Авраменко Олег
Реальна загроза

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Комментарии: 1, последний от 19/10/2012.
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 178k. Статистика.
  • Повесть: Космоопера Тексты на украинском языке
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Випускник космiчного коледжу Александр - син адмiрала Бруно Шнайдера, який сiмнадцять рокiв тому загинув при спробi здiйснити державний переворот на планетi Октавiя. Через батька молодому пiлотовi годi й мрiяти про вiйськову кар'єру; також для нього не знаходиться мiсця на цивiльних мiжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересiчним талантам i почасти випадковостi, вiн вступає на службу до елiтного дослiдницького флоту, що займається розвiдкою Далекого Космосу.
    Пiд час першої ж експедицiї Александр потрапляє на досi нiкому не вiдому планету Ютланд. Ця подiя круто змiнює його життя, i вiн опиняється в епiцентрi прийдешньої мiжпланетної вiйни...



  • Роздiл перший
    Октавiя



    1

    Повна назва посади мого співрозмовника звучала громіздко - начальник департаменту літно-навіґаційного складу кадрового управління компанії 'Еридані Інтерстар Інкорпорейтед'. Іншими словами, відділ, який очолював Гуґо Ґонсалес, займався комплектуванням екіпажів пілотами, а також їх наймом на роботу і звільненням. Щоправда, останнє мені поки не загрожувало, оскільки я лише намагався влаштуватися в 'Інтерстар' і, щиро кажучи, не тішив себе особливими надіями на успіх. Це була вже не перша космічна компанія, куди я звертався в пошуках роботи.
    - Так, так, - промовив нарешті Ґонсалес. - Ваш диплом справляє гарне враження, кадете Вільчинський. Ви непогано вчилися в своєму коледжі.
    Я ледве стримався від того, щоб не скорчити незадоволену гримасу. Ха, 'гарне враження', 'непогано вчився'!.. Та я чудово вчився! Блискуче вчився - і це не вихваляння, а офіційно підтверджений факт. Я мав найвищі показники з усього цьогорічного випуску Вищої Школи Цивільної Астронавтики імені Роберта Ґілрута - найстарішого і найпрестижнішого космічного коледжу на Октавії... Та от халепа - попри всі мої успіхи в навчанні, потенційні працедавці зовсім не палали бажанням залучити до себе такого перспективного молодого спеціаліста. Вони віддавали перевагу менш талановитим, зате 'своїм' - тим, чиє навчання вони оплачували і з ким ще на першому курсі уклали контракти. Я ж ніяких угод ні з ким не підписував, бо не хотів зв'язувати собі руки. Мій високий середній бал дозволяв мені навчатися безкоштовно і навіть отримувати чималу стипендію. А на крайній випадок, якби мої справи пішли кепсько, я мав заощадження, цілком достатні для того, щоб навчатися власним коштом. Проте потреби в цьому не виникало.
    - Ну, що ж, - сухо сказав Ґонсалес. - Можу запропонувати вам посаду молодшого пілота на ваговозі 'Анталі'. Оплата за категорією W2, повний пакет соціального страхування, оплачувана двомісячна відпустка і все таке інше.
    Утім, ці слова нітрохи не потішили мене. Я вже знав, що буде далі, та все ж слабкий вогник надії зажеврів у моїх грудях, і я несміливо поцікавився:
    - Це міжзоряний корабель?
    - Ні, каботажне судно. Доправляє на Октавію руду за копалень у метеоритному поясі.
    Я гірко зітхнув. Ну от, знов те ж саме! Після п'яти років напруженого навчання на зоряного пілота мені пропонують кар'єру каботажника. А це нижчий клас; це все одно, що примушувати вченого-математика, фахівця з функціонального аналізу, займатися бухгалтерським обліком. У нашому коледжі взагалі не готували каботажників, і серед курсантів це слово часто-густо вживалося з образливим або презирливим відтінком.
    - А як щодо міжзоряних рейсів?
    - Для пілотів і навіґаторів, на жаль, вакансій немає. Точніше, вони є - але на посади, що потребують певного досвіду. От якби ви мали пару років чи бодай один рік літного стажу, то зараз у нас була б зовсім інша розмова. Мені дуже шкода, юначе.
    Я понуро кивнув і підвівся.
    - Зрозуміло. Вам потрібні льотчики зі стажом, але де ж мені взяти цей бісів стаж, коли ні у вашій компанії, ні в інших немає вакансій для стажистів...
    Не питаючи дозволу, я забрав з Ґонсалесового стола свої документи й попрямував до виходу з кабінету. Аж тут він позвав мене, несподівано м'яко й доброзичливо:
    - Стривай-но, Александе, повернися. Поговорімо неофіційно.
    Першим моїм пориванням було пропустити його слова повз вуха і вийти з гордо піднятою головою. Та наступної миті я передумав. Зрештою, Ґонсалес годився мені за батька, а то й за діда; крім того, йому було до снаги створити мені додаткові проблеми - наче теперішніх мало. Тому я повернувся і знову сів у крісло.
    - Так, слухаю.
    - Ти ж розумієш, у чому твоя біда?
    Найдужче я боявся почути, що проблема в моєму батькові, проте ніщо в поведінці Ґонсалеса не вказувало на це. Відомості про мою родину містилися в засекречених урядових файлах, доступ до яких для цивільних служб було закрито. Ані в інтернаті, де я жив і навчався до вісімнадцяти років, ані в коледжі ніхто не знав про моє походження.
    - Схоже, починаю розуміти, - обережно відповів я. - Це все через те, що я навчався за державний кошт, а стипендію отримував з фонду Васильєва. - Я розгублено труснув головою. - Але ж це означає, що я вчився краще за багатьох інших - тих, чиє навчання оплачувала ваша компанія. А на мене ви не витратили жодної марки і, здавалося б... ну... - Я завагався, не знаючи, як далі сформулювати свою думку.
    - Здавалося б, ми мали стрибати й танцювати на радощах, що ти пропонуєш нам свої послуги, - допоміг мені Ґонсалес, і сказав він це без найменшого натяку на іронію. - Ще рік тому так воно б і було. Ми б змагалися за тебе з компаніями-конкурентами, пропонували максимально вигідні умови трудового контракту. Та наразі ситуація геть інша. Розумієш, синку, підготовка зоряних пілотів не закінчується в коледжі. На відміну, скажімо, від інженерів, ви не приходите до нас повноцінними спеціалістами, а потребуєте подальшого навчання. Щоб ви почали відробляти свій хліб, вам потрібен щонайменше рік чи півтора практики польотів на справжніх, а не учбових кораблях. Тому й існують у нас посади стажистів. У інших компаніях їх називають резервними пілотами, запасними, позаштатними, але суть від того не міняється - це учні, практиканти. Користі від них поки ніякої, одні лише витрати, а вони ще й отримують від нас платню. З тими випускниками, які навчалися в коледжах за наш кошт, проблем не виникає - вони ще на самому початку уклали з нами довготермінові угоди, розраховані на те, щоб компенсувати всі наші витрати як на їхнє навчання, так і на подальше стажування. Що ж до таких, як ти, то раніше ми підписувати з вами спеціальні контракти, які передбачали відшкодування наших витрат у разі, якщо ви захочете звільнитися раніше обумовленого терміну. Таким чином ми страхували себе від збитків, коли молодий пілот, щойно закінчивши в нас стажування, знаходив собі роботу десь-інде. Проте минулого року уряд ухвалив зміни до кодексу законів про працю, визнавши такі умови в угодах недійсними - бо вони, за його твердженням, дискримінаційні. В результаті найздібніші й найперспективніші наші стажисти отримали цілковиту свободу, вони мають право будь-коли піти від нас, так і не відпрацювавши затрачені на них кошти. Тепер тобі ясно, чому ти зустрів у нас такий прохолодний прийом? Та й не лише в нас, судячи з твоєї поведінки.
    - Авжеж ясно, - кивнув я. - Та хіба уряд не розуміє...
    - Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил - і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот - а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в 'Інтерстарі' майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.
    - А я не хочу бути військовим, - сказав я. - Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.
    Ґонсалес з прикрістю похитав головою:
    - Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші - ні що інше як наші податки. - Ґонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. - Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років...
    - А якщо я внесу заставу? - Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. - Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.
    - Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. - Ґонсалес пильно подивився мені в очі. - А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов'язати своє життя з цивільним флотом?
    Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:
    - Взагалі ні. Моя мета - служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п'ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, - квапливо додав на завершення, - я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.
    - Безперечно, - погодився зі мною Ґонсалес. - Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте... - Він зробив паузу і знову похитав головою. - Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.
    - То що ж мені робити? - розгублено запитав я.
    - Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях - вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером*, але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки - і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.
    * Ворент-офіцер - прапорщик. Не плутати з мічманом, який належить до молодшого командного складу і відповідає армійському другому лейтенантові.
    Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.
    - Дякую за пораду, пане Ґонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.
    - Чому?
    Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: 'Та якого біса! Однаково гірше не буде...'
    - Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.
    На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.
    - Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!
    Я кивнув:
    - Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль...
    Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.



    2

    Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:
    'От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?...'
    З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Ґонсалесові про батька. Можливо, я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з'ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуґо Ґонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація...
    Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі портуґальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами - адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.
    На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед - військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі - і, відповідно, виникла потреба в поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов'язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: 'Плутократія в дії.' Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.
    Загалом, я погано пам'ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам'ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади - і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тицяю пальцем у зірки на його погоні - одна, дві, три, чотири, п'ять. Він якраз отримав звання ґрос-адмірала і був призначений начальником Ґенерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч з ним мама - молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п'ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного й були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, й гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя...
    Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п'ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава - та сама, проти якої було спрямовано батьків заколот, - повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки - зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Усі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама - відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми 'ворогів народу'.
    Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:
    - Увага, це поліція! Вас арештовано за незаконне вторгнення до приватного помешкання.
    З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.
    - Здаюся, констеблю, здаюся, - промовила вона, невміло зображаючи переляк. - Тільки не робіть мені боляче, прошу.
    - Вітаю, Елі, - сказав я вже серйозно. - Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?
    - Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі - і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.
    Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.
    - Атож, вимкнений. Даруй, геть забув про нього.
    Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.
    - Знову поганий день?
    - Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.
    Вона розгублено похитала головою:
    - Дурня якась! Вони там усі з глузду з'їхали!
    Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії 'Геліос'. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері 'Іпатія' і за три тижні мала відбути в свій перший рейс.
    Елі мешкала в мене вже п'ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою - вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара - якби не одне 'але'...
    Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Ґонсалесом - за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:
    - Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі, думала, що це лише на краще.
    - Я й сам так думав. Пам'ятаю, ще радів, дурненький. Гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося...
    - Отож-то й воно, - хитнула головою Елі. - Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.
    - Та мабуть звернуся, - погодився я, втім, без особливого ентузіазму.
    - У найгіршому разі, - вела далі Елі, - запишешся до військового флоту. Ґонсалес має рацію - в цьому немає нічого страшного.
    Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли довідаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.
    Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.
    - У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Ґрету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти навідатися в гості.
    Сью і Ґрета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра - зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту...
    - А чого? - знизав я плечима. - Нехай приходять. Тільки сьогодні обійдемося без жеребу. Я хочу Ґрету.
    - Хочеш - матимеш, - сказала Елі, дістаючи свого телефона.



    3

    Через два дні я вже цілком визрів для того, щоб спробувати щастя у військовому флоті. Зрештою, чого на світі не буває, ану ж мене візьмуть. Бодай для того, щоб у черговий раз продемонструвати свої гуманні принципи й показати, що діти не відповідають за гріхи батьків. Правда, служба не буде мені медом. Доведеться ой як помучитися, щоб отримати мічманські погони. А про суб-лейтенантські й говорити не варто. Та це не біда - за два роки (якщо не почнеться війна з Альтаїром) я зможу звільнитися в запас і найнятися штатним пілотом на якийсь із цивільних кораблів. А потім - Астроекспедиційний Корпус...
    Вранці того вирішального дня я від хвилювання прокинувся о пів на сьому - як звик під час навчання. Проте вольовим зусиллям змусив себе знову заснути. Ну ні, дзуськи, думав я, не побіжу туди зрання. Солідно прийду опідні, неквапно заповню всі документи, вручу їх черговому офіцерові й не стану чекати на відповідь, а відразу повернусь додому. Хай дзвонять, коли що.
    Отак я й спав, аж поки за чверть до десятої мене розторсала Елі.
    - Прокидайся, сонько, - говорила вона, мало не силоміць витягаючи мене з ліжка. - Тобі надійшов лист.
    Я встав і, все ще в напівсні, рушив до свого терміналу.
    - Та ні ж! - нетерпляче сказала Елі. - Не тут. Це щось офіційне. Надійшло на домашній відеофон.
    Рештки мого сну миттю розвіялися.
    - Звідки?
    - Не знаю, я не відкривала його. А в заголовку відправника не вказано. Схоже, лист не лише офіційний, а ще й конфіденційний.
    Я чвалом вибіг до вітальні. Кімнату наповнював мелодійний передзвін, а на великому, вмонтованому в стіну стереоекрані, висвічувався напис: 'Отримано листа високої важливості. Адресат - Александр Вільчинський.'
    Кілька секунд я згаяв у нерішучості. Це не могло бути чимось банальним і нікчемним, на зразок рекламного ролика. За позначки 'важливо', 'терміново' тощо розповсюдникам реклами загрожували суворі санкції. Невже в одній з компаній, куди я звертався, передумали? Може, Ґонсалес зумів переконати своїх босів зробити для мене виняток?...
    Тим часом Елі розцінила моє зволікання так, що я не хочу читати листа в її присутності, і подалась була до своєї кімнати. Проте я вчасно це помітив і спинив її:
    - Залишся, буль ласка. Я не маю від тебе секретів. - І віддав команду відеофону: - Відкрити листа.
    На екрані з'явився текст, а з щілини принтера висковзнув аркуш з роздруківкою.
    Ні, це було не від 'Інтерстару'. Чи будь-якої іншої космічної компанії. Це...
    Елі вражено зойкнула. Я нерозбірливо вилаявся і знов пробіг очима кілька рядків на екрані. Потім утупився в роздруківку, ніби там могло бути щось інше.
    - Послухай, Елі, - промовив я схвильовано. - Я правильно розумію, що тут написано?
    - Коли ти зрозумів це так, що сьогодні о другій тобі пропонують прибути до Головного Штабу Астроекспедиційного Корпусу для співбесіди, то все правильно.
    - А співбесіду проводять перед прийомом на службу. Вірніше, щоб вирішити, приймати кандидата чи ні... А може, у цього слова є й інше значення, про яке я не знаю?
    Елі заперечно похитала головою:
    - В такому контексті всі інші значення відпадають.
    - Але ж це неможливо! В Астроекспедицію беруть лише досвідчених льотчиків. І взагалі, я туди не звертався. Тут якась помилка. Може, хтось пожартував і подав від мого імені заяву з підробленим послужним списком? Може, ти... - Я вчасно зупинився, завваживши сердитий блиск в Еліних очах. - Вибач.
    - Як ти міг навіть подумати, - обурено мовила вона, - що я здатна так зле пожартувати з тобою? Ніколи б собі цього не дозволила! І годі вже стовбичити з роззявленим ротом. Причепурись, поснідай - і гайда до штабу. Навіть якщо це помилка або чийсь невдалий жарт, тебе там не розстріляють. - Елі трохи помовчала. - До речі, сьогодні я не маю ніякісіньких справ. Якщо не заперечуєш, поїду з тобою. Просто так - буду тобі за групу підтримки.
    - І вдягнешся відповідно? - з усмішкою запитав я.
    - Не дочекаєшся, - відрізала вона.



    4

    Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об'єкті було серйозною проблемою.
    Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я подався до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім'я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.
    - Кабінет '5-114', - повідомила вона. - П'ятий поверх.
    - Дякую, мем, - відповів я.
    Скориставшись ліфтом, я піднявся на п'ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером '5-114', на якій висіла табличка: 'Капітан С. Павлов'. І більше нічого.
    'Собака Павлова,' - виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.
    Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:
    - Заходьте.
    Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований - кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп'ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п'ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.
    - Ну? - вимогливо мовив він.
    Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.
    - Сер! Кадет Вільчинський прибув.
    Взагалі, до цих слів ще належало додати 'за вашим розпорядженням' або 'у ваше розпорядження', проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.
    - Атож, прибув, - сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. - На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?
    - Так, сер!
    - Ну то гаразд. Можете сідати.
    Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу - темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Ґалактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини - зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бриґадний штандарт.
    Отже, збагнув я, Павлов командує бриґадою. А оскільки він лише капітан, а не коммодор*, то його бриґада невелика і складається переважно з кораблів четвертого класу. Хоча хтозна. В Астроекспедиції ставляться до звань з набагато меншим формалізмом, ніж військові.
    * Звання флотського капітана (або капітана I ранґу) відповідає армійському полковнику; а коммодор (або капітан-командор) - найнижче адміральське звання, що передує контр-адміралові, відповідає армійському бриґадному ґенералу.
    - Отже, кадете, - заговорив Павлов діловим тоном, - вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навіґаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас - кращого випускника Ґілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.
    Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв'язку чи спостерігача, видавши це за велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію - льотчиком!
    Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:
    - Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас - а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навіґаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. - Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. - Ну що, хлопче, перестав радіти?
    - Аж ніяк, сер, - відповів я. - Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.
    - Упевненість, це добре, - сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. - Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з навчальної програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. - Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. - Ходімо.
    Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під'їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:
    - Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.
    Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:
    - Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.
    Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:
    - Ну як?
    - Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.
    - Який?
    - Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв'язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.
    - Ти хвилюєшся?
    - Ще б пак!
    - Боїшся?
    - Ні... А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.
    - Ні пуху ні пера тобі, Сашко.
    - До біса! - відповів я. - Ну все, мені пора.
    Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.
    - Будь молодчиною. Покажи їм усім.
    - Неодмінно покажу, - пообіцяв я.
    Чорний 'еридані-б'юїк' вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:
    - Хвилина спливла, кадете.
    - Слухаюсь, сер! - відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, прослизнув до салону.
    Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п'ять кілометрів від штабу космічного порту.
    - Маєш чудовий смак, кадете, - сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. - Гарну дівчину собі відхопив.
    - Вона не моя дівчина, - бовкнув я цілковито бездумно. - Ми просто живемо разом.
    Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.



    5

    Заїхавши на територію космодрому, Павлов скерував машину вздовж шеренги зачинених анґарів до сріблястого фреґата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших ґабаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета - цей красень-фреґат, і тепер буквально поїдав його очима.
    Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів - що належали відповідно до п'ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач - до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.
    На фюзеляжі фреґата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово 'Маріана'. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви ґеоґрафічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір'їв, у Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фреґата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.
    Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.
    - Ну що, кадете? - запитав капітан. - Гарна пташка?
    - Чудовий корабель, сер. Дослідницький фреґат серії 'Артеміда', спроектований на базі бойового крилатого фреґата 'Томаґавк' з незначними функціональними змінами. Загальна довжина - двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу - тридцять вісім, замах крила - дев'яносто один, вага - сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією 'D' - як сказано у специфікації, 'на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом'. - Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачати в будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. - Фреґат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення - десять у тридцять п'ятому ступені, гранично припустима - десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні - 8200 вузлів*. Час розгону в звичайному режимі - від трьох до п'яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому - в межах тридцяти хвилин.
    * Один космічний вузол дорівнює швидкості світла у вакуумі.
    - Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?
    - Ну, власне... Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.
    - Проте 'Маріана' зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов'язки помічника штурмана*?
    * Тут і далі термін 'штурман' вживається в його первісному значенні - від нім. 'Steuermann', тобто 'людина за кермом', 'стерновий'.
    Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:
    - Так точно, сер, готовий!
    - Що ж, побачимо.
    Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п'ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п'ятнадцять старший за мене з погонами командора*.
    * Командор (або капітан II ранґу) - флотське звання, що відповідає армійському підполковнику.
    - Шкіпере Томасон, - сказав капітан, - дозвольте відрекомендувати вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.
    Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт 'Маріани'.
    Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування - яку зазвичай називали просто містком.
    У просторій рубці перебувало зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навіґаційної служби - на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика - може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.
    - Пані та панове, - промовив Томасон. - Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Усім вільним від вахти залишити місток.
    За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п'ятеро - зв'язківець, стюардеса і троє з літно-навіґаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранґовими відзнаками повного лейтенанта*. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.
    * Повний флотський лейтенант відповідає армійському капітанові, а суб-лейтенант - армійському першому лейтенантові.
    Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана - цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як 'Маріана', призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бриґади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фреґаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:
    - Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман - лейтенант Топалова, навіґатор - суб-лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення - суб-лейтенант Ґарсія, помічник штурмана - кадет Вільчинський, черговий офіцер зв'язку - мічман Ендрюс, чергова бортпровідниця - молодший спеціаліст Камінська. Починаймо, пані та панове.
    Разом з іншими я зайняв своє місце, вдяг у праве вухо мініатюрного навушника для отримання голосових повідомлень від комп'ютера і, долаючи цілком природне хвилювання, спробував зосередитися на показах численних приладів, які здебільшого дублювали такі ж прилади на штурманському пульті.
    На кораблях третього класу зазвичай несуть вахту чотири льотчики - штурман, його помічник, навіґатор і оператор вакуумного занурення. Власне кажучи, всі четверо є фахівцями одного профілю і разом роблять одну справу - керують кораблем. Просто кожен з них виконує свою задачу: навіґатор прокладає курс, штурман з помічником ведуть корабель по курсу, а оператор занурення підтримує належний стан вакууму за бортом. Раніше, ще на світанку зоряної ери, останню функцію здійснював інженер-фізик, проте з удосконаленням надсвітлових ходових систем фізична сторона процесу відійшла на другий план, і за вакуумне занурення став відповідати пілот. Або навіґатор - особливої різниці немає. Як така, посада навіґатора присутня в штатних розкладах окремо від пілотської лише за традицією. Та ще й тому, що навіґатор більше теоретик, а пілот - практик. Проте стравжній фахівець має бути однаково вправним як у теорії, так і в практиці, тому нерідко бувало, що штатний пілот виконував навіґаційні обрахунки, а навіґатор ніс вахту за пультом штурмана. У моєму дипломі було вказано: 'пілот 4 класу, навіґатор 4 класу' - це найвища кваліфікація, яку міг отримати випускник нашого коледжу. До прикладу, Елі з пілотування мала п'ятий клас, а з навіґації лише шостий, але при тому вважалася однією з кращих у нашому випуску.
    Томасон віддав наказ почати остаточну перевірку систем перед стартом. Це був мій обов'язок як помічника штурмана. Попервах я хвилювався, боявся десь помилитися, щось пропустити, але процедура була мені добре знайома, тож незабаром я заспокоївся і справи пішли на лад. Протестувавши системи керування й навіґації, а також отримавши повідомлення про готовність від інших корабельних служб, я передав зведений звіт штурману Топаловій, яка, у свою чергу, доповіла шкіперові.
    Через офіцера зв'язку командор Томасон викликав диспетчерську космопорту й запитав дозвіл на старт. У відповідь ми отримали номер злітної смуги, схему повітряного коридору і розрахований за секундами ґрафік польоту аж до виходу на орбіту.
    - Виконуйте, - коротко мовив шкіпер, відкинувся на спинку крісла й попросив стюардесу приготувати кави.
    - Активізувати інерційні компенсатори, - розпорядилась Топалова. - Антиґрави - потужність дев'яносто, відхилення нуль. Запустити реактивні двигуни.
    - Є інерційні компенсатори, - відповів я. Тепер сила тяжіння на борту 'Маріани' регулювалася штучно і мала залишатися на рівні 0,93 g, як на поверхні Октавії, незалежно від прискорення корабля й зовнішніх ґравітаційних полів. - Антиґрави увімкнено. Навантаження на шасі - десять відсотків. Реактивні двигуни запущено.
    Топалова висунула з пульту штурвал і збільшила тягу. Корабель рушив з місця і, поступово набираючи швидкість, покотився по рулівній доріжці до вказаної нам смуги. Завдяки антиґравам, на шасі припадала лише десята частина ваги 'Маріани', що виключало ризик їх пошкодження. За всієї міцності конструкції, вони могли утримувати повну вагу корабля лише в стані спокою або при найповільніших переміщеннях.
    Фреґат вирулив на злітну смугу секунда до секунди за ґрафіком. Дивлячись на космодром з висоти дванадцятиповерхової будівлі, я думав про те, що аеродинамічний зліт для таких велетенських кораблів, як 'Маріана, чистісіньке піжонство й даремна витрата термоядерного палива. Набагато простіше, швидше й економніше було б підняти фреґат на антиґравах, надати йому вертикального положення і вже тоді запускати реактивні двигуни. Однак при цьому втрачалася вся естетика польоту - а людям завжду було властиве прагнення до краси, що, як відомо, вимагає жертв.
    - Ну, поїхали!
    Топалова різко збільшила тягу, і фреґат, швидко прискорюючись, помчав уздовж смуги. Для розгону йому вистачило десяти кілометрів із запланованих дванадцяти.
    - Є швидкість відриву. Злітаємо!
    Корабель відірвався від смуги і зі слоновою ґрацією злетів у небо. Кажучи про слонову ґрацію, я зовсім не іронізую. Певен: якби ви зустріли летючого слона, то були б зачаровані цим видовищем.
    - Прибрати шасі!
    - Є! - відрапортував я. - Шасі прибрано.
    - Долаємо звуковий бар'єр...
    Десь зовні гучно гримнуло, але ми нічого не почули і не відчули. Корабель мав повну звукоізоляцію як від зовнішнього світу, так і між відсіками, а його переборки й зовнішня обшивка було зроблено з особливого надміцного сплаву титану, який, окрім іншого, ефективно протидіяв вібраціям. Тут, у носовій частині 'Маріани', ми зовсім не відчували роботу двигунів, а знали, що вони працюють, лише завдяки приладам. Та й навіть у кормових відсіках, де розташовано складські приміщення, вібрувало дуже слабко, на межі людського сприйняття.
    Фреґат ледь перехилився на лівий борт, ніби збирався здійснити плавний розворот, не передбачений ґрафіком польоту. Трохи зменшивши потужність правих антиґравів, я повернув йому чітко горизонтальне положення. У цьому полягала частина моїх обов'язків, мабуть, найголовніша - страхувати штурмана, 'підчищуючи' його дії. Ніхто з присутніх нічого не помітив, лише Топалова коротко посміхнулася самими кутиками вуст.
    Ми перевищили першу космічну швидкість, проминули стратопаузу і ввійшли в мезосферу. Небо над нами вже було чорним, у ньому яскраво палали зорі. На відміну від нас із Топаловою, оператор занурення, гладкий коротун Ґарсія, і довготелесий навіґатор Вебер відверто байдикували, а останній до того ж демонстративно позіхав. Їхня робота починалася аж зі стартом надсвітлового рушія. Власне, ми теж могли відпочивати, довіривши зліт і вихід орбіту комп'ютерові, який упорався б із цим завданням не гірше за нас. Проте жоден справжній льотчик не відмовить собі в задоволенні власноруч підняти в небо велетенський корабель у сотню кілотонн і відчути п'янку радість перемоги над всесвітнім тяжінням...
    Врешті ми вийшли на стаціонарну орбіту довкола Октавії за тридцять тисяч кілометрів від її поверхні. Томасон оголосив режим повної готовності до занурення. Цивільні кораблі перед запуском надсвітлового рушія ще одну-дві години йшли на реактивній тязі, віддаляючись від планети, чия ґравітація вносила небажані збурення у фізичний вакуум. Проте космічні дослідники, як і військові, вважали таку обережність зайвою і зазвичай стартували просто з орбіти.
    Уперше за весь цей час, Павлов підвівся зі свого 'гостьового' крісла, підійшов до Томасона й щось тихо сказав йому. Шкіпер згідно кивнув і звернувся до мене й Ґарсії:
    - Помічник штурмана - помінятися місцями з оператором занурення.
    У Ґарсії був такий вираз обличчя, ніби він не йняв віри почутому. Я теж був шокований таким рішенням - адже мені доручали зайняти найвідповідальніший на цьому етапі пост.
    Проте накази командира не обговорюються, тому ми з Ґарсією без жодних заперечень підкорились, і я опинився за пультом керування вакуумними емітерами. На 'Маріані' їх було дві пари - на носі й на кормі, а також на кінцях крил. Створювані в процесі їх функціонування енерґетичні потоки огортали корабель на зразок кокона.
    Звісно, я й раніше здійснював вакуумне занурення. Але то було в коледжі, на учбових кораблях п'ятого й шостого класів. А зараз мені належало занурити у глибини вакууму важкий дослідницький фреґат.
    Томасон надіслав запит до найближчої обітальної станції, що контролювала наш сектор навколопланетного простору. Отримавши підтвердження, що довколишній космос вільний від інших кораблів та супутників, він скомандував:
    - Штурман - запустити рушій у холостому режимі.
    - Рушій запущено, - відрапортувала Топалова. - Всі функції в нормі.
    - Оператор - почати занурення у стандартному режимі з покроковою звітністю.
    - Є, сер!
    Я ввмімкнув подачу енерґії на емітери. Наколо корабля утворився вже згаданий мною енерґетичний кокон, але на оглядових екранах цього видно не було - все відбувалося далеко за межами оптичного діапазону, а напруженість електромаґнітного поля була ще замала для масового народження електрон-позитронних пар.
    - Температура за бортом - десять у п'ятому ступені, - оголосив я.
    Поки лише сто тисяч градусів - справжня дрібниця, дарма що в десятки разів гарячіше, ніж на поверхні більшості зірок. Хоч насправді таке порівняння некоректне, бо зараз ішлося не про молекулярну температуру, а про міру збудження енерґетичних рівнів віртуальних часток у вакуумі. Ще в далекому XX сторіччі науковець на ім'я Дірак припустив, що вакуум зовсім не порожній, а буквально напханий різноманітними частками з неґативними енерґіями. У подальшому його проста модель зазнала значних змін, у дійсності все виявилося значно складніше й цікавіше, але засаднича ідея залишилась незмінною - вакуум не є пустка, це фундаментальний стан матерії. Тому нерідко вакуум називають Морем Дірака.
    - Температура - десять у сьомому ступені...
    Десять мільйонів градусів, це вже на рівні зоряних надр.
    - ...десять у восьмому... у дев'ятому...
    Мільярд градусів. Доти невидимий кокон довкола корабля зажеврів слабким блакитним світлом: це частина високоенерґетичних ґамма-квантів, народжених від анігіляції електрон-позитронних пар, розсіювались на присутніх у довколишньому просторі атомах водню, гелію і мікроскопічних частках космічного пилу, в результаті чого виникало випромінювання видимого спектру.
    - Температура - десять у десятому... в одинадцятому... в дванадцятому...
    Тепер з вакууму почали народжуватися вільні кварки й антикварки. Корабель, поряд із жорсткими ґамма-променями, стали бомбардувати різні типи мезонів. Проте наше захисне поле було розраховане й не на такі навантаження. А енерґетичний кокон сяяв уже так яскраво, що затьмарив не лише всі зорі, але й наше сонце, Епсилон Еридана.
    - Десять у чотирнадцятому... в п'ятнадцятому... в шістнадцятому, - рапортував я. - Скипає слабкий бозе-конденсат... Є повне занурення! Ми в апертурі!
    Для стороннього спостерігача 'Маріана' просто щезла з простору, ніби здиміла. Приблизно так само можна сказати і про занурену під воду субмарину, коли забути про те, що море має не лише поверхню, а й глибину. У вакууму також є глибина, але вимірювана не в одиницях довжини, а температурою. Ми перебували на глибині десяти тисяч трильйонів градусів, у так званій апертурі - прошарку, де частина віртуальних бозонів уже перебувала в хаотичному стані, а решта лишалась у сконденсованому вигляді. Тут була відсутня різниця між слабкою й електромаґнітною взаємодіями, та все ще окремо існувала сильна.
    Блакитне сяйво енерґетичного кокона зникло - в апертурі не було ані космічного пилу, ані інших матеріальних часток. На оглядових екранах знову з'явилися зорі й планети - точніше, їхні електрослабкі відображення. Ми могли вільно проходити крізь будь-які об'єкти, що перебували в звичайному ейнштейновому просторі, без ризику зіштовхнутися з ними. Щоправда, в місцях великого скупчення матерії були присутні сильні збурення вакууму, що становили певну загрозу для корабля.
    В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енерґії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму - звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерґа від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше - десять у сімнадцятому ступені градусів... десять у двадцятому... десять у двадцять п'ятому...
    - Увага! - промовив я. - Температура - десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе-конденсат. Ми в інсайді!
    Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об'єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар'єру, тут не було нічого, крім океану чистої енерґії.
    Краєм ока я помітив, як офіцер зв'язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.
    - Продовжувати занурення до номінальної глибини, - розпорядився шкіпер. - Навіґаторе, передайте штурманові курс.
    - Є, сер! - відповів Вебер. - Курс готовий.
    У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані лише п'яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут було досліджено вздовж і впоперек, тому Вебер проклав курс, що називається, лівою рукою - якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.
    Втім, тут був один нюанс - по прямій між нашими системами перебувала зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навіґатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.
    Коли фреґат занурився на номінальну глибину десяти в тридцять п'ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих - на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енерґії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп'ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, хоч яка вона розумна, не має свободи волі й інтуїції - а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, хоч би скільки секстильйонів операцій на секунду ти виконував.
    Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.
    Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:
    - Штурман - помінятися місцями з оператором занурення.
    Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору - адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Ґарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.
    Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фреґатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без особливих зусиль вдавалося вести 'Маріану' точно за курсом. Саме зараз, коли енерґетичні завихорення знай намагалися жбурнути корабель то в один, то в інший бік, я переживав надзвичайне піднесення. Я не знав, чи задоволений моїми діями капітан Павлов, і наразі мене це нітрохи не цікавило. Я керував кораблем і насолоджувався цим. Нарешті я повною мірою відчув себе справжнім пілотом. А в ширшому розумінні - зореплавцем. Минуло вже поняд п'ять сторіч, як було створено перший надсвітловий рушій, а люди досі не придумали єдиної назви для всіх, чия професія - міжзоряні подорожі. Нас називають і астронавтами, і космонавтами, і зорельотчиками, і космольотчиками. Але найправильніше буде зореплавці. Бо ж ми, по суті, моряки-підводники, а наша стихія - глибини Моря Дірака...
    Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:
    - Навіґаторе, корекція курсу потрібна?
    - Схоже, що ні, шкіпере.
    - Схоже?
    - Я цього певен, сер.
    Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.
    - І все ж перевіримо. Штурман - переключити рушій у холостий режим. Оператор - підйом в апертуру.
    - Рушій призупинено, - відзвітував я.
    - Починаю підйом, - озвалася Топалова.
    В інсайді ми були майже сліпі через відсутність будь-яких надійних орієнтирів, і нам доводилося покладатись лише на суто математичні розрахунки навіґаційного комп'ютера. Проте з часом похибка таких розрахунків накопичувалась, і тому періодично доводилося підійматися в апертуру для визначення точного місця перебування за електрослабкими відображеннями зірок.
    Утім, це стосувалося тривалих відтинків шляху завдовжки кількадесят світлових років. Ну і ще, звичайно, корекція проводилася при наближенні до пункту призначення. Проте до системи Тау Кита залишалося ще добрих два світлових роки, тож мені було ясно - Томасон вирішив перевірити, чи зміг я втримати корабель на заданому курсі.
    Коли ми перетнул критичний рівень десять у двадцять сьомому ступені градусів і опинилися в апертурі, навіґатор швидко провів необхідні обрахунки й повідомив:
    - Похибка в межах припустимого мінімуму. Я ж казав, шкіпере, що корекція непотрібна.
    - Добре, - промовив Томасон. - Залишатися в апертурі.
    З цими словами він увімкнув інтерком на своєму капітанському пульті й оголосив про зміну літної вахти.
    За п'ять хвилин нашу групу змінила інша четвірка льотчиків. Томасон відправив нас відпочивати, доручивши Топаловій влаштувати мене в одній з вільних кают. Залишаючи рубку, я кинув на Павлова запитливий погляд, але той лише хитнув головой: мовляв, іди собі, хлопче.
    Коли ми спустилися палубою нижче, де розташовувались офіцерські каюти, я обережно поцікавився в Топалової:
    - Як ви гадаєте, я витримав іспит?
    - Іспит? - спершу не зрозуміла вона. А за секунду все збагнула й усміхнулася: - Схоже, що так. У всякому разі, я не маю до вас жодних претензій... Гм-м. Отже, це був іспит?
    - Так.
    - І якого роду?
    - На зразок вступного. Капітан Павлов сказав, що коли я витримаю його, мене зарахують до Астроекспедиції.
    На мій подив Топалова енерґійно кивнула:
    - Оце правильно! Краще брати своїх випускників, ніж наймати леґіонерів.
    Я хотів був запитати, про яких леґіонерів вона каже, але тут Топалова хитро посміхнулася:
    - А знаєте, коли шкіпер повідомив, що до нашої команди тимчасово зараховано кадета, ми всі подумали, що нам збираються нав'язати якогось адміральського синка-здохлячка. Тому й збіглися на місток - подивитися на це диво природи.
    Я ледве стримав істеричний сміх. Щодо адміральського синка вони як в око вцілили. Знали б іще, якого адмірала я син...
    Ми пройшли в житловий відсік літно-навіґаційної служби, і Топалова зупинилася перед дверима без таблички.
    - Тут вільно. Відпочиньте трохи, а за сорок хвилин приходьте в офіцерську їдальню на вечерю. До зустрічі, кадете Вільчинський.
    Підбадьорливо поляскавши мене по плечу, вона рушила назад по коридору. Я провів її довгим поглядом, потім відчинив двері, які виявились незамкненими, і ввійшов до каюти.
    Лише тепер, опинившись насамоті, я повною мірою відчув, як напружені мої нерви. Не можна сказати, що я надто перепрацював, просто на моїх плечах лежала подвійна відповідальність - за корабель, який я пілотував, і за своє майбутнє, яке багато в чому залежало від цього польоту.
    Я влігся на застелене ліжко, розраховуючи відпочити зо півгодини перед вечерею, та заледве моя голова доторкнулася до м'якої подушки, як мене зморив сон - здоровий, міцний, непробудний.



    6

    Прокинувшись, я виявив, що за корабельним часом (а отже, і за часом Астрополіса) вже минула сьома ранку. Це було погано. І не просто погано, а паскудно. Я миттю зіскочив з ліжка, відчуваючи, як мене охоплює паніка. Що ж про це подумає Павлов? Неповні п'ять годин вахти - і я звалився, не чуючи під собою ніг. Навіть якщо там, у рубці керування, я й витримав іспит, то потім...
    Тут мій погляд упав на дверцята одіжної шафи. Я точно пам'ятав, що одинадцять годин тому там нічого не було. Пам'ятав, бо ще хотів зазирнути досередини і перевірити, чи не лишилося речей від попереднього мешканця. А зараз дверцята були трохи відчинені й на них висіла світло-синя офіцерська форма Астроекспедиції. З ранґовими відзнаками суб-лейтенанта - одна широка й одна вузька нашивки на погонах. Із золотими крильцями літно-навіґаційної служби на лівому боці мундира. А на правому... на правому була іменна планка з моїм прізвищем!
    Ні, це неможливо! Ну, припустімо, я успішно пройшов випробування і мене зарахували до Астроекспедиції. Тоді б я мав отримати звання ворент-офіцера, в кращому разі - мічмана. Та аж ніяк не суб-лейтенанта.
    Мабуть, хтось вирішив пожартувати з мене, припустив я. Розраховує, що я, дурник, напну на себе цю форму й піду в ній розгулювати по кораблю. Оце так сміху буде! Хлопчик-горобчик уявив себе орлом...
    А проте я не втримався від спокуси і приміряв на себе мундир - винятково, щоб подивитися, як він на мені сидить. А сидів він просто ідеально, мов на мене шитий. Я сунув руки в бічні кишені і в правій намацав якийсь папірець. Дістав його, прочитав: 'Це не жарт, суб-лейтенанте Вільчинський. Вітаю. Капітан Павлов.'
    Ого! Це вже зовсім інша річ. За десять хвилин, прийнявши холодний душ і нашвидкоруч причепурившись, я без найменшого остраху одягнув нову форму. Втім, і зараз не можна було виключити теоретичної можливості розіграшу, підкріпленого фальшивою запискою від капітана Павлова. Хоча тоді виходить, що пожартували не лише з мене, але й з нього; а Павлов не справляв враження людини, якій до вподоби такі тупі жарти. Тому я вирішив ризикнути - зрештою, як полюбляє казати Елі, за це мене не розстріляють.
    Першим, кого я зустрів, вийшовши з каюти, був ворент-офіцер з інтендантської служби. Він привітав мене як старшого за званням, не виказавши ніякого подиву з приводу того, що на борту 'Маріани' з'явився зайвий суб-лейтенант. А позаяк господарники завжди найобізнаніші люди на кораблі, то я міг більше не турбуватися щодо свого мундира - його я носив на цілком законних підставах.
    Мене аж розпирало від радощів і гордощів, проте в повній мірі насолодитися своїм успіхом мені заважало гостре почуття голоду. По-справжньому я їв аж учора вранці, у себе в квартирі, майже двадцять годин тому, а на кораблі, під час вахти, обмежився лише чашкою кави та кількома сандвічами, що їх приготувала чергова стюардеса на ім'я Ліна (до речі, дуже гарненька білявка, до того ж іще геть молоденька - либонь, минулорічна школярка). Отож я довго не роздумував, що робити далі, а насамперед подався до офіцерської їдальні.
    Там було не надто велелюдно - десь десяток молодих чоловіків та жінок у сірих уніформах без ранґових відзнак, а також кілька офіцерів, серед яких не було жодного з літно-навіґаційної служби. У протилежному кінці їдальні стюард прибирав щойно залишений відвідувачами стіл. Помітивши мене, він жестом попросив трохи зачекати, а сам підхопив тацю з використаним посудом і зник за дверима камбуза.
    Я обрав собі вільний столик біля штучного вікна з виглядом на сосновий ліс, а незабаром повернувся стюард, штовхаючи перед собою візок зі сніданком. Ввічливо привітався зі мною, розставив на столі страви і, побажавши смачного, знов повернувся до камбузу. Тут не пропонували меню і не приймали замовлень, а просто годували комплексними сніданками, обідами й вечерями. Обрати собі їжу й напої можна було в кафетерії, розташованому поруч, проте там за харчування доводилося платити.
    Але я так зголоднів, що мені було не до розбірливості. За лічені хвилини я проковтнув увесь сніданок, подумав був попросити добавки, але вирішив утриматись і став неквапно пити гарячу каву, з цікавістю позираючи вбік 'сірих уніформ'. Їх було одинадцятеро - семеро чоловіків і чотири жінки віком близько тридцяти років, усі один в один смагляві. У нас на Октавії такий відтінок шкіри був великою рідкістю, наша Епсилон давала замало ультрафіолету - значно менше ніж Тау Кита або Сонце, не кажучи вже про Вегу чи Альтаїр. Тому, перебуваючи на планетах з більш високою сонячною радіацією, ми мусили виявляти обережність, щоб не обпекти нашу чутливу шкіру.
    До мене долинула репліка портуґальською з характерним акцентом. Атож, як я і думав, це таукитяни. Ну й слівце, щоб вони були здорові! У їхніх предків забракло фантазії вигадати для свого світу ориґінальнішу назву, аніж банальне Тау Кита IV - тобто четверта планета в системі Тау Кита. Зате нащі пращури виявилися на висоті. Епсилон Еридана була восьмою людською колонією за межами Землі, звідти й пішла Октавія - невибагливо, але дуже красиво, звучить просто-таки по-королівському. Проте ми рідко вживаємо слова 'октавійці', віддаючи перевагу термінові 'ериданці', за назвою всього сузір'я, а наша мова офіційно називається ериданською - хоча насправді це лише особливий діалект анґлійської, сформований під сильним впливом інших європейських мов.
    Коли я вже допивав каву, в їдальні з'явилася Топалова. Помітивши мене, вона рушила в мій бік. Зараз її русяве волосся було розпущене, а не зібране в тугий вузол, як під час вахти, і з такою зачіскою вона мала значно привабливіший вигляд, її навіть можна було назвати вродливою. У мене промайнула думка, що якби я був років на п'ять старший, то неодмінно спробував повпадати за нею.
    - Вітаю, колеґо, - доброзичливо мовила вона, вмостившись навпроти мене. Всюдисущий стюард уже накривав перед нею стіл.
    - Доброго ранку, лейтенанте, - відповів я.
    - Можна просто Яна, - сказала Топалова, взявшись до їжі. - Раз ми в одній команді, то давай поза службою без зайвих формальностей. Зрештою, ти лише на ранґ нижчий від мене за званням. Домовилися?
    - Добре, - кивнув я. - Мене звати Александр, а коротко - Алекс, Сандро або Сашко, як кому більше подобається. І до речі, про звання. Я... ну...
    - Ти у відпаді, - допомогла мені Топалова.
    - І це ще м'яко сказано. Я розраховував максимум на мічмана, а швидше навіть на ворент-офіцера...
    - Ні, 'прапор' не годиться, - категорично заявила вона. - Жоден шкіпер Астроекспедиції на підпустить ворента до пульту керування. Що ж до мічмана, то... Сподіваюсь, ти вже зрозумів, що тебе взяли штатним пілотом, а не стажистом?
    - Зрозумів, - кивнув я ствердно.
    - Льотчиків-стажистів у нас немає, - вела далі Топалова. - На мій погляд, це неправильно, але так склалося. Вчора ввечері капітан Павлов розповів нам, що командування збиралося зробити для тебе виняток, взяти як учня за експериментальною програмою, але вже на першій вахті ти довів нам усім, що годен бути повноправним пілотом. А в усій Астроекспедиції нема жодного льотчика у званні мічмана, тому ти був би серед нас на зразок білої ворони - ніби й справжній пілот, та все ж гірший за решту. А ти не гірший, це однозначно. Та й, власне, різниця між мічманом і суб-лейтенантом не така вже велика.
    В останніх її словах мені вчулися зверхні нотки лейтенанта, що відслужив належний термін у цьому званні і в думках уже бачить себе лейтенантом-командором*.
    * Лейтенант-командор (капітан III ранґу) - флотське звання, що відповідає армійському майорові.
    - Тепер зрозуміло, - сказав я. - От тільки... Чи погодяться з цим нагорі?
    - Щодо цього не переймайся, Алексе. Звання та посади молодшого офіцерського складу цілком у компетенції командира бриґади. До того ж Павлов має значну вагу в Головному Штабі, і ніхто не стане чіплятися до його рішень. Тому за свої нашивки можеш бути спокійним. Як і за місце штатного пілота. Тепер ти один з павлівських собак.
    - Що-що? - не второпав я.
    - Це такий каламбур. Офіційно наша бриґада називається 'Вовча зграя', але якось, ще на початку її існування, один дотепник обіграв прізвище нашого капітана... Ти щось чув про вченого Павлова?
    - Певна річ. Крім диплома пілота-навіґатора, я маю ступінь бакалавра по біології. Іван Павлов - фізіолог двадцятого сторіччя, лауреат Нобелівської премії, засновник вчення про сиґнальні системи. Його досліди з розвитку умовних рефлексів у собак стали класикою, а термін 'собака Павлова' увійшов у широкий вжиток, не лише науковий...
    - Саме так, - урвала мене Топалова. - Коротше кажучи, дотеп упав на сприятливий ґрунт, і ця жартівлива назва швидко витіснила 'Вовчу зграю'. Але тепер в ній немає нічого смішного. 'Павлівські собаки' зажили поваги в Корпусі, ми одна з елітних бриґад, і нам доручають найвідповідальніші завдання.
    - На зразок цього? - трохи іронічно поцікавився я. - Експедиція до Тау Кита? Між іншим, де ми зараз?
    - На шляху до Октавії. Вже година, як стартували з Тау-Чотири. Цей рейс був профілактичний після капітального техобслуговування й модернізації деяких систем. А заразом нам доручили забрати леґіонерів.
    - Кого?
    - Оцих хлопців і дівчат. - Вона нишком кивнула на гурт таукитян. - Всі вони пілоти, на борту їх понад сотня. На Тау різко скоротили витрати на космічні дослідження, і тамтешній Астроекспедиції довелося піти на скорочення штату. Ми поквапилися забрати найкращих зі звільнених, поки до них не дісталася загребуща рука землян. Річ у тім, що нам бракує кадрів. За останній рік знайшлося чимало молодих бовдурів, які вирішили, що військова кар'єра престижніша за роботу дослідника.
    - Але навіщо набирати поповнення з іншопланетників? Можна й серед своїх.
    Відповісти вона не встигла, бо до нашого товариства якраз приєднався Вебер. Привітавши мене з призначенням і запропонувавши називати його просто на ім'я - Ганс, він сказав:
    - До речі, Яна ще не повідомила, що тебе зараховано до нашої Першої групи? Не говоритиму за інших, та особисто мені буде приємно працювати з тобою.
    - Мені теж, - кивнула Топалова.
    Ого! Перша група! Я знав, що за штатним розкладом до літно-навіґаційної групи під номером один входять перший пілот корабля зі старшим навіґатором, а отже, такими були Топалова й Вебер. Як правило, Першій групі доручалися найскладніші й найвідповідальніші відрізки шляху. Попервах я навіть запишався через таке призначення, та вже наступної миті збагнув, що мене, новачка, віддали під опіку найдосвідченіших льотчиків, аби ті наглядали за мною.
    Беручись до сніданку, Вебер запитав:
    - То про що ви там балакали перед моїм приходом? До моїх вух донеслося щось про бовдурів, які обирають військову службу. Дивно було чути це від тебе, Яно. Адже ж ти закінчила Норд-Пойнт, а потім три роки служила в ВКС.
    - Три з половиною, - уточнила вона. - А наступного тижня після отримання суб-лейтенантського звання подала рапорт про переведення в Астроекспедицію. Але мова йшла не про це. Ми обговорювали кадрову політику Корпусу. Алекс вважає несправедливим, що ми вербуємо льотчиків з інших планет, замість брати власну молодь - випускників наших космічних коледжів.
    - Цілком і повністю підтримую, - кивнув Вебер. - На жаль, наше керівництво дотримується іншої думки, воно не бажає нянчитися з новачками.
    - Але ж мене взяли, - зауважив я.
    - Як виняток, - сказала Топалова. - І так уже склалося, що нянчитися з тобою потреби немає. Ти закінчив коледж уже цілком підготовленим пілотом; ти володієш тією зрілою майстерністю, яка звичайно приходить лише з роками. Тільки не сприймай це як лестощі, я просто констатую факт. Ми літали разом, я бачила тебе в роботі. Ти не демонстрував нічого надзвичайного, не виконував карколомних трюків, які так полюбляють смакувати в кіно й на ігрових симуляторах, але яким немає місця в реальності. Ти просто робив свою справу, керував кораблем спокійно і впевнено, як досвідчений професіонал. Учора ввечері я переглядала запис польоту, це мій обов'язок як першого пілота. Так от - протягом усієї вахти ти не припустився жодної помилки, навіть найдрібнішої.
    - Коротше, ти самородок, - підхопив Вебер. - І от що я тобі скажу, Александре. Якщо твій перший успіх не запаморочить тобі голову, якщо ти й далі працюватимеш над собою, то в майбутньому зможеш стати льотчиком екстра-класу, які з'являються лише раз на десять або двадцять років. Таким, як капітан Павлов. Таким, якими були коммодор Йенсен і адмірал Шнайдер.
    Від несподіванки я похлинувся кавою й закашлявся. Топалова спохмурніла, а на вустах Вебера промайнула безтурботна усмішка.
    - Здається, ти шокований порівнянням зі Шнайдером? А дарма. Людська особистість багатогранна, і не можна розглядати її лише під одним кутом зору. Тим більше таку непересічну особистість як Бруно Шнайдер. Авжеж, він був фашистом. Та це в жодному разі не перекреслює того факту, що він був найвидатнішим пілотом свого часу... І ще одне. Коли при наших старших випливе ім'я адмірала Шнайдера, раджу тобі бути обережним і утриматися від різко неґативних характеристик типу 'фашизм', 'путч', 'хунта' тощо. Інакше ризикуєш зажити собі багато недоброзичливців.
    - Чому?
    Вебер недбало стенув плечима.
    - Та тому, що верхівка Корпусу аж кишить його колишніми соратниками. Як думаєш, що сталося з учасниками заколоту? Так, лідерів запроторили до в'язниці, дехто з них ще й досі не відсидів свого терміну. Частину старших і молодших офіцерів просто потурили зі служби. Рядовий і сержантський склад, за деяким винятком, амністували - адже вони, по суті, лише виконували накази начальства. Та залишалася ще досить численна група військовослужбовців, які надто загрузли у змові, щоб отримати повну амністію, але й не заслуговували на в'язницю чи звільнення. Тому їм запропонували перевестися з Військово-Космічних Сил до Астроекспедиції, де їхні політичні переконання не становили небезпеки для суспільства. Більшість, зрозуміло, погодилися на такий варіант. Серед них - і наш комбриг.
    - Хто? - спершу не збагнув я і лише потім до мене дійшло, що Вебер використав маловживане скорочення від 'командир бриґади'. - Павлов?! - очманіло перепитав я.
    - Так, Павлов. Можеш собі уявити? Я й сам був приголомшений, коли дізнався про його минуле. - Тут Вебер драматично стишив голос. - І це ще не все. Кажуть, що й наш начальник Головного Штабу, сам адмірал Фаулер, був причетний до змови! Точних підтверджень цьому немає, все страшенно засекречено, проте його перехід до Корпусу підозріло збігається в часі з переходом інших заколотників.
    'О, боже!' - подумав я. - 'О, дияволе!..'
    Тепер я почав розуміти справжні причини такого стрімкого старту моєї кар'єри. І не скажу, що мені це подобалося...



    7

    Невдовзі після сніданку мене викликали до старшого помічника для оформлення всіх належних документів. Лейтенант-командор Крамер був другим за посадою офіцером у команді після Томасона, але йому ні за яких умов не загрожувало стати капітаном 'Маріани'. У цій частині статут Астроекспедиції повторював положення, прийняті в цивільному космічному флоті. Старший помічник був адміністратором, він займався внутрішніми справами корабля і не мав жодного стосунку до його керування. Наступниками шкіпера були льотчики у відповідності зі штатним розкладом посад, а старпом так і залишався старпомом, аж поки не отримував підвищення - таку ж адміністративну роботу в бриґаді або на рівні Головного Штабу. Окрім своїх основних обов'язків, старший помічник здійснював ще одну важливу функцію - противаги капітанській владі. У критичній ситуації він міг скасувати будь-яке рішення шкіпера, яке вважав помилковим, і навіть мав право усунути капітана з посади, призначивши на його місце першого пілота.
    Лейтенант-командор Крамер виявився доволі приємним чоловіком, і з першої ж хвилини ми з ним чудово порозумілися. Втім, така вже робота в старпома - знаходити порозуміння з екіпажем. Він трохи поговорив зі мною на різні теми, щоб скласти про мене загальне враження, а відтак ми взялися до документів. Передовсім я ознайомився з наказом командира бриґади про моє зарахування на службу в Ериданський Астроекспедиційний Корпус на підставі розпорядження начальника Головного Штабу Корпусу за номером 496-18 'Про започаткування експериментальної програми зі стажування випускників цивільних учбових закладів за спеціальністю 'пілотування й навіґація' (копія розпорядження, підписаного адміралом Фаулером, додавалась). Наступним своїм наказом Павлов змінив мій статус зі стажиста на штатного пілота, призначив мене в літно-навіґаційну службу фреґата 'Маріана', а також (що стало для мене ще одним сюрпризом) підвищив мою кваліфікацію до пілота 3 класу. Далі були різноманітні відомості від інтендантської служби: про те, що мене поставили на матеріальне забезпечення за категорією O2; про видачу належного обмундирування; про надання мені каюти і так далі. Потім ішов припис начальника медчастини про обов'язкове проходження комплексного медичного огляду в головній клініці Корпусу.
    На десерт я отримав анкету, на зразок тих, які вже неодноразово заповнював, коли подавав документи до цивільних космічних компаній, але набагато детальнішу. До прикладу, там були такі пункти, як кулінарні смаки, хобі, уподобання в спорті, іграх, кіно, музиці й літературі, і навіть улюблені кольори. Окрім сімейного стану й наявності дітей (я вказав: 'неодружений, бездітний'), також запитувалося, з ким я живу, і в переліку варіантів фігурувало 'сам', 'власна родина', 'батьки', 'інші родичі', 'друг', 'подруга'. Після деякий вагань я вказав ім'я Елі (а точніше, Елісон Тернер), позначивши її як подругу - зрештою, це слово мало широкий спектр значень.
    А два наступні пункти мене просто вбили. Називались вони 'Сексуальна орієнтація' і 'Ставлення до сексуальних меншин'. Розгублено моргнувши, я звернувся до старпома:
    - Мені завжди здавалося, що це є суто особистою справою кожного громадянина Октавії.
    - Авжеж так, - незворушно кивнув Крамер. - Ні орієнтація службовця, ні погляди з цього питання не впливають на його кар'єру. Проте ми маємо знати про них задля небажаних ексцесів. Служба в Астроекспедиції має свою специфіку, і це не можна не враховувати. Досліджуючи Далекий Космос, ми часто-густо проводимо в польоті по кілька місяців поспіль і за таких обставин дуже важливо підтримувати на борту корабля нормальну психологічну атмосферу.Тому в нас немає заборони на близькі стосунки між членами екіпажу, тоді як у нашому військовому флоті це підпадає під категорію нестатутних взаємин. Якщо в Корпусі служать чоловік і жінка, друг і подруга... гм, пара друзів або пара подруг, ми призначаємо їх на один корабель. Комплектуючи вахти і спеціальні підрозділи, ми враховуємо ваші анкетні дані, зокрема й за тими пунктами, що вас так збентежили. Ось, наприклад, Гелена Камінська, бортпровідниця, що зазвичай чергує на містку разом з Першою групою. Їй подобаються як чоловіки, так і жінки, і вона цього не приховує - та й власне, приховати таке на кораблі неможливо. Якщо з тих чи інших причин це викликає у вас упередження, я зміню ґрафік її вахт, щоб неконтрольовані неґативні емоції не відволікали вас від виконання службових обов'язків.
    - Ні, сер, ніякого упередження, - відповів я. І після секундних вагань уточнив: - Щодо жінок. А що стосується чоловіків, то... не скажу, що до таких чоловіків я ставлюся вороже або з відразою. Просто в їхньому товаристві почуваю певний дискомфорт.
    - Можливо, - припустив Крамер, змірявши мене пильним поглядом, - причина у вашій зовнішності. Бувало таке, що з вами намагались загравати.
    - Часом бувало, - визнав я, як завжди в таких випадках шкодуючи, що лицем вдався у свою матір-акторку. - Мені неприємно згадувати про це.
    - Вас можна зрозуміти. Тоді спробуємо сформулювати вашу позицію з цього питання наступним чином: 'Ситуаційно обумовлене, але позбавлене аґресії несприйняття чоловічого гомо- й бісексуалізму, при цілковитій толерантності до жіночого.' Вас це влаштовує?
    - Абсолютно. Я б не висловився точніше.
    - Тоді так і напишіть, - порадив старпом. - Слово в слово.
    Я написав. А з приводу власної орієнтації мені так і кортіло спитати у Крамера, як називати чоловіка, котрого вабить до 'рожевих' дівчат. Але потім вирішив, що це буде занадто, і рішуче вказав 'гетеро'.
    Коли я розібрався з анкетою, старший помічник направив мене до капітана Павлова, що перебував у рубці командувача - фреґат 'Маріана', як я вже й сам здогадався, був бриґадним флаґманом.
    Відповівши кивком на моє вітання, Павлов сказав:
    - Сідайте, суб-лейтенанте. Шкіпер Томасон незабаром звільниться, ми зберемо в кают-компанії вільних від вахти офіцерів і належним чином представимо вас як нового члена команди. Ви задоволені?
    Я зам'явся.
    - Так, сер! Але...
    - 'Але'? - насупився він, пильніше пригледівшись до мене. - Що з вами, суб-лейтенанте? Схоже, ви не в гуморі, хоча, здавалося, мали б на радощах стрибати аж до стелі. В чім річ?
    Я глибоко вдихнув, набираючись рішучості.
    - Капітане, сер! Я... я знаю... тобто, мені відомо... Словом, я думаю, що ви знаєте, хто я такий.
    Обличчя Павлова спохмурніло, мов небо перед грозою. Цілу хвилину він просидів мовчки, втупившись у стіл, потім підвів на мене важкий погляд і заговорив:
    - Так, ясно. І я здогадуюсь про хід ваших думок. - Він рвучко посунувся вперед, мало не перехилившись через стіл, а його очі немов просвердлили мене наскрізь. - Тепер слухай уважно, хлопче, що я тобі скажу. Твій батько був фашист. Утямив? Повторювати не треба? Та все ж я повторю: він був фашист. Не як Гітлер - той був нацист, а як Мусоліні, Франко, Піночет, М'буту і Асланбеков. Ти добре навчався в школі та коледжі і маєш знати ці імена. Фашистом можна назвати й ґенерала-президента Чанґа. Встановлений ним режим на Тянь-Ґо має виразну національну специфіку, але в його фундамент закладені ті ж принципи, якими керувався адмірал Шнайдер. Чи хотів би ти жити на такій планеті? Сумніваюся. Ти справляєш враження розумного юнака, набагато розумнішого за того молодого дурня, яким був я сімнадцять років тому, коли захопився ідеями твого батька. Я й досі не погоджуюся з тими, хто стверджує, що він був цинічним негідником і просто морочив нам голови красивими словами, а сам прагнув влади за будь-яку ціну. Все було набагато гірше - він свято вірив у те, що проповідував, і вважав, що світ можна зробити кращим шляхом насильства та примусу. Адмірал Шнайдер був украй небезпечним ідеалістом, і для Октавії велике щастя, що наш путч придушили, що нашу хунту розігнали. Я й зараз не в захваті від наявної системи влади, проте розумію, що нічого кращого ми не заслуговуємо. Ми - цебто весь наш народ, який щочотири роки обирає собі такий уряд. Але будь-які спроби силою нав'язати суспільству високі ідеали заздалегідь приречені на кров і сльози. Тому жодних сантиментів до пам'яті твого батька я не почуваю.
    Жестом звелівши мені лишатися на місці, Павлов обійшов стіл, пересунув одне з крісел і всівся навпроти мене.
    - А тепер поговорімо про тебе. Ти, либонь, утовкмачив собі в голову, що тебе взяли до Астроекспедиції через те, що ти син Бруно Шнайдера?
    - А хіба це не так?
    - Ні, не так. Вірніше, не зовсім так. Хоча мушу визнати, що ця обставина зіграла певну роль, але... Та краще розповім усе по порядку. Позавчора мене викликав адмірал Фаулер і повідомив, що збирається провести експеримент. Найкращий випускник і таке інше - словом, усе те, що я говорив тобі при нашій першій зустрічі. У відповідь я зауважив, що це не в наших правилах, а якщо їх і міняти, то для експерименту слід відбрати не одного, а групу найкращих випускників. Тоді адмірал виклав мені всю правду - про те, як до нього звернувся шеф Ґонсалес і розповів про твої проблеми...
    - Гуґо Ґонсалес з 'Інтерстару'? - вихопилось у мене. Словом 'шеф' у флоті називали головних старшин. - То він теж?...
    - Так, він теж. Як я розумію, цей старий досі молиться на твого батька і вважає його героєм. Він збирався вдатися до якихось махінацій, гадаю, не зовсім законних, щоб тебе взяли до 'Інтерстару'. Але спершу, довідавшись із розмови з тобою, що ти мрієш про Астроекспедицію, Ґонсалес вирішив задіяти свої старі зв'язки. Під час заколоту він служив головним старшиною на кораблі, яким командував адмірал - тоді ще капітан - Фаулер. От Ґонсалес і звернувся до свого колишнього командира с проханням допомогти тобі. А адмірал вирішив, що варто спробувати.
    - Ну ось... - почав був я.
    - Стривай, я ще не закінчив. Мені одразу не сподобалася ця затія, і я порадив адміралові відмовити Ґонсалесу, сказати йому, що нічого не вийде. Мовляв, нехай він приймає тебе на роботу в 'Інтерстар', а ми вмиваємо руки. Але адмірал не погодився і вже наказав мені перевірити тебе в ділі, навіть видав спеціальне розпорядження, яке ти, мабуть, уже бачив. Я мусив підкоритися наказові командувача, проте вирішив за будь-яку ціну завалити тебе на іспиті. Зрозумій, хлопче, тут не було нічого особистого, просто мене вернуло від усього цього кумівства. Ну, й не заперечуватиму, що не останню роль в упередженості до тебе відіграла та обставина, що ти син Бруно Шнайдера. Попервах я був упевнений, що ти припустишся достатньо помилок і на посту помічника штурмана. Але вже після злету стало ясно, що мої очікування не справдилися. Тому я пересадив тебе за пульт занурення - і там ти показав себе з найкращого боку. Лише тоді я усвідомив, яким був несправедливим до тебе, і вже без жодних підступних намірів дав знак шкіперові, щоб він поставив тебе на чолі вахти. Ти і з цим упорався, причому впорався блискуче. А згодом командор Томасон висловив бажання бачити тебе в своїй команді - у нього якраз була одна вакантна посада пілота. До речі, це була його ідея, точніше, його і Топалової - призначити тебе штатним пілотом, проминувши етап стажування. Вони оцінили твій професіоналізм об'єктивно, не знаючи про твого батька.
    Якийсь час я обдумував почуте.
    - Але все почалося з того, що я проговорився перед Ґонсалесом. Якби не це...
    - Ну й що було б тоді? От скажи: що ти збирався робити?
    - Гм. Задля жарту подав би заяву до ВКС. Мене б не взяли.
    - Вірно, не взяли б. Але й не прогнали б копняком під зад, не сказали б: 'Вимітайся геть, нам не потрібен син путчиста.' Аж ніяк. Твоя заява дійшла б до міністра оборони, той запросив би до себе адмірала Фаулера і сказав: 'Тут Шнайдерів вилупок проситься на військову службу. Забирайте його до себе, у ваше фашистське кубло.'
    - Ви впевнені?
    - Я це знаю. Був уже прецедент з сином одного з найближчих соратників твого батька. Щоправда, там було простіше, хлопець рвався в космічну піхоту. Його зарахували до нашої десантної служби. От так. - Павлов встав. - Це все, суб-лейтенанте. Я більше не хочу чути ані слова про адмірала Шнайдера. Він залишився в минулому. А ви думайте про теперішнє й майбутнє. Зрозуміло?
    - Так точно, сер! - відповів я.



    8

    Був уже пізній вечір, коли я ввійшов до вестибюлю свого багатоквартирного будинку. Потай я сподівався зустріти когось із знайомих мешканців, щоб похизуватися в своїй новенькій формі, та, на жаль, ні в самому вестибюлі, ані в ліфті нікого не було.
    Проте я не дуже засмутився. Головне, що вдома на мене чекала Елі. Я зателефонував їй ще з бази, але вирішив не псувати сюрпризу і нічого конкретно не повідомив - мовляв, мене взяли на службу, а всі деталі потім. Пропозицію відзначити цю подію в товаристві її подружок я ввічливо відхилив і сказав, що хочу розділити радість лише з нею однією, не влаштовуючи гучних гулянок. Елі охоче погодилася.
    Піднявшись на ліфті, я відчинив двері своєї квартири - там було темно, хоч в око стрель. Але це не застало мене зненацька. Я знав, що буде далі, і навпомацки пройшов до вітальні.
    Спалахнуло світло, заграла музика - тільки цього разу не 'З днем народження!', а гімн Астроекспедиції. Стіни і стелю вітальні було прикрашено серпантином, посеред кімнати стояв святково накритий стіл, а поряд - Елі в ошатній вечірній сукні, із вплетеною в волосся тояндою і в туфельках на високих підборах.
    А от далі все пішло не за її планом. Замість заплескати в долоні й виголосити відповідну до обставин промову (яку, можна не сумніватися, вона вже заготувала), Елі на мить заклякла від несподіванки, потім вражено зойкнула, простягнула руку й торкнулася пальцями нашивок на моєму правому погоні, ніби хотіла пересвідчитись, що їй не привиділося.
    - Це... це не жарт?
    - Аж ніяк, мем! - відповів я і хвацько козирнув. - Дозвольте відрекомендуватися: суб-лейтенант Вільчинський, пілот фреґата 'Маріана' Ериданського Астроекспедиційного Корпусу.
    Елі кинулась до мене й міцно обхопила руками мою шию.
    - Вітаю, Сашко! Вітаю... Але як?... Що... Ні, не зараз, не одразу. Сідаймо снідати, і ти мені все розповіси.
    Ми влаштувалися за столом, запалили свічки й вимкнули верхнє освітлення, як робили це щоразу, коли вдвох відзначали якусь подію - чи то мій або Елін день народження, чи то успішне завершення екзаменаційної сесії. На той час гімн Астроекспедиції дограв, і у вітальні запанувала м'яка тиша, що на диво гармонійно поєднувалася з мерехтливим світлом від свічок.
    Ми випили по келиху шампанського, і я розповів Елі дещо відредаговану версію подій, у якій не було жодної згадки про мого батька. Вона слухала мене, а її очі сяяли від захвату. В усьому світі не було більше нікого, хто радів би за мене так щиро й безкорисливо як Елі. За весь час нашого знайомства я ніколи не помічав, щоб вона заздрила моїм успіхам, дарма що ми навчалися разом, за однією спеціальністю, до того ж обоє навчалися гарно.
    - Це так чудово, Сашко! Надзвичайно! Тебе взяли на службу, ти будеш пілотом на дослідницькому фреґаті... І не молодшим пілотом, правда? - запитали Елі і тут-таки відповіла сама собі: - Ні, авжеж ні. Суб-лейтенант не може бути молодшим пілотом.
    - Молодших у нас нема взагалі, - пояснив я. - Є троє старших - перший, другий та третій, вони очолюють три літно-навіґаційні групи. Також є старший навіґатор; а решта восьмеро - штатні пілоти.
    - Тобто, - уточнила Елі, - чотири штатні пілоти і двоє штатних навіґаторів.
    - Ні. В Астроекспедиції відсутній навіть формальний поділ на пілотів і навіґаторів, оскільки вважається, що кожен льотчик має бути універсалом. Існує лише посада старшого навіґатора, який відповідає за розрахунки загального курсу корабля, а також є заступником першого пілота і в разі чого займає його місце. Правда, на 'Маріані' в такому випадку може виникнути дивний казус, бо Ганс Вебер має звання суб-лейтенанта, тоді як другий і третій пілоти - повні лейтенанти. Просто так вийшло, що вже три роки йому не надають чергового звання.
    - Проблеми з атестацією?
    - Ні, просто проблеми у стосунках з капітаном Павловим. Свого часу Вебер пропустив відповідальну експедицію через участь в одному науковому конгресі на Землі. Він не лише льотчик, а й математик, має ступінь доктора філософії, регулярно публікує статті з абстрактної теорії чисел, і на той конгрес його запросили виступити з доповіддю. Топалова каже, що все було цілком законно, Вебер офіційно взяв відпустку, але Павлову це дуже не сподобалося.
    - Він поведений на дисципліні?
    Я стенув плечима.
    - Колишній офіцер ВКС, що тут іще говорити. Але, за словами Топалової, Павлов уже перестав сердитися, і незабаром Вебер таки отримає лейтенанта. Треба сказати, що як навіґатор він неперевершений. Коли ми йшли через аномалію, а я займав місце штурмана, Вебер давав мені просто фантастичні коректи. Завдяки їм я ні на йоту не збився з курсу.
    - Ну, гадаю, не лише завдяки їм, - тепло всміхнулася Елі, - а й завдяки своїм талантам. Не дарма ж суворий капітан Павлов зробив тебе відразу суб-лейтенантом. А яким буде твій постійний пост? Помічника штурмана?
    - Певно, що так. Хотів би працювати оператором занурення, та зараз про це годі й мріяти. Як там не крути, а я новачок, і моє місце - під крильцем у штурмана.
    - Все одно здорово! Ти просто молодця, Сашко, всім дав прикурити! - Тут в Еліних очах затанцювали пустотливі вогники. - Уяви лишень, який фурор ти викличеш на посвяченні першокурсників.
    Я уявив і аж замружився від задоволення. За традицією нашого коледжу, першого дня навчального року випускники проводять посвячення в курсанти новачків, символічно передають їм естафету. І я єдиний прийду на церемонію не якимось там мічманом-стажистом цивільного флоту, а офіцером Астроекспедиційного Корпусу, до того ж суб-лейтенантом! Дехто з моїх колишніх однокурсників просто лусне від заздрощів.
    - А яка пика буде в Педерсена! - мрійливо продовжувала смакувати Елі. - Його, чого доброго, ще й грець хопить.
    Ральф Педерсен був онуком голови правління найстаршої космічної компанії нашої планети 'Октавійські Астролінії'. Він навчався так собі, посередньо, але знай вихвалявся, що недовго буде стажистом, а років за п'ять і взагалі стане капітаном пасажирського лайнера. Втім, щодо останнього я сумнівався. Якщо його дід зумів стати головою правління, то він чоловік не дурний і має розуміти, що лайнер під орудою його онука літатиме порожняком, бо всі страхові компанії планети дружно відмовляться страхувати ці рейси.
    - Атож, на посвяченні буде весело, - сказав я. - Та це якщо зможу прийти. Приблизно в цей час ми відбуваємо в експедицію. З точною датою керівництво ще не визначилося - можливо, в першій декаді вересня, і тоді все нормально, а може, й раніше, наприкінці серпня.
    - І надовго ви летите? - трохи зажурено спитала Елі.
    - На кілька місяців. Це все, що я знаю. Ні про мету експедиції, ні про точні її терміни нам поки не повідомили.
    - Я скучатиму за тобою.
    - Я теж, - відверто зізнався я. - Але сьогодні ми разом, давай не думати про сумне. Потанцюймо?
    Ми ввімкнули музику й закружляли в танку. У справжньому танку, а не так, як це робить більшість людей, що просто рухаються обійнявшись у такт музиці. Елі обожнювала танцювати й навчила мене. На свій подив, я виявився здібним учнем.
    Моя рука обіймала гнучкий стан Елі, я вдихав духмяний аромат її волосся, від випитого шампанського мені трохи паморочилося в голові. Я тримав у своїх обіймах чарівну дівчину, яка майже п'ять років жила зі мною... але тільки жила. Коли ми оселилися разом, то твердо домовилися бути просто друзями. Ми стали гарними друзями, найкращими друзями, у нас майже не було секретів одне від одного, але існувала одна тема, на яку було накладено мовчазне табу. Досі я неухильно дотримувався його...
    - Елі, - промовив я, коли музика вмовкла і ми зупинилися. - Тільки не ображайся, будь ласка... Я хочу запитати: у тебе були хлопці?
    - Було кілька, - відповіла вона. - Ще в школі, у випускному класі. Тоді я ще не визначилась остаточно зі своєю орієнтацією і вирішила перевірити, чи сподобається мені традиційний секс.
    - І тобі не сподобався?
    - Ну, не те, щоб було геть погано, проте ні в яке порівняння з дівчатами не йшло. Не відчувала ні того піднесення, ні тієї насолоди... а власне, майже нічого не відчувала. Тож після цих експериментів я зрозуміла, що хлопці - не моя стихія.
    Кілька секунд я набирався сміливості для продовження цієї дражливої розмови.
    - Але ж відтоді минуло понад п'ять років, - обережно зауважив я. - Багато могло змінитися.
    - Ти про що? - Елі або не зрозуміла мій прозорий натяк, або не захотіла його розуміти.
    - Про те, що ти відчуваєш... цебто, могла б відчути в традиційних стосунках. Може, тобі варто знову спробувати?
    Нарешті вона збагнула і пильно подивилась мені в очі.
    - І ти пропонуєш свою кандидатуру?
    Я відчув, як мої щоки та вуха миттю запашіли.
    - Ну... так, пропоную. Лише один раз.
    Елі пригорнулась до мене й поклала голову мені на плече.
    - Ти такий милий, Сашко, такий чудовий. Ти найкращий з усіх хлопців... з усіх чоловіків. Але ми живемо разом, і це ускладнює справу. Легко сказати: 'лише один раз'. А насправді після такої спроби ми або розійдемося назавжди, або далі буде ще один раз, і ще один, і ще - аж поки це стане для нас звичкою.
    - І чим погана така звичка?
    - Ми вже не будемо друзями, а справжніх коханців з нас не вийде. Я впевнена, що за п'ять років мої уподобання не змінилися. Я люблю тебе як друга, але не зможу покохати як чоловіка. Вся моя чуттєва любов належить дівчатам.
    - Моя також.
    Елі підвела голову і сумно всміхнулася:
    - Отож-то. У нас з тобою занадто схожі смаки.



    9

    Через три дні в Елі сталися великі неприємності.
    Як з'ясувалося, останнім часом компанія 'Геліос' балансувала на межі банкрутства, і зрештою, задля уникнення фінансового краху, їй довелось оголосити про закриття кількох філій, зокрема на Октавії. Таким чином, Елі отримала повідомлення про своє звільнення ще до того, як почала працювати. У місцевому представництві 'Геліоса' їй видали невеличку грошову компенсацію та ґарантійного листа, в якому компанія відмовлялася від будь-яких претензій, пов'язаних з оплатою її навчання в коледжі.
    Тепер Елі була цілковито вільна, але з цього нітрохи не раділа. Ще минулоріч вона зі своїми високими показниками без жодних проблем улаштувалася б на роботу в якусь іншу космічну компанію, проте зараз у неї був лише один шлях - на військову службу.
    - Я не хочу туди, - похмуро говорила вона, забравшись з ногами в крісло й допиваючи вже другу чарчину коньяку. - Це не для мене, я ненавиджу військову муштру. Розумна дисципліна, як у цивільному флоті або в Астроекспедиціїї, це одне, а все життя ціком підпорядковане статутові... Ні, не хочу!
    Що ж до мене, то я опинився в такому ж становищі, в якому перебувала сама Елі ще тиждень тому, коли я відчайдушно шукав собі роботу, а вона нічим не могла зарадити моїй біді. Щоправда, була в мене ідея звернутися за допомогою до Ґонсалеса - хіба ж не збирався він улаштувати мене в 'Інтерстар', якщо з Астроекспедицією нічого не вийде. Проте, добре подумавши, я вирішив, що це безнадійно. Ґонсалес ніколи не зробить для Елі того, що ладен був зробити для сина адмірала Шнайдера. Навіть якщо я дуже попрошу його, навіть якщо заклинатиму батьковим ім'ям, він, найпевніше, пообіцяє спробувати, а за кілька днів подзвонить і скаже: мовляв, так і так, вибачай, синку, але...
    - А йти каботажником іще гірше, - тим часом вела далі Елі. - Це все одно що заживо поховати себе. Я хочу літати на міжзоряному кораблі. Байдуже ким. Хай навіть не пілотом, хай... та хоча б стюардесою.
    - Не кажи дурниць, - сердито промовив я. - Навіщо ти вчилася п'ять років у найкращому космічному коледжі? Щоб вихляти стегнами перед командою й пасажирами?
    - А що? Думаєш, не вийде? Дивитимуться мені вслід, аж роти роззявлятимуть.
    Вона зіскочила з крісла й манірно пройшлася по вітальні. Фігура в неї була аж ніяк не 90-60-90, груди невеличкі й стегна завузькі, та все одно - виглядало це вельми спокусливо. Для стюардеси головне довгі ноги, струнка постава й гарненьке личко - а все це Елі мала при собі.
    Вона збиралася була налити собі ще коньяку, але я зупинив її.
    - Усе, годі! Двох чарок тобі вистачить. А то після третьої, чого доброго, вирішиш стати сантехніком.
    - Ні, не сантехніком. А от молодшим помічником інженера-енерґетика - так. Диплом бакалавра в мене з відзнакою.
    У нашому коледжі, окрім основної спеціальності зоряного пілота й навіґатора, кожен кадет міг отримати й супутню - на рівні перших трьох курсів університетської освіти. Я обрав біологію - просто тому, що вважав цю науку корисною для майбутнього дослідника Далекого Космосу. А Елі віддала перевагу більш традиційній спеціальності з термоядерної й вакуумної енерґетики. Звичайно, їй було далеко до випускників університетів з їхніми дипломами маґістрів, проте на молодшу інженерну посаду в реакторному відсіку вона, безумовно, годилася.
    - Це не набагато краще за роботу стюардеси, - заперечив я. - Ти навчалась на льотчика, не забувай.
    - Не забуваю. Я навчалась, щоб літати до інших зірок. Я хочу літати. І буду літати! Так чи інак.
    Врешті-решт вона перемогла мене в боротьбі за пляшку коньяку і просто з неї відпила великий ковток. Потім пройшла в передпокій і почала одягатися.
    - Ти куди? - запитав я занепокоєно.
    - До нічного клубу. Хочу розважитись.
    - Розважайся тут, - запропонував я, намагаючись зупинити її. - А я замкнусь у своїй кімнаті й не заважатиму. У тебе ж купа знайомих дівчат, запрошуй кого хочеш...
    - А я не хочу знайомих. Хочу незнайомих.
    Елі пішла, а я не міг супроводжувати її. До нічного клубу, куди вона подалася, чоловіків не пускали. Я стояв, як дурень, у передпокої, й ладен був битися головою об стінку. Від злості. І від ревнощів...

    Наступного дня Елі таки спробувала знайти собі роботу за основною спеціальністю - а якщо називати речі своїми іменами, то просто вирішила очистити своє сумління. Зранку вона розіслала в усі цивільні космічні компанії електронні копії своїх документів, а щоб уникнути зволікань і непорозумінь, у заявах чітко зазначила, що шукає тільки місце пілота або навіґатора - і винятково на міжзоряних кораблях. У результаті вже надвечір вона отримала звідусіль ввічливі відмови, не було жодного запрошення на співбесіду.
    - Отже, лишається військовий флот, - підсумувала Елі. І несподівано додала: - А ще Астроекспедиція. Як гадаєш, може, мені нахабно заявитися до Павлова і сказати: так і так, мого друга Александра Вільчинського ви прийняли, тепер випробуйте мене... - Вона нервово розсміялась, дивлячись на мою видовжену фізіономію. - Та я жартую, Сашко, заспокойся. З мого боку це було б не просто нахабство, а справжнісіньке хамство. Я тверезо оцінюю свої можливості і розумію, не годна зрівнятися з тобою в майстерності.
    - Ти маєш талант, - розгублено промимрив я.
    - Так, талант маю, - погодилась Елі. - Але твоєї ґеніальності точно не маю.

    Решту тижня Елі промучилася, ніяк не наважуючись прийняти рішення. А в понеділок з самого ранку десь запропала на цілий день і повернулася лише пізно ввечері. Щойно побачивши її, я зрозумів, що справдились мої найгірші побоювання. Вона не записалася до ВКС, а пішла в Астроекспедицію. Проте не до Павлова. На ній була форма капрала інженерної служби...
    Я вже ладен був вибухнути, але Елі підійшла до мене впритул і жалібно подивилася мені в очі.
    - Сашко, благаю, не лай мене. Я й сама от-от заплачу.
    Я обійняв її, зняв з голови синій берет і притиснувся щокою до густого темного волосся.
    - Що ти накоїла, дівчинко! Ти ж льотчик, хай тобі грець! Гарний льотчик...
    - Я нікому не потрібна. Нікому, крім військових, а туди я не хочу. - Вона схлипнула. - Краще бути капралом-інженером в Астроекспедиції, ніж ворентом-пілотом у військовому флоті. На співбесіді мені обіцяли надати всі можливості для заочного навчання, щоб я отримала ступінь маґістра. І тоді я зможу стати штатним інженером.
    - А як же наш коледж? Як же твоя мрія водити кораблі?
    - Здебільшого я мріяла літати до зірок. І тепер літатиму.
    Я гірко зітхнув:
    - П'ять років! П'ять змарнованих років...
    - І зовсім не змарнованих, - заперечила Елі. - Я багато що взнала, багато чого навчилася, і цього в мене ніхто не відбере. До того ж я познайомилася з тобою - найкращим хлопцем у світі, і ми разом прожили чотири чудові роки. Навіть більше, ніж чотири, майже п'ять... До речі, в усьому цьому є один позитивний момент.
    - Який?
    - Заповнюючи анкету, я назвала свою орієнтацію бісексуальною і вказала, що живу з другом - з тобою. Здогадайся, куди мене призначили?
    - Невже?...
    - Так, так, так! В інженерну службу фреґата 'Маріана'. Ми з тобою й далі будемо разом, нам не доведеться надовго розлучатися.


    10

    За три тисячі кілометрів від Астрополіса розташувалося невеличке містечко, до якого ні мій батько, ні матір, ні їхні родичі не мали ні найменшого стосунку. Саме з цієї причини його обрали, щоб поховати на місцевому цвинтарі моїх батьків.
    На двох скромних надгробках, що стояли поряд, було виґравіювано: 'Марія Луїза Вільчинська' і 'Борис Йоган Вільчинський' - а також дати їх народження й смерті. Жодне слово, жодне число в цих написах не було правдою. Мою матір звали Меґан, батька - Бруно, їхнє прізвище було Шнайдер, а народились і померли вони в зовсім інший час. Такі запобіжні заходи було вжито урядом, щоб убезпечити батькову могилу від плюндрування з боку лівих радикалів.
    Відтоді багато води спливло, пристасті вщухли, і я міг коли завгодно змінити написи на справжні. Проте не квапився цього робити, а просто щороку приїздив сюди в день їхньої загибелі, щоб покласти на могили квіти.
    Цьогоріч до звичайного дня моїх відвідин залишалося ще понад два місяці, але невдовзі я відбував у експедицію і не міг прийти на їхні роковини. Тому для візиту сюди обрав іншу дату - сьогодні мені минуло двадцять три роки. І сьогодні я вперше був не один - зі мною приїхала Елі. Як і всі інші, вона вважала, що мої батьки загинули в авіакатастрофі. Я б давно розповів їй правду, якби наші стосунки не зупинилися напівдорозі між дружбою та коханням. Мені дуже хотілося поділитися з нею своєю найбільшою таємницею, проте я ніяк не наважувався...
    - Сашко, - задумливо мовила Елі, стоячи поруч зі мною перед надгробками. У своїй парадній формі вона мала надзвичайно звабливий вигляд, дарма що це була лише форма капрала. - Ти ніколи не говорив зі мною про своїх батьків. Які вони були.
    - Вони... - Я завагався. - Вони були гарними батьками.
    А ще мій батько був фашист, додав я вже про себе. Він виступав проти багатьох вад нашої системи, а водночас - і проти цінностей, що закладені в основу ліберального ладу. Того самого ладу, який ґарантує громадянам свободу слова й переконань і захищає особисте життя від втручання держави. Того ладу, що дозволяє людям обирати той уряд, який вони хочуть. Того ладу, за якого влада змушена рахуватися з громадською думкою і боїться засобів масової інформації, як чорт ладану. Я пам'ятаю, як мій батько називав нашу державу слабкою і безхребетною.
    Та саме в цій слабкості була і її сила. Народ, що звик не боятися держави, не підтримав заколот, відкинув запропоновану моїм батьком 'залізну руку', не захотів, щоб хтось наводив у країні порядок шляхом репресій. А влада повелась із заколотниками зовсім не так, як учинили б вони в разі своєї перемоги. Павлова, Фаулера, Ґонсалеса та їм подібних не поставили до стіни, їхніх родичів не відправили в концентраційні табори, а їхніх дітей не запроторили для перевиховання до спеціальних дитячих колоній, порівняно з якими наші інтернати для важких підлітків скидалися б на санаторії. Було покарано лише очільників заколоту, чиї дії призвели до людських жертв, а решта отримали другий шанс. Батьків режим такого шансу не надав би...
    А проте, адмірал Шнайдер був моїм батьком. Він дав мені життя, він любив мене, я був дорогий йому - хоча не такий дорогий, як його ідеали.
    Мама теж любила мене - але не так сильно, як батька. З нас двох вона обрала його і пішла слідом за ним, лишивши мене сиротою. Та все ж вона була моєю матір'ю...
    'Спіть спокійно,' - подумки сказав я і взяв Елі за руку.
    - Ходімо. Маємо багато справ.




    Розділ другий
    Експедиція



    1

    Обсерваційна рубка фреґата 'Маріана', яку частіше називали просто обсерваторією, являла собою просторе, округлої форми приміщення діаметром понад двадцять метрів. Її сферична стеля була вкрита суцільним шаром дрібнозернистих оптичних елементів, що разом утворювали один величезний екран. На нього передавалося зображення з датчиків зовнішнього спостереження, від чого виникала іллюзія, ніби рубку накрито прозорим ковпаком, крізь який можна спостерігати за тим, що відбувається зовні корабля.
    В обсерваторії хазяйнувала наукова група, тут була розташована її штаб-квартира, проте члени літно-навіґаційної служби мали сюди доступ у будь-який час дня або ночі. І взагалі, для льотчиків не існувало закритих зон на кораблі. Нарівні з капітаном, старшим помічником і головним інженером, вони могли потикати свого носа куди завгодно.
    Звісна річ, рядові члени інженерної служби таких широких повноважень не мали. Проте я скористався своїм привілеєм пілота і привів з собою Елі, щоб ми разом спостерігали за стартом корабля.
    Сьогодні не був черговий тренувальний політ, ми нарешті вирушали в справжню експедицію - до далекої зорі Вецен, також відомої як Дельта Великого Пса, що знаходилася від нас на відстані 550 парсеків або 1800 світлових років. В ідеалі, при постійній крейсерській швидкості 'Маріани', це вісімдесят діб польоту в один кінець, а реально, з урахуванням неминучих відхилень від курсу, набігає всі три місяці. Отже, півроку подорожі нам було ґарантовано. І це якщо не враховувати, скільки часу ми проведемо в самій системі Вецена, поки наші астрофізики вивчатимуть у безпосередній близькості поведінку цього супергіганта.
    Ось фреґат зрушив з місця й попрямував до злітної смуги. Яна Топалова, що теж була присутня в обсерваторії, досадливо закусила губу. Згідно з традицією, стартом корабля, що відбував на офіційне завдання, мала керувати вона, як перший пілот 'Маріани', проте цього разу на містку чергувала інша група, мало того - група новачків. Не в тому сенсі, що вони були недосвідчені, а що були сторонні, не входили до постійної команди фреґата. Як і належало, на час тривалої експедиції особовий склад літно-навіґаційної служби було поповнено ще однією групою - Четвертою, яку очолив лейтенант Михайленко.
    Єдине, що втішало Топалову, так це її новенькі погони лейтенанта-командора, що їх вона носила з минулого тижня. Тоді ж старший навіґатор Вебер нарешті отримав давно заслужене лейтенантське звання. Також під традиційну 'роздачу слонів' з нагоди відбуття в експедицію потрапило ще близько десятка офіцерів, зокрема старпом Крамер став повним командором, зрівнявшись у чині зі шкіпером Томасоном (останній отримав підвищення лише рік тому).
    А от Павлов, що летів з нами в ранзі начальника експедиції, і далі залишався капітаном. Як я дізнався від своїх нових товаришів по службі, він уже третій рік поспіль уперто відбивається від коммодорської зірки. Подейкували (звісно, пошепки), що Павлов, у душі залишаючись військовим, презирливо ставиться до адміралів з Астроекспедиції, вважаючи їх усіх кабінетними щурами, які виходять у космос лише на великі свята. Власне, так воно й було.
    Зліт корабля, вихід на орбіту й занурення у вакуум відбулися без пригод, у цілковитій відповідності з планом. Коли 'Маріана' опинилася в інсайді, на куполі обрваційної рубки знову засяяли зорі - але вже не реальні, а модельовані навіґаційним комп'ютером, який розраховував зображення у відповідності з прокладеним курсом. Оскільки надсвітловий рушій працював у форсованому режимі (в Астроекспедиції інакше не літали), то вже за чверть години, уважно придивившись, можна було помітити незначне зміщення найближчих зірок. Фреґат наближався до своєї крейсерської швидкості 0,94 світлового року на годину.
    Елі стояла поруч зі мною і, закинувши голову, сумовито дивилась на зорі. В її гарних карих очах застигли сльози. Я не знав, що їй сказати; все, що міг, сказав уже давно, і не раз. Та й вона сама чудово розуміла, що просто летіти на кораблі й керувати ним - цілком різні речі. Її вчили керувати, вчили відчувати корабель частиною себе. А тепер їй доводилося звикати до зовсім іншої ролі - бути частиною корабля...
    Я поклав руку їй на плече. Проте вона м'яко прибрала її й промовила:
    - Мабуть, я піду, Сашко. Тут я зайва.
    Я не став утримувати її. На Еліному місці я теж почувався б незатишно - самотній капрал серед натовпу офіцерів і науковців...
    Незабаром до обсерваційної рубки прибув командор Томасон і доповів начальнику експедиції, що корабель завершив розгін і ліг на заданий курс.
    У відповідь Павлов кивнув:
    - Гаразд, шкіпере. Тепер оголосіть, що всі вільні від вахти офіцери за десять хвилин мають зібратися в головній кают-компанії. Я повідомлю додаткову інформацію про наше завдання.
    Десять хвилин по тому головна кают-компанія була заповнена офіцерами всіх служб корабля - від літно-навіґаційної та інженерної до медичної й інтендантської; також були присутні керівники наукової групи. Рядовий та сержантський склад, ворент-офіцери й лаборанти спостерігали за брифінґом через бортову мережу; а ті члени команди, що наразі несли вахту, могли згодом подивитися запис.
    Капітан Павлов став біля великого екрана зі схематичним зображенням ділянки зоряного неба в нортонівській проекції, що враховувала затримку видимого зміщення всіх відомих астрономічних об'єктів через відстань до них і таким чином показувала їхнє реальне розташування. Майже відразу мені впало в око, що це не той сектор космосу, де знаходиться Вецен.
    - Пані та панове, - заговорив Павлов. - Наш брифінґ буде коротким, оскільки задача в нас надзвичайно проста і пояснювати її суть довго не доведеться. Передовсім доводжу до вашого відома, що зоря Вецен не є метою нашої експедиції. Ми навмисно ввели вас в оману задля уникнення можливого витоку інформації. Насправді ми летимо до іншої зорі, розташованої маже на такій самій відстані, але в секторі Оріона. У каталоґах вона значиться під кодовим номером SL 20458914 і власною назвою Аруна.
    Капітан ткнув дистанційною указкою в центр екрана, і там засяяло яскраве жовто-гаряче кружальце.
    - Зоря належить до класу G5V, тобто перебуває на головній послідовності і за спектром випромінювання трохи червоніша за Сонце, зате значно жовтіша від нашої Епсилон. Має планетарну систему - від семи до дванадцяти планет. З великою ймовірністю серед них є одна потенційно придатна для життя. Але, як ви розумієте, остання обставина ще не привід споряджати туди експедицію. В радіусі тисячі світлових років навколо Сонця нараховується понад сім мільйонів зірок, серед яких чимало жовтих і оранжевих карликів з кисневими планетами земного типу - їх нам з надлишком вистачить на найближчі кілька сторіч.
    Павлов зробив паузу й сухо прокашлявся.
    - А тепер про причини, чому ми таки летимо до Аруни і чому керівництво Корпусу тримало наше завдання в таємниці. Викладу факти, які стали нам відомі порівняно недавно. Сім років тому один з розвідувальних кораблів Земної Астроекспедиції здійснив якесь важливе відкриття. Таке важливе, що його негайно ж засекретили. Було засекречено навіть факт самого відкриття. Протягом цих семи років Астроекспедиційний Корпус Землі під патронатом уряду здійснює проект 'Атлантида' - для тих, хто вперше чує це слово, пояснюю, що так називався леґендарний земний острів, на якому в стародавні часи буцімто існувала високорозвинена цивілізація; за переказами, Атлантида загинула в результаті сильного замлетрусу. Ми не знаємо, чи існують тут якісь паралелі, нам узагалі майже нічого невідомо про цей проект, за винятком трьох куцих фактів. Перше: він щедро фінансується за рахунок федерального уряду Землі. За різними оцінками, щорічні асиґнування на проект 'Атлантида' складають від половини до двох третин бюджету всієї Ериданської Астроекспедиції.
    Ганс Вебер, що сидів поруч зі мною, не стримався і присвиснув.
    - Нівроку ж собі!
    - Цілком поділяю ваші емоції, лейтенанте, - погодився Павлов. - Наші земні колеґи запопали собі справжню дійну корову і, до того ж, ні з ким її молоком не діляться. Це, до речі, другий факт: військові до участі в проекті не допускаються ні під яким соусом. І, нарешті, третє: проект 'Атлантида' безпосередньо пов'язаний із зорею Аруна - в її локальному просторі проводяться якісь важливі дослідження. Наша задача полягає в тому, аби з'ясувати, що там відбувається. І з'ясувати якомога більше - саме з цієї причини було засекречено справжню мету нашої експедиції. Керівництво не хотіло допустити, щоб земляни заздалегідь довідалися про наше прибуття і встигли приховати від нас найважливіше. - Він знову прокашлявся. - Це все, що я мав вам сказати, пані та панове. Це все, що нам відомо. Можете робити будь-які припущення з цього приводу, але боюся, що вони будуть далекі від дійсності.
    З цими словами капітан Павлов вийшов з кают-компанії. Слідом за ним рушили шкіпер Томасон, старший помічник Крамер і головний інженер Роско - керівна трійця 'Маріани'.
    - Оце так-так! - озвався хтось за моєю спиною. - Виявляється, ми ведемо шпигунські ігри з Землею.
    - Шпигунські чи ні, - зауважив мічман зі служби систем життєзабезпечення, - але це не ігри. Земляни відкрили щось дуже серйозне. Можливо, знайшли артефакти якоїсь зниклої цивілізації.
    Топалова роздратовано пирхнула:
    - Якби моя воля, я взагалі заборонила б це слово. Тільки що, так одразу й артефакти. Жоден пригодницький фільм без них не обходиться. А мої наївні родичі сприймають це за чисту монету і після кожної експедиції дістають мене дурними розпитуваннями про ті містичні артефакти.
    - Але щось там, у системі Аруни, таки є, - сказав я замислено.
    - Ще б пак! - погодився Вебер. - Щось таке, завдяки чому Земна Астроекспедиція щороку вибиває з уряду купу бабла. А наше начальство вирішило примазатися до їхнього відкриття і теж отримати від держави товсту грошову цицьку... Атлантида! - він ласо примружився, мов кіт на думку про сметану. - Мушу визнати, звучить заманливо. І дуже перспективно.



    2

    Невдовзі життя на кораблі ввійшло в колію й потяглися звичайні польотні будні - для кого рутинні, а для мене святкові. Щоразу я приходив на вахту, як на перше побачення, а коли наставав час залишати місток, я поряд з утомою відчував легку гіркоту перед майбутньою розлукою. А у вихідні нетерпляче очікував наступного дня, аби знову зануритись у роботу.
    Ще під час тренувальних польотів мені вдалося переконати Томасона й Топалову, що я чудово справляюся з системами вакуумного занурення, ба навіть більше - на цьому посту вони визнали мене кращим за Ґарсію. В кінцевому підсумку я став штатним оператором занурення, а Ґарсія перекочував у крісло помічника штурмана - найменш престижне місце з усієї вахтової четвірки. І хоча ми час від часу мінялися постами, контроль над вакуумними емітерами залишався моєю постійною функцією, тоді як Ґарсія, сідаючи за пульт занурення, просто заміщав мене. З огляду на це, великої симпатії він до мене не почував, але мені було начхати - за друга я йому не набивався.
    Зрештою командор Томасон помітив, що неприязнь до мене з боку Ґарсії дедалі міцнішає і вносить певну нервовість у нашу роботу. Реакція шкіпера була рішуча і цілком передбачувана - він негайно перевів Ґарсію в іншу групу. Новий помічник штурмана, суб-лейтенант Козинець, на моє місце не претендував, тож ми з ним чудово порозумілися.
    Елі щиро раділа моїм успіхам, а я так само щиро переживав за неї. Утім, поки вона трималася добре і навіть намагалася знаходити задоволення в своїй роботі. Я вірив, що в реакторному відсіку їй цікаво, проте розумів, що всі її думки спрямовано на місток.
    На кораблі ми з Елі стали ще ближчі одне одному, ніж були раніше, коли навчались у коледжі й мешкали в одній квартирі. Ми проводили разом більшу частину свого вільного часу - старший помічник Крамер узяв до уваги наші анкетні данні і по можливості синхронізував її вахти з моїми, хоча ми про це й не просили.
    Та, на жаль, наша близькість і далі залишалася суто платонічною. Ще до відльоту в Елі з'явилася нова подружка - Ліна Камінська з інтендантської служби, стюардеса, яка зазвичай чергувала на містку разом з нашою Першою групою. До її обов'язків належало готувати нам під час вахт сандвічі, каву, інші напої, а також виконувати різні дрібні доручення. Окрім того, вона ще працювала в медчастині, сподіваючись у майбутньому перекваліфікуватися зі стюардеси на медичну сестру. Це була напрочуд мила юна особа, що належала до того типу дівчат, які служать мовчазною прикрасою для будь-якого товариства. Ліна не претендувала на те місце, яке я займав у Еліному житті, а цілком задовольнялася вільним місцем у її ліжку. Я ж, як і раніше, задовольнявся тим, що був для Елі найдорожчим і найближчим другом...

    Усупереч моїм сподіванням і розрахункам командора Томасона, переведення Ґарсії в іншу групу, хоч і зняло напругу на нашій вахті, остаточно проблеми не розв'язало. Ґарсія давно зазіхав на постійну посаду оператора занурення, а з переходом мого попередника на військову службу, він уже вирішив був, що це місце у нього в кишені. Аж тут з'явився якийсь шмаркач (цебто я) і потіснив його.
    У своїй новій групі Ґарсія також став помічником штурмана, що його нітрохи не задовольнило, і з кожним днем він ставав дедалі злішим і дратівливішим, часто скаржився знайомим, що до нього ставляться несправедливо. Нарікав то на моє інтриґанство, то на підступність Топалової - мовляв, вона накинула на мене оком і тепер використовує своє службове становище, щоб забезпечити мені швидку кар'єру.
    За порадою старшого помічника, командор Томасон часто садовив Ґарсію за пульт штурмана, і в результаті виходило, що добру третину свого робочого часу той очолював вахту. Інший на його місці тільки радів би (наприклад, я), але в голові в Ґарсії, схоже, зламався якийсь перемикач, і він розцінив це як жалюгідну подачку. Врешті-решт його неприязнь до мене переросла у відверту ворожість, і він поставив собі за мету зробити моє життя на кораблі нестерпним.
    На жаль для мене, Ґарсія був старожилом на 'Маріані', а я лише новачком, і багато хто з екіпажу, якщо й не підтримували його, то ставилися до нього зі співчуттям, а до мене - з упередженністю. Єдине втішало, що це не стосувалося літно-навіґаційної служби. Оскільки конфлікт почався на професійному ґрунті, льотчики швидко розібралися, що до чого, і стали на мій бік - хто з переконаності в моїй правоті, а хто через те, що Ґарсія вчинив неетично, коли надав розголосу нашим суто внутрішнім проблемам, образно кажучи, виніс сміття з хати.
    Та поступово Ґарсія втратив співчуття і серед решти команди. З дурного розуму він зазіхнув на те, що в умовах ізольованого від зовнішнього світу колективу з чотирьох сотень людей вважалося священним і недоторканим - він почав розбирати моє особисте життя. Якось один знайомий розповів мені, що Ґарсія розпускає чутки, буцімто я консультувався в старшого корабельного лікаря з приводу зміни статі, нарікаючи на те, що моя подруга Елісон Тернер віддає перевагу жінкам і нехтує мною як чоловіком. Також Ґарсія не оминав і самої Елі, стверджуючи, ніби вона виявилася таким нездарним пілотом, що її не захотіли брати навіть каботажником. Такі закиди дошкуляли Елі навіть дужче, ніж усі кепкування з наших стосунків.
    Кілька разів Ґарсію викликав для розмови Крамер, але тривалого ефекту це не давало. Напруга дедалі зростала, ситуація загрожувала вибухом. На тридцять другий день польоту цей вибух стався.
    Наша Перша група здавала вахту Третій, до складу якої входив Ґарсія. Коли я звільнив місце за своїм пультом, він раптом відштовхнув убік суб-лейтенанта Вайсмана, що мав змінити мене, а сам прудко всівся в крісло і, ніби нічого не сталося, відрапортував:
    - Оператор занурення на вахту заступив!
    Командор Томасон, який саме перебував на містку, суворо промовив:
    - Пілоте Ґарсія, це не ваше місце.
    - Аж ніяк, сер, моє! - заперечив він і спробував був узятися до роботи.
    Однак Томасон уже був готовий до цього і миттєво заблокував пульт занурення, перебравши контроль над вакуумними емітерами на себе.
    - Суб-лейтенанте, вас звільнено від виконання обов'язків і заарештовано за непокору наказові командира. Залиште місток і йдіть на гаупвахту до подальших розпоряджень.
    Зненацька Ґарсія істерично зареготав і заходився безладно натискати кнопки і клацати перемикачами на пульті.
    Шкіпер дав сиґнал локальної тривоги. За якусь секунду в рубку увірвалося двоє високих кремезних хлопців із десантної служби - під час польоту вони виконували на кораблі поліційні функції, а ці двоє якраз стояли на варті перед входом на місток.
    - Заарештуйте суб-лейтенанта Ґарсію, - наказав їм Томасон. - І доправте його на гауп... ні, в медичний ізолятор.
    Дужі десантники запросто висмикнули Ґарсію з крісла і потягли до виходу. Він перестав сміятися й натомість заридав. Видовище було жалюгідне й гидке.
    Коли десантники з Ґарсією залишили місток, командор Томасон втомлено розпорядився:
    - Топалова, Вебер, Вільчинський, ви вільні. Пілот Козинець тимчасово залишається на посту помічника штурмана. Згодом я надішлю заміну.
    Ми втрьох вийшли з рубки у пригніченому стані.
    - Оце так скандал! - похмуро мовив Вебер.
    - Та вже ж, - погодилась Топалова. - Такі зриви трапляються чи не в кожній дальній експедиції, але щоб серед льотчиків... Е, дарма шкіпер не дослухався до поради Крамера.
    - Про що ти? - запитав я.
    - Ще десять днів тому старпом пропонував усунути Ґарсію від несення вахт. Тоді теж був би сканадал, але не такий, як зараз. Боюся, що тепер його кар'єрі гаплик. Принаймні в Астроекспедиції. - Ніби прочитавши мої думки, Топалова поклала руку мені на плече. - Тільки не бери дурного в голову, Алексе. Ти тут ні до чого. В усьому винен телепень Ґарсія. І лише він один.



    3

    Як і слід було очікувати, інцидент з Ґарсією наробив багато галасу. Чутки миттю розповзлися серед екіпажу, на ходу обростаючи вигаданими подробицями й перебільшеннями. В результаті найбільшу популярність здобула версія, що Ґарсія у нападі божевілля намагався захопити керування кораблем, погрожуючи присутнім у рубці лазерним пістолетом (щоправда, де він його взяв, ніхто пояснити не міг).
    Та вже наступного дня, коли пристрасті трохи вщухли, ця версія видалася команді аж надто драматичною, тому більшість охоче повірила офіційному повідомленню, що в Ґарсії просто стався нервовий розлад на ґрунті перевтоми і він не підкорився наказові командира. На моє полегшення, майже ніхто не пов'язував цей випадок зі мною, лише нечисленні симпатики Ґарсії стверджували, що я навмисно і планомірно довів його до зриву. Проте ніхто їм не вірив.
    Сам Ґарсія перебував під охороною в медичному ізоляторі. Психіатр діаґностував у нього виснаження нервової системи. Багато хто вважав, що тепер на його кар'єрі пілота можна поставити великого жирного хреста. Попри щирі запевнення друзів та колеґ, я все ж почувався частково винним у тому, що він так по-дурному перепаскудив своє майбутнє.
    Через кілька днів життя на кораблі повернулось у попереднє русло. Скорочення складу літно-навіґаційної служби на одну людину майже не позначилося на нашій роботі. Власне, для безперебійного польоту нам цілком вистачило б і трьох груп по чотири пілоти, однак Астроекспедиція, на відміну від ВКС, підпадала під юрисдикцію цивільних профспілок, які висували жорсткі вимоги щодо максимальної кількості робочих годин і наявності вихідних.
    Суб-лейтенанта Козинця перевели назад у Третю групу, а наша Перша лишилась неповною. Шкіпер Томасон склав спеціальний ґрафік, згідно з яким кожен з пілотів раз на п'ятнадцять днів мав відпрацювати зайву зміну замість вибулого Ґарсії, і це вирішило всі проблеми. А проте, буквально з першого дня мною оволоділа одна навязлива ідея, яку я обігрував подумки так і сяк, але не наважувався висловити вголос. І лише через тиждень набрався сміливості, щоб поговорить про це з капітаном Павловим.
    Він прийняв мене в рубці командувача і, не давши мені навіть рота розкрити, промовив:
    - Якщо ви з приводу суб-лейтенанта Ґарсії, то можете не турбуватися. Старший помічник Крамер запевнив нас із командором Томасоном, що ви поводилися гідно, не вдавалися до жодних провокацій і робили все від вас залежне, щоб загасити конфлікт. Відповідний запис уже внесено до вашої особової справи.
    - Ні, сер, я з іншого приводу, - відповів я, хоча, мушу визнати, слова Павлова помітно заспокоїли моє сумління. Одна справа, коли в моїй невинності мене запевняли Топалова, Вебер та решта льотчиків; зовсім інша - почути це з вуст начальника експедиції.
    - То що ж у вас? - запитав Павлов.
    - Почасти це таки стосується Ґарсії, - обережно почав я. - У тому сенсі, що тепер літно-навіґаційна служба має одну вакансію.
    - Цю проблему ми вже залагодили.
    - Так, сер, звичайно, але... Річ у тім, що в екіпажі є людина з дипломом пілота-навіґатора.
    Капітан кивнув:
    - Капрала Елісон Тернер з інженерної служби?
    Ага! Отже, він знає. Все знає... Ну, певна ж річ, він мусить усе знати.
    - Так, сер. Саме вона.
    - Ясно, ваша подруга. Але не ваша дівчина. Пам'ятаю, ви сказали, що просто живете разом.
    Я відчутно зніяковів.
    - Ну, тоді я не зовсім точно висловився. Ми просто...
    - Інтимні подробиці мене не цікавлять, суб-лейтенанте. Ситуація зрозуміла. У вас є подруга, колишня однокурсниця, і ви просите зарахувати її на міце Ґарсії. Так?
    - Ну... не зовсім. Я лише прошу випробувати її. Дати їй шанс, який ви дали мені.
    - Ви вважаєте, що вона впорається? Вона так ж обдарована, як і ви?
    Питання було вкрай незручне для мене і певною мірою провокаційне. Але я вирішив не викручуватися і чесно відповів:
    - Ні, сер, капрал Тернер не така обдарована. Я не обіцяю від неї ніяких див. Проте вона дуже талановита, гарно підготовлена і з часом...
    - Отож-то, що з часом, - урвав мене Павлов. - З нею треба працювати. А ми не беремо стажистів.
    - Керівництво Корпусу вирішило взяти одного, - нагадав я. - За експериментальною програмою. Але зі мною не вийшло - ви зарахували мене штатним пілотом без стажування.
    Павлов ледь помітно всміхнувся:
    - Таки знайшли зачіпку, га? У винахідливості вам не відмовиш. Але чому ви просите саме за Тернер? Вона що, була кращою на курсі після вас?
    - Ні, були кращі за неї. Проте їх немає на борту 'Маріани'.
    - Це лише відмовка, суб-лейтенанте. Скажіть відверто: чи попросили б ви за когось іншого?
    - Навряд, сер. Дуже сумніваюся.
    - Отже, все зводиться до вашої близькості. А вам не здається, що це несправедливо?
    В думках я погодився з ним. Звісно, це несправедливо. Зі мною в коледжі навчалися і здібніші за Елі хлопці та дівчата. Більшість із них були пов'язані угодами з цивільними космічними компаніями і зараз проходять стажування на пасажирських або вантажних кораблях. Кілька випускників, що опинились у такій самій ситуації, як я, записалися до військового флоту. І лише Елі була така дурна, щоб піти працювати за супутною спеціальністю.
    - Якщо мислити ґлобальним категоріями, то ви маєте рацію, сер. Проте світ дуже великий, людей занадто багато, щоб я міг рівною мірою вболівати за долю кожного. Передовсім я дбаю про своїх ближніх і не бачу в цьому нічого поганого.
    Павлов трохи подумав.
    - Що ж, приймаю ваш арґумент. Але зазначу, що ви звернулися не за адресою. Кадрові питання в літно-навіґаційній службі вирішує безпосередньо шкіпер. А до моїх повноважень начальника експедиції це не належить.
    - Ви ще й командир бриґади, сер.
    - Ну то й що? Так чи інакше, а головним на кораблі все одно залишається його капітан. - Павлов підвівся. - Гаразд, суб-лейтенанте. Ходімо.
    Він відвів мене до капітанської рубки, що межувала з рубкою керування і для зручності мала два входи - з коридору і безпосередньо з містка.
    У капітанській рубці перебувало троє людей - її господар, командор Томасон, перший пілот Топалова і старший навіґатор Вебер. Вони стояли біля великого екрана з навіґаційними схемами і щось обговорювали.
    Після обміну вітаннями Томасон пояснив Павлову:
    - Ми саме аналізуємо пройдений шлях. За розрахунками Вебера, сумарна ефективність курсу складає дев'яносто два з половиною відсотки.
    - Цілком задовільно, - сказав капітан. - У вашої команди, шкіпере, непоганий запас міцності. Це дуже доречно, оскільки пропозиція, з якою звернувся до мене суб-лейтенант Вільчинський, загрожує різким зниженням ефективності.
    - Ага, - промовила Топалова, схвально глянувши на мене. - Таки наважився?
    - Наважився, - підтвердив Павлов. - Ви мали рацію, лейтенанте-командоре.
    З виразу обличч Тамасона і Вебера я зрозумів, що й вони все знали. І чекали, що я попрошу за Елі.
    Командор відійшов від екрана, взяв зі стола чашку й відпив ковток кави.
    - Ситуація така, суб-лейтенанте, - звернувся він до мене. - Весь цей тиждень я думав, що вам відповісти. Але нічого не надумав.
    - Я за те, щоб спробувати, - озвалася Топалова. - У кожному разі, загробити корабель ми їй не дамо.
    Томасон повернувся до старшого навіґатора:
    - А ви що скажете?
    Вебер витримав паузу, потім стенув плечима.
    - Чом би й ні? Я згоден.
    Шкіпер знову відпив кави.
    - Гаразд, спробуємо, - кивнув він. - Ваша вахта починається завтра вранці о восьмій нуль-нуль. Я розпоряджуся, щоб старший помічник попередив капрала Тернер... А втім, ні, жодних попереджень. Нехай це буде частиною випробування. Тому тримайте рота на замку.
    Я нишком усміхнувся. Томасон злукавив: він розумів, що весь цей час до початку вахти Елі місця собі не знаходитиме, погано спатиме, якщо взагалі зможе заснути, тож вирішив не нервувати її завчасно. Гарна таки людина, наш шкіпер!
    Залишивши капітанську рубку, я негайно подався на пошуки Елі. Певна річ, не для того, щоб попередити її, а щоб допомогти їй приємно провести вечір і набрати якомога більше позитивних емоцій. Завтра вони їй зовсім не завадять.



    4

    Наступного ранку рівно о восьмій ми заступили на вахту. Крісло помічника штурмана залишалося вільним. Цей пост був найменш функціональним з усіх чотирьох, він не передбачав ніяких окремих обов'язків, просто за відсутності помічника зростало навантаження на штурмана - йому одному було важко утримати на курсі корабель таких ґабаритів, як 'Маріана'. Проте за своїм капітанським пультом сидів командор Томасон і в разі потреби міг підстрахувати Топалову.
    За рішенням шкіпера, Елі не брала участі в передачі вахти; це було зроблено для того, щоб уникнути зайвого ажіотажу. Лише через кілька хвилин, коли наші колеґи з попередньої зміни пішли, старший помічник Крамер привів на місток Елі.
    Її обличчя було бліде від хвилювання, очі гарячково поблискували, але вона всіма силами змушувала себе триматися спокійно і впевнено.
    - Капрале Тернер, - буденним тоном промовив Томасон. - Беріться до обов'язків помічника штурмана.
    Єдиною людиною в рубці, кого це розпорядження застало зненацька, була чергова стюардеса. На щастя, не Ліна - сьогодні Крамер завбачливо переніс її зміну, цілком слушно розваживши, що прямодушна й безхитрісна дівчина не зможе приховати свого хвилювання за подругу і цим змушуватиме Елі ще дужче нервувати.
    Виконуючи наказ шкіпера, Елі обережно, навіть трохи боязко, підступила до крісла помічника штурмана й сіла в нього. З ледь прихованими тремтливими нотками в голосі відрапортувала про готовність до несення вахти. Топалова поступово почала передавати їй контроль над допоміжними системами керування.
    За півгодини я переконався, що загалом Елі справляється зі своєю роботою, виконує її старанно, але не дуже чисто, сказав би навіть - незграбно. Лише тепер, спостерігаючи за її діями, я повною мірою усвідомив, наскільки складніше керувати важкими кораблями порівняно з катерами й зоряними шатлами, на яких ми практикувалися під час навчання в коледжі. Тоді різниця в класі між нами майже не відчувалася - а зараз вона буквально волала про себе. Комп'ютер не міг виправляти всі похибки, що їх припускалася Елі, і причина на те була об'єктивна: сучасна наука не мала в своєму розпорядженні завершеної й вичерпної теорії вакууму, наші знання про процеси в інсайді часто-густо носили емпіричний характер, тому не можна було скласти програму для цілком автоматизованого керування кораблем. Живий пілот був необхідним доповненням до бортового комп'ютера; людський розум, хоч і поступався у швидкості й точності машинному, все одно залишався найдосконалішим комп'ютером у світі. Там, де навіть найкращі програми не могли збагнути, що відбувається з кораблем, пілот, спираючись на досвід та інтуїцію, приймав найвірніші і найоптимальніші рішення.
    З інтуїцією в Елі було все гаразд, проте це не компенсувало браку досвіду і вправності. Вона старалася, старалась як могла, викладалась повністю, та все одно їй було далеко до будь-кого зі штатних пілотів 'Маріани'. Проте Елі не зневірювалася від невдач, не дозволяла собі занепасти духом і з гідною захвату впертістю продовжувала робити свою справу. І в результаті, під кінець восьмигодинної вахти, при великій кількості дрібних хиб, на її рахунку не було жодної серйозної помилки.
    Утім, мене це мало втішало. Намагаючись бути об'єктивним, я не міг не визнати, що Елі не годиться для такої відповідальної роботи. Поки що не годиться - їй потрібна практика. Та де ж вона отримає цю практику, якщо її повернуть назад у реакторний відсік?... Питання було суто риторичне.
    За кілька хвилин до 16:00 прийшли заступати на вахту наші колеґи з Четвертої групи. Разом з ними була й Ліна, чиє сьогоднішнє чергування старпом Крамер переніс із першої зміни на другу. Побачивши свою подругу за пультом помічника штурмана, вона вражено зойкнула. Четвертий пілот Михайленко тихо промимрив: 'Щоб я здох!' - висловивши тим самим думку решти трьох льотчиків.
    Елі не озиралася, але явно відчувала на собі їхні погляди. Поза сумнівом, ці останні хвилини були для неї найважчими, проте вона гідно протрималась до закінчення вахти і за всіма правилами передала пост помічника штурмана своєму наступникові.
    Коли наша група здала вахту, шкіпер розпорядився:
    - Капрале Тернер, ви вільні. Топалова, Вебер, Вільчинський - за мною.
    Ми перейшли з містка в капітанську рубку, де застали Павлова. Вочевидь, він провів тут усі вісім годин, або більшу їх частину, спостерігаючи за Еліною роботою.
    - Погано, - без будь-якого вступу сказав капітан.
    - Авжеж, кепсько, - погодився з ним командор.
    Моє серце завмерло в очікуванні остаточного вердикту: 'не годиться', проте Павлов висловився інакше:
    - Ваша група завжди мала найкращі показники. Власне, на те ви й Перша група. Але сьогоднішня вахта виявилася найгіршою за весь час польоту.
    - Яка підсумкова ефективність? - поцікавився Вебер.
    - Лише трохи більше сімдесяти п'яти. Прямо як у лінкора.
    - Я чекала від Тернер гіршого, - зауважила Топалова. - Крім того, ми маємо зробити поправку на хвилювання. Це була її перша справжня вахта - учбові катери та шатли не рахуються, віртуальні тренажери також. Дівчина має потенціал.
    - Певна річ, має, - не став заперечувати Томасон. - Але його ще треба реалізувати.
    - Ми про це подбаємо, шкіпере. Ми доведемо, що талановиті випускники - а Тернер, безперечно, талановита, - не потребують тривалого стажування.
    - Але врахуйте, - попередив Павлов, - це відіб'ється на ваших показниках.
    - Не біда, капітане, впораємося. У нас сильна команда: я - перший пілот, Вебер - старший навіґатор, а Вільчинський - найкращий на кораблі оператор занурення. - (Хай йому чорт, Топалова говорила про це цілком серйозно!) - Разом ми дамо раду недосвідченості Тернер. Можу взяти на себе персональну відповідальність...
    Томасон урвав її:
    - Вся відповідальність лежить на мені, лейтенанте-командоре. Це мій обов'язок і мій привілей. - Він стиха зітхнув, висунув ящик стола й дістав звідти нагрудний значок літно-навіґаційної служби. - У начальника експедиції нема заперечень?
    - Командир корабля ви, - знизав плечима Павлов. - Рішення за вами.
    - Ну що ж, я вирішив. Беремо стажиста - перші в усій Ериданській Астроекспедиції. Тепер залишається владнати питання зі званням. Мічман - це забагато, Тернер ще має відстояти своє місце пілота. А ворент-офіцер... ні, не годиться. Прапорщику не місце в рубці керування. Тож нехай Тернер поки задовольниться сержантськими нашивками. За категорією E6. А далі видно буде. - З цими словами командор Томасон вручив мені значок. - Передайте їй це, суб-лейтенанте Вільчинський. І перекажіть, щоб рівно за годину вона прийшла до старшого помічника. На той час я віддам усі необхідні розпорядження.
    Коли ми втрьох залишили капітанську рубку, Елі чекала нас у коридорі, неподалік від двох десантників, що охороняли вхід на місток. Вона спрямувала на мене погляд, у якому читалась надія і водночас - готовність змиритися з несприятливим для неї рішенням.
    Я мовчки підступив до неї, зняв з її сорочки значок інженерної служби, а натомість почепив золоті крильця пілота. Тим часом Вебер узяв під козирок:
    - Вітаю, сардж. Ласкаво просимо до нашої команди.
    Елі тихесенько пискнула від захвату і навіть трохи похитнулася. Звісно, вона не збиралася падати, проте я не втратив такої нагоди і негайно обійняв її. Вебер добродушно підморгнув мені й подався до ліфта. Топалова затрималась.
    - Дякую тобі, Яно, - щиро промовив я. - Ти нам здорово допомогла.
    - Але не за ваші гарні очі, - коротко всміхнувшись, відповіла вона. - Хоча ви обоє мені дуже симпатичні. Я вчинила так із принципу - ми маємо довести штабному начальству, що Корпус у змозі виховувати власних льотчиків.



    5

    Решта дня була сповнена приємних клопотів. У призначений час Елі побувала у старшого помічника, який оформив усі необхідні для переведення документи, потім у канцелярії інтенданта, де її поставили на забезпечення за категорією E6, видали належне для сержанта обмундирування і вручили ордер на помешкання, відповідне її новій посаді. Хоча Ґарсія був фактично відрахований з літно-навіґаційної служби, старпом Крамер наказав не займати його каюти, але з такої нагоди Топалова звільнила свою, перебравшись нарешті в житловий відсік для старшого командного складу, де, власне, й було її місце після отримання звання лейтенанта-командора - в товаристві Томасона, Павлова, Крамера, головного інженера, головного інтенданта, начальника медслужби, командира десантного загону та професорів з наукової групи.
    Процедура переселення й облаштування на новому місці затяглася до пізнього вечора, оскільки до Елі раз по раз заходили знайомі, щоб привітати з просуванням по службі. Майже в кожному такому випадку оголошувався тост, і Елі, дарма що пила буквально по краплині, під кінець порядно захмеліла. Та і я, чесно кажучи, був добряче напідпитку, а Топалова, що цілий вечір складала нам товариство, взагалі не обмежувала себе у випивці. Ми могли собі це дозволити - завтра наша група відпочивала, у нас був плановий вихідний.
    Близько одинадцятої, коли паломництво до Елі припинилося, між нами трьома, як це часто буває в п'яній компанії друзів, зав'язалася душевна розмова, і ми з Елі, несподівано для самих себе, поділилися з Топаловою своїми проблемами. Не знаю, що на нас найшло, раніше такого ніколи не траплялося. Можливо, причина в тому, що Яна трималася з нами на рівних, без найменшої зверхності, але водночас була на десять років старшою за нас і мала значно більший життєвий досвід.
    - Далебі, любі мої, навіть не знаю, що вам порадити, - співчутливо сказала вона. - Ніколи не опинялася в такій ситуації. У мене, власне, й особистого життя майже не було. У льотчиків Астроекспедиції рідко складаються благополучні сім'ї. Чи, принаймні, пари. Ідеальний варіант - щоб обидва служили на одному кораблі. Як от ви... Але у вас інша проблема. Ви дорожите своєю дружбою, і вам справді є чим дорожити. Така дружба буває лише раз у житті, та й то не в усіх. І я чудово розумію ваш страх зруйнувати її. На твоєму місці, Елі, я б до дрижаків боялася втратити такого відданого друга, як Алекс. Адже заради тебе він не побоявся сунути голову в вовчу пащу. Якби сьогодні ти провалила випробування, то... ні, звичайно, його б не понизили, він і далі залишався б на гарному рахунку, але в його особистій справі з'явився б запис: 'схильний до суб'єктивності в оцінці фахових навичок'. У майбутньому це б суттєво ускладнило йому отримання посади старшого пілота, а тим більше - шкіпера.
    - Ну, до цього ще далеко, - заперечив я.
    - Час збіжить швидко, аж не зчуєшся. Повір мені на слово, Алексе: ще до свого тридцятника тебе буде зараховано до програми підготовки капітанів... Та годі цих балачок. Краще потанцюйте. Мені приємно дивитись, як ви танцюєте.
    В одномістній каюті молодшого офіцера було небагато вільного простору, але для Елі це не становило проблеми. Для мене, в парі з нею, також. Ми танцювали під тиху повільну музику, а Топалова, забравшись із ногами на ліжко, з меланхолійною усмішкою дивилась на нас. Не знаю, чим була викликана її меланхолія - можливо, вона згадувала свою юність.
    - Сашко, - палко прошепотіла мені на вухо Елі. - А може, таки спробуємо? Лише один раз.
    - А що далі? Після цього ми або розійдемося назавжди, - нагадав я її ж власні слова, - або потім буде ще один раз, і ще, і ще - аж поки це стане звичкою.
    - Нам може сподобатися така звичка.
    - Здається, ми помінялися ролями, - зауважив я. - Краще нам зупинитися. Зараз ми п'яні й можемо утнути дурницю, про яку потім пошкодуємо.
    У Елі вистачило розсудливості погодитися зі мною.
    Невдовзі по півночі привітати нову колеґу прибули льотчики з Четвертої групи, які щойно змінилася з вахти. Разом з ними, як я й очікував, прийшла Ліна. В її погляді, спрямованому на Елі, я прочитав дещо новеньке - захоплення на межі поклоніння. З розповідей я знав, що Ліна просто обожнювала льотчиків, і раніше, до Еліної появи, не могла відмовити нікому, хай то чоловік чи жінка, хто носив значок з золотими крильцями. Тепер вона була щаслива. Тепер дві її пристрасті злилися в одну...
    Ми ще трохи побалакали, потім випили на прощання й розійшлися, залишивши Елі в товаристві Ліни. В коридорі Топалова мене затримала.
    - Я думала про твої проблеми, Алексе. І ось що я тобі скажу: є друзі, а є коханці. Люби Елі як друга, але не шукай в ній кохану. Знайди собі іншу. На світі багато гарних дівчат, а ти дуже милий хлопець.
    Усамітнившись у своїй каюті, я попервах збирався лягти спати, проте сну в жодному оці не було. Я вибрав навмання фільм з нашої бортової відеотеки, але вже за півгодини зрозумів, чим усе закінчиться. Тоді взяв моноґрафію 'Прикладна фізика вакууму' - підручну книжку кожного зоряного льотчика - і почав читати розділ про нерегулярні збурення енерґетичних рівнів в умовах змінної ґравітації. Звісна річ, на п'яну голову я не зміг розібратися в громіздких формулах та рівняннях, а тим більше - зрозуміти їх фізичний сенс. Врешті я відкинувся на подушку і став думати про своє химерне особисте життя.
    У тому, що воно химерне й ненормальне, я не мав ані найменших сумнівів. Мені лиш нещодавно виповнилося двадцять три роки, а в мене вже було понад два десятки дівчат - чим може похвалитися далеко не кожен хлопець мого віку. Тобто, похвалитися, звичайно, може будь-хто - але в переважній більшості випадків це не відповідатиме дійсності. В моєму випадку це відповідало дійсності, хоча я ніколи ні перед ким не похвалявся. По-перше, вважав такі хвастощі поганим тоном; а по-друге, з усіма цими дівчатами, з усіма без винятку, мене зводила Елі. Єдиний мій самостійний роман мав місце ще в інтернаті, але тоді все обмежилося прогулянками по місту, спільним виконанням домашніх завдань і невинними поцілунками.
    А в коледжі я познайомився з Елі - і, наскільки можу судити з відстані п'яти років, покохав її мало не з першого погляду. Мабуть, вона одразу відчула це, відчула раніше, ніж я сам встиг розібратися в своїх почуттях, і дуже тонко, ненав'язливо, але цілком однозначно дала мені зрозуміти, що в сексуальному плані хлопці її не цікавлять. Згодом ми стали найкращими друзями, і Елі, не в змозі дати мені те, чого я завжди хотів від неї, ділилася зі мною своїми подружками з числа тих, що не гребували чоловіками, на зразок Сью та Ґрети. А сам я дівчат собі не шукав, бо єдина дівчина, яка була мені потрібна, і так уже жила зі мною...
    Десь о пів на другу, коли я почав був дрімати, пролунав дзвінок у двері каюти.
    - Хто там? - звично спитав я.
    Від цих слів інтерком автоматично ввімкнувся і вже в запису повторив моє запитання для відвідувача.
    - Це я, Ліна, - почулось із динаміка.
    Здивований, я підвівся з ліжка й накинув сорочку.
    - Що ж... Заходь, будь ласка.
    Ключова фраза розблокувала дверний замок, і до каюти ввійшла Ліна, одягнена в рожевий халатик і пухнасті капці на босу ногу. Її біляве волосся було скуйовджене, а губи трохи припухлі - ну, звісно ж, від поцілунків.
    - Елі попросила прийти до тебе, - сказала вона.
    - Ага... - тільки й промовив я.
    Це було щось новеньке. Коли я казав, що Елі ділилася зі мною подругами, то не мав на увазі так буквально. Іноді мені діставалися її колишні дівчата, іноді було як зі Сью та Ґретою, а четверо чи п'ятеро Еліних подружок (точно не пригадаю) спали з нами через раз. Але ще ніколи не траплялось такого, щоб ми мінялися посеред ночі...
    Мовчанка між нами затягувалась, і Ліна збентежено опустила очі.
    - Знаю, що це неправильно. Я ще ніколи не була з двома - ні одночасно, ні по черзі. Але Елі дуже просила...
    - Ти могла сказати 'ні'.
    Дівчина похитала головою:
    - Не могла. Я люблю Елі й розумію, як це для неї важливо. Вона хоче віддячити тобі, але сама не може, тому попросила мене. Я ж подобаюсь тобі, правда?
    - Правда, - підтвердив я. - Ти мені дуже подобаєшся. Однак зараз ідеться не про мої почуття, а про твої.
    - Так ти мені теж подобаєшся, Сашко. Якщо хочеш знати... - Тут Лінині щоки густо зашарілися. - Спочатку я навіть закохалась у тебе, і якби не зустріла Елі... - Вона трохи помовчала. - Ну, словом, мені буде приємно виконати Еліне прохання. Дуже приємно.
    - Тоді нема проблем, - сказав я, підступив до Ліни й легесенько обійняв її за талію. Під халатом у неї більше нічого не було - лише тіло, яке ще зберігало тепло Еліних доторків, пристрасть її пестощів... - Ти ще гаряченька?
    - Як це?
    - Ну, просто з ліжка?
    - Так... - Ліна ніяково всміхнулася. - Якщо хочеш, прийму душ.
    - Ні, в жодному разі! - заявив я і притиснувся вустами до м'яких уст дівчини. До тих уст, які нещодавно цілувала Елі і які цілували її. Це було надзвичайне, п'янке відчуття.



    6

    Політ тривав, і від вахти до вахти Елі стрімко проґресувала. Вона припускалася все менше й менше помилок, її дії за пультом помічника штурмана ставали дедалі точнішими і впевненішими, а вибір тих або інших варіантів із пропонованих комп'ютером - чимраз ближчим до оптимального. Звичайно, Елі було ще далеко до справжнього професіонала, проте її успіхи вражали, з чим не могли не погодитись і командор Томасон з капітаном Павловим. Наша група й далі пасла задніх за показниками ефективності, але вже на десятий день досягла позначки вісімдесяти семи відсотків, що було зовсім непогано.
    А рівно через місяць після прийняття Елі до команди льотчиків, Томасон вирішив зробити їй подарунок з нагоди цього невеличкого ювілею і довірив їй упродовж двох годин очолювати вахту. Було б перебільшенням сказати, що з обов'язками основного штурмана Елі впоралась на 'відмінно' чи принаймні на 'добре' - але тверде 'задовільно' вона заслужила. Після цього я вже не сумнівався, що її зарахування в постійний штат літно-навіґаційної служби лише питання часу.
    Я пояснював швидке професійне зростання Елі її природними здібностями, чудовою підготовкою, отриманою в коледжі, а також наполегливістю й відчайдушним прагненням самоствердитись, у повній мірі скористатися наданим їй шансом. Топалова додавала до цього ще один фактор, який вона охрестила 'екстремальним стажуванням'.
    У нас Елі виконувала обов'язки штатного пілота, працювала нарівні з іншими й активно, на практиці, засвоювала фахові навички, тоді як у цивільному флоті (та й у військовому також) льотчики-стажисти були, образно кажучи, п'ятим колесом, їм довіряли не те що другорядні, а третьорядні функції. Так, скажімо, на кораблях класу 'Маріани' вони обіймали пости помічників навіґатора й оператора занурення, а також другого помічника штурмана. У нас такі пульти перебували в деактивованому стані й задіювалися лише в нештатних ситуаціях, коли значно зростало навантаження на системи керування. А за звичайних обставин ці пости були асолютно нефункціональні, тому стажисти, що їх займали, практично не робили нічого корисного і лише час від часу задовольнялися 'недоїдками', які великодушно залишали їм старші товариші.
    Не можна, проте, сказати, що це була цілком хибна практика; просто помилкою було підганяти всіх молодих льотчиків під один копил. Так, безперечно, більшість новачків не годилася для виконання обов'язків штатних пілотів на кораблях вищих за класом, ніж зоряні шатли. Поза тим, що їм бракувало вміння, вони ще не витримували психологічного пресу відповідальності. Але крім таких посередніх випускників (і крім подібних до мене унікумів - скромно, хіба ні?), існували ще хлопці та дівчата на зразок Елі, здатні витримати інтенсивну підготовку і всього за пару місяців здобути необхідний досвід. Їх існування ні для кого не було секретом, однак цивільні космічні компанії вважали за краще не ризикувати, а у військових існував незламний порядок просування по службі: якщо ти стажист, то сиди стажистом як мінімум рік, перш ніж тобі нададуть можливість довести своє право на місце штатного пілота. Астроекспедиція, в принципі, могла б дозволити собі інтенсивну підготовку молодих льотчиків, проте наше начальство під приводом недостатнього фінансування відмовлялось брати на себе зайві клопоти. Виняток, зроблений для мене, за великим рахунком не порушував усталених правил, бо я вже з першого дня продемонстрував свою спроможність як штатного пілота. А от рішення Томасона й Павлова щодо Елі справді могло стати прецедентом - і ще невідомо, як до цього поставиться вище керівництво Астроекспедиційного Корпусу.
    Сама ж Елі щиро була переконана, що щасливим поворотом своєї долі завдячує винятково мені, і почувалася в боргу переді мною. Втім, переспати більше не пропонувала - протверезівши, таки зрозуміла, що то була кепська ідея. Зате щоночі (або вранці, коли у нас була нічна зміна) до мене приходила Ліна, добренько розігріта в Еліному ліжку, а я, кохаючись із нею, уявляв на її місці Елі.
    Вірніше, так було лише попервах. Минали дні, тижні, і я не зчувся як перестав сприймати Ліну крізь призму своїх почуттів до Елі. І хоча ці почуття нітрохи не змінились, я дедалі частіше ловив себе на тому, що думаю про Ліну не просто як про коханку, а як про кохану дівчину. Та й Ліна зізнавалась мені, що я дуже дорогий їй. Разом з тим ми обоє любили Елі - і тут, з очевидних причин, Ліна мала переді мною істотну перевагу...
    Якось пізно ввечері, коли Елі й Ліна вже пішли до себе, а я ще трохи затримався в офіцерській кают-компанії, Топалова, вибравши момент, щоб поблизу нікого не було, сказала мені:
    - Знаєш, Алексе, у нас на кораблі не заведено порпатися в чужій білизні. Та все ж про вас із Елі й Ліною потихеньку пліткують. Надто вже дивна ви трійця.
    - Ну то й що? - запитав я, червоніючи.
    Яна подивилась на мене довгим поглядом.
    - Іноді я питаю сама себе, - повільно промовила вона, - чому так переймаюся твоєю долею? Чому беру близько до серця все пов'язане з тобою? Навряд чи це материнський інстинкт, швидше сестринський - якщо він є, такий інстинкт. Я зростала сама, без братів і сестер, а мені завжди хотілося мати когось рідного й близького. Особливо брата. А ти... ти з першого ж дня припав мені до душі. Ти саме такий, яким би я хотіла бачити свого брата.
    Що я міг сказати їй? Що вона ідеально відповідає моїм уявленням про старшу сестру? Так, це була б правда - але надто банальна правда.
    - Дякую, Яно, - відповів я. - Мені дуже приємно це чути.
    - Проте, - підхопила вона, вирішивши, що вгадала подальший хід моїх думок, - ти категорично проти, щоб я втручалась у твої особисті справи. І ти, звісно, маєш рацію. Але я нічого не можу вдіяти з собою, мене так і пориває втрутитись, чимось допомогти тобі. Час від часу я помічаю за собою, що перебираю в думках своїх подруг та знайомих, приміряю їх до тебе й намагаюся вирішити, котра з них могла б зробити тебе щасливим.
    - Я й так щасливий, - відповів я. - Адже щастя буває різне. У мене воно от таке. Дивне.
    Топалова зітхнула:
    - Що ж, кожному своє.
    Відразу після цієї розмови я подався до себе і майже годину пролежав без сну в ліжку, аж поки від Елі прийшла Ліна. Скинувши халатик, вона швиденько шаснула під ковдру і ніжно пригорнулася до мене. Обіймаючи й цілуючи її, я думав, чи справді почуваюся щасливим. Мабуть що так. Але на свій, особливий манір.


    7

    На вісімдесят сьомий день подорожі, коли до мети залишалося менш ніж п'ятдесят світлових років, на нашому шляху виникла обширна вакуумна аномалія. Це була далеко не перша аномальна ділянка простору, що зустрілася нам протягом цього рейсу, але за своєю силою вона відрізнялася від раніше пройдених, як відрізняється ураган від помірного бризу. Вона належала до категорії найнебезпечніших і найскладніших для проходження реліктових аномалій, які, за сучасними уявленнями, утворилися ще на ранньому етапі еволюції Ґалактики. Прикметною особливістю реліктових аномалій була їхня майже ідеальна сферична форма і безперервне зростання напруженості вакууму від периферії до центру. Якщо звичайні аномалії складалися з невпорядкованого скупчення безлічі дрібних (за космічними мірками, звичайно) вакуумних вихорів, то реліктова являла собою один велетенський вихор.
    Корабель ввійшов у аномальну зону під час чергування Третьої групи, потім ми прийняли від них вахту і всі вісім годин продиралися крізь ошаленілий інсайд. І коли на початку нашої зміни ступінь збудження енерґетичних рівнів вакууму складала близько п'яти балів, то наприкінці штормовий показник уже досяг позначки 9,2 за п'ятнадцятибальною шкалою. За цей час ми пройшли лише три з половиною світлові роки - вдвічі менше за звичайну норму, а швидкість корабля впала до 3700 вузлів проти крейсерських 8200. Якби корабель було обладнано не двома, а трьома парами вакуумних емітерів, він міг би йти значно швидше, та й тримався б стійкіше. На жаль, емітери - найдорожча частина зоряних кораблів, а в умовах спокійного вакууму зайва третя пара не додавала суднам класу 'Маріани' ні швидкості, ні стійкості. Будувати ж кораблі з розрахунком на такі от рідкісні реліктові аномалії економічно невигідно - куди дешевше просто обходити їх. Безумовно, ми б так і вчинили - якби мета нашої подорожі не лежала в цій самій аномальній зоні.
    Коли нам на зміну прибули наші колеґи з Другої групи, з капітанської рубки вийшли Томасон, Павлов і головний інженер Роско - останні півгодини вони проводили там нараду.
    Замість розпорядження про зміну вахти, шкіпер наказав розпочати підйом - і не в апертуру, а в звичайний ейнштейнів простір. Дотримуючись максимальної остороги, ми згаяли на це майже чверть години. Нарешті корабель виринув на поверхню вакууму, де, як завжди, був цілковитий 'штиль' і ніщо, крім показів наших приладів, не свідчило про те, що в глибинах Діракового Моря несамовито вирувала найфундаментальніша світова стихія.
    Поки ми проводили підйом, командор Томасон оголосив по інтеркому загальний збір літно-навіґаційної служби, і тепер на містку перебували всі без винятку льотчики 'Маріани'.
    - Отже, - заговорив шкіпер, - тепер не лишилося сумнівів, що це реліктова аномалія. Розрахунки свідчать, що її радіус приблизно дорівнює сорока семи світловим рокам, а зоря Аруна знаходиться майже в самому її центрі. Тому обхідних варіантів ми не маємо - доведеться йти навпростець. У зв'язку з цим я оголошую в літно-навіґаційній та інженерній службах надзвичайний стан, скасування вихідних і біжучого ґрафіку вахт. Головний інженер сам розбереться в своєму господарстві, а в рубці керування відбудуться наступні зміни: персональний склад вахт збільшується до шести пілотів, запроваджуються пости помічника оператора занурення та другого помічника штурмана. Четверта група тимчасово розформовується, за її рахунок буде доукомплектовано інші три. Начальник експедиції, капітан Павлов, зголосився очолити Третю групу на посту основного штурмана. Зараз на вахту заступає Друга група, до її складу додатково ввійдуть суб-лейтенант Мамаєва - як помічник оператора занурення, і суб-лейтенант Кох - як другий помічник штурмана. Всі інші поки вільні. Оновлені склади Першої та Другої груп буде оголошено протягом години.
    Залишаючи місток, я прикинув, що навіть з урахуванням Павлова для повного комплектування трьох груп по шість льотчиків бракує однієї людини. Топалова також швидко розібралася з арифметикою й сказала:
    - Схоже в Ґарсії з'явився непоганий шанс частково реабілітуватися... Гм. Хоча я на місці шкіпера не ризикнула б.
    Як незабаром з'ясувалося, командор Томасон поділяв думку Топалової й ризикувати не захотів. Він перевів до нашої групи лейтенантів Келлі й Михайленка - відповідно, третього та четвертого пілотів, а натомість забрав від нас Елі. Її, разом ще з чотирма наймолодшими за віком пілотами (не рахуючи мене), взяв під свою руку капітан Павлов. Друга група була досить рівна за складом, а в нашій Першій бракувало однієї людини, зате у нас зібралася солідна компанія - троє старших пілотів і старший навіґатор. Плюс іще я - новачок, якого Топалова цілком серйозно назвала кращим на кораблі оператором занурення. Та навіть якщо прийняти це твердження за щиру правду, то все одно я був дуже здивований і навіть збентежений, коли виявив, що в списку особового складу нашої групи я фігурую як основний оператор, а старшого від мене і за званням, і за віком, і за стажом лейтенанта Михайленка призначено моїм помічником.
    Після деяких вагань, я вирішив поговорити з самим Михайленком і висловити йому свої сумніви. У відповідь той лише недбало пирхнув.
    - Не бери дурного в голову, хлопче. Я не Ґарсія і такими дрібницями не переймаюсь. А роботи вистачить нам обом. Ці сорок світлових років будуть справжнісіньким пеклом.
    Щодо останнього він не помилявся. Вже на наступній вахті ми гарували, як прокляті, і раз по раз мінялися ролями - то я виконував функції основного оператора, а Михайленко 'підчищав' мої дії, то навпаки. В такому ж режимі працювали й Топалова з Келлі, а Вебер мало не щохвилини передавав їм коректи - так на нашому жаргоні називалися розраховані на льоту поправки до курсу.
    Від надмірного навантаження всі члени літно-навіґаційної служби перебували на межі стресового стану й намагались якомога більше спати, а дозвілля - проміжок між вахтою та сном - проводили за спокійними розвагами, як-от перегляд фільмів або читання книжок. До спортзалу ніхто з нас не ходив, хоча в будь-який інший час це був обов'язковий пункт у розпорядку дня кожного льотчика; зараз для фізичних вправ нам просто бракувало сил. Та найбільше вимотував себе Томасон, який майже не покидав місток і лише на час короткого сну його заступали Павлов або Топалова.
    З Елі я бачився уривками. Коли я змінювався з вахти, вона вже зазвичай спала, щоб набратися сил перед своїм чергування. Лише пізно ввечері, коли я збирався лягати, вона прокидалась і ненадовго заходила до мене. Незважаючи на напружений ґрафік роботи і втому, Елі була в захваті - цілком щиро вона говорила мені, що це кращі дні в її житті. І я розумів чому: тільки тепер, у критичній ситуації, вона по-справжньому відчувала себе потрібною, усвідомила нарешті, що в команду пілотів її перевели не лише за моїм наполяганням, не завдяки прихильності Топалової, а тому, що вона справді має неабиякий талант.
    На проходження останніх сорока світлових років нам знадобився цілий тиждень. Коли на дев'яносто п'ятий день польоту наша група прибула в рубку керування, щоб змінити групу Павлова, Томасон розпорядився:
    - Лейтенант-командор Топалова - помічник штурмана. Суб-лейтенант Вільчинський - помічник оператора занурення. Решта вільні.
    Стало ясно, що справа наближається до завершення, тому шкіпер вирішив не проводити повної зміни вахти, а лише зміцнив її двома свіжими пілотами. Займаючи своє місце, я глянув на Елі, чий пульт другого помічника штурмана знаходився поруч. Вона була цілковито занурена в роботу і мовби не помічала мене. Я трохи здивувався, чому Томасон не замінив і її, а потім дійшов висновку, що він просто надав їй можливість взяти участь у завершенні польту. Схоже, він розумів, як це для неї важливо.
    Я швидко ознайомився з показами приладів і перебрав на себе керування вакуумними емітерами, даючи основному операторові перепочинок. Глибина занурення корабля була аж на п'ять порядків менша за оптимальну - лише десять у тридцятому ступені. Вакуум штормило майже на дванадцять балів, а це була межа для нашого фреґата. До мети залишалося дев'ятнадцять світлових днів, ми йшли на швидкості менше тисячі вузлів, і за умови її збереження нам потрібно було протриматися ще півгодини. Лише півгодини, щоб дістатися до системи Аруни. А якщо ні, якщо далі аномалія взагалі стане непрохідною, ми опинимося дуже далеко від зорі за досвітловими мірками, і нам знадобиться ще кілька місяців польоту в звичайному ейнштейновому просторі...
    Я тримав корабель на максимально можливій за таких обставин глибині, щосекунди скидаючи з емітерів надлишки енерґії. Капітан Павлов вів фреґат по курсу, який постійно підправлявся навіґатором, а Топалова разом з Елі проводили 'підчистку', виконуючи безліч дрібних, але необхідних дій, що стабілізували рух корабля.
    Ми таки досягли системи, хоча й витратила на це понад годину, бо при наближенні до Аруни вакуумні збурення дедалі посилювалися під впливом ґравітації зорі, тож Павлову доводилося знову й знову зменшувати вже й так мізерну швидкість. Нарешті капітан перевів рушій у холостий режим - а оскільки в інсайді була відсутня інерція, корабель тут-таки зупинився.
    - Це все, шкіпере, далі доведеться летіти на досвітловій. Надто сильно штормить. - Він зітнув. - Ех, шкода, що не маємо третьої пари емітерів... Та біс із ними. Зрештою, тридцять сім астроодиниць до зорі - не так і багато.
    Визнавши за Павловим слушність, Томасон наказав розпочати підйом. Ми здійснили його акуратно і плавно, без найменших струсів і ривків, що за наявних умов було справою непростою - навіть в апертурі вакуум був розбурханий так, що електрослабкі відображення зірок на оглядових екранах розпливались у великі, безформні плями.
    Але в звичайному просторі все було як звичайно. Зорі знову стали якравими крапками на чорному оксамиті космосу, а серед них виднівся невеличкий жовто-гарячий диск Аруни - мети нашої подорожі. До неї було 37 астрономічних одиниць, тобто в тридцять сім разів далі, ніж від Землі до Сонця і майже в сотню разів - ніж від нашої Октавії до Епсилон Еридана.
    Елі нарешті відвела очі від свого пульту й подивилася на мене. Її обличчя виражало втому, на лобі виблискували дрібні краплини поту, але очі променіли радістю й тріумфом.
    'Так, люба,' - відповів я поглядом на її погляд. - 'Тепер ти справжній пілот, і цього вже ніхто не посміє заперечити...'
    - Пані та панове, - оголосив командор Томасон. - Перша частина нашого завдання успішно виконана - ми досягли околиць системи Аруни. Від імені командування Корпусу висловлюю вам і вашим колеґам з літно-навіґаційної служби подяку за високий професіоналізм і самовідданість.
    Павлов повернувся в своєму кріслі до шкіпера, виразно глянув на нього, потім легенько кивнув головою в бік Елі. Томасон з розумінням усміхнувся й промовив:
    - Сержанте Тернер... - він зробив очікувальну паузу.
    Елі негайно підхопилася зі свого місця.
    - Так, командоре?
    - Мічман Тернер! - урочисто проказав шкіпер. - Пілот четвертого класу.
    Вона просяяла.
    - Так точно, сер!




    Розділ третій
    Ютланд



    1

    Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості - неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити - лише контролювати виконання комп'ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.
    Цю вахту ми з Елі несли удвох - за наявних обставин присутність на містку аж чотирьох пілотів була зайвою, тому командор Томасон розділив нас на пари і відповідно скоротив час чергування з восьми годин до чотирьох. Навіть попри те, що корабль зараз летів у звичайному просторі, я був дуже втішений рішенням шкіпера призначити мене старшим на вахті; а Елі, зі свого боку, була задоволена, що її зробили моїм напарником, а не віддали під опіку досвідчених Топалової чи Вебера. Тим самим Томасон чітко давав зрозуміти, що більше не вважає її стажистом-новачком, за яким потрібен постійний контроль.
    Кинувши швидкий погляд на Елі, я вкотре нишком усміхнувся. У моїй усмішці були і радість, і гордість, і почасти - іронія. Минуло вже три дні, відколи їй надали мічманський чин, а вона, схоже, й досі не могла повірити в це і раз по раз мимоволі позирала на свої погони, немов у побоюванні, що коли довго не дивитись, то звідти візьме та й щезне широка золота нашивка.
    - Чого шкіршся? - завваживши мою усмішку, озвалася Елі. Вона спробувала сердито надути губи, але в результаті вираз її обличчя вийшов радше примхливий, аніж суворий. - Смішно, га? Вже забув, як сам годинами милувався своїм офіцерським мундиром?
    - Ні, не забув, - відповів я трохи збентежено. - І мені зовсім не смішно, а навпаки - приємно. Дивитись на тебе приємно. Ти надзвичайно гарна у своїй новій формі. - Я озирнувся на Ліну, котра, як звичайно, під час наших вахт була черговою стюардесою на містку. - Правда, Ліночко?
    Ліна ствердно кивнула й обдарувала мене лагідною усмішкою, а Елі - черговим захопленим поглядом. Але вголос нічого не сказала, соромлячись відверто виказувати свої почуття в присутності стороннього - офіцера зв'язку мічмана Ендрюса.
    Поки ми здійснювали міжзоряний переліт, зв'язківці не чергували на містку - тут їм було нічого робити і вони займалися винятково внутрішньокорабельними комунікаціями. А тепер їхні вахти за системами зовнішнього зв'язку поновилися, і в останні два дні вони, либонь, були єдиними в рубці керування, хто по-справжньому працював.
    Увесь цей час Ендрюсова увага була зосереджена на комп'ютерному терміналі, куди надходили дані про виявлені радіосиґнали штучного походження. Їхнім джерелом була друга від зорі планета, що (як ми вже встановили зі стовідсотковою певністю) належала до земного типу і на якій, вочевидь, розташувалася база Земної Астроекспедиції.
    Я зробив застереження 'вочевидь', оскільки ми перебували ще досить далеко від планети, на відстані 25 астрономічних одиниць. І хоча наш фреґат мав дуже потужні телескопи, користі від них поки було небагато, бо планету від нас затуляла сонячна корона. З проведених спостережень ми могли лише зробити загальний висновок про наявності на ній і в її околицях безсумнівних ознак розумної діяльності, але ніяких конкретних деталей роздивитись не вдавалося.
    Приблизно так само, може, трохи краще, просувалися справи з радіоперехопленням. З такої відстані сиґнали доходили дуже слабкі, бо не були спрямовані в глиб космосу, тим більше точно в наш бік, а призначалися для прийому на самій планеті або поблизу неї. До того ж, пройшовши через сонячну корону, вони зазнавали чималих спотворень, і нашим фахівцям вдавалося видобути з них лише окремі слова, а зрідка - уривки фраз, перекручені шматки текстових повідомлень і короткі, тривалістю в кілька секунд, фраґменти музики. А з зображенням було ще гірше - досі будь-які спроби реконструювати відеоряд давали в результаті якісь абстрактні розпливчасті картинки, що не містили жодного пікселя корисної інформації.
    А от нас, безперечно, уже помітили. Ми летіли з увімкненим на повну потужність термоядерним двигуном, і плазмовий хвіст за кормою корабля мав сяяти яскравіше за деякі зірки. Взагалі дивно, що з нами досі не зв'язалися по вузькоспрямованому променю. Хоча, звісно, кількагодинні затримки з відповідями на таких відстанях у кого завгодно відіб'ють бажання спілкуватися, та все ж я на місці землян уже давно надіслав би запит: 'Хто ви й навіщо прибули?' Чи, може, вони мають нас за своїх?...
    Нарешті Ендрюс відкинувся на спинку крісла й розвернувся боком до свого пульту.
    - Ліно, будь ласка, зроби мені кави.
    - Зараз, хвилиночку, - з готовністю відповіла вона.
    Утім, їй знадобилося менше хвилини - Ліна була дуже вправною стюардесою.
    Отримавши чашку гарячої кави, Ендрюс відпив ковток, потім дістав сигарету й закурив. А Елі спросила в нього:
    - Як там у вас? Є щось новеньке?
    - Та ні, все стареньке, - відповів він. - Матеріал надто неякісний, щоб робити якісь однозначні висновки. Хоча... - зв'язківець завагався, - є тут кілька дивних моментів.
    - А саме?
    - Ну, по-перше, насторожує той факт, що всі без винятку слова, які нам вдалося розібрати, належать до анґлійської мови. Це зовсім не характерно для Землі - утворювати базу на монокультурній основі. Тим більше, коли йдеться про такий масштабний проект, що фінансується федеральним урядом. По-друге, акцент. Певна річ, сиґнали дуже спотворені, і при їх реконструкції майже нівелювались особливості вимови. Проте я можу побитися об заклад, що акцент невластивий для земної анґлійської. І, нарешті, третє. Щойно я провів лінґво-статистичний аналіз всього масиву отриманої інформації. Висновок напрошується вельми цікавий і несподіваний: за всіма ознаками, перехоплені нами сиґнали більш характерні не для дослідницької бази, хай навіть багаточисельної, а для великої, цілком сталої колонії.
    - А чом би й ні? - озвався я. - Якщо земляни справді виявили тут щось важливе, то за сім років їхня база могла вирости у справжню колонію. Особливо, за такого щедрого фінансування.
    Однак Ендрюс заперечно похитав головою:
    - Термін 'стала колонія' означає, що вона стабільно й автономно існує як мінімум кілька десятиліть і нараховує не менше мільйона мешканців усіх вікових категорій.
    - І що це значить?
    Ендрюс лише знизав плечима.

    Через годину до рубки навідався командор Томасон - невдовзі мала відбутися зміна вахти. Разом з ним прийшов і капітан Павлов. Я відзвітував, що політ відбувається в цілковитій відповідності з ґрафіком, а потім мічман Ендрюс доповів про результати свого аналізу. Капітан Павлов дуже цим зацікавився, негайно викликав на зв'язок головного математика з наукової групи й у властивій йому в'їдливо-ввічливій манері поцікавився, чому такий аналіз не було проведено раніше. Велемовні пояснення професора коротко зводилися до того, що не варто марнувати дорогоцінний час, коли за день-другий все й так з'ясується. Павлов таку арґументацію рішуче відкинув і настійливо порадив без зволікань зайнятися цим питанням, а як консультанта із систем зв'язку відрядив до нього мічмана Ендрюса. Головний математик був явно незадоволений отриманим завданням, проте заперечувати не став.
    А за п'ять хвилин до четвертої на місток прибули лейтенант Михайленко й суб-лейтенант Кох, які мали змінити мене й Елі на вахті. Їх супроводжував начальник десантної служби майор Алавес із двома своїми сержантами. Самовільна поява в рубці керування десантників була річ нечувана, і Томасон здивовано запитав:
    - У чому річ, майоре? Що сталося?
    Алавес мовчки дістав лазерний пістолет і спрямував його на шкіпера. В руках Михайленка, Коха й обох сержантів-десантників також з'явилася зброя, щоправда, не така грізна - звичайні шокери, постріл яких не вбивав і не ранив, а лише приголомшував. Утім, це нітрохи не применшувало зловісності ситуації.
    - Панове, - промовив майор. - Прошу не робити ніяких дурниць. Ми не збираємося завдавати вам шкоди, просто настав час змінити командування. Саме зараз мої підлеглі беруть під контроль усі корабельні служби.
    Від несподіванки мене буквально паралізувало. Обличчя Томасона побагровіло, а Павлов навпаки - став блідий, мов небіжчик. Елі часто закліпала очима, либонь, не в змозі повірити, що це відбувається насправді. До смерті налякана Ліна міцно притислася до задньої стінки рубки, ніби в намаганні злитися з нею.
    - Це бунт! - нарешті вичавив з себе шкіпер.
    - Ні, сер, - незворушно заперечив майор. - Це лише превентивний арешт. Ми діємо за наказом вищого керівництва.
    - Чорт... - тихо, майже пошепки, мовив Павлов. - Чорт! - повторив він уже гучніше. - Це Фаулер?
    - Так точно, сер. Адмірал Фаулер. Ми виконуємо його розпорядження. Корабль прибув у систему Аруни і тепер переходить під моє командування - тимчасово, поки ми добиратимемось до планети. А там нас чекають друзі. - Тут майор дозволив собі посміхнутися. - Але, звісно ж, не земляни. Всю цю історію з дослідницькою базою Земної Астроекспедиції та проектом 'Атлантида' вигадав сам адмірал - аби ви мовчали й нікому не обмовлися, що насправді ми летимо не до Вецена, а сюди.
    Капітан пригнічено зітхнув.
    - Авжеж, добряче він пошив мене в дурні. І я нічого не запідозрив. Хоча мав би відчути якусь каверзу, коли Фаулер нав'язав мені десантний загін не з моєї бриґади.
    - І пілотів у Четверту групу, - похмуро додав Томасон, кинувши нищівний погляд на Михайленка.
    - Але ж це... піратство! - зненацька втрутилась Елі; її голос зривався від обурення. - Піратство, яким займається сам начальник Астроекспедиції!
    Павлов сумовито глянув на неї:
    - Це не піратство, дівчино, а набагато гірше. Це змова з метою державного перевороту. Події сімнадцятирічної давнини деяких людей нічого не навчили. До пори до часу вони принишкли і потроху готувалися до нового путчу. Заколотники організували базу в цій глушині, посеред реліктової аномалії, куди ніхто з доброї волі не поткнеться, викрадали кораблі й доправляли їх сюди, а на самій Октавії таємно вербували нових прибічників. Адже так, майоре?
    - І так, і ні, капітане. Ви неправильно вживаєте слова. Ми не заколотники, а революціонери, і готуємо не путч, а народне повстання. Колись ви теж так вважали, але протім зреклися своїх переконань, вам забракло мужності продовжувати боротьбу. Проте не всі виявлися такими легкодухими. І в Планетарній Армії, і у Військово-Космічних Силах, і в Астроекспедиції залишилися здорові сили, що зберегли вірність ідеям великого адмірала Шнайдера.
    Згадка батькового імені вивела мене зі ступору. Я швидко прикинув, що з усіх присутніх заколотників лише у майора Алавеса є смертельна зброя - лазерний пістолет. Якщо я заволодію ним, то...
    Щойно я скочив з крісла, щоб накинутися на майора, як мене вразив удар шокера. Я так і не дізнався, хто стріляв.

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.




  • Комментарии: 1, последний от 19/10/2012.
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 178k. Статистика.
  • Повесть: Космоопера
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.