Роздiл 1
Сiдх. Нова мiсiя
У темно-фiолетовiм небi над Вельзевуловою Твердинею палахкотiли лиховiснi блискавицi. Їхнi багрянi вiдблиски падали на фортечнi мури та вежi похмурої оселi Господаря Потойбiччя, i вiд цього складалося враження, нiби весь замок купається в кровi.
Чоловiк у просторому вбраннi з червоного та синього шовку, з великим зеленим тюрбаном на головi, енерґiйно крокував широкою стежкою в напрямку Твердинi. Втiм, вислiв 'у напрямку' означав лише, що стежка вела туди, але при цьому раз по раз звивалася, часом повертаючи геть у протилежний бiк, а темне громаддя Твердинi безперервно змiнювало своє розташування - то опинялося зовсiм поруч, то вiддалялося на багато миль, аж до самого обрiю.
Проте чоловiк у зеленому тюрбанi продовжував iти стежкою, не намагаючись скоротити шлях. Вiн розумiв, що з ґеоґрафiєю Нижнього Свiту краще не жартувати, бо пряма тут далеко не завжди є найкоротшим шляхом мiж двома точками. До того ж, околицi Твердинi були всiянi хитромудрими пастками, призначеними для необережних вiдвiдувачiв, i чоловiк у тюрбанi не збирався випробувати долю. Вiн надто цiнував дароване йому право жити у плотi й не хотiв наражати своє тiло на марний ризик, оскiльки не був певен, чи отримає натомiсть нове, чи до скону вiкiв муситиме блукати Потойбiччям у подобi безплотного духу. Тому вiн iшов стежкою, нiкуди не звертав з неї, i з кожним його кроком у темно-фiолетовiм небi чимраз яскравiше спалахували блискавицi.
Нарештi чоловiк у тюрбанi опинився перед величезною залiзною брамою, обабiч якої тягнувся високий, у кiлька людських зростiв, кам'яний мур. Праворуч вiд ворiт на стовпi з поперечиною було прикрiплено мiдну тарiлку, подекуди вкриту товстим шаром окису, а бiля неї висiв на iржавому ланцюгу дерев'яний молоток з видимо стертим вiд частих ударiв бойком. Пiсля коротких вагань чоловiк узяв до рук молотка i вдарив по тарiлцi. Почувся лункий мiдний дзвiн, а слiдом за тим з темних небес прогримiв голос:
- Скажи своє iм'я, прохачу!
Чоловiк у зеленому тюрбанi швидко глянув угору, хоча й знав, що нiчого, крiм багряних спалахiв, там не побачить.
- Я Вiштванатан Сiдх, - назвався вiн, - вiрний слуга Господаря Вельзевула.
У нього мало не вихопилося 'Велiала', та, на щастя, вiн вчасно збагнув, що наразi належить уживати офiцiйне iм'я. Велiала так рiдко називали Вельзевулом, що бiльшiсть мешканцiв Нижнього Свiту, не кажучи вже про людей на Гранях, навiть не пiдозрювали, що обидва цi iменi належали однiй тiй самiй особi.
- Навiщо ти прийшов, Вiштванатане Сiдх? - спитався невидимий сторож.
- За викликом Господаря.
- Чекай, - сказав голос. - I лихо тобi, нещасний, якщо ти збрехав!
Чоловiк, що назвався Вiштванатаном Сiдхом, сперся на стовп i став чекати. Зовнi вiн мав незворушний вигляд, але всерединi його долали сумнiви. Вiдколи Сiдх отримав наказ прибути сюди, вiн знай перебирав у думках всi свої вчинки за останнiй час i занепокоєно гадав про причини свого виклику до Велiала. Цей вiзит мiг бути прелюдiєю до суворого покарання за невiдомi Сiдховi грiхи, але так само мiг виявитися початком його майбутнього сходження вгору по iєрархiчнiй драбинi Нижнього Свiту...
За кiлька хвилин брама почала повiльно вiдчинятися, сповнивши околицi таким пронизливим скреготiнням, що проймало аж до кiсток. Голос невидимого сторожа промовив:
- Проходь. Господар Вельзевул прийме тебе.
Сiдх зачекав, поки брама розчинеться настiж, потiм упевнено рушив через широке безлюдне подвiр'я до найвищої з-помiж усiх будiвель замку вежi з чорного базальту, яка мовби пiдпирала собою низьке похмуре небо.
Бiля входу до вежi, на невеликому пiдвищеннi, стояв чоловiк у довгiй, аж до самої землi, багрянiй мантiї. Схрестивши на грудях руки, вiн байдуже дивився на Сiдха. Його нерухоме, мов маска, обличчя не виказувало жодних емоцiй, крiм хiба що легкого натяку на зневажливiсть, спрямованої на не щось конкретне, а швидше на весь довколишнiй свiт.
Сiдх зупинився перед пiдвищенням, низько вклонився чоловiковi в багряному й мовив:
- Вiтаю тебе, славний Женесе! Хай буде з тобою на вiки вiчнi милiсть Господарiв.
У вiдповiдь на привiтання Женес коротко кивнув.
- Iди за мною, - сказав вiн. - Господар бажає бачити тебе.
З цими словами Женес розвернувся, ввiйшов до вежi й став пiднiматися по крутих кам'яних сходах нагору. Сiдх мовчки йшов слiдом за ним i навiть не намагався завести розмову. За рiк свого перебування в Нижньому Свiтi вiн кiлька разiв мав справу з довiреним слугою Велiала, i вiд цих зустрiчей у нього залишилися найнеприємнiшi враження. Особливо дратували Сiдха пихатiсть i зарозумiлiсть Женеса, його презирливе ставлення до всiх, хто стояв нижче за нього, з чим рiзко контрастувало вiдверте пiдлабузництво до всiх Господарiв, а надто ж до Велiала.
А проте, за всiєї своєї антипатiї, Сiдх почував до Женеса щось схоже на благоговiння. Утiм, не лише вiн один - чимало мешканцiв Потойбiччя подiляли його суперечливi почуття. Женес був леґендарною постаттю в Нижньому Свiтi, вiн прожив на Гранях довше за багатьох Господарiв (а дехто стверджував, що довше за всiх), брав участь у трьох Сторiчних Вiйнах, а в перiод мiж ними активно готував ґрунт для настання наступних Нiчиїх Лiт. Його заслуги були безсумнiвнi, i тому всi сприйняли як належне, коли Велiал спецiально для Женеса запровадив посаду коад'ютора, цебто першого помiчника, поставивши його не лише над усiма своїми слугами, але й над слугами решти Господарiв.
Бувши ще юним послушником у Вельзевуловiм Братствi, Вiштванатан Сiдх багато чув про Женесовi дiяння, захоплювався ним i мрiяв повторити його земний шлях. До пори до часу Сiдховi справи йшли найкращим чином, на його рахунку було чимало успiшних мiсiй, кiлька разiв з ним особисто спiлкувався Велiал, доручав йому надзвичайно важливi та складнi завдання i завжди був задоволений результатами. Здавалося, на Сiдха чекало блискуче майбутнє... Аж тут трапилася катастрофа!
Сiдх цiлком слушно вважав, що в цьому винний Женес, який за Велiаловим дорученням здiйснював оперативний контроль над Сандрою. Новоспечений коад'ютор не встежив за дiвчиною i дозволив їй викрити себе, що призвело до цiлковитого провалу їхнього плану. У безнадiйнiй спробi врятувати ситуацiю Велiал наказав Сiдховi негайно проникнути пiд захисний купол i знищити Сандру, поки вона не наговорила зайвого. Як i слiд було чекати, нiчого путнього з цього задуму не вийшло. Позбавлений своєї чаклунської сили, Сiдх не змiг протистояти двом недосвiдченим, але надзвичайно могутнiм вищим маґам. Вiн загинув вiд смертельного закляття, так i не виконавши свого останнього в земному життi завдання.
Женесова вина була очевидна, проте вiн дуже спритно викрутився, переклавши всю вiдповiдальнiсть на Сiдха. На жаль, Велiал повiрив йому - а певнiше, вдав, що повiрив. Велiаловi було невигiдно визнавати за Женесом помилку, бо з цього автоматично випливало, що вiн також схибив, надто поклавшись на свого наближеного. Сiдх швидко зорiєнтувався в ситуацiї i не став спростовувати висунутi Женесом звинувачення. Вiн розумiв, що будь-якi спроби виправдатися лише погiршать його становище - i без того дуже хистке й непевне, тому покiрливо змирився з нав'язаною йому роллю цапа-вiдбувайла.
Але найбiльше Сiдха обурювало те, що Женес i сам повiрив у свою брехню. Вiн був щиро переконаний у власнiй правотi й не почував анi крихти вдячностi до людини, що взяла на себе бiльшу частину його провини. Якщо попервах Сiдх iще сподiвався, що Женес, у компенсацiю за моральнi збитки, посприяє його швидкiй кар'єрi, то незабаром цi iлюзiї розвiялися. Женес не знав докорiв сумлiння, вiн не збирався допомагати Сiдховi, а навпаки - за найменшої можливостi пiдкреслював свою зневагу до нього. А коли Нижнiм Свiтом стали поширюватися чутки, що Сiдх звiв нанiвець ґенiальний задум Велiала, здiйснення якого могло б кардинально змiнити весь перебiг Столiтньої Вiйни, у колишнього iнквiзитора не виникло жодних сумнiвiв, вiд кого виходили цi чутки...
Врештi Сiдх та Женес пiднялися на горiшню терасу вежi, оточену зубчастим парапетом. Багрянi блискавицi палахкотiли просто над головою, деякi сполохи були такi яскравi, що аж слiпили очi. Сiдх машинально вiдзначив, що звiдси, мов на долонi, видно звивисту стежку, якою вiн iшов до Твердинi.
Посерединi тераси сидiв у широкому крiслi Велiал, одягнений у коротку криваво-червону мантiю поверх чорного, без жодних прикрас костюму. Перед ним завис у повiтрi, не торкаючись нiжками пiдлоги, невисокий стiл з бiльш нiж скромним сервуванням - на начищенiй до блиску мiднiй тацi стояла лише середнiх розмiрiв порцелянова амфора, з вузької шийки якої струменiла пара, а також мiстка золота чаша, вкрита зовнi простим карбованим вiзерунком.
Коли Велiал подивився в їхнiй бiк, Женес вiдважив йому доземний уклiн, а Сiдх упав ницьма.
- О, великий Господарю Потойбiччя, княже князiв, царю царiв, Володарю Пiтьми! - набундючено проказав Женес. - Я привiв до тебе слугу твого, Вiштванатана Сiдха, якого ти зволив викликати перед очi свої.
- Гаразд, Женесе, - холодно мовив Велiал. - Ти вiльний. Повертайся до своїх справ.
Не припиняючи бити поклони, Женес позадкував до виходу з тераси. Коли вiн зник за залiзними дверима, Велiал звернувся до Сiдха, що досi лежав долiлиць, розпластавшись на базальтових плитах:
- Встань i пiдiйди до мене.
Сiдх звiвся на ноги, але не розiгнувся цiлком, i несмiливо пiдступив до крiсла Господаря. За помахом Велiалової руки бiля столика з'явився стiлець з м'яким сидiнням.
- Влаштовуйся, Вiшi. Поговоримо.
- О, мiй пане! - про всяк випадок запротестував Сiдх, не бажаючи з необережностi втрапити до пастки. - Я не смiю в твоїй присутностi...
- Сiдай! - урвав його Велiал. - Це наказ.
Наказ Князя Нижнього Свiту вимагав негайного виконання, тож Сiдх обережно примостився на краєчку стiльця, ладний будь-якої митi пiдхопитися. Тим часом Велiал наповнив до вiнця чашу густою червоною рiдиною з амфори i простягнув її Сiдховi:
- Ось, випий.
Вiд несподiванки Сiдх аж сторопiв. Небагато Велiалових слуг могли похвалитися тим, що куштували людську кров за столом Господаря, i лише лiченим одиницям випадала честь прийняти частування з його рук. Це вважалося знаком особливої прихильностi. I йому, Вiштванатановi Сiдху, цей знак було виявлено! Йому - одному з молодших слуг, яких у Нижньому Свiтi багато мiльярдiв...
- Ну ж бо! - трохи пiдвищивши голос, нетерпляче сказав Велiал. - Чого чекаєш?
Вiд його слiв Сiдх нарештi оговтався й опанував себе.
- Дякую, мiй пане, - трепетно мовив вiн, узяв чашу й пiднiс її до вуст.
- Пий до дна, - наказав Велiал.
Кров була свiжа, ще тепла, а судячи з її яскравого кольору i нiжного смаку, належала юнiй незайманiй дiвицi. Сiдх одним духом осушив чашу, потiм поставив її на стiл i тильним боком долонi витер свої пишнi вуса. Вiн миттю вiдчув приплив бадьоростi, його тiло наче помолодiшало на добрий десяток рокiв, а думки стали напрочут чiткими та ясними. Кров живих iстот з Граней, надто ж людська, мiстила чимало вiтальної енерґiї, конче необхiдної всiм мешканцям Нижнього Свiту. Самi вони не могли виробляти її в достатнiй кiлькостi, а тому потребували перiодичного поповнення своїх запасiв життєвої сили ззовнi. Таке поповнення вiдбувалося рiзними шляхами, не конче матерiальними, проте серед вищих слуг Господарiв вважалося справою престижу бодай частково задовольняти свої потреби за рахунок людської кровi. Наприклад, подейкували, що Женес щодня приймає ванну з кровi немовлят, та, найпевнiше, цi чутки були перебiльшенi й поширювалися самим Женесом. Що ж до Сiдха, то вiн займав у Нижньому Свiтi аж надто скромне мiсце i за рiк свого перебування тут лише кiлька разiв пив справжню людську кров - та й то не першої свiжостi...
- Смачнюща кровина, хiба нi? - спитав Велiал i, не чекаючи на вiдповiдь, вже iншим тоном додав: - Женес нiчого не говорив тобi про дiвчину?
Сiдх вiдразу збагнув, про кого йдеться. Вони з Женесом лише одного разу працювали разом, i єдина дiвчина, про яку той мiг з ним говорити, була Сандра.
- Нi, мiй пане, нiчого, - вiдповiв Сiдх. - А що з нею?
- Її переховують вiд мене. Починаючи з травня, Сандра мешкала разом з Iнґою та Владиславом у королiвському палацi на Гранi Палатина, але чотири мiсяцi тому зникла. Вiдтодi про неї нiчого не вiдомо.
- А її дитина? - запитав Сiдх. - Якщо не помиляюся, саме тодi Сандра мала народити.
- Помиляєшся. Ти не врахував, що понад два мiсяцi вона провела в Колодязi, спершу на шляху до Ланс-Оелi, а потiм - до Основи. Мiй майбутнiй слуга народився десь наприкiнцi листопада. А я досi не знаю, де вiн i що з ним!
- До цього причетна Iнквiзицiя?
- Поза будь-яким сумнiвом. Ференц Карой запевняє всiх, що дiвчина втекла сама, але мене не надуриш. - Велiал трохи помовчав. - Та навiть коли припустити, що вона дiяла самостiйно i зараз переховується як вiд нас, так i вiд Iнквiзицiї, це не покращує ситуацiї. Не слiд недооцiнювати Сандру, вона дуже розумна й хитра. Минулого разу їй вдалося пошити в дурнi Женеса i, попри його пильнiсть, викликати в Iнґи пiдозри. Чим це скiнчилося, сам знаєш.
Своїми словами Господар фактично визнав за Женесом вину, хоч i виправдовував його недбалiсть Сандриною хитрiстю. Сiдх розкрив був рота, але тут-таки закрив його i подумки вилаяв себе за надмiрну iмпульсивнiсть. Якщо маєш з якогось питання власну думку, це аж нiяк не означає, що слiд висловлювати її начальству.
Хай яким швидкоплинним був Сiдхiв порив, вiн, однак, не пройшов повз увагу Велiала.
- Ти щось хотiв сказати, Вiшi?
- Так, мiй пане, - обережно вiдповiв Сiдх, зрозумiвши, що заперечувати вже пiзно. - На мою думку, ми самi дали можливiсть Сандрi викрити себе. Менi здається, що пiсля зачаття дитини її подальшi нiчнi пригоди з Владиславом не мали нiякого сенсу. Їх слiд було негайно припинити - i тодi б нiчого цього не сталося.
Велiал вiдкинувся на спинку крiсла i спрямував на Сiдха пронизливий погляд. Колишнiй iнквiзитор приречено чекав, чим обернеться його зухвалiсть. Одне вiн знав точно - нi вибачення, нi благання не допоможуть, лише дужче розгнiвають Господаря.
Цiлу хвилину Велiал пильно дивився на свого слугу, нарештi промовив:
- Женес також вважає, що з дiвчиною я схибив, але тримає свою думку при собi, не наважується навiть натякнути на це. А якби вiн запитав, я б пояснив йому, що цi, як ти висловився, нiчнi пригоди були покликанi не лише зачати мого майбутнього слугу. Також вони потроху вiддаляли Владислава вiд Iнґи, хоч сам вiн цього не помiчав. А в останню нiч перед Проривом Iнґа мала прокинутись i застати свого чоловiка iз Сандрою. Тiєї ночi я збирався сам контролювати дiвчину i влаштував би все так, щоб Iнжин гнiв звернувся б передовсiм не на Сандру, а на Владислава. Це на якийсь час посварило б їх, а помиритися вони б уже не встигли. На жаль, у дiйсностi подiї розвивалися iнакше, i пророчий сон їхнього супутника все зiпсував... Гм. Хоча й тодi ще можна було виправити ситуацiю, якби Женес вчасно покликав мене. Проте вiн вирiшив, що сам упорається.
Це вже було прямим i вiдвертим визнанням Женесової провини, що неабияк потiшило Сiдха. А ще вiн збагнув, що Велiал не просто так завiв з ним розмову про Сандру, Владислава та Iнґу. Вочевидь, його наступне завдання буде безпосереднiм чином пов'язане з ними - а отже, вiн повертається у велику гру!...
Набравшись смiливостi, Сiдх промовив:
- Дозволь ще запитати, мiй пане...
- Дозволяю.
- З твоїх слiв я зрозумiв, що сварка мiж Владиславом та Iнґою була важливою частиною твого задуму...
- Надзвичайно важливою, - пiдтвердив Велiал. - Коли ти прибув до Шато-Бокеру, i я твоїми очима побачив, як швидко вони оклигали, то в мене виникла пiдозра, що навiть нового Прориву буде недостатньо для їх пiдкорення. Тому я i внiс доповнення до запропонованого тобою плану. Сандра мала бодай частково вiддалити Владислава вiд Iнґи, послабити їхнiй зв'язок. Це б дозволило пiдкорити їх, а потiм - убити.
- Отже, ти не збирався робити їх своїми слугами?
- Владислава - в жодному разi, вiн чужий нам. З Iнґою не так однозначно. Вона вiд народження належала менi, i хоча нашi вороги намагалися змiнити її призначення, своєї сили воно не втратило. Тож iз нею ще можна попрацювати, шкода марнувати такий якiсний i цiнний матерiал. А от її чоловiк для цього не годиться. Мало того - вiн украй небезпечний.
- Тодi я не розумiю, мiй пане, - пiсля деяких вагань сказав Сiдх. - Якщо ти не потребував Владислава i не надто прагнув повернути собi Iнґу, то чому наказав Сандрi чимшвидше їхати на Аґрiс i там убити їх обох, поки вони були непритомнi? Та й у дорозi ми мали безлiч нагод це зробити.
Велiал заперечно похитав головою:
- Помиляєшся. Сандра не змогла б їх убити. I ти не змiг би. Заподiяти їм смерть можна лише двома шляхами - або роз'єднавши їх, розiрвавши їхнiй зв'язок, або пiдкоривши Нижньому Свiтовi. Пiд час Прориву на Аґрiсi я виявив, що вони вдвох мають дивовижну силу. Саме вдвох - ця сила належить їм обом, а не кожному з них окремо. I якраз вона не дозволяє вбити їх.
- Вселенський Дух? - з тремтiнням у голосi мовив Сiдх. Його пойняв жах на одну думку про те, що вiн мiг тiсно спiлкуватися з носiями Духу.
- У тiм-то й рiч, що нi. Ця їхня сила не походить з Космосу, вона є надбанням свiту земного. Досi я нiчого схожого не зустрiчав. Iншi Господарi також.
- А я не помiчав у них нiякої особливої сили. Певна рiч, крiм тiєї, що має бути у вищих маґiв.
- Ти й не мiг помiтити, бо не був присутнiй при Проривi. Їхня особлива сила виявляє себе лише в разi необхiдностi, а коли в нiй немає потреби, зникає без слiду, нiби її нiколи не було. Одна з визначних властивостей цiєї сили полягає в абсолютнiй неаґресивностi, її дiя спрямована винятково на Iнґу та Владислава, а точнiше, Iнґа може застосувати цю силу лише до свого чоловiка, а вiн - лише до неї. Пiд час Прориву Владислав гинув три рази, але Iнґа, вдавшись до їхньої спiльної сили, повертала його до життя. Сама ж вона отримала дев'ять смертельних ударiв, проте Владислав щоразу рятував її вiд загибелi. А вбити їх одномоментно не вдавалося - з тiєї простої причини, що одномоментностi в природi не iснує. Хоч який короткий був часовий промiжок мiж двома смертями, його вистачало, щоб Владислав та Iнґа встигли допомогти одне одному. Це вiдбувалося суто рефлекторно i так блискавично, що вони самi, схоже, нiчого не помiчали.
- Схоже на те, мiй пане, - погодився приголомшений Сiдх. - Iнакше б я знав. Свого часу вони цiлком довiряли менi.
- А тому, - вiв далi Велiал, - їх не можна вбити навiть увi снi i в нестямi. Ця сила працює майже безвiдмовно, проте менi вдалося вiднайти в нiй слабкi мiсця. По-перше, вона активiзується лише в разi безпосередньої загрози їхнiм життям, а отже, не стала б реагувати на спроби пiдкорення. По-друге, її ефективнiсть залежить вiд мiцностi емоцiйного зв'язку мiж Iнґою та Владиславом. Сандра якраз i була покликана послабити цей зв'язок, щоб вони якнайдужче виснажилися пiд час майбутнього Прориву i їхнiй чаклунський дар не змiг опиратися пiдкоренню. А пiсля цього вони б позбулися своєї особливої сили i стали просто вищими магами, одержимими Нижнiм Свiтом. Владислава я б вiдразу вбив, а от з Iнґою ще б попрацював, спробував би схилити її до добровiльної служби. Вона стала б для нас дуже цiнним надбанням.
Велiал замовк, налив у чашу трохи кровi й неквапно випив її. Цього разу Сiдха вiн не пригостив.
- Вiд своїх планiв я не вiдмовився, - повернувши чашу на стiл, знову заговорив Господар. - Владислав з Iнґою мають надзвичайно великий потенцiал, щоб дозволити їм залишатися в таборi наших ворогiв. У цьому напрямку я здiйснюю певнi кроки, про якi тобi знати не треба. А ти матимеш iнше завдання - розшукати Сандру та її дитину.
Сiдх запитливо глянув на Велiала:
- Але як, мiй пане?
- Повернешся на Гранi. Такi слуги, як ти, зараз потрiбнi менi там, а не тут.
- Я стану Чорним Емiсаром?
- Нi. У цiй подобi ти не впораєшся з завданням. Емiсар не може переходити з Гранi на Гранi, вiн не здатний власноруч битися з супротивниками, його легко викрити i знищити. Це спостерiгач i провокатор, а ти маєш бути бiйцем. Я дам тобi справжнє людське тiло, ти знову станеш смертною земною людиною i продовжиш свою службу на Гранях.
Вiд хвилювання Сiдховi перехопило подих.
- Як так?... О, мiй пане! Хiба це можливо?
- Атож, Вiшi, можливо. Це наша новiтня розробка. Про неї знають лише Господарi, кiлька вищих слуг, включно з Женесом, а також дванадцятеро нижчих, якi вже здiйснили таке втiлення. Ти будеш тринадцятим - щасливе число. У пошуках дiвчини тобi допоможе та обставина, що вона досi захищена перснем Бодуена - якби над нею провели екзорцизм, то Женес, її колишнiй ляльковод, неодмiнно вiдчув би це. Я так розумiю, що пiд час вагiтностi Сандра не наважувалася на такий крок зi страху зашкодити дитинi, а тепер, коли її переховують вiд мене, екзорцизм не проводять, бо бояться виказати її мiсцеперебування. Це iстотно полегшить твоє завдання - адже до того перснем володiв Женес, i на ньому лишився його вiдбиток. На жаль, цей вiдбиток дуже слабкий, щоб вiдчути його звiдси, з Нижнього Свiту. Женес розшукав би її вмить, але спроба повернути його в земне тiло зазнала невдачi. За свою тривалу кар'єру вiн вичерпав усi ресурси земного буття, тож шлях на Гранi для нього закритий. Тому я вирiшив надiслати тебе, оскiльки ти знайомий з дiвчиною. Перед утiленням тобi буде iмплантовано частку Женесової аури, яка допоможе знайти перстень - а отже, й Сандру. Що скажеш?
- Я готовий, мiй пане!
- I ти не маєш нiяких побажань щодо нового тiла? - лукаво спитався Велiал. - Рiк тому, одержуючи своє теперiшнє, ти не наважився звернутися до мене з проханням i погодився на те, яке тобi запропонували. А дарма... Ну, гаразд, цього разу я не чекатиму, поки ти сам попросиш. Я зроблю тобi подарунок - як нагороду за вiрну службу.
Роздiл 2
Марк i Беатриса. Торнiнськийтракт
Коли карета наблизилась до краю латки, Беатриса висунулася по груди з вiкна правих дверцят i подивилася назад, де за аркою порталу стояли її рiднi. Вона помахала їм рукою, батько у вiдповiдь махнув своїм капелюхом, а мати послала дiтям услiд останнiй поцiлунок.
За кiлька секунд карета переїхала на сусiдню латку i зникла з очей барона та баронеси фон Гаршвiц. Беатриса пiдняла скло на вiкнi, залишивши вузьку щiлину згори для доступу свiжого повiтря, i присiла на своє мiсце поруч iз братом. Марк стиснув її руку й пiдбадьорливо всмiхнувся. За останнi чотири роки вони вже звикли жити окремо вiд батькiв, а проте щоразу їм було дуже сумно залишати рiдну домiвку на Гранi Нолан i на довгi дев'ять мiсяцiв їхати на чужину.
А от їхня менша сестра, дев'ятирiчна Ребека, вперша розлучалася з татом i мамою. Забравшись iз ногами на сидiння, вона досi визирала в заднє вiконце i продовжувала махати хустинкою постатям батькiв, хоча й розумiла, що вони вже не можуть бачити її. Лише коли карета, проминувши ще кiлька латок, виїхала на основний тракт, Ребека нарештi вiдвернулася вiд вiкна, спустила ноги на пiдлогу й розправила на колiнах сукню. Вигляд вона мала пригнiчений, а в очах стояли сльози.
Наступнi кiлька хвилин у каретi панувала нiякова мовчанка. Марк i Беатриса боялися необережним словом ще дужче засмутити сестру, а Ребека вiдчайдушно боролася з бажанням припасти обличчям до м'якої спинки сидiння або до мiцного братового плеча i гiрко заплакати вiд туги за татком та мамою, за рiдними мiсцями, за близькими друзями й подругами, яких вона ще не скоро побачить...
Та саме думка про друзiв i подруг трохи заспокоїла дiвчинку. Вони ж їй так заздрять! Тепер вона, як i Марк з Беатрисою, вчитиметься в школi для справжнiх чаклунiв, де навчають справжнiм чарам, а не якимсь там простеньким штучкам, що ними так полюбляють хизуватися вiдуни. Пiсля шести рокiв навчання вона стане справжньою чаклункою - хоч i не такою сильною, як iнквiзитори, та вже напевно набагато сильнiшою за тих, кого на Ноланi звикли називати чаклунами. Протягом кiлькох поколiнь барони фон Грашвiц поступово нагромаджували чаклунськi здiбностi в своєму родi, правильно добираючи собi дружин (батько називав це якось по-науковому, страшенно хитромудрим словом, але Ребека не могла його згадати), i з кожним наступним поколiнням їхня сила чимраз зростала. Зрештою, в Рiхарда фон Гаршвiца народилися дiти, чий дар виявився досить сильним, щоб вони могли навчатися в дуже престижнiй школi на Гранi Торнiн - у самого майстра Iльмарсона, чи не наймогутнiшого чаклуна у всенькому свiтi. Шкода тiльки, що ця школа розташована так далеко вiд Нолана - їхати до неї аж два з гаком тижнi по трактовому шляху. А ще шкода, що навчання там починається в такий незручний час - невдовзi пiсля Нового Року. Ребека дуже полюбляла новорiчнi та рiздвянi свята, але цього разу i в наступнi п'ять рокiв їй доведеться зустрiчати їх у дорозi, бо iнакше вона просто не встигне до початку занятть. А втiм, якраз iз цього приводу Ребека не дуже сумувала. Задля того, щоб стати справжньою чаклункою, дiвчинка була ладна вiдмовитися вiд усiх свят без винятку.
- Марку, - звернулася вона до брата, - а ми коли-небудь зможемо подорожувати Трактовою Рiвниною? Самi, без чужої допомоги.
Марк мав велику спокусу сказати 'так', щоб трохи полiпшити сестричкин настрiй, але вiн дуже не любив брехати. Тому вiдповiв чесно:
- Не знаю. Нам у школi цього не обiцяють. Кажуть, що однi зможуть, а iншi - нi. Але проходити через Ребра, - поквапився вiн утiшити Ребеку, - вмiють усi випускники. Ми з Беа почнемо навчатися цього з наступного триместру. Проникнення крiзь Ребра - обов'язкова навичка в школi Iльмарсона, без цього не можна одержати диплом.
- А хiба це не те ж саме, що подорожувати Рiвниною? - здивувалася Ребека.
- Не зовсiм. Коли ти перетинаєш Ребра, то просто переходиш з однiєї Гранi на iншу через мiсця їх щiльного дотику - тобто, через Вуалi. А при подорожi Рiвниною ти рухаєшся мiж Гранями - не крiзь них, а всерединi них.
- Фактично, - вирiшила похизуватися своєю вченiстю Беатриса, - Трактова Рiвнина є звуженням простору Ребер на пiдмножину їх локальної прозоростi.
- Зрозумiло, - не дуже впевнено сказала Ребека, збита з пантелику мудрагельським поясненням старшої сестри. - Отже, перетинаючи Ребра, ти мовби 'прострибуєш' повз Рiвнину?
- Атож, - пiдтвердив Марк, подумки осмикнувши Беатрису, яка знову збиралася зробити уточнення. - Проникнення крiзь Ребра можна зобразити таким чином: перебуваючи на краю латки, ти на якусь мить потрапляєш на Рiвнину, швидко переходиш на сусiдню латку й тут-таки повертаєшся в звичайний простiр, але вже на iншiй Гранi.
- Або на тiй самiй Гранi, але в якомусь iншому мiсцi, - сказала Беатриса. - Подорож крiзь Ребра складається з таких от стрибкiв з Гранi на Грань. Iти Трактовою Рiвниною, звичайно, зручнiше, а головне - набагато швидше.
Ребека ненадовго задумалася.
- А якщо, - припустила вона, - перетинати Ребра не скраю латки, а десь посерединi?
- Тодi ти просто повернешся назад, - вiдповiв Марк. - Хоча розумiю, що ти маєш на увазi. В принципi, затриматись на Рiвнинi, 'зачепитися' за неї, не дуже складно, але вiд цього не буде пуття. Потрапити на Рiвнину може будь-хто - через вхiдний портал трактового шляху. Проте для подорожi нею треба вмiти переходити з однiєї площини в iншу - а це найскладнiше. Без такого вмiння ти зможеш роками добиратися до потрiбної Гранi, а швидше за все, втратиш орiєнтацiю i блукатимеш довiку.
- Тодi краще користуватися Колодязем, - зауважила Ребека.
- Тi, хто не вмiє подорожувати Рiвниною чи, принаймнi, проходити крiзь Ребра, так i роблять, але за найменшої можливостi волiють обходитися без цього i вдовольняються трактовими шляхами, - сказав Марк. - Навiть листи, вiдправленi по Колодязю, у переважнiй бiльшостi випадкiв доходять до адресата не набагато швидше, нiж звичайною поштою. Вiдкривати його ти навчишся вже через три роки, але можеш менi повiрити, що пiсля пробних подорожей, передбачених шкiльною програмою, великого бажання знову лiзти в Колодязь у тебе не виникне. Це справдi дуже неприємна рiч.
- Утiм, є ще неприємнiшi, - додала Беатриса. - I не просто неприємнi, а смертельнi. Наприклад, метод згортання простору, який частiше називають 'поштовим кур'єром', бо чаклуни застосовують його для швидкої передачi листiв та невеликих предметiв на значнi вiдстанi. На жаль, людей таким чином переправляти не можна - при згортаннi простору вони гинуть. З усiх вiдомих способiв перемiщення матерiальних об'єктiв мiж Гранями людина може витримати лише три - Колодязь, Трактову Рiвнину й перетин Ребер.
- Чотири, - уточнив Марк. - Ти забула про Iнфернальний Тунель.
- Не забула. Просто не рахувала його. Iнфернальний Тунель можна прокласти лише з допомогою Нижнього Свiту, а ми зараз говоримо... ну, скажiмо, про земнi способи. До того ж, його нiяк не назвеш безпечним.
- Але в принципi там можна вижити. Адже скiльки вiдомо iсторiй про людей, що випадково потрапляли до Iнфернального Тунелю i вибиралися з нього цiлi та неушкодженi за тридев'ять Граней вiд батькiвщини.
- А скiльки не вибиралися, - парирувала Беатриса. - I, певна рiч, не могли розповiсти про свої пригоди.
- Я ж кажу: в принципi, - наполягав Марк.
Брат i сестра продовжили суперечку, а Ребека, втративши iнтерес до їхньої розмови, присунулася до бiчного вiкна i подивилась уперед. Їхня карета якраз наближалася до порталу перенаправлення, який переводив трактовий шлях у iншу площину Рiвнини. Не бажаючи проґавити цей момент, Ребека знову забралася з ногами на сидiння i притулилася обличчям до заднього вiконця.
Широка дорога, що звивистою стрiчкою тяглася вдалину i миль за шiсть вiд них зникала пiд аркою такого ж порталу, була заповнена каретами та возами, важкими фурґонами й легкими бричками, вершниками на конях i просто пiшими подорожнiми, що рухалися в обох напрямках. Обабiч простяглася безкрая Трактова Рiвнина, зiткана, мов ковдра, з великих шматкiв земної поверхнi, що належали рiзним Граням. Поблизу дороги це були здебiльшо пустельнi, кам'янистi дiлянки, без найменших ознак життя на них, але далi виднiлися порослi зеленою травою пагорби, фраґменти лiсiв i розкиданi там i тут шматки рiчок, озер та морiв.
Вже само по собi це вражало уяву новачка, проте Ребека, яка щороку здiйснювала короткi подорожi трактом, щоб вiдвiдати разом з батьками дiдуся та бабусю, що мешкали на сусiднiй Гранi, була звична до такої картини. Вона чекала на захопливiше видовище - стрибок Рiвнини при поворотi трактового шляху.
Коли карета в'їхала пiд арку, краєвид Рiвнини миттю перемiнився: всi попереднi латки пощезали, а на їхньому мiсцi негайно виникли новi - але зовсiм iншi. Щоразу, коли Ребека спостерiгала за цiєю стрiмкою метаморфозою, у неї складалося враження, що хтось рвучко крутнув калейдоскоп, i його рiзнобарвнi скалки-латки миттєво склалися в новий вiзерунок. Вiд батька вона знала, що насправдi при змiнi напрямку тракту Рiвнина не стрибає, а пливе, однак через те, що вигляд мiнливої Рiвнини викликає в багатьох людей та тварин панiку, портали сконструйовано таким чином, щоб повертати шлях дуже рiзко, i око просто не встигає помiчати цього.
Разом з попереднiми латками знакла i майже вся дорога позаду них; лишився тiльки короткий її вiдтинок, що починався вiд краю латки, на якiй стояв портал, а далi тяглися дiлянки диких, безлюдних Граней. На цю латку нiзвiдки в'їздили карети, вози, фурґони, вступали вершники та пiшоходи, а тi, хто рухався у протилежному напрямку, нiби розчинялись у повiтрi, щойно залишивши межi латки. Як завжди в таких випадках, Ребека трохи злякалася, хоча й чудово розумiла, що дорога нiкуди не зникла, просто зараз вона бачить Рiвнину пiд iншим, так би мовити, кутом зору.
Дiвчинка зiтхнула. Їй набагато бiльше подобалося те, що стається пiд час стрибка Рiвнини попереду - коли нiзвiдки виникає вiдрiзок шляху до наступного порталу. Пiд час коротких подорожей до маминих батькiв Ребека зазвичай дивилася вперед, бо вони, як правило, їздили у вiдкритiй бричцi. А тут уперед не дуже й подивишся; ну, хiба що висунувшись по пояс iз бiчного вiкна карети, та й то буде видно лише частину дороги...
Трохи розчарована, Ребека вiдвернулася вiд заднього вiкна й побачила, що брат та сестра з розумiнням всмiхаються їй. При цьому вони були надзвичайно схожi одне на одного. Втiм, вони були схожi за будь-яких обставин - ще б пак, близнюки, - але усмiшки робили їхнi обличчя майже однаковiсiнькими. Хiба що Марковi риси були рiзкiшi й суворiшi, а Беатрисинi - м'якшi та лагiднiшi.
- Не засмучуйся, сестричко, - сказала Беатриса, прибравши з лоба непокiрливе пасмо темно-каштановго волосся. - Наступного разу дивитимешся звiдти, - вона вказала на люк на даху карети. - Марк триматиме тебе. Правда ж, братику?
Марк згiдно кивнув:
- Звичайно. I взагалi, Бекi, не переживай. Ти ще встигнеш надивитися. Можеш менi повiрити, тобi скоро це набридне.
- Порталiв так багато?
- Через кожнi кiлька миль, - вiдповiв їй брат. - А на пiд'їздi до Торнiна вони зустрiчаються мало не щомилi. Тракт там дуже сильно звивається.
- Через цi портали?
- Так.
Подумавши, Ребека рiшуче похитала головою:
- Але ж це неправильно! Краще було б прокласти прямий трактовий шлях, а вiд нього вiдводити вiдгалудження до Граней, повз якi вiн проходить. А ще краще було б заселяти найближчi до тракту Гранi. - Вона вказала у вiкно. - Погляньте-но, там не лише шматки пустелi. Є ж латки i з лiсами, i з лугами. На тих Гранях також можна жити. А вони ж отутечки, поруч iз трактом.
Марк i Беатриса швидко перезирнулися. У Ребечинiм вiцi вони не замислювалися над такими речами. Що трактовий шлях iде зиґзаґами вiд порталу до порталу i через це дорога по ньому виходить разiв у десять, а то й п'ятнадцять довшою, нiж навпростець по Рiвнинi, було вiдомо їм змалку i здавалося цiлком природним. Лише в школi, на уроках з ґеоґрафiї вони дiзналися, в чому причина такої звивистостi трактiв.
- Розумiєш, Бекi, - заходився пояснювати Марк. - Трактовi шляхи так сильно звиваються не через невдале розташування населених Граней. Уздовж цього вiдтинку тракту все робилося так, як ти вважаєш правильним: спершу було прокладено шлях, а вже потiм люди заселяли прилеглi до нього Гранi.
- То чому ж вiн вигинається щокiлька миль? - нетерпляче запитала Ребека.
- Просто тому, що iнакше йти не може. От подумай: якi саме латки годяться для трактового шляху?
- Ну, вони мають бути твердими, рiвними, - вiдповiла Ребека. - Їхнi краї мають перебувати на однiй висотi iз сусiднiми, щоб не було 'сходинок', по яких важко їхати. А ще на латках не повинно бути нi надто спекотно, нi надто холодно.
- Так, це теж важливо. Проте найголовнiше - вони мусять бути постiйними, незмiнними, нерухомими. Тобто Вуалi, що охоплюють цi латки, не повиннi дрейфувати - нi по Гранях, нi по Рiвнинi, бо iнакше за кiлька рокiв тракт просто розпадеться на частини, i по ньому вже не можна буде проїхати. Тепер розумiєш, як важко прокласти правильний трактовий шлях?
Ребека повiльно кивнула:
- Тепер розумiю. Для трактiв годиться не кожна латка.
- Атож. Тому дорога вiд порталу до порталу йде не прямою лiнiєю, а звивається, тому шлях так часто переходить з однiєї площини в iншу i складається iз суцiльних зиґзаґiв. Винятком є лише Головна Маґiстраль - але це не зовсiм трактовий шлях, якщо пiд цим розумiти штучне утворення. Головна Маґiстраль - незбагненний природний феномен... або чудо Боже. А люди, на вiдмiну вiд природи чи Бога, неспроможнi зробити Вуалi стабiльними в зручних для себе мiсцях; отож доводиться прокладати тракти звивинами та зиґзаґами, вишукуючи бiльш-менш довгi ланцюжки нерухомих латок. А такi латки здебiльшого зустрiчаються на дуже старих Гранях, що виникли першими при Створеннi свiту i вже давно перетворилися на суцiльну пустелю. Тому вздовж дороги такий одноманiтний краєвид, повiтря сухе i майже позбавлене запаху, а... До речi, ти помiтила, що на трактовому шляху завжди свiтло?
Перш нiж вiдповiсти, Ребека визирнула у вiкно. На латцi, яку вони зараз проминали був пiзнiй ранок - або раннiй вечiр. Коли ж їхня карета переїхала на сусiдню латку трохи посутенiло, але свiтла залишалося вдосталь, щоб рух трактом не вповiльнявся.
- Нi, Марку, - нарештi сказала Ребека. - Якось не звертала на це уваги. Менi завжди здавалося, що так i має бути.
'Воно й зрозумiло,' - подумала Беатриса. Чотири роки тому вони з Марком також не звертали уваги на цей факт, який тепер видавався їм дуже визначним. I, можливо, досi сприймали б його, як щось самоочевидне, якби не навчання в Торнiнськiй школi, де з дiтей, що мали так званий промiжний дар - набагато сильнiйший за вiдунський, але значно слабший, нiж iнквiзиторський, - намагалися зробити повноцiнних чаклунiв. Метод майстра Iльмарсона та ретельно пiдiбраного ним колективу викладачiв, полягав у тому, щоб компенсувати брак маґiчних здiбностей учнiв великим обсягом знань i високою майстернiстю в керуваннi доступними їм силами, тому навчальний процес у школi був надзвичайно iнтенсивним, а програма - дуже складною й насиченою.
Беатрисi здавалося, що за цi чотири роки вони з Марком подорослiшали щонайменше рокiв на шiсть, а може, й на всi вiсiм. Особливо важким був їхнiй перший рiк, i Беатриса не заздрила меншiй сестрi, якiй ще належало пройти через цю каторгу. На щастя, батьки виховали Ребеку серйозною, вiдповдальною й самостiйною дiвчинкою, а саме цих рис Беатрисi з Марком дуже бракувало на початку навчання в школi. Зате їх було двоє, їм допомагав тiсний емоцiйний зв'язок, властивий багатьом чаклунам-близнюкам, у найважчi моменти вони пiдтримували одне одного i нiколи не почувалися самотнiми. Зокрема завдяки цьому (а ще, звичайно, через їхню обдарованiсть), навчання давалося їм легше, нiж бiльшостi школярiв, вони незмiнно були серед найкращих учнiв i мали всi шанси пiсля закiнчення школи вступити до вельми престижної Мерадорської академiї - найкращого на всiх Гранях вищого учбового закладу для юнакiв та дiвчат з промiжним чаклунським даром. Дехто з випускникiв школи Iльмарсона навiть продовжував своє навчання в iнквiзиторських академiях, але нi Марк, нi Беатриса туди не прагнули. У свої тринадцять рокiв вони вже цiлком усвiдомлювали, що, незважаючи на весь свiй розум, попри всi свої безсумнiвнi таланти, завжди залишатимуться бiлими воронами в середовищi учнiв, яким пощастило успадкувати вiд батькiв сильний, iнквiзиторський дар. (Цей дар по-науковому ще називали домiнантним, а слабкий, вiдунський - рецесивним, хоча обидва термiни були невдалi, бо, за великим рахунком, усi чаклунськi здiбностi є рецесивною спадковою ознакою...)
- Рiч у тiм, Бекi, - тим часом пояснював меншiй сестрi Марк, - що всi основнi тракти прокладено не просто по старих Гранях, а по дуже старих, якi бiльше не обертаються довкола осi i завжди поверненi до сонця одним своїм боком. На таких Гранях усi Вуалi давно припинили дрейфувати i змiнювати форму, а якщо над латкою день, то так буде завжди, i погоднi умови, як правило, залишаються незмiнними. Саме тому такi Гранi найкраще пiдходять для трактових шляхiв.
Беатриса хотiла була додати, що крiм цих, є ще цiла низка iнших критерiїв, за якими обирають маршрут при прокладаннi трактiв, але потiм передумала. Сестра вже й так отримала чимало нової iнформацiї для роздумiв, i не варто було зайве веревантажувати її подробицями.
I справдi, Ребека бiльше не розпитувала про трактовi шляхи, а знову заговорила про школу. Щоправда, час вiд часу вона вiдволiкалася, щоб з братовою допомогою визирнути з карети й подивитись, як тракт змiнює свiй напрям, а потiм знову поверталася до розмови про шкiльнi порядки, про те, як знайти пiдхiд до рiзних учителiв, про найпоширенiшi злi жарти та розiграшi, що ними старшi учнi зустрiчають новачкiв i називають це посвяченням до шкiльного братства або сестринства. За останнi два мiсяцi, поки тривали лiтнi канiкули (у пiвнiчнiй пiвкулi Торнiна лiто припадало на кiнець календарного року), Ребека багато дiзналася про свою майбутню школу, i Марк з Беатрисою сподiвалися, що це знання бодай трохи полегшить її першi кроки в новому, вже майже дорослому життi.
Так минули наступнi чотири години подорожi. Марк, Беатриса та Ребека саме обговорювали, чи робити їм зупинку на обiд в одному з придорожних трактирiв, чи сьогоднi обiйтися взятими з дому харчами, коли карета вповiльнила свiй хiд, потiм стала рухатися ривками, а врештi-решт зовсiм зупинилася. Спершу вони не надали цьому значення, бо короткi затримки на трактах були не рiдкiстю, i, видобувши з-пiд сидiння кошик з їжею, стали викладати з нього пакунки.
Тим часом карета продовжувала стояти, навiть не намагаючись зрушити з мiсця, а зовнi лунали дедалi роздратованiшi голоси. Трохи занепокоєний Марк вирiшив з'ясувати, в чому рiч, скочив на сидiння, висунув голову крiзь люк на даху карети i подивився вперед, де приблизно за чверть милi вiд них височiв черговий портал.
Саме там, за всiма ознаками, i стався затор. Колона нерухомого транспорту вишикувалася до самого порталу, а вершники та пiшоходи, лавiюючи мiж каретами, фурґонами та возами, ще продовжували рухатися до арки, проте, наскiльки мiг бачити Марк, зупинялися перед нею й далi не проходили.
Рух зустрiчною смугою також припинився. Щоправда, повз них ще проїздили повiльнi важкi фургони i проходили пiшi подорожнi, але з-пiд арки вже нiхто не з'являвся.
Поруч з Марком на сидiння стала Беатриса. Сестрина голова ледве сягала люка, тому вiн обхопив її за талiю i без особливих зусиль пiдняв на цiлий фут.
- Ого! - промовила Беатриса, оцiнивши ситуацiю. - Здається, справа серйозна.
- Що там? - озвалася з карети Ребека, яка вирiшила не гаяти часу i вже взялася до їжi.
- Хтозна, - вiдповiв Марк, опустивши Беатрису. - Спробую з'ясувати.
Вiн зiскочив на пiдлогу карети, вiдчинив бiчнi дверцята й покликав Ганса - одного з трьох слуг, що верхи супроводжували їх у дорозi.
- Знаєш, що сталося? - запитав у нього Марк.
- Нi, паничу, - вiдповiв слуга. - Одне ясно: через портал зараз нiкого не пропускають. Вiтольд уже поїхав туди, щоб розiбратися в ситуацiї.
- А де Бруно?
- На тому боцi, - Ганс вказав на зустрiчну смугу. - Вирiшив розпитати тих, що останнiми проминули портал.
- Правильно, - схвалила дiї слуг Беатриса. - Коли Вiтольд або Бруно повернуться, дай нам знати.
- Неодмiнно, панночко.
Марк зачинив дверцята карети й сiв поруч iз Беатрисою. Ребека запитала:
- Як гадаєте, щось трапилося з порталом?
- Будемо сподiватися, що нi, - вiдповiв Марк. - Може, просто зiштовхнулися два зустрiчнi фурґони i перегородили дорогу.
- А що, як зламався портал? - наполягала Ребека. - Таке ж буває?
- Рiдко, але буває, - визнав Марк.
- I що тодi?
- Нiчого страшного, - заспокоїв вiн меншу сестру. - Якщо портал виходить з ладу, його наглядач передає сиґнал на контрольний пост, що обслуговує цю дiлянку шляху. Звiдти по Трактовiй Рiвнинi прибуває майстер i все виправляє.
- А хiба наглядач не може сам упоратися?
- Якщо поломка серйозна, то нi. Наглядачi є звичайними вiдунами, бо чаклунiв на кожен портал просто не вистачить. Та й мало який чаклун погодився б працювати наглядачем. - З цими словами Марк узяв шматок пирога з м'ясом i став його їсти. - Добре, що портали нечасто виходять з ладу, - продовжив вiн пiсля паузи. - Iнакше б трактовi шляхи були такою самою рiдкiстю, як i паровi потяги.
На останнi слова Ребекинi очi засяяли.
- Тато казав, що на Торнiнi є паротяги. Ви з Беа бачили їх?
Марк ствердно кивнув i поклав до рота наступний шматок пирога.
- Не тiльки бачили, а й їздили. Ти теж зможеш покататися.
- Ой, здорово!... А вони справдi швидко їздять? Так швидко, як летить стрiла?
- Нi, сестричко, за стрiлою вони не вженуться. Та й прудкий кiнь, якщо пустити його чвалом, випередить будь-який потяг. Зате потяги, на вiдмiну вiд коней, нiколи не втомлюються й можуть їхати i вдень, i вночi. Це дуже зручний вид транспорту, от тiльки бiда в тому, що паровi двигуни занадто примхливi й вимагають постiйного нагляду. Їхню роботу забезпечує складна система чарiв, якi потребують тонкого регулювання, бо iнакше тиск у паровику рiзко зросте, i вiн вибухне. От чому паровi потяги така рiдкiсть - звичайнi вiдуни з ними не впораються, тут потрiбнi справжнi чаклуни.
- Такi, як ми?
- Такi, якими ми станемо пiсля школи, - уточнила Беатриса. - Ну, може, трохи слабшi. Та навiть таких чаклунiв дуже мало.
- А я, коли вивчуся, зможу керувати паротягом? - запитала Ребека.
Брат з сестрою всмiхнулися.
- Звичайно, зможеш, - сказав Марк. - Але, думаю, ти знайдеш i цiкавiшi заняття.
Хвилин через десять з'явився Бруно, який розпитував подорожнiх на зустрiчнiй смузi. Нiчого конкретного вiн не дiзнався, крiм того, що двоє людей в унiформi служби трактових шляхiв перекрили шлаґбаумами в'їзд пiд арку порталу. А оскiльки тi подорожнi вже проминули портал, то вони не поверталися, щоб з'ясувати, чим викликанi такi заходи.
Щойно Бруно закiнчив свою розповiдь, як повернувся Вiтольд з детальнiшою iнформацiєю. Виявляється, ще кiлька годин тому наглядач помiтив якiсь порушення в роботi порталу й доповiв про це на найближчий контрольний пост. Нещодавно звiдти прибули два майстри i, вивчивши неполадку, вирiшили закрити портал на ремонт.
- I коли його вiдремонтують? - запитав Марк.
- Кажуть, що для цього знадобиться кiлька днiв.
- I весь цей час нам доведеться чекати? - невдоволено запитала Ребека, пропхавшись мiж братом та сестрою, якi розмовляли зi слугою через опущене вiкно карети.
- Звiсно ж, нi, панночко, - випередивши Марка, вiдповiв Вiтольд. - Такi важливi тракти, як оцей, завжди мають об'їзднi шляхи. Майстри збираються завернути нас назад, як тiльки звiльниться зустрiчна смуга. Вони вже вiддали розпорядження наглядачам сусiднiх порталiв встановити знаки об'їзду.
- Це дуже подовжить наш шлях? - спитала Беатриса.
- Схоже, що так, панночко. Кажуть, днi на чотири, не менше. Миль за п'ятнадцять звiдси є бiчне вiдгалудження, воно називається Ґеренським трактом. А вже на самому Ґеренi можна перейти на Ерендальський тракт, який перетинається з Торнiнським. - Слуга пiдвiвся на стременах i подивився вперед. - Здається, вже почалося.
Марк знову став на сидiння, визирнув з люка i побачив, що голова їхньої колони розвертається. Збагнувши, в чiм рiч, стали виїздити на зустрiчну смугу й подорожнi, що перебували вiддалiк порталу.
- Треба поспiшити, щоб не опинитись у самому хвостi, - промовив Марк i вже збирався був вiддати належнi розпорядження кучеровi, але Вiтольд з хитрою усмiшкою зупинив його.
- Стривайте, паничу, нам можна не квапитися. Я вже домовився з майстрами, щоб нас пропустили. Портал-бо працює, просто вiн трохи розладнався. А якщо нас поверне не туди, майстри нам допоможуть.
Марк та обидвi його сестри розгублено втупилися в слугу.
- Це правда? - недовiрливо перепитала Беатриса. - Ти домовився з майстрами?
Вiтольд поважно кивнув:
- Атож, панночко.
- Але як? - поцiкавився Марк. - Пообiцяв їм велику винагороду?
- Нi, паничу, я не мав вiд вас таких повноважень. Просто сказав одному з майстрiв, що супроводжую трьох юних чаклунiв, якi їдуть на навчання до Торнiнської школи i дуже не хочуть запiзнитися на початок занять. - Слуга широко посмiхнувся. - I уявiть собi: з'ясувалося, що цей майстер також навчався у вашiй школi!
Ребека радiсно заплескала в долонi. А Марк i Беатриса обмiнялися швидкими поглядами й такими ж швидкими думками:
'Оце сюрприз!'
'А головне, приємний сюрприз!'
- Як звати того майстра? - запитав Марк.
- Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому рокiв сорок, тож вiн давно закiнчив вашу школу. Але запевнив мене, що досi шанує традицiї шкiльного братерства i охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тiльки попередив, щоб ми не рушали з мiсця, поки мiж нами та порталом залишатиметься iнший транспорт.
- Так, звичайно, - погодилася Беатриса. - Це розумна вимога.
Попри Марковi побоювання, чекати довелося не бiльше нiж пiвгодини. Коли дорога попереду звiльнилася, вiн вiддав наказ кучеру i той неквапно скерував карету до порталу. Пiшi подорожнi, якi ще йшли зустрiчною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирiшили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрiв дозвiл на проїзд, i про себе лише кепкували з його наївностi - адже всiм було вiдомо про непiдкупнiсть служникiв тракту, якi за свою роботу одержували чималу платню i не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай i значної, винагороди.
Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум i жестом звелiв їхати пiд арку. Цього разу Ребека навiть не стала визирати з карети. Брат мав рацiю: пiсля кiлькох порталiв поспiль стрибки Рiвнини вже перестали справляти на неї таке сильне враження, як на початку.
По iнший бiк арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня - схоже, тут транспорт i пiшоходiв завернули трохи ранiше. Двоє чоловiкiв у сiро-блакитнiй унiформi служби трактових шляхiв зустрiчали карету при виїздi з-пiд арки. Один з них, високий шатен рокiв сорока, наказав кучеровi зупинитися i з приязною усмiшкою на вилицюватому обличчi рушив до правих дверцят.
Марк не став чекати, поки вiн пiдiйде, а вiдразу розчахнув дверцята i вибрався з карети. Слiдом за ним повиходили й сестри.
- Добридень, пане... - почав був вiн, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра - МакҐреґором чи МакҐеорґом.
- Анґус МакҐреґор до ваших послуг, - сказав чоловiк мiдґардською мовою, найпоширенiшою в Торнiнському архiпелазi, яку тут знали всi освiченi люди. Марк i Беатриса взагалi володiли нею досконало, бо викладання в школi велося саме мiдґардською; Ребека теж вивчала її змалку. - Отже, ви i є тi самi юнi чаклуни?
- Так, пане МакҐреґоре, - вiдповiв Марк, потiм назвався сам i представив своїх сестер.
- Дуже мило, дуже мило, - промовив МакҐреґор, i його усмiшка стала ще ширшою. - Я досi з теплотою та вдячнiстю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним вiдуном.
- I вас там навчили ходити Рiвниною? - запитала Ребека.
- Авжеж, моя дiвчинко. - МакҐреґор пiдiйшов до неї й опустився навпочiпки. - А ти, як я розумiю, лише їдеш туди навчатися?
- Так, - кивнула Ребека. - А Марк з Беатрисою вже перейшли до п'ятого класу. За два роки вони стануть справжнiми чаклунами.
- Неодмiнно стануть, - погодився з нею МакҐреґор. - I ти також станеш. - Вiн випростався i лагiдно погладив її по голiвцi.
Це нiби стало сиґналом для всiх подальших подiй. I навiть не 'нiби' - це точно був сиґнал, оскiльки вiд МакҐреґорового доторку Ребека здригнулася, наче її вжалили, i ноги їй пiдкосилися. Тiєї ж секунди Вiтольд, що саме забрався на передок карети i щось говорив кучеровi, встромив йому в груди кинджал. Наглядач i другий майстер так само блискавично впоралися з Гансом та Бруно, якi, мабуть, i не збагнули, що сталося. А ще двоє чоловiкiв, що їх нi Марк, нi Беатриса доти не помiчали, спритно вигулькнули з-за карети й мiцхо схопили обох близнюкiв за плечi.
На той час МакҐреґор уже тримав Ребеку на руках; дiвчинка не опиралася, бо була непритомна. Марк вiдчув, як усе його тiло дерев'янiє вiд чарiв, насланих чоловiком, що тримав його за плечi. Миттю зреагувавши на це, вiн ударив по своєму супротивниковi потужним больовим закляттям - той дико завив i послабив хватку. Марк негайно нейтралiзував дiю паралiзувальних чарiв, як його вчили в школi, потiм вирвався з ослаблих обiймiв розбiйника i завдав йому ще одного удару, вiд якого той остаточно знепритомнiв.
На все це Марк згаяв лише кiлька секунд, але й супротивники дiяли шкидко. Розбiйник, якому без проблем вдалося знерухомити Беатрису, недбало турнув її пiд ноги МакҐреґоровi й кинувся до Марка. З iншого боку до нього пiдбiгав наглядач порталу... А втiм, хлопець уже второпав, що це був такий самий наглядач, як МакҐреґор - майстер трактiв. Поза будь-яким сумнiвом, портал захопила якась злочинна ґрупа - i навряд чи звичайних грабiжникiв. Усi вони були чаклунами, а словосполучення 'розбiйник-чаклун' звучало дуже лиховiсно i наводило на тривожнi роздуми...
Проте Марковi було не до роздумiв. У нього залишався один-єдиний шлях, i вiн не забарився скористатися ним. Ударивши найближчого розбiйника (того, хто паралiзував Беатрису) ще одним больовим закляттям, Марк тут-таки пiрнув пiд карету, кiлька разiв перекотився через бiк, вискочив з iншого боку i побiг до порталу, сахаючись то вправо, то влiво. Цi зиґзаґи добре прислужилися йому - двiчi вслiд Марковi летiли паралiзувальнi iмпульси, але обидва рази вiн ухилився вiд них.
Добiгши до пiднiжжя арки, Марк притулився спиною до кам'яної стiни i встановив перед собою силовий бар'єр. Тепер вiн не боявся удару ззаду - такий товстий шар ґранiту захистить його вiд будь-якої маґiї, а лицем до лиця з ворогом вiн зможе за себе постояти. Звiсно, Марк цiлком усвiдомлював усю безнадiйнiсть свого становища - сили були надто нерiвними, щоб сподiватися на перемогу. А втiкати... Навiть якщо забути про сестер (хоча вiн не мiг про них не думати), спроба втечi все одно нi до чого не призведе, бо щонайменше двоє його ворогiв умiли ходити Рiвниною, а обидва найближчi портали, мабуть, також перебували пiд контролем розбiйникiв. Та в кожному разi, вирiшив Марк, живим вiн до їхнiх рук не потрапить.
А вони явно хотiли захопити його живцем. Розбiйники не бомбардували його потужними смертоносними чарами, перед якими встановлений ним силовий бар'єр довго не протримався б. Натомiсть вони намагалися приникнути крiзь захист i знерухомити Марка, проте вiн вправно вiдбивав їхнi атаки i навiть час вiд часу завдавав удари у вiдповiдь. А коли 'наглядач' кинувся до нього з очевидним намiром зiтнутися з ним у рукопашнiй сутичцi, Марк влучним закляттям збив його з нiг. Нарештi подолавши свою юнацьку упередженiсть перед убивством, вiн намiрився був порiшити негiдника, однак решта розбiйникiв вчасно зреагували i встигли прикрити свого товариша маґiчним щитом.
Тодi з-за карети вийшов їхнiй ватажок, Анґус МакҐреґор. Однiєю рукою вiн притискав до себе непритомну Беатрису, а в iншiй тримав кинджал, приставивши його вiстря до шиї дiвчини.
- Ти гiдний супротивник, Марку фон Гаршвiце, - сказав ватажок. - Я поважаю тебе за це. Але зараз ти маєш здатися, бо iнакше вб'ю твою сестру. Я так i зроблю, не сумнiвайся, вона нам не потрiбна. А якщо й далi чинитимеш спротив, то вб'ю й меншу. Зрозумiй, що опиратися марно.
'Отже, їм потрiбен саме я,' - подумав Марк. Це ще дужче злякало його i водночас утiшило - тепер у нього з'явилася надiя, що сестер просто вб'ють, не змусивши їх довго страждати. I хай краще вони помруть у нестямi, так i не збагнувши, що вiдбувається.
'Пробач, Беа,' - промайнуло в Марковiй головi. - 'I прощавай, люба сестричко...'
Вiн задiяв слабеньке, але дуже хитре закляття. Права рука МакҐреґора сiпнулася, i гостре лезо кинджала мало не встромилося в Беатрисине горло. Лише останньої митi ватажок розбiйникiв схаменувся i рвучко жбурнув кинджал на землю.
- Ага! - сказав вiн. - То ти хочеш, щоб вона вмерла? Ну, гаразд! Тодi я запропоную тобi дещо iнше. Те, що, на твоє переконання, буде для неї гiрше за смерть.
Вiн поклав Беатрису додолу, задер її сукню та спiдницi й покликав свого помiчника - довготелесого чорношкiрого чоловiка з подзьобаним вiспинами обличчям. Той, пожадливо дивлячись на оголенi стегна дiвчини i гидко посмiхаючись, став розстебати свiй пояс.
Марк до кровi закусив губу й голосно застогнав вiд безсильної лютi. Вiн зрозумiв, що проти цього задуму МакҐреґора вже нiчого не зможе вдiяти. I те, що вiн зробив наступної секунди, було продиктоване не тверезим розрахунком, а глибоким, безмежним вiдчаєм. Сама лише думка, що зараз на його очах ґвалтуватимуть Беатрису, була йому така нестерпна, що Марк наслав на себе найсмертельнiшi чари з усiх, на якi лишень вiн спромiгся пiсля чотирьох рокiв навчання в школi. I вже падаючи на землю, рештками своєї потьмареної свiдомостi збагнув, що цим своїм учинком все одно не врятує сестру вiд наруги...
МакҐреґор лайнувся i прожогом кинувся до Марка. Слiдом за ним, притримуючи штани, побiг його чорношкiрий помiчник. Вони схилились над Марковим тiлом i обережно перекинули його на спину. Хлопцеве обличчя було блiде, без кровинки, i застиглим, як маска. Осклянiлi очi дивились у порожнечу...
- Вiн живий, Чiнуа? - запитав МакҐреґор у дзюбатого, який, очевидячки, був серед розбiйникiв медичним авторитетом.
- Та живий, живий, - вiдповiв Чiнуа, вдавшись до чаклунського зору. - Чари були досить потужнi, але останньої митi у хлопчиська рефлекторно спрацювали всi механiзми самозахисту. Таки недарма всi вихваляють школу Iльмарсона. Мав би я дiтей, неодмiнно вiддав би їх туди.
- То що з ним? - нетерпляче мовив МакҐреґор.
- Глибока кома, спричинена сильним больовим шоком. Наскiльки я можу судити, жодного життєво важливого органу не пошкоджено.
- Коли вiн отямиться?
- Хтозна. Може, й через кiлька годин. А швидше, ще тиждень пробуде в повнiй вiдключцi - у нього геть виснажена нервова система.
МакҐреґор у задумi гмикнув.
- Ну, тодi все гаразд. Однаково найближчими днями я буду зайнятий.
Чiнуа вiдвiв погляд вiд Марка й пильно подивився на свого ватажка.
- Що, накинув оком на хлопчиська? Тепер зрозумiло, чому ти так хотiв узяти його живцем. Гм... А вiн справдi гарненький - майже як дiвчинка. Мало який пiдор не спокусться на такого красунчика...
- Затули пельку! - гостро наказав йому МакҐреґор. - Краще берись до справи - наклади на хлоця закляття й неси в карету. А свої припущення тримай при собi.
- Гаразд, гаразд, - осмiхнувся Чiнуа, нiтрохи не наляканий його гнiвним тоном. - Твої смаки - твiй особистий клопiт. Я ж дотримуюсь традицiйних цiнностей, i хлопчики, навiть такi ласенькi, мене не приваблюють... До речi, Анґусе, як щодо її близнючки? Ти серйозно пропонував розважитися з нею?
- Авжеж нi, - вiдповiв МакҐреґор, пiдвiвшись. - Я лише хотiв налякати хлопця. До наших рук не дуже часто потрапляють незайманi дiвицi з таким сильним чаклунським даром. Це надто цiнний матерiал, щоб змарнувати його на догоду хтивому неґровi.
Чiнуа знов осмiхнувся, вищиривши свої жовтуватi зуби.