Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Коли дивишся в безодню

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Размещен: 23/06/2013, изменен: 15/02/2018. 235k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези
  • Тексты на украинском языке
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Продовження роману "Всi Гранi Свiту". Було опублiковано росiйською мовою пiд назвою "Грани Нижнего Мира".
    ...З вiдходом Метра у свiтi не залишилося Великих. Лише близька Метровi людина, верховний iнквiзитор Ференц Карой мiг здогадатися про призначення двох, у минулому, здавалося б, найзвичайнiсiньких мешканцiв Основи, а тепер вищих магiв - Владислава та Iнґи. А ще Велiал - Господар Потойбiччя. Усюди розставлено пастки Князя Нижнього Свiту. Велiал трiумфує- йому вдалося розлучити героїв. А лише вони вдвох здатнi зупинитинаступ Пiтьми...






  • Роздiл 1
    Сiдх. Нова мiсiя

    У темно-фiолетовiм небi над Вельзевуловою Твердинею палахкотiли лиховiснi блискавицi. Їхнi багрянi вiдблиски падали на фортечнi мури та вежi похмурої оселi Господаря Потойбiччя, i вiд цього складалося враження, нiби весь замок купається в кровi.
    Чоловiк у просторому вбраннi з червоного та синього шовку, з великим зеленим тюрбаном на головi, енерґiйно крокував широкою стежкою в напрямку Твердинi. Втiм, вислiв 'у напрямку' означав лише, що стежка вела туди, але при цьому раз по раз звивалася, часом повертаючи геть у протилежний бiк, а темне громаддя Твердинi безперервно змiнювало своє розташування - то опинялося зовсiм поруч, то вiддалялося на багато миль, аж до самого обрiю.
    Проте чоловiк у зеленому тюрбанi продовжував iти стежкою, не намагаючись скоротити шлях. Вiн розумiв, що з ґеоґрафiєю Нижнього Свiту краще не жартувати, бо пряма тут далеко не завжди є найкоротшим шляхом мiж двома точками. До того ж, околицi Твердинi були всiянi хитромудрими пастками, призначеними для необережних вiдвiдувачiв, i чоловiк у тюрбанi не збирався випробувати долю. Вiн надто цiнував дароване йому право жити у плотi й не хотiв наражати своє тiло на марний ризик, оскiльки не був певен, чи отримає натомiсть нове, чи до скону вiкiв муситиме блукати Потойбiччям у подобi безплотного духу. Тому вiн iшов стежкою, нiкуди не звертав з неї, i з кожним його кроком у темно-фiолетовiм небi чимраз яскравiше спалахували блискавицi.
    Нарештi чоловiк у тюрбанi опинився перед величезною залiзною брамою, обабiч якої тягнувся високий, у кiлька людських зростiв, кам'яний мур. Праворуч вiд ворiт на стовпi з поперечиною було прикрiплено мiдну тарiлку, подекуди вкриту товстим шаром окису, а бiля неї висiв на iржавому ланцюгу дерев'яний молоток з видимо стертим вiд частих ударiв бойком. Пiсля коротких вагань чоловiк узяв до рук молотка i вдарив по тарiлцi. Почувся лункий мiдний дзвiн, а слiдом за тим з темних небес прогримiв голос:
    - Скажи своє iм'я, прохачу!
    Чоловiк у зеленому тюрбанi швидко глянув угору, хоча й знав, що нiчого, крiм багряних спалахiв, там не побачить.
    - Я Вiштванатан Сiдх, - назвався вiн, - вiрний слуга Господаря Вельзевула.
    У нього мало не вихопилося 'Велiала', та, на щастя, вiн вчасно збагнув, що наразi належить уживати офiцiйне iм'я. Велiала так рiдко називали Вельзевулом, що бiльшiсть мешканцiв Нижнього Свiту, не кажучи вже про людей на Гранях, навiть не пiдозрювали, що обидва цi iменi належали однiй тiй самiй особi.
    - Навiщо ти прийшов, Вiштванатане Сiдх? - спитався невидимий сторож.
    - За викликом Господаря.
    - Чекай, - сказав голос. - I лихо тобi, нещасний, якщо ти збрехав!
    Чоловiк, що назвався Вiштванатаном Сiдхом, сперся на стовп i став чекати. Зовнi вiн мав незворушний вигляд, але всерединi його долали сумнiви. Вiдколи Сiдх отримав наказ прибути сюди, вiн знай перебирав у думках всi свої вчинки за останнiй час i занепокоєно гадав про причини свого виклику до Велiала. Цей вiзит мiг бути прелюдiєю до суворого покарання за невiдомi Сiдховi грiхи, але так само мiг виявитися початком його майбутнього сходження вгору по iєрархiчнiй драбинi Нижнього Свiту...
    За кiлька хвилин брама почала повiльно вiдчинятися, сповнивши околицi таким пронизливим скреготiнням, що проймало аж до кiсток. Голос невидимого сторожа промовив:
    - Проходь. Господар Вельзевул прийме тебе.
    Сiдх зачекав, поки брама розчинеться настiж, потiм упевнено рушив через широке безлюдне подвiр'я до найвищої з-помiж усiх будiвель замку вежi з чорного базальту, яка мовби пiдпирала собою низьке похмуре небо.
    Бiля входу до вежi, на невеликому пiдвищеннi, стояв чоловiк у довгiй, аж до самої землi, багрянiй мантiї. Схрестивши на грудях руки, вiн байдуже дивився на Сiдха. Його нерухоме, мов маска, обличчя не виказувало жодних емоцiй, крiм хiба що легкого натяку на зневажливiсть, спрямованої на не щось конкретне, а швидше на весь довколишнiй свiт.
    Сiдх зупинився перед пiдвищенням, низько вклонився чоловiковi в багряному й мовив:
    - Вiтаю тебе, славний Женесе! Хай буде з тобою на вiки вiчнi милiсть Господарiв.
    У вiдповiдь на привiтання Женес коротко кивнув.
    - Iди за мною, - сказав вiн. - Господар бажає бачити тебе.
    З цими словами Женес розвернувся, ввiйшов до вежi й став пiднiматися по крутих кам'яних сходах нагору. Сiдх мовчки йшов слiдом за ним i навiть не намагався завести розмову. За рiк свого перебування в Нижньому Свiтi вiн кiлька разiв мав справу з довiреним слугою Велiала, i вiд цих зустрiчей у нього залишилися найнеприємнiшi враження. Особливо дратували Сiдха пихатiсть i зарозумiлiсть Женеса, його презирливе ставлення до всiх, хто стояв нижче за нього, з чим рiзко контрастувало вiдверте пiдлабузництво до всiх Господарiв, а надто ж до Велiала.
    А проте, за всiєї своєї антипатiї, Сiдх почував до Женеса щось схоже на благоговiння. Утiм, не лише вiн один - чимало мешканцiв Потойбiччя подiляли його суперечливi почуття. Женес був леґендарною постаттю в Нижньому Свiтi, вiн прожив на Гранях довше за багатьох Господарiв (а дехто стверджував, що довше за всiх), брав участь у трьох Сторiчних Вiйнах, а в перiод мiж ними активно готував ґрунт для настання наступних Нiчиїх Лiт. Його заслуги були безсумнiвнi, i тому всi сприйняли як належне, коли Велiал спецiально для Женеса запровадив посаду коад'ютора, цебто першого помiчника, поставивши його не лише над усiма своїми слугами, але й над слугами решти Господарiв.
    Бувши ще юним послушником у Вельзевуловiм Братствi, Вiштванатан Сiдх багато чув про Женесовi дiяння, захоплювався ним i мрiяв повторити його земний шлях. До пори до часу Сiдховi справи йшли найкращим чином, на його рахунку було чимало успiшних мiсiй, кiлька разiв з ним особисто спiлкувався Велiал, доручав йому надзвичайно важливi та складнi завдання i завжди був задоволений результатами. Здавалося, на Сiдха чекало блискуче майбутнє... Аж тут трапилася катастрофа!
    Сiдх цiлком слушно вважав, що в цьому винний Женес, який за Велiаловим дорученням здiйснював оперативний контроль над Сандрою. Новоспечений коад'ютор не встежив за дiвчиною i дозволив їй викрити себе, що призвело до цiлковитого провалу їхнього плану. У безнадiйнiй спробi врятувати ситуацiю Велiал наказав Сiдховi негайно проникнути пiд захисний купол i знищити Сандру, поки вона не наговорила зайвого. Як i слiд було чекати, нiчого путнього з цього задуму не вийшло. Позбавлений своєї чаклунської сили, Сiдх не змiг протистояти двом недосвiдченим, але надзвичайно могутнiм вищим маґам. Вiн загинув вiд смертельного закляття, так i не виконавши свого останнього в земному життi завдання.
    Женесова вина була очевидна, проте вiн дуже спритно викрутився, переклавши всю вiдповiдальнiсть на Сiдха. На жаль, Велiал повiрив йому - а певнiше, вдав, що повiрив. Велiаловi було невигiдно визнавати за Женесом помилку, бо з цього автоматично випливало, що вiн також схибив, надто поклавшись на свого наближеного. Сiдх швидко зорiєнтувався в ситуацiї i не став спростовувати висунутi Женесом звинувачення. Вiн розумiв, що будь-якi спроби виправдатися лише погiршать його становище - i без того дуже хистке й непевне, тому покiрливо змирився з нав'язаною йому роллю цапа-вiдбувайла.
    Але найбiльше Сiдха обурювало те, що Женес i сам повiрив у свою брехню. Вiн був щиро переконаний у власнiй правотi й не почував анi крихти вдячностi до людини, що взяла на себе бiльшу частину його провини. Якщо попервах Сiдх iще сподiвався, що Женес, у компенсацiю за моральнi збитки, посприяє його швидкiй кар'єрi, то незабаром цi iлюзiї розвiялися. Женес не знав докорiв сумлiння, вiн не збирався допомагати Сiдховi, а навпаки - за найменшої можливостi пiдкреслював свою зневагу до нього. А коли Нижнiм Свiтом стали поширюватися чутки, що Сiдх звiв нанiвець ґенiальний задум Велiала, здiйснення якого могло б кардинально змiнити весь перебiг Столiтньої Вiйни, у колишнього iнквiзитора не виникло жодних сумнiвiв, вiд кого виходили цi чутки...
    Врештi Сiдх та Женес пiднялися на горiшню терасу вежi, оточену зубчастим парапетом. Багрянi блискавицi палахкотiли просто над головою, деякi сполохи були такi яскравi, що аж слiпили очi. Сiдх машинально вiдзначив, що звiдси, мов на долонi, видно звивисту стежку, якою вiн iшов до Твердинi.
    Посерединi тераси сидiв у широкому крiслi Велiал, одягнений у коротку криваво-червону мантiю поверх чорного, без жодних прикрас костюму. Перед ним завис у повiтрi, не торкаючись нiжками пiдлоги, невисокий стiл з бiльш нiж скромним сервуванням - на начищенiй до блиску мiднiй тацi стояла лише середнiх розмiрiв порцелянова амфора, з вузької шийки якої струменiла пара, а також мiстка золота чаша, вкрита зовнi простим карбованим вiзерунком.
    Коли Велiал подивився в їхнiй бiк, Женес вiдважив йому доземний уклiн, а Сiдх упав ницьма.
    - О, великий Господарю Потойбiччя, княже князiв, царю царiв, Володарю Пiтьми! - набундючено проказав Женес. - Я привiв до тебе слугу твого, Вiштванатана Сiдха, якого ти зволив викликати перед очi свої.
    - Гаразд, Женесе, - холодно мовив Велiал. - Ти вiльний. Повертайся до своїх справ.
    Не припиняючи бити поклони, Женес позадкував до виходу з тераси. Коли вiн зник за залiзними дверима, Велiал звернувся до Сiдха, що досi лежав долiлиць, розпластавшись на базальтових плитах:
    - Встань i пiдiйди до мене.
    Сiдх звiвся на ноги, але не розiгнувся цiлком, i несмiливо пiдступив до крiсла Господаря. За помахом Велiалової руки бiля столика з'явився стiлець з м'яким сидiнням.
    - Влаштовуйся, Вiшi. Поговоримо.
    - О, мiй пане! - про всяк випадок запротестував Сiдх, не бажаючи з необережностi втрапити до пастки. - Я не смiю в твоїй присутностi...
    - Сiдай! - урвав його Велiал. - Це наказ.
    Наказ Князя Нижнього Свiту вимагав негайного виконання, тож Сiдх обережно примостився на краєчку стiльця, ладний будь-якої митi пiдхопитися. Тим часом Велiал наповнив до вiнця чашу густою червоною рiдиною з амфори i простягнув її Сiдховi:
    - Ось, випий.
    Вiд несподiванки Сiдх аж сторопiв. Небагато Велiалових слуг могли похвалитися тим, що куштували людську кров за столом Господаря, i лише лiченим одиницям випадала честь прийняти частування з його рук. Це вважалося знаком особливої прихильностi. I йому, Вiштванатановi Сiдху, цей знак було виявлено! Йому - одному з молодших слуг, яких у Нижньому Свiтi багато мiльярдiв...
    - Ну ж бо! - трохи пiдвищивши голос, нетерпляче сказав Велiал. - Чого чекаєш?
    Вiд його слiв Сiдх нарештi оговтався й опанував себе.
    - Дякую, мiй пане, - трепетно мовив вiн, узяв чашу й пiднiс її до вуст.
    - Пий до дна, - наказав Велiал.
    Кров була свiжа, ще тепла, а судячи з її яскравого кольору i нiжного смаку, належала юнiй незайманiй дiвицi. Сiдх одним духом осушив чашу, потiм поставив її на стiл i тильним боком долонi витер свої пишнi вуса. Вiн миттю вiдчув приплив бадьоростi, його тiло наче помолодiшало на добрий десяток рокiв, а думки стали напрочут чiткими та ясними. Кров живих iстот з Граней, надто ж людська, мiстила чимало вiтальної енерґiї, конче необхiдної всiм мешканцям Нижнього Свiту. Самi вони не могли виробляти її в достатнiй кiлькостi, а тому потребували перiодичного поповнення своїх запасiв життєвої сили ззовнi. Таке поповнення вiдбувалося рiзними шляхами, не конче матерiальними, проте серед вищих слуг Господарiв вважалося справою престижу бодай частково задовольняти свої потреби за рахунок людської кровi. Наприклад, подейкували, що Женес щодня приймає ванну з кровi немовлят, та, найпевнiше, цi чутки були перебiльшенi й поширювалися самим Женесом. Що ж до Сiдха, то вiн займав у Нижньому Свiтi аж надто скромне мiсце i за рiк свого перебування тут лише кiлька разiв пив справжню людську кров - та й то не першої свiжостi...
    - Смачнюща кровина, хiба нi? - спитав Велiал i, не чекаючи на вiдповiдь, вже iншим тоном додав: - Женес нiчого не говорив тобi про дiвчину?
    Сiдх вiдразу збагнув, про кого йдеться. Вони з Женесом лише одного разу працювали разом, i єдина дiвчина, про яку той мiг з ним говорити, була Сандра.
    - Нi, мiй пане, нiчого, - вiдповiв Сiдх. - А що з нею?
    - Її переховують вiд мене. Починаючи з травня, Сандра мешкала разом з Iнґою та Владиславом у королiвському палацi на Гранi Палатина, але чотири мiсяцi тому зникла. Вiдтодi про неї нiчого не вiдомо.
    - А її дитина? - запитав Сiдх. - Якщо не помиляюся, саме тодi Сандра мала народити.
    - Помиляєшся. Ти не врахував, що понад два мiсяцi вона провела в Колодязi, спершу на шляху до Ланс-Оелi, а потiм - до Основи. Мiй майбутнiй слуга народився десь наприкiнцi листопада. А я досi не знаю, де вiн i що з ним!
    - До цього причетна Iнквiзицiя?
    - Поза будь-яким сумнiвом. Ференц Карой запевняє всiх, що дiвчина втекла сама, але мене не надуриш. - Велiал трохи помовчав. - Та навiть коли припустити, що вона дiяла самостiйно i зараз переховується як вiд нас, так i вiд Iнквiзицiї, це не покращує ситуацiї. Не слiд недооцiнювати Сандру, вона дуже розумна й хитра. Минулого разу їй вдалося пошити в дурнi Женеса i, попри його пильнiсть, викликати в Iнґи пiдозри. Чим це скiнчилося, сам знаєш.
    Своїми словами Господар фактично визнав за Женесом вину, хоч i виправдовував його недбалiсть Сандриною хитрiстю. Сiдх розкрив був рота, але тут-таки закрив його i подумки вилаяв себе за надмiрну iмпульсивнiсть. Якщо маєш з якогось питання власну думку, це аж нiяк не означає, що слiд висловлювати її начальству.
    Хай яким швидкоплинним був Сiдхiв порив, вiн, однак, не пройшов повз увагу Велiала.
    - Ти щось хотiв сказати, Вiшi?
    - Так, мiй пане, - обережно вiдповiв Сiдх, зрозумiвши, що заперечувати вже пiзно. - На мою думку, ми самi дали можливiсть Сандрi викрити себе. Менi здається, що пiсля зачаття дитини її подальшi нiчнi пригоди з Владиславом не мали нiякого сенсу. Їх слiд було негайно припинити - i тодi б нiчого цього не сталося.
    Велiал вiдкинувся на спинку крiсла i спрямував на Сiдха пронизливий погляд. Колишнiй iнквiзитор приречено чекав, чим обернеться його зухвалiсть. Одне вiн знав точно - нi вибачення, нi благання не допоможуть, лише дужче розгнiвають Господаря.
    Цiлу хвилину Велiал пильно дивився на свого слугу, нарештi промовив:
    - Женес також вважає, що з дiвчиною я схибив, але тримає свою думку при собi, не наважується навiть натякнути на це. А якби вiн запитав, я б пояснив йому, що цi, як ти висловився, нiчнi пригоди були покликанi не лише зачати мого майбутнього слугу. Також вони потроху вiддаляли Владислава вiд Iнґи, хоч сам вiн цього не помiчав. А в останню нiч перед Проривом Iнґа мала прокинутись i застати свого чоловiка iз Сандрою. Тiєї ночi я збирався сам контролювати дiвчину i влаштував би все так, щоб Iнжин гнiв звернувся б передовсiм не на Сандру, а на Владислава. Це на якийсь час посварило б їх, а помиритися вони б уже не встигли. На жаль, у дiйсностi подiї розвивалися iнакше, i пророчий сон їхнього супутника все зiпсував... Гм. Хоча й тодi ще можна було виправити ситуацiю, якби Женес вчасно покликав мене. Проте вiн вирiшив, що сам упорається.
    Це вже було прямим i вiдвертим визнанням Женесової провини, що неабияк потiшило Сiдха. А ще вiн збагнув, що Велiал не просто так завiв з ним розмову про Сандру, Владислава та Iнґу. Вочевидь, його наступне завдання буде безпосереднiм чином пов'язане з ними - а отже, вiн повертається у велику гру!...
    Набравшись смiливостi, Сiдх промовив:
    - Дозволь ще запитати, мiй пане...
    - Дозволяю.
    - З твоїх слiв я зрозумiв, що сварка мiж Владиславом та Iнґою була важливою частиною твого задуму...
    - Надзвичайно важливою, - пiдтвердив Велiал. - Коли ти прибув до Шато-Бокеру, i я твоїми очима побачив, як швидко вони оклигали, то в мене виникла пiдозра, що навiть нового Прориву буде недостатньо для їх пiдкорення. Тому я i внiс доповнення до запропонованого тобою плану. Сандра мала бодай частково вiддалити Владислава вiд Iнґи, послабити їхнiй зв'язок. Це б дозволило пiдкорити їх, а потiм - убити.
    - Отже, ти не збирався робити їх своїми слугами?
    - Владислава - в жодному разi, вiн чужий нам. З Iнґою не так однозначно. Вона вiд народження належала менi, i хоча нашi вороги намагалися змiнити її призначення, своєї сили воно не втратило. Тож iз нею ще можна попрацювати, шкода марнувати такий якiсний i цiнний матерiал. А от її чоловiк для цього не годиться. Мало того - вiн украй небезпечний.
    - Тодi я не розумiю, мiй пане, - пiсля деяких вагань сказав Сiдх. - Якщо ти не потребував Владислава i не надто прагнув повернути собi Iнґу, то чому наказав Сандрi чимшвидше їхати на Аґрiс i там убити їх обох, поки вони були непритомнi? Та й у дорозi ми мали безлiч нагод це зробити.
    Велiал заперечно похитав головою:
    - Помиляєшся. Сандра не змогла б їх убити. I ти не змiг би. Заподiяти їм смерть можна лише двома шляхами - або роз'єднавши їх, розiрвавши їхнiй зв'язок, або пiдкоривши Нижньому Свiтовi. Пiд час Прориву на Аґрiсi я виявив, що вони вдвох мають дивовижну силу. Саме вдвох - ця сила належить їм обом, а не кожному з них окремо. I якраз вона не дозволяє вбити їх.
    - Вселенський Дух? - з тремтiнням у голосi мовив Сiдх. Його пойняв жах на одну думку про те, що вiн мiг тiсно спiлкуватися з носiями Духу.
    - У тiм-то й рiч, що нi. Ця їхня сила не походить з Космосу, вона є надбанням свiту земного. Досi я нiчого схожого не зустрiчав. Iншi Господарi також.
    - А я не помiчав у них нiякої особливої сили. Певна рiч, крiм тiєї, що має бути у вищих маґiв.
    - Ти й не мiг помiтити, бо не був присутнiй при Проривi. Їхня особлива сила виявляє себе лише в разi необхiдностi, а коли в нiй немає потреби, зникає без слiду, нiби її нiколи не було. Одна з визначних властивостей цiєї сили полягає в абсолютнiй неаґресивностi, її дiя спрямована винятково на Iнґу та Владислава, а точнiше, Iнґа може застосувати цю силу лише до свого чоловiка, а вiн - лише до неї. Пiд час Прориву Владислав гинув три рази, але Iнґа, вдавшись до їхньої спiльної сили, повертала його до життя. Сама ж вона отримала дев'ять смертельних ударiв, проте Владислав щоразу рятував її вiд загибелi. А вбити їх одномоментно не вдавалося - з тiєї простої причини, що одномоментностi в природi не iснує. Хоч який короткий був часовий промiжок мiж двома смертями, його вистачало, щоб Владислав та Iнґа встигли допомогти одне одному. Це вiдбувалося суто рефлекторно i так блискавично, що вони самi, схоже, нiчого не помiчали.
    - Схоже на те, мiй пане, - погодився приголомшений Сiдх. - Iнакше б я знав. Свого часу вони цiлком довiряли менi.
    - А тому, - вiв далi Велiал, - їх не можна вбити навiть увi снi i в нестямi. Ця сила працює майже безвiдмовно, проте менi вдалося вiднайти в нiй слабкi мiсця. По-перше, вона активiзується лише в разi безпосередньої загрози їхнiм життям, а отже, не стала б реагувати на спроби пiдкорення. По-друге, її ефективнiсть залежить вiд мiцностi емоцiйного зв'язку мiж Iнґою та Владиславом. Сандра якраз i була покликана послабити цей зв'язок, щоб вони якнайдужче виснажилися пiд час майбутнього Прориву i їхнiй чаклунський дар не змiг опиратися пiдкоренню. А пiсля цього вони б позбулися своєї особливої сили i стали просто вищими магами, одержимими Нижнiм Свiтом. Владислава я б вiдразу вбив, а от з Iнґою ще б попрацював, спробував би схилити її до добровiльної служби. Вона стала б для нас дуже цiнним надбанням.
    Велiал замовк, налив у чашу трохи кровi й неквапно випив її. Цього разу Сiдха вiн не пригостив.
    - Вiд своїх планiв я не вiдмовився, - повернувши чашу на стiл, знову заговорив Господар. - Владислав з Iнґою мають надзвичайно великий потенцiал, щоб дозволити їм залишатися в таборi наших ворогiв. У цьому напрямку я здiйснюю певнi кроки, про якi тобi знати не треба. А ти матимеш iнше завдання - розшукати Сандру та її дитину.
    Сiдх запитливо глянув на Велiала:
    - Але як, мiй пане?
    - Повернешся на Гранi. Такi слуги, як ти, зараз потрiбнi менi там, а не тут.
    - Я стану Чорним Емiсаром?
    - Нi. У цiй подобi ти не впораєшся з завданням. Емiсар не може переходити з Гранi на Гранi, вiн не здатний власноруч битися з супротивниками, його легко викрити i знищити. Це спостерiгач i провокатор, а ти маєш бути бiйцем. Я дам тобi справжнє людське тiло, ти знову станеш смертною земною людиною i продовжиш свою службу на Гранях.
    Вiд хвилювання Сiдховi перехопило подих.
    - Як так?... О, мiй пане! Хiба це можливо?
    - Атож, Вiшi, можливо. Це наша новiтня розробка. Про неї знають лише Господарi, кiлька вищих слуг, включно з Женесом, а також дванадцятеро нижчих, якi вже здiйснили таке втiлення. Ти будеш тринадцятим - щасливе число. У пошуках дiвчини тобi допоможе та обставина, що вона досi захищена перснем Бодуена - якби над нею провели екзорцизм, то Женес, її колишнiй ляльковод, неодмiнно вiдчув би це. Я так розумiю, що пiд час вагiтностi Сандра не наважувалася на такий крок зi страху зашкодити дитинi, а тепер, коли її переховують вiд мене, екзорцизм не проводять, бо бояться виказати її мiсцеперебування. Це iстотно полегшить твоє завдання - адже до того перснем володiв Женес, i на ньому лишився його вiдбиток. На жаль, цей вiдбиток дуже слабкий, щоб вiдчути його звiдси, з Нижнього Свiту. Женес розшукав би її вмить, але спроба повернути його в земне тiло зазнала невдачi. За свою тривалу кар'єру вiн вичерпав усi ресурси земного буття, тож шлях на Гранi для нього закритий. Тому я вирiшив надiслати тебе, оскiльки ти знайомий з дiвчиною. Перед утiленням тобi буде iмплантовано частку Женесової аури, яка допоможе знайти перстень - а отже, й Сандру. Що скажеш?
    - Я готовий, мiй пане!
    - I ти не маєш нiяких побажань щодо нового тiла? - лукаво спитався Велiал. - Рiк тому, одержуючи своє теперiшнє, ти не наважився звернутися до мене з проханням i погодився на те, яке тобi запропонували. А дарма... Ну, гаразд, цього разу я не чекатиму, поки ти сам попросиш. Я зроблю тобi подарунок - як нагороду за вiрну службу.




    Роздiл 2
    Марк i Беатриса.
    Торнiнський
    тракт

    Коли карета наблизилась до краю латки, Беатриса висунулася по груди з вiкна правих дверцят i подивилася назад, де за аркою порталу стояли її рiднi. Вона помахала їм рукою, батько у вiдповiдь махнув своїм капелюхом, а мати послала дiтям услiд останнiй поцiлунок.
    За кiлька секунд карета переїхала на сусiдню латку i зникла з очей барона та баронеси фон Гаршвiц. Беатриса пiдняла скло на вiкнi, залишивши вузьку щiлину згори для доступу свiжого повiтря, i присiла на своє мiсце поруч iз братом. Марк стиснув її руку й пiдбадьорливо всмiхнувся. За останнi чотири роки вони вже звикли жити окремо вiд батькiв, а проте щоразу їм було дуже сумно залишати рiдну домiвку на Гранi Нолан i на довгi дев'ять мiсяцiв їхати на чужину.
    А от їхня менша сестра, дев'ятирiчна Ребека, вперша розлучалася з татом i мамою. Забравшись iз ногами на сидiння, вона досi визирала в заднє вiконце i продовжувала махати хустинкою постатям батькiв, хоча й розумiла, що вони вже не можуть бачити її. Лише коли карета, проминувши ще кiлька латок, виїхала на основний тракт, Ребека нарештi вiдвернулася вiд вiкна, спустила ноги на пiдлогу й розправила на колiнах сукню. Вигляд вона мала пригнiчений, а в очах стояли сльози.
    Наступнi кiлька хвилин у каретi панувала нiякова мовчанка. Марк i Беатриса боялися необережним словом ще дужче засмутити сестру, а Ребека вiдчайдушно боролася з бажанням припасти обличчям до м'якої спинки сидiння або до мiцного братового плеча i гiрко заплакати вiд туги за татком та мамою, за рiдними мiсцями, за близькими друзями й подругами, яких вона ще не скоро побачить...
    Та саме думка про друзiв i подруг трохи заспокоїла дiвчинку. Вони ж їй так заздрять! Тепер вона, як i Марк з Беатрисою, вчитиметься в школi для справжнiх чаклунiв, де навчають справжнiм чарам, а не якимсь там простеньким штучкам, що ними так полюбляють хизуватися вiдуни. Пiсля шести рокiв навчання вона стане справжньою чаклункою - хоч i не такою сильною, як iнквiзитори, та вже напевно набагато сильнiшою за тих, кого на Ноланi звикли називати чаклунами. Протягом кiлькох поколiнь барони фон Грашвiц поступово нагромаджували чаклунськi здiбностi в своєму родi, правильно добираючи собi дружин (батько називав це якось по-науковому, страшенно хитромудрим словом, але Ребека не могла його згадати), i з кожним наступним поколiнням їхня сила чимраз зростала. Зрештою, в Рiхарда фон Гаршвiца народилися дiти, чий дар виявився досить сильним, щоб вони могли навчатися в дуже престижнiй школi на Гранi Торнiн - у самого майстра Iльмарсона, чи не наймогутнiшого чаклуна у всенькому свiтi. Шкода тiльки, що ця школа розташована так далеко вiд Нолана - їхати до неї аж два з гаком тижнi по трактовому шляху. А ще шкода, що навчання там починається в такий незручний час - невдовзi пiсля Нового Року. Ребека дуже полюбляла новорiчнi та рiздвянi свята, але цього разу i в наступнi п'ять рокiв їй доведеться зустрiчати їх у дорозi, бо iнакше вона просто не встигне до початку занятть. А втiм, якраз iз цього приводу Ребека не дуже сумувала. Задля того, щоб стати справжньою чаклункою, дiвчинка була ладна вiдмовитися вiд усiх свят без винятку.
    - Марку, - звернулася вона до брата, - а ми коли-небудь зможемо подорожувати Трактовою Рiвниною? Самi, без чужої допомоги.
    Марк мав велику спокусу сказати 'так', щоб трохи полiпшити сестричкин настрiй, але вiн дуже не любив брехати. Тому вiдповiв чесно:
    - Не знаю. Нам у школi цього не обiцяють. Кажуть, що однi зможуть, а iншi - нi. Але проходити через Ребра, - поквапився вiн утiшити Ребеку, - вмiють усi випускники. Ми з Беа почнемо навчатися цього з наступного триместру. Проникнення крiзь Ребра - обов'язкова навичка в школi Iльмарсона, без цього не можна одержати диплом.
    - А хiба це не те ж саме, що подорожувати Рiвниною? - здивувалася Ребека.
    - Не зовсiм. Коли ти перетинаєш Ребра, то просто переходиш з однiєї Гранi на iншу через мiсця їх щiльного дотику - тобто, через Вуалi. А при подорожi Рiвниною ти рухаєшся мiж Гранями - не крiзь них, а всерединi них.
    - Фактично, - вирiшила похизуватися своєю вченiстю Беатриса, - Трактова Рiвнина є звуженням простору Ребер на пiдмножину їх локальної прозоростi.
    - Зрозумiло, - не дуже впевнено сказала Ребека, збита з пантелику мудрагельським поясненням старшої сестри. - Отже, перетинаючи Ребра, ти мовби 'прострибуєш' повз Рiвнину?
    - Атож, - пiдтвердив Марк, подумки осмикнувши Беатрису, яка знову збиралася зробити уточнення. - Проникнення крiзь Ребра можна зобразити таким чином: перебуваючи на краю латки, ти на якусь мить потрапляєш на Рiвнину, швидко переходиш на сусiдню латку й тут-таки повертаєшся в звичайний простiр, але вже на iншiй Гранi.
    - Або на тiй самiй Гранi, але в якомусь iншому мiсцi, - сказала Беатриса. - Подорож крiзь Ребра складається з таких от стрибкiв з Гранi на Грань. Iти Трактовою Рiвниною, звичайно, зручнiше, а головне - набагато швидше.
    Ребека ненадовго задумалася.
    - А якщо, - припустила вона, - перетинати Ребра не скраю латки, а десь посерединi?
    - Тодi ти просто повернешся назад, - вiдповiв Марк. - Хоча розумiю, що ти маєш на увазi. В принципi, затриматись на Рiвнинi, 'зачепитися' за неї, не дуже складно, але вiд цього не буде пуття. Потрапити на Рiвнину може будь-хто - через вхiдний портал трактового шляху. Проте для подорожi нею треба вмiти переходити з однiєї площини в iншу - а це найскладнiше. Без такого вмiння ти зможеш роками добиратися до потрiбної Гранi, а швидше за все, втратиш орiєнтацiю i блукатимеш довiку.
    - Тодi краще користуватися Колодязем, - зауважила Ребека.
    - Тi, хто не вмiє подорожувати Рiвниною чи, принаймнi, проходити крiзь Ребра, так i роблять, але за найменшої можливостi волiють обходитися без цього i вдовольняються трактовими шляхами, - сказав Марк. - Навiть листи, вiдправленi по Колодязю, у переважнiй бiльшостi випадкiв доходять до адресата не набагато швидше, нiж звичайною поштою. Вiдкривати його ти навчишся вже через три роки, але можеш менi повiрити, що пiсля пробних подорожей, передбачених шкiльною програмою, великого бажання знову лiзти в Колодязь у тебе не виникне. Це справдi дуже неприємна рiч.
    - Утiм, є ще неприємнiшi, - додала Беатриса. - I не просто неприємнi, а смертельнi. Наприклад, метод згортання простору, який частiше називають 'поштовим кур'єром', бо чаклуни застосовують його для швидкої передачi листiв та невеликих предметiв на значнi вiдстанi. На жаль, людей таким чином переправляти не можна - при згортаннi простору вони гинуть. З усiх вiдомих способiв перемiщення матерiальних об'єктiв мiж Гранями людина може витримати лише три - Колодязь, Трактову Рiвнину й перетин Ребер.
    - Чотири, - уточнив Марк. - Ти забула про Iнфернальний Тунель.
    - Не забула. Просто не рахувала його. Iнфернальний Тунель можна прокласти лише з допомогою Нижнього Свiту, а ми зараз говоримо... ну, скажiмо, про земнi способи. До того ж, його нiяк не назвеш безпечним.
    - Але в принципi там можна вижити. Адже скiльки вiдомо iсторiй про людей, що випадково потрапляли до Iнфернального Тунелю i вибиралися з нього цiлi та неушкодженi за тридев'ять Граней вiд батькiвщини.
    - А скiльки не вибиралися, - парирувала Беатриса. - I, певна рiч, не могли розповiсти про свої пригоди.
    - Я ж кажу: в принципi, - наполягав Марк.
    Брат i сестра продовжили суперечку, а Ребека, втративши iнтерес до їхньої розмови, присунулася до бiчного вiкна i подивилась уперед. Їхня карета якраз наближалася до порталу перенаправлення, який переводив трактовий шлях у iншу площину Рiвнини. Не бажаючи проґавити цей момент, Ребека знову забралася з ногами на сидiння i притулилася обличчям до заднього вiконця.
    Широка дорога, що звивистою стрiчкою тяглася вдалину i миль за шiсть вiд них зникала пiд аркою такого ж порталу, була заповнена каретами та возами, важкими фурґонами й легкими бричками, вершниками на конях i просто пiшими подорожнiми, що рухалися в обох напрямках. Обабiч простяглася безкрая Трактова Рiвнина, зiткана, мов ковдра, з великих шматкiв земної поверхнi, що належали рiзним Граням. Поблизу дороги це були здебiльшо пустельнi, кам'янистi дiлянки, без найменших ознак життя на них, але далi виднiлися порослi зеленою травою пагорби, фраґменти лiсiв i розкиданi там i тут шматки рiчок, озер та морiв.
    Вже само по собi це вражало уяву новачка, проте Ребека, яка щороку здiйснювала короткi подорожi трактом, щоб вiдвiдати разом з батьками дiдуся та бабусю, що мешкали на сусiднiй Гранi, була звична до такої картини. Вона чекала на захопливiше видовище - стрибок Рiвнини при поворотi трактового шляху.
    Коли карета в'їхала пiд арку, краєвид Рiвнини миттю перемiнився: всi попереднi латки пощезали, а на їхньому мiсцi негайно виникли новi - але зовсiм iншi. Щоразу, коли Ребека спостерiгала за цiєю стрiмкою метаморфозою, у неї складалося враження, що хтось рвучко крутнув калейдоскоп, i його рiзнобарвнi скалки-латки миттєво склалися в новий вiзерунок. Вiд батька вона знала, що насправдi при змiнi напрямку тракту Рiвнина не стрибає, а пливе, однак через те, що вигляд мiнливої Рiвнини викликає в багатьох людей та тварин панiку, портали сконструйовано таким чином, щоб повертати шлях дуже рiзко, i око просто не встигає помiчати цього.
    Разом з попереднiми латками знакла i майже вся дорога позаду них; лишився тiльки короткий її вiдтинок, що починався вiд краю латки, на якiй стояв портал, а далi тяглися дiлянки диких, безлюдних Граней. На цю латку нiзвiдки в'їздили карети, вози, фурґони, вступали вершники та пiшоходи, а тi, хто рухався у протилежному напрямку, нiби розчинялись у повiтрi, щойно залишивши межi латки. Як завжди в таких випадках, Ребека трохи злякалася, хоча й чудово розумiла, що дорога нiкуди не зникла, просто зараз вона бачить Рiвнину пiд iншим, так би мовити, кутом зору.
    Дiвчинка зiтхнула. Їй набагато бiльше подобалося те, що стається пiд час стрибка Рiвнини попереду - коли нiзвiдки виникає вiдрiзок шляху до наступного порталу. Пiд час коротких подорожей до маминих батькiв Ребека зазвичай дивилася вперед, бо вони, як правило, їздили у вiдкритiй бричцi. А тут уперед не дуже й подивишся; ну, хiба що висунувшись по пояс iз бiчного вiкна карети, та й то буде видно лише частину дороги...
    Трохи розчарована, Ребека вiдвернулася вiд заднього вiкна й побачила, що брат та сестра з розумiнням всмiхаються їй. При цьому вони були надзвичайно схожi одне на одного. Втiм, вони були схожi за будь-яких обставин - ще б пак, близнюки, - але усмiшки робили їхнi обличчя майже однаковiсiнькими. Хiба що Марковi риси були рiзкiшi й суворiшi, а Беатрисинi - м'якшi та лагiднiшi.
    - Не засмучуйся, сестричко, - сказала Беатриса, прибравши з лоба непокiрливе пасмо темно-каштановго волосся. - Наступного разу дивитимешся звiдти, - вона вказала на люк на даху карети. - Марк триматиме тебе. Правда ж, братику?
    Марк згiдно кивнув:
    - Звичайно. I взагалi, Бекi, не переживай. Ти ще встигнеш надивитися. Можеш менi повiрити, тобi скоро це набридне.
    - Порталiв так багато?
    - Через кожнi кiлька миль, - вiдповiв їй брат. - А на пiд'їздi до Торнiна вони зустрiчаються мало не щомилi. Тракт там дуже сильно звивається.
    - Через цi портали?
    - Так.
    Подумавши, Ребека рiшуче похитала головою:
    - Але ж це неправильно! Краще було б прокласти прямий трактовий шлях, а вiд нього вiдводити вiдгалудження до Граней, повз якi вiн проходить. А ще краще було б заселяти найближчi до тракту Гранi. - Вона вказала у вiкно. - Погляньте-но, там не лише шматки пустелi. Є ж латки i з лiсами, i з лугами. На тих Гранях також можна жити. А вони ж отутечки, поруч iз трактом.
    Марк i Беатриса швидко перезирнулися. У Ребечинiм вiцi вони не замислювалися над такими речами. Що трактовий шлях iде зиґзаґами вiд порталу до порталу i через це дорога по ньому виходить разiв у десять, а то й п'ятнадцять довшою, нiж навпростець по Рiвнинi, було вiдомо їм змалку i здавалося цiлком природним. Лише в школi, на уроках з ґеоґрафiї вони дiзналися, в чому причина такої звивистостi трактiв.
    - Розумiєш, Бекi, - заходився пояснювати Марк. - Трактовi шляхи так сильно звиваються не через невдале розташування населених Граней. Уздовж цього вiдтинку тракту все робилося так, як ти вважаєш правильним: спершу було прокладено шлях, а вже потiм люди заселяли прилеглi до нього Гранi.
    - То чому ж вiн вигинається щокiлька миль? - нетерпляче запитала Ребека.
    - Просто тому, що iнакше йти не може. От подумай: якi саме латки годяться для трактового шляху?
    - Ну, вони мають бути твердими, рiвними, - вiдповiла Ребека. - Їхнi краї мають перебувати на однiй висотi iз сусiднiми, щоб не було 'сходинок', по яких важко їхати. А ще на латках не повинно бути нi надто спекотно, нi надто холодно.
    - Так, це теж важливо. Проте найголовнiше - вони мусять бути постiйними, незмiнними, нерухомими. Тобто Вуалi, що охоплюють цi латки, не повиннi дрейфувати - нi по Гранях, нi по Рiвнинi, бо iнакше за кiлька рокiв тракт просто розпадеться на частини, i по ньому вже не можна буде проїхати. Тепер розумiєш, як важко прокласти правильний трактовий шлях?
    Ребека повiльно кивнула:
    - Тепер розумiю. Для трактiв годиться не кожна латка.
    - Атож. Тому дорога вiд порталу до порталу йде не прямою лiнiєю, а звивається, тому шлях так часто переходить з однiєї площини в iншу i складається iз суцiльних зиґзаґiв. Винятком є лише Головна Маґiстраль - але це не зовсiм трактовий шлях, якщо пiд цим розумiти штучне утворення. Головна Маґiстраль - незбагненний природний феномен... або чудо Боже. А люди, на вiдмiну вiд природи чи Бога, неспроможнi зробити Вуалi стабiльними в зручних для себе мiсцях; отож доводиться прокладати тракти звивинами та зиґзаґами, вишукуючи бiльш-менш довгi ланцюжки нерухомих латок. А такi латки здебiльшого зустрiчаються на дуже старих Гранях, що виникли першими при Створеннi свiту i вже давно перетворилися на суцiльну пустелю. Тому вздовж дороги такий одноманiтний краєвид, повiтря сухе i майже позбавлене запаху, а... До речi, ти помiтила, що на трактовому шляху завжди свiтло?
    Перш нiж вiдповiсти, Ребека визирнула у вiкно. На латцi, яку вони зараз проминали був пiзнiй ранок - або раннiй вечiр. Коли ж їхня карета переїхала на сусiдню латку трохи посутенiло, але свiтла залишалося вдосталь, щоб рух трактом не вповiльнявся.
    - Нi, Марку, - нарештi сказала Ребека. - Якось не звертала на це уваги. Менi завжди здавалося, що так i має бути.
    'Воно й зрозумiло,' - подумала Беатриса. Чотири роки тому вони з Марком також не звертали уваги на цей факт, який тепер видавався їм дуже визначним. I, можливо, досi сприймали б його, як щось самоочевидне, якби не навчання в Торнiнськiй школi, де з дiтей, що мали так званий промiжний дар - набагато сильнiйший за вiдунський, але значно слабший, нiж iнквiзиторський, - намагалися зробити повноцiнних чаклунiв. Метод майстра Iльмарсона та ретельно пiдiбраного ним колективу викладачiв, полягав у тому, щоб компенсувати брак маґiчних здiбностей учнiв великим обсягом знань i високою майстернiстю в керуваннi доступними їм силами, тому навчальний процес у школi був надзвичайно iнтенсивним, а програма - дуже складною й насиченою.
    Беатрисi здавалося, що за цi чотири роки вони з Марком подорослiшали щонайменше рокiв на шiсть, а може, й на всi вiсiм. Особливо важким був їхнiй перший рiк, i Беатриса не заздрила меншiй сестрi, якiй ще належало пройти через цю каторгу. На щастя, батьки виховали Ребеку серйозною, вiдповдальною й самостiйною дiвчинкою, а саме цих рис Беатрисi з Марком дуже бракувало на початку навчання в школi. Зате їх було двоє, їм допомагав тiсний емоцiйний зв'язок, властивий багатьом чаклунам-близнюкам, у найважчi моменти вони пiдтримували одне одного i нiколи не почувалися самотнiми. Зокрема завдяки цьому (а ще, звичайно, через їхню обдарованiсть), навчання давалося їм легше, нiж бiльшостi школярiв, вони незмiнно були серед найкращих учнiв i мали всi шанси пiсля закiнчення школи вступити до вельми престижної Мерадорської академiї - найкращого на всiх Гранях вищого учбового закладу для юнакiв та дiвчат з промiжним чаклунським даром. Дехто з випускникiв школи Iльмарсона навiть продовжував своє навчання в iнквiзиторських академiях, але нi Марк, нi Беатриса туди не прагнули. У свої тринадцять рокiв вони вже цiлком усвiдомлювали, що, незважаючи на весь свiй розум, попри всi свої безсумнiвнi таланти, завжди залишатимуться бiлими воронами в середовищi учнiв, яким пощастило успадкувати вiд батькiв сильний, iнквiзиторський дар. (Цей дар по-науковому ще називали домiнантним, а слабкий, вiдунський - рецесивним, хоча обидва термiни були невдалi, бо, за великим рахунком, усi чаклунськi здiбностi є рецесивною спадковою ознакою...)
    - Рiч у тiм, Бекi, - тим часом пояснював меншiй сестрi Марк, - що всi основнi тракти прокладено не просто по старих Гранях, а по дуже старих, якi бiльше не обертаються довкола осi i завжди поверненi до сонця одним своїм боком. На таких Гранях усi Вуалi давно припинили дрейфувати i змiнювати форму, а якщо над латкою день, то так буде завжди, i погоднi умови, як правило, залишаються незмiнними. Саме тому такi Гранi найкраще пiдходять для трактових шляхiв.
    Беатриса хотiла була додати, що крiм цих, є ще цiла низка iнших критерiїв, за якими обирають маршрут при прокладаннi трактiв, але потiм передумала. Сестра вже й так отримала чимало нової iнформацiї для роздумiв, i не варто було зайве веревантажувати її подробицями.
    I справдi, Ребека бiльше не розпитувала про трактовi шляхи, а знову заговорила про школу. Щоправда, час вiд часу вона вiдволiкалася, щоб з братовою допомогою визирнути з карети й подивитись, як тракт змiнює свiй напрям, а потiм знову поверталася до розмови про шкiльнi порядки, про те, як знайти пiдхiд до рiзних учителiв, про найпоширенiшi злi жарти та розiграшi, що ними старшi учнi зустрiчають новачкiв i називають це посвяченням до шкiльного братства або сестринства. За останнi два мiсяцi, поки тривали лiтнi канiкули (у пiвнiчнiй пiвкулi Торнiна лiто припадало на кiнець календарного року), Ребека багато дiзналася про свою майбутню школу, i Марк з Беатрисою сподiвалися, що це знання бодай трохи полегшить її першi кроки в новому, вже майже дорослому життi.

    Так минули наступнi чотири години подорожi. Марк, Беатриса та Ребека саме обговорювали, чи робити їм зупинку на обiд в одному з придорожних трактирiв, чи сьогоднi обiйтися взятими з дому харчами, коли карета вповiльнила свiй хiд, потiм стала рухатися ривками, а врештi-решт зовсiм зупинилася. Спершу вони не надали цьому значення, бо короткi затримки на трактах були не рiдкiстю, i, видобувши з-пiд сидiння кошик з їжею, стали викладати з нього пакунки.
    Тим часом карета продовжувала стояти, навiть не намагаючись зрушити з мiсця, а зовнi лунали дедалi роздратованiшi голоси. Трохи занепокоєний Марк вирiшив з'ясувати, в чому рiч, скочив на сидiння, висунув голову крiзь люк на даху карети i подивився вперед, де приблизно за чверть милi вiд них височiв черговий портал.
    Саме там, за всiма ознаками, i стався затор. Колона нерухомого транспорту вишикувалася до самого порталу, а вершники та пiшоходи, лавiюючи мiж каретами, фурґонами та возами, ще продовжували рухатися до арки, проте, наскiльки мiг бачити Марк, зупинялися перед нею й далi не проходили.
    Рух зустрiчною смугою також припинився. Щоправда, повз них ще проїздили повiльнi важкi фургони i проходили пiшi подорожнi, але з-пiд арки вже нiхто не з'являвся.
    Поруч з Марком на сидiння стала Беатриса. Сестрина голова ледве сягала люка, тому вiн обхопив її за талiю i без особливих зусиль пiдняв на цiлий фут.
    - Ого! - промовила Беатриса, оцiнивши ситуацiю. - Здається, справа серйозна.
    - Що там? - озвалася з карети Ребека, яка вирiшила не гаяти часу i вже взялася до їжi.
    - Хтозна, - вiдповiв Марк, опустивши Беатрису. - Спробую з'ясувати.
    Вiн зiскочив на пiдлогу карети, вiдчинив бiчнi дверцята й покликав Ганса - одного з трьох слуг, що верхи супроводжували їх у дорозi.
    - Знаєш, що сталося? - запитав у нього Марк.
    - Нi, паничу, - вiдповiв слуга. - Одне ясно: через портал зараз нiкого не пропускають. Вiтольд уже поїхав туди, щоб розiбратися в ситуацiї.
    - А де Бруно?
    - На тому боцi, - Ганс вказав на зустрiчну смугу. - Вирiшив розпитати тих, що останнiми проминули портал.
    - Правильно, - схвалила дiї слуг Беатриса. - Коли Вiтольд або Бруно повернуться, дай нам знати.
    - Неодмiнно, панночко.
    Марк зачинив дверцята карети й сiв поруч iз Беатрисою. Ребека запитала:
    - Як гадаєте, щось трапилося з порталом?
    - Будемо сподiватися, що нi, - вiдповiв Марк. - Може, просто зiштовхнулися два зустрiчнi фурґони i перегородили дорогу.
    - А що, як зламався портал? - наполягала Ребека. - Таке ж буває?
    - Рiдко, але буває, - визнав Марк.
    - I що тодi?
    - Нiчого страшного, - заспокоїв вiн меншу сестру. - Якщо портал виходить з ладу, його наглядач передає сиґнал на контрольний пост, що обслуговує цю дiлянку шляху. Звiдти по Трактовiй Рiвнинi прибуває майстер i все виправляє.
    - А хiба наглядач не може сам упоратися?
    - Якщо поломка серйозна, то нi. Наглядачi є звичайними вiдунами, бо чаклунiв на кожен портал просто не вистачить. Та й мало який чаклун погодився б працювати наглядачем. - З цими словами Марк узяв шматок пирога з м'ясом i став його їсти. - Добре, що портали нечасто виходять з ладу, - продовжив вiн пiсля паузи. - Iнакше б трактовi шляхи були такою самою рiдкiстю, як i паровi потяги.
    На останнi слова Ребекинi очi засяяли.
    - Тато казав, що на Торнiнi є паротяги. Ви з Беа бачили їх?
    Марк ствердно кивнув i поклав до рота наступний шматок пирога.
    - Не тiльки бачили, а й їздили. Ти теж зможеш покататися.
    - Ой, здорово!... А вони справдi швидко їздять? Так швидко, як летить стрiла?
    - Нi, сестричко, за стрiлою вони не вженуться. Та й прудкий кiнь, якщо пустити його чвалом, випередить будь-який потяг. Зате потяги, на вiдмiну вiд коней, нiколи не втомлюються й можуть їхати i вдень, i вночi. Це дуже зручний вид транспорту, от тiльки бiда в тому, що паровi двигуни занадто примхливi й вимагають постiйного нагляду. Їхню роботу забезпечує складна система чарiв, якi потребують тонкого регулювання, бо iнакше тиск у паровику рiзко зросте, i вiн вибухне. От чому паровi потяги така рiдкiсть - звичайнi вiдуни з ними не впораються, тут потрiбнi справжнi чаклуни.
    - Такi, як ми?
    - Такi, якими ми станемо пiсля школи, - уточнила Беатриса. - Ну, може, трохи слабшi. Та навiть таких чаклунiв дуже мало.
    - А я, коли вивчуся, зможу керувати паротягом? - запитала Ребека.
    Брат з сестрою всмiхнулися.
    - Звичайно, зможеш, - сказав Марк. - Але, думаю, ти знайдеш i цiкавiшi заняття.
    Хвилин через десять з'явився Бруно, який розпитував подорожнiх на зустрiчнiй смузi. Нiчого конкретного вiн не дiзнався, крiм того, що двоє людей в унiформi служби трактових шляхiв перекрили шлаґбаумами в'їзд пiд арку порталу. А оскiльки тi подорожнi вже проминули портал, то вони не поверталися, щоб з'ясувати, чим викликанi такi заходи.
    Щойно Бруно закiнчив свою розповiдь, як повернувся Вiтольд з детальнiшою iнформацiєю. Виявляється, ще кiлька годин тому наглядач помiтив якiсь порушення в роботi порталу й доповiв про це на найближчий контрольний пост. Нещодавно звiдти прибули два майстри i, вивчивши неполадку, вирiшили закрити портал на ремонт.
    - I коли його вiдремонтують? - запитав Марк.
    - Кажуть, що для цього знадобиться кiлька днiв.
    - I весь цей час нам доведеться чекати? - невдоволено запитала Ребека, пропхавшись мiж братом та сестрою, якi розмовляли зi слугою через опущене вiкно карети.
    - Звiсно ж, нi, панночко, - випередивши Марка, вiдповiв Вiтольд. - Такi важливi тракти, як оцей, завжди мають об'їзднi шляхи. Майстри збираються завернути нас назад, як тiльки звiльниться зустрiчна смуга. Вони вже вiддали розпорядження наглядачам сусiднiх порталiв встановити знаки об'їзду.
    - Це дуже подовжить наш шлях? - спитала Беатриса.
    - Схоже, що так, панночко. Кажуть, днi на чотири, не менше. Миль за п'ятнадцять звiдси є бiчне вiдгалудження, воно називається Ґеренським трактом. А вже на самому Ґеренi можна перейти на Ерендальський тракт, який перетинається з Торнiнським. - Слуга пiдвiвся на стременах i подивився вперед. - Здається, вже почалося.
    Марк знову став на сидiння, визирнув з люка i побачив, що голова їхньої колони розвертається. Збагнувши, в чiм рiч, стали виїздити на зустрiчну смугу й подорожнi, що перебували вiддалiк порталу.
    - Треба поспiшити, щоб не опинитись у самому хвостi, - промовив Марк i вже збирався був вiддати належнi розпорядження кучеровi, але Вiтольд з хитрою усмiшкою зупинив його.
    - Стривайте, паничу, нам можна не квапитися. Я вже домовився з майстрами, щоб нас пропустили. Портал-бо працює, просто вiн трохи розладнався. А якщо нас поверне не туди, майстри нам допоможуть.
    Марк та обидвi його сестри розгублено втупилися в слугу.
    - Це правда? - недовiрливо перепитала Беатриса. - Ти домовився з майстрами?
    Вiтольд поважно кивнув:
    - Атож, панночко.
    - Але як? - поцiкавився Марк. - Пообiцяв їм велику винагороду?
    - Нi, паничу, я не мав вiд вас таких повноважень. Просто сказав одному з майстрiв, що супроводжую трьох юних чаклунiв, якi їдуть на навчання до Торнiнської школи i дуже не хочуть запiзнитися на початок занять. - Слуга широко посмiхнувся. - I уявiть собi: з'ясувалося, що цей майстер також навчався у вашiй школi!
    Ребека радiсно заплескала в долонi. А Марк i Беатриса обмiнялися швидкими поглядами й такими ж швидкими думками:
    'Оце сюрприз!'
    'А головне, приємний сюрприз!'
    - Як звати того майстра? - запитав Марк.
    - Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому рокiв сорок, тож вiн давно закiнчив вашу школу. Але запевнив мене, що досi шанує традицiї шкiльного братерства i охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тiльки попередив, щоб ми не рушали з мiсця, поки мiж нами та порталом залишатиметься iнший транспорт.
    - Так, звичайно, - погодилася Беатриса. - Це розумна вимога.

    Попри Марковi побоювання, чекати довелося не бiльше нiж пiвгодини. Коли дорога попереду звiльнилася, вiн вiддав наказ кучеру i той неквапно скерував карету до порталу. Пiшi подорожнi, якi ще йшли зустрiчною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирiшили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрiв дозвiл на проїзд, i про себе лише кепкували з його наївностi - адже всiм було вiдомо про непiдкупнiсть служникiв тракту, якi за свою роботу одержували чималу платню i не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай i значної, винагороди.
    Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум i жестом звелiв їхати пiд арку. Цього разу Ребека навiть не стала визирати з карети. Брат мав рацiю: пiсля кiлькох порталiв поспiль стрибки Рiвнини вже перестали справляти на неї таке сильне враження, як на початку.
    По iнший бiк арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня - схоже, тут транспорт i пiшоходiв завернули трохи ранiше. Двоє чоловiкiв у сiро-блакитнiй унiформi служби трактових шляхiв зустрiчали карету при виїздi з-пiд арки. Один з них, високий шатен рокiв сорока, наказав кучеровi зупинитися i з приязною усмiшкою на вилицюватому обличчi рушив до правих дверцят.
    Марк не став чекати, поки вiн пiдiйде, а вiдразу розчахнув дверцята i вибрався з карети. Слiдом за ним повиходили й сестри.
    - Добридень, пане... - почав був вiн, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра - МакҐреґором чи МакҐеорґом.
    - Анґус МакҐреґор до ваших послуг, - сказав чоловiк мiдґардською мовою, найпоширенiшою в Торнiнському архiпелазi, яку тут знали всi освiченi люди. Марк i Беатриса взагалi володiли нею досконало, бо викладання в школi велося саме мiдґардською; Ребека теж вивчала її змалку. - Отже, ви i є тi самi юнi чаклуни?
    - Так, пане МакҐреґоре, - вiдповiв Марк, потiм назвався сам i представив своїх сестер.
    - Дуже мило, дуже мило, - промовив МакҐреґор, i його усмiшка стала ще ширшою. - Я досi з теплотою та вдячнiстю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним вiдуном.
    - I вас там навчили ходити Рiвниною? - запитала Ребека.
    - Авжеж, моя дiвчинко. - МакҐреґор пiдiйшов до неї й опустився навпочiпки. - А ти, як я розумiю, лише їдеш туди навчатися?
    - Так, - кивнула Ребека. - А Марк з Беатрисою вже перейшли до п'ятого класу. За два роки вони стануть справжнiми чаклунами.
    - Неодмiнно стануть, - погодився з нею МакҐреґор. - I ти також станеш. - Вiн випростався i лагiдно погладив її по голiвцi.
    Це нiби стало сиґналом для всiх подальших подiй. I навiть не 'нiби' - це точно був сиґнал, оскiльки вiд МакҐреґорового доторку Ребека здригнулася, наче її вжалили, i ноги їй пiдкосилися. Тiєї ж секунди Вiтольд, що саме забрався на передок карети i щось говорив кучеровi, встромив йому в груди кинджал. Наглядач i другий майстер так само блискавично впоралися з Гансом та Бруно, якi, мабуть, i не збагнули, що сталося. А ще двоє чоловiкiв, що їх нi Марк, нi Беатриса доти не помiчали, спритно вигулькнули з-за карети й мiцхо схопили обох близнюкiв за плечi.
    На той час МакҐреґор уже тримав Ребеку на руках; дiвчинка не опиралася, бо була непритомна. Марк вiдчув, як усе його тiло дерев'янiє вiд чарiв, насланих чоловiком, що тримав його за плечi. Миттю зреагувавши на це, вiн ударив по своєму супротивниковi потужним больовим закляттям - той дико завив i послабив хватку. Марк негайно нейтралiзував дiю паралiзувальних чарiв, як його вчили в школi, потiм вирвався з ослаблих обiймiв розбiйника i завдав йому ще одного удару, вiд якого той остаточно знепритомнiв.
    На все це Марк згаяв лише кiлька секунд, але й супротивники дiяли шкидко. Розбiйник, якому без проблем вдалося знерухомити Беатрису, недбало турнув її пiд ноги МакҐреґоровi й кинувся до Марка. З iншого боку до нього пiдбiгав наглядач порталу... А втiм, хлопець уже второпав, що це був такий самий наглядач, як МакҐреґор - майстер трактiв. Поза будь-яким сумнiвом, портал захопила якась злочинна ґрупа - i навряд чи звичайних грабiжникiв. Усi вони були чаклунами, а словосполучення 'розбiйник-чаклун' звучало дуже лиховiсно i наводило на тривожнi роздуми...
    Проте Марковi було не до роздумiв. У нього залишався один-єдиний шлях, i вiн не забарився скористатися ним. Ударивши найближчого розбiйника (того, хто паралiзував Беатрису) ще одним больовим закляттям, Марк тут-таки пiрнув пiд карету, кiлька разiв перекотився через бiк, вискочив з iншого боку i побiг до порталу, сахаючись то вправо, то влiво. Цi зиґзаґи добре прислужилися йому - двiчi вслiд Марковi летiли паралiзувальнi iмпульси, але обидва рази вiн ухилився вiд них.
    Добiгши до пiднiжжя арки, Марк притулився спиною до кам'яної стiни i встановив перед собою силовий бар'єр. Тепер вiн не боявся удару ззаду - такий товстий шар ґранiту захистить його вiд будь-якої маґiї, а лицем до лиця з ворогом вiн зможе за себе постояти. Звiсно, Марк цiлком усвiдомлював усю безнадiйнiсть свого становища - сили були надто нерiвними, щоб сподiватися на перемогу. А втiкати... Навiть якщо забути про сестер (хоча вiн не мiг про них не думати), спроба втечi все одно нi до чого не призведе, бо щонайменше двоє його ворогiв умiли ходити Рiвниною, а обидва найближчi портали, мабуть, також перебували пiд контролем розбiйникiв. Та в кожному разi, вирiшив Марк, живим вiн до їхнiх рук не потрапить.
    А вони явно хотiли захопити його живцем. Розбiйники не бомбардували його потужними смертоносними чарами, перед якими встановлений ним силовий бар'єр довго не протримався б. Натомiсть вони намагалися приникнути крiзь захист i знерухомити Марка, проте вiн вправно вiдбивав їхнi атаки i навiть час вiд часу завдавав удари у вiдповiдь. А коли 'наглядач' кинувся до нього з очевидним намiром зiтнутися з ним у рукопашнiй сутичцi, Марк влучним закляттям збив його з нiг. Нарештi подолавши свою юнацьку упередженiсть перед убивством, вiн намiрився був порiшити негiдника, однак решта розбiйникiв вчасно зреагували i встигли прикрити свого товариша маґiчним щитом.
    Тодi з-за карети вийшов їхнiй ватажок, Анґус МакҐреґор. Однiєю рукою вiн притискав до себе непритомну Беатрису, а в iншiй тримав кинджал, приставивши його вiстря до шиї дiвчини.
    - Ти гiдний супротивник, Марку фон Гаршвiце, - сказав ватажок. - Я поважаю тебе за це. Але зараз ти маєш здатися, бо iнакше вб'ю твою сестру. Я так i зроблю, не сумнiвайся, вона нам не потрiбна. А якщо й далi чинитимеш спротив, то вб'ю й меншу. Зрозумiй, що опиратися марно.
    'Отже, їм потрiбен саме я,' - подумав Марк. Це ще дужче злякало його i водночас утiшило - тепер у нього з'явилася надiя, що сестер просто вб'ють, не змусивши їх довго страждати. I хай краще вони помруть у нестямi, так i не збагнувши, що вiдбувається.
    'Пробач, Беа,' - промайнуло в Марковiй головi. - 'I прощавай, люба сестричко...'
    Вiн задiяв слабеньке, але дуже хитре закляття. Права рука МакҐреґора сiпнулася, i гостре лезо кинджала мало не встромилося в Беатрисине горло. Лише останньої митi ватажок розбiйникiв схаменувся i рвучко жбурнув кинджал на землю.
    - Ага! - сказав вiн. - То ти хочеш, щоб вона вмерла? Ну, гаразд! Тодi я запропоную тобi дещо iнше. Те, що, на твоє переконання, буде для неї гiрше за смерть.
    Вiн поклав Беатрису додолу, задер її сукню та спiдницi й покликав свого помiчника - довготелесого чорношкiрого чоловiка з подзьобаним вiспинами обличчям. Той, пожадливо дивлячись на оголенi стегна дiвчини i гидко посмiхаючись, став розстебати свiй пояс.
    Марк до кровi закусив губу й голосно застогнав вiд безсильної лютi. Вiн зрозумiв, що проти цього задуму МакҐреґора вже нiчого не зможе вдiяти. I те, що вiн зробив наступної секунди, було продиктоване не тверезим розрахунком, а глибоким, безмежним вiдчаєм. Сама лише думка, що зараз на його очах ґвалтуватимуть Беатрису, була йому така нестерпна, що Марк наслав на себе найсмертельнiшi чари з усiх, на якi лишень вiн спромiгся пiсля чотирьох рокiв навчання в школi. I вже падаючи на землю, рештками своєї потьмареної свiдомостi збагнув, що цим своїм учинком все одно не врятує сестру вiд наруги...
    МакҐреґор лайнувся i прожогом кинувся до Марка. Слiдом за ним, притримуючи штани, побiг його чорношкiрий помiчник. Вони схилились над Марковим тiлом i обережно перекинули його на спину. Хлопцеве обличчя було блiде, без кровинки, i застиглим, як маска. Осклянiлi очi дивились у порожнечу...
    - Вiн живий, Чiнуа? - запитав МакҐреґор у дзюбатого, який, очевидячки, був серед розбiйникiв медичним авторитетом.
    - Та живий, живий, - вiдповiв Чiнуа, вдавшись до чаклунського зору. - Чари були досить потужнi, але останньої митi у хлопчиська рефлекторно спрацювали всi механiзми самозахисту. Таки недарма всi вихваляють школу Iльмарсона. Мав би я дiтей, неодмiнно вiддав би їх туди.
    - То що з ним? - нетерпляче мовив МакҐреґор.
    - Глибока кома, спричинена сильним больовим шоком. Наскiльки я можу судити, жодного життєво важливого органу не пошкоджено.
    - Коли вiн отямиться?
    - Хтозна. Може, й через кiлька годин. А швидше, ще тиждень пробуде в повнiй вiдключцi - у нього геть виснажена нервова система.
    МакҐреґор у задумi гмикнув.
    - Ну, тодi все гаразд. Однаково найближчими днями я буду зайнятий.
    Чiнуа вiдвiв погляд вiд Марка й пильно подивився на свого ватажка.
    - Що, накинув оком на хлопчиська? Тепер зрозумiло, чому ти так хотiв узяти його живцем. Гм... А вiн справдi гарненький - майже як дiвчинка. Мало який пiдор не спокусться на такого красунчика...
    - Затули пельку! - гостро наказав йому МакҐреґор. - Краще берись до справи - наклади на хлоця закляття й неси в карету. А свої припущення тримай при собi.
    - Гаразд, гаразд, - осмiхнувся Чiнуа, нiтрохи не наляканий його гнiвним тоном. - Твої смаки - твiй особистий клопiт. Я ж дотримуюсь традицiйних цiнностей, i хлопчики, навiть такi ласенькi, мене не приваблюють... До речi, Анґусе, як щодо її близнючки? Ти серйозно пропонував розважитися з нею?
    - Авжеж нi, - вiдповiв МакҐреґор, пiдвiвшись. - Я лише хотiв налякати хлопця. До наших рук не дуже часто потрапляють незайманi дiвицi з таким сильним чаклунським даром. Це надто цiнний матерiал, щоб змарнувати його на догоду хтивому неґровi.
    Чiнуа знов осмiхнувся, вищиривши свої жовтуватi зуби.
    - На щастя для твоєї бiлої пики, незайманiсть хлопцiв-чаклунiв так високо не цiнується.
    МакҐреґор нiчого не вiдповiв на цю реплiку. Полишивши Чiнуа займатися бранцем, вiн повернувся до карети, де на нього шанобливо чекали решта троє розбiйникiв, що вже оговталися пiсля Маркової контратаки, i слуга-зрадник Вiтольд. Передовсiм МакҐреґор звернувся до своїх пiдлеглих:
    - Ну, чого роти пороззявляли? Петере, Антоне, хутко берiть дiвчат i несiть у карету. А ти, Манемане, дай сиґнал нашим хлопцям, щоб вони забиралися геть.
    Останнє розпорядження стосувалося ще двох розбiйникiв, котрi (як правильно здогадався Марк) захопили обидва сусiднi портали. Вiдтак МакҐреґор звернувся до слуги-зрадника:
    - Молодець, Вiтольде, чудово впорався iз завданням. Наш пан бере тебе на постiйну службу.
    Улещений Вiтольд низько вклонився.
    - Радий служити Господаревi Велiалу!
    МакҐреґор недбало вдарив по ньому закляттям зупинки серця. З глухим стогоном зрадник гепнувся додолу.
    - Ти служитимеш, - сказав МакҐреґор. - Але не на Гранях.




    Роздiл 3
    Iнна. Спадкоємцi Метра

    Поки Владислав голився у ваннiй, я сидiла в спальнi перед дзеркалом i розчiсувала волосся. Було за пять хвилин одинадцята - але не ранку, як ви могли подумати, а вечора. Кiлька хвилин тому троє дiвчат зi штату моїх фрейлiн, якi допомагали менi роздягатися й розстеляли постiль, побажали нам з чоловiком на добранiч i пiшли, залишивши нас до ранку вдвох.
    Зараз на менi була лише напiвпрозора нiчна сорочка, яка зовсiм не приховувала звабливих лiнiй мого тiла, а просто огортала їх загадковим серпанком. Завершальною частиною мого вечiрнього туалету, розчiсуванням, я волiла займатися сама - менi подобалося сидiти майже голою перед дзеркалом i дивитися на своє вiдображення, подобалося водити щiткою по своєму хвилястому бiлявому волоссю i з солодкою млiстю думати про те, що вже за кiлька хвилин я буду в лiжку з коханим - моїм казковим принцом, моїм єдиним та неповторним...
    Ну, а Владислав ще вiд часу нашого одруження взяв собi за звичку голитися перед сном. З властивою йому чуйнiстю вiн одразу збагнув, що я, на вiдмiну вiд багатьох iнших жiнок, не люблю чоловiчої щетини, навiть одноденної, i став голити її двiчi на день - зранку i ввечерi. Певна рiч, тепер вiн мiг би вдаватися до маґiї, що давало стiйкий ефект мало не на цiлий тиждень, але, як i ранiше, користувався звичайною бритвою. Пояснював, що вже звик до цього ритуалу, та мене не надуриш - вiн просто не хотiв втрачати нагоди зайвий раз засвiдчити свою готовнiсть догоджати менi. Хоча, на мiй погляд, у цьому не було потреби. Цiлком вистачало й того, що задля мене Владислав вiдмовився вiд iншої своєї звички - до нашої зустрiчi вiн був затятим 'совою', зазвичай лягав спати лише пiсля другої, а то й третьої по пiвночi, але пiсля моєї появи в його життi рiзко змiнив свiй ґрафiк i навчився засинати разом зi мною.
    Отож ми прокидалися в бiльш-менш нормальний час, i в першiй половинi дня встигали вiдбути всi практичнi заняття з маґiї. У пiсляобiдню пору, пiд керiвництвом одного з маґiстрiв Iнквiзицiї, ми вивчали теорiю (сюди входили не лише чаклунськi науки в чистому виглядi, а також їх застосування в рiзних царинах природознавства); а ввечерi наставала черга iсторiї, фiлософiї, iмперського та мiжнародного права, iнших гуманiтарних дисциплiн. I так - п'ять днiв на тиждень, уже майже вiсiм мiсяцiв, вiдколи ми на початку травня прибули до Вiчного Мiста й оселилися в королiвському палацi, що називався Палатинум.
    Щоправда, завтра нiяких занять не планувалося. Впродовж останнього тижня християни рiзних конфесiй, що загалом складали половину населення Iмперiї, а також юдеї-месiанцi та представники деяких мусульманських течiй, вiдзначали рiздвянi свята, якi тут, на вiдмiну вiд Основи, починаються на Святвечiр 21 грудня. Урочистостi були надзвичайно бучними та помпезними, бо вiдбувалися напередоднi нового тисячолiття, яке (що загальновiдомо) мало розпочатись опiвночi на 1 сiчня 2001 року. Тепер цей очевидний факт визнавали навiть тi, хто, зачарований круглою датою, зустрiчав XXI сторiччя ще минулого року.
    Певна рiч, за таких обставин нам було важко зосередитися на навчаннi, до того ж наш статус - досi невизначений, але, поза сумнiвом, дуже високий, - зобов'язував нас до участi в усiх найпомiтнiших офiцiйних та напiвофiцiйних заходах з нагоди рiздвяних i новорiчних свят. А крiм того, пiслязавтра, в останнiй день старого року, Владиславовi минало двадцять шiсть - i це слiд було вiдзначити. Тому ми вирiшили влаштувати собi двотижневi канiкули i з головою поринули в бурхливе свiтське життя найбiльшого мiста на Гранях.
    Ретельно розчесавши волосся, я поклала щiтку на туалетний столик i вже пiдвелась була з крiсла, збираючись iти до лiжка, аж тут пролунав тихий стукiт у вхiднi дверi. Я невдоволено поморщилася, подумки попередила Владислава, щоб вiн залишався у ваннiй, накинула на плечi халат i трохи роздратованим голосом мовила:
    - Так, можна.
    До спальнi прослизнула Кристина - невисока вiсiмнадцятирiчна дiвчина, темна шатенка з великими карими очима, щуплявою фiгуркою, нерозвиненими формами i симпатичними, хоч i не надто виразним, обличчям. Вона належала до штату моїх фрейлiн i, як решта придворних панночок, походила з iнквiзиторської родини - тобто, була аристократкою.
    Всерединi Священної Iмперiї iнквiзитори займали мiсце вищої знатi й фактично були панiвним класом у тутешньому суспiльствi. Протягом минулого тисячолiття, за пасивного сприяння Метра та iнших Великих, Iнквiзицiя зосередила в своїх руках головнi важелi державної влади в Iмперiї й перетворилася iз суто чаклунського ордену на потужну полiтичну органiзацiю. Ще наприкiнцi XVIII сторiччя вона об'єднала в своїх лавах переважну бiльшiсть сильних чаклунiв Iмперiї, що мали домiнантний (iнакше кажучи, iнквiзиторський) дар, а тих небагатьох, що вiдмовились долучитися до неї, оголосила прибiчникам темних сил i влаштувала на них гонiння, змусивши їх залишити межi iмперських володiнь. Натомiсть будь-який чаклун iнквiзиторського рiвня, незалежно вiд свого походження, мiг легко отримати громадянство Iмперiї за умови визнання зверхностi над собою ордену. Як i кожна тоталiтарна структура, Iнквiзицiя не терпiла конкурентiв нi в керуваннi державою, нi в справi захисту Граней вiд пiдступiв Нижнього Свiту. Владислав, який, на вiдмiну вiд мене, непогано пам'ятав часи соцiалiзму, порiвнював тутешнi порядки з радянською однопартiйною системою. Хоча слiд вiддати Iнквiзицiї належне - вона не нав'язувала громадянам Iмперiї якоїсь єдиної iдеологiї i не обмежувала їхнiх економiчних та соцiальних свобод.
    Не бувши, в принципi, замкненою кастою, Iнквiзицiя водночас мала всi ознаки окремої суспiльної верстви - i на це були вагомi причини ґенетичного характеру. Якщо здiбностi вищих маґiв проявлялися спонтанно, без будь-якої вiдомої закономiрностi, то звичайний чаклунський дар був чисто спадковою ознакою i повною мiрою передавався дiтям лише в тому випадку, коли його мали обоє батькiв. Тому iнквiзитори волiли знаходити собi пару в своєму середовищi, майже нiколи не одружувалися з простими смертними i вкрай рiдко - зi слабшими чаклунами. Сини iнквiзиторiв, як правило, також ставали iнквiзиторами, зберiгаючи наступництво поколiнь, а от з-помiж дочок лише незначна частина по закiнченнi школи нарiвнi з хлопцями вступала до спецiальних академiй ордену; бiльшiсть дiвчат просто виходили замiж за iнквiзитрорiв i в суто патрiархальних традицiях задовольнялися скромною роллю берегинь родинного вогнища.
    Мої фрейлiни якраз i належали до цiєї бiльшостi. Своє перебування при дворi розглядали як сприятливу нагоду запопасти собi гiдного чоловiка, а на щось бiльше не замiрялися. Лише кiлька дiвчат, зокрема й Кристина, мали певнi амбiцiї, якi виходили за межi цiєї нехитрої життєвої фiлософiї, але вже той факт, що вони вiддали перевагу придворнiй службi перед подальшим навчанням, свiдчив про брак у них рiшучостi пiти всупереч усталеним традицiям та планам своїх батькiв. Та ж Кристина, як менi було вiдомо, вже два роки поспiль поривалася вступити до iнквiзиторської академiї (власне, за мiрками Основи, це була радше старша школа, нiж вищий навчальний заклад), проте обидва рази вiдкликала свою заяву напередоднi iспитiв. Я ще могла зрозумiти, що їй не до вподоби вiйськова муштра; менi й самiй не подобалася надмiрна мiлiтаризованiсть iнквiзиторської освiти. Однак дiвчата, на вiдмiну вiд хлопцiв, мали повне право вiдмовитися вiд цiєї частини навчальної програми; тодi б, звичайно, Кристинi не свiтило отримати звання кадета, зате пiсля академiї вона могла спокiйнiсiнько продовжити навчання в унiверситетi. Та нi - Кристина лише мрiяла про самостiйнiсть, про власну кар'єру, але їй не вистачало сили волi для втiлення своїх мрiй у реальнiсть.
    Мушу визнати, що я вiд самого початку незлюбила Кристину. На своє лихо, дiвчина близько зiйшлася з Сандрою, а мене це дратувало вiдразу з двох причин: по-перше, в моїх очах Кристина стала нiби союзницею Сандри, яка мала нахабство зазiхнути на мого чоловiка; по-друге ж, я, незважаючи на всi тi подiї, продовжувала любити Сандру, i менi було дуже прикро, що вона так швидко знайшла собi нову подругу. Трохи згодом Кристина розiбралася в ситуацiї, але вiд дружби з Сандрою не вiдмовилася - i це розлютило мене ще дужче. Звiсна рiч, я цiлком усвiдомлювала всю несправедливiсть свого ставлення до неї, проте нiчого вдiяти з собою не могла. I навiть через чотири мiсяцi пiсля Сандриного зникнення я нiтрохи не подобрiшала до Кристини. От таке я стерво.
    Тепер, сподiваюсь, ви розумiєте, що вона була останньою з фрейлiн, кого я хотiла б бачити в себе в спальнi пiсля одинадцятої години. Я вже збиралась у рiзкiй формi висловити їй своє невдоволення з приводу цього вторгнення, а потiм, не вислухавши пояснень, прогнати геть, але останньої митi стрималася - надзвичайно схвильований вигляд Кристини мiг свiдчити про те, що вона має поважнi причини для такого пiзнього вiзиту.
    Дiвчина почала була вибачатися, але я урвала її:
    - Коротше, Кристино. Щось сталося?
    - Так, панi. Я мушу поїхати додому, а без вашого дозволу Анна не погоджується вiдпустити мене.
    Анна була моєю старшою фрейлiною, в чиєму пiдпорядкуваннi перебувала решта дiвчат.
    - Ти могла дочекатися ранку, - задля проформи зауважила я.
    - Я хотiла б поїхати негайно, - зауважила Кристина. - Це дуже термiново.
    - Якiсь негаразди в сiм'ї?
    - Так, - коротко вiдповiла дiвчина.
    Було видно, що вона не хоче дiлитися зi мною своїми проблемами. А я, власне, не мала особливого бажання знати про них. Тож не стала вимагати пояснень, лише спитала:
    - Надовго їдеш?
    - Не знаю, панi. Залежить вiд обставин. Але на одну тiльки дорогу туди й назад менi знадобиться понад мiсять. Саме тому Анна не наважилась вiдпустити мене без вашої згоди.
    Згадавши, що Кристинин батько служить в одному з провiнцiйних командорств за межами Золотого Кола Iмперiї, я з розумiнням кивнула. Її справдi чекала неблизька дорога. I, щиро кажучи, менi це було на руку. За пiвмiсяця мала розпочатися наша з Владиславом велика поїздка по Гранях, i я вже шукала якусь пристойну зачiпку для того, щоб не взяти з собою Кристину i водночас не виказати вiдверто своєї немилостi до неї - я не могла дозволити собi так принизити дiвчину, яка, зрештою, не зробила менi нiчого поганого. А її вiд'їзд до рiдних вирiшував усi проблеми: за будь-яких обставин, вона просто фiзично не встигала повернутися до початку нашого вояжу. Можливо, за час її тривалої вiдсутностi, коли вона не мулятиме менi очi, я пом'якшу своє ставлення до неї... Хоча навряд.
    - Ну що ж, - сказала я. - Не бачу причин затримувати тебе. Родина - це святе. Анна прийшла з тобою?
    - Нi, панi. Вона сказала, що це зачекає до ранку й лягла спати.
    Я закусила губу. Марнувати свiй час на Анну менi зовсiм не хотiлося. А найшвидший спосiб - викликати її подумки й повiдомити про своє рiшення - взагалi не годився. Ранiше ми з Владиславом вважали телепатiю однозначно приємною рiччю, бо спiлкувалися лише мiж собою i з Сандрою, чиї думки були нам приємнi (Сiдх розмовляв з нами винятково вголос). Проте згодом ми виявили, що таке задоволення вiд обмiну думками - рiдкiсне явище. Здебiльшого телепатичний контакт залишає по собi гидкуватий присмак, тому навiть найдосвiдченiшi чаклуни не вдаються до нього без нагальної потреби i роблять виняток тiльки для вузького кола людей, спiлкування з якими не викликає в них негативних емоцiй. Анна ж не належала до тих, чиї думки менi було приємно слухати.
    Я збиралась була написати для Анни коротку записку, але потiм вирiшила, що вона й без цього обiйдеться.
    - Гаразд, - сказала Кристинi. - Пiди до неї й скажи, що я вiдпускаю тебе просто зараз. А як не повiрить, хай прийде й перевiрить... Тiльки я б не радила.
    Кристина подякувала менi, ввiчливо вислухала мої напутнi побажання (висловленi, до речi, вiд щирого серця) i поквапилася пiти, не бажаючи далi спокушати моє терпiння. А щойно дверi за нею зачинилися, з ванної вийшов Владислав.
    - Б'юсь об заклад, - з усмiшкою мовив вiн, - що Анна повiрить їй на слово i перевiряти не наважиться. Ти добряче вимуштрувала своїх фрейлiн.
    - А з ними iнакше не можна, - знизала я плечима. - Варто виказати свою слабкiсть, вони негайно повсiдаються на голову. От ти зi своїми придворними розiбрався радикально - просто залишив їх без роботи. А менi моїх дiвчат доводиться тримати в шорах.
    - Правду кажучи, - зауважив Владислав, скидаючи з мене халат, - я чекав, що ти нагиркаєш на Кристину i витуриш її звiдси копняками.
    Я навiть трохи образилася.
    - Ну, не вважай мене аж таким стервом. У дiвчини, мабуть, серйознi проблеми, а я й так була з нею несправедлива. I все через те, що вона виявилася вiрною подругою, не захотiла на догоду менi вiдступитися вiд Сандри...
    Як завжди на згадку про Сандру, я спохмурнiла. Владислав кинув мiй халат на спинку крiсла й нiжно обняв мене.
    - Ох, Iнно, - сказав вiн спiвчутливо. - Минуле завжди стоятиме мiж нами, i ми мусимо навчитися з цим жити. Його не можна викреслити з пам'ятi, бо воно втiлилось у сьогодення. Десь на свiтi є мiй син, йому вже мiсяць вiд народження, i я не можу не думати про нього. Я не можу не думати про Сандру, бо вона матiр мого сина, бо зараз вона з ним. Я не можу не хотiти їхнього повернення, не можу не мрiяти про той день, коли вони повернуться - i Сандра, i малюк, обидва... Зрозумiй мене правильно, рiдна.
    - Я розумiю тебе, Владе, - вiдповiла я, мiцнiше пригорнувшись до нього. - Розумiю, як тобi важко. Я вiрю, що ми знайдемо твого хлопчика, захистимо його та Сандру вiд Велiала, захистимо й самих себе... I взагалi, все в нас налагодиться, все буде гаразд, ми з усiм упораємося - хай там що чекає нас у майбутньому.
    А наше майбутнє досi залишалося туманним i невизначеним. Усупереч поширенiй думцi, що Ференц Карой знав про Метровi плани щодо нас i дiяв з ним заодно, сувора правда полягала в тому, що ми звалилися йому, як снiг на голову, i вiн уявлення не мав, що з нами робити. Реґент, утiм, не сумнiвався, що ми i є тi самi спадкоємцi, про яких iшлося в заповiтi верховного короля, одначе вiн не наважувався офiцiйно оголосити про це до завершення обумовленого Метром трирiчного термiну. Таким чином, ми опинилися при дворi у вельми двозначному становищi - не гостi, але й не господарi, - що завдавало чимало проблем, як нам самим, так i всiм, хто нас оточував. Гадаю, реґент радо повернув би нас у Кер-Маґнi, але за наявних обставин це вже не уявлялося можливим - надто багатьом людям було вiдомо про наше iснування, а головне, про нас знали в Нижньому Свiтi. I, схоже, знали набагато бiльше, нiж будь-хто на Гранях...

    *

    ...На нашу першу зустрiч iз Ференцом Кароєм, яка вiдбулася в земнiй штаб-квартирi Iнквiзицiї, ми покладали величезнi надiї. Сподiвалися, що нарештi отримаємо вичерпнi пояснення всьму, що з нами сталося, дiзнаємося, що ж насправдi планував Метр i яке майбутнє вiн для нас готував, а крiм того, з'ясуємо тайну походження Владислава. На жаль, надiї цi не виправдалися, i пiсля нашої розмови загадок лишилося не менше, нiж було до неї.
    Не буду втомлювати вас розповiддю про те, як на Ланс-Оелi ми лише на два днi розминулися iз загоном iнквiзиторiв, а також про подальшу нашу подорож на Основу i про пошуки там контакту з Iнквiзицiєю. Зазначу тiльки, що найбiльше клопотiв ми мали iз загоряними, якi аж чманiли вiд самого факту перебування на леґендарнiй Землi й кiлька разiв мало не вскочили в халепу вiд цiлковитого незнання тамтешнiх правил поведiнки. А що ж до iнквiзиторiв, то їх ми розшукали несподiвано легко, навiть не залишаючi меж Києва. Їхнiй начальник, Ференц Карой, саме був у Вiчному Мiстi, куди ми могли потрапити щонайранiше за пiвтора мiсяцi, проте жодних ускладнень через це не виникло - маґiчна технiка iнквiзиторiв, навiть в умовах Основи, дозволяла усунути бiльшiсть незручностей вiддаленого спiлкування i досягти повного ефекту присутностi спiврозмовника. Об'ємне зображення реґента, зiткане з тисяч найтонших променiв свiтла просто в повiтрi, виявилося таким реальним i переконливим, що якби нас не попередили заздалегiдь, ми б вирiшили, що вiн перебуває з нами в однiй кiмнатi. Тiльки тодi ми зрозумiли, що вислiв 'поговорити наживо', який зазвичай вживався чаклунами для позначення якiсного вiзуального зв'язку, нiтрохи не був перебiльшенням.
    - Боюсь, молодi люди, я мушу засмутити вас, - сказав реґент, вислухавши нашу розповiдь. - Як бачу, ви не сумнiваєтеся в моїй причетностi до цiєї iсторiї й чекаєте вiд мене пояснень. На жаль, я можу подiлитися з вами лише своїми здогадами та припущеннями, не бiльше того. Хочете вiрте, хочете нi, але я нiчого не знав про Метровi плани, i все, що з вами трапилося, для мене цiлковита несподiванка.
    - Ви нiчого не знали? - недовiрливо мовила я, неабияк приголомшена його словами. - Але ж це неможливо! Як тодi ви поясните нашу зустрiч в унiверситетi пiвтора року тому? А присутнiсть Метра на одному з ваших семiнарiв... Я ж не помиляюся, то був вiн?
    Реґент ствердно кивнув:
    - Так, Iнно. То справдi був Метр, i вiн приходив через вас. Але висновки, що їх ви зробили з цього факту, помилковi. До того дня, коли ви вперше прийшли на семiнар, я уявлення не мав про ваше iснування i вже поготiв не знав, що вiд самого народження ви перебуваєте пiд наглядом. Я навiть не зразу виявив вашi латентнi здiбностi - це на Гранях маґiчну ауру видно за милю, а в умовах Основи непробуджений дар, навiть такий сильний, як у вас, помiтити важко. Для цього треба спецiально придивитися. Лише на шостому чи сьомому заняттi, точно не пам'ятаю, я придивився до вас - i уявiть мiй шок, коли я виявив, що ви є вищим маґом! Певна рiч, я негайно доповiв про свою неймовiрну знахiдку Метровi. Ну, а вiн i взнаки не дав, що знає вас.
    - Отже, нашу зустрiч було пiдлаштовано?
    Ференц Карой втомлено знизав плечима. За час що минув вiд тодi, як я бачила його на семiнарах в унiверситетi, вiн помiтно змарнiв. Чи то на нього так вплинули останнi подiї, чи то тягар верховної влади в Iмперiї виявився надто важким, а може, його просто наздогнала старiсть. За Сандриними словами, реґентовi було вже за сто сiмдесят рокiв - а це поважний вiк навiть для вищого маґа...
    - Коли йдеться про Метра, не можна нiчого стверджувати напевно, а проте я гадаю, що вiн тут нi до чого. На мою думку, це був просто збiг - i не такий уже й неймовiрний. За давно заведеним розпорядком, у Нiчиї Лiта на Основi постiйно несе вахту леґiон iнквiзиторiв, охороняючи її вiд проникнення нечистi з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обiймають вищi керiвники Iнквiзицiї, а позаминулого року якраз i була моя черга. Взагалi, охорона Основи, хоч i вiдповiдальна, але доволi нудна справа. Тому я вирiшив у вiльний час викладати - є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Ваш унiверситет я обрав з тiєї простої причини, що вiн був поруч: як ви вже знаєте, з часiв Чорнобильського Прориву земна штаб-квартира Iнквiзицiї знаходиться пiд Києвом. Отож нiчого пiдозрiлого в обставинах нашої зустрiчi я не вбачаю... Гм. За винятком хiба того, що ви, студентка-другокурсниця, зацiкавилися темою мого семiнару.
    - Не думаю, що це можна назвати пiдозрiлою обставиною, - озвався Владислав. - Iнна ще в школi обрала своєю майбутньою спецiальнiстю математичну фiзику, а на першому курсi активно вивчала функцiональний аналiз та теорiю груп.
    - Дуже кориснi дисциплiни, - схвально мовив реґент. - Хоча маґiя не пiдпорядковується фiзичним законам, методи математичної фiзики широко застосовуються для аналiзу складних маґiчних явищ. Я цiлком припускаю, що Метр, помiтивши вашу схильнiсть до математики, ненав'язливо скерував ваш iнтерес на ту її галузь, яка становить найбiльшу практичну цiннiсть для чаклунiв. Але це ще не означає, що вiн навмисно створив таку ситуацiю, що ви захотiли послухати мої лекцiї i тим самим дозволили менi виявити ваш прихований дар. Та й подальшi Метровi вчинки свiдчать про те, що наша зустрiч не входила в його плани. Коли я повiдомив його про свою знахiдку, вiн прибув на наступне заняття, буцiм для того, щоб подивитися на вас. А потiм сказав менi, що вам краще дати спокiй на найближчi п'ять-шiсть рокiв, мовляв, ваш дар ще нестiйкий i поки його чiпати не можна.
    У мене тьохнуло серце. Вiд Сандри я знала, що, за рiдкiсним винятком, усi дiвчата, народженi з даром вищого маґа, втрачають його ще немовлятами. Я була першим таким винятком за останню тисячу рокiв, i менi зовсiм не хотiлося позбуватися своєї надзвичайної сили. Попри те, що часом вона завдавала менi чимало клопотiв, я вже звикла до неї - чи, радше, звикла почуватися унiкальною...
    - Але ж це... Це ж неправда?
    - Авжеж нi, - заспокоїв мене Ференц Карой. - Якщо вашi здiбностi пробудженi й дiють, то ви маєте здоровий, повноцiнний дар, i його втрата вам не загрожує. Як засвiдчує досвiд, нiвелювання дару вiдбувається ще на початковому етапi його формування - або в материнськiй утробi, або в першi три мiсяцi життя. У старшому вiцi жодного такого випадку не зафiксовано - нi з хлопчиками, нi з дiвчатками. А проте, я повiрив Метровi, повiрив беззастережно, i мало того - вiдтодi втратив до вас будь-який iнтерес i нiтрохи не здивувався, коли ви припинили вiдвiдуват семiнар. Я нiби забув про ваше iснування. Щоправда, iнодi згадував про вас, але якось побiжно, мимохiдь, i в мене не виникало нi найменшого бажання вас рошукати.
    - А я уникала зустрiчей з вами, - сказала я. - Того дня я раптом зрозумiла, що поки не готова до сприйняття матерiалу такого рiвня складностi, i це боляче вдарило по моєму самолюбству. Тому вирiшила бiльше не ходити на вашi лекцiї, щоб не здаватися цiлковитою дурепою.
    - Гадаю, цi думки навiяв вам Метр.
    - А з вами вiн також щось зробив?
    - Поза будь-яким сумнiвом. I хоча я не змiг виявити слiдiв навiювання, воно напевно було, бо iнакше не можна пояснити мої подальшi дiї... вiрнiше, мою бездiяльнiсть. Адже ви, Iнно, перша за пiвтори тисячi рокiв жiнка вищий маґ, i те, з якою легкiстю я викинув вас iз голови, що перестав цiкавитися вами, що бiльше нiкому не розповiв про своє, без перебiльшення, епохальне вiдкриття - все це не просто дивно, це дико, це неймовiрно. Лише в листопадi наступного року я схаменувся й почав вас шукати, але на той час ви з Владиславом уже зникли. До речi, тодi я вперше почув про вас, юначе, - додав реґент, звертаючись до мого чоловiка. - Доти я не знав про ваше iснування i попервах навiть не був певен, чаклун ви чи нi. Тiльки пiсля того, як менi стала вiдома iсторiя вашого всиновлення, я зрозумiв, що ви не просто випадкова жертва обставин, а така ж фiгура в Метровiй грi, як i Iнна.
    - Швидше пiшак, - похмуро зауважив Владислав.
    Ференц Карой похитав головою й промовив з легким докором:
    - Дуже погано, якщо ви справдi так думаєте. Надмiрна скромнiсть шкiдлива, а у вашому становищi вона неприпустима. Недооцiнюючи себе, ви водночас недооцiнюєте свiй вплив на подiї, а це може призвести до катастрофiчних наслiдкiв. Ви з Iнною належите до двадцяти п'яти наймогутнiших людей в усьому свiтi, до того ж Метр, останнiй з Великих, вiд самого народження дбав про вас, i хай там що ви думаєте про його опiку, сам факт такої пильної уваги багато про що свiдчить. Потiм були вашi пригоди на Аґрiсi, де ви двоє, ще такi юнi та недосвiдченi, подолали леґендарного чорного чаклуна Женеса i завдали Нижньому Свiтовi найнищiвнiшої за останню тисячу рокiв поразки. Ну, а ваша зустрiч у Колодязi з посланцями Вишнiх - узагалi випадок безпрецедентний. Усе це робить вас в очах простих людей мало не обранцями Небес, а в очах чаклунiв... та й в очах чаклунiв, мабуть, також.
    - А ви не думаєте, що те видiння було... ну, просто видiнням? - нерiшуче запитав Владислав. - Щось на зразок колективної ґалюцинацiї.
    - У певному сенсi це й була ґалюцинацiя, - погодився реґент. - Але вона вiдображала об'єктивну реальнiсть вищого рiвня, яку ваша свiдомiсть iнтерпретувала у звичних для вас образах. На вiдмiну вiд iнших людей, що переживали схожi видiння, ви маєте переконливий доказ того, що не стали жертвою своєї розбурханої уяви.
    Ми вiдразу збагнули, про який доказ iдеться. Наприкiнцi видiння Рiвал де Каерден дав нам точну подобу меча, що висiв на стiнi у зброярнi Кер-Маґнi, i пояснив, що це - його внутрiшня сутнiсть, тодi як на Ланс-Оелi знаходиться лише фiзична оболонка. Коли ж Владислав зауважив, що свого часу ця фiзична оболонка боляче вжалила його, мої брати, Сiґурд та Ґiйом, запевнили нас, що надалi це не повториться, оскiльки тепер ми володiємо внутрiшньою сутнiстю меча. Прибувши в Кер-Маґнi, ми переконалися, що меч верховного короля справдi визнає нас своїми господарями i бiльше не 'пручається'. Ми взяли його iз собою на Основу, навiть не пiдозрюючи, який фурор це викличе серед тутешнiх iнквiзиторiв.
    Владислав простягнув руку й торкнувся ефеса меча, що лежав на невисокому столику мiж нашими крiслами. Я вiдчувала, що в нього крутиться на язицi одне питання, яке вiн не наважується висловити вголос iз побоювання видатися цiлковитим невiгласом. Це зрозумiв i реґент.
    - Дарма бентежитесь, юначе. Метрiв меч - нерозгадана загадка навiть для мене. Я вiдчуваю в ньому величезну силу, але нiчогiсiнько не знаю про те, звiдки вона береться i як дiє. Кiлька разiв я з дозволу Метра намагався дослiдити цей меч, проте особливими успiхами похвалитися не можу. Хiба що навчився нейтралiзувати його больовий вплив, та й то не до кiнця - коли беру його до рук, вiн неприємно 'щипає', а всi мої спроби бодай трохи витягти його з пiхов призводили до дуже прикрих наслiдкiв. Наскiльки менi вiдомо, ви - єдинi люди, яким пiдкоряється Метрiв меч.
    - I що це означає? - позiкавилась я.
    - Формально нiчого. При всiй своїй загадковостi, цей меч не має нiякого офiцiйного статусу, хоча його й називають мечем верховного короля. У нього навiть нема власного iменi, нiкому не вiдома його iсторiя, нiхто нi разу не бачив його в роботi. А проте, в Iмперiї вiн вiддавна вважається своєрiдним символом королiвської влади; це єдина зброя, яку будь-кили носив при собi Метр. А тепер меч належить вам - i можу вас запевнити, нiхто не наважиться заперечувати вашi права на нього. Нiкому iншому ще не вдавалося тримати його в руках, не кажучи вже про те, щоб видобути його з пiхов.
    Ми з чоловiком швидко перезирнулися. Майже так само нам говорила про меч i Сандра. Щоправда, вона зараховувала його, разом з короною та скiпетром, до офiцiйних реґалiй Iмперiї, тодi як Ференц Карой заперечував це. А втiм, рiзниця невелика. Офiцiйно чи нi, цей меч символiзував верховну владу, а ми були єдинi, кому вiн пiдкорявся...
    - А що, як вiн уже втратив свою силу? - зi слабкою надiєю припустив Владислав. - Принаймнi частково. Тут вашi люди перевiряли його, звичайних чаклунiв вiн i зараз не сприймає. Та, можливо, з вами й iншими вищими маґами поводитиметься iнакше?
    - Сумнiваюся. Навiть через наш контакт я вiдчуваю, що його могутнiсть нiтрохи не зменшилася. Ба навпаки - з вiдходом Метра вiн став ще неприступнiшим. Досi будь-який досвiдчений чаклун iнквiзиторського рiвня мав можливiсть огорнути його силовим коконом i перенести з одного мiсця в iнше, але Вiченцо Торiчеллi, якому я доручив забрати меч iз Кер-Маґнi, не змiг навiть пiдступитися до нього. - Реґент гмикнув. - Тiльки не подумайте, що я збирався позбавити вас законного спадку. Коли я надсилав Вiченцо на Ланс-Оелi, то не знав про iснування другого заповiту, а дiзнавшись, не поставився до нього серйозно, розцiнив це як прощальний жарт Метра. За всiєї своєї рацiональностi, вiн вважав себе великим дотепником, i така витiвка була цiлком у його стилi. Я, звичайно, i вгадцi не мав нехтувати королiвською волею, проте був певен, що формулювання 'ґрафство Ланс-Оелi з усiм належним до нього' меча не стосується. Лише наприкiнцi жовтня, коли Iмперiєю стали ширитися чутки... Гадаю, вам уже вiдомо про них?
    Ми ствердно кивнули. Про iснування цих чуток згадувала ще Сандра, та оскiльки вона мешкала далеко за межами iмперських земель, а до того ж насамперед була заклопотана своїми власними бiдами, то не надто цiкавилася ними й мала про них лише загальне уявлення. Зате перший же iнквiзитор, якого ми зустрiли на Основi, охоче розповiв нам, що, за цими чутками, Метр насправдi не вiдiшов у Безмежний Всесвiт, а помер справдешньою смертю, залишивши людям свою частку Вселенського Духу - останню у свiтi земному. Проте вiн не передав її iншiй людинi, а натомiсть обрав своїм наступником меч, який, бувши неживим предметом, мiг утримувати в собi Дух як завгодно довго.
    Про подальшу долю меча говорили рiзне. За найпоширенiшою версiєю, Метр уже знайшов йому нового господаря, а за iншою - цього господаря мав обрати сам меч. I претенденти на спадок не забарилися - рiзного штибу авантюристи, релiґiйнiй фанатики i просто божевiльнi, що стверджували, буцiмто останнiй з Великих являвся їм увi снi, й вимагали пiддати їх випробуванню мечем. Навiть чимало iнквiзиторiв, щиро вважаючи це маячнею, все ж були не проти спробувати щастя. Тому й не дивно, що з-помiж двох десяткiв людей, якi були присутнi у штаб-квартирi, не менше дюжини пiд тим або iншим приводом торкалися до нашого меча, а переконавшись, що вiн 'кусається', кидали на нас погляди, сповненi заздорощiв... i благоговiння.
    - Певна рiч, - продовжував Ференц Карой, - усi цi балачки про передачу частки Духу мечу є повною нiсенiтницею. Але та раптовiсть, з якою виникли цi чутки, i швидкiсть, з якою вони поширилися, не могли не насторожити мене. Це скидалося на старанно продуману й добре органiзовану кампанiю. У зв'язку з новими обставинами, Метрiв заповiт щодо Ланс-Оелi вже не здавався менi жартом: адже меч досi перебував там i, судячи з невдалої спроби Вiченцо Торiчеллi забрати його, вперто не хотiв залишати Кер-Маґнi, наче наполягав на своїй належностi до решти спадку. Це змусило мене до ретельного аналiзу всiх Метрових учинкiв перед його вiдходом, i в результатi я згадав про вас, Iнно. Тодi я ще жодним чином не пов'язував вас з iншими подiями, але поступово цей зв'язок дедалi чiткiше окреслювався, а пiсля звiстки з Аґрiса я остаточно переконався, що ви з Владиславом i є тi самi спадкоємцi, про яких iшлося в головному заповiтi Метра.
    Реґент перевiв подих i довiрчим тоном зiзнався:
    - Останнi три мiсяцi були, мабуть, найважчими в моєму життi. Марно я виправдовувався й пояснював, що нiчого не знав про Метровi плани i не брав у них участi. Нiхто не вiрив менi, навiть мої найближчi соратники вважали, що я накоїв дурниць, а тепер намагаюся вмити руки, зняти з себе вiдповiдальнiсть. На мене посипалися звинувачення, що я не встежив за вами, дозволив вам утекти з Ланс-Оелi i вскочити в смертельну халепу. Тi ж, хто пiдозрював мене в надмiрних владних амбiцiях, пiшли ще далi й висловлювали припущення, що це не просто недбалiсть з мого моку, а зловмиснi дiї з метою усунути вас зi свого шляху на престол. Не знаю, чим би все закiнчилося, якби ви справдi загинули... На щастя, все обiйшлось, i ви повернулися цiлi та неушкодженi. Сподiваюсь, тепер пристрастi вгамуються, i мене, принаймнi, перестануть звинувачувати у 'зловмисних дiях'.
    'Отак-от, Iнно,' - подумки мовив Владислав. - 'Сандра мала рацiю.'
    Я насилу стримала гiрке зiтхання. Реґентовi слова про престол поховали нашi останнi надiї на те, що Сандра помилилася в своїх здогадах, щодо Метрового задуму. А надто ж менi не сподобалося, що Ференц Карой згадав про це нiби мiж iншим, наче йшлося про щось давно вирiшене й не варте подальшого обговорення.
    - Ви вважаєте, - обережно спитала я, - що Метр замислив усе це для того, щоб зробити нас королем та королевою?
    - Сам я так не вважаю, - вiдповiв реґент. - Зате в цьому переконанi iншi. I, мушу визнати, мають на це вагомi пiдстави. Вiд часу утворення Священної Iмперiї нею правив Метр - Великий. Але вiн пiшов у Безмежнiсть, на свiтi не лишилося iнших Великих, i людям видається цiлком природним, що тепер на чолi наймогутнiшої держави Граней має стати вищий маґ. А ще краще, щоб правителiв було двоє - чоловiк та дружина, король i королева. Вже з цiєї причини ви, Iнно, як єдина жiнка серед вищих маґiв, i Владислав, як ваш чоловiк, є головними претендентами на трон.
    - Але ж народ нас зовсiм не знає, - спробувала заперечити я. - Для нього ми чужi.
    - Не бiльше, нiж iншi вищi маґи, за винятком мене. З усiєї нашої компанiї лише я один є своїм для громадян Iмперiї, а решта - такi ж чужi, як i ви. Вони мешкають у далеких краях i всi, крiм одного, мають свої власнi королiвства, якi, хоч i не ворогують з Iмперiєю, проте змагаються з нею за сфери впливу. В цьому сенсi вони ще чужiшi для iмперцiв, нiж ви, оскiльки ви просто чужинцi, тодi як вони - чужинцi-суперники... Ну, за винятком хiба що Торстена Iльмарсона. Свого часу вiн був одним з маґiстрiв Iнквiзицiї, але сто рокiв тому повернувся на рiдний Торнiн, де заснував чаклунську школу для дiтей з промiжним маґiчним даром i вiдтодi нею керує. Проте Iльмарсон дуже старий, вiн на вiсiм десятилiть старший за мене - а я теж далеко не молодий. Iмперiї ж потрiбнi молодi та енерґiйнi правителi, здатнi забезпечити стабiльнiсть верховної влади i, що важливо, її наступнiсть. Ви обидва є вищими маґами, тому маєте гарнi шанси, що бодай один з ваших дiтей повною мiрою успадкує вашу силу.
    - Однак, - зауважив Владислав, - самi ви не думаєте, що Метр хотiв зробити нас королем та королевою.
    Реґен спантеличено глянув на нас, а вже наступної митi в його очах промайнуло розумiння.
    - Я цього не казав, юначе. Ви неправильно витлумачили мої слова... втiм, i я висловився не найкращим чином. Я лише мав на увазi, що не вважаю це головною метою Метра. Безумовно, я згоден з тим, що вiн, крiм усього iншого, хотiв посадовити вас на трон. Але це не все, аж нiяк не все.
    - А що ж iще?
    Ференц Карой безпорадно розвiв руками.
    - Отут ми переходимо з царини здогадок до царства загадок. Я вiдчуваю, що Метр замислив велику гру, ставкою в якiй є щось набагато значнiше, нiж навiть корона Iмперiї. Надто вже вiн замутив воду, дуже ризикував вами обома - а вiн нiколи не був схильний до невиправданого ризику. I до невиправданих жертв, до речi, також. А тепер уже очевидно, що бiйня на Аґрiсi була спланована Метром наперед; упродовж багатьох рокiв вiн готував цю Грань до вашої сутчики з Нечистим. Але навiщо? Для чого? I чому Нижнiй Свiт прийняв його виклик, кинув проти вас величезнi сили, пожертвував таким цiнним слугою на Гранях?... Тiльки для того, щоб завадити вам зiйти на престол? Не вiрю! - Реґент рвучко схопився з крiсла i швидко пройшовся вiд стiнки до стiнки (певна рiч, у своєму кабiнетi, проте нам здавалося, що вiн ходить просто перед нами). - Що ж ти задумав, дiдугане? - з несподiваним запалом промовив великий iнквiзитор, дивлячись у стелю, а точнiше, крiзь неї кудись угору. - Що ти утнув цього разу? Ти завжди був великим комбiнатором, за свого земного життя ти манiпулював людьми, як марiонетками... Невже збираєшся смикати за нитки i з Небес?
    Ми з Владиславом розгублено дивилися на нього. Реґент повернувся в своє крiсло й сiв, схиливши голову. Лише через хвилину вiн заговорив:
    - Перепрошую за мою нестриманiсть, молодi люди. Я геть вибитий з колiї. Мене завжди бiсила та безцеремоннiсть, з якою Метр втручався в долi окремих людей та цiлих народiв, виправдовуючи свої вчинки турботою про добро всього людства. Проте цього разу вiн, схоже, перевершив самого себе. Так би мовити, вирiшив наостанок гучно грюкнути дверима. Я уявлення не маю, що вiн задумав, i навiть не вiзьмуся гадати, чим усе закiнчиться. Але одне знаю напевно: за жоднi скарби свiту я не погодився б помiнятися з вами мiсцями. Ви опинилися мiж молотом та кувадлом, i хай допоможе вам Бог... якщо Вiн узагалi iснує.




    Роздiл 4
    Сiдх. Повсталий з пекла

    Розплющивши очi, Сiдх побачив над собою сiру, подекуди вкриту плiснявою стелю, на якiй танцювали багрянi вiдблиски вiд запалених десь поблизу смолоскипiв. Вiн лежав навзнак на нерiвнiй кам'янiй пiдлозi, розкинувши в боки руки i широко розсунувши ноги. Повiтря було вогке й затхле, вiд чого його вернуло на кашель, а тiло задубiло вiд холоду, що проймав аж до самих кiсток.
    З деяким зусиллям Сiдх набув сидячого положення, машинально прибрав з обличчя довге пасмо волосся й обвiв мутним поглядом просторе напiвтемне примiщення. Судячи з вогкостi та вiдсутностi вiкон, це було якесь пiдземелля, можливо, дуже глибоке. На тому мiсцi, де вiн щойно лежав, була накреслена пентаграма, зовнi обведена колом; в усiх п'яти її кiнцях стояли кам'янi чашi, в яких палало багряне полум'я. Коли в Сiдхових очах трохи прояснiло, вiн розгледiв вiддалiк жертовник з випатраним тiльцем немовляти; а бiля жертовника розпласталися ницьма на пiдлозi сiм постатей у чорних балахонах. Проте вклонялися вони не жертовнику, а пентаграмi - точнiше, людинi, що сидiла в її центрi...
    'Вдалося!' - промайнула в Сiдховому мозку все ще квола, лiнива, але радiсна думка. - 'Я знову на Гранях!'
    Вiр рвучкого руху голови на його лице знову впало волосся - довге, темне, пряме. Вiн пiдвiв руку, щоб прибрати їх, i лише тодi помiтив, що вона в нього не велика й груба, як було ранiше, а маленька, тендiтна, з нiжною долонею та тонкими пальчиками.
    Сiдх опустив очi й побачив на своїх грудях два невеличкi горбики, вкритi зеленою тканиною одягу. Сковзнувши поглядом донизу, вздовж гнучкого стану, вiн виявив, що вдягнений не в костюм зi штанями, в довгу сукню з пишними спiдницями. Його вбрання, загалом розкiшне, мало брудний i пошарпаний вигляд: вочевидь, попередня власниця цього тiла провела останнi кiлька днiв не в найкомфортнiших умовах.
    Сiдх закотив спiдницi, вiдкривши своєму поглядовi худенькi нiжки в подертих панчохах i черевичках на низьких пiдборах. Пiдiткнувши спiдницi аж до самої талiї, вiн оголив порослу темним пушком нижню частину живота. Головна ознака, що свiдчила про його належнiсть до чоловiчої половини роду людського, була геть вiдсутня; зате мала мiсце iнша ознака - i її незайманий вигляд, разом з худорлявiстю нiг, нерозвиненiстю тазу й малими грудьми, свiдчив про те, що ця ознака належить зовсiм юному дiвочому тiлу.
    У прагненнi остаточно переконатися в реальностi побаченого, Сiдх опустив руку й легенько провiв пальцем мiж ногами. Вiдчуття вiд цього було дивним, незвичним, але дуже приємним.
    'Атож,' - подумав Сiдх, чиї думки врештi набули ясностi та чiткостi. - 'Тепер я жiнка.'
    Постатi в чорних балахонах i далi лежали долiлиць, не наважуючись пiдвести голови. Сiдх повiльно звiвся на ноги, розправив сукню i зробив кiлька обережних крокiв, уважно дослуховуючись до свого нового тiла. Воно було сильним, здоровим i, що важливо, мало вроджений чаклунський дар. Щоправда, цей дар був значно слабший за iнквiзиторський, так званий промiжний, але в поєднаннi iз Сiдховою майстернiстю та його необмеженим доступом до енерґетичних ресурсiв Нижнього Свiту вiн становив собою грiзну силу.
    Переконавшись, що тiло пiдкоряється йому, а чаклунськi здiбностi перебувають пiд контролем, Сiдх вiдклав з'ясування всiх менш важливих деталей на потiм i звернувся до розпластаних на пiдлозi постатей:
    - Встаньте! - Його голос виявився несподiвано тонким, мало не писклявим, i пролунав аж надто пронизливо. Вже значно стриманiше Сiдх додав: - Встаньте, вiрнi слуги.
    Постатi заворшилися й несмiливо пiдвелися з пiдлоги. Проте цiлком випросталася тiльки одна з них, а решта шестеро стояли згорбленi, низько схиливши голови й молитовно склавши на грудях руки. Всi вони були чоловiками, вiд тридцяти до сорока рокiв на вигляд, хоча могли бути й старшими. Iнфернальнi сили дозволяли iстотно вповiльнювати процеси старiння, а в окремих випадках - навiть зупиняти їх. Сам Сiдх у своєму попередньому земному тiлi прожив шiстдесят чотири роки i виглядав на свiй вiк лише тому, що служив у лавах Iнквiзицiї. Впродовж останнiх двох десятилiть вiн мусив удаватися до спецiальних засобiв, що робили його зовнiшнiсть старiшою, нiж насправдi, бо звичайнi чаклуни iнквiзиторського рiвня, дарма що тривалий час зберiгали гарну фiзичну форму, загалом жили не набагато довше за простих смертних.
    - Вiтаємо тебе на Гранях, милостива панi! - урочисто мовив той з чорних чаклунiв, що стояв прямо, вочевидь, їхнiй ватажок. Це був мiцної статури шатен з типово кельтськими рисами обличчя; вiн дивився на Сiдха iз захватом та благоговiнням. - Ми всi до твоїх послуг.
    - Ви добре попрацювали, - схвально сказав Сiдх. - Господар оцiнить це.
    Чорнi чаклуни низько вклонилися, мало не вдаривши чолом об землю. Ватажок позадкував до жертовника, взяв велику фарфорову чашу, що стояла пруч iз випатраним тiлом немовляти, i шанобливо пiдступив до Сiдха.
    - Чи не зробить милостива панi нам ласку, скуштувавши свiжої кровi?
    Сiдх ствердно кивнув, але брати чашу не поспiшав. Вiн оцiнливо дивився на чоловiка i вражався тому, який той здоровенний - нависає над ним, наче скеля. Та й усi його товаришi один в один велетнi... Лише з деяким запiзненням Сiдх збагнув, що це не вони великi, а вiн маленький, i його новi органи зору сприймають свiт в iнших масштабах, нiж тi, до яких вiн звик.
    'От чорт!' - невдоволено подумав Сiдх. - 'Невже так важко було знайти високу жiнку?...'
    Утiм, висловлювати свої претензiї вголос вiн не став, а натомiсть запитав у ватажка:
    - Якщо не помиляюся, ти Анґус МакҐреґор?
    - Саме так, моя панi, - знову вклонившись, вiдповiв чоловiк.
    Сiдх узяв з його рук чашу й сказав:
    - Твоє здоров'я, Анґусе МакҐреґоре.
    Випивши половину свiжої, ще теплої кровi, Сiдх витер тильним боком долонi губи й повернув чашу МакҐреґоровi.
    - Випий i ти, вiрний слуга. I братiв своїх пригости.
    Чорний чаклун пiднiс чашу до вуст, зробив кiлька ковткiв, потiм вiдкрив вiчко свого персня й висипав у решту кровi жовтуватий порошок, який з тихим шипiнням швидко розчинився. Його пiдлеглi не бачили цих манiпiляцiй, оскiльки МакҐреґор стояв до них спиною i затуляв чашу плечима. Нiчого не пiдозрюючи, вони випили по ковтку кровi й доземно вклонилися Сiдховi в подяку за виказану їм честь.
    МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник i привiв у дiю закляття, що активiзувало пiдсипану в кров отруту. Всi шестеро, мов пiдкошенi, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сiдх незворушно спостерiгав, як стихають їхнi конвульсiї, а коли все було закiнчено, перевiв погляд на МакҐреґора.
    - Господар винагородить їх за вiрну службу, - стримано сказав вiн. - Бiльше нiхто про це не знав?
    - Нiхто, панi. Тiльки цi шестеро були втаємниченi. - МакҐреґор кинув побiжний погляд на нерухомi тiла бiля жертовника. - А розповiсти нiкому не могли. Вирушаючи за тiлом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправдi, я розповiв їм лише перед початком ритуалу. Власне, я мiг провести його самостiйно, а їх на цей час кудись вiдiслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.
    - Господар вирiшив мудро, - безапеляцiйно мовив Сiдх. - Вони брали участь у викраденнi тiла, а отже, забагато знали. Їх не можна було залишати на Гранях. Тiльки таким видатним слугам, як ти, можна довiрити зберiгання цiєї великої таємницi. Твої мертвi брати одержать гiдну винагороду в Потойбiччi, а тобi Господар надiшле нових братiв.
    - Хвала Господаревi! - шанобливо проказав МакҐреґор.
    - На вiки вiчнi, - як годиться, пiдхопив Сiдх. А по короткiй паузi запитав: - До речi, хто я?
    У МакҐреґорових очах промайнула тривога.
    - Не можу знати, панi. Господар не назвав твого iменi, лише повiдомив, що ти - одна з його найвищих наближених... - Поряд iз тривогою, в поглядi чорного чаклуна з'явився переляк. - Запевняю тебе, милостива панi, я все зробив правильно. Чiтко дотримувався iнструкцiй Господаря...
    - Усе гаразд, - з легкою усмiшкою заспокоїв його Сiдх. - Я пам'ятаю, хто я така. - Вiн мало не сказав 'такий', але вчасно схаменувся i вирiшив надалi стежити за своїми словами. - Втiлення пройшло бездоганно, i тобi це запишеться. А я мала на увазi iнше - як звати моє нове тiло?
    МакҐреґор не стримався вiд полегшеного зiтхання.
    - Беатриса фон Гаршвiц, панi. Дочка барона фон Гаршвiца з Гранi Нолан.
    - Беатриса, - повторив Сiдх. - Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це iм'я... Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?
    - Неодмiнно знайдеться, панi. Воно у вежi нагорi. Там-таки ти зможеш помитись i причепуритися.
    - То ходiмо.
    Кинувши прощальний погляд на тiла своїх товаришiв, чорний чаклун запросив Сiдха йти за ним.

    Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для вiдправлення своїх обрядiв, був розташований у пiдземеллi недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався пiд впливом часу. Таких руїн - своєрiдних пам'яток невдалим спробам колонiзувати новi територiї, - на Гранях була сила-силенна. На вiдмiну вiд жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть сушi становив самодостатню цiннiсть, в умовах Граней, де землi було вдосталь, її цiннiсть визначалася передовсiм доступнiстю до трактових шляхiв, якi зв'язували мiсцевих мешканцiв з рештою людства i сприяли розвитковi торгiвлi. З цiєї причини переважна бiльшiсть населених Граней (за винятком найцивiлiзованiших, буквально обплутаних трактами) не були заселенi цiлком. Людська дiяльнiсть зоререджувалася в радiусi вiд кiлькох сотень до двох-трьох тисяч миль вiд найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районiв присутнiсть цивiлiзацiї майже не вiдчувалася.
    Упродовж останнiх п'яти-шести сторiч освоєння нових земель вiдбувалося за принципом 'спершу тракт, потiм заселення', проте завжди знаходилися диваки, якi бажали випробувати зворотний метод - спочатку оселитися на дикiй Гранi, обжити її, а згодом добитися пiдведення до неї тракту. Iнодi їм це вдавалося, а здебiльшого - нi. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому мiсцi власне королiвство, зазнав невдачi. Вiн привiв сюди близько двох тисяч своїх пiдданих, органiзував кiлька селищ, почав будувати замок i майже закiнчив його, проте не змiг переконати потенцiйних iнвесторiв викласти кругленьку суму для проведення i подальшого обслуговування короткої гiлки вiд найближчого трактового шляху. Зрештою вiн вiдмовився вiд свого задуму i разом з пiдданими повернувся на рiдну Грань.
    Iсторiю цього замку розповiв Сiдховi Анґус МакҐреґор, поки вони пiдiймалися ґвинтовими кам'яними сходами на поверхню. Вiн був позашлюбним сином праправнука безталанного вельможi i з родинних переказiв знав про iснування недобудованого замку на ненаселенiй Гранi. Ставши на шлях служiння Нижньому Свiтовi, вiн розшукав згаданий у переказах замок й облаштував у ньому свою резиденцiю.
    Сiдх слухав МакҐреґора краєм вуха, а подумки намагався покликати Велiала. Вiдповiдi не було - втiм, Господар попереджав, що попервах прямий зв'язок iз Потойбiччям буде вiдсутнiй, тому Сiдх не дуже непокоївся. Його розум та дух мають цiлком опанувати нове тiло, а на це може пiти кiлька днiв. Головне, що вiн контролював чаклунськi здiбностi тiла i мав доступ (правда, ще не повний) до джерел енерґiї Нижнього Свiту.
    Вони вийшли з пiдземелля й пiднялися на третiй поверх уцiлiлої вежi, де розташовувалися житловi примiщення. МакҐреґор провiв Сiдха до невеликої кiмнати, скромне вмеблювання якої складалося зi старої горбатої канапи, розхитаного крiсла з продавленим сидiнням, двох скринь i перекособоченого трюмо з трiснутим дзеркалом. Посеред примiщення стояли дерев'янi ночви з водою, на трюмо, разом iз щiткою для волосся, лежав шматок рожевого мила, а на спинцi крiсла висiв широкий ворсяний рушник.
    - Твоє вбрання тут, панi, - промовив чорний чаклун, указавши на одну зi скринь. - Знайдеш собi одiж на всi випадки, вiд розкiшної до простенької, є також два дорожнi костюми. Наважуся припустити, що саме вони найбiльше згодяться тобi в майбутнiй мандрiвцi.
    Сiдх нiчого не вiдповiв i взагалi нiяк не вiдреагував на його слова. Вiн стояв перед трюмо i приголомшено дивився в мутне дзеркало на вiдображення худорлявої дiвчинки-пiдлiтка рокiв тринадцяти, щонайбiльше чотирнадцяти, зi сплутаним каштановим волоссям i блiдим обличчям, на якому зорiли ясно-сiрi очi. Попри свiй неохайний вигляд, дiвчинка була навдивовижу гарна, а якщо її вмити, вдягнути в чисте вбрання i розчесати їй волосся, то вона мала стати справжньою красунею.
    Проте Сiдха вразила не врода дiвчинки, а той факт, що це була саме дiвчинка. Ще на початку, оглянувши свої руки, ноги та живiт, вiн дiйшов висновку, що вселився в дуже юне тiло; але навiть уявити не мiг, що тiло виявиться аж таким юним!
    Рвучко повернувшись до МакҐреґора, Сiдх роздратовано спитав:
    - Ти що, не мiг знайти старшу дiвицю?
    Зачувши в його голосi гнiвнi нотки, чорний чаклун гепнувся на колiна.
    - Не сердься, милостива панi! Я лише виконував наказ Господаря.
    Сiдх миттю охолов.
    - Отже, це тiло обрав вiн?
    - Не зовсiм так, панi, - вiдповiв Сiдх, продовжуючи стояти навколiшки. - Я одержав наказ роздобути для твого втiлення незайману чаклунку, в якої ще не почалися мiсячнi цикли. Я запропонував кандидатуру меншої доньки барона фон Гаршвiца, дев'ятирiчної Ребеки. Господар схвалив мiй вибiр, ми викрали дiвчисько, а її сестру Беатрису прихопили за компанiю - щоб принести її в жертву пiд час обряду твого втiлення...
    - Тобто, - урвав його Сiдх, - спершу Господар хотiв дати менi ще молодше тiло?
    - Атож, панi.
    - Але потiм передумав?
    - Нi, просто змiнилися обставини. Незадовго до призначеного втiлення сталося нещастя... це цiлком моя провина. Я тримав Ребеку тут, - МакҐреґор кивнув на невеликi дверцята, що, вочевидь, вели до сумiжної з цiєю кiмнатою спальнi, - у чистотi та комфортi, пильнував, щоб вона не завдала собi шкоди, примушував її добре їсти i щодня митися, адже це тiло призначалося тобi, i я не хотiв, щоб воно скнiло в пiдземнiй в'язницi, куди ми кинули її старшу сестру...
    - Розумiю. Тепер ясно, чому в мене такий кепський вигляд. Але що трапилося з Ребекою?
    - Якраз до цього я й веду, милостива панi. Майже весь час я тримав Ребеку пiд дiєю сонних чарiв, а коли ненадовго будив, то накладав на неї чари покори. Досi це спрацьовувало бездоганно, проте сьогоднi вранцi щось пiшло не так. Я збирався вiднести її в пiдземелля, де вже все було готове до твого втiлення, та спершу вирiшив, що їй слiд востаннє помитися й перевдягтися в усе чисте, щоб ти вiд самого початку мала найкращий вигляд. А паскудне дiвча вiдшукало якусь шпаринку в моїх чарах... просто не збагну, як це їй вдалося... Словом, вона на якусь секунду звiльнилася, кинулась до вiкна i стрибнула вниз. - МакҐреґор з каяттям зiтхнув. - Ну й, звiсно, розбилася на смерть.
    - Ага, - сказав Сiдх. - I тодi, як я розумiю, Господар наказав вселити мене в тiло старшої, Беатриси?
    - Саме так, панi. Правда, я пропонував викрасти iншу дiвчину, мав ще одну на прикметi, але Господар заявив, що згодиться й Беатриса. Вiн квапив мене, тому ти отримала тiло в такому неохайному виглядi. Однак запевняю тебе, милостива панi, що воно чудове. Ти сама в цьому переконаєшся, коли помиєш його й причепуриш.
    Сiдх неуважно кивнув i замислився. Велiал нiчого не казав про вiк його нового тiла, а вiн не насмiлився запитати. Вiрнiше, йому навiть на думку це не спадало. Видавалося очевидним, що воно буде молоде - але до мiри молоде, не молодше шiстнадцяти рокiв. Сiдх i в гадцi не мав, що його можуть утiлити в тринадцятирiчну дiвчинку, а поготiв - у дев'ятирiчну. Який у цьому сенс? Навряд чи це була просто Господарева примха. Може, в дитяче тiло легше вселитися? Чи тут щось iнше?...
    - Гаразд, - мовив Сiдх. - Встань, Анґусе МакҐреґоре.
    Лише зараз чорний чаклун пiдвiвся з колiн.
    - Поки я займатимуся собою, - вiв далi Сiдх, - ти збери для мене дорожнє спорядження й осiдлай свого найкращого коня. Я не маю намiру довго тут затримуватися.
    - Все, що знадобиться тобi в дорозi, я вже приготував, - вiдповiв МакҐреґор. - Усе, крiм одежi. Її тут багацько, i я подумав, панi, що ти сама захочеш обрати потрiбну тобi.
    - Правильно подумав, - кивнув Сiдх.
    - А щодо коней, то лiпше тобi взяти двох, - додав чорний чаклун. - Щоб на однiй їхала ти, а iнша везли поклажу.
    - Гарна думка. То йди споряджати коней у дорогу.
    МакҐреґор мовчки вклонився i вийшов з кiнати, зачинивши за собою дверi.
    Зоставшись на самотi, Сiдх передовсiм нагрiв воду в ночвах, на що витратив не бiльше хвилини. Потiм скинув iз себе брудну одiж, старанно вимився, принагiдно вивчаючи своє нове тiло, пiсля чого насухо обтерся рушником i пiдiйшов до двох однакових скринь, що вiдрiзнялися лише виґравiюваними на кришках ґотичними лiтерами - 'B.v.H.' i 'R.v.H.'
    Вiн не пам'ятав, на яку з них указував МакҐреґор, тому вiдкрив обидвi й виявив, що i та, й iнша ущерть напханi дiвочим вбранням. З деяким запiзненням Сiдх збахнув, що тi лiтери на кришках є нi що iнше як iнiцiали їхнiх власниць - Rebekka von Harschwitz i Beatrix von Harschwitz, - а отже, йому потрiбен одяг зi скринi, позначеної 'B.v.H.'
    Щоб не марнувати час на порпання в скринi, вiн просто вигрiб увесь її вмiст на канапу й переконався, що тут справдi є одяг на всi випадки, включно з обiцяними МакҐреґором дорожнiми костюмами. Судячи з усього, сестер викрали не з дому i не на прогулянцi, а пiд час подорожi - i, мабуть, тривалої, позаяк вони прихопили iз собою чимало вбрання.
    Подолавши спокусу вирядитися в чистеньку розкiшну сукню, Сiдх одягнув костюм зi щiльної, але м'якої темно-синьої тканини, взув чобiтки для верхової їзди, потiм зiбрав на потилицi волосся i пiсля кiлькох невдалих спроб нарештi стягнув його у вузол i скрiпив шпилькою. Вiдтак надiв малиновий берет i, пiдступивши до дзеркала, пильно оглянув себе.
    Тепер Сiдх був бiльше схожий не на дiвчинку-пiдлiтка, а на чарiвного хлопчика-пажа - якраз такi найдужче подобалися йому. Навiть зараз, дивлячись на своє вiдображення в дзеркалi, вiн вiдчув, як у ньому здiймається хвиля збудження. Вiн вiдчував це не так, як тодi, коли був чоловiком. Його теперiшнi вiдчуття були не кращi й не гiршi, просто вони були iнакшi. Жiночi.
    'От ти i став жiнкою,' - сказав собi Сiдх. - 'Задоволений?'
    Вiн не знав, чи задоволений. I взагалi, вiн не знав, чи правильно вчинив, погодившись на жiноче тiло. Вiн був не трансвеститом, а стовiдсотковим чоловiком-гомосексуалiстом. Сiдха приваблювали лише чоловiки - але приваблювали саме по-чоловiчому. А його нав'язливе бажання стати жiнкою не мало прямого стосунку до сексуальної орiєнтацiї. Просто за складом розуму вiн був набагато ближчий до жiнок, нiж до чоловiкiв, з ними вiн легше вступав у дружнiй контакт i в їхньому товариствi почувався вiльнiше й розкутiше. Проте його чоловiча сутнiсть не дозволяла йому стати повноцiнним членом жiночого свiту, переважна бiльшiсть жiнок сприймала його не як друга, а як представника протилежної статi, i саме ця обставина спонукала Сiдха мрiяти про жiноче тiло. Тепер, коли його мрiя здiйснилася, вiн почував певну розгубленiсть i навiть збентеження. Правду кажучи, Сiдх нiколи не замислювався над тим, що буде з його сексуальним життям, коли вiн стане жiнкою.
    'Ну що ж,' - вирiшив Сiдх, - 'буду з цим розбиратися. Може, воно й на краще, що я отримав незрiле тiло. Змiнюватимуся разом з ним, поступово формуватимусь як жiнка. Гормони мають зробити свою справу...'
    З такими думками Сiдх залишив кiмнату, спустився на другий поверх вежi, де розшукав харч i добре попоїв. У його нового тiла виявився вовчий апетит - очевидячки, протягом останнiх кiлькох днiв дiвчину тримали на голодному пайку.
    Вiн саме закiнчував трапезу, коли повернувся МакҐреґор. На ньому був уже не чорний ритуальний балахон, а коричневi штани та куртка, подекуди забрудненi свiжою землею та сiном.
    - Насмiлюсь сказати, милостива панi, що ти напрочуд гарна, - трохи фамiльярно i водночас шанобливо промовив чорний чаклун. - Сподiваюсь, ти не маєш претензiй до свого нового тiла?
    - Жодних претензiй, - прихильно вiдповiв Сiдх. - Тiло справдi чудове. До речi, вибач, що я тут хазяйнувала без тебе. Просто менi аж живiт судомило з голоду. Ти вже спорядив коней?
    - Так, панi.
    - От i добре. А зараз менi потрiбна твоя допомога, Анґусе МакҐреґоре. Я маю поговорити з Господарем, але пiсля втiлення мiй зв'язок з Нижнiм Свiтом ще не до кiнця вiдновився. Тому я хочу скористатися твоїм зв'язком.
    - Я до твоїх послуг, панi. Господар попереджав, що тобi це знадобиться. Вiн чекає на розмову з тобою.
    - Тодi до справи. Сiдай.
    МакҐреґор улаштувався за столом навпроти Сiдха, заплющив очi й став занурюватися в транс, звiльняючись вiд стороннiх думок. За якусь хвилину його тiло обм'якло, голова безвiльно впала на груди, але вже наступної секунди знову пiднялася з такою неприродною механiчнiстю, немов хтось потягнув її вгору на невидимих нитках. Очi чорного чаклуна розплющились i вп'ялися в Сiдха жорским, пронизливим поглядом.
    - Радий тебе бачити в доброму здоров'ї, Вiшi, - рiвним, безбарвним голосом мовив вiн. - Мiж iншим, ти маєш чарiвний вигляд.
    Сiдх тут-таки скочив, скинув берет i низько вклонився.
    - Вiтаю тебе, мiй пане!
    Велiал, що тимчасово опанував свiдомiсть МакҐреґора, недбало махнув рукою.
    - Сiдай, Вiшi, не стiй. Як почуваєшся?
    - Дуже добре, мiй пане, - вмостившись на краєчку стiльця, вiдповiв Сiдх. - За всiма ознаками, втiлення вiдбулося успiшно.
    Велiал кивнув:
    - На щастя, все обiйшлося. Щоправда, тiло трохи застаре, але твiй дух виявився досить сильним, щоб узяти його пiд контроль.
    - Застаре тiло, мiй пане? - перепитав здивований Сiдх. - Ти хочеш сказати, що для цього придатнi лише дитячi тiла?
    - Атож. Нашi першi спроби зазнали невдачi саме через те, що ми використовували тiла дорослих чоловiкiв та жiнок. Згодом ми встановили, що для успiшного втiлення потрiбнi зовсiм юнi тiла, якi ще не досягли пори статевого дозрiвання. Таким було тiло меншої дочки барона фон Гаршвiца. А зi старшими тiлами, на зразок твого теперiшнього, що якраз перебуває в процесi дозрiвання, iснує велика ймовiрнiсть вiдторгнення. Та коли цей йолоп МакҐреґор дозволив Ребецi вистрибнути у вiкно, я вирiшив пiти на ризик. У разi невдачi просто вiдрядив би його за новим тiлом, i єдине, що ми втратили б, це кiлька годин, згаяних на проведення ритуалу. А так ми виграли кiлька днiв, необхiдних для пошукiв тiла, i чотири роки рiзницi у вiцi. Гадаю, остання обставина для тебе важить чимало.
    - Твоя правда, мiй пане, - визнав Сiдх. - Я оце думав, що, зрештою, воно й непогано - почати нове життя у ще незрiлому тiлi. Але дев'ятирiчне було б занадто... Проте, - поквапився додати вiн, - я призвичаївся б i до нього.
    - А що з твоєю маґiєю?
    - Нiби все гаразд. Внутрiшнi ресурси пiд контролем, до зовнiшнiх також маю доступ, хоча й неповний.
    - З часом це має владнатися. Як свiдчить досвiд попереднiх утiлень, цiлковите вiдновлення зв'язку з Нижнiм Свiтом вiдбувається протягом тижня. У твоєму випадку через старший вiк тiла процес може затягтися, та це не бiда. Якщо знадобиться, вдруге пройдеш Чорне Причастя - але тiльки пiсля того, як знайдеш дiвчину... До речi, ти вже вiдчуваєш її перстень?
    - Слабко, але вiдчуваю. Вiн дуже далеко, так далеко, що не можу визначити точний напрямок. Знаю лише, що перстень знаходиться десь у районi Основи.
    - Ага, - сказав Велiал. - Так я й думав. Я вiд самого початку припускав, що Сандру можуть перееховувати на Основi.
    - В такому разi, - обережно мовив Сiдх, - чому ти обрав для мого втiлення Торнiнський архiпелаґ? Якщо я правильно зорiєнтувався, звiдси до Маґiстралi близько пiвмiсяця шляху, а потiм iще три тижнi добиратися до Основи. Чи тут поблизу є Iнфернальний Тунель?
    - Тунель є, - вiдповiв Велiал. - Вiн веде до знайомого тобi Нуйона, але ним ти не пiдеш з мiркувань безпеки. Обираючи мiсце для твого втiлення, я виходив з того, що Сандру можуть переховувати або на Основi, або в межах Золотого Кола, або на однiй з Маґiстральних Граней - тобто там, де через велику кiлькiсть населення легко сховатися. Тому я зупинився на Торнiнському архiпелазi, що розташований на пiвдорозi мiж Iмперiєю та Основою i не надто далеко вiд Маґiстралi. - Тут Господар пiдняв пальця догори. - Але не на самiй Маґiстралi. Ти потребував тiла з досить сильними чаклунськими здiбностями, щоб мiг повною мiрою залучити доступнi тобi ресурси Нижнього Свiту. Звичайна дiвчина-вiдунка для цих цiлей не годилася, а зникнення неповнолiтнiх чаклунiв з промiжним даром, не кажучи вже про домiнантний, завжди викликає великий переполох. Зараз дiтей барона фон Гаршвiца активно шукають по всьому Торнiнському архiпелаґу, а якби викрадення сталося поблизу Маґiстралi, то пошуки велися б i там. А це нам геть не потрiбно. Тому я вирiшив не заощаджувати час, наражаючи тебе на зайвий ризик. З цiєї ж причини тобi не можна користуватися тутешнiм тунелем, бо його вхiд знаходиться на густонаселенiй Гранi Ерендаль, в середмiстi Бльомстада - другого за величиною її мiста. Та й до Ерендаля звiдси тиждень шляху, а отже, ти виграєш щонайбiльше днiв вiсiм. Це того не варте.
    - Авжеж, мiй пане, - погодився Сiдх. - Ти мудро все вирiшив.
    - Коли ти будеш готовий до подорожi?
    - Я вже готовий, мiй пане. Ти подарував менi мiцне та здорове тiло, дякую тобi уклiнно. Правда, воно трохи охляло в пiдземеллi, сьогоднi я зможу проїхати лише кiлька годин, але вже завтра, пiсля нiчного вiдпочинку, остаточно повернуся до норми.
    - От i добре. Йди на поклик персня, i вiн приведе тебе до Сандри. Сподiваюся, незабаром зв'язок цiлком вiдновиться. А доки цього не сталося, на мiсцi кожної ночiвлi вiдкривай iнфернальний канал третього рiвня. Тодi я знатиму, де ти перебуваєш, i в разi потреби зможу надiслати до тебе Чорного Емiсара.
    - А чи не краще взяти з собою МакҐреґора? - запропонував Сiдх. - Вiн може стати у пригодi, коли пошуки Сандри приведуть мене на населену Грань. Скажiмо, на ту ж Основу.
    - Нi, Вiшi, це невдала iдея. Вiн забагато знає, йому не мiсце на Гранях. Якщо тобi знадобиться помiчник, я надiшлю iншого, який вважатиме тебе просто дуже юною вiдьмою. Все ясно?
    - Так, мiй пане.
    - Тодi вирушай, Вiшi. Щасти тобi.
    Сiдх не встиг схопитися на ноги, щоб вiдважити прощальний уклiн, як Велiал уже полишив свiдомiсть МакҐреґора. Позбувшись контролю, тiло чорного мага почало було сповзати зi стiльця. Сiдх хутко пiдступив до нього, притримав за плече й наклав чари покори. Потiм запитав:
    - Ти чуєш мене, МакҐреґоре?
    - Так, милостива панi.
    - Тепер говори правду i лише правду. Ти або твої товаришi чинили наругу над моїм тiлом?
    - Ми поводилися з ним недбало, - слухняно вiдповiв чорний чаклун. - Кинули до пiдземелля, годували раз на день... Але якщо ти питаєш, чи хтось ґвалтував дiвчину, то нi. Її незайманiсть багато важила для жертвопринесення.
    - Раз так, то ти помреш легкою смертю, - промовив Сiдх i взяв зi столу нiж iз довгим гострим лезом. - Ти добре прислужився нашому Господаревi, i вiн винагородить тебе за це. Але нiхто на Гранях не повинен знати, хто я i звiдки.
    З цими словами вiн устромив ножа в серце МакҐреґора. Той з тихим стогоном упав на пiдлогу, дриґнувся кiлька разiв i завмер. Сiдх ще хвилину зачекав, вiдтак схилився над ним i перевiрив його життєвi функцiї. Переконавшись, що МакҐреґор мертвий, вiн вiдчепив вiд його пояса в'язку ключiв i подався нагору збирати свої речi в дорогу.




    Роздiл 5
    Iнна. Принцеса Iмперiї

    Коли я прокинулася, Владислава поруч не було. Настiнний годинник показував восьму ранку - час, у який ми з чоловiком звикли вставати. Солодко позiхнувши, я перекинулася на бiк, знову заплющила очi i ще кiлька хвилин лежала нерухомо, краєм вуха дослухаючись до тихого шуму води у ваннiй - це Владислав приймав душ. Як я вже казала, ранiше вiн був 'совою', але на догоду менi змiнив свiй ґрафiк i тепер прокидався навiть ранiше за мене. Хоча зазвичай не бiг вiдразу пiд душ, а будив мене, i ми з ним, ще пойнятi приємною соннотою... ну, щонайменше цiлувалися. А коли ранок був вiльний, як от сьогоднi, то самими лише поцiлунками не обмежувалися.
    Шум води нарештi припинився, i незабаром з ванної вийшов Владислав, одягнений у довгий халат темно-червоного кольору. Помiтивши, що я вже не сплю, вiн променисто всмiхнувся менi.
    - Доброго ранку, люба, - привiтався зi мною, витираючи рушником волосся. - Як спалося?
    - Дякую, добре, - вiдповiла я, потягнувшись. - А ти чого так пiдiрвався? Не поцiлував мене, не приголубив.
    - Усi претензiї адресуй дядечковi Ференцу. Це вiн мене розбудив. Сказав, щоб о пiв на дев'яту я був у нього в кабiнетi, мовляв, є термiнова справа.
    Дядечком Ференцом ми називали Ференца Кароя, великого iнквiзитора i реґента Iмперiї. Його 'офiцiйнi' прiзвизька - Залiзний Франц i Головний - нам не подобалися, i ми придумали своє, для внутрiшнього вжитку. На наш подив, нове прiзвисько швидко прижилося серед придворної молодi, а невдовзi вийшло за межi палацу i стало гуляти по всьому мiсту.
    - Вiн викликав тебе одного?
    - Так. - Закiнчивши витирати волосся, Владислав недбало жбурнув рушник у крiсло. - Я питав, чи треба будити тебе, а вiн сказав, що нi.
    - Може, отримав якусь звiстку про Сандру? - припустила я.
    У вiдповiдь вiн лише знизав плечима, пiдiйшов до трюмо iз дзеркалом i взяв сушилку для волосся, котра, як i бiльшiсть пристроїв на Гранях, приводилася в дiю маґiєю. Тим часом я вискочила з лiжка, швиденько збiгала до ванної, а повернувшись, знову шаснула пiд теплу ковдру i двiчi смикнула позолочений шнурок, що висiв у головах лiжка, сповiщаючи чергових фрейлiн, що вже прокинулася.
    Владислав посмiхнувся, дивлячись на мене в дзеркало, але промовчав. Вiн уже давно вичерпав усi свої шпильки з приводу мого ранкового церемонiалу, а повторюватися було не в його звичках. Хтось iнший на його мiсцi продовжував би дошкуляти менi заяложеними жартами, щиро вважаючи, що вони залишаються смiшними i на десятий, i на двадцятий раз, проте Владислав був не такий. Якось порiвнявши мене з Клеопатрою i зазначивши при тому, що вона погано скiнчила, вiн не став розвивату цю тему далi, хоча, гадаю, спокуса була велика. Владилав, звичайно, не досконалий - але, поза сумнiвом, близький до досконалостi. Вiн наймилiший, найчуйнiший, найдобрiший хлопець у свiтi, i менi казково пощастило, що я зустрiла його. Я маю чимало претензiй до Метра за його втручання в мою долю, за спроби манiпулювати мною, хай навiть з найкращих спонукань; та водночас я щиро вдячна йому за те, що вiн знайшов менi такого чудового чоловiка.
    I ще, звичайно, я вдячна Метровi за батькiв. Питання про те, чи правильно вiн учинив, забравши мене в людей, рiдних менi по кровi, досi залишається спiрним i неоднозначним, але разом з тим слiд визнати, що до вибору моєї прийомної сiм'ї Метр поставився надзвичайно вiдповiдально. Я дуже сумувала за татом та мамою i шкодувала, що зараз їх немає зi мною. На вiдмiну вiд Владових батькiв, якi мешкали тут-таки в палацi, мої залишилися на Основi, пiд пильною, хоч i невидимою, охороною Iнквiзицiї. Вони не переїхали до мене через мого меншого брата Анджея, який ще навчався в школi, а пiсля неї збирався в унiверситет - i неодмiнно в один iз земних, бо вiн змалку був схиблений на комп'ютерах i мрiяв стати програмiстом. А на Гранях комп'ютерiв немає - з тiєї простої причини, що електронiка, з якої складається комп'ютерне 'залiзо', тут не працює в принципi. Правда, Владислав та його друг, кадет Джозеф Арно, стверджують, що це не бiда, адже закони математичної логiки, на яких ґрунтується кiбернетика, залишаються чинними й на Гранях, а всi електроннi блоки можна замiнити маґiчними пристроями. Але поки всi iдеї Владислава про 'чарiвний комп'ютер' перебувають у статiї теоретичної розробки, до їх практичного втiлення ще дуже далеко, тож найближчими роками моєму братовi нема чого робити на Гранях. Тому мої батьки вирiшили залишитися з Анджеєм на Основi - зрештою, я вже доросла й сама можу про себе подбати, а вiн ще потребує їхнього догляду та турботи...
    Не минуло й пiвхвилини, вiдколи я смикнула за шнурок, як дверi, що вели до передпокою розчинилися, i в кiмнату ввiйшли двi шiстнадцятирiчнi дiвчини, блондинка та брюнетка, вдягненi в простенькi, але симпатичнi сукнi, що з однаковим успiхом могли бути як святковим вбранням покоївок, так i домашнiм одягом знатних панночок. Согоднi в моїх апартаментах чергували Сесиль та Ґрета, безтурботнi юнi створiння, колишнi вихованки придворного пансiону для шляхетних дiвиць, а нинi мої фрейлiни.
    Разом з ними до спальнi вдерся наш кiт Леопольд. З гучним криком 'Привi-i-iт!', бiльше схожим на бойвий клич iндiанцiв, нiж на ранкове вiтання, вiн кинувся до Владислава, енерґiйно потерся об його ноги, потiм заскочив на лiжко й лизнув мене в щоку.
    - А от i я! Час уже вставати, спляча красуне.
    - Зараз встану, - вiдповiла я, погладивши його. - От тiльки поснiдаю.
    Дiвчата, яких Леопольд своєю бурхливою появою тимчасово вiдтiснив на другий план, чемно побажали нам доброго ранку. Обоє говорили коруальською мовою, яка належала до десятки найпоширенiших у Священнiй Iмперiї. Нi для Сесилi, нi для Ґрети вона не була рiдною, але вони володiли нею досконало - в освiтi дiтей з iнквiзиторських родин велику увагу придiляли вивченню основних мов Iмперiї, i тi, що не знали принаймнi трьох з них, вважалася неуками. Коли по прибуттi до Вiчного Мiста перед нами постало питання про вибiр робочої мови для нашого багатонацiонального почту, ми думали недовго й зупинилися на коруальськiй, оскiльки добре знали її i за час перебування на Ланс-Оелi здобули непогану практику в спiлкуваннi нею.
    Вiдповiвши на привiтання дiвчат, Владислав обдарував їх своєю приязною усмiшкою, вибачився i швидко пройшов у прилеглу до спальнi ґардеробну кiмнату. Бiлява Сесиль провела його захопленим поглядом, а помiтивши, що я дивлюся на неї, густо за шарiлась i хутенько кинулася розсувати штори й розчиняти вiкна. Спальню залило яскраве сонячне свiтло, повiяло приємною ранковою свiжiстю, зовнi чувся заливчастий спiв пташок у двiрському парку. На Гранi Палатина, в її пiвденнiй пiвкулi, де розташовувався королiвський палац, зараз була пiзня весна - моя улюблена пора року.
    Я прибрала Леопольда зi своїх грудей, пiдтяглася й сiла в лiжку. Ґрета дбайливо поправила подушки, щоб я могла спертися на них спиною, а кiт усiвся у мене в ногах i став розпитувати, що менi сьогоднi снилося. Вiн захопився тлумаченням снiв пiвроку тому, коли вiдвiдував разом з нами лекцiї з класичної прекоґностики (коротше, з гадання), i перш нiж ми схаменулися, встиг поповнити свiй словниковий запас хитромудрими термiнами, якi вживав геть не до ладу, орiєнтуючись переважно на їхнє звучання, а не на значення. Попервах це було смiшно, потiм стало сумно, i ми заборонили Леопольдовi брати участь у наших заняттях. Але запiзно - шкоду вже було заподiяно...
    У дальньому кутку кiмнати пролунав мелодiйний передзвiн. Ґрета сходила туди, вiдчинила маленькi дверцята в стiнi й дiстала з заглиблення срiбну тацю зi снiданком. Вранцi подвiйне смикання шнурка надсилало сиґнал також i на кухню, де для мене швиденько готували легкий снiданок, який по спецiальнiй системi вбудованих у стiну лiфтiв, доправлялася в спальню. Що ж до Владислава, то йому зазвичай накривали стiл на терасi наших покоїв, i там вiн снiдав у веселому товариствi молодих iнквiзиторiв та придворних котiв.
    Повернувшись до лiжка, Ґрета поставила тацю менi на колiна i прибрала кришку з тарiлки, де лежала вельми апетитна на вигляд пiдрум'янена булочка. Вона та ще кiлька тонких скибочок сиру, чашка чаю i трохи вершкового масла, складали весь мiй снiданок. Мiй чоловiк жартома називав це пташиним кормом - йому моєї ранкової булочки з сиром та маслом вистачило б хiба що на дин зуб.
    Розрiзавши булочку навпiл, я намастила її i взялася до їжi. А Сесиль запитала:
    - Приготувати вашiй високостi ванну?
    - Нi, золотко, не треба. Сьогоднi я прийму душ.
    Сесиль умостилася на стiльцi поруч з Ґретою, розправила на колiнах сукню i крадькома зиркнула на дверi ґардеробної. В її поглядi виразно вчувалося нетерпляче очiкування.
    Я продовжувала снiдати, вдаючи, нiби нiчого не помiчаю. У першi мiсяцi нашого життя у Вiчному Мiстi, коли в моїй пам'ятi була ще свiжа мимовiльна зрада Владилава, мене страшенно дратувала пильна увага до нього з боку молодих жiнок i, зокрема, юних недосвiдчених дiвчат на зразок тiєї ж Сесилi. Щонайменше два десятки з них були по самiсiнькi вуха закоханi в нього; а тих, кому вiн просто подобався (але подобався як чоловiк), я навiть не рахувала.
    Своєю чергою, Владислав мало не казився вiд того, що при дворi в мене з'явилося чимало палких шанувальникiв, якi жадiбно ловили кожен мiй погляд, кожне моє слово. Я, втiм, вiддавна звикла, що подобаюся чоловiкам, менi були не в новину їхнi упадання, а проте таке масове обожнювання неабияк спантеличувало мене.
    Одначе тут ми нiчого вдiяти не могли i мусили звикати до постiйного перебування в центрi загальної уваги. Ми належали до вузького кола наймогутнiших людей у всьому свiтi, а я, до того ж, була єдиною серед них жiнкою. Ми були першим за пiвтора тисячолiття подружжям вищих маґiв, нас вважали обранцями Метра, його спадкоємцями, останнiми, кого торкнулося його благословення. Все це надiляло нас величезною владою - а влада, як вiдомо, нестримно вабить до себе людей. I з цим доводилося миритися.
    Коли я доїдала булочку з чаєм, а Леопольд, що весь цей час не давав дiвчатам i рота розтулити, завзято пояснював символiчне значення слiв про море, з ґардеробної повернувся Владислав, уже цiлком одягнений. Вiн висловив жаль, що не може залишитися й потеревенити з нами, надiслам менi на ходу поцiлунок i поспiхом вийшов зi спальнi. Кiт, урвавши свої балачки, вибiг слiдом за ним - вiн знав, що пiсля снiданку я однаково його прожену, тому вирiшив приєднатися до Владислава.
    Сесиль миттю засумувала. У цих ранкових чергуваннях її найбiльше приваблювала можливiсть провести якийсь час у товариствi мого чоловiка, поки для нього накриватимуть стiл на терасi. З наскрiзь удаваною байдужiстю дiвчина поцiкавилася:
    - Хiба пан Владислав не чекатиме на снiданок?
    - Нi, - вiдповiла я. - Зараз у нього важлива зустрiч.
    - З дядечком, - сказала Ґрета ствердним тоном.
    Я запитливо глянула на неї:
    - Тобi щось вiдомо?
    - Нiчого певного, панi. Просто перед тим, як ви покликали нас, я розмовляла з Олiвером, i вiн розповiв, що дядечко Ференц наказав подати до його кабiнету снiданок для його високостi.
    Олiвер був старшим Ґретиним братом i служив у почтi великого iнквiзитора. Здавалося, вiн i години не мiг прожити без того, щоб подумки не перемовитися кiлькома словами з коханою сестричкою. Вiд нього Ґрета мало не найперша дiзнавалася про всi урядовi новини.
    - Дуже дивно, - замислено проказала я. - З чого б це такий поспiх? I чому вiн викликав лише Владислава?
    Я зверталася до самої себе, але Ґрета вирiшила, що питання адресоване їй.
    - Олiвер не знає, - вiдповiла вона. - Вiн щойно лише став до чергування.
    - Може, - невпевнено припустила Сесиль, - дядечко врештi вирiшив офiцiйно визнати вас Метровими спадкоємцями?
    - Давно пора, - зауважила Ґрета. - Навiщо чекати ще цiлий рiк. Коли Метр складав свiй заповiт, вiн не сумнiвався, що всi цi три роки ви проведете на Ланс-Оелi. А раз ви вже тут, то чому б вас не коронувати.
    Я лише мовчки всмiхнулася. Всiм моїм дiвчатам дуже не терпiлося перетворитися з фрейлiн принцеси, що мала хоч i високий, але невизначений статус, на придворних верховної королеви. А от мене, правду кажучи, ця перспектива лякала. Проте вже не так сильно, як кiлька мiсяцiв тому. Мабуть, за наступний рiк я остаточно звикну до того, що менi з Владиславом належить посiсти трон Великого, який упродовж трьох тисячолiть правив найбiльшою державою Граней...
    Коли я закiнчила снiдати, Ґрета забрала з моїх колiн тацю й запитала, яку сукню я хочу сьогоднi вдягти. На секунду задумавшись, я вiдповiла:
    - Обери сама. Цiлком покладаюся на твiй смак.
    Ґрета була неабияк улещена такою довiрою. Аж заяснiвши, вона швиденько вiднесла посуд до стiнного лiфта i зникла за дверима ґардеробної. А я вибралася з лiжка, дозволила Сесилi зняти з мене нiчну сорочку, пiсля чого ми вдвох пройшли до просторої ванної кiмнати, пiдлогу та стiни якої було облицьовано мармуровою плиткою, а вся стеля являла собою великий прямокутний ельм-свiтильник, що рiвномiрно випромiнював м'яке денне свiтло.
    Поки я чистила зуби, Сесиль наклала на себе чари, що мали захистити її вiд бризок (всi мої фрейлiни добре зналися на побутовiй маґiї), ввiмкнула i вiдрегулювала душ. Я стала пiд теплої розсiяний струмiнь i аж замружилася вiд задоволення. Через двiйко хвилин, коли я добряче намокла, Сесиль перекрила воду i заходилася намилювати мене з нiг до голови.
    Тiльки не подумайте, що я зловживаю своїм становищем, примушуючи шляхетних дiвиць виконувати роботу покоївок. Передовсiм, їх нiхто не примушував: коли набирався штат моїх фрейлiн, на кожну вакансiю претендувало по кiлькасот панночок, ладних на все, лише б отримати цю посаду. Вони вiд самого початку знали, в чому полягатимуть їхнi обов'язки, оскiльки ще до нашого прибуття Державна Рада Священної Iмперiї ухвалила спецiальну постанову, згiдно з якою ми з Владиславом, як сувененнi правителi Гранi Ланс-Оелi, офiцiйно визнавалися особами королiвської кровi - а за давнiм iмперським звичаєм, таким особам має прислуговувати винятково знать.
    В усiй Iмперiї цей привiлей мали представники сорока родин, що зберегли за собою статус правлячих династiй при входженi пiдпорядкованих їм Граней до складу об'єднаної держави, або ж одержали їх пiд свою оруду вже з Метрових рук. За своїм устроєм, Iмперiя була федерацiєю, i лише сiм найдавнiших Граней - Палатина, Авентина, Капiтолiя, Целiя, Есквiлiна, Квiринала и Вiмiнала (в чию честь, очевидячки, названо сiм пагорбiв, на яких виник стародавнiй Рим), - перебували в прямому пiдпорядкуваннi центрального уряду. Вони були стовiдсотково урбанiзованi, поєднанi тисячами трактiв i утворювали один величезний меґаполiс, який зазвичай називали Вiчним Мiстом, а в офiцiйних документах - Септимундiумом, тобто 'Семисвiттям'. На чолi ж решти сорока Граней стояли iмперськi намiсники, що мали титули королiв, басилеїв, цiсарiв, падишахiв, емiрiв, мiкадо, магарадж, ханiв тощо - залежно вiд мiсцевих традицiй. Всi вони, певна рiч, були чаклуни; я ще не до кiнця розiбралася, яке мiсце вiдводилося їм в iєрархiї Iнквiзицiї (оскiльки формально вони перед сходженням на престол полишали в нiй службу), проте думаю, що за своїм впливом на справи ордену вони поступалися тiльки Ференцовi Карою.
    Саме цi сорок напiвсуверенних правителiв дружно проголосували на Державнiй Радi за надання нам усiх королiвських привiлеїв, включно з титулами принца та принцеси. Попервах ми були неабияк здивованi їхньою зворушливою одностайнiстю, але згодом збагнули, що вони вчинили так не iз симпатiї до нас, а назло реґентовi, якого пiдозрювали в намiрi узурпувати трон верховного короля. Самi вони на нього не претендували, хоча, може, й мрiяли про це, але чудово розумiли, що допоки на свiтi залишається бодай один вищий маґ, простий народ i рядовi iнквiзитори не захочуть бачити на чолi Iмперiї людину зi звичайним чаклунським даром.
    Отак i склалося, що я стала принцесою, Владислав - принцом, а молодi хлопцi й дiвчата з iнквiзиторських родин прислуговували нам. Утiм, Владислав не надто навантажував своїх придворних роботою. З одяганням i роздяганням, митям, голiнням та iншими таким справами вiн порався сам - бо, по-перше, щоночi спав зi мною, мився й голився в моїй ваннiй, а його повсякденне вбрання зберiгалося в моїй ґардеробнiй, куди дворяни з його почту не смiли й потикатися; ну, а по-друге, вiн аж жахався на одну думку про те, що який-небудь хлопець стягатиме з нього штани. Чоловiки взагалi надто переймаються такими речами; ми, жiнки, ставимося до цього набагато спокiйнiше. Особисто я не маю нiчого проти, щоб iншi дiвчата вдягали мене, допомагали менi митися, застеляли за мною постiль або розчiсували моє волосся. Скажу вiдверто: менi це навiть подобається.
    Певна рiч, я звикла до цього не зразу, але звикнувши, почала отримувати величезне задоволення вiд свого титулу принцеси i всiх пов'язаних з ним привiлеїв. Я люблю носити розкiшне вбрання i з урочистих нагод надягати князiвську корону; я просто обожнюю, коли до мене ставляться з пошаною й називають 'ваша високосте'; я в цiлковитому захватi вiд того, що маю в своєму розпорядженнi численний штат фрейлiн, що буквально зазирають менi до рота i прагнуть передбачити найменше моє побажання. Ще в Кер-Маґнi, користаючись послугами Суальди, я почала пристосовуватись до способу життя знатної панi, а потрапивши до Вiчного Мiста, швидко призвичаїлася до нових умов i невдовзi стала почуватися в королiвському палацi, як риба у водi...
    Пiсля душу Сесиль ретельно обтерла мене рушниками, потiм надягла халат, i ми повернулися до спальнi, де, крiм Ґрети, на мене чекала ще одна фрейлiна - Сара. Їй було двадцять п'ять рокiв, вона вже мала досвiд служби в iнших королiвських родинах i була неперевершеною вiзажисткою та перукаркою, тому я дозволяла їй (i тiльки їй однiй) трохи запiзнюватися вранцi.
    Поки Сара займалася моєю зачiскою, Сесиль та Ґрета пiдрiвняли нiгтi на моїх руках та ногах, стерли з них учорашнiй лак i вкрили їх новим - зрозумiло, все це робилося маґiчним способом. Коли з манiкюром, педикюром i вкладанням волосся було закiнчено, дiвчата зняли з мене халат, а натомiсть надягли тонку батистову сорочку без рукавiв, панчохи з мереживними пiдв'язками i цiлий ворох шовкових нижнiх спiдниць. Поширенi тут корсети я нiколи не носила - моя гнучка, струнка талiя та маленькi пружнi груди нiякої особливої пiдтримки не потребували.
    Далi настала черга макiяжу, а оскiльки я нiкуди не поспiшала, Сара згаяла на це нiяк не менше нiж пiвгодини. За допомогою мiнiмуму косметики, пориправленої маґiєю, вона мiсцями пом'якшила мої риси, а подекуди навпаки, трохи пiдкреслила їх, надала моїм губам якравiший i соковитiший колiр, ледь-ледь пiдрум'янила щiчки, а брови пiдфарбувала, замiнивши їхнiй рудуватий вiдтiнок на платиновий, - i в кiнцевому пiдсумку я з просто гарненької претворилася на блискучу красуню.
    Коли я висловила задоволення побаченим у дзеркалi, Сара зафiксувала макiяж спецiальними чарами, щоб вiн ґарантовано протримався цiлий день. Потiм дiвчата вдягли мене в сукню (принагiдно я похвалила Ґрету за вдалий вибiр), взули у вишуканi туфельки, почепили на вуха сережки, а на шию - перлове намисто, надiли перснi на пальцi та браслети на зап'ястки i провели остаточне доведення зачiски. Вiдтак о пiв на десяту, через пiвтори години пiсля того, як прокинулася, я нарештi була готова вийти на люди.

    У вiтальнi мене, як завжди, зустрiв натовп придворних, проте наразi я була не в настрої спiлкуватися з ними. Вже опiвднi розпочиналася цiла низка урочистих i велелюдних заходiв, що мали тривати аж до самiсiнького вечора, тому найближчi двi години я волiла провести в спокiйнiй обстановцi, бажано з Владиславом. На жаль, вiн досi розмовляв з реґентом, а на мiй виклик коротко вiдповiв, що має важливi новини, проте попросив зачекати з розпитуваннями, поки звiльниться. Я, звичайно, погодилася, але не знаходила собi мiсця вiд нетерплячки - дуже не люблю отакi чекання, тим бiльше що в чоловiкових думках я вiдчула схвильованiсть, а отже, новини справдi були важливi. Однак iз Сандрою вони не пов'язанi, це точно. Трохи подумавши, я дiйшла висновку, що в такому разi Ференц Карой неодмiнно запросив би до себе нас обох. Вiн добре розумiв, яка це дражлива для наших стосункiв тема, тому не став би говорити з Владиславом про Сандру за моєї вiдсутностi.
    До речi, бiльшiсть утаємничених у нашу iсторiю були переконанi, що Сандрину втечу органiзував сам реґент, який вирiшив десь сховати її дитину - так само, як свого часу Метр сховав мене. Проте вiн категорично заперечував свою причетнiсть до цiєї, за його власним висловом, безвiдповiдальної авантюри, i ми з Владиславом повiрили йому. Нi, не з притаманої нам довiрливостi, а просто тому, що Ференц Карой не став би дiяти так прямолiнiйно, накликаючи на себе пiдозру. Вiн цiлком мiг улаштувати все так, аби нiхто не сумнiвався, що Сандра втекла сама. А всi обставини ясно вказували на те, що їй хтось допомагав - проте не реґент, а хтось iнший, чиї можливостi були значно скромнiшi.
    У своєму прощальному листi Сандра просила вибачення за цей свiй учинок i благала не шукати її - мовляв, вона й сама зумiє захистити свою дитину вiд Нижнього Свiту i зробить це краще, нiж усi iнквiзитори разом узятi. Її, звiсно, шукали i досi шукають, та поки без видимих успiхiв, дарма що реґент кинув на її пошуки значнi сили. Це викликає в мене суперечливi почуття: з одного боку, я дуже вболiваю за неї та дитину, а з iншого - втiшаю себе тим, що раз такiй могутнiй i всюдисущiй органiзацiї, як Iнквiзицiя, не вдалося натрапити на її слiд, то й Велiаловi слуги будуть безсилi.
    Правду кажучи, я вiд самого початку вважала, що єдиний спосiб уберегти Сандриного сина вiд Нижнього Свiту, це сховати його в якомусь безпечному мiсцi, де вiн мав жити, як звичайний хлопчик i нiчого не знати про своє походження. Як я тепер розумiю, Сандра думала так само i змогла заручитися пiдтримкою досить впливових людей, якi влаштували її втечу.
    Не знаю - може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, i я уникла долi, на яку прирiк мене мiй безпутний дiд Олаф Ґабрiель де Бресi. А от моїм меншим братам, Сiґурдовi та Ґiйомовi, пощастило набагато менше. Рiвал де Каерден, пiд чиєю опiкою вони перебували, не спромiгся вберегти їх вiд Женеса де Фарамона, який тримав їх у рабствi понад три роки, аж поки на Аґрiсi з'явилися ми з Владиславом i втрутилися в тi подiї.
    На згадку про братiв, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цiлком очевидно, що Метр офiрував ними задля моєї безпеки; фактично, вiн вiддав їх на заклання Велiаловi, щоб у того не виникло жодних пiдозр iз приводу моєї вдаваної смертi. Усвiдомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхнiми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумлiння. А вiд думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, менi ставало ще гiрше. Якщо братам я вже нiчим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на свiт, мав повне право сподiватися, що я хоч якоюсь мiрою замiню йому втрачених синiв, бодай частково компенсую тi двадцять рокiв, упродовж яких вiн вважав мене мертвою.
    Ще рiк тому, пiд час видiння в Колодязi, я обiцяла Сiґурдовi й Ґiйому, що в моєму серцi знайдеться мiсце й для нашого батька, але досi нiчого не зробила, щоб наповнити цi гарнi слова реальним змiстом. Лише взяла собi iм'я, що належало менi вiд народження, й офiцiйно стала називатися Iнґою Алiабелою де Бресi, а все iнше, що випливало з цього кроку, вiдклала до кращих часiв.
    Певна рiч, я не забувала про чоловiка, що дав менi життя i який в очах всього свiту був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи - але робила це понад силу, не з внутрiшньої потреби, не за велiнням серця, а лише з почуття обов'язку. Кiлька разiв я спiлкувалася з ним наживо, по вiзуальному зв'язку, сеанси якого влаштовував для нас iнквiзитор (до речi, старший Сандрин брат), вiдкомандирований на Аґрiс пiсля тамтешнього Прориву. Проте нашi розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття нiяковостi й залишали по собi гiркий осад, тому невдовзi ми вiдмовилися вiд них, вирiшивши обмежитися листуванням.
    Я вже кiлька разiв запрошувала герцоґа приїхати до Вiчного Мiста й погостювати в мене мiсяць або два. Вiн погоджувався, що це чудова iдея, але постiйно вiдкладав свiй приїзд, посилаючись на заклопотанiсть справами. Загалом це вiдповiдало дiйсностi - Прорив, хоч i придушений нами в зародку, завдав чималої шкоди економiцi всього Аґрiсу, надто ж Бокерському Князiвству, - а проте я чудово розумiла, що справжня причина його зволiкань полягає в iншому. Вiн, звiсно, бачив мою холоднiсть пiд час розмов наживо i, безумовно, вiдчував її в моїх листах, а тому панiчно боявся, що при нашiй особистiй зустрiчi ця холоднiсть уб'є в ньому найменшу надiю на те, що колись я таки зможу подолати двадцятирiчну стiну вiдчудження мiж нами i стану його дочкою по-справжньому, а не лише за iм'ям i по кровi.
    Не можна сказати, що я не намагалася цього зробити. Я аж нiяк не бездушна, нi - бо iнакше не переймалася б так через своє ставлення до рiдної менi людини, не мучилася б вiд того, що менi лише на превелику силу вдається називати його батьком. Я почувала до нього глибоку повагу та щиру симпатiю, а також жаль до його нелегкої долi - все це збереглося ще вiд часу нашого знайомства, коли я не знала, що вiн мiй батько. Проте виникненню глибших почуттiв, продиктованих нашим родинним зв'язком, дуже заважала вiдстань мiж нами. Нi листи, нi навiть розмови наживо не могли замiнити щоденного особистого контакту, коли ти бачиш людину в рiзних ситуацiях i сприймаєш її такою, яка вона є. Тiльки так я могла пiзнати батька, а пiзнавши - полюбити.
    Герцоґ, звичайно, любив мене й без цього. Але вiн любив у менi не дорослу двадцятирiчну Iнну, а маленьку дiвчинку Iнґу, яку любив ще до її народження. Вiн любив у менi мою матiр Алiабелу, на яку, кажуть, я дуже схожа. Зрештою, вiн любив мене з потреби бодай когось любити; любив тому, що в його життi, розчавленому мiж жорнами Добра та Зла, бiльше не лишилося нiкого, крiм мене. Я виявилася єдиним промiнцем свiтла в його похмурому царствi вiдчаю й безпросвiтностi, вiн полюбив мене просто за те, що я є, i зараз у цiй любовi бачив сенс свого подальшого iснування. Йому також слiд краще пiзнати мене, щоб любити не як iдеал, а як живу людину з плотi та кровi. Вiн сам хотiв цього - i водночас боявся...
    Ще у вереснi, коли герцоґ учергове вiдклав свою поїздку до мене, я вирiшила схитрувати й надiслала всiм найближчим родичам на Аґрiсi, як з батькового, так i з материного боку, запрошення приїхати до Вiчного Мiста на рiздвянi та новорiчнi свята. Тут уже, думала я, вiн нiде не подiнеться. На жаль, моя хитрiсть не спрацювала: наприкiнцi жовтня, якраз напередоднi вiд'їзду, в герцоґа з'явилися вагомi причини ще на тиждень затриматися на Аґрiсi, вiн переконав решту запрошених родичiв не чекати його, а вирушати в дорогу, пообiцявши, що неодмiнно наздожене їх, i залишився в Шато-Бокерi разом iз Сандриним братом Маркеджанi, що мав повести його по Трактовiй Рiвнинi.
    Коли я отримала цю звiстку, то вiдразу зрозумiла, що за тиждень виникне нова проблема, потiм ще одна i ще - а тодi герцоґ напише, що вже нiяк не встигне до Рiздва та Нового Року, й запропонує перенести вiзит на пiзнiший термiн, скажiмо, на Великдень. Так воно, власне, й сталося. В результатi на свята до мене понаїхало три десятки дядькiв, тiток, кузин та кузенiв рiзного ступеню кревностi, зокрема й король Лiону Ґуннар, а от найближчого родича, батька, не було...
    Переконавшись, що герцоґ може зволiкати з поїздкою до скону, я врештi не витримала i на початку грудня запропонувала Владиславу самим з'їздити на Аґрiс. Мiй чоловiк сприйняв цю iдею з великим ентузiазмом i заявив, що охоче вiдвiдає мiсця нашої 'бойової слави'. На вiдмiну вiд мене, вiн досi не призвичаївся до придворного життя, i перспектива провести кiлька мiсяцiв 'на волi' видалася йому надзвичайно заманливою.
    Фернц Карой поставився до мого бажання вiдвiдати батька з розумiнням i не мав проти цього жодних заперечень. Вiн сказав, що й сам хотiв запропонувати нам поїздку по Гранях - як для розширення нашого кругозору, так i для того, щоб чимбiльше людей (i не лише iмперських пiдданих) змогли побачити майбутнiх правителiв Священної Iмперiї. Реґент запевнив, що нашим планам погостювати мiсяць чи пiвтора в герцоґа це нiтрохи не завадить, тiльки й того, що пiсля вiдвiдин Аґрiса ми не поїдемо прямiсiнько до Вiчного Мiста, а вирушимо в тривалу подорож звивистим маршрутом, що мав пройти через густонаселенi райони. Ми, звичайно, погодилися, дату вiд'їзду було призначено на другу декаду сiчня, i в своєму останньому листi до герцоґа я вже повiдомила, що орiєнтовно на початку березня прибуду на Аґрiс...
    Швиденько вiдкараскавшись вiд придворних, я вирiшила навiдатися до короля Ґуннара та королеви Матильди, з якими вже встигла здружитися, i в їхньому приємному товариствi дочекатися, коли звiльниться Владислав. Проте з'ясувалося, що ще годину тому вони вирушили на Грань Капiтолiю оглянути тамтешнi iсторичнi пам'ятки i мали повернутися лише по обiдi. Коли я дiзналася про це, то спересердя усамiтнилася в своєму кабiнетi i, порушивши власне ж правило не займатися на свята точними науками, стала читати розумну й цiкаву книгу земних професорiв Рiда та Саймона. Математика завжди зачаровувала мене своєю довершенiстю та бездоганною логiкою, i я навiть не зчулась, як цiлком вiдключилася вiд довколишнього свiту й понад годину захоплено блукала в хащах функцiонального аналiзу аж до самої появи Владилава.
    Вiн нечутно ввiйшов у кабiнет, тихесенько пiдкрався до мене зi спини й нiжно поцiлував у шию. Я здригнулася вiд несподiванки, але нiтрохи не злякалась. Владиславу ще жодного разу не вдавалося налякати мене, хоча iнодi вiн намагався це зробити - просто так, iз чистiсiньких пустощiв. Вочевидь, на пiдсвiдомому рiвнi я завжди вiдчувала його наближення, тому так спокiйно реагувала, коли вiн зненацька з'являвся поруч.
    Вiдклавши книжку, я повернулася в крiслi до чоловiка i сказала:
    - Ну, нарештi! А я вже думала, що ми зустрiнемося лише на прийомi.
    Владислав присунув стiлець i сiв навпроти мене, поклавши на колiна грубеньку папку, яку принiс iз собою. У правому горiшньому її кутку я помiтила ґриф Iмперського Державного Архiву.
    - Вибач, Iнно, це не вiд мене залежало. Коли я довiдався, в чому рiч, то вiдразу запропонував покликати тебе, але дядечко сказав, що спершу хоче обговорити цю новину зi мною. Я навiть не думав, що наша розмова так затягнеться...
    - Гаразд, проїхали. То що ж ви обговорювали цi три години?
    Владислав трохи розгублено всмiхнувся:
    - Здається, знайшли мою рiдню.
    Правду кажучи, цiєю звiсткою вiн заскочив мене зненацька. Я нiколи серйозно не вiрила, що пошуки в архiвi, якi за реґентовим дорученням провадили три десятки досвiдчених архiварiусiв, дадуть якийсь результат. Ми практично нiчого не знали про Владове походження i могли спиратися лише на iм'я, приблизну дату народження та ще на той факт, що вiн зник у двомiсячному вiцi. А Державний Архiв був не просто великий, вiн був велетенський, це був найжахливiший монстр з усiх урядових установ Iмперiї. Щодня вiн поповнювався десятками, а часом i сотнями тисяч повiдомлень, листiв, звiтiв, доповiдей та iнших документiв, що надходили до Вiчного Мiста з усiх усюд, i буквально тонув у цьому паперовому морi. Численний штат архiвних службовцiв ретельно аналiзував i класифiкував одержану iнформацiю; посилання на всi подiї, що становили бодай найменшу цiннiсть, розмiщалися в тематичних каталогах, а вихiднi матерiали, належним чином пронумерованi, спрямовувалися до сховища, де сортувалися за архiпелаґами та Гранями, звiдки надiйшли. Попри всi намагання цiлої армiї архiварiусiв, у їхньому вiдомствi панував цiлковитий безлад, i пошуки будь-якої iнформацiї бiльш нiж десятирiчної давнини перетворювалися на тривалу й захопливу пригоду. Тому, вважала я, навiть якщо десь у сховищi й лежать такi жаданi документи, що проливають свiтло на таємницю народження Владислава, то ми не мали нiяких реальних зачiпок, якi б дозволили розшукати їх серед тисяч тонн накопиченої там макулатури.
    Проте виявилося, що я помилилась у своїх песимiстичних проґнозах. Зачiпка таки знайшлася. Чи просто пощастило. Або ж сталося чергове диво...
    - Вiтаю, Владе, - щиро мовила я. - Але ти сказав 'здається'. Це вступне слово чи ознака невпевненостi?
    - Просто вступне слово. У цiй справi, - вiн поплескав долонею по папцi, - є одна обставина, яка особисто в мене не залишає жодних сумнiвiв, що пошуки завершено. - Владислав зiтхнув. - Для мене це велика полегкiсть, Iнночко. Увесь цей рiк, вiдколи довiдався, що мене всиновили, я почувався трохи неповноцiнним. Не в тому сенсi, що я незадоволений своєю сiм'єю, ти сама знаєш, як я люблю маму з татом. Але мене гнiтила невiдомiсть, менi дуже хотiлося з'ясувати, якого я роду-племенi, чия кров тече в моїх жилах... Ну, ти ж розумiєш.
    - Звичайно, розумiю, - лагiдно вiдповiла я, взявши його за руку. - Я ж бачила, як ти мучився весь цей час, хоч i намагався не показувати... Ну, то розповiдай. Звiдки ти, де твоя батькiвщина?
    - На Гранi Iстра. Це вiдсталий провiнцiйний свiт, розташований майже на на самiй межi Забороненої Зони, вiддалiк Головної Мiґiстралi. Словом, справжнiсiнька Тмуторокань. Порiвняно з нею, навiть твiй Аґрiс видається центром цивiлiзацiї.
    Забороненою Зоною називався своєрiдний санiтарний кордон довкола Основи, де не дозволялося прокладати трактовi шляхи i створювати людськi поселення. Заборону було встановлено ще в сиву давнину, i впродовж багатьох тисяч рокiв за її неухильним дотриманням стежили Великi, а протягом останнiх двох тисячолiть ця функцiя, разом з багатьма iншими, поступово перейшла до повноважень Iнквiзицiї - органiзацiї, яка саме й була створена для того, щоб замiнити Великих пiсля їхнього вiдходу в Безмежнiсть.
    Iснування Забороненої Зони iстотно полегшувало захист Основи в Нiчиї Лiта, бо за вiдсутностi дiючих трактових шляхiв усi бiльш-менш значнi збурення в локальнiй структурi Граней поширювалися по всiй Зонi, як хвилi вiд падiння навiть найменшого камiнця в спокiйну воду. Це дозволяло iнквiзиторам вчасно запобiгати спробам аґентiв Нижнього Свiту пiдвести до Основи Iнфернальнi Тунелi. Щоправда, траплялись i проколи, взяти хоча б сумнозвiсний Чорнобильський Прорив, який вдалося зупинити лише останньої митi - ще трохи, i хвилi Хаосу накрили б усю Схiдну Європу. Та загалом, на мою думку, Iнквiзицiя непогано виконувала свою роботу.
    Розмiри Забороненої Зони були чималенькi - її дiаметр складав близько двох тижнiв шляху Трактовою Рiвниною для найдосвiдченiших чаклунiв. Але й за офiцiйно втановленими межами Зони ще не скоро можна було зустрiти густонаселенi райони - ближче Основи активнiсть нечистi зростала, а люди волiли оселятися там, де спокiйнiше. До прикладу, якщо в радiусi тижня шляху вiд Вiчного Мiста, у так званому Золотому Колi Iмперiї, мешкало понад трильйон людей (уявiть лишень цю цифру!), то сукупна чисельнiсть населення всiх Граней, що знаходилися на такiй або меншiй вiдстанi вiд зовнiшньої межi Забороненої Зони, не перевищувала двадцяти мiльярдiв, до того ж дев'яносто вiдсоткiв з них проживали поблизу Головної Маґiстралi - єдиного на свiтi прямого тракту, що вiв вiд Вiчного Мiста майже до самої Основи. Тож цей реґiон (за винятком, певна рiч, околиць Маґiстралi) можна було смiливо вважати цiлковито диким та пустельним, i Владислав мав усi пiдстави порiвнювати Iстру iз Тмутороканню.
    - Iстра, - замислено повторила я. - Знайома назва.
    Владислав похитав головою:
    - Не думаю, що ти чула про цю Грань. А назва знайома тобi ще з Основи, де є цiла низка схожих топонiмiв, зокрема пiвострiв Iстрiя. Корiнь 'iстр' є загальнослов'янським, вiн походить вiд стародавнього племенi iстрiв, що вважали себе дiтьми Стрибога й жили на березi рiки Iстр - нинi Дунай. Що ж до назви Гранi Iстра та її мешканцiв, iстрiйцiв, то вона виникла вiд їхнього леґендарного вождя на iм'я Iстрик, який пiвтори тисячi рокiв тому привiв свiй народ на цю Грань - за переказами, iз самої Основи. За даними перепису семирiчної давнини, на Iстрi мешкає близько сорока мiльйонiв людей, країна складається з кiлькох десяткiв князiвств, якi часом дружать, часом воюють мiж собою, а здебiльшого перебувають у промiжному мiж вiйною та миром станi. Суспiльний устрiй - патрархально-феодальний, суто аґрарна економiка - землеробство i тваринництво, головнi торгiвельнi партнери - кiлька сусiднiх, таких самих провiнцiйних Граней. Мова - iстрiйська, за iмперською класифiкацiєю належить до ґрупи архослов'янських. Офiцiйна релiґiя - несторiанське християнство*; є також християни iнших конфесiй, юдеї, зороастрiйцi та мусульмани, до яких панiвна церква ставиться цiлком толерантно. Це все, що сказано про Iстру в 'Реєстрi населених свiтiв'.
    * Несторiанське християнство (несторiанство) - течiя у християнствi, заснована у Вiзантiї Несторiєм, патрiархом Константинопiльським (428-431 рр). Засуджена як єресь на Ефеському Соборi 431 р.
    - А в архiвних матерiалах? - запитала я й виразно поглянула на принесену чоловiком папку.
    Владислав вiдкрив її, iз сумнiвом подивився на купу паперiв у нiй, потiм рiшуче закрив.
    - Тут iнформацiї набагато бiльше, але переважно вона має загальний характер. Про людей, що, вочевидь, є моїми родичами, i про дитину... коротше, про мене малого, згадується лише в кiлькох мiсцях. У нас залишилося мало часу, тому буде краще, якщо я своїми словами розповiм про найголовнiше, а згодом ти вже сама ознайомишся з рештою матерiалiв. Домовилися?
    Оскiльки часу справдi лишалося небагато - до урочистого прийому на честь групи провiнцiйних монархiв, що прибули до Вiчного Мiста для зустрiчi нового тисячолiття, залишалося менше години, а Владиславовi ще слiд було належно вдягтися перед церемонiєю, - я погодилася, i вiн почав розповiдати:
    - Одне з iстрiйських князiвств, не найбiльше, але й не найменше, називається Верховина. Назва говорить сама за себе - це гiрський край, його мешканцi займаються здебiльшого вiвчарством i лiсовим господарством. Двадцять сiм рокiв тому правителем Верховини був князь Властимир, що мав двох синiв i двох дочок. Найменшiй з них, Мар'янi, на той час минуло чотирнадцять, i в такому юному вiцi вона вийшла замiж за свого двоюрiдного брата Огнеслава, що був лише на рiк старший вiд неї. Найпевнiше, цей шлюб був вимушений - на Iстрi не заведено так рано одружуватися, та й подружнi стосунки мiж двоюрiдними родичами там не схвалюють. Гадаю, що нiжна дружба двох молодих людей зайшла надто далеко, i князь, коли довiдався про це, мусив їх негайно одружити, щоб запобiгти скандаловi. А може, все було iнакше, та хоч там як, а наприкiнцi весни 1974 року Мар'яна та Огнеслав одружилися. Через кiлька мiсяцiв, у нiч з двадцятого на двадцять перше грудня у них народився син, якого назвали Володиславом, на честь дуже шанованого на Iстрi святого... Отже, якщо все пiдтвердиться, менi доведеться звикати до нового дня народження. А от iм'я змiнювати не стану. Зрештою, Владислав i Володислав - одне й те саме. Це тобi не Iнна та Iнґа.
    - Авжеж, - погодилась я. - I що було далi?
    Владислав спохмурнiв:
    - Далi iсторiя з романтичної стає сумною. Через два мiсяцi пiсля народження Володислава на Гранi Iстра стався локальний Прорив з епiцентром поблизу замку князя Верховинського. В результатi масованого нападу нечистi замок було зруйновано, майже всi його мешканцi, включно з князем, княгинею, їхньою старшою дочкою та обома синами, загинули. Вцiлiло лише кiлька людей з челядi, якi на самому початку штурму встигли втекти з замку. Пощастило також Мар'янi з чоловiком - того дня вони гостювали в замiжньої сестри Огнеслава.
    - А ти... тобто малий Володислав?
    - Вiн залишився вдома. Пiсля Прориву з-пiд руїн, разом з iншими тiлами, витягли понiвечене тiло немовляти. Оскiльки решта дiтей у замку були старшi, жодних проблем з його iдентифiкацiєю не виникло. Всi без вагань визнали його онуком князя Властимира, нiкому навiть на думку не спало, що це могло бути iнше немовля. У звiтi iнквiзитора, який проводив розслiдування цiєї подiї, загибель Володислава розглядається як незаперечний факт.
    - Там був iнквiзитор?
    - Не пiд час Прориву, а пiзнiше. Рiч у тiм, що князь Властимир був чаклуном - слабеньким, утiм, чаклуном, швидше, вiдуном, - але досить тренованим, щоб оцiнити потенцiйну силу чаклунського дару свого онука. Пiсля деяких роздумiв вiн вирiшив сповiстити Iнквiзицiю, що в його сiм'ї, судячи з усього, народився вищий маґ. Вiд Iстри до Гранi Тебриз, де розташована прецепторiя тамтешнього командорста, аж чотири мiсяцi шляху трактами - от така там глушина. Звичайно, князь мiг удатися до допомоги служби трактових шляхiв, щоб вони переслали на найближчий пост Iнквiзицiї повiдомлення, але не бачив потреби в такому поспiховi. Тому написав ґрунтовного листа, адресованого безпосередньо прецепторовi, i надiслав його звичайною поштою. Лист прибув на Тебриз лише на початку травня, на той час там уже знали, що в лютому на Iстрi стався Прорив, але, ясна рiч, нiкого не надсилали для оцiнки його наслiдкiв - адже це був звичайний локальний Прорив. А от на листа вiд князя Верховинського таки вiдреагували i надiслали для перевiрки одного з iнквiзиторiв, що якраз патрулював Заборонену Зону й перебував найближче до Iстри. По прибуттi на мiсце йому залишалося тiльки констатувати загибель Володислава, зiбрати свiдчення очевидцiв i доповiсти про все керiвництву. На цьому розслiдування завершилося, i до офiцiйного звiту, звичайно ж, не потрапила iнформацiя про те, що першого березня того ж року, через три днi пiсля Прориву на Iстрi, Метр зустрiвся на Основi з бездiтним подружжям i запропонував їм до всиновлення двомiсячного хлопчика на iм'я Владислав, який згодом виявився вищим маґом.
    Я повiльно кивнула. Чоловiкова розповiдь справила на мене неабияке вреження. Та, якщо чесно, я ще не була переконана. За рiзними оцiнками, чесельнiсть усього людства наразi складає вiд 25 до 30 трильйонiв осiб, а за такої запаморочливої кiлькостi людей можливi й бiльш вражаючi збiги обставин.
    Вiдчувши мої сумнiви, Владислав силувано всмiхнувся:
    - Це ще не все, Iнно. Найцiкавiше мiститься наприкiнцi звiту, в його останньому рядку.
    - I що ж там?
    - Пiдпис iнквiзитора, що збирав свiдчення на Iстрi. Це був... - вiн витримав ефектну паузу, а потiм закiнчив: - Рiвал де Каерден.
    Я приголомшено втупилась у Владислава.
    - Та не може бути!
    - А проте факт. Як тобi такий збiг?
    Я розгублено похитала головою.
    - Нi, це вже не збiг. Таких збiгiв просто не буває. Той малий Володислав точно... Хоча стривай! Тут щось не так. Адже з кiнця сiмдесят третього Рiвал де Каерден перебував при герцоґовi Бокерському. Як вiн мiг навеснi сiмдесят п'ятого опинитися поблизу Iстри, за тридев'ять Граней вiд Аґрiса?
    - Саме тiєї весни мiг, - вiдповiв Владислав. - Хiба ти не знаєш, що з осенi сiмдесят четвертого до лiта сiмдесят шостого герцоґ мешкав на Лемосi?
    - Та нi, знаю. В одному зi своїх листiв вiн побiжно згадував про те, що два роки навчався в лемоськiй школi для шляхетних юнакiв - це щось на зразок земного Iтона. Але я вважала, що й тодi Рiвал залишався з ним.
    - Не постiйно. У сiчнi сiмдесят п'ятого Рiвала де Каердена за Метровим наказом тимчасово було прикомандировано до Тебризького командорства - одного з тих, що вiдповiдають за патрулювання Забороненої Зони. Оскiльки Грань Тебриз розташована на протилежному боцi Свiтового Кристалу вiд Лемоського архiпелаґу, Рiвал скористався Колодязем, щоб скоротити шлях, i вже на початку лютого прибув до мiсця призначення. Там вiн прослужив до травня, а буквально через кiлька днiв пiсля вiдрядження на Iстру одержав наказ про повернення на Лемос. До речi, саме завдяки цьому епiзодовi з його кар'єри було знайдено мою рiдну Грань.
    - Як це?
    - Дуже просто. Ти цiлком слушно сумнiвалася, що пошуки в архiвi нам допоможуть. Насправдi не цi документи привели нас до Рiвала де Каердена - все було з точнiстю до навпаки. Власне, iдея про те, що вiн мiг бути причетним не лише до твого викрадення, а й до мого, вiд самого початку носилася в повiтрi, проте нiхто не розглядав її, бо всi були певнi, що в той час Рiвал не вiдлучався вiд герцоґа. А твiй батько, єдиний, хто мiг допомогти нам, донедавна й не здогадувався, що я також приймак... - Владислав з лагiдним докором подивився на мене. - Ну, хiба ж так можна, Iнночко? Герцоґ таки має вагомi причини боятися зустрiчi з тобою. Нiчого не розповiдаючи про мене, ти фактично кажеш йому: а ось ця частина мого життя тебе не стосується, татусю, це не твоя справа. Гаразд якби йшлося про щось незначне, але ж я, сподiваюся, займаю важливе мiсце в твоєму життi. Невже ти не розумiєш, якого болю завдаєш йому своєю нещирiстю?
    Я збентежено опустила очi. Менi стало дуже соромно - i не лише за свою черствiсть до герцоґа. Я раптом збагнула, що якби ще в перших листах розповiла йому про Владову проблему, то Iстру було б знайдено набагато ранiше - можливо, ще навеснi.
    - А вiд кого вiн дiзнався про твоє всиновлення? - запитала я, не пiдводячи погляду.
    - Вiд Маркеджанi Торiчеллi. Як я розумiю, Сандрин брат обмовився про це як про щось загальновiдоме, вiн навiть не пiдозрював, що тим самим зробив вирiшальний крок у пошуках моєї рiднi. Ну а герцоґ, перетравивши це, ввiчливо поцiкавився, чи не здається дивною вiдсутнiсть у той самий час Рiвала. Маркеджанi негайно доповiв про новi обставини батьковi, а командор Торiчеллi, звiрившись iз записами i переконавшись, що де Каерден справдi перебував у вiдрядженнi, вчора ввечерi повiдомив про все дядечка Ференца. Решта було справою технiки. Одержавши зачiпку, за нiч архiварiуси розшукали всю потрiбну iнформацiю. I, до речi, ще один важливий факт: того дня, коли на Iстрi стався Прорив, Рiвал де Каерден перебував на патрулюваннi в Забороненiй Зонi. Вочевидь, вiн i врятував вiд нечистi малюка... тобто мене. Дядечко вважає, що так воно й було, оскiльки Метр, подiбно до iнших Великих, волiв робити все чужими руками. А згодом Рiвал пiдлаштував усе так, щоб саме його вiдрядили на Iстру для перевiрки повiдомлення князя Властимира. Таким чином, вiн мав можливiсть провести слiдство у потрiбному для себе напрямку i в разi потреби приховати деякi небажанi для себе обставини.
    Я збиралась була дещо додати, проте останньої митi передумала, вирiшивши не псувати чоловiковi свята. Коли його радощi трохи вщухнуть, вiн i сам здогадається, що Метр не просто передбачав можливiсть Прориву - вiн напевно знав, що Прорив станеться, а може, навiть точно знав, коли це трапиться. Однак не зробив нiчого, щоб урятувати нi в чому не винних людей, а холоднокровно прирiк їх на смерть задля досягнення своєї мети - переконати всiх у загибелi дитини, щодо якої мав далекогляднi плани. Поза будь-якими сумнiвами, Рiвал де Каерден отримав вiд Метра суворий наказ не втручатися в подiї, а лише скористатися нагодою й пiдмiнити маленького Володислава iншим малюком - можливо, навiть живим...
    Бiдолашний Рiвал! Як важко йому було жити з таким тягарем на совiстi! Вiн бо ж не був байдужим i незворушним Великим, вiн був звичайною людиною, здатною мучитися й страждати. I коли через двадцять з гаком рокiв за моїми братами, Сiґурдом та Ґiйомом, прийшов Женес, а Метр вiдмовився допомогти їм, Рiвал, мабуть, вiдразу збагнув, що їх вiддано на заклання так само, як ранiше було вiддано князя Верховинського з рiднею...
    - А що було потiм? - запитала я. - Що тобi вiдомо про подальшу долю твоїх... ну, Мар'яни та Огнеслава?
    - Пiсля смертi Властимира й обох його синiв Огнеслав, як найближчий родич за чоловiчою лiнiєю, став новим князем Верховинським, а Мар'яна, вiдповiдно, княгинею. В них народилося ще два сини та три доньки; вiдомо iмена лише двох найстарших - Свiтозар та Мирослава. Вiсiм рокiв тому Огнеслав загинув у одному з мiжусобних конфлiктiв iз сусiдами, i князiвський титул успадкував п'ятнадцятирiчний Свiтозар - зараз йому має бути двадцять три роки. У дев'яносто шостому вiн одружився, а за рiк по тому вiддав старшу iз сестер, Мирославу, за свого шуряка, княжича Брамського, чий рiд здавна контролює єдиний трактовий шлях на Iстрi. Мар'яна так i не вийшла вдруге замiж - принаймнi, до весни цього року. Це все, що знають у Тебризькому командорствi. Дядечко вже вiддав наказ зняти з патрулювання найближчого до Iстри iнквiзитора й вiдрядити його, так би мовити, на розвiдку. Вiн буде на мiсцi вже пiслязавтра, i тодi ми отримаємо детальнiшу iнформацiю. - Владислав ненадовго задумався. - I знаєш, Iнно, в цiй справi є ще одна загадкова обставина.
    - Яка?
    - Пам'ятаєш найсвятiшого Iларiя, патрiарха Вселенської Несторiанської Церкви, який у липнi перебував з вiзитом в Iмперiї?
    Я невизначено хитнула головою. Серед великої кiлькостi найповажнiших священнослужителiв, що з ними ми мали справу впродовж останнiх мiсяцiв, здається, був якийсь патрiарх Iларiй, але нi його зовнiшнього вигляду, нi змiсту розмови з ним, нi навiть обставин нашої зустрiчi я пригадати на могла.
    Правильно витлумачивши мiй рух, Владилав не став чекати на вiдповiдь i продовжив:
    - А от я добре його пам'ятаю. За час його перебування у Вiчному Мiстi ми зустрiчалися разiв п'ять або шiсть на прийомах у Палатинумi. Здебiльшого розмовляли про релiґiю та фiлософiю, i менi дуже сподобалося, що вiн з повагою ставився до моїх переконань, не намагався нав'язати своїх поглядiв. А загалом патрiарх Iларiй нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших високих церковних iєрархiв, тому пiсля його вiд'їзду на Бетику я швидко забув про нього. Тодi я не звернув уваги на одну дивину в його поведiнцi: на вiдмiну вiд решти своїх колеґ, якi бiльше цiкавилися тобою, нiж мною, оскiльки ти не лише обранниця Метра, а ще й єдина жiнка серед вищих маґiв, Iларiй цiлком зосередив свою увагу на менi. Через те ти й не запам'ятала його - ви з ним спiлкувалися лише один раз, у суто офiцiйнiй обстановцi, та й тодi обмiнялися лише кiлькома ввiчливими фразами. У подальшому зустрiчей з тобою вiн не шукав, зате не втрачав жодної нагоди, щоб поговорити зi мною.
    - Можливо, - припустила я, не зовсiм розумiючи, до чого хилить чоловiк, - вiн якимсь чином довiдався про угоду мого дiда Олафа з Женесом? Ну й вирiшив, що я диявольське порiддя, вiд якого слiд триматись якнайдалi.
    Миттю вловивши гiркоту в моїх словах, Владислав спiвчутливо подивився на мене. Вiн знав, як менi боляче усвiдомлювати, що ще до свого народження я була призначена Нижньому Свiтовi, i якби обставини склалися iнакше, зараз моє iм'я вимовляли б з такою ж ненавистю та вiдразою, як iмена Велiала-Вельзевула, Люцифера, Локi, Калi й Арiмана - п'яти вiдомих iсторiї вищих маґiв давнини, що стали на шлях служiння Пiтьмi.
    Задля уникнення будь-яких непорозумiнь, Iнквiзицiя засекретила ту частину моєї родинної iсторiї, де йшлося про iгри з чорнокнижництвом мого тричi прадiда, чиї необережнi дослiди пов'язали наш рiд з Нижнiм Свiтом i дозволили Женесовi не лише закабалити мого дiда Олафа, а й здобути владу над душами його онукiв. Офiцiйна версiя оповiдала лише про те, що ще тисячу рокiв тому Женес де Фарамон поклався помститися нащадкам Бодуена де Бресi i з настанням поточних Нiчиїх Лiт почав здiйснювати свої плани вендети, першою жертвою якої став герцоґ Олаф. Метр, за цiєю ж офiцiйною версiєю, почуваючись вiдповiдальним перед родом Бодуена, чиєю допомогою колись скористався, приставив до юного герцоґа Ґарена охоронця - Рiвала де Каердена, щоб той захищав його вiд Женесових пiдступiв. Та через кiлька рокiв, коли в сiм'ї герцоґа народилась дочка з унiкальним чаклунським даром, Метр вирiшив не ризикувати, залишаючи її на Аґрiсi, й наказав Рiваловi пiдмiнити її мертвонародженим немовлям. Подальшi подiї засвiдчили, що це був дуже мудрий крок з боку Великого, оскiльки де Каерден, дарма що мав Метрове благословення, не змiг уберегти вiд Женеса герцоґових синiв. I лише згодом, коли я подорослiшала й набралася досвiду, Метр дозволив менi повернутися на батькiвщину, де я разом з чоловiком, також вищим маґом, знищила заклятого ворога мого роду, звiльнила душi братiв з пекельного полону, а принагiдно врятувала весь Аґрiс вiд загибелi.
    Така вiдредагована й причесана iсторiя влаштовувала всiх, вона навiть видавалася правдоподiбнiшою i викликала набагато менше питань, анiж те, що сталося насправдi. Часом я й сама вiдчайдушно хотiла повiрити в неї й забути про своє колишнє призначення, як про жахливий сон, раз i назавждий позбутися страху перед думкою, що воно (тобто призначення) може виявитися не таким уже й колишнiм, а досi чинним, i одного аж нiяк не чудового дня заявить про себе в повен голос...
    Владислав присунувся до мене ближче i нiжно сиснув мої руки в своїх. Вiд його доторку я вiдчула себе набагато впевненiше, напад панiчного страху перед майбутнiм минув. Я уявлення не мала, що готує менi прийдешнє, але твердо знала одне: хай там що чекає на мене попереду, менi немає чого боятися, поки зi мною Владислав - разом з ним, з його коханням, я подолаю будь-яке призначення!
    Трохи помовчавши, Владислав знову заговорив:
    - Ти не оригiнальна в своєму припущеннi. Так само подумав i дядечко Ференц, який, на вiдмiну вiд мене, звернув увагу на дивну поведiнку найсвятiшого Iларiя. Ще влiтку вiн наказав зiбрати детальну iнформацiю про нього i заслав на Бетику, де розташована патрiархiя Несторiанської Церкви, кiлькох шпигунiв. Жодних результатiв це розслiдування не дало, i лише сьогоднi стало зрозумiло, чому патрiарх так цiкавився мною.
    Владислав зачекав, поки я запитаю, чому. I я запитала:
    - Чому?
    - Рiч у тiм, що двадцять шiсть рокiв тому, коли народився я, теперiшнiй патрiарх Iларiй мешкав на Iстрi й був тамтешнiм митрополитом.
    Я не стрималася вiд враженого вигуку:
    - Отакої! - А потiм, уже спокiйнiше, додала: - То що ж це виходить, Владе? Вiн ще влiтку знав, хто ти i звiдки?
    - Скидається на те, що знав. Мабуть, я дуже схожий на когось iз своєї рiднi - може, на батька, або на матiр, або на дiда, - i це, разом з моїм вiком та iменем, навело патрiарха на певнi здогади. Пам'ятаю, пiд час нашої першої розмови вiн ненав'язливо розпитував про моє минуле, а я, не маючи пiдстав нiчого приховувати, розповiв йому про дивнi обставини мого всиновлення. Гадаю, саме тодi вiн остаточно переконався, що я i є той самий княжич Володислав, якого на Iстрi вважають загиблим.
    - А чому вiн тобi нiчого не сказав?
    Владислав знизав плечима.
    - Пояснення можуть бути рiзнi. Можливо, вiн просто не захотiв втручатися в те, що вважав не своєю справою. Або ж вирiшив, що Метр мав вагомi пiдстави приховати моє походження навiть вiд реґента. А може, промовчав про своє вiдкриття з неприязнi до Iнквiзицiї: мовляв, раз ти, хлопче, став на їхнiй бiк, то нехай вони покажуть тобi свою силу, нехай самi знайдуть твою рiдню.
    Я згiдно кивнула. Переважна бiльшiсть несторiанських християн мешкали за межами Iмперiї та Золотого Кола, де до iнквiзиторiв ставилися неоднозначно: з одного боку, їх поважали за боротьбу з нечистю, а з iншого - неполюбляли за прагнення нав'язати всьому свiтовi свої порядки.
    - Шкода, звичайно, що Iларiй виявився таким потайливим, - вiв далi Владислав. - Якби вiн був щирий зi мною, я б на пiвроку менше мучився... Та тут уже нiчого не вдiєш. Головне, що я врештi знайшов родичiв, i серед них - уяви лишень, Iнно! - є сестри. Аж три сестри!
    Я з розумiнням усмiхнулася йому. Бувши єдиною дитиною в сiм'ї, Владислав змалечку пристрасно мрiяв про сестру. Втiм, i вiд брата вiн не вiдмовився б, але з приводу сестри мав справжнiй пунктик. Iншим його пунктиком щодо жiнок була мрiя одружитися з синьоокою бiлявкою, i тут йому пощастило - вiн зустрiв мене. А от у пошуках сестри - хай уже не рiдної, бодай названої, - щоразу зазнавав невдачi. Остання претендентка, Сандра, в усьому була гарна, але вона утнула таке, пiсля чого Владислав мiг назвати її ким завгодно, тiльки не сестрою. Вiдтодi вiн припинив примiряти кожну мою подругу на роль своєї сестри - та аж нiяк не тому, що iсторiя з Сандрою вiдбила йому охоту до подальших пошукiв, а з тiєї причини, що дiзнався про своє всиновлення, i в нього з'явився шанс вiднайти справжню, рiдну сестру.
    - Ну й що тепер? - запитала я. - Якi маєш плани?
    - Поки нiяких. Це стосується нас обох, тому ми мусимо спiльно вирiшити, що робити далi. Але поїздку на Аґрiс не вiдкладатимемо - тобi конче необхiдно вiдвiдати батька й налагодити з ним стосунки.
    - А як же ти?
    - Потерплю. Чекав майже рiк, зачекаю ще трохи. А пiсля Аґрiса вiдразу вирушимо на Iстру. Тут нам на руку та обставина, що симетрична Аґрiсовi Грань - або, за загальноприйнятою термiнологiєю, Контр-Аґрiс, - розташована за кiлька днiв шляху вiд Iстри. Якщо скористатися Колодязем, вся дорога з твоєї батькiвщини на мою вiдбере близько мiсяця. Певна рiч, перспектива не надто приємна, але нiчого страшного в цьому не бачу. Зрештою, ми з тобою не маємо алерґiї до Колодязя.
    - Ти не врахував того часу, що ми проведемо на Аґрiсi, - зауважила я. - За кiлька днiв я не зможу налагодити стосунки з герцоґом, на це знадобляться тижнi. А для тебе кожен день затримки буде справжньою каторгою - я ж бо знаю, який ти нетерплячий. Краще зробимо навпаки - спершу поїдемо на Iстру, а вже звiдти подамося Колодязем на Аґрiс.
    - Ми з дядечком розглядали й такий варiант. Його позитив у тому, що тодi не доведеться скасовувати нашу подорож по Гранях, ми лише вiдкладемо її на пiвтора або два мiсяцi. Тiльки в цьому разi вже я змушу тебе довго чекати, та й твої родичi, якi розраховують їхати разом з тобою на Аґрiс, будуть засмученi. Особливо Ґуннар з Матильдою.
    - Нiчого, вони все зрозумiють. А що ж до мене, то я на Iстрi не нудитимуся. Менi й самiй не терпиться познайомитись iз твоєю рiднею. - Я всмiхнулася. - А надто ж iз сестрами.
    Нашiй подальшiй розмовi завадив делiкатний стукiт у дверi.
    - Це по нашi душi, - повiдомив Владислав i поглянув на годинника. - Атож. Час уже готуватися до прийому. - I, пiдвищивши голос, сказав: - Заходьте.
    Щойно дверi вiдчинилися, до кабiнету поперед усiх прошмигнув Леопольд, i лише потiм на порозi з'явився святково вдягнений Шако, який виконував при Владиславовi обов'язки зброєносця. Цiєї посади домагалося чимало юнакiв iз найвпливовiших iнквiзиторських родин, але чоловiк наполiг на кандидатурi Шако, i на початку лiта хлопця привезли з Ланс-Оелi до Вiчного Мiста. Також ми хотiли забрати й Суальду, проте вона категорично вiдмовилася залишати Кер-Маґнi, заявивши нашим посланцям, що сам Метр призначив її наглядати за маєтком, i тiльки вiн може звiльнити її вiд цих обов'язкiв.
    Слiдом за Шако ввiйшла Ґрета з червоною оксамитовою подушкою в руках, на якiй лежав тонкий золотий обруч, прикрашений коштовними каменями. Цей вiнець був, звiсно, не королiвський, а лише князiвський, вiн належав менi безвiдносно до Метрового заповiту та рiшення Державної Ради Iмперiї, а просто за правом народження - як князiвнi Бокерськiй i принцесi Лiонського королiвського дому.
    - Вашi високостi, - промовив Шако, шанобливо вклонившись. - Дозвольте нагадати вам...
    - Коротше, - урвав його безцеремонний кiт, - годi вам тут шушукатися. Владиславе, мерщiй ходи перевдягатися, а тобi, Iнно, треба поправити зачiску й надiти на свою голiвку корону. - Вiн спритно скочив на мiй письмовий стiл. - Я особисто за цим простежу.
    Владислав пiдвiвся зi стiльця.
    'То я пiду, Iнно,' - сказав вiн подумки. - 'А вже ввечерi ми вирiшимо, що нам робити.'
    'Гаразд,' - погодилась я. - 'Хоча не бачу, що тут вирiшувати. Iнших варiантiв просто немає.'
    Про можливiсть поїздки нарiзно - менi на Аґрiс, а йому на Iстру, - ми навiть не обмовилися. Для нас обох це було неприйнятно.




    Роздiл 6
    Марк i Беатриса. Сила лева

    - Прокинься, Марку, прокинься, любий. Менi так самотньо без тебе... Ну, прошу тебе, братику! Я ж знаю - ти можеш...
    Марк поволi виринав iз мороку забуття. Його розум ще блукав у пiтьмi, але вiн уже почав усвiдомлювати себе людиню - iстотою, здатною мислити й пам'ятати. Поступово, крок за кроком, вiн став збирати з розрiзнених фраґментiв спогадiв цiлiсну картину минулого, поки нарештi дiстався до останнього епiзоду на трактовому шляху. Пережитий тодi жах знову пойняв Марка; у панiцi вiн хотiв був повернутися назад, у рятiвне забуття, проте його зупинив заклик Беатриси:
    - Не втiкай, Марку. Не лишай мене саму. Ти менi дуже потрiбен.
    - Беа? - Присутнiсть сестриних думок* зiгрiла Марка, вгамувала його страх, повернула йому здатнiсть тверезо мислити. - Беа, рiдненька, ти жива?
    * Щоб не перевантажувати читача надмiрною кiлькiстю лапок, тут i далi обмiн думками мiж Марком та Беатрисою (у тих випадках, коли це буде очевидно) передаватиметься за допомогою звичайних дiалогiв. А реплiки, мовленi вголос, будуть зрозумiлi з контексту.
    - Так, братику. Я тут, я з тобою.
    - А я... я живий? Хiба я не вмер?
    - Нi, Марку, ти не вмер. Ти довго хворiв, та вже видужав.
    Якийсь час вiн обдумував цю iнформацiю.
    - Якщо я живий, то чому не можу ворухнутися? Чому я нiчого не бачу?
    - Ой, даруй! Я зараз.
    Наступної секунди Марк вiдчув соє тiло i змiг розплющити очi. Вiн виявив, що лежить у густiй травi в тiнi розлогого дерева, чия густа крона прикривала його вiд спекотного промiння полудневого сонця. Над силу пiдвiвшись, Марк сiв i роззирнувся довкола.
    Вiн перебував у незнайомiй лiсистiй мiсцевостi, неподалiк похмурого громаддя напiвзруйнованого замку, єдина вцiлiла вежа якого височiла над околицями, немов казковий велет. Поруч iз собою Марк побачив лук з дюжиною стрiл у сагайдаку, довгий кинджал у пiхвах, мiстку флягу й вiдкриту шкiряну сумку, де лежали якiсь паперовi згортки - очевидячки, з їжею. Беатриси нiде видно не було, проте вiн виразно вiдчував її присутнiсть.
    - Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?... I де Бекi?
    - Забагато питань, Марку, - стримано мовила Беатриса. - Навiть не знаю, з чого почати.
    - Почни з того, що покажись менi. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекi з тобою?
    - Нi, вона не зi мною, - вiдповiла сестра з невимовною тугою. - Її вже нiколи не буде з нами, Марку. Вона... вона вмерла.
    Гострий бiль пронизав Маркове серце, подих йому перехопило, а в грудях утворилася моторошна порожнеча.
    - Нi! - вигукнув вiн уголос. - Нi, це неправда. Ти... ти помлилилася.
    - Я б так хотiла помилитися, братику! Але я сама знайшла її... мертву. I поховала... вчора... Вона була... Господи, вона була така понiвечена! Її катували... замучили...
    Марк вiдчув, як по його щоках котяться сльози. Не в змозi далi стримуватися, вiн упав долiлиць на траву й голосно заридав. Плакав довго та гiрко; плакав i нiяк не мiг зупинитися, аж поки не виплакав усi сльози. Звiстка про смерть меншої сестри, яку вiн любив майже так само сильно, як старшу, стала для нього таким болiсним ударом, що решта проблем тимчасово вiдiйшли на другий план. Наразi Марк не мiг думати нi про що iнше, крiм того, що бiльше нiколи не побачить малу Бекi, нiколи не почує її життєрадiсного смiху, не зможе обняти її й пригорнути до себе, нiколи вона не погляне на нього своїми ясними, сповненими допитливостi очима i не запитає: 'Марку, а чому...'
    Беатриса не заважала йому горювати. Вона лише пiдтримувала брата своєю присутнiстю й терпляче чекала, поки його бiль трохи вгамується. Марк вiдчував сестрину любов разом iз сумною нiжнiстю, i ця її любов та нiжнiсть не дозволяли його ще кволому розумовi знову пiрнути у вир забуття, сховатися вiд жорстокої дiйсностi в мороцi нестями. Якби ще вiн мiг обняти Беатрису, заритися обличчям у її волосся, почути биття її серця...
    - Де ти, Беа? - поклакав Марк, витираючи мокре вiд слiз лице. - Прийди до мене. - Вiн хотiв був оглянути околицi чаклунським зором, у сподiваннi побачити десь неподалiк сестрину ауру, аж раптом наштовхнувся на неподоланну перепону: його маґiя не працювала!... - Що зi мною, сестричко?
    - Твою маґiю заблоковано, - пояснила Беатриса. - Викрадачi не лише паралiзували нас, а й наклали ще якiсь могутнi темнi чари. Отямившись у пiдземеллi, я не могла привести в дiю жодного закляття...
    - То ти досi в пiдземеллi?!
    - Нi, Марку. Я вже не там. Я тут, iз тобою.
    - Де 'тут'? Я ж не бачу те... - Вiн зненацька замовк на пiвсловi, вражений раптовим здогадом. - Якщо мою маґiю заблоковано, то як я можу чути твої думки? - Марк аж похолов вiд жаху. - Ти менi тiльки маришся, Беа? Насправдi тебе немає? Я з'їхав з глузду?
    - Заспокойся, братику, ти не з'їхав з глузду. Я справдi є, я розмовляю з тобою. Просто тепер для цього нам не потрiбна нiяка маґiя.
    - Чому?
    Беатриса подумки зiтхнула.
    - Бо ми живемо в одному тiлi.
    - Як це? - розгублено запитав Марк.
    - Саме так, як я сказала. Мiй розум, моя душа вселилися в тебе. От глянь.
    Тут Марк помiтив, що його права рука пiднiмається. Вiн не збирався нею рухати, а проте вона пiднiмалася. Мало того - вiн перестав вiдчувати її!...
    Не на жарт перелякавшись, Марк спробував поновити контроль над неслухняною рукою, i йому це без особливих зусиль вдалося. Тепер рука знову скорялася його волi.
    - Переконався? - озвалася Беатриса. - Якщо хочеш, можу показати, як я цiлком контролюю твоє тiло. Тiльки розслабся, будь ласка. I не лякайся.
    Геть приголомшений Марк без жодних заперечень виконав сестрине прохання й розслабився. Спершу йому вiдняло ноги, потiм руки, невдовзi вiн перестав вiдчувати все своє тiло i, врештi, позбувся слуху, зору, нюху. Вiн знов опинився в кромiшнiй пiтьмi, проте цього разу не злякався, бо був уже готовий до втрати вiдчуттiв. Звичайно, йому стало трохи моторошно, але поруч з ним була сестра, вiн торкався до її думок, сприймав її емоцiї i завдяки цьому не почувався цiлком вiдрiзаним вiд свiту.
    - А зараз присунься ближче, - сказала Беатриса. - З'єднайся зi мною - так само, як ми робили це ранiше. Дивись через мене, слухай через мене, вiдчувай тiло через мене.
    Марк учинив, як радила сестра, й обережно ввiйшов у її розум. Вiн робив це не вперше - останнiми роками вони часто встановлювали мiж собою такий тiсний контакт. Марковi надзвичайно подобалися такi моменти їхнього єднання.
    В усiх попереднiх випадках йому доводилося долати значний спротив, щоб об'єднатися з розумом Беатриси, проте зараз це вдалося без найменших зусиль. Уже за кiлька секунд до нього повернулись зiр, слух, нюх, вiн знову вiдчув своє тiло - але сприймав його через сестру. Це було дуже незвично, бо ранiше, коли вони поєднувался розумами, по той бiк Беатрисиної свiдомостi Марк вiдчував її тiло, а тепер - своє власне...
    Сестра звелася на ноги i зробила кiлька крокiв, демонструючи Марковi, що цiлком володiє тiлом. Потiм сiла на траву i поступилася контролем братовi.
    На той час Марк уже встиг трохи зiбратися на думках. Безлiч питань, що ненадовго були вiдступили пiд натиском горя, тепер опосiли його з новою силою i наввипередки вимагали вiдповiдей. Цих питань стало ще бiльше, а перспектива почути вiдповiдi на них сповнювала його панiкою. Йому знову захотiлося разплакатись - i вiд туги за втраченою Ребекою, i вiд страху дiзнатися щось жахливе про Беатрису. А в тому, що й зi старшою з його сестер сталося лихо, вiн уже не мав сумнiву...
    - Заспокойся, братику, - лагiдно мовила Беатриса, миттю вiдчувший його страх. - Адже я тут, з тобою. Я жива. Згадай, чого нас навчали на уроках фiлософiї: 'Думаю, отже, iсную.' А я думаю, це точно.
    - То що ж трапилося, Беа? - набравшись смiливостi, запитав Марк.
    - Я... в мене... - Сестра розгубилася. - Ох, Марку, навiть не знаю, з чого почати! Ти що-небудь пам'ятаєш пiсля того, як нас захопили на трактi?
    - Нi, - вiдповiв Марк. Вiн вирiшив поки не розповiдати про те, що не вiдразу був паралiзований, а ще якийсь час чинив опiр i зрештою здiйснив невдалу спробу самогубства. - А ти коли отямилася?
    - Вже досить давно. Може, тиждень тому, може, й бiльше. Точно не знаю. Я прочумалася ще в дорозi, а ви з Бекi так залишалися непритомними. Коли ми прибули сюди, розбiйники вiднесли вас до вежi, а мене кинули до пiдземної комiрчини з крихiтним вiконцем пiд самою стелею, i вiдтодi я геть втратила почуття часу. Була якась сонна, байдужа до всього, мабуть, менi щодня пiдсипали до їжi спецiальне зiлля, щоб утримувати в такому станi. Гадаю, якби не це, я б точно наклала на себе руки. А потiм... - Беатриса замовкла в розпачi, i пiд тиском її емоцiй з Маркових грудей вихопився схлип. - Це сталося позавчора. Мене вiдвели ще глибше в пiдземелля, до великої зали з жертовником, поклали в центрi накресленої на пiдлозi пентаграми i навели якiсь чари, вiд яких я цiлком втратила здатнiсть рухатись, i говорити. Старший з них, який назвався на трактi МакҐреґором, довго читав надi мною вголос страшнi чорнi закляття, а тим часом його помiчник, той дзюбатий чорношкiрий, приносив у жертву маленьке дитятко... Це було так жахливо, Марку! Я мало не збожеволiла. Та врештi менi вдалося заплющити очi, я стала подумки молитися, щоб не чути гидких заклять МакҐреґора i крикiв бiдолашного малюка... А потiм заснула.
    Марк мерзлякувато пощулився.
    - Беа, люба! Тебе вони також принесли в жертву?
    - Нi, не зовсiм. Мене... Словом, поки я спала, менi був дивний сон. Я нiби пливла серед золотого сяйва, почувалася так спокiйно й безтурботно, як ще нiколи в життi. Я тодi подумала, що вмерла, але нiтрохи не злякалася, навпаки - лише зрадiла. Бо ж кажуть, що душi жертв потрапляють до Нижнього Свiту, а той осяйний простiр був аж нiяк не схожий на пекло. Трохи згодом передi мною з'явилося троє людей... три примарнi постатi - дорослого чоловiка i двох хлопцiв, один з яких був нашого вiку, а iнший десь на два або три роки старший. Вони всмiхалися менi, їхнi усмiшки були сумними та добрими. Чоловiк сказав, що я прийшла зарано i маю повернутися. Я хотiла була запитати, куди прийшла зарано, але не змогла вимовити анi слова. Сяйво довкола мене почало тьмянiти, я знову стала засинати... чи, радше, прокидатися, i останнє, що я почула, були слова старшого хлопця - вiн просив мене довiритися силi лева.
    - Якого лева?
    - Не маю уявлення. Вiн сказав: 'Довiрся силi лева, Беатрисо.' Може, йшлося не про тварину, а про людину на iм'я Лев... Не знаю, що й думати, Марку.
    - Гм... А що було далi?
    - Я прокинулась у твоєму тiлi. Правда, не зразу збагнула, що це твоє тiло. Я лежала в лiжку в темнiй спальнi, штори на обох вiкнах було запнено, крiзь них слабко пробивалося денне свiтло. Раптом у сусiднiй кiмнатi залунали голоси. Розмовляли двоє - чоловiк та дiвчина. Голос дiвчини був владним, а чоловiка - улесливим, запопадливим. Вони говорили якоюсь незнайомою мовою, i я нiчого не зрозумiла - хiба що розiбрала нашi з Бекi iмена. Потiм голоси змовкли, а незабаром почувся плюскiт води. Наважившись, я обережно вибралася з лiжка, пiдкралася до дверей i зазирнула в замкову шпарину. Я побачила... Ох, Марку, подумай лишень: там я побачила себе! Друга 'я' сидiла у великих ночвах з водою, а поруч на пiдлозi була розкидана моя брудна одiж. Я не закричала тiльки тому, що мене паралiзувало вiд страху. Весь той час, поки вона милася, а потiм надягала чисте вбрання з моєї скринi, я непорушно стояла навколiшки, нiби прилипла до дверей. Лише коли вона вийшла з кiмнати, я трохи оговталася i от тодi помiтила, що перебуваю не в своєму тiлi...
    Марк у цiлковитiй розгубленостi труснув головою.
    - Що ж це означає, Беа? Хтось захопив твоє тiло? Але як?
    - Не знаю, Марку. Нiчогiсiнько не знаю. Я й зараз мало що розумiю, а тодi взагалi очманiла. Може, це й урятувало менi... нам обом життя. Якби я почала щось мудрувати, спробувала втекти, мене б напевно впiймали. А так я просто сховалася пiд лiжком i сидiла там тихесенько, як мишка. Десь за пiвгодини викрадачка мого тiла знову з'явилась i цього разу зазирнула до спальнi - я бачила лише її ноги, в тих червоних чобiтках, що їх подарував менi перед вiд'їздом тато. Кiлька секунд вона простояла на порозi, мабуть, оглянула спальню, але нахилятися не стала й мене пiд лiжком не помiтила. Потiм повернулася до сусiдньої кiмнати, довго щось там робила, певно, збирала речi, й нарештi пiшла. Тодi я...
    - Стривай, Беа, - урвав сестру Марк, завваживши в її розповiдi очевидну невiдповiднiсть. - Ти кажеш, вона зазирнула до спальнi, побачила порожнє лiжко i спокiнiсiнько вийшла? Чому не здiйняла тривогу, не кинулася шукати мене?
    - Я вже думала про це. I маю лише одне розумне пояснення: вона нiчого не знала про тебе. З якоїсь причини МакҐреґор не розповiв їй, що ти в замку.
    - Невже вона не помiтила, що недавно в кiмнатi хтось був?
    - Гадаю, помiтила. Та, мабуть, вирiшила, що в лiжку спав МакҐреґор або один з його помiчникiв. На щастя, скриня з твоїми речами стояла в темному кутку, i викрадачка не звернула на неї уваги. Хоч там як, а пiд лiжко вона не зазирнула i пiшла, залишивши дверi вiдчиненими. Я ще зачекала пiд лiжком, аж нарештi набралася смiливостi втекти. Вибираючись iз замку, я нiкого не зустрiла... Нiкого живого, маю на увазi, бо в обiднiй залi побачила МакҐреґора, що лежав на пiдлозi в калюжi кровi.
    - Його вбили? Хто?
    - Без сумнiву, викрадачка. Вона вбила не тiльки його, а й решту розбiйникiв - я знайшла їхнi мертвi тiла в пiдземеллi. Та то було згодом, а тодi я нiчого не шукала, нi про що не думала. Хотiла лише одного - мершiй тiкати звiдти. Слава Богу, менi вистачило обережностi затриматися бiля виходу з вежi й спершу оглянути двiр. Саме в той час викрадачка вивела зi стайнi двох коней i подалася геть вiд замку. Вона створила перед собою райдужну арку, проминула її, а через сотню крокiв зникла - очевидячки, виїхала на Трактову Рiвнину. Ну, а я чкурнула до лiсу, i вже там помiтила, що на менi... на тобi... словом, на нас iз тобою нiчого, крiм бiлизни, немає. Проте повертатися не ризикнула - я ж не знала, що в замку всi мертвi. Пiвдня, цiлiсiньку нiч i весь учорашнiй ранок я провела в лiсi, змерзла до кiсток, зголоднiла... Тим бiльше, що була голодна вiд самого початку. Поки ти лежав непритомний, тебе, звичайно, годували, бо iнакше ти б умер вiд голоду, але позавчора розбiйники займалися тим пекельним ритуалом i про тебе, мабуть, забули. А вчора по пiвднi менi стало несила терпiти, i я наважилася повернутись до замку. На той час я вже почала пiдозрювати, що там не лишилося нiкого живого, бо твоєї вiдсутностi так i не хопилися, тебе нiхто не шукав, i взагалi за весь цей час я не помiтила нi у вiкнах, нi на подвiр'ї жодного руху. Тому я прокралась у вежу, розшукала твiй одяг, прихопила з собою такий-сякий харч i швиденько побiгла назад до лiсу. Надвечiр я осмiлiла настiльки, що вже ретельно обстежила весь замок. Конi у стайнi аж скаженiли вiд голоду та спраги, i я випустила їх на волю. Он бачиш, двоє з них пасуться бiля муру. А потiм я знайшла Бекi... нашу бiдолашну сестричку... Я поховала її разом з малюком, якого принесли в жертву, коли вiдбирали в мене тiло. Боже, вiн був такий... Ой, нi, Марку, я не можу розповiдати. Менi боляче про це згадувати.
    - I не треба, Беа, - сказав Марк, насилу проковтнувши клубок, що пiдступив був до його горла. Слухаючи про сестринi прикрощi, вiн на якусь хвилю забув про Ребеку. А тепер згадав про неї, i його знову пойняла туга... - Отже, в замку всi мертвi?
    - Геть усi. Але я однаково боялася там залишатись. Сьогоднi теж ночувала тут. Заснула лише вдосвiта, менi було страшно спати в темному лiсi... А ще страшнiше в замку. Менi всюди страшно, братику!
    Марк, як мiг, заспокоїв сестру, хоча його й самого поймав панiчний страх. Але вiн, принаймнi, не був свiдком усiх цих жахiть, а ховався вiд них у нестямi й опритомнiв у власному тiлi...
    - Знаєш, Беа, - нерiшуче мовив Марк, - я нiколи не чув, щоб одна людина вселялася в тiло iншої.
    - Я теж не чула, - сказала сестра. - Проте зараз перебуваю в твоєму тiлi. А моє... Його захопила нечиста сила!
    - Ну, чому вiдразу нечиста сила, - не дуже впевнено заперечив Марк. - Якщо ти змогла вселитися в моє тiло, то, може, якась iнша людина вселилась у твоє.
    - Тодi б я знайшла попереднє тiло викрадачки. А крiм МакҐреґора та його помiчникiв, у замку нiкого немає.
    - А що, як це був один з розбiйникiв? Звiдки ти знаєш, що твоє тiло викрала саме жiнка?
    - Я не кажу, що це конче була жiнка. Проте це не мiг бути й жоден з розбiйникiв, бо вони знали про тебе. Отже, моє тiло викрав безплотний дух... пекельний вилупок...
    Марка аж затiпало вiд жаху - як свого власного, так i того, що вiдчувала сестра.
    - Ми мусимо щось робити, Беа. Нам не можна тут залишатися. Рано чи пiзно сюди прийдуть - i точно не нашi друзi.
    - Я розумiю, Марку. Чудово розумiю. Я мала час про все подумати. Нам треба забратись якнайдалi вiд замку, сховатися десь i зачекати, поки розсiються чари, що блокують твою маґiю. Тодi ми зможемо скористатись Колодязем i вирушити на Торнiн...
    - А чому не на Нолан?
    - Бо тато з мамою нiчим не зарадять нашiй бiдi. I нiхто з ноланцiв не зарадить. А на Торнiнi є майстер Iльмарсон, вiн мудрий i могутнiй, вiн неодмiнно щось придумає.
    - Так, правильно, - погодився Марк. - Передовсiм нам потрiбен майстер Iльмарсон. Вiн i наших батькiв сповiстить, i залучить до пошукiв викрадачки iнквiзиторiв з Вiнланда, i взагалi... - Тут хлопець урвався й гiрко зiтхнув. - От тiльки хтозна, коли вiдновиться моя маґiя. Тодi може бути запiзно...
    Марк безпорадно подивився на замок, який навiть у ясний сонячний день мав похмурий та зловiсний вигляд. Та й уся ця Грань була лихою, ворожою, вони з Беатрисою стали її бранцями, їм нiзвiдки чекати допомоги. Хiба що...
    - Як гадаєш, Беа, - запитав вiн, - те твоє видiння, коли в тебе вiдбирали тiло, воно не було просто видiнням?
    - Я певна, що нi. Мої вiдчуття тодi були аж надто реальнi, такi... такi пронизливi. Той чоловiк i обидва хлопцi не витвiр моєї уяви, вони iснують насправдi. Iнша рiч - хто вони й звiдки. Навряд чи з земного свiту. I вже тим бiльше не з Нижнього. Залишається тiльки Вишнiй... Проте нам казали, що Вишнi не втручаються в справи людськi.
    - Безпосередньо не втручаються, - уточнив Марк. - От якби вони врятували нас вiд розбiйникiв... урятували малу Бекi... А так просто завернули тебе назад i сказали щось незрозумiле про лева. Це не можна назвати безпосереднiм втручанням.
    Сестра трохи подумала, потiм сказала:
    - Мабуть, твоя правда. Вони просто не пустили мене до свого свiту, змусили повернутися, а оскiльки моє тiло вже захопила викрадачка, я вселилася в твоє. Можливо, це сталося само по собi, через наш тiсний зв'язок. Нам дали шанс урятуватися, i тепер... - На секунду Беатриса розгублено замовкла. - Ну чому, чому той хлопець не висловився яснiше? Чому не сказав прямо: чи шукати нам чарiвного лева, чи чекати на появу чаклуна, якого звати Лев? А може, тут щось iнше...

    *

    Надвечiр Марк сходив на могилу, де було поховано Ребеку разом з принесеним у жертву немовлям. Невеликий пагорок свiжої землi знаходився неподалiк замку, в довгому ряду iнших, старiших пагоркiв, пiд якими, вочевидь, лежали рештки попереднiх жертв зграї МакҐреґора. За словами Беатриси, спершу вона хотiла поховати сестру на узлiссi, але потiм побачила бiля фортечного муру вже готову могилу - поза сумнiвом, призначену для Ребеки, немовляти, а може, й для Марка, - i вiдмовилася вiд попереднього намiру. Тверезо оцiнивши свої сили, вона збагнула, що не здолає самотужки викопати досить глибоку яму, тому вирiшила скористатися тiєю, яку напередоднi приготували розбiйники.
    Марк майже годину просидiв бiля пагорка, з тугою та сумом думав про Ребеку i знай заливався сльозами. Ранiше вiн нiколи так багато не плакав - але ж ранiше вiн не втрачав близьких йому людей, а крiм того, ранiше в його тiлi не жила Беатриса, яка, бувши дiвчиною, не звикла стримувати сльози...
    Коли нижнiй край сонця торкнувся макiвок дерев, Марк попрощався з могилою меншої сестри i рушив до замку. Вони з Беатрисою таки вирiшили переховуватися в лiсi, допоки в Марка вiдновляться чаклунськi здiбностi, але спершу слiд було пiдготуватися до тривалого перебування серед дикої природи - взяти з собою якомога бiльше харчiв, теплi речi, мiцну тканину для спорудження намету, рiзне кухонне начиння тощо.
    Тримаючи напоготовi кинджал, Марк сторожко ввiйшов до вежi й повiльно пiднявся кам'яними сходами на другий поверх, у простору обiдню залу. Раптом Беатриса перехопила контроль над його вiльною лiвою рукою i вказала на темну пляму на пiдлозi бiля столу.
    - Ой, глянь! - злякано озвалася вона. - МакҐреґор зник!...
    На цi слова Марк вiдреагував миттєво - негайно кинувся до найближчої стiни, притиснувся до неї спиною i, виставивши перед собою кинджал, обвiв швидким поглядом усе примiщення. Зала була порожня - в тому сенсi, що нiде в iншому мiсцi тiло не лежало. Маркове серце загупало в грудях, на лобi виступив холодний пiт, а внизу живота неприємно залоскотало. Першим його поривом, продиктованим панiкою, було стрiмголов побiгти до сходiв, а ними - вниз, до виходу, проте вiн стримав себе, вчасно збагнувши, що повсталий з метрвих МакҐреґор цiлком мiг зачаїтися на нижньому поверсi вежi, де розташовувалися комори та iншi господарськi примiщення... А також вхiд до пiдземелля, де лежали тiла ще шести розбiйникiв!
    - Вiн точно був там, Беа? - з останньою надiєю запитав Марк. - Ти не помилилася?
    - Нi, Марку, я точно пам'ятаю. Вiн лежав бiля столу, там лишилася пляма вiд кровi, ти ж сам бачиш... - У сестриних думках виразно вчувалися жах i каяття. - Боже, яка я дурна! Як могла забути шкiльнi уроки! Нас бо ж навчали, що тiла чорних чаклунiв i одержимих треба знищувати, щоб вони не перетворилися на зомбi. Найменше, що я мусила зробити, це вiдтягти тiло МакҐреґора в пiдземелля, до решти розбiйникiв, i там їх замкнути. А я навiть не подумала про це, я...
    - Вгамуйся, Беа, - рiзко урвав Марк сестру, вiдчуваючи, як її вiдчай передається йому. - Не карайся так, цим ти нiчого не змiниш. Зрештою, кожен може помилитися. Я, до речi, теж гарний - менi й на думку не спало запитати, чи подбала ти про тiла розбiйникiв.
    - То що ж нам робити? Втiкати?
    - Боюся, вже запiзно. Внизу нас напевно чекає засада.
    - Але... Чому вони не накинулись, коли ти ввiйшов?
    - Бо тодi я ще мiг утекти, адже зомбi - iстоти незграбнi. До того ж, вони не могли влаштувати засаду бiля самих дверей, бо вiд них сильно тхне кладовищем, i цей сморiд виказав би їх. Та тепер вони вже точно вибралися зi своєї схованки, перекрили вихiд i чекають, що я, виявивши зникнення МакҐреґора, запанiкую, дам драпака i потраплю в пастку. Коли ж вони зрозумiють... тобто, коли той, хто вiддає їм накази, зрозумiє, що я не поспiшаю повертатися, вiн надiшле кiлькох зомбi прочiсувати вежу.
    - То що ж нам робити? - знову запитала сестра.
    - Я думаю, Беа, - вiдповiв Марк, гарячково пригадуючи все, що вiн знав про зомбi.
    У школi їх навчали прийомам боротьби з цими iнфернальними iстотами, але зараз, позбавлений своєї чаклунської сили, вiн не мiг удатися до жодного з доброї дюжини заклять, що послужливо спливли в його пам'ятi. Що ж до немаґiчних засобiв, то вони були традицiйнi - вогонь та срiбло, а за вiдсутностi того й iншого, годилася зброя i зi звичайної сталi, якою рекомендувалося порубати нежить на шматки. З величезним полегшенням Марк згадав, що зомбi не володiють нi крихтою маґiї - навiть якщо їхнi тiла належали чаклунам.
    - Беа, - запитав вiн, - ти... я маю сiрники?
    - Так. Здається, в лiвiй кишенi.
    Марк сунув руку в лiву кишеню куртки й видобув невеличкий металевий цилiндр з колiщатком. Переконавшись, що кресало працює, вiн швидко перебiг до iншої стiни й зупинився поруч зi встромленим в iржаве кiльце смолоскипом.
    - До речi, Беа, - промовив Марк, взявши до рук смолоскипа, - де ти взяла кинджал?
    - В однiй з кiмнат нагорi. Не на третьому поверсi, де спальнi, а на четвертому.
    - Де саме?
    - Отут, - Беатриса показала в думках схематичну картинку горiшнього поверху вежi, позначивши на нiй найближчi до сходiв дверi. - Гадаю, це кабiнет МакҐреґора.
    Марк стиснув колiнами держалко смолоскипа й переклав кинджал у лiву руку.
    - А там не було срiбного меча? - спитав вiн, запалюючи вiд кресала смоляне клоччя.
    - Срiбного меча? - здивувалася сетра. - У чорного чаклуна?!
    - А що тут такого? Вiн же був людиною - хай i людиною, що продала душу дияволу, - а отже, срiбло не могло завдати йому шкоди... За життя, певна рiч. Зараз воно для нього так само небезпечне, як i для будь-якого iншого зомбi. Чимало чорних чаклунiв носять iз собою срiбнi мечi. По-перше, вони також не ґарантованi вiд нападу нечистi, яка часто-густо не розбирає, свiй це чи чужий; а по-друге, срiбло слугує їм гарним маскуванням - адже бiльшiсть людей щиро переконанi, що такою зброєю не можуть володiти тi, хто пов'язаний з Нижнiм Свiтом. Навiть ти так вважаєш.
    - Я так не вважаю, - заперечила Беатриса. - Просто... просто я розгубилась i бовкнула, не подумавши... Я дуже боюся, Марку... А якийсь меч у кабiнетi є, висить на стiнi. Тiльки не знаю, чи срiбний. Вiн здався менi надто великим i важким, тому я його не чiпала.
    - Що ж, подивимося, - сказав Марк.
    Нарештi клоччя розгорiлося. Вiн узяв смолоскипа в праву руку i, тримаючи його перед собою, рушив до сходiв.
    Знизу долинув якись шум. Марк затремтiв.
    - Беа, дорогенька, - попросив вiн. - Прошу, не лякайся так. Ти менi заважаєш.
    - Вибач, братику. Я зараз... я постараюся...
    Тремтiння припинилося.
    - Це вже краще, - схвально мовив Марк i став пiднiматися сходами.
    На горiшнiй поверх вiн дiстався безперешкодно, але за цей час аж упрiв вiд напруженого чекання, що попереду вигулькнуть зомбi й перекриють йому шлях.
    Важкi дубовi дверi МакҐреґорового кабiнету знаходилися саме там, де й зобразила їх на своїй схемi Беатриса. Вони щiльно прилягали до одвiрка, лише над пiдлогою була вузенька шапарина, i звiдти тягло вогкiстю та рiзким цвинтарним запахом.
    - Там хтось є, - сказала сестра.
    - Знаю, - вiдповiв Марк. Вiдчувши близьку загрозу, вiн зненацька заспокоївся, став мiркувати тверезо й логiчно. - Отже, там справдi є щось небезпечне для них, якщо вони виставили охорону. Будемо сподiватися, що в кабiнетi лише одна люд... iстота.
    Вiн притиснувся до стiни бiля самого одвiрка i легенько смикнув за iржаве кiльце, що слугувало за дверну ручку.
    У вiдповiдь з кабiнету почулося тихе скрипiння дерев'яних дощок пiдлоги, нiби хтось обережно переступив з ноги на ногу, потiм знову запала тиша. Тодi Марк сильнiше потягнув за кiльце, а коли дверi трохи пiддалися, негайно прибрав руку. I вчасно - наступної секунди дверi розчахнулися з такою силою, що якби Марк стояв перед ними, його б вiдкинуло до протилежної стiни.
    З кiмнати в цiлковитiй мовчанцi вивалився чорношкiрий здоровань - той самий, що хотiв зґвалтувати Беатрису. Цей спогад додав Марковi злостi, i вiн рвучким рухом ткнув запалений смолоскип у вкрите трупними плямами дзюбате обличчя.
    Голову зомбi вмить охопило полум'я. Марк хутко вiдскочив. А зомбi мовчки кидався з боку в бiк, натикаючись на стiни, вогонь стрiмко поглинав мертву плоть, i за кiлька секунд уже палала вся верхня половина його тулуба. Нарештi вiн опинився бiля сходiв i, спiткнувшись, покотився вниз. Тiльки тодi з його горла вихопилося тужливе, пронизливе завивання, вiд якого Марковi стало моторошно.
    Знизу долинуло виття iнших зомбi, i вкрадливий шурхiт на сходах змiнився важким тупотiнням нiг.
    - От i все, - сказав Марк. - Вони зрозумiли, що їхню присутнiсть виявлено, i тепер пiшли в наступ.
    - На цьому поверсi не чулося виття, - зауважила Беатриса.
    - Атож. Схоже, нам пощастило. Тут був лише один зомбi.
    Проте Марк не втрачав пильностi i, розмахуючи перед собою смолоскипом, обережно зазирнув до кабiнету. Другого зомбi там не було.
    Марк увiйшов до середини й уважно роззирнувся. Умеблювання кiмнати складалося з широкого столу з брудними колбами, мензурками й iншим алхiмiчним приладдям, крiсла, двох стiльцiв, шафи поруч зi столом, обитої залiзом скринi в кутку i кiлькох книжкових полиць. На стiнi бiля шафи висiв чималих розмiрiв меч у шкiряних пiхвах.
    Оскiльки iснувала хоч i мiзерна, та все ж ненульова ймовiрнiсть, що в шафi мiг ховатися ще один зомбi, Марк передовсiм розчахнув її дверцята, тримаючи напоготовi смолоскип.
    Нiяких зомбi там не виявилося. Полицi шафи було заставлено рiзноманiтними амулетами, якимись мiнералами, пляшками з алхiмiчними реактивами та чаклунським зiллям i багатьма iншими предметами, про чиє призначення Марк не мав анi найменшого уявлення.
    Тим часом виття лунало вже зовсiм близько, але крокiв чути не було - вочевидь, тiло чорношкiрого зомбi ще продовжувало горiти на сходах i перекривало його товаришам дорогу. Марк кинувся до меча, зiрвав його зi стiни й видобув з пiхов. Начищене до дзеркального блиску лезо засяяло в промiннi надвечiрнього сонця, що зазирало в розчинене вiкно кабiнету.
    - Срiбний! - радiсно вигукнув вiн. - Тепер маємо зброю, Беа!
    - Авжеж, маємо, - без особливого ентузiазму погодилася сестра. - Тiльки меч такий великий...
    - Не бiда. - Вирiшивши не гасити смолоскипа, Марк устромив його в спецiальне кiлце на стiнi, вiдтак мiцно обхопив держалко меча обома руками i зробив пробний замах. - Таки важкуватий, - визнав вiн. - Та нiчого, впораюся.
    - Будемо сподiватися, - сказала Беатриса. Марк iз задоволенням вiдзначив, що пiсля перемоги над одним зомбi сестра змогла вгамувати свiй страх. - А знаєш, я не думаю, що неґр охороняв цей меч. Якби проблема була лише в ньому, зомбi загорнули б його в якусь щiльну тканину i сховали б деiнде, скажiмо, в пiдземеллi. Отже, тут є щось iнше. Щось таке, до чого вони не змогли навiть наблизитися. Це 'щось' так вiдволiкло їхню увагу, що вони проґавили меча.
    - Гм... А й справдi, - промовив Марк. - Але що могло налякати нежить у кабiнетi чорного чаклуна? - Його погляд упав на скриню в глухому кутку кiмнати. - Може, тут?...
    Вiн квапливо пiдiйшов до скринi i з прикрiстю переконався, що так просто її не вiдкрити. Масивний замкнений замок висiв на двох мiцних вушках, що були частиною залiзної обшивки кришки та стiнок.
    - Тут потрiбен лом, - сказала Беатриса. - Або сокира. Ще можна спробувати мечем...
    - Тiльки не мечем, - категорично оголосив Марк. - Його побережемо для зомбi. Поки це наша єдина зброя, а що в тiй скринi, ми не знаємо.
    Вiн гарячково оглянув кiмнату в пошуках якого-небудь iнструменту, що допомiг би зламати замок. Проте нiчого придатного для таких цiлей у кiмнатi не було.
    Мiж тим виття на сходах стихло, i знову почулися важкi кроки. Не гаючи нi секунди, Марк прожогом пiдбiг до дверей, захряснув їх i замкнув на важкий залiзний засув.
    - Нехай попрацють, виламуючи дверi, - пояснив вiн свiй вчинок Беатрисi. - Хоч вони й нежить, але iстоти з плотi. Може, бодай трохи втомляться, а як пощастить - котресь iз них скалiчиться.
    С цими словами Марк пiдступив до вiдчиненої шафи й замислено задивився на шеренги рiзної форми пляшок з рiдинами та порошками. Бiльшiсть надписiв на них були для нього та Беатриси справжнiсiнькою китайською грамотою - вони лише минулого року, з другого триместру, почали вивчати алхiмiю i ще дуже мало знали.
    - Щось шукаєш? - запитала сестра.
    - Кислоту. Замок зламати немає чим, але його дугу можна пропалити кислотою.
    - Це небезпечно. Чого доброго, ще отруїмося випарами.
    Марк знизав плечима.
    - А ти маєш кращу iдею?
    Тим часом зомбi вже дiсталися до тверей i почали тягти за кiльце. Марк завмер i судомно стиснув держалко меча, зi страхом очiкуючи, що дверi от-от пiддадуться... Але нi - i завiси, i засув було зроблено на славу, а мiцний, добре оброблений дуб мiг витримати й не таке навантаження. По той бiк зомбi продовжували осатанiло смикати за кiльце, а дверi лише трохи здригалися.
    Марк знову зосередив увагу на вмiстi шафи i врештi знайшов те, що шукав.
    - Азотна кислота є, - сказав вiн обережно взявши закорковану пляшку з написом 'HNO3', наполовину заповнену густою безбарвною рiдиною. - Тепер ще б соляну, i зможему приготувати 'царську воду'. Беа, ти не пам'ятаєш, у якiй пропорцiї їх треба змiшувати?
    - Здається, один до трьох, - невпевнено вiдповiла сестра. - Але стривай, Марку, не поспiшай з кислотами. Думаю, є iнш...
    Цiєї митi за дверима пронизливо заскреготiв метал, а вiдтак почувся глугий звук вiд падiння тiл. Вiд переляку Марк мало не впустив пляшку.
    Дверi, як i перше, стояли на мiсцi. Засув - а саме за нього злякався Марк, зачувши скреготiння, - нiтрохи не постраждав. Зате смикання з коридору припинилося.
    - Вони вирвали кiльце, - першою второпала Беатриса. - Тепер їм буде важче... Прошу, Марку, постав кислоту на мiсце. Спершу спробуймо вiдiмкнути скриню традицiйним способом. Навiть якщо в нiй МакҐреґор зберiгав цiннi речi, це ще не означає, що вiн носив ключа вiд неї з собою. Зрештою, дверi кабiнету мають свiй замок, а тому...
    - От чорт! - вголос вилаявся Марк, повернув повернув пляшку з кислотою до шафи i, не гаючи нi секунди, заходився висувати численнi шухляди стола.
    А зомбi поновили спроби вдертися до кабiнету. Тепер вони стали гупати в дверi чимось важким - найпевнiше, власними тiлами.
    За вiдомим законом пiдлостi, Марковi довелося перерити всi шухляди, i лише на днi останньої вiн знайшов в'язку з п'яти ключiв. За тим самим законом, до замка на скринi пiдiйшов саме той ключ, що його Марк перевiрив найостаннiшим. На щастя, дверi кабiнету виявилися нiвроку мiцними й поки успiшно протистояли всiм намаганням зомбi виламати їх.
    Пiсля третього повороту ключа дужка вискочила з гнiзда, Марк зняв замок i пiдняв важку кришку. Всерединi скриня була до країв напхана рiзним мотлохом: там лежав якийсь посуд, чоловiче вбрання, двiйко потворних статуеток, на якi неможливо було дивитися без огиди, кiлька амулетiв з кабалiстичними знаками, книга, написана невiдомою Марковi й Беатрисi мовою, а також три шкури вбитих хижакiв - ведмедя, лева та тигра.
    Марк вивернув увесь вмiст скринi на пiдлогу i спантеличено оглянув цю безладну колекцiю.
    - I що далi? - запитав вiн чи то в себе, чи то в сестри.
    - Атож, - промовила Беатриса. - Чудернацький набiр. Це бiльше скидається на здобич крадiя-надомника. Одiж, посуд, шкури... Ой, Марку, лев!
    Вiн здригнувся i швидко роззирнувся.
    - Що? Де?
    - Та ось же, в тебе пiд ногами. Лев'яча шкура.
    - А-а... - Марк нахилився, пiдняв шкуру й розправив її. - Гм. Шкура як шкура, нiчого особливого. Схоже, досить стара, але гарно збереглася.
    Вiн посмикав жорстку гриву - волосся трималося мiцно. Понюхав - пахло звичайною чиненою шкiрою. Вiдразу було видно роботу справжнього майстра. Iнша лев'яча шкура, з якою Марковi доводилося мати справу, належала хижаковi, вбитому його батьком. Вичинили її поганенько, i через кiлька рокiв вона стала смердiти так, що довелося її позбутись, бо вже жоднi чари не давали ради... Тут Марк нарештi збагнув, що мала на увазi сестра.
    - Гадаєш, - запитав вiн у неї, - той хлопець з твого видiння говорив про цю шкуру?
    - Ой, Марку, не знаю. Їй-Богу не знаю. Але сам подумай: у цiй кiмнатi явно є щось небезпечне для зомбi, i ми знаходимо тут лев'ячу шкуру. А старший хлопець сказав, щоб я довiрилася силi лева. Зваж - не самому левовi, а його силi.
    - Тобто, ця шкура має якiсь маґiчнi властивостi?
    - Можливо...
    Раптом позаду почувся шум. Марк рвучко обернувся й побачив, що в розчинене вiкно залазить чоловiк у коричневих штанях i куртцi, на лiвому боцi якої виднiлася велика темна пляма. Чоловiк мав роздуте й набрякле обличчя, з бридким зеленкуватим вiдтiнком. Його тулуб було обмотано товстою мотузкою, яка тяглася вгору.
    - МакҐреґор!!! - нажахано скрикнула Беатриса.
    Марк тут-таки пожбурив у зомбi лев'ячу шкуру, щоб звiльнити свої руки для меча. Шкура не долетiла до вiкна i впала на пiдлогу, але цього виявилося досить, щоб МакҐреґор зiскочив з пiдвiконня - проте не в кiмнату, а назовнi. За якусь секунду за вiкном промайнув кiнець мотузки, а слiдом пролетiв другий зомбi, що страхував свого ватажка на верхнiй терасi вежi i вiд рiзкого ривка не втримав рiвноваги.
    Стискаючи в руках меч, Марк сторожко пiдступив до вiкна i подивився вниз. Бiля пiднiжжя вежi, серед руїн якогось примурку, ворушилися, намагаючись пiдвестися, двi постатi. Одному з зомбi врештi вдалося встати на ноги, проте, зробивши два невпевненi кроки, вiн знову впав.
    - Мабуть, переломали собi всi кiстки, - задоволено вiдзначив Марк. - Здорово я налякав покидька!
    - Навряд чи зомбi здатнi лякатися, - сказала Беатриса. - Думаю, його вiдштовхнула шкура.
    Вiдвернувшись вiд вiкна, Марк пiдняв з пiдлоги шкуру.
    - I то правда, - погодився вiн. - Зомбi не люди, вони не знають страху... Гаразд, зараз перевiримо.
    Марк кинув шкуру до дверей. Гупання миттю припинилося.
    - Зомбi справдi не можуть наблизитися до неї, - констатував вiн, зачекавши зо пiв хвилини. - Отакої! Де ж це МакҐреґор запопав таку чудову рiч? I навiщо вона йому знадобилася?
    Марк пiдступив до шкури й опустився перед нею навпочiпки.
    - Безумовно, це якийсь могутнiй маґiчний артефакт... Ага, ось! - Вiн розпростав шкуру на пiдлозi i вказав на прикрiпленi до її переднiх лап два мiцнi золотi ланцюжки iз застiбками. - Виходить, її слiд надягати на себе, як плащ... Хоча я не певен, чи варто це робити. Те, що шкура небезпечна для зомбi, аж нiяк не означає, що вона безпечна для людей.
    - Але ж менi ясно сказали довiритися силi лева, - заперечила сестра.
    Марк узяв шкуру до рук, випростався й вiдiйшов углиб кiмнати. Невдовзi по цьому гупання в дверi поновилося. Били вже не тiлами, а чимось твердiшим i гострiшим, на зразок сокири. Посерединi дверей утворилася ледь помiтна подовжна розколина, яка з кожним ударом збiльшувалася.
    - Отже, так, - заговорив Марк. - За iнших обставин ми могли б покласти цю шкуру перед дверима й зачекати, поки зомбi самi ґиґнуть. Оскiльки їхнi тiла вмерли ще передучора, то для цього знадобиться щонайбiльше п'ять днiв.
    - Так довго ми не протримаємося, - зауважила Беатриса. - Не маємо нi їжi, нi води, а крiм того, тут є ще вiкно, яке треба постiйно пильнувати - i вдень i вночi.
    - До цього я й веду. Чекати ми не можемо ще й з тiєї причини, що ризикуємо дочекатися ворогiв, значно небезпечнiших за зомбi. У кожному разi, що швидше ми впораємося з цiєю нежиттю, то краще. - Марк зiтхнув. - I взагалi, ми не маємо вибору. Так чи iнакше, нам доведеться скористатися шкурою.
    - Це точно, - пiдтвердила сестра. - Не бiйся, братику, надягай. Я вiрю своєму видiнню.
    Марк знову зiтхнув i поквапцем, щоб не передумати, накинув шкуру на свої плечi. Зачекав трохи, а переконавшись, що нiчого страшного не сталося, закрiпив її на собi за допомогою застiбок. Шкура належала невеликому левовi, радше навiть левенятi, i її заднi лапи лише ледь-ледь волочилися по пiдлозi.
    - От i все, - промовила Беатриса. - Тепер ми надiйно захищенi шкурою, маємо великий срiбний меч, тож нехай зомбi начуваються.
    - Твоя правда, сестричко. Дарма я боявся надягати її. В нiй я почуваюся впевненiше, менi мовби додалося сил, а ще... - Марк осiкся, не закiнчивши своєї думки. Приплив сил, який вiн вiдчув, прибравши на себе лев'ячу шкуру, зненацька обернувся потужним потоком енерґiї, що пронизав його тiло з голови до п'яти. Вiн голосно скрикнув вiд переляку - втiм, вiд радiсного переляку. - Беа, люба! Моя маґiя повертається!
    - Так, Марку, я вiдчуваю. От бачиш, я ж каза... Нi, стривай! Це не зовсiм твоя маґiя. Тобто, здебiльшого вона твоя, але в нiй є щось нове, чого досi ти не мав.
    - Атож, - погодився вiн, трохи оговтавшись вiд шоку, викликаного поверненням чаклунських здiбностей. - От цього я точно не мав... Цього також... I цього... А це було таке слабке, що я не мiг ним скористатися... Ну й дивина!
    Марк розстебнув застiбки i скинув з себе шкуру. На кiлька секунд йому запаморочилося в головi, а коли яснiсть думок та почуттiв повернулася, вiн виявив, що став попереднiм Марком - з усiєю тiєю маґiєю, що її мав вiд природи. Якимсь чином шкура зняла з нього закляття, що блокувало всi його чаклунськi здiбностi.
    - От i чудово! - полегшено зiтхнув Марк. - Тепер я в нормi. Добре, що дослухався твоєї поради, Беа.
    Вiн зв'язав заднi лапи одна з одною, щоб вони не торкалися пiдлоги, i вже без побоювання надяг на себе шкуру. На його вроджену маґiю знову наклалася сила лева - та сама сила, довiритись якiй закликав Беатрису старший хлопець iз її видiння...
    - Отже, - бадьоро мовив Марк, узявши до рук меча, - настав час привiтати непрошених гостей. Вiд їхнього гупання менi вже в головi гуде.
    - Тiльки не розслабляйся, Марку, - попередила його сестра. - Хоч до тебе й повернулася маґiя, зомбi все одно залишаються небезпечними.
    - Не турбуйся Беа. Я буду обачним.
    Марк став за три кроки вiд дверей i для перевiрки своєї чаклунської сили спробував прибрати на вiдстанi засув. Товста залiзна планка легко вислизнула з гнiзда в одвiрку й гучно брязнула, дiйшовши до пiдпорки.
    По той бiк виникла коротка пауза. Зомбi почули металевий брязкiт, але потягти на себе дверi не зметикували i через кiлька секунд продовжили рубати її сокирою.
    - А тепер невеличкий сюрприз, - сказав Марк i надiслав у бiк дверей потужний кiнетичний iмпульс.
    Результат перевершив усi сподiвання. Дверi не просто розчахнулись, як розраховував Марк, а з гучним скреготiнням зiрвалась iз завiс i щосили втелющилася в протилежну стiну разом з двома зомбi, що стояли перед нею. За трiском деревини виразно почувся хрускiт їхнiх кiсток. Марк аж похитнувся вiд сильної вiддачi, проте зумiв утриматися на ногах.
    - Оце так шкура! - вражено мовив вiн.
    - Обережнiше, братику, - озвалася Беатриса. - Так ти ще можеш завалити на нас увесь замок.
    Двоє iнших зомбi, яких не зачепили виламанi дверi, вдерлися до кiмнати i тут-таки завмерли, не в змозi наблизитися до лев'ячої шкури. Один з них тримав у руках важку палицю з гострими залiзними шипами. Вiн замахнувся нею з намiром кинути в Марка, але хлопець випередив його - миттю створив у повiтрi вгоняну кулю й жбурнув її в супротивника.
    I цього разу Марк не розрахував своєї сили. Охоплений вогнем зомбi вилетiв з кiмнати, мов корок iз пляшки, вдарився об стiну i, розсипаючи довкола себе снопи iскор, бебехнувся на своїх скалiчених товаришiв, що мляво ворушилися пiд уламками дверей. Полум'я негайно перекинулося й на них, а потiм загорiлося й дерево.
    - От чорт! - вилаявся Марк. - Нам тiльки пожежi бракувало.
    Позаяк останнiй зомбi був озброєний лише кинджалом, вiн вирiшив не застосовувати проти нього маґiю, а зробив стрiмкий випад i встромив йому в груди вiстря меча. Зомбi миттєво спалахнув зеленим полум'ям, вiд нього повалив густий ядучий дим. Марк висмикнув меч i поспiхом вiдступив до вiкна.
    - I чого вони всi горять! - невдоволено пробурчав вiн, витираючи тильним боком долонi сльози з очей.
    На той час уламки дверей розгорiлися в повну силу. Будь-якої митi вогонь мiг увiрватися до кабiнету.
    - Однiєї загрози ми позбулися, - занепокоєно мовила Беатриса. - Проте загинути вiд пожежi нiчим не краще, нiж вiд рук зомбi. Ти встигнеш вiдкрити Колодязь?
    - Вiдкрити встигну. Та щоб правильно зорiєнтувати його, потрiбен час - шкура додала менi сили, але не вмiння. Краще зачекаймо з цим. А вогонь я зможу загасити холодильними чарами.
    - Гаразд. Тiльки не лупи що є сили, бо з цiєю шкурою й себе обернеш на крижину.
    Цього разу Марк дiяв обережно, насилав холод невеликими порцiями, хвиля за хвилею, i зрештою загасив полум'я. Недогорiлi рештки чотирьох зомбi розтеклися по пiдлозi гидотним смердючим слизом.
    - Забираймося звiдси, Марку, - сказала Беатриса. - А то мене знудить... Вiрнiше, знудить тебе.
    - Авжеж, - погодився вiн, вiдчуваючи спазми в животi. - Як же вони паскудно смердять!...
    Перш нiж вийти з кiмнати, Марк вдався до свого чаклунського зору, в кiлька разiв посиленого лев'ячою шкурою, i перевiрив, чи не ховаються поблизу iншi зомбi. Переконавшись, що шлях вiльний, вiн кинув поверх слизу тигрову та ведмежу шкури i таким чином зумiв дiстатися до сходiв, не забруднивши взуття.
    - Мiж iншим, - зауважила сестра. - Тобi не спадало на думку, що й цi шкури можуть мати якiсь маґiчнi властивостi?
    - А ти хочеш перевiрити? - втомлено запитав Марк. - Менi досить i лев'ячої.
    - Мабуть, менi також. Той хлопець нiчого не казав про силу тигра чи ведмедя.
    Попри Марковi побоювання, на сходах слизу не було. Чорношкiрий згорiв цiлком, i пiсля нього лишився тiльки попiл, розтоптаний ногами iнших зомбi.
    - П'ятеро готовi, - сказала Беатриса. - Тепер треба порiшити тих, що впали з вежi. Сподiваюся, з ними проблем не виникне.
    - А ти певна, що розбiйникiв було лише сiм?
    - Iнших тiл я нiде не знайшла. Та про всяк випадок будь насторожi.
    На долiшнiй поверх Марк спустився без будь-яких пригод. Лише бiля самого виходу з вежi вiн надибав МакҐреґора, який, незважаючи на численнi переломи, вперто повз назустрiч свої долi. З несподiваною для самого себе холоднокровнiстю Марк вiдтiснив розбiйника на подвiр'я i там зарубав його мечем.
    Знищити останнього зомбi виявилося ще легше. На вiдмiну вiд МакҐреґора, вiн при падiннi так сильно скалiчився, що не мiг нi йти, нi навiть позти. А проте, не припиняв спроб пiдвестися, дарма що раз по раз падав на камiння, не просунувшись нi на крок.
    Прикiнчивши його, Марк вiдiйшов до найближчого острiвця зеленi й ретельно витер об траву лезо меча. Потiм рвучко вiдкинув його вбiк, упав долiлиць на землю й гiрко заридав.
    - Я бiльше не можу, Беа, - пожалiвся вiн. - Для мне це занадто... Я не витримаю, сестричко... Ну, чому це сталося з нами?!
    - Заспокойся, братику, заспокойся, рiдненький, - втiшала його Беатриса. - Ти зможеш, ти витримаєш. Ти вже дорослий, ти чоловiк, тобi не можна плакати.
    Зробивши над собою зусилля, Марк угамував сльози, встав i пiдняв з землi меч.
    - Ну то що? - промовив вiн стримано. - Вiдкривати Колодязь?
    - Мабуть, так, - погодилася сестра. - Але не тут. Краще ходiмо до лiсу, там спокiйнiше.
    - Гаразд...
    - I якщо не заперечуєш, - вела далi Беатриса, - до лiсу йтиму я. Ну, в тому сенсi, що керуватиму твоїм тiлом. Я дуже втомилася вiд бездiяльностi, хочу трохи розiм'ятися.
    Марк заперечувати не став, передав контроль над своїм тiлом сестрi, а сам нарештi дозволив собi розслабитися i лише частиною своєї свiдомостi спостерiгав за тим, як сестра з мечем напереваги рушила до брами замку.
    Та раптом вона зупинилася.
    - Марку! Ти бачиш?
    - Що? - миттю насторожився вiн.
    - Слiди.
    - Якi?
    - Та ось же! Я на них дивлюся... Ага, ми маємо помiнятися мiсцями. Поки ти керував тiлом, я нiчого не помiчала.
    Марк знов опанував своє тiло i, вдавшись до чаклунського зору, оглянув двiр. Проте жодних слiдiв - нi звичайних, нi маґiчних, - не виявив.
    - Нi, Беа. Я нiчого, крiм побитої брукiвки, не бачу.
    - Як же так? - розгубилася вона. - Слiди ж такi чiткi.
    - I куди вони ведуть?
    - Спершу вiд вежi до стайнi, а звiдти до брами. Далi я не бачила - на вiдстанi вони нiби згасають, тьмянiють.
    - То подивися, - сказав Марк, заiнтриґований цим феноменом, i надав можливiсть дiяти сестрi.
    Беатриса дiйшла до брами й зупинилася бiля пiдйомного мосту.
    - Далi слiди ведуть трохи правiше вiд того великого кругляка, а потiм знову згасають... О Боже! Марку, це ж мої слiди! Тобто, слiди мого тiла... Я бачу, куди їхала викрадачка! - Вона впустила меч на землю й бiгцем кинулась уперед.
    - Стривай, Беа, стривай, - став умовляти її Марк. - Не квапся. Це треба гарненько обдумати.
    Проте Беатриса не слухала його. Вона проминула кругляк i пробiгла ще добру сотню крокiв, майже до узлiсся, аж тут рвучко зупинилася.
    - От i все, - засмучено мовила сестра. - Слiди зникли. Саме тут викрадачка перейшла на iншу Грань. А я так сподiвалася, що... Нi, я бачу їх! Бачу! Вони ведуть он туди.
    Беатриса зробила крок. На мить в очах Марковi потьмарилося, вiдтак його обличчя обвiяло колючим морозним повiтрям, i вiн побачив перед собою безкраю заснiжену рiвнину, яка простяглась аж ген до самого обрiю без єдиного деревця чи бодай кущика. У тьмяному небi свiтило холодне зимове сонце.
    - Вдалося, Марку! - радiла Беатриса. - Вдалося! Я можу йти за слiдами мого тiла!
    - Ти пройшла крiзь Ребро Гранi?
    - Так. За допомогою шкури. - Вона пощулилася вiд холоду i щiльнiше закуталася в лев'ячу шкуру. - Це дуже просто. Треба лише знати, куди йти. А я знаю - я бачу слiд. Ходiмо швидше, Марку, тут дуже холодно.
    Беатриса збиралась була рушити далi, але Марк вчасно зреагував i перехопив контроль над тiлом.
    - Що ти робиш, Беа? Не гарячкуй. Це надто серйозно, щоб отак стрiмголов мчати невiдь куди. Треба все гарненько обдумати.
    - Але слiд...
    - Нiде вiн не подiнеться. Протримався два днi, не зникне й за годину. Якщо ми вирiшимо вистежувати викрадачку, нам знадобляться їжа, одiж, зброя, дорожнє спорядження, та й кiнь не завадить. А зараз у нас, крiм шкури та мого костюму, бiльше нiчого немає. Ти навiть меч викинула. Хiба ж так можна, сестричко?
    Беатриса вмить охолола.
    - Твоя правда, Марку, вибач. Коли я збагнула, чиї це слiди, геть утратила голову. Звичайно, ми маємо все обдумати.
    - Ти можеш повернути нас назад?
    - Мабуть, зможу.
    - То зроби це, - сказав Марк, поступившись їй своїм тiлом.
    Сестра повернулася в протилежний бiк i, зосередившись, зробила два кроки. Вони знов опинилися серед весняної зеленi, неподалiк вiд похмурого громаддя напiвзруйнованого замку. А поблизу, нiби на замовлення, поскубував травичку вороний кiнь - один з тих, що їх Беатриса випустила зi стайнi МакҐреґора.
    - На щастя, не заблукали, - полегшено мовив Марк; вiн повернув собi контроль над тiлом i обтрусив своє взуття вiд снiгу, поки той не почав танути. - От тепер можемо спокiйно обговорити ситуацiю.
    - А тут нема чого обговорювати? Треба збиратися i йти за слiдом. Ми мусимо наздогнати викрадачку.
    - I що далi? Допiру ти аж жахалася на думку про зустрiч з нею.
    - Тодi твоя маґiя була заблокована. Тодi ми не мали шкури. I взагалi, були безпораднi. А тепер усе iнакше. Тепер ми сильнi, ми наздоженемо викрадачку, здолаємо її й заберемо в неї моє тiло.
    - I як же ми це зробимо?
    - Захопимо її в полон i вiдведемо до майстра Iльмарсона. А вiн неодмiнно щось придумає.
    - А чи не краще спершу вирушити на Торнiн? - запропонував Марк. - Я певен, що майстер Iльмарсон особисто допоможе нам у пошуках викрадачки. З ним ми точно вистежимо її.
    - Якщо тiльки слiди залишаться, - слушно заперечила Беатриса. - А на це годi й сподiватися. Поки ми доберемося Колодязем до Торнiна, поки повернемося з пiдмогою сюди, вони вже зникнуть. I тодi навiть майсер Iльмарсон нiчим не зарадить... - Сестринi думки стали благальними. - Марку, дорогенький, зрозумiй нарештi, що це мiй єдиний шанс повернути своє тiло. Ми мусимо чимшвидше йти за викрадачкою. А звiстку про себе надiшлемо Колодязем  - додому, на Нолан. Напишемо листа, в якому все розповiмо i попросимо тата з мамою негайно сповiстити й майстра Iльмарсона, й Iнквiзицiю... Ну, прошу тебе, братику!
    Марк зiтхнув i, створивши нехитрi чари, приманив до себе коня. Той слухняно пiдiйшов i нахилив голову. Хлопець погладив його густу гриву й запитав у сестри:
    - Як гадаєш, вiн годиться для тривалої подорожi?
    - То ти згоден? - зрадiла Беатриса.
    - Згоден, сестричко. Твiй план небезпечнiший за мiй, але вiн справдi дає тобi бiльше шансiв. А заради цього я ладен ризикнути.
    - Отже, ходiмо збиратися?
    - Так, - вiдповiв Марк i взяв за вуздечку коня. - Але спершу я хочу зробити одну рiч.
    - Яку?
    - Змайструвати хреста на Бекину могилку.

    Бажаєте читати далi?
    Тодi вам сюди або сюди.
    Перша книга серiї надається безкоштовно.




  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 235k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.