Роздiл перший
Октавiя
1
Повна назва посади мого співрозмовника звучала громіздко - начальник департаменту літно-навіґаційного складу кадрового управління компанії 'Еридані Інтерстар Інкорпорейтед'. Іншими словами, відділ, який очолював Гуґо Ґонсалес, займався комплектуванням екіпажів пілотами, а також їх наймом на роботу і звільненням. Щоправда, останнє мені поки не загрожувало, оскільки я лише намагався влаштуватися в 'Інтерстар' і, щиро кажучи, не тішив себе особливими надіями на успіх. Це була вже не перша космічна компанія, куди я звертався в пошуках роботи.
- Так, так, - промовив нарешті Ґонсалес. - Ваш диплом справляє гарне враження, кадете Вільчинський. Ви непогано вчилися в своєму коледжі.
Я ледве стримався від того, щоб не скорчити незадоволену гримасу. Ха, 'гарне враження', 'непогано вчився'!.. Та я чудово вчився! Блискуче вчився - і це не вихваляння, а офіційно підтверджений факт. Я мав найвищі показники з усього цьогорічного випуску Вищої Школи Цивільної Астронавтики імені Роберта Ґілрута - найстарішого і найпрестижнішого космічного коледжу на Октавії... Та от халепа - попри всі мої успіхи в навчанні, потенційні працедавці зовсім не палали бажанням залучити до себе такого перспективного молодого спеціаліста. Вони віддавали перевагу менш талановитим, зате 'своїм' - тим, чиє навчання вони оплачували і з ким ще на першому курсі уклали контракти. Я ж ніяких угод ні з ким не підписував, бо не хотів зв'язувати собі руки. Мій високий середній бал дозволяв мені навчатися безкоштовно і навіть отримувати чималу стипендію. А на крайній випадок, якби мої справи пішли кепсько, я мав заощадження, цілком достатні для того, щоб навчатися власним коштом. Проте потреби в цьому не виникало.
- Ну, що ж, - сухо сказав Ґонсалес. - Можу запропонувати вам посаду молодшого пілота на ваговозі 'Анталі'. Оплата за категорією W2, повний пакет соціального страхування, оплачувана двомісячна відпустка і все таке інше.
Утім, ці слова нітрохи не потішили мене. Я вже знав, що буде далі, та все ж слабкий вогник надії зажеврів у моїх грудях, і я несміливо поцікавився:
- Це міжзоряний корабель?
- Ні, каботажне судно. Доправляє на Октавію руду за копалень у метеоритному поясі.
Я гірко зітхнув. Ну от, знов те ж саме! Після п'яти років напруженого навчання на зоряного пілота мені пропонують кар'єру каботажника. А це нижчий клас; це все одно, що примушувати вченого-математика, фахівця з функціонального аналізу, займатися бухгалтерським обліком. У нашому коледжі взагалі не готували каботажників, і серед курсантів це слово часто-густо вживалося з образливим або презирливим відтінком.
- А як щодо міжзоряних рейсів?
- Для пілотів і навіґаторів, на жаль, вакансій немає. Точніше, вони є - але на посади, що потребують певного досвіду. От якби ви мали пару років чи бодай один рік літного стажу, то зараз у нас була б зовсім інша розмова. Мені дуже шкода, юначе.
Я понуро кивнув і підвівся.
- Зрозуміло. Вам потрібні льотчики зі стажом, але де ж мені взяти цей бісів стаж, коли ні у вашій компанії, ні в інших немає вакансій для стажистів...
Не питаючи дозволу, я забрав з Ґонсалесового стола свої документи й попрямував до виходу з кабінету. Аж тут він позвав мене, несподівано м'яко й доброзичливо:
- Стривай-но, Александе, повернися. Поговорімо неофіційно.
Першим моїм пориванням було пропустити його слова повз вуха і вийти з гордо піднятою головою. Та наступної миті я передумав. Зрештою, Ґонсалес годився мені за батька, а то й за діда; крім того, йому було до снаги створити мені додаткові проблеми - наче теперішніх мало. Тому я повернувся і знову сів у крісло.
- Так, слухаю.
- Ти ж розумієш, у чому твоя біда?
Найдужче я боявся почути, що проблема в моєму батькові, проте ніщо в поведінці Ґонсалеса не вказувало на це. Відомості про мою родину містилися в засекречених урядових файлах, доступ до яких для цивільних служб було закрито. Ані в інтернаті, де я жив і навчався до вісімнадцяти років, ані в коледжі ніхто не знав про моє походження.
- Схоже, починаю розуміти, - обережно відповів я. - Це все через те, що я навчався за державний кошт, а стипендію отримував з фонду Васильєва. - Я розгублено труснув головою. - Але ж це означає, що я вчився краще за багатьох інших - тих, чиє навчання оплачувала ваша компанія. А на мене ви не витратили жодної марки і, здавалося б... ну... - Я завагався, не знаючи, як далі сформулювати свою думку.
- Здавалося б, ми мали стрибати й танцювати на радощах, що ти пропонуєш нам свої послуги, - допоміг мені Ґонсалес, і сказав він це без найменшого натяку на іронію. - Ще рік тому так воно б і було. Ми б змагалися за тебе з компаніями-конкурентами, пропонували максимально вигідні умови трудового контракту. Та наразі ситуація геть інша. Розумієш, синку, підготовка зоряних пілотів не закінчується в коледжі. На відміну, скажімо, від інженерів, ви не приходите до нас повноцінними спеціалістами, а потребуєте подальшого навчання. Щоб ви почали відробляти свій хліб, вам потрібен щонайменше рік чи півтора практики польотів на справжніх, а не учбових кораблях. Тому й існують у нас посади стажистів. У інших компаніях їх називають резервними пілотами, запасними, позаштатними, але суть від того не міняється - це учні, практиканти. Користі від них поки ніякої, одні лише витрати, а вони ще й отримують від нас платню. З тими випускниками, які навчалися в коледжах за наш кошт, проблем не виникає - вони ще на самому початку уклали з нами довготермінові угоди, розраховані на те, щоб компенсувати всі наші витрати як на їхнє навчання, так і на подальше стажування. Що ж до таких, як ти, то раніше ми підписувати з вами спеціальні контракти, які передбачали відшкодування наших витрат у разі, якщо ви захочете звільнитися раніше обумовленого терміну. Таким чином ми страхували себе від збитків, коли молодий пілот, щойно закінчивши в нас стажування, знаходив собі роботу десь-інде. Проте минулого року уряд ухвалив зміни до кодексу законів про працю, визнавши такі умови в угодах недійсними - бо вони, за його твердженням, дискримінаційні. В результаті найздібніші й найперспективніші наші стажисти отримали цілковиту свободу, вони мають право будь-коли піти від нас, так і не відпрацювавши затрачені на них кошти. Тепер тобі ясно, чому ти зустрів у нас такий прохолодний прийом? Та й не лише в нас, судячи з твоєї поведінки.
- Авжеж ясно, - кивнув я. - Та хіба уряд не розуміє...
- Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил - і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот - а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в 'Інтерстарі' майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.
- А я не хочу бути військовим, - сказав я. - Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.
Ґонсалес з прикрістю похитав головою:
- Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші - ні що інше як наші податки. - Ґонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. - Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років...
- А якщо я внесу заставу? - Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. - Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.
- Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. - Ґонсалес пильно подивився мені в очі. - А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов'язати своє життя з цивільним флотом?
Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:
- Взагалі ні. Моя мета - служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п'ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, - квапливо додав на завершення, - я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.
- Безперечно, - погодився зі мною Ґонсалес. - Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте... - Він зробив паузу і знову похитав головою. - Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.
- То що ж мені робити? - розгублено запитав я.
- Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях - вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером*, але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки - і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.
* Ворент-офіцер - прапорщик. Не плутати з мічманом, який належить до молодшого командного складу і відповідає армійському другому лейтенантові.
Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.
- Дякую за пораду, пане Ґонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.
- Чому?
Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: 'Та якого біса! Однаково гірше не буде...'
- Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.
На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.
- Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!
Я кивнув:
- Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль...
Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.
2
Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:
'От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?...'
З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Ґонсалесові про батька. Можливо, я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з'ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуґо Ґонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація...
Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі портуґальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами - адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.
На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед - військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі - і, відповідно, виникла потреба в поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов'язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: 'Плутократія в дії.' Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.
Загалом, я погано пам'ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам'ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади - і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тицяю пальцем у зірки на його погоні - одна, дві, три, чотири, п'ять. Він якраз отримав звання ґрос-адмірала і був призначений начальником Ґенерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч з ним мама - молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п'ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного й були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, й гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя...
Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п'ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава - та сама, проти якої було спрямовано батьків заколот, - повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки - зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Усі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама - відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми 'ворогів народу'.
Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:
- Увага, це поліція! Вас арештовано за незаконне вторгнення до приватного помешкання.
З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.
- Здаюся, констеблю, здаюся, - промовила вона, невміло зображаючи переляк. - Тільки не робіть мені боляче, прошу.
- Вітаю, Елі, - сказав я вже серйозно. - Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?
- Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі - і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.
Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.
- Атож, вимкнений. Даруй, геть забув про нього.
Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.
- Знову поганий день?
- Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.
Вона розгублено похитала головою:
- Дурня якась! Вони там усі з глузду з'їхали!
Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії 'Геліос'. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері 'Іпатія' і за три тижні мала відбути в свій перший рейс.
Елі мешкала в мене вже п'ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою - вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара - якби не одне 'але'...
Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Ґонсалесом - за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:
- Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі, думала, що це лише на краще.
- Я й сам так думав. Пам'ятаю, ще радів, дурненький. Гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося...
- Отож-то й воно, - хитнула головою Елі. - Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.
- Та мабуть звернуся, - погодився я, втім, без особливого ентузіазму.
- У найгіршому разі, - вела далі Елі, - запишешся до військового флоту. Ґонсалес має рацію - в цьому немає нічого страшного.
Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли довідаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.
Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.
- У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Ґрету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти навідатися в гості.
Сью і Ґрета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра - зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту...
- А чого? - знизав я плечима. - Нехай приходять. Тільки сьогодні обійдемося без жеребу. Я хочу Ґрету.
- Хочеш - матимеш, - сказала Елі, дістаючи свого телефона.
3
Через два дні я вже цілком визрів для того, щоб спробувати щастя у військовому флоті. Зрештою, чого на світі не буває, ану ж мене візьмуть. Бодай для того, щоб у черговий раз продемонструвати свої гуманні принципи й показати, що діти не відповідають за гріхи батьків. Правда, служба не буде мені медом. Доведеться ой як помучитися, щоб отримати мічманські погони. А про суб-лейтенантські й говорити не варто. Та це не біда - за два роки (якщо не почнеться війна з Альтаїром) я зможу звільнитися в запас і найнятися штатним пілотом на якийсь із цивільних кораблів. А потім - Астроекспедиційний Корпус...
Вранці того вирішального дня я від хвилювання прокинувся о пів на сьому - як звик під час навчання. Проте вольовим зусиллям змусив себе знову заснути. Ну ні, дзуськи, думав я, не побіжу туди зрання. Солідно прийду опідні, неквапно заповню всі документи, вручу їх черговому офіцерові й не стану чекати на відповідь, а відразу повернусь додому. Хай дзвонять, коли що.
Отак я й спав, аж поки за чверть до десятої мене розторсала Елі.
- Прокидайся, сонько, - говорила вона, мало не силоміць витягаючи мене з ліжка. - Тобі надійшов лист.
Я встав і, все ще в напівсні, рушив до свого терміналу.
- Та ні ж! - нетерпляче сказала Елі. - Не тут. Це щось офіційне. Надійшло на домашній відеофон.
Рештки мого сну миттю розвіялися.
- Звідки?
- Не знаю, я не відкривала його. А в заголовку відправника не вказано. Схоже, лист не лише офіційний, а ще й конфіденційний.
Я чвалом вибіг до вітальні. Кімнату наповнював мелодійний передзвін, а на великому, вмонтованому в стіну стереоекрані, висвічувався напис: 'Отримано листа високої важливості. Адресат - Александр Вільчинський.'
Кілька секунд я згаяв у нерішучості. Це не могло бути чимось банальним і нікчемним, на зразок рекламного ролика. За позначки 'важливо', 'терміново' тощо розповсюдникам реклами загрожували суворі санкції. Невже в одній з компаній, куди я звертався, передумали? Може, Ґонсалес зумів переконати своїх босів зробити для мене виняток?...
Тим часом Елі розцінила моє зволікання так, що я не хочу читати листа в її присутності, і подалась була до своєї кімнати. Проте я вчасно це помітив і спинив її:
- Залишся, буль ласка. Я не маю від тебе секретів. - І віддав команду відеофону: - Відкрити листа.
На екрані з'явився текст, а з щілини принтера висковзнув аркуш з роздруківкою.
Ні, це було не від 'Інтерстару'. Чи будь-якої іншої космічної компанії. Це...
Елі вражено зойкнула. Я нерозбірливо вилаявся і знов пробіг очима кілька рядків на екрані. Потім утупився в роздруківку, ніби там могло бути щось інше.
- Послухай, Елі, - промовив я схвильовано. - Я правильно розумію, що тут написано?
- Коли ти зрозумів це так, що сьогодні о другій тобі пропонують прибути до Головного Штабу Астроекспедиційного Корпусу для співбесіди, то все правильно.
- А співбесіду проводять перед прийомом на службу. Вірніше, щоб вирішити, приймати кандидата чи ні... А може, у цього слова є й інше значення, про яке я не знаю?
Елі заперечно похитала головою:
- В такому контексті всі інші значення відпадають.
- Але ж це неможливо! В Астроекспедицію беруть лише досвідчених льотчиків. І взагалі, я туди не звертався. Тут якась помилка. Може, хтось пожартував і подав від мого імені заяву з підробленим послужним списком? Може, ти... - Я вчасно зупинився, завваживши сердитий блиск в Еліних очах. - Вибач.
- Як ти міг навіть подумати, - обурено мовила вона, - що я здатна так зле пожартувати з тобою? Ніколи б собі цього не дозволила! І годі вже стовбичити з роззявленим ротом. Причепурись, поснідай - і гайда до штабу. Навіть якщо це помилка або чийсь невдалий жарт, тебе там не розстріляють. - Елі трохи помовчала. - До речі, сьогодні я не маю ніякісіньких справ. Якщо не заперечуєш, поїду з тобою. Просто так - буду тобі за групу підтримки.
- І вдягнешся відповідно? - з усмішкою запитав я.
- Не дочекаєшся, - відрізала вона.
4
Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об'єкті було серйозною проблемою.
Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я подався до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім'я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.
- Кабінет '5-114', - повідомила вона. - П'ятий поверх.
- Дякую, мем, - відповів я.
Скориставшись ліфтом, я піднявся на п'ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером '5-114', на якій висіла табличка: 'Капітан С. Павлов'. І більше нічого.
'Собака Павлова,' - виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.
Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:
- Заходьте.
Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований - кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп'ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п'ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.
- Ну? - вимогливо мовив він.
Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.
- Сер! Кадет Вільчинський прибув.
Взагалі, до цих слів ще належало додати 'за вашим розпорядженням' або 'у ваше розпорядження', проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.
- Атож, прибув, - сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. - На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?
- Так, сер!
- Ну то гаразд. Можете сідати.
Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу - темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Ґалактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини - зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бриґадний штандарт.
Отже, збагнув я, Павлов командує бриґадою. А оскільки він лише капітан, а не коммодор*, то його бриґада невелика і складається переважно з кораблів четвертого класу. Хоча хтозна. В Астроекспедиції ставляться до звань з набагато меншим формалізмом, ніж військові.
* Звання флотського капітана (або капітана I ранґу) відповідає армійському полковнику; а коммодор (або капітан-командор) - найнижче адміральське звання, що передує контр-адміралові, відповідає армійському бриґадному ґенералу.
- Отже, кадете, - заговорив Павлов діловим тоном, - вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навіґаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас - кращого випускника Ґілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.
Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв'язку чи спостерігача, видавши це за велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію - льотчиком!
Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:
- Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас - а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навіґаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. - Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. - Ну що, хлопче, перестав радіти?
- Аж ніяк, сер, - відповів я. - Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.
- Упевненість, це добре, - сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. - Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з навчальної програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. - Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. - Ходімо.
Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під'їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:
- Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.
Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:
- Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.
Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:
- Ну як?
- Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.
- Який?
- Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв'язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.
- Ти хвилюєшся?
- Ще б пак!
- Боїшся?
- Ні... А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.
- Ні пуху ні пера тобі, Сашко.
- До біса! - відповів я. - Ну все, мені пора.
Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.
- Будь молодчиною. Покажи їм усім.
- Неодмінно покажу, - пообіцяв я.
Чорний 'еридані-б'юїк' вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:
- Хвилина спливла, кадете.
- Слухаюсь, сер! - відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, прослизнув до салону.
Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п'ять кілометрів від штабу космічного порту.
- Маєш чудовий смак, кадете, - сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. - Гарну дівчину собі відхопив.
- Вона не моя дівчина, - бовкнув я цілковито бездумно. - Ми просто живемо разом.
Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.
5
Заїхавши на територію космодрому, Павлов скерував машину вздовж шеренги зачинених анґарів до сріблястого фреґата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших ґабаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета - цей красень-фреґат, і тепер буквально поїдав його очима.
Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів - що належали відповідно до п'ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач - до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.
На фюзеляжі фреґата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово 'Маріана'. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви ґеоґрафічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір'їв, у Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фреґата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.
Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.
- Ну що, кадете? - запитав капітан. - Гарна пташка?
- Чудовий корабель, сер. Дослідницький фреґат серії 'Артеміда', спроектований на базі бойового крилатого фреґата 'Томаґавк' з незначними функціональними змінами. Загальна довжина - двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу - тридцять вісім, замах крила - дев'яносто один, вага - сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією 'D' - як сказано у специфікації, 'на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом'. - Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачати в будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. - Фреґат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення - десять у тридцять п'ятому ступені, гранично припустима - десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні - 8200 вузлів*. Час розгону в звичайному режимі - від трьох до п'яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому - в межах тридцяти хвилин.
* Один космічний вузол дорівнює швидкості світла у вакуумі.
- Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?
- Ну, власне... Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.
- Проте 'Маріана' зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов'язки помічника штурмана*?
* Тут і далі термін 'штурман' вживається в його первісному значенні - від нім. 'Steuermann', тобто 'людина за кермом', 'стерновий'.
Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:
- Так точно, сер, готовий!
- Що ж, побачимо.
Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п'ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п'ятнадцять старший за мене з погонами командора*.
* Командор (або капітан II ранґу) - флотське звання, що відповідає армійському підполковнику.
- Шкіпере Томасон, - сказав капітан, - дозвольте відрекомендувати вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.
Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт 'Маріани'.
Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування - яку зазвичай називали просто містком.
У просторій рубці перебувало зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навіґаційної служби - на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика - може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.
- Пані та панове, - промовив Томасон. - Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Усім вільним від вахти залишити місток.
За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п'ятеро - зв'язківець, стюардеса і троє з літно-навіґаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранґовими відзнаками повного лейтенанта*. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.
* Повний флотський лейтенант відповідає армійському капітанові, а суб-лейтенант - армійському першому лейтенантові.
Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана - цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як 'Маріана', призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бриґади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фреґаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:
- Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман - лейтенант Топалова, навіґатор - суб-лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення - суб-лейтенант Ґарсія, помічник штурмана - кадет Вільчинський, черговий офіцер зв'язку - мічман Ендрюс, чергова бортпровідниця - молодший спеціаліст Камінська. Починаймо, пані та панове.
Разом з іншими я зайняв своє місце, вдяг у праве вухо мініатюрного навушника для отримання голосових повідомлень від комп'ютера і, долаючи цілком природне хвилювання, спробував зосередитися на показах численних приладів, які здебільшого дублювали такі ж прилади на штурманському пульті.
На кораблях третього класу зазвичай несуть вахту чотири льотчики - штурман, його помічник, навіґатор і оператор вакуумного занурення. Власне кажучи, всі четверо є фахівцями одного профілю і разом роблять одну справу - керують кораблем. Просто кожен з них виконує свою задачу: навіґатор прокладає курс, штурман з помічником ведуть корабель по курсу, а оператор занурення підтримує належний стан вакууму за бортом. Раніше, ще на світанку зоряної ери, останню функцію здійснював інженер-фізик, проте з удосконаленням надсвітлових ходових систем фізична сторона процесу відійшла на другий план, і за вакуумне занурення став відповідати пілот. Або навіґатор - особливої різниці немає. Як така, посада навіґатора присутня в штатних розкладах окремо від пілотської лише за традицією. Та ще й тому, що навіґатор більше теоретик, а пілот - практик. Проте стравжній фахівець має бути однаково вправним як у теорії, так і в практиці, тому нерідко бувало, що штатний пілот виконував навіґаційні обрахунки, а навіґатор ніс вахту за пультом штурмана. У моєму дипломі було вказано: 'пілот 4 класу, навіґатор 4 класу' - це найвища кваліфікація, яку міг отримати випускник нашого коледжу. До прикладу, Елі з пілотування мала п'ятий клас, а з навіґації лише шостий, але при тому вважалася однією з кращих у нашому випуску.
Томасон віддав наказ почати остаточну перевірку систем перед стартом. Це був мій обов'язок як помічника штурмана. Попервах я хвилювався, боявся десь помилитися, щось пропустити, але процедура була мені добре знайома, тож незабаром я заспокоївся і справи пішли на лад. Протестувавши системи керування й навіґації, а також отримавши повідомлення про готовність від інших корабельних служб, я передав зведений звіт штурману Топаловій, яка, у свою чергу, доповіла шкіперові.
Через офіцера зв'язку командор Томасон викликав диспетчерську космопорту й запитав дозвіл на старт. У відповідь ми отримали номер злітної смуги, схему повітряного коридору і розрахований за секундами ґрафік польоту аж до виходу на орбіту.
- Виконуйте, - коротко мовив шкіпер, відкинувся на спинку крісла й попросив стюардесу приготувати кави.
- Активізувати інерційні компенсатори, - розпорядилась Топалова. - Антиґрави - потужність дев'яносто, відхилення нуль. Запустити реактивні двигуни.
- Є інерційні компенсатори, - відповів я. Тепер сила тяжіння на борту 'Маріани' регулювалася штучно і мала залишатися на рівні 0,93 g, як на поверхні Октавії, незалежно від прискорення корабля й зовнішніх ґравітаційних полів. - Антиґрави увімкнено. Навантаження на шасі - десять відсотків. Реактивні двигуни запущено.
Топалова висунула з пульту штурвал і збільшила тягу. Корабель рушив з місця і, поступово набираючи швидкість, покотився по рулівній доріжці до вказаної нам смуги. Завдяки антиґравам, на шасі припадала лише десята частина ваги 'Маріани', що виключало ризик їх пошкодження. За всієї міцності конструкції, вони могли утримувати повну вагу корабля лише в стані спокою або при найповільніших переміщеннях.
Фреґат вирулив на злітну смугу секунда до секунди за ґрафіком. Дивлячись на космодром з висоти дванадцятиповерхової будівлі, я думав про те, що аеродинамічний зліт для таких велетенських кораблів, як 'Маріана, чистісіньке піжонство й даремна витрата термоядерного палива. Набагато простіше, швидше й економніше було б підняти фреґат на антиґравах, надати йому вертикального положення і вже тоді запускати реактивні двигуни. Однак при цьому втрачалася вся естетика польоту - а людям завжду було властиве прагнення до краси, що, як відомо, вимагає жертв.
- Ну, поїхали!
Топалова різко збільшила тягу, і фреґат, швидко прискорюючись, помчав уздовж смуги. Для розгону йому вистачило десяти кілометрів із запланованих дванадцяти.
- Є швидкість відриву. Злітаємо!
Корабель відірвався від смуги і зі слоновою ґрацією злетів у небо. Кажучи про слонову ґрацію, я зовсім не іронізую. Певен: якби ви зустріли летючого слона, то були б зачаровані цим видовищем.
- Прибрати шасі!
- Є! - відрапортував я. - Шасі прибрано.
- Долаємо звуковий бар'єр...
Десь зовні гучно гримнуло, але ми нічого не почули і не відчули. Корабель мав повну звукоізоляцію як від зовнішнього світу, так і між відсіками, а його переборки й зовнішня обшивка було зроблено з особливого надміцного сплаву титану, який, окрім іншого, ефективно протидіяв вібраціям. Тут, у носовій частині 'Маріани', ми зовсім не відчували роботу двигунів, а знали, що вони працюють, лише завдяки приладам. Та й навіть у кормових відсіках, де розташовано складські приміщення, вібрувало дуже слабко, на межі людського сприйняття.
Фреґат ледь перехилився на лівий борт, ніби збирався здійснити плавний розворот, не передбачений ґрафіком польоту. Трохи зменшивши потужність правих антиґравів, я повернув йому чітко горизонтальне положення. У цьому полягала частина моїх обов'язків, мабуть, найголовніша - страхувати штурмана, 'підчищуючи' його дії. Ніхто з присутніх нічого не помітив, лише Топалова коротко посміхнулася самими кутиками вуст.
Ми перевищили першу космічну швидкість, проминули стратопаузу і ввійшли в мезосферу. Небо над нами вже було чорним, у ньому яскраво палали зорі. На відміну від нас із Топаловою, оператор занурення, гладкий коротун Ґарсія, і довготелесий навіґатор Вебер відверто байдикували, а останній до того ж демонстративно позіхав. Їхня робота починалася аж зі стартом надсвітлового рушія. Власне, ми теж могли відпочивати, довіривши зліт і вихід орбіту комп'ютерові, який упорався б із цим завданням не гірше за нас. Проте жоден справжній льотчик не відмовить собі в задоволенні власноруч підняти в небо велетенський корабель у сотню кілотонн і відчути п'янку радість перемоги над всесвітнім тяжінням...
Врешті ми вийшли на стаціонарну орбіту довкола Октавії за тридцять тисяч кілометрів від її поверхні. Томасон оголосив режим повної готовності до занурення. Цивільні кораблі перед запуском надсвітлового рушія ще одну-дві години йшли на реактивній тязі, віддаляючись від планети, чия ґравітація вносила небажані збурення у фізичний вакуум. Проте космічні дослідники, як і військові, вважали таку обережність зайвою і зазвичай стартували просто з орбіти.
Уперше за весь цей час, Павлов підвівся зі свого 'гостьового' крісла, підійшов до Томасона й щось тихо сказав йому. Шкіпер згідно кивнув і звернувся до мене й Ґарсії:
- Помічник штурмана - помінятися місцями з оператором занурення.
У Ґарсії був такий вираз обличчя, ніби він не йняв віри почутому. Я теж був шокований таким рішенням - адже мені доручали зайняти найвідповідальніший на цьому етапі пост.
Проте накази командира не обговорюються, тому ми з Ґарсією без жодних заперечень підкорились, і я опинився за пультом керування вакуумними емітерами. На 'Маріані' їх було дві пари - на носі й на кормі, а також на кінцях крил. Створювані в процесі їх функціонування енерґетичні потоки огортали корабель на зразок кокона.
Звісно, я й раніше здійснював вакуумне занурення. Але то було в коледжі, на учбових кораблях п'ятого й шостого класів. А зараз мені належало занурити у глибини вакууму важкий дослідницький фреґат.
Томасон надіслав запит до найближчої обітальної станції, що контролювала наш сектор навколопланетного простору. Отримавши підтвердження, що довколишній космос вільний від інших кораблів та супутників, він скомандував:
- Штурман - запустити рушій у холостому режимі.
- Рушій запущено, - відрапортувала Топалова. - Всі функції в нормі.
- Оператор - почати занурення у стандартному режимі з покроковою звітністю.
- Є, сер!
Я ввмімкнув подачу енерґії на емітери. Наколо корабля утворився вже згаданий мною енерґетичний кокон, але на оглядових екранах цього видно не було - все відбувалося далеко за межами оптичного діапазону, а напруженість електромаґнітного поля була ще замала для масового народження електрон-позитронних пар.
- Температура за бортом - десять у п'ятому ступені, - оголосив я.
Поки лише сто тисяч градусів - справжня дрібниця, дарма що в десятки разів гарячіше, ніж на поверхні більшості зірок. Хоч насправді таке порівняння некоректне, бо зараз ішлося не про молекулярну температуру, а про міру збудження енерґетичних рівнів віртуальних часток у вакуумі. Ще в далекому XX сторіччі науковець на ім'я Дірак припустив, що вакуум зовсім не порожній, а буквально напханий різноманітними частками з неґативними енерґіями. У подальшому його проста модель зазнала значних змін, у дійсності все виявилося значно складніше й цікавіше, але засаднича ідея залишилась незмінною - вакуум не є пустка, це фундаментальний стан матерії. Тому нерідко вакуум називають Морем Дірака.
- Температура - десять у сьомому ступені...
Десять мільйонів градусів, це вже на рівні зоряних надр.
- ...десять у восьмому... у дев'ятому...
Мільярд градусів. Доти невидимий кокон довкола корабля зажеврів слабким блакитним світлом: це частина високоенерґетичних ґамма-квантів, народжених від анігіляції електрон-позитронних пар, розсіювались на присутніх у довколишньому просторі атомах водню, гелію і мікроскопічних частках космічного пилу, в результаті чого виникало випромінювання видимого спектру.
- Температура - десять у десятому... в одинадцятому... в дванадцятому...
Тепер з вакууму почали народжуватися вільні кварки й антикварки. Корабель, поряд із жорсткими ґамма-променями, стали бомбардувати різні типи мезонів. Проте наше захисне поле було розраховане й не на такі навантаження. А енерґетичний кокон сяяв уже так яскраво, що затьмарив не лише всі зорі, але й наше сонце, Епсилон Еридана.
- Десять у чотирнадцятому... в п'ятнадцятому... в шістнадцятому, - рапортував я. - Скипає слабкий бозе-конденсат... Є повне занурення! Ми в апертурі!
Для стороннього спостерігача 'Маріана' просто щезла з простору, ніби здиміла. Приблизно так само можна сказати і про занурену під воду субмарину, коли забути про те, що море має не лише поверхню, а й глибину. У вакууму також є глибина, але вимірювана не в одиницях довжини, а температурою. Ми перебували на глибині десяти тисяч трильйонів градусів, у так званій апертурі - прошарку, де частина віртуальних бозонів уже перебувала в хаотичному стані, а решта лишалась у сконденсованому вигляді. Тут була відсутня різниця між слабкою й електромаґнітною взаємодіями, та все ще окремо існувала сильна.
Блакитне сяйво енерґетичного кокона зникло - в апертурі не було ані космічного пилу, ані інших матеріальних часток. На оглядових екранах знову з'явилися зорі й планети - точніше, їхні електрослабкі відображення. Ми могли вільно проходити крізь будь-які об'єкти, що перебували в звичайному ейнштейновому просторі, без ризику зіштовхнутися з ними. Щоправда, в місцях великого скупчення матерії були присутні сильні збурення вакууму, що становили певну загрозу для корабля.
В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енерґії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму - звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерґа від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше - десять у сімнадцятому ступені градусів... десять у двадцятому... десять у двадцять п'ятому...
- Увага! - промовив я. - Температура - десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе-конденсат. Ми в інсайді!
Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об'єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар'єру, тут не було нічого, крім океану чистої енерґії.
Краєм ока я помітив, як офіцер зв'язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.
- Продовжувати занурення до номінальної глибини, - розпорядився шкіпер. - Навіґаторе, передайте штурманові курс.
- Є, сер! - відповів Вебер. - Курс готовий.
У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані лише п'яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут було досліджено вздовж і впоперек, тому Вебер проклав курс, що називається, лівою рукою - якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.
Втім, тут був один нюанс - по прямій між нашими системами перебувала зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навіґатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.
Коли фреґат занурився на номінальну глибину десяти в тридцять п'ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих - на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енерґії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп'ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, хоч яка вона розумна, не має свободи волі й інтуїції - а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, хоч би скільки секстильйонів операцій на секунду ти виконував.
Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.
Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:
- Штурман - помінятися місцями з оператором занурення.
Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору - адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Ґарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.
Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фреґатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без особливих зусиль вдавалося вести 'Маріану' точно за курсом. Саме зараз, коли енерґетичні завихорення знай намагалися жбурнути корабель то в один, то в інший бік, я переживав надзвичайне піднесення. Я не знав, чи задоволений моїми діями капітан Павлов, і наразі мене це нітрохи не цікавило. Я керував кораблем і насолоджувався цим. Нарешті я повною мірою відчув себе справжнім пілотом. А в ширшому розумінні - зореплавцем. Минуло вже поняд п'ять сторіч, як було створено перший надсвітловий рушій, а люди досі не придумали єдиної назви для всіх, чия професія - міжзоряні подорожі. Нас називають і астронавтами, і космонавтами, і зорельотчиками, і космольотчиками. Але найправильніше буде зореплавці. Бо ж ми, по суті, моряки-підводники, а наша стихія - глибини Моря Дірака...
Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:
- Навіґаторе, корекція курсу потрібна?
- Схоже, що ні, шкіпере.
- Схоже?
- Я цього певен, сер.
Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.
- І все ж перевіримо. Штурман - переключити рушій у холостий режим. Оператор - підйом в апертуру.
- Рушій призупинено, - відзвітував я.
- Починаю підйом, - озвалася Топалова.