початку була великою дурiстю. Вона не принесла нашому народу анiнайменшої вигоди, а її наслiдками скористалися головно ґаббари й частково п’ятдесятники. Це правда, чистiсiнька правда, але сучаснi альви боялися глянути їй у вiчi, не хотiли визнати, що їхнi прадiди припустилися фатальної помилки, вплутавшись у цю кляту вiйну. Те, що сталося сiм рокiв тому, i те, що вiдбувається зараз, змусило багатьох прозрiти й погодитися зi мною. Таких альвiв стає дедалi бiльше, вони досi не люблять людей, проте не виключають можливостi дiалоґу мiж нашими расами. Ще рокiв п’ять, максимум десять — i ми зможемо розпочати перемовини про мир.
    — Нi, Григорiю, не зможемо, — похмуро вiдповiв я. — Зараз людство не готове до цього i ще не скоро визрiє для перемовин. Ґаллiйцi поголовно зараженi ксенофобiєю, вони не вважають Чужих за рiвню — так їх виховували, це було необхiдно для їхнього виживання. Люди з iнших планет озлобленi проти вас, ними керує страх i ненависть, вони нiколи не подарують вам свого рабського минулого. Потрiбно, щоб виросли новi поколiння вiльних людей, i лише тодi можна буде говорити про якiсь перемовини. А поки... — Я безсило розвiв руками. — Наш полiтичний iстеблiшмент, вiйськова верхiвка й iнтелектуальна елiта, мабуть, готовi до мирної угоди, але переважна бiльшiсть пересiчних громадян — нi в якому разi. Для них прийнятна лише вiйна, вiйна до переможного кiнця, до повного винищення всiх Чужих.
    Шелестов кивнув.
    — Авжеж, я розумiю вас. Ви, люди, пережили жахливе столiття. Вам буде важко пробачити нас за все заподiне зло. Але ви зумiєте, ви завжди вмiли прощати. I перемовини розпочнуться ранiше, нiж ти думаєш. Але, певна рiч, не зараз i не за рiк. Саме тому я вiдмовлявся зустрiчатися з вашими тутешнiми аґентами. Це не були б переговори, це було б банальне вербування. А я вже казав, що не збираюся ставати зрадником. Так, я за людей, але разом з альвами.
    — Проте ти погодився на зустрiч зi мною.
    — З тобою — це iнше. Як i з Лайфом. До того ж я здогадуюся, навiщо тебе прислали. Справа у кварковiй бомбi, яку ми застосували проти ґаббарiв. Ви стурбованi цим, так?
    — Це так, Григорiю. Ми стурбованi, але не зовсiм так, як ти думаєш. Ми не боїмося, що ви застосуєте цю зброю проти нас, бо знаємо, як вона дiє. Ми називаємо її странґлетним запалом.
    Альв недовiрливо уп’яв у мене свiй погляд.
    — Ви знаєте? Ви також її винайшли?
    — Причому давно. А щоб ти не вважав мої слова блефом, я розповiм тобi про принцип дiї зброї i поясню, чому ваш уряд застосував її проти Джейхани, яка знаходиться у Великiй Маґеллановiй Хмарi, за межами Ґалактичної Спiралi.
    I я переказав йому все, що знав про странґлетний запал, включно з тим, що тепер на всю Маґелланову Хмару чекає ланцюгова реакцiя вибухiв Наднових. Вислухавши мене, Шелестов хвилину приголомшено мовчав, потiм витер волохатою рукою пiт з носа й прохрипiв:
    — Це... це просто жахливо! Такої зброї не повинно iснувати в природi... Заради Бога, друже Стефане, скажи, що ти перебiльшуєш!
    — На жаль, не перебiльшую. Усе це — чистiсiнька правда. Ви володiєте зброєю надзвичайної руйнiвної сили, такою потужною, що її неможливо використовувати у вiйнi. Це все одно, що пiдпилювати гiлку, на якiй сидиш. Ви пiдiрвали сонце Джейхани, прирекли на знищення Велику Маґелланову Хмару з усiма ґаббарськими свiтами. I все, крапка — це максимум, що ви могли зробити. Зараз вашi вороги й союзники тремтять перед вами, але правда рано чи пiзно випливе. Вас i надалi боятимуться, але вже не як грiзного супротивника, а як терориста, що сидить на термоядернiй бомбi з активованим пiдривником i погрожує винищенням цiлому мiсту. От тiльки з мiста втекти можна, а з Ґалактики — нiкуди.
    — Отже, ти хочеш, щоб я попередив наш уряд про небезпеку?
    — Це вже зроблено без мене. А ваше керiвництво вiдповiло щось на кшталт „не вчи вченого“ i люб’язно повiдомило, що попереднє випробування странґлетного запалу було проведено в зоряному кластерi IC 4499, тож небезпеки розповсюдження ланцюгової реакцiї на всю Ґалактику немає.
    — То в чому ж тодi рiч? — запитав альв. — Навiщо тебе прислали до мене?
    — Щоб ти врятував свою расу вiд знищення.
    — У якому значеннi?
    — У прямому. Ти маєш два мiсяцi на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странґлетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Iнакше нашi вiйська атакують усi вашi системи, i на кожну планету буде скинуто ґлюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорiю, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навiть те, що ви тримаєте заручниками наших братiв; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди наляканi, зрозумiй це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципiв гуманiзму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм вiдльотом стало вiдомо про скликання позачергового засiдання обох палат Нацiональних Зборiв Терри-Ґаллiї, а на порядок денний винесене одне-єдине питання — ухвалення резолюцiї, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходiв. Пояснювати тобi, що означає вислiв „адекватнi заходи“, гадаю, немає необхiдностi. Можна не сумнiватися, що парламенти решти планет ухвалять аналоґiчнi рiшення.
    Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мiй ультиматум. Вiрнiше, ультиматум нашого керiвництва.
    — Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали вiд одного з ваших? — нарештi пiдсумував вiн. — Ти навiть не припускаєш, що її винайшли нашi вченi? Звiдки у тебе така впевненiсть?
    — У цьому впевнений не я, а тi, хто надiслав мене, хто знає бiльше, нiж я. Цi люди виклали менi свої арґументи, i я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповiсти все тобi, щоб i ти мiг переконатися.
    — Я слухаю тебе, друже-Стефане.
    — Отже, — почав я, намагаючись дослiвно пригадати те, що говорив менi адмiрал Дюбарi, — понад сто рокiв тому, ще на початку вiйни, ґаллiйськi вченi зробили одне фундаментальне вiдкриття. Це вiдкриття було випадковим, воно на багато столiть, а може, й тисячолiть, випередило розвиток сучасної науки. Похiдними цього вiдкриття стали такi розробки, як технолоґiя керування каналами, синтез кваркової речовини для странґлетних запалiв, принцип ґенерацiї квазiґлюонiв, за яким згодом створили ґлюонну бомбу, i багато iншого. Якби альвiйськi вченi зробили таке саме вiдкриття, тодi ваш уряд нi за що не пiшов би на застосування странґлетного запалу.
    — Чому? Не розумiю.
    — Бо вашi лiдери не дурнi, вони б не стали показувати людям, що альви володiють такими знаннями. Знаннями, якi в майбутньому дозволили б вам винайти спосiб стиснення каналiв i захистити всi свої системи вiд зовнiшнього вторгнення. Цi знання дали б вам безлiч найдосконалiших технолоґiй, якi й не снилися iншим расам. Враховуючи чисельнiсть вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Ґалактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парiй. — Я похитав головою. — Нi, Григорiю. Якби це було так, ви б не застосовували странґлетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кiлькох менш значних ґаббарських свiтiв. Ви б таємно займалися створенням стискувачiв каналiв, щоб одного чудового дня решта рас iз жахом виявила, що всi вашi дром-зони надiйно заблокованi. От тодi б ви задали жару i ґаббарам, i людям. Перших ви подолали б своєю технiчною перевагою, а нас — чисельнiстю.
    — А якщо припустити, що ми таки зробили це вiдкриття, — сказав Шелестов. — Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.
    — Це виключено. Подумай трохи, i ти сам усе зрозумiєш. Коли знаєш те, що я розповiв, хiба важко наперед прорахувати реакцiю людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всiх альвiв, поки вони ще вразливi, поки не навчилися блокувати свої дром-зони i не винайшли ґлюонної бомби. I те, що твiй уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурнi) не передбачив такої рiзкої реакцiї, свiдчить про одне: ви не зробили цього вiдкриття, вам узагалi невiдомо, що странґлетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.
    Альв замислився.
    — Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.
    — Чого ж?
    — Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядернiй бомбi. Припустiмо, ви почнете нас знищувати. А ми у вiдповiдь заявимо: зупинiться, iнакше ми пiдiрвемо до дiдька всю Ґалактику.
    — Ну пiдривайте, бiс iз вами. Ви всi загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас нiяк не дiстати. Ми почнемо нове життя в iнших ґалактиках.
    — В iнших ґалактиках?! — вражено перепитав Шелестов.
    — Так, друже мiй альве, саме так. Якби ви зробили це вiдкриття, то знали б, що в перспективi воно дає змогу досягти сусiднiх ґалактик. Не вiдразу, не в найближчi роки, але з часом. I ваше керiвництво чудово розумiло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нiчого iншого, самi пiдемо на знищення нашої Ґалактики, тiльки б позбутися вас, щоб ви бiльше нам не загрожували. Отож, Григорiю, моли того бога, в якого ти вiруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не бiльше нiж нашим странґлетним запалом, секрет якого ви отримали вiд людини-зрадника. I ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися i не вдавалися до крайнiх заходiв проти вашого народу. Iнакше почнеться така бiйня, яку вже нiхто не зможе зупинити.

    ...Три днi потому з донесень аґентiв я дiзнався, що альв Шелестов подав у вiдставку зi своєї нинiшньої посади пiд тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенцiв уже завершено, а зрештою справ упорається i його заступник. Сам Григорiй на швидкохiдному кур’єрському кораблi вiдлетiв на Альвiю, щоб повернутися до своїх обов’язкiв депутата Ґенеральної Асамблеї Альвiйськой Федерацiї, де вiн представляв партiю „Новий шлях“. Було зрозумiло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слiв про готовнiсть людей винищити всiх альвiв i сповнився рiшучостi врятувати свiй народ.


    РАШЕЛЬ: ПIДПIЛЬНИКИ


    16

    Останнiй урок у суботу офiцiйно називався уроком виховання, але школярi мiж собою називали його не iнакше, як „розбiр польотiв“. На ньому пiдбивався пiдсумок усього навчального тижня, виставлялися оцiнки за поведiнку, вiдстаючi з тих або iнших предметiв отримували прочухана, а вiдмiнники — заохочення. Урок виховання вела наша класна керiвниця, панi Нiканорова, вiрнiше, Надiя Петрiвна — тут було прийнято називати старших на iм’я й по-батьковi.
    — А зараз МакЛейн, — сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термiнала. Потiм глянула на мене й доброзичливо запитала: — Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективi?
    Я невизначено знизала плечима.
    — Потроху освоююся, мiсiс... тобто Надiє Петрiвно. Хоча важко.
    — Певна рiч, важко. Легко й бути не могло. Iншi умови життя, мовний бар’єр... До речi, ти набагато краще розмовляєш росiйською, нiж тиждень тому. Сподiваюся, не зловживаєш гiпнолiнґвiстичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але вiн шкiдливо впливає на нервову систему. Особливо в юному вiцi.
    — За цей тиждень я жодного разу не скористалася гiпнозом, — вiдповiла я чесно. — Просто маю схильнiсть до мов.
    — Це добре. На заняттях уже все розумiєш?
    — Так... майже.
    — А взагалi, як почуваєшся в нашiй школi? Є якiсь претензiї?
    — Нi, жодних. Усе гаразд. Я всiм задоволена.
    Моя остання вiдповiдь була нещирою. Насправдi ж лише за тиждень навчання школа остаточно дiстала мене. Справа навiть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпiти; врештi-решт, недарма кажуть, що науки коренi в повтореннi. На мене тисла сама шкiльна атмосфера — тюремна атмосфера. Це вiдчувалося не лише в школi (хоча тут найгострiше), а всюди — бо Новоросiя була однiєю величезною в’язницею. Навiть двiчi в’язницею — ззовнi контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.
    А я не звикла жити в невiльнiй країнi, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаваршi, де iснувала м’яка форма соцiалiзму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обiд „живими“ грошима. Втiм, на Новоросiї соцiалiзмом i не пахло, тут був типовий державно-монополiстичний капiталiзм (що, з мого погляду, ще гiрше), до того ж приправлений диктатурою у формi абсолютної монархiї з повною вiдсутнiстю будь-яких виборних iнститутiв влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнiсiньким мракобiссям, якимось середньовiччям а-ля Iван Грозний або Чезаре Борджа.
    Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кiлька мiсяцiв, необхiдних для виконання завдання. I ще, на вiдмiну вiд бiльшостi членiв нашого загону, я не мусила вдавати iз себе мiсцеву, прикидатися звичною до тутешнiх порядкiв i постiйно стежити за собою, щоб не припуститися анiнайменшої помилки. Я була просто дiвчинкою з iншої планети, якiй тут усе в дивовижу i яка погано орiєнтується в мiсцевих реалiях...
    — Отже, так, — продовжувала Надiя Петрiвна, — оцiнок у тебе ще немає. Це нормально — нашi вчителi поки знайомляться з тобою. Проте викладачi точних i природничих наук уже вiдзначили, що твої знання з їхнiх предметiв вiдповiдають вимогам нашої школи. А от з гуманiтарними дисциплiнам складнiше. Тут тобi доведеться займатися додатково, за спецiальною проґрамою. Особливо це стосується новоросiйської лiтератури, iсторiї, а також — i насамперед — основ держави i права.
    Темноволосий хлопець, який сидiв через парту вiд мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:
    — Теж менi головний предмет!
    Вчителька суворо зиркнула на нього.
    — Що ти сказав, Олеже?
    Рахманов на секунду зам’явся, потiм зухвало глянув на Надiю Петрiвну й вiдповiв:
    — Я кажу, що основи нашої держави i права можна висловити в кiлькох словах. Передовсiм у нас немає права взагалi, а є тiльки держава, вся влада в якiй — i законодавча, i судова, i виконавча — належить царевi. Це — основи, а решта вже похiдне.
    — Ти дуже спрощуєш нашу полiтичну систему.
    Проте Олег не здавався.
    — Не можна спростити те, що й так уже просте до примiтиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципi: государ мудрий, вiн найлiпше знає всi потреби своїх пiдданих. Росiйський народ сторiччями мрiяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всi рiшення. I ось, у космiчну добу, ми втiлили цю наївну селянську мрiю в реальнiсть i так завзято, що переплюнули всi вiдомi в iсторiї монархiї. Навiть у Людовiка Чотирнадцятого було менше влади, навiть iмператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б вiн не зробив, усе буде законно, бо сам вiн i є закон.
    — А на уроках i на iспитi ти говорив зовсiм iнше.
    Олег нахабно осмiхнувся.
    — Атож, точнiсiнько за шкiльною проґрамою. Я ж не хотiв отримати погану оцiнку в атестатi.
    — Ти заробив „вiдмiнно“.
    — Ще б пак! I тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво ґарантує нам свободу слова.
    Класна керiвниця скрушно похитала головою.
    — Ну що ж... Тодi залишся пiсля уроку, обговоримо це питання.

    Коли „розбiр польотiв“ закiнчився, я вийшла зi школи однiєю з перших, але не поїхала додому, а подалася до розташованої неподалiк кав’ярнi „Троє поросят“, де подавали соки, молочнi коктейлi, морозиво, солодощi, тiстечка тощо. Цей заклад користувався популярнiстю серед учнiв молодшої i середньої школи, а старшi школярi, що вже зараховували себе до катеґорiї дорослих, як правило, обходили його десятою дорогою.
    Оскiльки сьогоднi була субота — вихiдний у „малечi“, у кав’ярнi було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на вiдкритому майданчику й почала спостерiгати за виходом зi шкiльної будiвлi. Менi довелося прочекати понад пiвгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарештi, з’явився Рахманов. Вiн попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зi столика телефон i натисла кнопку набору номеру.
    За кiлька секунд Олег дiстав свiй телефон i пiднiс його до вуха.
    — Алло?
    — Привiт, це я. Впiзнаєш?
    — Ще б пак! З твоїм акцентом... Де ти?
    — У „Поросятах“. Хочеш приєднатися?
    Вiн обернувся в мiй бiк, i я помахала йому рукою.
    — О’кей, iз задоволенням. — У його голосi пролунали нотки збентеження. — Мiж iншим, тут дуже смачне морозиво.
    Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полi його зору нiкого зi школярiв немає, попрямував до мене. Я не втрималася вiд посмiшки. Який же вiн ще хлопчисько, дарма що на пiвроку старший вiд Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тiльки тому, що тут зазвичай тусується „малеча“.
    Купивши двi порцiї шоколадного морозива, Олег сiв напроти й пiдсунув до мене один iз стаканчикiв.
    — Пригощайся.
    — Нi, дякую, — похитала я головою. — Такого не їм.
    — Чому?
    — Забагато калорiй. Боюся погладшати.
    Змiрявши мене поглядом, Олег усмiхнувся. У нього була чарiвна посмiшка, та й сам вiн був надзвичайно милим хлопцем, хоч i не красенем. А втiм, чоловiча краса — поняття вiдносне. Швидше для чоловiкiв годиться iнше слово — привабливiсть. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишенi не лiз. Вiн вiдчайдушно загравав з усiма дiвчатами в класi, але явної переваги нiкому не надавав. Зi мною поки тримав дистанцiю — чи то просто примiрявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сiмнадцять (точнiше, не свої, а тi, що були записанi в моїх документах), поводилася дуже солiдно й (що правда, то правда) була вродливiша за решту дiвчат.
    — Не думаю, що тобi це загрожує, — сказав Олег. — З такою фiґурою!
    — От я її й бережу. Тож доведеться тобi з’їсти обидвi порцiї.
    — Нема проблем. — Вiн зачерпнув ложечкою шматок морозива й вiдправив собi до рота. — До речi, ти тут просто так чи чекала на мене?
    — А як чекала, то що?
    — Тодi я в захватi.
    Я гмикнула.
    — Не поспiшай з висновками. Я лише хотiла сказати, що ти дурний хлопчисько.
    — Чому це?
    — Та тому, що твоя бравада на уроцi була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.
    Олег густо зашарiвся.
    — Овва! Якi ж ви проникливi!
    Я здивовано зиркнула на нього i з сарказмом промовила:
    — То ми вже перейшли на „ви“, Олеже Iбрагiмовичу? Але попереджаю, менi дуже не подобається бути Рейчел Стiвенiвною. Звучить дуже нездоладно.
    — Нi-нi, ти неправильно мене зрозумiла. Пiд „вами“ я мав на увазi тебе i Надiю Петрiвну.
    — А вона теж здогадалася?
    — Ага. I задала менi прочухана.
    — Добряче влетiло?
    — Нi, трохи. Довелося вислухати двi короткi лекцiї — „слiд-бути-лояльним-до-государя“ i „не-викаблучуйся-перед-дiвчатами-на-уроках“. А за поведiнку я отримав „добре“.
    — Ну й чудово. А я боялася, що тебе можуть вiдрахувати зi школи.
    Рахманов недбало вiдмахнувся.
    — Що за дурницi! Нашiй планетi, звiсно, далеко до демократiї, але порядки тут не такi суворi, як ти собi уявляєш. Не плутай авторитаризм iз тоталiтаризмом, це рiзнi речi, хоча обидвi неприємнi. На Новоросiї iнакомислення не заохочується, але й не переслiдується. Якби у нас вiдраховували всiх школярiв i студентiв, незадоволених монархiєю i особисто найяснiшим государем Олександром Михаличем, то незабаром довелося б закрити половину шкiл i унiверситетiв.
    — Однак тобi слiд бути обережним, — вагомо додала я, для бiльшої переконливостi перейшовши на анґлiйську. Так менi було легше висловлювати свої думки, а Олег, як я вже знала, непогано володiв цiєю мовою. — Надiя Петрiвна цiлком може повiдомити про твої висловлювання в царську охранку... тобто у Государеву Таємну Службу. А як там знайдеться завзятий служака, якому зараз нiчого робити, i вiд нудьги вiн вирiшить зайнятися тобою? У результатi ти поставиш пiд удар не тiльки самого себе, а й своїх товаришiв.
    Олег миттєво напружився.
    — Про що ти, Рейчел?
    — Ти чудово розумiєш, про що. Про твою... гм... секретну дiяльнiсть.
    Вiн довго мовчав, дивлячись на мене широко розплющеними очима, в яких застиг переляк. Нарештi хрипко мовив:
    — Як... як ти дiзналася?
    — Я цього не знала, — спокiйно вiдповiла я. — Просто запiдозрила й вирiшила взяти тебе на понт. А щойно ти сам себе виказав.
    Олег одним махом поглинув вмiст свого стаканчика. Дивлячись, як енерґiйно вiн жує холодне морозиво, менi звело щелепи. А вiн негайно взявся за другу порцiю.
    — Послухай... е-е... а чому ти мене запiдозрила? Я в чомусь припустився помилки? Не так поводився?
    — Та нi. По-моєму, все нормально. Просто ти вiдразу, ще з першого дня нагадав менi одного хлопця, з яким я вчилася в школi на Арранi. Нiколи не помiчала за ним нiчого пiдозрiлого i вважала його звичайнiсiньким хлопчиськом, таким самим, як i всi iншi, хiба розумнiшим i серйознiшим, нiж решта. Але одного разу Шон — так його звали — не прийшов до школи, а нам сказали, що вiн розбився на флаєрi. Пiзнiше стало вiдомо, що вся ця iсторiя про аварiю — суцiльна брехня, сфабрикована нашою владою. Насправдi Шона було вбито при спробi пробратися на альвiйську вiйськову базу й захопити корабель.
    — Вiн був сам?
    — Нi, звичайно. Їх було понад десяток — хлопцiв-школярiв, якi хотiли втекти з планети й приєднатися до вiйськ людства, щоб боротися проти чужинцiв. Усi вони загинули. — Я зробила виразну паузу. — Якщо ти плануєш щось подiбне, вiдмовся вiд цiєї iдеї. Альви не дурнi, вони надiйно охороняють свої бази. Ти й сам накладеш головою, i своїх товаришiв занапастиш.
    Доївши морозиво, Олег пiдвiвся з-за столика.
    — Хочеш, я вiдвезу тебе додому?
    — Не заперечую, — вiдповiла я. — Проте мешкаю далеченько. У передмiстi, в Отраднинську.
    — Ну то й що, — знизав вiн плечима. — Це ж, зрештою, не Сонцевськ. А витратити зайвi пiвгодини менi не шкода.
    — Годину, — виправила я. — Пiвгодини туди й стiльки ж на зворотний шлях.
    Олег трохи вимушено, але чарiвно всмiхнувся.
    — „Туди“ не рахується. Час у твоєму товариствi я не ризикну назвати змарнованим.
    Ми пройшли на стоянку й сiли у флаєр. Вiн запустив двигуна й пiдняв машину в повiтря. Точнiше, це зробив автопiлот, оскiльки Олег був ще неповнолiтнiм i мав обмеженi права на керування флаєром, зокрема, не мiг контролювати його вручну над густонаселеними районами або при високiй iнтенсивностi руху.
    Хвилин п’ять ми летiли мовчки, обмiнюючись швидкими поглядами. Олегове обличчя все ще зберiгало розгублений вираз, вiн раз у раз покусував губи й задумливо супився. Потiм рвучко повернувся до мене й запитав:
    — А чим саме я нагадав тобi того хлопця, Шона?
    Я чекала цього питання, проте не вiдповiла одразу, а вдала, нiби вагаюся.
    — Ну... важко сказати. На перший погляд ви з ним абсолютно рiзнi — i зовнi, i характером, i звичками. Але вже вiд самого початку, спостерiгаючи за тобою, я не могла позбутися дивного вiдчуття дежа вю. I чимдалi воно посилювалось. Я дивилася на тебе, а бачила Шона. Наче вiн воскреснув i... Нi, Олеже, я не можу тобi пояснити. Це чистiсiнька iнтуїцiя. Просто у вас iз ним є щось спiльне — воно помiтне, але не пiддається аналiзу. Якийсь слабкий, майже незримий вiдбиток. Вiдбиток подвiйного життя... Атож, мабуть, так.
    — Шон був твоїм приятелем?
    — Тiльки не в тому значеннi, в якому ти думаєш. Ми були просто добрими друзями.
    — Ясно, — сказав Олег.
    Пiсля цього вiн завiв мову про космiчну вiйну з чужинцями. Я в основному слухала його мiркування, а якщо i вставляла якiсь реплiки, то пильно стежила за собою, щоб не бовкнути чогось такого, про що менi, дiвчинi з контрольованої Чужими планети, знати не годилося. Коли ж Олег поцiкавився моєю думкою, скiльки ще Новоросiї чекати на звiльнення, я невизначено висловилася в тому сенсi, що в системi Хорса сконцентровано дуже багато альвiйських вiйськ, розбити якi буде дуже складно. Мовляв, чотири роки тому вже намагалися, проте не змогли.
    — А тодi обставини були сприятливiшi, нiж зараз, — похмуро зазначив Олег. — Якби наш цар, трясця його матерi, закликав народ до повстання... чи сам народ, дiдько б його взяв, плюнув на нiкчему-государя й повстав, то все склалося б iнакше. Але нашi дорослi, чума на їхнi голови, нiчого не робили. Вони просто чекали, вони звикли чекати, поки влада вирiшить за них, поки їм скажуть, що треба робити. От якби цiсаревич Павло тодi був трохи старшим... — вiн осiкся. — Але тодi всi ми, все наше поколiння було дуже юним. Менi якраз виповнилося тринадцять, я рвався воювати з цими клятими волохатими виродками, але батько замкнув мене в моїй кiмнатi i все товкмачив: „Государ не велiв, государ не велiв...“ Тьху на нього з його государем! А коли вночi я спробував зламати силовий екран на вiкнi своєї спальнi, мiй любий татусь викликав полiцаїв i попросив мене заарештувати. Цiлих тринадцять днiв я провiв у в’язницi для неповнолiтнiх, пхом напханiй такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владi їхнi власнi батьки... Ти уявляєш, Рейчел?!
    Я спiвчутливо кивнула.
    — Авжеж, це жахливо.
    — А твої предки? Як би вони вчинили в такiй ситуацiї?
    Я замислилася.
    — Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не вiдправили б, я цього певна.
    Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег змiряв мене пильним поглядом i сказав:
    — От що, Рейчел, я не вiрю тобi.
    У грудях менi похололо. Невже я зiграла так непереконливо? На чому ж вiн мене впiймав, що я сказала не так? Отже, все марно...
    А Олег пiсля короткої паузи продовжував:
    — Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, нi до чого не причетну. Але це не так — ладен дати голову на вiдсiч. Я теж маю iнтуїцiю, i вона пiдказує менi, що ми з тобою одним миром мазанi. Я вiдчуваю в тобi спорiднену душу, ти сильна, смiлива, непокiрна, ти справжнiй боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його ґрупи i, можливо, брала участь у нападi на альвiйську базу. Хiба нi?
    Я ледве стримала полегшене зiтхання. Усе гаразд, усе чудово! Навiть краще, нiж я сподiвалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер вiн у моїх руках...
    — Думай, як тобi заманеться, — незворушно вiдказала я й потяглася до дверцят. — Дякую, що пiдвiз. Зустрiнемося пiслязавтра в школi.
    Проте Олег м’яко притримав мене за плече.
    — Стривай, Рейчел, ми ще не закiнчили. Ти не вiдповiла на моє запитання. Адже я вiдкрився тобi, тепер твоя черга.
    — Ти не вiдкривався, — заперечила я рiшуче. — Я сама тебе розкусила. I якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.
    Несподiвано вiн пригорнув мене до себе й жадiбно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кiлька секунд мене нiби паралiзувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцiлунками моє обличчя, а його рука пiрнула пiд мою спiдницю, я нарештi схаменулася й рiзко вiдштовхнула вiд себе нахабу. Потiм розмахнулася i влiпила йому ляпаса.
    — Ти що, здурiв?!
    Олег винувато потупився.
    — Вибач, Рейчел, я... я не змiг стриматися. Ти така чудова дiвчина...
    — Ну й що? Хiба це привiд, щоб накидатися на мене? — Я обсмикнула спiдницю й поправила розтрiпане волосся. — Ви, хлопцi, якiсь схибленi, їй-богу. У вас один тiльки секс у головi.
    — Можна подумати, що ви, дiвчата, цим зовсiм не цiкавитеся, — огризнувся Олег. — Ти ж спочатку не опиралася. Навiть вiдповiла на мiй поцiлунок.
    — Це... це була рефлекторна реакцiя.
    — Та невже? — скептично мовив вiн, уже цiлком оволодiвши собою. — Отже, i твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кiнчила, щойно я обiйняв тебе.
    Мо обличчя запалало.
    — Ти... — пробурмотiла я, згоряючи вiд сорому й обурення. — Ти... Та пiшов ти до бiса!
    Вiдчинивши дверцята, я вискочила з кабiни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись i вибачаючись. Коли я вибiгла на ґанок i встромила картку в щiлину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що пiдiймався в повiтря. Олеговi вистачило кебети зрозумiти, що зараз я ладна прикандичити його i найкращий вихiд у цiй ситуацiї — забратися геть.
    На щастя, в передпокої мене нiхто не зустрiчав. Я швидко пiднялася на другий поверх, пройшла до своєї кiмнати й боязко пiдступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цiлком пристойний, хiба що зачiска була трохи зiпсована, на щоках горiв яскравий рум’янець, а очi поблискували. Проте всерединi я почувала себе справжнiсiнькою малолiтньою хвойдою.
    Господи! Що ж це зi мною коїться?...



    17

    — А знаєш, Рашель, — сказав Валько, — за цi пiвтора тижнi ти помiтно змiнилася.
    Не випускаючи моєї руки, вiн застрибнув на невисокий парапет, що вiдмежовував набережну вiд оповитої вранiшнiм туманом рiки, пройшов десяток крокiв, потiм зiскочив назад на тротуар, трохи не наступивши каблуком на носок моєї туфлi. Збоку ми виглядали цiлком буденно: хлопець i дiвчина прогулюються по малолюднiй набережнiй Хеби-рiки, базiкаючи про всiлякi дурницi, цiкавi лише їм двом.
    Насправдi наше побачення мало суто дiловий характер. Ще вчора ввечерi, у суботу, ми домовились зустрiтися, щоб пiдбити пiдсумки першого етапу нашої мiсiї — пристосування до мiсцевих умов i встановлення попереднього контакту з кiлькома школярами, якими дуже цiкавилася наша розвiдка. За цi десять днiв бiльшiсть членiв нашого загону успiшно включилися в роботу, з сiмома об’єктами вже був встановлений той самий попереднiй контакт, а ще в двох випадках вiдбувся швидкий прорив: у мене — з Олегом Рахмановим i в Естер Левi — з дiвчиною на iм’я Аня Корейко.
    Власне, зустрiчатися з Вальком особисто доконечної необхiдностi не було, досi ми без проблем спiлкувалися по глобальнiй планетарнiй мережi, анiтрохи не ризикуючи засвiтитися. Бувши кiбером, Валько забезпечував стовiдсоткову безпеку й конфiденцiйнiсть усiх наших контактiв, виступаючи в ролi сполучної ланки мiж нами. Так, скажiмо, вечорами в обумовлений час я навiдувалася на вельми популярну серед новоросiйських пiдлiткiв вiртуальну гру „Арнемвенд“, Валько вже чекав мене там, створював мою копiю, яка успiшно махала мечами й розкидалася закляттями, а ми спокiйнiсiнько розмовляли, i нiхто, за винятком iнших кiберiв, не мiг запiдозрити, що негаразд. Проте кiбери завчасно вiдчували наближення своїх колеґ, тож заскочити нас зненацька, а тим бiльше пiдслухати, було неможливо.
    Проте пiд час нашої вчорашньої бесiди я запропонувала зустрiтися „в живу“, а Валько вiдразу погодився. Розумiв, що менi, некiберу, вiртуальне спiлкування не дає вiдчуття реальностi, та й сам вiн, через моє неповне входження в кiберпростiр, не сприймав мене з абсолютною достовiрнiстю. Нам же обом хотiлося побачити один одного такими, якi ми є...
    — Змiнилася, кажеш? — перепитала я. — I в чому ж?
    — Та нiби помолодшала, — всмiхнувшись, вiдповiв Валько. — Я зовсiм не жартую. Тепер ти й справдi схожа на школярку.
    Я знизала плечима.
    — Ну певно ж! Доводиться грати свою роль.
    — Гм, не думаю. Швидше якраз навпаки — ти, нарештi, перестала вдавати з себе дуже дорослу й повернулася в природний для свого вiку стан. Це ранiше ти грала, коли корчила з себе бувалого космiчного вовка. Вперше побачивши тебе в лiфтi, одягнену в новенький лейтенантський кiтель, я мало не розсмiявся — так кумедно ти виглядала зi своєю вдаваною суворiстю й неприступнiстю.
    — Тому обiзвав мене прапором?
    — Ага. Щоб трохи розворушити тебе. I далi продовжив у тому ж дусi. Я вiдразу зрозумiв, що ти дуже мила дiвчина, але надто вже серйозно ставишся до свого мундира. А це тобi геть не личить. От зараз ти зовсiм iнша — розкута й безпосередня. До речi, я сподiвався, що на зустрiч зi мною ти надягнеш не штани, а сукню чи спiдницю.
    — Е нi, бiльше жодних спiдниць, — мимоволi вихопилось у мене. — Досить i вчорашнього.
    — А що було вчора? — поцiкавився Валько.
    Я збентежено потупилася. Переказуючи свою розмову з Рахмановим, я анi словом не обмовилася про останнiй епiзод, коли Олег полiз до мене цiлуватися. На одну згадку про це мене охоплював пекучий сором. I рiч навiть не в тому, що вiн забрався менi пiд спiдницю; найгiрше було те, що тодi я справдi вiдчула оргазм...
    Валько подивився на мене проникливим поглядом.
    — Так, так, так, — протяг вiн. — А знаєш, я вiдразу зрозумiв, що ти чогось недоговорюєш. Цей хлопець чiплявся до тебе?
    Важко зiтхнувши, я сiла на край парапету. Валько влаштувався поруч зi мною, i я пiсля деяких вагань розповiла йому геть усе. Навiть про свої змоклi трусики. Не знаю, в чому тут причина, але Валькове товариство налаштовувало на цiлковиту вiдвертiсть. З ним я почувалася легко й невимушено, як з давнiм довiреним другом... чи радше як з братом, про якого завжди мрiяла. Вiн вислухав мене з легкою усмiшкою — нiтрохи не глузливою, а доброзичливою й розумiючою. Потiм сказав:
    — То це ж чудово, Рашель! Схоже, Рахманов мiцно запав на тебе. А може, навiть утюхався. Я буду не я, якщо найближчими днями вiн не вiдкриється тобi повнiстю. Певна рiч, за умови, що ти поводитимешся... е-е, належним чином.
    Не вiрячи власним вухам, я запитливо втупилася в нього.
    — Як ти сказав? Належним чином?! I що ти маєш на увазi?
    — Усе, що знадобиться для виконання завдання, — незворушно вiдповiв Валько. — Вiд легкого флiрту до сексу.
    — Що?! — Я мало не задихнулася вiд обурення. — Ти хочеш, щоб я... я...
    — А чом би й нi? Ти ж сама фактично зiзналася, що небайдужа до нього. Отже, я не пропоную тобi нiчого такого, що суперечило б твоїм бажанням. Навряд чи я схиблю проти iстини, коли скажу, що в глибинi душi тобi самiй хочеться...
    — Замовкни! — вигукнула я й вiдвернулася, аби сховати почервонiле вiд сорому й збентеження обличчя. — Ти... ти бездушний хлопчисько, Валько! Невже ти зовсiм не ревнуєш мене?
    — Чому ж, трохи ревную. Але чисто по-братськи. Я б хотiв мати таку сестру, як ти, Рашель. Кажу це цiлком серйозно. Ти розумна, вродлива, така... така цiкава, з тобою дуже приємно спiлкуватися. Ще з жодною дiвчиною я не почувався так добре. Але при цьому ти не викликаєш у мене анiнайменшого сексуального потягу.
    — Взаємно, — сказала я i, не стримавшись, усмiхнулася. — Це щодо вiдсутностi сексуального потягу й усього iншого. Так само я ставлюся до тебе. Чи то як до меншого брата, чи як до старшого — тут я ще не визначилася. Бувають моменти, коли ти здаєшся менi справжнiсiнькою дитиною, а вже наступної секунди все перевертається догори дриґом, i тодi вже я почуваюсь поруч iз тобою малим дурненьким дiвчиськом.
    — Що вдiєш, вади раннього дорослiшання. Така доля всiх вундеркiндiв... Ох i ненавиджу я це слово! У менi все змiшалося — i дитина, i пiдлiток, i дорослий. Боюся, це залишиться зi мною назавжди. Менi наперед шкода мою майбутню дружину. Мiж iншим, i твоєму майбутньому чоловiковi я не заздрю.
    — Чому?
    — Бо ти дуже дiяльна, честолюбна, цiлком зосереджена на своїй кар’єрi. Для тебе головне — космiчнi польоти, битви, а все iнше, зокрема й сiм’я, на другому планi. Iнакше кажучи, — тут Валько несподiвано проспiвав:
    Передовсiм, передовсiм зорельоти,
    Ну а хлопцi, ну а хлопцi хай заждуть.

    Дурнi слова, — стенувши плечима, сказала я. — Але мелодiя нiчого. Сам вигадав?
    — Нi, це наша давня народна пiсня. Щоправда, в канонiчному текстi спiвається не „хлопцi“, а „дiвчата“, але я перефразував її спецiально пiд тебе. Погодься, досить влучно.
    — Гаразд, погоджуюсь. Не можна сказати, що сексуальнi питання зовсiм не цiкавлять мене, проте я нiколи не втрачала голову через хлопцiв. Бувало, захоплювалася... так, несерйозно. Та вже за тиждень-другий усе минало без слiду, i залишався тiльки легкий подив: що я в ньому знайшла?
    — Ще б пак! — бовкнув Валько. — З таким батьком, як у тебе...
    Вiн осiкся i прудко вiдскочив, ухиляючись вiд мого ляпаса. Кiнчики моїх пальцiв лише ледь ковзнули по його пiдборiддю. Я хотiла була накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потiм передумала й залишилася сидiти, спопеляючи його лютим поглядом.
    — Та як ти смiєш?! Ти...
    — Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозумiла. Я не те хотiв сказати.
    — А що?
    Трохи боязко Валько знову сiв поруч, ладен будь-якої митi чкурнути геть.
    — Я просто мав на увазi, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?
    — Ну, припустiмо.
    — Ти вважаєш його iдеалом чоловiка й несвiдомо порiвнюєш з ним усiх знайомих хлопцiв. А вони, природно, не витримують конкуренцiї, хоча б через свою молодiсть. У них немає цiлiсностi натури твого батька, його мужностi й рiшучостi, вони не здаються тобi надiйними й упевненими в собi, ну й, нарештi, нiхто з них не носить у петлицях адмiральськi зiрки.
    — Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Ранiше вiн був капiтаном.
    Валько посмiхнувся.
    — Яка рiзниця, капiтан чи коммодор, орли чи зiрки. Я про iнше. Тiльки не вдавай, що не розумiєш.
    — Нi, я зрозумiла твою думку. — Я трохи помовчала в задумi. — Мабуть, ти маєш рацiю. I навiть не мабуть, а точно. Я справдi шукаю в усiх хлопцях батьковi риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото... але неодмiнно в бiлому парадному мундирi з капiтанськими погонами.
    Кiлька секунд Валько героїчно стримував смiх, та, зрештою, не витримав i голосно розреготався.
    — Ой, не можу!.. Бiлий мундир... з погонами... капiтанськими... — Вiн витер з обличчя сльози й уже спокiйнiше, але все ще посмiюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматiйний приклад таткової донечки. У чистому виглядi. Не думав, що такi iдеальнi зразки зустрiчаються в реальному життi.
    Я хотiла вiдповiсти щось уїдливе, але менi завадила мелодiйна трель виклику. Я дiстала iз задньої кишенi телефон i глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента нi про що менi не говорив.
    — Напевно, це вiн, — сказала я з досадою. — Бiльше нiкому. Дзвонить з якогось таксокому.
    — Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши смiх.
    — Вiн.
    — Вiдповiдай негайно.
    — Ти думаєш, що...
    — Я кажу: вiдповiдай!
    — Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.
    — Будь ласка, Рейчел, не вiдключайся, — вiдповiв телефон Олеговим голосом. — Це я.
    Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зi мною.
    — Так, я впiзнала тебе, — вдавано сухо вiдповiла я. — Чого тобi?
    — Маю одну пропозицiю... Тiльки не вiдмовляйся вiдразу, спершу вислухай.
    — Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?
    — Що ти робиш сьогоднi в другiй половинi дня?
    — Ще не вирiшила, але точно можу сказати, що зустрiч з тобою не входить до моїх планiв.
    — Ой, якi ми катеґоричнi! — здогадавшись за моїм тоном, що я бiльше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — iронiчним, самовпевненим i трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намiчається невеликий пiкнiк за мiстом. Кiлька хлопцiв i дiвчат, прогулянка в лiсi, купання в озерi, гарячi шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тiльки смачнiше, а ще соки, пиво, навiть вино, якщо схочеш... Ну i так далi.
    Менi перехопило подих. Ще вчора ввечерi Валько повiдомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пiкнiк. Також у лiсi бiля озера i з шашликами. Невже...
    Валько трохи вiдсторонився вiд мене й енерґiйно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тiльки не вiдразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собi цiну.
    — Гм, цiкава пропозицiя, — сказала я. — Особливо багатообiцяюче звучить „i так далi“.
    — Запевняю, нiчого такого, про що ти подумала.
    — А звiдки ти знаєш, про що я подумала?
    — Не знаю, але здогадуюся. Нi наркоти, нi ґруповухи, нi iнших екстримiв проґрамою не передбачено. Буде просто зустрiч друзiв. Моїх добрих друзiв, з якими я хочу тебе познайомити.
    — Вони з нашої школи?
    — Нi, це... особливi друзi. Не шкiльнi приятелi, а саме друзi — найкращi, найнадiйнiшi.
    — О-о! — протягла я, нiби до мене лише зараз дiйшло. — Здається, розумiю.
    — То ти згодна?
    — Олеже, я... чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.
    — Боїшся?
    — Ну, швидше остерiгаюсь. Ми ще недостатньо знайомi, i взагалi... — Я помовчала.
    — I взагалi, ти не повнiстю довiряєш менi, — закiнчив вiн мою думку. — Тодi не варто було заводити зi мною вчорашню розмову.
    — Так, не варто. Я шкодую про це.
    — Уже пiзно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрiтися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пiв на першу.
    Я помовчала, вдаючи, що роздумую.
    — Гаразд, заїжджай. Але не о пiв на першу, а о першiй. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою мiстом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою i не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з... гм... як висловлюється мiй тато, з не гiдним мене юнаком.
    Я мало не фiзично вiдчула, як Олег осмiхнувся.
    — Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батькiв враження дуже гiдного юнака.
    Коли я закiнчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по колiну.
    — Є! Друге попадання!
    Я уважно подивилася на нього.
    — А тобi не здається, що зi мною й Естер все пройшло аж надто гладко?
    — Нi, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з iнших планет, тож вас безглуздо пiдозрювати у спiвпрацi з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому полiтичному устрою. А от тим iз нас, що вдають iз себе тубiльцiв, доведеться терпляче чекати, поки нас ґрунтовно „промацають“ i переконаються в нашiй надiйностi. — Валько подивився на годинника. — Уже одинадцята двадцять, тобi час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком i пiдготуватися до пiкнiка. А ще, — тут вiн, хитро примружившись, глянув на мене, — я б порадив тобi взяти протизаплiднi таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.
    — Та ну тебе!.. — образилася я.
    — I все ж вiзьми, — наполягав Валько. — Усяке може трапитись.



    18

    Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини бiля озера, де вже стояло п’ять iнших машин. Оддалiк, бiля димлячої жаровнi клопотало троє хлопцiв, якi нанизували на довгi шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напiвлежали двоє дiвчат у купальниках. На протилежному боцi галявини прогулювалася пiд руку одна парочка. Ще кiлька хлопцiв i дiвчат купалися в озерi, весело перегукуючись i бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пiкнiк найзвичайнiсiньких пiдлiткiв.
    — Тут ми просто зiбралися вiдпочити й поспiлкуватися, — вже вкотре попередив мене Рахманов. — Це не конспiративне зiбрання, май на увазi.
    — Маю, маю, — вiдповiла я. — Скiльки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нiчого було взагалi сюди запрошувати.
    — Гаразд, вибач.
    Ми вибралися з флаєра i пiдiйшли до хлопцiв, зайнятих приготуванням шашликiв. Олег познайомив мене з ними, а заразом i з дiвчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанiї, серед них була й Естер Левi. Мiж iншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках i лiфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, i всi присутнi хлопцi, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирiшила сьогоднi не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порiвнювати мою фiґуру (загалом теж непогану) з iдеальними формами цiєї рудоволосої богинi.
    На Новоросiї Естер, як i я, була леґалiзована пiд своїм справжнiм iм’ям, а її прiзвище лише трохи було переiнакшене на вiдповiднiший для уродженцiв Землi Вершинiна штиб — Левiнсон. За леґендою у себе на батькiвщинi вона була сиротою i виховувалася громадою у високогiрному кiбуцi, всi мешканцi якого встигли поховатися вiд альвiйської облави в лiсi, i лише Естер не пощастило — вона якраз вирушила до найближчого мiста за покупками й потрапила до лап альвiв. Тут її влаштували в школу-iнтернат, де у випускному класi навчалася Аня Корейко — один iз учасникiв мiсцевого молодiжного пiдпiлля. Слiд зазначити, вкрай загадкового пiдпiлля. Нас, власне, i вiдправили сюди, щоб ми з цим розiбралися.
    Всього на пiкнiку, якщо не рахувати нас з Олегом та Естер, було одинадцять осiб — шестеро хлопцiв i п’ятеро дiвчат. Найстаршою з них була Аня Корейко — худорлява вiсiмнадцятирiчна дiвчина середнього зросту, з коротко стриженим чорним волоссям. Обличчя решти присутнiх були знайомi менi за численними знiмками з досьє, зiбраного нашою розвiдкою. Декого я навiть пам’ятала на iм’я — всi вони фiґурували в довгому списку Олегових друзiв i знайомих, хоча щодо їхньої участi в пiдпiльнiй дiяльностi у нас досi не було цiлковитої певностi. В усьому Нiколайбурзi нашим аґентам вдалося точно вирахувати лише чотирьох членiв цiєї орґанiзацiї — Рахманова, Корейко, а також вiдсутнiх на цьому пiкнiку Сергiя Iванова й Олександра Кисельова. Перший з них був кiбером, i саме Вальковi належало встановити з ним контакт. Вони вже познайомилися в мережi й кiлька останнiх днiв iнтенсивно спiлкувалися — у них знайшлося багато спiльних професiйних iнтересiв. А втiм, iнакше й бути не могло — всю нашу команду, за винятком мене, добирали дуже ретельно, i одним з критерiїв цього вiдбору була психолоґiчна сумiснiсть з об’єктом майбутнього контакту. До речi, з Олегом Рахмановим мала працювати Божена Малкович, але вона була вiдрахована з ґрупи (зазначу, за моєї iнiцiативи), i в результатi менi довелося зайняти її мiсце. Паралельно зi мною до Рахманова пiдбирався Вася Миронов — не через школу, а через юнацьку футбольну команду, за яку вони обидва грали, i його шанси вважалися перспективнiшими. Але треба ж таке — я виявилася вправнiшою. Чи то менi просто поталанило...
    Як i попереджав Олег, це зiбрання не мало дiлового характеру, а було лише дружнiм пiкнiком i нiчим бiльшим. Ми їли шашлики з маринованого у винi м’яса (вони справдi виявилися смачнiшими за звичайне барбекю), запивали їх усiлякими напоями — вiд томатного соку до пива, кому як хотiлося, i розмовляли на найрiзноманiтнiшi теми — починаючи зi звичайного базiкання про спорт, музику, фiльми та новi вiртуальнi iгри й закiнчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сiм’ї, а також обговоренням свiжих новин iз зовнiшнього свiту, що реґулярно потрапляли у планетарну мережу вiд людських розвiдувальних кораблiв — i вже з цим чужинцi нiчого вдiяти не могли.
    Серед останнiх новин була також iнформацiя про те, що альви почали виведення своїх вiйськ з локального простору Землi Вершинiна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олеговi друзi намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи iнакше, то зараз вона б була на рiднiй планетi й разом з рештою мешканцiв свого кiбуцу святкувала звiльнення.
    Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один iз хлопцiв необачно бовкнув про Землю Вершинiна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професiйну виучку, як Анн-Марi. Ну а про мене й говорити не варто — я лише вправна лицемiрка...
    Загалом день минув чудово. Спочатку хлопцi й дiвчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирiшили, що я їх влаштовую, i беззастережно прийняли в своє товариство. Зi свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження — i не лише для успiшного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, менi дуже подобалася їхня компанiя, дарма що всi вони були молодшi вiд мене. У нашому вiцi рiзниця в два-три роки зазвичай вiдiграє значну роль, проте зараз я її фактично не вiдчувала — почасти тому, що за пiвтора тижнi ґрунтовно вжилася в образ сiмнадцятирiчної школярки, але в основному через те, що мої новi знайомi здавалися старшими за свiй вiк, майже моїми однолiтками. Всi вони явно належали до так званої „золотої молодi“ — у тому сенсi, який вкладають у цi слова на Террi-Ґаллiї, — тобто не дiти вiдомих i впливових батькiв, а обдарованi й непересiчнi хлопцi та дiвчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрiйсь iз царин людської дiяльностi — вiд науки й мистецтва до бiзнесу, полiтики або вiйськової кар’єри.
    Час для мене промайнув непомiтно, i я неабияк здивувалася, коли раптом помiтила, що сонце вже сховалося за обрiєм i потроху почало сутенiти. Хлопцi й дiвчата почали збиратися додому, а Олег випустив з баґажника свого флаєра робота-прибиральника, який дiловито заходився наводити лад на мiсцi нашого пiкнiка. Скориставшись моментом, коли поруч нiкого не було, вiн (Олег, певна рiч, а не робот) тихо шепнув менi:
    — Не поспiшай, Рейчел. Ми трохи затримаємося. Вiдлетимо останнiми.
    Я зрозумiла, що це недаремно, i кивнула на знак згоди.
    Аня Корейко з Естер також не квапились повертатися до свого iнтернату. Коли один iз хлопцiв, Шамiль Абдулов, який, мабуть, i привiз дiвчат сюди, покликав їх до своєї машини, Аня вiдповiла, що назад вони поїдуть зi мною й Олегом. У вiдповiдь Шамiль лише знизав плечима й сказав: „Баба з воза, кобилi легше“. Ранiше я цю приказку не чула, але її значення було очевидне. Абдулов просто мав на увазi, що йому не доведеться робити по дорозi зайвий гак.
    Коли всi флаєри, крiм нашого, злетiли й зникли за верхiвками дерев, Олег звернувся до мене й Естер:
    — З вами хоче зустрiтися один наш з Анею добрий знайомий. Незабаром вiн буде тут.
    Я вiдразу зметикувала, що це за „добрий знайомий“, i вiдчула, як у мене легенько запаморочилось у головi. Аж надто гладко все йшло. I дуже стрiмко розвивалися подiї, а це насторожувало...
    Естер же, наче нiчого не сталося, поцiкавилася:
    — Вiн ваш лiдер?
    — Гм, я не впевнений, що його можна так назвати. Вiн один iз нас, iз керiвництва, але займає... е-е, особливе становище. Через це йому доводиться бути обережним, ми рiдко бачимося навiч, зазвичай нашi зустрiчi вiдбуваються у кiберпросторi, пiд надiйним прикриттям. Проте з вами вiн вирiшив познайомитися особисто — гадаю, просто з цiкавостi. Здається, це не дуже вдала iдея. — Олег зам’явся. — Тiльки не подумайте, що я вважаю вас негiдними довiри. Просто вiн перебуває пiд постiйним наглядом, i йому не варто зайвий раз ризикувати.
    — Тодi, може, не треба? — невпевнено сказала я. — Коли так, то краще вже вдовольнимося вiртуальною зустрiччю.
    — Не переймайтеся, — озвалась Аня. — Вейдер про все подбає. Скрiзь буде зареєстровано, що Паша просто лiтав на флаєрi, без посадок. Вiн любить такi прогулянки. А Вейдер свою справу знає.
    Ага! Значить, Паша. Он як вони його називають. Дуже мило. Що ж до Вейдера, то я знала, хто ховається пiд цим псевдонiмом, але з мого боку було природнiм перепитати:
    — Вейдер? Дивне iм’я. Здається, не росiйське.
    — Це прiзвисько, — пояснив Олег. — Вiн сам собi придумав; не знаю, звiдки взяв. А звати його Сергiй Iванов — банально, на зразок вашого Джона Смiта.
    Я посмiхнулася i похитала головою.
    — Тут ти помиляєшся. Джонiв Смiтiв серед арранцiв мало. А от Патрiк О’Лiрi — iнша рiч. У нас таких десяток на дюжину. Втiм, це неважливо. Аня сказала, що ваш Вейдер про все подбає. Вiн кiбер чи просто класний хакер?
    — Вiн класний кiбер. Один iз кращих, якщо не найкращий. Завдяки йому нам вдається уникати уваги царської охранки й альвiв.
    — Мабуть, вiн справжнiй ґенiй, — погодилася я. — Просто дивно, що вас, з вашим рiвнем конспiрацiї, досi не пов’язали. Узяти, наприклад, мене. Ти ж знайомий зi мною лише тиждень, щойно вчора ми бiльш-менш вiдверто поговорили, а вже сьогоднi ти знайомиш мене зi своїми товаришами. А що, коли я працюю на вашу Таємну Службу або, ще гiрше, на чужинцiв? Чи, може, я зовсiм не людина, може, я замаскований п’ятдесятник? Вам це не спадало на думку?
    Олег страшенно знiяковiв i почав було щось розгублено бурмотiти, але Аня рiшуче перебила його:
    — Ви з Естер не п’ятдесятники, це точно. I не пов’язанi нi з охранкою, нi з полiцiєю — ми перевiрили. Тобто перевiрив Вейдер. А стосовно того, що вас могли завербувати альви ще на ваших рiдних планетах... ну, тут нам доводиться ризикувати й покладатися на власну iнтуїцiю. Ви не схожi на зрадникiв.
    „I все одно,“ — подумала я, — „щось тут не так...“



    19

    Таємничий вiзитер, якого Аня з Олегом запросто називали Пашею, прибув приблизно за чверть години. Як я й очiкувала, ним виявився невисокий бiлявий хлопець, чиє обличчя, симпатичне, але не дуже виразне, незмiнно було присутнє в усiх сюжетах новин, присвячених життю царського двору. Вiн був на пiвроку старший вiд Олега, i через два з половиною мiсяцi йому мало виповнитися вiсiмнадцять. Як i на бiльшостi людських планет, на Новоросiї ця дата означає повнолiття — рубiж, переступаючи який, пiдлiток стає молодою людиною, отримує всi цивiльнi права дорослого члена суспiльства й одночасно втрачає цiлий ряд привiлеїв, встановлених для дiтей.
    Проте великий князь Павло Олександрович, єдиний син государя i спадкоємець престолу, був виключенням з цього правила — повнолiтнiм вiн став у свiй п’ятнадцятий день народження. Цей правовий казус виник чотири столiття тому, коли цар Михайло III перед складною медичною операцiєю з вельми непевними наслiдками видав указ, яким знизив порiг повнолiття для цiсаревичiв на три роки. Зроблено це було заради того, щоб у разi його смертi влада в країнi перейшла безпосередньо до його п’ятнадцятирiчного сина, оминувши належне в таких випадках реґентство. Мiж iншим, операцiя пройшла успiшно, i Михайло III правив ще два десятки рокiв, проте свiй указ залишив чинним. Не скасували його й наступнi царi Новоросiї.
    При зустрiчi з наступником престолу ми з Естер постаралися якомога переконливiше зiграти сцену впiзнавання — вiд легкого подиву на обличчi: „десь я його вже бачила“, до широко розплющених очей: „це ж... так, точно!“ Не знаю, як це вдалося менi, зате Естер була неперевершена.
    А цiсаревич, потиснувши нам обом руки, насамперед заявив:
    — Називайте мене просто Павлом. I обов’язково на „ти“. Тiльки так i не iнакше. Домовилися?
    — Так, Павле, — вiдповiла я, а Естер лише кивнула.
    — От i добре, — сказав вiн. — Одразу вiдчувається, що ви з iнших планет. Нашi спiввiтчизники, навiть переконанi республiканцi, попервах торопiють, коли я прошу їх звертатися до мене на iм’я. А ви спокiйно дивитесь на мене i, мабуть, думаєте: „Це ж треба, демократа з себе корчить!“
    — Якщо чесно, то я так i подумала, — з милою безпосереднiстю зiзналася Естер.
    Павло повернувся до Анi й Олега.
    — Друзi, полiтайте хвилин двадцять над лiсом на моїй тачцi. Про людське око, щоб Вейдеровi було легше дурити Транспортний Контроль. А я тим часом поспiлкуюся з панночками.
    Обоє зрозумiли, що вiн просто хоче поговорити з нами вiч-на-вiч, тому не стали заперечувати й слухняно залiзли в кабiну. Коли флаєр вiдлетiв, цiсаревич присiв на траву, схрестивши ноги, дiстав з кишенi сиґарету й закурив.
    — Тiльки не розповiдайте про це нiкому, — попрохав вiн, ховаючи в кишеню запальничку. — Якщо мама дiзнається, що я палю, то дуже засмутиться.
    У вiдповiдь ми з Естер невизначено кивнули i вмостились напроти нього. Десь зо хвилю Павло мовчки дивився на нас. Не пильно, не допитливо, а швидше з простою цiкавiстю, як дивляться на рiдкiсних звiряток. Потiм рiшуче сказав:
    — Гаразд, дiвчата, у мене обмаль часу, тож не будемо товкти воду в ступi. Будь ласка, назвiть свої справжнi iмена. I звання, якщо вони є.
    Вiд несподiванки я закашлялася. Свiт затьмарився у моїх очах, неначе мене оперiщили палицею по головi. Звiдкись здаля, нiби крiзь щiльний шар вати, до мене долинув спантеличений голос Естер:
    — Що... що ти кажеш?
    Вона продовжувала грати, зображаючи святу невиннiсть. А я так не могла. До того ж розумiла, що все марно. Ми сiли в калюжу, нас розкусили. Весь хитромудрий план головного командування пiшов коту пiд хвiст...
    — Ми знаємо, що ви не тi, за кого себе видаєте, — тим часом вiв Павло. — Ти, Рейчел, не з Аррана, а ти, Естер, не iз Землi Вершинiна. Ви аґенти вiльного людства. I не лише ви двоє — ми знаємо i про iнших ваших товаришiв.
    Остаточно добиваючи мене, цiсаревич назвав решту членiв нашої розвiдувальної ґрупи. Назвав на тутешнi, вигаданi iмена, але всiх без винятку, в тому числi й Валька. А на десерт вiн припустив, що я є командиром загону, оскiльки iншi хлопцi й дiвчата потрапили в родини мiсцевих пiдпiльникiв або в iнтернати, а я єдина, кого леґалiзували на Новоросiї разом iз дорослими аґентами.
    — Найпевнiше, — пiдсумував Павло, — операцiєю керує твiй буцiмтобатько. А твоя буцiмтомати йому допомагає.
    Вiн помилився лише в одному, назвавши мого батька „буцiмтобатьком“. В усьому ж iншому попадання було стовiдсотковим.
    Трохи оговтавшись i зваживши всi за та проти, я вирiшила, що втрачати бiльше нiчого. Усе й так уже втрачено, наша мiсiя зазнала фiаско i подальша гра не має сенсу. Оскiльки нашому життю i свободi поки нiчого не загрожувало, я не задiяла кодову фразу для активiзацiї мiнiатюрного аварiйного передавача, вмонтованого в мою праву сережку. В нештатних ситуацiях ми мали право дiяти на свiй розсуд, а зараз якраз виникла ця сама нештатна ситуацiя. За таких обставин вiдвертiсть була найкращою з можливих лiнiй поведiнки. Тому я прямо й чесно сказала:
    — Мене звати Рашель Леблан, я мiчман Вiйськово-Космiчних Сил Земної Конфедерацiї.
    Пiсля цього й Естер нiчого не залишалося, як назвати себе.
    Павло викинув наполовину викурену сиґарету й задоволено кивнув.
    — Це вже краще. Тепер ми можемо поговорити вiдверто.
    — I перше питання, — пiдхопила я, — як ви нас вирахували?
    — Щодо цього можу вас заспокоїти: особисто вашої вини тут немає. Ви були викритi ще в процесi внесення iнформацiї про вас у планетарну мережу. Це заслуга Вейдера. Ви ж уже чули про нього?
    — Так, чули.
    — Вiн i постарався. Ми вже давно чекали на щось подiбне.
    — Що до вас пiдiшлють аґентiв-однолiткiв? — про всяк випадок уточнила я.
    — Атож. Тому ми були напоготовi.
    Я розгублено труснула головою.
    — Але тодi... тодi я нiчого не розумiю. Коли ви знали, хто ми, чому просто не проiґнорували нас?
    — Спочатку ми так i збиралися вчинити. Але потiм зрозумiли, що це буде помилкою. Якщо ми не пiдемо з вами на контакт, то ваше керiвництво вживе iнших заходiв, можливо, найрадикальнiших. Тому ми вирiшили прийняти вашу гру й дозволити вам проникнути в нашу орґанiзацiю.
    Я пригадала, як учора „обробляла“ Олега Рахманова, i менi стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно пiдловила його на гачок, а виявляється, вiн просто грався зi мною...
    — То Олег вiд самого початку знав, хто я?
    — Нi, вiн якраз не знав. I досi не знає. Правда про вас вiдома лише менi, Вейдеру, Анi та ще кiльком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою — мовляв, Вейдер дещо довiдався про твою дiяльнiсть на Арранi i було б непогано залучити тебе на наш бiк. — Павло слабко всмiхнувся. — Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Вiн сам учора панiкував, що ти так легко його розкусила.
    Його слова трохи втiшили мене, i я вже не почувалася повнiсiнькою iдiоткою...
    — Зате Аня мене дурила, — похмуро зазначила Естер. — А я нiчого не запiдозрила.
    — Ну, ви з нею одного пiр’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти пiдсадна качка, то без вагань повiрила б твоїй леґендi.
    — Стривай, Павле! — зiбравшись з думками, промовила я. — Усе це... дуже й дуже дивно. Ви викрили нас i вирiшили погратися з нами, пустивши в свою орґанiзацiю. Тут усе зрозумiло, все лоґiчно. Але навiщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.
    — Тому й розказую, щоб її зiпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера i компанiї. Їхнiй план вiд самого початку менi не подобався, вiн надто ризикований i може призвести до прямо протилежних наслiдкiв, нiж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, i вирiшив таємно вiд них зiграти по-своєму.
    — А вони не здогадаються про твiй задум? — запитала Естер. — Я помiтила, що Аня була незадоволена, коли ти захотiв поговорити з нами без неї. Вона може щось запiдозрити.
    — Не запiдозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправдi ця наша розмова була спланована наперед. Її мета — постати перед вами таким собi добродушним романтиком-демократом, який мрiє про встановлення конституцiйної монархiї, але не здатний на якiсь рiшучi дiї, тим бiльше — на державний заколот. А надалi вас мали поступово переконати, що й уся наша орґанiзацiя, попри її розгалуженiсть i ретельну конспiрацiю, не є серйозною силою.
    Я похитала головою.
    — Нашi не повiрять.
    — Твоя правда, — погодився цiсаревич, дiставши нову сиґарету. — Я теж так думаю.
    — Тому ти вирiшив вiдкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керiвництвом?
    Павло вiдповiв не вiдразу. Якийсь час вiн дивився кудись удалечiнь поверх наших голiв, а на його обличчi застиг похмурий вираз.
    — Я хочу свободи для своєї країни. Свободи вiд будь-якого гнiту, зовнiшнього i внутрiшнього. Я хочу, щоб мiй народ жив гiдно, як i решта людства, не боячись нi волохатих виродкiв звiдти, — Павло ткнув незапаленою сиґаретою у стемнiле небо, — нi тутешнiх покидькiв з оточення моїх батька й дядька. Коли вашi вiйська зазнали в нашiй системi поразки, менi ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало траґедiєю. Я так вiрив, так сподiвався, що ми нарештi отримаємо свободу, але... ви пiшли, ви кинули нас. Нi, я не звинувачую вас, я розумiю, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросiї, який не пiдняв масового повстання, щоб пiдтримати ваше вторгнення; винен мiй батько, який виявився безхребетним слизняком i закликав людей до покiрливостi. Зараз багато говорять, що вiн учинив так пiд загрозою розправи, мало не пiд дулом пiстолета... Дурницi! Нiхто йому не погрожував, вiн просто злякався — як i весь наш народ.
    Цiсаревич нервово запалив сиґарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.
    — Атож, народ, — гiрко провадив вiн. — Гарний народ, що не смiє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усiм людством, ми по вуха в лай... у багнюцi. Тепер нам доведеться довго вiд неї вiдмиватися. — Павло махнув рукою. — Та це вже сантименти. Пiсля тих подiй я зрозумiв, що нашiй країнi треба все мiняти — згори донизу, бо iнакше ми нiколи не станемо вiльними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливiше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими аґентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сiм мiсяцiв, аж врештi-решт вийшов на одну людину, що влаштувала менi зустрiч з представником ґаллiйської розвiдки.
    — Так, знаю про це, — сказала я. — Тодi наше керiвництво визнало твою пропозицiю неприйнятною.
    — Якщо називати речi своїми iменами, то вiд мене просто вiдмахнулись, як вiд набридливої мухи. Вирiшили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотiлося заволодiти батькiвською короною. А менi не вдалося переконати їх у своїй щиростi. На тому все й скiнчилося. Вашi негайно перетасували всю аґентурну мережу — як то кажуть, обрубали кiнцi й поховали їх у воду, — i я вже не мав можливостi зв’язатися з вами.
    Кiлька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справдi милувався. Часом навiть я, дiвчина, ловила себе на тому, що не можу вiдвести вiд неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощiв. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнiшнiстю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться цинiки, якi пояснюватимуть її просування по службi винятково нестатутними взаєминами з начальством...
    — Наступнi кiлька мiсяцiв, — розповiдав далi Павло, — були найгiршими в моєму життi. Я почувався нiкому не потрiбним, всiма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом i його ґрупою. У них я знайшов своїх однодумцiв, вони цiлком подiляли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогоднi на пiкнiку. Це чудовi хлопцi й дiвчата... та й по всьому. Здебiльшого вони вiддавалися мрiям — про свободу вiд чужинцiв, правову державу, космiчнi польоти, — i я мрiяв разом iз ними. Просто мрiяв, i все. А два роки тому з’явився Вейдер зi своєю командою — Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею Компактовим... та iншими. Їх аж нiяк не можна назвати просто мрiйниками, вони практики й прагматики. Вiдразу розгорнули таку бурхливу дiяльнiсть, що часом менi лячно ставало. Наша орґанiзацiя росла як на дрiжджах, ви навiть не уявляєте її справжнiх масштабiв... До речi, я теж не зовсiм уявляю, i менi це дуже не подобається. Маю велику пiдозру, що вони багато приховують вiд мене, що менi вiдомо лише про верхiвку айсберга, а бiльша частина створеної ними пiдпiльної мережi тримається в найсуворiшiй таємницi. Мене це сердить i страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвiйська контррозвiдка легко викриють нас, але час iшов, i нiчого не вiдбувалося. Вейдер ґенiально все влаштував... I, думаю, не вiн один. Схоже, вiн має помiчникiв, про яких я нiчого не знаю. Я взагалi дивуюся, як вам вдалося дiзнатися про нашу орґанiзацiю.
    — Вас виказала надмiрна стараннiсть Вейдера, — пояснила я. — Ваша Таємна Служба тримає в оцi всiх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвiдка виявила дивну рiч: декотрих твоїх приятелiв охранка нiби не помiчає. У її базi даних немає про них жодної iнформацiї, наче вони невидимки. Природно, це видалося пiдозрiлим, i нашi аґенти почали обережне розслiдування.
    — Тепер зрозумiло, — кивнув Павло. — Таки приємно усвiдомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то вiн лякає мене своєю всеобiзнанiстю. Коли минулого року до мене спробували пiдiбратися вашi аґенти — зрозумiли врештi, що з моїм батьком кашi не звариш, — я мусив послати їх до бiса. Менi довелося це зробити, бо бiльшiсть моїх товаришiв катеґорично проти контактiв з вами.
    — А ти? — запитала Естер. — Сам ти не проти спiвпрацi?
    — Загалом не проти. Певна рiч, менi прикро, що три роки тому вашi люди так повелися зi мною, але я вже не дитина i заради свободи Новоросiї ладен переступити через власну гордiсть. Однак бiльшiсть моїх товаришiв не хочуть мати з вами жодних справ.
    — Чому?
    — По-перше, загальна недовiра до дорослих — як до тутешнiх, так i до прийшлих. А по-друге, i це найголовнiше, впевненiсть у власних силах. Ваше керiвництво надто пiзно похопилося. На той час, коли ви почали сприймати мене серйозно, наша орґанiзацiя стала досить могутньою, щоб самостiйно звести мене на престол. I ми — я кажу „ми“, щоб не вiдокремлювати себе вiд решти, — вирiшили не зв’язуватися з вами, поки я не стану царем.
    — Щоб не дiлитися лаврами майбутньої перемоги?
    — Грубо кажучи, так. Ми вже вiдчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.
    — Гм-м... — з сумнiвом протягла я. — Якщо ваша орґанiзацiя така могутня, то чому ти досi не цар?
    Вiн зiтхнув.
    — Усе було готове ще шiсть мiсяцiв тому, але я використовую будь-який привiд, щоб вiдстрочити переворот. Зовсiм не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я нiколи його не любив, а чотири роки тому, пiсля тих подiй, став його зневажати. Та, попри все, вiн залишається моїм батьком, i я не хочу його смертi. З суто моральних мiркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правлiння. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу — щоб ви забрали його з Новоросiї i вiдвезли на Землю, Терру-Ґаллiю чи десь-iнде, хоч до дiдька в зуби. Просто так усунути його вiд влади й залишити тут, на нашiй планетi, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я змiню його на престолi. Однак є альви, яким подобається батькова лояльнiсть, а також деякi люди... нi, це навiть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на спiвпрацi з чужинцями. I тi й iншi стануть стiною за батька й не дозволять менi посiсти його мiсце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумiєте?
    — Так, розумiємо, — сказала я.
    — Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надiйному мiсцi, а потiм, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, i тодi вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вiрю їм, я думаю, що вони вб’ють його — для бiльшої певностi, щоб зайве не ризикувати. I я боюся, що решта моїх товаришiв, навiть такi лiберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мiй батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархiя. Крiм того, вони вважають його головним винуватцем подiй чотирирiчної давностi. I це таки правда, мiй батько — зрадник i заслуговує на смерть. Проте... проте я хочу, щоб вiн залишився живий. I врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.
    — А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? — запитала Естер. — Так, щоб твої товаришi про це не знали.
    — Якби я був певен, що вони не дiзнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер вiдстежує всi мої контакти. Якщо вiн бодай щось запiдозрить, це означатиме смертний вирок батьковi. Зрозумiйте, Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони... часом менi здається, що вони ненавидять усiх дорослих без винятку.
    — Можеш пiдтримувати зв’язок через нас, — запропонувала я. — Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрiчну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотiв, коли вiдкрився нам?
    — Так, але... Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрiчатися — маю на увазi по-справжньому, не в мережi. Всi нашi вiртуальнi зустрiчi прикриватиме Вейдер, i ми не зможемо говорити вiдверто. Хоча... — Павло замовк i вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю прояснiло. — А знаєте, є iдея! Чудова iдея.
    — I яка ж?
    — Сьогоднi вночi... Атож, сьогоднi просто серед ночi я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. — Вiн знову глянув на неї. — Ти не проти?
    — Я... — Вiд несподiванки дiвчина геть розгубилася. — Ну, не знаю... Це якось... так...
    — А що це дасть? — втрутилася я.
    — Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю вiд Анi, щоб вона негайно щось придумала. I вони з Вейдером придумають — у цьому можна не сумнiватися.
    — Ориґiнальна iдея. Але ризикована. Думаєш, вони тобi повiрять?
    — Повiрять залюбки. А особливо Аня — вона ж сама до неї небайдужа.
    Естер густо почервонiла.
    — Як це?
    — Хiба ти не помiтила? — здивувався Павло. — Аня ж бiсексуальна... Утiм, зараз iдеться не про неї, а про мене. Не сумнiвайтеся, Вейдер з Анею менi повiрять, це точно. Всiм вiдомо, що менi дуже подобаються рудоволосi дiвчата. А ще всi знають, що я дуже примхливий. Як-не-як я цiсаревич i змалку звик отримувати все, що забажаю. — Вiн широко посмiхнувся, але за його вдаваною зухвалiстю виразно вiдчувалася напруга. — Ну, Естер, що ти про це думаєш?
    — Я... не знаю. Якщо так треба для справи, то... — I вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рiшення за мною — своїм командиром.
    По iдеї, менi слiд було спочатку порадитися з батьком — керiвником усiєї операцiї, яка, до речi, з трiском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцiнний час на узгодження своїх дiй. Ми отримали можливiсть налагодити спiвпрацю зi спадкоємцем новоросiйського престолу, i я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.
    — Гаразд, Павле, — сказала я. — Можеш дiяти. Тiльки будь обережний, не перегравай.
    — Не турбуйтеся, — впевнено вiдповiв вiн. — Я розiграю все як по нотах.



    20

    Коли ми висадили Аню й Естер на стоянцi бiля їхього iнтернату, вже зовсiм стемнiло. Квапливо попрощавшись з нами, дiвчата побiгли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провiвши їх поглядом, набрав на консолi керування мою адресу й запустив автопiлот. Флаєр злетiв i почав швидко набирати висоту.
    — Сподобався пiкнiк, Рейчел?
    — Все було чудово, — вiдповiла я щиро. — Гарнi в тебе друзi. От тiльки Аня...
    — Що „тiльки“?
    — Вона не така, як iншi. У нiй є щось дивне... але не збагну, що саме.
    Олег кивнув.
    — Це точно. Є в Анi щось таке, вiд чого менi стає не по собi. Щось загадкове... чи радше незбагненне. I не лише в неї однiєї, вся її компанiя така.
    — А хлопцi й дiвчата, що були на пiкнiку, не з її компанiї?
    — Нi, вони мої. Усi, крiм Естер. А втiм, тепер вона теж у моїй командi — її призначили до мене. Як i тебе, до речi. Ти ж не проти?
    — Звiсно, нi. Я ж сказала, що в тебе гарнi друзi.
    — А як тобi Паша?
    Я всмiхнулася.
    — Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку вiн „його царська високiсть, великий князь“, а для вас — просто Паша. Але вiн справдi виявився простим i милим хлопцем. Менi вiн сподобався.
    — Ви йому теж сподобалися, — сказав Олег. Потiм багатозначно додав: — Особливо Естер.
    — Правда? — Я зобразила здивування. — Чому ти так вирiшив?
    — Я зрозумiв це з виразу його обличчя, коли вiн на неї дивився. Ми з Пашею знайомi давно, я знаю його як облупленого. Вiн дуже влюбливий i особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що вiн нiяк не мiг перед нею встояти.
    — Еге ж, — з мимовiльною заздрiстю промовила я. — З її фiґурою i личком перед нею нiхто не встоїть. Здається, навiть Аня... — Я осiклася, запiзнiло прикусивши язика.
    Олег захоплено глянув на мене.
    — А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дiвчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.
    — Тобi вона теж подобається?
    — Естер? Звичайно, подобається. Вона всiм подобається. Але ти поза всякою конкуренцiєю. Ти...
    — Будь ласка, не треба про мене, — попросила я.
    — Гаразд, не буду, — зiтхнувши, погодився вiн.
    — Повернiмось краще до Павла, — квапливо вела я далi. — Ти впевнений, що вiн не просто рветься до влади, а справдi прагне змiн?
    — Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня i їхнi товаришi... вони мене трохи лякають.
    — Чим саме?
    — Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрiбнi змiни. У сенсi — докорiннi перетворення. Схоже, вони цiлком задовольняться положенням сiрих кардиналiв, таємної влади за троном... Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичнiшi, нiж я, i краще розбираються в людськiй психолоґiї. Це вони вiдрадили Пашу вiд його iдеї одразу пiсля сходження на престол проголосити конституцiю i призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Менi завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разi при владi залишаться тi самi люди, що й зараз. Вiн вважає, що наш народ ще не готовий до демократiї, що його слiд поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?
    — Важко сказати. Я ще погано орiєнтуюсь у вашому суспiльствi, щоб судити про такi речi. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору — яку владу вони собi хочуть. На моїй батькiвщинi є приказка: „Кожен народ має такий уряд, на який вiн заслуговує.“
    Олег замислився.
    — Мабуть, ти маєш рацiю. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собi поганий уряд, то йому нi на кого буде нарiкати, крiм самого себе. — Вiн зо хвилю помовчав. — Хоча нi. Як свiдчить iсторiя, народ майже нiколи на себе не нарiкає. Вiн завжди знаходить винних у своїх бiдах — або зовнiшнiх ворогiв, або внутрiшнiх. Я переглянув багато хронiк з минулого рiзних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акцiях протесту люди тримали транспаранти на зразок „Ганьба нам! Ми самi обрали таку владу.“
    Я пильно подивилася на нього.
    — А ти, виявляється, цинiк. Не думала.
    Олег тихо зiтхнув.
    — Я не цинiк. Просто iнодi стаю песимiстом. Мабуть, позначається вплив Вейдера й Анi.
    Вiн схилився над консоллю керування й пiдкориґував курс таким чином, щоб флаєр пiднявся на максимально дозволену правилами повiтряного руху висоту. Потiм клацнув вимикачем, i свiтло в кабiнi згасло. Залишилися тiльки тьмянi вогники на панелi та сяючi в нiчному небi зорi.
    Я чекала, що Олег полiзе до мене цiлуватися, i вже наготувалася дати йому вiдсiч. Але нi — вiн не став нiчого робити, просто вiдкинувся на спинку крiсла й спрямував погляд угору, крiзь прозору стелю флаєра.
    — Рейчел, — запитав тихо, — що ти вiдчуваєш, коли дивишся на зорi?
    — Ну... мабуть, захоплення, благоговiння, — вiдповiла я.
    — А менi стає сумно. Я думаю про далекi вiльнi свiти, де живуть люди, яким вiдкрита дорога в космос, i менi... менi хочеться плакати. Вiд заздростi, досади, власного безсилля. Чим я гiрший вiд iнших? Чому я не можу лiтати до зiрок?... — Олег рiзко повернувся до мене. — Це несправедливо, розумiєш! Я не хочу прожити цiлiсiньке життя прикутим до планети. Не хочу!.. Не хочу...
    У напiвтемрявi його обличчя видалося менi таким близьким, таким рiдним, таким схожим на...
    Нi, це лише iлюзiя, гра свiтла й тiнi! Цього бути не може, але...
    Я сама не помiтила, як присунулася до Олега впритул i поклала руки йому на плечi.
    — Не сумуй, любий, все буде гаразд. Я певна, ти ще полетиш у космос, обов’язково. Ми разом полетимо. Вiр менi — я знаю, що кажу. Я подарую тобi зорi, дай тiльки час. — А вже подумки додала: „Менi це не вперше.“
    Олег поцiлував мене. Я не опиралась, а лише мiцнiше притислася до нього. Усю дорогу додому ми просидiли обiйнявшись, цiлуючи один одного й промовляючи ласкавi слова. Таблетки, якi я все ж прихопила iз собою, не знадобилися. Нам i так було добре.


    СТЕФАН: НЕСПОДIВАНИЙ ПОВОРОТ


    21

    — ...Ось така ситуацiя, — пiдсумувала Рашель, коли закiнчила переповiдати свою розмову з цiсаревичем. — Затiя з пiдсадними качками не вигорiла. Проте завдання не можна назвати проваленим, ми таки дещо з’ясували. А головне, вийшли на Павла i вiн погодився з нами спiвпрацювати. — Вона напружено подивилася на мене. — Ми з Естер правильно вчинили, правда ж?
    — Так, сонечко. Ви обрали найкращу лiнiю поведiнки, — вiдповiв я, а сам ще вагався, чи варто розповiсти доньцi всю правду про план головного командування.
    Утiм, Анн-Марi вирiшила за мене. Вона рiзко пiдхопилася й пройшлася по кiмнатi, задоволено потираючи руки.
    — Нi, треба ж, вдалося! Я не вiрила, що вийде, але на тобi... Оце так Дюбарi, оце так бiсiв син! Як здорово вiн усе прорахував!
    Рашель запитливо глипнула на неї, потiм знову перевела погляд на мене.
    — Що це означає, тату?
    — Саме це й планувалось вiд початку, — пояснив я. — Головна мета вашої мiсiї якраз i полягала в тому, щоб зв’язатися з Павлом. Вiн пояснив вам причини, через якi вiдмовлявся вступати в контакт з нашою розвiдкою. Командування вже давно пiдозрювало, що справа не в ньому особисто, а в його найближчих соратниках, якi не хочуть нi з ким дiлитися своїм впливом на цiсаревича i до того ж не довiряють дорослим. Нашi й так i сяк намагалися пiдступитися до Павла, але безрезультатно. Врештi-решт, Дюбарi з Лефевром задумали хитрий план, i вiн, як виявилося, успiшно спрацював. Ви не були пiдсадними качками. Якщо вживати мисливську термiнолоґiю, то вас використовували для ловiв на живця.
    — Стривай! Ти хочеш сказати, що наше викриття було пiдстроєно спецiально?
    — Так, Рашель. Це був тонко прорахований хiд. Хоча мушу визнати, що я також сумнiвався в його ефективностi. Але все вийшло: хлопцi клюнули на приманку й вирiшили пограти з вами. А Павло, всупереч їхнiм намiрам, вчинив саме так, як ми й сподiвалися.
    Донька ображено насупилася.
    — Ви нам нiчого не сказали. Весь цей час дурили нас!
    — Так було треба, щоб ви поводилися якомога природнiше.
    — Ну гаразд, з iншими зрозумiло, — не вгавала Рашель. — Але я... i Валько. Ми очолюємо ґрупу, ми мусили знати. Це нечесно!
    Я забарився з вiдповiддю, оскiльки почувався нiяково, i тут втрутилась Анн-Марi.
    — Мiчмане Леблан! — рiзко мовила вона, облишивши нашу гру в маму, тата й доньку. — Здається, ви хибно розумiєте ситуацiю. Ви перебуваєте на вiйськовiй службi, а не в таборi скаутiв. Командування не зобов’язане звiтувати перед вами за всi свої дiї i пояснювати тi чи iншi рiшення. На вiйнi кожен солдат має знати якраз стiльки, скiльки необхiдно для успiшного виконання покладеного на нього завдання. Не бiльше й не менше. Чесно це чи нi — це вже iнше питання, яке не має до справи жодного стосунку. Все зводиться до доцiльностi. Я зрозумiло висловлююся?
    — Так точно, мем! — вiдповiла присоромлена Рашель.
    — От i все, — вже м’якше сказала Анн-Марi й сiла назад у крiсло. — Iнцидент вичерпано. Тепер я знову не „мем“, а „мама“.
    — Добре, мамо, — серйозно кивнула донька. — Отже, наше завдання можна вважати виконаним?
    — В основному так, — вiдповiв я. — Проте святкувати успiх ще рано. Ви маєте продовжувати гру для прикриття Естер. I не лише для цього — навiть як „засвiченi“ аґенти ви можете принести багато користi. У певному сенсi ви будете сполучною ланкою мiж нами й цими юними заколотниками. За ними треба пильно наглядати, щоб вони не накоїли дурниць.
    — Ми наглянемо, — пообiцяла Рашель.
    Невдовзi донька пiшла до себе, а я на пiдставi її розповiдi склав звiт, який Анн-Марi потiм зашифрувала й надiслала секретними каналами зв’язку представниковi вищого командування, який очолював усю аґентурну мережу на Новоросiї.
    Менш нiж за чверть години надiйшла лаконiчна вiдповiдь, що iнформацiя отримана й узята до вiдома. Анн-Марi вимкнула термiнал i повернулася до мене.
    — Ну, здається, на сьогоднi все. Тепер можна йти спати.
    „Атож, спати,“ — подумав я. — „Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половинi лiжка...“
    За пiвтора тижнi, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному лiжку, моє первинне i загалом банальне для чоловiка бажання зайнятися сексом iз привабливою жiнкою переросло у щось бiльше — у бажання займатися з нею коханням. Останнiми днями мене все дужче вабило до Анн-Марi, i наша гра в подружжя почала здаватися менi зовсiм не грою, а справжнiсiнькою реальнiстю. Я вiдчував, що починаю закохуватися, i це мене турбувало — навiть не тому, що Анн-Марi була моєю колеґою, мало того пiдлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала пiдозра, що в глибинi душi вона таки плекала iлюзiю, нiби я знову можу зiйтися з її матiр’ю. Але це були марнi сподiвання...
    — Що з тобою, Стiве? — запитала Анн-Марi, миттю вловивши змiну в моєму настрої. — Чому ти спохмурнiв?
    — Я подумав про Рашель, — вiдповiв я, i почасти це була правда.
    — Про Рейчел, — поправила вона. — Будь ласка, не забувайся.
    — Я не забуваюся, — заперечив я. — Нi на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я бiльш-менш спокiйний, з нею все гаразд — вона ходить до школи, флiртує з однокласником, грає в конспiратора... А от Рашель, яка ховається пiд її личиною, останнiм часом непокоїть мене.
    — Ага, розумiю, — кивнула Анн-Марi. — Це стосується Олега Рахманова.
    — То ти теж помiтила?
    — Звiсно. I не бачу в цьому нiчого страшного. Зрештою, Рашель уже доросла, їй дев’ятнадцять. У такому вiцi дiвчата часто закохуються.
    — Але вона закохалася в шмаркача.
    — Який лише на два роки молодший вiд неї. Теж менi рiзниця! Не смiши мене. Олег справляє враження серйозного й вiдповiдального юнака. У сексуальному планi вiн навiть бiльш зрiлий, нiж Рашель. У всякому разi досвiдченiший.
    — Ну, спасибi, — буркнув я, — втiшила.
    Анн-Марi дзвiнко розсмiялася.
    — А, он що тебе хвилює! Я так i думала. Ти просто ревнуєш. Як i багатьом батькам, тобi неприємна думка, що твоя дочка може любити iншого чоловiка, крiм тебе.
    Я почервонiв.
    — Вiн ще не чоловiк.
    — Гаразд, поки хлопчисько. Та це не назавжди. З часом мине. I не бери дурного в голову, Стiве, з Рашеллю все буде нормально. Втрачати незайманiсть трохи боляче, але зовсiм не смертельно. З власного досвiду знаю.
    З цими словами Анн-Марi пiдвелася з крiсла. Пiдкоряючись раптовому iмпульсу, я швидко пiдступив до неї, обiйняв за плечi й припав губами до її губ.
    Вона не опиралась, але й не вiдповiла на мiй поцiлунок. Намагаючись розбудити в нiй пристрасть, я почав цiлувати її обличчя й шию, мiцно притискав до себе, енерґiйно гладив руками струнку талiю й пружнi стегна. Анн-Марi покiрливо приймала всi мої ласки, проте не реаґувала на них. Лише коли я почав розстiбати її сукню, вона м’яко зупинила мене й вивiльнилася з обiймiв.
    — Вибач, не можу. Нiчого не виходить. Ти дуже подобаєшся менi, це правда. Але... Коли ти обiйняв мене, все моє тiло немов скам’янiло. Так було й ранiше, з iншими. Сiм довгих рокiв. I я не знаю, що менi з цим робити.
    Якийсь час ми розгублено дивились один на одного. Очi Анн-Марi сповнилися болем i тугою. А ще невгамованою жагою нiжностi й ласки...
    — Ти зверталася до лiкарiв? — нарештi запитав я.
    — Так, i не раз. Жодних вiдхилень у мене не знаходили. I фiзично, i психiчно я цiлком здорова. Мої проблеми лежать поза медичною площиною. Просто менi потрiбен... особливий чоловiк. Один-єдиний на свiтi. На жаль, це не ти. Вибач, будь ласка.
    „Будь ти проклятий, Арчiбальде!“ — спересердя подумав я.
    Анн-Марi обернулася до столу й узяла пачку сиґарет.
    — Гаразд, — сказала вона рiвним голосом. — Сьогоднi твоя черга першим приймати душ. Iди, а я поки викурю свою останню сиґарету.
    Сумно схиливши голову, я вийшов з кабiнету.



    22

    Понедiлок жодних звiсток не принiс. Зате у вiвторок у новинах промайнула згадка про те, що шiстнадцятирiчна цiсарiвна Наталя Олександрiвна, менша донька государя Олександра Михайловича, вiдвiдала кiлька примiських iнтернатiв, зокрема, й той, де вчилася Естер. Метою цих вiзитiв було поповнення штату принцеси новими фрейлiнами, що їх за традицiєю вiдбирали серед дiвчат-сирiт. На вiдмiну вiд царських нащадкiв чоловiчої статi, якi вчилися у звичайнiй школi (ну, не зовсiм звичайнiй, а в найкращiй, елiтарнiй), государевi дочки проходили шкiльну проґраму в спецiальному придворному лiцеї, де компанiю їм складали однолiтки-фрейлiни. Власне, це й було їхнiм головним обов’язком — вчитися разом iз цiсарiвною.
    Уже наступного дня, в середу, трiйко дiвчат отримали офiцiйне запрошення двору бути фрейлiнами принцеси Наталi. Серед них опинилася й Естер, а двi iншi обраницi були родом з Аррана та Есперанси. Бiльшiсть оглядачiв розцiнили такий вибiр як символiчний жест доброї волi щодо переселенцiв, свiдчення того, що верховна влада Новоросiї визнає їх повноправними громадянами планети.
    Власне, так воно й було. Як розповiла менi Рашель зi слiв Олега Рахманова, Павло просто пiдкинув цю iдею сестрi, та одразу вхопилася за неї, а з боку батькiв жодних заперечень не виникло. Решта було вже справою технiки. Всюдисущий Сергiй Iванов на прiзвисько Вейдер подбав про те, щоб iнтернат Естер потрапив до списку тих, якi мала вiдвiдати принцеса, а далi все сталося саме собою, i Павловi навiть не довелося втручатися, щоб схилити сестру до потрiбного рiшення. Зовнiшнiсть Естер, її товариськiсть i гострий розум справили на цiсарiвну гарне враження, i вона сама, без братових пiдказок, зупинила на нiй свiй вибiр.
    А вже в четвер почалися обережнi контакти цiсаревича з нашою розвiдкою. Як ми й очiкували, вiн одразу дав зрозумiти, що не має намiру танцювати пiд нашу дудку, а згоден спiвробiтничати лише на рiвних. Вiдчуваючи за собою значну пiдтримку з боку молодiжної орґанiзацiї, що примудрилася обплутати своїми тенетами всю Новоросiю i навiть встановити контроль над царською охранкою, Павло цiлком мiг дозволити собi диктувати нам умови, а в нас не залишалося iншого виходу, як визнати за ним це право. Крiм нього, ми бiльше не мали на кого робити ставку — вiн був єдиним сином царя. Сам цар, його батько, виявився слабкою людиною, цiлковито заляканою альвами, а дядько був ще гiрший — вiн вiдверто лобiював iнтереси потужної фiнансово-промислової ґрупи, яка з потрухом продалась чужинцям. Розраховувати ж на те, що народ, який вiками звик жити пiд царською владою, радо вiтатиме повалення монархiї, було б щонайменше наївно.
    Час iшов своїм трибом. Перемовини нашого командування з принцом Павлом просувалися успiшно, а його соратники, судячи з їхньої поведiнки, нi про що не здогадувалися. Вони повiрили, що цiсаревич закохався в Естер, i, треба сказати, мали для цього всi пiдстави, оскiльки мiж молодими людьми справдi зав’язався роман, чутки про який швидко поширилися за межi палацу й незабаром облетiли всю планету. Здебiльшого народ поставився до них зi спокiйним розумiнням i легкою iронiєю — у свої неповнi вiсiмнадцять Павло вже зажив слави досить велелюбного хлопця, а його пристрасть до руденьких дiвчат була загальновiдома. Щоправда, деякi особливо правовiрнi або ревно православнi громадяни Новоросiї були незадоволенi тим, що новою пасiєю їхнього наслiдного принца стала єврейка, але таких, на щастя, було дуже мало.
    А в Рашелi з цього приводу склалася цiлком певна думка, яку вона не забарилася повiдомити менi, щойно їй стало вiдомо про стосунки мiж Павлом i Естер.
    — Адмiрал Дюбарi клятий звiдник! — сказала донька. — Вiн вiд самого початку це планував. Тiльки не кажи, що ти нiчого не знав. Певна рiч, знав. Ще б пак — таке прикриття! А на почуття бiдолашної Естер усiм начхати.
    — Але, сонечко, — збентежено заперечив я, — нiхто ж її не примушував. Вона сама, з власної iнiцiативи...
    — Нi, з почуття обов’язку! Вона не дурна, вона вiдразу зрозумiла, чого вiд неї вимагають.
    — Чому ти так думаєш? А раптом Естер закохалася в нього? Ось ти... — Я на секунду зам’явся. — Тобi ж подобається Олег Рахманов. Подобається не тому, що тобi доручили з ним працювати, а просто подобається. I ти проводиш з ним багато часу зовсiм не через почуття обов’язку.
    — Ну, припустiмо. — Рашель зухвало глянула менi в очi. — Але я не поспiшаю лягати з ним у лiжко. Хоча дехто, не називатиму iмен, переконливо радив менi бути поступливiшою.
    Донька вийшла з кiмнати, гучно грюкнувши дверима. Менi неважко було здогадатися, ким був той „дехто“, i я твердо вирiшив нам’яти цьому нахабному хлопчиськовi вуха. Пiсля виконання завдання, звiсно, коли вiн уже не буде моїм пiдлеглим...
    А пiд кiнець п’ятого тижня нашого перебування на Новоросiї я отримав звiстку, що на планету повернувся альв Григорiй Шелестов.



    23

    Наша зустрiч вiдбулася на тому самому мiсцi, що й попередня. Альв посадовив свiй двомiсний флаєр на порожню стоянку бiля безлюдної алеї, я залiз до салону й сiв у вiльне пасажирське крiсло. Ми привiталися.
    — Я з’ясував те, про що ти просив, Стефане, — вiдразу перейшов до справи Шелестов. — Вашi керiвники мали рацiю: ми не винаходили кваркових бомб, а отримали їх вiд людей.
    У його голосi менi вчулися дивнi нотки — чи то полегшення вiд того, що все минулося, чи то жаль, що альви виявилися нездатними повторити наше вiдкриття. Найпевнiше, обох цих почуттiв було порiвну.
    — Ти сказав „бомби“, — зауважив я. — Це означає, що вам дали вже готову зброю, а не технолоґiю?
    — Чиста правда, — пiдтвердив мiй спiврозмовник. — Три повнiстю змонтованi пристрої з докладною iнструкцiєю щодо їхнього застосування. Один iз них було випробувано в зоряному кластерi IC 4499. Другий нашi вченi намагалися розiбрати, щоб вивчити його конструкцiю. Нас, звичайно, попередили, що цього робити не можна, поставили до вiдома, що в такому разi бомба вибухне, але наш уряд вирiшив ризикнути. У результатi стався термоядерний вибух, ми втратили весь персонал тимчасової дослiдницької бази — кiлька десяткiв висококласних науковцiв та iнженерiв, а також близько двох тисяч технiчних працiвникiв i вiйськових.
    — Де це сталося?
    — В однiй iзольованiй вiд Ґалактичної Спiралi системi. Подвiйна зоря без власної назви, лише з каталожним номером. Я не можу продиктувати його по пам’ятi, але в мене все записано. — Альв поплескав по своїй нагруднiй кишенi, проте нiчого звiдти не дiстав. — Доля останньої бомби вам добре вiдома. Варто ще додати, що скинув її на сонце Джейхани флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, тепер уже ґенерал-капiтан третього ранґу, Герой Альвiйської Федерацiї.
    — Вiд кого ви отримали запали? Коли це було?
    — Чотирнадцять стандартних мiсяцiв тому. Точнiше, двадцять п’ятого липня минулого року. За кiлька днiв до того в систему Бетельгейзе прорвався один iз ваших розвiдникiв i передав зашифроване нашим секретним урядовим кодом повiдомлення. Його текст у мене теж є. — Альв знову ляснув долонею по нагруднiй кишенi. — Там зазначалося, що деякi люди готовi надати альвам таємну допомогу у вiйнi проти ґаббарiв. Саме так i було сформульовано: „деякi люди“. Якщо ми згоднi, нам пропонували зустрiтися в локальному просторi 371-ї Лiри для передачi зброї. Наше командування вирiшило, що це якась провокацiя, проте направило до призначеного мiсця зустрiчi двi добре оснащенi бриґади. Одна з них увiйшла до вказаної системи, а друга розташувалася в дром-зонi сусiдньої зорi, готова будь-якої митi здiйснити перехiд по каналу першого роду. Коли з’явився ваш корабель — вiн iшов без позивних i не мав жодного бортового маркування, — нашi спробували його захопити. У вiдповiдь вiн вiдкрив шквальний вогонь з електромаґнiтних гармат i за якихось чверть години знищив майже всю бриґаду.
    — З електромаґнiтних гармат?! — здивувався я. — Але ж вони застосовуються виключно проти катерiв i легких, слабо захищених винищувачiв.
    — Тiльки не з тих, якими був озброєний ваш корабель. Вони ґенерували ЕМI* такої небаченої потужностi, що її не витримував жоден захист. Миттєво виходила з ладу вся бортова електронiка, екiпажi гинули вiд iнтенсивної дiї ультракоротких хвиль, а згодом вибухали реактори. Один людський корабель, i не якийсь там лiнкор чи бойова станцiя, а звичайний легкий крейсер без особливих зусиль знищив цiлу бриґаду. Якщо чесно, я не розумiю, чому ви, володiючи такою зброєю, досi не звiльнили Новоросiю й iншi свої планети.
    * ЕМI — електромаґнiтний iмпульс.
    „Я теж не розумiю,“ — подумав я, приголомшений почутим, але вголос нiчого не сказав.
    — Потiм до системи прибула наша резервна бриґада, — вiв далi Шелестов. — Її командувач виявився розсудливим альвом. Ознайомившись з обстановкою, вiн не кинувся в бiй, а вирiшив почати переговори. Вашi попередили, щоб ми не наближалися до них, вивантажили три контейнери, а потiм зникли через канал другого роду. Командир бриґади послав слiдом за ними три швидкiснi корвети, щоб дiзнатися, куди вони полетiли. Проте вашому крейсеровi запросто вдалося вiдiрватися вiд стеження. Ну а в тих контейнерах, як ти вже сам здогадався, були ракети з кварковими боєголовками. Тобто зi странґлетними запалами.
    — Неймовiрно... — пробурмотiв я. — Приголомшливо... Ти маєш докази?
    — Усе задокументовано, — вiдповiв альв i, нарештi, дiстав iз кишенi плаский футляр з мiнiатюрним лазерним диском. — Я отримав цю iнформацiю з найнадiйнiших джерел, фактично з перших рук — вiд самого прем’єр-мiнiстра Федерацiї.
    — Он як? — Я миттю напружився. — I як же ти пояснив йому свою зацiкавленiсть?
    — Дуже просто: я сказав йому правду. Я довго бився головою об стiнку, намагаючись бодай щось дiзнатися про цi бiсовi кварковi бомби, але безрезультатно. Єдине, що менi стало вiдомо: на закритому засiданнi уряду, коли вирiшувалося питання про застосування цiєї зброї проти ґаббарiв, сам прем’єр виступав катеґорично проти, але голоси решти членiв Кабiнету i маршалiв з Ради Верховного Командування переважили його думку. Тому я записався до нього на прийом i повiдомив, що зi мною вступив у контакт представник людської розвiдки...
    — Та ти геть здурiв! — вигукнув я, ледве стримавши панiчне бажання негайно вискочити з флаєра й кинутись навтiкача. Здоровий глузд пiдказав менi, що коли за Шелестовим стежили, то мене вже нiщо не врятує. От хiба... хiба загадковий захисний пристрiй, вмонтований у браслет мого годинника. — Як ти мiг так вчинити?!
    — Довелося ризикнути, — незворушно знизав вiн плечима. — Iнодi чеснiсть — найкраща полiтика. Я довго зважував цей крок i зрештою дiйшов висновку, що прем’єр-мiнiстр має мене зрозумiти. I той справдi зрозумiв. Вiн уже й сам був близький до розумiння ситуацiї, а тi арґументи, якi ти навiв пiд час нашої попередньої розмови, остаточно його переконали. Вiн завжди вважав передачу цих бомб провокацiєю з вашого боку, але ранiше думав, що вона спрямована на загострення бойових дiй мiж нами i ґаббарами. Так само думали й iншi члени уряду, але не встояли перед спокусою помститися ґаббарам за Мельмак. А насправдi все виявилися набагато гiрше — якесь таємне уґруповання з вашого керiвництва вирiшило пiдштовхнути людство до винищення всiєї нашої раси. Коли до прем’єр-мiнiстра це дiйшло, вiн надав вичерпнi докази того, що ми не винаходили кваркової бомби.
    — Або пiдсунув тобi фальшивку, — похмуро зазначив я.
    — Виключено. Вiн просто не мав на це часу. Наприкiнцi нашої розмови прем’єр вийшов лише на п’ять хвилин, а повернувшись, дав менi цей диск. Я ручаюся, що докази не сфабрикованi. Ти сам переконаєшся, коли переглянеш усi записи. Там, до речi, є один цiкавий момент, що має допомогти вам у розслiдуваннi. При вивантаженнi останнiй, третiй контейнер застряг в шлюзi, щось там заклинило в автоматицi, i двом членам команди довелося виштовхувати його вручну. Чи то вони недооцiнили нашi технiчнi можливостi, чи то вважали вiдстань до наших кораблiв надто великою, а може, просто втратили пильнiсть, але в будь-якому разi не ввiмкнули поляризацiю на шоломах своїх скафандрiв. А нашi фахiвцi, провiвши комп’ютерну обробку записiв, зумiли реконструювати їхнi обличчя. Хоча, здається, вони перестаралися. Я думаю, що в життi цi люди виглядають набагато старшими. Ось поглянь.
    Шелестов всунув диск у зчитувальний пристрiй на панелi керування флаєра, провiв швидкi манiпуляцiї з консоллю, i на невеликому голоґрафiчному екранi з’явилося два знiмки — хлопця й дiвчини.
    Я завмер, наче громом прибитий. Я не мiг повiрити власним очам. Не мiг — бо це суперечило лоґiцi. Бо я знав цих молодих людей, i рiк тому вони нiяк не могли бути в локальному просторi 371-ї Лiри. Адже вони жили тут, на Новоросiї...
    З екрана на мене дивилися обличчя Анi Корейко та її друга Сашка Кисельова.



    24

    Коли я повернувся додому, в передпокої чулися приглушенi звуки музики. Знаючи наперед, що саме побачу, я легенько прочинив дверi вiтальнi й зазирнув досередини.
    Рашель грала на роялi, а Олег Рахманов, який сидiв неподалiк на стiльцi, з благоговiнням слухав її. Навряд чи вiн був великим поцiновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки — безумовно, тож любив усе, що вона робила, i її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настiльки красномовний, наскiльки це взагалi можливо.
    Я обережно зачинив дверi й пiднявся сходами до свого кабiнету. Анн-Марi не було вдома — сьогоднi зранку її запросила в гостi одна знайома, колеґа по роботi в телекомпанiї, i вона ще не повернулася. Руслан Ковальов i його дружина Iрина також були вiдсутнi — на вихiднi вони поїхали до Верхнього Новгорода вiдвiдати доньку, зятя та онукiв.
    Я замкнув дверi, всiвся перед термiналом i почав переглядати записи, отриманi вiд Григорiя Шелестова. У подробицi я не вникав — усi мої думки вертiлися навколо одного-єдиного моменту в усiй цiй заплутанiй iсторiї. Це було неймовiрно, я досi не мiг повiрити цьому, проте факти свiдчили самi за себе. Я кiлька разiв прокручував епiзод з вивантаженням третього контейнера, при великому збiльшеннi уважно вдивлявся в розпливчатi обличчя, що виднiлися крiзь оглядове скло скафандрiв. Неозброєним оком роздивитися якiсь риси було неможливо, зйомки велися на межi розподiльної здатностi приладiв, тож тут був потрiбен комп’ютерний аналiз кожного кадру, їхня обробка, звiрка й синтез. Однак не сумнiвався, що результат такої роботи буде аналоґiчним тому, який отримали альвiйськi фахiвцi.
    Найлегше було б списати все на простий збiг, банальну зовнiшню схожiсть. Я б, напевно, так i вчинив, коли б мав у своєму розпорядженнi тiльки один знiмок — або Корейко, або Кисельова. Але їх було два, i на обох фiґурували знайомi менi обличчя. Мало того, цi молодi люди були друзями, соратниками, „солодкою парочкою“, як називали їх знайомi; а крiм того, вони належали до вельми пiдозрiлого пiдпiльного уґруповання, реальнi масштаби дiяльностi якого й дотепер залишалися для нас загадкою...
    Що ж це значить, хай йому бiс? Висновок напрошувався сам собою — цi молодi люди були не тi, за кого себе видавали. I, можливо, не лише вони, а й iншi їхнi товаришi — Сергiй Iванов, Юрiй Ворушинський, Борис Компактов...
    Я викликав iз пам’ятi комп’ютера досьє на всiх п’ятьох. Троє з них — Корейко, Кисельов i Вейдер-Iванов — були пiд ковпаком у нашої розвiдки вже дев’ять мiсяцiв. Ворушинський i Компактов потрапили на гачок нещодавно — про них обмовився в бесiдi з Естер i Рашеллю принц Павло.
    Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рiк тому пiд час лiтнiх канiкул? Утiм, умовно лiтнiх — тодi в пiвнiчнiй пiвкулi планети була зима, а майже всю Пiвденну займає величезний океан. Ага! Згiдно з зiбраними нашими аґентами вiдомостями з середини липня до середини серпня вони вiдпочивали в гiрськолижному таборi на Новому Памiрi. Хотiлося б поговорити з iнструктором їхнього загону. Я уявив, як вiн з хвилину напружено розмiрковує, а тодi вiдповiдає: „Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся...“
    Пауза, вiн робить запит у базу даних. Потiм: „Так, справдi, були такi. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримiтними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зi скiлькома дiтьми менi доводиться працювати протягом року...“
    От i все.
    Так, а що далi? Тобто — далi в минуле.
    Як засвiдчувало досьє, Аня була сиротою. Шiсть рокiв тому її батьки загинули в автокатастрофi. Родичi вiдмовилися брати на себе догляд за дванадцятирiчною дiвчинкою, тож її вiддали в Христовоздвиженську школу-iнтернат номер 18. Через три роки перевели в Нiколайбурґ. Причина переведення — звичайне перетасовування учнiв. Поширена на Новоросiї практика: найобдарованiших беруть до столицi, а вiдстаючих вiдправляють у провiнцiю.
    Цiкаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ i поцiкавлюсь у керiвництва iнтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, вiдповiдь буде така: „Так, у нас навчалася ця дiвчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумiй як „зовсiм не пам’ятаємо“.) Нiчим, окрiм вiдмiнних оцiнок, вона не вiдзначалася...“
    А її родичi? Чи не скажуть вони, що не пiдтримували особливо близьких стосункiв з Аниними батьками й взагалi нiби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивованi: „А ми вважали, що Аня загинула разом з ними...“
    Що стосується Сашка Кисельова, то вiн, за нашими даними, був з неблагополучної сiм’ї. Батько — безробiтний алкоголiк, мати — повiя й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батькiвських прав, а хлопця всиновило немолоде бездiтне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишнiх батькiв i запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?...
    Тепер Вейдер-Iванов. У ґрафi „батько“ стоїть прочерк — його мати була одиначкою. Коли Сергiєвi виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла замiж за вдiвця з двома дiтьми, власника арктичної ферми з розведення моржiв. Чи то хлопець не вписався в нову сiм’ю, чи то не схотiв жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусi, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опiкуни, радше це вiн пiклувався про неї, але з цього приводу нiхто не переймався. Сергiй не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадiжках або прийомi наркотикiв. Вiн був серйозним i самостiйним хлопцем, достроково закiнчив школу, вчився в унiверситетi, добре заробляв як кiбер, забезпечував себе i свою прабабусю — коротше, з ним усе було гаразд...
    У Компактова з Ворушинським були iншi iсторiї, але схожi в одному — вони також не жили зi своїми батьками. До того ж усiх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змiнили мiсце проживання та навчання. Ось так!..
    „Прокляття!“ — думав я, втупившись у екран термiналу. — „Як же ми ранiше не звернули увагу?... Втiм, ранiше ми знали лише про трьох i не виокремлювали їх iз загальної маси найближчих соратникiв цiсаревича. Не було нiчого дивного, що серед двох десяткiв молодих людей одна дiвчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сiм’ї, а ще один не живе з матiр’ю. Проте три тижнi тому були виявленi додатковi обставини, а ми досi залишалися слiпi. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом i забули про все iнше...“
    Мої роздуми перервав дзвiнок у дверi (кабiнет був звукоiзольований), а вiдтак з iнтеркому пролунав голос Анн-Марi:
    — Стiве, ти тут? Чому зачинився?
    Я квапливо видобув зi зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тодi впустив Анн-Марi.
    — А Рейчел навiть не знала, що ти повернувся, — сказала вона з порога. — Ти прошмигнув повз неї, як миша.
    — Просто вирiшив їй не заважати, — вiдповiв я, знову замикаючи дверi. — Олег ще не пiшов?
    — Нi. Судячи з усього, вiн просидить у нас до пiзнього вечора. До речi, забула тобi сказати, що вранцi менi телефонувала його мати. Ми мило поговорили, i вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловiком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенцiйними... як це тут називається?... Сватами, здається. — Анн-Марi всмiхнулася, але, не отримавши усмiшки у вiдповiдь, уважнiше подивилася менi у вiчi. — Ти чимось схвильований? Щось трапилося?
    Розповiдати їй про свою зустрiч з альвом i про отриману вiд нього iнформацiю я не мав права. Зате цiлком мiг подiлитися своїми висновками, що ґрунтувалися на доступних їй матерiалах.
    — Щойно переглядав досьє на нашу „чудову п’ятiрку“ — Корейко, Iванова, Кисельова, Ворушинського i Компактова. I виявив певнi факти, якi окремо нiчого не означають, але в комплексi... А втiм, сама подивися.
    Анн-Марi знадобилося лише кiлька хвилин, щоб у всьому розiбратися.
    — Господи! Але ж це схоже... це дуже схоже на ретельно розробленi леґенди!
    — Саме так.
    Вона запитливо глянула на мене.
    — Гадаєш, цi хлопцi теж аґенти?
    — Можливо. Питання тiльки — чиї? Таємного уґруповання в нашому командуваннi або...
    — Або, — пiдхопила Анн-Марi, — уряду однiєї з планет, який затiяв власну гру. Послухай, Стефане, — вiд хвилювання вона забула, що мене слiд називати Стiвом, — це дуже серйозно. Якщо твої пiдозри пiдтвердяться, то... Але спершу треба все перевiрити.
    — Так, i негайно, — погодився я. — Проте це не в нашiй компетенцiї. Зараз я складу спецiальний звiт, а ти його надiшлеш.
    Анн-Марi кивнула. Слово „спецiальний“ означало, що звiт буде секретним навiть для неї.
    — Скiльки часу тобi потрiбно?
    — Не бiльше десяти хвилин.
    — Добре. Тодi я просто покурю в коридорi.
    Вона вийшла, а я швидко надиктував текст послання, в якому повiдомляв, що отримав вiд „об’єкта“ необхiднi матерiали, а наприкiнцi додав, що виявилися несподiванi обставини. Подумавши трохи, замiнив „несподiванi“ на „додатковi“ i цим вирiшив обмежитись. У всякому разi для передачi iнформацiї знадобиться особиста зустрiч з уповноваженим резидентом — вмiст диска був дуже „гарячий“, щоб довiряти його мережi, навiть пiд найнадiйнiшим прикриттям.
    Наклавши на цей короткий звiт свiй шифр, я покликав Анн-Марi, яка повторно зашифрувала його й надiслала за призначенням.
    — От що, Стiве, — сказала вона, вiдкинувшись на спинку крiсла. — Я добре знаю, що таке розвiдка й секретнiсть. У цьому казанi я варюся все своє доросле життя, тому не вимагаю вiд тебе жодних пояснень. Але скажу одне: я впевнена, що на Новоросiю тебе послали зовсiм не для того, щоб ти координував роботу ґрупи хлопцiв i дiвчат. Ти маєш iнше завдання, значно важливiше, нiж це. Я не забула слiв мадам Петi, що тобi мають намiр доручити справу, з якою можуть упоратися лише двоє в цiлому свiтi. Я постiйно сушу собi голову, що б це означало. I переконана, що твоя ґенiальна здогадка щодо нашої „чудової п’ятiрки“ виникла не випадково, не на порожньому мiсцi, а в ходi виконання твого другого, таємного завдання або як побiчний продукт, або як прямий наслiдок. Думаю, що таки другий варiант.
    Я нiчого не вiдповiв, бо говорити було нiчого. Хоча вже саме моє мовчання було досить красномовною вiдповiддю.
    А буквально за хвилину надiйшло термiнове повiдомлення. Анн-Марi зняла з нього шифр i, переконавшись, що воно зашифроване двiчi, знову залишила кабiнет.
    Коли дверi за нею зачинилися, я вiдкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливостi вiдновлення. Потiм вимкнув термiнал i вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марi.
    — Ну що? — запитала вона.
    — Якщо ти мала плани на сьогоднiшнiй вечiр, — вiдповiв я, — доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.
    — Куди?
    — На одну зустрiч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскiльки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобi щось перепаде.
    На обличчi Анн-Марi вiдбилося задоволення.
    — Давно б так. А то менi вже до бiса набридло бути лише зв’язкiвцем. Час зайнятися справжньою роботою.
    „Займешся,“ — подумав я. — „Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всiх...“



    25

    Дорогою я намагався зiбратися з думками й зрозумiти, що вiдбувається.
    Ну, гаразд, зi странґлетними запалами все бiльш-менш зрозумiло. Наше керiвництво мало рацiю: якесь радикальне уґруповання у вищому командуваннi, а може, уряд однiєї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирiшив украй загострити ситуацiю й змусити людство до тотального знищення всiх Чужих. Для цього альвам було передано странґлетнi запали — надпотужну, але практично непридатну у вiйнi зброю. I навiть кiлькiсть її одиниць Дюбарi вгадав правильно — три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розiбрати, а третiй, єдиний, що залишився, пiсля довгих вагань усе ж таки застосували проти ґаббарiв.
    Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили цi дiти (атож, по сутi, ще дiти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросiї, у товариствi ще трьох своїх однолiткiв?... Як мiнiмум трьох, але, судячи з усього, їх набагато бiльше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? I головне — хто, хай йому бiс, їх сюди послав?...
    А втiм, може, нiхто не посилав. У мене народилася досить дурна гiпотеза, що кiлька рокiв тому ґрупа вундеркiндiв розкрила найзахищенiшi секрети людства, заволодiла найпередовiшою технолоґiєю i зажадала влади. Такої влади нi на Землi, нi на Террi-Ґаллiї, нi на будь-якiй iншiй вiльнiй планетi пiдлiтки не отримали б, хай би вони були хоч тричi вундеркiнди й володiли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольованi чужинцями свiти, i серед них Новоросiя — країна, де вся влада, без подiлу на законодавчу, виконавчу й судову гiлки, зосереджена в руках однiєї людини. Треба тiльки вибрати вiдповiдну кандидатуру на цю посаду й здiйснити державний переворот...
    Та нi, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фiльму, а не на реальне життя. Дiйснiсть надто жорстока, вона не визнає дитячих iгор.
    Проте... проте менi не давали спокою слова цiсаревича Павла, що їх вiн сказав у розмовi з Рашеллю й Естер: „Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони ненавидять усiх дорослих без винятку.“
    Отак. Не бiльше i не менше...
    Я посадив флаєр бiля головної будiвлi замiського мотелю, i ми з Анн-Марi увiйшли до контори. Адмiнiстратор зустрiв нас широкою професiйною усмiшкою:
    — Чим можу допомогти, панове?
    — Недавно ми замовили у вас номер, — вiдповiла Анн-Марi, яка краще за мене володiла росiйською.
    — Вашi iмена?
    — Фiона i Патрiк О’Лiрi.
    — Так, звiсно, — пiдтвердив адмiнiстратор, навiть не глянувши на екран термiналу. Вiн виклав на стiйку картку-ключ. — Номер сорок шiсть. Як ви й просили, на вiдлюддi, бiля самого лiсу. Там уже прибрано, обiд чекає на вас у мiкрохвильовiй печi, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.
    Анн-Марi взяла картку.
    — Дякую, цього вистачить.
    Коли ми вже прямували до виходу, адмiнiстратор зауважив:
    — Схоже, ви арранцi.
    Я озирнувся i з легким сарказмом промовив:
    — I як тiльки ви здогадалися!
    Флаєр за хвилину домчав нас до потрiбного будиночка, ми вiдчинили дверi й зайшли досередини. Нi в маленькому передпокої, нi в самiй кiмнатi з широким двоспальним лiжком нiкого не було. Всюди панували iдеальний порядок i стерильна чистота.
    — Так, — сказала Анн-Марi. — Отже, ми першi. Доведеться зачекати.
    — Не доведеться, — пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, i з сумiжної ванної кiмнати вийшов невисокий хлопець рокiв вiсiмнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний iмплант на скронi. А в тому, що цей iмплант був, я нi митi не сумнiвався, бо перед нами стояв Сергiй Iванов-Вейдер власною персоною. У руцi вiн тримав нацiлений на нас пiстолет-паралiзатор.
    Реакцiя Анн-Марi була блискавичною. Вона рiзко вiдштовхнула мене вправо, сама кинулася влiво, вихопила з кишенi свiй паралiзатор i вистрiлила у Вейдера...
    Вiрнiше, натиснула на спуск. Пострiлу не було. Зброя не спрацювала. Анн-Марi з розгубленим виглядом знову й знову натискала кнопку, але безрезультатно.
    Вейдер посмiхався, дивлячись на неї мало не поблажливо. Я хотiв було скористатися цим i накинутись на нього з iншого боку, проте вчасно згадав про пристрiй у браслетi мого годинника. Якщо Вейдер пiдстрiлить мене, то спрацює захист, i тодi постраждає не лише вiн, а й Анн-Марi.
    Тим часом у дверях з’явилося ще двоє молодих людей, у яких я впiзнав Компактова й Ворушинського. Вони також мали паралiзатори.
    — Викиньте, панi, свою цяцьку, — сказав Iванов-Вейдер. — Тут вона не працює. Зате наша зброя у повному порядку, це я вам ґарантую.
    Я пiдступив до Анн-Марi й мiцно взяв її за руку. По-перше, щоб вона не кинулася в рукопашну. По-друге, через згаданий уже браслет. Тепер вiн захистить нас обох.
    — Хлопцi, — твердо промовив я. — Ви мусите пiти звiдси. Негайно, iнакше вам буде непереливки.
    — Чекаєте пiдкрiплення? — озвався Компактов глузливим тоном. — Нiкого не дочекаєтеся. Нiхто з керiвництва вам зустрiч не призначав. Вони не знають, що ви тут, i взагалi не отримували вашого листа. Вейдер перехопив його, а у вiдповiдь надiслав фальшивку, щоб заманити вас сюди.
    Нiчого нового вiн менi не повiдомив. Я вже й сам про все здогадався. Цi хлопцi були в курсi кожнiсiнького нашого кроку. Вони стежили за нами, пiдслуховували нас, контролювали нашi секретнi лiнiї зв’язку, знали нашi шифри. Вони водили нас за носа, мов малих дiтей...
    Так, наразi саме ми опинилися в ролi дiтей. А вони... вони хто завгодно, тiльки не дiти. Вони справжнi дияволи у подобi пiдлiткiв!
    — Грiм i блискавка на вашi голови! — пробурмотiла Анн-Марi.
    Вейдер гмикнув.
    — Дурна фраза. Як я розумiю, це кодовi слова для ввiмкнення передавача. Вiн у вас у сережцi чи в обручцi? Втiм, не має значення. Ваш сиґнал тривоги все одно нiхто не почув. Вiн був отриманий найближчим ретранслятором, а потiм безслiдно зник у мережi. Я подбав про те, щоб вашi канали аварiйного зв’язку було заблоковано.
    Оце так! Серйозна пастка...
    — Ми можемо обiйтися i без сторонньої допомоги, — сказав я. — У мене є один захисний пристрiй. Скажу чесно: не маю уявлення, як вiн дiє. Але знаю, що вiн уб’є вас. У кращому разi серйозно покалiчить. Вiн спрацює автоматично, якщо ви пiдстрелите мене з паралiзатора. А дiстати бластери або щось подiбне ви не встигнете — я ввiмкну його вручну. Повiрте, я не блефую.
    — Ми вiримо, — кивнув Вейдер. — Вiримо, що у вас є те, про що ви кажете. Але ви не посмiєте його застосувати.
    — Чому?
    — Бо тодi ви перевищите необхiдну мiру самооборони. Адже ми не збираємося вас убивати, хiба ви ще не зрозумiли? Коли б ми хотiли, ви були б уже мертвi. Для нас не було проблемою замiнувати цей будиночок i пiдiрвати його. Але нам не потрiбна ваша смерть, як не потрiбна смерть найяснiшого государя Олександра Михалича. Ми стiльки разiв казали це Пашi, переконували його, що все буде гаразд, але вiн, телепень такий, не вiрив нам. I зв’язався з вами, щоб ви врятували його нiкчему-татуся. — Хлопець осмiхнувся. — Авжеж, ми знаємо, про що розмовляють Паша й Естер у лiжку. Нам багато вiдомо. Але й ви знаєте про нас дещо, чого знати не слiд. Тому вам доведеться провести деякий час у полонi. Тiльки й усього. Ми пiдкинемо докази, якi переконають ваше начальство, що вас вистежила й захопила альвiйська контррозвiдка. На нас нiхто не подумає. А згодом ми вас звiльнимо — коли здiйснимо все задумане. Отже, можете не хвилюватися за свої життя.
    — Ми цiнуємо вашу великодушнiсть, — сказав я. — Але нас це не влаштовує. Ви вляпалися, хлопцi, ваша гра скiнчилася. А зараз стiйте сумирно, не робiть рiзких рухiв. Ми йдемо.
    — Нiкуди ви не пiдете, — спокiйно заперечив Вейдер i вистрiлив з паралiзатора.
    Анн-Марi, знепритомнiвши, впала. Я не встиг її пiдхопити, бо боявся випустити зi своєї долонi її руку i бодай на секунду втратити з нею контакт. Сiвши навпочiпки над непритомним тiлом, я насамперед перевiрив пульс — в рiдкiсних випадках дiя паралiзатора викликає зупинку серця. На щастя, все обiйшлося.
    Я пiдвiв погляд на Вейдера i зi злiстю промовив:
    — Ти дурень, Сергiю Iванов! Хоч як там тебе звати насправдi, але ти все одно дурень. Промiнь мiг зачепити мене, а пристрiй спрацьовує не лише вiд прямого попадання.
    — Менi це вiдомо, — так само незворушно вiдповiв вiн. — Тож, будь ласка, вiддайте свого годинника. Адже транслятор у браслетi, правда?
    — Щодо транслятора не в курсi, але захисний пристрiй справдi там. I вiддавати його не збираюся. Навпаки... — Я зробив виразну паузу, потiм бовкнув перше, що спало на думку: — Останнє альвiйське попередження!.. До вашого вiдома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний вiдлiк. Бiжiть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!
    Хлопцi не зрушили з мiсця. Схоже, вони розкусили мiй блеф. Але я вирiшив стояти до кiнця, сподiваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тодi й iншi побiжать за ним.
    — Залишилося двадцять секунд, — попередив я.
    От чорт! Не було б зi мною Анн-Марi, я спробував би втекти. А якби вони пiдстрелили мене — ну що ж, самi напросилися. Але так, холоднокровно прирiкати їх на загибель або на важкi калiцтва... нi, я не мiг.
    — Десять секунд...
    Кляте командування! Клятi Дюбарi з Лефевром! Дали менi зброю, якою я не в змозi скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблi, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей...
    — П’ять секунд... чотири... три... двi... Увага!..
    Я вже збирався сказати, що слово „увага“, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрiй, а потiм придумати якийсь iнший трюк, але Вейдер випередив мене:
    — Ой! Не спрацювало. От шкода! — Вiн дiстав з кишенi невеличкий плаский прилад i помахав ним перед собою. — Вашi командири не сказали, що є спосiб нейтралiзувати дiю транслятора. Вони взагалi нiчого вам не сказали. Навiть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. I вже тим бiльше не повiдомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкцiї, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують вашi розвiдники, цей недолiк залишили спецiально, для маскування — щоб пiд час вибуху замести всi слiди. Хай i цiною людських життiв. Усе-таки ваше керiвництво — жорстокi люди.
    — Годi вже, Вейдере, — озвався Ворушинський. — Поламав комедiю, i досить. Нам час iти.
    — Атож, твоя правда, — погодився Iванов i вистрiлив у мене.


    РАШЕЛЬ: СЮРПРИЗИ Й ВIДКРИТТЯ


    26

    Вiдколи батько й Анн-Марi пiшли, ми з Олегом ще годину просидiли на диванi у вiтальнi, базiкаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всiлякi дурницi, перестрибуючи з однiєї теми на iншу. Та попри безцiльнiсть i пустопорожнiсть нашої балаканини, менi було дуже добре. Так само, як iз татом, коли наприкiнцi дня пiсля вечерi ми сидiли поряд, i я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а вiн — про свої.
    Щоправда, була й рiзниця. З батьком я почувалася тепло, спокiйно й затишно. З Олегом менi було гаряче, нiби всерединi мене палав вогонь. Замiсть спокою я чомусь хвилювалася, а до вiдчуття затишку додавалося легке, приємне збудження... Одне слово, я влипла. Причому капiтально. Але, якщо мiркувати лоґiчно, це було неминуче, як схiд сонця. Я й так уже дуже спiзнилася, бiльшiсть моїх однолiток пройшли через це ще кiлька рокiв тому, ну а я була надто захоплена пiдготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопцiв. I ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдалiший час, коли я виконувала вiдповiдальне завдання i менi було не до любовних переживань...
    Нашу бесiду перервала мелодiйна трель — хтось дзвонив у вхiднi дверi. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ґанку, ввiмкнувся вмонтований у стiну екран, i ми побачили двох несподiваних гостей — струнку дiвчину з коротким волоссям i хлопця, на голову вищого вiд неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилицi у хвостик.
    — Аня, Сашко... — вражено промовив Олег. — Хай їм чорт! Що вони тут роблять?
    I справдi, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильованi, губи нервово тремтiли. Раз за разом вони обмiнювалися швидкими, нетерплячими поглядами.
    — Ну ж бо! — почувся з динамiка напружений голос Анi. — Їх що, немає вдома? Паскудно...
    I вона знову натисла кнопку дзвiнка.
    — Щось трапилося, — сказала я, встаючи з дивана. — Боюсь, якiсь серйознi проблеми.
    — Тодi чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? — задумливо мовив Олег, пiдводячись слiдом за мною. — Чи не могли?... Невже щось з Вейдером?
    — Зараз з’ясуємо.
    Ми пройшли з вiтальнi в передпокiй, i я вiдчинила вхiднi дверi.
    — Рейчел, Олеже! — полегшено вигукнула Аня. — Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.
    Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними дверi, а коли обернулася, то побачила в Анi пiстолет, що виник у її руцi немов з повiтря. Вiн був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.
    Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слiд було спочатку вiдiйти вiд мене i тiльки тодi дiставати зброю. А так ми стояли майже впритул, i я, швидше iнстинктивно, нiж усвiдомлено, кинулась убiк i вибила з її рук пiстолет.
    Наступної митi я рiзко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки вiн корчився вiд нестерпного болю, я ребром долонi врiзала Анi пiд потилицю — точно в потрiбне мiсце i з необхiдною силою, щоб вона вiдключилася. Потiм знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатнiсть, обхопила його шию й натисла на сонну артерiю. Один, два, три, чотири, п’ять — усе, вiн знепритомнiв i повалився бiля моїх нiг.
    Я вiдступила на крок, пiдняла пiстолет i, переконавшись, що це паралiзатор, а не променевик, вистрiлила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потiм пригостила розрядом Кисельова й перевiрила в обох пульс. Вiн був у нормi — повiльний, розмiрений, як у людей, що мiцно сплять.
    Дiставши з правої кишенi Сашкової куртки його зброю, я випросталась i глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, i з роззявленим ротом дивився на мене.
    — Йолоп! — спересердя сказала я. — Тебе що, зацiпило? Чому не допомiг? Теж менi, чоловiк!
    — Я... це... — Вiн розгублено знизав плечима. — Нiчого не розумiю! Це ж Аня й Сашко, друзi...
    — Якi хотiли мене пiдстрелити. — Я коротко вилаялася. Нi, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дiвчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварiйний передавач у моїй сережцi. — До речi, я також твiй друг. Твоя подруга. Менi погрожували зброєю. На чиєму ти боцi?
    — Заради бога, Рейчел! Ну, звiсно ж, на твоєму. Просто я... вибач, я розгубився. Я досi нiчого не розумiю. Ти була як блискавка, а я...
    — Гаразд, замнемо. Краще допоможи вiдтягти їх у вiтальню.
    Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова i вклали його на диван, а потiм так само вчинили i з Анею. Поки ми цим займалися, я розмiрковувала над останнiми Олеговими словами. „Як блискавка,“ — сказав вiн. А й справдi, надто вже швидко я зреаґувала. До непристойностi швидко. Певна рiч, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатовi без цього нiяк. Але теорiя — одне, а зовсiм iнше — практика. Я дiяла автоматично, не роздумуючи, наче досвiдчений боєць, i всi мої рухи були точно прорахованi. Як це могло бути? Звiдки я набралася такого досвiду? Пiд гiпнозом, коли вивчала мову? Чи коли менi ставили психоблок?... А якщо так, то що ж iще вони вклали менi в голову?
    Нi, пiсля останнiх подiй я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чеснiше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити вихованi й цивiлiзованi люди...
    — Рейчел, — жалiсливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч iз Кисельовим, — ти можеш пояснити, що вiдбувається?
    Я зам’ялася.
    — Не зовсiм. Є деякi припущення, але... Зачекай трохи. Дай менi подумати.
    — Гаразд, — кивнув Олег. — Думай.
    Аж раптом мене охопила тривога. Ще кiлька хвилин тому я надiслала сиґнал SOS, але вiдповiдi на нього — легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, — не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд...
    Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.
    Нi за хвилину, нi за двi вiдповiдi не отримала. Моя тривога почала переростати в панiку. Я схопила телефон i набрала батькiв номер. Пiсля короткої паузи на дисплеї висвiтилося: „Абонент недоступний“. Я повторила спробу ще раз, i ще — результат був незмiнний. Я подзвонила Анн-Марi — те ж саме.
    О боже, боже, боже!..
    Панiка перейшла в жах. Я у вiдчаї заходила туди-сюди по кiмнатi. До Олега нарештi дiйшло, що я зовсiм не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Вiн рiшуче пiдступив до мене й мiцно вхопив за плечi.
    — Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панiкуй. Ти дзвонила батьковi й матерi?
    — Так. Вони не вiдповiдають. Їхнi телефони мовчать. Я не знаю, що... — Тут мене осяяло. — Придумала! Зараз...
    Я знову схопила телефон i набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько вiдповiв:
    — Так?
    — Це я. Впiзнав?
    — Ти?! — здивувався вiн. — Господи, як ти могла...
    — Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.
    — До тебе додому? — уточнив Валько.
    — Так, просто сюди.
    — Гаразд, їду. — З мого голосу вiн зрозумiв, що сталося щось надзвичайне. — Буду хвилин за двадцять.
    — Поквапся, будь ласка, — заблагала я.
    — Уже помчав.
    Скiнчивши розмову, я вiдчула певне полегшення. Невдовзi тут буде Валько, вiн у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. I знайде спосiб зв’язатися з батьком...
    — Кому ти дзвонила? — запитав Олег.
    — Одному друговi. Вiн нам допоможе.
    — Хто вiн?
    — Його звати Валько.
    — Це прiзвище чи скорочення вiд „Валентин“?
    — Узагалi прiзвище, але тут вiн має iм’я Валентин.
    — Тут? Як це розумiти?
    Я обiйняла Олега й поклала голову йому на плече.
    — Зараз поясню, — сказала я, геть-чисто iґноруючи застережне нашiптування психоблоку. — Усе поясню. Передовсiм мене звати не Рейчел, а Рашель...


    27

    Як завжди, Валько був сама розсудливiсть.
    — А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? — запитав вiн, вислухавши мою плутану розповiдь.
    — Здогадалася. Але я не знаю його номера.
    — Дурепа! А довiдковi навiщо iснують? — Вiн пiдiйшов до побутового термiналу й викликав об’єднану базу даних усiх мережевих компанiй Новоросiї. — Ковальов зараз — наша єдина ниточка. До твого вiдома, мiй аварiйний передавач теж мовчить... Упс!
    — Що таке?
    — Тут вказано лише номер домашнього вiдеофону. З його дружиною те саме.
    — У нас половина населення не реєструє свої персональнi телефони, — вставив своє слiвце Олег, який досi сидiв тихо, як мишка. Моя iсторiя подiяла на нього ще приголомшливiше, нiж iнцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звiстка, що менi дев’ятнадцять рокiв i я офiцер космiчного флоту — Це вiд побоювання, що розмови можуть пiдслуховувати. — Вiн пирхнув: — Яка наївнiсть! Якщо охранцi знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи нi.
    — Дуже кепсько... — Валько почухав потилицю. — Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’ятi вiдеофону її номера немає. I записи всiх розмов стертi. Вони автоматично видаляються щодня, о третiй ночi. Звичайна практика. А пошукати в базi даних... Як звати доньку Ковальова?
    — Олена. А її прiзвища я не знаю. Навряд чи вона живе пiд своїм дiвочим, на Новоросiї для замiжнiх жiнок це не прийнято.
    — Тодi глухий номер, — резюмував Валько. — У Верхньому Новгородi мешкає близько двадцяти мiльйонiв людей, i серед них багацько Олен Русланiвних. Надто розповсюдженi iмена. — Вiн вiдiйшов вiд термiналу. — Я так розумiю, що в Естер мають бути резервнi канали зв’язку з нашою розвiдкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але менi потрiбен професiйний комп’ютер.
    — Нагорi, в моїй кiмнатi, — сказала я. — Ходiмо.
    — Нi, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.
    — Так, маєш рацiю. Тодi пiднiмайся сходами, другi дверi лiворуч. Тiльки не здумай порпатися в моїй бiлизнi.
    Уже бiля дверей Валько посмiхнувся
    — До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.
    Вiн був вiдсутнiй не бiльше п’яти хвилин. За цей час нi Олег, нi я не зронили нi слова й уникали зустрiчатися поглядами. Ми обидва почувалися нiяково — менi було соромно, що я цiлий мiсяць водила його за носа, хоча й не з власної волi, а вiн, схоже, тепер побоювався мене.
    Нарештi з передпокою долинув швидкий тупiт нiг, i до вiтальнi увiрвався Валько — блiдий, як небiжчик, а його очi гарячково виблискували.
    — У чому рiч? — наполохалася я. — Що сталося? Ти зв’язався з Естер?
    — Нi. Зараз це... небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке...
    — Ну, що ж?
    — Я пiдключився через твiй термiнал до комп’ютера твого батька i подивився, чим вiн займався перед тим, як пiти. Тепер я все зрозумiв.
    Вiд нетерпiння я схопила його за комiр i добряче струсонула.
    — То що ти зрозумiв?!
    — Цi товаришi, — Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, — нiякi не доморощенi пiдпiльники. Твiй батько проаналiзував досьє усiх п’яти — Корейко, Кисельова, Iванова, Компактова та Ворушинського — i виявив у їхнiх бiоґрафiях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнiшнi аґенти й прибули на Новоросiю десь три роки тому.
    Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Вiд цiєї новини ситуацiя не полiпшилася, але в усякому разi прояснилася.
    — Вони не п’ятдесятники, — сказала я.
    — Певна рiч, нi. Вони люди. Iнше питання — звiдки, кого представляють i що мають на метi.
    — Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.
    Я вибiгла з кiмнати, швидко пiднялася на другий поверх, увiйшла до батькiвської спальнi, а звiдти — до ванної. Попорпавшись в аптечцi, знайшла упаковку iн’єкцiйних ампул з написом: „Диметилатропiну гiдрохлорид“. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волi й здатностi чинити опiр. Я не помилилася в Анн-Марi — вона виявилась досить передбачливою i про всяк випадок припасла засiб для „розв’язування язика“. Ще я прихопила з аптечки синергiн i повернулася до вiтальнi.
    Там Валько з Олеговою допомогою дiловито обшукував наших полонених. На журнальному столику бiля дивана вже лежали сережки й каблучка Анi, двiйко наручних годинникiв — витонченi жiночi й масивнi чоловiчi, телефони, медальйон iз золотим ланцюжком i кiлька пластикових карток.
    — Якщо вони аґенти, — пояснив менi Валько, не припиняючи обшуку, — то можуть мати штучки на кшталт наших аварiйних передавачiв... Ага! Оце вже цiкаво.
    Вiн видобув iз задньої кишенi Аниних штанiв якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихiтним дисплеєм, на якому висвiчувало: „Активно: П Л Т“. Тими ж лiтерами — П, Л i Т, — були маркованi й кнопки.
    — Так-так, — задумливо мовив Валько. — Що б це означало?
    — Що б не означало, краще не чiпай, — порадила я.
    — Загалом ти маєш рацiю. Проте пристрiй активний, i це менi не подобається. Дуже не подобається.
    — Менi також, але...
    — Послухайте! — несмiливо втрутився Олег. — А П i Л не може означати „паралiзатори“ i „лазерна зброя“.
    Я запитливо глянула на нього.
    — У якому сенсi?
    Вiн знiяковiв.
    — Ну... У Вейдера є своя секретна вiртуальнiсть. Навiть кiлька вiртуальностей. В однiй iз них гравцi мають захопити вiйськову базу чужинцiв. I в кожного є ґенератор спецiального захисного поля — в радiусi тридцяти метрiв навколо нього ворожi паралiзатори i променевики не дiють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.
    Валько пирхнув.
    — Ха! Можна не сумнiватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує iгор, де хорошi хлопцi володiють всiлякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинцiв штабелями. Такi iгри шкiдливi, вони розслабляють людину, на пiдсвiдомому рiвнi вселяють їй помилкове вiдчуття невразливостi. Тому всiм нашим вiйськовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на двi голови вищi за всi Чужi раси. Проте старi добрi паралiзатори й усiлякi променевики як у нас, так i у чужинцiв абсолютно однаковi, в їхнiй конструкцiї нiщо принципово не мiнялося вже рокiв п’ятсот, вони надiйнi й безвiдмовнi.
    На пiдтвердження своїх слiв вiн дiстав з кишенi паралiзатор, замаскований пiд звичайний лiхтарик, спрямував його в стiну й натиснув на спуск.
    Нiчого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.
    Тим часом Олег узяв пiстолет Сашка Кисельова й вистрiлив у стiну. Пролунав характерний трiск розряду, блиснув синьо-бiлий спалах.
    — Ось бачиш, працює.
    Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змiнився: „Активно: Л Т“. Пiсля цього випробував свiй паралiзатор — вiн працював справно.
    — Отакої!..
    Знову активувавши П, вiн переконався, що його зброя знову заклинила.
    — Круто! Нiчого сказати... А Л, означає, „лазерна зброя“? Тодi й справдi можна мочити чужинцiв, як мух. Треба лише уникати пострiлiв здалеку... — Вiн повернувся до Олега. — А що таке Т?
    Той знизав плечима:
    — Не знаю. У тiй грi ми мали захист лише проти паралiзаторiв i променевикiв.
    Валько задумливо почухав нiс.
    — Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?... Нi, безглуздо.
    — Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.
    — Припини! Зараз не час для жартiв.
    — Саме так, — втрутилася я. — Не час. Нi для жартiв, нi для експериментiв. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком i Анн-Марi.
    — Так, справдi, — погодився Валько. Вiн по черзi натиснув усi три кнопки — П, Л i Т. Дисплей висвiтив: „Неактивно“. — От так краще. Ну, i кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?
    — Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за ранґом. До того ж Сашко менi бiльше подобається.
    — Гаразд, — кивнула я i вказала на конфiскованi у полонених дрiбнички. — Але спершу треба прибрати їх подалi... Нi, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути i в одязi.
    — Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.
    — Так, повнiстю. I не червонiй, як невинна панночка. Можна подумати, ти нiколи не бачив голих дiвчат... Ну, гаразд. Збiгай до моєї кiмнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливiстю.
    Поки Олег повернувся, я зняла з Анi весь одяг, включно з бiлизною. Прикривши наготу дiвчини коротким халатиком, попросила винести всi речi в передпокiй, а пiсля деяких роздумiв звелiла хлопцям вiдтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, схованi в його одязi жучки спрацюють i вiд Аниного голосу.
    Щiльно зачинивши дверi вiтальнi, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всiлися справа й злiва, притримуючи її за руки.
    — Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колiн, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.
    — Сподiваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсiм не розумiюся на „наркотиках правди“.
    — Зате я трохи розумiюся, — вiдповiла я, дiстаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цiлком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.
    Схиливши Анину голову набiк, я зробила їй у шию iн’єкцiю синергiну, щоб нейтралiзувати дiю паралiзатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропiн.
    За пiвхвилини Аня пiдвела голову, розплющила очi й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зiницi її очей були розширенi, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свiдчило, що наркотик подiяв.
    Вона рiзко сiпнулася, проте Валько з Олегом надiйно тримали її. Аня тихенько заскiмлила, з кутика її рота потекла слина.
    — Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидiти сумирно. Вiдповiдати на мої запитання. Ти зрозумiла?
    — Так.
    — Хто ти? Звiдки? Розкажи про себе.
    — Корейко Анна. Народилася в мiстi Артемiвську, Петропавловський повiт, Христовоздвиженська ґубернiя, двадцять шостого серпня три тисячi п’ятсот...
    — Нi! — перервала її. — Казати правду. I лише правду. Назви своє справжнє iм’я.
    — Я... не можу сказати.
    — Ти мусиш. Вiдповiдай!
    Вона мляво хитнула головою.
    — Менi не можна.
    — Чому?
    — Заборонено.
    — Ким?
    — Мною.
    — Я знiмаю заборону, — сказала я. — Дозволяю вiдповiдати.
    — Ти не можеш дозволити. Менi не можна про це говорити.
    — Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбi?
    — Ти психокодована? — запитала я.
    — Так, — була коротка вiдповiдь.
    Овва! Нiколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безiнiцiативної, з притупленою iнтуїцiєю, позбавленої кмiтливостi та творчої уяви. Якраз навпаки...
    — Психокодування пригнiчує твої розумовi здiбностi?
    — Нi.
    — Чому?
    — Воно спрацьовує лише тодi, коли потрiбно.
    — А саме?
    — Не можу сказати.
    Валько впiвголоса прокоментував:
    — Якийсь новий спосiб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин вiн не активний, а починає дiяти лише за певних умов. Наприклад, пiсля прийому наркотикiв, при сильному алкогольному сп’янiннi або тривалому больовому впливовi.
    — Схоже на те, — погодилася я. — I схоже, що вiн не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякi питання вона все ж вiдповiдає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.
    Аня знову почала сiпатися. Я прикрикнула на неї:
    — Сиди сумирно! Пiдкоряйся менi! Вiдповiдай: що з моїм батьком i Анн-Марi?
    — Не можу сказати.
    — Проте ти знаєш, що з ними сталося?
    — Так.
    — Вони... — мiй голос зiрвався вiд хвилювання. — Вони живi?
    — Так.
    — Вони захопленi в полон?
    — Не можу сказати.
    — Їх полонили твої товаришi?
    — Не можу сказати.
    — Їхньому життю загрожує небезпека?
    Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленiсть. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:
    — Чи є можливiсть, що вони загинуть?
    — Кожен може померти. Всi ми ходимо пiд Богом.
    — Ач ти, фiлософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товаришi?
    Катеґоричне:
    — Нi.
    — Що ви збираєтеся з ними робити?
    Знову мовчання. Я конкретизувала:
    — Ви маєте намiр вiдпустити їх на свободу?
    — Так.
    — Коли?
    — Не можу сказати.
    — Їх полон продовжиться довго?
    — Залежить вiд обставин.
    — Вiд яких?
    — Не можу сказати.
    Тут я не витримала й схопила Аню за горло.
    — Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти менi скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Iнакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозумiла?
    — Так.
    Я мiцнiше стисла її горлянку.
    — Кажи! Наказую тобi!
    — Рожевi слоники... — прохрипiла вона. — Зеленi кролики...
    Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй головi. Наступної митi перед моїми очима потемнiло, пiдлога пiд ногами розверзалась, i я полетiла в безодню. Гучно щось ляснуло, i менi задзвенiло у вухах...
    Я висiла в пустцi, не вiдчуваючи свого тiла... Хоча нi, тiло я вiдчувала ,але не вiдчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвенiти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого... Нарештi я здогадалася розплющити очi й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичнiй дрiмотi. Поруч iз нею зависли Валько й Олег.
    Саме зависли. Всi ми висiли в невагомостi, а навкруги нас оберталася невелика кiмната без жодних меблiв, без вiкон i дверей, з голими стiнами та стелею, що випромiнювала рiвне бiле свiтло. Тобто це ми оберталися посеред кiмнати, але, як встановив ще у давнi часи Ейнштейн, будь-який рух у природi вiдносний.
    Також разом iз нами пливли в невагомостi кiлька дивних предметiв. Один iз них, найбiльший, дуже скидався на шматок дивана з вiтальнi Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сидiли Валько, Олег i Аня. Iншi предмети, трохи меншi, були клаптями килимового покриття i, мабуть, шматками будiвельного металопластику.
    Нашi з Вальком погляди зустрiлися. Вiн щось сказав, проте через дзвiн у вухах я нiчого не розiбрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вцiливши лiктем менi в обличчя. Я вхопила його за плечi, притягала до себе й прокричала на вухо:
    — Припини брикатися!
    Вiн розчув i послухався. Блiдiсть його обличчя свiдчила про те, що вiд невагомостi його трохи нудить. А може, й не трохи.
    Виникла слабка сила тяжiння. Ми поволi опустилися на пiдлогу, припинивши обертання. Ґравiтацiя поступово зростала. Я сiла i, судомно глитнувши кiлька разiв, домоглася того, що дзвiн у вухах зазвучав тихiше. А Валько вдався до бiльш дiєвого засобу — всунув пальцi у вуха й енерґiйно подлубався в них.
    — Хай йому бiс! — вигукнув вiн. — Це ж телепортацiя!
    — Ти так думаєш? — запитала я.
    — А що ще думати? Я точно не втрачав свiдомостi. Навiть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — i ми опинилися тут. А телепортацiя, за визначенням, є миттєве перемiщення матерiальних об’єктiв у просторi.
    — Я теж не втрачав свiдомостi, — промовив Олег, насилу пiдiймаючись з пiдлоги. — Менi стало зле... менi й зараз недобре, але я не вiдключався.
    — А весь цей непотрiб, — Валько вказав на шматок дивана й iншi предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортацiї.
    Я пiдвелася й обiйшла кiмнату по периметру в пошуках виходу. Анi натяку на дверi. Швидше за все, вiдсувалася цiла стiна, але, на жаль, нiяких кнопок для цього я не знайшла.
    Я присiла навпочiпки над Анею Корейко, дала їй кiлька легеньких ляпасiв, щоб вивести її з дрiмоти, а потiм допомогла сiсти на те, що залишилося вiд дивана.
    — Де ми знаходимося?
    — Не можу сказати.
    — Як ми сюди потрапили?
    — Не можу сказати.
    Тут Валько зупинив мене:
    — Стривай, так ти нiчого не доб’єшся. Дай я спробую. — I вiн звернувся до Анi: — Говорити менi лише правду, ясно?
    — Так.
    — Нас хтось принiс сюди увi снi?
    — Нi.
    — Ми приїхали на метро?
    — Нi.
    — Ми здiйснили гiперперехiд?
    — Нi.
    — Ми телепортувалися?
    — Не можу сказати.
    Ха, супер! У контекстi попереднiх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.
    Валько дiстав з кишенi штанiв злощасний прилад з кнопками П, Л i Т.
    — Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?
    — Нi.
    — А для чого вiн призначений?
    — Не можу сказати.
    — I все-таки, вiн якось пов’язаний з телепортацiєю?
    — Не можу сказати.
    — До дiдька! — вилаялася я. — Як ти мiг, Валько? Я ж цiлком зрозумiло наказала тобi вiднести все в передпокiй.
    — Вибач, Рашель. — Вiн покаянно опустив голову. — Я з неуважностi сунув його до кишенi. I забув.
    — Брешеш! Ти нiчого не робиш з неуважностi. I нi про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.
    — Аня сказала, що прилад тут нi до чого.
    — Але не заперечувала зв’язок мiж ним i телепортацiєю. Фактично вона пiдтвердила його.
    — Не поспiшай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо... Аню, кнопка Т блокує роботу паралiзаторiв?
    — Нi.
    — Блокує роботу лазерної зброї?
    — Нi.
    — Запобiгає можливостi телепортацiї?
    — Не можу сказати.
    Валько глянув на мене.
    — Ось тобi й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобi скористатися зброєю або телепортером.
    — Але я не маю телепортера.
    — А вони думали iнакше. В усякому разi, припускали таку можливiсть. Тому разом iз П i Л було активне Т.
    — А ти деактивував його!
    — Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хiба я мiг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна... Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Вiн знову перевiв погляд на Аню. — Як ти здiйснила телепортацiю?
    — Не можу сказати.
    — Це бiолоґiчна властивiсть твого орґанiзму?
    — Нi.
    — Телепортацiя здiйснюється за допомогою спецiального пристрою?
    — Не можу сказати.
    — Вiн знаходиться у твоєму мозку?
    — Нi.
    Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарештi з’ясували, що пристрiй вмонтовано в її лiву гомiлкову кiстку, а спрацював вiн вiд згадки про рожевих слоникiв i зелених кроликiв.
    Валько резюмував:
    — Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала вiд Анi натяку, де твiй батько з Анн-Марi. От вона й натякнула. Невдовзi ми зустрiнемося з ними, але, на жаль, у полонi.
    — Мiж iншим, за нами щось нiхто не поспiшає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стiни. — Схоже, наша поява минула непомiченою. А отже, ми ще маємо шанс... Аню, як нам звiдси вибратися?
    — Не можу сказати.
    — I не треба нiчого говорити. Просто вийди з цiєї кiмнати. Зараз же!
    Вона зробила спробу встати й мовила.
    — Сезам, вiдчинися.
    Стiна, бiля якої стояв Олег, вiдiйшла вбiк, вiдкривши прохiд у неширокий коридор, вистелений темно-синiм килимовим покриттям.
    — Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!
    Олег трохи сором’язливо всмiхнувся й обережно визирнув назовнi. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралiзатора, i вiн, як пiдкошений, звалився долiлиць на пiдлогу.
    — Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.
    — Стiй, Рашель! — гукнув менi вслiд Валько. — Та стiй ти, дурненька!
    Я не послухалася i, звiсно, теж потрапила пiд промiнь паралiзатора. Але так i не помiтила, хто в мене стрiляв.



    28

    Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому диванi. Лiвий рукав моєї сорочки був закочений вище лiктя. На згинi легенько чухалося, як пiсля iн’єкцiй. Поруч зi мною сидiв Валько i тримав мене за руку.
    Кiлька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарештi я зробила над собою зусилля i кволо всмiхнулася. Вiн вiдповiв менi широкою усмiшкою:
    — Привiт. Як самопочуття?
    — Паскудне, — сказала я, повiльно пiдiймаючись. — Ти колись потрапляв пiд паралiзатор?
    — Бог милував.
    — Тодi не зрозумiєш.
    Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторiй, розкiшно обставленiй кiмнатi, на вигляд вiтальнi, вiкна якої виходили на водоспад. Вдалинi виднiвся каскад гiр з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на вiдсiч, що нiколи ранiше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.
    На сусiдньому диванi лежав непритомний Олег.
    — Нас узяли в полон? — запитала я.
    — Нi, тут ми самi. Я бiльше нiкого не знайшов.
    — А хто ж пiдстрелив нас з Олегом?
    — Автоматична система охорони. Але тепер можеш не боятися, я вже її приборкав.
    — До речi, де ми?
    — Ти не повiриш.
    Я протерла очi й знову роззирнулася.
    — Якщо ти скажеш, що на космiчному кораблi, то повiрю.
    На обличчi Валька вiдбився подив:
    — Як ти здогадалася?
    — Це, — помахом руки я обвела всю кiмнату, — дуже скидається на кают-компанiю. Надмiру розкошi, прагнення створити затишну домашню атмосферу, пейзаж у фальшивих вiкнах такий iдилiчний, що в його реальнiсть важко повiрити... Що це за корабель?
    — Легкий бойовий крейсер класу CA. Я б навiть сказав, CA-плюс, якби iснувала така катеґорiя. Надшвидкохiдний, надзвичайно маневрений, напханий усiляким озброєнням. Словом, супер-пупер. Називається „Нахiмов“.
    Я енерґiйно струсонула головою, розганяючи туман, який заважав менi думати.
    — Якщо не помиляюся, Нахiмов — стародавнiй росiйський воєначальник. Це славонський корабель?
    — А от i нi. Згiдно з бортовими записами, вiн належить до Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї.
    — Що?! — отетерiла я.
    — Те, що почула. Крiм того, „Нахiмов“ є флаґманом ескадри. Дивно, звичайно, що ескадру очолює легкий крейсер, але не менш дивним є той факт, що в контрольованої чужинцями планети iснує власний флот. До твого вiдома, командиром корабля є капiтан першого ранґу Олександр Кисельов, а командувачем ескадри — контр-адмiрал Анна Корейко.
    — Здурiти можна! — сказала я. — А де вiн збудований?
    — Немає iнформацiї. Взагалi жодних даних про його попереднi пересування. Все геть-чисто видалено з пам’ятi. Правда, є один маленький слiд: його робоча мова росiйська, але залишилися деякi натяки на те, що спочатку вiн був анґломовним. Утiм, це нi про що не свiдчить.
    — А як... Нi, давай по черзi. Що сталося пiсля того, як я вирубилася?
    — Ну, я вiдразу вихопив паралiзатор, прикрився Анею i почав чекати. Минуло кiлька хвилин, але нiхто не з’явився. Я запитав Аню, хто це вас гепнув, i вона вiдповiла, що автоматика. Потiм я почав ставити навiднi питання i в результатi з’ясував, що ми перебуваємо на космiчному кораблi й, окрiм нас, на борту нiкого не має бути. Я зажадав, щоб Аня вимкнула охоронну систему. Вона вiдмовилася. Я намагався її переконати, але вона не вiдступала. Тодi я вирiшив схитрувати: узяв Аню за руку й звелiв їй вийти з кiмнати, а перед самим виходом голосно сказати: „Ця людина зi мною.“
    — I вона послухалася?
    — Атож. У неї гнилий психоблок... Ну, певна рiч, значно кращий вiд нашого, але не такий непробивний, як у справжнiх кодованих. Здебiльшого вiн спрямований на те, щоб зберегти в таємницi певний масив вiдомостей. Забiгаючи наперед, скажу, що менi так i не вдалося дiзнатися в Анi, кого вона представляє i що робить на Новоросiї. Я перебрав усi варiанти, якi лишень спадали на думку, але вона незмiнно вiдповiдала „нi“ i жодного разу — не „можу сказати“. Найiмовiрнiше, її психокод має щодо цього суворi iнструкцiї — все заперечувати... Але повернiмося до початку. Аня виконала мiй наказ, а охоронна система сприйняла мене як її гостя. Коли ми пройшли в штурманську рубку, Аня за моїм наказом повiдомила бортовий комп’ютер, що я маю намiр пiдключитися до нього. Той сприйняв це як розпорядження не перешкоджати моєму входженню в систему.
    — Тупа машина.
    — Не менш тупа, нiж комп’ютери iнших кораблiв. Якщо зробити їх надто розумними i дати широку свободу дiй, вони здатнi такого накоїти, що гай-гай. Я не погрожував Анi, не застосовував проти неї насильства, не чинив замах на її життя, тож комп’ютеру не було про що турбуватися. Звичайно, його система мала багатоступiнчастий захист, але проти мене виявилася безсилою. Як не як, а я кiбер — i далеко не найгiрший.
    — Ти перепроґрамував корабельний комп’ютер?
    — Ага. I заразом вiдiмкнув телепортацiйну камеру — тут вона називається нуль-порталом. Тепер ми можемо не перейматися, що господарi корабля перекинуть до нас на борт ґрупу захоплення. Я спецiально запитав про це Аню. Не навпростець, певна рiч, а шляхом непрямих запитань. Телепортацiя можлива лише в спецiальнi портали-приймачi. Ще я з’ясував, що вона вiдбувається миттєво, а її гранична дальнiсть обернено пропорцiйна масi об’єкта перемiщення. Так, наприклад, коли б у нашiй компанiї була ще одна людина, ми б залишилися на мiсцi.
    — Ми далеко вiд Новоросiї?
    — П’ятнадцять з половиною астрономiчних одиниць. У напрямку, перпендикулярному до площини еклiптики. Словом, за межами системи.
    — Ого!
    — Але, з iншого боку, це мiзер, якщо порiвнювати з мiжзоряними масштабами. На моє питання, чи можна телепортувати на вiдстань одного парсека об’єкт масою один ґрам, Аня сказала „нi“, а щодо мiлiґрама вiдповiдати вiдмовилася. Уточнити граничну масу я вже не встиг.
    — Чому?
    Валько винувато зiтхнув.
    — Вибач, Рашель, я її не втримав.
    — Як це? Вона втекла?
    — Не зовсiм. Я сам її... ну, нiби вiдiслав. Дiя наркотика послабшала, i менi довелося її паралiзувати. Але вiд пострiлу спрацював телепортер, i вона зникла. Мабуть, перемiстилася в спецiально передбачене для таких випадкiв мiсце. Я, iдiот, не додумався заблокувати телепортацiю за допомогою того пристрою. Геть забув про нього.
    Я присунулася до Валька й обiйняла його за плечi.
    — Не картай себе. Кожен може помилитися. Я б на твоєму мiсцi... ай, що там казати! Я б навiть не вибралася з тiєї кiмнати. I вже точно не змогла б пiдпорядкувати собi корабельний комп’ютер.
    Валько всмiхнувся й лукаво глянув на мене.
    — Так думаєш? А я чув iсторiю про одну дванадцятирiчну дiвчинку, яка це зробила.
    — Лише тому, що їй вдалося вкрасти у батька всi коди доступу... До речi, чого ми тут сидимо? — Я рiзко пiдхопилася з дивана. — Ходiмо швидше в рубку. Якщо Аня втекла, то незабаром повiдомить своїх, що корабель у наших руках. Телепортуватися сюди вони не зможуть, зате цiлком здатнi атакувати ззовнi. Навряд чи це єдиний їхнiй корабель.
    Валько кивнув, пiдводячись.
    — Я теж про це думав. Якщо є флаґман ескадри, то висока ймовiрнiсть iснування й самої ескадри. I хоча всi системи зовнiшнього спостереження свiдчать, що в межах їхньої досяжностi космос чистий, усе одно краще забиратися звiдси. А в пiлотуваннi та навiґацiї я, на жаль, цiлковитий профан. Зараз ми приведемо до тями Олега i...
    — Нi, — сказала я. — У нас обмаль часу. Спершу займемося кораблем, а Олег нехай годинку зачекає. До того ж чим довше вiн проспить, тим слабший буде постпаралiзацiйний синдром.
    — Власне, я вже поклав корабель на курс, — зауважив Валько.
    — Он як? I куди ж ми летимо?
    — Просто навмання. Подалi вiд мiсця його дрейфу, паралельно до площини еклiптики.
    — Цього мало. По iонному слiду буде легко вирахувати, в якому напрямi ми полетiли. Тому треба задати змiнну траєкторiю, тодi нас не зможуть перехопити. А гнатися по самому слiду — справа невдячна i майже безнадiйна; для цього переслiдувач має значно перевершувати за швидкiсними характеристиками переслiдуваного.
    — Арґумент приймається, — кивнув Валько. — Спершу йдемо в рубку.
    Ми вийшли з кают-компанiї i стали пiдiйматися спiральними сходами нагору. На таких невеликих крейсерах з чотирма подовжнiми ярусами лiфтом користувалися лише затятi ледарi та ще тi, хто мав при собi важкий вантаж. Ми ж були без нiчого, тому миттю подолали два прольоти й опинилися на верхньому, першому ярусi, де розташовувалася штурманська рубка.
    — Ось, Рашель, поглянь. — Валько вказав на якусь темну пляму посеред коридору, метрiв за п’ять вiд дверей рубки. — Коли я помiтив, що дiя наркотику послаблюється, то вирiшив вiдвести Аню до лазарету, щоб уколоти їй снодiйного. А вона вирвалася й побiгла. Ну, я i вистрiлив їй услiд.
    Я пiдiйшла ближче до плями. Насправдi це було заглиблення в пiдлозi, майже правильної параболiчної форми, з гладкою, нiби вiдполiрованою поверхнею.
    — Прихопила з собою, — прокоментував Валько очевидний факт. — Добре, що я не вистрiлив, коли вона була ближче. Тодi б разом iз нею вирушив i шматочок мене.
    Раптом менi спала одна думка.
    — Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її мiсцi залишилася пустка, а це... це як вакуумна бомба!
    — Вибуху не було. Iнакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як i минулого разу, тiльки сильнiше. Менi капiтально заклало вуха. Я думаю, при телепортацiї вiдбувається обмiн масами. Аня перемiстилася кудись, а повiтря з того мiсця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.
    — Зрозумiло, — сказала я. — Треба чимось законопатити цю дiру. А то, чого доброго, хтось iз нас забуде про неї й пiдверне собi ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне — замести слiди. I, звiсна рiч, вирiшити, що робитимемо далi.
    Штурманська рубка „Нахiмова“ була просторiшою, нiж на колишнiй батьковiй „Зорi Свободи“. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно бiльшi ґабарити, нiж типовi легкi крейсери. Катеґорiя C на межi В. Ще трохи — i був би крейсер середнього класу з катеґорiї напiвлегких фреґатiв.
    Особливiстю цiєї рубки була наявнiсть додаткового ряду пультiв, окрiм тих, що були призначенi для керування кораблем. Такий собi адмiральський мiсток у мiнiатюрi. Усi додатковi пульти були мертвi, не працював нi один дисплей, не свiтився жоден вогник.
    Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:
    — На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функцiонує як самостiйна бойова одиниця. А зараз iди сюди, Рашель.
    Вiн пiдвiв мене до термiналу праворуч вiд капiтанського крiсла, узяв пiдключений до консолi оптоволоконний шлейф i пiд’єднав його вiльний роз’єм до свого iмпланта.
    — Усе це тобi добре знайоме, — сказав вiн. — Насамперед поклади долонi на пластину сканера.
    Я пiдкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’ятi вiдбитки моїх пальцiв.
    — Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не клiпай. Робимо знiмок сiткiвки... Чудово. Пройдися рубкою, повiльно обернися навколо, уяви собi, що ти на подiумi... Ах, Рашель, ти чарiвна дiвчина, але жiночностi тобi явно бракує. У тебе хлопчачi манери, хода... Втiм, гаразд. Скажи щось. Тiльки росiйською.
    — Я ходжу, як можу. I не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кiшечка, або трусити грудьми. Я офiцер, а не модель.
    Валько гмикнув.
    — Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькi, хоча й дуже гарненькi... Але це так, мiж iншим. Зразок твого голосу записано. Вiдтепер ти повновладний командир корабля.
    — Хiба це все? — здивувалася я.
    — Я спростив процедуру, щоб заощадити час.
    — А як же контрольнi запитання?
    Вiн посмiхнувся.
    — Тут я схитрував. Ще до того, як пiти тебе будити, вiдiбрав тi питання, на якi сам мiг дати вiдповiдь, i записав їх у пам’ять.
    — Але якщо ти вiдповiв неправильно...
    — Ось тобi роздрукiвка. — З щiлини принтера вислизнуло кiлька листiв паперу, Валько пiдхопив їх i простяг менi. — Якщо я бодай в одному питаннi помилився, можеш вiдiрвати менi вухо.
    Я пробiгла поглядом першу сторiнку. На мiй подив, усi вiдповiдi були правильними. А одна з них...
    — Валько, негiднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!
    — Зовсiм нi. А твою пристрасть до рожевої бiлизни з мереживами я вирахував методом дедукцiї.
    — I як саме?
    — Ну, це досить довгий ланцюжок лоґiчних висновкiв...
    — Гаразд, тодi розберемося пiзнiше.
    З цими словами я влаштувалася за капiтанським пультом i оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив росiйський iнтерфейс, але за минулий мiсяць я досить непогано оволодiла цiєю мовою, до того ж бiльшiсть технiчних термiнiв мали схоже звучання з французькими або анґлiйськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.
    Мiй погляд упав на данi стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.
    — Стоп! Тут, здається, помилка.
    — Де? — запитав Валько.
    — Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.
    — Нi, все правильно. Ми летимо з прискоренням пiд чотири сотнi. Ґравiкомпенсатори розрахованi на номiнальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимi можуть витримати й понад тисячу.
    — Ой лишенько! — У животi менi аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом вiдмовлять компенсатори. — Ти впевнений?
    — Так сказано в специфiкацiї. А грави працюють у нормi, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фiзик, тож на технiцi розумiюся. З пiлотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортiнженери годжуся.
    Я трохи заспокоїлася.
    — Гм. У такому режимi роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.
    — Менше нiж ти думаєш, але справдi жере. Проте поглянь на запаси дейтерiю.
    Я подивилася й очманiла.
    — Це неможливо!
    — Але факт. Надщiльний стан атомарної речовини досить давно вiдомий науцi, але дотепер вважався нестабiльним. А тут, у паливних баках, цiлком стабiльний. I це ще не все, Рашель. Як тобi подобається озброєння?
    Я викликала на екран звiт про стан артилерiйських систем i тихо свиснула.
    — Чорта лисого! Скiльки тут усього... Ха! А навiщо знадобилися аж двi батареї електромаґнiтних гармат? Це ж примiтивна зброя.
    — Це ще як сказати. Спершу оцiни їхню потужнiсть.
    Я викликала потрiбнi данi, й очi в мене полiзли на лоба.
    — Лишенько!.. Як це може бути?
    — Я не мав часу детально розбиратися в специфiкацiї. Поки можу сказати лише одне — тут використовується принципово iнший метод ґенерацiї ЕМI, нiж усi нам вiдомi.
    — А сам корабель? Не постраждає вiд iмпульсу?
    — Нi. Вiн оснащений надiйним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.
    Я зробила паузу, щоб зiбратися з думками, i зайнялася добре знайомою менi справою — задiявши бiчнi маневровi двигуни, розвернула корабель пiд прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали вiдхилятися вiд первинного курсу по похилiй дузi, яка щохвилини ставатиме дедалi крутiшою.
    — Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, нiж у тих цивiльних корит, на яких я лiтала пiд час практики. Краща навiть, нiж у „Зорi Свободи“... Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?
    Вiн розгублено знизав плечима:
    — Чесно кажучи, навiть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут i не пахне. Все це дуже серйозно. I я не здивуюся, коли виявиться, що Вiйськово-Космiчний Флот Новоросiї iснує.
    — Але ким вiн створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що рокiв три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярiчних пiдлiткiв оволодiла передовими технолоґiями... Та нi, дурницi! За ними точно хтось стоїть. Ось тiльки хто? Може, влада твоєї планети?
    — Цiлком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнiвно. Адже я казав, що командний iнтерфейс спочатку був анґлiйським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллiйцi й земляни, не бажаєте дiлитися ними нi з ким. Авжеж, я чудово розумiю, що це розумний запобiжний захiд, проте нам, мешканцям решти людських свiтiв, це трохи неприємно. I навiть не трохи.
    — До речi, ось тобi й мотив, — зауважила я. — Припустiмо, що ваш уряд таки заволодiв цими секретами, i вирiшив утерти зарозумiлим ґаллiйцям i землянам носа, готуючи за їх спинами звiльнення Новоросiї.
    — Цiкава iдея. Менi вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується пiдлiткова аґентурна мережа — оскiльки ставка робиться на цiсаревича Павла, то працювати з ним легше його однолiткам. Але як ти поясниш оце? — Валько ткнув пальцем у бiк командного центру. — Ескадра пiд керiвництвом контр-адмiрала Анни Корейко, вiсiмнадцяти рокiв. Командир флаґманського корабля — капiтан першого ранґу Олександр Кисельов, сiмнадцять з половиною рокiв. Наш уряд у дитячi забавки не грає.
    — Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячi iгри.
    — Саме так. Тут швидше дiє якесь неурядове уґруповання. Скажiмо, частина вчених та iнженерiв, якi якраз i займаються цими надсекретними розробками.
    — I, можливо, — пiдхопила я, — щось у них пiшло не так. У результатi пiдлiтки-аґенти, яким попервах вiдводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацiєю, пошивши своїх старших товаришiв у дурнi. А тi не наважуються звернутися до влади, сподiваючись, що все ще владнається.
    Валько зiтхнув.
    — Нащо гадати. Усi цi припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирiшити, що робити далi.
    — Що робити, зрозумiло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими i все їм повiдомити. Питання в iншому: як це зробити? У системi Хорса, безумовно, є багато наших кораблiв-розвiдникiв, але вони не афiшують своєї присутностi. Можна наблизитися до планети, увiйти до планетарної мережi й надiслати повiдомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.
    — Твоя правда.
    — Отже, нам залишається одне: летiти до Терри-Ґаллiї. Хоча, звiсно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросiю. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у „Нахiмова“ є вдосконалений шатл на зразок того, що був у „Каллiсто“...
    — Вiдпадає, — перебив мене Валько. — Тут немає навiть звичайного стелса, є лише два посадковi шатли та ще двi невеликi кур’єрськi капсули з автоматичним керуванням, оснащенi власними резонансними ґенераторами. I взагалi... Знаєш, Рашель, я маю велику пiдозру, що нiякої супердосконалої технолоґiї стелс не iснує в природi.
    — Як це?
    — Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потiм, коли ми прийняли снодiйне, телепортували на планету. От i все.
    Я замислилася.
    — Мабуть, так i було. Якщо є телепортацiя, то нащо ризикувати, користуючись навiть найнадiйнiшими й найдосконалiшими стелсами... От чорт! Вправно ж нас пошили в дурнi!
    — Не сердься. Це було необхiдно. Ми не повиннi були знати того, чого знати нам не належить.
    — Та розумiю, розумiю. Але ти лишень уяви собi, як потiшалися тi хлопцi, Буало i Нарсежак, розiгруючи перед нами цю виставу.
    — Ще б пак, не надто приємно, — погодився Валько. — Та годi вже емоцiй, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летiти до найближчої людської системи?
    — Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комiтет Начальникiв Штабiв. Тiльки там ми можемо розповiсти все, про що довiдалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збiгай розбуди Олега... Втiм, нi. — У мене виникла чудова iдея. — Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.
    — Хочеш улаштувати невеличке шоу?
    Я почервонiла.
    — Нi, не зовсiм. Просто так менше доведеться пояснювати. Вiн сам усе побачить i зрозумiє.
    Валько кивнув i рушив був до виходу, аж раптом прозвучала обривиста трель. На месаж-рядку мого тактичного дисплея з’явилося повiдомлення: „Отримано команду на самолiквiдацiю за третьою катеґорiєю. Вiдповiдно до iнструкцiї команду проiґноровано.“
    — Так-так, — проказав Валько. — Рiшучi хлопцi, нiчого не скажеш. Але не безжальнi.
    Лише зараз я помiтила, що не дихаю.
    — Що... Поясни, що це означає?
    — А хiба не ясно? Вони вiддали наказ знищити корабель.
    — Ну, це я зрозумiла. А далi?
    — Я не дурний i передбачав таку можливiсть. Тому вiдшукав i знешкодив усi системи самознищення.
    — Припустiмо, про це я також здогадалася. Але що означає третя катеґорiя?
    — Пiвгодинна фора. Щоб дати нам можливiсть швиденько сiсти на один iз шатлiв i вiдчалити. Якраз це я мав на увазi, коли сказав, що вони не безжальнi. Вони цiнують людське життя. Отже, за свого батька й Анн-Марi можеш не хвилюватися, їх не скривдять. Iнше питання — як довго протримають у полонi. Це багато в чому залежить вiд нас.
    Валько вийшов з рубки, а я взялася за складання проґрами для автопiлота. З ходовими властивостями „Нахiмова“ ми могли б дiстатися до дром-зони годин за десять, але я вирiшила не витискати з корабля по максимуму й розрахувала курс, що мав зайняти двадцять шiсть з половиною годин. Швидкiсний прорив у дром-зону мене не турбував — на тренажерах це був мiй коник, а одного разу я здiйснила його в реальнiй обстановцi, хоч i без присутностi противника. Пiсля того, як я здала всi нормативи на цивiльного пiлота, мiй iнструктор зiзнався, що в захватi вiд мене, щоправда, одразу ж остудив мiй запал цiлим рядом критичних зауважень i порадив не зазнаватися. Я й не зазнавалася — просто знала собi цiну.
    А зараз, навiть за наявностi значних альвiйських сил, прорив не загрожував нам жодними неприємностями. У нашому розпорядженнi були надпотужнi ЕМI-випромiнювачi, ефективна дальнiсть враження яких, якщо вiрити специфiкацiї, була понад триста тисяч кiлометрiв. З такою фантастичною зброєю, ми могли б узагалi не здiйснювати швидкiсний прорив, а без жодного поспiху ввiйти до дром-зони й вибрати потрiбний нам канал.
    Та що там прорив! Тисяча кораблiв, подiбних до „Нахiмова“ чи навiть трохи нижчих за класом, без проблем очистили б систему Хорса вiд чужинцiв. Просто дивно i вкрай обурливо, що цi новiтнi електромаґнiтнi гармати досi не надiйшли на озброєння нашого флоту... Хоча, можливо, їх лише недавно почали випускати й поки тримають у таємницi, щоб передчасно не сполохати ворога. А коли їх набереться достатня кiлькiсть, ми воднораз атакуємо всi поневоленi людськi планети й задамо чужинцям жару по повнiй проґрамi.
    Ну що ж, у такому разi слiд утриматися вiд використання цiєї збої при проривi. Застосуємо її, лише, якщо не буде iншого виходу. А насамперед покладемося на мою, хай поки не зовсiм зрiлу, пiлотську майстернiсть...
    Незабаром повернувся Валько з ґравiплатформою, на якiй мирно спав Олег. Я миттю зiсковзнула з капiтанського крiсла, попрямувала до аптечки й дiстала необхiднi препарати.
    — Курс уже прокладено, — повiдомила я Вальковi. — У найближчi двадцять шiсть годин контакту з ворогом не передбачається. А потiм стане гаряче. Iди до реакторного вiдсiку, проведи планову перевiрку ходових двигунiв, допомiжних реакторiв, резонансного ґенератора — ну, й усього твого господарства.
    — Я недавно перевiряв, — зауважив вiн.
    — Перевiр ще раз.
    — Можу зробити це звiдси. Я ж кiбер, i для мене не має значення, де я перебуваю фiзично.
    — Все одно сходи, — наполягала я.
    Валько нарештi зрозумiв, що я хочу залишитися з Олегом наодинцi. Широко посмiхнувся, козирнув менi й без подальших суперечок вийшов зi штурманської.
    Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сiла на її край i скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голоґрафiчною завiсою. Оскiльки колiр я не вказала, комп’ютер на свiй розсуд вибрав темно-синiй.
    Я закотила Олегiв рукав i зробила йому всi належнi iн’єкцiї. Поступово його блiдi щоки вкрилися слабким рум’янцем, дихання стало глибшим, рiвнiшим, повiки затремтiли й пiднялися. Нашi погляди зустрiлися.
    — Рейчел... Рашель...
    — Привiт. — Я нахилилася, легенько поцiлувала його в губи, потiм допомогла йому сiсти. — Як почуваєшся?
    — Кепсько... Нi, добре...
    — То кепсько чи добре?
    — Ти поруч, отже, добре... До речi, де ми?
    — У твоїй мрiї.
    — Як це?
    — Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обiцяла подарувати тобi зорi? Так от, я дотримала свого слова. — За моєю командою комп’ютер погасив свiтло, голоґрафiчна завiса зникла, а передня стiна рубки стала прозорою. — Вони твої.
    Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли рiзнокольоровi зорi. Тi самi зорi, про якi Олег так мрiяв i якi ранiше бачив лише крiзь туманну пелену атмосфери. Зорi, що вiдтепер належали йому нарiвнi з рештою людства...
    Я чекала, що вiн ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але вiн мовчав. Вiн мовчав i дивився вперед наче зачарований. А його очi сяяли так само яскраво, як i зорi перед ним.



    29

    Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежала iз заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цiєї ночi, але так i не сталося. Напередоднi Олег не виявив достатньої наполегливостi, i в результатi ми розiйшлися спати в рiзнi каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обiймах, i...
    Я рiшуче вiдiгнала залишки сну i встала з лiжка. Вгамуйся, дiвчинко, щось ти надто розiйшлася. Свербить в одному мiсцi, га? Ну то потерпи. Трофейний крейсер, що мчить на всiх парах до напханої ворожими кораблями дром-зони, — не найкраще мiсце для любовних пригод.
    Настiнний хронометр показував 9:17 ранку за бортовим часом, який точнiсiнько спiвпадав з нiколайбурзьким. До початку прориву в дром-зону залишалося трохи бiльше десяти годин. Екран мого термiналу був порожнiй, жодних повiдомлень не надходило. Отже, все гаразд. Якби щось трапилося, мене б розбудила тривога.
    Проте для власного спокою я пiдключилася до штурманської рубки. Картинка на екранi свiдчила, що на кораблi справдi все гаразд — у капiтанському крiслi привiльно розвалився Валько, а Олег сидiв на мiсцi другого пiлота. Хлопцi спокiйно розмовляли, i якраз iшлося про мене. Оскiльки я була командиром корабля, моє пiдключення залишилося непомiченим.
    — ...Мила й чарiвна, — говорив Валько. — Справжнє золотко. Але не мiй тип.
    — Радий чути, що ми не суперники, — сказав Олег. — Та все ж цiкаво: що тебе в нiй не влаштовує?
    — Я не сказав, що вона мене чимось не влаштовує. Просто не мiй тип. Менi потрiбна не валькiрiя, а звичайна дiвчина. А от Рашель звичайною нiяк не назвеш.
    — Авжеж, вона надзвичайна, — з мрiйливою усмiшкою погодився Олег. Раптово усмiшка його зiв’яла. — Вона майже на два роки старша вiд мене.
    — Ну, це найменша з твоїх проблем. Куди бiльше тебе має турбувати її сексуальна iнфантильнiсть. У цьому планi вона ще дитина.
    — Хочеш сказати, що в неї ще нiкого не було?
    — Напевно стверджувати не стану, але схоже, що так. Проте не виключаю, що вона з кимось раз-другий переспала. Чи, може, бавилася з подружками, хоча це й не рахується. Але найголовнiше, що вона...
    Я перервала зв’язок з рубкою i попрямувала до ванної, на ходу стягуючи з себе позичену в Аниному гардеробi нiчну сорочку. Обличчя моє паленiло вiд сорому, а всерединi все кипiло вiд лютi. Ну, Валько, стривай! Я ще пригадаю тобi i „сексуальну iнфантильнiсть“, i твої гидкi припущення щодо подружок. Ти в мене матимеш...
    За чверть години, прийнявши крижаний душ, я охолола й дiйшла висновку, що сама винна. Не слiд було пiдслуховувати чужi розмови. Нiчого вульґарного й образливого Валько про мене не сказав, вiн просто дiлився з Олегом своїми думками. Звичайна розмова двох хлопцiв, якi вiдверто обговорювали знайому дiвчину. А те, що я пiдслухала їх, уже моє особисте горе.
    Висушивши волосся i вклавши його в нехитру зачiску, я почала порпатися в одежнiй шафi серед Аниних i Сашкових мундирiв, пiдшуковуючи собi щось вiдповiдне до мого зросту. Це виявилося проблематичним, оскiльки Аня була набагато нижча вiд мене, а Сашко — значно ширшим у плечах i талiї. Нарештi в глибинах шафи я знайшла польову форму — сорочку й штани синього кольору, якi майже пiдiйшли менi за розмiром. З чималим жалем я зняла з комiра адмiральськi зiрки, а натомiсть почепити було нiчого — у капiтанськiй каютi не знайшлося ранґових вiдзнак для земних мiчманiв.
    Потiм я поснiдала сандвiчами з харчового автомата, випила фiлiжанку гарячої кави й лише тодi пiднялася на верхнiй ярус. Коли я увiйшла до штурманської рубки, Олег зустрiв мене захопленою усмiшкою
    — Доброго ранку, Рашель. Маєш чудовий вигляд.
    — Привiт, Олеже, — вiдповiла я. — Привiт, Валько. Як справи?
    Валько звiльнив капiтанське крiсло, зобразив якусь подобу стiйки струнко i недбало козирнув.
    — Лейтенанте-командоре, мем! Доповiдаю: усi бортовi системи функцiонують нормально, полiт проходить вiдповiдно до ґрафiку.
    — Годi блазнювати, — сказала я трохи роздратовано. — Нiякий я тобi не лейтенант-командор, а мiчман.
    Валько поморщився.
    — Дурепа ти, а не мiчман. Я аж зi шкiри пнувся, так хотiв вразити тебе знаннями правил вашого флоту, а виявляється, що ти сама їх не пам’ятаєш.
    Нарештi я збагнула й ляснула себе долонею по лобi.
    — Хай менi чорт! Я справдi дурепа.
    — А в чому рiч? — поцiкавився Олег.
    — У ВКС Землi, — пояснив йому Валько, — всi посади чiтко розписанi за званнями, i жодних виняткiв, навiть для форсмажорних обставин, не допускається. Наприклад, командувати кораблем такого класу, як „Нахiмов“, може лише офiцер не нижчий вiд лейтенанта-командора — тобто по-нашому капiтана третього ранґу. Тому в них iснує система подвiйних звань — постiйних i тимчасових. Так, якщо молодший офiцер за якихось обставин займає старшу офiцерську посаду, то на цей час вiн автоматично пiдвищується в чинi. Я думав, що Рашель це знає...
    — Знаю, — запевнила я. — Просто... просто не зорiєнтувалася.
    — А я зорiєнтувався. I знаючи, як серйозно ти ставишся до таких дрiбниць, навiть змайстрував для тебе цi брязкiтки. — Вiн вiдiйшов до задньої стiни рубки, порився в однiй iз вмонтованих у неї шаф i вручив менi пару позолочених лейткомiвських значкiв у формi дубового листя, погони з двома широкими i однiєю вузькою нашивками, а також iменну планку з написом „LCDR R. Le Blanc“. — Носи на здоров’я.
    — Отакої! — вражено вигукнула я. — Ну просто як справжнi... Велике тобi спасибi!
    Я вдячно чмокнула його в щоку, потiм прикрiпила на комiр значки йi почепила справа на груди планку, а погони просто поклала на приладову панель поряд iз консоллю — у земному флотi їх носили лише разом iз бiлою, вихiдною або парадною формою.
    — Чим би дитя не тiшилося, — поблажливо пробурмотiв Валько, проте видно було, що вiн задоволений моєю реакцiєю. — Радий, що змiг зробити тобi послугу... А зараз, мем, — продовжив вiн уже офiцiйним тоном, — дозвольте залишити вас. Я маю вiдпочити перед початком прориву.
    — Ви вiльнi, лейтенанте, — вiдповiла я. — До речi, мiг пiти й ранiше, коли прокинувся Олег.
    — Власне, так. Але ми розговорилися про те, про се... Гаразд, iду спатоньки. А ви тут поводьтеся пристойно, без пустощiв.
    Змовницьки пiдморгнувши Олеговi, Валько вiдсалютував менi й вийшов з рубки.
    Я сiла в капiтанське крiсло i взялася до стандартної перевiрки бортових систем. Корабель уже наблизився до площини еклiптики й за двi години мав розпочати гальмування на ґравiтацiйних рушiях. Це, певна рiч, не так ефективно, як iз застосуванням термоядерних двигунiв, зате ми не ризикували бути виявленими за довгим плазмовим шлейфом.
    — Ти пропустила нуль-зв’язок, — через кiлька хвилин озвався Олег.
    Я вiдiрвала погляд вiд тактичного дисплея i запитливо глянула на нього.
    — Що-що?
    — Ну, систему нуль-зв’язку... — вiн раптом замовк i розгублено посмiхнувся. — Вибач, спрацював умовний рефлекс. Це з Вейдерової вiртуальностi.
    — То ви там не лише мочили чужинцiв, а й лiтали на кораблях?
    — Ага. Лiтали на кораблях i мочили чужинцiв. А зв’язок здiйснювали за допомогою нуль-хвиль, що миттєво розповсюджувались на будь-якi вiдстанi. Дурницi, звiсно... Хоча чому дурницi? Адже телепортацiя, схоже, вiдбувається миттєво.
    — Гм-м... — промугикала я, знову повернулася до дисплея i зажадала вiд бортового комп’ютера iнформацiю про стан нуль-зв’язку.
    Вiдповiдь з’явилася негайно:
    „Система нуль-зв’язку не функцiонує, оскiльки деактивовано нуль-портал. Розпочати активацiю нуль-порталу?“
    Я вiдповiла „нi“, припинила перевiрку систем i проказала задумливо:
    — Власне, це було очевидно. Ми не знаємо, як проходить телепортацiя, але вже по сутi своїй це явище передбачає миттєвий зв’язок, незалежно вiд вiдстанi. Коли Аня покликала своїх рожевих слоникiв i зелених кроликiв, їй не довелося чекати двi години, поки сиґнал пролетить п’ятнадцять астроодиниць до корабля. Ми перемiстились негайно. Атож, це ясно як день. А я не додумалася.
    — Я теж, — сказав Олег. — I Валько.
    Я похитала головою.
    — Вiн якраз додумався.
    — Тодi чому нам не сказав?
    — Бо для нього це елементарно i саме собою зрозумiло. Мабуть, вiн i в гадцi не мав, що ми можемо бути такими недотепами. I знаєш, давай не розчаровувати його. Зробимо вигляд, що вiдразу здогадалися.
    — Гаразд.
    Я вже збиралася продовжити перевiрку, аж тут менi сяйнула одна слушна думка.
    — А у Вейдеровiй вiртуальностi кораблi схожi на цей?
    — Не зовсiм. Меншi за ґабаритами, швидше корвети, нiж легкi крейсери, але дуже навороченi. За ходовими властивостями вони не набагато поступаються „Нахiмову“ i також озброєнi електромаґнiтними гарматами.
    — Це було всерйоз? Маю на увазi саму постановку гри.
    — Так, цiлком. Вейдер жартiв не любить. Жодних поблажок, як у звичайних iграх, нiчого схожого на deus ex machine*. Все як у реальностi... звiсна рiч, за винятком надмiрної крутизни наших кораблiв. Але „Нахiмов“ справдi крутий корабель, i навiть нуль-зв’язок є.
    * Deus ex machine — буквально „бог з машини“ (лат.). Пiд цим висловом зазвичай мається на увазi неоочiкуваний поворот подiй, який дає змогу героям вибратися з безвихiдних ситуацiй. Щось на кшталт палочки-виручалочки.
    — У тiм-то й рiч, — зiтхнула я. — Вiд усього цього у мене голова йде обертом... А ти ким був у ваших, так би мовити, iграх?
    — Капiтаном другого ранґу. Командиром крила з чотирнадцяти бойових одиниць.
    — Ну i як ви дiяли? Успiшно?
    — Попервах паскудно. Навiть з нашим озброєнням i потужним захистом нам добряче дiставалося вiд альвiв. Але за два роки ми добре натренувалися.
    — А хто входив до складу твого крила?
    — Усi мої хлопцi й дiвчата. Командири кораблiв, другi пiлоти й артилеристи. Решта членiв екiпажiв, включно з бортiнженерами, були вiртуальними.
    — Та-ак... От що, Олеже, продовжуй перевiрку систем за мене.
    — Слухаюсь, мем! — серйозно вiдповiв вiн i тут-таки взявся до справи.
    З процедурою Олег був знайомий досконало. Вiн справився швидше, нiж зробила б це я, — почасти через вiдсутнiсть мовного бар’єру, а почасти тому, що впродовж двох рокiв мав справу з вiртуальними моделями кораблiв такого типу й добре знав специфiку їхньої конструкцiї.
    Потiм ми викликали карту тутешньої дром-зони i взялися разом розраховувати можливi траєкторiї, якi проходили б через найбiльше число каналiв другого роду. Таких маршрутiв треба було прокласти близько десятка, щоб при пiдльотi до дром-зони, з огляду на розташування ворожих сил, обрати найбезпечнiший.
    На це ми витратили решту часу до початку гальмування. У результатi отримали дюжину бiльш-менш оптимальних маршрутiв прориву, якi перетинали вiд п’ятнадцяти до двадцяти дiлянок входу-виходу каналiв другого роду. У зв’язку з цим наш курс вимагав незначної корекцiї, здiйснити яку я довiрила Олеговi.
    Вiн дiяв чiтко i безпомилково, нiби цiлiсiньке життя провiв у пiлотському крiслi. Я спостерiгала за його роботою iз захопленням, до якого дедалi бiльше додавалася якась негарна, iррацiональна досада. Коли Олег закiнчив i з задоволеною усмiшкою повернувся до мене, ця досада так виразно вiдбивалася на моєму обличчi, що вiн миттю перестав усмiхатися.
    — Я щось не так зробив, Рашель?
    — Нi, все правильно. Просто... — Тут я не витримала. — Хай тобi чорт, це несправедливо! Менi дев’ятнадцять, я на два роки старша вiд тебе, я все життя вчилася, я тiльки цим i займалася, у мене бiльше не залишалося часу нi на що, хiба на музику, а ти... Ти собi розважався, упадав за дiвчатами, грав у футбол, керував пiдпiльною ґрупою, а мiж iншим займався на вiртуальних тренажерах — i керуєш кораблем не гiрше вiд мене.
    Зо хвилю Олег розгублено дивився на мене, потiм встав, пiдiйшов до мене й узяв мої руки у свої.
    — Ну що ти, люба, я... я ж зовсiм не такий гарний пiлот, як тобi здається. Знаю все лише в теорiї, не маю жодного практичного досвiду. Це був перший маневр, який я провiв у справжньому космосi, на справжнiсiнькому кораблi.
    Зненацька менi стало соромно. Дуже соромно.
    — Ох, вибач, будь ласка. Я мала привiтати тебе, а натомiсть... Я така свиня!
    — Ти просто дурненька, — лагiдно заперечив вiн. — Треба ж таке вбити собi в голову. Гаразд, я непогано керую кораблем. Я вмiю визначити оптимальний курс. Але це, по сутi, все. Бiльше нi в чому я не розбираюся. Якщо на кораблi вiдмовить якийсь механiзм, я не зможу його полагодити — чи то кавоварку, чи то систему подачi дейтерiю в реактор. А ти ж зможеш?
    — Мабуть, зможу. Не так, як дипломований бортiнженер, але зможу.
    — Ото ж бо. I з комп’ютером ти порозумiєшся, якщо у нього щось там заскочить. I впораєшся з озброєнням. I надаси медичну допомогу хворим або пораненим. А я можу лише пiлотувати. Ну, i ще приготувати бiльш-менш пристойний обiд... До речi, цим я зараз i займуся.
    Поцiлувавши мене, вiн вийшов у камбуз. А я, залишившись одна в рубцi, останнiми словами кляла себе за дурiсть, еґоїзм i безсердечнiсть. Нi, треба ж бути такою дитиною!..
    За пiвгодини Олег прикотив вiзок зi свiжим обiдом. Як виявилося, готував вiн не просто пристойно, а пречудово, i я поїла з неабияким апетитом, хоча й не почувалася голодною. Я навiть пожартувала, що за нього небезпечно виходити замiж — з такими кулiнарними здiбностями вiн швидко вiдгодує свою дружину до розмiрiв пузатого поросятка. У вiдповiдь Олег цiлком серйозно заявив, що надалi намагатиметься готувати не так смачно.
    Пiсля обiду я вирiшила бодай трохи компенсувати свою недавню нетактовнiсть i на весь перiод гальмування передала командування Олеговi, а сама пiшла оглядати корабель. Пiд час цього огляду знайшла комiрчину, де зберiгалося обмундирування, i змогла нарештi пiдiбрати собi форму, яка цiлком вiдповiдала моєму зростовi й розмiрам.
    Переодягнувшись, я вже збиралася продовжити обхiд, коли задзвонив настiнний iнтерком. Ввiмкнувши його, я побачила на невеликому екранi обличчя Олега.
    — Паскудний хлопчисько! Щойно пiдглядав за мною?
    — А от i нi, — вiдповiв вiн. — Навiть не знаю, де ти. Просто я попросив комп’ютер викликати тебе.
    Тiльки зараз я помiтила, що вiн дуже схвильований.
    — Щось сталося?
    — Так. Але не з кораблем. На планетi. Я тут проглянув записи отриманих радiосиґналiв з Новоросiї. Якiсть поганюча, багато перешкод i спотворень, але цiлком можна розiбрати, що вже другу годину по всiх каналах транслюють „Лебедине озеро“.
    — Що-що? — розгублено перепитала я. — Балет Чайковського?
    — Так. У класичнiй постановцi.
    — I що це значить?
    — Ах, вибач. Зовсiм забув, що тобi це нi про що не говорить. У нас, коли помирає цар, цiлiсiнький день усюди крутять „Лебедине озеро“. Така традицiя, що виникла ще в давнi часи. На зразок вашого „Le roi est mort, vive le roi!“* — Нiякої скорботи в його голосi не вчувалося. — Отож Вейдер i компанiя почали дiяти. I дiяти рiшуче. Як то кажуть, вiдразу взяли бика за роги.
    * „Король помер, хай живе король!“ (фр.)
    Першi альвiйськi патрулi запеленґували нас за десять мiльйонiв кiлометрiв вiд краю дром-зони. Це було дуже непогано, з огляду на те, як ретельно чужинцi охороняли навколишнiй простiр. Ми мчали вперед з божевiльною швидкiстю в чотирнадцять тисяч кiлометрiв на секунду, що становило мало не п’ять вiдсоткiв вiд свiтлової, i до найближчого каналу другого роду нам залишалося всього дванадцять хвилин польоту.
    Тiльки не подумайте, що я ставила перед собою непосильне завдання встановити рекорд швидкiсного прориву. Просто в своїх розрахунках виходила з технiчних можливостей „Нахiмова“, якi були набагато вищими, нiж у стандартних розвiдникiв класу „Зорi Свободи“. Наш трофейний крейсер мiг розвивати прискорення до восьмисот одиниць (для порiвняння, „Зоря Свободи“ — близько сотнi), а отже, мав майже втричi кращу маневренiсть. До того ж його випромiнювач резонансних iмпульсiв був далекобiйнiшим — згiдно зi специфiкацiєю, вiн мiг вiдкривати гiперканали на вiдстанi до пiвтора мiльйона кiлометрiв. Це давало нам добрих двi хвилини на те, щоб пiдкориґувати курс корабля i спрямувати його точно в горловину каналу. В сумi цi складовi значно полегшували нашу задачу, а висока швидкiсть дозволяла прослизнути буквально пiд самим носом у ворога, уникнувши вогневого контакту з ним.
    Та в крайньому разi ми були готовi й до бою. З’єднаний через свiй iмплант з бортовим комп’ютером, Валько одночасно тримав пiд контролем ходову частину корабля, захиснi системи й усю артилерiю, включно з електромаґнiтними гарматами. А Олег, окрiм того, що страхував мене як другий пiлот, уважно стежив за ефiром, прослуховуючи перемовини чужинцiв. Частина з них велася вiдкритим текстом, частина була зашифрована, але, як виявилося, пам’ять бортового комп’ютера мiстила бiльшiсть шифрiв, якими користувалися альви. Розмовляли вони здебiльшого росiйською та анґлiйською, тому Олеговi лише зрiдка доводилося вдаватися до комп’ютерного перекладу, щоб зрозумiти значення реплiк португальською та японською мовами.
    — Усе йде до того, що альви мають намiр пропустити нас без перешкод, — сказав вiн. — Вважають, що ми звичайнi розвiдники й поспiшаємо сповiстити своє керiвництво про загибель царя.
    — Тим краще, — пролунав з динамiкiв голос Валька. Сам вiн сидiв у крiслi офiцера зв’язку iз заплющеними очима й вiдстороненим виразом обличчя, а його розум блукав десь у надрах комп’ютера. — Хоча насправдi звiстку вже давно вiдправлено.
    — Нуль-зв’язком? — запитала я, не вiдводячи погляду вiд тактичного дисплея.
    — Авжеж.
    — Гадаєш, вiн дiє так далеко?
    — Через всю Ґалактику навряд. Але судячи з того, що я тут розкопав, — пiд „тут“ вiн явно мав на увазi пам’ять комп’ютера, — десяток парсекiв цiлком пробивна вiдстань. Особисто я не сумнiваюся, що в однiй iз сусiднiх систем постiйно чергують нашi кораблi. I щонайменше в одного з них є нуль-приймач.
    — Мабуть, так, — погодилася я. — Шкода, що ми не знаємо, де вони.
    — Не хитруй, Рашель. Тобi зовсiм не шкода.
    — Чому це?
    — Бо тодi ти вже за кiлька годин мусила б скласти з себе капiтанськi повноваження й попрощатися з цими цяцьками на твоєму комiрi. А ти хочеш гордо провести корабель з одного кiнця Ґалактики в другий i з помпою вручити ключi вiд нього самому адмiралу Дюбарi. Вiн похвалить тебе за вiдвагу й кмiтливiсть, а може, додатково поклопоче перед земним Ґенштабом про твоє пiдвищення. Мовляв, якось незручно пiсля лейткомiвських значкiв знову надягати мiчманськi, а ось лейтенантськi ще куди не йшло.
    Знiяковiвши, я проiґнорувала його випад i рiвним голосом проказала:
    — Вiсiм хвилин до найближчого каналу. Шiсть з половиною хвилин до запуску iмпульсного випромiнювача. П’ять хвилин до ввiмкнення ґенератора.
    — Готовнiсть усiх ходових систем пiдтверджую, — озвався Валько. — Почато трьохсотсекундний вiдлiк... До речi, Олеже, ти впевнений, що Вейдер у цiй компанiї за головного?
    — Менi завжди так здавалося. А що?
    — Та я все сушу собi голову, вбили вони вашого царя чи тiльки викрали. Ми з Вейдером цiлий мiсяць спiлкувались у вiртуальностi, вiн справив на мене враження хлопця рiшучого, жорсткого, але не жорстокого. У всякому разi, не бездумно жорстокого.
    — Я теж не помiчав за ним такої риси. Вейдер рацiоналiст. У всiх своїх вчинках вiн насамперед керується вигодою й доцiльнiстю.
    — А смерть царя йому невигiдна, оскiльки це створить проблеми у його стосунках з Павлом. Вiрно?
    — Думаю, так. А якщо вiдверто, мене мало переймає, живий найяснiший государ Олександр Михалич чи нi. Не вважай мене бездушним, просто менi на нього начхати. Головне, щоб вiн нiколи не повернувся на трон. Я сiмнадцять рокiв прожив пiд його владою, з мене досить.
    Двi години тому, слухаючи перемовини мiж альвiйськими кораблями, ми нарештi дiзналися, що цар Новоросiї Олександр IX сьогоднi вранцi загинув в авiакатастрофi, коли, як завжди по понедiлках, наодинцi здiйснював прогулянковий полiт на своєму невеликому реактивному лiтаку. Певна рiч, його супроводжував ескорт озброєних винищувачiв, а з землi пiдстраховували досвiдченi диспетчери, готовi будь-якої митi взяти керування на себе, але всi вони виявилися безсилими, коли лiтак вибухнув у повiтрi, а його уламки попадали в море з двадцятикiлометрової висоти. Спочатку не виникало сумнiвiв, що це терористичний акт, але, за останнiми даними, в царських покоях було знайдено прощальну записку, i вона начебто була справжньою. Особисто для мене ця записка була переконливим свiдченням того, що цар Олександр не вбитий, а викрадений...
    — Шiсть хвилин до каналу. Три хвилини до ввiмкнення ґенератора.
    Пiдтверджуючи Олегове припущення, чужинцi не намагалися перехопити нас. Утiм, з розрахункiв комп’ютера випливало, що, попри значну концентрацiю альвiйських сил у дром-зонi, жоден iз кораблiв не встигав пiдiйти до нас на вiдстань, достатню для ведення прицiльного вогню. Все-таки в тiй скаженiй швидкостi, з якою ми рухалися, була своя перевага. От коли б кораблi могли так само швидко вилiтати з каналу, завдання проникнення в систему значно полегшилося б. Але пiсля гiперпереходу будь-який матерiальний об’єкт опиняється в станi спокою вiдносно центрального свiтила. Виняток становлять лише електромаґнiтнi хвилi, якi в будь-якiй системi вiдлiку поширюються iз швидкiстю свiтла.
    — Чотири хвилини до каналу. Шiстдесят секунд до ввiмкнення ґенератора.
    За сiм мiльйонiв кiлометрiв попереду за нашим курсом один з важких крейсерiв випустив нам навперейми з десяток позитронних ракет. Траєкторiї семи з них точно перетиналися з нашою. Але це не проблема: кiлька поштовхiв ходового двигуна з прискоренням 500 g — i ракети пролетять далеко за нашою кормою. Їхня система самонаведення просто не встигне зреаґувати.
    Утiм, до ракет було ще далеко, а до першого з каналiв залишалося всього три мiльйони кiлометрiв.
    — Ввiмкнення ґенератора, — скомандувала я.
    — Є ввiмкнення, мем! — вiдрапортував Валько. — Ґенератор працює в холостому режимi. Розрахункова потужнiсть при входi в канал — пiвтора теравата. Рекомендую пiдвищити до двох.
    — Рекомендацiя приймається. Повна готовнiсть до запуску iмпульсного випромiнювача.
    — Випромiнювач до роботи готовий.
    За один мiльйон двiстi тисяч кiлометрiв вiд першого каналу я послала вперед резонансний iмпульс. Через шiсть секунд прямо за курсом спалахнула блакитна зiрочка. Комп’ютерний розрахунок свiдчив, що жодних маневрiв робити не потрiбно — корабель має пройти точно по центру щойно вiдкритої горловини.
    — Оце так здорово! — не втримавшись, вигукнула я. — Нам просто казково пощастило.
    — У Вейдерової вiртуальностi, — зауважив Олег, — канали завжди вiдкривалися в точцi iнтерференцiї.
    — Ну, це дурницi, — сказала я. — А ти ще казав: нiяких поблажок, усе як у реальностi...
    — Рашель! — сердито прикрикнув на мене Валько. — Годi базiкати, глянь на екран, роззяво!
    Я знов зосередилася на тактичному дисплеї. До входу в канал залишалося сiмдесят секунд. Далi йшли його астрофiзичнi характеристики — довжина (ого! майже одинадцять кiлопарсекiв) i координати точки виходу. А також попередження: „Увага, система вiдсутня в Унiверсальному Каталозi. Мiсце розташування — зовнiшнiй обiд Ґалактичного Ядра. Небезпека четвертого ступеня.“
    — Прокляття! — вилаялася я.
    Четвертий ступiнь небезпеки не обiцяв особливих неприємностей, але я вирiшила не ризикувати й коротким поштовхом бiчних двигунiв трохи вiдхилила корабель вiд курсу, щоб оминути цей канал.
    — От халепа! А все так вдало складалося...
    Я надiслала вперед черговий iмпульс до наступного каналу. I знову блакитне сяйво виникло прямо за курсом.
    — Двi випадковостi — уже закономiрнiсть, — приголомшено промимрила я. — Схоже, твiй Вейдер нiчого не спрощував.
    — А я що казав! — вагомо озвався Олег.
    — Ну-ну! З таким випромiнювачем прорив крiзь блоковану дром-зону стає справою не пiлотської майстерностi, а лише потужностi двигунiв — що швидше, то краще...
    Цього разу параметри каналу були нормальнi: довжина — трохи бiльше тисячi шестисот парсекiв, мiсце виходу — подвiйна зоря USCG 253-317846-581, недослiджена, ймовiрно, без планет, власна назва вiдсутня.
    — П’ятдесят п’ять секунд до входу в канал, — мовила я.
    — Ґенератор працює нормально, — вiдповiв Валько. Потiм суворо додав: — Рашель, де були твої очi, коли ти прокладала курс? Якого бiса тебе понесло до Ядра?
    — Четвертий ступiнь — це не страшно, — виправдовувалася я. — Лише високий рiвень радiацiї... I взагалi, я нiчого не розумiю. На картi дром-зони той канал був позначений як недослiджений. Цей, до речi, також.
    — Ти впевнена?
    — Абсолютно. Я ж не слiпа. Ось, сам подивися... — Я почала було проводити манiпуляцiї на консолi, але зупинилася. — Нi, потiм. Десять секунд до входу в канал... П’ять секунд... Є!
    За передньою стiною рубки всiма барвами веселки запалав гiперпростiр. Валько доповiв:
    — Резонансний ґенератор вийшов на робочу потужнiсть двi цiлих i сiм сотих теравати. Розрахунковий час гiперпереходу за об’єктивним ґалактичним часом — двi години сорок три хвилини i тридцять одна секунда. За власним бортовим — стандартний пiвторадобовий iнтервал... А тепер зачекай трохи. Зараз я дещо перевiрю.
    Олег сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, i не вiдривав погляду вiд оглядової стiни. Вiн насолоджувався першими хвилинами першого в своєму життi польоту крiзь гiперпростiр.
    Я не стала вiдволiкати його й вивела на екран потрiбну дiлянку карти дром-зони. Так, справдi — обидва канали були позначенi на нiй як недослiдженi. А комп’ютер видав повiдомлення: „Додано два дослiдженi канали. Обновити схему?“
    Хай менi чорт! Невже?...
    Злiва, у крiслi зв’язкiвця, заворушився Валько. Розплющивши очi, вiн вiд’єднав вiд свого iмпланта роз’єм i повернувся до мене. Його погляд був розгублений i винуватий.
    — Я дурень, Рашель. Тупак. Це ж треба, не додумався перевiрити детектор каналiв...
    — А вiн, — пiдхопила я, — вдосконаленої конструкцiї. Сканує канали не лише першого, а й другого роду.
    — Угу. Вже багато столiть вважалося безсумнiвним фактом, що апрiорi неможливо визначити, куди вони ведуть. А тут на тобi — виявляється, що можливо. Тепер ясно, звiдки з’явилося так багато нових дослiджених каналiв, до того ж дуже зручно розташованих. Проте нашим завжди вистачало обережностi не афiшувати це вiдкриття. Наприклад, ми летiли на Новоросiю шiсть iз гаком дiб за бортовим часом, хоча могли потрапити туди за допомогою одного-єдиного затяжного стрибка... I ще. Ти уявляєш, що це означає? Таким чином ми можемо подорожувати до сусiднiх ґалактик, перестрибуючи вiд однiєї блукаючої у мiжґалактичному просторi зорi до iншої.
    „Чистiсiнька правда,“ — подумала я. — „Так i є. Для цього не потрiбнi нiякi канали третього роду...“



    30

    З каналом, який я вибрала для втечi, нам не надто пощастило. Вiн вiв у пустельний, невивчений реґiон на зовнiшньому вигинi Рукава Стрiльця. Тут не було жодної зорi, що вiдповiдала критерiєвi Лопеса — Слуцького, отже, не було придатних до життя планет, також тут не знайшлося жодних цiкавих для астрофiзики аномалiй, тому протягом усiєї iсторiї освоєння Ґалактики цю дiлянку оминали своєю увагою як науковi експедицiї, так i пошуковi ґрупи.
    Згiдно з картами, що були в пам’ятi бортового комп’ютера, найближчий дослiджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсекiв, i найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навiть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у двi змiни, по дванадцять годин на добу, то все одно ранiше нiж за дев’ять днiв до каналу не дiстанемося.
    Але й на цьому все не закiнчувалося. Той канал вiв у середину Рукава Лебедя i виходив за вiсiмдесят парсекiв вiд iншого дослiдженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звiдти — до основи Шпори Орiона, найвивченiшого з усiх реґiонiв Ґалактики. Там був досить багатий вибiр подальших маршрутiв, але в будь-якому разi нам довелося б витратити на полiт до Терри-Ґаллiї не менше двох тижнiв об’єктивного часу.
    Якби ми мали у своєму розпорядженнi звичайний корабель, у нас не залишалося б iншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер „Нахiмов“ було оснащено вдосконаленим детектором каналiв, i це дозволяло нам набагато швидше дiстатися до мети — Терри-Ґаллiї.
    Пiсля виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на ґравiтацiйному рушiї, який не залишав за кораблем iонного слiду, здiйснили кiлька хаотичних стрибкiв до сусiднiх зiрок, щоб остаточно убезпечити себе вiд можливого переслiдування. Бiля безiменного блакитного гiганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили проґраму сканування дром-зони.
    Детектор „Нахiмова“ сканував канали досить швидко — майже пiвтори сотнi на секунду, але з урахуванням загальної кiлькостi каналiв другого роду виходило, що для дослiдження всiєї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирiшила, що з нашого задуму нiчого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:
    — Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дiвчина, але тобi явно бракує системностi мислення. Ти пiддалася магiї великих чисел, вони приголомшили тебе, i ти втратила здатнiсть до елементарного аналiзу. Нам же не потрiбнi координати всiх каналiв, правда? Нам навiть не потрiбен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалiк Дельти Октанта. Скажiмо, у радiусi двохсот парсекiв. Годиться? Тодi порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мiльйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зiрок має знаходитися в позначеному нами районi. Ну а скiльки часу знадобиться детектору, щоб просканувати цi два мiльйони каналiв? Якiсь там три години сорок хвилин. Дрiбницi, погодься. А якщо взяти всi зорi Сектору Один, то взагалi жодних проблем — детектор знаходитиме канали в середньому через кожнi пiвтори хвилини.
    I справдi, вже на другiй хвилинi сканування серед кошмарних каталожних найменувань з’явилося щось прийнятне — 513-та Стрiльця, вiдома також як Зоря Коррадi. Цей нiчим не примiтний жовтий карлик був у семистах парсеках вiд Дельти Октанта й приблизно на такiй же вiдстанi вiд Сонця.
    — Оце вже щось, — сказав Валько. — Не супер, звичайно, але все ще попереду. Бачиш, якими оманливими бувають великi числа, Рашель?
    — Так, тепер бачу, — погодилася я.
    За пiвгодини назбиралося вже два десятки каналiв, що вели в Сектор Один — район Ґалактики в радiусi тисячi парсекiв навколо Сонця. Я вже остаточно заспокоїлася. Маючи в своєму розпорядженнi прямий шлях до цього сектору, ми могли почуватися як удома.
    — Гаразд, — пiдсумувала я, ледве стримуючи позiхання. — Нехай детектор працює, а я пiду вiдпочину. Олеже, ти лишаєшся за головного. Коли з’явиться канал, що виходить ближче нiж за двiстi парсекiв вiд Терри-Ґаллiї, розбудиш мене.
    — Слухаюся, мем! — чiтко, по-вiйському козирнув вiн.
    Я почвалала у свою каюту, лягла в лiжко й солодко проспала аж вiсiм годин.
    Увесь цей час мене нiхто не турбував, а прокинувшись, я побачила на екранi термiналу повiдомлення вiд Олега:
    „Вибач, що не розбудив. Але так було треба — ти сама зрозумiєш. А на борту все гаразд. Цiлую тебе, зiронько.“
    Через цю „зiроньку“ я не змогла по-справжньому розсердитися на нього. Мене ще нiхто так не називав. Для батька я була сонечком, а для Олега стала зiронькою. Це було приємно, менi подобалося бути його зорею...
    Тут мiй погляд упав на спецiальне цифрове табло, розташоване над дверима каюти. Такi прилади були майже у всiх примiщеннях корабля — вони вели вiдлiк часу кожного гiперпереходу. Зараз табло було ввiмкнене, i цифри на ньому свiдчили, що вже четверту годину ми перебуваємо в затяжному стрибку. А я, командир корабля, навiть не пiдозрювала про це!
    Квапливо натягнувши штани i взувшись, я вибiгла з каюти й кинулася до штурманської рубки, застiбаючи на ходу сорочку. Що за неподобство?! Валько з Олегом геть знахабнiли, вже зовсiм перестали зважати на мене...
    У рубцi я застала одного лише Олега. Вiн сидiв у капiтанському крiслi, проглядаючи щось на тактичному дисплеї, а перед ним, за передньою оглядовою стiною, вигравав барвами гiперпростiр.
    — Ну i що це значить? — суворо почала я, коли Олег, з винуватим виглядом обернувся до мене. — Бунт на кораблi?
    Тихо й коротко, нiби в нерiшучостi, завила сирена. Бортовий комп’ютер, зачувши магiчнi слова „бунт на кораблi“, прийшов у стан боєготовностi, щоб захистити мене вiд будь-який зазiхань потенцiйних бунтiвникiв.
    — Чому ж бунт? — несмiливо заперечив Олег. — Ти ж передала менi командування без жодних обмежень.
    — Ага, — кивнула я, поступово заспокоюючись. Ситуацiя пояснювалася: це був не бунт, а звичайнiсiньке хлоп’яцтво. — I ти скористався цим, щоб самостiйно здiйснити перехiд. Валько, мабуть, теж спить?
    — Пiшов години чотири тому.
    — Ну а ти не змiг утриматися вiд спокуси, — пiдсумувала я. — Хлопчисько неслухняний... Що, знайшовся гарний канал?
    — Не просто гарний, а майже iдеальний. Ґамма Апуса, сорок парсекiв вiд твоєї рiдної Дельти Октанта. Майже поруч.
    — Так, справдi, — погодилася я. — Буквально шапкою докинути.
    Я сiла в капiтанське крiсло, яке звiльнив для мене Олег, i кинула погляд на покази приладiв. Резонансний ґенератор працював на максимумi своєї номiнальної потужностi, що ґарантувало дуже швидке проходження каналу за об’єктивним ґалактичним часом. Украй неекономно, але з нашими запасами дейтерiю ми могли собi це дозволити.
    — Ви довго сканували дром-зону?
    — Чотири години дванадцять хвилин. Коли з’явилася Ґамма Апуса, ми з Вальком вирiшили, що кращого варiанта вже не дочекаємося.
    — А ще було щось цiкаве?
    — Сто шiстдесят сiм зiрок з Сектору Один. У цiлковитiй вiдповiдностi до статистики. Також десяток каналiв, що виходять недалеко вiд систем чужинцiв. А ще... Як тобi подобається таке: зоря з власною назвою, але вiдсутня в Унiверсальному Каталозi?
    — Маячня! Незареєстрованих зiрок, звичайно, вистачає — це i блукаючi оддалiк Ґалактичної Спiралi, i розташованi в безпосереднiй близькостi вiд Ядра. Але якщо зоря не вказана в Каталозi, то звiдки в неї може взятися власна назва?
    — Саме це нас i спантеличило. Майже вiдразу пiсля того, як ти пiшла, Валько розпорядився, щоб комп’ютер заносив в окремий список зорi без каталожних номерiв. Сказав, чи то жартома, чи всерйоз, що подамо заявку на їх вiдкриття. Таких зiрок набралося близько двох сотень — однi координати i бiльше нiчого. Але серед них була одна, у якої є iм’я — Хейна. Це блукаюча зоря на вiдстанi ста тринадцяти кiлопарсекiв вiд центру Ґалактики. Нахил — мiнус сiмдесят два з хвостиком градуси, азимут — двiстi двадцять шiсть, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономiчних спостережень знайти її неможливо.
    — Гм... Якась iнформацiя про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютеровi.
    — Ми вже зробили й отримали вiдповiдь, що жодних додаткових даних немає. Лише iм’я й координати. Але Валько не повiрив, пiдключився до комп’ютера i знайшов у його пам’ятi посилання на файл iз назвою „Хейна“. Проте сам файл був видалений, а всi його слiди ретельно витертi. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарi переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в мiжґалактичному просторi зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?
    — Здається, здогадуюся, — поволi мовила я. — Можливо, там знаходиться їхня база. I... Так! Можливо, вони вiдправили туди батька з Анн-Марi.
    — Цiлком можливо.
    Я на хвилину задумалася.
    — Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважностi.
    — Валько теж так думає. Я з ним згоден.
    — А знаєш, яка ймовiрнiсть...
    — Знаю. Одна тисячна вiдсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом рокiв, а до Хейни черга так i не дiйшла б. Але вона трапилася нам серед перших пiвтора мiльйона зiрок. Дурням, дiтям i п’яницям щастить. Ми, певна рiч, не п’яницi, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще дiти. Нам просто пощастило.
    Я знову помовчала, збираючись з думками.
    — Найiмовiрнiше, дром-зона Хейни заблокована.
    — Можливо, — не став заперечувати Олег.
    — А може, й нi. Адже в цiєї системи вiдсутнi близькi сусiди, до неї не можна дiстатися по каналах першого роду, тож її мешканцi мають почуватися безпечно.
    — Також правильно.
    — Але скоро вони похопляться, — мiркувала я. — Рано чи пiзно їм спаде на думку, що в пам’ятi захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тодi вони точно закупорять усi канали, i до них уже нiяк не доберешся. Згоден?
    — Так, — кивнув Олег.
    — Ми долетимо до Ґамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такiй потужностi ґенератора — години чотири, не бiльше. Потiм п’ять або шiсть стрибкiв до однiєї з сусiднiх з Дельтою зiрок. Там завжди є нашi патрулi. Вони доправлять нас у локальний простiр Терри-Ґаллiї. Ми зустрiнемося з Дюбарi й усе йому розповiмо. Вiн збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливiсть питання, можливо, знадобляться консультацiї з керiвниками урядiв. Врештi-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навiть цiлий експедицiйний корпус. Але буде вже пiзно.
    — Думаєш, нам слiд було летiти просто туди?
    — Мабуть. Не знаю. Але менi здається, що ми мали бiльше шансiв бодай про щось довiдатися. А там, чого доброго, завдяки раптовiй появi нам вдалося б звiльнити батька з Анн-Марi. У гiршому ж випадку нас просто зрикошетило б вiд закритого каналу. Ми втратили б... Скiльки часу зайняв би полiт до Хейни, ти не рахував?
    — Приблизно вiсiмнадцять з половиною годин на максимальнiй потужностi.
    — Ну, втратили б пiвтори доби. Це вже нiчого не вирiшує.
    Примружившись, Олег пильно подивився на мене.
    — Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?
    Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.
    — Нi. Я полетiла б до Терри-Ґаллiї. Мiй обов’язок як вiйськового — не кидатися стрiмголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням i повiдомити про все. Заволодiвши такою цiнною iнформацiєю, я не маю права ризикувати нi собою, нi вами, нi кораблем.
    — Отже, я вчинив правильно, — пiдсумував Олег.
    — Так, — iз зiтханням погодилася я. — Правильно.
    — Правильно, що не розбудив тебе, — уточнив вiн. — Бо iнакше ти заборонила б летiти до Хейни.
    Вiд несподiванки я мало не пiдскочила в крiслi й здивовано втупилася в нього.
    — Що?!
    — Ото! — незворушно вiдповiв Олег. — Протри свої заспанi очi, мiй любий командире, й подивися на наш курс.
    Нарештi я звернула увагу на тактичний дисплей.
    — Отуди к бiсу! Та це ж злiсне порушення... — Я осiклася.
    — Ну? — запитав вiн мене. — Порушення чого? На вiдмiну вiд тебе й Валька, я не вiйськовослужбовець. I взагалi неповнолiтнiй. Що з мене взяти?
    — Це точно... А Валько знав про твiй задум?
    — Я запропонував йому свiй план, але вiн сказав, щоб я навiть не думав про це. Потiм перевiрив стан ходової частини й пiшов спати.
    — Просто пiшов?
    — Так.
    — Пiсля того, як ти запропонував летiти до Хейни?
    — Так.
    Я уявила собi цю сцену. „Навiть не думай про це,“ — каже Валько. I зразу за цим: — „Так, що там у нас з двигунами i ґенератором?... Схоже, повний порядок. Тодi гаразд, я пiшов спати...“
    — Ну, хлопцi, ви даєте! — скрушно мовила я. — Один нахабно узурпує командування кораблем, а iнший вiдверто закриває на це очi... I що накажеш з тобою робити, Олеже? Навiть не знаю — чи то вiдлупцювати тебе, чи то розцiлувати.
    У вiдповiдь вiн блиснув усмiшкою.
    — Можна i те й iнше, кохана. Тiльки по черзi — спершу побої, а вже потiм поцiлунки.
    Махнувши рукою на всi чортовi правила, я зiскочила з капiтанського крiсла й усiлася на колiна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з бiса приємно.
    Нiжно поцiлувавши його в губи, я сказала:
    — З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо iншого... Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самi пiдемо до мене. Серед Аниних ганчiрок я знайшла кльову нiчну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсiм-зовсiм прозору. Думаю, вона тобi сподобається.
    Олег мiцно стиснув мене у своїх обiймах.
    — А я думаю, менi бiльше сподобається те, що буде видно крiзь цю сорочку.


    СТЕФАН: У ПОЛОНI


    31

    Нас з Анн-Марi розмiстили в комфортабельнiй каютi, що складалася з двох житлових кiмнат — спальнi та кабiнету. Принаймнi ми вважали, що це каюта космiчного корабля, бо були наявнi всi її характернi ознаки. Хоча, звiсно, ми могли перебувати i в якомусь пiдземному комплексi. Але найвiрогiднiшим уявлявся саме варiант з кораблем.
    Бути в’язнем до дiдька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Вiд моменту нашого полонення ми не просунулися нi на крок у вирiшеннi цього питання й лише мучилися всiлякими припущеннями.
    Добре хоч за Рашель переживати не довелося. Ще на самому початку, коли ми з Анн-Марi щойно прокинулися пiсля дiї паралiзатора й лишень почали обговорювати, що з нами трапилося, до каюти ввiрвалася Аня Корейко, вимахуючи в повiтрi пiстолетом. Її блiде обличчя, запаленi очi й дрiбне тремтiння рук свiдчили, що вона, як i ми, страждає на постпаралiзацiйний синдром. Дiвчина була боса, в короткому квiтчастому халатi, пiд яким, наскiльки я мiг розгледiти, була вiдсутня будь-яка бiлизна.
    — Ваша донька, ця сука... — заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. — Я ще доберуся до неї... Я їй таке влаштую...
    Очевидно, Аня прибiгла до нас, щоб, з огляду на недосяжнiсть Рашелi, вiдiгратися на менi, але вiд чергової дози паралiзатора мене врятував Борис Компактов. Вiн з’явився в каютi слiдом за Анею, вiдiбрав у неї зброю, ухопив за плечi й буквально потяг її до виходу.
    — Та вгамуйся ти! — говорив вiн. — Ви з Сашком самi лоханулись, нiчого винних шукати. I не брикайся, а то й вiд мене перепаде, якщо тобi замало...
    Ми з Анн-Марi навiть не намагалися скористатися ситуацiєю, щоб напасти на Бориса й Аню. По-перше, перебували не в найкращiй фiзичнiй формi, а по-друге, це все одно було марно — охоронна система корабля умить пiдстрелила б нас iз паралiзаторiв.
    А з цього iнциденту сам собою напрошувався висновок, що Рашелi пощастило бiльше за нас i вона зумiла вислизнути, провчивши Аню Корейко i Сашка Кисельова.
    — Молодець дiвчинка! — сказала Анн-Марi. — Бодай за неї ми можемо бути спокiйнi. Тепер цим змовникам не вдасться звалити вину за наше зникнення на альвiв.
    — Цiкаво, — уголос мiркував я, — чи був при цьому Олег? А якщо був, то на чий бiк пристав?
    Анн-Марi гмикнула:
    — Як на мене, питання риторичне. Ясно, на чий. Нiяка дружба, навiть найвiдданiша, не може змагатися з коханням...
    Аня з Борисом були першими й останнiми нашими вiдвiдувачами. Бiльше нiхто до нас не заходив, навiть аби принести їжу, тому ми снiдали, обiдали й вечеряли продуктами з харчового автомата.
    Комп’ютерний термiнал у каютi було передбачливо деактивовано, проте нашi тюремники виявилися досить люб’язними й повнiстю не вiдрiзали нас вiд зовнiшнього свiту, дозволивши стежити за подiями на планетi за передачами державних телеканалiв. Увесь наступний день пiсля нашого полонення цi передачi не вiдзначалися рiзноманiтнiстю — вiд самiсiнького ранку всюди транслювався якийсь балет. Попервах ми, заклопотанi власними проблемами, не надали цьому особливого значення й лише ближче до вечора, переконавшись, що всi без винятку канали транслюють одне й те саме, запiдозрили якийсь негаразд, але не могли збагнути, що вiдбувається. Лише о дев’ятiй, коли балетна вакханалiя закiнчилася й вийшли довгожданi випуски новин, усе з’ясувалося — таємнi сили, що стояли за Вейдером i його командою, перейшли в рiшучий наступ.
    А вже у вiвторок вiдбулися помпезнi жалобнi церемонiї за загиблим царем, кульмiнацiєю яких стала екуменiчна заупокiйна служба, вiдправлена спiльно головним муфтiєм i патрiархом. На всiх цих церемонiях була присутня Естер — i не просто була присутня, а стояла лiворуч вiд нового царя Новоросiї Павла VIII, де за суворими правилами придворного етикету могла стояти лише дружина, мати або наречена.
    — Отакої! — сказав я. — Павло справдi збирається одружитися з нею.
    — Ага, — кивнула Анн-Марi. — I оголосив про свiй намiр цiлком недвозначно.
    — Отже, саме тому Естер дозволили залишитися. А я думав, що її разом iз рештою вiдкличуть вiдразу пiсля нашого зникнення.
    — Може, й вiдкликали, але вона вiдмовилася.
    — Тобто не пiдкорилася наказу?
    — Отож. I чого ти дивуєшся? Кохання не лише сильнiше за дружбу, воно сильнiше i за обов’язок.
    По завершеннi жалобних церемонiй Павло видав низку указiв, якi оголосили у вечiрнiх новинах. Колишнiй уряд Новоросiї був розпущений, половина членiв кабiнету вiдправлена на пенсiю, а друга половина на чолi з першим мiнiстром — до в’язницi за обвинуваченням у корупцiї та зловживаннi владою. Сформувати новий уряд цар доручив вiсiмнадцятирiчному студентовi Нiколайбурзького унiверситету Сергiю Iванову. А оберполiцмейстером Новоросiї був призначений курсант полiцiйної школи, ровесник Iванова, такий собi Iгор Федотов; йому вiдразу було присвоєно звання ґенерала-ад’ютанта.
    — Можу закластися на що завгодно, — прокоментував я, — що цей Федотов з Вейдерової компанiї.
    — Парi не приймаю, — вiдповiла Анн-Марi. — Бо напевно програю.
    — Ти уявляєш, який шок викликали у людей цi призначення!
    — Менший, нiж ти думаєш. Новоросiйцi не звикли оспорювати рiшення свого государя. Бiльшiсть iз них щиро вважають, що царевi виднiше. Навiть якщо цей цар — сiмнадцятирiчний юнак.
    До речi, про вiк. Серед iнших указiв якось непомiтно промайнула ухвала про зниження порога повнолiття з вiсiмнадцяти до шiстнадцяти рокiв. Коментатори не надали їй належної уваги, визнавши її не бiльш нiж примхою молодого царя, проте ми дивилися на це iнакше. Вiдтепер всi соратники Павла, а не лише найстаршi з них, офiцiйно ставали дорослими й могли обiймати державнi посади.
    — Дедалi бiльше переконуюсь, — резюмувала Анн-Марi, — що за ними нiхто не стоїть. Схоже, вони дiють самi.
    — Так, схоже, — погодився я. — Питання лише в тому, де вони взяли для цього ресурси. Звiдки у них кораблi, озброєння, надсекретнi технолоґiї, включно з надпотужними ЕМI-випромiнювачами, странґлетними запалами та ще цим бiсовим транслятором. — Я кинув лютий погляд на свiй лiвий зап’ясток, де донедавна у мене був годинник iз вмонтованим у браслет загадковим пристроєм, що його Вейдер назвав транслятором. Коли я прокинувся, годинник, звiсна рiч, зник. — Найбiльше мене дратує, що цi шмаркачi знають про його призначення, а я — нi. I навiть не маю жодних здогадiв...

    Близько опiвночi Анн-Марi пiшла до спальнi, а я розстелив лiжко на вузькому диванi в кабiнетi, лiг i почав дивитися трансляцiю сьогоднiшнiх жалобних церемонiй у запису, призначеному для мешканцiв захiдної пiвкулi Новоросiї.
    Сон до мене не йшов, проте я не думав про подiї на планетi, не сушив собi голову, намагаючись передбачити подальшi кроки нової влади Новоросiї, не вiддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя i з сумом констатував, що менi катастрофiчно не щастить з жiнками. Два важкi шлюби, кiлька невдалих романiв, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марi, яка вiдчайдушно хоче, але нiяк не може вiдповiсти менi взаємнiстю. Мабуть, я належу до того штибу чоловiкiв, самотнiх вовкiв, якi вiд природи не створенi для сiмейного життя. I менi просто казково пощастило, що в мене є донька — моя Рашель, моє сонечко ясне...
    Приблизно за годину до кабiнету ввiйшла Анн-Марi, закутана в довгий бiлий халат.
    — Я вiдчула, що ти не спиш, — сказала вона, сiдаючи на край дивана. — Не знаю як, але вiдчула. Може, пiдказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом... Нi, не заперечуй. Ти справдi так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нiчого страшного не сталося б, а потiм, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тiльки чесно.
    — Так, — неохоче визнав я. — Проте я не вважаю тебе стервом.
    — Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тiєю самою. Але зрозумiй мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрiчi з Арчiбальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнiм кроцi, тому жодного разу в життi не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби — завжди поруч був чоловiк, якого я щиро кохала... чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком — тодi, на станцiї, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потiм зустрiла Арчiбальда. — Вона сумно зiтхнула. — Вiдтодi все й почалося... Вiрнiше, скiнчилося. Скiнчилось моє особисте життя.
    — Я кохаю тебе, Анн-Марi, — сказав я безнадiйно. — Мого кохання вистачить на нас двох.
    — Нi, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти менi подобаєшся, для бiльшостi жiнок цього було б досить, але для мене... — Вона трохи помовчала. — Я казала тобi, що сiм рокiв у мене нiкого не було. Це не зовсiм правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нiкого, крiм Арчiбальда. Два роки тому так сталося, що... Словом, я провела з ним одну божевiльну нiч. З ним i його дружиною. Пiсля цього Рiта запропонувала менi бути третьою. Вона сказала, що розумiє мої почуття й згодна дiлити зi мною чоловiка... в розумних межах, звичайно.
    — О боже! — пробурмотiв я.
    — Тодi я вiдкинула її пропозицiю. З обуренням вiдкинула. Але тепер... тепер я передумала. Коли ми виберемося з цiєї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, нiж узагалi нiяк. Якщо й ти нiчого не змiг зi мною зробити, то вже нiхто не зможе... — Анн-Марi пiдвелася. — На добранiч, Стефане. I не сердься на мене.
    Вона швидко вийшла з кабiнету, а я, провiвши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевiзор, де по вуха закоханi й безмежно щасливi Павло з Естер лицемiрно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небiжчиком.


    РАШЕЛЬ: СИСТЕМА ХЕЙНИ


    32

    Коли пролунав сиґнал, що сповiстив про початок вiдлiку останньої тисячi секунд затяжного стрибка, ми втрьох уже давно сидiли в рубцi, знов i знов перевiряючи стан усiх корабельних систем, особливо вогневих i захисних. Ми не уявляли, що чекає на нас по той бiк каналу, але готувалися до найгiршого.
    Невдовзi пiсля сиґналу бортовий комп’ютер видав повiдомлення: „Визначено конфiґурацiю дiлянки входу-виходу. Радiус — 1,5 км.“
    — Канал стиснутий, — констатувала я, — але прохiдний. Це дуже дивно. Навряд чи вiн є одним iз маршрутних, такий збiг був би взагалi неймовiрним. Тодi з якого дива вони його зовсiм не закрили?
    — Може, не вмiють цього робити? — припустив Олег.
    — Дурницi. Якщо вони мають такi кораблi, як „Нахiмов“, то й iз закупоркою каналiв напевно справилися б. Ох, не подобається менi все це! Боюсь, у системi Хейни на нас чекає палкий прийом... Але тут уже нiчого не вдiєш.
    Я вирiшила, що виходитимемо з позивними. Хай корабель сиґналить, що ми є ескадреним флаґманом у складi Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї. Усе одно гiрше не буде, а так, можливо, виграємо зайвi секунди.
    — Стривай, — сказав Валько. — Додай до позивних ще дещо. Ось.
    Оскiльки вiн був пiдключений через свiй iмплант до комп’ютера, то не став користуватися клавiатурою чи голосовим iнтерфейсом, а напряму видав на мiй тактичний дисплей комбiнацiю з пiвсотнi символiв.
    — I що це означає? — спантеличено запитала я.
    — Видно, пароль.
    — Де ти його взяв?
    — Розкопав у Великiй Новоросiйськiй Енциклопедiї.
    — Нi, я серйозно питаю.
    — А я серйозно вiдповiдаю. Ця нiсенiтниця була зашифрована в нiй за ключовим словом „Хейна“. Не знаю, для чого вона призначена, але надiслати її разом iз позивними не зашкодить.
    — Так, мабуть, — погодилася я i тут же розсердилася: — Валько, негiднику, чому ти ранiше не сказав про пароль?
    — Я його лише недавно вирахував.
    — Але ж не щойно?
    — Майже. Три години тому. I вiдтодi намагався допетрати, куди б його присобачити. Хотiв пiднести тобi все в готовому виглядi, але нiчого не вийшло.
    Я зiтхнула.
    — Ти нестерпний, недисциплiнований, безвiдповiдальний хлопчисько...
    За сто секунд до виходу пролунав другий сиґнал.
    „Вiдкривається горловина каналу,“ — повiдомив комп’ютер. А згодом: — „Увага, небезпека! За п’ять кiлометрiв вiд точки виходу, прямо за курсом виявлено присутнiсть стазис-поля.“
    — Стазис-поле? — здивувалася я. У глибинах моєї пам’ятi заворушилося щось знайоме... з фантастичної лiтератури. — А це що таке?
    Сприйнявши мої слова як адресоване до нього запитання, комп’ютер слухняно вiдповiв: „Темпоральна аномалiя. У дiлянцi простору, що перебуває пiд дiєю стазис-поля, ентропiя не зростає.“
    — Iншими словами, — вставив Валько, — час там зупиняється... Прокляття! Черговий сюрприз — часова пастка. Так ось чому вони не заблокували канали... — Вiн заплющив очi й повнiстю розслабився, занурюючись у свiй кiбертранс. За кiлька секунд його голос пролунав iз динамiкiв: — Ох, бiда! Корабель не має у своєму розпорядженнi засобiв нейтралiзацiї стазис-поля. Його можна вимкнути лише ззовнi.
    Я якраз збиралася поставити комп’ютеровi те саме питання.
    — Але як?... Пароль, хай йому чорт! Позивнi!
    — Є позивнi! — озвався Валько.
    Пiшли позивнi. Таймер вiдраховував останню хвилину до виходу. Попередження про наявнiсть стазис-поля, як i ранiше, залишалося в силi.
    — Щось не те, — пробурмотiла я розгублено. — Пароль не годиться...
    — Нуль-зв’язок! — вигукнув Олег. — Потрiбен нуль-зв’язок!
    — А це iдея, — сказав Валько. — Ризикнемо.
    На дисплеї сплив текст: „Активацiя нуль-порталу...“
    Я напружено завмерла, поклавши руки на консоль. Перед самим виходом, я приготувалася запустити на повну потужнiсть бiчну тягу, хоча й розумiла, що нам це не допоможе. Потрапляючи з гiперпростору в реальний простiр, будь-який матерiальний об’єкт опиняється у станi спокою щодо центру мас системи. А це означає, що вiдносно дром-зони вiн рухається зi швидкiстю щонайменше кiлька кiлометрiв на секунду. Навiть при максимальному прискореннi ми не зможемо вiдхилитися вiд потрапляння в стазис-поле — просторово-часову аномалiю, яка ранiше iснувала лише в бурхливiй уявi фантастiв, а зараз раптово стала реальнiстю.
    Я повернула голову й подивилася на Олега. Нашi погляди на секунду зустрiлися. Ми не промовили нi слова, а попрощалися мовчки. Якщо ми потрапимо в стазис, то хтозна, може, це назавжди. Ми залишимося вiчно молодими, так i не проживем разом довге й щасливе життя, про яке ще зовсiм недавно мрiяли, лежачи в обiймах один одного. Бiльше не буде у нас нi свiтлих i радiсних днiв, нi нiжних, солодких ночей. А буде лише мить Вiчностi, а потiм настане Нiщо...
    Двадцять секунд до виходу. Комп’ютер повiдомив: „Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Розпочато сеанс...“
    П’ятнадцять секунд.
    „Отримано пiдтвердження прийому пароля. Пароль коректний. Стазис-поле вимкнено. Пароль змiнено. Сеанс зв’язку завершено. Iде деактивацiя нуль-порталу...“
    — Ох! — шумно видихнув Олег.
    Я вiд полегшення не зовсiм пристойно лайнулася, а вiдтак скомандувала:
    — Увага! Повна готовнiсть до виходу. Максимальна потужнiсть усiх захисних систем, батареї до бою... Чотири, три, два, один... Є вихiд!
    Я негайно дала бiчну тягу, розвернувши корабель пiд кутом до напрямку руху, i ввiмкнула восьмисоткратне прискорення основних ходових двигунiв. Усе це я виконала вслiпу, без оцiнки обстановки, керуючись принципом „спершу роби, а потiм думай“. Лише тодi ознайомилася з даними систем зовнiшнього спостереження.
    Мерехтлива блакить вiдкритого каналу i без моїх зусиль мчала вiд нас зi швидкiстю понад 25 км/сек. Її супроводжувала величезна космiчна станцiя, поряд з якою пливли в просторi два дивнi бiлястi об’єкти сферичної форми.
    На екранах заднього огляду палав жовтий диск свiтила, схожого на Сонце, яким воно виглядає з орбiти Землi. А попереду, трохи лiвiше вiд нашого курсу, висiла в беззорянiй чорнотi космосу оповита атмосферним серпанком синьо-бiло-зелена куля планети. Синь їй надавали моря й океани, бiлизну — полярнi шапки й хмарна пелена, а зелений колiр материкiв у помiрних та екваторiальних зонах свiдчив про те, що там на повну силу буяє життя.
    До планети було близько трьохсот тисяч кiлометрiв. Ми летiли майже прямо на неї, i я квапливо пiдправила курс. Синьо-бiло-зелена куля перемiстилася на один iз бiчних екранiв, а з правого краю оглядової стiни вигулькнула приплюснула спiраль Ґалактики, що мала видимий кутовий розмiр усього п’ятнадцять градусiв.
    — Овва!.. — приголомшено мовив Олег. — Планета в дром-зонi. Нiколи про таке не чув.
    — Ти здивуєшся ще бiльше, — вiдгукнувся Валько, — якщо я скажу, що планета не перетинається з дром-зоною. Тут дещо крутiше: дром-зона обертається навколо планети як супутник... До речi, Рашель, мем, командире. Не жени коней. Тобто не втiкай як наскипидарена. Нас нiхто не переслiдує. Схоже, ми взагалi нiкого не цiкавимо.
    Я зменшила потужнiсть двигунiв, але повнiстю глушити їх не стала.
    — Ну, що там? — запитала я Валька, оскiльки саме вiн завiдував усiма системами спостереження. — Де звiт?
    — Даю. — На мiй тактичний дисплей хлинув потiк даних, а Валько почав коментувати: — Насамперед штучнi об’єкти. Станцiя, орбiтальнi супутники. Обмiнюються мiж собою сиґналами. Звичайний обмiн iнформацiєю про власне розташування й перемiщення iнших космiчних тiл. У свою чергу, супутники iнтенсивно спiлкуються з планетою, передача й прийом технiчної iнформацiї. Бiльшiсть iз них функцiонують у режимi ретрансляторiв, деякi виконують ґеометеоролоґiчнi спостереження. Загальна густина сиґналiв невелика, ефiр майже чистий.
    — За нами стежать?
    — Жодних ознак стеження не виявлено. Ми, звичайно, перебуваємо в полi зору їхнiх радарiв, але спецiально вони нас не пасуть... Ага! Щойно з-за протилежного боку планети з’явився ще один супутник. Точнiше об’єкт штучного походження досить значних розмiрiв. Схоже, якийсь великий корабель. Зберiгає повне радiомовчання. Не маневрує, рухається по стацiонарнiй ґеоцентричнiй орбiтi. На нас нiяк не реаґує. Але будьмо уважнi.
    — А цi двi бiлi кулi? — Я ткнула пальцем у дисплей. — Тут сказано, що вони є кластерними згустками стазис-поля, що пiдтримується енерґетичним потоком зi станцiї. Як таке може бути? Згустки поля — дикiсть якась.
    — Мабуть, це не є полем у класичному розумiннi цього слова. Як уже повiдомляв комп’ютер, це темпоральна аномалiя простору. У пам’ятi вiдсутнiй фiзичний опис самого стазис-поля, бортовi датчики визначають його наявнiсть за специфiчним випромiнюванням нейтрино. Це все, що я розкопав.
    — Цiкаво, що в цих згустках?
    — Моя гiпотеза: непроханi гостi, що потрапили в часову пастку. Ось чому господарi системи не закупорили канали, вони знайшли кращий захист. Рикошет i повернення назад свiдчили б про те, що тут щось затiвається. А так кораблi просто зникали безслiдно, i тi, хто направляв їх, доходили висновку, що канал веде в зону небезпечних природних катаклiзмiв, наприклад до Наднової. I спробуй перевiр, що це не так.
    — Але два кораблi — вже дуже багато, — зазначив Олег. — Два випадковi потрапляння в одну систему — це неймовiрно.
    — Навряд чи вони були незалежними. Тут або обидва кораблi здiйснювали „слiпий“ стрибок разом, або другий з них стрибнув услiд за першим, щоб довiдатися про його долю. А коли й вiн пропав, то канал занесли до чорного списку... Утiм, який сенс гадати. Сподiваюся, незабаром ми все з’ясуємо... Так-с, невiдомий корабель продовжує рух по орбiтi, не подаючи жодних ознак життя. Дедалi бiльше переконуюся, що на його борту, як i на станцiї, взагалi немає людей... Гаразд, тепер переходимо до об’єктiв природного походження. Центральне свiтило — зоря спектрального класу G2V, точнiсiнько як Сонце. У системi є щонайменше чотири планети. Одну з них ви можете бачити своїми очима, всi отриманi фiзичнi данi додаються, але вони ще неточнi, потрiбне бiльш ретельне вивчення. Проте вже зараз можна припустити, що планета придатна для життя, її ґравiтацiя i склад атмосфери приблизно такi ж, як земнi. Ще три планети знайдено засобами дальнього спостереження, але, менi здається, це не все — будуть й iншi. Кiлькiсть видимих неозброєним оком зiрок вражає — аж тридцять чотири штуки. Думаю, з поверхнi планети можна роздивитися хiба десяток найяскравiших. Вiдстань до найближчої зорi — вiд двохсот до трьохсот парсекiв. Точнiсть приблизна, оскiльки минуло недостатньо часу для задовiльного вимiрювання паралакса. Якщо вас дивує, що цей паралакс узагалi вдалося порахувати так швидко, то зауважте наступне: судячи зi змiн у спектрi червоного змiщення ґалактик i квазарiв, система рухається зi швидкiстю мало не в половину вiд свiтлової.
    — Та ти що?! — здивувалася я.
    — Уяви собi. Ця зоря — залiтна птаха. Прибула до нас здалеку, найпевнiше, не з Мiсцевого скупчення ґалактик. Вражаюче! Крiм усього iншого, Хейна зi своєю швидкiстю дозволяє розв’язати давню суперечку про те, як позначаються релятивiстськi ефекти на гiперпереходах. Особисто я схиляюся до гiпотези про iснування якоїсь подоби центру мас дром-зон, щодо якої й слiд обраховувати уповiльнення або прискорення часу...
    — Не зараз, Валько, — перебила я. — Це справдi цiкаве питання, але обговорiмо його пiзнiше. Що ти там казав про тутешню дром-зону? У мене на дисплеї немає жодної iнформацiї.
    — О, я припас її на десерт! Це найсмачнiше. Дром-зона обертається навколо планети по слабоелiптичнiй, майже круговiй орбiтi з незначним ексцентриситетом. Середня вiдстань до планети — триста десять тисяч кiлометрiв. Нахил орбiти... Ай, це нецiкаво. А от що воiстину цiкаво — каналiв першого роду, як ви самi розумiєте, немає, оскiльки в цiєї зорi вiдсутнi близькi сусiди, а всi канали другого роду стиснутi до пiвторакiлометрового радiусу, радiус же самої дром-зони дорiвнює двом кiлометрам.
    — Що? — не збагнула я. — Як це може бути?
    — А так. Якщо датчики не брешуть, то всi канали (мається на увазi, другого роду) акуратно „насадженi“ один на одного.
    — Їхнi дiлянки входу-виходу сумiщенi?
    — Так. До того ж з абсолютною точнiстю. А мiльярди трильйонiв каналiв третього роду, стиснутi до кубiчних мiлiметрiв, розмiщенi в зовнiшньому пiвкiлометровому ободi дром-зони.
    — Це неймовiрно!
    — Але факт.
    — А яким же чином вiдкривати канали, якщо вони сумiщенi?
    — Їхнi дiлянки входу-виходу вiдокремленi вiд зон впливу. Останнi звуженi до часток кубiчного метра й рiвномiрно розподiленi по всiй внутрiшнiй частинi сфери. Для вiдкриття певного каналу слiд „проколоти“ резонансним iмпульсом потрiбну дiлянку простору з точнiстю до сантиметрiв. Це складно, але цiлком можливо.
    Я похитала головою.
    — Усе дивнiше й дивнiше...
    — I ще одне, Рашель, — продовжував Валько. — Усе ж таки раджу пригальмувати. Ми щодуху даємо дьору, а тим часом до нас нiкому немає дiла. Давай краще повернемося й обережно все оглянемо.
    — Твоя правда, — пiсля коротких роздумiв погодилася я й почала розвертати корабель, щоб почати екстрене гальмування. — Втечею ми нiчого не вирiшимо.



    33

    Ми пiдбиралися до станцiї повiльно й обережно, як мисливець пiдбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал пiдкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої митi щезнути при появi бiльшого хижака.
    Проте нi сама станцiя, нi її можливi мешканцi нiяк на нас не реаґували. Нi запитiв, хто ми такi, нi грiзних попереджень на зразок „ближче не пiдходити“ ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою вiдстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.
    — Гадаю, тут нiкого немає, — зробив висновок Валько. Ще пiвгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що нiхто атакувати нас не збирається, вiн вийшов з кiбертрансу, але залишався пiдключеним до комп’ютера, щоб при найменшiй небезпецi задiяти всi вогневi та захиснi системи. — Жодної живої душi. Усе перебуває пiд контролем автоматики.
    — Яка, — пiдхопив Олег, — не надто добре справляється зi своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботнiсть.
    — Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена вiд стороннiх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблi господарiв бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроцi: „Не руш! Ти хто? Назви себе!“
    — Проте на станцiю краще не потикатися, — зазначила я. — Поза сумнiвом, її центральний комп’ютер запроґрамовано на iдентифiкацiю особи.
    — Його можна перепроґрамувати.
    — Ти впевнений?
    — Бiльш нiж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тiльки для цього потрiбно задiяти нуль-зв’язок.
    — А вiдповiдно, активувати портал. Це ризиковано.
    — Не дуже. Я вже казав, що тут нiкого немає. Якби хтось був, давно озвався б.
    — I все одно поки утримаємося, — твердо вирiшила я.
    Потiм ми полетiли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кiлька виткiв. Бiльша частина її поверхнi була незаймана цивiлiзацiєю, але подекуди виднiлися слiди розумової дiяльностi — кар’єри, шахти, бурильнi свердловини, рiзноманiтнi споруди з виблискуючого на сонцi металу, вочевидь гiрничо-переробнi заводи, злiтнi смуги для транспортних лiтакiв. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортовi детектори зареєстрували, що вiд бiльшостi споруд iдуть радiосиґнали, а комп’ютер розпiзнав у них iнструкцiї для саморушних кiбернетичних пристроїв — роботiв. Двiчi в поле зору потрапляли й самi роботи: спочатку бриґада здiйснювала обхiд кар’єру, а потiм розчищала злiтну смугу вiд снiгових заносiв.
    I лише в одному мiсцi, на схiдному краю великого пiвнiчного материка, знаходилось щось, умовно схоже на мiсто. Умовно, оскiльки його житлова частина, що складалася з пiвтори сотнi красивих затишних особнякiв, була непропорцiйно мала порiвняно зi значним промисловим сектором, який, крiм усього iншого, включав величезнi анґари кораблебудiвної верфi, розташованої поряд зi злiтним полем космодрому.
    По всьому мiсту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, пiдтримуючи в ньому порядок. Людей нiде не було видно.
    — I як це пояснити? — нарештi не втрималася я.
    — Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навiщо знадобилася ця база i хто її створив, а про долю її персоналу.
    — Ну?
    — Вейдер, Аня й iншi — дiти тутешнiх працiвникiв.
    — Гм-м... — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?
    — Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь пiдземному бункерi. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет i забезпечили всiм необхiдним для iснування.
    — Навiщо?
    — Хтозна. Мабуть, чогось не подiлили. Хоч там як, а Вейдер i його друзi дуже озлобленi проти дорослих.
    Валько задумався.
    — Схоже, нам не обiйтися без посадки на планету.
    — Нi, — сказала я. — Краще вже зайнятися станцiєю.
    — Станцiєю так станцiєю, — погодився Валько. Вiн явно розраховував на таку вiдповiдь, пропонуючи висадку на планету. — Та спершу огляньмо той корабель. Щось вiн муляє менi очi.
    Дотримуючись усiх запобiжних заходiв, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висiв на орбiтi. На вигляд вiн був надзвичайно великий, бiльший вiд важкого крейсера, але при ближньому оглядi виявилося, що мало не на дев’яносто вiдсоткiв складається з ходової частини та паливних бакiв.
    Ближче до хвоста в його корпусi зяяла величезна дiра, але не пробоїна вiд попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирiзана лазером. Також була вiдсутня добра половина дюз. Тi, що залишилися, свiдчили, що його рушiйною силою була зовсiм не термоядерна тяга.
    — Отакої! — здивувалася я. — У нього iоннi двигуни. Який мотлох!
    — Навiть не мотлох, а справжнiсiнький антикварiат, — уточнив Валько. — Так, так... Ось i маркування. Дуже зблякло вiд часу, але прочитати можна. „Експлорер-13“, здається.
    — „Експлорер“... — повторила я, порпаючись у своїй пам’ятi. — Щось знайоме... Ага, пригадала. Це одна з перших серiй стрибкових кораблiв, здатних проходити канали другого роду... Валько, ти казав, що в бортовiй бiблiотецi є Велика Новоросiйська Енциклопедiя?
    — Не тiльки. Є також „Британiка“, остання редакцiя. Зараз роблю запит.
    Через секунду на екранi з’явилася вiдповiдна енциклопедична стаття. „Експлорер-13“ був спущений зi стапелiв корабельної верфi Титана в 2214 роцi. Пiсля кiлькох випробувальних польотiв визнаний придатним до експлуатацiї. У серединi 2215 року на ньому вирушила науково-дослiдна експедицiя, метою якої було вивчення процесiв, що вiдбуваються в Ґалактичному Ядрi. Цiла когорта широковiдомих у науковому свiтi iмен (досить буде сказати, що начальник експедицiї та його заступник були лауреатами Нобелiвської премiї), високопрофесiйний екiпаж, найдосконалiше за тодiшнiми мiрками устаткування. Кораблю влаштували пишнi проводи, вiн вирушив у полiт, i вiдтодi про нього не було жодних звiсток. Як це часто траплялося в першi столiття космiчних подорожей, „Експлорер-13“ безслiдно згинув у глибинах Всесвiту.
    До статтi додавався вiдеозапис вiдльоту корабля, а також колективний знiмок усiх двадцяти шести вчених — членiв дослiдницької ґрупи. Мою увагу вiдразу привернув сивочолий вiсiмдесятирiчний чоловiк, очевидно, керiвник експедицiї, доктор Джеймс Ф. Шепард. Вiн менi когось нагадував. Але кого?...
    — Ба! — вигукнув Олег, який також розглядав цей знiмок. — Очам своїм не вiрю...
    — Що там? — поцiкавилася я.
    — Той хлопець злiва. Наймолодший iз них. Ну, викапаний Iгор Федотов, тiльки рокiв на десять старший.
    — Хто такий Федотов?
    — Один iз Вейдерової компанiї. Я бачив його лише кiлька разiв, але добре запам’ятав. А ось iще... — Олег пiдхопився з крiсла, пiдiйшов до мене й ткнув пальцем у мiй дисплей. — Ця жiнка. Їй би скинути зо два десятки, i буде Аня Корейко.
    — Так, справдi...
    Я викликала з енциклопедiї статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелiвського лауреата з фiзики, який жив у кiнцi XXII — на початку XXIII столiть. У статтi було кiлька знiмкiв, i на одному з них, самому ранньому, фiґурував юнак рокiв двадцяти в унiверситетськiй мантiї бакалавра.
    — Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно вiн!
    У ходi подальших пошукiв ми переконалися, що вiдомий свого часу астробiолоґ Гелена Новакова у молодостi була точною копiєю Анi Корейко, а ще знайшли двiйника Борi Компактова — ним виявився професор Новосибiрського унiверситету Василь Хохолов.
    Що ж до Сашка Кисельова i Юри Ворушинського, то їхнiх двiйникiв не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членiв команди корабля, чиї фото (крiм капiтана Отто Кляйна) в енциклопедiї не розмiстили.
    — Клонування, — констатував Валько. — Цi люди клонували себе. Єдино прийнятний спосiб продовження роду для такої нечисленної ґрупи — природне розмноження призвело б до ґенетичного виродження в наступних поколiннях. Тим паче що серед них було мало жiнок, особливо в репродуктивному вiцi. А Кисельов i Ворушинський, очевидно, клони когось з екiпажу або клони вже дiтей клонiв.
    — Але навiщо? — розгублено запитала я. — Навiщо це знадобилося?
    — Вiдповiдь ми знайдемо або на станцiї, або на планетi. Хоча... Власне, можна пошукати й тут. Вiрнiше, там. — I вiн указав на зависле перед нами громаддя „Експлорера-13“.
    Нашi спроби зв’язатися з кораблем нi до чого не призвели. Вiн уперто мовчав, як розвiдник на допитi. Певно, за минулi сторiччя його бортовi системи, включно зi зв’язком, зламалися. Тодi ще не вмiли будувати кораблi на вiки.
    — А якщо послати туди „крота“? — запропонував Олег.
    „Кротами“ називали невеликих роботiв, якi вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблiв. Як правило, їх використовували для попереднього огляду пiдбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.
    — Гм, непогана iдея. Але спершу дещо перевiримо.
    Задiявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надрiз у носовiй частинi корпусу корабля. Нiякої реакцiї — захиснi системи „Експлорера“ не працювали.
    — Обшивка пробита наскрiзь, — доповiв Валько, звiрившись з показами приладiв зовнiшнього спостереження. — Проте слiдiв витоку повiтря не знайдено. Корабель розгерметизований. Вiн мертвий, Рашель. Мертвiсiнький. Можна надсилати „крота“.



    34

    Керований Вальком „крiт“ рухався порожнiм коридором корабля, а промiнь його мiнiатюрного, але потужного прожектора вихоплював iз темноти голi металевi стiни зi спецiальними скобами й поручнями, призначеними для пересування в невагомостi.
    На початку XXIII столiття люди ще не вмiли створювати штучну ґравiтацiю, тому яруси на „Експлорерi“ були розташованi не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблiв, а впоперек, щоб при запущеному двигунi пiдлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорiєнтувала нас, уже двiчi „крiт“ опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину примiщень корабля й переконалися, що вiн буквально випатраний зсередини — з нього забрали все, що тiльки могли забрати, й залишили хiба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, iз сентиментiв. Хоча, можливо, i з чисто практичних мiркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потiм, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планетi, що обходилося дешевше.
    — Боюся, нiчого ми тут не знайдемо, — видав песимiстичний проґноз Олег. — Вони явно вигребли всю електронiку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю iдею з „кротом“. Ми тiльки час марнуємо.
    — Не марнуємо, — заперечив Валько. — Сподiваюся, дещо таки залишилося.
    — I що ж?
    — Зараз подивимось.
    „Крiт“ нарештi дiстався до головної рубки керування. Її дверi були вiдчиненi, тож не довелося пропалювати в них лазером отвiр. Вiдповiдно до Олегового проґнозу примiщення було абсолютно порожнiм, не залишилося навiть стiйок, до яких крiпилися пульти.
    Проте Валько нiтрохи не засмутився й спрямував „крота“ до лiвої вiд входу стiни.
    — Ага! — докумекала я. — Зрозумiло.
    — Що зрозумiло? — запитав Олег.
    — „Чорнi скринi“. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звiдти виколупувати. А в XXIII сторiччi, якщо не помиляюся, вже iснували кристалiчнi модулi пам’ятi.
    — Не помиляєшся, — пiдтвердив Валько. — Доступ до даних досить повiльний, зате вони можуть зберiгатися вiчно без жодного енерґетичного пiдживлення, не те що на орґанiчних носiях.
    Незабаром „крiт“ знайшов жмуток обривкiв оптоволоконного кабелю, що стирчали зi стiни, i став перебирати окремi жили в пошуках потрiбної.
    — Так, ось вiн. Я не знаю, чи iснувало в тi часи правило скидати в „чорнi ящики“ записи судового журналу, але... Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.
    На великому голоґрафiчному екранi виникло обличчя доктора Шепарда, ще старiше, нiж на передстартовому знiмку, в усякому разi бiльш виснажене.
    — Це останнiй запис у судовому журналi космiчного корабля „Експлорер-13“, — заговорив вiн навдивовижу звучним i твердим голосом. — Його роблю я, Джеймс Френсiс Шепард, доктор фiзичних наук, керiвник мiжнародної дослiдницької експедицiї „Ядро-1“. Капiтан Кляйн i вся команда корабля, за винятком п’яти iнженерiв i трьох медикiв, якi приєдналися до нас, заарештованi. Можливо, дехто з арештованих i подiляє нашу позицiю, проте ними керує обов’язок, який велить їм повернутися на батькiвщину й повiдомити про наше вiдкриття. А ми не маємо права цього допустити: людство ще не готове прийняти знання, що на багато тисячолiть випереджають сучасний рiвень розвитку науки. Люди тiльки недавно вийшли в космос, вони роблять лише першi кроки по Ґалактицi, й було б фатальною помилкою пiднести їм на тарiлочцi все, до чого вони так прагнуть, що так жадають пiзнати. Це призведе до застою та деградацiї суспiльства, позбавить його будь-якої мотивацiї до подальшого розвитку, боротьби, пошуку. У наших суперечках капiтан Кляйн часто наводив як приклад альвiв, якi швидко засвоюють усi досягнення земної цивiлiзацiї i навiть не думають деградувати. Та аналоґiї — небезпечна рiч, часто вони грiшать хибними висновками. У альвiв є ми, люди, а ми дiлимося з ними не тiльки своїми знаннями, а й проблемами, непiзнаними таємницями, нерозкритими загадками. Так, вони дивляться на нас знизу вгору, проте ми для них не всесильнi та всезнаючi боги, а лише старшi брати по розуму, якi можуть багато, але далеко не все. Зовсiм iнша ситуацiя зi знаннями, що їх ми отримали тут, на Хейнi. Це чистi знання, без суспiльства, без культури, що породили їх. Нам нi на кого рiвнятися, нiкого наздоганяти. Нашим ученим знадобляться столiття, щоб розiбрати завали цих неземних знань i систематизувати їх, лише тодi ми побачимо свiтло в кiнцi тунелю — новi таємницi, новi загадки, новi проблеми, якi нам належить розв’язати вже власним розумом. А на той час суспiльство остаточно загрузне в гедонiзмi й декадентствi. Iснуючи на всьому дармовому, отримуючи все готовеньке й не докладаючи до цього анiнайменших зусиль, воно позбудеться стимулу до розвитку й самовдосконалення. Та й наступнi поколiння вчених виродяться, перетворившись iз шукачiв iстини, мислителiв i дослiдникiв на одвiчних школярiв, якi старанно пiзнають таємницi природи за готовими пiдручниками.
    Шепард зробив паузу, щоб прокашлятися. А Олег пробурмотiв:
    — Вiн висловлюється просто як Вейдер. Хоча й говорить анґлiйською, але в такiй же менторськiй, повчальнiй манерi, нiби проголошує незаперечнi iстини.
    — Водночас, — вiв далi Шепард, — цi знання становлять величезну цiннiсть, аби їх просто знищити. Тому ми ухвалили рiшення: залишитися тут i оберiгати їх, аж поки людство у своєму розвитковi досягне того рiвня, коли зможе сприйняти їх без катастрофiчних для себе наслiдкiв. Наша ґрупа надто мала, тому нам доведеться вдатися до клонування. Лише чверть iз нас — жiнки, тому їхнi доньки-клони будуть трiйнi. Нашi клонованi нащадки зможуть дозволити собi два або три природнi репродукцiйнi цикли, але не бiльше. Цього буде достатньо, щоб усунути диспропорцiю мiж чоловiками та жiнками. Ми ще не знаємо, що робити з арештованими членами команди. Думку про вбивство ми вiдкидаємо з етичних мiркувань, людське життя для нас священне. Але було б жорстоко приректи їх на довiчне ув’язнення — вони не виннi в тому, що почуття обов’язку в них переважує здоровий глузд. Утiм, на цей рахунок є деякi мiркування, однак їхня реалiзацiя вимагає певного часу. — Доктор зробив паузу. — Це, мабуть, усе. Iз цiєї митi „Експлорер-13“ припиняє своє iснування як космiчний корабель. А попереду в нас i наших нащадкiв багато довгих столiть напруженої працi.
    Коли екран згас, ми цiлу хвилину просидiли мовчки. Нарештi Валько вичавив iз себе:
    — Щоб я здох! Щоб я здох...
    За його командою, „крiт“ проник глибше в пам’ять „чорного ящика“ й став передавати записи бортового журналу вiд самого початку. Попервах ми проглядали їх фраґментарно, вибираючи лише найголовнiше.
    Вiдлiт. Довгий шлях до центру Ґалактики. Наближення до околиць Ядра — спостереження, дослiдження, вiдкриття. Потiм сталася катастрофа: раптовий викид сонячної речовини, поспiшна втеча через найближчий канал другого роду i вихiд до зорi, вiддаленої вiд Ґалактики бiльш нiж на сто кiлопарсекiв.
    Шок вiд такої величезної вiдстанi. Шок вiд швидкостi, з якою летiла зоря. Ходова частина „Експлорера“ була пошкоджена — i просто диво, що ґенератор змiг протягти призначений час у гiперпросторi. Долетiв корабель уже на останньому видиху й тепер потребував серйозного ремонту.
    Поки тривали ремонтнi роботи, вченi займалися дослiдженням системи. Це ж бо не жарт — гостя з далекої ґалактики. Особливу увагу привернула друга вiд зорi планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугiльного перiоду.
    I тут — приголомшливе вiдкриття. Пiд час ґеосканування планетарної кори у нижнiх шарах протерозою, пiд тим мiсцем, де зараз розташоване єдине на планетi мiсто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослiдницька станцiя, залишена на планетi понад два мiльярди рокiв тому представниками стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї. Незважаючи на прiрву часу, що роздiляла нашi епохи, станцiя майже не постраждала. Вона продовжувала справно функцiонувати й була напхана такими передовими технолоґiями, що навiть не снилися людству. У процесi подальшого вивчення знахiдки було встановлено ще один вражаючий факт — творцi бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens i були ґенетично сумiснi з нами.
    — Господи!.. — приголомшено прошепотiв Олег. — Подумати лишень: десь там, далеко, за сотнi мiльйонiв парсекiв вiд нас, живуть такi ж люди, як i ми.
    — Навряд чи такi самi, — заперечив Валько. — Якщо вони ще iснують, то... Нi, ми просто не в змозi уявити, на кого вони перетворилися за два мiльярди рокiв. Адже еволюцiя не стоїть на мiсцi. — Вiн мерзлякувато зiщулився. — Особисто я не хотiв би з ними зустрiтися. Нiзащо.
    Цiєї митi бортовий комп’ютер здiйняв тривогу, сповiщаючи про вiдкриття каналу. На екранi негайно виникло збiльшене зображення дром-зони, у центрi якої дедалi яскравiше розгорявся блакитний вогник.
    Прилади стеження станцiї, що охороняла дром-зону, також вiдреаґували на це: за п’ять кiлометрiв вiд щойно виниклої горловини каналу заклубочилася бiла хмара, в якiй нашi детектори тут-таки розпiзнали стазис-поле.
    — А от i господарi навiдалися, — промовив Олег. — Охоронцi стародавнiх знань...
    — Повна боєготовнiсть! — скомандувала я, вiдводячи корабель вiд „Експлорера“ i розвертаючи його носом до дром-зони. — Перейти на режим радiомовчання. Приспати „крота“.
    — Є радiомовчання, мем, — вiдзвiтував Валько. — „Крота“ приспано.
    Як не дивно, в його голосi не вчувалося напруження. Здавалося, вiн не розумiв усiєї серйозностi ситуацiї, не розумiв, що тепер ми в пастцi...
    — Ти мав рацiю, — сказала я. — Мав рацiю, коли пропонував зайнятися станцiєю. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.
    — Я передбачив, — спокiйно вiдповiв Валько. — I настояв би на своєму, якби ще ранiше не вжив певних заходiв. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.
    Горловина каналу вже повнiстю вiдкрилася, от-от iз неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарi системи, а випадковi гостi? Нi, це було б надто вже неймовiрно.
    Мiж горловиною i хмарою промайнуло щось ледь помiтне для ока. Я нiчого як слiд не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тiй швидкостi, з якою дром-зона рухалася вiдносно зорi, для проходження п’яти кiлометрiв знадобилося лише чверть секунди.
    — Отак! — самовдоволено мовив Валько. — Маєте.
    Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кiлометрового дiаметра, вона набула iдеальної сферичної форми й стала повiльно дрейфувати до двох таких самих згусткiв стазис-поля, що висiли у просторi неподалiк вiд станцiї.
    — Згадав! — раптом вигукнув Олег. — Ти помiняв пароль!
    Тепер я теж пригадала: перед самим завершенням сеансу нуль-зв’язку було повiдомлення „Пароль змiнено“, але я, радiючи вимкненню стазис-поля, зовсiм не надала цьому значення.
    — Валько, ти просто золотце! Як тобi вдалося?
    — Та, власне, нiяк. Просто на завершення я надiслав команду змiнити пароль. Про всяк випадок. Не думав, що вона спрацює, але станцiйний комп’ютер послухався мене. Мiж iншим, Рашель, ти розумiєш, що зараз сталося? Ми щойно отримали цiлковите вiдпущення грiхiв.
    — У якому значеннi?
    — У найпрямiшому. Як ти думаєш, навiщо прилетiв сюди той корабель? Ясна рiч, щоб забезпечити додатковий захист системи й напевно помiняти пароль. Ми випередили його лише тому, що нiхто не очiкував вiд нас такої спритностi. Якби ми вирушили в штаб, там би, безумовно, вивудили з пам’ятi комп’ютера згадку про Хейну й знайшли б в енциклопедiї пароль. Але тодi було б уже пiзно, система стала б недоступною для нас. А так ми, як написано в статутi, проявили розумну iнiцiативу.
    — А Вейдер i компанiя, — з усмiшкою додав Олег, — пошилися в дурнi.
    — Iстинна правда. Тепер цей наднадiйний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобiв нейтралiзацiї стазис-поля у своєму розпорядженнi не мають, а отже, не вмiють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щiлинка, крiзь яку вони можуть прослизнути... О, чорт! Я iдiот! Рашель, не роби нiчого, не заважай менi. Я зараз.
    Вiдкинувшись на спинку крiсла, Валько заплющив очi й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повiдомлення:
    „Активацiя нуль-порталу...“
    Пройшло секунд двадцять. Нарештi:
    „Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс...“
    Через двi хвилини Валько розплющив очi й подивився на мене. У його поглядi виразно вiдчувалося полегшення.
    — Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летiв на тому кораблi?
    — I хто ж?
    — Нашi добрi знайомi, Корейко й Кисельов. Аня, кмiтлива дiвчина, вiдразу збагнула, в чому рiч, i вчасно телепортувалася на станцiю. Сашко трохи спiзнився — надiслав запит, а вiдповiдi отримати вже не встиг i разом з кораблем потрапив у стазис.
    — А що Аня?
    — Центральний комп’ютер упiзнав її, та оскiльки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестовi запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралiзувати її. — Валько трохи iстерично розсмiявся. — Щось останнiм часом їй дуже не щастить з паралiзаторами.



    35

    Пiсля пiвторагодинного спiлкування по нуль-зв’язку з центральним комп’ютером станцiї Валько визнав свою часткову поразку.
    — Не вдається цiлком пiдпорядкувати його, — скрушно повiдомив вiн. — Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсiм нi. З паролем вiн визнає мене своїм господарем i слухається моїх наказiв. Але в ядро системи закладено масу iнструкцiй i алгоритмiв, якi мiй iмплант не розумiє. Тут, на кораблi, вони чiтко дотримуються наших стандартiв, але станцiйний комп’ютер не повнiстю їм вiдповiдає. Щоб розiбратися в усьому, потрiбно багато часу.
    — Отже, ми поки не можемо висадитися на станцiю? — запитала я.
    — Загалом можемо. Але обережно.
    — Звучить не надто обнадiйливо. Тодi краще не ризикувати.
    — Та нi, ти неправильно зрозумiла. Жодного ризику. Просто... можуть бути сюрпризи.
    — От-т, — кивнула я. — Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємнi. — Я задумалася. — Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станцiї... Це ж безпечно?
    — Цiлком. Корабель для станцiї свiй.
    — От i гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт i заберемо звiдти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут i будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.
    — Щоб забрати Аню, не треба нiкуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось i заберемо.
    — Чудово, — сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зi станцiєю. — Сподiваюся, ти подбав про те, щоб така iсторiя не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.
    — Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати iнформацiю про колишнiх господарiв станцiї. Тепер комп’ютер вважатиме їх стороннiми й не дозволить телепортуватися.
    — А як щодо планети? Там теж повиннi бути нуль-портали.
    — Так, є. Але всi трансляцiї здiйснюються через станцiйний портал. Отож не переймайся — шлях для Аниних товаришiв вiдрiзаний. До речi, їхнє нове пришестя очiкується не скоро.
    — Чому ти такий упевнений?
    — Бо вони чекатимуть на повернення Анi з Сашком. А я тут запитав станцiйний комп’ютер, i виявилося, що вiн добре поiнформований про релятивiстськi ефекти при проходженнi каналiв. Хейна рухається... Мiж iншим, я дiзнався, що означає слово „хейна“. З мови тiєї стародавньої цивiлiзацiї воно перекладається як „зоря“.
    — Дуже корисна iнформацiя, дякуємо, — кивнула я. — Але ти хотiв щось сказати про релятивiстськi ефекти.
    — Вiдносно нашої Ґалактики Хейна рухається зi швидкiстю, що дорiвнює майже половинi вiд свiтлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гiперпереходу збiльшується. Насправдi ми провели в затяжному стрибку не вiсiмнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть iще як мiнiмум три днi, а може, й усi чотири. I лише потiм надiшлють наступний корабель — якщо взагалi надiшлють. Судячи з даних станцiйного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна — дев’ятнадцять хлопцiв i стiльки ж дiвчат, усi приблизно нашого вiку. Тому вони нiкого не залишили охороняти свою головну базу — у них кожна людина на рахунку.
    — А ти не з’ясував, що сталося з iншими?
    — На жаль, жодної конкретної iнформацiї. Просто чотири роки тому списки доступу до всiх систем було змiнено, точнiше скорочено, — з трьох сотень людей до тридцяти восьми. I бiльше нiчого. Але суть подiй зрозумiла: ґрупа клонiв-пiдлiткiв учинили заколот i встановили контроль над системою Хейни.
    — А потiм вирiшили захопити владу на Новоросiї, — додав Олег. — I схоже, їм це вдалося...
    Стиковка зi станцiєю пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманськiй рубцi, щоб вiн нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт ґравiплатформу з паралiзованою Анею Корейко. На нiй була така ж синя форма, як на менi, тiльки iз зiрками в петлицях.
    — Контр-адмiрал ВКФ Новоросiї, — проказав Олег без тiнi iронiї. — I все це цiлком серйозно. Флот справдi iснує, i тепер ми знаємо, звiдки вiн узявся. А я, сам того не пiдозрюючи, служив у ньому на посадi командира крила й мав звання капiтана другого ранґу. Вейдерова вiртуальнiсть не була грою — ми тренувалися керувати справжнiми кораблями.
    — Боюся, твоє iм’я вже викреслено зi спискiв особового складу, — зазначила я. — Шкодуєш, що так сталося?
    — Я б покривив душею, якби сказав, що нi. Але я нi в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технолоґiї стародавньої цивiлiзацiї не можуть бути монополiєю жменьки обраних, вони мають належати всiм людям. Якби Вейдер i його соратники вiдразу вступили в контакт з керiвництвом Спiвдружностi, то Новоросiя й iншi людськi планети були б уже вiльнi.
    — Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?
    — Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи вiн був беззаперечно правий. Але зараз ситуацiя змiнилася. — Олег на секунду замислився. — Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодiють Терра-Ґаллiя i Земля. Доступ до неї повиннi мати всi людськi планети, без їхнього подiлу на сильних i слабких.
    — Ну, щодо цього не переживай, — вiдповiла я. — Як ти думаєш, хто тут справжнiй господар становища?
    — Звiсно, Валько.
    — Ото ж бо. А вiн не ґаллiєць i не землянин, вiн — славонець. Тож про це не турбуйся.
    Ми вирiшили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в однiй iз житлових кают у кормовiй частинi третього ярусу.
    — Нехай поспить, — сказала я, коли ми йшли назад по коридору. — А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марi. Напевно, там, де й своїх старших товаришiв.
    Несподiвано Олег зупинився.
    — Не думаю, що твiй батько з ними. Здається, я все зрозумiв.
    — Що зрозумiв?
    Вiдповiсти вiн не встиг, оскiльки з найближчого iнтеркому пролунав Вальковий голос:
    — Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.
    — У чому рiч? — запитала я.
    — Маленька необережнiсть. Я тут продовжував спiлкуватися зi станцiйним комп’ютером i випадково вiддав йому команду перекрити подачу енерґiї до двох iз трьох стазис-кластерiв... Ну, я маю на увазi тi сферичнi згустки стазис-поля. I тепер не знаю, що робити, — вiдновлювати дiю поля чи нi.
    — От халепа! — вигукнула я й побiгла нагору сходами. — Там же можуть бути кораблi чужинцiв.
    — Не думаю, — заперечив Олег, що припустив слiдом. — Якщо я правильно здогадався, то нiяких чужинцiв немає.
    Коли ми увiрвалися в рубку, Валько вказав на екран бiчного огляду. Тепер там виднiлася лише одна бiляста куля, а на мiсцi двох iнших висiли у просторi два великi металевi цилiндри зi стикувальними гнiздами на торцях. За своєю конструкцiєю вони нагадували аварiйнi ря тувальнi капсули з великих пасажирських кораблiв.
    — Здається, цi штуковини не становлять для нас загрози, — сказав Валько. — Тому я взяв на себе смiливiсть не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.
    — Усе ясно, — мовила я, вiдчуваючи, як у менi закипає гнiв. — Нiякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свiдомо. За моєї вiдсутностi вирiшив подивитися, що там. Так?
    Валько iз вдаваним каяттям кивнув.
    — Винен, командире. Я заслуговую на покарання.
    — Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анiнайменшого уявлення про дисциплiну.
    — Хай так. Зате я позбавив нас довгих i безплiдних дискусiй, вiдкривати стазис-кластери чи нi. Все одно ми вирiшили б їх вiдкрити.
    Олег розчаровано зiтхнув.
    — А я думав, що першим здогадався...
    Я запитливо глянула на нього.
    — Про що?
    — Про те, що в системi Хейни не було випадкових вiдвiдувачiв. Руку дам на вiдсiч, що в однiй iз цих капсул перебувають члени команди „Експлорера“, а в iншiй — старшi товаришi Вейдера, Анi й усiєї їхньої компанiї.
    — Саме так, — пiдтвердив Валько. — Причому першi — нашi союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боцi... До речi, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним ґравiтацiйним рушiєм.
    — Чорт! Що це означає?
    — Думаю, нашi друзяки пiдстрахувалися на випадок своєї загибелi. Вони не хотiли, щоб їхнi товаришi назавжди залишилися в стазисi, — проґрама комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто рокiв i вiдновлення прав доступу для всiх полонених. Ну а рушiй дозволяє їм пiдiйти до станцiї й зiстикуватися з нею. Але переживати нiчого — права доступу не вiдновлено, тож їх перестрiляють бортовi паралiзатори. Зачекаємо?
    — Нi, чекати не будемо, — рiшуче заявила я. — Якщо в капсули є рушiй, то має бути й система зв’язку. Надiшли їм попередження, щоб вони зупинилися, iнакше ми вiдкриємо вогонь на знищення.
    Валько сперечатися не став.
    — Слухаюсь, командире! Надсилаю радiоґраму на всiх доступних частотах.
    Через пiвхвилини капсула почала пригальмовувати.
    — Отримано запит на встановлення аудiовiзуального зв’язку, — доповiв Валько.
    — Встановити зв’язок, — вiддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. — Зображення — на головний екран. Камери — на капiтана.
    — Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.
    На великому екранi з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда — але в дещо молодшiй версiї. На вигляд йому було рокiв шiстдесят, не бiльше.
    Шепард-клон змiряв мене пильним поглядом, потiм подивився трохи вбiк — Олег також потрапив у об’єктив вiдеокамери.
    — Хто ви? — пролунав уже знайомий нам звучний голос. — Дiти наших бунтiвних братiв i сестер?
    — Нi, сер, — вiдповiла я. — Вашi брати та сестри лише нашi однолiтки. А ми прийшли повiдомити вам, що ваша мiсiя в системi Хейни закiнчилася. Вiдтепер тi знання, якi ви охороняли понад тисячу рокiв, є надбанням цiлого людства.


    СТЕФАН:НА ЗЕМЛI, В ПОВIТРI, В КОСМОСI...


    36

    На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополуднi, дверi нашої каюти нарештi вiдчинились i на порозi з’явилася постать у бiлому адмiральському мундирi з трьома зiрками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої митi стримався, оскiльки цим тризоряним адмiралом виявився Юрiй Ворушинський.
    — А могли б i честь вiддати, — сказав вiн iз нотками незадоволення в голосi. — До вашого вiдома, я ношу цей мундир на цiлком законних пiдставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї.
    — I великий у вас флот, адмiрале? — чемно поцiкавилася Анн-Марi.
    — У кiлькiсному вимiрi не дуже. Але, повiрте, вiн цiлком боєздатний.
    — Вiримо, — кивнув я. — Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвiйську бриґаду... До речi, якого дiдька ви передали альвам странґлетнi запали?
    Ворушинський скривився.
    — Це була самовiльна витiвка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу... — Юрiй стиха зiтхнув, а потiм вказав на дверi. — Прошу вас, коммодоре, фреґат-капiтане. Ходiмо зi мною.
    Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язницi й попрямували широким коридором, уздовж стiн якого вишикувалися дверi кают, судячи з вiдстанi мiж ними — двокiмнатних, як i та, де нас утримували. Це скидалося на житловий вiдсiк для старшого командного складу на лiнкорi або космiчнiй станцiї.
    Коли ми наблизилися до лiфтiв, повз нас пробiгли хлопець i дiвчина рокiв шiстнадцяти в робочих комбiнезонах з емблемами iнженерної служби на рукавах. На ходу вони невмiло, але старанно вiдсалютували своєму головнокомандувачевi.
    — Нашi рекрути, — пояснив Ворушинський. — Уже понад тиждень викладачi всiх новоросiйських шкiл з технiчним, фiзико-математичним i медичним нахилом стоять на вухах — безслiдно зникли їхнi найкращi учнi-старшокласники. Нам довелося дiяти в авральному порядку — через вас i особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми нi в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свiй обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони вiд самого початку були незадоволенi повiльним розвитком подiй, от i вирiшили прискорити їх, пiдсунувши альвам странґлетнi запали. Їм навiть на думку не спадало, що у вiдповiдь ґаббари можуть завдати удару не лише по альвiйських, а й по людських планетах. На щастя, обiйшлося без жертв.
    Ми увiйшли до кабiни лiфта, i я, оцiнивши по табло кiлькiсть ярусiв, з повагою промовив:
    — О, вражає!
    — Лiнкор „Святий Георгiй“, флаґман нашого флоту, — сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. — Гадаю, навiть Терра-Ґаллiя вiд такого не вiдмовилася б. От тiльки з особовим складом у нас великi проблеми. Нам би не зашкодили кiлька мiсяцiв царювання Павла, протягом яких ми могли б... А втiм, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблiв — легкi крейсери та корвети.
    — М-м.. — протягла Анн-Марi. — Якщо ми дивилися телепередачi у прямiй трансляцiї, то цей корабель перебуває в локальному просторi Новоросiї.
    — Ваш засновок хибний, капiтане. Пряму трансляцiю ви могли б дивитися i в сусiднiх системах. Але висновок правильний. Зараз ми знаходимося всього за п’ятдесят п’ять астрономiчних одиниць вiд Хорса, в напрямку перпендикулярному до площини еклiптики.
    — Але як вам вдалося непомiтно протягти таку махину через контрольовану чужинцями дром-зону? — з подивом запитав я. — Не тут же ви її побудували.
    — Не тут, звiсно. Але й через мiсцеву дром-зону теж не протягали. Ми перегнали лiнкор у звичайному просторi вiд Проксими. А разом з ним летiли й усi кораблi Першої ескадри, на яку покладено найважче завдання — атака на чужинцiв з тилу, прорив орбiтальної блокади Новоросiї.
    Кажучи про Проксиму, вiн, певна рiч, мав на увазi не зорю iз земного сузiр’я Центавра, а Проксиму Хорса, розташовану на вiдстанi двох з половиною свiтлових рокiв звiдси. У перекладi з латини „проксима“ означає „найближча“, тому в Ґалактицi було кiлькасот зiрок з такою назвою, розташованих поблизу населених систем.
    — I скiльки ж часу на це знадобилося?
    — Менше трьох рокiв. Точнiше, два роки й одинадцять мiсяцiв.
    — Бути цього не може!
    Юрiй байдуже знизав плечима:
    — Думайте, як вам завгодно. А якщо я скажу, що протягом усього польоту ми дистанцiйно керували кораблями, то ви й поготiв не повiрите. Проте так воно й було.
    Я пильно подивився йому в очi.
    — Хто ви такi, хай вам чорт? Звiдки ви взялися?
    Вiн вiдповiв менi непроникним поглядом.
    — Це не має значення, сер. Головне, що ми є.
    Вийшовши з лiфта, ми покрокували коридором у напрямку, протилежному до того, куди вказували червонi стрiлки на стiнах з написом „ГОЛОВНА РУБКА, КОМАНДНИЙ ЦЕНТР“. Дорогою нам зустрiлося кiлька хлопцiв в офiцерських мундирах. За iншої ситуацiї я б, напевно, iронiчно посмiхнувся, побачивши сiмнадцятирiчного хлопчака з погонами капiтана другого ранґу, але зараз менi було не до смiху. Все це вiдбувалося всерйоз — у Новоросiї була армiя, що цiлком складалася з пiдлiткiв; боєздатна армiя, яка готувалася завдати удару по чужинцях...
    Нарештi ми дiсталися до кают-компанiї верхнього ярусу, де перебувало близько двох десяткiв молодих людей. Усi вони, за винятком одного, при нашiй появi вiддали честь, i всi, крiм того ж таки одного, виявилися моїми пiдопiчними, з якими я пiвтора мiсяцi тому прибув на Новоросiю. Змiрявши хлопцiв i дiвчат швидким, але уважним поглядом, я переконався, що серед них вiдсутнi лише Рашель з Вальком, а решта всi, зокрема й Естер, були тут.
    Згаданим вище винятком був цар Павло VIII власною персоною. Вiн пiдiйшов до нас i привiтався:
    — Добридень, коммодоре Матусевич, капiтане Прентан.
    — Здрастуйте, ваша величносте, — вiдповiв я, потискаючи йому руку. Потiм знову глянув на хлопцiв i дiвчат, що й досi стояли, витягшись у струнку: — Вiльно, кадети. Ну що, теж попалися? А де ви загубили своїх командирiв?
    — Їхнiм командирам вдалося втекти, — сказав Павло. — I, мiж iншим, вони викрали один iз наших ескадрених флаґманiв.
    — От молодцi! — схвально вiдгукнулася Анн-Марi.
    — Атож, молодцi, — погодився юний цар. — Шкода, що вони не з нами. Їхня допомога нам не завадила б. До речi, про допомогу, коммодоре. Адмiрал Ворушинський хоче звернутися до вас з проханням.
    — Я слухаю.
    — Це стосовно вашої ґрупи, сер, — узяв слово Юрiй. — Як я вам уже казав, у нас сутужно з кадрами, особливо це стосується командного складу. Пiлоти, iнженери, артилеристи та зв’язкiвцi також важливi, але на Новоросiї не бракує хлопцiв i дiвчат, якi днями просиджують у кiберпросторi, граючи в космiчнi iгри. А от з лiдерами, з командирами ситуацiя склалася майже критична — ми не встигли пiдготувати достатню їх кiлькiсть. I тут нам стали б у пригодi вашi пiдлеглi. Готуючись до вiйськової служби, вони протягом кiлькох рокiв вивчали технiку пiлотування й навiґацiю, займалися на тренажерах, дехто з них навiть здiйснював пробнi польоти на справжнiх кораблях. А останнього тижня вони мали нагоду практикуватися на наших симуляторах i вже цiлком освоїлися з особливостями конструкцiї кораблiв новоросiйського флоту. Та що найголовнiше — вони мають командирську жилку й чiтке уявлення про вiйськову дисциплiну. Ми готовi вiддати пiд їхнє командування кораблi, у нас цього добра вистачає, проте... — Ворушинський зробив паузу. — Усе впирається в ту саму вiйськову дисциплiну. Прямо вони менi цього не кажуть, але я бачу, що сумнiваються — чи не вчиняють вони чогось протизаконного. Гадаю, ваша згода як старшого офiцера знiме з них тягар сумнiвiв.
    Очi моїх пiдопiчних аж палали, i я чудово розумiв їхнi почуття. Колись я був такий же молодий i теж мрiяв керувати космiчним кораблем. Менi довелося мрiяти до тридцяти шести рокiв...
    — А ви, фреґат-капiтане? — запитав я у Анн-Марi. — Що ви про це думаєте?
    — А що тут думати, сер? — питанням на питання вiдповiла вона. — Хiба ви можете їм заборонити?
    — Так, певна рiч. — Я повернувся до своїх пiдопiчних. — Панове кадети... ех, чорт, хлопчики й дiвчатка. Робiть так, як вважаєте за потрiбне, а всю вiдповiдальнiсть я беру на себе. Бог вам у помiч.
    Їхнi обличчя радiсно засяяли. Ворушинський офiцiйно подякував менi за спiвпрацю, потiм звернувся до своїх нових пiдлеглих:
    — Панове офiцери, з вiдома вашого начальства ви тимчасово переведенi в пiдпорядкування Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї. Накази про присвоєння вам капiтанських звань уже пiдписанi й негайно набувають чинностi. А зараз кроком руш до сьомого порталу для посадки на свої кораблi. Екiпажi вас уже чекають.
    Хлопцi та дiвчата мало не галопом помчали до виходу, за ними пiшов i Ворушинський. У каюткомпанiї, крiм нас i Павла, залишилася тiльки Естер, яка несмiливо пiдступила до мене i промовила:
    — Сер, я... я мушу подати у вiдставку.
    — Так, я розумiю.
    — Ви не заперечуєте?
    — Не заперечую. Втiм, я не певен, що маю право прийняти твою вiдставку, але... гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобi щастя, дiвчинко. Менi було приємно працювати з тобою.
    — Менi також, сер. Дякую за все. — Естер пiдiйшла до Павла i взяла його за руку. — Ну, менi час... Тiльки не треба знову вiдраджувати. Я мушу.
    Павло мовчки обiйняв її. Естер поклала голову на його плече, а вiн нiжно гладив її розкiшне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що менi стало нiяково.
    Нарештi Естер вивiльнилася з обiймiв свого царственого нареченого i, пристрасно прошепотiвши: „Я повернуся, обов’язково...“ — вибiгла з кают-компанiї. Павло провiв її довгим поглядом i сумно промовив:
    — Я не хотiв її вiдпускати, але не мiг не вiдпустити. Вона б нiколи менi цього не пробачила.
    — Ваша величносте... — почав був я, але вiн перебив мене:
    — Просто Павло.
    — Добре, Павле. Я сподiваюся, ви знаєте, що робите.
    — Я теж на це сподiваюся, коммодоре. Але в будь-якому разi вибору не маю. Однак не вважайте мене марiонеткою в руках Вейдерової компанiї. Тиждень тому, пiсля викрадення батька, вони вiдкрили менi свої карти, i я вiдразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирiшується доля моєї країни, не час для дрiб’язкових образ.
    — Але до чого цi дитячi iгри? — запитала Анн-Марi. — Що за вперте бажання — звiльнити планету силами одних пiдлiткiв?
    — А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотiли. Нашi ж дорослi — це люди, якi звикли жити в неволi, серед них багато зрадникiв, узяти хоча б мого дядька. Тi, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшеннi сноби, коли йдеться про їхнiй вiк. Для них ми малолiтки, нездатнi нi на що серйозне. Подумайте самi, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати орґанiзацiю не зi школярiв, а зi студентiв? Насамперед вони спробували б перехопити лiдерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирiчнi пiдлiтки. У результатi все закiнчилося б розколом, заздрiстю, ворожнечею i, як наслiдок, викриттям. Ви згоднi зi мною?
    — Ну... мабуть, — вiдповiла Анн-Марi, а я промовчав.
    — Вейдер мав план, — продовжував Павло, — останньої митi, оце саме зараз, залучити до справи старшокурсникiв i випускникiв льотних училищ. Але ми вiд нього вiдмовилися. На прикладi уряду та полiцiї переконалися, що з цього нiчого доброго не вийде. Спочатку я призначив на бiльшiсть мiнiстерських посад молодих людей, якi нещодавно отримали унiверситетськi дипломи. Вони лише на кiлька рокiв старшi вiд Вейдера, проте поводилися щодо нього вкрай нахабно й зухвало, дарма що вiн розумнiший вiд усiх них разом узятих. Те ж саме було i в полiцiї, тож позавчора менi довелося помiняти цих вискочок на старих досвiдчених урядовцiв, якi терпимiше ставляться до вiку своїх начальникiв — почасти тому, що визнали їх розум i компетентнiсть, а частково через звичку в усьому коритися государевiй волi. А щодо курсантiв-льотчикiв, то вони, щойно ставши капiтанами, вiдразу уявили б себе бувалими космiчними вовками, найкращими, найдосвiдченiшими бiйцями, неперевершеними стратеґами й тактиками, i оспорювали б кожен наказ командирiв — на їхню думку, шмаркачiв. Тому нехай дорослi б’ються на планетi, а в космосi ми обiйдемося без них... До речi, можете не завдавати собi клопоту, пропонуючи Ворушинському допомогу, вiн однаково її не прийме. — Павло замовк i подивився на годинника. — А зараз я мушу повертатися на планету, за сорок хвилин розпочинається засiдання уряду. На решту ваших питань вiдповiсть адмiрал Ворушинський. Ви зможете знайти його або в головнiй рубцi, або в командному центрi.
    — Отже, ми вже не полоненi? — запитав я.
    — Уже нi. Тепер ви просто гостi. Можете вважати себе спостерiгачами вiд вашого Об’єднаного Комiтету.
    Вiн рушив до виходу, але Анн-Марi його зупинила.
    — Стривайте, Павле. Ви сказали, що засiдання уряду починається за сорок хвилин. Як же ви встигнете потрапити на планету?
    Юний цар посмiхнувся.
    — Так, зовсiм забув, що ви не в курсi. Вейдер менi казав, що коммодор Матусевич носив на зап’ястку транслятор, але уявлення не мав про його призначення. Рiч у тiм, панове, що в природi iснує таке явище, як ортоґональнi трансляцiї. Вони називаються так тому, що перемiщення в просторi вiдбувається перпендикулярно до осi часу. Тобто миттєво. Iншими словами, це телепортацiя.



    37

    У головнiй рубцi Юрiя Ворушинського не було. Капiтан лiнкора, знайомий вже нам Борис Компактов, сказав, що адмiрал у командному центрi. Скориставшись тим, що нас нiхто не виганяв, ми трохи походили по рубцi, оглядаючи системи керування, аж очманiли вiд швидкостi, з якою корабель мчав до системи, подивувалися кiлькостi бортових запасiв дейтерiю i були вже геть шокованi його сумарною вогневою потужнiстю.
    — Фантастика! — висловив я своє враження, коли ми з Анн-Марi залишили головну рубку. — Менi нiколи не хотiлося командувати великим кораблем. Але якби запропонували такого красеня, я б не встояв.
    — А хто б устояв? — знизала плечима Анн-Марi.
    У просторому командному центрi, крiм Ворушинського, був лише один хлопець у чинi старшого лейтенанта, який сидiв за пультами зв’язку. Сам Юрiй стояв зi стаканом соку посеред примiщення й дивився на величезний, на всю стiну стереоекран iз схематичним зображенням дром-зони у виглядi сфери з сiткою координат. Усерединi сфери було безладно розкидано близько сотнi блакитних цяток — за навiґацiйною термiнолоґiєю, опорнi канали або канали головного прiоритету. Бiльше трьох десяткiв таких каналiв були помiченi золотим ободами, i вiд кожного розходилися червонi лiнiї зi стрiлками на кiнцях, що явно позначали напрямки ударiв. Уважнiше придивившись, я помiтив, що стрiлки поволi рухаються в напрямку до зелених цяток усерединi й за межами сфери, якими, найпевнiше, були помiченi альвiйськi загороджувальнi станцiї. У верхньому правому кутку екрана йшов вiдлiк часу модельованої атаки — зараз хронометр показував 0 годин 17 хвилин, а секунди миготiли зi швидкiстю, яку не сприймало око.
    Помiтивши нас, Юрiй кивнув, мовляв, зачекайте, i вiддав команду прискорити прокрутку сценарiю. Впродовж кiлькох хвилин червонi лiнiї, переломлюючись бiля зелених цяток, пронизали зигзагами всю дром-зону. Вiдлiк часу зупинився на показнику 04:56:00.
    — Планується блiцкриґ? — поцiкавився я.
    — Щось на зразок, — вiдповiв Ворушинський. — За проґнозами комп’ютера, в ходi битви буде знищено близько вiсiмдесяти вiдсоткiв сил противника, дислокованих у районi дром-зони. Це за умови, звичайно, що альви битимуться до кiнця.
    — А вашi втрати?
    — З урахуванням недосвiдченостi екiпажiв, вiд сорока до шiстдесяти кораблiв i нуль людей особового складу. Але це в iдеалi. На жаль, лише в iдеалi.
    Ну, припустiмо, щодо сорока — шiстдесяти кораблiв я йому повiрив. Бо вже в загальних рисах уявляв, яким потужним захистом вони обладнанi, а про озброєння й говорити нiчого — за словами Бориса Компактова, електромаґнiтнi гармати ґарантовано знищували ворога на вiдстанi трьохсот тисяч кiлометрiв, треба лише точно спрямувати пучок ЕМI в цiль. Але нульовi втрати серед особового складу...
    — Якщо гинуть кораблi, — випередила мене Анн-Марi, — то гинуть i екiпажi.
    — Це зовсiм не обов’язково, фреґат-капiтане. Люди можуть катапультуватися.
    — Катапультуватися? — здивовано перепитала вона. — У космос?
    — Нi, сюди, до нас... Ну, звiсно, ви ще не знаєте. Iснує таке явище...
    — ...як ортоґональнi трансляцiї, — пiдхопив я, миттю все зрозумiвши. — Павло нас уже просвiтив. Отже, в разi знищення корабля члени команди переправлятимуться на борт лiнкора?
    — За планом саме так i має бути. Але я боюся, дуже боюся, що деякi хлопцi й дiвчата, всупереч найсуворiшим iнструкцiям, тягнутимуть до останнього, намагаючись урятувати свої кораблi. А в результатi... — Так i не договоривши, вiн прибрав з екрана схему дром-зони, а натомiсть виникла панорама всiяного зорями космосу. — Ви не проти перекусити? Я кажу про справжню їжу, а не про синтетику з харчового автомата. Учора ми призвали на службу учениць кулiнарних шкiл. На жаль, при вiдборi кандидатур нашi хлопцi бiльше керувалися зовнiшнiми даними, нiж оцiнками за фахом. Та загалом вони готують непогано.
    Отримавши нашу згоду, Ворушинський негайно зв’язався з камбузом i замовив три порцiї обiду. Поки ми неквапом дiйшли до адмiральської каюти, там нас уже чекала гарненька дiвчина з вiзком, заставленим рiзними стравами. Швидко й умiло сервiрувавши стiл, вона побажала нам смачного й зникла. Ми заходилися обiдати, i невдовзi я переконався, що слова „готують непогано“ — явне применшення кулiнарних здiбностей школярок. Хоча, можливо, Ворушинський був витонченим гурманом i звик харчуватися всiлякими делiкатесами, приготовленими за особливими рецептами, проте як на мене їжа була просто смачнюща.
    — А знаєте, Юрiю, — озвалася Анн-Марi. — Мене здивувало, що ваш друг Борис Компактов лише капiтан першого ранґу.
    — Чому „лише“? Це звання цiлком вiдповiдає його посадi командира лiнкора. А ви, мабуть, чекали побачити тут цiле сузiр’я адмiралiв, так? Але ми не дiти, фреґат-капiтане, ми не в iграшки граємося. У нашому флотi лише вiсiм адмiралiв: з них один повний — я, один вiце — мiй заступник, а п’ятьма ескадрами командують контр-адмiрали. Подiлу на дивiзiони у нас немає, а бриґади очолюють капiтани першого ранґу.
    — Разом виходить сiм адмiралiв, — пiдрахував я. — А де ж восьмий?
    Губи Ворушинського скривилися у сумнiй усмiшцi:
    — Мабуть, у кожному флотi є свої весiльнi адмiрали. Нас також це не оминуло. Тиждень тому я вiдсторонив Аню Корейко вiд командування ескадрою i призначив на її мiсце нового командувача.
    — Як покарання за те, що вона проґавила Рашель i Валька?
    — Нi. За витiвки зi странґлетними запалами.
    — То ви лише недавно дiзналися про це?
    Вiн кивнув.
    — З тих записiв, що їх передав вам альв. Ранiше ми були впевненi, що тут попрацював хтось iз вашого керiвництва. Ми навiть подумати не могли, що Аня й Сашко здатнi на таку дурiсть.
    Я пирснув.
    — Це ще м’яко сказано — дурiсть! Це справжнє безумство... Послухайте, Юрiю, я не питатиму, хто ви й звiдки, бо ви вже вiдмовилися вiдповiдати на це запитання. Але хоч якесь пояснення у вас є? Повиннi ж ви щось сказати iншим людям, повинен же Павло пояснити своїм пiдданим, звiдки у Новоросiї взявся свiй флот.
    Ворушинський похитав головою.
    — А от i помиляєтеся. Павло нiчого пояснювати не зобов’язаний — у цьому й полягає одна з переваг абсолютної монархiї. Та хiба лише монархiї? Хiба ґаллiйський уряд пояснював своїм громадянам, звiдки взялася технолоґiя керування каналами? Хiба вiн подiлився з iншими людськими планетами своїми науковими досягненнями? Нi! Просто сказав: „У нас є ґрупа вчених та iнженерiв, якi займаються секретними розробками“. От i все.
    — Ага, зрозумiло. Отже, ви збираєтеся сказати: „Ми — ґрупа пiдлiткiв-вундеркiндiв, якi за кiлька рокiв зробили масу вiдкриттiв i побудували могутнiй космiчний флот для звiльнення Новоросiї.“ По-вашому, це звучатиме правдоподiбно? Ви думаєте, хтось вам повiрить?
    — Чесно кажучи, нас мало хвилює, повiрите ви нам чи нi. Вам доведеться сприймати нас такими, якi ми є.
    — Авжеж, доведеться, — погодився я. — Безумовно, доведеться. Але я не розумiю, звiдки у вас таке аґресивне несприйняття дорослих. Це властиво для дiтей, а ви ж самi стверджуєте, що не дiти. Тут я згоден з вами: ви хто завгодно, тiльки не дiти. I те, чим ви займаєтеся, нiяк не назвеш дитячими забавами. То в чому ж рiч, Юрiю?
    Ворушинський довго мовчав, неквапно поїдаючи соковитий бiфштекс. Нарештi вiн пiдвiв на мене погляд i заговорив:
    — До вашого вiдома, коммодоре, хронолоґiчно я старший вiд вас. Набагато старший. Бiолоґiчно менi лише вiсiмнадцять, проте я народився в серединi минулого сторiччя, точнiше, в 3456 роцi. Приблизно тодi ж, хтось трохи ранiше, а хтось пiзнiше, з’явилися на свiт i решта моїх товаришiв. Нам було по сiм рокiв, коли Чужi розпочали вiйну проти людства, а коли нам iшов чотирнадцятий рiк, капiтулювала Земля. Ми зi своїми старшими братами жили на планетi, про яку не знали нi люди, нi чужинцi. Не питайте, що це за планета i чому ми жили на нiй вiдособлено вiд решти свiту. Поки вам досить знати, що протягом багатьох столiть десь у Ґалактицi таємно iснувала невелика людська колонiя. Її мешканцi уважно спостерiгали за тим, що вiдбувається навколо, але завжди трималися в тiнi й нi в що не втручалися. Вони вважали себе частиною людства, проте за час, що минув вiд моменту заснування колонiї, вiдчуття спорiдненостi з iншими людьми притупилося, втратило емоцiйне забарвлення, стало абстрактним i умоглядним поняттям. Лише наше поколiння, що виросло на зламi епох, вiдрiзнялося вiд усiх попереднiх. З дитинства ми бачили, як гине велична людська цивiлiзацiя, на наших очах люди з володарiв Ґалактики перетворювалися на парiй. Пiд впливом цих траґiчних подiй формувалися нашi особистостi. Ми страждали разом з усiм людством, ми вiдчували свою приналежнiсть до нього —по-справжньому, кожною часточкою своєї iстоти.
    Юрiй зробив коротку перерву, щоб розлити у нашi чашки гарячу каву. Потiм поставив перед Анн-Марi кришталеву попiльничку, тим самим даючи зрозумiти, що не заперечує проти її палiння, i продовжив свою розповiдь:
    — Зате нашi старшi брати були зовсiм не такими. Вони холоднокровно стежили за подiями i з обурливою для нас безпристраснiстю оцiнювали шанси людства переламати хiд вiйни. Ми дедалi настирливiше вимагали втручання, але нас iґнорували. Захоплення ґаббарами Землi стало останньою краплею, що переповнила чашу нашого терпiння, i ми збунтувалися. На лихо, ми дiяли спонтанно, без наперед намiченого плану, тому старшi легко придушили наш заколот i... ну, грубо кажучи, приспали нас. На цiлих сто двадцять рокiв! Потiм вони таки дещо зробили, але зовсiм не те, чого ми хотiли. Вони вчинили, за їхнiм висловом, мiнiмально необхiдне втручання, щоб допомогти однiй з планет зберегти свою свободу й незалежнiсть, а вiдтак поступово зiбратися з силами для звiльнення решти людських свiтiв.
    Похлинувшись димом, Анн-Марi голосно закашлялася.
    — Що... Що ви сказали?
    Ворушинський посмiхнувся.
    — Ви мене правильно розчули, фреґат-капiтане. Менi шкода розвiнчувати солодкий для вас мiф про велич ґаллiйської науки, але це зовсiм не применшує величi вашої країни й вашого народу. Нашi старшi брати саме тому й обрали Терру-Ґаллiю, що вашi предки билися, як леви, i найбiльше годилися на роль рятiвникiв людства. Та й отримали вони дрiб’язок — лише деякi теоретичнi напрацювання, що були введенi в комп’ютер недавно померлого фiзика. Його колеґи, знайшовши цi матерiали, продовжили дослiдження i невдовзi вийшли на странґлетну реакцiю, а згодом вiдкрили принцип керування гiперканалами. На цьому нашi визнали свою мiсiю виконаною й повернулися до ролi пасивних спостерiгачiв. Щоправда, про всяк випадок вони побудували флот — той самий, яким зараз командую я, — щоб задiяти його в разi поразки Терри-Ґаллiї. Проте ваша планета встояла i пiсля столiтнiх приготувань перейшла в наступ на чужинцiв. А трохи бiльше чотирьох рокiв тому нас розбудили брати — вже не тi, звiсно, а iншi, але за своїми переконаннями дуже схожi на них, вихованi, що називається, у вiрному руслi. Вони сказали нам, що все гаразд, що людству бiльше не загрожує винищення. Ми подивилися на це „все гаразд“ i вжахнулися. Людству справдi не загрожувало винищення, але за час нашого довгого сну вiд могутньої в минулому цивiлiзацiї, що володiла багатьма сотнями планет, залишилися жалюгiднi рештки. Чисельнiсть людей скоротилася майже в двадцятеро, а третина людства ще перебувала пiд владою Чужих. Проте ми, навченi попереднiм досвiдом, вiдверто не обурювалися й зробили вигляд, що задоволенi. Ми терпляче вичiкували, поки складуться сприятливi обставини, а потiм повстали й захопили всiх „правильних братiв“ у полон. Зараз вони сплять, як ранiше спали ми. Ну а ми дiємо. Ось така наша iсторiя, панове. Тепер, маю надiю, ви розумiєте, що ми маємо вагомi причини не довiряти дорослим.
    Я розгублено труснув головою.
    — Боюся, марно питати, звiдки вашi старшi брати набралися тiєї мудростi, якою так милостиво подiлилися з ґаллiйцями.
    — Поки що марно, — пiдтвердив Ворушинський. — Усьому свiй час.
    — Припустiмо, ви кажете правду, — озвалася Анн-Марi. — Але тодi ви нiчим не кращi вiд своїх „братчикiв“. Рiзниця лише в тому, що вони спостерiгали за всiм вiдсторонено, а ви, вболiваючи за долю людства, весь цей час займалися партизанщиною. Заради своїх владних амбiцiй ви приховували вiд нас зброю, з допомогою якої ми вже давно могли б виграти вiйну. Якби чотири роки тому ми мали цi електромаґнiтнi гармати...
    — Ви їх мали, — м’яко перебив її Юрiй. — За нашими даними, першi дiючi моделi з’явилися ще у вiсiмдесят п’ятому, за рiк до початку операцiї „Визволення“. Поставити їх на потокове виробництво тодi не встигли, а вiдкладати саму операцiю визнали недоцiльним. Але пiсля того, як було успiшно звiльнено вiсiм людських планет, ґаллiйський уряд вирiшив заморозити роботи над ЕМI-випромiнювачами.
    — Ви брешете! — вражено вигукнула Анн-Марi.
    — На жаль, фреґат-капiтане, нi. I навiть не помиляюся. Ви маєте у своєму розпорядженнi майже все, чим начиненi нашi кораблi. I електромаґнiтнi гармати, i ґравiкомпенсатори нового поколiння, i метод надщiльного зрiджування дейтерiю, i термоядернi реактори з мезонними каталiзаторами, що дозволяють на порядок збiльшити швидкiсть керованого синтезу, i детектори, здатнi сканувати канали другого роду. Я вже не кажу про телепортацiю — саме так ваша ґрупа була доправлена на Новоросiю, а коммодор Матусевич до того ж постiйно носив годинника iз вмонтованим у нього транслятором.
    Я не втримався вiд зубного скреготу, пригадавши той спектакль, який розiгрували перед нами Буало з Нарсежаком. Хай йому бiс, ми просто сидiли у шатлi, а на екранах нам прокручували змонтований запис! Потiм ми прийняли снодiйне, i нас швиденько перемiстили на планету. Немає нiчого дивного, що командир крила, яке супроводжувало „Каллiсто“, не бачив, як вiд корабля вiдлiтає шатл...
    — Проте ваше керiвництво, — вiв далi Ворушинський, — не використовує цi новiтнi розробки для переоснащення флоту. На це є двi причини. Перша — елементарна параноя. На вiдмiну вiд тих же ґлюонних бомб, ЕМI-випромiнювачi не стратеґiчна, а тактична зброя. Тобто вони ефективнi лише при масовому застосуваннi. Кiлька кораблiв з електромаґнiтними гарматами результат битви аж нiяк не вирiшать — ними слiд озброїти як мiнiмум кiлька ескадр. А отже, iснує великий ризик, що чужинцi, захопивши один корабель, заволодiють цим секретом. Те ж саме стосується i телепортацiї, та й iнших технолоґiй. У своїй параної ви дiйшли до того, що не користуєтеся нуль-порталами навiть у себе вдома, за надiйно заблокованими дром-зонами. Уявiть лишень, який економiчний ефект дало б їхнє широке впровадження!
    — Так, уявляємо, — кивнув я.
    — Але це тiльки одна причина. Є й iнша, вагомiша. Ґаллiйцi звикли воювати, це стало стилем їхнього життя, сенсом iснування. А звiльнення решти людських планет означало б закiнчення активної фази вiйни, перехiд економiки та суспiльства на мирнi рейки. Для багатьох це було неприйнятним.
    — Ви хочете сказати, — промовила Анн-Марi, мало не задихнувшись вiд обурення, — що наш уряд i командування свiдомо затягують вiйну?
    — Навряд. Думаю, що переважна бiльшiсть ваших лiдерiв щиро прагне найшвидшої перемоги, але лише на свiдомому рiвнi. А пiдсвiдомо вони не хочуть закiнчення вiйни, бо не уявляють, як житимуть далi, тому користаються найменшою зачiпкою, щоб вiдтягти цей момент. Коли ми зрозумiли це, то мали два варiанти дiй — або зв’язатися з урядами iнших людських планет i передати їм нашi кораблi, або самим скористатися ними. Я голосував за перше, але опинився в меншостi. Ми патолоґiчно не довiряємо дорослим, що правда, то правда. Мої товаришi боялися знову помилитися й вирiшили дiяти самостiйно, не контактуючи з вашими властями. Не заперечуватиму, можливо, ми вчинили по-дитячому. До речi, Корейко з Кисельовим у цiй суперечцi пiдтримували мене, а їхня безглузда витiвка з передачею альвам странґлетних запалiв була жестом вiдчаю. Вони розраховували, що волохатики негайно застосують отриману зброю проти ґаббарiв, i це змусить керiвництво Терри-Ґаллiї вiдмовитися вiд полiтики затягування вiйни.
    Я долив у свою чашку кави й кинув туди кружальце лимона. Вiд почутого менi паморочилося в головi.
    — Важко повiрити в те, що ви розповiли, але не виключаю, що це може виявитися правдою. А вам точно вiдомо, що ми маємо всi необхiднi технолоґiї? Може, ЕМI-випромiнювачi в нас є, але надiйного захисту ще не розроблено. Тодi застосовувати цю зброю неможливо — вона вражатиме не лише ворога, а й кораблi, на яких встановлена.
    — Захист ви маєте, — запевнив Юрiй. — Нам точно вiдомо. Рiч у тому, що вже пiвстолiття головний науково-дослiдний центр Терри-Ґаллiї знаходиться в сусiднiй ґалактицi Туманнiсть Андромеди. Там люди почуваються в цiлковитiй безпецi, не замикають дром-зони на замок, не тримають у кожнiй системi озброєний до зубiв флот, тож нашим братам було неважко стежити за ходом роботи ваших учених та iнженерiв. Ми переглянули всi їхнi записи i...
    Його перебив дзвiнок iнтеркому. Не встаючи з мiсця, Ворушинський наказав комп’ютеру вiдповiсти, i на екранi з’явилося обличчя того самого юнака-зв’язкiвця, якого ми бачили в командному центрi.
    — Адмiрале, отримано термiновий виклик з розташування Шостої бриґади.
    — Гаразд, лейтенанте, з’єднуйте.
    — Слухаюсь!
    Хлопця на екранi змiнила дiвчина, не набагато старша, але з капiтанськими погонами. Обмiнявшись з Юрiєм вiтаннями, вона доповiла:
    — З’явився наш утiкач, адмiрале. Щойно до системи Бети Горинича увiйшов крейсер „Нахiмов“.
    Ворушинський здивовано звiв брови.
    — Один? Без супроводу?
    — Так точно.
    — Хто ним командує?
    — Хто й викрав. Рейчел МакЛейн, вона ж Рашель Леблан. Називає себе лейтенантом-командором i стверджує, що судно є законним трофеєм ВКС Землi.
    — Дуже, дуже дивно... I що вона вiд нас хоче?
    — Пропонує свої послуги. Свої i свого корабля — саме так вона висловилася.
    Юрiй обурився:
    — Нечуване нахабство! Спочатку поцупила крейсер, а зараз пропонує послуги. Це ж треба... Вона зараз на зв’язку?
    — Так.
    — З’єднайте мене з нею.
    — Виконую!
    Картинка знову змiнилася, i тепер з екрана на нас дивилася Рашель. Побачивши мене, донька радiсно всмiхнулась, але вже наступної секунди її обличчя набуло строгого виразу, i вона чiтко козирнула:
    — Адмiрале, коммодоре, фреґат-капiтане!
    Тут я, мабуть, порушив субординацiю. Хоча це спiрне питання — Вiйськово-Космiчний Флот Новоросiї не визнаний Землею, а отже, формально Ворушинський не був для мене старшим офiцером. Але у всякому разi я заговорив першим:
    — Що вiдбувається, мiчмане Леблан? Чому ви тут? Щось я сумнiваюся, що ви дiєте з вiдома головного командування.
    — Коммодоре, сер! — чiтко проказала Рашель. — Можливо, я порушила певнi правила та iнструкцiї. Я готова за це вiдповiсти. Але мої дiї продиктованi найголовнiшим, найпрiоритетнiшим пунктом статуту, який стверджує, що найперший обов’язок кожного вiйськового — служити людству. Менi стало вiдомо, що найближчим часом має розпочатися операцiя зi звiльнення Новоросiї; також я знаю, що в її збройних силах серйознi кадровi проблеми. Я вирiшила, що моя допомога буде далеко не зайвою. Смiю сподiватися, що за досвiдом i квалiфiкацiєю не поступаюся бiльшостi вiйськовослужбовцiв новоросiйського флоту. Крiм того, на борту мого корабля перебувають три члени командного складу цього флоту — це капiтан другого ранґу Рахманов, капiтан першого ранґу Кисельов i контр-адмiрал Корейко. Я вважаю, що вони не останнi люди в...
    Договорити Рашель на встигла, оскiльки Юрiй так рiзко пiдхопився на ноги, що мало не перекинув стiл.
    — Корейко i Кисельов з вами?!
    — Так, сер. Зараз вони на кораблi як почеснi полоненi. До речi, вам привiт з Хейни.
    — Що?!
    — Саме так, адмiрале. Ми знайшли вашу головну базу i взяли її пiд свiй контроль. А коли прибув надiсланий вами корабель, ми захопили його за допомогою стазис-поля. Зараз вiн конфiскований для потреб нового керiвництва бази, Корейко i Кисельова ми вам повертаємо, а прибулий з ними екс-цар Олександр знаходиться пiд арештом разом iз вашими братами та сестрами. За першою ж вимогою ми готовi передати їх до ваших рук, нам вони не потрiбнi. А от систему Хейни ви назад не отримаєте — тепер вона наша.
    Ворушинський зблiд.
    — Нi! Ви не посмiєте! Ми не допустимо, щоб ґаллiйцi одноосiбно заволодiли Хейною.
    — Не турбуйтеся, не заволодiють. До вашого вiдома, я не ґаллiйка, а землянка.
    — Один бiс. Усi вищi керiвнi посади на Землi обiймають вихiдцi з Терри-Ґаллiї, i вони дiють в iнтересах своєї батькiвщини. А секрети Хейни мають належати всьому людству.
    Рашель кивнула:
    — Так воно й буде, сер. Це не обiцянка, а констатацiя факту. Зараз там господарює екiпаж „Експлорера-13“ на чолi з капiтаном Кляйном i лейтенантом славонського флоту Вальком. Їхнi посланцi вже прибули або ось-ось мають прибути в розташування Об’єднаного Комiтету, щоб вступити в переговори з керiвництвом Спiвдружностi. Вони згоднi поступитися владою над Хейною лише комiсiї, що складатиметься з повноважних представникiв усiх людських планет.
    Юрiй сiв, спершись лiктем на стiл, i уткнув пiдборiддя в долонi. На обличчi його застиг розгублений вираз.
    А я, зiставивши щойно почуте з розповiддю Ворушинського, почав дещо розумiти. Анн-Марi, судячи з її погляду, також. Проте ми не втручалися й мовчали.
    — Ну що ж, — нарештi мовив Юрiй. — Хай так i буде. Мене це влаштовує. Щоправда, Вейдер i ще дехто будуть обуренi, вони ж уявляли себе майбутнiми благодiйниками людства, але менi їхнi лаври до лампочки... Гаразд, лейтенанте-командоре Леблан, ми приймаємо вашi послуги. Будь ласка, передайте адмiрала Корейко i капiтана Кисельова командуванню Шостої бриґади, а натомiсть отримаєте екiпаж. Нуль-портал у вас функцiонує?
    — Ми ж розмовляємо по нуль-зв’язку, отже, так. Тiльки не подумайте надсилати десантний загiн. У вас нiчого не вийде, я цiлком контролюю корабель.
    — Заспокойтеся, нiякого десанту не буде. Зараз нам ще бiйки мiж своїми не вистачало. Вам нададуть з резерву бортiнженера, двох артилеристiв i офiцера зв’язку. Другим пiлотом я призначаю капiтана-лейтенанта Рахманова.
    — Але ж, адмiрале, — заперечила Рашель, — на ваших тренажерах Рахманов був командиром крила.
    — Вiн розжалуваний за участь у захопленнi корабля. Якщо ви виконували свiй обов’язок, то Рахманов був найсправжнiсiньким бунтiвником.
    — Вiн же не знав...
    Проте Ворушинський був невблаганним.
    — Саме тому, через присутнiсть пом’якшувальних обставин, я не застосовуватиму проти нього жорсткiших санкцiй, а обмежуся пониженням у званнi й посадi.
    — Та ви просто мстите Олеговi! — обурено вигукнула Рашель. — Мстите за те, що Павло завжди ставився до нього краще, нiж до вас. Це негiдно, це...
    Тут з-за кадру її перебив голос самого Олега:
    — Годi, Рашель, не сперечайся. Мене це влаштовує. Буду другим пiлотом.
    Донька спохмурнiла.
    — Гаразд, адмiрале, воля ваша. Як кажуть новоросiйцi, дiло хазяйське. Але в такому разi я висуваю додаткову умову.
    — Яку ж?
    — Ви маєте офiцiйно визнати законнiсть захоплення крейсера „Нахiмов“ як вiйськового трофея i вiдмовитися вiд будь-яких претензiй на нього. Тiльки тодi я погоджуся до вас приєднатися.
    Ворушинський гмикнув:
    — Губа у вас не з лопуцька. Але менi чомусь здається, що ви приєднаєтеся до нас, навiть якщо я вiдкину всi вашi умови. Хоча треба подумати. — Вiн запитливо глянув на мене. — Що скажете, коммодоре? Чи вартi послуги вашої доньки цiлого корабля?
    Поки я вагався з вiдповiддю, Анн-Марi порадила:
    — Погоджуйтесь, адмiрале, не схибите. Це я вам ґарантую.



    38

    Атака дром-зони почалася рiвно о дев’ятiй годинi ранку за нiколайбурзьким часом. Саме тодi, хвилина до хвилини, були перерванi передачi всiх державних, громадських i комерцiйних засобiв масової iнформацiї Новоросiї, i зi зверненням до народу виступив цар Павло, закликаючи своїх пiдданих до повстання проти Чужих. Своєрiдним акомпанементом до його виступу став потужний удар, завданий кораблями Першої ескадри по орбiтальному комплексу альвiв.
    Лiнкор „Святий Георгiй“ на цей момент перебував за тридцять мiльйонiв кiлометрiв вiд дром-зони i за шiсть з половиною астрономiчних одиниць вiд планети, але це не заважало нам стежити за перебiгом подiй у режимi реального часу, без жодної затримки через вiдстань. Нуль-зв’язок функцiонував миттєво, незалежно вiд дальностi, i вже одне це давало новоросiйському флоту величезну перевагу перед чужинцями, дозволяючи оперативно керувати дiями розкиданих по всiй дром-зонi ударних ґруп.
    Альвiйськi вiйська, що охороняли вхiд до системи, негайно спрямували у бiк Новоросiї повiдомлення про початок атаки, проте командування орбiтального комплексу мало отримати його лише через п’ятдесят хвилин, а поки воно надсилало у напрямку дром-зони панiчнi радiоґрами з вимогою пояснити, чому їх нiхто не попередив про вторгнення противника.
    Головний удар Першої ескадри припав на тi частини орбiтального комплексу, якi в цей час знаходилися над Великим Пiвденним океаном, де ще з учорашнього вечора урядом Новоросiї було заборонено будь-яке судноплавство i повiтрянi перельоти. Це дозволяло вести вогонь з ЕМI-випромiнювачiв в усiх напрямках, не побоюючись, що постраждають люди на планетi. Пучки ультракоротких хвиль такої високої iнтенсивностi, що на своєму шляху буквально розривали фiзичний вакуум, проникали крiзь силовий захист альвiйських кораблiв i виводили з ладу всю їхню електронну начинку. Бортовi системи перетворювалися на купу мертвого залiзяччя, а атомнi й термоядернi реактори, в одну мить позбавленi будь-якого контролю, невдовзi вибухали.
    Упродовж якоїсь чвертi години в альвiйськiй оборонi було пробито чималу дiру, крiзь яку прорвалося близько сотнi корветiв. Зайнявши позицiї на висотi вiд ста до двохсот кiлометрiв, вони взялися розстрiлювати орбiтальнi позицiї чужинцiв з тилу, а дистанцiйно керованi шатли знизилися до самiсiнької поверхнi планети й забезпечили вогневу пiдтримку з повiтря загонам полiцiї та iнженерних вiйськ, якi штурмували наземнi бази альвiв, розташованi поблизу всiх великих мiст. У боях брало участь i цивiльне ополчення — на вiдмiну вiд подiй чотирирiчної давностi, люди не вiдсиджувалися вдома, а на заклик свого государя масово шикувалися в черги бiля найближчих полiцiйних дiльниць, де всiм добровольцям видавали зброю й формували з них бойовi дружини. У мiстах, зайнятих переселенцями з iнших планет, тамтешнi мешканцi трощили альвiйськi вiйськовi комендатури й самостiйно захоплювали необхiдне озброєння та боєприпаси.
    Що ж до дром-зони, то через її значнi розмiри подiї там розвивалися не так стрiмко, як в околицях Новоросiї. Побоюючись ґлюонних бомб, альви уникали концентрувати значнi сили поблизу каналiв першого роду, а тримали там лише нечисленнi передовi обороннi рубежi. Впоратися з ними не становило проблем — вони були миттю зметенi навiть без застосування електромаґнiтних гармат. Потiм, вiдповiдно до плану, ударнi ґрупи роздiлилися на крила й рушили до заздалегiдь намiчених цiлей — загороджувальних станцiй чужинцiв. Побачивши, що противник розпорошив свої сили й сам iде до них у руки, альви пiдтягли до станцiй кораблi й готувалися взяти нападникiв у лещата...
    — Сiмнадцята бриґада! — рiзко промовив Ворушинський, що стояв перед головним екраном. — Притримайте свої крила — Друге й П’яте. Вони випереджають ґрафiк. Уповiльнити розгiн, а то волохатики не встигнуть зґрупуватися. Для найзабудькуватiших нагадую: не застосовувати ЕМI без мого наказу.
    Я спостерiгав за всiма подiями в командному центрi, куди мене й Анн-Марi ввiчливо запросив Юрiй, але заздалегiдь узяв з нас слово нi в що не втручатися i не давати жодних порад. Нам навiть було надано окремий термiнал, через який ми могли отримувати будь-яку iнформацiю про хiд битви.
    Зрозумiло, що основна моя увага була прикута до крила з тринадцяти кораблiв, яким командувала Рашель. Попри те, що вона, як i решта особового складу новоросiйського флоту, була забезпечена транслятором для аварiйного катапультування, точнiше телепортування, я страшенно хвилювався за неї — як хвилювався б на моєму мiсцi кожен батько. Люба дiвчинка, вона обґрунтувала свої самовiльнi дiї першим параґрафом статуту, але насправдi її просто здолала спокуса. Надто вже звабливою була перспектива взяти участь у справжнiй битвi, командуючи чудовим кораблем, i Рашель не змогла встояти, навiть якщо тим самим ставила хрест на своїй подальшiй кар’єрi.
    А ще я хвилювався за решту своїх хлопцiв i дiвчат, якi у складi Першої ескадри билися в околицях Новоросiї. Обстановка там дедалi бiльше загострювалася, орбiтальний комплекс альвiв трiщав по всiх швах, а втрати чужинцiв обчислювалися вже багатьма сотнями кораблiв, тодi як новоросiйський флот, якщо не рахувати дистанцiйно керованих шатлiв, втратив лише чотири корвети й один крейсер. На щастя, всi екiпажi вчасно катапультувалися й були негайно переправленi на вiльнi кораблi з резерву.
    У дром-зонi нашi втрати поки дорiвнювали нулю. Вiдбиваючи атаки окремих винищувачiв i без проблем знищуючи лазерами випущенi здалека ракети з самонавiдними боєголовками, крила нарештi зблизилися зi станцiями, довкруж яких розвернули бойовi порядки великi з’єднання ворожих кораблiв. Вони вже рушили були вперед, згинаючись пiвколом, коли Ворушинський чiтко наказав:
    — Усiм кораблям у дром-зонi. Заборона на ЕМI скасована. Вперед — i хай буде з вами Сила!
    Майже одночасно всi крила вiдкрили шквальний вогонь з електромаґнiтних гармат. На вiдмiну вiд лазерних iмпульсiв, слiд вiд ЕМI був помiтний навiть у безповiтряному прос