Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Усi Гранi Свiту

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 189k. Статистика.
  • Повесть: Фэнтези Тексты на украинском языке
  • Оценка: 8.00*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Будьте обережні, повертаючись додому з роботи, і гарненько подумайте, перш ніж підбирати заблудлого кота. Він може виявитися зовсім не тим, кимздається на перший погляд, і через нього ви вклепаєтеся в таку пригоду, якане уявлялась вам навіть у найбурхливіших фантазіях і не снилася в найжахливіших снах. Усе передбачити просто неможливо - адже світ такий багатогранний...






  • Роздiл 1
    Дивне знайомство

    Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до неї, проте мою розповідь найкраще почати саме з аварії. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.
    Було близько восьмої вечора, може, трохи більше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам'ятаю точно, що настрій мав кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і клопітного дня - та хоч там як, почувався я дуже зле, і хотів лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати паскудний настрій на чудовиськах із якої-небудь комп'ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), але того вечора доля вирішила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.
    Власне, сама аварія тут ні до чого - ані водія старенького БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і познайомитися з ними вже не міг, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.
    Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки - я вельми вразливий, і мене млоїть від самого лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю пхати носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу я не бачив справжньої аварії (зім'яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож не зміг утриматись і піддався таки спокусі оглянути зблизька купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я завидів понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед тим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього. Лише біля під'їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалібно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.
    Загалом, я люблю котів. Усіх - породистих і безпородних, домашніх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих та незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморі (купа проблем удень плюс два скривавлені трупи кілька хвилин тому), і вже намірився був кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався. Надто вже гарний був кіт - чистокровної сіамської породи, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати - випещений. А дивився він на мене своїми сапфіровими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певно, розтанула б від того погляду. Серце ж моє не крижане.
    - Ти загубився, котику? - лагідно спитав я.
    Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.
    - Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?
    Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під'їзду, і я викликав ліфт.
    - Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, - сказав я. - Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. І сам дам оголошення. Ти такий красень, що господар неодмінно шукатиме тебе.
    Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.
    - До речі, мене звати Владислав, - представився я. - Дехто намагається називати мене Владом, але я рішуче проти. Ця форма мого імені вже зарезервована. Так мене називатиме моя майбутня дружина, і лише вона... Правда, я ще не зустрів її.
    - Няв, - відказав кіт.
    Я знову подивився на нього і скрушно зітхнув:
    - Шкода, що в тебе немає спеціального нашийника з іменем. Адже навряд тебе звати Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гмм. Чи, краще, з хазяйкою - молоденькою, гарненькою й неодруженою... - Я знову зітхнув і додав: - Мрії ідіота, правда ж?
    - Няв, - повторив кіт.
    Оце останнє 'няв' йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і хутко огледівся в пошуках жартівника, проте ні в під'їзді, ні на сходах нікого не було.
    Тим часом спустився ліфт, двері відчинилися. Кіт перший забіг у кабіну.
    - Ну, що ж, - сказав я, проходячи слідом за ним, - поїхали.
    Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється - у відповідь я почув тишу.
    Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць, як мій телефон відключили за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз я просто не мав грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.
    Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило мого настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до Інтернету*... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів - справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.
    * Це було в далекому 1999 році. Всі інші види підключення до 'Світової Павутини', крім dial-up, були великою рідкістю, а про мобільний телефон простий інженер, на заразок мене, міг лише мріяти.
    Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, навіть не намагався нагадати про себе.
    Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене кинуло в сон. Перемагаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, що сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний - аж надто розумний для безсловесної тварини...
    - Друже, - промовив я, позіхаючи, - влаштовуйся де тобі зручніше, почувайся як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... - Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. - Отакої! Зараз лише дев'ята, а вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ ні зоря, зруйную свій ґрафік... Розумієш, котику, - почав пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, - я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, а таки ж узяв!
    Очевидячки, кіт збагнув, що я збираюсь лягати. Його погляд зробився благальним.
    - Не сумуй, - сказав я, витлумачивши це по-своєму. - Знайдеться твій господар. Спи спокійно.
    У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.
    - Владиславе, - мовив він приємним муркітливим тенорком, - ти, часом, не забув повечеряти?
    Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув:
    - Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.
    - Це ліки задурили тобі голову, - уточнив кіт. - Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.
    - Не 'риски', а 'ріски', - машинально поправив я. - І, швидше, 'в роті не мав'. 'В рота не брав' звучить якось... двозначно, чи що.
    Трохи хитаючись - дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, - я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг уторопати, що ж так стривожило мене.
    На кухні я зазирнув до холодильника.
    - Мушу тебе засмутити, - сказав я. - 'Віскасу' в мене немає.
    - Терпіти не можу 'Віскас'! - гидливо промовив кіт.
    - Я теж. Що скажеш про сосиски?
    - Які?
    - Франкфуртські.
    Він облизався:
    - Давай дві. Варити не треба.
    Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щó саме не так. Кіт говорив! Людською мовою. Українською...
    Не знаю, скільки часу я простояв би нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.
    - Чого витріщився? - нетерпляче обізвався він. - Їсти давай!
    Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
    - Не дуже чемно, - зауважив той. - Та й без посуду негігієнічно.
    - Даруй, - розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.
    Та було вже пізно - він заходився їсти просто з підлоги.
    А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:
    - Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?
    Кіт на хвильку облишив вечерю.
    - Аж ніяк, - спокійно відповів він. - Я ні в чому не збираюся переконувати. Маєш свою голову на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. - І він знову вгризся зубами в сосиску.
    Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:
    1) гіпноз або черевомовлення;
    2) ґалюцинації, спричинені валіумом;
    3) мамо, я збожеволів!
    4) кіт говорить насправді.
    Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А щó він використовував для спілкування зі мною - артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, - не мало значення. Головне, кіт розмовляв.
    Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні ґалюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку - цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це ґалюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.
    З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з'їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався - причому так ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.
    Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.
    На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
    'Слухай-но, Владиславе,' - звернувся я сам до себе. - 'Кіт, який уміє розмовляти - це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові.'
    'Що правда, то правда,' - погодився я з собою. - 'Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: 'цього не може бути, бо цього ніяк не може бути' не для мене.'
    - Знаєш, друже, - звернувся до кота. - Я оце добряче подумав і...
    - І що?
    - Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
    - Сміливе зізнання, - промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. - Ти, виявляється, набагато розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
    - Інна, це хто? - запитав я.
    - Моя теперішня пані, - пояснив кіт. - А мене звати Леопольд.
    - Дуже мило, - сказав я. - Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
    - Так, дякую.
    - Більше нічого не хочеш?
    - Ну, якщо є молоко...
    - Чого нема, того нема, - безпорадно розвів я руками.
    Кіт недбало махнув передньою лапою:
    - Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
    - У такому разі, - сказав я, підводячись, - нам тут робити нічого.
    - Атож, - погодився Леопольд.
    Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався в кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
    - Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що, за бажання, вони здатні навчитися говорити по-людському.
    - Чому це не припускаємо? - несміливо промовив я. - Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги...
    - Авжеж! - обурено урвав мене Леопольд. - Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли... Не всі, звичайно, - визнав він, - але більшість.
    - Їх можна зрозуміти, - відказав я мляво. - Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
    - Однак, - правив своєї Леопольд, - це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
    Останні слова змусили мене підхопитися.
    - Це через тебе?! - вражено вигукнув я.
    Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
    - Вони самі винні, - пояснив він несподівано лагідним тоном. - Навіщо було мене викрадати.
    Я трохи розслабився і знову приліг.
    - То вони тебе викрали?
    - Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? - Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився в мене. - Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
    - Тобі й справді пощастило, - сказав я, пильніше пригледівшись до кота. - Жодної подряпини.
    - Ми, коти, взагалі дуже живучі, - самовдоволено мовив Леопольд. - А я особливо.
    - І як це сталося? - поцікавився я.
    - Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
    Я полегшено зітхнув:
    - Добре, що не здогадався.
    Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
    - Це ж чому?
    - Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, - від цієї думки я здригнувся. - Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, - це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
    - Мр-р, - обізвався Леопольд; це він так гмикав. - А яка була перша?
    - Моє народження, певна річ.
    - Авжеж, звісно, - погодився кіт. - Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авті. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого...
    - Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, - поправив я.
    - Гаразд, гаразд, крадіям. Хоч, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а в самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.
    - Ну, добре, більше не буду, - сказав я. - Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?
    - Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч із водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, - закінчив свою коротку оповідь Леопольд.
    - Таке життя, - з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Помітивши, що Леопольд теж зажурився, я квапливо втішив його:
    - Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.
    - Omnium malorum stultitia est mater*, - вагомо додав Леопольд.
    * 'Omnium malorum stultitia est mater' - 'Дурість - мати всіх нещасть' (лат.).
    Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, - про це я мріяв усе життя!
    - То ти знаєш і латину? - спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.
    - Та ні, - чесно сказав кіт. - Це не можна назвати знанням. Близько сотні найуживаніших слів, кілька десятків прислів'їв та приказок - от і все.
    - Теж непогано, - зауважив я. - А звідки ти цього навчився?
    - Чув, як говорить Метр, і запам'ятав. Він дуже полюбляв латинські вислови і часто вживав їх у розмовах.
    - Метр, це хто?
    - Мій колишній пан, - відповів Леопольд.
    В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:
    - Він помер?
    - Так.
    Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.
    - А ким він був?
    - Науковцем. Професором.
    - Десь викладав?
    - Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?... У запасі?... У відставці?... Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... - Тут Леопольд осікся. - Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.
    - А чому?
    Леопольд завовтузився в кріслі, його очі зробилися каламутні.
    - Розумієш, він був дуже прив'язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...
    З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулася на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.
    У тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчилися патрони.
    Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам'яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями - змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, геть знесилений, сховався в під'їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітись, і він лишився жити в неї.
    Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом'якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.
    Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.
    - Вона дуже здивувалася, довідавшись, що ти розмовляєш? - запитав я.
    - Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити - боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: 'Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати.' От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!
    - Твоя Інна справжнє диво!
    - Ясна річ, - підтвердив Леопольд.
    - А скільки їй років? - цілком природно поцікавився я.
    - Влітку буде дев'ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.
    - Блондинка чи брюнетка?
    - Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.
    - То ти й кольори розрізняєш?
    - Звісно. Я ж не каліка. А що?
    - Розумієш, котику, - промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, - загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймні, так стверджують науковці.
    - Пхе, дурниці! Ті науковці нічого не тямлять у котах.
    - Що правда, то правда, - промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. - Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках... До речі, Інна гарна?
    - Напрочуд гарна, - впевнено відповів Леопольд. - Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, неодмінно закохаєшся.
    - А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Інну, - замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути світло.

    А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив - і за хвоста смикав, і навколішки благав, - та він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся...
    Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Довго шукав Леопольда, аж поки збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився... Тоді прокинувся втретє - вже насправді.
    Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.
    - Доброго ранку, Владиславе, - ґречно привітався він.
    - Привіт, котику, - сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. - Знаєш, життя - чудова річ.
    - Ще б пак, - погодився кіт, потершись боком об мою ногу.
    Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.
    - Це було б дуже прикро, - відповів я вголос на свої думки.
    - Ти про що?
    Я коротко переказав йому свій сон.
    - Ти, бачу, дуже вразливий, - зауважив Леопольд, коли я скінчив. - А втім, годі базікати, я їсти хочу.
    Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.
    - Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
    - Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Правда, їй не треба голитися.
    - Щастить же людям, - заздрісно промовив я.
    За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Розвалившись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.
    А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:
    - Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?
    Я вже вкотре зітхнув:
    - Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.
    - З якого це дива?
    - Бо вона забере тебе. Адже так?
    - Певна річ, - ствердив кіт. - Інна моя пані. До того ж вона любить мене.
    - Але й мені ти припав до душі. Я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
    Леопольд здивовано нявкнув:
    - А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною - зараз весна, друга в неї ще нема, - і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців - і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
    Я енергійно скуйовдив чуприну.
    - Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати - потоваришуй. А насправді... У нас, людей, усе не так просто.
    - Атож, - підхопив кіт. - У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в'ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні - це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! - і відповіла: 'Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!'
    Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...
    - Я не принц. Навіть не схожий на нього.
    - Щоб бути принцом Данським, - глибокодумно прорік Леопольд, - треба народитися сином данського короля.
    - Принц - це в переносному розумінні, - пояснив я. - Образно.
    Кіт чмихнув.
    - Красно дякую! - саркастично сказав він. - Просвітив!
    Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє - як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті Леопольд заговорив:
    - Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.
    - Га?! - Я саме прикурював другу сигарету і трохи не впустив її собі на коліна.
    - Ти їй сподобаєшся, - повторив кіт.
    - Он як? І звідки така впевненість?
    - Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
    Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.
    - Ти добре мене знаєш? - перепитав, наголошуючи на кожнім слові. - Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, щоб добре пізнати людину.
    - Для мене досить, - не поступався Леопольд. - У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене - особливо... Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? - Він зробив коротку, але виразну паузу. - Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною - два чоботи пара... чи два черевики... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву - і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
    Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, - що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:
    - Забагато на себе береш... - хоча в душі цілком поділяв його думку.
    - Скільки хочу, стільки й беру, - огризнувся Леопольд. - Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш - по очах бачу, що ти згоден зі мною.
    Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
    - Ну, припустімо...
    - Не 'припустімо', а так воно і є, - наполягав кіт, відверто пишаючись своєю проникливістю.
    - Гаразд, - поступився я. - Так воно і є.
    - Це вже краще, - поважно кивнув Леопольд. - Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
    Я зітхнув:
    - Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному - принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Ну, годі, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?
    - Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Проте я не знаю.
    - Може, якісь назви згадаєш?
    - Ні, - після недовгих роздумів відповів кіт. - Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов... ні, не пам'ятаю - людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить... Це ж треба! - розпачливо вигукнув він. - Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де ж ми мешкаємо.
    - Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
    Та все марно - нічого певного кіт сказати не міг.
    - Інна десь працює чи навчається? - з останньою надією запитав я.
    - Навчається в університеті.
    - В якому?
    - Як це в якому? Хіба він не один?
    - На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча... - Тут у мене виникла одна ідея. - Інна ніколи не називала його 'універом'?
    - Вона завжди так каже. 'Йду в універ', 'щойно з універу', 'сьогодні в універі' і так далі.
    - Вже легше, - зрадів я. - Мабуть, це справжній університет.
    - А що, решта несправжні?
    - Атож. За самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі - фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи...
    - Стривай! - перебив мене Леопольд. - Я згадав! Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
    - Та що ти кажеш?! - вражено вигукнув я.
    - А що таке? - спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
    - Річ у тім, - почав я пояснювати, - що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.
    - А Інна позаторік тільки вступила, - сказав Леопольд. - Оце так збіг!
    Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.

    *

    На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, тож у деканаті фізичного факультету я швидко з'ясував, що вона навчається на другому курсі і зараз у її групи семінар з електродинаміки.
    Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.
    До того ж, як на зло, єдиної Інниної подруги, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.
    Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку - я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.
    З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого - мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.
    Поблизу нікого не було, тому я дозволив собі звернутися до Леопольда:
    - А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.
    - А я боявся, - з відвертим сарказмом промовив кіт, - що вони перші заговорять до мене.
    Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
    - Ха! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
    - Ха! Та ти ж сам їм сказав!
    Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.
    - Господи! Але ж я й дурний!
    - Ще б пак! - підтвердив кіт. - Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: 'Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався...' Тьху на тебе!
    Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невелику площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий...
    - Це ти винен! - скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) - Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою - тільки б ти мовчав.
    - От і договорився-добалакався, - підсумував кіт.
    Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.
    - Весняне сонце, - сказав він, значуще підморгнувши мені, - ще небезпечніше за літнє. Може так припекти...
    - Цікаво, що вони подумали? - знов озвався Леопольд, геть-чисто іґноруючи дідову присутність.
    - Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
    - А навіщо?
    - Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.
    - Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
    - Цілком можливо.  - І я важко зітхнув.
    - То що ж робити? - запитав кіт. - Повернемося?
    - І що ми скажемо? - питанням на питання відповів я. - Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!
    - Не повірять, це точно, - втрутився дідуган. - Я також не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.
    - Коли ввижається, хреститися треба, - огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: - А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
    - Скажуть, не сумнівайся, - заспокоїв його я. - І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже точно.
    - А що як забудуть? - не вгамовувався кіт. - Чи загублять записку?
    - Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
    - У понеділок мене тут не буде, - катеґорично заявив дідуган. - Я весь день сидітиму вдома.
    Леопольд заліз мені на коліна.
    - Ходімо, Владиславе, - сказав він, підозріло косячись на старого. - Нема чого тут засиджуватися.
    Я взяв його на руки й підвівся.
    - Що ж, ходімо.
    - Arrivederci, amico*, - лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.
    * 'Arrivederci, amico' - 'До побачення, друже' (іт.).
    - А бодай тебе, сволото, покорчило! - промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. - Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби...
    За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.

    *

    Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири й гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.
    А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з'ясувалося згодом, з кішкою - гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.
    Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному - розмовляли, либонь, - і терлися мордочками. Словом, ідилія.
    Проте ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:
    - Купи в того типа кицьку - і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
    Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув, що в разі моєї відмови Леопольд таки виконає свою погрозу, тому, скорившись долі, повернувся до 'того типа', миршавенького чоловічка років сорока.
    - Даруйте, добродію, - несміливо почав я, - чи не могли б ви... гм... це... продати свою кішку?
    Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
    - Не продається, - прохрипів він і відвернувся до вікна.
    Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.
    Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
    - Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, - (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), - навіть людське життя. А коти - й поготів.
    Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замерехтіли пожадливі вогники.
    - Ця кішка рідкісної породи, - і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
    А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
    - Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся? - голосно вигукнув він. - Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся - знаємо! Ти виміняв її у п'янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за згаяний час і можливі моральні збитки... ну, скажімо, тридцять відсотків, - і нехай він забирається під три чорти.
    Миршавий аж скам'янів. Лице його видовжилося, зблідло, вирячені очі налилися кров'ю й мало не повилазили з орбіт.
    Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п'яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.
    - До твого відома, дорогий мий чоловіче, - після короткої паузи повів далі кіт, - той п'яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. - Леопольд люто засичав. - Відпусти кицьку, чуєш!
    Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
    - Облиште свої фокуси! - закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
    Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не роби нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
    - Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.
    - Облиште свої фокуси! - повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
    Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.
    - Ану, геть звідси! - гримнув кіт.
    Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.
    Водій, здавалося, тільки цього й чекав - нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні й далі панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.
    Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.
    - Кохання з першого погляду, - пояснив Леопольд. - Весна.
    Я кивнув:
    - Чудово вас розумію... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
    - Якраз моєї, - відповів кіт. - Я зрозумів це, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
    - Ба! - здивувався я. - Вона ж не сіамська кішка.
    - Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
    - То якої ж ти породи?
    - Не знаю... Себто не пам'ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ні найменшого стосунку до сіамської.
    - Зрозуміло, - сказав я. - Твоя подруга також уміє розмовляти?
    - По-людському, ні.
    'Слава Богу!' - подумав я і полегшено зітхнув.
    На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів - найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість присутніх стверджували, що це - черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п'яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. 'Не верзи дурниць!' - сказав той.
    Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв наших супутників зневажливим поглядом.
    - І не гіпноз, і не черевомовлення, - безапеляційно виголосив він. - Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
    У відповідь - мертва тиша.
    - Та ну вас! Думайте що хочете, - буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
    - До речі, - обізвався я. - А як звати твою подругу?
    Кіт хвильку роздумував.
    - Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може - не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. - І він лагідно замуркотів до неї.
    - Лаура - красиве ім'я, - схвально промовив я. - У тебе гарний смак, друже.
    Тролейбус під'їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні в салоні хором закричали:
    - Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!
    Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій - щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
    - Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні - він розмовляє. Увага!...
    І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження 'Кіт розмовляє!', зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів - іще так-сяк, а от якщо й водій несповна розуму, то це вже занадто.
    Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався - хай їм грець! - мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з'їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт... ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт - і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
    Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:
    - Наступна зупинка 'Автовокзал'.
    На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
    - Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
    Кіт подивився у вікно.
    - А здається, ми ще не приїхали.
    - Авжеж, - сказав я. - Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
    - Чому не ходять? - обурився Леопольд. - Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я поскаржуся в суд!
    Зачувши слово 'суд', водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
    - Вагон прямує на Русанівку.
    - Бажано без зупинок, - сказав кіт.
    - З технічних причин зупинок не буде, - додав водій.
    У салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
    - Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
    Невдоволені принишкли.
    - Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
    Скорившись долі, я сів.
    - Поїхали, шефе, - хазяйським тоном розпорядився Леопольд. - Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!
    І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед із шаленою швидкістю.
    - Агов! - вигукнув я. - Обережніше!
    - Не бійся, хлопче, все під контролем, - упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
    А проте, наші побоювання були марні. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт - талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі 'Париж - Дакар' до гонок 'Формули-1'.
    За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
    На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно втримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з'ясувати не вдалось: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної та бульвару Гоголя, - вона відразу зникла.
    Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
    - Русанівка, кінцева, - замогильним голосом повідомив він. - Вагон далі не йде.
    Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом та Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.
    Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не йшлося - тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того - штанги були акуратно вкладені у скоби.
    - Ну й чортівня! - вражено прошепотів я.
    Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
    - Бідолашні діти, - мовив він крізь сльози.
    - Чиї? - машинально запитав я.
    - Мої. Діти божевільного батька.
    Аж це обізвався Леопольд:
    - Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся...
    Але той не схотів вислухати його слів розради.
    - Не сип мені сіль на рану, чудовиську, - заблагав він. - І так життя паскудне. - Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
    Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
    - Це все його кіт, - сказав один тип невизначеного віку. - Це через нього тролейбус збожеволів.
    - Тролейбуси не божеволіють, - розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
    - Ви не знаєте цього кота, - відрізав тип. - Він кого завгодно з розуму зведе.
    - Владиславе, - тихо промовив Леопольд, - мені тут починає не подобатися.
    - Мені також, котику.
    - То даємо драпака?
    - Гм... Здається, це найкращий вихід, - погодився я. - Так тому й бути - даємо.
    І ми драпонули - я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.
    Уже в ліфті Леопольд запитав:
    - А що такого дивного знайшли ті роззяви в тролейбусі?
    Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ні найменшого враження.
    - Якщо по правді, Владиславе, - сказав він, - то всі твої арґументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися... чи то пак - запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
    - Тільки спочатку, - відповів я. - А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. - Я був цілком щирий. - Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько...

    Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й катеґорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав'язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд із розумінням поставився до мого бажання й разом з Лаурою подався гуляти на дах.
    Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій - ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Вочевидь, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.
    Отож я знову отримав доступ до Інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп'ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючись винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
    Того дня Інна так і не прийшла. Як з'ясувалося, дівчата з її групи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв'язатися.
    Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся й сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей - просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку білявку...
    Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних аґенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента 'CNN' Леопольд узявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, почергово обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.
    Було близько п'ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.




    Роздiл 2
    Знамення долі

    Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з'явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.
    А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою махнув на все рукою - як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, - вимкнув комп'ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов'я, євангеліста й апостола Івана.
    - Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, - сказав я Леопольдові. - Та коли припустити, що Бог і Диявол - різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то...
    Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача - як людини та християнина, - я не переказуватиму його відповідей.
    На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м'якому кріслі й безтурботно дрімала.
    Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.
    - Ну, нарешті!
    - Відчиняй, хутчіш! - поквапив мене Леопольд. - Це вона, точно вона.
    Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

    ...Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув - остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю - і лагідні ясно-сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві губки, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком колготок, мало не зомлів.
    Певен, на світі є чимало дівчат, які об'єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі - красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва - вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, - але насправді красивим може бути тільки життя...
    Коли я трохи оговтався - настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, - ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, який він радий знову бачити свою пані.
    Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я - здебільшого на її ніжках.
    Бозна скільки часу отак промайнуло - мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:
    - Не знаю, як віддячити вам...
    - Та пусте, - промимрив я, мліючи. - Мені навіть приємно...
    - Ось... - Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там суроґату. - У мене було...
    - Та що ви! - я енергійно замахав руками. - Я не можу...
    (Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)
    - Прошу вас, - наполягала Інна. - Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.
    Тут вставив своє слівце Леопольд:
    - Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?
    - Даруй, котику, - винувато відповіла Інна. - Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. - Вона тицьнула мені в руки пляшку. - Візьміть, це від щирого серця.
    - Ну... ви, мабуть, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...
    Леопольд знову втрутився в розмову, але цього разу вельми доречно - кіт зробив, як то кажуть, хід конем.
    - А хіба сьогодні простий день? - він удав з себе обуреного. - Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з'явилася подруга. - І він вказав лапою на Лауру.
    Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.
    - Такої події гріх не відзначити, - сказав я. - То, може, й справді вип'ємо по келишку?
    Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.
    Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти, я попросив її називати мене Владом, і ми так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.
    Інна розповіла мені трохи про себе. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати та менший брат мешкали на Волині, у стародавньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток - не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки - люди мудрі й обачні.
    Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він - справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.
    У захваті від спільності поглядів на безліч речей - від політики до філософії - ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.
    Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам'ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу - як малі діти.
    Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її зізнанням, що я маю два літри домашнього вина виробництва моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.
    Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама - геній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув - чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.
    Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили - і не зчулись, як напилися до нестями.
    Моя пам'ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: 'Зараз здурію!'
    І таки здурів...

    *

    Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам'ятав, що трохи перебрав - так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам'ять огортала щільна туманна завіса.
    Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна...
    Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:
    - У Багдаді вже за південь! У Багдаді вже за південь!...
    Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене охоплювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
    Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.
    - Господи! - прошепотіла розпачливо. - Господи!... Що ж це таке?!
    - Весна, - лаконічно пояснив кіт.
    Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, гримнув на кота 'Тпрусь!', відтак сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.
    По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.
    - Я знала, - перша порушила гнітючу мовчанку Інна, - це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...
    - Пробач, рідна, - винувато сказав я. - У мене це теж уперше, і я... їй-бо, не знаю, що й робити... Мені дуже прикро, повір...
    День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.
    Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію - в Багдаді було за південь.
    Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя - узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод - як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.
    І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина - та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!
    Інна досі була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.
    Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:
    - Але ж гарні ви були вчора!
    - Замовч! - гримнув я, а за мить уп'явся в нього стривоженим поглядом. - Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!
    - Ні в якому разі, - заспокоїв мене кіт. - Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
    - Хоч це добре, - полегшено зітхнув я.
    - Ну, і як вона в ліжку? - хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд.
    - Заткни пельку, кажу тобі! - моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми - ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання - в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, ірраціональне...
    З ванної почувся Іннин голос:
    - Владе!
    - Га? - я миттю опинився під дверима.
    - У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
    Я замислено потер чоло.
    - Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
    - А вона... досить довга?
    - Так.
    - Тоді неси.
    - Більше нічого не треба? - запитав я.
    - Ну, іще... оце...
    - Гаразд. Принесу й оце.
    'У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини,' - думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. - 'Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики...'
    За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав'язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.
    Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу - я з одного краю, Інна з другого.
    І все мовчали...
    Мабуть, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я це чудово розумів, та ніяк не міг дібрати потрібних слів.
    'Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш...'
    'Інно, як тільки я побачив тебе...'
    'Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що...'
    'Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках...'
    Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: 'А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!...' Я підозрював - куди.
    Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. І тут до кімнати зазирнув Леопольд.
    - Ой, лишенько! - промовив він з докором. - Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.
    Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум'янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.
    У голову мені закралися котовбивчі думки.
    А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:
    - Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що казала вчора.
    - І що? - тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.
    - А ніби не пам'ятаєш! - Він пирхнув. - 'Я дурна, котику! Я закохалася!' А сьогодні що - передумала, розлюбила? Га?
    Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.
    Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.
    - Інночко, - мовив я лагідно, - це правда?
    Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:
    - Не пам'ятаю.
    Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м'якої теплої долоні.
    - Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.
    Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.
    - А як правда, то що?
    І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі... То була справжня фантастика!
    Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.
    - Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...
    - І знайшла його, - сказала вона, горнучись до мене. - Тебе, Владе.
    - Але я зовсім не схожий на принца...
    - Для мене ти принц. Побачивши тебе, я зразу збагнула, що ми створені одне для одного... І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти - мій принц, і... Не задавай дурних питань, краще поцілуй мене.
    І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.
    Трохи згодом вона спитала:
    - Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
    - Правда, щира правда. Тебе це дивує?
    - Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.
    Я ствердно кивнув:
    - Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.
    - Чому?
    - Не знаю. Може, комплекси.
    Інна похитала головою:
    - Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.
    Я погладив її хвилясте волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя - я зустрів свою синьооку білявку...
    - Певно, чекав на тебе, рідна, - врешті промовив я. - Ти чекала на свого принца, а я - на принцесу. Просто мені довелося чекати довше... От і все.

    *

    Перші п'ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією - достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.
    Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі 'статутного' виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред'явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими 'шишками' - полковником та майором служби безпеки. Третій був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.
    Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:
    - Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
    - Ну, так, - відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. - А що?
    - А до чого тут, власне, 'буцімто'? - Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. - 'Буцімто', як мені відомо, означає: 'здається, що так, а насправді ні'. 'Буцімто' мене нітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.
    Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго - вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.
    - Спокійно, - сказав полковник. - Зараз ми в усьому розберемося.
    - І бєзо всяково чрєвовєщанія, - суворо попередив майор.
    Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
    - Аніякісінького 'чрєвовєщанія'. Кіт просто розмовляє, і квит.
    - Спокійно, - повторив полковник; у мене склалося враження, що 'спокійно' він говорив сам собі. - Розберемося.
    Я запропонував їм увійти до вітальні.
    - Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
    - Атож, - ствердив полковник. - Саме він. А вже потім ви - як господарі кота.
    На відміну від майора, полковник мені сподобався - він мав вигляд розумної та розважливої людини, - і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував ('во ізбєжаніє чрєвовєщанія'), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні - тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
    Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
    - Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
    Вона цілком поділяла мою думку.
    Бесіда тривала понад півгодини - кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку...
    Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, 'Щас будєт'), і знову запала тиша.
    Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
    Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м'яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два 'кубики' галоперидолу*. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса стежив за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
    * Галоперидол - лікарський препарат, що сильно пригнічує нервову систему; має широке застосування у психіатричній практиці.
    - Де кіт? - спитала Інна.
    - Утік через балкон, - сказав полковник. - Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав'язку.
    'Як це схоже на Леопольдика!' - подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
    Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
    Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
    - А він таки справді розмовляє, - сумовито констатував полковник. - Поза всілякими сумнівами.
    - Ну, то які ви маєте запитання? - глузливо промовила Інна.
    Полковник лише зітхнув.
    - А власне, - озвався я, - у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
    - Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, - похмуро відповів полковник.
    - Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
    Полковник стенув плечима:
    - Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Наші аґенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.
    - Леопольд там не жив, - пояснив я. - Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
    - Знаю, - кивнув полковник. - Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
    - То як ви нас знайшли?
    - Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб'єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
    - Ага! - я ледве стримався, щоб не зареготати. - Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд - замаскований під кота робот.
    Полковник силувано посміхнувся:
    - Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
    - Отже, ви вийшли на нас через мене? - спитала Інна.
    - Атож, - коротко відповів полковник і повернувся до майора: - Ну, що там?
    - Вот оно, - сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
    - ...біса вам здався цей тролейбус? - пролунав з диктофона Леопольдів голос.
    (Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
    Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
    Кіт: А я й ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
    Полковник: Річ у тому, що для тролейбуса електроенергія - як для тебе харч.
    Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти - то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
    Майор: Нічєво сєбє 'трошечки'!
    Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку...
    Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel*! З одного боку, з іншого боку...

    * 'Mon cher colonel' - 'Мій любий полковнику' (фр.).
    Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусові штанги, ти знав про їхнє існування?
    Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав - я ж не сліпий.
    Полковник: А знав, що без них він не поїде?
    Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.
    Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
    Майор (вражено): Товаріщ полковнік!...
    Кіт (катеґорично): Ні, не виникало.
    Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
    (Коротка пауза.)
    Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і...
    Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?
    Кіт: 'Хай їм чорт!'
    Оператор (пошепки): Господи Ісусе!
    Полковник: Коли це сталося?
    (Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами - вочевидь, то був оператор.)
    Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
    Полковник: Тобто на Московській площі? Біля автовокзалу?
    Кіт: Атож. Пам'ять у мене гарна.
    Майор (пошепки): Сдурєть можно!
    Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
    Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію...
    - Досить, - сказав полковник.
    Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
    - Невже ви думаєте, що кіт... - почав був я.
    - Нічого я не думаю, - надто вже квапливо урвав мене полковник. - Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
    Певний час ми мовчали.
    - А може, ніхто не помітив? - несміливо припустила Інна. - Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
    - Однако же троллєйбус поєхал, - зауважив пригнічений майор.
    - І найгірше не те, що він тоді поїхав, - додав полковник. - Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
    - Що?! - вражено вигукнули ми.
    - Отож-бо, - підсумував полковник. - Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун - а ходить автономно. І бозна-звідки бере енергію. Його вже й по ґвинтиках розбирали - кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали - знову те саме.
    - А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? - спитала Інна.
    - Пробували. Міняли. Аж поки зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.
    - І що?
    - Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.
    - Ого! - Інна трохи помовчала. - Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус...
    - Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
    Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що 'божевілля' тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі...
    - Здуріти можна, - повторив я слова майора.
    - Можна, - кивнув полковник. - І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.
    - І що ви думаєте робити? - співчутливо поцікавився я.
    Відповідь була негайна й катеґорична:
    - Після знайомства з котом - закрити справу. Як нез'ясовану.
    Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
    - Це означає, що ви дасте нам спокій? - не вірячи своїм вухам, перепитав я.
    - Дамо, - запевнив мене полковник. - Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності та територіальній цілісності ваш Леопольд не становить... Гм, принаймні поки його не чіпати... - Тут він осікся. - Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники - це може зле скінчитися.
    - Не дозволимо, - твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: - Правду кажучи, пане полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
    Полковник недбало відмахнувся:
    - Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників... та й власного. - (Його підлеглі енергійно закивали головами.) - Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє... - Він зітхнув. - Якщо мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.
    Слово честі: цей полковник мені сподобався!
    Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:
    - Скажіть, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?
    - Дивує, - відповів я. - Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.
    - Щиро вам заздрю - зізнався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

    Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, аж ніяк. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з'ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи було долучено звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд - найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.
    Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, було незворотно зруйновано.
    Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.
    - Дорогенька, - спитав я, - тебе щось непокоїть?
    Інна мовчки кивнула.
    - І що ж?
    - Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
    Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.
    - А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?
    - Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх - дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також має неусвідомлену чаклунську силу.
    - Умгу, - промурмотів я, повертаючись горілиць. - Кіт-чарівник? Цікаво!
    - Це не просто цікаво, це неймовірно, - серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. - Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владе. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.
    Зарившись лицем у запашне жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.
    Аварія - справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд нітрохи не постраждав...
    Моя зустріч з котом - він зразу відчув, що я сприйму його вміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, - і не помилився...
    Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око про того п'яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто 'людськими' подробицями, вона звичайна кішка...
    Тролейбус, що поїхав без живлення - і досі їздить без нього...
    А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної 'подорожі'...
    Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після ґрандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п'яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...
    І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. 'Укртелеком' може помилково відключити телефон, але помилково підключити - ніколи. Тут направду не обійшлося без втручання надприродних сил...
    Й останнє - надто вже легко ми позбулися 'опіки' спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його арґументи були загалом переконливі. Однак дещо в поведінці наших недавніх гостей насторожувало - а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!...
    - Золотко, - сказав я розгублено. - Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
    - У тім-то й річ, - спроквола мовила Інна. - Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання - і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
    - Це точно, - усміхнувся я. - У нас ніяк не скінчиться медовий місяць... То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
    Інна заперечно похитала головою:
    - Я оце подумала, що чаклунською силою його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
    Я хмикнув:
    - Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.
    - Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.
    - Але навіщо?
    - Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кіт жив з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.
    - Отже, він несвідомий чаклун?
    - Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо...
    Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
    'А тепер кіт живе в нас,' - одночасно подумали ми. - 'І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами.'
    Чи вже стаємо ними...
    Лишенько, які ж ми були сліпі! За п'ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.
    Ні, ми не просто подуріли від кохання.
    Це якась мана!
    Якісь чари...
    Я ніби миттю прозрів!
    - Інно, що в нас є пити?
    - Кока-кола в холодильнику.
    - Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
    - Зараз, - з готовністю відповіла вона, зіскочила з ліжка й вибігла зі спальні.
    Тоді я пошепки, але з притиском додав:
    - А цукерки ще є?
    - Лишилося дві, - долинув з кухні її голос.
    У мене важко загупало серце.
    - І їх принеси, - попросив я, ледь ворушачи губами.
    - Гаразд.
    Я зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. До кімнати повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з'їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
    - До речі, сонечко, - промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. - Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
    Інна здивовано підвела брови:
    - Та ти ж сам попросив.
    'Ти не могла мене чути,' - міцно стуливши губи, подумав я. - 'Бо я говорив пошепки.'
    На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.
    - Телепатія! - радісно вигукнула вона. - Ти телепат!
    (Людоньки добрі! Моя дружина - справжнє диво!)
    - Ти теж телепат, - запевнив я. - Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо - і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй...
    Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки - успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно - адже Леопольд 'навчав' її цього мистецтва на два місяці довше.
    Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво куйовдила моє волосся, а я млів від насолоди.
    - Телепатія - тільки цвіт, - пообіцяв я. - Далі буде ще цікавіше.
    - Я завжди мріяла стати чарівницею, - задумливо мовила Інна. - Проте гадала, що чарівниками народжуються.
    - Поетами не народжуються, - зауважив я, - поетами стають.
    - Але народжуються з поетичним хистом.
    - Тоді ми народилися з чаклунським хистом.
    Кілька хвилин тривала мовчанка.
    - Владе, - озвалася Інна, - Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
    Я підвівся й глянув на неї:
    - Ну й що?
    - Учень чаклуна - теж чаклун. Нам треба розшукати його.
    - Навіщо?
    - Розумієш... - Інна завагалась, добираючи потрібні слова. - Маґія - це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно...
    - І мені страшно, - підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. - Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.
    - І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, - багато на що.
    - Атож. Може таке утнути...
    Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з передпокою долинув шурхіт і до спальні забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.
    - Владиславе! Баз заговорив. По-людському.
    Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє 'дівчаток' і один 'хлопчик'. Свого єдиного синочка наш кіт назвав Базіліо, а скорочено - Баз.
    Ми з Інною перезирнулися.
    - І що ж він сказав?
    - Назвав мене татом, - самовдоволено відповів кіт. - Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Баз обізвався перший.
    'Ну, ось!' - приречено констатував я і передав цю думку Інні.
    'Що ж робити?' - запитала вона.
    'Негайно розшукати того учня.'
    - Чому ви мовчите? - підозріло спитав Леопольд. - Вас не тішить мій успіх?
    - Навпаки, - сказав я, - дуже тішить.
    - Щось не схоже, - зауважив як завжди спостережливий кіт. - Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...
    - Ні-ні, - квапливо урвала його Інна. - Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
    - Про кого?
    - Про учня твого колишнього господаря.
    Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:
    - А може, не треба? Ти ж знаєш, Інно...
    - Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.
    - Про Ференца?
    - Його так звати?
    - Атож.
    - Це угорське ім'я, - зауважив я.
    - Він і є мадяр, - сказав кіт.
    - А яке в нього прізвище?
    - Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
    - А що ти про нього ще знаєш? Де він мешкає, працює?
    Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.
    - Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець...
    Раптом Інна напружилася.
    - Ану, котику, уяви його чіткіше!
    - Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі... - почав описувати Леопольд.
    'Владе,' - подумки звернулась до мене Інна. - 'Допоможи.'
    'Як саме?'
    'Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ.'
    'Тобі вдається?'
    'Ледь-ледь. Це дуже непросто... Об'єднаймо наші зусилля.'
    'Залюбки. Тільки як?'
    'Елементарно.' (З цією відповіддю прийшла картинка: два серця зливаються в одне.)
    Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків питання.
    'А бодай тебе!' - сказала вона. - 'Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене.'
    'Гаразд, умовила.'
    Наш діалоґ тривав кілька секунд - у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
    - ...густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль... Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра...
    Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші губи зустрілись і злилися в поцілунку.
    'Ну, нарешті!...'
    Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими - тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, однієї істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.
    Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто - наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
    Нарешті їй це вдалося...
    Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу - холодну, безмежну, неосяжну. Ми віджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу -
    крізь суцільний морок
    (що аж різав у вічі)
    та мертву тишу
    (що аж дзвеніла в вухах).
    Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись - ані вголос, ані подумки - ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
    На щастя, невдовзі ми знепритомніли.




    Роздiл 3
    Кер-Маґні

    Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.
    За мить я зрозумів, що помиляюся - наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, оздобленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м'яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай йому грець!
    На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки та довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.
    Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й панчохи на ногах - навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
    Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.
    Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими - явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна - не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним - опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору. Саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарльза Дікенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поруч - два стільці з м'якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок було вишито золотом три геральдичні корони.
    І, нарешті, оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в це оточення...
    - Ану його до дідька! - вилаявся я вголос. - Що за чортівня?!
    Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
    - Вже прочумався?
    - Та здається, - невпевнено відповів я. - А ти?
    - Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
    - Ну і?
    - Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
    - І якщо це не декорація, - я махнув рукою, вказуючи на кімнату, - то ми опинилися в минулому.
    - Або в якійсь казковій країні.
    - В іншому вимірі?
    - Може, й так.
    Я підвівся на ліжку й сів.
    - Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
    - Це наша вина, - сказала Інна. - Ми мусили бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт має чаклунську силу, але не контролює її.
    Я мусив визнати слушність жінчиних слів.
    - Атож, винні. От і вклепалися в історію.
    - Але чому такий похмурий тон? Чому 'вклепалися'? - за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. - Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки - ми потрапили в добрий, радісний світ.
    - І цікаво було б дослідити його, - закінчив я її думку.
    - Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
    - Ще б пак! - я широко усміхнувся. - Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій - кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
    Інна всміхнулась у відповідь:
    - Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
    - Щодо кохання на цьому ліжку я аж ніяк не іронізую, - серйозно відказав я. - Проте й оптимізму не втрачаю.
    Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисно призначених для нас - так вони пасували до наших ніг.
    - А може, й навмисно, - озвалась Інна.
    Я не заперечував.
    Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж відчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
    Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми перебували, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам'яним муром - швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
    Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
    - Гарний краєвид, - спокійно промовила Інна. - Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна - кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
    Я з сумнівом похитав головою:
    - На півдні нема таких лісів.
    - Зате є такі степи. Утім, я пев... - Інна змовкла на півслові й хутко повернулася до дверей.
    'Поблизу хтось є,' - сказала вона подумки. - 'Він прямує до нас.'
    'Це людина,' - додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а...
    'Двоє людей,' - уточнила Інна.
    'Атож, двоє. Одне з них - дитина.'
    'Певніше, підліток... Але ж чудасія, Владе! Просто не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари.'
    'Можливо, це Леопольд,' - припустив я. - 'Іншого пояснення не бачу.'
    'А навіщо він це зробив?'
    'Хтозна. Шляхи котів незбагненні.'
    'Особливо балакучих котів,' - з цими словами Інна відійшла від вікна. - 'Люди вже поруч... Ой! Я ж не одягнена.'
    'Невелика біда,' - відповів я. - 'Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню.' - Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку. - 'Гадаю, досить пристойно.'
    'Атож, непогано,' - погодилась Інна. - 'Просто я судила по тобі.' - І вона передала моє зображення.
    'Хай йому біс!' - вилаявся я. - 'Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути... Ага!'
    Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
    'Роги у спальні!' - подумки розсміялась Інна. - 'Дуже символічно!'
    'На що ти натякаєш?'
    Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.
    'Ну-ну, тільки спробуй!' (У правій руці мене-рогоносця з'явилася 'кішка-семихвістка'*, і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)
    * Кішка-семихвістка - канчук з кількома жгутами, перев'язаними по всій довжині вузлами; знаряддя екзекузії.
    'Тиран! Рабовласник!' - обурилась Інна.
    'Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії.'
    'Та невже?!' - глузливо відповіла вона.
    'Ні, справді,' - наполягав я. - 'Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку.'
    'Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило - ти зустрів мене...'
    'Мою принцесу...'
    'Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?'
    'Ну... не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це... це було б жахливо!'
    Інна лагідно всміхнулася мені:
    'Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі.'
    Я ніжно обійняв її й тільки-но зібрався поцілувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: 'Хвилинку', але Інна випередила мене.
    - Whoel! - сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: - 'Владе, це ж означає 'зачекайте'!'
    'І справді,' - сказав я, поспіхом натягуючи халат.
    'Але звідки ми знаємо?'
    'Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит.'
    'Дивина та й годі...' - Інна зітхнула. - 'Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш усіх див помічати, не те що замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями.'
    І вголос промовила:
    - Kommez, - що означало 'заходьте'.
    Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) - її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а найсправжнісінька служниця.
    Жінку супроводжував гарненький хлопчина років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
    Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
    - Раді вітати панство в Кер-Маґні, - сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. - Просимо вас до столу покуштувати наші страви.
    Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі ґерманські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:
    'Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати... і прийняти запрошення - я дуже зголодніла.'
    'Я теж зголоднів. Ще й як!'
    'Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.'
    Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я відразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.
    - Дякуємо, - чемно відповіла Інна. - Ми охоче поснідаємо... Чи пообідаємо?
    - Зараз уже перша по півдні, - відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. - Отже, це буде обід.
    Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.
    - Мене звати Суальда, я служу в цьому домі, - сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. - А це мій онук Шако.
    Хлопець знову вклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.
    - Дуже мило, - нарешті озвалась Інна. - А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
    - Пані питає, хто господар Кер-Маґні? - уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.
    Я пригубив келиха - в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
    - Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського... То ви питали, пані...
    - Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині 'magnі' - родовий відмінок слова 'magnus', що перекладається як 'великий'. Отже, Кер-Маґні - Дім Великого?
    - Я не знаю латини, перепрошую панство, - відповіла Суальда. - Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир - такий роблять лише на Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.
    - Справді смачний, - погодився я. - Однак повернімося до Кер-Маґні. Певне, його господар - велика людина.
    - Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля... - а трохи повагавшись, вона додала: - Царство йому небесне.
    - Він помер?
    Суальда стримано знизала плечима.
    'Вона щось приховує,' - констатувала Інна.
    'Мені теж так здається.'
    'Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому.'
    'Але якого королівського дому?'
    'Мабуть, Верховного.'
    'А що це таке?'
    'Хіба я знаю...'
    Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку - в повітрі запахло борщем.
    - Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, - сказала вона. - Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. - (У коруальській мові не було звуку 'ч'). - Сподіваюся, вам сподобається.
    'Боюсь, Владе, це не простий збіг обставин,' - зауважила Інна.
    'Про що ти?'
    'Про борщ - ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці.'
    Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати - я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна - ідеальна дружина.
    Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.
    - Чудово! - похвалив я. - Ви дуже добре готуєте борщ.
    - Чуєш, бабцю, - обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос - приємний хлоп'ячий тенор з басовитими нотками підлітка. - Пан сказав 'борштш'. Я мав рацію, а ти мені твердила...
    - Не базікай! - гримнула на нього Суальда. - Забирай борш і неси гуску.
    Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.
    Інна весело пирхнула:
    'Дуже милий хлопець.'
    'Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе.'
    'Не блазнюй, Владе!'
    'Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом... А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?'
    'Краще я...'
    - Суальдо, ви...
    - О, пані, я не заслуговую на звертання 'ви' з вашого боку.
    - З якої це...
    'Інночко,' - спинив я її, - 'не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах - вельможна пані'
    'Все гаразд, Владе. Я розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на ти до літньої жінки, яка називає мене 'пані'...'
    - ...Гаразд, Суальдо. Ти сказала 'царство йому небесне'. Отже, верховний король помер?
    Жінка зітхнула:
    - Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
    'Метр!!! Ти чула?!'
    'Невже це той самий колишній Леопольдів господар?'
    'Здається, він...'
    - То ти сказала 'Метр', Суальдо?
    - Атож, пані, верховний король.
    - Його так звали? - запитав я.
    - Насправді його ім'я було Деметріос, - відповіла служниця. - Але так він лише підписувався під документами. В усіх інших випадках вимагав, щоб його називали просто Метром.
    - А з якої він династії?
    - Перепрошую? - не збагнула Суальда.
    - Ну, яке його родове ім'я? Тобто, прізвище.
    - От цього я не знаю, ласкаві панове. І за все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. З давніх давен Метр правив світом, отож, боюсь, його прізвище вже забулося.
    - Ти кажеш про нього в минулому часі, - зауважила Інна.
    Суальда здивовано підвела брови:
    - У минулому? Даруйте, пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
    'Сили небесні!' - заволав я в думках. - 'Таж вона дурна, затуркана селючка!'
    'Не думаю,' - сказала Інна. - 'Вона дуже вміло уникає прямих відповідей.'
    'Хитрість - ще не ознака великого розуму.'
    'І все ж вона знає більше, ніж удає.'
    'От цього я певен.'
    Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, чиїх назв ми не знали.
    - Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, - сказала Суальда. - І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших світлостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
    - Та пусте, - розгублено промимрив я. 'Оце так! Тут годують, як на забій'
    'А як же інакше,' - спокійно відповіла Інна. - 'Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул... Чи, може, його гості були неабиякими ласунами.'
    - Обіцяю, що ввечері, - між тим провадила Суальда, - я виправлю свій недогляд.
    Уявивши, яка тоді буде вечеря, я мало не застогнав.
    Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об'їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
    - Суальдо, - нарешті озвалася Інна, - ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра 'правив', а не 'править'.
    - Бо він уже не править, пані.
    - Виходить, він помер?
    - Цього я не казала.
    - То він живий?
    - І цього я не казала, перепрошую пані.
    '.............!!! .............?! ............! ......!!!' - подумки вилаявся я.
    Інна кинула на мене гнівний погляд.
    'Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас...'
    І до Суальди:
    - Принаймні, Метр уже не верховний король?
    - Цього я не казала, пані, - повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. - Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
    'А щоб її покорчило!' - вже не стрималась Інна.
    - Однак мусить же хтось правити замість нього. Реґент, скажімо.
    - От-от! - чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. - Реґент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
    'Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар... ой! Владе, ти чув?'
    'Так, так, справді,' - схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що Метрового учня звали Ференц. - 'Ти гадаєш, що...'
    'Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин.'
    'Я також. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тому й не дивно, що він став його наступником.'
    'І ще одне,' - додала Інна. - 'Карой - слово, безумовно, угорського походження.'
    'Якщо не помиляюся, давнє родове ім'я.'
    'Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр.'
    'Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і реґента Ференца Кароя можна вважати доведеною... чи встановленою. Подумати лишень - великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві...'
    - Отже, - промовив я вголос, - тепер Кер-Маґні належить реґентові?
    Суальда заперечно похитала головою:
    - Ні, пане.
    - А кому ж тоді?
    - Це залежить від вас.
    - Від нас?
    - Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
    - Ну, маємо... ('Кроку не можна ступити без Леопольда...') А що?
    - Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звати?
    - Леопольд.
    - Це звичайний кіт?
    - Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а... як би це сказати...
    'Гадаю, можна сказати прямо,' - зауважила Інна. - 'Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу.'
    І закінчила замість мене:
    - Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
    - І він належить вам?
    - Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
    - Отже, ви - пан Владислав і пані Інна?
    - Так воно і є, - сказав я, трохи здивований. - Але звідки ви знаєте?
    - Сьогодні вранці, - втрутився в розмову Шако, - ми знайшли на кухні чотирьох кошенят...
    - Помовч! - гримнула Суальда. - Іди за десертом.
    Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.
    'Бідолашне дитя,' - співчутливо подумала Інна. - 'Ця стара фурія тероризує його.'
    'Аж ніяк!' - сказав я. - 'Просто, на її думку, він мусить мовчати, коли розмовляють старші.'
    І звернувся до служниці:
    - Суальдо, це правда?
    - Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені...
    - Овва! - вигукнув я. - Воно розмовляло по-вашому?
    - Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.
    'Чудасія та й годі... Інно!'
    'Ой, Владе, я вже нічому не дивуюся. Забагато див для одного дня...'
    - І що ж воно сказало? - спитав я у Суальди.
    - Що звати його Баз, - відповіла Суальда. - Що решта троє - його сестри. Що їхній батько - Леопольд, мати - Лаура, а господарі - пан Владислав та пані Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви і є ті самі пан Владислав та пані Інна, але не стала турбувати вас. Вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.
    На ці слова Інна поперхнулася. Я мусив докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м'яса, що застряг мені в горлі.
    - Володарів?! - приголомшено прошепотіла Інна.
    Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.
    А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:
    - Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелі.
    Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує...

    *

    Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби та вельможними ґрафами, було важкувато - і навряд чи хтось повірить, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим і відрізняється від прикрої, що в неї охочіше віриться. Та й покладатися на самі лише Суальдині слова нам не довелося. Того ж дня ввечері вона показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: 'Ґрафство Ланс-Оелі з усім належним до нього після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (або осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (або господарями).' Заповіт було підписано просто і без претензій: 'Деметріос, король'.
    Воістину, це був по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з'ясували, що всі успадковані песиком мільйони - просто копійки порівняно з тією 'дещицею', яку отримали ми у своє володіння... Але про все по порядку.
    Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду - пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрі вдалося витягти з небалакучої служниці.
    Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла - це, мабуть, було ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), - і був, судячи з усього, набагато більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію - Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об'єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію - приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.
    Водночас, верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої та найцивілізованішої держави Граней - Священної Імперії зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, проте зі з'ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних груп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалася латина, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника - щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.
    Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгівельних шляхів і не входило до складу жодної з країн - словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.
    Всі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років зо двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.
    Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом за будинком.
    Грошового податку до ґрафської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдина функція ґрафської влади полягала в здійсненні правосуддя та контролю за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка щомісяця. Справ - як карних, так і цивільних, - завжди було мало, до того ж вони були такі прості, що на їх вирішення цілком вистачало одного дня. Тоді до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл ґрафства; разом зі звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч (сільські відуни перед тим його зачаровували, щоб він довго не псувався). А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до вживання.
    Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі - справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов'язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за останні півроку (відколи Метр, як це мовилося в заповіті, припинив своє земне існування) справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість із них, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували лише формального затвердження з нашого боку.
    Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо покладені на нас обов'язки, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок - і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.
    На питання про кількість наших підданих Суальда тільки знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:
    - Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька - а Суальда моя бабця по матері, - розповідав мені, що в молодості він багато подорожував...
    - Бо був страх який непосидющий, - вставила слівце Суальда. - Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.
    - Аж ніяк, - жваво заперечив Шако. - Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю... Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?
    - Він мав слушність, - підтвердила Інна. - Продовжуй.
    - Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід - понад тисячу миль - і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.
    - Море, - зрозумів я.
    - Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.
    - Ну й що ж було далі?
    - Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь - аж поки море повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь - але далі вони вже не йшли.
    - Чому?
    - Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, геть неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. - Шако усміхнувся. - Усі вони ледь не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.
    - Це все?
    - Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід - і знову їх зупинило море, тепер уже західне.
    - На якій відстані звідси?
    - Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше - він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.
    - І ніяких інших країн, ніяких людських поселень не знайшли?
    - Ні, пане.
    - Отже, кордони ґрафства невизначені?
    - Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри - і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.
    - Як це? - здивувався я.
    - Ну... Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.
    'Інно, ти чула - всю Грань! Їхній світ називається Грані, а Ланс-Оелі - одна Грань, причому вся цілком. Цікаво, що це означає?'
    'А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ.'
    'Ну!'
    'Стривай, хвильку...'
    - Скажи-но, Шако, що воно означає 'вся Грань'?
    - Це... - хлопець завагався. - Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море - пливти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то, зрештою, повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.
    'Ось так! Я вгадала.'
    'Ланс-Оелі - ціла планета?!'
    'Атож. Кожна Грань - планета, аналоґ Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато всього тут коїться.'
    'Мабуть, твоя правда...' - погодився я і спитав у Шако:
    - А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?
    - Прості люди - трактовими шляхами, - відповів хлопець. - Їх прокладають інквізитори або рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.
    - Гм, це погано... А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
    - Він просив.
    - І що відповів Метр? Відмовив?
    Шако кивнув:
    - Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: 'Тобі що, тут не подобається?' Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п'ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.
    - Ага! - тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.
    - А сам Метр? - запитала вона в Шако. - Він не потребував трактових шляхів?
    - Звісно, ні. Адже Метр був Великим. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з'являвся в Кер-Маґні - а потім, так само миттєво, зникав.
    - Інквізитори теж так можуть?
    - Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.
    - Як це?
    - Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.
    - А сам ти бачив інквізиторів?
    - Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.
    - А як же вони приходили сюди?
    - Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.
    - Отже, після смер... після відходу Метра у вас не було гостей з інших Граней?
    - Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор... даруйте, забув його ім'я. Здається, воно починається на 'Тор' - ну, як язичницький бог-громовержець, а закінчується на 'шелі'. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора реґентом Імперії. Коли він прочитав Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: 'Під кінець дідуган геть здурів'.
    Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
    - Отже, Метр таки помер? - спитала Інна.
    - Цього я не казала, - затято мовила Суальда.
    А Шако розвів руками.
    - Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.
    - До речі, - озвався я. - Хто такі Великі?
    - Великі є Великі, - розгублено відповів Шако. - У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім у світ земний, аби наглядати за людьми, наставляти їх на праведний шлях... Так, принаймні, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.
    - Це зважаючи в яких книжках, - сказав я. - Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.
    - Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.
    - Тому тобі краще заткнути пельку, - сердито зауважила Суальда. - І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.

    Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.
    - Суальдо, - запитав я, - тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
    - Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані - в її ґардеробній, це сусідня кімната; а для вас - на вашій половині.
    - На моїй половині?
    - Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем... а може, й знав, що вас буде двоє, тому розділив горішній поверх на три частини - покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.
    - Гаразд, - кивнув я і подумки сказав Інні:
    'Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги.'
    'Якщо немає, можу подарувати свої.'
    Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
    - Ходімо, хлопче.
    Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.
    - Яка пишнота! - мимохіть вихопилось у мене.
    - Вам подобається? - спитав Шако.
    - Атож, - відповів я. - Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя... ну, трохи дивна.
    - Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
    - Я це помітив. Видно, вона небалакуча.
    Шако захихотів:
    - Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб'є... точніше, забила б, якби... - він по-змовницькому стишив голос. - Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.
    - Що?!
    - Звичайно, не насправді, а... як би це сказати?... Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
    - Але навіщо?!
    - Гадаю, через те, що вона забагато знає.
    - А хіба це злочин - багато знати?
    Хлопець на ходу замислено потер чоло.
    - Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
    - З якого б це дива?
    - Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніше, бувало, таку нісенітницю верзла, що... Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
    Я стиха гмикнув.
    Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.
    - Це вхід до Метрової бібліотеки, - благоговійно мовив Шако. - Вона сполучає паніні покої з вашими... Там стільки різних книжок! - Очі його на мить заблищали, а потім згасли. - Проте більшість написані латиною, - з жалем додав він.
    - Ану стривай! - зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. - Якийсь інший шлях є?
    - Через коридор. Але так буде ближче.
    - Пусте. Ходімо через коридор.
    Ми пішли.
    'Інно!' - покликав я подумки. - 'Ти чуєш мене?'
    'Чую, Владе. Де ти?'
    'Мандрую нашими палатами. А ти?'
    'У ґардеробній. Суальда показує мені сукні - це казка!'
    'Такі гарні?'
    'Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне.'
    'Співчуваю.'
    'Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію...'
    'Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як.'
    Я виразно відчув Іннин подив.
    'Звідки ти знаєш?! Невже я передаю картинки?'
    'Ні, не передаєш. Та й не до картинок мені зараз - я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався...'
    'Хвилечку!'
    Хвилечку я йшов мовчки.
    'Владе!'
    'Га?'
    'Твоя правда. Я оце розстелила на підлозі нижню частину однієї з суконь - вийшов овальний шматок тканини.'
    'І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі.'
    'А як ти здогадався?'
    'Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться.'
    'Зрозуміло. Отже, ти в мене - знавець місцевої моди?'
    'Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю.'
    'Наприклад?'
    'Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також - якщо ми надумаємо швиденько...'
    'Замовч,' - лагідно сказала Інна.
    'А що тут такого? Хіба ми ніколи...'
    Нарешті я отримав картинку: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свій розум.
    - Щойно ви розмовляли з пані? - напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
    Я здивовано глянув на нього:
    - Звідки ти взяв?
    Хлопець хитро всміхнувся:
    - Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що розмовляли подумки... А щойно ви мали такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я й вирішив, що ви розмовляли з пані.
    Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
    - А ти, бачу, нівроку розумний, - сказав я хлопцеві.
    Шако зашарівся.
    - Тільки от мало знаю, - мовив він із зітханням
    - Не біда, - втішив я його. - Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
    - Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?
    Я замислено почухав потилицю.
    - Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?... Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім - ми тільки вчимося.
    Шако з розумінням кивнув.

    Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром - назва 'вітальня' більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати, що межувала з бібліотекою.
    - Прямо - ваша спальня, - пояснив Шако. - Ліворуч - ґардеробна, а праворуч - купальня.
    Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері ґардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
    Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.
    - Чудова річ, ці ельм-світильники, - промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. - Не треба ніяких спеціальних замовлянь, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути - досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
    Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика - у коруальській мові не було такого поняття, а слово 'електро' означало просто 'бурштин'. Зважаючи на те, що коруальська була однією з основних мов Імперії, сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, а водночас, і це по-друге, я виявив у своїй пам'яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивілізація Граней нетехнолоґічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.
    'Та ну його!' - чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.
    У моїй ґардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м'яке крісло, три стільці і трюмо з дзеркалом у людський зріст.
    Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні черевики з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.
    - Пояс краще взяти цей, - порадив Шако. - У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого ґрафства.
    - А це чий герб? - спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.
    - Інквізиції, - відповів хлопець. - Утім, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших - так.
    Слово 'інквізитори' викликáло в мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і, слухаючи Шако, мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини 'inquiro' - досліджувати, шукати; отож, за бажання, 'інквізитор' можна перекласти не тільки як 'слідчий', але й як 'дослідник', 'шукач'.
    Неквапно вдягаючись, я промовив:
    - Між іншим, сьогодні я багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це чаклуни?
    - Могутні чаклуни, - уточнив Шако. - Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Деякі інквізитори навіть родом з самої Основи.
    - Звідки-звідки?
    Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його і поквапився виправити свою помилку:
    - Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.
    - Я це помітив, пане ґрафе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перш ніж щось сказати.
    - Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те або інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих самих понять.
    Шако кивнув:
    - Даруйте, я цього не врахував.
    - Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить 'Основа'?
    - Ну, це той леґендарний край, де з'явилися перші люди, де розташовані головні святині багатьох релігій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де...
    - Он воно як! - вигукнув я. - Виходить, Основа - це Земля! - (Якщо бути точним, я сказав 'Terra', латиною, бо коруальський відповідник слова 'земля', 'lans', означав лише ґрунт під ногами, і в переносному значенні - весь світ людський, на противагу світові небесному й пеклу.) - Тепер ясно.
    - Отже, ви знаєте?
    - Ще б пак! Звісно, знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі - від малого до старого.
    - І геть усі у вас вважають, що вона десь посередині між небом та землею? - запитав Шако таємничим тоном.
    'Обережно!' - сказав я собі, а вголос відповів:
    - Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа - така ж Грань, як і решта.
    - От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, проте, засторогою: Основа - справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти.
    - Чим же?
    Шако в задумі потер чоло.
    - Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. - Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. - Погляньте: це коштовний камінь, діамант. Також він називається кристалом.
    - Не заперечую, - кивнув я. Коруальське слово 'multіplek' однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.
    - Так от, пане ґрафе, оці рівні поверхні - грані кристалу. А якщо ми зробимо отак, - він поклав діамант на скриньку, - то грань, на якій він лежить, можна назвати основою. Правда ж?
    - Правда. Ну й що з того?
    - А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Хай яке велике число ви назвете, воно буде менше за кількість Граней.
    - Ага! Зліченна нескінченність, - второпав я. - Продовжуй, Шако.
    - Ззовні цього кристалу - Царство Небесне, усередині - пекло, а Грань, на якій він тримається, називається Основою.
    - Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж лежить світовий кристал?
    - У тім-то й річ, що ні на чому, пане ґрафе. Основа - особлива Грань, вона тримає саму себе й решту Граней... Перепрошую, звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.
    'Інно!' - покликав я.
    'Що нового?'
    Я коротко переповів її слова Шако.
    'Дуже цікаво,' - сказала Інна, вислухавши мене. - 'До речі, я також маю цікаві новини.'
    'Які?'
    'Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь - потім і розповім.'
    'Лишенько! Ти досі не вдяглася?'
    'А ти? Одягнувся?'
    'Певна річ!'
    'Ну-ну! Чоловіки є чоловіки, завжди квапляться як на пожежу.'
    'А жінки є жінки,' - парирував я. - 'Їх і дрючком не відженеш від гарного вбрання.'
    'Твоя правда,' - сказала Інна. - 'А тому сховай дрючок і не марнуй свого часу.' - З цими словами вона перервала зв'язок.
    Поправивши комір камзола та пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок причепуреного опудала. Чим-чим, а нарцисизмом я ніколи не відзначався. Скільки себе пам'ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, але з часом я звик до неї, особливо після появи Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолоґа допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте й досі я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не полюбляв фотоґрафуватися.
    Аж це несподівано для себе я побачив у дзеркалі зовсім іншу людину. Я ніби зробився вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у всій поставі з'явилась якась величність, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я ґраф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був ґраф, ґраф Ланс-Оелі, володар Грані - цілого світу!
    Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боці... А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є ціла низка слів, що стосуються паління тютюну.
    - Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, принаймні, махорки?
    Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.
    - Цього добра маємо вдосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.
    - Хай йому грець! - зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. - Це ж земні сигарети. - Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: 'з Тери'.
    - З Основи? - перепитав Шако. - Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.
    - То ти палиш?
    Хлопець зніяковів:
    - Потроху... Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.
    - Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: паління - шкідлива звичка. - Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: - От якби ще чашку кави...
    - Кави? - з готовністю озвався Шако. - Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.
    - Ну, то пішли, - сказав я.



    Роздiл 4
    Замкнений світ

    Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, обабіч якої росли рівно підстрижені декоративні кущі.
    Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія...
    - Кошенята сплять, - озвався Шако. - Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.
    - А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?
    Хлопець зажурено зітхнув:
    - Ні, пане ґрафе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда - ось уже понад півроку не бачив його.
    - Ти знаєш Леопольда? - здивовано запитав я.
    - Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті Леопольд увесь час жив у Кер-Маґні. Ми з ним були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому...
    - Ти катався на Леопольді?!
    - Атож, катався. Точніше, їздив. А що тут такого?
    - Та ні, що ти! - саркастично відказав я. - Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.
    - Ну, стосовно до Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, - відповів збентежений Шако. - А щодо Інквізиції... Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане ґрафе. Я не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні чаклуни, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.
    В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако зніяковів.
    - А ти не знаєш, Інквізиція якось пов'язана з християнською церквою? - запитав я, почасти, щоб зам'яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.
    - В жодному разі, - відповів хлопець. - Інквізиція безстороння в питаннях віри, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори - християни; серед них є також мусульмани, юдеї, браміни, буддисти, інші невірні.
    - А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?
    - В якому сенсі?
    - Ну, на моїй батьківщині більшість релігій катеґорично відкидають будь-яку маґію. Особливо суворий у цьому юдаїзм.
    - Справді? - Шако розгублено стенув плечима. - Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже маґія буває різна - буває біла, а буває й чорна. Ясна річ, чорна маґія заборонена всюди. Але біла... Даруйте, пане ґрафе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без маґії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.
    Я ледве втримався від сміху.
    - А проте, мешканці Основи спокійнісінько живуть без маґії.
    - Знову перепрошую, пане ґрафе, - заперечив Шако, - та ви помиляєтеся. На Основі також є маґія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.
    - І що ж це за маґія?
    - Вона називається технікою. А тамтешніх чаклунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня маґія майже нічого не варта.
    - Зрозуміло, - з усмішкою мовив я. - Це тобі Метр розповів?
    - О ні! Я в книжках прочитав. - Шако зіщулився. - Метр ніколи зі мною не розмовляв, а лише віддавав накази. Він був такий... - Хлопець помовчав, добираючи потрібні слова. - Він був зовсім не злий, він... не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою... Це було страшно.
    'Отож-то ти й радієш новим господарям,' - подумав я і вже збирався був повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.
    Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу - на щастя, я встиг випити всю каву.
    Шако схопився на ноги, мов ужалений.
    - Я багацько читав про прекрасних дам, - захоплено прошепотів він, - але це вперше бачу прекрасну даму навіч.
    - Спокійно, хлопче, - промимрив я. - Не дуже задивляйся. Не твоє.
    А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
    Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч Інні, майже не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.
    'Боже!' - думав я. - 'Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене - грішне, недостойне чадо Твоє?...'
    Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.
    - Ну як? - запитала вона. - Подобається?
    - Сонечко моє ясне, - палко промовив я. - У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна - ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.
    Інна зайшлася веселим сміхом:
    - А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.
    - Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.
    - Гм... Схоже на те, що твоя уява - суцільна ерогенна зона.
    - Можливо. Людська уява безпосередньо пов'язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд...
    - Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.
    - Ти помиляєшся, дорогенька. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
    Інна поклала руки мені на плечі.
    - Ти красунчик, Владику. Справді красунчик - чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.
    - О, цього скільки завгодно!
    Ми поцілувалися.
    - Сьогодні я роздягну тебе сам, - пообіцяв я, перевівши подих. - Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.
    - Не місцевою, а імперською, - уточнила Інна. - Так мені Суальда сказала.
    Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
    Узявшись за руки, ми рушили алеєю до розчиненої брами.
    - Ну, - сказав я, - що тобі вдалося витягти з Суальди?
    - От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
    - І що ж?
    - Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та реґента.
    - Покажи.
    Перед моїм внутрішнім зором з'явились одна за одною дві картинки:
    'Реґент...' (Високий кремезний чоловік у темно-синьому костюмі з золотою окантовкою. На комірі його камзола були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг командора-маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя - все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п'ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший...)
    'Метр...' (Лише обличчя - нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені - чи то в ґримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей... Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі...)
    - І що найдивніше, - мовила Інна вголос, - я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.
    - Точно?
    - Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіяння, що його вів професор Масачусетського Технолоґічного, угорець за походженням (образ реґента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила б згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті... Себто не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була.
    - Ти перестала на них ходити?
    - Так.
    - Чому?
    - Точно не знаю, - вона знизала плечима. - Перехотілось і квит. До того ж я навчалась лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.
    Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.
    Кроків сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних зрушень, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр...
    - Інно, - сказав я. - Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.
    Вона недбало стенула плечима:
    - Не велика біда. Я маю цих суконь удосталь. А поза тим є Суальда - щоб чистити одяг, прати білизну, стежити за порядком у домі, готувати нам їжу.
    - Ти міркуєш, як вельможна пані, - зауважив я.
    - А я і є вельможна пані, - відповіла Інна з погордою.
    Я жартівливо вклонився їй:
    - Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.
    Інна всміхнулася:
    - А мені й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.
    - Та що ти кажеш?
    - Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.
    - Нарешті твої мрії здійснилися.
    - Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.
    Я ствердно кивнув:
    - Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Ґраф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, вочевидь, володар цілої планети, нехай і малозаселеної... поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів - майбутніх наших підданих, - і за кілька років тут постануть нові міста й села... Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп'ютери. Але щоб...
    - Боюся, Владе, - втрутилась у мої мрії Інна, - що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.
    - Як це розуміти? - здивувався я. - Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?
    Інна зітхнула:
    - Річ не в тому, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика... Присядьмо.
    Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поруч на траву. Я обійняв Інну і спитав:
    - Так у чому ж річ?
    - Коли я вдяглася, - стала розповідати вона, - Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі...
    Картинки: новенький, у заводській упаковці, інженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Інна вмикає його - миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення - батарейки 'потекли'. Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор - знову миготять індикатори, потім згасають. Знову 'потекли' батарейки...
    - Може, зіпсуті? - припустив я.
    - Ні, от поглянь...
    Крупним планом одна з батарейок: дата випуску - кінець минулого року.
    Далі: Інна втретє міняє батарейки - результат аналоґічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак '=' і попередній калькулятор - результат такий самий.
    Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки - стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік. Положення 'сила струму', послідовний ланцюг 'батарейка - прилад - резистор 2 кОм'; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку '40 А', поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на 'нуль' - батарейка 'потекла', резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки '=' - результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й питання...
    - А ти правильно все робила?
    - Звичайно! - обурилась Інна. - Я ж фізик як не як. Тепер дивись далі...
    Наступні 'картинки': кілька магнітів різної форми та розмірів - поки поводяться як їм належить. Невеличкий - і вкрай примітивний - ручний генератор електричного струму: його магніти реагують з іншими магнітами цілком нормально - наразі все гаразд. Ланцюг 'генератор - лампочка 5 В': Інна обережно розкручує якір генератора - лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом - перегоріла нитка розжарювання...
    - Цей генератор малопотужний, - розгублено пояснила Інна. - А тут...
    Ланцюг 'генератор - лампа 220 В, 300 Вт': лампа спалахує і згасає - перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг 'генератор - розімкнений рубильник': Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а 'обравши' напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився - перегоріла обмотка.
    Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.
    - Чудасія та й годі! - сказав я. - Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?
    Інна заперечно похитала головою:
    - Не зовсім так. Поглянь довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.
    Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:
    - Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких глобальних наслідків, що... далебі, й уявити важко.
    - Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі... В основному, - додала вона.
    - А що значить твоє 'в основному'? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?
    Інна знову зітхнула:
    - Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі - це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі - ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад - мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони 'повстають' проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.
    - Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?
    - І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.
    На якийсь час я замислився.
    - А знаєш, - сказав нарешті, - в твоїх припущеннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу - це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища - рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються неозорі перспективи.
    (Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, знайшлося підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)
    Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:
    - Боюся, про комп'ютери годі й мріяти.
    Інна ствердно кивнула.
    - І все ж, - сказала вона, - мені подобається цей світ.
    - Мені також, - погодився я й міцніше обняв її. - Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп'ютери... Ай! До дідька комп'ютери!
    З цими словами я підібрав поділ її сукні й сунув руку під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, ніби давно чекала цього.
    - Ага! - промовив я вдоволено. - Ти не надягла трусики.
    - Я ж знала, що ти перевіриш, - відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. - І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.
    - Ти просто диво! - захоплено сказав я й поклав Інну на траву. - Ану спробуймо, наскільки це зручно.
    - Просто тут? - розгубилася вона.
    - Просто тут, - підтвердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. - І негайно.
    Інна зітхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась і цілком віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.
    - Що сталося, любонько? - запитав я, спантеличено дивлячись на неї.
    - Це погана ідея, - пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. - Тут невдале місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.
    - У кого 'у всіх'?
    Інна кивнула в бік лісу:
    - Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.
    Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.
    - Прокляття! - вилаявся я спересердя. - Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити... Цікаво, кого це дідько несе?

    Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них - жеребець, а друга - лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця - геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було жіноче.
    А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.
    - Яка краса! - замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. - Такі гарні коники...
    Кінь форкнув.
    - Ще б пак, гарні, - озвався він з відчутним сарказмом у голосі. - Що тут сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.
    - Леопольде! - вигукнули ми з Інною. - Це ти?!
    - Авжеж я, можете не сумніватися. А це, - він кивнув у бік лошиці, - Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.
    - Ти вже даруй, котику, - сказав я. - Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка... Як ти почуваєшся?
    - Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.
    - У рідних краях, кажеш?
    - Атож. Тут я народився і зріс. Тут я і жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку... До речі, Метр зараз удома?
    - Ні, - відповів я, вирячивши з подиву очі. - Він же помер!
    - Помер? - перепитав Леопольд і труснув гривою. - Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш - усі ми смертні.
    Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про Метрову смерть, однак Інна випередила мене:
    - Леопольде ('...А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад...'), скажи, як ти опинився в Києві?
    - А хіба я не розповідав? Дивно... Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто...
    - Це був Київ?
    - Так, згодом я дізнався, що це місто називається Київ.
    - Ну, а далі що?
    Кіт... даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.
    - Метр подивився мені в вічі - але ж і погляд у нього, скажу вам! - і промовив: 'Тепер шукай собі нових господарів'... Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.
    - Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.
    - Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з'їхав... Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!... Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався... Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.
    Інна ствердно кивнула:
    - Так, котику, тепер я згадала.
    'Що все це означає, дідько б мене вхопив?!' - озвався я, геть збитий з пантелику.
    'Здається, я розумію,' - спроквола відповіла Інна.
    'Ну!'
    'Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками...'
    - Леопольде, - звернулась вона до коня-кота, - ти любив Метра?
    Той здивовано втупився в неї.
    - Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р... Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити - ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив... До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?
    - Ми, - відповів я.
    - Ви? То це ж чудово! - Леопольд радісно заіржав. - Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.
    - Сідати? - розгубився я. - Мені? На тебе?
    - Ясна річ! А що тут такого?
    Я з жалем похитав головою:
    - Боюся, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.
    - Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.
    - Сідай, Владе, - сказала Інна. - Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі...нь.
    - Гаразд, умовили, - зітхнув я й підійшов до коня. - Спробую.
    Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.
    - Владе! - у захваті вигукнула Інна. - Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?
    - Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, - відповів я. - Сідай на Лауру, і повертаймося додому.
    - Що?!
    - Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?
    - Ну... Певно, що так.
    - То навіщо ці розмови? Вперед!
    Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.
    - Але ж на мені таке пишне вбрання... до того ж я без трусиків.
    - Оце так-так! - обізвався Леопольд. - Дуже цікаво!
    Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав Інні:
    - Це не має ніякого значення, адже на Лаурі жіноче сідло. Хочеш, підсаджу тебе?
    Після секундних вагань Інна похитала головою:
    - Ні, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.
    Проте всі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама вмоститися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і хутенько приборкала Лауру, яка, бувши 'новоспеченою' лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
    Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, але бігала прудко й надзвичайно ґраційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.
    В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
    Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
    - Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?
    - А як це робиться?
    - Невже ти не знаєш замовляння?
    - Якого?
    - Що обертає коней на котів.
    - Ні, не знаю.
    - А Інна?
    Подумки я звернувся до Інни й отримав заперечну відповідь.
    - Ні, котику, Інна також не знає.
    Леопольд забідкався:
    - Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. - В його голосі забриніли плаксиві нотки. - Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного замовляння?
    - Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, - трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. - У нас це вийшло ненароком.
    - Однаково ви винні, - не вгавав Леопольд. - А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.
    - Ну й будь, хай тобі... О-ой!
    Зненацька кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.
    - Відпусти хвоста, недолюдку!
    Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп'явся в мене сторожким поглядом.
    - А казав, що не знаєш!
    - А я й не знаю, - приголомшено мовив я.
    Леопольд розгублено промуркотів:
    - І справді, ніякого замовляння ти не казав. Дивина!
    Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.
    - Ти не дуже забився?
    - Здається, ні, не дуже... Чи то пак, зовсім не забився. - Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. - Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.
    - А Лаура? - обізвався Леопольд.
    - Лаура? - перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. - Ага... Спробую. - І подумки звелів їй: 'Перетворися на кішку!'
    Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося - вона слухняно перекинулась на кішку.
    'Але ж чудасія!' - звернувся я до Інни. - 'Ти помітила? Сідла пощезали!'
    'Та що ти кажеш?!' - На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, 'рожевим' сміхом. - 'Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки - це тебе не дивує, а от зникнення сідел...' - Інна не стрималась і засміялася вголос.
    Я теж зареготав:
    - Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.
    - Точніше, - крізь сміх уточнила Інна, - стирається межа між природним і надприродним.
    До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч... точніше - назустріч Леопольдові.
    - Ти живий, Шако? - викрикував кіт. - Ти не помер?
    - Звичайно, живий! - Хлопець підхопив кота на руки. - А що було з тобою, де ти заподівся?
    - Але Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.
    - Та живий я, живий. Ось, переконайся. - Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. - Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!
    - Все, - тихо промовила Інна. - Це останній штрих, який завершує картину.
    - Яку картину? - не збагнув я. - Про що ти кажеш?
    - Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо - сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам'ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом - від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, - суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку - а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомість Леопольда було закладено відповідну програму для здійснення переміщення. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам'ять. Тому, до речі, я й зупинила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про Метрову смерть. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.
    - Умгу...
    - І ще одне. Часом мене бентежила 'радіотелевізійна' вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр 'записав' у пам'ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.
    - А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?
    - Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив... і любить хлопця. - Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. - Любов - почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам'ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам'яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.
    - Тобто змусив кота полюбити себе?
    - Та ні ж! - поморщилась Інна. - Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря - а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним двійником Шако.
    - Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?
    - Це надто грубе порівняння, - відповіла Інна, - та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше - через Леопольда.
    - Що ж, - сказав я, - з котом ми розібралися. Але залишається ще безліч нез'ясованих питань.
    - І одне з них, - промовила Інна, - можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?
    У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося...

    *

    Увесь наступний день з ранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.
    Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Більшість книжок були моноґрафії, підручники та довідники з маґічних наук; на кожній з них стояв гриф 'Схвалено Інквізицією'. Ми вже й не здивувалися, що чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.
    Утім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліґрафічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими назвами як, скажімо, 'Повний перелік властивостей Соломонової печатки' (двотомник), 'Маґофізіолоґія василісків звичайних', 'Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем' (довідник) тощо. Частина книжок, судячи з їхніх назв - філософського та світоглядного змісту, були скріплені чарами, які не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже інтриґувало.
    Після кількагодинних блукань бібліотекою ми врешті вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник 'Основи елементарної маґії', а я, що тяжів до глобальних проблем, зупинив вибір на моноґрафії Мішеля дю Барі 'Загальна структура Світового Кристалу'.
    Відтак ми влаштувались у м'яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в прямому розумінні цього слова) світу маґії. Книга Мішеля дю Барі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення 'Основ маґії'.
    Що вам сказати про Світовий Кристал - або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?... Загалом, та примітивна аналоґія з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, відповідає 'приземленому' рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.
    1) Кристал Світів - це зліченна (але нескінченна) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в моноґрафії, 'ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені в осяжному майбутньому'.
    2) Деякі просторові характеристики Світового Кристалу викликають певні асоціації (і лише асоціації) зі стереометричним багатогранником. Звідси й терміни - Грані, Ребра, Основа.
    3) Основа (Малий Всесвіт, одна з планет якого - Земля) цілком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй він зберігає свої цілість. Особливий статус Основи зумовлює її інертність, сталість і слабку мінливість порівняно з рештою Граней.
    4) Кристал поділяє Світовий Континуум на два замкнені - Внутрішній та Зовнішній, інакше - Нижній Світ та Вишній Світ... І хоча я був готовий до всього, наступне відкриття шокувало мене.
    - Інно! - покликав я.
    - Га?
    - А виявляється, птолемеївський ґеоцентризм мав під собою певний ґрунт.
    - Ну?
    - От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрішнього Континууму в Зовнішній, перетинає Основу або якусь Грань...
    - Певна річ!
    - Та це ще не все. Він неодмінно перетне її там, де розміщується центр маси Землі чи її аналоґа на Гранях.
    - Оце так-так, - зацікавилась Інна. - Цей вектор ніби виходить з-під землі.
    - Отож-то й воно. У словах Шако, що всередині Кристалу - пекло, тобто підземне царство, мабуть, є зерно істини.
    - Гм... Схоже на те...
    На цьому ми припинили обговорення, і я знову взявся до моноґрафії. Але на завершення наведу ще один факт, який, безумовно, зацікавить читача.
    5) Кожна Грань - первинно замкнений світ. Існує, однак, спосіб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) в місцях їх дотику, тобто Ребрах, без порушення структури Кристалу - трактові шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом між світами може пройти будь-яка людина, незалежно від її здібностей до маґії. А ті люди, яким пощастило народитися з сильним чаклунським даром, могли обходитись і без трактових шляхів. Усього в книзі наводили сімнадцять різних способів переміщення матеріальних об'єктів між Гранями, найпростішим з яких був так званий Колодязь - точніше, Трансцедентний Колодязь, але перше слово вживалося лише в спеціалізованій літературі, та й то не завжди...
    Тут я відклав убік 'Загальну структуру' і став гортати багатотомний 'Методичний посібник з організації навчального процесу в школах командорств Інквізиції'. У пропонованій програмі Колодязь фігурував як 'небажаний спосіб міжсвітового сполучення' і викладачам рекомендувалося проводити для учнів лише короткі демонстраційні подорожі, а перші практичні заняття з самостійного проникнення на інші Грані значились там аж на п'ятому році навчання. Навіть попри те, що я та Інна - дорослі люди, однаково виходило, що мине якнайменше рік, перш ніж ми достатньою мірою розвинемо свої здібності і зможемо подорожувати між Гранями. А може, й не рік, а значно більше... Адже не виключено, що маґія - так само, як музика, малювання чи іноземні мови, - легше дається дітям, ніж дорослим...
    - Якщо на Ланс-Оелі справді немає трактових шляхів, - сказала згодом Інна, - то кепські наші справи. Книжки книжками, проте я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвідченого фахівця. Та як нам його знайти?
    - А міжпросторова телепатія? - запитав я.
    - Ну-ну! - пирхнула Інна. - Як ти це уявляєш? - Вона кинула мені на коліна 'Посібник з маґічних телекомунікацій', що його якраз гортала. - Спершу прочитай, що пишуть розумні люди, а потім уже вирішуй, чи варто говорити такі дурниці. Встановлення зв'язку між людьми на різних Гранях - дуже складна процедура навіть для досвідчених чаклунів. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якій саме Грані вона наразі перебуває.
    - А хіба ти не знайома з реґентом?
    - Знайома, - відповіла вона. - Проте не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазі, кажучи про особисте знайомство.
    - Гм... Тоді можна спробувати надсилати виклики навмання. Може, на когось і натрапимо.
    Інна похитала головою:
    - Імовірність успіху таких пошуків навмання ще менша за ймовірність того, що генератор випадкових чисел видасть тобі зашифрований текст Біблії. Ти ж це чудово розумієш.
    Я це розумів, а питав лише з надією, що Інні спаде на думку якийсь оригінальний вихід...

    Вже надвечір того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спеціальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Грані. У 'Реєстрі населених світів' Грань Ланс-Оелі не згадувалася, але я припускав, що вона фігурує там під іншою назвою або ж просто позначена комбінацією латинських літер та арабських цифр, як багато інших малонаселених Граней.
    Настала ніч. Ми з Інною піднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небі ясно сяяли зорі, сплітаючись у знайомі з дитинства рідні земні сузір'я... зимові сузір'я!
    З хвилину я мовчки вдивлявся в небо, потім сказав:
    - Боюсь, обчислення тут зайві.
    - Що це значить? - здивувалась Інна. - Поясни.
    - Котра зараз година? - спитав я.
    Вона глянула на годинник, що вказував астрономічний час на нашій довготі.
    - Близько одинадцятої. Точніше, 22:48. А що?
    - А от що! - сказав я і вже подумки продовжив: 'Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі (образ кулі з віссю та яскравими точками на ній, що позначали зорі), ось видима нам ділянка (я обвів її червоним контуром).
    Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.
    'Гм... Схоже.'
    'Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше.'
    'Точно! Але ж ми не на Землі...'
    'Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд...' (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). 'А це значить...'
    'Що ми на Контр-Основі,' - здогадалась Інна.
    - Атож, - ствердив я вголос. - На Грані, що разом з Землею розміщена на головній осі симетрії Кристалу...
    Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в 'Реєстрі' коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі тодішні тракти негайно знищили, а її мешканців переселили на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи негативно відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далі, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасовано й досі.
    - Видно, Метр полюбляв анаграми, - зауважив я. - Ми тугодуми, Інночко. 'Світ' у коруальській мові позначається словами 'monde' та 'lans', останнє - у значенні: 'край', 'країна', 'земля'; а також суфіксами '-onel', '-anel'. Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте... - подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося 'іsolanel'. - Виходить 'ізоланел', тобто ізольований, замкнений світ.
    - Отже, - похмуро резюмувала Інна, - ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.
    Я зажурено зітхнув:
    - Бідолашні батьки - вони зіб'ються з ніг, розшукуючи нас.
    Інна й собі зітхнула:
    - А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні...

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.
    Перша книга серії надається безкоштовно.




  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 189k. Статистика.
  • Повесть: Фэнтези
  • Оценка: 8.00*4  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.