Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Усi Гранi Свiту

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 14/10/2013. 822k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези Тексты на украинском языке
  • Оценка: 8.00*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Будьте обережні, повертаючись додому з роботи, і гарненько подумайте, перш ніж підбирати заблудлого кота. Він може виявитися зовсім не тим, кимздається на перший погляд, і через нього ви вклепаєтеся в таку пригоду, якане уявлялась вам навіть у найбурхливіших фантазіях і не снилася в найжахливіших снах. Усе передбачити просто неможливо — адже світ такий багатогранний…

    Вы можете выразить свою признательность автору, переведя ему некую (по вашему усмотрению) сумму на любой из этих счетов: U243503011908 ( Web-money (грн) WMU)
  • Z363649754116 ( Web-money ($$) WMZ)

  • Завантажити файл у форматi fb2 або pdf.







    Роздiл 1
    Дивне знайомство

    Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до неї, проте мою розповідь найкраще почати саме з аварії. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.
    Було близько восьмої вечора, може, трохи більше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам’ятаю точно, що настрій мав кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і клопітного дня — та хоч там як, почувався я дуже зле, і хотів лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати паскудний настрій на чудовиськах із якої-небудь комп’ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), але того вечора доля вирішила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.
    Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія старенького БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і познайомитися з ними вже не міг, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.
    Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від самого лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю пхати носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу я не бачив справжньої аварії (зім’яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож не зміг утриматись і піддався таки спокусі оглянути зблизька купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я завидів понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед тим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього. Лише біля під’їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалібно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.
    Загалом, я люблю котів. Усіх — породистих і безпородних, домашніх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих та незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморі (купа проблем удень плюс два скривавлені трупи кілька хвилин тому), і вже намірився був кoпнути нав’язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми сапфіровими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певно, розтанула б від того погляду. Серце ж моє не крижане.
    — Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.
    Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.
    — Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?
    Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під’їзду, і я викликав ліфт.
    — Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. І сам дам оголошення. Ти такий красень, що господар неодмінно шукатиме тебе.
    Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.
    — До речі, мене звати Владислав, — представився я. — Дехто намагається називати мене Владом, але я рішуче проти. Ця форма мого імені вже зарезервована. Так мене називатиме моя майбутня дружина, і лише вона... Правда, я ще не зустрів її.
    — Няв, — відказав кіт.
    Я знову подивився на нього і скрушно зітхнув:
    — Шкода, що в тебе немає спеціального нашийника з іменем. Адже навряд тебе звати Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гмм. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою... — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?
    — Няв, — повторив кіт.
    Оце останнє „няв“ йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і хутко огледівся в пошуках жартівника, проте ні в під’їзді, ні на сходах нікого не було.
    Тим часом спустився ліфт, двері відчинилися. Кіт перший забіг у кабіну.
    — Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним, — поїхали.
    Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється — у відповідь я почув тишу.
    Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць, як мій телефон відключили за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп’ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз я просто не мав грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.
    Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило мого настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до Інтернету*... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів — справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.
    * Це було в далекому 1999 році. Всі інші види підключення до „Світової Павутини“, крім dial-up, були великою рідкістю, а про мобільний телефон простий інженер, на заразок мене, міг лише мріяти.
    Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, навіть не намагався нагадати про себе.
    Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене кинуло в сон. Перемагаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, що сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини...
    — Друже, — промовив я, позіхаючи, — влаштовуйся де тобі зручніше, почувайся як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Зараз лише дев’ята, а вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ ні зоря, зруйную свій ґрафік... Розумієш, котику, — почав пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, а таки ж узяв!
    Очевидячки, кіт збагнув, що я збираюсь лягати. Його погляд зробився благальним.
    — Не сумуй, — сказав я, витлумачивши це по-своєму. — Знайдеться твій господар. Спи спокійно.
    У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.
    — Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком, — ти, часом, не забув повечеряти?
    Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув:
    — Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.
    — Це ліки задурили тобі голову, — уточнив кіт. — Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.
    — Не „риски“, а „ріски“, — машинально поправив я. — І, швидше, „в роті не мав“. „В рота не брав“ звучить якось... двозначно, чи що.
    Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг уторопати, що ж так стривожило мене.
    На кухні я зазирнув до холодильника.
    — Мушу тебе засмутити, — сказав я. — „Віскасу“ в мене немає.
    — Терпіти не можу „Віскас“! — гидливо промовив кіт.
    — Я теж. Що скажеш про сосиски?
    — Які?
    — Франкфуртські.
    Він облизався:
    — Давай дві. Варити не треба.
    Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щó саме не так. Кіт говорив! Людською мовою. Українською...
    Не знаю, скільки часу я простояв би нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.
    — Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!
    Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
    — Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.
    — Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.
    Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.
    А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:
    — Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?
    Кіт на хвильку облишив вечерю.
    — Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. Маєш свою голову на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.
    Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:
    1) гіпноз або черевомовлення;
    2) ґалюцинації, спричинені валіумом;
    3) мамо, я збожеволів!
    4) кіт говорить насправді.
    Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А щó він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — не мало значення. Головне, кіт розмовляв.
    Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні ґалюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це ґалюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.
    З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.
    Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.
    На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
    „Слухай-но, Владиславе,“ — звернувся я сам до себе. — „Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові.“
    „Що правда, то правда,“ — погодився я з собою. — „Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: ’цього не може бути, бо цього ніяк не може бути’ не для мене.“
    — Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і...
    — І що?
    — Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
    — Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, набагато розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
    — Інна, це хто? — запитав я.
    — Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.
    — Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
    — Так, дякую.
    — Більше нічого не хочеш?
    — Ну, якщо є молоко...
    — Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.
    Кіт недбало махнув передньою лапою:
    — Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
    — У такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.
    — Атож, — погодився Леопольд.
    Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався в кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
    — Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що, за бажання, вони здатні навчитися говорити по-людському.
    — Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги...
    — Авжеж! — обурено урвав мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли... Не всі, звичайно, — визнав він, — але більшість.
    — Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
    — Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
    Останні слова змусили мене підхопитися.
    — Це через тебе?! — вражено вигукнув я.
    Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
    — Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.
    Я трохи розслабився і знову приліг.
    — То вони тебе викрали?
    — Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
    — Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.
    — Ми, коти, взагалі дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.
    — І як це сталося? — поцікавився я.
    — Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
    Я полегшено зітхнув:
    — Добре, що не здогадався.
    Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
    — Це ж чому?
    — Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
    — Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так гмикав. — А яка була перша?
    — Моє народження, певна річ.
    — Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авті. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого...
    — Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.
    — Гаразд, гаразд, крадіям. Хоч, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а в самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.
    — Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?
    — Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч із водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, — закінчив свою коротку оповідь Леопольд.
    — Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Помітивши, що Леопольд теж зажурився, я квапливо втішив його:
    — Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.
    — Omnium malorum stultitia est mater*, — вагомо додав Леопольд.
    * „Omnium malorum stultitia est mater“ — „Дурість — мати всіх нещасть“ (лат.).
    Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!
    — То ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.
    — Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найуживаніших слів, кілька десятків прислів’їв та приказок — от і все.
    — Теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?
    — Чув, як говорить Метр, і запам’ятав. Він дуже полюбляв латинські вислови і часто вживав їх у розмовах.
    — Метр, це хто?
    — Мій колишній пан, — відповів Леопольд.
    В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:
    — Він помер?
    — Так.
    Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.
    — А ким він був?
    — Науковцем. Професором.
    — Десь викладав?
    — Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?... У запасі?... У відставці?... Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.
    — А чому?
    Леопольд завовтузився в кріслі, його очі зробилися каламутні.
    — Розумієш, він був дуже прив’язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...
    З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулася на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.
    У тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчилися патрони.
    Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам’яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, геть знесилений, сховався в під’їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітись, і він лишився жити в неї.
    Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом’якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.
    Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.
    — Вона дуже здивувалася, довідавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.
    — Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: „Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати.“ От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!
    — Твоя Інна справжнє диво!
    — Ясна річ, — підтвердив Леопольд.
    — А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я.
    — Влітку буде дев’ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.
    — Блондинка чи брюнетка?
    — Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.
    — То ти й кольори розрізняєш?
    — Звісно. Я ж не каліка. А що?
    — Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймні, так стверджують науковці.
    — Пхе, дурниці! Ті науковці нічого не тямлять у котах.
    — Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках... До речі, Інна гарна?
    — Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, неодмінно закохаєшся.
    — А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути світло.

    А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — та він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся...
    Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Довго шукав Леопольда, аж поки збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився... Тоді прокинувся втретє — вже насправді.
    Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.
    — Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.
    — Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.
    — Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.
    Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.
    — Це було б дуже прикро, — відповів я вголос на свої думки.
    — Ти про що?
    Я коротко переказав йому свій сон.
    — Ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.
    Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.
    — Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
    — Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Правда, їй не треба голитися.
    — Щастить же людям, — заздрісно промовив я.
    За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Розвалившись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.
    А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:
    — Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?
    Я вже вкотре зітхнув:
    — Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.
    — З якого це дива?
    — Бо вона забере тебе. Адже так?
    — Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.
    — Але й мені ти припав до душі. Я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
    Леопольд здивовано нявкнув:
    — А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб’єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
    Я енергійно скуйовдив чуприну.
    — Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати — потоваришуй. А насправді... У нас, людей, усе не так просто.
    — Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в’ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: „Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!“
    Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...
    — Я не принц. Навіть не схожий на нього.
    — Щоб бути принцом Данським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином данського короля.
    — Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.
    Кіт чмихнув.
    — Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!
    Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті Леопольд заговорив:
    — Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.
    — Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і трохи не впустив її собі на коліна.
    — Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.
    — Он як? І звідки така впевненість?
    — Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
    Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.
    — Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, щоб добре пізнати людину.
    — Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо... Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара... чи два черевики... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
    Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:
    — Забагато на себе береш... — хоча в душі цілком поділяв його думку.
    — Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.
    Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
    — Ну, припустімо...
    — Не „припустімо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючись своєю проникливістю.
    — Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
    — Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
    Я зітхнув:
    — Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Ну, годі, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?
    — Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Проте я не знаю.
    — Може, якісь назви згадаєш?
    — Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов... ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить... Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де ж ми мешкаємо.
    — Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
    Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
    — Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
    — Навчається в університеті.
    — В якому?
    — Як це в якому? Хіба він не один?
    — На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча... — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?
    — Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універу“, „сьогодні в універі“ і так далі.
    — Вже легше, — зрадів я. — Мабуть, це справжній університет.
    — А що, решта несправжні?
    — Атож. За самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи...
    — Стривай! — перебив мене Леопольд. — Я згадав! Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
    — Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
    — А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
    — Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.
    — А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
    Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.

    *

    На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, тож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що вона навчається на другому курсі і зараз у її групи семінар з електродинаміки.
    Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.
    До того ж, як на зло, єдиної Інниної подруги, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.
    Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.
    З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого — мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.
    Поблизу нікого не було, тому я дозволив собі звернутися до Леопольда:
    — А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.
    — А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.
    Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
    — Ха! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
    — Ха! Та ти ж сам їм сказав!
    Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.
    — Господи! Але ж я й дурний!
    — Ще б пак! — підтвердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: „Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався...“ Тьху на тебе!
    Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невелику площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий...
    — Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою — тільки б ти мовчав.
    — От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.
    Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.
    — Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти...
    — Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто іґноруючи дідову присутність.
    — Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
    — А навіщо?
    — Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.
    — Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
    — Цілком можливо.  — І я важко зітхнув.
    — То що ж робити? — запитав кіт. — Повернемося?
    — І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!
    — Не повірять, це точно, — втрутився дідуган. — Я також не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.
    — Коли ввижається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
    — Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже точно.
    — А що як забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?
    — Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
    — У понеділок мене тут не буде, — катеґорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.
    Леопольд заліз мені на коліна.
    — Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нема чого тут засиджуватися.
    Я взяв його на руки й підвівся.
    — Що ж, ходімо.
    — Arrivederci, amico*, — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.
    * „Arrivederci, amico“ — „До побачення, друже“ (іт.).
    — А бодай тебе, сволото, покорчило! — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби...
    За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.

    *

    Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири й гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.
    А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.
    Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.
    Проте ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:
    — Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
    Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув, що в разі моєї відмови Леопольд таки виконає свою погрозу, тому, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.
    — Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви... гм... це... продати свою кішку?
    Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
    — Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.
    Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.
    Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
    — Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.
    Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замерехтіли пожадливі вогники.
    — Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
    А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
    — Ти що, чоловіче, блекоти об’ївся? — голосно вигукнув він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п’янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за згаяний час і можливі моральні збитки... ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.
    Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилося, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.
    Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.
    — До твого відома, дорогий мий чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
    Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
    — Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
    Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не роби нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
    — Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.
    — Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
    Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.
    — Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
    Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.
    Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні й далі панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.
    Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.
    — Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
    Я кивнув:
    — Чудово вас розумію... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
    — Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
    — Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
    — Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
    — То якої ж ти породи?
    — Не знаю... Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ні найменшого стосунку до сіамської.
    — Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
    — По-людському, ні.
    „Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.
    На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість присутніх стверджували, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.
    Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв наших супутників зневажливим поглядом.
    — І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
    У відповідь — мертва тиша.
    — Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
    — До речі, — обізвався я. — А як звати твою подругу?
    Кіт хвильку роздумував.
    — Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.
    — Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.
    Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні в салоні хором закричали:
    — Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!
    Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
    — Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!...
    І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а от якщо й водій несповна розуму, то це вже занадто.
    Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт... ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
    Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:
    — Наступна зупинка „Автовокзал“.
    На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
    — Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
    Кіт подивився у вікно.
    — А здається, ми ще не приїхали.
    — Авжеж, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
    — Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я поскаржуся в суд!
    Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
    — Вагон прямує на Русанівку.
    — Бажано без зупинок, — сказав кіт.
    — З технічних причин зупинок не буде, — додав водій.
    У салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
    — Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
    Невдоволені принишкли.
    — Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
    Скорившись долі, я сів.
    — Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!
    І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед із шаленою швидкістю.
    — Агов! — вигукнув я. — Обережніше!
    — Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
    А проте, наші побоювання були марні. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули-1“.
    За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
    На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно втримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалось: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної та бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.
    Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
    — Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.
    Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом та Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.
    Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не йшлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.
    — Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.
    Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
    — Бідолашні діти, — мовив він крізь сльози.
    — Чиї? — машинально запитав я.
    — Мої. Діти божевільного батька.
    Аж це обізвався Леопольд:
    — Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся...
    Але той не схотів вислухати його слів розради.
    — Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
    Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
    — Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.
    — Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
    — Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.
    — Владиславе, — тихо промовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.
    — Мені також, котику.
    — То даємо драпака?
    — Гм... Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.
    І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.
    Уже в ліфті Леопольд запитав:
    — А що такого дивного знайшли ті роззяви в тролейбусі?
    Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ні найменшого враження.
    — Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої арґументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися... чи то пак — запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
    — Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько...

    Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й катеґорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд із розумінням поставився до мого бажання й разом з Лаурою подався гуляти на дах.
    Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Вочевидь, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.
    Отож я знову отримав доступ до Інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючись винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
    Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її групи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.
    Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся й сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку білявку...
    Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних аґенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд узявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, почергово обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.
    Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.




    Роздiл 2
    Знамення долі

    Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з’явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.
    А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.
    — Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — Та коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то...
    Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.
    На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.
    Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.
    — Ну, нарешті!
    — Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.
    Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

    ...Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні ясно-сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві губки, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком колготок, мало не зомлів.
    Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя...
    Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, який він радий знову бачити свою пані.
    Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.
    Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:
    — Не знаю, як віддячити вам...
    — Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно...
    — Ось... — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там суроґату. — У мене було...
    — Та що ви! — я енергійно замахав руками. — Я не можу...
    (Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)
    — Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.
    Тут вставив своє слівце Леопольд:
    — Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?
    — Даруй, котику, — винувато відповіла Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.
    — Ну... ви, мабуть, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...
    Леопольд знову втрутився в розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, як то кажуть, хід конем.
    — А хіба сьогодні простий день? — він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з’явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.
    Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.
    — Такої події гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип’ємо по келишку?
    Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.
    Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти, я попросив її називати мене Владом, і ми так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.
    Інна розповіла мені трохи про себе. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати та менший брат мешкали на Волині, у стародавньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.
    Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.
    У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.
    Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам’ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — як малі діти.
    Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її зізнанням, що я маю два літри домашнього вина виробництва моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.
    Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама — геній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.
    Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до нестями.
    Моя пам’ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: „Зараз здурію!“
    І таки здурів...

    *

    Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам’ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам’ять огортала щільна туманна завіса.
    Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна...
    Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:
    — У Багдаді вже за південь! У Багдаді вже за південь!...
    Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене охоплювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
    Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.
    — Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!... Що ж це таке?!
    — Весна, — лаконічно пояснив кіт.
    Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, гримнув на кота „Тпрусь!“, відтак сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.
    По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.
    — Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...
    — Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я... їй-бо, не знаю, що й робити... Мені дуже прикро, повір...
    День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.
    Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.
    Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.
    І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!
    Інна досі була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.
    Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:
    — Але ж гарні ви були вчора!
    — Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!
    — Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
    — Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.
    — Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд.
    — Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, ірраціональне...
    З ванної почувся Іннин голос:
    — Владе!
    — Га? — я миттю опинився під дверима.
    — У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
    Я замислено потер чоло.
    — Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
    — А вона... досить довга?
    — Так.
    — Тоді неси.
    — Більше нічого не треба? — запитав я.
    — Ну, іще... оце...
    — Гаразд. Принесу й оце.
    „У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини,“ — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — „Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики...“
    За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав’язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.
    Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з другого.
    І все мовчали...
    Мабуть, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я це чудово розумів, та ніяк не міг дібрати потрібних слів.
    „Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш...“
    „Інно, як тільки я побачив тебе...“
    „Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що...“
    „Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках...“
    Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!...“ Я підозрював — куди.
    Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. І тут до кімнати зазирнув Леопольд.
    — Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.
    Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.
    У голову мені закралися котовбивчі думки.
    А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:
    — Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що казала вчора.
    — І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.
    — А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?
    Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.
    Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.
    — Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?
    Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:
    — Не пам’ятаю.
    Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.
    — Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.
    Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.
    — А як правда, то що?
    І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі... То була справжня фантастика!
    Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.
    — Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...
    — І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владе.
    — Але я зовсім не схожий на принца...
    — Для мене ти принц. Побачивши тебе, я зразу збагнула, що ми створені одне для одного... І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і... Не задавай дурних питань, краще поцілуй мене.
    І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.
    Трохи згодом вона спитала:
    — Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
    — Правда, щира правда. Тебе це дивує?
    — Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.
    Я ствердно кивнув:
    — Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.
    — Чому?
    — Не знаю. Може, комплекси.
    Інна похитала головою:
    — Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.
    Я погладив її хвилясте волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку білявку...
    — Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати довше... От і все.

    *

    Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.
    Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.
    Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:
    — Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
    — Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?
    — А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене нітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.
    Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.
    — Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.
    — І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.
    Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
    — Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.
    — Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.
    Я запропонував їм увійти до вітальні.
    — Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
    — Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
    На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
    Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
    — Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
    Вона цілком поділяла мою думку.
    Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку...
    Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.
    Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
    Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу*. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса стежив за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п’явся у протилежну стіну; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
    * Галоперидол — лікарський препарат, що сильно пригнічує нервову систему; має широке застосування у психіатричній практиці.
    — Де кіт? — спитала Інна.
    — Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.
    „Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
    Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
    Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
    — А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
    — Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
    Полковник лише зітхнув.
    — А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
    — Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
    — Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
    Полковник стенув плечима:
    — Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Наші аґенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.
    — Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
    — Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
    — То як ви нас знайшли?
    — Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
    — Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
    Полковник силувано посміхнувся:
    — Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
    — Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
    — Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
    — Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
    — ...біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона Леопольдів голос.
    (Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
    Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
    Кіт: А я й ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
    Полковник: Річ у тому, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.
    Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
    Майор: Нічєво сєбє „трошечки“!
    Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку...
    Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel*! З одного боку, з іншого боку...

    * „Mon cher colonel“ — „Мій любий полковнику“ (фр.).
    Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусові штанги, ти знав про їхнє існування?
    Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.
    Полковник: А знав, що без них він не поїде?
    Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.
    Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
    Майор (вражено): Товаріщ полковнік!...
    Кіт (катеґорично): Ні, не виникало.
    Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
    (Коротка пауза.)
    Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і...
    Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?
    Кіт: „Хай їм чорт!“
    Оператор (пошепки): Господи Ісусе!
    Полковник: Коли це сталося?
    (Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)
    Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
    Полковник: Тобто на Московській площі? Біля автовокзалу?
    Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.
    Майор (пошепки): Сдурєть можно!
    Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
    Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію...
    — Досить, — сказав полковник.
    Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
    — Невже ви думаєте, що кіт... — почав був я.
    — Нічого я не думаю, — надто вже квапливо урвав мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
    Певний час ми мовчали.
    — А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
    — Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.
    — І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
    — Що?! — вражено вигукнули ми.
    — Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енергію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.
    — А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.
    — Пробували. Міняли. Аж поки зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.
    — І що?
    — Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.
    — Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус...
    — Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
    Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі...
    — Здуріти можна, — повторив я слова майора.
    — Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.
    — І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
    Відповідь була негайна й катеґорична:
    — Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.
    Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
    — Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.
    — Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності та територіальній цілісності ваш Леопольд не становить... Гм, принаймні поки його не чіпати... — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.
    — Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
    Полковник недбало відмахнувся:
    — Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників... та й власного. — (Його підлеглі енергійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє... — Він зітхнув. — Якщо мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.
    Слово честі: цей полковник мені сподобався!
    Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:
    — Скажіть, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?
    — Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.
    — Щиро вам заздрю — зізнався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

    Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, аж ніяк. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи було долучено звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.
    Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, було незворотно зруйновано.
    Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.
    — Дорогенька, — спитав я, — тебе щось непокоїть?
    Інна мовчки кивнула.
    — І що ж?
    — Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
    Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.
    — А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?
    — Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також має неусвідомлену чаклунську силу.
    — Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!
    — Це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владе. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.
    Зарившись лицем у запашне жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.
    Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд нітрохи не постраждав...
    Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його вміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився...
    Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка...
    Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього...
    А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“...
    Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після ґрандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...
    І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут направду не обійшлося без втручання надприродних сил...
    Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його арґументи були загалом переконливі. Однак дещо в поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!...
    — Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
    — У тім-то й річ, — спроквола мовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
    — Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць... То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
    Інна заперечно похитала головою:
    — Я оце подумала, що чаклунською силою його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
    Я хмикнув:
    — Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.
    — Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.
    — Але навіщо?
    — Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кіт жив з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.
    — Отже, він несвідомий чаклун?
    — Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо...
    Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
    „А тепер кіт живе в нас,“ — одночасно подумали ми. — „І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами.“
    Чи вже стаємо ними...
    Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.
    Ні, ми не просто подуріли від кохання.
    Це якась мана!
    Якісь чари...
    Я ніби миттю прозрів!
    — Інно, що в нас є пити?
    — Кока-кола в холодильнику.
    — Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
    — Зараз, — з готовністю відповіла вона, зіскочила з ліжка й вибігла зі спальні.
    Тоді я пошепки, але з притиском додав:
    — А цукерки ще є?
    — Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
    У мене важко загупало серце.
    — І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
    — Гаразд.
    Я зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. До кімнати повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
    — До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
    Інна здивовано підвела брови:
    — Та ти ж сам попросив.
    „Ти не могла мене чути,“ — міцно стуливши губи, подумав я. — „Бо я говорив пошепки.“
    На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.
    — Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!
    (Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)
    — Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй...
    Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.
    Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво куйовдила моє волосся, а я млів від насолоди.
    — Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.
    — Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.
    — Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.
    — Але народжуються з поетичним хистом.
    — Тоді ми народилися з чаклунським хистом.
    Кілька хвилин тривала мовчанка.
    — Владе, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
    Я підвівся й глянув на неї:
    — Ну й що?
    — Учень чаклуна — теж чаклун. Нам треба розшукати його.
    — Навіщо?
    — Розумієш... — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно...
    — І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.
    — І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.
    — Атож. Може таке утнути...
    Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з передпокою долинув шурхіт і до спальні забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.
    — Владиславе! Баз заговорив. По-людському.
    Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав Базіліо, а скорочено — Баз.
    Ми з Інною перезирнулися.
    — І що ж він сказав?
    — Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Баз обізвався перший.
    „Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.
    „Що ж робити?“ — запитала вона.
    „Негайно розшукати того учня.“
    — Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?
    — Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.
    — Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...
    — Ні-ні, — квапливо урвала його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
    — Про кого?
    — Про учня твого колишнього господаря.
    Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:
    — А може, не треба? Ти ж знаєш, Інно...
    — Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.
    — Про Ференца?
    — Його так звати?
    — Атож.
    — Це угорське ім’я, — зауважив я.
    — Він і є мадяр, — сказав кіт.
    — А яке в нього прізвище?
    — Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
    — А що ти про нього ще знаєш? Де він мешкає, працює?
    Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.
    — Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець...
    Раптом Інна напружилася.
    — Ану, котику, уяви його чіткіше!
    — Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі... — почав описувати Леопольд.
    „Владе,“ — подумки звернулась до мене Інна. — „Допоможи.“
    „Як саме?“
    „Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ.“
    „Тобі вдається?“
    „Ледь-ледь. Це дуже непросто... Об’єднаймо наші зусилля.“
    „Залюбки. Тільки як?“
    „Елементарно.“ (З цією відповіддю прийшла картинка: два серця зливаються в одне.)
    Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків питання.
    „А бодай тебе!“ — сказала вона. — „Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене.“
    „Гаразд, умовила.“
    Наш діалоґ тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
    — ...густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль... Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра...
    Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші губи зустрілись і злилися в поцілунку.
    „Ну, нарешті!...“
    Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, однієї істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.
    Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
    Нарешті їй це вдалося...
    Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми віджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу —
    крізь суцільний морок
    (що аж різав у вічі)
    та мертву тишу
    (що аж дзвеніла в вухах).
    Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
    На щастя, невдовзі ми знепритомніли.




    Роздiл 3
    Кер-Маґні

    Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.
    За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, оздобленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай йому грець!
    На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки та довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.
    Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
    Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.
    Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору. Саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарльза Дікенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поруч — два стільці з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок було вишито золотом три геральдичні корони.
    І, нарешті, оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в це оточення...
    — Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!
    Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
    — Вже прочумався?
    — Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?
    — Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
    — Ну і?
    — Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
    — І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.
    — Або в якійсь казковій країні.
    — В іншому вимірі?
    — Може, й так.
    Я підвівся на ліжку й сів.
    — Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
    — Це наша вина, — сказала Інна. — Ми мусили бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт має чаклунську силу, але не контролює її.
    Я мусив визнати слушність жінчиних слів.
    — Атож, винні. От і вклепалися в історію.
    — Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
    — І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
    — Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
    — Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
    Інна всміхнулась у відповідь:
    — Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
    — Щодо кохання на цьому ліжку я аж ніяк не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
    Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисно призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.
    — А може, й навмисно, — озвалась Інна.
    Я не заперечував.
    Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж відчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
    Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми перебували, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
    Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
    — Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
    Я з сумнівом похитав головою:
    — На півдні нема таких лісів.
    — Зате є такі степи. Утім, я пев... — Інна змовкла на півслові й хутко повернулася до дверей.
    „Поблизу хтось є,“ — сказала вона подумки. — „Він прямує до нас.“
    „Це людина,“ — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а...
    „Двоє людей,“ — уточнила Інна.
    „Атож, двоє. Одне з них — дитина.“
    „Певніше, підліток... Але ж чудасія, Владе! Просто не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари.“
    „Можливо, це Леопольд,“ — припустив я. — „Іншого пояснення не бачу.“
    „А навіщо він це зробив?“
    „Хтозна. Шляхи котів незбагненні.“
    „Особливо балакучих котів,“ — з цими словами Інна відійшла від вікна. — „Люди вже поруч... Ой! Я ж не одягнена.“
    „Невелика біда,“ — відповів я. — „Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню.“ — Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку. — „Гадаю, досить пристойно.“
    „Атож, непогано,“ — погодилась Інна. — „Просто я судила по тобі.“ — І вона передала моє зображення.
    „Хай йому біс!“ — вилаявся я. — „Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути... Ага!“
    Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
    „Роги у спальні!“ — подумки розсміялась Інна. — „Дуже символічно!“
    „На що ти натякаєш?“
    Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.
    „Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“*, і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)
    * Кішка-семихвістка — канчук з кількома жгутами, перев’язаними по всій довжині вузлами; знаряддя екзекузії.
    „Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.
    „Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії.“
    „Та невже?!“ — глузливо відповіла вона.
    „Ні, справді,“ — наполягав я. — „Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку.“
    „Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене...“
    „Мою принцесу...“
    „Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“
    „Ну... не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це... це було б жахливо!“
    Інна лагідно всміхнулася мені:
    „Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі.“
    Я ніжно обійняв її й тільки-но зібрався поцілувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.
    — Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: — „Владе, це ж означає ’зачекайте’!“
    „І справді,“ — сказав я, поспіхом натягуючи халат.
    „Але звідки ми знаємо?“
    „Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит.“
    „Дивина та й годі...“ — Інна зітхнула. — „Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш усіх див помічати, не те що замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями.“
    І вголос промовила:
    — Kommez, — що означало „заходьте“.
    Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а найсправжнісінька служниця.
    Жінку супроводжував гарненький хлопчина років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
    Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
    — Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.
    Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі ґерманські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:
    „Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати... і прийняти запрошення — я дуже зголодніла.“
    „Я теж зголоднів. Ще й як!“
    „Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.“
    Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я відразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.
    — Дякуємо, — чемно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо... Чи пообідаємо?
    — Зараз уже перша по півдні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.
    Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.
    — Мене звати Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.
    Хлопець знову вклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.
    — Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
    — Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.
    Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
    — Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського... То ви питали, пані...
    — Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?
    — Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише на Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.
    — Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімося до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.
    — Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля... — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.
    — Він помер?
    Суальда стримано знизала плечима.
    „Вона щось приховує,“ — констатувала Інна.
    „Мені теж так здається.“
    „Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому.“
    „Але якого королівського дому?“
    „Мабуть, Верховного.“
    „А що це таке?“
    „Хіба я знаю...“
    Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.
    — Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.
    „Боюсь, Владе, це не простий збіг обставин,“ — зауважила Інна.
    „Про що ти?“
    „Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці.“
    Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.
    Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.
    — Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.
    — Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я мав рацію, а ти мені твердила...
    — Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.
    Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.
    Інна весело пирхнула:
    „Дуже милий хлопець.“
    „Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе.“
    „Не блазнюй, Владе!“
    „Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом... А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“
    „Краще я...“
    — Суальдо, ви...
    — О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.
    — З якої це...
    „Інночко,“ — спинив я її, — „не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“
    „Все гаразд, Владе. Я розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на ти до літньої жінки, яка називає мене ’пані’...“
    — ...Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?
    Жінка зітхнула:
    — Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
    „Метр!!! Ти чула?!“
    „Невже це той самий колишній Леопольдів господар?“
    „Здається, він...“
    — То ти сказала „Метр“, Суальдо?
    — Атож, пані, верховний король.
    — Його так звали? — запитав я.
    — Насправді його ім’я було Деметріос, — відповіла служниця. — Але так він лише підписувався під документами. В усіх інших випадках вимагав, щоб його називали просто Метром.
    — А з якої він династії?
    — Перепрошую? — не збагнула Суальда.
    — Ну, яке його родове ім’я? Тобто, прізвище.
    — От цього я не знаю, ласкаві панове. І за все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. З давніх давен Метр правив світом, отож, боюсь, його прізвище вже забулося.
    — Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.
    Суальда здивовано підвела брови:
    — У минулому? Даруйте, пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
    „Сили небесні!“ — заволав я в думках. — „Таж вона дурна, затуркана селючка!“
    „Не думаю,“ — сказала Інна. — „Вона дуже вміло уникає прямих відповідей.“
    „Хитрість — ще не ознака великого розуму.“
    „І все ж вона знає більше, ніж удає.“
    „От цього я певен.“
    Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, чиїх назв ми не знали.
    — Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших світлостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
    — Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“
    „А як же інакше,“ — спокійно відповіла Інна. — „Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул... Чи, може, його гості були неабиякими ласунами.“
    — Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
    Уявивши, яка тоді буде вечеря, я мало не застогнав.
    Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
    — Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.
    — Бо він уже не править, пані.
    — Виходить, він помер?
    — Цього я не казала.
    — То він живий?
    — І цього я не казала, перепрошую пані.
    „.............!!! .............?! ............! ......!!!“ — подумки вилаявся я.
    Інна кинула на мене гнівний погляд.
    „Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас...“
    І до Суальди:
    — Принаймні, Метр уже не верховний король?
    — Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
    „А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.
    — Однак мусить же хтось правити замість нього. Реґент, скажімо.
    — От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Реґент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
    „Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар... ой! Владе, ти чув?“
    „Так, так, справді,“ — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що Метрового учня звали Ференц. — „Ти гадаєш, що...“
    „Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин.“
    „Я також. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тому й не дивно, що він став його наступником.“
    „І ще одне,“ — додала Інна. — „Карой — слово, безумовно, угорського походження.“
    „Якщо не помиляюся, давнє родове ім’я.“
    „Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр.“
    „Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і реґента Ференца Кароя можна вважати доведеною... чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві...“
    — Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить реґентові?
    Суальда заперечно похитала головою:
    — Ні, пане.
    — А кому ж тоді?
    — Це залежить від вас.
    — Від нас?
    — Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
    — Ну, маємо... („Кроку не можна ступити без Леопольда...“) А що?
    — Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звати?
    — Леопольд.
    — Це звичайний кіт?
    — Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а... як би це сказати...
    „Гадаю, можна сказати прямо,“ — зауважила Інна. — „Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу.“
    І закінчила замість мене:
    — Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
    — І він належить вам?
    — Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
    — Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?
    — Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?
    — Сьогодні вранці, — втрутився в розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят...
    — Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.
    Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.
    „Бідолашне дитя,“ — співчутливо подумала Інна. — „Ця стара фурія тероризує його.“
    „Аж ніяк!“ — сказав я. — „Просто, на її думку, він мусить мовчати, коли розмовляють старші.“
    І звернувся до служниці:
    — Суальдо, це правда?
    — Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені...
    — Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?
    — Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.
    „Чудасія та й годі... Інно!“
    „Ой, Владе, я вже нічому не дивуюся. Забагато див для одного дня...“
    — І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.
    — Що звати його Баз, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарі — пан Владислав та пані Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви і є ті самі пан Владислав та пані Інна, але не стала турбувати вас. Вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.
    На ці слова Інна поперхнулася. Я мусив докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м’яса, що застряг мені в горлі.
    — Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.
    Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.
    А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:
    — Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелі.
    Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує...

    *

    Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби та вельможними ґрафами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим і відрізняється від прикрої, що в неї охочіше віриться. Та й покладатися на самі лише Суальдині слова нам не довелося. Того ж дня ввечері вона показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: „Ґрафство Ланс-Оелі з усім належним до нього після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (або осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (або господарями).“ Заповіт було підписано просто і без претензій: „Деметріос, король“.
    Воістину, це був по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з’ясували, що всі успадковані песиком мільйони — просто копійки порівняно з тією „дещицею“, яку отримали ми у своє володіння... Але про все по порядку.
    Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрі вдалося витягти з небалакучої служниці.
    Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — це, мабуть, було ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — і був, судячи з усього, набагато більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об’єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.
    Водночас, верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої та найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, проте зі з’ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних груп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалася латина, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.
    Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгівельних шляхів і не входило до складу жодної з країн — словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.
    Всі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років зо двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.
    Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом за будинком.
    Грошового податку до ґрафської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдина функція ґрафської влади полягала в здійсненні правосуддя та контролю за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка щомісяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, до того ж вони були такі прості, що на їх вирішення цілком вистачало одного дня. Тоді до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл ґрафства; разом зі звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч (сільські відуни перед тим його зачаровували, щоб він довго не псувався). А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до вживання.
    Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов’язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за останні півроку (відколи Метр, як це мовилося в заповіті, припинив своє земне існування) справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість із них, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували лише формального затвердження з нашого боку.
    Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо покладені на нас обов’язки, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.
    На питання про кількість наших підданих Суальда тільки знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:
    — Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував...
    — Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.
    — Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю... Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?
    — Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.
    — Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.
    — Море, — зрозумів я.
    — Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.
    — Ну й що ж було далі?
    — Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.
    — Чому?
    — Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, геть неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледь не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.
    — Це все?
    — Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.
    — На якій відстані звідси?
    — Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.
    — І ніяких інших країн, ніяких людських поселень не знайшли?
    — Ні, пане.
    — Отже, кордони ґрафства невизначені?
    — Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.
    — Як це? — здивувався я.
    — Ну... Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.
    „Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ називається Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся цілком. Цікаво, що це означає?“
    „А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ.“
    „Ну!“
    „Стривай, хвильку...“
    — Скажи-но, Шако, що воно означає „вся Грань“?
    — Це... — хлопець завагався. — Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море — пливти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то, зрештою, повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.
    „Ось так! Я вгадала.“
    „Ланс-Оелі — ціла планета?!“
    „Атож. Кожна Грань — планета, аналоґ Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато всього тут коїться.“
    „Мабуть, твоя правда...“ — погодився я і спитав у Шако:
    — А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?
    — Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори або рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.
    — Гм, це погано... А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
    — Він просив.
    — І що відповів Метр? Відмовив?
    Шако кивнув:
    — Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: „Тобі що, тут не подобається?“ Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п’ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.
    — Ага! — тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.
    — А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував трактових шляхів?
    — Звісно, ні. Адже Метр був Великим. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з’являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.
    — Інквізитори теж так можуть?
    — Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.
    — Як це?
    — Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.
    — А сам ти бачив інквізиторів?
    — Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.
    — А як же вони приходили сюди?
    — Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.
    — Отже, після смер... після відходу Метра у вас не було гостей з інших Граней?
    — Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор... даруйте, забув його ім’я. Здається, воно починається на „Тор“ — ну, як язичницький бог-громовержець, а закінчується на „шелі“. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора реґентом Імперії. Коли він прочитав Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: „Під кінець дідуган геть здурів“.
    Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
    — Отже, Метр таки помер? — спитала Інна.
    — Цього я не казала, — затято мовила Суальда.
    А Шако розвів руками.
    — Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.
    — До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?
    — Великі є Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім у світ земний, аби наглядати за людьми, наставляти їх на праведний шлях... Так, принаймні, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.
    — Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.
    — Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.
    — Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.

    Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.
    — Суальдо, — запитав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
    — Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її ґардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.
    — На моїй половині?
    — Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем... а може, й знав, що вас буде двоє, тому розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.
    — Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні:
    „Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги.“
    „Якщо немає, можу подарувати свої.“
    Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
    — Ходімо, хлопче.
    Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.
    — Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
    — Вам подобається? — спитав Шако.
    — Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя... ну, трохи дивна.
    — Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
    — Я це помітив. Видно, вона небалакуча.
    Шако захихотів:
    — Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є... точніше, забила б, якби... — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.
    — Що?!
    — Звичайно, не насправді, а... як би це сказати?... Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
    — Але навіщо?!
    — Гадаю, через те, що вона забагато знає.
    — А хіба це злочин — багато знати?
    Хлопець на ходу замислено потер чоло.
    — Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
    — З якого б це дива?
    — Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніше, бувало, таку нісенітницю верзла, що... Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
    Я стиха гмикнув.
    Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.
    — Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає паніні покої з вашими... Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.
    — Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?
    — Через коридор. Але так буде ближче.
    — Пусте. Ходімо через коридор.
    Ми пішли.
    „Інно!“ — покликав я подумки. — „Ти чуєш мене?“
    „Чую, Владе. Де ти?“
    „Мандрую нашими палатами. А ти?“
    „У ґардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“
    „Такі гарні?“
    „Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне.“
    „Співчуваю.“
    „Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію...“
    „Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як.“
    Я виразно відчув Іннин подив.
    „Звідки ти знаєш?! Невже я передаю картинки?“
    „Ні, не передаєш. Та й не до картинок мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався...“
    „Хвилечку!“
    Хвилечку я йшов мовчки.
    „Владе!“
    „Га?“
    „Твоя правда. Я оце розстелила на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини.“
    „І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі.“
    „А як ти здогадався?“
    „Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться.“
    „Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“
    „Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю.“
    „Наприклад?“
    „Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько...“
    „Замовч,“ — лагідно сказала Інна.
    „А що тут такого? Хіба ми ніколи...“
    Нарешті я отримав картинку: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свій розум.
    — Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
    Я здивовано глянув на нього:
    — Звідки ти взяв?
    Хлопець хитро всміхнувся:
    — Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що розмовляли подумки... А щойно ви мали такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я й вирішив, що ви розмовляли з пані.
    Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
    — А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.
    Шако зашарівся.
    — Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням
    — Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
    — Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?
    Я замислено почухав потилицю.
    — Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?... Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.
    Шако з розумінням кивнув.

    Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати, що межувала з бібліотекою.
    — Прямо — ваша спальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — ґардеробна, а праворуч — купальня.
    Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері ґардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
    Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.
    — Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких спеціальних замовлянь, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
    Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття, а слово „електро“ означало просто „бурштин“. Зважаючи на те, що коруальська була однією з основних мов Імперії, сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, а водночас, і це по-друге, я виявив у своїй пам’яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивілізація Граней нетехнолоґічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.
    „Та ну його!“ — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.
    У моїй ґардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м’яке крісло, три стільці і трюмо з дзеркалом у людський зріст.
    Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні черевики з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.
    — Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого ґрафства.
    — А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.
    — Інквізиції, — відповів хлопець. — Утім, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.
    Слово „інквізитори“ викликáло в мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і, слухаючи Шако, мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини „inquiro“ — досліджувати, шукати; отож, за бажання, „інквізитор“ можна перекласти не тільки як „слідчий“, але й як „дослідник“, „шукач“.
    Неквапно вдягаючись, я промовив:
    — Між іншим, сьогодні я багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це чаклуни?
    — Могутні чаклуни, — уточнив Шако. — Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Деякі інквізитори навіть родом з самої Основи.
    — Звідки-звідки?
    Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його і поквапився виправити свою помилку:
    — Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.
    — Я це помітив, пане ґрафе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перш ніж щось сказати.
    — Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те або інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих самих понять.
    Шако кивнув:
    — Даруйте, я цього не врахував.
    — Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить „Основа“?
    — Ну, це той леґендарний край, де з’явилися перші люди, де розташовані головні святині багатьох релігій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де...
    — Он воно як! — вигукнув я. — Виходить, Основа — це Земля! — (Якщо бути точним, я сказав „Terra“, латиною, бо коруальський відповідник слова „земля“, „lans“, означав лише ґрунт під ногами, і в переносному значенні — весь світ людський, на противагу світові небесному й пеклу.) — Тепер ясно.
    — Отже, ви знаєте?
    — Ще б пак! Звісно, знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі — від малого до старого.
    — І геть усі у вас вважають, що вона десь посередині між небом та землею? — запитав Шако таємничим тоном.
    „Обережно!“ — сказав я собі, а вголос відповів:
    — Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа — така ж Грань, як і решта.
    — От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, проте, засторогою: Основа — справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти.
    — Чим же?
    Шако в задумі потер чоло.
    — Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. — Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. — Погляньте: це коштовний камінь, діамант. Також він називається кристалом.
    — Не заперечую, — кивнув я. Коруальське слово „multіplek“ однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.
    — Так от, пане ґрафе, оці рівні поверхні — грані кристалу. А якщо ми зробимо отак, — він поклав діамант на скриньку, — то грань, на якій він лежить, можна назвати основою. Правда ж?
    — Правда. Ну й що з того?
    — А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Хай яке велике число ви назвете, воно буде менше за кількість Граней.
    — Ага! Зліченна нескінченність, — второпав я. — Продовжуй, Шако.
    — Ззовні цього кристалу — Царство Небесне, усередині — пекло, а Грань, на якій він тримається, називається Основою.
    — Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж лежить світовий кристал?
    — У тім-то й річ, що ні на чому, пане ґрафе. Основа — особлива Грань, вона тримає саму себе й решту Граней... Перепрошую, звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.
    „Інно!“ — покликав я.
    „Що нового?“
    Я коротко переповів її слова Шако.
    „Дуже цікаво,“ — сказала Інна, вислухавши мене. — „До речі, я також маю цікаві новини.“
    „Які?“
    „Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь — потім і розповім.“
    „Лишенько! Ти досі не вдяглася?“
    „А ти? Одягнувся?“
    „Певна річ!“
    „Ну-ну! Чоловіки є чоловіки, завжди квапляться як на пожежу.“
    „А жінки є жінки,“ — парирував я. — „Їх і дрючком не відженеш від гарного вбрання.“
    „Твоя правда,“ — сказала Інна. — „А тому сховай дрючок і не марнуй свого часу.“ — З цими словами вона перервала зв’язок.
    Поправивши комір камзола та пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок причепуреного опудала. Чим-чим, а нарцисизмом я ніколи не відзначався. Скільки себе пам’ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, але з часом я звик до неї, особливо після появи Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолоґа допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте й досі я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не полюбляв фотоґрафуватися.
    Аж це несподівано для себе я побачив у дзеркалі зовсім іншу людину. Я ніби зробився вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у всій поставі з’явилась якась величність, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я ґраф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був ґраф, ґраф Ланс-Оелі, володар Грані — цілого світу!
    Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боці... А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є ціла низка слів, що стосуються паління тютюну.
    — Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, принаймні, махорки?
    Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.
    — Цього добра маємо вдосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.
    — Хай йому грець! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: „з Тери“.
    — З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.
    — То ти палиш?
    Хлопець зніяковів:
    — Потроху... Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.
    — Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: паління — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави...
    — Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.
    — Ну, то пішли, — сказав я.



    Роздiл 4
    Замкнений світ

    Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, обабіч якої росли рівно підстрижені декоративні кущі.
    Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія...
    — Кошенята сплять, — озвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.
    — А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?
    Хлопець зажурено зітхнув:
    — Ні, пане ґрафе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку не бачив його.
    — Ти знаєш Леопольда? — здивовано запитав я.
    — Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті Леопольд увесь час жив у Кер-Маґні. Ми з ним були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому...
    — Ти катався на Леопольді?!
    — Атож, катався. Точніше, їздив. А що тут такого?
    — Та ні, що ти! — саркастично відказав я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.
    — Ну, стосовно до Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції... Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане ґрафе. Я не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні чаклуни, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.
    В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако зніяковів.
    — А ти не знаєш, Інквізиція якось пов’язана з християнською церквою? — запитав я, почасти, щоб зам’яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.
    — В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віри, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, юдеї, браміни, буддисти, інші невірні.
    — А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?
    — В якому сенсі?
    — Ну, на моїй батьківщині більшість релігій катеґорично відкидають будь-яку маґію. Особливо суворий у цьому юдаїзм.
    — Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже маґія буває різна — буває біла, а буває й чорна. Ясна річ, чорна маґія заборонена всюди. Але біла... Даруйте, пане ґрафе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без маґії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.
    Я ледве втримався від сміху.
    — А проте, мешканці Основи спокійнісінько живуть без маґії.
    — Знову перепрошую, пане ґрафе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є маґія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.
    — І що ж це за маґія?
    — Вона називається технікою. А тамтешніх чаклунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня маґія майже нічого не варта.
    — Зрозуміло, — з усмішкою мовив я. — Це тобі Метр розповів?
    — О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, а лише віддавав накази. Він був такий... — Хлопець помовчав, добираючи потрібні слова. — Він був зовсім не злий, він... не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою... Це було страшно.
    „Отож-то ти й радієш новим господарям,“ — подумав я і вже збирався був повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.
    Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити всю каву.
    Шако схопився на ноги, мов ужалений.
    — Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — але це вперше бачу прекрасну даму навіч.
    — Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.
    А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
    Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч Інні, майже не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.
    „Боже!“ — думав я. — „Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?...“
    Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.
    — Ну як? — запитала вона. — Подобається?
    — Сонечко моє ясне, — палко промовив я. — У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.
    Інна зайшлася веселим сміхом:
    — А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.
    — Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.
    — Гм... Схоже на те, що твоя уява — суцільна ерогенна зона.
    — Можливо. Людська уява безпосередньо пов’язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд...
    — Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.
    — Ти помиляєшся, дорогенька. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
    Інна поклала руки мені на плечі.
    — Ти красунчик, Владику. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.
    — О, цього скільки завгодно!
    Ми поцілувалися.
    — Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, перевівши подих. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.
    — Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.
    Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
    Узявшись за руки, ми рушили алеєю до розчиненої брами.
    — Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?
    — От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
    — І що ж?
    — Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та реґента.
    — Покажи.
    Перед моїм внутрішнім зором з’явились одна за одною дві картинки:
    „Реґент...“ (Високий кремезний чоловік у темно-синьому костюмі з золотою окантовкою. На комірі його камзола були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг командора-маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п’ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший...)
    „Метр...“ (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в ґримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей... Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі...)
    — І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.
    — Точно?
    — Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіяння, що його вів професор Масачусетського Технолоґічного, угорець за походженням (образ реґента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила б згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті... Себто не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була.
    — Ти перестала на них ходити?
    — Так.
    — Чому?
    — Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я навчалась лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.
    Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.
    Кроків сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних зрушень, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр...
    — Інно, — сказав я. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.
    Вона недбало стенула плечима:
    — Не велика біда. Я маю цих суконь удосталь. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, стежити за порядком у домі, готувати нам їжу.
    — Ти міркуєш, як вельможна пані, — зауважив я.
    — А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.
    Я жартівливо вклонився їй:
    — Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.
    Інна всміхнулася:
    — А мені й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.
    — Та що ти кажеш?
    — Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.
    — Нарешті твої мрії здійснилися.
    — Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.
    Я ствердно кивнув:
    — Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Ґраф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, вочевидь, володар цілої планети, нехай і малозаселеної... поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села... Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп’ютери. Але щоб...
    — Боюся, Владе, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.
    — Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?
    Інна зітхнула:
    — Річ не в тому, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика... Присядьмо.
    Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поруч на траву. Я обійняв Інну і спитав:
    — Так у чому ж річ?
    — Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі...
    Картинки: новенький, у заводській упаковці, інженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки „потекли“. Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову „потекли“ батарейки...
    — Може, зіпсуті? — припустив я.
    — Ні, от поглянь...
    Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.
    Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналоґічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак „=“ і попередній калькулятор — результат такий самий.
    Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік. Положення „сила струму“, послідовний ланцюг „батарейка — прилад — резистор 2 кОм“; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку „40 А“, поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на „нуль“ — батарейка „потекла“, резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки „=“ — результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й питання...
    — А ти правильно все робила?
    — Звичайно! — обурилась Інна. — Я ж фізик як не як. Тепер дивись далі...
    Наступні „картинки“: кілька магнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його магніти реагують з іншими магнітами цілком нормально — наразі все гаразд. Ланцюг „генератор — лампочка 5 В“: Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання...
    — Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут...
    Ланцюг „генератор — лампа 220 В, 300 Вт“: лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг „генератор — розімкнений рубильник“: Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а „обравши“ напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.
    Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.
    — Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?
    Інна заперечно похитала головою:
    — Не зовсім так. Поглянь довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.
    Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:
    — Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких глобальних наслідків, що... далебі, й уявити важко.
    — Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі... В основному, — додала вона.
    — А що значить твоє „в основному“? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?
    Інна знову зітхнула:
    — Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони „повстають“ проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.
    — Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?
    — І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.
    На якийсь час я замислився.
    — А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх припущеннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються неозорі перспективи.
    (Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, знайшлося підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)
    Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:
    — Боюся, про комп’ютери годі й мріяти.
    Інна ствердно кивнула.
    — І все ж, — сказала вона, — мені подобається цей світ.
    — Мені також, — погодився я й міцніше обняв її. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери... Ай! До дідька комп’ютери!
    З цими словами я підібрав поділ її сукні й сунув руку під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, ніби давно чекала цього.
    — Ага! — промовив я вдоволено. — Ти не надягла трусики.
    — Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.
    — Ти просто диво! — захоплено сказав я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.
    — Просто тут? — розгубилася вона.
    — Просто тут, — підтвердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.
    Інна зітхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась і цілком віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.
    — Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.
    — Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут невдале місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.
    — У кого „у всіх“?
    Інна кивнула в бік лісу:
    — Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.
    Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.
    — Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити... Цікаво, кого це дідько несе?

    Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було жіноче.
    А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.
    — Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники...
    Кінь форкнув.
    — Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Що тут сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.
    — Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!
    — Авжеж я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.
    — Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка... Як ти почуваєшся?
    — Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.
    — У рідних краях, кажеш?
    — Атож. Тут я народився і зріс. Тут я і жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку... До речі, Метр зараз удома?
    — Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!
    — Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.
    Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про Метрову смерть, однак Інна випередила мене:
    — Леопольде („...А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад...“), скажи, як ти опинився в Києві?
    — А хіба я не розповідав? Дивно... Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто...
    — Це був Київ?
    — Так, згодом я дізнався, що це місто називається Київ.
    — Ну, а далі що?
    Кіт... даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.
    — Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“... Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.
    — Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.
    — Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав... Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!... Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався... Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.
    Інна ствердно кивнула:
    — Так, котику, тепер я згадала.
    „Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.
    „Здається, я розумію,“ — спроквола відповіла Інна.
    „Ну!“
    „Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками...“
    — Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?
    Той здивовано втупився в неї.
    — Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р... Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив... До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?
    — Ми, — відповів я.
    — Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.
    — Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?
    — Ясна річ! А що тут такого?
    Я з жалем похитав головою:
    — Боюся, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.
    — Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.
    — Сідай, Владе, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі...нь.
    — Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.
    Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.
    — Владе! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?
    — Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, і повертаймося додому.
    — Що?!
    — Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?
    — Ну... Певно, що так.
    — То навіщо ці розмови? Вперед!
    Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.
    — Але ж на мені таке пишне вбрання... до того ж я без трусиків.
    — Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!
    Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав Інні:
    — Це не має ніякого значення, адже на Лаурі жіноче сідло. Хочеш, підсаджу тебе?
    Після секундних вагань Інна похитала головою:
    — Ні, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.
    Проте всі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама вмоститися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і хутенько приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
    Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, але бігала прудко й надзвичайно ґраційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.
    В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
    Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
    — Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?
    — А як це робиться?
    — Невже ти не знаєш замовляння?
    — Якого?
    — Що обертає коней на котів.
    — Ні, не знаю.
    — А Інна?
    Подумки я звернувся до Інни й отримав заперечну відповідь.
    — Ні, котику, Інна також не знає.
    Леопольд забідкався:
    — Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного замовляння?
    — Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. — У нас це вийшло ненароком.
    — Однаково ви винні, — не вгавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.
    — Ну й будь, хай тобі... О-ой!
    Зненацька кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.
    — Відпусти хвоста, недолюдку!
    Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп’явся в мене сторожким поглядом.
    — А казав, що не знаєш!
    — А я й не знаю, — приголомшено мовив я.
    Леопольд розгублено промуркотів:
    — І справді, ніякого замовляння ти не казав. Дивина!
    Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.
    — Ти не дуже забився?
    — Здається, ні, не дуже... Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.
    — А Лаура? — обізвався Леопольд.
    — Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага... Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворися на кішку!“
    Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.
    „Але ж чудасія!“ — звернувся я до Інни. — „Ти помітила? Сідла пощезали!“
    „Та що ти кажеш?!“ — На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. — „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел...“ — Інна не стрималась і засміялася вголос.
    Я теж зареготав:
    — Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.
    — Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.
    До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч... точніше — назустріч Леопольдові.
    — Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?
    — Звичайно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?
    — Але Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.
    — Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!
    — Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.
    — Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?
    — Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомість Леопольда було закладено відповідну програму для здійснення переміщення. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й зупинила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про Метрову смерть. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.
    — Умгу...
    — І ще одне. Часом мене бентежила „радіотелевізійна“ вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр „записав“ у пам’ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.
    — А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?
    — Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив... і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов — почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам’ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам’яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.
    — Тобто змусив кота полюбити себе?
    — Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним двійником Шако.
    — Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?
    — Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.
    — Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Але залишається ще безліч нез’ясованих питань.
    — І одне з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?
    У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося...

    *

    Увесь наступний день з ранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.
    Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Більшість книжок були моноґрафії, підручники та довідники з маґічних наук; на кожній з них стояв гриф „Схвалено Інквізицією“. Ми вже й не здивувалися, що чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.
    Утім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліґрафічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими назвами як, скажімо, „Повний перелік властивостей Соломонової печатки“ (двотомник), „Маґофізіолоґія василісків звичайних“, „Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем“ (довідник) тощо. Частина книжок, судячи з їхніх назв — філософського та світоглядного змісту, були скріплені чарами, які не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже інтриґувало.
    Після кількагодинних блукань бібліотекою ми врешті вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник „Основи елементарної маґії“, а я, що тяжів до глобальних проблем, зупинив вибір на моноґрафії Мішеля дю Барі „Загальна структура Світового Кристалу“.
    Відтак ми влаштувались у м’яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в прямому розумінні цього слова) світу маґії. Книга Мішеля дю Барі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення „Основ маґії“.
    Що вам сказати про Світовий Кристал — або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?... Загалом, та примітивна аналоґія з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, відповідає „приземленому“ рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.
    1) Кристал Світів — це зліченна (але нескінченна) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в моноґрафії, „ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені в осяжному майбутньому“.
    2) Деякі просторові характеристики Світового Кристалу викликають певні асоціації (і лише асоціації) зі стереометричним багатогранником. Звідси й терміни — Грані, Ребра, Основа.
    3) Основа (Малий Всесвіт, одна з планет якого — Земля) цілком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй він зберігає свої цілість. Особливий статус Основи зумовлює її інертність, сталість і слабку мінливість порівняно з рештою Граней.
    4) Кристал поділяє Світовий Континуум на два замкнені — Внутрішній та Зовнішній, інакше — Нижній Світ та Вишній Світ... І хоча я був готовий до всього, наступне відкриття шокувало мене.
    — Інно! — покликав я.
    — Га?
    — А виявляється, птолемеївський ґеоцентризм мав під собою певний ґрунт.
    — Ну?
    — От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрішнього Континууму в Зовнішній, перетинає Основу або якусь Грань...
    — Певна річ!
    — Та це ще не все. Він неодмінно перетне її там, де розміщується центр маси Землі чи її аналоґа на Гранях.
    — Оце так-так, — зацікавилась Інна. — Цей вектор ніби виходить з-під землі.
    — Отож-то й воно. У словах Шако, що всередині Кристалу — пекло, тобто підземне царство, мабуть, є зерно істини.
    — Гм... Схоже на те...
    На цьому ми припинили обговорення, і я знову взявся до моноґрафії. Але на завершення наведу ще один факт, який, безумовно, зацікавить читача.
    5) Кожна Грань — первинно замкнений світ. Існує, однак, спосіб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) в місцях їх дотику, тобто Ребрах, без порушення структури Кристалу — трактові шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом між світами може пройти будь-яка людина, незалежно від її здібностей до маґії. А ті люди, яким пощастило народитися з сильним чаклунським даром, могли обходитись і без трактових шляхів. Усього в книзі наводили сімнадцять різних способів переміщення матеріальних об’єктів між Гранями, найпростішим з яких був так званий Колодязь — точніше, Трансцедентний Колодязь, але перше слово вживалося лише в спеціалізованій літературі, та й то не завжди...
    Тут я відклав убік „Загальну структуру“ і став гортати багатотомний „Методичний посібник з організації навчального процесу в школах командорств Інквізиції“. У пропонованій програмі Колодязь фігурував як „небажаний спосіб міжсвітового сполучення“ і викладачам рекомендувалося проводити для учнів лише короткі демонстраційні подорожі, а перші практичні заняття з самостійного проникнення на інші Грані значились там аж на п’ятому році навчання. Навіть попри те, що я та Інна — дорослі люди, однаково виходило, що мине якнайменше рік, перш ніж ми достатньою мірою розвинемо свої здібності і зможемо подорожувати між Гранями. А може, й не рік, а значно більше... Адже не виключено, що маґія — так само, як музика, малювання чи іноземні мови, — легше дається дітям, ніж дорослим...
    — Якщо на Ланс-Оелі справді немає трактових шляхів, — сказала згодом Інна, — то кепські наші справи. Книжки книжками, проте я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвідченого фахівця. Та як нам його знайти?
    — А міжпросторова телепатія? — запитав я.
    — Ну-ну! — пирхнула Інна. — Як ти це уявляєш? — Вона кинула мені на коліна „Посібник з маґічних телекомунікацій“, що його якраз гортала. — Спершу прочитай, що пишуть розумні люди, а потім уже вирішуй, чи варто говорити такі дурниці. Встановлення зв’язку між людьми на різних Гранях — дуже складна процедура навіть для досвідчених чаклунів. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якій саме Грані вона наразі перебуває.
    — А хіба ти не знайома з реґентом?
    — Знайома, — відповіла вона. — Проте не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазі, кажучи про особисте знайомство.
    — Гм... Тоді можна спробувати надсилати виклики навмання. Може, на когось і натрапимо.
    Інна похитала головою:
    — Імовірність успіху таких пошуків навмання ще менша за ймовірність того, що генератор випадкових чисел видасть тобі зашифрований текст Біблії. Ти ж це чудово розумієш.
    Я це розумів, а питав лише з надією, що Інні спаде на думку якийсь оригінальний вихід...

    Вже надвечір того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спеціальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Грані. У „Реєстрі населених світів“ Грань Ланс-Оелі не згадувалася, але я припускав, що вона фігурує там під іншою назвою або ж просто позначена комбінацією латинських літер та арабських цифр, як багато інших малонаселених Граней.
    Настала ніч. Ми з Інною піднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небі ясно сяяли зорі, сплітаючись у знайомі з дитинства рідні земні сузір’я... зимові сузір’я!
    З хвилину я мовчки вдивлявся в небо, потім сказав:
    — Боюсь, обчислення тут зайві.
    — Що це значить? — здивувалась Інна. — Поясни.
    — Котра зараз година? — спитав я.
    Вона глянула на годинник, що вказував астрономічний час на нашій довготі.
    — Близько одинадцятої. Точніше, 22:48. А що?
    — А от що! — сказав я і вже подумки продовжив: „Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі (образ кулі з віссю та яскравими точками на ній, що позначали зорі), ось видима нам ділянка (я обвів її червоним контуром).
    Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.
    „Гм... Схоже.“
    „Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше.“
    „Точно! Але ж ми не на Землі...“
    „Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд...“ (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). „А це значить...“
    „Що ми на Контр-Основі,“ — здогадалась Інна.
    — Атож, — ствердив я вголос. — На Грані, що разом з Землею розміщена на головній осі симетрії Кристалу...
    Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в „Реєстрі“ коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі тодішні тракти негайно знищили, а її мешканців переселили на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи негативно відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далі, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасовано й досі.
    — Видно, Метр полюбляв анаграми, — зауважив я. — Ми тугодуми, Інночко. „Світ“ у коруальській мові позначається словами „monde“ та „lans“, останнє — у значенні: „край“, „країна“, „земля“; а також суфіксами „-onel“, „-anel“. Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте... — подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося „іsolanel“. — Виходить „ізоланел“, тобто ізольований, замкнений світ.
    — Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.
    Я зажурено зітхнув:
    — Бідолашні батьки — вони зіб’ються з ніг, розшукуючи нас.
    Інна й собі зітхнула:
    — А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні...




    Роздiл 5
    Аґріс

    Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Окрім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник „Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року“.
    До пошуків швидкого виходу із замкненого світу Контр-Основи нас спонукало кілька обставин, і далеко не останньою була елементарна цікавість. Серед численних наукових моноґрафій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного „Реєстру“) книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів. Однак знання, здобуті з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна логіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.
    По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживали через наше зникнення, а може, навіть вважали нас загиблими.
    По-третє, ми побоювалися за своє життя та здоров’я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження чаклунських здібностей. Ми ще не вміли повністю їх контролювати, і це могло зле скінчитися.
    Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Проте тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво „вріс“ у деревину. А могло бути й гірше.
    Іншого разу Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу, але спрямований нею вогняний імпульс виявився надто сильним і зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енергії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив у прикрашену ґобеленами стіну. Добре, що я був поруч, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перш ніж він перекинувся на сусідні кімнати.
    Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та, гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання були небезпідставними.
    Але найбільше нас непокоїло, що в результаті невмілих дослідів могли постраждати інші люди. Мимохіть завдаючи шкоди собі, ми все ж таки мали що протиставити власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогняний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?... Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?... І що, як з необережності, ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона?...
    — Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.
    — Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.
    — Про це я й кажу.
    — Маєш якусь ідею?
    — Так. Правда, божевільну.
    — Ну?
    — Звернутися по допомогу до Леопольда.
    Я аж онімів з подиву й утупився в Інну недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Але ні, Інна говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.
    — Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала вона. — То чом би не спробувати ще раз.
    — Як? — запитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
    — Ні, я досі так вважаю.
    — Тоді я не втямлю...
    — А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт повинен мати певну маґічну силу. Хіба ні?
    — Ну... мабуть, так.
    — От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, це вдасться. Принаймні, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться. Просто буде неприємно, але ми це витримаємо, як витримали минулого разу.
    Я мимоволі пощулився, згадавши нашу моторошну подорож з Основи на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме Колодязем  — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об’єктивно Колодязь не найшвидший з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб’єктивному сприйнятті мандрівника „падіння“ в нього триває лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в Колодязі бозна-скільки часу. Але згодом зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — днів десять-п’ятнадцять.)
    — Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.
    — Я теж не радію, — сказала Інна. — Але ми справді не маємо іншого виходу. Доведеться ризикнути...
    Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалося тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас на Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.
    Спочатку ми планували повернутися на Землю, проте згодом, хоч і дуже неохоче, відмовилися від цього наміру. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і господарі кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції,“ — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.
    Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, мала зоряне небо, дуже схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати за орієнтири. По-друге, розрахункова тривалість подорожі до Аґріса, навіть за максимальної девіаціі, не перевищувала трьох тижнів. А по-третє, Аґріс був досить цивілізованим світом, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому лише за місяць (а в масштабах Граней це було небагато) можна дістатися до Лемоса, де, за твердженням „Реєстру“, розташовувалася прецепторія, тобто штаб-квартира, місцевого командорства Інквізиції.
    Між іншим зауважу, що впродовж п’яти днів ми перебирали різні Грані, аж поки натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна знаходяться майже поруч, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з Колодязя  — її широта й довгота мусили відповідати точці входу на Ланс-Оелі.
    Наступного дня за сніданком я наказав Суальді зібрати для нас речі в дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.
    Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми гідним і мудрим чоловіком).
    І ще один епізод останнього дня нашого перебування в Кер-Маґні. Я зважив, що, вирушаючи в далеку подорож, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Проте вона явно не годилася для серйозних справ, тому в супроводі Шако я спустився до зброярні, розташованої в підземеллі будинку.
    Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатний підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.
    Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви було оздоблено скромно, але майстерно і з неабияким смаком.
    — Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.
    — А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків’я...
    Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і відсмикнув руку.
    — Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.
    — І більше ніхто?
    — Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Проте спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. А той командор, що повідомив про Метрову смерть, хотів забрати меча з собою, посилаючись на реґентове розпорядження, але навіть не зміг зняти його зі стіни. Промучився понад дві години, сердито сипав чортами, та зрештою пішов ні з чим, облизавши макогона.
    Проте я був упертий і відступати не хотів. Перепробувавши всі відомі мені захисні чари, навіть проти зурочення, я мусив змиритися з тим, що меч, попри всі мої намагання, так і не визнав мене своїм новим господарем.
    Визнавши свою поразку, я обрав собі інший меч — легкий есток* зі зручним руків’ям та срібним клинком (особливі маґічні домішки робили цей м’який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався Метровому мечеві, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.
    * Есток — одноручний меч часів Пізнього Середньовіччя й початку Ренесансу; його лезо було пристосоване для завдання не лише рублячих, але й кóлючих ударів.
    Також я прихопив два кинджали для себе й Інни, півдюжини метальних ножів та арбалет із запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не завадить.
    Перед самим від’їздом я зробив ще одну спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але й цього разу зазнав фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь Інна взяла собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може, й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства ніколи не бачив Інну в штанях.) На Основі її улюбленим вбранням була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть у дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і катеґорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штанів, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку моєї дружини, яка корчила з себе шляхетну пані, наша подорож триватиме довше, ніж ми планували.

    Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й вирушили на захід, аж поки садиба й ліс зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.
    „Ти готовий, Владе?“ — подумки спитала Інна.
    „Так.“
    Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.
    „Починаймо!“
    Значну частку своєї уваги я зосередив на чаклунському камені, вправленому в мій перстень, „витяг“ звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоґи тонкими прямими лініями червоного кольору.
    Тим часом Інна обережно торкнулася Леопольдового розуму і стала легенько підштовхувати його до дій. Ми вже знали, як відкривати Колодязь, але самого знання було замало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина надія була на закладену в підсвідомість кота програму...
    — Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.
    Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли...
    Утім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі залишалися при тямі, хоч це було нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. „Приземлення“ вийшло навдивовижу м’яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і нам навіть не довелося докладати зусиль, щоб утримати рівновагу. Тієї ж таки миті почулося злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, „коники“. Ми знову могли розплющити очі — і, розплющивши їх, побачили над собою зоряне небо Аґріса.

    *

    Звіряючись із картою, ми за півтори години, коли вже світало, дісталися першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого розташувався гостиний двір з трактиром. Останнє було дуже до речі: після перебування в Колодязі ми почувалися смертельно втомленими і розбитими.
    Господар гостиного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Він став ще приязнішим і запопадливішим, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі пожильців: ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі — ми не бачили потреби подорожувати інкоґніто.
    Жодних проблем зі спілкуванням у нас не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, точніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Вона називалася ґалійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — великому конґломераті населених Граней, до складу якого належав і Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською та латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґалійською французької мови. Одначе при в’їзді до містечка, коли нас зупинили для перевірки вартові на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише чудово розуміємо їхні запитання, поставлені ґалійською, а й самі можемо вільно розмовляти нею. Проте особливих емоцій це в нас не викликало, бо ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. Ми мали всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі Колодязем заговорили коруальською й латиною...
    Від запропонованого раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив господаря подбати про котів, а нас розбудити опівдні. Коли трактирник, побажавши приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Щойно наші голови торкнулися м’яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.

    Трактирник, окрім усього іншого, продемонстрував ще й надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно о дванадцятій і відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.
    — Що найсмачніше, — сказала Інна. — На ваш розсуд.
    — Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?
    — Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там небагато людей.
    — Ні, монсеньйоре, небагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний монах — оце й усі мої клієнти.
    — Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?
    — О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостиний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном... Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджуся, щоб для вас нагріли воду на вогнищі.
    — Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємося.
    Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких замовлянь перетворив коней на котів.
    — До речі, господарю, — озвалась Інна, — що з нашими котами?
    — З ними все гаразд, пані. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.
    — Добре, — кивнув я. — За чверть... ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.
    — Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.
    Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгуватий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику „Демони Максвела“. А Інна тим часом виловлювала з ванни й кидала в раковину умивальника шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.
    Приготувавши таким чином теплу купіль, ми помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені в усе чисте, зійшли донизу, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.

    За годину, що минула після нашого пробудження, континґент відвідувачів трактиру не змінився.
    У кутку, за великим столом, розмістилося шестеро молодих людей у повному військовому спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже пообідали і зараз мовчки пили вино; їхні обличчя були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.
    Сьомий воїн, вусатий, але безбородий, на вигляд трохи старший тридцяти, судячи з багатого вбрання та владного вигляду — очільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим літнім чоловіком у чернецькій сутані з відкинутим каптуром. Монах перебирав чотки і щось тихо говорив своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.
    Трактирник провів нас до сусіднього столу, заставленого різними наїдками. Вони пахли так смачно, що ще дужче розбурхали мій і без того вовчий апетит.
    — Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде щось потрібно, покличте мене.
    З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.
    Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою їхня розмова поновилася.
    — Та вже ж, бароне, — повів монах рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії кепські справи. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом чимраз більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їх охорони. А про сатанистів і говорити годі. Навіть у Вічному Місті можна зустріти псевдо-пророків, що провіщають близький Кінець Світу... І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи бодай камуфлювали свої погляди під єресь. Де там! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — тож шануйте свого майбутнього володаря.
    — А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, і я зрозумів, що вони обоє чужоземці.
    — А що Інквізиція, — повторив монах, але з іншою інтонацією, ніби казав: „А що вона може, та Інквізиція?“ — Спалювати їй цих диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?... А втім, якби це якось зарадило, вона б таки відродила практику аутодафе.
    — Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у зв’язках з темними силами. У нас, у Загір’ї, з прислужниками диявола не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.
    — Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб з’ясування істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.
    Барон зніяковів.
    — А ще у нас регулярно влаштовують нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню „паству“. От з ними нема чого розводити церемоній — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатанистів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.
    — Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвалив монах. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — праведна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.
    — Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем, — барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.
    Монах кивнув:
    — Нехай вам щастить, бароне. Хай буде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нижньому Світові... Так, направду скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапили в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме тому, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи... Що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз на троні верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих чаклунів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих керівників Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.
    Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.
    — Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.
    — Ну то й що? — мовив барон, неприязно дивлячись на мене.
    — Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
    Барон запитливо глянув на монаха.
    — Я не заперечую, — сказав той.
    — Що ж, прошу, панове, — неохоче відповів барон.
    Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його впритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
    — У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, ласкаві панове... Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
    Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.
    — Так от, пане ґрафе, пані ґрафине, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
    — Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Проте в нас це не набуло такого розмаху, щоб драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, яке його ви вкладаєте в ці слова.
    — І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?
    Монах насторожився.
    — Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґалійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.
    — Ви не помиляєтеся, панотче, — відповів я.
    „Владе,“ — підказала Інна, — „в ґалійській мові є слово ’склавон’, що означає ’слов’янин’.“
    „Атож, згадав... Гм, дивним видається це ’згадав’, якщо ніколи не вчив.“
    „Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:
    — За походженням ми слов’яни.
    — O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeśte sloviny hospodary mói?
    Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
    — То ви слов’янин? — запитав я.
    — Tak, tak, jeśm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Štepan je moje zvisko. Štepan Simič, gazda z Jabloničev. A hospodary, kakovi jeśte sloviny? — Тут барон збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґалійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?
    — Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
    Барон Штепан Сіміч похитав головою:
    — Ні, не чув про таких.
    — Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про Київ (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
    Очі барона зблиснули.
    — Кийов? — перепитав він.
    — Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
    — Так, знайома. У нас побутують леґенди, бувальщизни, про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив із військом на грецький Владарград.
    — Грецький Владарград? — пожвавився монах.
    — Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто називається Стамбул. Точніше, Істанбул.
    — Але ж воно на Основі!
    Я знизав плечима:
    — Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
    З несподіваною для свого віку спритністю монах скочив на ноги, схопив розп’яття, що висіло в нього на грудях, і спрямував на нас.
    — Диявол хитрий, підступний, але дурний! — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
    — Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
    — Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.
    Барон пильно подивився на мене.
    — Ану ж як вони справді чаклуни? Чи, може...
    — Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
    В Штепанових очах майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:
    — А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.
    — Дурниці! — вперто заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
    — Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, ніж здаються, то...
    — Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — урвав його монах. — Вони не слов’яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Вбийте їх, бароне!
    Все ще вагаючись, Штепан узявся за меча й гукнув до своїх підлеглих:
    — K zbroje!
    Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.
    „Я можу підпалити їхній одяг,“ — подумки озвалась Інна. — „Але щось не хочеться.“
    „Я теж не хочу завдавати їм шкоди. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило...“
    „Ми теж гарні. Нащо було розпускати язики... Втечемо через стіну?“
    „Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів,“ — невдало скаламбурив я. — „Але спершу...“
    Я вихопив з піхов свого меча і сказав:
    — Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося прикре непорозуміння.
    — Jeho mič je zo srebla! — вражено промовив один із загорян.
    — Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
    До нас підбіг трактирник.
    — Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостиних дворах заборонено. Крім того, дуелі в нас суворо реґламентовані, дозволено лише двобої в присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
    — Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.
    — Це істинна правда, — притакнув монах.
    Трактирник аж очі вирячив з подиву.
    — Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Пан та пані — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець...
    — Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався дияволу! Zabijče ich! Trech ušestkich zabijče! Natymesče!
    Барон замахнувся мечем.
    „Лишенько!“ — вигукнула Інна. — „Владе, він же вб’є невинного чоловіка! Що робити?“
    „Не знаю, Інно, не...“ — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю.  — „Боже мій! Невже...“
    Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й також запалало зеленим вогнем.
    Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.
    Баронові воїни, що спершу були остовпіли від несподіванки, за кілька секунд оговталися, гуртом накинулись на „монаха“ і стали завзято рубати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
    Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, однак, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
    Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
    — Даруйте, вельможні панове. Цей вилупок замалим не змусив мене вбити вас.
    — Пусте, — сказав я. — Однаково вам це не вдалося б.
    Інна підвела голову.
    — Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей... оце... бр-р!... — її пересмикнуло з огиди.
    — „Диявол хитрий, підступний, але дурний,“ — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було припустити, що ви кажете правду... чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
    Я схвально гмикнув.
    — А проте, — вів далі барон, — псевдомонах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив господаря, який прийшов вам на виручку, диявольським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.
    — І це вам здалося підозрілим?
    — Ще б пак! Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і Чорний Емісар злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши загорянською без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже справді: диявол хитрий, але дурний.
    — Проте треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.
    — Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не мав. Цієї ночі ми спали менше п’яти годин і вирушили в дорогу ще вдосвіта, щоб надвечір прибути до Хаседота. Ми вже добряче втомилися, до того ж випили, і Чорний Емісар міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи своє завдання.
    — Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.
    — Бо це був Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного чаклуна, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому цьому вилупкові довелося шукати посередників.
    До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.
    — Pohliań, bratko.
    Штепан узяв хреста й уважно роздивився його з обох боків.
    — Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті немає ніяких кабалістичних знаків, а проте його вільно носив Чорний Емісар.
    — Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймні в підручнику з ритуальної маґії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише в поєднанні з людською волею.
    — Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.
    Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.
    — Гадаю, — сказала вона, гидливо поморщивши носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.
    Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.
    Попросивши господаря негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина та три чисті келихи — після всього пережитого це було аж ніяк не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з Інниного дозволу — свою люльку.
    — Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які для вас цілком очевидні. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола коїться. Я це кажу, щоб ви не дивувалися нашим запитанням, хай якими дурними вони здаватимуться.
    Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб з’ясувати один момент, який надзвичайно цікавив його:
    — І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані ґрафинею чаклуни?
    — Ну-у... — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми маємо чаклунський хист, проте майже нічого не тямимо в практичній маґії. Часто-густо ми не контролюємо нашу силу, і це нас лякає. Розумієте, так склалося... — Я замовк, збагнувши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого наразі не збирався робити. Спершу хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Та про це згодом. Передовсім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?
    — Він уже був тут, коли ми приїхали, — почав свою розповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „монах“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.
    — Однак цей „проповідник“ говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.
    — Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами... Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча його арґументи стосовно вас були притягнені за вуха, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.
    — Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.
    — У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Дияволопоклонців розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї траплялися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого, Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір’я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж дістали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.
    — Нівроку! — розгублено мовив я. — Триста загиблих, і ви називаєте Прорив незначним! Що ж тоді буває при значних Проривах?
    — Буває, що нечисть захоплює Грані повністю, — з цими словами Штепан квапливо перехрестився. — Вбережи нас Боже від такого Прориву.
    — І давно почалися ці неподобства?
    — Як і годиться, з початком Нічийного Сторіччя, — відповів барон з таким виглядом, ніби говорив про щось загальновідоме. Та, либонь, помітивши спантеличений вираз наших облич, пояснив:  — Тобто від кінця шістдесят сьомого року; саме тоді почався відлік Нічиїх Літ на межі двох тисячоліть. Невже ви нічого не знаєте?
    — Та ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. Принаймні, ми не чули, щоб десь траплялися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.
    Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:
    — Гадаю, в цьому немає нічого дивного. Вочевидь, інквізитори таки виконують свій найперший обов’язок, старанно боронять Основу, і дарма деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.
    — А хіба Аґріс вони не охороняють?
    Наш співрозмовник знову зітхнув і похитав головою:
    — Таких провінційних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, загибель усього людства... Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не крути, а своя сорочка ближча до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Нижнього Світу. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.
    „Інно,“ — подумки озвався я. — „Схоже, ми припустилися великої помилки.“
    „Що залишили Ланс-Оелі?“ — миттю збагнула вона.
    „Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступною для лихих істот, на зразок того псевдо-монаха...“
    „Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?“
    „Ну... гаразд. Нечисть, то нечисть,“ — неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово „нечисть“ мене бентежило. За моєю логікою, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, означало визнати існування диявола, а отже, й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою... в усякому разі, не релігійною.) — „Так от. Тепер я вважаю, що Метр мав вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть.“
    „А тут вона аж кишить.“
    „Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольована маґія стає ще небезпечнішою. Не наважусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з’явився не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу.“
    „Цікаво, чому?“
    „Хтозна. Може, тому що ми ненавчені чаклуни і з нами легко впоратися. Певно, ці злі сили, хай звідки вони походять, визнали нас потенційними ворогами і не хочуть, щоб ми опанували свою силу... Втім, це тільки припущення, проте я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі.“
    „А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти,“ — резюмувала Інна. — „З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва втратили місце в Едемі з необачності, вони навіть гадки не мали, що їх чекає така страшна кара. Ми ж з тобою покинули наш Едем з власної волі... Ти пропонуєш повернутися?“
    „З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона я вже схиляюся до думки, що їм і так клопотів вистачає, а для повного щастя бракує тільки двох чаклунів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. А може, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для юних чаклунів.“
    „Якщо навіть так,“ — зауважила Інна, — „то все одно нас не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними... Словом, Владе, не журися. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб’ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку.“
    „Звичайно,“ — погодився я.
    „І між іншим,“ — додала Інна. — „Нарешті я зрозуміла, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані.“
    „І чому?“
    „Річ в особливому статусі Основи. Ми й раніше знали, що вона злютовує весь Світовий Кристал, проте в світлі того, що ми з’ясували сьогодні, цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити людство, також про це знають. І тоді стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Та якщо мешканцям Граней можна сказати: ’Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу’, то стосовно до наших ’земляків’ це був би чистісінький садизм: ’Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, що прагнуть потрапити на Землю...’ Арґумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й регіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість ’землян’, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто всерйоз не сприймає. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, щоб їх було якнайменше.“
    „А чому б тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані?“ — спитав я. — „Чому це не зробили давно?“
    „Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технолоґічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке...“
    Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших правителів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі королі та князі. Ніхто з них не ризикнув проіґнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Штепанів сюзерен, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара роту своїх ґвардійців, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана лише з охороною трактового шляху. Барон та його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.
    Позаяк ми також прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати на його пропозицію, але, судячи з останніх подій, наша присутність могла наразити на небезпеку всіх тих, хто супроводжуватиме нас у дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:
    — Я та мої люди не з боязких, пані, ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.
    — Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, нам навіть на думку не спадало, що вас і ваших людей може злякати небезпека. Просто ми не хочемо, щоб через нас постраждали інші люди.
    — Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.
    — Це дуже мило з вашого боку, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з удячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?
    — Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отже, все залежить від вас.
    Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:
    — Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?
    Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.
    — От і добре, — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів... Я дуже за вас хвилювався!
    — Не турбуйся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, взявши Леопольда на руки. — Завдяки баронові все обійшлося.
    Кіт зрозумів, що йдеться про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.
    — Дуже мило, бароне. Мене звати Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.
    — Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір’ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.
    Ми з Інною не розпитували барона, чому він надає такої ваги статі котів, бо вже знали: лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, проте вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був „хлопчик“.
    — То що ж, зрештою, сталося? — запитав Леопольд. — Зі слів того бовдура я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.
    Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.
    — Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишати без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну що за лихо на мою голову!
    Ми з Інною мимоволі всміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішали нас.
    — Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.
    — Чудово. Вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти... А чому ти питаєш?
    — Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.
    Леопольд труснув головою.
    — Не заперечую. Треба, то треба. Коли вирушаємо?
    — Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана. — За півгодини ми будемо готові. Вас це влаштовує?
    — Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хаседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від’їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник ніби й порядний чоловік, та з людьми його професії слід бути насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.
    За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, про від’їзд і розсипався в перепрошеннях за недавній прикрий інцидент. Ми зрозуміли, що він побоюється за репутацію свого закладу і запевнили його, що жодних претензій не маємо. Відтак розрахувалися з ним, замовили харчі й вино на дорогу і попросили прислати слугу, щоб той відніс донизу речі.
    А менше ніж за півгодини наш невеличкий загін покинув гостиний двір і виїхав у напрямку Хаседота.




    Роздiл 6
    Лісова прогулянка

    Проминувши містечко, милі за дві ми заглибились у ліс. Обабіч нас височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густих пахощів хвої й трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка дорога йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. Мені здавалося, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в’їжджали у ворота пекла.
    Дорогою ми неквапно розмовляли зі Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не відзначалися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв’язки, ми все ж почули багато корисної інформації, зокрема остаточно з’ясували все про Інквізицію. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх чаклунів, що не мала ніякого стосунку до жодної з релігій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, панівною політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чорними чаклунами, захист людства від підступів Нижнього Світу. А про те, що робили інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.
    Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.
    У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:
    — А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.
    Утім, сказав він це зовсім незлобливо, швидше з доброзичливою іронією. До всього іншого, мене вразила гармонія міжконфесійних стосунків на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома релігіями, про які я раніше й не чув. Наприклад, християни грецького обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і свої церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень за перемогу над Чорним Емісаром.
    — А в Хаседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу бажано б відправити сьогодні.
    — Хіба дорогою нам не трапиться жодного людського поселення? — спитав я. Зі баронових слів нам було відомо, що протягом останніх десяти років він неодноразово їздив до Альбіни і добре знав цю місцевість.
    — Чому ж, трапиться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, але церкви там немає. А десь за півтори години ми проминемо родовий замок герцоґів Бокерських. Але туди краще не потикатися.
    — Чому? — поцікавилась Інна, з суто жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцоґом вороги?
    — Ні, пані, у жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, теперішнього герцоґа Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був замкненим і нетовариським, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдьком. Відтоді герцоґ усунувся від державних справ, передав керування князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хаседота до свого родового замку Шато-Бокер. Уже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкується і нікого не хоче бачити.
    — Його сини загинули?
    Штепан якось непевно похитав головою:
    — Це складне питання, пані. Одним словом — „так“ чи „ні“ — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцоґа, дуже заплутана історія...
    — Будь ласка, розкажіть, — втрутився я, зрозумівши, що барон хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.
    — Гм... Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі успадкував герцоґський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хаседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцоґа вельми стривожили Метра та Інквізицію.
    — А можна докладніше? — попросив я.
    Барон знову прокашлявся.
    — Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія провідника, який супроводжував мене під час першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що в усьому винен здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили вловчі герцоґа Олафа. Коли собаки загнали його, а герцоґ спішився і вже намірився був кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні ноги, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з’явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, всі тоді дуже злякалися — ще б пак, їх можна зрозуміти. Але герцоґа аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа й нажахано вигукнув: „Ні, ні, тільки не це!“ Тоді чоловік у чорному здійняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спалахнули десятки, а може, й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцоґа. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли розвиднілося, незнайомця в чорному вже й слід загув. Герцоґ стояв на тому самому місці, але тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього виднілися дерева; наш загонич теж їх бачив, однак чесно визнав, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А герцоґів привид повернувся до них і сказав: „Я залишаю вас. Хай простить мені Господь милосердний. Хоч куди б я потрапив, я благатиму Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи.“ Після цих слів герцоґ розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки випалена земля. Отак загинув герцоґ Олаф Ґабріель де Бресі... І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.
    Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисет з тютюном.
    „Далебі, Владе,“ — подумки озвалась Інна. — „Я просто диву даюся, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри. Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну деталь і намагаюсь відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася на кабана, щоб заманити герцоґа в пастку? І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник, щo зробив з герцоґом і навіщо?... Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?“
    „Зрозуміло як. Назвали б її маячнею,“ — відповів я. — „Але зараз... Що вдієш, дорогенька. Не варто смикати кота за хвоста, надто коли він уміє розмовляти. Щоразу це приводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, здається, вже вклепалися.“
    „Так гадаєш?“
    „Я певен. Останнім часом із нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально обрали, з допомогою кота познайомили, підсвідомо до чогось готували, потім у належний момент переправили на Ланс-Оелі, де пробудили наш чаклунський дар — і це відбувалося так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кинулися на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі.“
    „По-твоєму, це було запрограмовано?“
    „Боюся, що так... Мені здається, нам не вдасться просто проїхати повз замок герцоґа Бокерського і без перешкод дістатися Альбіни.“
    „Це справді схоже на параною,“ — зауважила Інна. — „Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба.“
    І вже вголос, звертаючись до барона, вона мовила:
    — Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не оминайте жодної подробиці.
    — Намагатимусь, пані. — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Про загадкову смерть герцоґа Олафа з часом забули і в товаристві згадували про неї лише зрідка. У двадцятирічному віці герцоґ Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону, принцесою Аліабелою. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з’явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах герцоґова дружина вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Обізнані люди стверджують, що в герцоґині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а вчетверте вже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, а в тридцять років герцоґ залишився вдівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, цілком присвятивши себе вихованню синів. Він душі за ними не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому їм не відмовляв — словом, панькав. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, Ґарен несподівано повідомив, що відсилає обох синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, але розпитувати ніхто не наважився. От тоді сталося те, про що досі ходять найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір до Хаседота в’їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоґовим палацом, і з неї вийшов чоловік у чорній сутані з каптуром. Інші стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у зачинену браму і почав вимагати зустрічі з герцоґом. Так воно було чи інакше, та певно одне: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцоґ дуже пошкодує, відтак здійняв руки — і брама завалилася, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному рушив через широке подвір’я до ґанку.
    Штепан ненадовго замовк, мовби зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз по раз оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.
    — Отож, — знову заговорив Штепан, — коли незнайомець проминув середину подвір’я, парадні двері розчинились, і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:
    „Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай взяти те, що належить мені за правом. Ти однаково не зупиниш мене, а під час сутички можуть постраждати смертні.“
    „У палаці нікого немає, крім мене, герцоґа та його дітей,“ — незворушно відповів інквізитор. — „Єдиного вартового ти вже вбив, герцоґові з синами нема чого втрачати, а я тут для їхнього захисту.“
    „У такому разі,“ — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — „я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки.“
    „Це ми ще побачимо,“ — сказав інквізитор. — „Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам’ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Тож не сподівайся на легку здобич.“
    „Я прийшов не по здобич,“ — заперечив той, кого звали Женесом. — „Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене.“
    З цими словами Женес здійняв догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, загримів грім, і з десяток величезних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, арка над зруйнованою брамою почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали за сутичкою двох чаклунів. Люди розбіглися...
    Штепан раптом замовк і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:
    — Zahroza! K zbroje!
    Наступної миті дві стріли влучили в груди баронового коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила край вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд. Він різко зупинився, аби не зіштовхнутися з бароновим конем, і присів на задні ноги.
    Бородань, що правив підводою, хутко зіскочив на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім’явши під себе вершника.
    А от Штепан встиг вчасно звільнитися, коли кінь падав, і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Він швидко виплутався зі стремен, вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, принаймні, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали зброю.
    Не озираючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за Лаурою. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, але якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енергію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.
    А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, та сама таємнича сила нейтралізовувала мою маґію; щонайбільше мені вдавалося тільки трохи уповільнити їхні рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. Розбійники мали не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які було справою кількох секунд.
    На якусь мить я розгубився і не знав, що робити. Я також міг зіскочити на землю й прикритися Леопольдом. Але не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто кіт, навіть не просто кіт-перевертень, він був мій друг, мій молодший брат, мій вихованець...
    Розбійники вже зарядили свої арбалети, підняли їх і скерували в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.
    А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій розбійник, певно, цілив у Леопольда, і його стріла промайнула перед моїм лицем.
    При контакті з землею я спружинив руками, пом’якшуючи удар, перекотився через правий бік і скочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, я схопив Леопольда і пожбурив його в найближчі кущі.
    Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п’ятий, що бився на мечах зі Штепаном, уже лежав на землі з розтрощеним черепом.
    Тоді з лісу полетіли стріли. Добре, що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Проте ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який був надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і з переляку помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.
    „Владе,“ — звернулася до мене Інна. — „У лісі праворуч нікого немає.“
    Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, чаклун, який влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно насторожити нас.
    Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами „чистий“. Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, ставало дедалі важче відхиляти їх.
    На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і почали навмання відстрілюватися.
    „Кепські справи, Владе,“ — озвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. — „Цього разу ми зустріли серйозного супротивника.“
    „Ти теж не відчуваєш розбійників?“ — запитав я.
    „Ні. Відчуваю лише маґію, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний чаклун. Він надійно екранує своїх людей. Ми мали відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло, що Штепан перший виявив засідку.“
    „І врятував наші життя,“ — додав я. — „Треба з ним переговорити.“
    Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.
    — Що будемо робити, бароне?
    — Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, щоб вони не обійшли нас з флангів.
    — На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною враз паралізувати б усіх розбійників. Проте їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.
    — То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.
    — Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.
    — А для кого?
    Замість відповіді я гукнув Леопольда.
    — Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив...
    — Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці. — Я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується лихий чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в може провести розвідку. Наша доля у твоїх руках... вірніше, в лапах. Допоможеш нам?
    — Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?
    — Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?
    — Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.
    „Будь обережний, котику, але нічого не бійся,“ — подумки звернулася до нього Інна. — „Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо.“
    — Отже, вперед! — сказав я.
    Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.
    Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали стежити за стрілами, і в результаті ще одного з наших було поранено — на щастя, не смертельно, в плече.
    Супротивник нарешті почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енергії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів чималими ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана...
    „Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і скерувати всю енергію проти нього,“ — припустила Інна. — „Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. А цей чаклун, при всій своїй силі, не дуже вправний і не зовсім упевнений у собі.“
    „Ти так гадаєш?“
    „Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, ніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!...“
    Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота на Інну, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зосереджений на Леопольді, викаже себе.
    І таки виказав...
    „Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.
    „Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність.“
    „Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якнайближче підступитися до нього. Починаймо!“
    Дочекавшись, коли чаклун сконцентрується на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — ще юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко...
    „Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!...“
    У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдали йому ні найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.
    А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з жінчиною допомогою, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, вбити.
    Проте чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних маґічних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.
    Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.
    Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно урвав його:
    — Скільки там розбійників?
    — Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево...
    Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність ворогів і про їхній намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.
    — Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.
    Я підбадьорливо всміхнувся:
    — У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, тому ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.
    Штепан кивнув, погоджуючись із моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно просканував ліс за дорогою і визначив розташування основної групи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.
    Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енергію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два потужні удари, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — він утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.
    А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, ніби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як Штепанове обличчя видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.
    Спільними зусиллями ми з Інною загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули геть.
    Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали ситуацію в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що, крім обгорілих трупів, там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати і взятися до поранених.
    Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розкладеним вогнищем і припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев’язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболювальні та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.
    А я тим часом оглянув Йожефа. Спливаючи кров’ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчала стріла, обламана сантиметрів за десять від рани.
    — Вона застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, ніж завдавати зайвих страждань.
    — А проте ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, його можна врятувати.
    — Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім іншого, вивчала основи маґічної медицини. — У Йожефа є шанс, не можна його втрачати.
    — Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.
    — Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми чаклуни — хоч і початківці.
    — В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам ґарантуємо.
    — Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це диво. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.
    Барон відійшов від нас, стромив у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.
    „Отже, Інно,“ — звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. — „Що ти пропонуєш?“
    „Передовсім,“ — сказала вона, — „треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові... Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезінфікуємо рану ззовні і зсередини, потім ти повільно руйнуватимеш стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини...“
    „А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч.“
    „Доведеться просто закупорити їх,“ — відповіла Інна. — „Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин ’пробка’ з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в ушкодженій ділянці відновиться.“
    „Гаразд. Починаємо?“
    „Починаємо.“
    І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так гладко, як виглядало в теорії. Тканини було сильно пошкоджено, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та, зрештою, все скінчилось добре. Стрілу ми вийняли, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.
    — Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і догляд. Він дуже заслаб.
    Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся був до брата, проте Інна зупинила його:
    — Зараз Йожеф спить і, найпевніше, до завтра не прокинеться. Він втратив забагато крові.
    Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях уже немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Однак я рішуче урвав його:
    — Дозвольте не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у халепу, через нас мало не загинув ваш брат. Якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас першим, відчувши небезпеку. А ми лише повернули невелику частку боргу.
    Штепан знизав плечима, схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.
    — Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — сказала Інна. — Я більше ніж певна, що той чаклун не збирається визнавати своєї поразки. Ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.
    — Авжеж, пані, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хаседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.
    Інна ствердно кивнула:
    — Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.
    Штепан знову замислився.
    „Ну от,“ — подумки промовив я. — „Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі.“
    „Здається, так,“ — відповіла Інна. — „Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“
    „Певен.“
    І я не помилився.




    Роздiл 7
    Шато-Бокер

    За півгодини ми знову вирушили в дорогу, але тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хаседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Йожефів кін тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.
    За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. За сотню кроків від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.
    — Здається, це люди герцоґа, — промовив Штепан. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отже, боятися нічого... А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.
    Очільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металевим полиском. На ногах він мав високі шкіряні чоботи з острогами, а на його широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд чоловікові було не більше п’ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.
    — Я барон де Каерден, мажодорм герцоґа Бокерського, — представився він. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з’ясувати, що коїться.
    У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спершу на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стулених губах ковзнула ледь помітна посмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби Інна не помітила того ж самого, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розбурхась уява.
    Надалі наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, і він раптом прикипів поглядом до Інни, мовби силувався пригадати, де бачив її раніше.
    Коли Штепан закінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і наказав своїм людям під’їхати ближче.
    — Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцоґа Бокерського запрошую скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.
    — Дякуємо за запрошення, пане де Каерден, — відповіла Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцоґа про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він... — вона зам’ялася, добираючи потрібні слова.
    — Вас це не стосується, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцоґа, і це накладає на нього певні зобов’язання. — Він гмикнув. — До того ж, на вас напали аж ніяк не звичайні розбійники.
    — Ви знаєте їхнього ватажка?
    — Маю певні здогади про його особу. Та спершу огляну місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокеру, пан Нікоран супроводжуватиме вас, — з цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцоґ не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, щоб подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.
    Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом рушила більша частина загону.
    — У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.
    — У кого? — не зрозумів я.
    — Ну, в начальника, — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.
    — Ага...
    — І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та все одно це неправильно.
    До нас наблизився Нікоран.
    — Пане ґрафе, пані ґрафине, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?
    — Так, — відповів я. — Їдьмо.
    Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, однак він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцоґа, а про його синів узагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий супутник пожвавішав і розповів, що кілька днів тому, за десять миль на захід від Шато-Бокеру, зазнав нападу загін королівських ґвардійців, які їхали з Руана в Альбіну. Вцілів лише один вояк — він був поранений на самому початку сутички і сховався в чагарнику, де його ніхто не помітив. Той ґвардієць геть утратив розум, спостерігаючи, як розбійники виривали в його вбитих товаришів серце та печінку і там-таки, не сходячи з місця, з’їдали.
    І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, скерувавши на ворогів вогняний смерч, то після Нікоранової розповіді вже не відчували ні найменших докорів сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті самі канібали, або їхні товариші з тієї ж зграї. А таким нелюдам не місце на цім світі...

    Дорога до замку стелилася рівна, без глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду на обрії забовванів Шато-Бокер.
    Це була одна з тих давніх твердинь, що з плином часу опинилися поза головними шляхами і втратили своє колишнє стратеґічне значення, проте досі господарі використовували їх як надійне сховище, а ще частіше — як надійну в’язницю. Основну споруду Шато-Бокеру становили чотири вежі, сполучені ґалереями, а між ними розташувався просторий внутрішній двір; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому пролягала дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокеру, маючи повністю вкомплектовану залогу та достатню кількість продовольства й питної води, міг би оборонятися тут роками.
    Наш загін проїхав підйомним мостом і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки і доправили його до північної вежі, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися так само уважно, як і до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцоґа, особисто відвів вередливого кота на кухню, щоб там його нагодували. Ми зрозуміли, що в тут котова пиха ніскільки не постраждає, радше навпаки — ще зросте.
    Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної вежі, в гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м’якими кріслами та великим круглим столом; підлогу в ній було встелено килимами, а стіни прикрашали ґобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Покоївка відчинила їх, і ми побачили яскраво освітлену кімнату, облицьовану мармуровою плиткою. Посеред кімнати стояла витесана з граніту ванна просто приголомшливих розмірів, до неї було підведено кран з двома позолоченими вентилями.
    — Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.
    Я одразу ж відчув себе дуже брудним. Власне, ми обоє й справді були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.
    Інна поглянула на себе в дзеркало і невдоволено поморщилася.
    — Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді... якщо вона є.
    Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:
    — В нашому замку завжди є гаряча вода.
    Ми з Інною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.
    — А чи не надто сильний напір? — спитала Інна, занепокоєно стежачи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.
    — Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.
    — То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно.“
    „Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“
    „І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а...“
    — Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Пан Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі монсеньйора герцоґа за наказом його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?
    — Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.
    Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янцю на її щоках мовби й не було.
    — Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.
    — Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, щоб не потрапити в незручну ситуацію.
    — Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.
    Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як вона, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А та, в свою чергу, терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам свою брудну одіж. Їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися.
    „Владику, не манірся,“ — під’юджувала мене Інна. — „Ти ж не соромився Суальди.“
    „Так то ж Суальди,“ — заперечив я. — „Вона нам як бабуся... Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!“
    Зрештою я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній вежі за півтори години.
    Коли ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, яка духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжились у ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила на себе. Я взяв шматок рожевого мила і намилив її волосся. Мені дуже подобалося мити Інну і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, з задоволенням дозволяючи мені прислуговувати їй.
    — Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися... До речі, Владе, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?
    — Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?
    — Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам’ять у мене добра, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула... Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п’ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, „під ковпаком“ у Інквізиції. А може, й ми вдвох. Як ти гадаєш?
    Я зітхнув:
    — Навіть не знаю, сонечко. Сподіваюся, незабаром ми матимемо відповіді на всі запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилася б зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.
    — Гм... — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час Штепанової розповіді про сутичку чорного чаклуна Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів, то, можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Тож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокеру.
    — Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.
    — Ой, не прибіднюйся, Владе! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцоґом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний логічний ланцюжок: „при особі юного герцоґа перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокеру і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?...“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.
    — По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але... Боюся, що все не так просто.
    — А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим пригодам...
    Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу і наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.
    Вибравшись із ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері ще залишався час, і ми не хотіли марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі прикрощі останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі проблеми і цілком віддалися коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті...

    Коли за годину ми покинули гостьові апартаменти, збираючись пройти до головної вежі на вечерю, то застали у дворі метушню й біганину. Замок нагадував розтривожений вулик, усюди сновигали озброєні мечами, луками та арбалетами люди, і ніхто, здавалося, й не думав про вечерю. Два десятки дужих, міцних чоловіків, обливаючись потом, штовхали до головної брами велетенську незграбну споруду на колесах, яка віддалено нагадувала збільшену до неймовірних розмірів середньовічну мортиру.
    — Владе, — промовила Інна, з острахом поглядаючи на „мортиру“. — Цю штуковину обплітають такі потужні чари і їх так багато, що коли вони вивільняться, від замку не лишиться каменя на камені.
    Я ствердно кивнув. „Мортира“ була не просто обплутана чарами — її оточував справжній клубок з тисяч і тисяч гранично насичених енергією маґічних „ниток“.
    — Що ж тут, у дідька, коїться? — стривожився я. — На замок хочуть напасти? Чому ж тоді нас ніхто не попередив? І де... Ага, ось він!
    Цієї миті я побачив інквізитора. Він ішов через двір у напрямку дозірної башти і на ходу щось пояснював високому рудому чоловікові років сорока. Ми поквапилися їм навперейми.
    — Пане де Каерден! — гукнув я. — Пане де Каерден, заждіть!
    Інквізитор нарешті помітив нас і зупинився.
    — А от і ви... Ми з паном герцоґом саме збиралися надіслати за вами. Я спеціально наказав, щоб вас не турбували передчасно і не заважали відпочинку. Незабаром нам буде потрібна ваша допомога. — Потім він повернувся до свого рудоволосого супутника: — Монсеньйоре, дозвольте представити вам ґрафа та ґрафиню де Ланс-Оелі. Якщо ви пам’ятаєте, Віченцо Торічеллі розповідав про химерний заповіт Метра щодо Кер-Маґні...
    — Так, Рівале, пам’ятаю, — неуважно відповів герцоґ; він лише ковзнув по нас поглядом, а відтак знову задивився кудись удалечінь. — Ласкаво прошу до мого замку, панове. На жаль, з вечерею доведеться зачекати. Слідом за вами завітали незвані гості, яким не терпиться побенкетувати за нашим столом. Тож треба влаштувати їм гідну зустріч.
    — А що за гості? — спитала Інна. — Невже той самий чаклун, що напав на нас?
    — Не лише він. Нас чекає битва з Женесом, злим генієм моєї сім’ї й бичем усього Аґріса. А також... — герцоґ на секунду замовк, його обличчя перекосила ґримаса болю, — Разом із Женесом мої сини... Вірніше, чудовиська, на яких він перетворив моїх хлопчиків. Рівал розповів, що з Сіґурдом ви вже познайомилися.
    Ґарен де Бресі гірко зітхнув, схилив голову і лівою рукою скуйовдив своє руде волосся.
    — Поговоримо про це пізніше, — втрутився інквізитор. — Зараз у нас мало часу. Ворог уже наступає, ми мусимо діяти. Ви допоможете нам?
    — Ясна річ, — відповіла за нас обох Інна. — Ми зробимо все, що в наших силах. Але чесно попереджаємо, що можемо виявитися небезпечними помічниками. Ми погано контролюємо свою силу, точніше, зовсім не контролюємо її...
    — Атож, розумію, — перебив нас де Каерден. — Це вічна проблема всіх чаклунів-початківців, надто ж коли їхній дар пробуджено в зрілому віці. Я вже повідомив про вас командорові Торічеллі. Сподіваюсь, він не зволікатиме й негайно вживе належних заходів. Людина з Лемоса має бути тут післязавтра ввечері, в крайньому разі — наступного дня зранку. А поки покладіться на мене. Я допоможу вам приборкати сили, які ще не повністю підкоряються вашій волі. Отож не хвилюйтеся. — І він нетерпляче махнув рукою. — А зараз ходімо. Нам треба поспішати.
    Я, Інна та Рівал де Каерден попрямували до дозірної башти, а герцоґ лишився керувати людьми у дворі.
    — Так от, — швидко заговорив інквізитор. — Зараз ворог біля мосту, і можна не сумніватися, невдовзі він його захопить. Я збираюся використати проти Женеса знаряддя, над яким працював упродовж останніх двох років, — він кивнув у бік „мортири“, що сантиметр за сантиметром невблаганно просувалася до брами. — Це нагромаджувач сили. Думаю, ви бачите, скільки в ньому зібрано енергії.
    — Бачимо, — ствердив я. — І нам здається, що вона от-от вивільниться.
    — Не бійтеся, це оманливе враження, — заспокоїв нас де Каерден. — Вивільнення відбудеться лише за моєю командою. Найзручніша нагода для удару настане в той момент, коли Женес цілком зосередиться на іншій цілі. Це єдина можливість заскочити його зненацька.
    — І як ви це зробите? — запитала Інна.
    — Женес неодмінно спробує захопити головну браму. Це найвразливіше місце оборони замку, про що він, безумовно, знає. Тут він застосує свою маґію, а я намагатимуся стримувати його, доки він не спрямує всі свої зусилля на подолання мого опору. Сподіваюся, що з вашою допомогою мені вдасться відволікти Женеса настільки, що він не встигне зреагувати на удар.
    — Ми зробимо все, що в наших силах, — повторила Інна.
    Тієї ж миті, як ми піднялися на дозірну башту, здійснилося перше пророцтво інквізитора: ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився донизу, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип заполонили вершники в важкому бойовому обладунку; легко озброєні піхотинці тягли довгі облогові драбини, лучники й арбалетники перші кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них і далі підтягувались нові сили...
    — Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, яка вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Або я, або Женес... Невже Той, у чиїх руках доля людська, знову допустить, щоб я зазнав поразки?!
    — Ви відчуваєте Женесову присутність? — спитав я.
    — Не лише відчуваю. Я вже бачу його. Вам, молоді люди, дуже пощастило, що Женес не встиг вчасно прибути на місце вашої сутички зі старшим сином герцоґа. Мабуть, він недооцінив вас і вирішив, що з вами легко впорається його помічник... його раб. А коли він збагнув свою помилку і кинувся її виправляти, було вже запізно.
    — То все це коїться через нас?!
    Де Каерден силувано посміхнувся й похитав головою:
    — Ні, панове. Женес уже давно готував напад на Шато-Бокер, а ви лише трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених чаклунів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.
    — Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.
    — За що ми з герцоґом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хай хто переможе в цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.
    Де Каерден подивився на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.
    — Погляньте, — промовив інквізитор, вказуючи на очільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, ґраф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.
    Тим часом загін під’їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підкликав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.
    І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттю зреагував і зміг пом’якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Проте ми відчували, як щосекунди напруга чимраз зростає. Де Каерден допомагав тримати під контролем нашу силу і захищав від прямого контакту з ворогом, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцоґа, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже...
    Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первісні сили. Тим силам було однаково, на чиєму боці правда, вони не знали, що добре, а що погано, бо з’явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Космос; перше, ніж один заявив, що він Світло, а інший — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: „я люблю“, а хтось: „я ненавиджу“. Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого...
    Чи навпаки?
    Про це знав лише Той, хто стояв над усім сущим. Та чи є Він узагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто...
    Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з них любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.
    Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них у майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було порожнім звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір...
    Ми з Інною проґавили мить, коли де Каерден застосував „мортиру“, яка на той час уже стояла посеред маленького подвір’я між середнім та зовнішнім мурами. Зненацька брама, що чимдалі дужче здригалася від Женесових ударів, зі страшним гуркотом повалилася — але не в той бік, куди штовхав її наш супротивник, а в протилежний, назовні. Женес та обидва його помічники, що колись були дітьми герцоґа, попадали додолу як підкошені. „Мортира“ за лічені секунди поглинула всі їхні життєві сили і залишила від них тільки оболонку. А потім з її жерла вирвався потужний смерч і налетів на вороже військо, розкидаючи людей навсібіч, мов пушинки. В повітря здійнялися хмари куряви, і сутінки перетворилися на ніч. Мої очі засльозилися, пил потрапив до носа й рота, я закашлявся. Інна виявилася кмітливішою, ніж я; вона негайно зажмурила очі й затулила обличчя своєю накидкою.
    Тим часом смерч, промчавшись рівниною, досяг передлісся, вирвав з корінням кілька дерев і зник так само раптово, як і з’явився. Слідом за тим з неба пішов дрібний дощик і хутко прибив куряву.
    Видовище, яке постало перед нашими очима, чимось нагадувало місячний ландшафт, з тією тільки різницею, що пилом тут були вкриті не моря й кратери, а подвір’я замку, фортечні мури, вежі й уся рівнина довкола. То тут то там на насипу ворушилися невеликі горбочки, а через якийсь час вони набували обрисів людських фігур, що згодом підводилися, обтрушувалися і нещадно протирали запорошені очі.
    До нас на башту вибіг Ґарен де Бресі. Він важко дихав від хвилювання, а його смарагдові очі гарячково блищали.
    — Ну, що?
    — Все гаразд, — відповів йому інквізитор і спробував усміхнутися, проте здобувся лише на моторошний вищир. — Тепер можна пускати в хід мечі.
    Очі герцоґа згасли. Слабка надія поступилася місцем сліпій покорі перед долею.
    — Отже, вони... мертві?
    — Вони вільні, монсеньйоре. Хай ця думка втішить вас. Замість сторіччями спокутувати провину свого предка, ваші діти знайдуть спокій і прощення там, де судилося бути лиш обраним. А зараз візьміть своїх людей і швидше закінчуйте цей спір неправих. Інакше не можна.
    Скорботно схиливши голову, герцоґ зійшов донизу, а слідом за ним подались і воїни, що були разом з нами на башті. Незабаром з двору почулись його чіткі команди. Захисники замку, проминувши арку зруйнованої брами, взяли під контроль повалений міст і швидко просувалися вздовж насипу. Вцілілі після шаленства стихії розбійники не чинили ніякого опору і навіть не намагалися втекти, а негайно складали зброю, віддаючи себе на ласку переможця. Втім, полонених виявилося небагато. Більшість укритих пилом горбочків ховали під собою мертві тіла ворожих воїнів. Десь серед них лежали сини герцоґа та їхній злий геній Женес, чия чорна душа зараз прямувала в найпохмуріші глибини пекла...
    Немов відгукуючись на наші думки, де Каерден заговорив:
    — От і все, його вже нема. Проте я не почуваю ні радості, ні тріумфу, ні бодай найменшого полегшення. Я теж доживаю останні хвилини на цім світі... Дивно, мені завжди здавалося, що людина, усвідомлюючи близькість і неминучість смерті, має підсумовувати своє життя, згадувати все, що зробила в ньому, і гарного, і поганого... Я ж з гіркотою думаю про ті маленькі радощі, яких не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг пожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов... — Він підвів на нас сумні очі, і ми побачили, як у них згасають останні жаринки життя. — Коли ми відходимо туди, то нічого не залишаємо тут. Ми забираємо з собою весь біль і всю радість, і помиляється той, хто гадає, буцім, переступивши межу, ми отримуємо перепустку в нове життя, позбавлене тягаря попереднього. Це не так, повірте мені.
    Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.
    „Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче...“
    — І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої місії в земному житті. Ви вже даруйте за велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?
    Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:
    — Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Маґія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один із більшості... Запам’ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити шлях, який, зрештою, приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Разом з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те, що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допомогою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз потрібні, там вас чекатимуть... Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.
    Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Його погляд не був людським. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно від цього погляду... На наше полегшення, наступної миті очі де Каердена знову заплющилися.
    — І ще одне. Мало не забув... Мене просили переказати вам наступне: не бійтеся безодні поза вами, бійтеся безодні всередині вас.
    І він замовк остаточно. Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.
    — Все марно, Владе, — сказала Інна. — Ще кілька хвилин тому в нього зупинилося серце. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!
    Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до Інни.
    — Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим силам, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають.“ Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор — залишається нез’ясованим.
    — Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше, влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох космічних сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа... — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владе, ми на маємо вибору. Нам доведеться поставити цю кляту крапку.
    — Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми... Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.
    — Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.
    Я погладив її потемніле від пилу волосся.
    — Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо, навіщо.
    Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:
    — Я б не стверджувала це так катеґорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком логічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я, звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен був цей замок; в) замок або те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включно з власним життям. — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.
    Я погодився з нею, а позаяк на дозірній вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.
    — Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував лихий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився шаленством сил природи... — Він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч боговгодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.
    — Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз... Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.
    — Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.
    — Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?
    — Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свій меч.
    — Ми його приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.
    Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести загиблого інквізитора, коли побачив, як до замку повертається герцоґ. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.
    Ґарен де Бресі вислухав нас спокійно, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Він попросив усіх лишатися внизу, а сам піднявся на башту і за хвилину повернувся з тілом інквізитора на руках.
    — Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хаседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам’яттю і спокутою гріхів мого роду.
    Ми пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдавнішої на вигляд південної вежі. Герцоґ поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Він постояв хвилину мовчки, зі схиленою головою, потім звернувся до нас:
    — Розумію, ви маєте багато запитань з приводу того, що сталося. По змозі я відповім на них, але трохи згодом. Зараз слуги подбають про вечерю для вас, а я ще мушу владнати кілька невідкладних справ. Крім того, треба знайти і спалити Женесове тіло. Я не зможу заспокоїтися, поки він не обернеться на попіл.




    Роздiл 8
    Прокляття родини де Бресі

    Прислуга в замку знала свою справу. Поки ми з Інною, вже вдруге за цей вечір, були у ванній, змиваючи з себе свіжий бруд, у вітальні для нас накрили стіл. Після всіх сьогоднішніх пригод ми обоє вмирали з голоду і взялися до їжі з дуже гарним апетитом, якого не змогли відбити навіть спогади про пережиті страхіття.
    Герцоґ прийшов, коли ми закінчували вечеряти. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, відтак виразно подивився на слуг. Ті зрозуміли його без слів і квапливо вийшли з покоїв. Тоді герцоґ важко опустився на вільний стілець, налив собі повного келиха вина і одним духом вихилив його.
    — Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після батькової смерті лише постійна присутність Рівала давала мені відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я не соромлюся визнати, що почуваюся безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідував нашу сім’ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.
    Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.
    — Пане герцоґ, — прийшла на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.
    Герцоґ полегшено зітхнув і з вдячністю поглянув на неї.
    — Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцоґів, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найвидатнішою з яких був похід Вільґельма Нормандського в Англію...
    З подальшої герцоґової розповіді ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільґельма, негайно спорядив корабель і разом зі своїми вояками відплив із Шербура до Гавра, де планував приєднатися до нормандського війська. Проте доля вирішила інакше, і несподіваний шторм відніс судно далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили за кілька миль на північ берегову смугу.
    Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Та це було на так. За іронією долі, корабель Бодуена затягло до Інфернального Тунелю, таємно прокладеного чорними чаклунами для останньої спроби влаштувати Прорив на Основі насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цій випадковості, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.
    А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз у той час, коли християнський король Ліону намагався поширити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з них формально врядувала рада старшин, проте фактичним лідером і одноосібним правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні та племінні жерці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцю — Заклиначеві Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних релігій.
    Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні території язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, ніж на Основі.
    Але на цьому він не зупинився. Ретельно зібравши інформацію і встановивши місцеперебування верховного жерця, Бодуен вирішив швидким маршем пройти до його фортеці і зненацька заскочити Заклинача Стихій у власному лігві. Він розраховував, що без лідера язичники невдовзі вгрузнуть у міжплемінних чварах і стануть легкою здобиччю для організованого війська.
    План був дуже ризикований, однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцоґ Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там одного з Великих, стверджують, що то був сам Метр. Великий сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць із лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв із силами Пітьми у сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови Великий благословив Бодуена і дав скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. Цей перстень мав завадити Заклиначеві Стихій застосувати свою чорну маґію й ухилитися від чесного поєдинку.
    Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, до лігва Заклинача Стихій. Штурм почався відразу ж, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися до фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам’яній вежі й довго оборонялися, та врешті нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, лихий чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь закляття, але на перших же словах спіткнувся.
    — Тобі пощастило, лицарю з Основи, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев’ять сторіч, і знову прийде мій час. Я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.
    З цими словами жрець щез у пекельно-червоному полум’ї. Там, де він стояв, з’явилася в підлозі конічна вирва з гладенькими, немов відполірованими, стінками, а поруч лежала вплавлена в кам’яну плиту чорна палиця.
    Бодуен де Бресі не забув погрози жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він залишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, щоб і після смерті не стати здобиччю Заклинача Стихій...
    Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі трохи помовчав, потім знову заговорив:
    — Оце все, що відомо про першу зустріч моєї сім’ї з Женесом де Фарамоном. Я почув цю історію вже після смерті мого батька.
    — А що, власне, сталося з вашим батьком? — я намагався говорити м’яко, бо бачив, яких неймовірних зусиль коштувало герцоґові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим із нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев’ять сторіч мала спіткати помста Заклинача Стихій.
    — Так воно й сталося, — похмуро промовив герцоґ, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, та всі вони, за рідкісним винятком, були людьми розважливими й обережними. На жаль, мій батько якраз і належав до цього винятку. Його мати була при ньому реґентом і так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які синові примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Гуляв-пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. До всього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруження, ні моє народження нічого не змінили. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір’ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і тільки наша остання розмова... — Герцоґ зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька списаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Сам батько чекав мене там — похмурий і змарнілий, але цілком тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво, бо навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені нерозкритого листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив пробачити за все, що заподіяв мені в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам’ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні... А втім, варто спершу прочитати, що він написав.
    Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я зауважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один...

    Любий сину!

    Не знаю, чи зможеш ти пробачити своєму батькові, прочитавши цього листа, проте я й не розраховую на це. А пишу з іншою метою — у сподіванні, що моя відверта сповідь бодай трохи зарадить тобі в боротьбі з прийдешніми бідами. Лише припустившись фатальної помилки, я став замислюватися над своїми вчинками і гірко пошкодував, що не помер ще в колисці. Змарнувавши своє власне життя, заподіявши багато страждань усім, хто мене любив, я зрештою перевершив самого себе і загубив не лише свою душу, а й душі своїх іще ненароджених онуків... Але про все по порядку.
    Перша зустріч з моїм злим генієм відбулася на свято весни 1968 року. Якось уночі, під час гри в покер, я геть програвся й запропонував під заставу старовинний перстень, знайдений моїм дідом при реконструкції церкви в Шато-Бокері. Мої партнери відмовилися прийняти його на кін; на їхню думку, він не мав ніякої реальної цінності.
    Та раптом з глибини залу (а це було в одному зі столичних гральних домів) з’явився літній панок у чорному камзолі без прикрас і в чорному манто. Він рішуче підступив до нашого столу, подивився на мене і сказав, що вірить у моє щастя. Відтак запропонував безвідсоткову позику на суму, що втричі перевищувала необхідну для продовження гри, а перстень погодився взяти лише на знак моєї вдячності за цю послугу. Я був захоплений азартом і, певно ж, радо прийняв його пропозицію. Я продовжив гру, мені щастило, і на ранок я виграв стільки грошей, скільки не вигравав ще ніколи в житті. Тут варто було б зупинитися — та я, на жаль, ніколи не був стриманою людиною.
    Наступного вечора гра поновилася в тому ж самому товаристві, але фортуна відвернулася від мене, і я втратив майже весь учорашній виграш. Та ось мені прийшла чудова карта, і я ризикнув поставити на кін решту своїх грошей. Попадали всі гравці, окрім одного араба з далекої Грані, який за час свого недовгого перебування в Альбіні розкидався грішми з такою легкістю, немовби був самим Крезом. Цей араб, не пригадаю вже його імені, підняв ставки ще вище, чого, правду кажучи, я ніяк не сподівався. Сума була просто фантастична, а в мене не лишилось ані шеляга. Мене охопив розпач, адже я знав, що ніхто не позичить таких грошей — усі завсідники цього грального дому знали, що я дуже неохоче віддаю борги, часом навіть зовсім не повертаю. А клятий араб не визнавав ні чеків, ні розписок, він вимагав лише готівку.
    Я бачив, що виграш вислизає з моїх рук... Аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, той виклав на стіл пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він сказав, що згоден позичити ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов’язання перейде до мого сина. Умови були, м’яко кажучи, підозрілі, та, побачивши гроші, я розгубив рештки обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав розписку, а натомість видав гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в гральному домі не з’являвся.
    Відтоді минуло п’ять років. Пам’ять у мене коротка, тож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів. Доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, однак, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, погодився прийняти його.
    То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставка в якій — моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. А він показав підписану моєю кров’ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені можливість усе виправити. Я відразу ж збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Але я...
    Певна річ, я програв. Женес посміхнувся і сказав, що з цієї миті я цілком належу йому і якщо не виконаю бодай одного з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син.
    За півроку, що минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі ґарантовано місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило найгірші сподівання. Він захотів, щоб я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав, що бажання, яке я відмовлюся виконати, відповідно до угоди, стане твоїм зобов’язанням.
    Не знаю, чи правомірна така умова, та боюся, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже, я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Проте я ще маю слабку надію, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі нових рабів. Хоч там як, я вирішив, що краще пізно, ніж ніколи, і відмовив йому. Він наказав мені готуватися до смерті і зауважив, що це однаково не врятує моїх онуків.
    Мої дні на цім світі вже добігають кінця, і, правду кажучи, я нетерпляче чекаю на смерть. Навряд чи в пеклі буде гірше, ніж зараз. Я не прошу в тебе пробачення, синку, бо знаю, що моїм учинкам немає ні прощення, ні виправдання. Я лише благаю тебе бути обережним. Прощавай. Нехай буде з тобою Той, чиє ім’я мені, грішнику, не годиться називати.
    Твій батько, Олаф Ґабріель де Бресі,
    двадцять восьмий герцоґ Бокерський.
    Хаседот, 9 вересня 1973 року.

    Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцоґа. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, проте зараз він мав вигляд шістдесятирічного. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, виношуваної впродовж дев’яти сторіч.
    Герцоґ, тим часом, продовжив свою розповідь:
    — Наступного ранку батько поїхав з Хаседота в Шато-Бокер, а за шість днів загинув на полюванні від рук Женеса... Чи не загинув. Не знаю... А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, де розташовувалася прецепторія місцевого командорства Інквізиції. Десь за місяць по тому приїхав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившись із листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об’єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, і допоміг захопити Тир єгиптянам. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби... Рівал багато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить і ця історія.
    Почну з того, що через десять років після своєї поразки на Аґрісі Заклинач Стихій з’явився на Основі, в Бретані, і тоді вперше назвався Женесом де Фарамоном де Торлором. Саме під цим іменем він здобув там чималий вплив і зрештою втрутився в боротьбу за герцоґський престол. У цьому князівстві вищу шляхту надихав приклад сусідів, ґрафів Паризьких Робертинів, які в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою престижу претендувати на владу в герцоґстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючись згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного чаклуна став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена, старший жрець кельтського язичницького культу. Він збагнув, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, і рішуче виступив на захист законного герцоґа. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як покинути Основу, він смертельно поранив Буґара, а в його сина відібрав пам’ять і продав на півдні Франції, як простого смерда. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.
    Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один із них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього сильний чаклунський дар, вони довідалися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження їхнього роду. Рівалові предки відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним із його вбивць... Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з’являвся один із роду Буґара Валенського, але ніхто з них не мав досить часу та сил, щоб здолати свого кровного ворога. Та ось, із початком Нічиїх Літ, Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля дозволити йому залишитися на нашій Грані. Отак він опинився тут.
    Герцоґ на секунду замовк, простягнув руку до ґрафина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.
    — Мабуть, мені не варто було одружуватися й заводити дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Проте з плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій чаклунський хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обоє помилялися.
    Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай бавився чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати злого духа з Нижнього Світу й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його господар визнає будь-яку клятву, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.
    Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від’їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі нічого не знали... А втім, це не допомогло — мабуть, серед челяді був Женесів шпигун, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Женес прибув несподівано, придворні та слуги розбіглися вже під час його поєдинку з Рівалом; я намагався відвести синів, але вони мов заклякли і не могли зрушити з місця. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімнати, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони пішли за ним. А на порозі Женес повернувся і додав, що не мине й п’яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони перетворять моє життя на пекло...
    Ґарен де Бресі важко зітхнув:
    — Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Попри всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.
    Таки не стримавшись, герцоґ випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:
    — І ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли Женесового тіла.
    — Як же так? — здивувався я. — „Мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.
    Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною. А герцоґ знизав плечима:
    — Навіть не знаю, що й думати. Можливо, Женес просто згорів — так часто трапляється з тілами чорних чаклунів, якщо в момент смерті вони мали тісний контакт з Нижнім Світом.
    — А що як він вижив, — замислено промовила Інна. — І втік, або... Чи не міг він потрапити в замок?
    Герцоґ кивнув:
    — Мені це спадало на думку. Але тоді я не розумію, чому він ховається, замість улаштувати тут бійню.
    — Може, зализує рани й набирається сил, — припустив я. — А може, щось тут шукає... Цей замок дуже старий?
    — Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер побудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці, де було лігво Женеса — тоді ще Заклинача Стихій. А південна вежа... — Ґарен де Бресі рвучко підхопився. — Прокляття! Як я міг забути... Ходімо! Мерщій! — І він прожогом кинувся до дверей.
    Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.
    — Ця вежа збереглася ще з язичницьких часів, — пояснював нам герцоґ, поки ми спускалися кам’яними сходами. — Вона вже давно ні до чого не придатна, але жоден з моїх предків не наважився знести її, бо саме там Бодуен де Бресі здобув перемогу над Женесом. То була головна цитадель Заклинача Стихій.
    Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.
    — Привіт! — почувся поруч Леопольдів голос. Немов привид, кіт вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.
    Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцоґ схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.
    Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?...
    „Женес не нечисть, він людина,“ — заперечила Інна. — „Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина...“
    Коли ми піднялися на самий верх вежі, то побачили в протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Чаклун читав якесь закляття, проте при нашій появі замовк, встав з колін і повернувся до нас.
    Женесові очі палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, ніби намазане фосфором.
    — О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Господар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж такі... Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.
    Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворився на вогняну стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота...
    Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, аж тут зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.
    Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогняну кулю, зависла між Женесовими долонями. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.
    Ми з Інною миттєво поставили перед собою енергетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і ще з більшою швидкістю повернулася до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.
    Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому таки вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогняна стіна позаду Женеса щезла.
    Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої стирчала довга палиця з чорного дерева. Тепер усе стало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій давній вежі знову йшов бій між життям та смертю. Відміна полягала лише в тому, що той бій був одним із останніх, а зараз протистояння тільки набирало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в попередній сторічній війні; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, у битву між Добром та Злом, у битву людства за своє право на існування...
    Не озираючись, я гукнув присутнім, щоб вони забиралися геть. Уже Інниними очима побачив, як воїни герцоґа позадкували до виходу. А герцоґ і Штепан, який щойно піднявся на вежу, лишилися з нами, хіба що відступили ближче до парапету, щоб не заважати нам.
    Тим часом Женес забурмотів якесь закляття, проте Інна змусила його замовкнути. Викликаний нами потужний вітер збив чаклуна з ніг і потягнув його до вирви. Смуга ясно-блакитного світла пролягла між нами та чорною палицею і почала поступово розширюватися, захоплюючи чимдалі більшу частину тераси. Охопивши простір довкола сфери, у центрі якої ховався наш ворог, ми посилили тиск. Здавалося, ще трохи, і він не витримає... Та раптом Женес, ухопившись за палицю, підвівся на повен зріст, відкинув з голови каптур і витяг з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів перстень із невеличким зеленкувато-жовтим каменем. Він надів його на середній палець, простягнув руку вперед і, стиснувши пальці в кулак, скерував її в наш бік.
    На кілька секунд нас засліпив спалах білого світла. Я відпустив жінчину руку й затулив долонею очі, і тієї ж миті швидше відчув, ніж побачив, як до нас кинувся Женес. Інна перша зреагувала на небезпеку і спробувала зупинити його, але він недбало відштовхнув її вбік і підняв над моєю головою палицю... Часу на те, щоб вихопити зброю, не залишалося, а моя маґія була немов паралізована. Я інстинктивно закрився в блоці, і кисті прийняли на себе всю силу удару. Ліву руку пройняв нестерпний біль; здається, я закричав...
    Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна, яка лише підводилася з кам’яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків’я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Женесове тіло обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.
    Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень...
    Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне світло, що чимдалі ставало яскравішим і, водночас, ще лиховіснішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.
    Я вихопив з піхов меча і вдарив Женесові в серце...
    Дзеньк!!!
    В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.
    Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце...
    Спалах!!!
    Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогняною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце...
    Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.
    — Здорово ми його, еге ж?
    На відповідь мені забракло сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.
    Я кинув останній погляд на конічну вирву і повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд мав похмурий, проте його обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.
    Інна торкнулася мого плеча.
    — Ходімо, Владе, — тихо сказала вона.
    — Атож, — кивнув я. — Ходімо.
    Ми рушили до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до вежі нас чекали воїни та слуги. Вони позирали на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрівшись із суворим поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.
    Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна мовчки вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.
    — Її щось тягне до церкви, — сказав я.
    — То давай глянемо, що їй потрібно.
    Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом мовив:
    — А чи варто?...
    — Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.
    — Щоб не залишати їх без нагляду.
    — Згодна. І це також. Але... Зрештою, чого нам боятися? Якщо ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.
    Я зітхнув:
    — Гаразд.
    І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже насилу втримував палицю в руках. Її тягло вперед, ніби магнітом.
    Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала впіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами герцоґових синів. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.
    Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам на прощання руками, відтак піднеслися до склепінчастої стелі церкви і там розтанули...
    — Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні...
    Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.




    Роздiл 9
    Прорив

    Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебню за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.
    „А знаєш,“ — звернувся я до Інни, кинувши сторожкий погляд у стелю. — „Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б набагато безпечніше, ніж тут. Маю таке враження, що кожна стіна в цьому замку приховує загрозу... А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить.“
    „Я теж про це думаю,“ — відповіла Інна. — „І також збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони становлять серйозну загрозу; принаймні не більшу, ніж сам Женес. Щоправда, ми досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки... У тебе є якісь міркування з цього приводу?“
    „Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам вдалося звільнити душі герцоґових дітей... вірніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от щодо персня маю здогади. Схоже, це той самий талісман, що колись захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшлося про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції церкви?“
    „Атож. Гадаєш, він?“
    „У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробницю було пошкоджено, і таким чином перстень потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, а один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надітий на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину.“
    „Й одночасно перекриває їй доступ до сил,“ — додала Інна.  — „Женес мусив зняти персня, щоб знову вдатися до маґії... хоча це його не врятувало. Можливо, саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару ’мортири’ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надіти, коли впала брама.“
    „Все це дуже цікаво,“ — погодився я. — „Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії...“
    „Отож-бо, Владе!“
    „Що?“
    „Вежа! Ось тобі ця обставина. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й вежі. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на вежі? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там дев’ять з гаком сторіч. І Рівал де Каерден уже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палиці ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших учинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а залишився на верхній терасі й заповзявся там чаклувати. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблено лише на вежі. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне... Але що?“
    Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою логіку та інтуїцію...
    „Саме так,“ — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — „Більше нам нічого не залишається... Отже, міркуймо логічно. Палиця звільнила душі герцоґових дітей, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті.“
    „Якщо палиця налаштована на звільнення,“ — припустив я, — „то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з Сіґурда та Ґійома.“
    „Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути вежу. Ми мусили зробити це відразу.“
    „То ходімо,“ — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.
    У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися перед нами. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної вежі виставлено охорону. Вартові без зайвих церемоній віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним чаклуном.
    Ми підійшли до вежі з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.
    — Всередині хтось є? — недбало запитав я.
    — Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ пана герцоґа його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.
    — Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.
    Ми вже збиралися ввійти до вежі, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.
    — Нам досі щось загрожує? — запитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.
    — Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути вежу, аби переконатися, що все гаразд... чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.
    Нікоран ствердно кивнув:
    — Ваша правда, панове.
    — Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звичайно, сподіваємося, що це фальшива тривога... а втім, хто його знає.
    — Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена його світлість доручив мені виконувати обов’язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й посилю охорону.
    — Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.
    Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами і вже за першим поворотом помітили, що кам’яні стіни почали пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.
    — Ну от, знову починається! — промовив я. — Справжній Hell on Earth*. Прихильники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.
    * „Hell on Earth“ — „Пекло на землі“ (англ.), підназва другої частини комп’ютерной гри DOOM.
    — Це тобі кара, — відповіла Інна. — Не варто було нарікати на відсутність комп’ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти... Та, на жаль, зовсім не віртуальні.
    Ми проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам’яні сходи зненацька розм’якли й перетворилися на в’язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Ноги загрузали в камінні — і це було наяву!...
    — Що далі, то цікавіше, — промимрив я.
    Інна важко зітхнула.
    — У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, озвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінець цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.
    — Що за гіпотеза?... — я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам’яного полону. Я піднявся ще на один щабель.
    Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:
    — З герцоґової розповіді випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил...
    — Ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а... чорт знає куди!
    — Отож-то й воно, що чорт знає. Хто-хто, а він уже напевно знає. І цими інфернальними трактами спрямовує на Грані свою рать. Тут це називається Проривом. — Інна значуще глянула на мене. — Ось тобі ключ, що про нього говорив Рівал де Каерден. А тепер нам належить поставити крапку в цій історії — і чимшвидше, а то сьогодні ми не встигнемо ще раз покохатися.
    Мене завжди вражала жінчина здатність у найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На саму лише думку про те, щo чекає нас нагорі, волосся вставало диба, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене волав зі страху, вимагаючи повернути назад, моє серце калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги тремтіли й підгиналися, спину заливав холодний піт... А Інні ще вдавалося жартувати!
    Ми йшли далі. Поступово я переконувався, що порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкола, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з сучасних комп’ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігроманів перетворяться на аґресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.
    І ось настала мить, коли я збагнув: ще трохи, і моя голова зовсім відмовиться працювати. Весь мій розум перейде під контроль рефлексів самозбереження, і я думатиму лише про те, як з наступним кроком не загрузнути намертво в камені. А між тим, вирішення проблеми було десь поруч...
    Мої руки знов обхопили праву ногу і потягли її вгору, лікоть уперся в напівзігнуту опорну ліву. І тоді я відчув, як перстень у кишені боляче втиснувся в стегно. Думки зачепилися за цю обставину, яка здалася мені дуже суттєвою. Ще до ладу не розуміючи, нащо це роблю, я видобув з кишені персня й надів його на середній палець правої руки. Камінь спалахнув зеленкувато-жовтим вогнем, сила, що опиралася моєму просуванню вперед, нараз зникла, я втратив рівновагу і гепнувся на раптово стверділі сходи, а ззаду на мене впала Інна.
    Кілька секунд я пролежав долілиць, потім обережно перевернувся на спину, сів, узяв Інну на руки й огледівся довкола. Складалося таке враження, ніби ми перебували під скляним ковпаком, а зовні шаленів буревій. Розбурхана стихія біснувалася в якихось двох метрах від нас, але не могла заподіяти нам шкоди.
    — Владе, — розгублено промовила Інна. — Що сталося? Я не можу дотягтися до сил.
    — Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцоґа Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо нагору.
    — А що далі?
    — Поки не знаю. Все залежить від обставин.
    Я встав, допоміг підвестися Інні, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Вона міцно притискалася до мене, щоб дія персня поширювалась і на неї. Здавалося б, усе повернулось до норми, ніщо не заважало нам, ніщо не тисло, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — так швидко, виявляється, звик до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося направду гамлетівське питання — жити чи не жити, — я не мав часу аналізувати свої відчуття. А вони були з біса неприємні...
    Коли ми піднялись на терасу, то найперше побачили Леопольда з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос був майже нечутним, що справляло ще моторошніше враження.
    — Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!
    Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.
    — Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. — Воно не хотіло мене відпускати! Воно хотіло мене вбити... Я такий радий, що ви прийшли. Воно таке лихе!
    Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому вже нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.
    Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки персневі ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не до землі, а набагато нижче — аж у самісіньке... Я мало не подумав: „пекло“, проте останньої миті стримався й обрав нейтральніший термін — „Нижній Світ“. Як і раніше, я сумнівався в існуванні пекла як об’єктивної реальності. А пекло геть-чисто іґнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе...
    Леопольд ще трохи пхикав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я подивився на дружину й сказав:
    — Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що робитимемо?
    — По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, який повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. Принаймні, мусимо спробувати.
    Я кивнув:
    — Твоя правда. У нас просто немає іншого вибору.
    — Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато людей, чиї життя ми ще можемо врятувати... якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і довіку почуватимемося винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за порятунок?
    — Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.
    — Отже, вирішено. — Лівою рукою вона пригортала до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: „Шкода тільки бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується.“
    Я міцно обійняв Інну й ніжно поцілував її м’які губи. Може, це наш останній поцілунок...
    — Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.
    — Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є... — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.
    Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли донизу. Об’єднавши наші зусилля, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в удар усю ненависть до того, що заважало нам жити й любити.
    Потім ми били наліво й направо, по пазурах та щупальцях, які тяглися звідусіль, прагнучи розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку потойбічні почвари, з налитими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі зубами. Від них віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, які не знайшли спокою після смерті. Ми били по них, трощили їх, і вони поверталися туди, звідки прийшли...
    Секунди розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танку, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та Зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерна від полови...
    Від жахливого смороду стало важко дихати; сірчані випари вдаряли нам у ніздрі, викликаючи нудоту. Те, що ми досі вважали гидким і відразливим, тепер здалося майже прекрасним порівняно з тим, що рухалося до нас інфернальним трактом. Це були головні сили Прориву. Вже не примари, як ті, що до них, а цілком матеріальні істоти, створені в найпохмуріших глибинах Нижнього Світу. Істоти, що жадали крові та плоті людської. Істоти, що йшли на смерть, аби насолодитися короткою миттю людського страждання...
    Та вони запізнились — ми випередили їх. Може, надовго, а може, на якусь хвилю. Ми вже стояли біля проходу, коли вони лише наближались до нього. Небесна блакить пульсувала довкола нас, перекривши їм шлях. Побачивши це, істоти люто завили й кинулися в атаку.
    І це був кінець. Остання напруга сил і останній крик болю. Останній сплеск енергії й останній спалах вибуху. Останній натиск і остання відсіч.
    Потім була порожнеча. Я висів у ній, нічого не бачачи, нічого не чуючи... А потім прийшов біль, душевний і фізичний. Біль, що мав прийти першим, трохи забарився, але взяв своє, нещадно мордуючи кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку...
    Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною...
    І, ставши просто людиною, не витримав такого нелюдського напруження сил.
    Я знепритомнів.




    Роздiл 10
    Після бурі

    Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув ніби в тумані.
    Коли я вперше отямився, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною лежала Інна, а біля неї згорнувся клубочком Леопольд. Моя дружина міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове поліпшення нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мені за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг скиглити до нескінченності, та мене врятував Штепан, який чергував у сусідній кімнаті і, почувши Леопольдові нарікання, ввійшов до спальні. Слідом за ним з’явився лікар, як ми згодом довідалися, знаний фахівець, котрого герцоґ викликав з Хаседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.
    Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені поїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені в рота термометр, виміряв тиск і пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди молоточком, посвітив мені в очі і врешті дійшов висновку, що зі мною все гаразд.
    Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив мене, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.
    Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця і принесла велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що сталося в замку та його околицях у ніч Прориву.
    Коли на верхній терасі південної вежі було помічено червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені... Герцоґ, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили були, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видно ні спалахів, ні блискавок.
    Кілька герцоґових людей не встигли витягти ноги з каменя, проте ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.
    Втім, герцоґ, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зомлів.
    Тим часом герцоґ та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота була така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча цапа зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.
    Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келиха з вином і знову поринув у сон...

    Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.
    Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а регіональним. За герцоґовими словами, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про чимраз віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального каналу. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждало багато людей; у Хаседоті вже загинуло понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло б статися, якби ми не зупинили Прориву.
    Герцоґ був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, нітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні...

    *

    Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, щоб вибратися з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцоґа, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.
    Інквізитора з Лемоса й досі не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі, що він загинув або тяжко поранений. Останні відомості з Руана, давньої столиці королівства, змусили герцоґа припустити, що Прорив був навіть не регіональний, а глобальний — тобто спрямований на всю Грань.
    Проте тут була одна заковика. Ні герцоґ, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б глобальний Прорив було зупинено силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх чаклунів.
    Інна подумки звернулася до мене:
    „Владе, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив... чи то пак, що його зупинили не лише ми?“
    „Хочеш сказати, нам хтось допомагав?“
    „Атож.“
    „І хто?“
    „Пам’ятаєш посмертну промову Де Каердена? Крім усього іншого, він порадив нам шукати останнього з прийшлих. Можливо, натякав, що на світі лишився ще один Великий. Наприклад, Метр, який з певних причин інсценував свою смерть.“
    „Гм, цікава ідея...“ — і я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.
    Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й трохи скептично.
    — Звичайно, не можна виключати, — сказав він, — що один із Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність... Але Рівал, наскільки я пам’ятаю, ні миті не сумнівався, що Метр насправді пішов і що він був останнім з Великих.
    — А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони такі?
    Я вже не соромився демонструвати перед герцоґом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш вичерпну відповідь, аніж уже звичне нам „Великі є Великі“.
    — Ви порушили дуже складне питання, — промовив герцоґ після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в картині світу. Так, скажімо, Рівал був прибічником гностичної доктрини і виховав мене в дусі гностицизму... хоча в етичному й обрядовому плані я все ж залишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом катеґорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна релігія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.
    — А самі Великі? У них питали, хто вони є?
    — Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідали по-своєму і мимохіть ставали засновниками нових релігій або нових течій в уже наявних релігіях — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. Принаймні, не до кінця це розуміли... Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі релігії, то це в сакральному походженні Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів... Гм. А деякі розумники, не буду називати імен, — герцоґ зробив виразну паузу і знову глянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося запобігти поширенню цих безглуздих чуток.
    Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося і знову закалатало... В уяві зринув портрет Метра, що його Інна „витягла“ з Суальди. Незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, холодні, нелюдські очі, втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя...
    Ні, тільки не це!
    Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя стало білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні навіть коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — проте є доля, гірша від смерті.
    — Але... — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?
    — Певна річ, ні, — переконано відповів герцоґ. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто хоча б раз зустрічався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хоч на мить відчував на собі його погляд, зрозуміє, щo я маю на увазі, — він мерзлякувато пощулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими... У цьому ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоч і надзвичайно могутні.
    — А Великі хіба не були людьми? — спитав я.
    — Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити й ненавидіти, радіти й сумувати, відчувати страх, біль, відчай... Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з гностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.
    „Коротше, деміурга,“ — подумки прокоментувала Інна. — „Неодмінного персонажа будь-якої гностичної теорії.“
    Нікоран розкрив був рота з очевидним наміром заперечити, та останньої миті передумав і промовчав. Проте своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцоґом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, продовжувати не збирався. Формально, він уже відповів на запитання: „Хто такі Великі?“ — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав’язувати свою точку зору.
    „Проповідника з герцоґа явно не вийде,“ — сказав я Інні, а вголос промовив:
    — Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?
    Якби герцоґ відповів „так“, я був би розчарований. Та він заперечно похитав головою:
    — Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю... — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.
    У відповідь Нікоран поважно кивнув.
    — Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцоґ, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро й Порядок, на противагу Абсолютному Злу та Беззаконню, яке втілює Хаос. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни. Позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу, розділивши таким чином Всесвіт на досконалий Космос і потворний Хаос. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій космічній в’язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.
    Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) доброзичливо всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедукцію.
    Коли Інна скінчила, герцоґ прокашлявся і глухо мовив:
    — Пані, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності... — Тут він скоса зиркнув на Нікорана й поспіхом уточнив: — У рамках гностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теолоґів і досі нема одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді гностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте рацію.
    „Це не так гностицизм, як примітивний дуалізм,“ — подумки мовила Інна. — „Добро та Зло, Світло й Пітьма, Космос і Хаос, Бог та Диявол в уявленні маніхеїв.“
    А я запитав у герцоґа:
    — Тоді чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? Та ще й у розпал Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.
    Ґарен де Бресі знову зітхнув:
    — Великі покидали Грані ще до Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони... втомились, якщо можна так сказати. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен із них носив у собі частку Вселенського Духу, Безмежний Всесвіт був їх рідною домівкою, але впродовж багатьох тисячоліть вони мусили скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу самі стали в’язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув’язнення. Вселенський Дух не зливався з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло — єдине ціле, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були... Врешті-решт вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався покликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення теперішніх Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч порівняно з вічністю?... Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.
    — Тоді, за логікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?
    — Певно ж, він зацікавлений, — похмуро відповів герцоґ. — Проте нових Великих надіслати не може. Власне, він їх ніколи й не надсилав.
    — Як це? — здивувалися ми.
    — Згідно з гностичною теорією, частка Вселенського Духу, що породила Великих, була надана земному світові в процесі його створення. А всі подальші спроби Вищого Розуму поповнити... гм, земні запаси Духу зазнали фіаско.
    — Отже, — скептично промовила Інна, — всі Великі — ровесники нашого світу?
    — Так стверджують деякі ортодокси. Проте більшість дотримується думки, що впродовж багатьох мільйонів років одні Великі змінювали інших, аж поки вичерпалася відпущена для цього частка Вселенського Духу. Тепер Великим нема звідки з’являтися.
    Я гмикнув:
    — Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям і таким чином робити їх своїми наступниками... Чи не могли? Що про це каже гностична доктрина?
    — Вочевидь, могли, — відповів герцоґ. — Та не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передавання Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді мав місце, був винятком із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули з’єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала втрату власної особистості — смерть, як індивіда. Не задля цього вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття... Правда, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому реґентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклику зірок, поклику Безмежності... Гм. І я не думаю, що реґент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.
    Подумки я поспівчував реґентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати... Це справжня каторга!
    — І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?
    Герцоґ безпорадно знизав плечима:
    — Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.
    Нікоран довго терпів це богохульство, та врешті не стримався.
    — Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано мовив він. — Скоро почнеться Армагедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.
    — Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Коли так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?
    Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:
    — Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero...*
    * „Cum spiro spero“ — „Поки дихаю — сподіваюся“ (лат.).

    Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання повернулись у спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам товариство — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте ми з Інною мали на цю ніч інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.
    Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом скинув одяг і приєднався до Інни, яка вже лежала в ліжку. Вона міцно пригорнулася до мене, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:
    — Знаєш, Владику, я так злякалася...
    — Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!
    — Але я боюся... боюся, що ми можемо ними стати. А що, як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.
    — Ні! — Я повернув до себе Іннине лице й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства... В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.
    Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, любилися до знемоги і заснули лише після першої, втомлені, але щасливі...




    Роздiл 11
    Знову в дорогу

    Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Протерши заспані очі, я побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я поглянув на годинника — було лише двадцять на десяту — і якраз збирався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, проте Інна випередила мене:
    — Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?
    Не уловивши іронії в її словах, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:
    — На щастя, ні, пані, Бог милував.
    — То в чому ж річ?
    — Нещодавно в Шато-Бокер прибуло два інквізитори. Вони бажають якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.
    На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, згадавши, що на мені немає навіть мінімуму білизни.
    — Ну, нарешті! — мовив я з полегшенням. — Де вони?
    — Разом з паном герцоґом чекають на ваші світлості у вітальні.
    — Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, нітрохи не соромлячись перед Ніколетою своєї голизни. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.
    — Слухаю, пані. — Служниця вклонилась і вийшла.
    Щойно двері за нею зачинилися, я відкинув убік ковдру, квапливо сів і заходився вдягатися.
    — Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?...
    — Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер, принаймні, ми будемо не самі.
    Попервах я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Проте Інна твердо вирішила з’явитися перед гостями в усій своїй красі (ох, це жіноче кокетство!), тож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, ми поралися в спальні добрих чверть години — і це при тому, що квапилися, мов на пожежу.

    У вітальні на нас чекало троє людей — два незнайомці та герцоґ Бокерський. Останній сидів у кріслі біля каміну. Коли ми увійшли, він підвівся і привітав нас, як старих знайомих, легким кивком і приязною усмішкою.
    Один з гостей, старший за віком, стояв біля вікна, схрестивши на грудях руки, і задумливо дивився вдалечінь. Коли ми ввійшли, він неквапливо повернувся до нас.
    Це був середнього зросту шістдесятирічний чоловік, кремезний, дуже смаглявий, майже чорношкірий, з виразними індоєвропейськими рисами обличчя. Він мав пишні вуса та густу, з сивиною, бороду. Його блискучі близько посаджені очі дивилися на нас зі спокійною допитливістю. Він був одягнений у просторе вбрання з червоного та синього шовку і зелений тюрбан, скріплений над лобом великою рубіновою брошкою, а на його широкому, шитому золотом поясі висіла крива шабля в розкішно інкрустованих піхвах.
    Проте все це я відзначив побіжно, мимохідь, майже відразу зосередивши свою увагу на іншому гостеві — стрункій темноволосій дівчині, що скромно стояла трохи повіддалік. Зопалу я вирішив, що покоївка Ніколета обмовилася, коли сказала „два інквізитори“, а не „інквізитор з супутницею“. Я, звісно ж, знав, що в лавах Інквізиції служать і жінки, але знав це лише в теорії, з розповідей Шако та книжок, які читав у Кер-Маґні. А на практиці мені важко вірилося (а якщо чесно, то геть не вірилося), що таке юне й чарівне створення може бути інквізитором. Це мені далася взнаки майже подолана, але ще остаточно на викоренена впевненість, що чоловічими справами мають займатися винятково чоловіки, а місце жінки — на кухні та в ліжку. Я чудово розумів, що така життєва філософія давно вичерпала себе і їй місце на смітнику історії, але час від часу зі мною все ж траплялися рецидиви. Як от зараз.
    Дівчині, супутниці інквізитора-індуса, на вигляд було років шістнадцять або сімнадцять, не більше. До того ж вона була надзвичайно вродлива — тією яскравою, досконалою вродою, яка на відстані зачаровує, а зблизька паралізує. Дівчина мала довге темно-каштанове волосся й великі карі очі, що дивилися на світ з милою дитячою безпосередністю. Її обличчя вражало бездоганною правильністю рис, а фігура — ідеальними формами. Дорожній костюм чарівної гості — червоні черевики, обтислі коричневі штани, довгополий зелений каптан поверх шовкової сорочки та ошатний синій берет — напрочуд вдало підкреслював її природну привабливість...
    „Вгамуйся, Владе!“ — сердито осмикнула мене Інна.
    Її невдоволення викликав зовсім не захват, з яким я дивився на дівчину, а вже згадані мною думки, що безконтрольно промайнули в моїй голові й надто відверто відбилися на обличчі. Такі вияви чоловічої зверхності з мого боку дуже дратували Інну, і щоразу вона давала їм рішучу відсіч. А що ж до мого захоплення красою дівчини, то вона вважала це цілком природним і ніскілечки не гнівалася, коли я заглядався на гарних дівчат. Інна була щиро переконана, що жіноча врода для того й існує, щоб нею милувалися. На відміну від багатьох жінок, моїй дружині не було властиве почуття ревнощів до чужої краси, і вона нітрохи не боялась опинитися в тіні іншої жінки. Бувши в міру гарною та привабливою, Інна не заздрила дуже вродливим жінкам, а радше співчувала їм — так само, як і негарним. Вона вважала, що й тим й іншим у житті доводиться непереливки, і казала в таких випадках: „Co za dużo, to nie zdrowo“.
    Отож, ми з Інною дивилися на дівчину, а дівчина дивилась на нас — захоплено і навіть приголомшено. Я відчув, як вона обережно, мало не боязко, вивчає нашу ауру. Скориставшись цим, як запрошенням, я в свою чергу „промацав“ її. Маґічні ресурси нашої гості були добре організовані, можна сказати, розкладені по поличках, на кожен був наклеєний свій ярличок — одно слово, все видавало в ній навчену чаклунку. Та попри це, її дар був незрівнянно слабший за той, що його ми з Інною відчували одне в одному. З іншого ж боку, за своєю своєю силою дівчина на багато порядків переважала сільських відунів, яких ми зустрічали на Ланс-Оелі. Інших зразків для порівняння я не мав: Женес де Фарамон закривався від нас, ми з ним билися на смерть, а не гралися в квача, старший герцоґів син, як тепер я розумів, застосовував проти нас не так свою природну маґію, як силу, отриману від Нижнього Світу, а от зазирнути в ауру Рівала де Каердена я просто не наважився...
    „Зате я наважилась,“ — відгукнулася на мою думку Інна. — „Коли ми втрьох відбивали натиск Женеса.“
    „Ну і як?“
    „Ця дівчина лише трохи слабша за нього. А потенційно, може, і сильніша — адже вона ще така молоденька. В кожнім разі, її маґія на рівні інквізитора... Ах, Владе! То хто ж тоді ми?...“
    Питання було суто риторичним, і я не став нічого відповідати. Та й не знав відповіді.
    Тим часом старший інквізитор, на якого попервах ми кинули лише побіжний погляд, продовжував спокійно роздивлятися нас. На відміну від своєї супутниці, він не робив спроб вивчити нашу ауру, а оскільки він був набагато старший за нас, я не наважився зробити це першим.
    Герцоґ не втручався в цю німу сцену й чекав. Нарешті інквізитор, задовольнившись оглядом, запитливо зиркнув на герцоґа. Той швидко кивнув і, звертаючись до нас, промовив:
    — Пане ґрафе, пані ґрафине, дозвольте представити вам високоповажного Віштванатана Сідха, лейтенанта-командора Інквізиції.
    Віштванатан Сідх підступив до нас, енергійно потиснув мені руку, а Інні ґречно вклонився.
    — Моя шанування, вельможна пані, монсеньйоре, — сказав він швидше французькою, аніж ґалійською. — Вельми радий нашому знайомству.
    Ми з Інною запевнили його, що теж раді, — і нітрохи не покривили душею. Ми обоє почували величезне полегшення на думку про те, що вже не самі, що тепер нам є до кого звернутися за допомогою та порадою. І хоч я й надалі був переконаний, що наші пригоди тільки починаються, все ж тепер міг дивитися в майбутнє з оптимізмом. Найнеприємнішим у нашому становищі була його невизначеність, ми не мали жодного уявлення про те, що коїлося з нами й навколо нас, ми блукали в сутінках власного неуцтва, плутаючись у найелементарніших речах і щосекунди ризикуючи заподіяти шкоди і собі, й іншим. Я щиро сподівався, що старий досвідчений Віштванатан Сідх, який просто-таки промінився мудрістю і спокійною впевненістю, убереже нас від нових помилок і допоможе нам упоратися з нашою могутністю. Інна цілком поділяла мої сподівання...
    „Зверни увагу, Владе,“ — сказала вона. — „Герцоґ представив нам інквізитора, а не нас інквізиторові, хоча той старший за віком і, судячи зі звання, обіймає далеко не останню посаду в ордені. Погодься, це досить дивно.“
    „Атож, „ — погодився я. — „І Сідх, як мені здається, зовсім не образився.“
    Герцоґ озирнувся на дівчину, запрошуючи її підійти. Та несміливо виступила зі свого кутка й наблизилася до нас.
    — Кадет Сандра Торічеллі, — вже не так церемонно, як Сідха, представив її герцоґ. — Прошу любити й шанувати.
    Якщо Віштванатан Сідх вітав Інну на східний манер — низьким поклоном, приклавши руки до грудей, то я, як європеєць, висловив свою повагу до Сандри в прийнятнішій для мене формі — поцілувавши її руку. Раніше бліді щоки дівчини негайно спалахнули яскравим рум’янцем; вона явно була улещена таким знаком уваги.
    А Інна по-дружньому обняла Сандру і сказала:
    — Днями я вже чула прізвище Торічеллі. Якщо не помиляюся, від пана де Каердена.
    — Мабуть, дядько Рівал говорив про мого батька, — відповіла Сандра. У неї був приємний оксамитовий голос, в якому виразно бриніли сумні нотки.
    Герцоґ визнав за потрібне пояснити:
    — Сандри батько, Віченцо Торічеллі, є прецептором Лемоського командорства Інквізиції. Вони з Рівалом були старі друзі. До речі, Сандра — хрещениця Рівала.
    — Ах! — сказала Інна, співчутливо поглянувши на Сандру. — Прийміть наші щирі співчуття. Пан де Каерден був чудовою людиною.
    Дівчина схилила голову.
    — Дякую вам.
    Скориставшись паузою, герцоґ запросив нас до столу, сервірованого на п’ять персон. Мені це було вельми до речі: зазвичай зранку в мене погано працює голова, аж поки не поїм, і тому я не полюбляю серйозних розмов до сніданку.
    Влаштувавшись за столом, ми взялися до їжі. Якийсь час ми їли мовчки, вгамовуючи голод, потім Віштванатан Сідх, у відповідь на ввічливе Іннине запитання: „Сподіваюся, ви щасливо добралися?“ — заходився багатослівно, у властивій йому неквапній манері, пояснювати причини своєї затримки в дорозі.
    Виявляється, почасти в цьому завинила Сандра. Вона була присутня під час батькової розмови з Рівалом де Каерденом і знала як про нашу появу на Аґрісі, так і про Женесів намір штурмувати Шато-Бокер. Остання звістка неабияк стурбувала дівчину: вона вкрай рідко бачила свого хрещеного, а проте була прив’язана до нього й дуже переживала. Десь за годину по тому Сандра з власної ініціативи спробувала зв’язатися з ним і дізнатися, чим закінчився штурм, але він уже не відповідав — ні на її виклики, ні на виклики її батька.
    Вкрай схвильована і сповнена поганих передчуттів, Сандра вирішила з’їздити в Шато-Бокер і на місці розібратися, що ж там сталося. Однак, побоюючись, що батько не відпустить її, вона нічого йому не сказала і потай вирушила услід за Сідхом, якого командор Торічеллі відрядив на Аґріс, щоб той забрав нас до Лемоса і з’ясував причину мовчанки де Каердена.
    На відміну від Сандри, яка протягом останніх двох років чотири рази відвідувала з батьком хрещеного на Аґрісі, Сідх ніколи тут не був, а тому, спираючись лише на загальні орієнтири, вибрав не найкоротший шлях через Грані. Виявивши це і переконавшись, що вони від’їхали вже досить далеко від Лемоса, Сандра перестала ховатися і відкрила свою присутність.
    Її розрахунок виявився вірним: дарма що Сідх негайно повідомив про неї командорові Торічеллі, той уже не міг нічого вдіяти і мусив змиритися з черговим доччиним вибриком. Отримавши таким чином батькову згоду на поїздку в Шато-Бокер, Сандра запропонувала Сідхові свої послуги провідника. Інквізитор не став заперечувати проти того, щоб скоротити шлях, і в результаті вони опинилися на Грані Брохвін, що була відсутня в попередньому маршруті Сідха.
    А незадовго до цього на Брохвіні стався потужний регіональний Прорив у районі розташування трактового шляху. Існувала реальна загроза проникнення нечисті на сусідні Грані, і Сідх з Сандрою, як найближчі до місця подій інквізитори, були зобов’язані втрутитися, щоб запобігти серйозній катастрофі — адже в разі захоплення тракту регіональний Прорив міг обернутися глобальним. Тож у загальних рисах герцоґ мав рацію, припускаючи, що надісланого за нами інквізитора затримав у дорозі Прорив — але, як з’ясувалося, інквізиторів було двоє і затримав їх не тутешній Прорив, а брохвінський.
    Віштванатан Сідх і Сандра пробули на Брохвіні два дні й рушили далі лише після того, як було погашено всі найбільші вогнища Прориву і відвернено загрозу захоплення трактового шляху.
    — Загалом, ми з Сандрою непогано попрацювали, — підсумував Сідх і зі стриманою усмішкою поглянув на дівчину, що сиділа поруч з ним, скромно опустивши очі. — Хоч і не так блискуче, як ви тут. Ви буквально зацементували всі інфернальні канали, які лишень існували на Аґріс.
    Я почервонів на цю похвалу. Моя дружина також.
    — Ви вже з’ясували, — запитала Інна, — був це регіональний Прорив, чи... — Вона трохи помовчала, вагаючись, а потім усе ж закінчила: — Чи, може, глобальний?
    — Це був глобальний Прорив, — відповів Сідх. — До того ж надзвичайно потужний. Якби не ви, то за лічені години вся ця Грань опинилася б під владою Нижнього Світу.
    „Аби не так!“ — подумав я, і надалі вважаючи, що таку різку активізацію темних сил на Аґрісі спровокувала наша з Інною поява. — „Якби не ми, то ніякого Прориву, найпевніше, не було б.“
    „Тобі подобається так думати,“ — подумки озвалася Інна. — „Це обтяжує твою совість і, разом з тим, робить тебе у власних очах дуже значною персоною. Персоною космічного масштабу.“
    — Але тоді виникає одне питання, — мовила вона вже вголос. — Якщо Прорив був глобальний, то як нам вдалося зупинити його? Учора ми розмовляли про це з паном герцоґом, і він сказав, що не пригадає випадку, коли б глобальний Прорив було зупинено такими малими силами.
    Ґарен де Бресі розгублено похитав головою. Вигляд він мав трохи спантеличений.
    А Віштванатан Сідх відповідати не поспішав. Він узяв свого келиха з вином, неквапно підніс його до вуст і скоса позирнув на Сандру. Дівчина ніяково всміхнулася і знову кинула на нас з Інною сповнений захвату погляд.
    — Щодо малих сил ви маєте рацію, — врешті мовив Сідх. — Малими силами глобальний Прорив не зупинити. А проте, пане ґрафе, пані ґрафине, наважуся запевнити вас, що ваші сили аж ніяк не малі. Пан де Каерден — нехай упокоїть Аллах його душу! — повідомив командорові Торічеллі, що ви, хоч і не навчені, але надзвичайно могутні чаклуни. Та я навіть подумати не міг, що ваша могутність така величезна.
    І він відкинувся на спинку крісла, зацікавлено спостерігаючи за нашою реакцією.
    Ми з Інною були більше налякані його словами, ніж улещені. На наше переконання, могутність — це влада, а влада — це відповідальність. І якщо навіть за мірками Віштванатана Сідха, лейтенанта-командора Інквізиції (а з книжок ми знали, що це третє за старшинством звання після командора-маґістра та командора), ми маємо величезну могутність, то страшно подумати, який важкий тягар відповідальності лягає на наші плечі...
    Трохи зібравшись на думках, я збагнув, що Сідх, поза сумнівом, вивчив нашу маґічну ауру, бо інакше не міг би з такою певністю говорити про нашу могутність. Вочевидь, він „промацав“ нас так вправно й акуратно, що ми геть нічого не відчули.
    — Таку силу, як у вас, має небагато чаклунів, — після хвилинної мовчанки знову заговорив інквізитор. — А точніше, лічені одиниці. Тож нема нічого дивного в тому, що наш шановний господар не знає жодного випадку, коли глобальний Прорив було зупинено зусиллями одного чи двох людей. Востаннє це сталося ще минулого Нічийного Століття. Грань Аверн, рік тисяча сорок восьмий, якщо не помиляюся.
    — Сорок дев’ятий, — виправила його Сандра.
    Сідх недбало знизав плечима.
    — Цілком можливо. Я не дуже добре знаюся на історичних датах, надто ж за християнським календарем.
    Далі інквізитор розповів, що вони з Сандрою прибули на Аґріс ще кілька годин тому і передовсім дослідили наслідки Прориву. На щастя, загрози захоплення трактового шляху і проникнення нечисті на сусідні Грані не існувало. Завдяки рішучим і злагодженим діям королівських військ, околиці Альбіни, де знаходився тракт, наразі вже було очищено від пекельних вилупків, такі ж заходи вживалися в інших регіонах Аґріса, що постраждали від Прориву, а небезпечно висока концентрація нечисті спостерігалася лише в радіусі двох сотень кілометрів довкола Шато-Бокеру, але вже й там провадилася активна робота з зачищення території.
    — Словом, ситуація задовільна, — підбив підсумок Сідх. — Могло бути й гірше, набагато гірше, аж до апокаліптичного варіанту — загибелі всієї Грані. На Аґріс вирвалося чимало пекельних тварюк, це правда; проте, позбавлені зв’язку з Нижнім Світом, вони всі вимруть протягом найближчих трьох-чотирьох тижнів.
    — А ви впевнені, що Прорив не повториться? — запитала Інна.
    — Це неможливо, пані. Як я вже казав, ви не просто зупинили Прорив, а й закупорили всі його канали. А оскільки це був глобальний Прорив, то ви, зупинивши його, перекрили абсолютно всі шляхи, доступні для нечисті. Судячи з якості закупорювання, Аґріс щонайменше років на п’ять убезпечений від нашестя будь-який інфернальних істот, включно з Чорними Емісарами.
    — Тобто, — промовив я, — таким чином можна захистити від нечисті кожну Грань?
    — За винятком Основи, — уточнив Сідх. — Природа Проривів на Землі дещо інша, ніж на решті Граней, це обумовлено її особливим положенням у світобудові. На Основі принципово неможливі глобальні Прориви, а локальні, не кажучи вже про регіональні, спровокувати надзвичайно важко. Однак за цю відносну невразливість доводиться платити — доступ нечисті на Землю не можна цілком перекрити.
    — А на будь-яку іншу Грань можна?
    — Атож. Саме так захищено всі сорок сім Граней, що входять до складу Імперії. На жаль, це все, що може дозволити собі Інквізиція, не на шкоду здійсненню своєї основної функції. Закупорювання всіх інфернальних каналів на одній Грані вимагає об’єднаних зусиль від двох до трьох сотень навчених чаклунів з повноцінним, інквізиторським даром. Після такої операції всі її учасники протягом кількох тижнів відпочивають, відновлюючи свої сили.
    — Але ж ми вдвох... — почала була Інна, проте замовкла, зустрівшись із вельми красномовним поглядом Сандри.
    — Ви, пані, з вашим чоловіком належите до особливої когорти чаклунів, — відповів Віштванатан Сідх. — Таких, як ви, на всьому світі трохи більше двох десятків. А точніше — двадцять три.
    — І одним з них є Ференц Карой, — не спитав, а радше констатував я.
    — Правильно, — кивнув Сідх. — Він, до речі, єдиний вищий маґ у лавах Інквізиції. Решта двадцять двоє — самі по собі. Вони дуже ревно відстоюють свою незалежність, у нашого ордену з ними непрості стосунки, проте ми не ворогуємо, а намагаємося співпрацювати. Зусиллями вищих маґів забезпечується захист ще шести десятків Граней. Та це лише крапля в морі, бо наразі налічується близько трьохсот тисяч світів, у кожному з яких чисельність населення перевищує десять мільйонів осіб. Я вже не кажу про малолюдні Грані, лік яким іде на мільйони. Той факт, що якась сотня Граней надійно захищена від Нижнього Світу, загалом для людства нічого не міняє.
    — А раніше, за часів Великих, — запитав я, — таких захищених Граней було більше?
    — Аж ніяк, — похитав головою Сідх. — Не більше, ніж зараз. Великі цим не займалися.
    — Чому?
    — Цього ніхто не знає. До Великих часто зверталися з таким проханням, але вони неодмінно відмовляли — без жодних пояснень. Я вважаю, що їх зупиняла проблема вибору. Не в силах захистити всі населені Грані (їх виявилося забагато навіть для Великих), вони не могли віддати перевагу одним Граням, лишивши без захисту інші, от і вирішили відмовляти всім. Людина на їхньому місці зробила б вибір, виходячи з суб’єктивних міркувань, ґрунтуючись на власних симпатіях та антипатіях, зрештою, просто обравши навмання. Але Великі були надто об’єктивні, надто неупереджені, надто справедливі... Як мені відомо, єдиний виняток було зроблено для Ланс-Оелі, коли Метр вирішив розмістити на цій Грані свою резиденцію.
    Я кивнув:
    — Тепер зрозуміло, чому там нічого не чули про нечисть.
    Відтак настала наша черга розповідати, і почали ми з того, як Інна підібрала в під’їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, в неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі. Віштванатан Сідх та Сандра слухали нас дуже уважно, не перебиваючи. Герцоґ також намагався не пропустити жодного слова, дарма що вчора вже чув нашу історію. Я ще подумав, що його не так цікавлять наші пригоди, як те, що про них розповідає Інна. Слухати її було надзвичайно приємно, хоч би що вона говорила.
    Десь на середині розповіді ми мусили зробити невелику перерву, бо з ранкової прогулянки повернувся Леопольд і став нявчати під дверима. Ми з Інною мали велику підозру, що з появою кота наша неквапна розмова перетвориться на базар, але вибору не було і нам довелося впустити його.
    Леопольд з’явився не сам а в товаристві чотирьох одноплемінниць — Лаури, Рівалової кішки Беати і ще двох, що їх ми досі не бачили. Як виявилося, це були кішки-перевертні наших гостей — що, правду кажучи, трохи здивувало мене. Чомусь я був певен, що принаймні в Сідха буде кіт.
    „Уяви лишень,“ — подумки прокоментувала цю обставину Інна, — „якою рідкістю мають бути самці перевертнів, щоб навіть лейтенант-командор Інквізиції мусив задовольнятися безсловесною кицькою!...“
    „Можливе й інше пояснення,“ — зауважив я. — „Якщо решта котів бодай на половину такі нестерпні, як наш Леопольд, то стає зрозуміло, чому Сідх надає перевагу кішці.“
    Інна визнала, що в моїх словах, мабуть, є чимала частка істини.
    Відрекомендувавши своїх нових подруг, Малвіну та Ґіту, Леопольд негайно забрався до Інни на коліна, зручно вмостився там і спрямував через стіл погляд на Сандру. На його писку з’явився вираз, еквівалентний приязній усмішці в людини.
    — Гадаю, вас знайомити не треба, — промовила Інна.
    — Авжеж ні, — відповів Леопольд. — Ми вже знайомі. Я перший зустрів Сандру та Віштванатана, коли вони щойно під’їхали до замку.
    — Маю надію, ви сподобались одне одному, — за звичкою сказав я, а вже наступної миті злякався своїх слів. Наш кіт, щира душа, ніколи не криється зі своїми почуттями і без вагань каже людині просто в очі, щó про неї думає.
    На щастя, він ствердно промурчав:
    — Певна річ! Особливо мені сподобалася Сандра. Чудова дівчина, нітрохи не егоїстка.
    Егоїстами Леопольд називав тих, хто не приділяв його персоні належної уваги. Егоїстів він дуже не любив.
    Сандра лагідно всміхнулася йому:
    — Дякую на доброму слові, котику.
    Інна спробувала продовжити розповідь у Леопольдовій присутності, але це була невдала ідея. Кіт раз по раз устрявав у розмову, всіляко підкреслюючи свою визначальну роль у наших пригодах, тож наступні чверть години ми говорили винятково про нього. Врешті-решт Інні урвався терпець, і вона, попри відчайдушні протести Леопольда, спровадила його геть. Слідом за ним пішли Лаура та Беата, а Ґіта й Малвіна залишилися зі своїми господарями. Вони нам ніскілечки не заважали, тому ми без проблем довели нашу історію до кінця.
    Після цього в кімнаті запала тиша. Ми запитливо дивилися на Сідха, очікуючи від нього коментарів, але він говорити не квапився. Мовчала також і Сандра — вочевидь, не наважувалася висловити свою думку раніше за старшого колеґу.
    — Ну що ж, — за двійко хвилин озвався Віштванатан Сідх. — Дуже цікаво, надзвичайно цікаво... Я, либонь, утримаюся від поспішних висновків, спершу добренько обдумаю все почуте. Але можу вас заспокоїти: хай які плани мав щодо вас Метр, це не те, чого ви так боїтеся. Він не передав вам своєї частки Вселенського Духу.
    Ці слова були для нас, як бальзам на рану. Те ж саме казав нам учора герцоґ, проте його висновки ґрунтувалися лише на загальному враженні від короткого знайомства з нами. А тепер ми почули думку компетентного фахівця, який підтвердив інтуїтивний здогад герцоґа і сповнив наші серця надією...
    — Ви цього цілком певні? — про всяк випадок запитала Інна.
    — Я в цьому переконаний, — відповів Сідх. — Це не припущення, а констатація незаперечного факту: ви не несете в собі Вселенського Духу — ні в явній формі, ні в прихованій. Ви ніякі не Великі, а просто вищі маги — люди з величезною чаклунською силою.
    — Яку ми погано контролюємо, — зауважив я. — А втім, це ще півбіди. Ми з Інною принаймні усвідомлюємо свою могутність і намагаємось опанувати її. А от Леопольд навіть не підозрює про свої здібності... Гмм. З одного боку, це й на краще — мені страшно уявити, що б він накоїв, якби діяв цілеспрямовано, з усвідомленням власної сили. Але й його прихований потенціал украй небезпечний.
    Це було ледь завуальоване прохання про допомогу. Одначе Сідх заперечно хитнув головою:
    — Ви вже даруйте, вельможні панове, та я не ризикну чіпати вашого кота. Це питання професійної етики. І субординації, коли вже на те пішло. Метра більше немає, але залишився Залізний Франц... тобто Головний. — (Ми збагнули, що йдеться про Ференца Кароя, великого інквізитора та реґента Імперії.) — От нехай він і розбирається з Леопольдом.
    — Гадаєте, він якось причетний до нашої історії?
    — Не „якось“, а найбезпосереднішим чином. Я й раніше підозрював, що тут без нього не обійшлося, а ваша розповідь розвіяла мої останні сумніви. Тепер зрозуміло, чому Головний мало не сказився від звістки про вашу появу на Аґрісі. Він, мабуть, і не припускав, що ви так швидко знайдете вихід на Грані.
    Сандра стрепенулася і спрямувала на Сідха здивований погляд.
    — Вибач, забув попередити, — відповів той на її невисловлене (чи, може, висловлене подумки) запитання. — На останньому привалі, коли ти спала, зі мною знову зв’язався твій батько і передав наказ Головного. Тож наші плани трохи змінилися. Навіть не трохи, а досить істотно. — А нам з Інною Сідх пояснив: — Річ у тім, що сталося непорозуміння. Рівал де Каерден, мабуть, з обережності, не став повідомляти командорові Торічеллі, що зустрів аж двох нових вищих маґів — це ж бо справжня сенсація. Він обмежився тим, що охарактеризував вас, як дуже могутніх, але ненавчених чаклунів. Тому командор Торічеллі, коли надсилав повідомлення до Центральної Канцелярії, не думав, що це так важливо, і не позначив його грифом терміновості. Головний ознайомився з ним лише вчора — і негайно відреагував. Тепер мені доручено доправити вас не на Лемос, як було заплановано, а прямісінько до Вічного Міста.
    — А як же я? — промовила Сандра, благально дивлячись на Сідха. — Я повертаюсь додому?
    Інквізитор усміхнувся їй:
    — Ні, Сандро. Я переконав твого батька відпустити тебе з нами. Щоправда, спершу він заперечував, але зрештою погодився, що така подорож піде тобі на користь. Звичайно, якщо ти сама захочеш так провести свої літні канікули.
    — Ще б пак! — зраділа дівчина. — Дуже вам дякую, пане Сідх! І коли вирушаємо?
    — Це залежить від пана ґрафа та пані ґрафині. Їм вирішувати. — Сідх запитливо подивився на нас. — Якщо ви почуваєтеся готовими до тривалої подорожі, ми можемо вирушити вже сьогодні по обіді. А якщо ні, то зачекаємо, поки наберетеся сил.
    Ми з Інною перезирнулися, подумавши про одне й те ж саме.
    — Ну, власне, ми вже цілком здорові, — відповів я, — і можемо вирушити сьогодні. Але...
    Не договоривши, я встав з-за столу, підійшов до вікна і задивився вдалечінь, де за драговиною починався ліс. Десь там, у хащах, і не лише в цьому лісі, а й в інших лісах по всьому Аґрісу, ховалися від денного світла пекельні істоти, щоб з настанням ночі продовжити свій кривавий бенкет. Якщо вірити Сідхові (а я не мав підстав сумніватися в його словах), тижні за три чи чотири всі ці тварюки вимруть — але скільки ще невинних життів вони заберуть за цей місяць! То чи маємо ми право полишити Аґріс, поки тут ллється кров і гинуть люди — можливо, з нашої вини?...
    „От що, Владе,“ — сказала Інна, коли я поділився з нею своїми думками. — „Міркуймо логічно. Спершу припустимо, що наша поява тут не вплинула на загальний перебіг подій і так чи інакше Прорив стався б — хай не того самого дня, а пізніше. Тоді виходить, що ми зробили багацько добрих справ: позбавили земний світ від Женеса, звільнили душі герцоґових синів, запобігли знищенню цілої Грані і врятували мільйони людських життів. Отже, ми герої, хоч медаль нам давай. Ми йдемо з Аґріса переможцями, і нам нема в чому собі дорікнути. Правильно?“
    „Ну, при такому погляді на події...“
    „Гаразд. Тоді погляньмо на все з тієї точки зору, яка тобі найбільше подобається. Ми прибули на Аґріс і принесли з собою біду, через нас сталося все це неподобство. Проте концепція вини передбачає наявність лихого наміру, або злочинної недбалості, або ж злочинної бездіяльності. За жодним з цих пунктів нас не можна звинуватити. Ми не викликáли істот з Потойбіччя, ми уявлення не мали, що несемо з собою біду, а коли ця біда все ж прийшла, ми не сиділи склавши руки, а зробили все можливе, щоб запобігти катастрофі. Тож і в цьому разі наше сумління чисте...“
    „Ні, Інно,“ — заперечив я. — „Ми ще не все зробили.“
    „Стривай, я не закінчила. Припустімо, що ми лишаємось на Аґрісі й продовжуємо боротьбу з нечистю. Чи можеш ти гарантувати, що тим самим ми не піддамо цю Грань та її мешканців новим загрозам? Атож, ми закупорили всі інфернальні канали, і найближчим часом Прориви на Аґрісі неможливі, але ж ніщо не заважає нечисті проникнути сюди з інших Граней, через трактовий шлях. Отже, тепер небезпека Прориву нависла над сусідами Аґріса. А ці провінційні світи погано захищені, вони не зможуть протистояти масовому вторгненню пекельних істот. Ми ж, хоч і дуже сильні, аж ніяк не всемогутні, а ще погано контролюємо наші здібності. Поки нам щастило — але ж не щаститиме до нескінченності... І до речі, ще одне. Ти не помітив, що зараз наша маґія якась відморожена?“
    „В якому розумінні?“
    „Ну всілякі там ’дрібниці’ на зразок телепатії даються нам без проблем, а от спробуй зробити щось істотніше, таке, що потребує значних зусиль, наприклад... Бачиш ту хмарину над обрієм? Зараз вона повільно дрейфує на південь-південь-захід. Спробуй трохи змінити її курс. Тільки обережно, дуже обережно.“
    Я спробував — і тут-таки моє зусилля віддалося тупим болем у голові. Я мало не скрикнув.
    „Отож-то й воно!“ — резюмувала Інна. — „Якщо фізично ми більш-менш повернулися до норми, то наші чаклунські ресурси досі виснажені й відновлюються дуже повільно. Навряд чи від нас буде велика користь у найближчі дні.“
    Я зітхнув.
    „Твоя правда, Інно. Тут ми зробили все, що могли, і не наша вина, якщо цього мало. Уникати відповідальності — ознака слабкості; але вважати себе відповідальним за все, що коїться в світі, це вже гординя.“
    Я відвернувся від вікна і сказав уголос:
    — Ми готові їхати вже сьогодні, пане Сідх... Але маємо до вас одне прохання.
    — Я слухаю.
    — Якщо до нашого зникнення справді причетний Ференц Карой, то він, можливо, віднайшов якийсь спосіб заспокоїти наших рідних. Проте...
    — Проте ми цього не певні, — підхопила Інна. — По-перше, не можна виключати, що пан реґент нічого не знав. А по-друге, якщо й знав, міг знехтувати почуттями наших батьків. Ми, звісно, не просимо вас порушити правила Інквізиції, але будемо вдячні за найменшу допомогу.
    Сідх кивнув:
    — Розумію ваше занепокоєння. На Основі служить один мій добрий друг, я попрошу його обережно все розвідати. Якщо знадобиться, він зможе, не викриваючи себе, передати вашим рідним звістку, що з вами все гаразд.
    — Та чи повірять вони? — з сумнівом мовила Інна.




    Роздiл 12
    Трактова Рівнина

    У другій половині дня, коли сонце проминуло зеніт і вже стало на вечірній пруг, із Шато-Бокер виїхав загін, до якого входили ми з Інною, Сідх і Сандра та загірські воїни на чолі зі Штепаном. Десятеро з нас були верхи, а Йожеф, менший Штепанів брат, який ще не повністю видужав від поранення, керував фургоном, де було складено наші особисті речі, продовольчі припаси й різне дорожнє спорядження. До місця переходу на інші Грані нас супроводжував герцоґ з кількома своїми людьми.
    За Сідховими розрахунками, наша подорож до Вічного Міста мала тривати близько шести тижнів. Він сказав, що за бажання час у дорозі можна скоротити до одного місяця, проте не радив у нашому теперішньому стані надміру навантажувати себе, проводячи в сідлі по дванадцять — чотирнадцять годин на добу. Ми з Інною визнали слушність його слів, справедливо розваживши, що два зайві тижні нічого не змінять, а тривалі щоденні переходи навряд чи сприятимуть швидкому відновленню нашої маґічної сили.
    Поспіхом готуючись до від’їзду, ми геть забули поцікавитись, яким способом перетинатимемо Грані. Лише перед самим відбуттям Інна звернулася з цим питанням до Сандри.
    — Трактовою Рівниною, а як іще, — відповіла дівчина, знизавши плечима. — Швидшого способу подорожі по Гранях ще ніхто не вигадав... Маю на увазі безпечні для людей способи, — уточнила вона після короткої паузи. — Найшвидшим є Інфернальний Тунель, але він живиться енергією Нижнього Світу, тому ним користуються лише чорні чаклуни.
    — Ми зустрічали згадку про Трактову Рівнину в книжках, — зауважив я. — Але думали, що це просто назва місця, по якому проходить трактовий шлях.
    — Власне, так воно і є. Рівнина містить у собі всі трактові шляхи — як ті, що вже існують, так і ті, що можуть бути створені. При подорожі Рівниною ми фактично прокладаємо власний тракт, обираючи з усіх доступних шляхів найкоротший. А звичайний трактовий шлях проходить зиґзаґами, бо його прокладають лише по тих ділянках Рівнини, які залишаються стабільними і з часом не розповзаються. Отак і виходить, що навпростець Рівниною можна дістатися до Вічного Міста за місяць чи півтора, а якщо їхати трактовим шляхом, то така подорож займе близько року.
    — А як ми потрапимо на Трактову Рівнину? — запитала Інна. — Сподіваюсь, для цього не треба добиратися до трактового шляху?
    — Ні, не треба. Ми лише доїдемо до найближчої Вуалі — так називається вхід на Рівнину. Звичайно, нас поведе пан Сіддх, хоча я також умію відкривати Вуаль і орієнтуватися на Рівнині... але ще не дуже добре, — чесно визнала Сандра. — Лемоський архіпелаґ я знаю непогано, а от за його межами, мабуть, загубилася б. В кращому разі, довго блукала б манівцями.
    Ще Сандра розповіла нам, що Вуалі розподілені на Гранях нерівномірно — буває, по кілька на квадратну милю, а буває, що нема жодної в радіусі доброї сотні миль. Як правило, Вуалі „не полюбляють“ нерівностей ландшафту, тому в гірських районах вони зустрічаються рідко. Зате в низинах проблем з їхнім пошуком зазвичай не виникає.
    Найближча до нас Вуаль знаходилася приблизно за милю від Шато-Бокеру, неподалік розвилки трьох доріг, одна з яких вела власне до замку, друга — до Хаседота, а третя, що нею ми п’ять днів тому сюди приїхали, ішла на північний схід до Руану, давньої столиці Королівства Ліон.
    Біля розвилки ми зупинились і посходили з коней. Герцоґ попрощався з кожним з нас особисто, всім чоловікам міцно потиснув руки, а мене ще й обійняв. Обох наших дівчат, Сандру та Інну, він не лише обійняв, але й розцілував, а коли прощався з моєю дружиною, то в його очах навіть заблищали сльози. Він знову, уже вкотре, подякував нам за все, що ми зробили, і запевнив, що ми завжди будемо бажаними гостями в його домі.
    Потім ми знову сіли на коней і з’їхали на широкий луг, порослий густою зеленою травою. Заздалегідь попереджені селяни вже відігнали до Руанської дороги худобу, що паслася на лузі, і тепер стояли на узбіччі, тримаючи своїх корів і зацікавлено спостерігаючи за нами.
    Кроків за сімдесят Віштванатан Сідх дав знак зупинитися і ми здогадалися, що перебуваємо перед Вуаллю. А проте я, хоч як напружував свій маґічний зір, не помітив нічого особливого. Інна також.
    — Нам ще багато чого треба навчитися, — скрушно констатувала вона. — У захваті від перемоги над Женесом та нечистю ми геть забули, що насправді мало що вміємо.
    Тим часом Сандра, кинувши запитливий погляд на Сідха й отримавши у відповідь ствердний кивок, виїхала на кілька корпусів уперед і зупинилася з випростаними на рівні обличчя руками.
    Ми з Інною відчули присутність чарів. Вони виходили від Сандри і були скеровані, як нам здавалося, в порожнечу. Дівчина плела перед собою якесь вигадливе мереживо з найтонших маґічних ниток. Маже все, що вона робила, було для нас справжньою китайською грамотою, а ті нечисленні дії, які ми ще так-сяк розуміли, здавалися нам цілковито позбавленими сенсу. І в кожнім разі, ми не змогли б повторити їх правильно. Сандра оперувала силами, як надзвичайно складним і делікатним хірургічним інструментом, а в наших руках маґія більше скидалася на важку кувалду чи сокиру лісоруба. Викликати вогняний вихор — будь ласка! Вдарити в дерево блискавкою — залюбки! А от робота, що вимагала тонкого, творчого підходу, давалася нам украй важко. Скажімо, лікування Йожефової рани відібрало в нас більше сил, аніж сутичка з Женесом.
    — Сандра дуже пишається своїми успіхами, — тихо, але так, щоб ми почули, промовив Віштванатан Сідх. — У неї саме той період, коли чимраз виходить краще.
    Врешті дівчина доплела своє примарне мереживо і плавно махнула правою рукою. В чистому безхмарному небі над нашими головами ліниво забурчав грім, легко запахло озоном. Перед Сандрою виникла веселка — і не така, яка зазвичай зустрічається в природі, не зависла в повітрі різнобарвна смуга з нечіткими краями, а радше така, яку зображають на своїх малюнках діти. Веселка була яскрава, виразна, вона починалася від самісінької землі, дугою здіймалася вгору, на висоту двоповерхового будинку, а потім, так само дугою, знов опускалася донизу.
    Не озираючись, Сандра ляснула долонею по крупу Малвіни і проїхала під райдужною аркою. Я думав, що зараз вона зникне з поля нашого зору, проте цього не сталося. Сандра зупинилась, розвернула свою лошицю й гукнула:
    — Готово! Можете їхати.
    — Що ж, їдьмо, — сказав Сідх і без поспіху рушив з місця.
    Перш ніж нукнути Леопольда, я швидко озирнувся назад. Герцоґ та його люди ще залишалися біля розвилки й дивилися на нас. Мабуть, вони вирішили зачекати, аж поки ми зовсім покинемо Аґріс. Я збирався востаннє помахати їм рукою, та потім вирішив, що зроблю це по той бік веселки, і потріпав Леопольдову гриву.
    — Вперед, котику.
    Леопольд слухняно потюпав до райдужної арки слідом за Сідхом. Поруч їхала Інна, а за нами — Штепан та п’ятеро загорян. Йожеф поки не рухав фургон з місця, очікуючи, коли ми звільнимо йому дорогу.
    Моє серце закалатало перед зустріччю з невідомим. Те, що я не відчував попереду нічого незвичайного, ще більше посилювало моє хвилювання. Інна також помітно нервувала.
    „Все гаразд,“ — подумки сказав я. — „Скоро все з’ясується. Скоро ми все побачимо... От зараз...“
    Щойно ми опинилися під веселкою, як світ довкола нас миттю змінився. Видовище, що відкрилося нашим очам, суперечило всім законам фізики і просто здоровому глуздові. Ми ніби перенеслися на величезну... ні, одне уточнення — на нескінченну ковдру, зшиту з клаптів тканини різного кольору, розміру, форми та текстури. Ми досі перебували на лузі, неподалік від розвилки трьох доріг, і бачили герцоґа з його людьми, які, в свою чергу, бачили нас. Однак те, що було далі — і драговина, і замок, і довколишні ліси, і селяни з худобою, — все це зникло, мовби його не існувало. Дорога, що вела до Шато-Бокеру, різко обривалася, і за нею, без будь-якого переходу, починався зарослий бур’яном пустир, який так само різко впирався в ліс. На сході було видно фраґмент якогось містечка — можливо, того самого, де ми з Інною провели першу ніч на Аґрісі й зустріли Чорного Емісара. На заході до нашого лугу притулилося інше пасовисько з отарою овець, за якими наглядав тринадцятирічний хлопчина; він дивився в наш бік, але нас не помічав. Час від часу то одна, то інша вівця підходила до краю видимого нам фраґмента і зникала, а інші вівці навпаки — з’являлися нізвідки. Поряд із пасовиськом був шматок моря, над яким туди-сюди ширяли чайки, а прямо перед нами знаходився клин озимого поля, затиснений між березовим гайком і стометровим відрізком ріки... Далі до цих фраґментів прилягали інші, на одних був у розпалі день, інші ховалися під покровом ночі, подекуди лише займався світанок, а десь уже вечоріло. Зіткана з клаптів земної поверхні Трактова Рівнина простяглася на північ і на південь, на захід і на схід аж до самого виднокола.
    Я навмисно вжив незвичне слово „видноколо“, а не „обрій“ чи „горизонт“, бо ніякої лінії, де змикалося небо з землею, не було — і саме це вразило нас найдужче. Рівнина тяглася вдалину, трохи загибалася вгору і через кількасот кілометрів розчинялася в блакитній імлі — поглядові просто не вдавалося проникнути далі крізь такий товстий шар атмосфери.
    Небо над нами залишалося таким самим, проте я не мав жодних сумнівів, що при переході на інший фраґмент воно зміниться... вірніше, ми перестанемо бачити це небо, натомість побачимо інше, яке відповідатиме тому фраґментові.
    Коли всі вершники, а вслід за ними й фургон, проїхали під веселкою, Сандра негайно загасила її. Віштванатан Сідх схвально всміхнувся до дівчини й зосереджено задивився вдалечінь, ніби щось там вишукував. А Сандра тим часом наблизилася до нас.
    — Оце і є Трактова Рівнина, — мовила вона з гордістю митця за своє творіння. — Вражає?
    — Атож, — за нас обох відповіла Інна. — Особливо горизонт... тобто, його відсутність. Рівнина й справді нескінченна?
    — Певна річ! Адже кількість Граней нескінченна, і на кожній з них, за винятком Основи, є свої Вуалі. А Трактова Рівнина якраз і складається з сукупності всіх наявних Вуалей. — Сандра невизначено махнула рукою, окресливши все довкола нас. — Те, що ви зараз бачите, це частини Аґріса. Вуалі з інших Граней дуже далеко від нас. Поки що далеко.
    — Отже, — сказала Інна, — Вуалями називаються всі такі шматки Граней, а не лише точки входу на Рівнину?
    Сандра заперечно хитнула головою:
    — Ні, не зовсім. Частини Граней, що одночасно належать і до Трактової Рівнини, ми називаємо просто латками. А Вуаль, це трохи інше, це прозора границя між звичайним простором і Трактовою Рівниною. На Вуалі не можна стояти чи ходити по ній; її відкривають і через неї проходять. Інша річ, що Вуаль охоплює собою всю латку. Перейти на Рівнину й повернутися на Грань можна в будь-якій точці Вуалі, але в одних місцях це зробити легше, ніж у інших. — Вона обдарувала нас своєю променистою усмішкою. — Хоча вам з вашою силою однаково, де відкривати Вуаль. Ви навіть не відчуєте різниці.
    Мені стало ніяково від цих слів. Поки що ми з Інною не лише не відчували різниці між точками Вуалі, але й не могли відрізнити Вуаль від звичайного простору.
    Я розвернув коня до Штепана, який тим часом щось пояснював своїм людям. Він єдиний серед загорян тримався спокійно та впевнено, його нітрохи не дивував фантастичний краєвид Рівнини — адже раніше він двічі подорожував трактами.
    — Ну як, бароне, — запитав я, — це схоже на трактовий шлях?
    — Загалом так, — відповів Штепан. — Тільки там завжди людно, і ти знаєш, куди їхати. А тут немає ні второваної дороги, ні вказівників, ні порталів перенаправлення тракту.
    — Цікаво, — озвалася за моєю спиною Інна, — якщо зараз ми під’їдемо до герцоґа, то зможемо з ним поговорити?
    — Безумовно, — відповіла Сандра. — І навіть зможете потиснути йому руку. Ні він, ні ви не відчуєте нічого незвичайного. Але якщо разом поїдете он тією дорогою, то він зрештою опиниться в своєму замку, а ви — на пустирі.
    — Гм... А якщо ми міцно триматимемося одне за одного?
    — Тоді одне з двох: або ви перетягнете його до себе, або він поверне вас на Аґріс. І, найпевніше, останнє. Набагато легше покинути Трактову Рівнину, ніж потрапити на неї.
    Інна збиралась була ще про щось запитати, але не встигла. Зненацька Рівнина взялася рухом: всі латки, за винятком нашої, якимсь незбагненним чином стали переміщуватися, залишаючись, як і раніше, щільно підігнаними одна до одної. Складалося таке враження, ніби ми перебуваємо на єдиному спокійному острівці посеред замерзлої ріки, а довкола нас раптово почався льодоплав. Крижини-латки рухалися швидко, і краєвид Рівнини цілковито змінювався буквально щосекунди.
    Скориставшись своїм чаклунським сприйняттям, я виявив, що все це — наслідок маґічних дій Сідха. Але як він це робив і до чого прагнув, залишалося для мене загадкою.
    — А от такого на трактовому шляху не буває, — сказав Штепан.
    — Для цього там встановлено портали перенаправлення, — відповіла Сандра. А нам з Інною пояснила: — Насправді Трактова Рівнина має нескінченну кількість просторових вимірів, просто людина не здатна візуально сприймати більше трьох з них. Початково ми були зорієнтовані в площині Аґріса, що нас зовсім не влаштовувало. Тому пан Сідх змінює нашу орієнтацію таким чином, щоб ми могли бачити потрібний нам напрямок.
    — І йти по ньому, — ствердно додала Інна.
    — Саме так. Щоб іти кудись, треба бачити, куди йдеш. Орієнтування на Трактовій Рівнині з її нескінченною кількістю вимірів — справжнє мистецтво, якому навчаються все життя. Досвідчені чаклуни, як от пан Сідх, уміють так обрати шлях, щоб він був і коротким, і зручним. А я ще так не можу. В мене виходить або короткий шлях, або зручний.
    Нарешті Рівнина заспокоїлася й знову стала нерухомою. Тепер нас оточували інші латки і, напевне, з інших Граней. Особливу увагу привертала до себе вервечка латок, що тяглася майже по прямій на умовний північний схід і зникала вдалині, огорнена блакитною імлою. Ці рівні безлісні ділянки землі, то порослі невисокою травою, то взагалі кам’янисті, являли собою непогану дорогу через Грані, яка так і просилася, щоб ми по ній їхали. Мені навіть на гадку не спадало, що це вийшло випадково.
    — Шлях відкритий, панове, — промовив Сідх. — Готові їхати?
    — Так, — відповів я, висловивши нашу спільну думку.
    — То рушаймо, — сказав інквізитор і скерував свою Ґіту до вервечки латок.
    Перш ніж поїхати за ним, я повернувся до розвилки, скинув капелюха й помахав ним у повітрі. Герцоґ та його люди вчинили так само. Леопольд коротко заіржав і, не чекаючи на мій наказ, поскакав слідом за Сідхом. За якусь хвилину ми перетнули межу сусідньої латки й залишили Аґріс.
    Почалася наша подорож Трактовою Рівниною.

    *

    Ми їхали зеленими лугами й кам’янистими плато, засніженими рівнинами і піщаними пляжами. В небі над нами то яскраво сяяло сонце, то клубочилися важкі свинцеві хмари, то байдуже мерехтіли холодні зорі. З дня ми в’їжджали прямісінько в ніч, а з вечора — в ранок. Ми подорожували по всіх порах року і по різних ґеолоґічних епохах, світ довкола нас змінювався щокілька хвилин.
    Прокладаючи дорогу через Грані, Віштванатан Сідх намагався уникати різких перепадів погоди, та навіть з усім його чималим досвідом це не завжди вдавалося. Кілька разів нам доводилося робити гак, щоб оминути латку з надто екстремальними кліматичними умовами — до таких належали тропічна злива, сорокаградусний мороз, ураганний вітер і тому подібне. Але якщо по латці можна було проїхати, не намокнувши до нитки і не промерзнувши до кісток, ми їхали прямо, щоб не кружляти Рівниною без крайньої потреби. Наш шлях і так був неблизький.
    А загалом, попри всі ці дрібні незручності, початок подорожі виявився для нас надзвичайно приємним і захопливим. Упродовж першої години ми з Інною майже ні про що не розмовляли між собою і не зверталися з питаннями до Сандри та Сідха. Нам було не до того. Ми жадібно роззиралися довкола і вражалися розмаїтості світу, представленій на Рівнині у найнаочнішому вигляді. Ну, де ще джунґлі могли прилягати до тундри, а попоротневий ліс кам’яновугільного періоду — до мезозойських боліт?...
    Загоряни, що їхали слідом за нами, переживали схожі відчуття. Трактова Рівнина цілком полонила їхню уяву, і на якийсь час ці молоді люди перетворилися на допитливих підлітків, що з захватом споглядали довколишні дива. А от Штепан, на відміну від своїх підлеглих, був цілковито незворушний, він їхав разом із Сідхом на чолі загону і дивився здебільшого вперед. Барон мав вельми поважний вигляд — як, на його думку, й належало начальникові почту знатних вельмож, суверенних правителів цілої Грані. Сьогодні вранці Інна жартома назвала його капітаном нашої ґвардії, а він удав, що не помітив іронії в її словах, і серйозно запевнив нас, що неодмінно виправдає виявлену йому високу довіру. Трохи згодом, коли ми залишились наодинці, я зізнався Інні, що мені сподобалася ця ідея і я був би радий, якби Штепан та його люди склали кістяк майбутньої ґвардії ґрафства Ланс-Оелі. Дарма що ми познайомилися лише п’ять днів тому, але вже встигли разом пройти через вогонь та воду, і пережите зблизило нас більше, ніж інших людей зближують довгі роки найтіснішої дружби. Інна цілком поділяла мою думку і зауважила, що своєю відповіддю на її жарт Штепан ясно дав нам зрозуміти, що згоден піти до нас на службу, якщо ми справді запропонуємо. Проте ми вирішили не квапитися з пропозицією — попереду було ще вдосталь часу.

    Десь за годину після початку подорожі я виявив у себе перші ознаки пересичення дивами Рівнини, а ще через півгодини остаточно втомився від них — аж надто багато їх було для одного дня. А оскільки Інна виявилася витривалішою за мене і досі зачудовано роззиралася навсібіч, я вирішив не заважати їй, а став дослуховуватися до бесіди Леопольда з Сандрою, що їхала на півкорпуса попереду мене, урівні з головою мого кота... перепрошую, коня. Обоє розмовляли якоюсь якоюсь мовою, за звучанням дуже схожою на італійську (згодом я довідався, що вона називалась умбрійською і була рідною для Сандри). На жаль, я не знав італійської, а знання споріднених з нею французької, ґалійської та латини, мені не допомагало, тому я просто насолоджувався мелодійним Сандриним голосом і милувався її досконалою вродою. Як я вже згадував, Інна щодо цього не мала жодних претензій.
    Незабаром Сандра помітила, що моя увага зосереджена на ній, і, трохи зніяковівши, притримала свою Малвіну, щоб я міг порівнятися з нею. Між нами зав’язалася жвава розмова, до якої згодом долучилась Інна. Зрозуміло, що й Леопольд не залишався осторонь і час від часу вставляв своє вагоме слівце — аби ми, бува, не забули про його існування. На щастя, наш кіт у кінській подобі втрачав значну частку своєї балакучості, тож не дуже набридав нам.
    За цією приємною й невимушеною бесідою непомітно промайнуло ще чотири години. Настав умовний вечір — у дорозі ми вирішили жити за часом Аґріса на довготі Ліону, щоб більшості з нас (а точніше, дев’ятьом з одинадцяти) не доводилося перенастроювати свій біолоґічний годинник.
    Віштванатан Сідх оголосив про завершення денного переходу й обрав для ночівлі невелике містечко, де якраз настав вечір. З деяким запізненням він „потішив“ нас звісткою, що сьогодні ми ще ночуватимемо під дахом, а вже завтра залишимо межі Лемоського архіпелаґу й наступні чотири тижні їхатимемо навпростець через безлюдні території, аж поки досягнемо зовнішніх кордонів так званого Золотого Кола — величезного скупчення населених Граней довкруг Священної Імперії. Тільки тоді ми зможемо скористатися всіма вигодами цивілізації, до яких належать добре приготовлена їжа, м’яка постіль і ванна з гарячою водою. А доти нам доведеться вдовольнятися дорожнім раціоном, ночівлею в наметах і купанням у зустрічний водоймах.
    Для мене та Інни, незвичних до умов кочового життя, Сідхові слова стали неприємним сюрпризом. Певна річ, ми були готові до того, що частенько ночуватимемо на ненаселених Гранях, але думка про те, що впродовж наступного місяця на нашому шляху не зустрінеться жодного людського помешкання, дуже нас засмутила. Однак ми не звернулися до інквізитора з проханням змінити маршрут з урахуванням нашої любові до комфорту. Перспектива багатомісячної подорожі надихала нас ще менше, ніж необхідність провести три десятки ночей під відкритим небом.
    Наступного дня ми за вісім годин подолали запланований Сідхом відрізок шляху, і це дозволяло сподіватися, що наш загін і надалі вкладатиметься в ґрафік, а можливо, випереджатиме його — залежно від того, як швидко ми з Інною пристосуємося до подорожі. Тут щодо себе я був цілком спокійний, а от Інна викликала в мене певні сумніви. Надвечір вона втомилася найдужче з-поміж усіх нас, і зовсім не тому, що була такою вже зманіженою, а через своє вперте небажання вдягнути нормальне дорожнє вбрання і пересісти в звичайне сідло. Її не переконував ані Сандрин приклад, ані мої в’їдливі шпильки, що в своїй розкішній сукні і в жіночому сідлі вона виглядає посеред диких Граней так само недоречно, як балерина в окопах. Та все ж я тішив себе сподіванням, що життя таки змусить її переглянути свої звички...
    Ми зупинилися на нічліг у лісовій місцевості на Грані з рівним та м’яким кліматом. Пора року в цій півкулі приблизно відповідала кінцю весни чи початкові літа — був саме той благодатний час, коли на середніх широтах удень ще не надто спекотно, а вночі вже не холодно. Ще напередодні ми вирішили, що обиратимемо для сну нічний бік Граней, бо такий режим найкраще відповідає людській природі.
    Над місцем нашої стоянки Сідх установив захисний силовий купол, що був цілком прозорий для повітря та світла, але не пропускав досередини навіть найдрібніших комарів та мошок, не кажучи вже про більших істот. Водночас цей захист нітрохи не обмежував свободи нашого пересування — інквізитор налаштував його таким чином, щоб усі ми, включно з Леопольдом, могли вільно проходити крізь силовий бар’єр, зовсім не помічаючи його.
    Поки Сідх порався з захисним куполом, ми з Йожефом та ще двома загорянами, Младко та Бориславом, вивантажили з фургону частину речей, звільнивши місце для наших дівчат. Трохи згодом, розібравшись із конями та котами, до нас приєднався Штепан, і ми вп’ятьох поставили обабіч фургону два великі намети, де мали розміститися всі дев’ятеро чоловіків з нашого загону, а Сандра з Інною тим часом розстелили постіль — спершу для себе у фургоні, а потім і для нас в обох наметах.
    Решта троє загорян, Желю, Мілош та Радован, зібрали в лісі хмизу та дров і розпалили багаття. Потім Желю, що був у Штепановім загоні штатним кухарем, надіслав Радована по воду до найближчого струмка, всадовив Мілоша нарізати дрібним шматками м’ясо, а сам став вишукувати серед нашого сьогоднішнього „налову“ придатні для рагу овочі. Дорóгою ми зібрали кількадесят кілоґрамів різних екзотичних плодів, поміж яких були й такі, що за зовнішнім виглядом та смаком нагадували найзвичайнісінькі помідори, баклажани, буряк та капусту, а час від часу нам навіть траплялася картопля, що росла просто на деревах. Як і обіцяв ще на самому початку Сідх, голод і нестача вітамінів нам аж ніяк не загрожували. Солі, олії, різноманітних спецій ми мали вдосталь, з фруктами та овочами жодних проблем не було, а м’ясні припаси ми планували поповнювати полюванням та рибалкою — всі четверо чаклунів у нашому загоні, включно зі мною та Інною, вміли накладати чари проти псування.
    Коли Радован приніс воду, Сідх, що на той час уже звільнився, продезінфікував її, видалив з неї всі шкідливі мінерали і за якусь секунду довів поставлений на вогонь казанок до кипіння. Інна з Сандрою намагалися давати Желю цінні вказівки, як належить смажити м’ясо для рагу і в якій послідовності кидати до казанка овочі, проте кухар-загорянин, чемно подякувавши дівчатам за поради, разом з тим попросив їх не заважити йому готувати вечерю.
    Сандра ще продовжувала наполягати на своїй участі в кулінарному процесі, а Інна відразу змирилася з тим, що готування їжі в дорожніх умовах — не жіноча справа. Дізнавшись від Радована, що крокі за двісті від нашого табору струмок впадає в невелику річку, вона запропонувала мені, поки ще не стемніло, піти скупатися. Я охоче пристав на її пропозицію — і тим більше охоче, що Іннин грайливий погляд обіцяв мені не лише купання.
    Ми таки приємно провели час удвох, хоча по-справжньому не кохалися — для цього Інна була надто втомлена. Та навіть просто тримати її в обіймах, цілувати м’які губи та ніжну шкіру, спроквола пестити її чарівне тіло, вдихати запах духмяного волосся було для мене величезною насолодою...
    До табору ми повернулися вже в сутінках, та й то не за власним бажанням, а на Сандрин виклик, яка повідомила нам, що вечеря готова. Наші супутники чекали на нас, повсідавшись довкола багаття, і слухали Леопольда. На мій подив, кіт говорив не про себе (хоча на цю тему він міг говорити до хрипоти), а розповідав якусь казку — чи, може, бувальщину, — про слонів та гномів. Усі загоряни, включно зі Штепаном, ловили буквально кожне його слово, Віштванатан Сідх ввічливо зображав увагу, а Сандра ледве стримувала сміх.
    Ми перепросили за затримку і приєдналися до товариства біля багаття. Інна вмостилася на розкладному стільці поруч із Сандрою, а я, за прикладом інших чоловіків, сів просто на траву. Тим часом Радован поставив на вогонь воду для чаю, Желю та Мілош роздали всім дерев’яні тарілки з гарячим рагу, і ми без подальших зволікань узялися до їжі.
    Леопольд, який з нашою появою був замовк, тепер знову продовжив розповідь, раз по раз перериваючись, щоб з’їсти черговий шматок м’яса зі своєї миски. Попервах я, цілком зосереджений на їжі (рагу виявилося просто смакотинням), слухав кота лише краєм вуха, але поступово зацікавився і став дослухатися уважніше. І головний герой казки на прізвисько Слоник Бульба, і старий мудрий чаклун Гельфанд, і цілий натовп гномів з іменами, схожими на собачі клички, і всі їхні пригоди викликали в мене якісь невиразні асоціації. Я був певен, що вже чув цю історію, але не міг збагнути, де й коли. Вочевидь, це було давно.
    Скоса глянувши на Інну, я побачив, що вона, так само як Сандра, мало не давиться від стримуваного сміху.
    „Тобі це знайомо?“ — запитав я подумки.
    „Ще б пак!“ — відповіла Інна. — „А ти хіба не впізнаєш?“
    „Впізнаю, та не зовсім. Крутиться в голові щось знайоме, але не втямлю, що саме.“
    Інна була здивована.
    „Та ну, Владе! Напруж трохи пам’ять і уяву. Не зважай на імена, вони геть перекручені... От послухай це.“
    Леопольд якраз згадав про якогось типа на прізвисько Крикун, у якого ще до нашої з Інною появи Слоник Бульба поцупив чарівного персня, що робив свого господаря невидимим. Нарешті я второпав:
    „Хай йому грець! Таж він переповідає ’Гобіта’!“
    „Саме так. І до того ж безбожно перебріхує.“
    „Особливо імена,“ — підхопив я. — „Ну, гаразд, мені зрозуміло, як Гендальф став Гельфандом, а Більбо — Бульбою. Але чому він Слоник? І з якого дива Ґорлум став Крикуном?“
    „Слоник з’явився за ланцюжком асоціацій,“ — пояснила Інна. — „Більбо є гобітом, а звідси недалеко до хобота, який є у слонів. Що ж до Крикуна, то Леопольд так переклав слово ’горлань’. Коли я читала йому ’Гобіта’, це було ще до нашого з тобою знайомства, він уперто називав Ґорлума Горланем.“
    „Ага!“ — сказав я. — „Отже, це ти в усьому винна. Добре хоч ’Володаря Перснів’ йому не читала.“
    „На жаль, читала,“ — зізналась Інна з щирим і глибоким каяттям. — „Майже весь лютий я регулярно влаштовувала для Леопольда толкінівські вечори... Мені дуже шкода, Владе. Не думала, що так вийде.“
    Я внутрішньо здригнувся. Схоже, сьогодні був лише початок. Попереду нас чекало ще багато захопливих історій про слоників-гобітів у вільному викладі Леопольда...
    „От цікаво,“ — промовив я, почувши від кота про озерне місто Екстра-Рот, — „як він назве Ґондор?...“

    Коли ми повечеряли, землю вже огорнула ніч. Випивши чаю, Інна попрощалася з нами, легесенько поцілувала мене в щоку й пішла спати. Слідом за нею нас залишила й Сандра. Леопольд, який уже почав позіхати й заговорюватися, оголосив перерву до завтра і приєднався до кицьок, що мирно спали в траві неподалік.
    Ще якийсь час у фургоні горів ельм-світильник — вочевидь, дівчата перевдягалися перед сном, потім світло згасло, і Сандра голосно побажала нам на добраніч. Розцінивши це як натяк, чоловіки припинили розмови і теж стали розходитися. Найдовше затрималися Штепан та Сідх, що вирішили закурити наостанок, а також Желю, який зібрав брудний посуд і ретельно вимив його в теплій воді. Нарешті обидва загоряни та інквізитор сховалися в наметах, і біля багаття залишився я один — наступні три години мені належало оберігати сон супутників.
    Хоча купол убезпечував нас від небажаних нічних відвідувачів, ми вирішили для більшої певності по черзі нести варту, змінюючись що три години. Оскільки в загоні було дев’ять чоловіків, це не мало нас обтяжити. Я кажу лише про чоловіків, бо переважною більшістю голосів — вісім проти двох, при одному, що утримався (тут Сідх вирішив зберегти нейтралітет), — ми усунули Інну та Сандру від нічних чергувань. Дівчата бурхливо протестували проти такої дискримінації, але ми залишалися невблаганними і не скасували свого рішення. На обідньому привалі, коли й розглядалося зазначене питання, Інна обурено пообіцяла, що ще пригадає мені це свинство, проте ввечері, втомлена з дороги, жодним словом не обмовилася про нашу денну суперечку. Мабуть, таки зрозуміла, що я дбаю про її самопочуття, а не прагну підкреслити свою чоловічу вищість.
    Я добровільно зголосився нести вахту першого ж дня й першим у черзі, щоб і надалі мої чергування припадали на першу третину ночі. Для мене це був найзручніший час: я дуже не любив прокидатися вдосвіта, а ще дужче не любив переривати свій сон. Проти мого вибору ніхто не заперечував — і не лише з поваги до мене. Як виявилося, всі загоряни були „жайворонками“, тож мусили визначати жеребом, кому з них пощастить чергувати на світанні. А найстарші та найвитриваліші з нас — Сідх, Штепан та Борислав, — самі обрали для себе середину ночі.
    Перша година мого чергування тяглася надзвичайно повільно. Я сидів біля багаття, дослухався до звуків нічного лісу, час від часу обводив пильним поглядом околиці й не забував регулярно підкидати у вогонь дрова. Мене трохи хилило на сон — але не так від утоми, як від нудьги. Щоб трохи розважити себе, я взявся детально вивчати структуру захисного купола, проте цього мені вистачило ненадовго. Купол відрізнявся від звичайного силового щита лише тим, що був не суцільний, а складався з величезної кількості тонких „ниток“, які утворювали щось на зразок сита. Вся хитрість полягала в правильному виборі відстані між „нитками“, щоб, з одного боку, забезпечити вільний доступ повітря, а з іншого — надійно перекрити шлях навіть для найдрібніших паразитів.
    Закінчивши з вивченням купола, я зосередив свою увагу на зоряному небі, яке тут, на відміну від Аґріса та Ланс-Оелі, було геть не схожим на земне. Мене змалку заворожували зорі, підлітком я захоплювався астрономією і при ясній погоді полюбляв дивитися в нічне небо, думав про нескінченний Всесвіт і незчисленні світи, розділені величезними космічними відстанями. Якісь три місяці тому я переконався, що за іншими світами далеко в космос ходити не треба, що вони розташовані тут-таки поруч — адже кожна Грань фактично була аналоґом Землі в іншому вимірі, — проте зоряне небо й далі вабило мене. Як я вже знав з прочитаних у Кер-Маґні книжок, ще жодному чаклуну не вдавалося досягти бодай найближчої зорі, а вчора Сідх підтвердив це і зазначив, що Космос як був, так і залишається для нас terra incognita, і нікому з людей невідомо, чи існує за межами Землі та її віповідників на Гранях розумне життя. Можливо, про це знали Великі, але вони не були людьми...
    Раптом за моєю спиною почувся тихий шурхіт. Я рвучко озирнувся й побачив Сандру, що саме вибиралася з фургону. Всміхнувшись, вона легко скочила на землю й підійшла до мене. На ній був синій шерстяний костюм, на зразок спортивного, який щільно облягав витончену фігуру, скуйовджене волосся приємно пом’якшувало її красу, а у великих карих очах танцювали червоні відблиски вогню.
    — Можна, я побуду з тобою? — запитала вона. — Щось не спиться.
    — Прошу, — відповів я, навіть не приховуючи своєї егоїстичної радості. Сандрине безсоння стало для мене справжнім подарунком: сама її поява враз розвіяла мою нудьгу і значно поліпшила мій настрій. Подальше чергування вже не здавалося мені таким нестерпним.
    Я поспіхом прибрав з сусіднього розкладного стільця пачку сигарет, запальничку та чашку з уже холодним чаєм. Сандра подякувала й присіла поруч зі мною, ледь не торкаючись коліном до моєї ноги.
    Мабуть, більшість чоловіків на моєму місці почували б неабияке хвилювання і навіть певний дискомфорт від близькості такої блискучої красуні. А мені в її товаристві було приємно та затишно. За півтора дні нашого знайомства я пройнявся до Сандри щирою симпатією, і що далі, то дужче вона приваблювала мене — та аж ніяк не в сексуальному плані. Ця чарівна дівчина з Граней пробуджувала в мені те особливе почуття, яке зазвичай називають братерською любов’ю і яке досі я не мав на кого звернути.
    Так склалося, що я зріс єдиною дитиною в сім’ї, без братів та сестер, і від того почувався неповноцінним. Ще змалку, відколи себе пам’ятаю, мріяв про братика чи сестричку, особливо про сестричку — це було моє заповітне бажання, що згодом перетворилося на нав’язливу ідею. Десь років у чотирнадцять, остаточно збагнувши, що рідної сестри в мене не буде, я став шукати для неї заміну. Кілька разів ніби знаходив дівчат, що відповідали моїм уявленням про сестру, але потім переконувався, що з тих чи інших причин вони не годяться на цю роль. Навіть Інна не годилася — вона була моєю принцесою, а не втраченою сестрою. Я не міг і не хотів бачити в ній сестру, я покохав її як жінку, і вона стала моєю дружиною. А от місце сестри й надалі залишалося вакантним — і тепер я приміряв на нього Сандру. Поки все, геть усе свідчило про те, що вона є саме та омріяна мною сестра, яку я так довго шукав...
    — Я думала, ти запитаєш, від чого в мене безсоння, — за хвилю озвалася Сандра. — Але не запитав.
    — Не хотів бути нав’язливим, — пояснив я. — Можливо, це щось особисте.
    — Ач який делікатний, — мовила вона з неприхованою іронією. — Тоді сама скажу: я не змогла заснути, бо зла на вас через те, що усунули мене від чергувань. Врешті я вирішила, що все одно чергуватиму. Як і всі ви, раз на три ночі. Сьогодні пробуду з тобою до кінця твоєї вахти, потім іще годину — з бароном Сімічем. Це справа принципу. Ви дуже образили мене тим голосуванням.
    — Вибач, — сказав я, — але так було треба. Ти ж сама бачиш, як стомлює Інну дорога. Не можна було дозволити, щоб вона ще й чергувала вночі.
    — Це я розумію. Інну справді не можна допускати до чергувань, поки вона не пересяде в нормальне сідло. Але я тут до чого?
    — Як кажуть у нас на Основі, ти просто потрапила під роздачу, — пояснив я. — Ми не могли вчинити інакше. Якби ми усунули від чергувань одну лише Інну, це б не тільки образило її, а ще й принизило. Мабуть, тоді б вона швиденько пересіла в чоловіче сідло — але я не хочу добитися цього такою ціною.
    Сандра похитала головою.
    — Дивна вона дівчина. Така розумна — і водночас поводиться, мов мала дитина, якій до рук потрапила нова гарна цяцька. Сама я терпіти не можу усі ці розкішні довгі сукні з тими дурними нижніми спідницями.
    — Сподіваюся, це скоро минеться, — сказав я. — Хоча для Інни таке вбрання не просто гарна цяцька, а символ здійснення її дитячих мрій. Дівчинкою вона марила тим, як стане казковою принцесою, зустріне свого принца... — Я замовк і почервонів.
    — І таки зустріла принца, — підхопила Сандра з лагідною усмішкою. — А сама стала принцесою.
    Я скрушно зітхнув:
    — От тільки наша казка виявилась аж ніяк не доброю, радше страшною. Правда, якийсь час ми провели в ідилії, на Ланс-Оелі, а щойно вибралися в реальний світ, довкола нас полилася кров, почали гинути люди... — Я трохи помовчав. — Сандро, скажи, тільки чесно. Як ти гадаєш, Прорив на Аґрісі стався з нашої вини?
    Вона спрямувала на мене задумливий погляд.
    — Я б висловилася інакше: ви виступили каталізатором цих подій. Ваша поява дала поштовх до Прориву, але вона не була єдиним визначальним фактором. Якби ви обрали для виходу з Колодязя іншу, більш-менш стійку Грань, нічого б такого не трапилося. А Аґріс ще задовго до вас став уразливим зусиллями Женеса де Фарамона. Маю на увазі не лише ці Нічиї Літа, а й попередні. Понад тисячу років він готував Аґріс у жертву Нижньому Світові.
    — А ми мало не посприяли закланню, — похмуро підсумував я. — Хоч так, хоч сяк, а це наша провина.
    — Ну, не кажи, — палко заперечила Сандра. — Зрештою, ви врятували Грань від загибелі й повернули їй колишню стійкість. Тепер, навіть після відновлення всіх інфернальних каналів, Аґрісові не загрожуватиме глобальний Прорив.
    — Поки не з’явиться новий Женес, — зауважив я.
    — Коли він з’явиться, то муситиме розпочинати з чистого аркуша. А це вже не ваш клопіт. Ви з Інною зробили все, що могли... ні, не так — ви зробили все, що можна було зробити для Аґріса. Нехай своєю появою ви й спровокували Прорив — але ж і зупинили його! З вами або без вас, Женес рано чи пізно спробував би здійснити жертвопринесення, яке так довго й наполегливо готував. А якби не ви, хтозна, чим би все закінчилося. Найпевніше, знищенням Грані. Як ви самі бачили, дядько Рівал не зміг самотужки здолати Женеса.
    Сандра спохмурніла на згадку про свого хрещеного. А я, подумавши над її словами, промовив:
    — От одного я не збагну. Якщо давно було відомо про дії Женеса на Аґрісі, то чим можна пояснити бездіяльність Інквізиції? Адже це її прямий обов’язок — боротися з лихими чаклунами. А проти Женеса виступив один лише Рівал де Каерден. Хіба це правильно? Я дуже сумніваюся, що Женес був якимсь дрібним паскудником, не вартим вашої уваги.
    — Авжеж ні. Насправді Женес де Фарамон був наймогутнішим чорним чаклуном сучасності. До того, як ви вбили його, він був живою леґендою для всіх прибічників Нижнього Світу. А тепер, ясна річ, став мертвою леґендою.
    Я розгублено труснув головою.
    — Тоді я взагалі нічого не розумію! Наймогутніший чорний чаклун сучасності відкрито тероризував Аґріс, а Інквізиція байдуже спостерігала за цим. Хіба не логічно було кинути проти нього всі наявні сили командорства, ще й викликати допомогу з сусідніх архіпелаґів, ба навіть з самої Імперії? Зрештою, Аґрісом цікавився сам Метр, тисячу років тому він благословив Бодуена де Бресі на боротьбу з Женесом.
    — У тім-то й річ, — сказала Сандра. — Все впирається в Метра.
    — Будь ласка, поясни.
    — Ну, передовсім, Аґріс не єдина Грань, яка привертала пильну увагу Метра. Таких Граней дуже багато, і в кожної був свій Бодуен, котрого Метр благословляв на боротьбу з місцевим Женесом. Імена були різні, але історії майже однакові... звісно, якщо не брати до уваги надзвичайної могутності Женеса. Цим самим займалися й решта Великих. Власне кажучи, це було їхнє головне заняття — давати поради й роздавати благословення. Історії не відомо жодного випадку, щоб Великі особисто виступали проти Нижнього Світу, вони лише надсилали в бій людей — як чаклунів, так і простих смертних.
    — Справді? — здивувався я. — Чому ж тоді люди так боляче сприйняли відхід Великих?
    — Бо більшість людей не такі самостійні, як ти. Їм спокійніше було жити, коли ними керували вищі й мудріші істоти. Присутність Великих давала впевненість у завтрашньому дні, впевненість у тому, що людство не зіб’ється з правильного шляху. До того ж благословення Великого було чимось більшим, ніж просто символічним актом, воно мало реальну силу. Далеко не всіх охочих Великі благословляли на битву зі злом, але той, хто здобував таку підтримку, неодмінно досягав успіху. Він цілком міг загинути, таке часто бувало, але неодмінно виконував покладену на нього місію. Різноманітні талісмани, на зразок блокувального персня Бодуена де Бресі, звичайно, допомагали своїм власникам, проте не гарантували їхню невразливість, а тим більше — перевагу над супротивником. Та все ж вони перемагали — хоч і не завжди вбивали своїх ворогів, хоч і не завжди залишали поле бою живими. Тож віра багатьох людей у всесильність і непохибність Великих мала під собою досить міцний ґрунт. — Сандра гмикнула. — А втім, деякі скептики стверджують, що Великі могли передбачати майбутнє і благословляли лише тих, про кого точно знали, що вони досягнуть успіху.
    — Ну, гаразд, — сказав я, — з цим ми розібралися. Але як це пов’язано з бездіяльністю Інквізиції щодо Женеса?
    — Найбезпосереднішим чином, — відповіла Сандра. — Інквізиція вже давно полювала на Женеса де Фарамона, проте безуспішно. А чверть століття тому Метр благословив дядька Рівала на боротьбу з ним, і тоді всі вирішили, що Женесові скоро гаплик.
    — Тому Інквізиція припинила полювання на нього?
    — Не зовсім. Якби він з’явився десь-інде, його б знову стали переслідувати, але Аґріс вважався зоною виняткової відповідальності дядька Рівала. Отака сильна була віра в дієвість благословення Великого. Я б назвала цю віру сліпою. Лише три роки тому, коли Женес захопив герцоґових синів і мало не вбив дядька, який взяв на себе зобов’язання захищати хлопців, у багатьох виникли підозри, що Метрове благословення дало тріщину, хоча вголос про це ніхто не говорив. Відтоді мій батько частенько подумував надіслати на Аґріс каральний загін, проте такий учинок був би рівнозначний визнанню помилки Великого, і тато ніяк не міг наважитися на цей крок.
    — Навіть після відходу Метра?
    — Навіть після цього, — з зітханням підтвердила Сандра. — До останньої миті всі робили вигляд, що події розгортаються, як їм належить... аж поки не стало пізно. В кінцевому підсумку, дядько Рівал загинув, і лише завдяки вашому з Інною втручанню вдалося уникнути катастрофи.
    Дівчина замокла і, обхопивши коліна руками, задивилася на вогонь. Я неквапно видобув з пачки сигарету й закурив.
    — Але з іншого боку, — промовив я, — Женес мертвий, а Аґріс цілий. Тож формально Метрове благословення подіяло.
    Сандра заперечно похитала головою:
    — Хоч як ми трактуватимемо останні події, факт залишається фактом, що дядько Рівал не захистив герцоґових дітей — а це було частиною його місії. Інша річ, якби ви з’явилися на Аґрісі раніше і завадили Женесові забрати Сіґурда та Ґійома, тоді б це відповідало духові благословення. А так... Ні, Владиславе. В будь-якому разі, Аґріс увійде в історію як Грань, де перший і єдиний раз не спрацювало благословення Великого.
    — Тобто, ти вважаєш, що наша поява на Аґрісі була чистою випадковістю?
    — Гадаю, що так. Ви просто невдало для себе обрали Грань. Зате Аґрісові пощастило — навіть попри те, що на ньому стався глобальний Прорив. Нижній Світ так прагнув знищити вас, що задля цього пожертвував Женесом.
    — Але чому? — запитав я. — Якщо Сідх має рацію, і ми не несемо в собі частки Вселенського Духу, то чим пояснити такий загострений інтерес до нас?
    — Ну, хоча б тим, що ви надзвичайно могутні. Нижній Світ аж ніяк не зацікавлений у появі на Гранях ще двох вищих маґів. Тому й вирішив позбутися вас, поки ви ще не набули повної сили. От тільки не врахував, що Метрові плани зруйнувати дуже важко.
    — Які плани? — відразу нашорошив я вуха. — Ти щось знаєш про них?
    — Здогадуюсь. Як і пан Сідх, як і герцоґ Бокерський. Думаю, дядько Рівал також здогадався. Це настільки очевидно, що ви б і самі збагнули, якби не зациклилися на Вселенському Духові. Ви так боялися цього спадку, що геть забули про інший.
    — І про який же?
    — Про Імперію.
    Від несподіванки я впустив на землю напівзотлілу сигарету, проте не став піднімати її, а розчавив каблуком.
    — Ти серйозно?!
    — Цілком. Це єдине розумне пояснення всього, що відбувалося з вами. Будь-яке інше — на кшталт того, що Метр десь переховується, щоб у належний час передати вам Вселенський Дух, — не витримує ніякої критики. Для того, щоб зробити вас Великими, не було потреби пробуджувати й розвивати ваш чаклунський дар — Дух не має нічого спільного з ним. Усі Великі, про чиє людське минуле ми знаємо, зокрема й Метр, були простими смертними, позбавленими найменшої схильності до чарів. Можливо, це не просто збіг, а неодмінна умова для успішного прийняття Духу.
    — Проте, — зауважив я, — Метр збирався передати свою частку Духу великому інквізиторові.
    — Він лише лякав його, це розуміли всі. Залізний Франц теж розумів — що, втім, не заважало йому труситися від страху. Як і всі Великі, Метр був геть-чисто позбавлений почуття гумору, але намагався жартувати. Замолоду мій батько служив у Вічному Місті, і час від часу йому доводилося мати справу з верховним королем. Він розповідав мені, що від деяких Метрових жартів кортіло вдавитися. — Сандра на хвилю замовкла, взяла мою чашку й відпила ковток холодного чаю. — Проте Метр не був жорстоким, він би нізащо не сказав людині, що передасть їй свою частку Духу, якби справді збирався це зробити. На відміну від чаклунів, Великі не потребували попередньої підготовки і спеціального навчання, вони отримували всі належні знання разом із Вселенським Духом. Той же Метр до прийняття Духу мирно пас кози в Беотії на Основі, нічого не чув про Грані і щиро вірив у своїх олімпійських богів. А одного чудового дня прокинувся Великим — от і вся його історія. Великі ставали такими не за якісь видатні заслуги, не завдяки своєму досвідові та вмінню, а просто тому, що мали вроджену здатність оволодіти Духом. Якби Метр хотів зробити вас Великими, то зразу передав би вам свою частку Духу і не влаштовував усю цю виставу. Подібно до решти Великих, Метр був раціоналістом до самих кісток, і всі його вчинки мали цілком певну мету.
    — І з якою ж метою він помістив нас у замкнений світ Контр-Основи? Чому просто не привів нас до Вічного Міста і не назвав своїми наступниками? Погодься, це було б логічно.
    — Якраз ні, — заперечила Сандра. — Всадовити на трон молодих, ненавчених, хай і потенційно могутніх чаклунів, було б невдалою ідеєю. Перше враження дуже важливе, і люди б надовго запам’ятали вас розгубленими, безпорадними, ні на що не спроможними. Тому й знадобилося Ланс-Оелі, де протягом трьох років ви мали розвивати свої здібності, набувати досвіду правителів...
    — Стривай, — урвав я її. — А чому саме три роки? Звідки ти взяла цю цифру?
    — З Метрового заповіту. Коли він відійшов, було оприлюднено його заповіт, дуже короткий і чіткий за змістом. У ньому Метр призначив Залізного Франца реґентом Імперії на наступні три роки і вповноважив його по закінченні терміну реґентства оголосити ім’я нового верховного короля. Сам Головний заперечує, що йому відомо ім’я Метрового наступника, але в це ніхто не вірить. Ясна річ, він хитрує.
    Я знову закурив сигарету.
    — Але ж це... безглуздо! Хіба можна так легковажно вирішувати долю наймогутнішої держави Граней? Гаразд, ми з Інною вищі маги — проте ми не єдині такі. Є ще двадцять троє людей, і я певен, що серед них знайдуться мудріші й досвідченіші за нас, які краще впораються з королівськими обов’язками.
    — Можливо, й так, — не стала сперечатися зі мною Сандра. — Зате ви з Інною маєте перед усіма ними одну істотну перевагу, яка з надлишком компенсує і вашу молодість, і недосвідченість. Вас двоє, ви — подружжя. До твого відома, ви єдина за останні півтора сторіччя подружня пара вищих маґів.
    — А чому так? — запитав я здивовано.
    — Бо для того, щоб створити сім’ю, потрібні чоловік та жінка. Проте з якоїсь нез’ясованої причини майже всі дівчата, народжені з таким сильним чаклунським даром, втрачають його ще немовлятами. Він нівелюється в них до звичайного інквізиторського. Таке трапляється і з хлопчиками, але рідко, зате з дівчатами — майже завжди. Такі винятки, як Інна, зустрічаються не частіше одного або двох разів на тисячу років. Якщо не помиляюся, в одинадцятому сторіччі жила дівчина вищий маг, проте вона рано вмерла... чи то загинула, точно не знаю. А до неї була велика королева Міріам, правителька Грані Аль-Зубран. Упродовж свого довгого життя вона тричі виходила заміж, і одного разу — за вищого мага. Від цього шлюбу мала сімох дітей, четверо з яких успадкували могутність своїх батьків. Правда, всі були хлопчики.
    — Отже, є шанс, що наші з Інною діти теж будуть вищими маґами?
    — Схоже, що так. Взагалі вважається, що ваш дар, на відміну від звичайного, не передається в спадок, він проявляється спонтанно, незалежно від того, які здібності мають батьки. А проте, в Міріам та її першого чоловіка четверо дітей були вищими маґами, це не можна пояснити простим збігом. Тож ви справді маєте непогані шанси започаткувати нову королівську династію. Можливо, Метр розраховував, що ваші доньки успадкують від Інни стійкість її дару і не втратять його в дитинстві. — З цими словами Сандра встала зі стільця. — Вибач, я на хвильку відлучуся.
    — Тільки не виходь за купол, — сказав я, згадавши попередження Сідха, що з міркувань безпеки ніхто з нас уночі не повинен залишати межі табору.
    — І не збираюся, — всміхнулась у відповідь дівчина. — Кущиків і тут вистачає.
    Поки вона була відсутня, я обдумував щойно почуте і ще до її повернення дійшов невтішного висновку, що корона Імперії не набагато краща за Вселенський Дух, якого ми з Інною так боялися останніми днями. Гаразд, якби ще йшлося про якусь невелику або середніх розмірів державу; зрештою, ми два з половиною місяці керували Ланс-Оелі, і, як на мене, виходило в нас непогано, хоч і не блискуче. Було б ще півбіди, якби ця держава виявилася великою — але в міру великою. Проте правити сорока сімома густонаселеними Гранями, бути відповідальними за долі шістдесяти мільярдів людей, що мешкали в Імперії, і мало не щодня ухвалювати рішення, які можуть вплинути на долю всього світу, — це до снаги тільки дуже сильним людям. А я не вважав себе сильним. І Інну, при всьому моєму коханні до неї, також. Ми були звичайними людьми, хоч і мали надзвичайно могутній чаклунський хист. Але маґічна сила і сила волі — це геть різні речі...
    Я саме прикидав, скільки часу мені знадобиться, щоб остаточно і незворотно з’їхати з глузду від тягаря влади, коли повернулася Сандра. Вона швидко закип’ятила в казанку воду й заварила свіжого чаю. Тим часом я, відчувши легкий напад голоду, дістав із торбини шматок шинки і з’їв її з чорним хлібом. Сандра від частування відмовилася.
    Потім ми пили чай і продовжували нашу розмову про ймовірні плани Метра щодо нас з Інною. Всі мої спроби відшукати слабкі місця в Сандриних міркуваннях неодмінно наштовхувалися на залізну стіну її логіки, і невдовзі я остаточно переконався, що з усіх варіантів, які лишень спадали мені на думку, тільки один не суперечив фактам і здоровому глузду — а саме той, що Метр вирішив поставити мене та Інну на чолі Імперії.
    Проте в одному я таки не погоджувався з Сандрою. Вона нітрохи не сумнівалася, що Метр відійшов, хоча її непохитна впевненість у цьому (так само, як і впевненість решти інквізиторів) ґрунтувалася на непрямих доказах. Річ у тім, що на початку цього року в королівському палаці на Грані Палатина у Вічному Місті перестала горіти Незгасима Лампада, яку Метр запалив понад три тисячі років тому і яка, за його власними словами, мала згаснути тієї миті, коли він залишить земний світ і з’єднається зі своїм космічним Отцем, Вищим Розумом. Відтоді Метр ніде не з’являвся, а Незгасима Лампада, попри намагання наймайстерніших чаклунів, відмовлялася знову запалюватися.
    Особисто я вважав, що Метр міг схитрувати і зараз переховуватися десь на Гранях. На користь свого припущення я навів передсмертні (вірніше, посмертні) слова Рівала де Каердена про те, що нам слід шукати зустрічі з останнім із прийшлих. На що Сандра цілком слушно зауважила:
    — Якщо ти сприймаєш ці слова за послання вищих сил, то будь послідовним до кінця і йми віри не лише їм, а й усьому іншому, про що говорив тоді дядько Рівал. А він зокрема сказав, що Великих більше нема. Отже, йшлося не про них.
    — А про кого ж?
    — Не знаю. Я багато думала про це, але нічого путнього на думку не спадало. Та й власне, коли пророцтва висловлюють у такій туманній формі, це роблять для того, щоб їхнє значення стало зрозумілим лише постфактум, уже після того, як передбачене здійсниться. Якби той, хто говорив з вами через дядька Рівала, хотів повідомити щось певне, то сказав би про це прямим текстом. А так вам просто дали зрозуміти, що ваші пригоди лише починаються.
    — Атож, починаються... — зітхнув я. — І ще одне, Сандро. Сьогодні по обіді Сідх обмовився, що, швидше за все, Нижній Світ звернув на нас увагу, коли ми йшли по Колодязю з Ланс-Оелі на Аґріс... — Я зробив паузу, щоб сформулювати своє запитання, але Сандра вирішила, що я просто хочу знати її думку, тому ствердно кивнула:
    — Гадаю, так і було. Адже Колодязь, прокладений між різними Гранями, неодмінно перетинає Внутрішній Континуум, де знаходиться Нижній Світ. Фізичного контакту з ним ви не мали, але він міг прочитати вашу сутність або навіть увійти у ваш розум. Взагалі, користуватися Колодязем украй небажано. Така подорож дуже виснажує, шкідливо впливає на нервову систему, а для важко хворих та поранених цілком може стати смертельною.
    — Так, Сідх про це говорив. Але я якось не додумався запитати в нього, чому ж тоді Нижній Світ не викрив нас ще під час першої нашої подорожі — з Основи на Ланс-Оелі. Це тому, що ми йшли вздовж головної осі симетрії Світового Кристалу?
    — Почасти й через це, — відповіла Сандра. — Бо того разу ви рухалися дуже швидко. Проте я певна, що Метр ужив додаткових заходів безпеки, вклав у підсвідомість Леопольда надзвичайно потужні захисні чари, які цілковито відвернули від вас увагу Нижнього Світу. Зрештою, він був Великим і майже всемогутнім...

    У приємному Сандриному товаристві час минав швидко, і я навіть не зчувся, як добігло кінця моє чергування. Перш ніж розбудити Штепана, що мав змінити мене на варті, я запалив останню перед сном сигарету і сказав Сандрі:
    — Дякую, що склала мені компанію. Без тебе я б ці дві години дурів від нудьги. Буду радий, якщо й наступну свою акцію протесту ти влаштуєш під час мого чергування.
    — Гарно себе вестимеш, так і вчиню, — пообіцяла дівчина. А після деяких вагань додала: — До речі, Владиславе. Ти можеш спати разом з Інною у фургоні.
    Я здивовано глянув на неї:
    — А як же ти?
    — Там вистачить місця для нас трьох. Я ляжу трохи осторонь, і ти ніскільки не заважатимеш мені. А як захочеш, повісимо ширму. Тільки це вже завтра.
    — Але ж... — Я був геть спантеличений і не міг уторопати, розігрує вона мене чи каже серйозно. — Це якось...
    — Все нормально, Владиславе. Я не якась там манірна й розпещена панянка. В академії ми часто вирушаємо в учбові походи, а я єдина дівчина на нашому курсі, тож на нічних привалах мені не раз доводилося спати в одному наметі з хлопцями. Я до цього звична, не турбуйся. А Інна перед сном зізналася мені, що без тебе почувається незатишно.
    — Мені теж бракуватиме її присутності, — не став лукавити я. — Ти мене спокушаєш.
    — Ну, то не опирайся спокусі, а йди до фургону, — з усмішкою порадила Сандра. — Не комплексуй.
    Певна річ, я не міг відмовитися. Я так звик засинати і прокидатися поруч з Інною, що це вже стало невід’ємною частиною мого способу життя, і, правду кажучи, найнеприємнішим для мене в цих ночівлях на ненаселених Гранях була саме необхідність спати окремо від неї. А щедра Сандрина пропозиція вирішувала цю проблему...
    Я палко подякував дівчині за її доброту, потім розбудив Штепана, потішив його звісткою, що першу годину чергування він проведе не сам, а відтак, на подив барона, забрався не в намет, до трьох чоловіків, що гучно хропли, мов стадо бегемотів, а у фургон, де тихо спала Інна.
    Всередині фургону було темно, хоч в око стрель, але я не став запалювати ельм-світильника, щоб не потурбувати жінчин сон. Почасти навпомацки, почасти керуючись своїм чаклунським сприйняттям, я зорієнтувався в обстановці й переконався, що Сандра мала рацію: у фургоні вистачало місця для трьох, а якщо знадобиться, можна й почепити ширму. Втім, вирішив я, у такій темряві ніяка ширма не потрібна.
    Інна була вкрита по груди легкою ковдрою. Я роззувся, скинув каптан та сорочку, потім обережно підняв ковдру і, побачивши, що дружина спить в одній білизні, стягнув з себе штани. Намагаючись не розбудити Інну, я ліг поруч, вкрився й легенько обняв її. Відчувши вві сні мій дотик, вона інстинктивно пригорнулася до мене і щось нерозбірливо прошепотіла. Можливо, моє ім’я.
    Я зарився обличчям у густе жінчине волосся і, вже засинаючи, подумав про Сандру. Чоловікові, якого покохає ця чудова дівчина, неабияк пощастить у житті. Хоч і не так, як мені, але тут уже нічого не вдієш. Моя Інна — одна-єдина в світі, іншої такої нема...




    Роздiл 13
    Зникнення

    Наступні два тижні нашої подорожі минули без будь-яких прикростей, у спокійному та розміреному ритмі. Дівчата й надалі були відсторонені від несення нічної варти, пропри регулярні „акції протесту“ з боку Сандри, яка через кожні дві ночі допомагала мені гаяти час біля багаття. Інна погрожувала також приєднатися до нас, але щоразу, прилігши на годинку подрімати перед чергуванням, вона засинала, мов убита, і прокидалася лише вранці, до того ж найостанннішою з усіх нас.
    А я навдивовижу швидко пристосувався до похíдного життя, не надто напружуючись, проводив у сідлі вісім годин на день, і дарма що порядно втомлювався надвечір, за ніч встигав добре відпочити і на ранок знову почувався бадьорим, сповненим сил та енергії. Якби не Інна, ми могли б їхати швидше — а проте, я вже перестав досадувати на жінчину впертість і часом навіть радів, що ми не надто квапимося. На це були свої причини.
    Поряд із цілком зрозумілим бажанням чимшвидше зустрітися з реґентом і почути від нього відповіді на всі наші питання, я почував мало не панічний страх перед цією зустріччю. Боявся отримати підтвердження Сандриного здогаду, боявся почути від Ференца Кароя, що Метр і справді вирішив зробити нас правителями Імперії. Інна також цього боялась. Певна річ, я розповів їй про свою нічну розмову з Сандрою, а вона зізналась мені, що в глибині душі підозрювала про це мало не з тієї самої миті, як Суальда показала нам Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі. І я зовсім не виключав, що Іннине небажання визнати свою помилку й пересісти в чоловіче сідло, частково було продиктоване неусвідомленим прагненням подовжити нашу подорож і відтягти момент зустрічі з реґентом. Та коли я спробував натякнути їй на таку можливість, вона розсердилась і навідсіч відмовилася про це говорити.
    Друга причина, чому я не дуже переймався нашою повільністю, полягала в тому, що цей час не минав для нас марно. У тривалих та ґрунтовних бесідах з Сідхом та Сандрою ми уточнювали й поглиблювали свої знання про Грані, поступово розширювали свій кругозір, одержували чимало корисної інформації, а на привалах, до всього іншого, ще й навчалися різним чаклунським прийомам. На сьомий день подорожі Сідх дозволив мені самостійно встановити захисний купол довкола нашого табору, і я успішно впорався з цією задачею, лише тричі інквізитор підправив мене, та й то в дрібницях. А наступного вечора я зовсім обійшовся без його підказок, навіть додав до стандартного захисту кілька власних „примочок“, про які Сідх відгукнувся вельми схвально. Він сказав, що я маю не лише надзвичайну чаклунську силу, а також і відповідний склад розуму, що дозволить мені в найстисліші терміни опанувати свої унікальні здібності, цілком узяти їх під контроль.
    Утім, я не дуже довіряв Сідховим похвалам та його щедрим авансам на нашу з Інною адресу. Ще на початку нашого знайомства я помітив, що інквізитор ставиться до нас підкреслено шанобливо, мало не поштиво, а всі свої заперечення й зауваження висловлює в такій формі, що вони скидаються радше на поради та побажання. Спершу я був вирішив, що він з усіма такий чемний і коректний, проте вже наступного дня переконався, що з іншими членами нашого загону він поводиться без зайвих церемоній, часом навіть фамільярно. А після того, як Сандра поділилася зі мною своїм здогадом про корону Імперії, я почав розуміти причини такого особливого ставлення до нас з боку старого інквізитора.
    Із самим Сідхом ні я, ні Інна не говорили на цю тему, бо зразу збагнули, що він не буде з нами таким відвертим, як Сандра. Та й сама дівчина намагалась уникати подальших розмов про Метрові плани — вочевидь, Сідх добряче вишпетив її за втручання в чужі справи і наказав їй надалі притримати свого язика. Трохи згодом, докладно проаналізувавши Сідхову поведінку, ми з Інною дійшли висновку, що він не просто здогадується про те, що чекає нас у майбутньому, але й дещо знає напевно.
    А невдовзі я виявив, що й Сандра знає про нас більше, ніж хоче показати. Попервах це була лише неясна підозра, що ґрунтувалася на загальному враженні від наших бесід, але за тиждень вона не забарилась підтведитися фактами. На жаль, ці факти я не міг пред’явити за доказ Інні, яка вельми скептично ставилася до моїх підозр щодо Сандри.
    А річ була ось у чому. Під час мого третього нічного чергування наша з Сандрою розмова звернулася на Іннину родину і на мої стосунки з тестем та тещею. Деякі Сандрині зауваження навели мене на думку, що їй відома одна таємниця, яку звірив мені жінчин батько і про яку сама Інна не знала — а саме, що вона є прийомною дочкою. Спершу я вирішив був, що мені просто здалося, але потім, гарненько обдумавши почуте від Сандри, переконався, що це справді так. Іншого пояснення її словам я не знаходив. А звідси випливало, що Сандра, як і Сідх, не була цілком щира з нами і приховувала щось важливе.
    Проте я не став тиснути на дівчину в намаганні змусити її до відвертості. Між нами лише почали налагоджуватися довірливі стосунки, і я не хотів піддавати нашу щойно народжену дружбу аж надто суворому випробуванню, змушуючи Сандру порушити наказ начальства. Вона, либонь, і так завинила перед Сідхом, коли поділилася зі мною своїми здогадами — а може, не просто здогадами. Я бачив, що Сандру пригнічує вся ця потаємність, часом вона ставала похмурою, поринала в задуму, і мені здавалося, що вона вже ладна знехтувати наказами і чесно розповісти нам усе, про що знає і про що здогадується. Проте щоразу почуття обов’язку брало в ній гору, і вона стримувала себе...

    *

    Так минуло два тижні — не без сюрпризів, та загалом спокійно, — аж раптом, у ніч з п’ятнадцятого на шістнадцятий день подорожі зник Віштванатан Сідх.
    Мілош, що змінив Сідха на варті, стверджував, що інквізитор, розбудивши його, негайно ліг спати і до самого підйому з намету не виходив. Штепан, який разом з Йожефом та Желю ділив намет з Сідхом, рішуче це заперечував. Тієї ночі він спав погано, раз по раз прокидався і був певен, що після чергування інквізитор до намету не повертався. Під ранок барон вирішив, що Сідх ліг спати в іншому наметі, і аж до сніданку про нього не згадував. Младко, який чергував перед Сідхом, не міг пригадати нічого, що проливало б світло на цю історію. За його словами, Сідх перебував у чудовому настрої, як завжди, приязний і добродушний. Леопольд, що прокинувся був серед ночі і півгодини правив теревені з Сідхом, також не помітив у його поведінці нічого підозрілого. На моє прохання, кіт розпитав Сідхову Ґіту, але не зміг витягти з неї жодного корисного факту. Та обставина, що інквізитор зник, не прихопивши з собою кішку і не взявши нічого, крім шаблі, одночасно і трохи заспокоювала, і ще дужче насторожувала. Рівною мірою це могло свідчити як про те, що він просто пішов на прогулянку, так і про те, що залишив табір поспіхом і навіть проти своєї волі.
    Квапливо поснідавши, ми ретельно прочесали околиці, однак не знайшли жодного сліду, залишеного Сідхом. Сандрині спроби встановити з ним зв’язок теж не дали результату. У відчаї вона стала навмання надсилати виклики на сусідні Грані, але це було ще безнадійнішою справою, ніж шукати голку в копиці сіна. За найскромнішими нашими підрахунками, кількість Граней, що на них міг потрапити Сідх з часу свого зникнення, вже перевищила сотню тисяч і щохвилини зростала в ґеометричній прогресії. Та й у кожнім разі, якби інквізитор міг (і хотів) зв’язатися з нами, то давно б так учинив і не змушував нас хвилюватися. Ми робили найрізноманітніші припущення з приводу його зникнення, починаючи з банального нещасного випадку — вийшов прогулятися в лісі, і там його зжер невідомий нам великий хижак, — і закінчуючи підступами темних сил.
    Ми з Інною та Сандрою, мабуть, разів десять перевірили цілісність захисного купола і не виявили в ньому ні найменшої вади. Ніщо густіше за повітря не могло потрапити ззовні до табору, не зруйнувавши захист і не здійнявши тривоги. Правда, Сандра говорила, що деякі пекельні істоти здатні перетворюватися на газоподібну хмару, а отже, теоретично могли проникнути крізь силовий бар’єр. Та навіть у такому стані вони зберігали свою інфернальну сутність, і наші коти мали відчути їхню присутність. Отже, Сідх вийшов за межі табору сам — а що з ним сталося далі, нам залишалося тільки гадати.
    Особливо паскудним був варіант, що про нього першим заговорив Штепан. Я збагнув, до чого він хилить, буквально з перших же його слів, щойно барон почав розпитувати Сандру про Сідха. Не буду критися: мені також спадало на думку, що з інквізитором може бути не все чисто, проте я ніяк не наважувався висловити її вголос. Дуже не хотілося погано говорити про нього, а надто ж підозрювати в зраді, коли він, можливо, лежить десь мертвий, а зграя голодного вороняччя влаштувала над його тілом свій моторошний бенкет... Тому в душі я був удячний Штепанові, що він позбавив мене прикрої необхідності самому порушувати цю тему.
    Як виявилося, Сандра мало що могла розповісти про свого старшого колеґу. Віштванатана Сідха було переведено на Лемос лише два місяці тому, а доти він сім років прослужив на Основі, де й одержав звання лейтенанта-командора. Ходили чутки, що невдовзі його мали призначити новим прецептором Лемоського командорства, а на Сандриного батька чекало підвищення до командора-маґістра і місце у Вищій Раді ордену. Сама дівчина не знала напевно, правда це чи ні. Її батько нічого не підтверджував, але й не спростовував, із чого Сандра зробила висновок, що питання про його нове призначення таки розглядається. А той факт, що він не заперечував проти доччиної подорожі, цілком міг свідчити про те, що незабаром уся родина Торічеллі мала переїхати до Імперії.
    „Якщо це справді так,“ — подумки звернулась до мене Інна, — „то Сідх надійна людина. Не думаю, що в Інквізиції призначають на такі відповідальні посади аби-кого.“
    „А з іншого боку,“ — зауважив я, — „видається дивним, що Сідх зголосився супроводжувати нас до Вічного Міста, замість знайомитися з поточними справами командорства, яке він мав очолити.“
    „Хіба він сам зголосився? Як я розумію, це доручення дав йому сам реґент.“
    Ми запитали Сандру, і вона підтвердила:
    — Так усе й було. Головний наказав негайно доправити вас до прецепторії й передати в розпорядження пана Сідха. А оскільки, він якраз перебував на Аґрісі, то завертати на Лемос не було потреби. Щоправда, батько пропонував надіслати нам навздогін супровід, але пан Сідх запевнив, що не потребує допомоги.
    „А тепер він зник,“ — похмуро прокоментувала Інна, — „і через його самовпевненість ми тут застрягли.“
    Я не міг не погодитися з нею. Без Сідха ми ніяк не могли продовжити свою подорож, бо Сандра ще кепсько орієнтувалася на Трактовій Рівнині. Далеко поза межами знайомого їй Лемоського архіпелаґу ми могли роками блукати цією безлюдною пустелею, як народ Ізраїлю під проводом Мойсея...
    — Ну що ж, — промовила Інна вголос. — Гадаю, Сандро, тобі слід повідомити про все свого батька. Не бачу сенсу чекати далі.
    Дівчина зітхнула:
    — Мабуть, твоя правда...
    — І краще скористайся візуальним зв’язком, — додав я. — Ми також хочемо поговорити з командором.
    Сандра сходила до фургону і принесла свою скриньку з маґічним причандаллям. Присівши на траву між мною та Інною, вона поставила скриньку перед собою і підняла кришку, з внутрішнього боку якої було вставлено прямокутне дзеркало дюймів дев’яти по діагоналі. Зафіксувавши кришку в такому положенні, щоб бачити в дзеркалі своє відображення, Сандра доторкнулась до його кутів великими і вказівними пальцями обох рук і, заплющивши очі, зосередилася.
    Так минуло хвилини зо дві. Інна уважно стежила за всіма маніпуляціями дівчини, а я просто чекав на результат. За минулі два тижні Сандра тричі встановлювала візуальний зв’язок з батьком, усі три рази я був присутній при цьому і вже встиг переконатися, що найближчим часом нам обом годі й сподіватись опанувати цю техніку. Ми ще так мало знали, а ще менше вміли...
    Коли Сандра прибрала руки від дзеркала, воно вже нічого не відображало. Раніше срібляста поверхня під шаром скла тепер стала сірою, як екран телевізійного кінескопа в режимі очікування.
    — Зараз батько підійде, — сказала Сандра. — Я вже попередила його, що виникли проблеми.
    Ми з Інною присунулися до неї ближче, щоб потрапити в поле зору маґічного передавача і запросили приєднатися до нас Штепана, вирішивши, що його участь у розмові буде не зайвою. А Леопольд, що не потребував ніякого запрошення, вмостився на колінах у Інни.
    Врешті на „екрані“ з’явилося чорно-біле зображення чоловіка з густим темним волоссям і трохи видовженим безвусим і безбородим обличчям. Як і в попередні рази якість картинки була невисокою, десь на рівні старовинного CGA-монітора, тому судити про вік співрозмовника було важко. Проте від Сандри я знав, що позаминулого року її батькові виповнилося п’ятдесят років.
    Віченцо Торічеллі привітався з нами, потім Сандра представила йому Штепана, якого він бачив уперше. Відтак командор зміряв усіх нас пильним поглядом і запитав:
    — То що сталося, доню? Чому з вами нема Сідха?
    — Бо його взагалі немає, — відповіла Сандра і розповіла про наше прикре ранкове відкриття та про марні пошуки інквізитора.
    Командор слухав дочку мовчки, не уриваючи. Під час попередніх сеансів зв’язку я не помічав за ним такої стриманості, він явно не належав до того рідкісного типу людей, що вміли терпляче вислуховувати своїх співрозмовників. І те, що зараз він не квапив Сандру, не заважав її виговоритися, могло свідчити лише про одне — він був украй шокований Сідховим зникненням. Однак його обличчя залишалося незворушним — чи, принаймні, не так відверто виказувало емоції, щоб ми могли помітити їх на нашій нечіткій чорно-білій картинці.
    Лише коли Сандра закінчила, батько став розпитувати її, прояснюючи моменти, які вона пропустила або не досить чітко змалювала. Потім він узявся за нас з Інною, Штепана та Леопольда, а згодом наказав доньці покликати Младка й Мілоша — останніх людей, що бачили Сідха в таборі. У командора Торічеллі виявилася залізна хватка, він поводився як справжнісінький слідчий на допиті, і я не міг позбутися враження, що виступаю в ролі підозрюваного. Так само почувалися й інші — а особливо дісталося Младкові, Мілошу й Леопольдові. Чи не вперше на нашій пам’яті кіт мріяв чимшвидше припинити розмову, і щойно Сандрин батько відпустив його, він негайно втік аж у протилежний кінець галявини і сховався в густій траві.
    Вичавивши з нас усі соки і переконавшись, що більше нічого корисного ми повідомити не можемо, командор Торічеллі замовк і на кілька хвилин задумався. Після чого сказав:
    — А тепер я хотів би поговорити з одним Владиславом. Віч-на-віч.
    Сандра тут-таки встала і пішла до фургону. Штепан зі своїми людьми подався слідом за нею, але спершу дочекався від мене ствердного кивка — він не втрачав жодної нагоди підкреслити, що лише за мною і за моєю дружиною визнає право віддавати йому накази.
    Інна ж не рушила з місця, спрямувавши на мене запитливий погляд. Їй геть не сподобалось, як безцеремонно відшив її Сандрин батько. Вона дуже гостро реагувала на такі речі.
    „Будь ласка, заспокойся,“ — подумки мовив я. — „Зараз невдалий час влаштовувати сцени. Все одно ти будеш у курсі нашої розмови.“
    „Гаразд,“ — погодилася вона, підвівшись із трави. — „Сподіваюсь, командор має для цього вагомі підстави.“
    Інна відійшла, але продовжувала утримувати зі мною зв’язок.
    — Отже, — заговорив командор, коли я запевнив його, що ми залишилися сам-на-сам, — будемо виходити з того, що вночі у вашому таборі не було нікого стороннього — ні людини, ні звіра, ні інфернальної істоти.
    Я ствердно кивнув:
    — Ми теж так вважаємо. Схоже, що Сідх самостійно залишив межі табору.
    — А от це не конче, — заперечив Сандрин батько. — Його міг примусити один з ваших супутників. Або виманити хитрістю.
    На якусь секунду я аж сторопів. Інна, що чула нашу розмову, теж була шокована. Досі нам обом навіть на думку не спадала така можливість. Штепанові та його людям ми цілком довіряли і швидше ладні були запідозрити у ворожих намірах Сідха чи навіть Сандру, аніж їх. Я добре пам’ятав, як Штепан зітнув голову Чорному Емісарові, що намагався нацькувати на нас його людей і майже досяг своєї мети; як блискавична реакція барона врятувала наші життя в мить нападу розбійників. Я пам’ятав, як помирав Йожеф зі стрілою в грудях; як Штепан не хотів залишати нас, коли ми билися з Женесом... Ні, я не міг повірити в зраду загорян!
    — Розумію, вам неприємно думати про це, — озвався командор. — Ви багато пережили разом і почуваєте до цих людей щиру симпатію. Але спробуйте бути об’єктивним і неупередженим. Я в жоднім разі не стверджую, що всі загоряни — вороги. Лише припускаю, що серед них є один зрадник. Так само ви можете підозрювати й Сандру. Сам я знаю, що з нею все гаразд, вона моя дочка, і я цілком довіряю їй, та разом з тим визнаю, що ви не маєте вагомих підстав викреслити її зі списку підозрюваних.
    „За винятком того, що вона подобається нам,“ — подумки зауважила Інна. — „Краще вже підозрювати Сідха.“
    „Атож. У цьому плані він найзручніший для нас підозрюваний,“ — погодився я, а вголос сказав:
    — А як щодо лейтенанта-командора Сідха?
    — Це моє друге припущення. Хоч я ніяк не доберу, навіщо тоді він зник. Просто не бачу в цьому сенсу. Був би він зрадником, то просто привів би вас у пастку і залишався б з вами до останньої миті, щоб не викликати підозр, а при першій зручній нагоді вдарити вам у спину. Зате тепер ви насторожі й заскочити вас зненацька буде ще важче.
    — І взагалі, — додав я, — всі теорії про зраду грішать однією спільною вадою. Якщо весь цей час з нами був ворог, то він мав чимало можливостей убити нас. А проте ми досі живі.
    — Ви занадто скромні, Владиславе, — не погодився зі мною Віченцо Торічеллі. — Судячи з усього, що я чув про вас, ви з дружиною маєте блискавичну реакцію й загострене відчуття небезпеки. Те, як ви хвацько подолали Женеса з його відточеною тисячоліттями майстерністю, є засторогою для кожного, хто прагне вашої смерті. Можливо, зрадник просто не міг наважитися на замах... А втім, ви маєте рацію. Я й сам не дуже вірю в існування зрадника. Найімовірнішим мені видається варіант, що Сідх став жертвою власної необережності. На користь цього свідчить і та обставина, що він залишив табір, не взявши з собою нічого, крім зброї. Отже, він просто вирушив прогулятися, а під час цієї прогулянки з ним сталося щось лихе. Що саме — ми можемо тільки гадати.
    — У цього припущення, — зауважив я, — не менше слабин, ніж у всіх попередніх. Ще з першого дня Сідх наполягав, щоб після відбою ніхто не виходив за межі захисного купола. А він явно не належить до тих людей, які вважають правила обов’язковими для всіх, крім себе.
    — Власне, я маю прийнятне пояснення такому вчинкові Сідха, — повільно заговорив командор, і з його тону я зрозумів, що йому трохи ніяково. — Якраз тому я й наполіг на розмові з вами віч-на-віч. Решті про це знати ні до чого.
    — А саме?
    — Річ у тім, що певні Сідхові уподобання... коротше, він гомосексуаліст.
    — Ага... — тільки й сказав я.
    У теорії я сповідував толерантне ставлення до сексуальних меншин, але на практиці не міг подолати своєї відрази то таких людей, особливо до чоловіків. На думку про те, що Сідх часто торкався до мене, плескав по плечу, я відчув легку нудоту. Одне втішало: мені не довелося спати в наметі поруч з інквізитором; я проводив усі ночі в товаристві двох чарівних дівчат.
    „Знаєш,“ — озвалась Інна, — „я таки підозрювала, що Сідх є ґеєм. Нічого конкретного, а так, деякі натяки. В його манерах відчувалося щось жіночне.“
    „А от для мене це повнісінька несподіванка. Я навіть подумати не міг...“
    — У нашому ордені це не вважається злочином, — тим часом продовжував Торічеллі. — Проте більшість ставиться до таких людей з упередженням, тому Сідх, як про це свідчать записи в його особовій справі, завжди був обережний і ніколи не змішував своє особисте життя зі службою. Та, зрештою, він не залізний і міг піддатися слабкості. Якщо припустити, що між ним і кимось із вашого загону виник зв’язок, то цим можна пояснити, чому він знехтував своїми ж власними правилами і вночі залишив табір.
    — Гадаєте, в нього було побачення?
    — Цілком можливо. Якщо відкинути версію зі зрадником, то це єдине розумне пояснення.
    — Тоді виходить, — промовив я, — що один з наших супутників приховує правду, бо боїться зізнатися в своїх гомосексуальних схильностях.
    — Атож. Мені відомо чимало випадків, коли люди приховували життєво важливу інформацію зі страху, що разом з нею набудуть розголосу і деякі їхні дрібні грішки. Ви, часом, нічого такого не помічали? Вам не впадало в очі щось особливе в стосунках між Сідхом і одним з ваших людей?
    Я відразу хотів сказати „ні“, проте Інна стримала мене:
    „Не квапся, Владе, це ж серйозна справа. Розумію, що ти не хочеш думати про таку можливість — але мусиш. Після Сідхового зникнення ти став на чолі загону не лише формально, а й фактично. Тож не ухиляйся від своїх обов’язків керівника.“
    „Тобі легко говорити ’не ухиляйся’. Якщо один з таких обов’язків полягає в тому, щоб постійно підозрювати своїх підлеглих... Ну, гаразд. Як на те пішло, то мені здається, що Сідх особливо відзначав серед загорян Младка.“
    „І все? Більше нікого?“
    „Ну... Ще, мабуть, Йожефа.“
    „Це вже інша річ. Не можна знімати будь з кого підозри лише на тій підставі, що він тобі симпатичний.“
    З важким серцем я назвав Сандриному батькові імена обох юнаків (їм було по вісімнадцять років), проте висловив своє переконання, що знаки уваги, які виказував їм Сідх були цілком невинними і особисто в мене не викликали жодних підозр. На це командор відповів:
    — Я не маю наміру схиляти вас до тих або інших висновків, Владиславе. Ви ближче до подій, вам видніше, у вас своя голова на плечах. Я лише висловив свої міркування, а далі ви вже самі розбирайтеся, що до чого.
    Потім він попросив знову покликати Сандру, Інну та Штепана і вже в їхній присутності продовжив:
    — Негайно після нашої розмови я відряджу до вас загін з найнадійніших людей. Тоді зв’яжуся з Центральною Канцелярією і доповім Головному про останні події. Хоча не думаю, що в цій ситуації він зможе чимось зарадити. Найближчим до вас командорством Інквізиції досі залишається Лемос, тож найшвидше до вас добереться допомога звідси. А ви залишайтеся на місці й чекайте. Зміцніть табір, встановіть додатковий захист, спорудіть над основним ще один силовий купол — а краще два куполи. До речі, як у вас з харчами?
    — Нормально, — відповіла Сандра. — Позавчора ми поповнили запаси м’яса, фруктів та овочів, і пан Сідх наклав на них чари. А круп, солі, масла, олії та спецій ми взяли з собою вдосталь.
    — На тиждень вистачить?
    — Має вистачити.
    — А що з водою?
    — Неподалік є джерело.
    — Це добре. Зробіть останній купол водопроникним і встановіть його так, щоб він охоплював і джерело.
    — Добре, тату. Хоча... — Сандра на мить зам’ялася. — Думаю, нам варто перебратися на іншу Грань.
    — Навіщо? — запитав командор Торічеллі. — Якщо за вами стежать, то це не допоможе. Те ще не досить вправно орієнтуєшся на Рівнині, щоб заплутати сліди.
    — Я розумію, але... — Вона помовчала в нерішучості, та врешті наважилася. — А що, як пан Сідх зрадник? Тоді нам краще не залишатися на тому місці, яке обрав він. Ми ж не знаємо, що це за Грань. Можливо, вона вразлива.
    Сандрин батько задумався.
    — Твоя правда, доню, — сказав він. — Цього я не врахував. Підшукайте для табору іншу Грань, але будьте пильні, не розділяйтеся. Не залишайте поодинці межі зовнішнього купола — а краще взагалі не виходьте назовні. Коли встановите табір на новому місці, знову зв’яжіться зі мною — аби я знав, що з вами все гаразд. Усе зрозуміло?
    — Так, — хором відповіли я, Інна та Сандра. Штепан промовчав.
    — Я покладаюсь на вашу розважливість, — додав наостанок командор. — І не надумайте продовжувати пошуки Сідха. Якщо він живий, то сам виплутається, а якщо мертвий, ви вже йому не допоможете. Не треба ніякого геройства, від вас вимагається одне: протриматися тиждень, поки прибуде допомога.
    Коли Віченцо Торічеллі попрощався і перервав зв’язок, я звернувся до своїх супутників:
    — Отже, найближчий тиждень ми проведемо в облозі. Не дуже приємна перспектива.
    — Це ще не найгірше, — похмуро озвався Штепан. — Дай Боже, щоб облога не закінчилася штурмом.




    Роздiл 14
    В облозі

    Великий диск червоного сонця цілком сховався за кронами папоротневих дерев, і по землі простяглися довгі тіні. Ліс повнився різноголоссям птахів, які проводжали вмирущий день. Серед цього безладного хору особливо вирізнявся заливистий спів великого пернатого, що мав голос солов’я, а на вигляд нагадував летючу курку.
    Штепан доторкнувся до мого плеча і вказав пальцем на дерево, кроків за десять — п’ятнадцять від нас.
    — Он там, бачите? — пошепки мовив він.
    Я ствердно кивнув. Серед клиновидного листя темно-зеленого кольору було видно біле з рудими плямами пір’я нашої співочої пташки. Судячи з того, як прогиналася під нею гілка, це був найбільший екземпляр з усіх, що нам досі зустрічалися.
    — Мабуть, самець, — припустив Желю, що йшов трохи позаду нас. — А шкода. У самиць м’ясо ніжніше.
    Штепан цитькнув на нього, закликаючи до мовчання.
    М’яко відсторонивши мене та Інну, Сандра підійшла впритул до границі купола і, зосередившись, надіслала в напрямку жертви паралізувальний імпульс. Знерухомлена „курка“ впала в густу траву під деревом, а позбавлена її тягаря гілка рвучко розпрямилася, сполохавши інших пташок, здебільшого дрібних та несмачних, які з переляканими криками злетіли у вечірнє небо.
    Глибоко вдихнувши, ніби перед стрибком у воду, Штепан перетнув межу зовнішнього захисного купола, прожогом підбіг до дерева, підхопив з трави здобич і, не гаючи жодної секунди, повернувся назад. Я прикривав його на випадок раптового нападу, а Інна з Сандрою пильно стежили за околицями. Але поки що все було спокійно.
    Опинившись під захистом купола, Штепан віддав „курку“ Желю, витер спітніле чоло і посміхнувся:
    — Гадаю, на вечерю та сніданок вистачить.
    — Ще б пак, — підтвердив Желю, поклавши тушку до кошика, де вже лежало троє пташок менших розмірів. — Тепер маємо фунтів двадцять чистого м’яса. А може, і всі двадцять два. Як кажуть, їж донесхочу.
    — Раз так, то на сьогодні досить, — промовив я і, не чекаючи згоди товаришів, рушив до табору; всі четверо без заперечень пішли за мною. — Таки добре, що ми обрали цей пташиний світ. Тут дичина сама проситься до рук. Сумніваюся, що зайці та дикі кабани були б такі покладливі.
    Наш табір було захищено трьома силовими куполами, встановленими один над одним, — внутрішнім, основним та зовнішнім. Внутрішній купол мав у діаметрі близько сорока метрів, під ним розташувався власне табір — фургон, два намети й огорожене камінням вогнище. Основний купол був удвоє більшим за розмірами, і в його межах ми проводили понад дев’яносто відсотків свого часу. Зовнішній, півтораста метрів завширшки, мав водопроникну границю, через нього протікав величенький струмок, де ми могли брати питну воду і митися, залишаючись під маґічним захистом, хоч і не таким надійним, як у самому таборі.
    Сьогодні минув шостий день, відколи зник Сідх. Наші м’ясні припаси скінчилися раніше, ніж ми планували, тож відучора нам довелося зайнятися полюванням. На щастя, ця Грань буквально кишіла птахами, тому за якісь півгодини ми могли, практично не полишаючи меж зовнішнього купола, забезпечити себе їжею на весь день. І хоча за цей час ворог (якщо він справді був) не виказав жодних ознак своєї присутності, ми ні на хвилю не втрачали пильності...
    Добувши м’яса для вечері, ми повернулися під внутрішній купол. Желю, Інна та Сандра влаштувались поблизу вогнища і стали обскубувати „курей“ — після довгої та впертої боротьби дівчата таки добулися свого і тепер нарівно з чоловіками займалися готуванням їжі. До їхньої компанії долучилися також Мілош і Радован, постійні Желюві помічники, яких ми жартома називали кухарчуками. Там-таки, чекаючи на свіжі тельбухи, вертівся Леопольд з кицьками. До речі, наш кіт не ходив з нами на полювання, бо не міг залишити межі основного купола. Він дуже ображався з цього приводу, але я був невблаганний і не дозволяв Сандрі відкрити йому доступ назовні. Леопольд був гарним хлопцем, але вкрай недисциплінованим, і за наявних обставин я волів тримати його на короткому повідку.
    Ми зі Штепаном ніколи не брали участі в кулінарному процесі — Желю й без нас не нарікав на брак помічників, а ми, до того ж, були цілком байдужі до кухарської справи, нас цікавив лише результат. Тому ми розмістились віддалік, закурили — я сигару, бо сигарети вже скінчилися, а Штепан свою незмінну люльку, — і мовчки спостерігали за метушнею біля вогнища.
    Невдовзі Йожеф та Борислав принесли повний кошик грибів, що рясно зійшли між основним та зовнішнім куполами після вчорашнього дощу. Сандра передала наполовину обскубану „курку“ Бориславу, а сама стала перебирати гриби, відокремлюючи їстівні від отруйних та несмачних. Йожеф і Младко, для яких не знайшлося роботи, розважали дівчину балачками. Сандра слухала їх з прихильною усмішкою — вона не приховувала, що їй приємне товариство двох молодих людей, лише трохи старших від неї, а обидва хлопці, своєю чергою, були явно небайдужими до неї. Як, утім, і решта загорян — усі вони, включно з одруженим Бориславом, не втрачали нагоди повпадати коло Сандри, чим рішуче спростовували вигадки командора Торічеллі.
    Впродовж останнього тижня я мав багато вільного часу і чималу його частину витратив на те, щоб краще пізнати своїх супутників і спробувати з’ясувати, чи не приховує хтось із них важливої інформації про Сідха. Проте за всі шість днів я не помітив у поведінці загорян нічого такого, що можна було б витлумачити на користь версії про нічне побачення, і на цій підставі схильний був визнати їх невинними. Інна загалом погоджувалася з моїми висновками, але з однією суттєвою засторогою.
    „Якщо серед загорян є зрадник, а не просто пасивний свідок Сідхової загибелі,“ — говорила вона, — „то психолоґічно він готовий до того, що за ним стежитимуть. Його не гризе почуття провини за своє мовчання, і, на відміну від мимовільного учасника трагічних подій, він цілком здатний переконливо грати роль чесного хлопця, який нічого не знає і ні до чого не причетний. Тому не поспішай закривати справу.“
    Я це розумів і продовжував мучитися підозрами. Мені подобалися загоряни — одні більше, інші менше, але подобалися всі, — і я не хотів, щоб хтось із них виявився зрадником. Мене обтяжувала необхідність підозрювати всіх і кожного, я дуже втомився від своїх підозр і відчував, що довго так не витримаю. Добре, що обіцяна командором Торічеллі допомога от-от мала прибути — післязавтра ввечері чи, найпізніше, наступного дня вранці. Тоді я з величезною полегкістю віддам цю справу до рук досвідчених інквізиторів...
    Штепан докурив свою люльку, витрусив з неї весь попіл і відразу заходився набивати її новою порцією тютюну.
    — Монсеньйоре... — заговорив він нерішуче. Відтак ненадовго замовк, зосередивши увагу на своїй люльці, нарешті продовжив: — Є одна проблема.
    — У кого?
    — Не знаю. Може, лише в мене. А може, в нас усіх.
    Я був заінтриґований.
    — Прошу, поясніть.
    — Три ночі тому мені наснився сон, — розпочав барон. — Вірніше, мені здається, що то був сон... А втім, хтозна. — Він знову замовк і став розкурювати люльку.
    — Тобто, — допоміг йому я, — ви щось бачили, але не впевнені, було це вві сні чи наяву?
    — Десь так, — підтвердив Штепан. — Хоча позавчора вранці я був певен, що просто бачив сон. Мені наснилося, буцім я прокинувся посеред ночі і ніяк не міг заснути... — Він гмикнув. — Якось по-дурному звучить, еге ж? Я лежав-лежав, потім вибрався з намету й пішов прогулятися. Чомусь мене понесло до струмка, і коли я проминув основний купол, то почув Сандру. Вона з кимось розмовляла.
    — З ким?
    — Не маю уявлення. Я був далеченько від них і ледве розбирав їхні голоси. Здається, її співрозмовником був чоловік — і це все. Про що вони говорили, не знаю.
    — Але ви впевнені, що там була Сандра?
    — Абсолютно. Її голос ні з чим не можна сплутати.
    Штепан кинув погляд на Сандру, яка вже закінчила перебирати гриби, позбулася своїх залицяльників і тепер жваво балакала про щось з Інною. Обидві дівчини були захоплені розмовою і не звертали на нас уваги.
    — Зрозуміло, — кивнув я. — А далі?
    — Далі я почув за спиною швидкі кроки. Озирнувся й побачив пані Інну, що стрімголов бігла до мене. Вірніше, повз мене. Вона була... гм... в одній спідній білизні, без взуття. Ми з нею лише обмінялися поглядами, і пані Інна, не стишивши ходи, проминула мене й подалася до струмка. Зрозуміло, я кинувся слідом за нею.
    — І що?
    — І все. На цьому мій сон скінчився, — відповів Штепан. — Власне, проблема не в самому змісті цього сну, часом мені сняться й не такі чудасії. Річ у тім, що інші свої сни я швидко забуваю, вони немов вимиваються з моєї голови. А цей — навпаки. Що далі, то спогади про нього чіткішають. Позавчора зранку я пам’ятав його, як звичайнісінький сон, усе було мов у тумані, неясно, розпливчасто, плутано. Та поступово я став згадувати деталі, навіть найдрібніші, і тепер пам’ятаю його так виразно, ніби це відбувалося насправді. — Барон похитав головою. — Просто не знаю, що й думати.
    — А ви говорили про це з Інною? — запитав я.
    — Ще позавчора ввечері, коли почав розуміти, що з цим моїм сном коїться щось ненормальне. Я не став розповідати його вашій дружині, а просто між іншим зауважив, що минула ніч була важкою, мені кепсько спалося, мовляв, може, на погану погоду. На це пані Інна відповіла, що сама вона тієї ночі спала добре, а погода, на її думку, і не збирається псуватися. Мені здалося, вона говорила цілком щиро. А отже... — Штепан завагався.
    — Отже, — допоміг я йому, — ви відкинули варіант, що Інна вам збрехала. Залишилося тільки дві можливості — або вона нічого не пам’ятає, або їй немає чого пам’ятати, оскільки все це відбувалось у вашій уяві.
    — Саме так. І краще було б друге, бо тоді це проблема лише з моєю головою. Певна річ, неприємно, коли починаєш плутати сон та дійсність, але буде набагато гірше, коли виявиться, що Сандра справді ходила серед ночі до границі зовнішнього купола, зустрічалася там з кимось чужим...
    — А чому раптом з чужим? Якщо це було не вві сні, то, може, Сандра потай крутить роман з одним із ваших людей?
    — Ні, це неможливо. Жоден з моїх хлопців, навіть Борислав, не зміг би приховати, що ходить на нічні побачення з Сандрою. Він би сяяв від щастя, як начищений дукат. Та й це ніяк не пояснює присутності пані Інни. От її поведінка лякає мене найбільше. Мчала крізь хащі, босоніж, в одному спідньому, не тямлячи себе... Ні, хай ліпше це буде сон...
    Я став розпитувати Штепана, з’ясовуючи найменші подробиці його видіння, але так і не зміг виявити зачіпки, яка б дозволила встановити, було це вві сні чи насправді. Тієї ночі на варті стояли я з Радованом, а потім Сандра з Мілошем (після Сідхового зникнення ми почали чергувати парами і не в три зміни, а в дві), проте Штепан не підходив до вогнища, навіть не дивився в той бік, а вийшовши з намету, відразу подався до струмка. На годинника він також не дивився; місяць стояв високо, тобто вахту могла нести і та, й інша пара.
    Сам я був переконаний, що це сталося (якщо, звісно, сталося) вже після мого чергування, бо я б нізащо не проґавив усіх цих нічних ходінь, а надто ж — жінчиного спринтерського ривка в самій білизні. Штепан думав так само, тому ще вчора обережно розпитав Мілоша, що був Сандриним напарником. Ніякого результату ці розпитування не дали, а отже, якщо Сандра й відлучалася, то подбала про те, щоб Мілош не пам’ятав про її відсутність. Це означало... я ще не вирішив, що саме, але вже точно щось дуже погане...
    Повернувши голову, я знову подивився на Сандру. Перехопивши мій погляд, вона променисто всміхнулася й помахала мені рукою. А от Інна миттю відчула якийсь негаразд і подумки запитала:
    „Владе, що трапилося?“
    „Точно не знаю,“ — відповів я. — „Може, так, а може, й ні. Штепан розповів мені дивну історію.“
    „Яку?“
    „Гадаю, тобі краще почути її від нього.“
    „Добре. Зараз я...“
    „Ні, не квапся,“ — зупинив я Інну. — „Треба влаштувати це так, щоб ні в кого не виникло підозр. Ми зі Штепаном завжди тримаємось осторонь, коли ви готуєте їжу, а от якщо й ти приєднаєшся до нас...“
    „Ого, яка конспірація!“ — здивувалась і водночас стривожилась Інна. — „Що ж, тоді зробимо інакше. Сьогодні якраз моя черга перевіряти куполи, я попрошу Штепана супроводжувати мене. Годиться?“
    „Гарна ідея,“ — схвалив я.
    Хвилин через десять Інна так і вчинила. А я підійшов до гурту й завів розмову з Сандрою — про всяк випадок, щоб утримати її на місці. Мушу визнати, акторським талантом природа мене обділила, тому дівчина, мабуть, помітила, що я чимось стурбований, однак не надала цьому значення. Я ж у думках молився про те, щоб мої найгірші підозри не справдилися, благав усіх святих та нечистих про єдину ласку — не забирати в мене сестру, яку я так довго шукав...

    Коли Інна та Штепан повернулися після обходу периметру всіх трьох куполів, вечеря вже була готова. Потім настав час традиційних вечірніх посиденьок довкола вогнища, тож нам з Інною довелося відкласти нашу розмову до відбою.
    Цієї ночі знову чергували Сандра з Мілошем, тільки вже в першу зміну, і у фургоні ми лишилися вдвох, що було дуже до речі. Оскільки вогнище знаходилося на пристойній відстані від нас, а на фургон ще й було накладено глушильні чари, ми не мусили говорити подумки — досить було просто не підвищувати голосу, і Сандра не могла почути нас. А якби навіть підійшла ближче і щось розчула, то однаково нічого не зрозуміла б — адже ми, ясна річ, розмовляли українською. Єдиним, хто міг зрозуміти нас, був Леопольд, проте він ще від самого початку подорожі взяв собі за звичку ночувати в траві неподалік вогнища.
    Роздягнувшись, ми лягли на м’який широкий матрац, укритий шовковим простирадлом, а натягати на себе ковдру поки не стали — початок ночі був досить теплим. Коли Інна зручно вмостилася біля мене, поклавши голову мені на груди, я запитав:
    — Ну, то що думаєш?
    Вона стиха зітхнула:
    — Краще б це був просто сон.
    — А якщо ні?
    — Тоді кепські наші справи. І не просто кепські, а паскудні. Я пробувала вдатися до самогіпнозу, щоб пробудити забуті спогади тієї ночі, але безрезультатно. Якщо Штепанові нічого не примарилося, то я зазнала потужного ментально-маґічного впливу. З чийого боку — вже інше питання.
    — Гм... Хто ж іще міг це зробити, крім Сандри?
    (А от імена, задля зайвої остороги, ми вимовляли подумки — вони ж бо всіма мовами звучать однаково. Проте я не обтяжуватиму вас такими деталями.)
    — Хоча б той, — відповіла Інна, — з ким вона зустрічалася біля струмка. Можливо, то був Сідх. А може, хтось інший — той, хто вбив Сідха.
    — Так чи інакше, — похмуро мовив я, відчуваючи моторошну порожнечу в грудях, — а все одно виходить, що Сандра є зрадницею.
    — Це один з двох можливих варіантів, коли відкинути найпростіше і найзручніше пояснення про Штепанові ґалюцинації. А друга можливість полягає в тому, що Сандра й сама стала жертвою маґічної атаки. Сідх або хтось іще, назвемо його за традицією Іксом, підкорив її своїй волі.
    — Тоді Ікс має бути надзвичайно могутнім чаклуном, — зауважив я. — Щоб його чари могли пробитися крізь потрійний захист куполів і не здійняти тривоги... брр!... Чому ж тоді ми досі живі?
    — Цього я теж не розумію. Хоча, з іншого боку, Ікс не спромігся потрапити в табір, його сили вистачило лише та те, щоб прикликати до струмка нас з Сандрою. А там... ну, може спрацював наш інстинкт самозбереження, і ми не вийшли за зовнішній купол.
    — Або цьому завадив Штепан, — припустив я. — Він же побіг за тобою. Ікс і йому стер пам’ять, але зробив це недбало. Якби не це, ми б навіть не здогадувалися про те, що сталося.
    — Власне, ми й зараз не знаємо, що насправді сталося, — сказала Інна й міцніше пригорнулася до мене. — Владику, мені страшно! Швидше б приїхали ті інквізитори...
    — Залишилося ще дві ночі. Максимум три. Ми мусимо протриматися... — Я на хвильку задумався. — От що, Інно, цієї ночі я не спатиму. Стерегтиму твій сон — і Сандрин також. А зранку висплюся. Наступної ночі вчиню так само, а коли й післязавтра підмоги не буде, то й на третю ніч...
    — В цьому немає потреби, — урвала мене Інна. — Я вжила додаткових заходів безпеки.
    — Яких?
    — Ну, по-перше, налаштувала основний купол так, щоб він дав нам сигнал, коли Сандра вийде за його межі. — З цими словами вона наклала на мене чари, що встановили пасивний контакт між мною та куполом. — Нам обом задзвенить у вухах і ми відразу прокинемось. Про нас я також подбала: якщо я вийду за периметр, то дзвенітиме в тебе, а якщо ти — у мене.
    — Добре придумано.
    — А по-друге, — провадила Інна, — далі від струмка, за межами зовнішнього купола я накидала маґічних пасток. Ікс майже напевно їх помітить і нейтралізує — але тоді, знов-таки, спрацює сигналізація.
    — Ти просто геній, сонечко! — захоплено мовив я. — А завтра неодмінно вигадаємо щось іще... Тільки треба бути обережними. Якщо Сандра не жертва, а ворог — хоч я й відмовляюся в це вірити, — то присутність пасток і сигналізації насторожить її.
    — Я врахувала таку можливість. З першими променями сонця пастки щезнуть без сліду, а сигналізацію на куполі можна помітити лише при ретельному вивченні його структури. Коли прокинуся, зніму її, ввечері знову встановлю. — Інна трохи помовчала. — Я теж не вірю, що Сандра ворог. Не хочу вірити. У мене ще не було такої гарної подруги... На жаль, реальне життя має паскудну звичку підносити нам прикрі несподіванки...

    Ми ще якийсь час проговорили, розглядаючи різні варіанти, від доволі оптимістичних до найпохмуріших, та врешті нас здолав сон. Я спав на диво спокійно, без тривожних сновидінь, але прокинувся не вранці, як звичайно, а десь посеред ночі. І прокинувся зовсім не тому, що спрацювала сигналізація, ні — просто мене розбудили лагідні жінчині поцілунки.
    Ще гаразд не виринувши зі сну, я почав відповідати їй, і невдовзі ми стали цілуватися палко, пристрасно. У фургоні тьмяно горів ельм-світильник, і краєм ока я помітив, що по той бік від Інни, повернувшись до нас спиною, лежить Сандра.
    Це відкриття миттю розхолодило мене, і я зупинив дружину:
    — Стривай, сонечко, так не годиться.
    Інна швидко озирнулася на Сандру і недбало пирхнула:
    — Все нормально, не бійся, вона не прокинеться.
    — Ще й як прокинеться, — заперечив я. — Просто вдаватиме, що спить.
    — Нічого не вдаватиме. Я її так приспала, що хоч з гармати стріляй.
    — Справді? Навіщо?
    — Бо зла на неї. Сандра була така незграбна, що розбудила мене, коли повернулася з чергування.
    — Ясно...
    Інна знову стала мене цілувати, і я зрозумів, що вона хоче більшого, ніж просто поцілунки, що ними ми обмінювалися перед сном і вранці. Цим „більшим“ ми зазвичай займалися ближче до вечора, сховавшись якнайдалі від наших супутників, і, наприклад, учора перед полюванням дуже приємно провели майже годину під прикриттям папоротневого чагарнику між основним та зовнішнім куполами. Як правило, Інні цього цілком вистачало — вона ніколи не була аж надто жадібна до любощів. Та, вочевидь, усі ці вечірні переживання викликали в неї таку от парадоксальну реакцію. Ну, а я (тільки не вважайте це похвалянням) був завжди готовий. Проте саме зараз мене відволікали думки про Сандру — тим більше, що вона лежала поруч, нехай і під дією сонних чарів.
    — Ні, Інночко, — знов зупинив я її, коли вона стягла з себе нічну сорочку. — Давай не тут.
    — А де?
    — Та хоча б де й минулого разу, — відповів я. — А можна піти до струмка. Тепер там, завдяки твоїм подарункам, має бути безпечно. Правда?
    Інна трохи спантеличено глянула на мене, а потім збагнула, що під подарунками я мав на увазі розкидані нею маґічні пастки, і ствердно кивнула:
    — Авжеж, безпечно.
    Я надягнув штани і взувся, Інна накинула собі на плечі халат, вступила в капці й узяла ковдру. А перш ніж ми вибралися з фургону, вона привела в дію якесь хитре закляття. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати чари для відведення очей, що їх одного разу демонструвала нам Сандра.
    — Краще хай нас ніхто не побачить, — пояснила мені Інна. — А то як подумаю, що будуть обговорювати між собою, ще й посміюватися...
    — Правильно, — погодився я, докладаючи неабияких зусиль, щоб зосередити погляд на ній; а якби не був чаклуном, то взагалі б її не помічав. — Дивовижно! Коли це ти встигла навчитися таких чарів?
    — Лише вчора, — відповіла Інна. — Тобто, вчора мені вперше вдалося. Відразу ж хотіла похвалитися, але забігалась і геть вилетіло з голови.
    — Швидко прогресуєш, — сказав я з мимовільною заздрістю. — Не думаю, що найближчим часом зможу повторити твій успіх.
    — Ой, не прибідняйся! — пирхнула вона. — І годі розмов. Виходьмо.
    Зовні було досить світло. В небі над нами сяяв повний місяць, мало не вдвічі більший від того, до якого ми звикли на Землі та Ланс-Оелі. Він затьмарював собою майже всі зорі, за винятком найяскравіших. Небо було не оксамитово-чорним, а попелясто-сірим, тому навіть серед ночі здавалося, що вже світає.
    Фургон стояв таким чином, що прикривав нас від вогнища, коли ми вибиралися з нього. А вийшовши на відкрите місце, побачили Младка та Борислава, що сиділи на посту і грали в шахи. В наш бік вони не дивилися, проте Інна про всяк випадок огорнула нас простенькими глушильними чарами, і ми спокійно рушили в напрямку струмка.
    Коли ми перетнули периметр основного купола, мені задзвеніло у вухах. Від несподіванки я аж здригнувся і поспіхом позбувся дзвону, знявши з себе Іннине закляття, яке вона наклала на мене перед сном.
    — Добре працює, — зауважив я. — Мене б миттю розбудило.
    — Ага, — неуважно сказала Інна.
    Оскільки ми вже були пристойній відстані від табору, вона деактивувала глушильні та відволікаючі чари. Тепер я міг вільно, без зусиль дивитися на неї, а вона — на мене.
    Невдовзі ми дійшли до струмка. Неподалік, лише за десять кроків від нас, закінчувалася захищена територія, і за невидимою стіною зовнішнього купола буяло нічне життя цієї дикої Грані. Ліс повнився різними звуками, здебільшого чужими й загадковими, тому трохи моторошними. Знайомим було хіба що стрекотання цикад, та ще протяжне ухкання хижого нічного птаха, близького родича земної сови.
    Інна стала розстеляти на м’якій траві ковдру, а я, вдавшись до маґічного сприйняття, пильно вдивився за бар’єр і зміг розгледіти кілька найближчих пасток.
    — Не думаю, що наш Ікс наважиться їх знешкоджувати, — сказав я Інні. — Навряд він такий дурний. Радше підійде з якогось іншого боку.
    — Мабуть, що так, — якось невпевнено погодилась вона.
    — Але не сьогодні вночі, — продовжував я. — Ми зараз не спимо, а Сандра навпаки — спить, як убита. Він ніяк не зможе її розбудити, адже так?
    — Не турбуйся, вона не прокинеться. До ранку точно.
    Мене трохи здивував вираз Інниного обличчя — розгублений і водночас насторожений. Я запитав:
    — Тобі тут незатишно? Може, повернемося під основний купол? Дарма ми так далеко зайшли.
    — Ні, все гаразд, — відповіла Інна й підступила до мене впритул. — Тут теж гарно. А близькість лісу з цим його диким гомоном мене дуже збуджує... Хоч і не так, як ти.
    Я нахилив голову й поцілував її п’янкі, солодкі губи.
    — Інночко, люба, я так кохаю тебе!
    — А я кохаю тебе, Владику. Понад усе на світі. Ти — найкраще, що сталося в моєму житті. Я така щаслива, що зустріла тебе.
    В її голосі забриніли сумовиті нотки. Попри ніжність і пристрасність, у жінчиних словах відчувалася якась приреченість, ніби вона чекала, що з дня на день її поведуть на розстріл.
    Здивований, я підняв до себе її лице і допитливо зазирнув їй у вічі.
    — Що на тебе найшло, сонечко? Звідки цей песимізм? Боїшся, що інквізитори не встигнуть?
    — Ні... не те... просто... це пусте... — промовила Інна плутано, а потім таки опанувала себе. — Не зважай, Владику, все це дурниці. Краще люби мене, я так хочу тебе! — І вона припала до моїх вуст жагучим поцілунком.
    Підхопивши Інну на руки, я дбайливо поклав її на ковдру, розстебнув її халат і став цілувати груди та живіт. Вона стогнала від насолоди, куйовдила моє волосся і раз по раз шепотіла моє ім’я. Сьогодні вона була навдивовижу активна, навіть аґресивна, бурхливо реагувала на кожен мій доторк, і це подобалося мені не менше, ніж її звична покірливість у любощах. Мені подобалося в ній усе, бо це була Інна — моя принцеса, моя шатенка з карими очима. Скільки себе пам’ятаю, я завжди уявляв її саме з таким кольором очей та волосся, мене нітрохи не надихали синьоокі білявки, дарма що більшість чоловіків вважає їх узірцем жіночої краси. І коли я вперше побачив Інну, мені вистачило однієї секунди, щоб зрозуміти: саме на неї я чекав усе своє життя...
    — Ну, годі вже! — раптом пролунав поруч дзвінкий дівочий голос, сповнений гніву та обурення. — Ану припиніть! Негайно!
    Заскочені зненацька, ми з Інною відсахнулись одне від одного. Я поглянув у той бік, звідки почувся крик, і побачив кроків за п’ять від нас Сандру, на якій з одягу були лише трусики та коротенька нічна сорочка. В яскравому, але примарному місячному світлі її бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру, в очах мерехтіли блискавки, вона важко дихала від швидкого бігу, а її сплутане біляве волосся в безладі спадало на плечі та груди. Очевидячки, Сандра так поспішала, що забула взутися і від самого фургону бігла босоніж. Добре, що на цій Грані переважала папоротнева рослинність, трава в околицях табору була здебільшого м’яка, без шипів та колючок, об які дівчина могла поранити свої ніжні ступні.
    Інна квапливо закуталася в халат. Якщо я був просто роздратований таким безцеремонним втручанням у наше особисте життя, то вона була нажахана й дивилася на Сандру, мов зацьковане звірятко. До краю вражений цим поглядом, я не відразу помітив, як із чагарнику за Сандриною спиною вигулькнув Штепан, і звернув на нього увагу лише тоді, коли він так різко загальмував, що мало не впав, очманіло промимривши: „Оце так-так... Щоб я здох!“
    Я звівся на ноги, прикривши собою Інну і якомога миролюбніше звернувся до непроханих гостей:
    — Сандро, Штепане, в чім річ? Що ви тут робите?
    Дівчина зі сплутаним світлим волоссям втупилась у мене приголомшеним поглядом.
    — Ти що, з дуба гепнувся? Яка я, до дідька, Сандра?!
    — Інна... — беззвучно прошепотів я, і тієї ж таки миті моя голова ніби луснула навпіл, а очі засліпив яскравий спалах.
    Я ще пам’ятаю, як падав на траву, але спогадів про моє приземлення вже не залишилося.




    Роздiл 15
    Викриття

    Коли я отямився, моя голова лежала на колінах у моєї дружини. У моєї справжньої дружини — білявки з синіми очима. Тепер усе стало на свої місця: Інна знову була Інною, а Сандра — Сандрою. Мана, в полоні якої я недавно прокинувся, не витримала прямого зіткнення з реальністю і розпалася вдрузки. А разом з нею щезла стіна безпам’яття, що за нею були надійно приховані мої спогади про інші такі епізоди — загалом я нарахував їх одинадцять, якщо не брати до уваги сьогоднішній, невдалий.
    Одинадцять разів Сандра посеред ночі насилала на Інну міцний сон, займала її місце поруч зі мною, будила мене — і ми з нею кохалися. Щоразу я свято вірив, що роблю це з Інною, у мене не виникало жодних сумнівів у справдешності своїх почуттів, я ні на мить не запідозрив, що перебуваю в полоні чарів — не звичайних, жіночих, а чаклунських... Утім, і жіночих також!
    Дарма що в такі хвилини я щиро вважав Сандру Інною, моя пристрасть і моя ніжність були звернені не на ім’я, а на реальну дівчину, яка була зі мною. Я любив у ній не Інну, аж ніяк, я любив саме Сандру — її великі карі очі, шовковисте каштанове волосся, досконалу красу її обличчя, кожну часточку її тіла. Я любив її променисту усмішку, її оксамитовий голос, любив як вона розмовляє, як вона рухається, як дивиться, любив у ній навіть те, чим вона разюче відрізнялася від Інни — взяти хоча б її аґресивність у сексі. І це вже була не мана, це були мої справжні почуття — вірніше ті, що могли б стати справжніми, якби на світі не існувало Інни...

    Інна не відразу помітила, що я прочумався. Вона саме дивилася вліво, на невидимого мені Штепана, й говорила:
    — Гадаю, вам краще повернутися в табір, бароне. Як бачите, це суто побутовий інцидент, тут нема ніяких ворожих підступів. Є лише підступ сексуально заклопотаної сучки, яку я досі вважала своєю ліпшою подругою.
    — Я розумію, пані, — відповів Штепан. — І за інших обставин погодився б з вами, що це ваша особиста справа. Однак я виявився причетним до неї найбезпосереднішим і вельми загадковим чином. Все це не просто так, і я мушу розібратися зі своїм пророчим сном.
    Зачувши останні слова, я так різко підвівся, що мені аж у голові замакітрилося. На щастя Інна вчасно зреагувала й притримала мене за плече. Її лагідні ясно-сині очі дивилися на мене турботливо й занепокоєно.
    — Як ти, Владе?
    — Нормально, — відповів я. — Більш-менш...
    І повільно, не роблячи різких рухів головою, роззирнувся. Праворуч від нас з Інною, долілиць на ковдрі лежала Сандра, плечі її здригалися від нечутних ридань. З іншого боку сидів на траві Штепан, вираз його обличчя був серйозним і заклопотаним. Коли наші погляди зустрілися, він мовчки кивнув мені. А я сказав:
    — То справді був пророчий сон, бароне. Інших пояснень немає. Тоді ви спали, але водночас бачили реальність — тільки з майбутнього.
    — Атож, монсеньйоре, — погодився Штепан. — Ми з пані ґрафинею вже з’ясували це питання. Все сталося саме так, як було в тому сні. Правда, спершу я був подумав, що просто повторюються події триденної давнини. Та коли озирнувся на кроки й побачив, що до мене біжить пані Інна у... у точнісінько такому вбранні, як і тоді, — він труснув головою, — чесно кажучи, мені аж моторошно стало. Злякався, що потрапив у якесь зачароване коло.
    — Ніякого зачарованого кола не було, — запевнив я його, потираючи пальцями скроні. — Якраз тієї ночі Сандра мене не чіпала.
    Інна спантеличено глянула на мене:
    — Про що ти кажеш? — Тут у її очах промайнув здогад. — Це було не вперше?!
    — Якби ж то вперше! — зітхнув я. — А ти хіба не розпитувала її?
    — Намагалася, але марно. Вона мовчить і весь час плаче. — Інна похмуро зиркнула на неї, потім знову зосередилась на мені. — Ну, то як усе було, Владе? Чому ти назвав мене Сандрою? Невже справді вважав, що я — це вона, а вона — це я?
    — Саме так, — підтвердив я. — Не уявляю, як Сандра це робила, але щоразу, коли вона будила мене, я був упевнений, що це ти.
    — І скільки було таких „щоразу“?
    — Якщо рахувати й сьогоднішню ніч, то дванадцять.
    Інна кинула на Сандру нищівний погляд. Проте Сандра цього не бачила. Вона й далі лежала долілиць, але вже не плакала. З її напруженої пози було ясно, що вона уважно дослухається до нашої розмови.
    — І щоразу, — продовжувала розпитувати мене Інна, — було одне й те ж саме?
    — Загалом так, — відповів я, почуваючись дуже ніяково в присутності Штепана. — Сім... ні, вісім разів усе відбувалось у фургоні, а в решті випадків я соромився Сандриної присутності... ну, тобто твоєї, але ж я вважав тебе Сандрою... і наполягав, щоб ми десь сховалися. Тоді ми йшли за межі табору. Не знаю, чи насилала Сандра якісь додаткові чари на чергових, чи вистачало глушильних та відволікаючих...
    — Цілком вистачало, — кволо озвалася Сандра, підводячись. Вона сіла, підібгавши ноги, витерла рукавом халата заплакане обличчя й запитливо глянула на Інну. — Не розумію, як тобі вдалося прокинутись. Я ж міцно приспала тебе.
    — Дуже міцно, — кивнула Інна. — Та коли в голові завивають аж дві сирени, ніякі чари не втримаються. Щойно ви з Владиславом вийшли за основний купол, спрацювала сигналізація. І все одно я ще довгенько боролася зі сном. Мені досі дзвенить у вухах.
    Сандра похнюпилася.
    — То он воно що... Ти підозрювала мене?
    — Так, але не в цьому. Ми вирішили, що ти або зрадниця, або потрапила під ворожий вплив. Мені навіть на думку не спадало... — Вона скрушно похитала головою. — Як ти могла, Сандро? Як же ти могла?...
    — А от так і могла! — відповіла Сандра мало не зухвало. — Я кохаю Владислава. Дуже кохаю! Я покохала його з першого погляду.
    — Ну то й що? Хіба це давало тобі право чинити таке свинство? Ти ж фактично присилувала його.
    Сандра пирхнула:
    — Де там „присилувала“! Щоразу він хотів цього не менше, ніж я.
    — Бо ти прикидалася мною.
    — Аж ніяк. Я просто переконувала його, що мене звати Інна і ми одружені. А в усьому іншому залишалася собою — тією Сандрою, яку ви знаєте. Я не копіювала ні твою зовнішність, ні вдачу, ні поведінку, хіба що вивчила під гіпнозом вашу мову, щоб у Владислава не виникло конфлікту спогадів...
    — А ще, — сердито додав я, — ти навіяла мені, що я все життя мріяв про дівчину-шатенку з карими очима.
    Сандра звернула свій погляд на мене.
    — Помиляєшся, Владику, — вона саме так, пестливо, промовила моє ім’я. — Про твій давній пунктик щодо синьоокої білявки я дізналася вже згодом. Якось Інна між іншим обмовилася про це, але я не стала нічого міняти, бо все й так працювало добре. Ти сам переконував себе в тому, що я є дівчиною твоєї мрії, що я — твій ідеал! Якби ми познайомилися раніше, до твоєї зустрічі з Інною, ти вважав би мене своєю єдиною й неповторною, ти кохав би мене по-справжньому... А втім, ти й зараз кохаєш мене. Ти кохаєш нас обох — і мене, й Інну, просто відмовляєшся визнати це навіть перед самим собою, тобі заважає належність до моногамної культури. От був би ти мусульманином, то просто взяв би мене за другу дружину, і по всьому. Одного разу Сідх жартома запропонував, щоб ми втрьох перейшли в іслам... — Тут Сандра осіклася й розгублено забігала очима. На її обличчі застиг нажаханий вираз.
    Інна миттю напружилася, ніби хорт, що учув слід.
    — Ану, ану! — мовила вона, свердлячи поглядом Сандру. — То що ж Сідх?
    — Він сказав...
    — Я вже чула, щó він сказав. Не викручуйся, Сандро. Якби Сідх просто здогадався про твої почуття до Владислава, ти б не стала так лякатися. Тут щось більше, щось серйозніше... Він довідався про твої витівки, правда ж? Він вимагав, щоб ти в усьому нам зізналася. Погрожував тобі викриттям. І тоді ти вбила його! Так?
    У безсильному жесті відчаю Сандра затулила лице долонями. Це було таким очевидним визнанням провини, що я мало не скрикнув. Як же вона могла?...
    — О Боже! — прошепотів приголомшений Штепан.
    Сандра мовчала щонайменше хвилину. Потім прибрала від обличчя руки й тихо заговорила:
    — Я не вбивала Сідха, він живий... має бути живий. Ти правильно здогадалася: він викрив мене і наполягав, щоб я перед вами покаялася. Тієї ночі ми посварились, і я... паралізувала його.
    — А далі?
    — Я не знала, що робити, як примусити його до мовчання, тому просто ув’язнила на одній з сусідніх Граней. Заблокувала всі його чаклунські здібності, щоб він не зміг завадити мені... Це не назавжди, блокування протримається не більше двох місяців.
    — Оце так-так! — промовила Інна, хитаючи головою. — І на що ж ти сподівалася? Чого ти розраховувала досягти за ці два місяці?
    Сандра шмигнула носом.
    — Сама не знаю. Просто не хотіла втрачати Владислава... втрачати ті крихти його кохання, які я мала.
    — А що з Сідхом? З ним усе гаразд?
    — Та мабуть. На тому острові, де я оселила його, є питна вода, росте багато їстівних плодів, там немає ні великих хижаків, ні отруйних змій. Сідх досвідчений мандрівник, він має протриматися й без своєї чаклунської сили.
    — І ти зможеш його знайти?
    — Звичайно. Це неподалік. Я жодного разу не відвідувала його... боялася, що ви помітите мою відсутність у таборі. Але певна, що він живий-здоровий.
    — Хіба що... — Інна замовкла й поринула в задуму.
    Мене взагалі вражало, що за цих обставин вона ще здатна логічно мислити. Я ж просто сидів, очманіло дивився на Сандру і ніяк не міг зібратися на думках.
    Нарешті Інна підвелася і сказала:
    — Вибачте, я ненадовго відійду.
    Вона позичила в Сандри капці і зникла за найближчим чагарником. А коли за двійко хвилин повернулася, я з подивом відзначив, що обличчя в неї розпашіле, а груди під сорочкою часто здіймаються, ніби вона щойно бігла. Ні Штепан, ні Сандра, занурені у власні думки, не звернули на цю обставину уваги.
    „Що сталося, Інно?“ — занепокоєно спитав я. — „Тобі зле?“
    „Зі мною все гаразд,“ — відповіла вона. — „Сиди тихенько, не втручайся. Потім я все поясню.“
    Інна підійшла до Сандри, присіла поруч і взяла її за праву руку.
    — Тепер слухай, золотко, що я тобі скажу... — заговорила вона, відволікаючи увагу дівчини, а тим часом швиденько наділа їй щось на середній палець. На якусь мить яскраво зблиснув зеленкувато-жовтий вогник , але ще кілька секунд після цього сітківка моїх очей зберігала слід від несподіваного спалаху. — Отак! Готово.
    Сандра рвучко вивільнила руку й наблизила її до свого обличчя, розглядаючи перстень з невеличким каменем, схожим на хризоліт. Цей перстень я впізнав одразу — за давніми переказами, він належав ще Бодуенові де Бресі, і з його допомогою майбутній перший герцоґ Бокерський завдав поразки Женесові де Фарамону. Через вісім сторіч прапрадід теперішнього герцоґа знайшов перстень Бодуена при реконструкції церкви в Шато-Бокері, а його нерозумний правнук, батько Ґарена де Бресі, Олаф, здуру подарував цю цінну річ смертельному ворогові своєї родини. Після Женесової загибелі перснем заволоділи ми і скористалися ним, щоб піднятися на верхівку південної вежі, коли починався Прорив. Згодом ми хотіли повернути його герцоґові, проте він відмовився його взяти і наполіг на тому, що відтепер перстень має належати нам.
    Співставивши факти, я здогадався, що за час своєї відсутності Інна встигла збігати до табору і взяти його зі своєї скриньки для коштовностей. Однак я не міг збагнути, навіщо їй знадобився цей артефакт, який був призначений для блокування чарів...
    Зате Сандра, як видно, все зрозуміла. Після секундного заціпеніння вона поривчасто обняла Інну і, на мій подив, стала цілувати її, заливаючись сльозами і примовляючи:
    — Ох, Інночко, дорогенька... яка ж ти розумниця... дякую тобі... дякую...
    Ми зі Штепаном розгублено перезирнулися. Ні він, ні я не мали уявлення, що відбувається, але вже сама Сандрина реакція свідчила про те, Інна, надівши їй на пальця перстень Бодуена, зробила дівчині неабияку послугу.
    — Ну, годі, — ніяково промимрила Інна, мало не відбиваючись від поцілунків. — Припини, Сандро! А то хлопці казна що подумають. Владислав точно подумає, він такий.
    Зненацька Сандра зойкнула й обм’якла. Інна притримала їй і дбайливо вклала на ковдру.
    А ми зі Штепаном схопились на ноги і майже одночасно вигукнули:
    — Що з нею?
    Сандра слабко ворухнула віями і ледве чутно прошепотіла:
    — Все... нормально... Я зараз... Тільки... тільки... перстень... не знімайте... в жодному...
    Вона заплющила очі й завмерла нерухомо. Її бліде обличчя виражало спокій і полегкість.
    Інна взяла дівчину за зап’ясток, перевірила пульс, побіжно дослідила її ауру і повідомила:
    — Вона просто знепритомніла. Гадаю, це суто емоційна реакція.
    Я сів на траву біля самого краю ковдри. Штепан учинив так само.
    — А на що саме була ця суто емоційна реакція? — поцікавився я.
    — І я б хотів це знати, — підтримав мене барон. — Чим ви так догодили Сандрі, надівши їй персня?
    — А ви ще не второпали? — здивувалася Інна, змірявши мене та Штепана якимсь розчарованим поглядом. — Це ж очевидно! Хіба ви забули, яку властивіть має перстень Бодуена?
    — Він захищає свого власника від прямого маґічного впливу, — відповів я.
    — Правильно. Та це лише окремий випадок. Маґією називається мистецтво керування надприродними силами. Тепер сформулюй свою думку в загальному вигляді.
    — Ну, тоді перстень захищає від прямого впливу надприродних сил. — Я замовк і приголомшено витріщився на Інну. — Ти хочеш сказати, що Сандра була...
    — Одержимою, — закінчив за мене Штепан. Навіть у примарному місячному світлі було видно, як його обличчя посіріло.
    Інна ствердно кивнула:
    — Як я розумію, на Гранях цим словом називають людей, що всупереч власній волі потрапили в тенета Нижнього Світу. Вони не слуги, а раби. Перстень Бодуена звільнив Сандру з рабства — і ви бачили, як вона цьому зраділа.
    Я сперся ліктями на коліна і стиснув голову руками.
    — Здуріти можна!
    А Штепан запитав:
    — Як ви про це здогадалися, пані? Ви підозрювали вже тоді, коли казали, що це суто побутовий інцидент?
    — Ні, бароне. Якраз тоді я вважала, що ситуація цілком зрозуміла. Але підсвідомо залишалася насторожі, бо пророчі сни — не іграшки, і для їхньої появи потрібен дуже серйозний привід. А Сандрина витівка з Владиславом, хоч вона багато важить для наших особистих стосунків, сама по собі не є вагомою причиною для вашого пророчого сну. Коли ж Сандра почала верзти нісенітницю про Сідха...
    — То вона брехала? — озвався я.
    — Авжеж брехала. Вона ніби говорила під чиюсь диктовку. Її брехня була такою бездарною, такою неправдоподібною, вона так суперечила всім моїм уявленням про Сандру, що мимоволі мені спала на думку популярна на Гранях приказка: „Диявол хитрий, підступний, але дурний“.
    Я здригнувся.
    — Гадаєш, хтось примусив її взяти на себе провину? По-твоєму, вона непричетна до зникнення Сідха?
    — Ні, таки причетна. Принаймні, вона знає, що з ним сталося. Це було видно з її поведінки. Коли людина щось приховує, її невідступно переслідує страх бовкнути щось зайве. Якраз на цьому Сандра й спалилася. Обмовившись про жартівливу пропозицію Сідха, вона злякалася, вирішивши, що виказала себе. І вона справді виказала — проте не словами, а самим своїм переляком. Після цього їй слід було зізнатися в убивстві Сідха на ґрунті пристрасті, і тоді я, можливо, ще повірила б їй. Якби в неї (або в того, хто керував нею) було більше часу на роздуми, так би й сталося. Однак часу не було, а диявол хитрий, підступний, але дурний. У намаганні викрутитися, Сандра остаточно заплуталась у брехні... на своє щастя.
    — Отже, Сідх справді знав про її витівки?
    — Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Саме тому вона так злякалася. Чи, радше, злякався її... гм, скажемо так — потойбічний командир.
    Штепан хутко перехрестився і нерозбірливо промимрив коротку молитву. А Інна продовжувала:
    — Водночас я переконана, що Сідхове зникнення не має стосунку до того, що виробляла з тобою Сандра. На це була якась інша причина.
    — Мабуть, він здогадався, що Сандра одержима, — припустив барон.
    — Спершу я теж так подумала. Проте її готовність повернути Сідха цілим та неушкодженим рішуче суперечила цій версії. І я майже певна, що якби ми повірили Сандриній брехні, вона б негайно повернула його. А Сідх, своєю чергою, підтвердив би її історію.
    Я запитливо поглянув на Інну:
    — Тобто, він був заодно з Сандрою?
    — Вочевидь, так. Але не думаю, що він одержимий. Швидше, свідомий слуга Нижнього Світу. Чорний чаклун... А втім, навіщо гадати. От зачекаємо, коли отямиться Сандра, вона нам усе розповість. Не бачу сенсу зайве напружувати свій розум. Зараз я невиспана, в мене погано працює голова.
    — Ну, не кажи, — заперечив я. — Твоя голова чудово працює, не те що моя. Ти просто блискуче придумала з перснем.
    — Власне, це мені підказала сама Сандра. Ще на самому початку подорожі, коли я показувала їй свої коштовності, вона зненацька схопила перстень Бодуена, а вже наступної миті кинула його назад до скриньки, ніби опеклася. Її обличчя виражало глибоке розчарування. Сандра сказала мені, що помилилася, прийнявши звичайний блокувальний перстень за один рідкісний артефакт, що зник багато сторіч тому. Тоді я повірила їй, але цей випадок відклався в моїй пам’яті. А тут я згадала про нього й подумала: чи не хотіла Сандра надіти персня, щоб звільнитися від чийогось впливу? От і вирішила спробувати.
    — І дуже вчасно це зробила, — додав я. — Якби той, хто тримав її під контролем, здогадався про твої підозри... Не знаю, що тоді б сталося з Сандрою, але точно щось гірше з непритомність.
    — Тому я так квапилася, — сказала Інна. — Тепер я розумію, що через поспіх була необережна. Якби Сандра помітила, що я засапана, якби здогадалася, що бігала до табору, все могло б закінчитися кепсько. Треба було просто сказати, що піду за якоюсь одежиною, бо вже змерзла, та й у присутності пана барона почуваюся ніяково в самій білизні... До речі, це справді так. Вдягтися мені не завадить. — З цими словами вона знову схилилася над Сандрою, яка досі була непритомна, але вже не така бліда. — Думаю, скоро її можна повертати до тями. Проте спершу я таки вдягнуся. Ти, Владе, залишайся тут, пильнуй Сандру. Сорочку я тобі принесу. А ви, бароне, підете зі мною. Поки я вдягатимуся, розбудите своїх людей.
    — Атож, пані, — погодився Штепан. — Я вже думав про це.
    — Що ми їм скажемо? — запитав я.
    — Правду, — без найменших вагань відповіла Інна. — Що Сандра була одержима, а Сідх, найпевніше, ворог. Вони мають бути напоготові — боюся, з викриттям Сандри ігри Нижнього Світу в хованки з нами закінчилися...

    Інна зі Штепаном пішли до табору, а я видобув з кишені загорнений у серветку недопалок сигари й закурив. Оскільки дружина доручила мені пильнувати Сандру, я намагався не зводити з неї очей — а це було нелегко. Я дивився на непритомну дівчину і більше не бачив у ній сестру. Я втратив право так її називати, бо сестру просто люблять, а не любляться з нею. А ще я позбувся права називати Інну своєю єдиною жінкою, і ця думка гнітила мене понад усе. Я завжди пишався тим, що, крім Інни, більше нікого не мав, я не соромився того, що до двадцяти чотирьох років залишався незайманим, і був щасливий, що зберіг свою невинність для Інни, як вона свою — для мене. Я хотів прожити з цією чистотою все життя, але протримався менше року. Я зрадив Інну, зрадив наше кохання, а найстрашніше — я зрадив самого себе!
    Мої спроби перекласти всю відповідальність на Сандру зазнали фіаско. Я чудово розумів, що якби в глибині душі не хотів її як жінку, то, навіть вважаючи її Інною, під тим чи іншим приводом відмовлявся б від любощів з нею. Проте я не відмовлявся. І не намагався відмовитись. Щоразу я накидався на неї, сповнений пристрасті, ми палко, несамовито кохалися, і з нею мені було так само добре, як з Інною... Я був далекий від того, щоб зводити все кохання до одного лише сексу, та водночас не поділяв думки святенників, які применшували його значення. Приємність моїх відчуттів, та щемлива насолода, з якою я згадував хвилини нашої близькості, доводили мене до відчаю...
    Так минуло хвилин десять, нарешті Сандра поворухнулася й розплющила очі. Її трохи нестямний погляд зустрівся з моїм, і вона кволо всміхнулася. В цій усмішці читалася ціла гамма почуттів — від провини та сорому до радості й невимовного полегшення.
    Пальцями лівої руки Сандра торкнулася персня Бодуена. Я враз напружився...
    — Не бійся, — тихо мовила вона. — Я лише хотіла переконатися, що він на місці. Знімати його не збираюся, не дурна... А де поділася Інна?
    — Пішла до табору, щоб одягтися, — відповів я, а подумки зв’язався з дружиною і повідомив їй, що Сандра вже отямилася.
    „От і добре,“ — відповіла Інна. — „Я скоро буду. Зараз саме пояснюю хлопцям ситуацію, вони дуже схвильовані... А ще й бісів Леопольд заважає. Стрибає тут з войовничим виглядом, запевняє нас, що захистить від усіх ворогів...“
    „То, може, ми прийдемо?“
    „Ні, не варто. Я ж не просто так залишила вас біля струмка. Спершу загоряни мають заспокоїтися й обдумати все почуте. Штепан тримає своїх людей під контролем, але при Сандриній появі в когось із них можуть не витримати нерви.“
    „Твоя правда,“ — погодився я. — „Тоді ми лишаємось тут.“
    „Гаразд, чекайте... І ще одне. Поки утримайся від запитань. Я хочу почути всю Сандрину історію — від початку до кінця.“
    На цьому я закінчив розмову з Інною і допоміг Сандрі, яка ще почувалася дуже слабою, підвестися й сісти. Вона щільніше запнула халат, прикривши свої оголені груди, чий вигляд викликав у мене цілий каскад спогадів — водночас приємних і болючих.
    — Інна зараз буде, — сказав я їй. — Вона просила поки ні про що тебе не розпитувати, але про одне я таки запитаю. Про це я не зможу запитати в Інниній присутності. Звідки ти знаєш, що вона є прийомною дочкою?
    Сандра повільно кивнула:
    — Отже, ти зрозумів мої натяки... Але нічого не запідозрив, нічого не зробив.
    — А що я міг запідозрити? Я просто вирішив, що ви з Сідхом знаєте про нас більше, ніж показуєте. Мені навіть на думку не спадало... Та облишмо це. Ти не відповіла на моє питання. Звідки тобі відомо про Інну?
    — Від Сідха. Один його друг... спільник з Основи зібрав про вас деяку інформацію. Після вашого зникнення Іннині батьки перестали приховувати її походження, бо сподівалися, що це допоможе в пошуках. Вони розповіли, що дев’ятнадцять з половиною років тому в них народилася донька, яка через кілька годин померла. А за тиждень по тому до них звернувся незнайомий чоловік і запропонував удочерити цілком здорову новонароджену дівчинку, від якої буцімто відмовилася матір-одиначка. Попервах вони вагалися, бо незнайомець явно діяв на межі закону, та зрештою погодилися. Перед цим у Інниної матері вже було два викидня, і вони боялися, що, відхиливши пропозицію, втратять свій єдиний шанс завести дитину. Наскільки я знаю, ти в курсі цієї історії.
    — Так, — ствердно кивнув я. — Тесть мені розповів. За його словами, Інна виявилася таким чарівним немовлям, що вмить скорила їхні серця, і вони просто не змогли встояти... — Я мимоволі всміхнувся. — Через чотири роки в них народився син — свій, рідний по крові, проте Інна так і залишилася їхньою улюбленицею. Вони панічно боялися того дня, коли вона довідається про своє походження. Певна річ, вони розуміли, що Інна вже доросла дівчина і має знати правду про себе, але ніяк не могли подолати свій страх. Підозрюю, що тесть звірив мені цю таємницю саме для того, щоб я взяв на себе частину відповідальності за їхнє мовчання.
    — А він не описав тобі незнайомця?
    — Ні, в такі подробиці тесть не вдавався, лише сказав, що Інна є прийомною дочкою, і коротко розповів, як це сталося. Оце й усе... А в чому річ?
    — Сідхів спільник роздобув детальний опис зовнішності таємничого незнайомця. Виявилося, що навіть через два десятиліття Іннині батьки пам’ятають його так виразно, ніби зустрічалися з ним лише вчора. — Сандра значуще подивилася на мене, і цієї миті я збагнув, що вона скаже далі. І не помилився в своєму здогаді. — Це був Метр, Владиславе.
    Я докурив сигару майже до самого кінчика і пожбурив те, що лишилося від неї, в струмок.
    — А знаєш, — сказав потім, — мене це нітрохи не здивувало. Мабуть, підсвідомо вже був готовий до цього. Відколи я дізнався, який унікальний наш з Інною дар, мені здавалося просто неймовірним, що двоє вищих маґів народилися в одному й тому ж світі, в одній і тій же країні, з інтервалом лише у п’ять років. Але тепер усе стало на свої місця. Вочевидь, Інна народилася десь на Гранях, а Метр переніс її на Основу і знайшов для неї нову сім’ю... Правда, не втямлю навіщо.
    — Гадаю, він від самого народження призначав Інну тобі за дружину. — Сандра ніяково зиркнула на мене. — Тільки не зрозумій мене хибно. Я аж ніяк не стверджую, що він нав’язав вас одне одному.
    — Все нормально. Я правильно тебе зрозумів і, в принципі, згоден з тобою. Проте іншого не збагну: якщо Метр хотів звести нас разом і подивитися, що з цього вийде, чому він обрав для цього мою батьківщину, а не її? По-моєму, логічніше було б зробити навпаки — адже Грані більш відповідне для нас місце, ніж Основа.
    Сандра знизала плечима.
    — Цього я теж не збагну. Безперечно, Метр мав вагомі підстави так учинити, але які — не знаю, навіть не здогадуюся. Зате я точно знаю, що він ніколи нічого не робив просто так, без певної мети. — Вона трохи помовчала. — До речі, ще один важливий момент. Твій тесть не говорив тобі, чому вони назвали дочку Інною?
    — Ні. А що?
    — Про це їх попросив Метр. Вірніше, він просив назвати її Інґою, але через якусь плутанину в офіційних паперах вона стала Інною. Так це ім’я й прижилося.
    — Чого не знав, того не знав, — замислено мовив я. — І якщо, за твоїми словами, Метр нічого не робив просто так...
    Я замовк, краєм ока вловивши якийсь рух у кущах нижче за течією струмка. В моїй голові лише зароджувалося здивоване запитання, з якого це побиту Інна пішла кружним шляхом, а мої рефлекси, виявившись спритнішими за думки, вже спрацювали, миттєво реагуючи на небезпеку. Я рвучко кинувся вперед, турнув Сандру додолу, сам упав поруч з нею й прикрив нас силовим щитом.
    А вже наступної секунди над нами промайнуло щось чорне, пронизало пустку в тому місці, де щойно перебувала Сандрина голова, перелетіло через струмок і впало в траву біля самої границі зовнішнього купола.
    „Стріла,“ — зачудовано подумав я. Мені видалося надзвичайно дивним, що наш невідомий ворог не вдався до маґії, а скористався такою ненадійною зброєю, як лук чи арбалет. А він, поза сумнівом, був чаклуном або маґічною істотою, оскільки зміг проникнути всередину купола не здійнявши тривоги.
    Втім, довго роздумувати над цією загадкою я не став, а швидко підвівся і прикрив себе й Сандру силовим щитом. Як виявилося, зробив це вчасно — бо до мене, з шаблею наголо, мчав Сідх. Я навіть не зразу впізнав його, оскільки він був не в своєму звичайному ошатному вбранні з незмінним зеленим тюрбаном, а в якійсь мішкуватій сірій робі з відкинутим каптуром. Його смагляве до чорноти обличчя, завжди таке спокійне і незворушне, наразі було спотворене хижою, звірячою гримасою.
    Як і перше, Сідх не став удаватися до чарів. Скориставшись тим, що на кілька секунд я розгубився, не наважуючись завдати удару по людині, яку ще недавно вважав своїм старшим товаришем, він спробував оббігти мене зліва, щоб ударити в мою незахищену спину. Я на це не піддався і, розвернувшись, зустрів його лицем до лиця.
    Але при цьому я припустився величезної помилки. Мені геть випало з голови, що Сандра перебуває під дією персня Бодуена, який блокує її чаклунські здібності, і зараз практично беззахисна. А своїм нехитрим маневром Сідх досяг того, що я більше не стояв між ним та дівчиною, яка лише щойно звелася на ноги.
    Я надто пізно розгадав його план, надто пізно второпав, що він тут не по мою душу. Якби я збагнув це від самого початку, то без найменших вагань застосував би проти Сідха найсмертельніші чари, а так...
    Ці думки блискавично промайнули в моїй голові, коли Сідх рвучко повернувся і зробив різкий випад убік Сандри, цілячись вістрям шаблі їй у груди. Я згаяв дорогоцінну мить на те, щоб прибрати щит, який заважав мені завдати удару, і якраз цієї миті мало б вистачити, аби смертоносне вістря досягло своєї мети.
    Я не випадково вжив умовний спосіб — бо насправді цієї миті не вистачило. Зненацька Сідх завмер, ніби наштовхнувся на невидиму стіну, Сандра встигла відскочити, а я, прибравши зрештою щит, вдарив по ворогові першим смертельним закляттям, яке спало мені на думку. Сідх похитнувся, а потім, мов підкошений, беркицьнувся на землю. Попри мої очікування, його плоть не розтеклася вогняною жижею, як це було з Женесом.
    „А дарма,“ — надійшла мені жінчина думка. — „Я міцно тримала його.“
    Озирнувшись, я побачив, що до нас біжить Інна. Саме її своєчасне втручання врятувало Сандру від неминучої смерті, а я завдав удару вже по знерухомленому противнику. Все сталося так стрімко, що я просто не встиг зреагувати на нові обставини і діяв суто за інерцією. Але не шкодував про свій вчинок і, навіть якби мав більше часу на роздуми, все одно не став би ризикувати Сандриним життям заради сумнівного задоволення взяти Сідха в полон. Звичайно, я довіряв жінчиній майстерності й не сумнівався в чіпкості її чарів; але наразі йшлося про набагато важливіші речі, ніж питання професійної придатності.
    Сандра сторожко наблизилася до Сідха, ногою відкинула його шаблю вбік і схилилася над ним, ладна будь-якої миті відсахнутись. Тим часом я просканував чарами територію під усіма трьома куполами, але не виявив сторонньої присутності. Не було також і „сліпих зон“, прикритих чужою маґією.
    — От і все, — полегшено констатувала Сандра. — Він мертвий.
    Її слова почула й Інна, яка саме підбігла до нас.
    — А дарма, — повторила вона вголос. — Ми могли б допитати його.
    Сандра випросталась і похитала головою:
    — Нічого б у вас не вийшло. Нижній Світ убив би його раніше — у підсвідомість кожного чорного чаклуна вкладено команду самоліквідації. А ще одного блокувального персня, — вона поглянула на свою праву руку, — у вас немає.
    — А як Сідх потрапив сюди? — здивовано мовила Інна. — Я ж лише ввечері перевіряла наш захист і виявила жодної вади.
    — Схоже, він здійснив так званий „чорний стрибок“, — припустила Сандра. — Будь-який чаклун, пов’язаний з Нижнім Світом, може миттєво переміститися на невелику відстань — дві-три милі, не більше. Але до цього вдаються дуже рідко, лише в крайніх випадках, бо „чорний стрибок“ на кілька годин позбавляє всієї маґічної сили.
    — То он воно що! — сказав я. — Тепер ясно, чому Сідх не застосував проти мене чари. Виходить, він був смертником?
    — Мабуть, що так. Гадаю, його надіслали вбити мене, щоб я вам нічого не розповіла.
    — А скільки ще потенційних смертників тут вештається? — спитала Інна.
    — Поки жодного. Сідхові спільники мають бути тут лише завтра ввечері.
    — Ого! — Я був приголомшений. — Отже, ті інквізитори...
    — Насправді ніякі не інквізитори, — підтвердила Сандра. — Вони чорні чаклуни.
    — А що... — почала була Інна, проте стримала себе. — Ні, краще ходімо звідси. Поговоримо в іншому місці, подалі від нього. — І вона кивнула на Сідхове тіло.
    — Його треба спалити, — порадила Сандра. — І чимшвидше. Сідх був надто тісно пов’язаний з Нижнім Світом, щоб просто так залишати його тіло. На жаль, не всі розповіді про повсталих мерців вигадані.
    Інна мерзлякувато пощулилася.
    — Брр! Нам тільки зомбі тут бракувало. А так уже все є... Ну, гаразд, спалити так спалити. Ми з Сандрою поки поки наглянемо, щоб Сідх не озомбився, а ти, Владе, піди поклич Штепана та його людей. Нехай несуть усі дрова, що є в таборі.
    Сандра підступила до Інни і взяла її за обидві руки. В очах дівчини заблищали сльози.
    — Я... навіть не знаю, як віддячити вам. Сьогодні ви двічі врятували мене...
    Інна обняла її й погладила по голові.
    — Не поспішай дякувати, золотко. Я не така добра, як ти думаєш. От коли ми виберемося з цієї халепи, я ще задам тобі добрячого прочухана. Тільки начувайся...




    Роздiл 16
    Відповіді

    Спалення Сідхового тіла було не найприємнішою подією в моєму житті, і сподіваюся, ви правильно зрозумієте мене, якщо я утримаюсь від детального опису цієї події. Скажу лише, що загоряни обклали його з усіх боків дровами та хмизом і підпалили; а щоб усе якнайшвидше скінчилося, ми з Інною почергово надсилали в багаття пірокінетичні імпульси середньої потужності, завдяки чому вже через чверть години від Сідха залишилася хіба що купа попелу.
    Коли вогонь догорів, ми повернулися під основний купол і розмістилися на невеличкій затишній галявині, зусібіч оточеній папоротневими кущами. Не всі десятеро, а лише четверо — я, Інна, Сандра та Штепан. Моя дружина запропонувала, щоб з усіх загорян при нашій розмові був присутній лише барон, який потім розповість іншим усе, що визнає за потрібне. Штепан погодився, що це розумна пропозиція й відіслав своїх людей до табору скласти компанію Леопольдові, який був вельми незадоволений тим, що я обмежив його пересування внутрішнім куполом. Час від часу до нас долинало ображене нявчання кота, але ми дружно іґнорували його.
    — Ну що ж, — звернулася Інна до Сандри. — Гадаю, буде краще, якщо ти розкажеш усе по порядку, починаючи з того, як уклепалася в цю історію. Та спершу я хотіла б почути відповідь на одне питання, яке не дає мені спокою. А саме: чому ви з Сідхом не вбили нас? Ви ж могли це зробити, так?
    Сандра кивнула:
    — Авжеж, могли. Будь-яку людину можна вбити, навіть вищого мага. Проте ми не мали такого наказу. Ви були потрібні живими.
    Ця відповідь майже нічого не прояснювала, зате породжувала нові запитання. Однак Інна вгамувала свою нетерплячість і стримано мовила:
    — Гаразд. Тепер ми слухаємо тебе.
    І Сандра почала свою невеселу розповідь.
    Це сталося з нею ще півроку тому, коли під час зимових канікул вона вирішила відвідати свою шкільну подругу Мойру, яку не бачила вже кілька місяців. На відміну від Сандри, котра продовжила чаклунську освіту в академії, Мойра, як і переважна більшість дівчат з інквізиторських родин, обмежилася тим, що закінчила школу, після чого, в найкращих традиціях патріархального суспільства, швиденько вийшла заміж. Мойрин чоловік служив на одному з постів Інквізиції, не дуже далеко від Лемоса, лише в шести годинах їзди Трактовою Рівниною. Дорога вважалася цілком безпечною, тож Сандра, з батькового дозволу, вирушила сама, і їй просто не пощастило, що її шлях перетнувся з Женесом. А втім, не виключено, що Женес уже давно хотів заслати в прецепторію свого шпигуна, і його люди стежили за Сандрою від самого Лемоса. Хоч там як, а дівчина потрапила до нього в полон.
    Що відбувалося з нею в полоні, Сандра не пам’ятала. За якийсь час вона отямилася на тому ж місці, де її схопив Женес, а неподалік до дерева була прив’язана за поводи Малвіна з усім дорожнім спорядженням. Дівчина не знайшла на собі жодних слідів знущань, фізично їй не заподіяли ніякої шкоди, а проте вона була певна, що Женес зробив з нею щось погане.
    Це „щось“ Сандра виявила, коли прибула до Мойри і не могла ні словом, ні натяком дати подрузі зрозуміти про свої прикрощі. Через кілька днів вона повернулася до Лемоса, але й там Женесова заборона зберігала свою силу. І ніхто — ні рідні, ні батькові підлеглі, ні викладачі в академії, ні однокурсники, — не помітили змін у її поведінці.
    — Тільки не подумайте, що в нас не дбають про безпеку, — говорила Сандра. — Перевірки на одержимість проводять за найменших підозр, от тільки мене ніхто не запідозрив. І зовсім не тому, що мій батько прецептор, просто я завжди була дивакувата, і до цього всі звикли. Ще з самого малечку я хотіла стати інквізитором, у школі найбільше полюбляла не якусь там побутову чи рослинну маґію, а суто „хлопчачі“ предмети — алхімію, бойові чари, теорію артефактів, основи світобудови. Ну, а в академії взагалі виявилася єдиною дівчиною на першому курсі — отак мені не поталанило з однокласницями, ніхто з них не захотів продовжити навчання... Та я вже про це розповідала.
    ...Згодом Сандра почала отримувати накази. Здебільшого від неї вимагалося про щось довідатися, десь бути присутньою, на щось подивитися. Вона нікому не передавала здобуту інформацію, що могло мати лише одне прийнятне пояснення: всі її думки перебували під постійним контролем. А з цього випливало, що Женес не просто скорив її волю, як попервах сподівалася Сандра. Все було набагато гірше — вона стала справжньою одержимою, безпосередньо пов’язаною з Нижнім Світом!
    Так минуло майже півроку. Сандра не те що змирилися зі своєю одержимістю, але поступово звикла до неї, хоча не полишала надій чимось виказати себе. Проте Нижній Світ міцно тримав дівчину в своїх тенетах, відстежував її думки, не дозволяв їй вдаватися до дій, що накликали б на неї підозри в одержимості. Правда, він не міг упоратися з частими перепадами Сандриного настрою, з мовленими без роздумів словами, зі спонтанними вчинками. Та щоразу дівчина з прикрістю переконувалася, що люди не зважають на всі її дивацтва. З усього виходило, що Женес дуже вдало обрав собі шпигуна.
    Сандра говорила про це досить сухо, відсторонено і намагалася не торкатися своїх особистих переживань. Але я був певен, що їй неодноразово спадала думка про самогубство, і лише тотальний контроль над її розумом, а ще — слабка надія на порятунок, не дозволяли їй накласти на себе руки. Той, хто віддавав Сандрі накази, добре знався на мистецтві керування людьми, він не став негайно вимагати від неї чогось жахливого, такого, що змусило б її наполегливо шукати смерті. Яку, слід зазначити, знайти зовсім неважко — мало не щодня ми потрапляємо в такі ситуації, коли досить зробити один хибний рух, щоб розпрощатися з життям.
    — Того дня, коли ви зустріли дядька Рівала, — продовжувала Сандра, — батька якраз не було на Лемосі. Якби дядько, не зумівши зв’язатися з ним, повідомив про вас батьковому заступникові, нічого цього не сталося б. Але він повідомив мені. Мабуть, передчував свою смерть і вирішив наостанку поговорити зі мною. Попрощатися... — З грудей дівчини вирвався чи то стогін, чи то притлумлений схлип. — А відразу після нашої розмови до мене надійшов наказ. Я мусила мовчати про все і чекати подальших розпоряджень. І я чекала. Згодом хотіла зв’язатися з дядьком Рівалом і дізнатися, як у нього справи, проте мені не дозволили. А через кілька годин надійшов новий наказ: потай залишити прецепторію і вирушити на Аґріс з проміжною зупинкою на Брохвіні, де зачекати на прибуття „друга“. Там я майже два дні чекала, поки з’явився Сідх.
    — Ти його раніше знала?
    — Ні, тоді ми вперше зустрілися. Але я впевнена, що він був інквізитором. Може, навіть не збрехав про своє ім’я та звання. Тільки він не служив у нашому командорстві і не був знайомий з моїм батьком. — Сандра на секунду замовкла й винувато глянула на нас. — Ви, мабуть, уже зрозуміли, що той чоловік, з яким я зв’язувалася, не мій батько?
    — Звичайно, зрозуміли, — похмуро мовив я. — Ще тоді, коли ти сказала, що до нас їдуть не інквізитори, а чорні чаклуни.
    — Хто був той чоловік? — запитала Інна.
    — Один із Сідхових спільників, — відповіла Сандра. — Найпершого разу Сідх зв’язався з ним, а потім дозволив мені приєднатися до їхньої розмови. Після цього вже могла зв’язуватися з ним сама і видавати його за мого батька. Насправді він мешкає десь на Головній Маґістралі.
    Інна скрушно похитала головою:
    — Ти про все брехала нам. Просто дивно, як не заплуталася в своїй брехні.
    — У такі моменти мені диктували, що говорити, — пояснила Сандра. — А взагалі, я не так уже й багато вам брехала. Про себе, про своє життя розповідала вам чисту правду. І мої припущення щодо Метрових планів теж не були вигадкою. Я справді вважаю, що він замислив зробити вас королем та королевою. Навіть те, що Залізний Франц наказав доправити вас у Вічне Місто, за великим рахунком, не було брехнею. Зараз Головний аж з ніг збивається, так вас шукає. Щоправда, пошуки ведуться лише на Основі. Схоже, він вважає, що вам ніде більше подітись, як повернутися на батьківщину. Йому навіть на думку не спало, що ви могли потрапити на іншу Грань.
    — А звідки ти знаєш?
    — Сідх розповів. Він добув ці відомості ще до нашого прибуття на Аґріс. Йому стало цікаво, чому ви привернули до себе таку пильну увагу Нижнього Світу, а в тому наказі, який ми обоє отримали, нічого конкретного про вас не повідомлялося — до інструкцій додавалися лише ваші зображення. Тому Сідх зв’язався зі своїм знайомим на Основі, переслав йому отримані картинки...
    Іннині очі зблиснули.
    — Стривай, Сандро! Якщо нічого конкретного про нас не повідомлялося, то чому ви вирішили, що ми родом з Основи?
    — Бо так сказав дядько Рівал.
    — Але ж ми нічого такого йому не говорили? Правда, Владе? Просто не встигли сказати. — І вона запитливо глянула на Штепана: — А ви, бароне?
    Штепан, що досі мовчки слухав нашу розмову, невпевнено відповів:
    — Та начебто не казав. Може, хтось із хлопців обмовився.
    — А може, — озвався я, — Рівал і сам знав. Пам’ятаєш, Інно, як він дивився на тебе при нашій зустрічі? Ми ще гадали, що б це могло означати. І погодилися на тому, що він уже бачив тебе раніше.
    Інна кивнула:
    — Атож, тепер згадала... Гаразд, Сандро, продовжуй.
    — Так от, Сідх звернувся до свого знайомого, хоч і не дуже розраховував на успіх — адже з такою куцою інформацією майже неможливо віднайти сліди двох людей серед шести мільярдів населення. Та вже за годину Сідхів знайомий знову вийшов на зв’язок і повідомив, що всі інквізитори на Основі шукають молоде подружжя з вашими прикметами. А коли ми прибули до Шато-Бокеру і герцоґ коротко розповів нам про ваші пригоди, у Сідха виник новий план, як виконати наше завдання. Його пропозицію було схвалено, і це, мабуть, урятувало мене — бо за попереднім планом я мала лише переконати Ґарена де Бресі, що Сідх є тим, за кого себе видає. Оскільки герцоґ добре знав мене, то в нього не виникло жодних сумнівів у тому, що Сідха надіслав за вами мій батько, і його впевненість передалася вам. На цьому моя роль закінчувалась, але додому я повернутися вже не могла. Найпевніше, мене відрядили б до іншого архіпелаґу, в розпорядження якогось чорного чаклуна, щоб під його керівництвом я готувалася до Причастя... Маю на увазі Чорне Причастя — посвячення Нижньому Світові. Тоді б я стала справжньою лихою відьмою.
    Штепан здригнувся і поспіхом перехрестився.
    — І тому, — запитала Інна, — ти так зраділа, коли Сідх сказав, що бере тебе з нами?
    — Ще б пак! Адже це означало відстрочення мого вироку. Я сподівалася... ну, на якесь диво. І воно таки сталося. Завдяки вам. — Сандра вчергове торкнулася пальцями персня Бодуена. — Зараз я не відчуваю своїх чаклунських здібностей, але не шкодую про їхню втрату... хіба трохи. Головне, що я вільна, а решта — дрібниці. Проживу й без маґії.
    — То це назавжди? — спитав я.
    Вона силувано посміхнулася й кивнула:
    — На жаль, так. Без варіантів. Про чари мені доведеться забути. Втім, це не означає, що я муситиму все життя носити перстень. Якщо... коли ми виплутаємося з цієї історії, наді мною проведуть процедуру екзорцизму, яка звільнить мене від одержимості, а заразом знищить мій чаклунський дар.
    — Це обов’язково?
    — Так, Владиславе, обов’язково. Внаслідок екзорцизму неодмінно втрачається чаклунський дар. А іншого способу розірвати зв’язок з Нижнім Світом поки не вигадали. — Дівчина зітхнула. — І давайте не будемо про це.
    — Добре, не будемо, — погодилась Інна. — Розповідай далі. В чому полягало ваше завдання?
    — Ми його майже виконали. Завели вас углиб ненаселеного району, потім Сідх зник за підозрілих обставин, що наводило на думку про підступи ворогів. Це мусило тримати вас у постійній напрузі.
    — І таки тримало, — підтвердив я. — Ми з Інною місця собі не знаходили від підозр та сумнівів. Це було просто нестерпно... А що мало статися завтра, після прибуття... гм, так званих інквізиторів?
    — Вони приєдналися б до Сідха. А мій так званий батько сказав би вам, що все гаразд, загін трохи затримався і буде наступного ранку. Проте вранці ви дочекалися б не підмоги, а глобального Прориву. Якраз його підготовкою займався Сідх.
    — Тут? — здивувалась Інна. — На цій дикій Грані?
    — Атож, на ній. У XV — XVII сторіччях тут, лише на іншому континенті, знаходилося лігво чорних чаклунів-відлюдників. За час свого перебування на цій Грані вони добряче розхитали її, але через відсутність людей, головної поживи для нечисті, влаштовувати тут Прорив не мало сенсу. Сідх знав про існування цієї вразливої Грані й запропонував використати її, як пастку для вас. Взагалі, за його початковим задумом, він мав самостійно влаштувати Прорив, а загін, що нібито йшов вам на допомогу, існував би лише у вашій уяві. Та вже на місці Сідх переконався, що сам-один він не впорається, тому викликав помічників.
    Ми з Інною перезирнулися.
    — Нічого не розумію, — сказала вона. — Ви ж могли просто вбити нас. Навіщо знадобився Прорив?
    — Аби змусити вас зробити те, що ви вже зробили на Аґрісі, — пояснила Сандра. — Пам’ятаєте, що було з вами після того, як ви зупинили Прорив?
    — Ми три дні провели в нестямі.
    — І були цілковито знесилені. Безпорадні, як немовлята. Ваш виснажений чаклунський дар не зміг би захистити вас від потойбічного впливу. Тепер розумієте?
    Я відчув, як волосся на моїй голові стає сторчма, а вздовж хребта ніби пробіг цілий мурашник. Іннине лице посіріло, її ясно-сині очі стали тьмяними, а зіниці розширилися від жаху. Штепан знову перехрестився.
    — Ми могли вас убити, — вела далі Сандра. — Мені вдавалося насилати на тебе, Інно, міцний сон, а тобі, Владиславе, навіювати... відомі вам речі. Але здолати ваш могутній чаклунський дар, підкорити його, було понад нашу з Сідхом силу. Спершу його слід було гранично послабити, виснажити. От для чого Сідх і задумав улаштувати новий Прорив.
    — Авжеж, — сказав я, відчуваючи нездоланне бажання закутатись у щось тепле; мені зненацька стало зимно. — Наше щастя, що після Прориву на Аґрісі поблизу не виявилося Женесового колеґи. Він би миттю нас обробив.
    — Вам справді пощастило, — підтвердила Сандра. — З усіх чорних чаклунів належної кваліфікації саме Сідх міг найшвидше потрапити на Аґріс. Він прибув з якогось іншого архіпелаґу Інфернальним Тунелем, що має вихід у таємному лігві Женеса, десь неподалік Брохвіну... До речі, тут вам навіть двічі пощастило. Сідх між іншим обмовився, що Наглядач Інфернального Тунелю з протилежного боку був якраз відсутній, бо виконував інше доручення. Якби не це, то замість Сідха надіслали б того наглядача — відразу ж після Прориву. А так, коли ми з’явилися в Шато-Бокері, ви вже більш-менш оклигали й зміцніли, і Сідх зрозумів, що не зможе підкорити ваш дар. Тому він запропонував новий план.
    — Я бачу в ньому одне слабке місце, — зауважила Інна. — На цій Грані немає людей, яких треба захищати. Ніщо не заважало нам за перших ознак Прориву втекти звідси по Колодязю.
    — Ви б не змогли. Прорив мав розпочатися на іншому континенті, ви б не відразу відчули його. А потім стало б уже пізно — коли глобальний Прорив набирає силу, всі інфернальні канали на Грані розширюються і намертво блокують доступ до Колодязя. А для зайвої певності я мала наказ убити Леопольда — без його допомоги ви ще не вмієте відкривати „колодязь“. Тож вам волею-неволею довелося б зупиняти Прорив, бо інакше всю цю Грань, разом з вами та вашими супутниками, поглинув би Нижній Світ. Гадаю, саме тому Сідх вчинив цей самовбивчий напад на мене. Якби я загинула, не розповівши вам правди, ви б ще зберігали надію на прибуття допомоги і залишалися тут щонайменше до післязавтра.
    — Що правда, то правда, — кивнула Інна. — Хоча мені важко зрозуміти мотиви, якими керувався Сідх, коли напав на тебе. Так чи інакше, він не мав жодних шансів вижити. Невже він так просто пішов на смерть?
    — Не думаю, що так просто. Але чорні чаклуни не сперечаються зі своїми господарем. Вони, дарма що називаються слугами Нижнього Світу, насправді такі ж раби, як і одержимі. А для Сідхового повелителя ви надзвичайно цінна здобич. Нижній Світ давно не мав слуг-людей з таким могутнім даром. Існує чимало леґенд про вищих маґів, що стали лихими чаклунами, але точно відомо лише про п’ятьох таких — чотирьох чоловіків і одну жінку. Кажуть, що після смерті всі вони також стали господарями — Князями Нижнього Світу.
    На хвилю запала мовчанка. Штепан розкурив свою люльку і трохи відсунувся, щоб легкий вітерець не відносив тютюновий дим прямо на дівчат. Я щиро шкодував, що в цій колотнечі забув прихопити нову сигару — зараз вона б мені дуже знадобилася. Сандра так завзято крутила ґудзика на халаті, що той от-от мав відірватися. Інна повільно обводила поглядом чагарі довкола нас.
    — Ну, що ж, — нарешті мовила вона. — Тепер, Сандро, повернімося до нашої подорожі. І зосередимо увагу на ночівлях. Ти більше нічого не хочеш розповісти?
    Дівчина збентежено потупилась і густо почервоніла.
    — Повір, Інно, я... я б ніколи не пішла на таке свинство з власної волі. Але не могла опиратися наказові.
    Наказові?! — не втримавшись, вигукнув я. — То ти робила це за наказом?!
    „Вгамуйся, Владе!“ — подумки осмикнула мене Інна; відчувалося, що вона сердита. — „У твоєму голосі я чую аж надто щире обурення. І навіть розчарування...“
    Сандра підвела голову й сумно подивилася на мене.
    — Так, Владиславе, я робила це за наказом. Згодом Сідхів план було доповнено ще одним пунктом.
    — Цим самим?
    — Цим самим. Мені наказали звабити тебе.
    Я насилу стримав гірке зітхання, що ладне було вирватися з моїх грудей. Інна мала всі підстави сердитись на мене. Я справді був розчарований почутим, мені було досадно і прикро до сліз. Сандрине зізнання, що вона кохалася зі мною лише за наказом і всупереч власній волі, дуже боляче вразило моє самолюбство... Але ж це ще не все! Виходило, що в очах дівчини я був ґвалтівником. Хай і мимовільним ґвалтівником, а проте... Боже ж мій! Та їй, мабуть, гидко згадувати про ті хвилини, що їх ми провели разом. Певно, в глибині душі вона ненавидить мене за все, що я зробив з нею...
    — Навряд чи це можна назвати звабленням, — зауважила Інна крижаним тоном. — Ти не зваблювала Владислава, а просто крала його кохання. І я впевнена, що тут не обійшлося без Сідхового втручання. Може, ти справді здібна чаклунка, проте не думаю, що тобі вистачило б знань та вміння для таких складних і тонких маніпуляцій з Владовою свідомістю. Тут мало однієї маґії, потрібна ще й психолоґія.
    Сандра кивнула:
    — Ти правильно здогадалася. З розумом Владислава попрацював Сідх. Він вклав у його голову всі необхідні образи, а я лише пробуджувала їх, коли... ну, ти розумієш.
    — Розумію. А зі мною Сідх щось робив?
    — Ні, тут я впоралася сама. Занурила тебе в глибокий транс і майже цілу ніч перебувала в тісному ментальному контакті з тобою, вивчаючи вашу мову.
    — Так я й думала... — Якийсь час Інна уважно роздивлялася свої ретельно доглянуті нігті, потім знову заговорила: — Отже, з цим ми розібралися. Тепер маємо вирішити, що робити далі. Я не сумніваюся, що ти применшувала своє вміння орієнтуватися на Трактовій Рівнині, але зараз на тобі перстень Бодуена, тож це питання становить суто теоретичний інтерес. З тієї ж причини ти не зможеш зв’язатися ні зі своїм справжнім батьком, ні з будь-ким іншим. А нам треба забиратися звідси — і якомога швидше. Єдиний доступний нам вид транспорту — це Леопольд з його вмінням відкривати Колодязь. Перспектива не дуже приємна, але, на щастя, серед нас немає ні хворих, ні поранених. Проте маємо іншу проблему — перстень, що захищає тебе від безпосереднього маґічного впливу. А подорож Колодязем вимагає найбезпосереднішого маґічного впливу. Щоб потрапити до Колодязя, ти спершу мусиш зняти перстень. Адже так?
    — Так, справді. Але це не проблема. В Колодязі час дуже стискається — приблизно півтора дні за хвилину в суб’єктивному сприйнятті. Тому перед подорожжю мене можна міцно приспати, а для більшої певності ще й паралізувати. Тоді я не зможу заподіяти вам шкоди.
    — А собі? Ти ж знову станеш вразливою для Нижнього Світу.
    — Ну то й що? Мною керують через думки. А вві сні я не зможу виконувати ніякі накази. Коли ж ми вийдемо з Колодязя, ви знову надягнете мені персня.
    — Проте, — зауважив я, — ти можеш отримати наказ на майбутнє. Наприклад, зняти перстень, коли поблизу нікого не буде.
    Сандра здригнулась і зблідла.
    — Ну, не знаю... — Вона помовчала, дивлячись у простір перед собою, потім сказала: — Не думаю, що це можливо. Та й у будь-якому разі нам доведеться ризикнути. Ми можемо покинути цю Грань лише одним шляхом — по Колодязю.
    — І куди ти пропонуєш податися?
    — А хіба ви маєте великий вибір? Лише в трьох населених світах ви пробули досить довго, щоб ваш дар зафіксував у собі їхні просторові характеристики. Це Ланс-Оелі, Аґріс і Основа. Остання відпадає — до неї надто далеко. Ми перебуваємо майже на протилежному боці Світового Кристалу, цю Грань не поєднує з Основою жодна вісь симетрії, навіть найнижчого порядку. Я спеціально не рахувала, але впевнена, що така подорож триватиме не менше двох років.
    — А шкода, — сказав я. — Це був би ідеальний варіант. Але тут нічого не вдієш — доведеться повертатись на Ланс-Оелі.
    — Або на Аґріс, — додала Інна. — Хоча ні, твій варіант кращий. Звідти ми зможемо порівняно швидко потрапити на Основу.
    — Саме це я збирався запропонувати. На Ланс-Оелі нам не можна довго затримуватися, бо інакше туди прибудуть нові сідхи та женеси.
    — А можливо, — припустила Інна, — вони вже чекатимуть там на нашу появу. Гадаю, ті чорні чаклуни, що зараз їдуть до нас, раніше доберуться до Ланс-Оелі по Трактовій Рівнині, аніж ми — Колодязем. Правда, Сандро?
    — Загалом, так, — відповіла дівчина. — Але Контр-Основа стабільна, всі інфернальні канали на ній надійно закупорені Метром, і там не можна влаштувати навіть локального Прориву. Що ж до самих чорних чаклунів, то я певна — ви з ними впораєтеся.
    — Сподіваюсь, що так, — сказав я, не поділяючи Сандриної впевненості. Проте розумів, що нічого іншого нам не залишається. Відтак звернувся до Штепана: — Вас і ваших людей, бароне, ми можемо відправити на Аґріс. А питання про ваш вступ до нас на службу пропоную відкласти до кращих часів.
    Підібгавши губи, Штепан рішуче похитав головою:
    — Пане ґрафе, пані ґрафине, — мовив він офіційно. — Якщо ви приймаєте мене на службу, то я готовий негайно стати до виконання своїх обов’язків і супроводжувати вас усюди, хай куди ви збираєтесь вирушити. Тільки на таких умовах я згоден служити вам.
    — А ваші люди?
    — Вони також.
    — Навіть Борислав?
    — Навіть Борислав. Він, звичайно, скучає за дружиною та донькою, але не погодиться на вашу пропозицію. Зрештою, ми ж не будемо довіку тинятися світом. Рано чи пізно все владнається, і тоді Борислав переселить свою родину до місця постійної служби.
    — І все ж, бароне, — озвалася Інна, — раджу вам спершу поговорити з з вашими підлеглими. Розкажіть їм усю правду, не применшуйте небезпеку, і нехай вони вирішують, як учинити.
    Штепан визнав, що це слушна думка, і пішов до своїх людей. Ми лишилися на галявині втрьох і наступні кілька хвилин мовчали. Інна замислено дивилася на Сандру, а та сиділа, обхопивши коліна руками, і вперто уникала зустрічатися з нами поглядом. Що ж до мене, то в моїй голові панував цілковитий безлад, я думав уривками то про одне, то про інше — і про майбутню подорож Колодязем, і про Сандрине лихо, і про Сідха, і про своїх батьків, і про те, чи продовжує Ференц Карой шукати нас, і про господаря з Нижнього Світу, що спершу хотів просто знищити нас, але в якийсь момент передумав і вирішив зробити нас своїми слугами... Навіть після Прориву, коли ми зупинили вторгнення на Аґріс істот, яким нізвідки було взятися, крім як із пекла, я наполегливо переконував себе, що ніякого диявола не існує, але що далі, то менш вагомими ставали мої заперечення. Я по-доброму заздрив Інні, яка змалечку твердо знала, що на світі є Бог і диявол, тож тепер їй було набагато легше звикнути до того, що диявол не лише існує, а й діє...
    — Це ж неправда, Сандро, — врешті мовила Інна. — Ти нам збрехала.
    Дівчина боязко підвела погляд, швидко зиркнула на неї, потім на мене, і знову потупилася.
    — Я не брехала, — тихо відповіла вона. — Просто...
    — Просто схитрувала, — закінчила за неї Інна. — Прямо не збрехавши, ти обманула Владислава. Заради мене, гадаю. Та мені це ні в біса не потрібно.
    — Про що ви? — розгублено запитав я.
    — Хай вона сама скаже. — Інна гостро поглянула на Сандру. — Ну, кажи!
    Сандра подивилася на мене з сумом і ніжністю.
    — Я обманула тебе, Владиславе. Дала зрозуміти, що кохалася з тобою лише під примусом, проти власної волі. Але це не так. Я... я справді кохаю тебе. Покохала тієї самої миті, коли вперше побачила. І той наказ... я охоче виконувала його. Сама я, звісно, не наважилася б на це, я кохала б тебе здаля, але я не шкодую про те, що між нами сталося. Не можу шкодувати... Повір, мені дуже соромно перед вами обома, ви така гарна пара, і я не хочу псувати ваші стосунки... та серцю не накажеш. Я кохаю тебе і кохатиму завжди.
    Вона рвучко схопилася на ноги і, схлипуючи на ходу, побігла в протилежному від табору напрямку.
    — Отак, Владе, — похмуро резюмувала Інна. — Як то кажуть, вляпався... А сам ти, що почуваєш до Сандри? Тільки не треба говорити, що любиш у ній сестру.
    — Я просто люблю її, — чесно відповів я. — Не щось окреме в ній, а її саму, з усім, що в ній є. Зокрема я люблю в ній жінку, бо вона є жінкою. — Я важко зітхнув. — Я люблю вас обох, Інно, але люблю по-різному. Сандра мені дуже дорога, проте я можу прожити й без неї. А без тебе — ні. Ти не просто дорога мені, ти — це я. Наше кохання є чимось більшим, ніж звичайним почуттям однієї людини до іншої. Це форма нашого спільного існування. Це сила, що перетворює нас, дві окремі особистості, на єдине ціле. Це...
    — А якщо без високих матерій, — урвала мене Інна. — Твоя любов до Сандри потребує сексу?
    — Ні, не потребує, але... — Я на секунду замовк, збираючись на рішучості. — Я не можу сказати, що це було неприємно. Так, мені соромно за те, що сталося. Мені боляче. Мені гірко. Я шкодую про свою мимовільну зраду... Але не відчуваю огиди до того, що було між мною та Сандрою. Не можу вважати це брудним. Не можу, і квит. Пробач.
    Інна присунулася до мене і схилила голову на моє плече.
    — Тобі поки нема за що просити в мене пробачення, а мені ще нема чого прощати тобі. Те, що було в тебе з Сандрою, сталося не з твоєї вини. А що буде далі — побачимо.
    Я обняв її і пристрасно поцілував.
    — Далі буде лише дружба. Сандра чудова дівчина, але вона ніколи замінить мені тебе. Нас з тобою поєднала сама доля. — Тут я дещо згадав. — І не просто доля, а...
    — Атож, не просто доля, — знов урвала мене Інна. Трохи відсторонившись, вона пильно подивилась мені в очі. — Владе, я маю розповісти тобі одну річ.
    — А саме?
    — Твоя мама просила нічого не говорити, поки вони з батьком самі не наважаться розказати тобі, але я не можу мовчати далі. Тим більше, що після нашого зникнення це перестало бути таємницею. Тепер про це знають усі, крім тебе. Навіть Сандра — поки ми пильнували Сідха, а ти ходив до табору за загорянами, вона в цьому зізналася.
    Уже вкотре за цю ніч у мене запаморочилось у голові, і я відчув, як земля піді мною захиталася. Я ж якраз збирався звернутись до Інни майже з тими самим словами, але вона випередила мене.
    — Так вийшло, — вела далі Інна, — що в твоїх батьків не могло бути дітей. Коли вони впевнились у цьому, то стали думати про прийомну дитину, і саме тоді до них звернувся незнайомець, який запропонував їм міцного та здорового двомісячного малюка.
    — Це був я?
    — Це був ти. Твоя мама каже, що полюбила тебе зразу, як побачила, і переконала твого батька погодитися на пропозицію незнайомця. Той обіцяв залагодити всі формальності з усиновленням — і справді залагодив. Він зробив усе так, щоб офіційно ти вважався їхнім рідним сином. Після цього твої батьки жодного разу не зустрічалися з тим загадковим чоловіком. Донедавна його особа залишалася невідомою.
    Інна замовкла, чекаючи мого наступного запитання. І я через силу спитав:
    — А тепер?
    — Тепер усе з’ясувалося. Сандра розповіла, що твої батьки дали детальний опис зовнішності незнайомця. За цими прикметами всі втаємничені люди впізнали його однозначно. Уявляєш, це був... — Інна зробила ефектну паузу, проте я не став чекати, поки вона назве ім’я, а закінчив замість неї:
    — Метр.
    У жінчиних очах застиг подив.
    — Як ти здогадався?
    — А ще, — продовжував я, — він попросив назвати мене Владиславом. Так?
    — Так. А звідки...
    Я погладив її скуйовджене біляве волосся.
    — Річ у тім, люба, що Метр просив назвати тебе Інґою...




    Роздiл 17
    Розв’язка

    Ми залишили цю негостинну Грань на світанку. Щоб уникнути тісняви в Колодязі й зіткнень при виході з нього, вирішили провести евакуацію в чотири етапи. Спершу відправили всіх загорянських коней — пунктом їхнього призначення було пасовисько неподалік Кер-Маґні. Далі пішов фургон з усіма речами — він мав з’явитися біля брами садиби. Третя група складалася з шістьох Штепанових підлеглих, яких ми спрямували на галявину за будинком. А вже потім настала наша черга.
    Після кожного відкриття Колодязя доводилося робити перерву на чверть години, щоб дати Леопольдові відпочити. Сам кіт навіть не здогадувався, яку важливу частину роботи виконує. Ми обачно приховали це від нього, бо інакше б він узагалі розбундючився і ще, чого доброго, спробував сам, свідомо вдатися до чарів. Тому Інна просто сказала йому, що нам потрібен надійний помічник, який зможе підстрахувати нас. Леопольд серйозно поставився до своєї ролі й у відповідальні моменти не вередував, зате в перервах давав собі волю, нарікав і скаржився, що наші „коники“, як він це називав, стомлюють його. Утім, ми з Інною втомлювалися ще дужче, бо саме від нас кіт отримував енергію, необхідну для відкриття Колодязя.
    На той час, коли відбули загоряни, Сандра вже заснула. Ми не могли накласти на дівчину сонні чари, поки на ній був перстень, але й не ризикували знімати його, поки вона перебувала при тямі. На щастя, Сандра знала простий рецепт сонного зілля, котре, як майже всі ліки на Гранях виготовлялося маґічним способом, але в готовому вигляді діяло без будь-якої маґії — воно містило снодійну речовину, схожу на земний діазепам.
    Керуючись Сандриними підказками, Інна успішно приготувала це зілля, Сандра випила його перед початком евакуації коней, а вже через півгодини, попри сильне хвилювання, її здолав сон. Тільки тоді ми зняли з її пальця перстень і, вдавшись до маґії, додатково зміцнили сон. А накладати поверх сонних ще й паралізувальні чари визнали недоцільним.
    Тим часом Штепан зібрав наших котів і всадовив їх у кошик зі встеленим травою дном. Треба сказати, що ми з Інною довго вагалися, як учинити з Ґітою, що належала чорному чаклунові; в моїй голові навіть промайнула була думка залишити її тут, на безлюдній Грані, проте мені забракло жорстокості запропонувати цей варіант. Сандра ж нас запевняла, що нема жодних підстав непокоїтися, бо Ґіта є справжнім, не фальшивим перевертнем, а отже, попри свою службу Сідхові, не може бути пов’язаною з темними силами. Зрештою ми звернулися за порадою до Леопольда, а той, вже знаючи все про Сідха, повівся як справжній джентльмен: він заявив, що Ґіта гарна кицька, і взяв її під свою особисту відповідальність.
    Переконавшись, що нічого не забули, ми з Інною всадовили сплячу Сандру між нами й міцно обняли її, щоб вона не загубилася в дорозі, а Штепан влаштувався поруч з моєю дружиною й поклав собі на коліна кошик з котами. Поки Інна керувала діями Леопольда, я в найменших деталях уявляв вітальню наших покоїв у Кер-Маґні, а мій чаклунський дар слухняно вплітав у тканину чарів просторові характеристики Грані Ланс-Оелі і тієї точки на ній, що відповідала розташуванню вітальні на другому поверсі ґрафської резиденції.
    Коли нас нарешті затягло в Колодязь, я втретє пережив усі неприємні відчуття, якими супроводжувався цей спосіб міжпросторового переміщення. Всіма силами намагався не знепритомніти, але ми летіли надто довго, нас оточувала мертва тиша, очі застеляв суцільний морок, а тіло аж до самих кісток проймав крижаний холод. Час ішов нестерпно повільно, темрява й безголосся заколисували мене, холодна порожнеча Колодязя виснажувала мої сили — тож невдовзі я не те що знепритомнів, а просто міцно заснув...

    *

    Прокинувшись, я виявив, що лежу на підлозі посеред великої зали з високою багатосклепінною стелею, кожне склепіння якої підтримували широкі ґотичні колони.
    Я підвівся, спершись на лікті, й озирнувся довкола. Зала була не просто велика, а величезна. Стін я не бачив — якщо вони й були, то губилися десь удалині за лісом колон. Підлогу було викладено червоними та чорними мармуровими плитами, що чергувались як на шахівниці. Праворуч від мене на підлозі лежала Сандра, за нею — Інна, а ще далі повільно підводився Штепан. Кошика з котами ніде не було.
    — Я геть не таким уявляв собі Кер-Маґні, — промовив Штепан із сумнівом у голосі. — Чудернацьке якесь місце...
    Поруч заворушилася Сандра. Інна позіхнула, розплющила очі й здивовано втупилась у стелю.
    — Де ми, Владе? Що з нами?...
    Щойно в моїй голові майнув здогад про пастку, я негайно видобув з кишені перстень Бодуена й надів його на Сандрин палець.
    Це остаточно привело дівчину до тями. Її повіки розтулилися, погляд невпевнено сфокусувався на мені.
    — Вже все, Владиславе? — запитала вона. — Ми прибули?
    Тим часом Інна підвелася, сіла, підібгавши під себе ноги, і заперечно похитала головою:
    — Ні, це не Кер-Маґні. І не не думаю, що на Ланс-Оелі є таке місце.
    Сандра злякано роззирнулася.
    — Де ж ми тоді?
    — Не знаю, Сандро... Я ти почуваєшся? Не чуєш наказів?
    — Ні, не чую. — Вона помовчала. — Ви думаєте, це я...
    — Я так не думаю, — відповів я і не збрехав. Я справді не думав, що це сталося через неї. — Схоже, ми з Інною помилилися при відкритті Колодязя. Чи хтось зміг вплинути на наше переміщення і спрямував нас сюди.
    — Це неможливо, — запевнила нас Сандра. — Це суперечить усьому, що я знаю про Колодязь.
    — Проте це сталося, — похмуро мовила Інна. — І сталося не лише це. Я не відчуваю присутності сил. Моя маґія не працює.
    — Моя теж, — сказав я.
    — Не розумію, — озвався Штепан. — Що з моїми очима?
    — А що з вашими очима? — запитала Інна.
    — Кольори стають то яскравіші, то блідніші. Ніби вві сні.
    Ніби вві сні... Я не встиг додумати цю думку до кінця, коли Інна швидко заговорила до Сандри:
    — Ану, який на мені одяг?
    Сандра поглянула на неї і здивовано зойкнула:
    — Що це? Ти ж була в сукні... а тепер — у штанях та кофтині!
    — Та ні, — заперечив Штепан. — Пані й зараз у сукні. Бузковій.
    Інна полегшено зітхнула і витерла долонею чоло.
    — Все ясно. Щойно я захотіла, щоб Сандра, і лише вона одна, побачила мене в іншому вбранні. Так усе й сталося.
    — То це сон?
    — Ну, радше колективна ґалюцинація. Ми спимо в Колодязі й бачимо... — вона невизначено махнула рукою, — ...всю цю маячню.
    — На заняттях нас попереджали про можливі ґалюцинації в Колодязі. Проте я не думала, що вони можуть бути такими переконливими.
    Штепан ущипнув себе за руку.
    — Я відчуваю біль.
    — Звичайно, відчуваєте, — сказала Інна. — Ви мусите її відчути, коли вщипнули себе. Наяву больовий центр вашого мозку реагує на сигнали периферійної нервової системи, а вві сні виконує команди підсвідомості. Ваш біль від уявного щипка — результат самонавіювання.
    — Твоя догадливість робить тобі честь, — зненацька почули ми глибокий і розкотистий голос, який долинав до нас то з одного боку, то з іншого, а то й з усіх боків одразу. — Правду кажучи, я розраховував, що ви довше панікуватимете, поки збагнете, в чім річ. Ти дуже кмітлива, Інґо.
    Від перших же звуків чужого голосу ми миттю схопилися на ноги і стали озиратись у пошуках непрошеного гостя нашого колективного сну. За звичкою я спробував удатися до захисних чарів, проте моя маґія й далі не працювала. А от Штепанові вдалося переконати себе і нас, що в нього в руках срібний меч. На вигляд це було досить ефектно, але я дуже сумнівався, що уявний меч спроможний завдати комусь реальної шкоди. А втім, хтозна — часом і уявна рана може виявитися такою ж смертельною, як справжня. Якщо, звісно, вчасно не прокинутися...
    Коли голос замовк і в залі знову запала тиша, Інна глибоко вдихнула й рішуче промовила:
    — Хай ти хто, негайно виходь. Не смій ховатися!
    — Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.
    Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча...
    — Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.
    — Ти знаєш, хто я? — запитала вона.
    — Певна річ, знаю. Адже ти була призначена мені задовго до твого народження. Але той, кого ви називаєте Метром, підло викрав тебе, підмінивши мертвонародженим дитям. До свого сорому, мушу визнати, що я піддався на цей нехитрий обман. Майже двадцять років вважав тебе мертвою, поки ти не виказала себе під час Прориву на Аґрісі.
    — Боже мій!... — вражено прошепотіла Сандра. — Отже, це правда. Я не помилилася...
    Я хотів запитати в неї, щодо чого вона не помилилася, проте не встиг. Інна вже поставила наступне питання:
    — Ти диявол?
    Він посміхнувся — певніше, розтягнув губи у віддаленій подобі справжньої посмішки.
    — Майже вгадала. Я один з тих, кого невігласи вважають єдиною істотою і називають дияволом. Моє ім’я Веліал, може, ви чули.
    — Ще б не чути, — промимрив я, ледве стримуючи нервове тремтіння.
    Сандра міцно стисла мою руку. Її долоня була дуже холодною, майже крижаною.
    — Той самий... — нажахано мовила вона. — Один з п’яти вищих маґів, що служили темним силам.
    Сандра говорила тихо, проте Веліал розчув її слова.
    — Атож, — ствердно кивнув він. — Тільки нас було не п’ятеро, а набагато більше. І ми вже давно не слуги, ми самі собі пани, рівні серед рівних нам Князів Нижнього Світу. Ще нас називають Володарями Пітьми та Господарями Потойбіччя, ми приймаємо й ці титули.
    Тут у розмову втрутився Штепан. Він хоробро виступив уперед, тримаючи перед собою меч, як розп’яття, і громовим голосом проказав:
    — Щезни, нечистий! В ім’я Отця, Сина та Святого Духу. Амінь!
    Нечистий не щезнув, зате зник сам Штепан. Ніби в повітрі розчинився. Оце щойно стояв на цьому місці, простягнувши вперед руку з мечем, а наступної миті його вже не було.
    — З ним нічого не сталося, — мовила Інна без особливої впевненості, швидше з надією. — Він просто пішов з цього кошмару. Не міг далі його витримувати.
    — Можете піти за ним, — сказав Веліал, чим фактично підтвердив її здогад. — Але я певен: зараз ви не підете. Ви надто допитливі, щоб піти, не поговоривши зі мною, не спробувавши з’ясувати, що відбувається.
    — Ми й так знаємо, що відбувається, — сказала моя дружина. — Ти намагався заманити нас у пастку, зробити своїми рабами, проте твій задум не вдався. Ти зазнав поразки.
    — Не поразки, а невдачі, — уточнив він. — Лише невдачі. Я програв перший бій за ваші душі, але остаточна перемога буде за мною. І я зовсім не збираюся перетворювати вас на рабів, щодо цього ви помиляєтеся. Ви з вашою могутністю народжені бути не рабами, а господарями. Навіть Господарями — з великої літери. Якщо ви зробите правильний вибір, то здобудете безмежну владу над людьми в своєму земному житті, а після смерті станете одними з нас, Князів Нижнього Світу, рівними серед рівних.
    — Твої сподівання даремні, Веліале, — промовила Інна. — Владою ти нас не спокусиш. Ми не з тих безпринципних владолюбців, з якими ти звик мати справу. Ми хочемо просто жити, як живуть інші люди.
    Просто жити у вас не вийде, бо ви не просто люди, яких на світі незчисленні мільярди. Ви в будь-якому разі приречені на владу, і вам від неї не відкараскатися.
    — Проте влада буває різна, — зауважив я. — Нас аж ніяк не влаштовує та влада, яку пропонуєш ти.
    Веліал перевів погляд на мене. Його бездонні очі, здавалося, висмоктували з мене життєве тепло. Я відразу почав мерзнути і ледве стримувався, щоб не застрибати в марній спробі зігрітися.
    — І що ж вас не влаштовує в моїй пропозиції? Тільки не треба порожніх слів про Добро і Зло, Світло й Пітьму, все це дурниці. Забудьте про загальне благо, його не існує. Є лише благо конкретних людей, у даному разі — ваше благо. Я пропоную вам довге земне життя, хіба це не благо для вас? Хіба ви не хочете прожити на Гранях дві, три, чотири тисячі років, замість жалюгідних ста п’ятдесяти — двохсот, що відпущені вищим маґам?
    — Може, й хочемо, — сказала Інна. — Але нам не потрібне довге життя під чужу диктовку.
    Веліал знову розтяг вуста в пародії на посмішку. Видовище було моторошне й огидне.
    — А коротке життя під диктовку вас влаштовує? Якщо ви думаєте, що зараз живете за власною волею, то глибоко помиляєтеся. Від самого народження вами невидимо керували, все ваше життя було розписане наперед, навіть ваша поява на Аґрісі була запланована задовго до того, як ви зробили свої перші кроки. Ви ніколи не знали, що таке вільна воля; ваша свобода була цілковитою ілюзією. Вас забрали в рідних батьків і віддали до рук чужих людей, вам навіть не дозволили самим обрати собі пару — ваше знайомство, ваше кохання і ваш шлюб були ретельно прораховані Метром, цим великим комбінатором людських доль.
    — На це нам гріх скаржитися, — вперто відповів я, хоча Веліалові слова, мушу визнати, справили на мене неабияке враження. — Ми з Інною щасливі, що зустріли одне одного. І для нас нітрохи не важить, що наше знайомство було підлаштовано. Та й названих батьків Метр обрав для нас чудових — найкращих, які лишень можуть бути.
    — А як тоді ваша вільна воля?
    — Ми боротимемося за неї. Більше не станемо танцювати під чиюсь дудку. А ти пропонуєш нам замість однієї неволі іншу, ще гіршу. Ми вже мали справу з твоїми слугами. Ми бачили, на що перетворила їх ця служба.
    — Не сперечайтеся з ним, Владиславе, Інно, — втрутилася Сандра. — Ви йому нічого не доведете, лише самі заплутаєтеся. Розмовляти з дияволом — губити свою душу.
    Веліал подивився на неї. На відміну від нас, Сандра не стала вдавати з себе незламного борця, а тут-таки опустила погляд і ближче присунулася до мене в пошуках захисту. Інні це геть не сподобалося.
    — А з тобою, праведнице, я матиму окрему розмову, — лиховісно пообіцяв він. — Не зараз, а згодом, коли потрапиш до мене. Я вже приготував для тебе тепленьке місце в своїх володіннях. І не сподівайся, що подарую тобі твоє відступництво.
    Сандра затремтіла, як осиковий лист, і нишком доторкнулася до персня Бодуена на своєму пальці. Як і все довкола, він був лише ілюзією, породженою нашою уявою, однак його присутність, хай і уявна, давала їй таке ж ілюзорне відчуття захищеності.
    Завваживши Сандрин рух, Веліал похитав головою:
    — Перстень тебе не врятує. Я міг би забрати тебе просто зараз, але не стану цього робити. Ти проживеш простою смертною весь належний тобі термін; років через двадцять Владислав уже й не гляне в твій бік, а ще за двадцять років ти сама не захочеш дивитися на себе в дзеркало. Та спершу ти ще раз прислужишся мені — народиш для мене слугу. Дитя, яке ти носиш під серцем, було зачате за моїм наказом, і воно належатиме мені. Жодні хитрощі цьому не завадять. Цього разу призначення здійсниться.
    Сандра схлипнула й пригорнулася до мене, сховавши обличчя на моїх грудях. Приголомшений почутим, я обійняв дівчину й винувато подивився на Інну. Вона міцно стисла губи, її лице зблідло, а в погляді застиг невимовний біль...
    — Бачу, Владиславе, — озвався Веліал після короткої паузи, — ти маєш великі проблеми зі своїми жінками. А з моєю допомогою ти б легко владнав їх. І тобі, Інґо, я б допоміг.
    — Обійдемося, — жорстко відрізала Інна. — Ми й самі владнаємо свої проблеми.
    — Воля ваша. Та якщо заплутаєтеся, звертайтесь до мене. Буду радий допомогти. — Веліал підвів праву руку й ляснув пальцями. — А тепер я надаю слово іншим. Гадаю, знайомити вас немає потреби.
    За його сигналом із-за тієї ж колони вийшло двоє людей. Перший був Сідх у своєму звичайному вбранні з червоного та синього шовку і з зеленим тюрбаном на голові. У другому я з жахом упізнав Женеса — тільки він, як і Сідх, мав набагато молодший вигляд, а замість чорної сутани з каптуром на ньому були довгі криваво-червоні шати — у вбранні він явно мавпував свого господаря. Очі обох чорних чаклунів були такі ж порожні й неживі, як і Веліалові, але я спокійно витримував їхній погляд.
    Сандра підвела голову, щоб поглянути, хто до нас завітав, а побачивши Сідха та Женеса, знову притислася обличчям до моїх грудей. Інна підступила до мене впритул; вільною рукою я обняв її гнучку талію. Мабуть, збоку це виглядало кумедно — чоловік, що обіймає дружину та коханку, — але наразі я про це не думав.
    Переді мною стояло двоє людей, яких я вбив. Вони цілком заслужили на смерть, я вбив їх, захищаючи себе та своїх близьких, і, якби знадобилось, убив би їх знову. Я не почував з цього приводу ні найменших докорів сумління, проте мені було моторошно дивитися в порожні, неживі очі своїх жертв. Подейкують, що вбиті — винні чи невинні, без різниці, — час від часу приходять до своїх убивць уві сні, щоб ті не забували про скоєне. Як видно, і мене це не оминуло. До того ж, я бачив не простий сон, а сон наяву...
    — Ну що ж, — промовив Сідх, зберігаючи на обличчі безстрасний вираз. — От ми й знову зустрілися.
    Женес мовчав і лише свердлив мене поглядом.
    — І що накажете робити, стрибати на радощах? — уїдливо спиталася Інна. — Ми вас не кликали. Нам немає про що з вами говорити.
    — А от мені є що сказати вам, — незворушно відповів Сідх. — Я хотів довше служити на Гранях моєму Господареві, — він повернувся до Веліала й низько вклонився йому, — там я залишив чимало незавершених справ. Ви дочасно перервали мою земну місію і не дозволили мені заслужити те місце в Потойбіччі, якого я, поза сумнівом, був гідний. Проте я не тримаю на вас зла. Я...
    — Ти звернувся не за адресою, — урвала його Інна. — Всі претензії висувай своєму господареві. Якщо хто й винен, що твоя блискуча кар’єра не вдалася, то це він. Ти став небіжчиком тієї самої миті, коли за його наказом здійснив „чорний стрибок“ під купол, щоб убити Сандру.
    — Я не тримаю на вас зла, — вів далі Сідх, геть-чисто проіґнорувавши її слова. — Пішовши з земного життя, я не припинив свого існування як окремої особистості. Я залишаюсь Віштванатаном Сідхом і в Нижньому Світі. Господар милостивий і справедливий, — знову низький уклін Веліалові, — він зважив на моє щире завзяття, оцінив мої таланти і надав мені змогу вислужитися вже тут, при його особі.
    — А я служив на Гранях довго, — як за командою, озвався Женес. — Довше, ніж будь-який інший слуга мого пана; довше, ніж слуги інших Князів. Нагородою за мою довгу й вірну службу стало те місце, що його я посів у Потойбіччі. Високе місце — вище від мене стоять лише Господарі. Я зберіг свою індивідуальність і залишився Женесом де Фарамоном. Нижній Світ не примушує своїх підданих зректися власного „Я“, тут ми лишаємося тими, ким були за земного життя. Смерть для нас — просто перехід до іншого, досконалішого світу, до нового, нескінченного життя.
    — Тепер бачите, від чого ви відмовляєтеся? — сказав Веліал. — Ви відкидаєте вічне життя задля облудних і наскрізь гнилих ідеалів. Ви твердите про свободу волі та право вибору, а самі чіпляєтеся за два сторіччя рабського існування в цілковитій залежності від так званих сил Світла й Добра. А я ж пропоную вам шанс увійти у Вічність людьми, а не безтілесними привидами, позбавленими власної індивідуальності.
    — А чи людьми? — з сумнівом мовила Інна. — Щось я не бачу перед нами людей. Хіба це — вона вказала на Сідха та Женеса, — люди? Хіба сам ти людина?
    Сандра благально прошепотіла:
    — Прошу, не сперечайтеся з ним.
    Веліал почав був щось говорити, але запнувся на півслові. Сідх та Женес здригнулися й одночасно повернули голови вправо. Ми подивилися в той же бік.
    День відкритих дверей у нашому сні наяву тривав. Неподалік виникло золоте сяйво, з якого вийшли три примарні людські постаті в довгих блакитних туніках. Крізь них легко проглядалися обриси зали, та разом з тим вони були досить чіткі, щоб я міг роздивитися їхні обличчя.
    Я впізнав усіх трьох — і високого темноволосого чоловіка, і його юних супутників, підлітків чотирнадцяти й шістнадцяти років з хвилястим білявим волоссям. Це були...
    — Дядечко Рівал! — вигукнула Сандра, швидко відсторонившись від мене.
    Привид Рівала де Каердена тепло всміхнувся їй.
    — Вітаю, Сандро, — сказав він. — Не бійся, дівчинко, тепер я з тобою і не дозволю тебе скривдити.
    На Веліаловім обличчі вперше промайнуло щось людське — гнів.
    — Нікчеми! — прогримів звідусіль його голос. — Хто дозволив вам втручатися? Як ви сміли з’явитися тут?
    — Сміли, бо мали право, — спокійно відповів Рівал. — Ти сам відкрив нам шлях, коли дозволив мертвим зустрітися з живими. Чи ти гадав, що Вишні про це не довідаються? — За помахом його руки Сідх з Женесом щезли. — І ти забирайся геть, Веліале. Твій час скінчився.
    — Не тобі відмірювати мій час, — пихато заперечив Веліал. — Я піду, коли сам захочу. Ти тут не господар.
    — Як і ти. Господарі тут вони. — Рівал кивнув у наш бік. — І лише їм вирішувати, хто має залишитися. — Він замовк і значуще подивився на нас, чекаючи нашого рішення.
    — Забирайся, Веліале, — сказала Інна. — Нам більше немає про що говорити.
    — Гаразд, — з величним виглядом кивнув той. — Не нав’язуватиму вам свого товариства, це нижче моєї гідності. Але моя пропозиція залишається чинною. Затямте, що я вам скажу: рано чи пізно настане той день, коли Добро здаватиметься вам гіршим за найлихіше зло, а Світло — похмурішим від найкромішнішої пітьми. Повірте, це неминуче. І якщо вам стане несила терпіти, покличте мене — я негайно прийду вам на допомогу.
    З цими словами Веліал скинув над головою руки і розчинився в клубах ядучо-зеленого диму.
    Рівал знову махнув рукою, розвіявши дим, і рушив до нас. Юнаки не відставали від нього ні на крок. Вони не зводили з Інни очей, їхні обличчя виражали якийсь неземний спокій, а на вустах грали лагідні усмішки. Погляди в обох, як і в Рівала, були не від світу цього, але в них не відчувалося ні моторошної порожнечі, як у Сідха й Женеса, ні пронизливого холоду, як у Метра; вони промінилися ніжністю та теплом. Мені просто не вірилося, що зовсім недавно ці чисті й невинні душі були в’язнями темних сил.
    Старший з них, Сіґурд, був схожий на свого батька — мав такі ж крупні риси обличчя, таке ж вольове підборіддя, такі ж смарагдові очі й рудувате волосся. Менший, Ґійом, певно, вдався в матір. Синьоокий, з волоссям кольору стиглої пшениці, він був по-дівочому вродливий і чимось нагадував... авжеж — свою старшу сестру! Не дарма Рівал де Каерден так витріщався на Інну під час нашої першої зустрічі. Герцоґ також помітив цю схожість, щоправда, не відразу, а згодом, коли трохи оговтався після штурму замку і уважніше придивився до Інни. Відтоді він так і пас її очима, а в його погляді раз по раз з’являлося німе питання вкупі з боязкою надією на диво. Тепер я знав, щó це було за питання; знав, на яке диво сподівався герцоґ; і знав, що диво сталося...
    — Передовсім, я хочу вибачитися перед тобою, Інґо, — промовив Рівал, зупинившись за два кроки від нас. — Тобі вже відомо, за що.
    — Так, відомо, — кивнула моя дружина. — Я здогадалася. За Метровим наказом ви підмінили мене при народженні.
    — Це було необхідно, Інґо. Сподіваюсь, ти розумієш.
    — Розумію, — без особливої впевненості відповіла Інна і ніяково глянула на Сіґурда з Ґійомом, які за життя мали слабенький чаклунський дар, а тому Метр кинув їх напризволяще. Проте, керуючись принципом „після бійки кулаками не махають“, вона не стала розвивати цю тему, а запитала про інше: — До речі, чому я Інґа? З Владиславом усе зрозуміло, його всиновили у двомісячному віці. А хіба мені встигли дати ім’я?
    — Твоє ім’я було відоме ще до того, як ти народилася. В сім’ї герцоґів Бокерських старших дочок заведено називати на честь батькової матері. Цієї традиції додержуються вже багато сторіч, і Метр не хотів порушувати її. За законами і звичаями твоєї батьківщини тебе звати Інґа Аліабела де Бресі.
    — А що зі мною? — втрутився я. — Ви знаєте про моє походження?
    — Знаю, — відповів Рівал. — Але нічого сказати не можу. Даруй.
    Я з прикрістю зітхнув. Ще ставлячи своє запитання, я чомусь був певен, що почую саме таку відповідь.
    — А проте, — тим часом продовжував де Каерден, — мені наказано дещо передати тобі. — Тієї ж миті в його руках невідь звідки з’явився меч у скромних, майже без прикрас, піхвах. На відміну від примарного Рівала, меч здавався цілком матеріальним і реальним. — Візьми його, він твій.
    Я простяг був до нього руки, але в нерішучості зупинився.
    — Це ж... Якщо не помиляюся, це меч верховного короля. В Кер-Маґні я бачив такий самий.
    Рівал ствердно кивнув:
    — Так, це він. У Кер-Маґні ти бачив його фізичну оболонку, а зараз перед тобою його внутрішня сутність.
    Я з сумнівом поглянув на цю „внутрішню сутність“.
    — Ну, не знаю... Коли спробував узяти фізичну оболонку, вона мене боляче вжалила...
    — Бо ти не володів її сутністю, — пояснив Ґійом. Голос у нього був такий же дівочий, як і зовнішність.
    — Візьми, не бійся, — додав Сіґурд октави на дві нижче.
    Я взяв меча, уникаючи торкатися Рівалових рук, бо анітрохи не хотів перевіряти, наскільки він безтілесний. Зате меч виявився найсправжнісіньким — звичайно, з поправкою на те, що все відбувалося вві сні. Під пальцями я відчував шорстку шкіру і холод металу на ефесі. Висунувши на кілька сантиметрів лезо, я переконався, що воно не срібне, а сталеве.
    — Тільки не до кінця, — попередив мене Рівал. — Ніколи не виймай цього меча цілком, якщо не маєш наміру битися ним.
    — Гаразд, запам’ятаю, — сказав я, повернувши лезо в піхви.
    Інна простягла руку й невпевнено доторкнулася до руків’я. Меч її не вжалив.
    — Він так само твій, як і Владиславів, — сказав Ґійом.
    Вона подивилася на братів.
    — Як вам там... ведеться? — Сказати „живеться“ в неї язик не повернувся.
    — Дякую, добре, — відповів Сіґурд. — Ми не пам’ятаємо, що було з нами останні три роки. Ми знаємо, але не пам’ятаємо. Це різні речі.
    — Атож, розумію...
    — Проте ми пам’ятаємо, як ви з Владиславом звільнили нас, — продовжував старший з моїх швагерів. — Женес прирік наші душі на вічне прокляття, і якби не ви, так би й було. Тому ми в боргу перед вами.
    Збентежена Інна хотіла пояснити, що нашої заслуги в цьому немає, що їхнє звільнення сталося само по собі, лише за нашого пасивного сприяння, але Ґійом випередив її:
    — Утім, сестро, ми прийшли не тільки для того, щоб подякувати за наш порятунок. Маємо до тебе одне прохання.
    — Нам відомо, — підхопив Сіґурд, — що Метр знайшов тобі чудових названих батьків. Ми знаємо, що ти любиш їх. Але ти — єдине, що лишилося в нашого батька на цім світі; тільки ти зможеш повернути йому сенс життя. Ми дуже сподіваємося, що в твоєму серці знайдеться місце і для нього.
    В Інниних очах заблищали сльози.
    — Так... Звичайно, знайдеться...
    — Що ж, тоді все, — озвався Рівал де Каерден. — Нам час іти, бо ви вже наближаєтеся до Ланс-Оелі. Ваш шлях лише починається, але ми не маємо права давати вам поради та вказівки. Ви мусите самі знайти свою мету й обрати правильну дорогу до неї. І вам це до снаги, я певен.
    Я збагнув, що зараз вони зникнуть. А в мене було так багато запитань до них...
    — Скажіть, — квапливо мовив я, — це правда, що у Вишньому Світі люди... душі втрачають свою індивідуальність?
    — І так, і ні. Світ влаштовано набагато складніше, ніж вам зобразив Веліал. Це все, що я можу сказати.
    — А Бог є? — наважився спитати я.
    Рівал всміхнувся.
    — Відкрию тобі велику таємницю, Владиславе, — сказав він, уже розчиняючись у золотому сяйві. — Ти і є Бог. Я також Бог. І Інґа з Сандрою. І Сіґурд з Ґійомом. Кожна людина — Бог.
    Тоді я думав, що він висловився фігурально і таким чином ухилився від прямої відповіді. І тільки згодом я зрозумів, що помилявся...
    Та це було згодом.

  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 14/10/2013. 822k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези
  • Оценка: 8.00*4  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.