Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Усi Гранi Свiту

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Размещен: 25/09/2012, изменен: 15/02/2018. 189k. Статистика.
  • Повесть: Фэнтези
  • Тексты на украинском языке
    • Оценка: 8.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Будьте обережнi, повертаючись додому з роботи, i гарненько подумайте, перш нiж пiдбирати заблудлого кота. Вiн може виявитися зовсiм не тим, кимздається на перший погляд, i через нього ви вклепаєтеся в таку пригоду, якане уявлялась вам навiть у найбурхливiших фантазiях i не снилася в найжахливiших снах. Усе передбачити просто неможливо - адже свiт такий багатогранний...





    • Роздiл 1
    Дивне знайомство

    Ця iсторiя почалася зi звичайнiсiнької автомобiльної аварiї. Щоправда, згодом виявилося, що аварiя була не зовсiм звичайна, ба навiть зовсiм незвичайна, та й уся ця iсторiя почалася задовго до неї, проте мою розповiдь найкраще почати саме з аварiї. Так буде й менi легше, i вам зрозумiлiше.
    Було близько восьмої вечора, може, трохи бiльше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цiлiсiнький день, однак пам'ятаю точно, що настрiй мав кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома пiсля напруженого i клопiтного дня - та хоч там як, почувався я дуже зле, i хотiв лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишнiй однокiмнатнiй квартирi й зiгнати паскудний настрiй на чудовиськах iз якої-небудь комп'ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скiльки себе пам'ятаю, завжди мрiяв про щось надзвичайне й дивовижне), але того вечора доля вирiшила iнакше, i згадана аварiя круто змiнила моє подальше життя.
    Власне, сама аварiя тут нi до чого - анi водiя старенького БМВ, що на великiй швидкостi врiзався в бетонний стовп обiч проспекту, анi пасажира я не знав i познайомитися з ними вже не мiг, оскiльки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливiше iнше: замiсть простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.
    Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять кривавi видовища, радше якраз навпаки - я вельми вразливий, i мене млоїть вiд самого лише вигляду кровi. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, i в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий i дуже полюбляю пхати носа куди не слiд. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу я не бачив справжньої аварiї (зiм'ятi крила та вiдiрванi бампери не рахуються); отож не змiг утриматись i пiддався таки спокусi оглянути зблизька купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я завидiв понiвеченi тiла водiя-камiкадзе i пасажира, як вiд моєї допитливостi не лишилося й слiду. До горла миттю пiдкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цiкавiсть i поспiхом попрямував геть вiд мiсця трагедiї. Однак i цiєї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кiт, що перед тим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселi роздуми, я зовсiм не зважав на нього. Лише бiля пiд'їзду, коли кiт зупинився на ґанку i, втупивши в мене благальний погляд, жалiбно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу вiд проспекту вiн iшов саме за мною.
    Загалом, я люблю котiв. Усiх - породистих i безпородних, домашнiх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих та незалежних тварин i нiколи не дозволяв собi кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморi (купа проблем удень плюс два скривавленi трупи кiлька хвилин тому), i вже намiрився був кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної митi, пригледiвшись до нього пильнiше, я завагався. Надто вже гарний був кiт - чистокровної сiамської породи, в мiру вгодований, чепурний, якщо не сказати - випещений. А дивився вiн на мене своїми сапфiровими очиськами так приязно й довiрливо, що й крига, певно, розтанула б вiд того погляду. Серце ж моє не крижане.
    - Ти загубився, котику? - лагiдно спитав я.
    Кiт замуркотiв i потерся об мою ногу. Я присiв навпочiпки й легесенько погладив його.
    - Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на нiч просто неба, ще хтось скривдить. Може, пiдеш до мене?
    Як менi здалося, кiт схвально нявкнув. Ми ввiйшли до пiд'їзду, i я викликав лiфт.
    - Завтра подумаю, чим зарадити твоїй бiдi, - сказав я. - Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. I сам дам оголошення. Ти такий красень, що господар неодмiнно шукатиме тебе.
    Кiт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що вiн нявкнув саме зi ствердною iнтонацiєю.
    - До речi, мене звати Владислав, - представився я. - Дехто намагається називати мене Владом, але я рiшуче проти. Ця форма мого iменi вже зарезервована. Так мене називатиме моя майбутня дружина, i лише вона... Правда, я ще не зустрiв її.
    - Няв, - вiдказав кiт.
    Я знову подивився на нього i скрушно зiтхнув:
    - Шкода, що в тебе немає спецiального нашийника з iменем. Адже навряд тебе звати Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна рiч, до зустрiчi з твоїм хазяїном. Гмм. Чи, краще, з хазяйкою - молоденькою, гарненькою й неодруженою... - Я знову зiтхнув i додав: - Мрiї iдiота, правда ж?
    - Няв, - повторив кiт.
    Оце останнє 'няв' йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, бiльше схожим на людську iмiтацiю котячого нявчання. Я навiть подумав, що хтось глузує з мене, i хутко огледiвся в пошуках жартiвника, проте нi в пiд'їздi, нi на сходах нiкого не було.
    Тим часом спустився лiфт, дверi вiдчинилися. Кiт перший забiг у кабiну.
    - Ну, що ж, - сказав я, проходячи слiдом за ним, - поїхали.
    Коли ми пiднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввiйшов сам i найперше пiдняв слухавку телефону в марному сподiваннi почути в нiй гудок. Але в життi див не трапляється - у вiдповiдь я почув тишу.
    Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздiше, що ось уже понад мiсяць, як мiй телефон вiдключили за злiсну несплату рахункiв, а погасити заборгованiсть я досi не спромiгся. Комп'ютерна фiрма, на яку я працював, останнiм часом ледве животiла, балансуючи на межi банкрутства, i її керiвництво вдалося до скорочення платнi своїм працiвникам. Отож зараз я просто не мав грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанiєю.
    Та хоч там як, а мовчання телефону стало тiєю краплею, що переповнила чашу мого терпiння. У мене був важкий, украй невдалий день; потiм я з дурного розуму вирiшив подивитися на аварiю, що аж нiяк не полiпшило мого настрою; i нарештi мертва тиша в слухавцi, яка зловтiшно нашiптувала, що я досi позбавлений доступу до Iнтернету*... Я пiймав себе на тому, що примiряюся жбурнути кейс у вiкно, i зрозумiв - справи кепськi. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валiуму, i проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подiяла. Вiдтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак лiкiв.
    * Це було в далекому 1999 роцi. Всi iншi види пiдключення до 'Свiтової Павутини', крiм dial-up, були великою рiдкiстю, а про мобiльний телефон простий iнженер, на заразок мене, мiг лише мрiяти.
    Повернувшись до кiмнати, я зняв куртку i светр, недбало кинув одiж у куток i плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а вiн, слiд вiддати йому належне, увесь той час, що я пролежав iз заплющеними очима, навiть не намагався нагадати про себе.
    Валiум подiяв швидко. Незабаром я заспокоївся, i з незвички мене кинуло в сон. Перемагаючи млявiсть, я розплющив очi i побачив кота, що сидiв посеред кiмнати на заднiх лапах i пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний - аж надто розумний для безсловесної тварини...
    - Друже, - промовив я, позiхаючи, - влаштовуйся де тобi зручнiше, почувайся як удома. Вранцi ми обмiзкуємо твої проблеми, а зараз... - Через силу я пiдвiвся з канапи, знову позiхнув i глянув на годинника. - Отакої! Зараз лише дев'ята, а вже засинаю. I, що найприкрiше, прокинуся нi свiт нi зоря, зруйную свiй ґрафiк... Розумiєш, котику, - почав пояснювати я, розстеляючи на канапi постiль, - я звик працювати вночi, тут ми з тобою схожi. А через цих автопiжонiв, дiдько б їх узяв... Гм, а таки ж узяв!
    Очевидячки, кiт збагнув, що я збираюсь лягати. Його погляд зробився благальним.
    - Не сумуй, - сказав я, витлумачивши це по-своєму. - Знайдеться твiй господар. Спи спокiйно.
    У вiдповiдь кiт виразно блимнув очима, жалiсливо щось промуркотiв i демонстративно вибiг з кiмнати. Я зрозумiв це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далi готувався до сну. Аж це за хвилину кiт повернувся до кiмнати.
    - Владиславе, - мовив вiн приємним муркiтливим тенорком, - ти, часом, не забув повечеряти?
    Я почухав потилицю, а вiдтак ствердно кивнув:
    - Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третiй. Клята аварiя геть задурила менi голову.
    - Це лiки задурили тобi голову, - уточнив кiт. - Ну, хiба можна поводитися так з гостями? Не запропонував нi поїсти, нi попити. А я, до твого вiдома, з самiсiнького ранку риски в рота не брав.
    - Не 'риски', а 'рiски', - машинально поправив я. - I, швидше, 'в ротi не мав'. 'В рота не брав' звучить якось... двозначно, чи що.
    Трохи хитаючись - дiя валiуму дедалi дужче давалася взнаки, - я почалапав разом iз котом на кухню. Десь у глибинах моєї пiдсвiдомостi зненацька замуляло вiдчуття якогось негаразду, проте я нiяк не мiг уторопати, що ж так стривожило мене.
    На кухнi я зазирнув до холодильника.
    - Мушу тебе засмутити, - сказав я. - 'Вiскасу' в мене немає.
    - Терпiти не можу 'Вiскас'! - гидливо промовив кiт.
    - Я теж. Що скажеш про сосиски?
    - Якi?
    - Франкфуртськi.
    Вiн облизався:
    - Давай двi. Варити не треба.
    Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер полiетиленову обгортку... i ошелешено завмер. Неусвiдомлене вiдчуття якогось негаразду врештi (з деяким запiзненням, мушу визнати) сформувалося в розумiння, щó саме не так. Кiт говорив! Людською мовою. Українською...
    Не знаю, скiльки часу я простояв би нерухомо, вирячивши з подиву очi, якби кiт не вивiв мене iз зацiпенiння.
    - Чого витрiщився? - нетерпляче обiзвався вiн. - Їсти давай!
    Я важко опустився на стiлець, витяг iз розiрваного пакета двi сосиски й кинув їх на пiдлогу перед котом.
    - Не дуже чемно, - зауважив той. - Та й без посуду негiгiєнiчно.
    - Даруй, - розгублено промимрив я i потягнувся за тарiлкою.
    Та було вже пiзно - вiн заходився їсти просто з пiдлоги.
    А у мене враз пропав апетит. Я сидiв, сумно дивлячись на кота, i без видимого успiху намагався зiбрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй головi. Зрештою, я спромiгся, мабуть, на найбезглуздiше за цих обставин запитання:
    - Отже, ти хочеш переконати мене, що вмiєш говорити?
    Кiт на хвильку облишив вечерю.
    - Аж нiяк, - спокiйно вiдповiв вiн. - Я нi в чому не збираюся переконувати. Маєш свою голову на плечах, отож сам вирiшуй, чи справдi я розмовляю, чи це тобi тiльки вчувається. - I вiн знову вгризся зубами в сосиску.
    Поки кiт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що вiдбувалося на моїх очах. Усi мiркування зводилися до чотирьох можливих варiантiв:
    1) гiпноз або черевомовлення;
    2) ґалюцинацiї, спричиненi валiумом;
    3) мамо, я збожеволiв!
    4) кiт говорить насправдi.
    Перше припущення я вiдкинув одразу, оскiльки, крiм мене, єдиною живою iстотою в квартирi був кiт. А щó вiн використовував для спiлкування зi мною - артикуляцiйний апарат, черево чи гiпноз, - не мало значення. Головне, кiт розмовляв.
    Що ж до пункту другого, то валiум лише умовно належить до наркотичних препаратiв. Вiн не є психодилiком, а отже, не здатен навiть у надмiрних дозах викликати стiйкi й реалiстичнi ґалюцинацiї. До того ж, я випив тiльки одну таблетку - цiлком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це ґалюцинацiї, то валiум до них непричетний. Такий висновок вiдсилав мене прямiсiнько до пункту третього.
    З божевiллям було трохи складнiше, та, зрештою, i вiд цього припущення довелося вiдмовитись. Якби я насправдi з'їхав з глузду, i балачки кота (а може, й вiн сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б нiскiлечки не сумнiвався в його реальностi. А я сумнiвався - причому так ґрунтовно, що навiть запiдозрив у себе психоз.
    Отож, залишалася одна-єдина можливiсть: кiт справдi розмовляв.
    На той час, як кiт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цiй думцi i встиг опанувати себе.
    'Слухай-но, Владиславе,' - звернувся я сам до себе. - 'Кiт, який умiє розмовляти - це, звiсно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобi не годиться заперечувати наявний факт лише на тiй пiдставi, що вiн суперечить повсякденному досвiдовi.'
    'Що правда, то правда,' - погодився я з собою. - 'Геть стереотипи i зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: 'цього не може бути, бо цього нiяк не може бути' не для мене.'
    - Знаєш, друже, - звернувся до кота. - Я оце добряче подумав i...
    - I що?
    - Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справдi розмовляєш.
    - Смiливе зiзнання, - промовив кiт. У його голосi почулися пустотливi нотки. - Ти, виявляється, набагато розумнiший, нiж можна було судити з першого враження. До тебе лише Iнна прийняла мене таким, який я є насправдi, i не шукала всiляких дурних пояснень моєму вмiнню говорити.
    - Iнна, це хто? - запитав я.
    - Моя теперiшня панi, - пояснив кiт. - А мене звати Леопольд.
    - Дуже мило, - сказав я. - Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
    - Так, дякую.
    - Бiльше нiчого не хочеш?
    - Ну, якщо є молоко...
    - Чого нема, того нема, - безпорадно розвiв я руками.
    Кiт недбало махнув передньою лапою:
    - Пусте, обiйдуся. Я й сосисками ситий. На сьогоднi досить.
    - У такому разi, - сказав я, пiдводячись, - нам тут робити нiчого.
    - Атож, - погодився Леопольд.
    Ми повернулися до кiмнати. Я вiдразу лiг на канапу i в блаженнiй напiвдрiмотi спостерiгав за котом, що влаштовувався в крiслi навпроти мене. Нарештi вiн згорнувся в клубочок i заговорив:
    - Ви, люди, страшеннi сноби. Вважаєте себе єдиними розумними iстотами на свiтi i навiть не припускаєте, що iншi тварини, коти, скажiмо, теж розмовляють мiж собою! Що, за бажання, вони здатнi навчитися говорити по-людському.
    - Чому це не припускаємо? - несмiливо промовив я. - Iнодi припускаємо. Ось, наприклад, папуги...
    - Авжеж! - обурено урвав мене Леопольд. - Та кого тi папуги з їхнiм мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздрiли... Не всi, звичайно, - визнав вiн, - але бiльшiсть.
    - Їх можна зрозумiти, - вiдказав я мляво. - Адже далеко не на кожнiм кроцi людям трапляються такi, без перебiльшення, видатнi коти.
    - Однак, - правив своєї Леопольд, - це не пiдстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
    Останнi слова змусили мене пiдхопитися.
    - Це через тебе?! - вражено вигукнув я.
    Леопольд теж пiдвiвся, вигнувся дугою й засичав.
    - Вони самi виннi, - пояснив вiн несподiвано лагiдним тоном. - Навiщо було мене викрадати.
    Я трохи розслабився i знову прилiг.
    - То вони тебе викрали?
    - Атож. Невже ти мiг подумати, що такi гидкi пики мали на мене якесь право? - Леопольд розлiгся у крiслi. Лiве око вiн заплющив, а правим незмигно втупився в мене. - Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидiння.
    - Тобi й справдi пощастило, - сказав я, пильнiше пригледiвшись до кота. - Жодної подряпини.
    - Ми, коти, взагалi дуже живучi, - самовдоволено мовив Леопольд. - А я особливо.
    - I як це сталося? - поцiкавився я.
    - Повiр, я цього не хотiв. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мiй колишнiй пан неодноразово попереджав, що це може зле скiнчитися. Я б i до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
    Я полегшено зiтхнув:
    - Добре, що не здогадався.
    Леопольд розплющив лiве око й здивовано блимнув обома очима.
    - Це ж чому?
    - Бо тодi б я не дiзнався, що ти розмовляєш, - вiд цiєї думки я здригнувся. - Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цiкаве, захопливе i, зрештою, неймовiрне явище. Кiт, що розмовляє, - це сила! Я вважаю нашу зустрiч другою найвизначнiшою подiєю в моєму життi.
    - Мр-р, - обiзвався Леопольд; це вiн так гмикав. - А яка була перша?
    - Моє народження, певна рiч.
    - Авжеж, звiсно, - погодився кiт. - Бачу, ти людина широких поглядiв, не те що тi типи в автi. Я вiдразу збагнув, що вони люди вкрай обмеженi i з ними кутi не звариш. Слово честi, я збирався тримати язика за зубами i чкурнути за першої-лiпшої нагоди, пошивши їх у дурнi. Та коли вони завели мову про те, за скiльки мене можна продати, я просто не мiг змовчати i висловив рiшучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку i наговорив цим ворюгам зайвого...
    - Не ворюгам, а крадiям, Леопольде, - поправив я.
    - Гаразд, гаразд, крадiям. Хоч, як на мене, невелика рiзниця. Iнна теж прискiпується до кожної моєї обмовки, а в самої знай прохоплюються польськi слiвця. Правду кажучи, менi вже набридли всi цi зауваження.
    - Ну, добре, бiльше не буду, - сказав я. - Повернiмося до твоїх викрадачiв. Отже, ти висловив їм рiшучий протест. Що було далi?
    - Вони нiби подурiли. Той, що сидiв поруч iз водiєм, намагався вiдчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, i тодi цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водiй, замiсть загальмувати, ще дужче натиснув на газ. I врiзався в стовп... Менi шкода, що так сталося. Справдi шкода, - закiнчив свою коротку оповiдь Леопольд.
    - Таке життя, - з зiтханням констатував я. Менi зробилося сумно вiд думки про те, що двоє людей, хай i не найкращих представникiв роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай i незвичайного. Помiтивши, що Леопольд теж зажурився, я квапливо втiшив його:
    - Ти нi в чому не винен, котику. Твої викрадачi самi напросилися. Вони постраждали через власну дурiсть, i тiльки через неї.
    - Omnium malorum stultitia est mater*, - вагомо додав Леопольд.
    * 'Omnium malorum stultitia est mater' - 'Дурiсть - мати всiх нещасть' (лат.).
    Я миттю забув про всi свої сумнi думки i вiд захвату ладен був пуститися в танок. Зустрiти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагодi ввертає фрази мовою Цiцерона, - про це я мрiяв усе життя!
    - То ти знаєш i латину? - спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.
    - Та нi, - чесно сказав кiт. - Це не можна назвати знанням. Близько сотнi найуживанiших слiв, кiлька десяткiв прислiв'їв та приказок - от i все.
    - Теж непогано, - зауважив я. - А звiдки ти цього навчився?
    - Чув, як говорить Метр, i запам'ятав. Вiн дуже полюбляв латинськi вислови i часто вживав їх у розмовах.
    - Метр, це хто?
    - Мiй колишнiй пан, - вiдповiв Леопольд.
    В його голосi виразно забринiв смуток. Я вiдразу збагнув, у чiм рiч, i спiвчутливо спитав:
    - Вiн помер?
    - Так.
    Зрозумiло, що колишнiй господар Леопольда, вiд якого розумник-кiт нахапався латинських висловiв, неабияк зацiкавив мене.
    - А ким вiн був?
    - Науковцем. Професором.
    - Десь викладав?
    - Нi. Вiн був дуже старий i... як то кажуть, хай їм бiс?... У запасi?... У вiдставцi?... Словом, на пенсiї. Щоправда, вiн мав одного учня... - Тут Леопольд осiкся. - Слухай-но, Владиславе, давай про щось iнше. Менi боляче згадувати Метра.
    - А чому?
    Леопольд завовтузився в крiслi, його очi зробилися каламутнi.
    - Розумiєш, вiн був дуже прив'язаний до мене. Може тому, що не мав нiкого з рiдних. Вiн любив мене, як сина. Я теж любив його... i став причиною його смертi. А все через мiй злощасний язик...
    З подальшої вельми плутаної розповiдi Леопольда я дiзнався, що два мiсяцi тому професора (або Метра, як називав його кiт) убили, коли вони разом обiдали в ресторанi. Це сталося пiсля того, як Леопольда охопив грайливий настрiй, i вiн зробив офiцiантцi кiлька зауважень з приводу меню та її куцої спiднички. Злякана дiвчина зомлiла й гепнулася на пiдлогу, а якийсь нервовий пан за сусiднiм столиком умить вихопив пiстолета й затiяв стрiлянину. Стрiляв вiн, власне, в кота, проте вцiлив у професора.
    У тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумнiву. Вiн на власнi очi бачив, як перша ж куля знесла професоровi верхню частину голови. Охоплений жахом, кiт стрiмголов вибiг з ресторану, а нервовий пан стрiляв йому навздогiн, аж поки не скiнчилися патрони.
    Далi спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам'ятi. Вiн отямився вже в зовсiм незнайомiй мiсцевостi, десь у передмiстi. Цiлiсiньку нiч i половину наступного дня Леопольд безцiльно блукав чужими вулицями - змерзлий, промоклий до кiсток, брудний та голодний. Нарештi, геть знесилений, сховався в пiд'їздi одного з будинкiв. Саме там мешкала Iнна. Повертаючись додому, вона пiдiбрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплiй водi, нагодувала. Леопольдовi нiде було подiтись, i вiн лишився жити в неї.
    Щойно мова зайшла про Iнну, голос кота пом'якшав, погляд став лагiдним i спокiйним. Вiн перестав їжачитися, раз по раз затинатися i знову згорнувся клубочком.
    Я теж розслабився, розiмлiв i, поволi засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Iнна добра, чуйна та лагiдна, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.
    - Вона дуже здивувалася, довiдавшись, що ти розмовляєш? - запитав я.
    - Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити - боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Iнна сказала: 'Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати.' От тодi я й вiдповiв їй, що вона помиляється. Iнна так зрадiла!
    - Твоя Iнна справжнє диво!
    - Ясна рiч, - пiдтвердив Леопольд.
    - А скiльки їй рокiв? - цiлком природно поцiкавився я.
    - Влiтку буде дев'ятнадцять. Вона дуже молоденька дiвчина.
    - Блондинка чи брюнетка?
    - Натуральна блондинка. У неї чудове бiляве волосся i красивi синi очi.
    - То ти й кольори розрiзняєш?
    - Звiсно. Я ж не калiка. А що?
    - Розумiєш, котику, - промовив я, з останнiх сил борсаючись в обiймах сну, - загальновiдомо, що всi коти дальтонiки. Принаймнi, так стверджують науковцi.
    - Пхе, дурницi! Тi науковцi нiчого не тямлять у котах.
    - Що правда, то правда, - промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. - Анiчогiсiнько вони не тямлять нi в котах, нi в їхнiх хазяйках... До речi, Iнна гарна?
    - Напрочуд гарна, - впевнено вiдповiв Леопольд. - Вона найгарнiша дiвчина в усьому свiтi. Коли побачиш її, неодмiнно закохаєшся.
    - А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Iнну, - замрiяно промовив я i тiєї ж таки митi заснув, забувши вимкнути свiтло.

    А вночi менi наснилося, нiби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тiльки з ним не робив - i за хвоста смикав, i навколiшки благав, - та вiн анi пари з уст. Нарештi я зрозумiв, що нiякої розмови мiж нами не було, що вона менi лише наснилася, i в розпачi прокинувся...
    Друге пробудження було ще гiршим. У квартирi я був сам-самiсiнький. Довго шукав Леопольда, аж поки збагнув, що нiякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалi не iснувало, що це був лише сон. Зробивши таке вiдкриття, я взяв та й з горя повiсився... Тодi прокинувся втретє - вже насправдi.
    Було пiв на восьму ранку. Я розплющив очi й вiдразу ж побачив Леопольда, що сидiв на краєчку канапи бiля моїх нiг.
    - Доброго ранку, Владиславе, - ґречно привiтався вiн.
    - Привiт, котику, - сказав я й полегшено зiтхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплiнь. Пiсля всiх тих нiчних кошмарiв я вiдчув себе безмежно щасливою людиною. - Знаєш, життя - чудова рiч.
    - Ще б пак, - погодився кiт, потершись боком об мою ногу.
    Я пiдвiвся й почухав його за вухом. Вiн задоволено замуркотiв.
    - Це було б дуже прикро, - вiдповiв я вголос на свої думки.
    - Ти про що?
    Я коротко переказав йому свiй сон.
    - Ти, бачу, дуже вразливий, - зауважив Леопольд, коли я скiнчив. - А втiм, годi базiкати, я їсти хочу.
    Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи i вступив ногами в кiмнатнi капцi.
    - Гаразд, зараз поснiдаємо. Тiльки спершу я прийму душ i поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
    - Зачекаю, менi не звикати. Iнна теж щоранку приймає душ. Правда, їй не треба голитися.
    - Щастить же людям, - заздрiсно промовив я.
    За пiвгодини, поснiдавши, ми повернулися до кiмнати. Розвалившись у крiслi, я сьорбав каву й курив, а кiт сидiв на канапi, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його бiду.
    А я все мовчав, тiльки знай собi зiтхав. Зрештою, Леопольд не витримав:
    - Ти аж на виду змiнився, Владиславе. Що тебе гризе?
    Я вже вкотре зiтхнув:
    - Щиро кажучи, друже, менi не хочеться шукати твою Iнну.
    - З якого це дива?
    - Бо вона забере тебе. Адже так?
    - Певна рiч, - ствердив кiт. - Iнна моя панi. До того ж вона любить мене.
    - Але й менi ти припав до душi. Я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
    Леопольд здивовано нявкнув:
    - А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Iнною - зараз весна, друга в неї ще нема, - i зникну не я, а всi твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайцiв - i подругу собi знайдеш, i я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
    Я енергiйно скуйовдив чуприну.
    - Нiкого в мене немає, але... Це тiльки легко сказати - потоваришуй. А насправдi... У нас, людей, усе не так просто.
    - Атож, - пiдхопив кiт. - У вас, людей, купа всiляких безглуздих умовностей. А Iнна взагалi в цьому дивна. Хлопцi довкола неї так i в'ються, та вона зовсiм не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на бiлому конi - це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принцiв вiрять лише дурненькi незайманi дiвчатка, якi не хочуть спускатися з небес на грiшну землю... Ох, Iнна тодi розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! - i вiдповiла: 'Хай i дурна, та я однаково вiрю. I чекаю. I далi чекатиму!'
    Я встав з крiсла й пiдiйшов до дзеркала. Звiдти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох рокiв, зросту вище середнього, темний шатен iз сiрими очима, зовнi нiчим не примiтний, а якщо вже зовсiм вiдверто, то негарний...
    - Я не принц. Навiть не схожий на нього.
    - Щоб бути принцом Данським, - глибокодумно прорiк Леопольд, - треба народитися сином данського короля.
    - Принц - це в переносному розумiннi, - пояснив я. - Образно.
    Кiт чмихнув.
    - Красно дякую! - саркастично сказав вiн. - Просвiтив!
    Наступнi кiлька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє - як згодом виявилося, про одне й те саме. Врештi Леопольд заговорив:
    - Ти неодмiнно сподобаєшся Iннi. Про це можеш не турбуватися.
    - Га?! - Я саме прикурював другу сигарету i трохи не впустив її собi на колiна.
    - Ти їй сподобаєшся, - повторив кiт.
    - Он як? I звiдки така впевненiсть?
    - Бо я добре знаю вас обох. Ви нiби створенi одне для одного.
    Я поклав сигарету в попiльничку й недовiрливо поглянув на кота, пiдозрюючи, що вiн кепкує з мене.
    - Ти добре мене знаєш? - перепитав, наголошуючи на кожнiм словi. - Але ж ми тiльки вчора познайомилися. Одного вечора замало, щоб добре пiзнати людину.
    - Для мене досить, - не поступався Леопольд. - У нас, котiв, дуже тонке чуття на людей. А в мене - особливо... Гадаєш, я навмання пiшов саме за тобою, а не за кимсь iншим? - Вiн зробив коротку, але виразну паузу. - Помиляєшся! Я вiдразу побачив, що ти саме той, хто менi потрiбен. Уже тодi я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Iнною - два чоботи пара... чи два черевики... словом, обоє рябоє. I якщо ти не сподобаєшся Iннi, я назву її дурепою. Просто в очi назву - i буду правий. Далебi, кращого друга, нiж ти, їй годi шукати.
    Що не кажiть, друзi, але я певен: для будь-якого чоловiка такi слова, хай навiть мовленi котом, - що та райська музика. Я аж зашарiвся вiд задоволення, i лише для годиться промимрив:
    - Забагато на себе береш... - хоча в душi цiлком подiляв його думку.
    - Скiльки хочу, стiльки й беру, - огризнувся Леопольд. - Лицемiр бездарний! Коли хочеш, щоб тобi вiрили, то спершу навчись прикидатися, а вже потiм вдавай iз себе скромника. Втiм, мене однаково не надуриш - по очах бачу, що ти згоден зi мною.
    Я збентежено потупив свої зрадливi очi.
    - Ну, припустiмо...
    - Не 'припустiмо', а так воно i є, - наполягав кiт, вiдверто пишаючись своєю проникливiстю.
    - Гаразд, - поступився я. - Так воно i є.
    - Це вже краще, - поважно кивнув Леопольд. - Не треба прибiднятися. Всi люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це вiдповiдає дiйсностi. Ти справдi чудовий хлопець, Iнна вiдразу закохається в тебе. Ось побачиш.
    Я зiтхнув:
    - Ну, що ж... Сподiваюсь, ти не помиляєшся, i ми з Iнною сподобаємось одне одному - принаймнi як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотiв мати сестричку, але так склалося, що... Ну, годi, облишмо цi балачки, зараз вони недоречнi. Передусiм треба розшукати твою Iнну. Знаєш, де вона мешкає?
    - Якби знав, сказав би: Владиславе, вiдвези мене туди й туди. Проте я не знаю.
    - Може, якiсь назви згадаєш?
    - Нi, - пiсля недовгих роздумiв вiдповiв кiт. - Анiчогiсiнько. Читати не вмiю, а з розмов... нi, не пам'ятаю - людською мовою, маю на увазi, бо по-котячому я знаю, але тобi наша ґеоґрафiя нiчим не зарадить... Це ж треба! - розпачливо вигукнув вiн. - Два мiсяцi прожив у Iнни, i жодного разу не спало на думку поцiкавитися, де ж ми мешкаємо.
    - Ну, а особливi прикмети? Магазини, кiнотеатри тощо.
    Та все марно - нiчого певного кiт сказати не мiг.
    - Iнна десь працює чи навчається? - з останньою надiєю запитав я.
    - Навчається в унiверситетi.
    - В якому?
    - Як це в якому? Хiба вiн не один?
    - На жаль, нi. Останнiм часом у Києвi розплодилось багацько всiляких унiверситетiв. Хоча... - Тут у мене виникла одна iдея. - Iнна нiколи не називала його 'унiвером'?
    - Вона завжди так каже. 'Йду в унiвер', 'щойно з унiверу', 'сьогоднi в унiверi' i так далi.
    - Вже легше, - зрадiв я. - Мабуть, це справжнiй унiверситет.
    - А що, решта несправжнi?
    - Атож. За самим визначенням, унiверситет мусить бути унiверсальним навчальним закладом. У справжньому унiверситетi можуть навчатися всi - фiзики та фiлолоґи, хiмiки та психолоґи...
    - Стривай! - перебив мене Леопольд. - Я згадав! Iнна фiзик. Вона навчається на фiзфацi.
    - Та що ти кажеш?! - вражено вигукнув я.
    - А що таке? - спитав кiт, здивований моєю бурхливою реакцiєю.
    - Рiч у тiм, - почав я пояснювати, - що я теж навчався на фiзфацi, позаторiк закiнчив.
    - А Iнна позаторiк тiльки вступила, - сказав Леопольд. - Оце так збiг!
    Отож, не гаючи часу, я заквапився в унiверситет. Леопольда збирався лишити у квартирi, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою i в унiверситетi вiн буде нiмий як риба. Кiт урочисто присягнув мовчати.

    *

    На щастя, Леопольд знав Iннине прiзвище, тож у деканатi фiзичного факультету я швидко з'ясував, що вона навчається на другому курсi i зараз у її групи семiнар з електродинамiки.
    Проте на цьому наше везiння скiнчилося. Iнни на семiнарi не було. Я поговорив з її однокурсницями, i тi запевнили, що сьогоднi вона взагалi не прийде. Виявляється, Iнна була така розумниця, що спромоглася заздалегiдь скласти кiлька iспитiв та залiкiв, i в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихiдний.
    До того ж, як на зло, єдиної Iнниної подруги, що знала її адресу й телефон, тiєї самої Наталi, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в мiстi, вона мала повернутись лише завтра зранку. Iншi дiвчата знали тiльки те, що Iнна мешкає десь на Лiвому березi. Але там проживали понад мiльйон людей. Я, мiж iншим, теж.
    Отож на сьогоднi пошуки скiнчилися: дiвчата могли зустрiтися з Iнною не ранiше понедiлка. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку - я лишив для неї записку зi своєю адресою i проханням негайно пiсля повернення зателефонувати Iннi й переказати, що її кiт у мене. Наразi це було все, що я мiг зробити.
    З унiверситету я вийшов не в найкращому гуморi, але й не дуже пригнiчений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Iнною вiдкладається, а з другого - мене тiшила думка, що принаймнi до завтра кiт залишається в мене.
    Поблизу нiкого не було, тому я дозволив собi звернутися до Леопольда:
    - А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дiвчатами.
    - А я боявся, - з вiдвертим сарказмом промовив кiт, - що вони першi заговорять до мене.
    Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов вiд корпусу фiзичного факультету в напрямку Виставки.
    - Ха! Звiдки ж їм знати, що ти розмовляєш?
    - Ха! Та ти ж сам їм сказав!
    Раптом я спiткнувся на рiвному мiсцi й мало не впав.
    - Господи! Але ж я й дурний!
    - Ще б пак! - пiдтвердив кiт. - Я вже тобi пiдморгую, пальцi кусаю, а ти знай верзеш: 'Леопольд сказав, що Iнна навчається на фiзфацi. До речi, я теж тут навчався...' Тьху на тебе!
    Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невелику площу перед фiзичним корпусом, посадовив на нього кота, сiв сам i нервово розкурив сигарету. I нарештi збагнув, чому дiвчата так дивно поглядали на мене й загадково всмiхалися. Я був певний, що неодмiнно зустрiну в унiверситетi Iнну, тому й не завдав собi клопоту заздалегiдь придумати правдоподiбну iсторiю свого знайомства з Леопольдом на випадок її вiдсутностi. А експромт вийшов украй невдалий...
    - Це ти винен! - скипiв я. (Дiдуган, що саме проходив повз нас, зупинився i здивовано глянув на мене.) - Я сам не тямив, що казав. Усi мої думки були зайнятi тобою - тiльки б ти мовчав.
    - От i договорився-добалакався, - пiдсумував кiт.
    Дiдуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, пiдiйшов i сiв поруч.
    - Весняне сонце, - сказав вiн, значуще пiдморгнувши менi, - ще небезпечнiше за лiтнє. Може так припекти...
    - Цiкаво, що вони подумали? - знов озвався Леопольд, геть-чисто iґноруючи дiдову присутнiсть.
    - Либонь, що я все це вигадав. I про те, що Iнна твоя хазяйка, i що ти загубився.
    - А навiщо?
    - Аби дiзнатись її адресу чи номер телефону.
    - Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобi не сказали?
    - Цiлком можливо.  - I я важко зiтхнув.
    - То що ж робити? - запитав кiт. - Повернемося?
    - I що ми скажемо? - питанням на питання вiдповiв я. - Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повiрять!
    - Не повiрять, це точно, - втрутився дiдуган. - Я також не вiрю. Це менi тiльки ввижається, що кiт розмовляє.
    - Коли ввижається, хреститися треба, - огризнувся Леопольд. Дiдуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кiт повернув голову, стривожено подивився на мене i спитав: - А що як дiвчата нiчого не скажуть нi Iннi, нi Наталцi?
    - Скажуть, не сумнiвайся, - заспокоїв його я. - I мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то пiслязавтра вже точно.
    - А що як забудуть? - не вгамовувався кiт. - Чи загублять записку?
    - Тодi в понедiлок ми знову прийдемо.
    - У понедiлок мене тут не буде, - катеґорично заявив дiдуган. - Я весь день сидiтиму вдома.
    Леопольд залiз менi на колiна.
    - Ходiмо, Владиславе, - сказав вiн, пiдозрiло косячись на старого. - Нема чого тут засиджуватися.
    Я взяв його на руки й пiдвiвся.
    - Що ж, ходiмо.
    - Arrivederci, amico*, - лагiдно мовив Леопольд до дiда. Виявляється, кiт знав не лише мову Цiцерона, а й мову Петрарки.
    * 'Arrivederci, amico' - 'До побачення, друже' (iт.).
    - А бодай тебе, сволото, покорчило! - промимрив дiдуган, обтираючи брудною хустинкою свою спiтнiлу лисину. - Управи на вас немає, екстрасенси клятi, душогуби...
    За кiлька крокiв я не витримав i озирнувся. Старий дивився нам услiд тьмяними i спустошеними очима.

    *

    Коли на зупинцi до салону тролейбуса ввiйшов молодик рокiв двадцяти чотирьох iз сiамським котом на руках, нi водiй, нi пасажири й гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутнi рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотiв.
    А втiм, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввiйшов через переднi дверi (для пасажирiв з дiтьми, iнвалiдiв та громадян лiтнього вiку), як пасажир з котом, i сiв на вiльне мiсце поруч з iншим пасажиром, також з котом, точнiше, як з'ясувалося згодом, з кiшкою - гарненькою бiлою кiшечкою. Я сподiвався, що Леопольдовi закортить поспiлкуватися з одноплемiнником, i його не пориватиме розмовляти по-людському.
    Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд i кiшка жваво про щось муркотiли одне одному - розмовляли, либонь, - i терлися мордочками. Словом, iдилiя.
    Проте iдилiя тривала недовго. Незабаром кiт пiдвiвся, спираючись переднiми лапами на моє плече, i просичав на вухо:
    - Купи в того типа кицьку - i то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
    Я трохи вiдсторонив вiд себе кота й зазирнув у вiчi. Його погляд був сповнений рiшучостi. Я збагнув, що в разi моєї вiдмови Леопольд таки виконає свою погрозу, тому, скорившись долi, повернувся до 'того типа', миршавенького чоловiчка рокiв сорока.
    - Даруйте, добродiю, - несмiливо почав я, - чи не могли б ви... гм... це... продати свою кiшку?
    Миршавий змiряв мене похмурим поглядом блякло-сiрих очей.
    - Не продається, - прохрипiв вiн i вiдвернувся до вiкна.
    Я скрушно зiтхнув: не вмiю розмовляти з людьми. Некомунiкабельний.
    Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, i я, з несподiваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловiчка:
    - Ще раз перепрошую, добродiю, але все на свiтi продається й купується, - (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинiчно), - навiть людське життя. А коти - й поготiв.
    Миршавий уже з деякою цiкавiстю поглянув на мене. В його очах замерехтiли пожадливi вогники.
    - Ця кiшка рiдкiсної породи, - i вiн заправив таку цiну, що в мене аж щелепа вiдвисла з несподiванки.
    А Леопольд у праведному гнiвi геть забув про свою обiтницю мовчання.
    - Ти що, чоловiче, блекоти об'ївся? - голосно вигукнув вiн. - Чи маєш нас за iдiотiв? Думаєш, ми не знаємо, звiдки в тебе ця кицька? Помиляєшся - знаємо! Ти вимiняв її у п'янички за пляшку сивухи. Владиславе, вiдшкодуй йому витрати на пiвлiтра з урахуванням податку на додану вартiсть, а також сплати комiсiйнi, як компенсацiю за згаяний час i можливi моральнi збитки... ну, скажiмо, тридцять вiдсоткiв, - i нехай вiн забирається пiд три чорти.
    Миршавий аж скам'янiв. Лице його видовжилося, зблiдло, виряченi очi налилися кров'ю й мало не повилазили з орбiт.
    Усi балачки в салонi враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тiльки розмiрене гудiння електродвигунiв. Водiй трусив головою, немов п'яний сатир, i не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бiк, нiби яхту при легкому бризi.
    - До твого вiдома, дорогий мий чоловiче, - пiсля короткої паузи повiв далi кiт, - той п'яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала однiй старенькiй панi, пiсля смертi якої вiн привласнив, точнiше, якщо називати речi своїми iменами, поцупив її, i, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємцiв. - Леопольд люто засичав. - Вiдпусти кицьку, чуєш!
    Миршавий пiдхопився. Кiшка випручалася з його рук, спритно зiскочила менi на колiна i вмостилася поруч iз Леопольдом.
    - Облиште свої фокуси! - закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
    Я прикинувся, що не помiчаю його. Вже вiддавна я взяв собi за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не роби нiчого. Оскiльки я не спромiгся на якусь розумну (чи принаймнi дотепну) вiдповiдь, то вирiшив вiдмовчуватися до кiнця. А Леопольд сухо мовив:
    - Тепер можеш iти, чоловiче. Не скажу, що менi було дуже приємно з тобою познайомитися.
    - Облиште свої фокуси! - повторив миршавий на октаву вище, вiн уже верещав.
    Тролейбус якраз пiдiйшов до чергової зупинки. Дверi вiдчинилися.
    - Ану, геть звiдси! - гримнув кiт.
    Чоловiчок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетiв з тролейбуса й чимдуж чкурнув свiт за очi.
    Водiй, здавалося, тiльки цього й чекав - нервово клацнувши тумблерами, вiн зачинив усi дверi, i тролейбус рушив далi. У салонi й далi панувала напружена тиша. Навiть тi, хто щойно ввiйшов, принишкли, настороженi неприродною мовчанкою.
    Позаяк поруч звiльнилося сидiння, коти влаштувались на ньому i, задоволенi, тулились одне до одного.
    - Кохання з першого погляду, - пояснив Леопольд. - Весна.
    Я кивнув:
    - Чудово вас розумiю... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
    - Якраз моєї, - вiдповiв кiт. - Я зрозумiв це, щойно побачив її. Давно вже не зустрiчав одноплемiнникiв.
    - Ба! - здивувався я. - Вона ж не сiамська кiшка.
    - Я теж не сiамський. Просто дуже схожий.
    - То якої ж ти породи?
    - Не знаю... Себто не пам'ятаю людської назви. Метр казав менi, та з голови вилетiло. Моя порода не має нi найменшого стосунку до сiамської.
    - Зрозумiло, - сказав я. - Твоя подруга також умiє розмовляти?
    - По-людському, нi.
    'Слава Богу!' - подумав я i полегшено зiтхнув.
    На наступнiй зупинцi тролейбус майже спорожнiв. У салонi лишилося зо два десятки пасажирiв - найдопитливiших i не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звiсно, йшла про Леопольда. Бiльшiсть присутнiх стверджували, що це - черевомовлення; їхнi опоненти наполягали на тому, що всi пасажири тролейбуса стали жертвами масового гiпнозу. Лише хлопчак рокiв п'яти несмiливо припустив, що кiт розмовляє насправдi, за що негайно дiстав потиличника вiд батька. 'Не верзи дурниць!' - сказав той.
    Леопольд недовго терпiв цi образливi балачки. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, переднi поклав на спинку сидiння i змiряв наших супутникiв зневажливим поглядом.
    - I не гiпноз, i не черевомовлення, - безапеляцiйно виголосив вiн. - Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину i не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собi, га?
    У вiдповiдь - мертва тиша.
    - Та ну вас! Думайте що хочете, - буркнув Леопольд i повернувся до своєї кицьки-бiлявки.
    - До речi, - обiзвався я. - А як звати твою подругу?
    Кiт хвильку роздумував.
    - Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського iменi вона вимовити не може - не вмiє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобi, вельми iнтелiґентна й тямуща кицька. - I вiн лагiдно замуркотiв до неї.
    - Лаура - красиве iм'я, - схвально промовив я. - У тебе гарний смак, друже.
    Тролейбус пiд'їхав до наступної зупинки. Як тiльки дверi вiдчинилися, присутнi в салонi хором закричали:
    - Кiт розмовляє! Тут кiт розмовляє!
    Усi, хто стояв на зупинцi, сахнулись i не захотiли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спецiальний рейс для пацiєнтiв психiатричної лiкарнi, якi виїхали на екскурсiю мiстом. Те саме, з незначними варiацiями, вiдбувалося й на iнших зупинках. Тут уже не залишався осторонь i водiй - щоразу вiн умикав гучномовця i двiчi повторював:
    - Увага! До вiдома новоприбулих. У салонi є кiт. Будьте обережнi - вiн розмовляє. Увага!...
    I тi нечисленнi новачки, якi не злякалися попередження 'Кiт розмовляє!', зрештою таки змiнювали своє рiшення, бо подорожувати в товариствi божевiльних пасажирiв - iще так-сяк, а от якщо й водiй несповна розуму, то це вже занадто.
    Невдовзi до нас наблизилися двоє вiдчайдухiв i заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певнiше, мене) на чисту воду. Я не втручався - хай їм грець! - менi зараз дуже хотiлося чимшвидше опинитись у своїй квартирi. Мене аж замлоїло вiд того, наскiльки обмежений свiтогляд у бiльшостi людей, наскiльки вбога їхня уява, яке iнертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з'їдуть, анiж повiрять у те, що звичайний кiт... ну, хай не зовсiм звичайний, якоїсь рiдкiсної породи, та все ж кiт - i раптом розмовляє не гiрше за людину. I навiть краще, нiж дехто з людей.
    Таким-от робом ми доїхали до Московської площi. Водiй пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мiкрофон i з надiєю нагадав:
    - Наступна зупинка 'Автовокзал'.
    На превелику радiсть водiя, я пiдвiвся i взяв обох котiв на руки.
    - Пiшли, Леопольде. Зараз виходимо.
    Кiт подивився у вiкно.
    - А здається, ми ще не приїхали.
    - Авжеж, - сказав я. - Нам ще робити пересадку. На Русанiвку тролейбуси не ходять.
    - Чому не ходять? - обурився Леопольд. - Якого дiдька ми маємо робити пересадку? Ми сiли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я поскаржуся в суд!
    Зачувши слово 'суд', водiй чомусь злякався. Вiн знову ввiмкнув гучномовця i з якоюсь несамовитою рiшучiстю оголосив:
    - Вагон прямує на Русанiвку.
    - Бажано без зупинок, - сказав кiт.
    - З технiчних причин зупинок не буде, - додав водiй.
    У салонi пролунали поодинокi, зрештою, несмiливi протести. Леопольд видерся менi на плече i з лиховiсними нотками в голосi запитав:
    - Хто тут невдоволений таким мудрим рiшенням?
    Невдоволенi принишкли.
    - Отак краще. А ти, Владиславе, сiдай. Бо ще впадеш i нас упустиш.
    Скорившись долi, я сiв.
    - Поїхали, шефе, - хазяйським тоном розпорядився Леопольд. - Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!
    I водiй наддав! Зненацька тролейбус рвонув з мiсця й помчав уперед iз шаленою швидкiстю.
    - Агов! - вигукнув я. - Обережнiше!
    - Не бiйся, хлопче, все пiд контролем, - упевнено вiдказав водiй через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, i в решти присутнiх, глибокi й небезпiдставнi сумнiви.
    А проте, нашi побоювання були марнi. Водiй виявився справжнiм вiртуозом автошляхiв; у його особi вiтчизняне кiно втратило безстрашного каскадера, а спорт - талановитого автогонщика, який мiг би гiдно представляти нашу країну в найпрестижнiших змаганнях вiд ралi 'Париж - Дакар' до гонок 'Формули-1'.
    За оцiнками очевидцiв, швидкiсть тролейбуса на прямих вiдрiзках дороги сягала 250 км/г, а майже всi повороти (зокрема й тодi, коли обганяв iншi машини) вiн робив на двох колесах.
    На щастя, нiхто з пасажирiв не постраждав. Тi, хто погодився дати свiдчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надiйно втримувала їх на сидiннях. Природу цiєї сили з'ясувати не вдалось: коли тролейбус зупинився на перехрестi Русанiвської Набережної та бульвару Гоголя, - вона вiдразу зникла.
    Водiй вiдчинив дверi й узявся за мiкрофон.
    - Русанiвка, кiнцева, - замогильним голосом повiдомив вiн. - Вагон далi не йде.
    Очманiлi пасажири висипали на тротуар i позадирали догори голови. Я разом iз Леопольдом та Лаурою вийшов услiд за водiєм через переднi дверi.
    Водiй несмiливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, i вiн голосно застогнав. Нi про який контакт з електромережею, звiсно, й не йшлося - тролейбусна лiнiя закiнчувалася ще на правому березi. Та мало того - штанги були акуратно вкладенi у скоби.
    - Ну й чортiвня! - вражено прошепотiв я.
    Водiй опустився на тротуар i гiрко заридав.
    - Бiдолашнi дiти, - мовив вiн крiзь сльози.
    - Чиї? - машинально запитав я.
    - Мої. Дiти божевiльного батька.
    Аж це обiзвався Леопольд:
    - Далебi, шефе, я не розумiю, чого ви так побиваєтеся...
    Але той не схотiв вислухати його слiв розради.
    - Не сип менi сiль на рану, чудовиську, - заблагав вiн. - I так життя паскудне. - Затуливши лице руками, водiй знову затiпався вiд ридання.
    Я вiдчув на собi похмурi погляди здичавiлих пасажирiв.
    - Це все його кiт, - сказав один тип невизначеного вiку. - Це через нього тролейбус збожеволiв.
    - Тролейбуси не божеволiють, - розсудливо зауважив хтось iз натовпу цiкавих перехожих.
    - Ви не знаєте цього кота, - вiдрiзав тип. - Вiн кого завгодно з розуму зведе.
    - Владиславе, - тихо промовив Леопольд, - менi тут починає не подобатися.
    - Менi також, котику.
    - То даємо драпака?
    - Гм... Здається, це найкращий вихiд, - погодився я. - Так тому й бути - даємо.
    I ми драпонули - я, Леопольд i Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услiд, але нiхто з них за нами не погнався.
    Уже в лiфтi Леопольд запитав:
    - А що такого дивного знайшли тi роззяви в тролейбусi?
    Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього нi найменшого враження.
    - Якщо по правдi, Владиславе, - сказав вiн, - то всi твої арґументи за вуха притягненi. Хiба не мiг тролейбус загодя добряче наїстися... чи то пак - запастися електроенергiєю? Невже й тебе здивувало, що вiн їхав без пiдживлення?
    - Тiльки спочатку, - вiдповiв я. - А тепер уже нi. Порiвняно з тобою, це справжнi дрiбницi. - Я був цiлком щирий. - Енергiя! Хе! Та що ми знаємо про ту енергiю? Анiчогiсiнько...

    Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й катеґорично оголосив, що на сьогоднi ситий балакучими котами по саму зав'язку i хотiв би до вечора побути на самотi. Леопольд iз розумiнням поставився до мого бажання й разом з Лаурою подався гуляти на дах.
    Трохи згодом я зробив вiдкриття, яке значно полiпшило мiй настрiй - нi з того нi з сього запрацював мiй телефон. Вочевидь, якесь колiщатко в бюрократичнiй машинi телефонної компанiї дало збiй, хтось не там поставив галочку, i в результатi з мене зняли штрафнi санкцiї за несплату рахункiв.
    Отож я знову отримав доступ до Iнтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидiв за комп'ютером i так запрацювався, що на якийсь час навiть забув про Леопольда. Коли кiт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє iснування, я наказав йому сидiти з Лаурою на кухнi й до кiмнати навiть не потикатися. Почуваючись винним за ранкову пригоду в тролейбусi, Леопольд поводився сумирно i права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, i ми з ним дуже приємно провели вечiр, балакаючи про всiляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цiкавим спiврозмовником.
    Того дня Iнна так i не прийшла. Як з'ясувалося, дiвчата з її групи не збрехали менi. Вони справдi не знали, як з нею зв'язатися.
    Я лiг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустрiч з Iнною i все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, i менi хотiлося вiрити, що вiн не дуже перебiльшує. Особливо ж тiшило, що в Iнни (зi слiв кота) бiляве волосся й синi очi. Не вважайте, нiби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей - просто я здавна мрiяв зустрiти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку бiлявку...
    Та, на жаль, сни не пiдконтрольнi людськiй свiдомостi, i вночi менi наснилась не Iнна, а прес-конференцiя Леопольда для свiтових iнформацiйних аґенцiй. Це був найстрахiтливiший сон у моєму життi. Подiї на тiй жахливiй конференцiї розвивалися вiд поганого до ще гiршого i сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента 'CNN' Леопольд узявся викладати свої мiркування з приводу близькосхiдного врегулювання, почергово обстоюючи позицiї то арабських, то iзраїльських котiв. Цього я витримати не змiг i прокинувся, обливаючись холодним потом.
    Було близько п'ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив двi сигарети поспiль. Втiшало, правда, що Леопольдова прес-конференцiя була лише моторошним сном. Порiвняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокiйливою думкою я врештi заснув i проспав до десятої ранку без будь-яких сновидiнь.




    Роздiл 2
    Знамення долi

    Всупереч нашим з Леопольдом сподiванням, Iнна не з'явилась нi в першiй половинi дня, нi в обiд. Ми вже втомилися вiд такого чекання, кiт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрiлок вiн мiг визначити час) i невдоволено, стривожено, ба навiть ображено нявчав, дорiкаючи своїй хазяйцi за таку, як на нього, непростиму недбалiсть з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Iнна, можливо, нi в чому не винна, що все залежить вiд того, коли повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотiв, i продовжував нити.
    А я попервах чесно намагався зосередитись на роботi, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою махнув на все рукою - як то кажуть, робота не вовк, у лiс не втече, - вимкнув комп'ютера, розлiгся на канапi й уже вкотре взявся перечитувати новозавiтне Одкровення. Взагалi, я байдужий до Євангелiй вiд Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута мiстицизмом символiка батька християнського богослов'я, євангелiста й апостола Iвана.
    - Далебi, важко уявити, що це з Божої волi коїтимуться такi страхiття, - сказав я Леопольдовi. - Та коли припустити, що Бог i Диявол - рiзнi прояви однiєї й тiєї ж вселенської iстоти, то...
    Одначе кiт не був налаштований iнтелiґентно дискутувати зi мною на теолоґiчнi теми. Аби вберегти цноту читача - як людини та християнина, - я не переказуватиму його вiдповiдей.
    На вiдмiну вiд нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втiлення спокою та незворушностi. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м'якому крiслi й безтурботно дрiмала.
    Лише за чверть шоста пролунав дзвiнок у дверi. Я згорнув книгу й пiдвiвся.
    - Ну, нарештi!
    - Вiдчиняй, хутчiш! - поквапив мене Леопольд. - Це вона, точно вона.
    Я усмiхнувся, по-змовницьки пiдморгнув коту й пiшов вiдчиняти.

    ...Перш нiж вона мовила бодай слово, перш нiж Леопольд з радiсним нявчанням скочив їй на руки, менi стало ясно, що я загинув - остаточно i без надiї на порятунок. Iншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю - i лагiднi ясно-синi очi, i довге хвилясте волосся кольору стиглої пшеницi, i рожевi губки, i трохи кирпатий носик, i тендiтнi пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, i навiть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кiмнатнi капцi, то вiд близькостi її струнких нiг, обтягнутих тонким шовком колготок, мало не зомлiв.
    Певен, на свiтi є чимало дiвчат, якi об'єктивно гарнiшi за Iнну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекраснiша за неї. Iнна красива найчарiвнiшою, найпривабливiшою красою в свiтi - красою життя, красою живої жiнки, дружини, майбутньої матерi. Я нiколи не розумiв краси навiть найталановитiших витворiв мистецтва - вони здатнi лише заполонити уяву, розбурхати фантазiю, викликати, зрештою, сльози замилування, - але насправдi красивим може бути тiльки життя...
    Коли я трохи оговтався - настiльки, щоб тямити, що вiдбувається, i давати раду своїм думкам та вчинкам, - ми вже сидiли в кiмнатi (я на краєчку канапи, Iнна у крiслi) й вислуховували Леопольдовi теревенi про те, який вiн радий знову бачити свою панi.
    Ми обоє були неабияк збентеженi. Раз по раз зустрiчалися поглядами, але тут-таки шарiлись i поспiхом вiдводили очi. Iнна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я - здебiльшого на її нiжках.
    Бозна скiльки часу отак промайнуло - менi здалося, цiла вiчнiсть. Iнна перша опанувала себе i, скориставшись паузою в промовi кота, несмiливо озвалася:
    - Не знаю, як вiддячити вам...
    - Та пусте, - промимрив я, млiючи. - Менi навiть приємно...
    - Ось... - Вона видобула зi своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського iз Шампанi, а не якогось там суроґату. - У мене було...
    - Та що ви! - я енергiйно замахав руками. - Я не можу...
    (Згадуючи пiзнiше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як двi доброчеснi панночки з бездарного фарсу вiкторiанської доби.)
    - Прошу вас, - наполягала Iнна. - Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В унiверситет їздили.
    Тут вставив своє слiвце Леопольд:
    - Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бiдою. А ти чого так забарилася?
    - Даруй, котику, - винувато вiдповiла Iнна. - Лише годину тому я дiзналася, де ти. Наталка затрималась i пiзно повернулася. - Вона тицьнула менi в руки пляшку. - Вiзьмiть, це вiд щирого серця.
    - Ну... ви, мабуть, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...
    Леопольд знову втрутився в розмову, але цього разу вельми доречно - кiт зробив, як то кажуть, хiд конем.
    - А хiба сьогоднi простий день? - вiн удав з себе обуреного. - Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з'явилася подруга. - I вiн вказав лапою на Лауру.
    Нашi обличчя враз прояснiли. Ми полегшено зiтхнули й обмiнялися доброзичливими усмiшками. Я ладен був розцiлувати кота.
    - Такої подiї грiх не вiдзначити, - сказав я. - То, може, й справдi вип'ємо по келишку?
    Iнна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарештi з Iнниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.
    Я неодноразово чув, буцiм шампанське, навiть у помiрних дозах, вельми небезпечно впливає на дiвчат. Не знаю, чи стосується це всiх дiвчат, але на Iнну шампанське подiяло безвiдмовно. Вже пiсля кiлькох ковточкiв вона перестала нiяковiти й шарiтися, ми негайно перейшли на ти, я попросив її називати мене Владом, i ми так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.
    Iнна розповiла менi трохи про себе. Як я вже й сам здогадався з її прiзвища та легкого акценту, вона була полька за походженням i почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Українi. Її батько, мати та менший брат мешкали на Волинi, у стародавньому мiстi Володимирi. Коли Iнна вступила до унiверситету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києвi квартиру, оскiльки були переконанi, що гуртожиток - не мiсце для порядної дiвчини. Знаючи унiверситетськi гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Iннинi батьки - люди мудрi й обачнi.
    Потiм, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього i швидко зiйшлися на думцi, що вiн - справжнє диво. Просто неймовiрне диво, а однак, на нашу думку, якби свiт був наскрiзь матерiалiстичним i в ньому не iснувало чудес, життя було б нудне та безрадiсне.
    У захватi вiд спiльностi поглядiв на безлiч речей - вiд полiтики до фiлософiї - ми поцiлувалися. Як брат i сестра, звiсно. Щоправда, при цьому я зовсiм не по-братерському затягнув поцiлунок, а Iнна затремтiла, мов осиковий лист, проте вдала, що нiчого особливого не сталося.
    Вiдтак iнiцiативу перехопив кiт. Вiн розповiв Iннi про свої пригоди останнiх днiв: про викрадення, про розбиту машину його викрадачiв, про зустрiч зi мною, наш вiзит до унiверситету, дiдугана бiля корпусу фiзичного факультету i, звiсно ж, про пам'ятну поїздку в тролейбусi. Тепер менi анiскiлечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навiть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Iнною насмiялися донесхочу - як малi дiти.
    Якраз тодi виявилася прикра несподiванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версiю; ми ж наполягали на другiй. Iнна страшенно бiдкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тiльки одну пляшку, тож менi довелося втiшити її зiзнанням, що я маю два лiтри домашнього вина виробництва моєї матiнки. У вiдповiдь Iнна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене i звелiла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.
    Мої батьки, аби ви знали, мешкають на пiвднi, в традицiйно винарському краї, а моя мама - генiй у царинi червоних вин. Її вино має одну цiкаву властивiсть: на смак воно видається дуже слабеньким, нiби сiк, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Iнну про цю пiдступну особливiсть, ненавмисне забув - чесне слово! А втiм, якби навiть i попередив, то навряд чи вона, в її тодiшньому станi, дослухалася б моїх застережень.
    Отож ми пили помаленьку винце моєї матiнки, базiкали, танцювали пiд музику, знову пили - i не зчулись, як напилися до нестями.
    Моя пам'ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останнiй спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пiснi, Iннина голова схилена до мого плеча, а я, нiжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: 'Зараз здурiю!'
    I таки здурiв...

    *

    Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чiткi, тiло свiже й вiдпочиле, нiби напередоднi я вживав виключно безалкогольнi напої. Але я точно пам'ятав, що трохи перебрав - так трохи, що не мiг гаразд пригадати, коли саме i яким робом опинився в лiжку. Мою пам'ять огортала щiльна туманна завiса.
    Та хоч там як, а довго дивуватися з вiдсутностi похмiльного синдрому не довелося. Наступна несподiванка змусила мене забути про все на свiтi: у лiжку я був не сам! Поруч зi мною, пригорнувшись до мене, лежала чарiвна дiвчина. Iнна...
    Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:
    - У Багдадi вже за пiвдень! У Багдадi вже за пiвдень!...
    Кiлька секунд ми дивились одне одному в вiчi й лагiдно всмiхалися. Тепле Iннине дихання приємно лоскотало менi пiдборiддя. Вiд доторку її оголеного тiла мене охоплювала солодка млiсть. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
    Раптом Iннинi очi сповнились переляком. Вона рвучко пiдхопилась i розгублено роззирнулася довкола.
    - Господи! - прошепотiла розпачливо. - Господи!... Що ж це таке?!
    - Весна, - лаконiчно пояснив кiт.
    Досить було побiжного погляду на постiль, аби второпати, що трапилось. Я пiдвiвся, гримнув на кота 'Тпрусь!', вiдтак сiв поруч з Iнною й несмiливо обняв її за плечi.
    По Iнниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх нiжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.
    - Я знала, - перша порушила гнiтючу мовчанку Iнна, - це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...
    - Пробач, рiдна, - винувато сказав я. - У мене це теж уперше, i я... їй-бо, не знаю, що й робити... Менi дуже прикро, повiр...
    День був ясний i сонячний, але прохолодний; до того ж увечерi хтось iз нас вiдчинив дверi балкону й забув їх зачинити. Вiдчувши, що мерзну, я встав з лiжка й почав одягатися. Iнна й собi схопилася, зiбрала докупи постiльну бiлизну i, нiяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звiдти долинув плюскiт води i схлипування.
    Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрiлки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кiт мав рацiю - в Багдадi було за пiвдень.
    Я важко зiтхнув i заходився збирати розкидане на пiдлозi Iннине вбрання. Принагiдно я подивувався, як жiнки полюбляють ускладнювати собi життя - узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав подiї вчорашнього вечора, враз виринув один епiзод - як я роздягав Iнну. Менi стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висотi.
    I взагалi, я нiяк не мiг вирiшити, добре менi зараз чи погано. З одного боку, цiєї ночi в мене була жiнка, певнiше, дiвчина - та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не мiг пригадати, як позбавив Iнну незайманостi i як позбувся своєї. Казна-що!
    Iнна досi була у ваннiй. Склавши одяг на канапi, я пiшов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокiйнiсiнько дрiмала пiд столом.
    Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднiлий кiт жадiбно наминав ковбасу. Наївшись, вiн залишив рештки Лаурi, а сам вискочив на пiдвiконня, задоволено позiхнув i сказав:
    - Але ж гарнi ви були вчора!
    - Замовч! - гримнув я, а за мить уп'явся в нього стривоженим поглядом. - Негiднику! Ти що, пiдглядав за нами?!
    - Нi в якому разi, - заспокоїв мене кiт. - Як тiльки ти взявся розстеляти постiль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
    - Хоч це добре, - полегшено зiтхнув я.
    - Ну, i як вона в лiжку? - хитрувато примружившись, поцiкавився Леопольд.
    - Заткни пельку, кажу тобi! - моє обличчя запаленiло вiд сорому i збентеження, а проте я не змiг стримати усмiшки: розмовляти з котом на звичайнi побутовi теми - ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої iнтимнi переживання - в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, iррацiональне...
    З ванної почувся Iннин голос:
    - Владе!
    - Га? - я миттю опинився пiд дверима.
    - У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
    Я замислено потер чоло.
    - Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
    - А вона... досить довга?
    - Так.
    - Тодi неси.
    - Бiльше нiчого не треба? - запитав я.
    - Ну, iще... оце...
    - Гаразд. Принесу й оце.
    'У Леопольдових словах про купу всiляких умовностей таки є зерно iстини,' - думав я, риючись у шафi в пошуках найдовшої зi своїх сорочок. - 'Пiсля того, що сталося мiж нами вночi, вона могла б прямо сказати: i ще принеси мої трусики...'
    За снiданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав'язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто вiдмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кiт образився i разом з Лаурою вмостився погрiтися бiля теплої батареї центрального опалення.
    Поївши й випивши кави, я розвiсив на балконi випрану Iнною бiлизну, а вона тим часом помила посуд. Потiм ми повернулися до кiмнати й посiдали на канапу - я з одного краю, Iнна з другого.
    I все мовчали...
    Мабуть, це був один iз найважчих моментiв у моєму життi. Я мусив заговорити першим, i не про що-небудь, а про те, що сталося вночi. Я це чудово розумiв, та нiяк не мiг дiбрати потрiбних слiв.
    'Iнно, менi дуже прикро, але що було, того вже не змiниш...'
    'Iнно, як тiльки я побачив тебе...'
    'Iнно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що...'
    'Iнно, гадаю, нам слiд визначитися в наших подальших стосунках...'
    Я знав, чому зволiкаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумiв, що Iнна призначена менi самою долею, менi потрiбна тiльки вона... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Iнни, i тому панiчно боявся почути вiдповiдь на зразок: 'А яке менi, власне, до цього дiло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базiкати про почуття. Та пiшов ти знаєш куди!...' Я пiдозрював - куди.
    Аби набратися рiшучостi й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Iнна зиркнула на мене й собi узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Вiд першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. I тут до кiмнати зазирнув Леопольд.
    - Ой, лишенько! - промовив вiн з докором. - Що ж це ти робиш, Iнно?! Втрата незайманостi зовсiм не привiд, щоб почати курити.
    Iннинi щоки запалахкотiли яскравим рум'янцем. Вона люто згасила сигарету об попiльничку.
    У голову менi закралися котовбивчi думки.
    А Леопольд, забезпечивши собi шлях до вiдступу, провадив:
    - Однак дивовижнi ви iстоти, люди. I ти, Владиславе, й особливо ти, Iнно. Згадай-но, що казала вчора.
    - I що? - тихо спитала Iнна, блукаючи поглядом.
    - А нiби не пам'ятаєш! - Вiн пирхнув. - 'Я дурна, котику! Я закохалася!' А сьогоднi що - передумала, розлюбила? Га?
    Я зiрвався на ноги з твердим намiром жбурнути Леопольда у вiкно. Але кiт був напоготовi й негайно втiк на кухню.
    Я машинально зачинив за ним дверi, цiлком зайнятий аналiзом його останнiх слiв. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв бiля дверей, а потiм несмiливо пiдiйшов до Iнни i присiв перед нею навпочiпки.
    - Iнночко, - мовив я лагiдно, - це правда?
    Вона потупила очi й тремтливим голосом вiдповiла:
    - Не пам'ятаю.
    Тодi я взяв її руку й притулився щокою до м'якої теплої долонi.
    - Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогоднi.
    Нарештi Iнна пiдвела очi, в яких танцювали лукавi бiсики, i трохи нiяково всмiхнулася.
    - А як правда, то що?
    I тут я згадав! Згадав усе, що вiдбулося минулого вечора. I вночi... То була справжня фантастика!
    Цi спомини надали менi рiшучостi, i я впевнено обняв Iнну.
    - Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...
    - I знайшла його, - сказала вона, горнучись до мене. - Тебе, Владе.
    - Але я зовсiм не схожий на принца...
    - Для мене ти принц. Побачивши тебе, я зразу збагнула, що ми створенi одне для одного... I тепер не важливо, яким я уявляла ранiше мого принца, це вже не має нiякого значення. Головне, що ти - мiй принц, i... Не задавай дурних питань, краще поцiлуй мене.
    I ми поцiлувалися. Якщо в мене ще був такий-сякий досвiд у цiй справi, то Iнна його зовсiм не мала, проте це не завадило нашим поцiлункам бути палкими й жагучими.
    Трохи згодом вона спитала:
    - Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
    - Правда, щира правда. Тебе це дивує?
    - Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопцiв, що цураються дiвчат. Тобi вже двадцять чотири, i я певна, що ти частенько закохувався.
    Я ствердно кивнув:
    - Атож, закохувався. Та завжди в таких дiвчат, якi вважали, що хлопець має першим виказати iнiцiативу. А я щоразу пасував.
    - Чому?
    - Не знаю. Може, комплекси.
    Iнна похитала головою:
    - Це ще нiчого не означає. Усi ми закомплексованi. Людей без комплексiв немає.
    Я погладив її хвилясте волосся й зазирнув у лагiднi волошковi очi. Здiйснилася мрiя всього мого життя - я зустрiв свою синьооку бiлявку...
    - Певно, чекав на тебе, рiдна, - врештi промовив я. - Ти чекала на свого принца, а я - на принцесу. Просто менi довелося чекати довше... От i все.

    *

    Першi п'ять мiсяцiв нашого з Iнною подружнього життя я часом згадую з ностальгiєю - достоту так, як приємно буває дорослiй, змужнiлiй людинi згадати своє безтурботне дитинство, Тодi ми просто кохалися, просто були щасливi, просто жили одним днем, рiдко згадуючи минуле i майже не замислюючись над прийдешнiм. Це була справдi чарiвна пора, та, зрештою, як дiти не назавжди лишаються дiтьми i колись виростають, отак i в нашу iдилiю рано чи пiзно, але з неодмiннiстю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дiйснiсть.
    Ця дiйснiсть завiтала до нас одного чудового серпневого дня у виглядi трьох людей у цивiльному. Що то були саме люди в цивiльному, а не просто люди у строгих сiрих костюмах з краватками, ми зрозумiли зi 'статутного' виразу їхнiх облич та вiйськової виправки ще до того, як вони пред'явили посвiдчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими 'шишками' - полковником та майором служби безпеки. Третiй був технiчним спiвробiтником, у руках вiн тримав вiдеокамеру; я охрестив його оператором.
    Полковник показав себе людиною надзвичайно рiшучою. Пiсля короткої процедури знайомства вiн одразу взяв вола за роги i без будь-яких церемонiй прямо спитав:
    - Це у вас живе кiт, що буцiмто розмовляє?
    - Ну, так, - вiдповiв я, зрозумiвши, що викручуватися марно. - А що?
    - А до чого тут, власне, 'буцiмто'? - Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вiтальнi й змiряв прибулих скептичним поглядом. - 'Буцiмто', як менi вiдомо, означає: 'здається, що так, а насправдi нi'. 'Буцiмто' мене нiтрохи не стосується, бо я розмовляю насправдi.
    Полковник, майор та оператор сторопiли на якусь мить, проте ненадовго - вочевидь, вони були готовi до таких несподiванок.
    - Спокiйно, - сказав полковник. - Зараз ми в усьому розберемося.
    - I бєзо всяково чрєвовєщанiя, - суворо попередив майор.
    Ми з Леопольдом удали, що не розчули цiєї реплiки. Iнна ж обурилася:
    - Анiякiсiнького 'чрєвовєщанiя'. Кiт просто розмовляє, i квит.
    - Спокiйно, - повторив полковник; у мене склалося враження, що 'спокiйно' вiн говорив сам собi. - Розберемося.
    Я запропонував їм увiйти до вiтальнi.
    - Я так розумiю, шановнi, вас цiкавить саме кiт, а не я чи моя дружина?
    - Атож, - ствердив полковник. - Саме вiн. А вже потiм ви - як господарi кота.
    На вiдмiну вiд майора, полковник менi сподобався - вiн мав вигляд розумної та розважливої людини, - i менi стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свiдком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував ('во iзбєжанiє чрєвовєщанiя'), щоб ми з Iнною, поки гостi розмовлятимуть з котом, зачекали на кухнi - тим бiльше, що якраз обiдали. Полковник радо пристав на цю пропозицiю, пообiцявши згодом поговорити з нами.
    Щiльно причинивши кухоннi дверi, я сказав Iннi:
    - Забагато на себе беруть. Пiсля Леопольда їм буде не до нас.
    Вона цiлком подiляла мою думку.
    Бесiда тривала понад пiвгодини - кiт, як завжди, забивав спiврозмовникам памороки. З вiтальнi долинали тiльки приглушенi голоси, слiв годi було розiбрати. Втiм, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацiкавились Леопольдом; куди бiльше нас хвилювало те, якою мiрою це порушить наш родинний затишок. Ми навiть не пiдозрювали, що бiда закрадалася зовсiм з iншого боку...
    Нарештi жвавi балачки в кiмнатi урвалися. Пiсля тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось вiдповiв (здається, 'Щас будєт'), i знову запала тиша.
    Ми ще хвилину зачекали, а потiм увiйшли до кiмнати.
    Леопольда нiде не було. Полковник i майор сидiли у м'яких крiслах, стомлено вiдкинувшись на спинки; очi в обох були спустошенi, неначе їм вгатили по два 'кубики' галоперидолу*. Майор тримав у руках диктофон, увiмкнений у режимi зворотної перемотки, i скоса стежив за показником часу. Оператор сидiв на краєчку канапи i нестямним поглядом п'явся у протилежну стiну; його обличчя було крейдяно-блiде, раз по раз вiн шмигав носом, мов налякана дитина.
    * Галоперидол - лiкарський препарат, що сильно пригнiчує нервову систему; має широке застосування у психiатричнiй практицi.
    - Де кiт? - спитала Iнна.
    - Утiк через балкон, - сказав полковник. - Заявив, що ми нуднi типи i вiн ситий нами по саму зав'язку.
    'Як це схоже на Леопольдика!' - подумав я, сiдаючи на канапу поруч з оператором.
    Той зацьковано покосився на мене i сторожко вiдсунувся, мало не впустивши вiдеокамери.
    Iнна влаштувалася на стiльцi бiля письмового столу.
    - А вiн таки справдi розмовляє, - сумовито констатував полковник. - Поза всiлякими сумнiвами.
    - Ну, то якi ви маєте запитання? - глузливо промовила Iнна.
    Полковник лише зiтхнув.
    - А власне, - озвався я, - у чiм рiч? Чому ви зацiкавилися нашим котом?
    - Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вiсiм, - похмуро вiдповiв полковник.
    - Ага, тепер зрозумiло. I це ви так довго нас шукали?
    Полковник стенув плечима:
    - Бiда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-рiзному описував вашу зовнiшнiсть. Нам так i не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Нашi аґенти прочесали всю Русанiвку, розшукуючи його, але безрезультатно.
    - Леопольд там не жив, - пояснив я. - Та i я наступного тижня виїхав зi своєї русанiвської квартири.
    - Знаю, - кивнув полковник. - Ми почали розшукувати вас лише за пiвтора тижнi.
    - То як ви нас знайшли?
    - Нам допомiг один пильний громадянин. Вiн повiдомив, що бачив бiля корпусу фiзичного факультету пiдозрiлого суб'єкта з iще пiдозрiлiшим котом, який, окрiм усього iншого, розмовляв по-людському.
    - Ага! - я ледве стримався, щоб не зареготати. - Цей дiдуган? Мабуть, вiн подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд - замаскований пiд кота робот.
    Полковник силувано посмiхнувся:
    - Саме так. Його заява пролежала у вiддiлi контррозвiдки аж чотири мiсяцi, поки випадково не потрапила на очi нашому спiвробiтниковi. Контррозвiдники кепкували з фантазiй бiдолашного дiдуся, та нам було не до смiху.
    - Отже, ви вийшли на нас через мене? - спитала Iнна.
    - Атож, - коротко вiдповiв полковник i повернувся до майора: - Ну, що там?
    - Вот оно, - сказав майор, натискаючи кнопку вiдтворення.
    - ...бiса вам здався цей тролейбус? - пролунав з диктофона Леопольдiв голос.
    (Далi я подаю уривок їхньої бесiди у виглядi стенограми.)
    Полковник: Але ж зрозумiй, Леопольде, вiн їхав без контакту з електромережею.
    Кiт: А я й ходжу, i з кицьками гуляю без того вашого контакту.
    Полковник: Рiч у тому, що для тролейбуса електроенергiя - як для тебе харч.
    Кiт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте менi не треба безперестанку їсти - то чом би й тролейбусовi не проїхати трошечки без пiдживлення?
    Майор: Нiчєво сєбє 'трошечки'!
    Полковник: Гаразд, пiдiйдемо до цього з iншого боку...
    Кiт: Який же ви зануда, mon cher colonel*! З одного боку, з iншого боку...
    * 'Mon cher colonel' - 'Мiй любий полковнику' (фр.).
    Полковник: До того, як Владислав пояснив тобi, навiщо тролейбусовi штанги, ти знав про їхнє iснування?
    Кiт: За кого ви мене маєте, добродiю?! Певно, що знав - я ж не слiпий.
    Полковник: А знав, що без них вiн не поїде?
    Кiт (недбало): Бракувало ще мороки! I без цього жив якось.
    Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе пiд час того рейсу бажання прибрати штанги?
    Майор (вражено): Товарiщ полковнiк!...
    Кiт (катеґорично): Нi, не виникало.
    Полковник: Не квапся з вiдповiддю. Подумай спершу.
    (Коротка пауза.)
    Кiт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тiльки подумав, що вони заважатимуть обганяти iншi тролейбуси, i подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Вiн хотiв швидше дiстатися додому, i...
    Полковник: I якими ж словами ти їх вилаяв?
    Кiт: 'Хай їм чорт!'
    Оператор (пошепки): Господи Iсусе!
    Полковник: Коли це сталося?
    (Коротка пауза. Почулося нервове цокотiння зубами - вочевидь, то був оператор.)
    Кiт (упевнено): Коли водiй оголосив, що вагон прямує до Русанiвки без зупинок.
    Полковник: Тобто на Московськiй площi? Бiля автовокзалу?
    Кiт: Атож. Пам'ять у мене гарна.
    Майор (пошепки): Сдурєть можно!
    Полковник: А про що ти думав по дорозi вiд автовокзалу до Русанiвки? Чого ти хотiв? Не поспiшай, подумай.
    Кiт: Тут годi й думати. Я лише одного хотiв: щоб ми щасливо дiсталися додому i не потрапили в аварiю...
    - Досить, - сказав полковник.
    Майор вимкнув диктофон i жалiсливо поглянув на шефа.
    - Невже ви думаєте, що кiт... - почав був я.
    - Нiчого я не думаю, - надто вже квапливо урвав мене полковник. - Проте факт наявний: за свiдченням очевидцiв, бiля автовокзалу тролейбуснi штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самi повкладались у скоби.
    Певний час ми мовчали.
    - А може, нiхто не помiтив? - несмiливо припустила Iнна. - Якийсь бешкетник спритно повкладав цi штанги, а його нiхто не побачив.
    - Однако же троллєйбус поєхал, - зауважив пригнiчений майор.
    - I найгiрше не те, що вiн тодi поїхав, - додав полковник. - Цей тролейбус i досi може ходити без зовнiшнього живлення.
    - Що?! - вражено вигукнули ми.
    - Отож-бо, - пiдсумував полковник. - Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун - а ходить автономно. I бозна-звiдки бере енергiю. Його вже й по ґвинтиках розбирали - кожна деталь як деталь, жодного вiдхилення вiд норми. А зiбрали - знову те саме.
    - А ви не пробували мiняти деталi по черзi, одну за одною? - спитала Iнна.
    - Пробували. Мiняли. Аж поки зiбрали зовсiм новий тролейбус. У ньому не було жодної деталi вiд старого.
    - I що?
    - Та нiчого! Однаково вiн ходить. Сам по собi.
    - Ого! - Iнна трохи помовчала. - Але ж iз старих деталей можна зiбрати тролейбус...
    - Ми так i вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер вiн уже не ходить без струму. Ходить той, iнший, зiбраний iз нових деталей.
    Цей факт вразив мене найбiльше. Виходило, що 'божевiлля' тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематерiальне, властиве тролейбусовi як єдиному цiлому, певний машинний еквiвалент душi...
    - Здурiти можна, - повторив я слова майора.
    - Можна, - кивнув полковник. - I таки дурiють. Троє наших експертiв уже лiкуються в божевiльнi разом з водiєм.
    - I що ви думаєте робити? - спiвчутливо поцiкавився я.
    Вiдповiдь була негайна й катеґорична:
    - Пiсля знайомства з котом - закрити справу. Як нез'ясовану.
    Ефект вiд цiєї заяви був трохи несподiваним: майор i оператор жваво заплескали в долонi, їхнi обличчя прояснiли.
    - Це означає, що ви дасте нам спокiй? - не вiрячи своїм вухам, перепитав я.
    - Дамо, - запевнив мене полковник. - Нiякої загрози конституцiйному ладовi, державнiй незалежностi та територiальнiй цiлiсностi ваш Леопольд не становить... Гм, принаймнi поки його не чiпати... - Тут вiн осiкся. - Словом, живiть собi зi своїм балакучим котом, тiльки не дозволяйте йому викидати такi коники - це може зле скiнчитися.
    - Не дозволимо, - твердо пообiцяв я, а трохи повагавшись, додав: - Правду кажучи, пане полковнику, дотепер я був значно гiршої думки про вашу органiзацiю.
    Полковник недбало вiдмахнувся:
    - Усi ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока цiна за збереження здорового глузду моїх спiвробiтникiв... та й власного. - (Його пiдлеглi енергiйно закивали головами.) - Тролейбус, що сам по собi ходить, це ще пiвбiди. А от кiт, що сам по собi розмовляє... - Вiн зiтхнув. - Якщо мiй вiддiл вiзьметься за Леопольда, то не пiзнiше, нiж за мiсяць, нам доведеться вiдкрити свою фiлiю при психоневролоґiчному диспансерi.
    Слово честi: цей полковник менi сподобався!
    Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозi, пильно глянув на мене i спитав:
    - Скажiть, юначе, вас не дивує вся ця чортiвня?
    - Дивує, - вiдповiв я. - Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецiкаве.
    - Щиро вам заздрю - зiзнався полковник i вже вкотре сумно зiтхнув.

    Вiзит людей у цивiльному виявився фатальним у нашiй долi, але не тому, що вiдтодi нас постiйно шарпали спiвробiтники служби безпеки, аж нiяк. По-перше, незабаром ми стали недосяжнi для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполiг на своєму, справу закрили i про нас забули. Як з'ясувалося згодом, нi вiдеозапис бесiди з Леопольдом, нi та касета з диктофона до архiву не потрапили. Натомiсть до справи було долучено звiт, у якому стверджувалося, що Леопольд - найзвичайнiсiнький i наймовчазнiший кiт з усiх котiв, сущих на свiтi. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радостi, пiдписуючи той документ.
    Кажучи про фатальнiсть цього вiзиту, я маю на увазi iнше: вiн змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний свiт, у якому реально iснували тiльки я, Iнна та наше кохання, було незворотно зруйновано.
    Коли я провiв непроханих гостей до лiфта й повернувся до квартири, Iнна лежала на лiжку в спальнi, блукаючи задумливим поглядом по стелi. Я прилiг поруч i мiцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навiть не помiтила моєї присутностi.
    - Дорогенька, - спитав я, - тебе щось непокоїть?
    Iнна мовчки кивнула.
    - I що ж?
    - Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
    Я повернув до себе її лице й зазирнув у вiчi.
    - А звiдки ти знаєш, щo вiн не наважився сказати?
    - Це було написане на його обличчi. А в очах таївся страх - дикий, панiчний. Вiн вирiшив, що Леопольд, разом iз iнтелектом пiдлiтка та вмiнням розмовляти по-людському, також має неусвiдомлену чаклунську силу.
    - Умгу, - промурмотiв я, повертаючись горiлиць. - Кiт-чарiвник? Цiкаво!
    - Це не просто цiкаво, це неймовiрно, - серйозно промовила Iнна, поклавши голову менi на груди. - Неймовiрно, що нам досi це не спадало на думку. Подумай, Владе. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами вiдбувалося, i доклади мiнiмум розумових зусиль, аби це осмислити.
    Зарившись лицем у запашне жiнчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.
    Аварiя - справжнiсiнька катастрофа, в якiй Леопольд нiтрохи не постраждав...
    Моя зустрiч з котом - вiн зразу вiдчув, що я сприйму його вмiння розмовляти як цiлком нормальне явище. Ще до нашого з Iнною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, - i не помилився...
    Розмова з миршавим чоловiчком у тролейбусi. Тодi Леопольд, без сумнiву, влучив у самiсiньке око про того п'яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповiсти йому свою iсторiю з такими суто 'людськими' подробицями, вона звичайна кiшка...
    Тролейбус, що поїхав без живлення - i досi їздить без нього...
    А сила, що утримувала нас на сидiннях пiд час тiєї божевiльної 'подорожi'...
    Або, скажiмо, цiлковита вiдсутнiсть похмiлля пiсля ґрандiозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два лiтри домашнього вина, обоє були п'янi в дим, i нiяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...
    I телефон, який зненацька запрацював наступного дня пiсля появи в мене Леопольда. 'Укртелеком' може помилково вiдключити телефон, але помилково пiдключити - нiколи. Тут направду не обiйшлося без втручання надприродних сил...
    Й останнє - надто вже легко ми позбулися 'опiки' спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому вiн вирiшив закрити справу, i його арґументи були загалом переконливi. Однак дещо в поведiнцi наших недавнiх гостей насторожувало - а саме той дикий, панiчний страх, про який згадувала Iнна. Складалося враження, що кiт прагнув чимшвидше спекатися їх i пiдсвiдомо нагнав на них такого жаху, що тi ладнi були втiкати свiт за очi. Бiдолашний оператор!...
    - Золотко, - сказав я розгублено. - Це справдi неймовiрно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими слiпими?
    - У тiм-то й рiч, - спроквола мовила Iнна. - Боюсь, ми з тобою подурiли вiд кохання - i це без перебiльшення. Так подурiли, що геть втратили здатнiсть логiчно мислити.
    - Це точно, - усмiхнувся я. - У нас нiяк не скiнчиться медовий мiсяць... То хто ж тодi Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтiлення iндуського божества?
    Iнна заперечно похитала головою:
    - Я оце подумала, що чаклунською силою його надiлив колишнiй господар. Так само, як людською мовою, як iнтелектом.
    Я хмикнув:
    - Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Менi здається, що кiт боїться своїх спогадiв, i, мабуть, не тiльки тому, що причетний до смертi старого професора.
    - Я бiльше нiж певна, що Метр був чаклуном i навчив Леопольда певних чаклунських прийомiв.
    - Але навiщо?
    - Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кiт жив з чаклуном, i не виключено, що мимохiть навчився в нього маґiї.
    - Отже, вiн несвiдомий чаклун?
    - Саме так. I тим небезпечнiший, що несвiдомий, бо...
    Раптом Iнна замокла. В її очах застиг переляк.
    'А тепер кiт живе в нас,' - одночасно подумали ми. - 'I якщо (Iнна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвiдомими, небезпечними чаклунами.'
    Чи вже стаємо ними...
    Лишенько, якi ж ми були слiпi! За п'ять мiсяцiв не знайшли жодної вiльної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усiм, що вiдбувалося з нами й навколо нас.
    Нi, ми не просто подурiли вiд кохання.
    Це якась мана!
    Якiсь чари...
    Я нiби миттю прозрiв!
    - Iнно, що в нас є пити?
    - Кока-кола в холодильнику.
    - Принеси, будь ласка, бо я вмираю вiд спраги.
    - Зараз, - з готовнiстю вiдповiла вона, зiскочила з лiжка й вибiгла зi спальнi.
    Тодi я пошепки, але з притиском додав:
    - А цукерки ще є?
    - Лишилося двi, - долинув з кухнi її голос.
    У мене важко загупало серце.
    - I їх принеси, - попросив я, ледь ворушачи губами.
    - Гаразд.
    Я зiтхнув i витер рукавом спiтнiле вiд напруги чоло. До кiмнати повернулась Iнна з вiдкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з'їв обидвi, нiчого не залишивши дружинi. I зовсiм не тому, що такий жадiбний; просто з певного часу Iнна забрала собi в голову, що конче має берегти фiгуру, й утримувалась вiд солодощiв.
    - До речi, сонечко, - промовив я, вiдпивши з бляшанки кока-коли. - Як ти здогадалася, що менi хочеться цукерок?
    Iнна здивовано пiдвела брови:
    - Та ти ж сам попросив.
    'Ти не могла мене чути,' - мiцно стуливши губи, подумав я. - 'Бо я говорив пошепки.'
    На якусь мить Iнна сторопiла, а потiм рвучко почепилась менi на шию.
    - Телепатiя! - радiсно вигукнула вона. - Ти телепат!
    (Людоньки добрi! Моя дружина - справжнє диво!)
    - Ти теж телепат, - запевнив я. - Згадай-но, як ми розмовляємо в транспортi, пiд гучну музику абощо - i завжди чуємо одне одного. Тiльки от досi не звертали на це уваги. Ану спробуй...
    Наступнi пiвгодини ми тренувалися розмовляти подумки - успiхи вражали. Телепатiя давалась Iннi легше, нiж менi; що й не дивно - адже Леопольд 'навчав' її цього мистецтва на два мiсяцi довше.
    Зрештою ми втомилися вiд цих вправ i вирiшили трохи вiдпочити. Я прилiг, поклавши голову Iннi на колiна. Вона лiниво куйовдила моє волосся, а я млiв вiд насолоди.
    - Телепатiя - тiльки цвiт, - пообiцяв я. - Далi буде ще цiкавiше.
    - Я завжди мрiяла стати чарiвницею, - задумливо мовила Iнна. - Проте гадала, що чарiвниками народжуються.
    - Поетами не народжуються, - зауважив я, - поетами стають.
    - Але народжуються з поетичним хистом.
    - Тодi ми народилися з чаклунським хистом.
    Кiлька хвилин тривала мовчанка.
    - Владе, - озвалася Iнна, - Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
    Я пiдвiвся й глянув на неї:
    - Ну й що?
    - Учень чаклуна - теж чаклун. Нам треба розшукати його.
    - Навiщо?
    - Розумiєш... - Iнна завагалась, добираючи потрiбнi слова. - Маґiя - це мистецтво. I цього вчаться. Ми ж лише переймаємо вiд кота чаклунськi здiбностi, але не вчимося користуватися ними, бо й вiн сам цього не вмiє. Менi страшно...
    - I менi страшно, - пiдхопив я, збагнувши, до чого веде Iнна. - Хоч якi ми розумнi й розсудливi, я не наважуся на всi сто поручитися за нас.
    - I тим бiльше за кота. Ми не знаємо точно, на що вiн здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, - багато на що.
    - Атож. Може таке утнути...
    Про вовка промовка, аж дiдько вовка i несе. Раптом з передпокою долинув шурхiт i до спальнi забiг Леопольд. Вiн аж сяяв з радостi.
    - Владиславе! Баз заговорив. По-людському.
    Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє 'дiвчаток' i один 'хлопчик'. Свого єдиного синочка наш кiт назвав Базiлiо, а скорочено - Баз.
    Ми з Iнною перезирнулися.
    - I що ж вiн сказав?
    - Назвав мене татом, - самовдоволено вiдповiв кiт. - Я оце наслухався полковникових балачок, потiм пiшов до дiток i дуже захотiв, щоб вони заговорили. Баз обiзвався перший.
    'Ну, ось!' - приречено констатував я i передав цю думку Iннi.
    'Що ж робити?' - запитала вона.
    'Негайно розшукати того учня.'
    - Чому ви мовчите? - пiдозрiло спитав Леопольд. - Вас не тiшить мiй успiх?
    - Навпаки, - сказав я, - дуже тiшить.
    - Щось не схоже, - зауважив як завжди спостережливий кiт. - Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...
    - Нi-нi, - квапливо урвала його Iнна. - Гостi тут нi до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
    - Про кого?
    - Про учня твого колишнього господаря.
    Леопольд зiщулився й жалiбно поглянув на нас:
    - А може, не треба? Ти ж знаєш, Iнно...
    - Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тiльки про його учня.
    - Про Ференца?
    - Його так звати?
    - Атож.
    - Це угорське iм'я, - зауважив я.
    - Вiн i є мадяр, - сказав кiт.
    - А яке в нього прiзвище?
    - Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
    - А що ти про нього ще знаєш? Де вiн мешкає, працює?
    Леопольд усiвся на пiдлогу й енергiйно почухав задньою лапою за вухом.
    - Даруй, Iнно. Я бiльше нiчого не знаю. Вiн просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабiнетi, та я їх не чув. Мабуть, вiн теж науковець...
    Раптом Iнна напружилася.
    - Ану, котику, уяви його чiткiше!
    - Трохи посивiле каштанове волосся, масивне пiдборiддя, сiрi очi... - почав описувати Леопольд.
    'Владе,' - подумки звернулась до мене Iнна. - 'Допоможи.'
    'Як саме?'
    'Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свiдомiсть. Зараз вiн уявляє того Ференца, i я хочу перехопити його зоровий образ.'
    'Тобi вдається?'
    'Ледь-ледь. Це дуже непросто... Об'єднаймо нашi зусилля.'
    'Залюбки. Тiльки як?'
    'Елементарно.' (З цiєю вiдповiддю прийшла картинка: два серця зливаються в одне.)
    Як i бiльшiсть чоловiкiв, я радикально iнтерпретував цей образ i разом зi своїм варiантом надiслав Iннi цiлий ряд знакiв питання.
    'А бодай тебе!' - сказала вона. - 'Якщо вже не можеш обiйтися без фiзичного контакту, то поцiлуй мене.'
    'Гаразд, умовила.'
    Наш дiалоґ тривав кiлька секунд - у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обмiну думками. Леопольд нiчого не запiдозрив i тим часом слухняно торочив:
    - ...густi брови, високе чоло, нiс з горбинкою, загострений профiль... Ага! Нi вусiв, нi бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. I взагалi, вiн схожий на мадяра...
    Iнна сидiла поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обiйняв її за талiю, також заплющив очi i трохи нахилив голову. Нашi губи зустрiлись i злилися в поцiлунку.
    'Ну, нарештi!...'
    Ми й ранiше були телепатами, правда, прихованими - тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цiлим, однiєї iстотою з двох особистостей. I тодi нашi думки, переживання та вiдчуття були спiльним надбанням. Нам це здавалося цiлком природним. А втiм, так воно й було.
    Я вже не потребував нiяких вказiвок вiд Iнни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто - наснажувати її своєю внутрiшньою енергiєю, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свiдомiсть.
    Нарештi їй це вдалося...
    Проте замiсть очiкуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу - холодну, безмежну, неосяжну. Ми вiджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невiдома сила перекрила нам шлях до вiдступу i штовхнула вперед, до безоднi. Ми не втрималися на краю прiрви i з мовчазним криком полетiли донизу -
    крiзь суцiльний морок
    (що аж рiзав у вiчi)
    та мертву тишу
    (що аж дзвенiла в вухах).
    Свiт потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющенi), i ми втратили вiдчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нi ворухнутися, нi озватись - анi вголос, анi подумки - ми не могли i з запаморочливою швидкiстю неслися в Невiдомiсть.
    На щастя, невдовзi ми знепритомнiли.




    Роздiл 3
    Кер-Маґнi

    Коли я отямився й розплющив очi, то найперше подумав, що якомусь дурневi стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колiр.
    За мить я зрозумiв, що помиляюся - надi мною була не стеля, а щось на зразок навiсу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторiй кiмнатi, оздобленiй з неабияким смаком i на старожитнiй манер. Поза будь-яким сумнiвом, це була спальня. Я лежав горiлиць на широкому лiжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м'яку шовкову подушку, найпевнiше, набиту пухом. А той навiс, що менi спершу видався за стелю, виявився нiчим iншим, як балдахiном. Справжнiм балдахiном, хай йому грець!
    На менi була новенька бiла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, бiлi бавовнянi штани, точнiше, пiдштанки та довгi, майже до колiн, червонi шкарпетки. Ця одiж аж нiяк не призначалась для сну; менi бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання пiжамою.
    Те саме можна було з певнiстю сказати i про Iнну, яка лежала поруч зi мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавiв, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щiльно облягала стан, залишаючи вiдкритими плечi та верхню частину грудей, швидше була спiдня, нiж нiчна. Цей здогад пiдтверджували й панчохи на ногах - навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймнi Iнна такої звички не мала.
    Я мiркував повiльно, але у правильному напрямi. З окремих частин мозаїки в уявi складалася цiлiсна картина.
    Спальня. Лiжко з балдахiном. Килими - явно старовиннi, але новенькi на вигляд. Вiкна - не прямокутнi, а заокругленi зверху. Масивнi гаптованi золотом штори. Склепiнчаста стеля. Камiн з чавунними ґратами, а над ним - опудало оленячої голови з гiллястими рогами. На однiй з гiлок висiв домашнiй халат темно-червоного кольору. Саме в таких халатах, на моє переконання, англiйськi аристократи часiв Чарльза Дiкенса сидiли вечорами у зручних крiслах перед вогнищем у камiнi й неквапно пихкали люльками. Мiж лiжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стiл на примхливо вигнутих нiжках, поруч - два стiльцi з м'якими спинками та сидiннями; на червоному оксамитi спинок було вишито золотом три геральдичнi корони.
    I, нарештi, оця чудернацька спiдня бiлизна. Я спробував уявити верхню одiж, яка б органiчно вписувалася в це оточення...
    - Ану його до дiдька! - вилаявся я вголос. - Що за чортiвня?!
    Iнна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очi.
    - Вже прочумався?
    - Та здається, - невпевнено вiдповiв я. - А ти?
    - Не знаю. Оце лежу собi й думаю: що з нами дiється, куди ми потрапили?
    - Ну i?
    - Нiчого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь iншу мiсцину.
    - I якщо це не декорацiя, - я махнув рукою, вказуючи на кiмнату, - то ми опинилися в минулому.
    - Або в якiйсь казковiй країнi.
    - В iншому вимiрi?
    - Може, й так.
    Я пiдвiвся на лiжку й сiв.
    - Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
    - Це наша вина, - сказала Iнна. - Ми мусили бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кiт має чаклунську силу, але не контролює її.
    Я мусив визнати слушнiсть жiнчиних слiв.
    - Атож, виннi. От i вклепалися в iсторiю.
    - Але чому такий похмурий тон? Чому 'вклепалися'? - за вдаваною бадьорiстю Iнна намагалася приховати свою розгубленiсть. - Звiдки ти взяв, що ця iсторiя неодмiнно має бути поганою? А може, якраз навпаки - ми потрапили в добрий, радiсний свiт.
    - I цiкаво було б дослiдити його, - закiнчив я її думку.
    - Певна рiч. Я б iз задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймнi ця кiмната справляє на мене дуже гарне враження. А тобi як? Подобається?
    - Ще б пак! - я широко усмiхнувся. - Особливо лiжко. Це, знаєш, одна з моїх заповiтних мрiй - кохатися з тобою на такому широкому лiжку.
    Iнна всмiхнулась у вiдповiдь:
    - Iронiзуєш, отже, не втрачаєш оптимiзму.
    - Щодо кохання на цьому лiжку я аж нiяк не iронiзую, - серйозно вiдказав я. - Проте й оптимiзму не втрачаю.
    Ми встали з лiжка i на пiдлозi, вкритiй килимами, зразу ж надибали двi пари кiмнатних капцiв, нiби навмисно призначених для нас - так вони пасували до наших нiг.
    - А може, й навмисно, - озвалась Iнна.
    Я не заперечував.
    Штори на обох вiкнах спальнi були розсуненi й кiмнату щедро заливало денне свiтло. Ми пiдiйшли до одного з вiкон i навстiж вiдчинили вiконницi. В обличчя нам вiйнуло свiже, сповнене квiткового аромату повiтря.
    Наскiльки мiг, я висунувся з вiкна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми перебували, стояв на пагорбi з пологими схилами, оточений невисоким кам'яним муром - швидше декоративним, анiж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, i наша кiмната знаходилась на горiшньому поверсi. Мiж будинком та муром розкинувся пишний квiтник, а далi, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рiвнина, всуцiль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тiльки подекуди виднiлися невисокi кущi. Злiва, вiддалiк, починався лiсостеп, що поступово густiшав, непомiтно переходячи в лiс.
    Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрiєм зависла одна-єдина хмаринка.
    - Гарний краєвид, - спокiйно промовила Iнна. - Але нiчого незвичайного, нiчого неземного. I пора року вiдповiдна - кiнець лiта, початок осенi. Якщо це iнший свiт, то вiн брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твiй рiдний пiвдень.
    Я з сумнiвом похитав головою:
    - На пiвднi нема таких лiсiв.
    - Зате є такi степи. Утiм, я пев... - Iнна змовкла на пiвсловi й хутко повернулася до дверей.
    'Поблизу хтось є,' - сказала вона подумки. - 'Вiн прямує до нас.'
    'Це людина,' - додав я впевнено, й гадки не маючи, звiдки менi це вiдомо. Просто вiдчув, що з iншого боку до дверей пiдходить людина. I навiть не одна, а...
    'Двоє людей,' - уточнила Iнна.
    'Атож, двоє. Одне з них - дитина.'
    'Певнiше, пiдлiток... Але ж чудасiя, Владе! Просто не вiриться, що зовсiм недавно ми й не здогадувалися про нашi здiбностi. Нiби хтось навiв на нас чари.'
    'Можливо, це Леопольд,' - припустив я. - 'Iншого пояснення не бачу.'
    'А навiщо вiн це зробив?'
    'Хтозна. Шляхи котiв незбагненнi.'
    'Особливо балакучих котiв,' - з цими словами Iнна вiдiйшла вiд вiкна. - 'Люди вже поруч... Ой! Я ж не одягнена.'
    'Невелика бiда,' - вiдповiв я. - 'Твоя сорочка цiлком зiйде за домашню сукню.' - Оскiльки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку. - 'Гадаю, досить пристойно.'
    'Атож, непогано,' - погодилась Iнна. - 'Просто я судила по тобi.' - I вона передала моє зображення.
    'Хай йому бiс!' - вилаявся я. - 'Вигляд у мене справдi непрезентабельний. Надто вже домашнiй. Не зайве було б щось накинути... Ага!'
    Я поспiхом пiдiйшов до камiна i зняв з оленячих рогiв халат.
    'Роги у спальнi!' - подумки розсмiялась Iнна. - 'Дуже символiчно!'
    'На що ти натякаєш?'
    Не знаю, чи це була її iнiцiатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тiєї ж митi перед моїм внутрiшнiм зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на головi.
    'Ну-ну, тiльки спробуй!' (У правiй руцi мене-рогоносця з'явилася 'кiшка-семихвiстка'*, i я погрозливо завертiв нею, що аж у повiтрi засвистiло.)
    * Кiшка-семихвiстка - канчук з кiлькома жгутами, перев'язаними по всiй довжинi вузлами; знаряддя екзекузiї.
    'Тиран! Рабовласник!' - обурилась Iнна.
    'Аж нiяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамiї.'
    'Та невже?!' - глузливо вiдповiла вона.
    'Нi, справдi,' - наполягав я. - 'Вiдтодi, як ми разом, менi й на думку не спадало стрибнути в гречку.'
    'Охоче вiрю. Бо знаю, що тобi пощастило - ти зустрiв мене...'
    'Мою принцесу...'
    'Атож. А якби не зустрiв? Якби одружився з iншою?'
    'Ну... не знаю. Чесне слово, Iнночко, я навiть не уявляю, як би жив з iншою жiнкою. Це... це було б жахливо!'
    Iнна лагiдно всмiхнулася менi:
    'Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому свiтi.'
    Я нiжно обiйняв її й тiльки-но зiбрався поцiлувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делiкатний стукiт у дверi. Я хотiв гукнути: 'Хвилинку', але Iнна випередила мене.
    - Whoel! - сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: - 'Владе, це ж означає 'зачекайте'!'
    'I справдi,' - сказав я, поспiхом натягуючи халат.
    'Але звiдки ми знаємо?'
    'Спитай у Леопольда. Знаємо, i квит.'
    'Дивина та й годi...' - Iнна зiтхнула. - 'Та ну його до дiдька! Останнiм часом з нами стiльки вiдбувається, що просто не встигаєш усiх див помiчати, не те що замислюватись над ними. Анiж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешнiми мешканцями.'
    I вголос промовила:
    - Kommez, - що означало 'заходьте'.
    Дверi вiдчинились, i до спальнi ввiйшла опасиста лiтня жiнка, одягнена як акторка, що грає роль служницi в iсторичному фiльмi про часи середньовiччя. Проте трималася вона цiлком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозумiло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) - її повсякденна одiж, i нiяка вона не акторка в ролi служницi, а найсправжнiсiнька служниця.
    Жiнку супроводжував гарненький хлопчина рокiв чотирнадцяти, одягнений як паж, i, найпевнiше, вiн справдi був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутнiстю, та, мабуть, ще й тим, що вiн звик до простiшого вбрання i в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
    Жiнка тримала в руках тацю зi столовим прибором на двi персони, кiлькома продовгуватими блюдцями з рiзними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
    - Радi вiтати панство в Кер-Маґнi, - сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. - Просимо вас до столу покуштувати нашi страви.
    Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонiйно поєднувала в собi ґерманськi, греко-романськi та семiтичнi елементи, морфологiчно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розумiли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вiльно розмовляти цiєю мовою. Я навiть знав, що вона називається коруальською, i вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Iнна вчасно стримала мене:
    'Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слiд подякувати... i прийняти запрошення - я дуже зголоднiла.'
    'Я теж зголоднiв. Ще й як!'
    'Отож-бо. Сядемо за стiл, почнемо їсти i поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.'
    Iнна завжди була розважливою дiвчиною i краще за мене знала, як належить поводитися в товариствi. Тому я вiдразу пристав на її пропозицiю, тим бiльше, що вона була слушна.
    - Дякуємо, - чемно вiдповiла Iнна. - Ми охоче поснiдаємо... Чи пообiдаємо?
    - Зараз уже перша по пiвднi, - вiдповiла служниця, поставивши тацю на стiл. - Отже, це буде обiд.
    Хлопчина-паж принiс срiбний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх бiлою полотняною серветкою, перекинутою через його лiву руку. Тим часом жiнка розставила на столi прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її вiд пилу.
    - Мене звати Суальда, я служу в цьому домi, - сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. - А це мiй онук Шако.
    Хлопець знову вклонився, поставив тазик на пiдлогу перед камiном i, за знаком своєї бабцi, вийшов з кiмнати, перш нiж ми здобулися на вiдповiдь.
    - Дуже мило, - нарештi озвалась Iнна. - А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостиннiстю ми маємо честь користатися?
    - Панi питає, хто господар Кер-Маґнi? - уточнила служниця, наповнюючи кришталевi келихи.
    Я пригубив келиха - в ньому було чудове червоне вино багаторiчної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчi, Суальда прокоментувала:
    - Врожаю 1935-го року Божого з королiвських виноградникiв, що на островi Святого Стефана Ленського... То ви питали, панi...
    - Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґнi? В латинi 'magni' - родовий вiдмiнок слова 'magnus', що перекладається як 'великий'. Отже, Кер-Маґнi - Дiм Великого?
    - Я не знаю латини, перепрошую панство, - вiдповiла Суальда. - Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. I оцей сир - такий роблять лише на Толерсi, а попит вiн має в усьому свiтi, навiть розпещенi вельможi з Вiчного Мiста ладнi платити за нього грубi грошi.
    - Справдi смачний, - погодився я. - Однак повернiмося до Кер-Маґнi. Певне, його господар - велика людина.
    - Атож, пане, велика. Ранiш Кер-Маґнi й усi землi Ланс-Оелi були особистою власнiстю милостивого пана верховного короля... - а трохи повагавшись, вона додала: - Царство йому небесне.
    - Вiн помер?
    Суальда стримано знизала плечима.
    'Вона щось приховує,' - констатувала Iнна.
    'Менi теж так здається.'
    'Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґнi належить одному з принцiв королiвського дому.'
    'Але якого королiвського дому?'
    'Мабуть, Верховного.'
    'А що це таке?'
    'Хiба я знаю...'
    Цiєї митi до кiмнати ввiйшов Шако з тацею, на якiй стояла срiбна супниця. Суальда поставила її на стiл i зняла кришку - в повiтрi запахло борщем.
    - Його величнiсть особисто навчив мене готувати цю страву, - сказала вона. - Торiк вiн побував у якiйсь заморськiй країнi й привiз звiдти рецепт цього борша. - (У коруальськiй мовi не було звуку 'ч'). - Сподiваюся, вам сподобається.
    'Боюсь, Владе, це не простий збiг обставин,' - зауважила Iнна.
    'Про що ти?'
    'Про борщ - ви з ним разом опинилися на чужинi в одному й тому самому мiсцi.'
    Я так i не збагнув, жартує Iнна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ i не вмiла його готувати - я маю на увазi справжнiй, український, а не ту юшку, яка зветься польським борщем. Це, на мiй погляд, був єдиний її недолiк. А в усьому iншому Iнна - iдеальна дружина.
    Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощiв.
    - Чудово! - похвалив я. - Ви дуже добре готуєте борщ.
    - Чуєш, бабцю, - обiзвався Шако; нарештi ми почули i його голос - приємний хлоп'ячий тенор з басовитими нотками пiдлiтка. - Пан сказав 'борштш'. Я мав рацiю, а ти менi твердила...
    - Не базiкай! - гримнула на нього Суальда. - Забирай борш i неси гуску.
    Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше нiж вийти, повернув голову i за спиною Суальди показав їй язика.
    Iнна весело пирхнула:
    'Дуже милий хлопець.'
    'Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе.'
    'Не блазнюй, Владе!'
    'Нi, я серйозно. Вiн красунчик. Трохи пiдросте, стане справжнiм серцеїдом... А втiм, повернiмося до наших баранiв. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?'
    'Краще я...'
    - Суальдо, ви...
    - О, панi, я не заслуговую на звертання 'ви' з вашого боку.
    - З якої це...
    'Iнночко,' - спинив я її, - 'не забувай, що ти в чужому монастирi. Суальда краще знає тутешнi правила, i якщо каже, що не годна чогось, то так воно i є. В кожнiм разi, вона служниця, а ти в її очах - вельможна панi'
    'Все гаразд, Владе. Я розумiю. Просто трохи розгубилася. Звертатися на ти до лiтньої жiнки, яка називає мене 'панi'...'
    - ...Гаразд, Суальдо. Ти сказала 'царство йому небесне'. Отже, верховний король помер?
    Жiнка зiтхнула:
    - Я, ласкавi панове, лише проста служниця, i не менi судити, чи може вмерти Великий Метр, чи нi.
    'Метр!!! Ти чула?!'
    'Невже це той самий колишнiй Леопольдiв господар?'
    'Здається, вiн...'
    - То ти сказала 'Метр', Суальдо?
    - Атож, панi, верховний король.
    - Його так звали? - запитав я.
    - Насправдi його iм'я було Деметрiос, - вiдповiла служниця. - Але так вiн лише пiдписувався пiд документами. В усiх iнших випадках вимагав, щоб його називали просто Метром.
    - А з якої вiн династiї?
    - Перепрошую? - не збагнула Суальда.
    - Ну, яке його родове iм'я? Тобто, прiзвище.
    - От цього я не знаю, ласкавi панове. I за все своє життя я не зустрiчала жодної людини, яка б це знала. З давнiх давен Метр правив свiтом, отож, боюсь, його прiзвище вже забулося.
    - Ти кажеш про нього в минулому часi, - зауважила Iнна.
    Суальда здивовано пiдвела брови:
    - У минулому? Даруйте, панi, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
    'Сили небеснi!' - заволав я в думках. - 'Таж вона дурна, затуркана селючка!'
    'Не думаю,' - сказала Iнна. - 'Вона дуже вмiло уникає прямих вiдповiдей.'
    'Хитрiсть - ще не ознака великого розуму.'
    'I все ж вона знає бiльше, нiж удає.'
    'От цього я певен.'
    Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрi, тушкованими грибами в соусi та ще кiлькома стравами, чиїх назв ми не знали.
    - Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, - сказала Суальда. - I це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкавi панове, але поява ваших свiтлостей була така несподiвана, що я не встигла пiдготуватись як годилося б.
    - Та пусте, - розгублено промимрив я. 'Оце так! Тут годують, як на забiй'
    'А як же iнакше,' - спокiйно вiдповiла Iнна. - 'Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжнiй Лукул... Чи, може, його гостi були неабиякими ласунами.'
    - Обiцяю, що ввечерi, - мiж тим провадила Суальда, - я виправлю свiй недогляд.
    Уявивши, яка тодi буде вечеря, я мало не застогнав.
    Певний час ми їли мовчки. Усi страви були надзвичайно смачнi, тож менi доводилося стримувати себе, щоб не об'їстися, та ще й залишити мiсце для обiцяного десерту.
    - Суальдо, - нарештi озвалася Iнна, - ти неправильно мене зрозумiла. Я питала, чому ти кажеш про Метра 'правив', а не 'править'.
    - Бо вiн уже не править, панi.
    - Виходить, вiн помер?
    - Цього я не казала.
    - То вiн живий?
    - I цього я не казала, перепрошую панi.
    '.............!!! .............?! ............! ......!!!' - подумки вилаявся я.
    Iнна кинула на мене гнiвний погляд.
    'Ранiше я гадала, що найбрутальнiше лається сантехнiк дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дядi Владi куди бiльший словниковий запас...'
    I до Суальди:
    - Принаймнi, Метр уже не верховний король?
    - Цього я не казала, панi, - повторила Суальда фразу, вiд якої мене вже тiпало. - Нiхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам вiн його не зрiкався.
    'А щоб її покорчило!' - вже не стрималась Iнна.
    - Однак мусить же хтось правити замiсть нього. Реґент, скажiмо.
    - От-от! - чомусь зрадiла Суальда, нiби її вивели з неабиякої скрути. - Реґент. Великий iнквiзитор, його високоповажнiсть Ференц Карой.
    'Ба! Великий iнквiзитор! Либонь, тутешнiй послiдовник Торквемади. Ференц Кар... ой! Владе, ти чув?'
    'Так, так, справдi,' - схвильовано промовив я, згадавши, як кiт говорив, що Метрового учня звали Ференц. - 'Ти гадаєш, що...'
    'Певна рiч! Я не вiрю в випадковий збiг обставин.'
    'Я також. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тому й не дивно, що вiн став його наступником.'
    'I ще одне,' - додала Iнна. - 'Карой - слово, безумовно, угорського походження.'
    'Якщо не помиляюся, давнє родове iм'я.'
    'Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр.'
    'Що ж, у такому разi, iдентичнiсть метрового учня Ференца i реґента Ференца Кароя можна вважати доведеною... чи встановленою. Подумати лишень - великий iнквiзитор! А ми збирались шукати його в Києвi...'
    - Отже, - промовив я вголос, - тепер Кер-Маґнi належить реґентовi?
    Суальда заперечно похитала головою:
    - Нi, пане.
    - А кому ж тодi?
    - Це залежить вiд вас.
    - Вiд нас?
    - Атож, панове, вiд вас. Ви маєте кота?
    - Ну, маємо... ('Кроку не можна ступити без Леопольда...') А що?
    - Кiт має велике значення, пане. Якщо, звiсно, це той самий кiт. Можна спитати, як його звати?
    - Леопольд.
    - Це звичайний кiт?
    - Ну, не зовсiм звичайний, вiн якоїсь рiдкiсної породи. Дуже схожий на сiамського, проте не сiамський, а... як би це сказати...
    'Гадаю, можна сказати прямо,' - зауважила Iнна. - 'Здається, тут дивовижнi здiбностi Леопольда нi в кого не викличуть серцевого нападу.'
    I закiнчила замiсть мене:
    - Вiн умiє розмовляти, Суальдо. По-людському.
    - I вiн належить вам?
    - Ну, власне, вiн вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
    - Отже, ви - пан Владислав i панi Iнна?
    - Так воно i є, - сказав я, трохи здивований. - Але звiдки ви знаєте?
    - Сьогоднi вранцi, - втрутився в розмову Шако, - ми знайшли на кухнi чотирьох кошенят...
    - Помовч! - гримнула Суальда. - Iди за десертом.
    Хлопець сумно зiтхнув, жалiбно поглянув на нас i вийшов зi спальнi.
    'Бiдолашне дитя,' - спiвчутливо подумала Iнна. - 'Ця стара фурiя тероризує його.'
    'Аж нiяк!' - сказав я. - 'Просто, на її думку, вiн мусить мовчати, коли розмовляють старшi.'
    I звернувся до служницi:
    - Суальдо, це правда?
    - Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем i вже могло розмовляти. Воно сказало менi...
    - Овва! - вигукнув я. - Воно розмовляло по-вашому?
    - Атож. I дуже незле, як на таке мале кошенятко.
    'Чудасiя та й годi... Iнно!'
    'Ой, Владе, я вже нiчому не дивуюся. Забагато див для одного дня...'
    - I що ж воно сказало? - спитав я у Суальди.
    - Що звати його Баз, - вiдповiла Суальда. - Що решта троє - його сестри. Що їхнiй батько - Леопольд, мати - Лаура, а господарi - пан Владислав та панi Iнна. Тодi я оглянула весь будинок i в цiй спальнi надибала вас. Я здогадалася, що ви i є тi самi пан Владислав та панi Iнна, але не стала турбувати вас. Вирiшила, поки ви спите, ще раз перевiрити, чи все готове до зустрiчi нових володарiв.
    На цi слова Iнна поперхнулася. Я мусив докласти всiх зусиль, аби проковтнути шматок м'яса, що застряг менi в горлi.
    - Володарiв?! - приголомшено прошепотiла Iнна.
    Я спромiгся лише втупитись у Суальду очманiлим поглядом.
    А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:
    - Вашi свiтлостi! Кер-Маґнi i весь наш край радо вiтають своїх володарiв, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелi.
    Iнна дуже помилялась, гадаючи, що її вже нiщо не здивує...

    *

    Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цiєї розкiшної садиби та вельможними ґрафами, було важкувато - i навряд чи хтось повiрить, якщо я стверджуватиму iнше. Однак приємна несподiванка тим i вiдрiзняється вiд прикрої, що в неї охочiше вiриться. Та й покладатися на самi лише Суальдинi слова нам не довелося. Того ж дня ввечерi вона показала нам заповiт верховного короля, де чорним по бiлому було написано, цитую: 'Ґрафство Ланс-Оелi з усiм належним до нього пiсля припинення мого земного iснування переходить у власнiсть тiєї особи (або осiб), кого кiт Леопольд Лансоельський, що ранiше належав менi, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (або господарями).' Заповiт було пiдписано просто i без претензiй: 'Деметрiос, король'.
    Воiстину, це був по-королiвському щедрий жест! З цього приводу менi згадався фiльм, у якому одна стара бездiтна мiльйонерка вiдписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володiв; проте незабаром ми з'ясували, що всi успадкованi песиком мiльйони - просто копiйки порiвняно з тiєю 'дещицею', яку отримали ми у своє володiння... Але про все по порядку.
    Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду - пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обiдом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрi вдалося витягти з небалакучої служницi.
    Нiчого конкретного про свiт, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотiла - це, мабуть, було ближче до iстини). Вiн звався Panei, що в перекладi означає Гранi (так я його й називатиму), - i був, судячи з усього, набагато бiльший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безлiч баронiв, ґрафiв, герцоґiв, королiв, князiв, царiв, султанiв, емiрiв, шахiв, iнших володарiв, але над усiма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владi на могутню й численну органiзацiю - Iнквiзицiю. Це аж нiяк не означало, що Гранi становили собою єдину державу. Формально, всi сувереннi правителi були цiлком незалежнi, проте якiсь об'єктивнi чинники змушували їх деякою мiрою зважати на верховного короля Граней та Iнквiзицiю - приблизно так, як бiльшiсть країн Землi визнає за ООН певнi права й повноваження.
    Водночас, верховний король був абсолютним монархом наймогутнiшої та найцивiлiзованiшої держави Граней - Священної Iмперiї зi столицею у Вiчному Мiстi. (Мене, мiж iншим, дуже зацiкавило, чи нема тут якихось паралелей зi Священною Римською Iмперiєю та мiстом Римом, проте зi з'ясовуванням цього я вирiшив трохи зачекати.) Iмперiю населяли представники рiзних нацiй i рас, але жодна з етнiчних груп не домiнувала в нiй. Офiцiйною мовою Iмперiї вважалася латина, яка пiвтори тисячi рокiв тому прийшла на змiну грецькiй. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно дiстав вiд Суальди потиличника - щоб не втручався в розмову старших за вiком та станом.
    Сама Суальда нiколи не бачила Вiчного Мiста й ногою не ступала на землi Iмперiї. Ґрафство Ланс-Оелi розкинулося поза межами цивiлiзованого свiту, далеко вiд торгiвельних шляхiв i не входило до складу жодної з країн - словом, ми опинились у справжнiй глушинi, самi собi самодержцi.
    Всi мешканцi ґрафства були нащадками переселенцiв з Iмперiї. Рокiв зо двiстi тому їх привiв у цi краї Метр, коли йому заманулося розмiстити тут одну зi своїх провiнцiйних резиденцiй.
    Суальда й Шако були єдинi слуги в Кер-Маґнi. Iнодi родина лiсника, що мешкав за чотири милi звiдси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квiтниками та невеликим садом за будинком.
    Грошового податку до ґрафської скарбницi тутешнi мешканцi не сплачували, нiякої централiзованої адмiнiстрацiї не iснувало, кожне людське поселення було автономне i самоврядне, а землi вистачало на всiх. Як ми зрозумiли, єдина функцiя ґрафської влади полягала в здiйсненнi правосуддя та контролю за дотриманням законностi. Судовi розгляди вiдбувалися першого вiвторка щомiсяця. Справ - як карних, так i цивiльних, - завжди було мало, до того ж вони були такi простi, що на їх вирiшення цiлком вистачало одного дня. Тодi до Кер-Маґнi прибували представники всiх сiл ґрафства; разом зi звинувачувальними актами мiсцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осiб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, рiзноманiтний харч (сiльськi вiдуни перед тим його зачаровували, щоб вiн довго не псувався). А всiлякi делiкатеси немiсцевого походження в достатнiй кiлькостi зберiгалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, i Суальда була певна, що й через сто рокiв вони будуть придатнi до вживання.
    Отак i врядував Метр у Ланс-Оелi - справжнiсiнька вам патрiархальна iдилiя. Суальда висловила сподiвання, що й ми не ухилятимемося вiд виконання своїх обов'язкiв як сюзеренiв. До першого вiвторка вересня лишалося одинадцять днiв, а за останнi пiвроку (вiдколи Метр, як це мовилося в заповiтi, припинив своє земне iснування) справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, бiльшiсть iз них, згiдно з розпорядженням верховного короля, вирiшили на мiсцях i вони потребували лише формального затвердження з нашого боку.
    Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо покладенi на нас обов'язки, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в життi країни. Шако схвально вiдгукнувся про мiй намiр, порадив найперше запровадити грошовий податок - i знову дiстав вiд бабцi потиличника. Вона сказала, щоб за грошi ми не турбувалися: крiм усього iншого, Метр лишив нам у спадок понад вiсiмдесят тисяч золотих iмперських марок.
    На питання про кiлькiсть наших пiдданих Суальда тiльки знизала плечима, а Шако вiдповiв, що небагато, навряд чи бiльше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розмiри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше пiдвищив голос i владним тоном звелiв Суальдi не чiпати онука.) Шако сказав:
    - Коли я був малий, мiй дядько Ервiн Орiас, старший брат мого батька - а Суальда моя бабця по матерi, - розповiдав менi, що в молодостi вiн багато подорожував...
    - Бо був страх який непосидющий, - вставила слiвце Суальда. - Справжнiй волоцюга. Кiлькох мiсяцiв не мiг прожити на одному мiсцi. От i швендявся по свiту.
    - Аж нiяк, - жваво заперечив Шако. - Дядько Ервiн хотiв знайти трактовi шляхи чи принаймнi якiсь iншi країни, щоб налагодити з тамтешнiми мешканцями торгiвлю... Адже погодьтеся, панове: що то за торгiвля мiж кiлькома десятками сiл?
    - Вiн мав слушнiсть, - пiдтвердила Iнна. - Продовжуй.
    - Так от, панi, нiчого з того не вийшло. Мiй дядько з кiлькома супутниками проїхав на схiд - понад тисячу миль - i дiстався безкрайнього озера з солоною й гiркою водою. А протилежного берега було не видно.
    - Море, - зрозумiв я.
    - Атож, пане ґрафе, море. I дядько Ервiн так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.
    - Ну й що ж було далi?
    - Дядько та його друзi не знайшли там жодної людини, навiть слiду людських поселень. Кiлькасот миль вони промандрували вздовж берега на пiвдень - аж поки море повернуло їх на захiд. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на пiвдень - але далi вони вже не йшли.
    - Чому?
    - Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, геть неродючий, лише подекуди росли невисокi кущi, колючi й сухi, мов солома. Людей там годi шукати. Та й конi потомилися, було обмаль їжi, прiсної води, тож дядько вирiшив податися на пiвнiч i ще до настання зими повернувся назад. - Шако усмiхнувся. - Усi вони ледь не проґавили рiдних мiсць, бо щось там наплутали з зорями.
    - Це все?
    - Нi, пане. Навеснi наступного року вони помандрували на захiд - i знову їх зупинило море, тепер уже захiдне.
    - На якiй вiдстанi звiдси?
    - Дядько казав, що понад двi тисячi миль. А може, й менше - вiн не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на пiвнiч, потiм повернули на схiд, а потiм зима погнала їх на пiвдень.
    - I нiяких iнших країн, нiяких людських поселень не знайшли?
    - Нi, пане.
    - Отже, кордони ґрафства невизначенi?
    - Саме так. Згодом дядько ще кiлька разiв вирушав у мандри - i все без видимого успiху. Зрештою, вiн дiйшов висновку, що Ланс-Оелi взагалi не має кордонiв.
    - Як це? - здивувався я.
    - Ну... Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.
    'Iнно, ти чула - всю Грань! Їхнiй свiт називається Гранi, а Ланс-Оелi - одна Грань, причому вся цiлком. Цiкаво, що це означає?'
    'А знаєш, я починаю здогадуватися, в чiм тут рiч.'
    'Ну!'
    'Стривай, хвильку...'
    - Скажи-но, Шако, що воно означає 'вся Грань'?
    - Це... - хлопець завагався. - Дядько Ервiн пояснював так: якщо, скажiмо, iти прямо на схiд сонця, а коли зустрiнеться рiка, озеро чи море - пливти по них на човнi, знову ж таки, прямо на схiд, то, зрештою, повернешся туди, звiдки вийшов, тiльки не зi сходу, а з заходу.
    'Ось так! Я вгадала.'
    'Ланс-Оелi - цiла планета?!'
    'Атож. Кожна Грань - планета, аналоґ Землi в iншому вимiрi. Менi вже давно закралась пiдозра, що Гранi не можуть бути одним свiтом, однiєю планетою. Надто вже багато всього тут коїться.'
    'Мабуть, твоя правда...' - погодився я i спитав у Шако:
    - А яким же чином люди переходять з однiєї Гранi на iншу?
    - Простi люди - трактовими шляхами, - вiдповiв хлопець. - Їх прокладають iнквiзитори або рiвнi їм за могутнiстю чаклуни. Нашi мiсцевi вiдуни на це не здатнi. Дядько Ервiн якраз i шукав цi трактовi шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер вiн вважає, що на Ланс-Оелi взагалi нема трактiв. А якщо й є, то десь далеко за морями.
    - Гм, це погано... А чому твiй дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
    - Вiн просив.
    - I що вiдповiв Метр? Вiдмовив?
    Шако кивнув:
    - Навiть чути про це не схотiв. Дядько Ервiн казав, що то була найстрашнiша мить у його життi. Верховний король глянув на нього так, нiби пронизав наскрiзь, i моторошним голосом запитав: 'Тобi що, тут не подобається?' Мiй дядько не з боязких, але вiн нi вiд кого не криється з тим, що тодi його пойняв такий панiчний жах, що вiн чкурнув звiдси, аж п'ятами замигав, i бiг, доки не впав з утоми.
    - Ага! - тiльки й сказав я i значуще поглянув на Iнну.
    - А сам Метр? - запитала вона в Шако. - Вiн не потребував трактових шляхiв?
    - Звiсно, нi. Адже Метр був Великим. Вiдстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, вiн миттєво з'являвся в Кер-Маґнi - а потiм, так само миттєво, зникав.
    - Iнквiзитори теж так можуть?
    - Нi, панi, вони так не можуть. Але й їм не потрiбнi тракти. У книжках я читав, що для могутнiх чаклунiв межi мiж Гранями в деяких мiсцях прозорi.
    - Як це?
    - Деталей не знаю. В тих книжках нiчого конкретного про це немає.
    - А сам ти бачив iнквiзиторiв?
    - Атож, панi, бачив. Останнi два роки Метр майже постiйно жив у Кер-Маґнi i час вiд часу влаштовував тут наради з маґiстрами Iнквiзицiї.
    - А як же вони приходили сюди?
    - Самi не приходили, їх приводив Метр. Навiть для найдосвiдченiших iнквiзиторiв подорож iз Вiчного Мiста до Ланс-Оелi займає понад мiсяць.
    - Отже, пiсля смер... пiсля вiдходу Метра у вас не було гостей з iнших Граней?
    - Та нi, все ж таки був один. Наприкiнцi лютого до нас завiтав командор... даруйте, забув його iм'я. Здається, воно починається на 'Тор' - ну, як язичницький бог-громовержець, а закiнчується на 'шелi'. Так от, цей командор розповiв нам про смерть верховного короля i про призначення великого iнквiзитора реґентом Iмперiї. Коли вiн прочитав Метрiв заповiт щодо Ланс-Оелi, то лише розгублено знизав плечима i промимрив: 'Пiд кiнець дiдуган геть здурiв'.
    Суальда пiдняла була руку, щоб дати онуковi чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
    - Отже, Метр таки помер? - спитала Iнна.
    - Цього я не казала, - затято мовила Суальда.
    А Шако розвiв руками.
    - Певно одне: на цiм свiтi його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном вiн не був. Вiн був Великим, останнiм iз Великих, i, може, не тiльки його душа, а й вiн увесь пiднiсся на небо.
    - До речi, - озвався я. - Хто такi Великi?
    - Великi є Великi, - розгублено вiдповiв Шако. - У прадавнi часи вони були надiсланi Всевишнiм у свiт земний, аби наглядати за людьми, наставляти їх на праведний шлях... Так, принаймнi, стверджує наш священик i так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервiн сумнiвається в цьому. Вiн каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалi в усьому сумнiвається i не радить брати на вiру все написане в книжках. Вiн каже, що там багато вигадок.
    - Це зважаючи в яких книжках, - сказав я. - Якщо книжки науковi, то їм, з певними засторогами, можна вiрити.
    - Геть усi науковi книжки написанi латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.
    - Тому тобi краще заткнути пельку, - сердито зауважила Суальда. - I не базiкати про речi, в яких нiчого не тямиш.

    Пообiдавши, ми з Iнною помили руки й витерли їх об серветку.
    - Суальдо, - запитав я, - тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
    - Скiльки завгодно, пане, i яке завгодно. Для панi - в її ґардеробнiй, це сусiдня кiмната; а для вас - на вашiй половинi.
    - На моїй половинi?
    - Атож, пане. Його величнiсть не знав, хто буде його спадкоємцем... а може, й знав, що вас буде двоє, тому роздiлив горiшнiй поверх на три частини - покої для хазяїна, для хазяйки i для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися панi.
    - Гаразд, - кивнув я i подумки сказав Iннi:
    'Пiду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальнi такi самi роги.'
    'Якщо немає, можу подарувати свої.'
    Я пропустив повз вуха жiнчин жарт i звернувся до Шако:
    - Ходiмо, хлопче.
    Ми вийшли з Iнниної спальнi, проминули невеликий передпокiй з двома прямокутними дверцятами обабiч i опинились у просторiй, розкiшно вмебльованiй вiтальнi.
    - Яка пишнота! - мимохiть вихопилось у мене.
    - Вам подобається? - спитав Шако.
    - Атож, - вiдповiв я. - Менi тут усе подобається. Тiльки от бабця твоя... ну, трохи дивна.
    - Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди бiльше, нiж говорить.
    - Я це помiтив. Видно, вона небалакуча.
    Шако захихотiв:
    - Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб'є... точнiше, забила б, якби... - вiн по-змовницькому стишив голос. - Рiч у тiм, що торiк Метр укоротив їй язика.
    - Що?!
    - Звичайно, не насправдi, а... як би це сказати?... Словом, вiн там щось начаклував, i пiсля того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
    - Але навiщо?!
    - Гадаю, через те, що вона забагато знає.
    - А хiба це злочин - багато знати?
    Хлопець на ходу замислено потер чоло.
    - Загалом нi, пане. Однак на мiсцi Метра я, мабуть, учинив би так само.
    - З якого б це дива?
    - Бо бабця вiддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розумiє. Ранiше, бувало, таку нiсенiтницю верзла, що... Повiрте: теперiшня її потаємнiсть дратує значно менше, анiж колишня балакучiсть.
    Я стиха гмикнув.
    Нарештi ми зупинилися перед широкими дверима.
    - Це вхiд до Метрової бiблiотеки, - благоговiйно мовив Шако. - Вона сполучає панiнi покої з вашими... Там стiльки рiзних книжок! - Очi його на мить заблищали, а потiм згасли. - Проте бiльшiсть написанi латиною, - з жалем додав вiн.
    - Ану стривай! - зупинив я його, враз усвiдомивши, що як тiльки опинюсь у бiблiотецi, то навряд чи виберуся звiдти до вечора. - Якийсь iнший шлях є?
    - Через коридор. Але так буде ближче.
    - Пусте. Ходiмо через коридор.
    Ми пiшли.
    'Iнно!' - покликав я подумки. - 'Ти чуєш мене?'
    'Чую, Владе. Де ти?'
    'Мандрую нашими палатами. А ти?'
    'У ґардеробнiй. Суальда показує менi сукнi - це казка!'
    'Такi гарнi?'
    'Не те слово. Аж очi розбiгаються! Нiяк не можу вибрати щось одне.'
    'Спiвчуваю.'
    'Не глузуй, це справдi важко. До речi, Суальда наполягає, щоб пiд сукню я надягла ще кiлька спiдниць. Вони, звiсно, чудовi, але я не розумiю...'
    'Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, i вийде дуже красиво. Зверни увагу на крiй суконь: нижче пояса вони тонкi, просторi, спадають складками, у бiльшостi з них подiл нерiвний, по боках пiдiймається майже до колiн, а то й вище. Тож не турбуйся, спiдницi буде видно, ще й як.'
    Я виразно вiдчув Iннин подив.
    'Звiдки ти знаєш?! Невже я передаю картинки?'
    'Нi, не передаєш. Та й не до картинок менi зараз - я йду i не хочу спiткнутися. Просто я здогадався...'
    'Хвилечку!'
    Хвилечку я йшов мовчки.
    'Владе!'
    'Га?'
    'Твоя правда. Я оце розстелила на пiдлозi нижню частину однiєї з суконь - вийшов овальний шматок тканини.'
    'I вирiз для талiї зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду подiл сукнi тягтиметься по пiдлозi.'
    'А як ти здогадався?'
    'Це ж елементарно, Ватсоне. Чистiсiнька дедукцiя. Твоє вбрання має гармонiйно вписуватися в оточення. Куца спiдничка й чорнi колготки, так само, до речi, як i кринолiни часiв Елiзабети Першої, тут не годяться.'
    'Зрозумiло. Отже, ти в мене - знавець мiсцевої моди?'
    'Ну, не зовсiм. Деяких дрiбниць я не знаю.'
    'Наприклад?'
    'Скажiмо, якi в тебе трусики, i чи є вони взагалi. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хiба кiлькох днiв на мiсяць. А решту часу лише завдаватимуть тобi зайвих незручностей. I менi також - якщо ми надумаємо швиденько...'
    'Замовч,' - лагiдно сказала Iнна.
    'А що тут такого? Хiба ми нiколи...'
    Нарештi я отримав картинку: в обличчя менi полетiла купа жiночої бiлизни. Знiяковiвши, я квапливо заблокував свiй розум.
    - Щойно ви розмовляли з панi? - напiвзапитливо, напiвствердно промовив Шако.
    Я здивовано глянув на нього:
    - Звiдки ти взяв?
    Хлопець хитро всмiхнувся:
    - Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обiдом ви не обмiнялися жодним словом з панi ґрафинею, але з ваших поглядiв не важко було зрозумiти, що розмовляли подумки... А щойно ви мали такий вiдчужений вираз обличчя, нiби були не тут, а в якомусь iншому мiсцi. От я й вирiшив, що ви розмовляли з панi.
    Тим часом ми проминули коридор i ввiйшли до моїх покоїв.
    - А ти, бачу, нiвроку розумний, - сказав я хлопцевi.
    Шако зашарiвся.
    - Тiльки от мало знаю, - мовив вiн iз зiтханням
    - Не бiда, - втiшив я його. - Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Iнною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
    - Але ж ви з панi ґрафинею чаклуни, правда?
    Я замислено почухав потилицю.
    - Що ми не звичайнi люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?... Сам не знаю. Деякою мiрою так. Та ще не зовсiм - ми тiльки вчимося.
    Шако з розумiнням кивнув.

    Нарештi ми опинилися в такому ж передпокої, як i той, що сполучав Iннину спальню з вiтальнею, певнiше, з її будуаром - назва 'вiтальня' бiльше пасувала до просторої, схожої на залу кiмнати, що межувала з бiблiотекою.
    - Прямо - ваша спальня, - пояснив Шако. - Лiворуч - ґардеробна, а праворуч - купальня.
    Подолавши в собi спокусу зазирнути до спальнi й перевiрити, чи не висять там над камiном роги, я вiдчинив дверi ґардеробної i в нерiшучостi зупинився на порозi. Було темно, хоч в око стрель.
    Наступної митi кiмнату залило рiвне яскраве свiтло. Трохи приголомшений, я пiдвiв очi й побачив пiд стелею бiлу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромiнювала подiбне до денного свiтло.
    - Чудова рiч, цi ельм-свiтильники, - промовив Шако, увiйшовши вслiд за мною й зачиняючи дверi. - Не треба нiяких спецiальних замовлянь, щоб змусити їх засвiтитися чи згаснути - досить лише побажання. А от з лiхтарями, якi виготовляють нашi вiдуни, стiльки мороки, що краще вже користуватися свiчками.
    Я хотiв був запитати, чи живляться ельм-свiтильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика - у коруальськiй мовi не було такого поняття, а слово 'електро' означало просто 'бурштин'. Зважаючи на те, що коруальська була однiєю з основних мов Iмперiї, сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про iснування електрики. Раптова пiдозра змусила мене на хвильку зосередитись, i я зробив ще два вiдкриття: по-перше, бiльшiсть науково-технiчних термiнiв нашого свiту не мали коруальських вiдповiдникiв, а водночас, i це по-друге, я виявив у своїй пам'ятi цiлу низку слiв, значення яких не розумiв, але, поза будь-яким сумнiвом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивiлiзацiя Граней нетехнолоґiчна, хоча, в певному сенсi, високорозвинена.
    'Та ну його!' - чомусь розлютився я i вирiшив на якийсь час викинути з голови цi думки, а натомiсть зосередитись на речах практичнiших, передусiм на виборi вбрання.
    У моїй ґардеробнiй стояло двi великi шафи, кiлька скринь, м'яке крiсло, три стiльцi i трюмо з дзеркалом у людський зрiст.
    Я не жiнка, отже, не вередун, i велика кiлькiсть рiзної одежi збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневi штани з лампасами, темно-червонi шкiрянi черевики з позолоченими острогами (швидше декоративними, нiж справжнiми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.
    - Пояс краще взяти цей, - порадив Шако. - У нього на пряжцi три золотi корони, герб нашого ґрафства.
    - А це чий герб? - спитав я, розглядаючи пряжку на iншому поясi. Там були вигравiюванi два перехрещенi мечi на тлi сяючого сонця.
    - Iнквiзицiї, - вiдповiв хлопець. - Утiм, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в iнших - так.
    Слово 'iнквiзитори' викликáло в мене цiлком однозначнi асоцiацiї з суддями церковних трибуналiв, i, слухаючи Шако, мимоволi уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантiях з ковпаками на головi. Разом з тим я знав, що в перекладi з латини 'inquiro' - дослiджувати, шукати; отож, за бажання, 'iнквiзитор' можна перекласти не тiльки як 'слiдчий', але й як 'дослiдник', 'шукач'.
    Неквапно вдягаючись, я промовив:
    - Мiж iншим, сьогоднi я багато чув вiд тебе й Суальди про iнквiзиторiв, та не зовсiм зрозумiв, хто вони такi. Це чаклуни?
    - Могутнi чаклуни, - уточнив Шако. - Їм не рiвня всiляка дрiбнота на кшталт вiдунiв. Деякi iнквiзитори навiть родом з самої Основи.
    - Звiдки-звiдки?
    Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невiгластво шокувало його i поквапився виправити свою помилку:
    - Май на увазi, хлопче, коруальська мова не моя рiдна.
    - Я це помiтив, пане ґрафе. У вас та в панi Iнни кумедний акцент, i ви ретельно добираєте слова, перш нiж щось сказати.
    - Отож-то й воно. I подеколи я не розумiю, яке значення ти вкладаєш у те або iнше слово. До твого вiдома, в iнших мовах не лише iнакше вимовляються слова, але й по-iншому формулюються думки. Цiлком можливо, що у нас з тобою просто рiзна словесна символiка одних i тих самих понять.
    Шако кивнув:
    - Даруйте, я цього не врахував.
    - Не бiда, всяке буває. То ти можеш iншими словами пояснити, що значить 'Основа'?
    - Ну, це той леґендарний край, де з'явилися першi люди, де розташованi головнi святинi багатьох релiгiй, зокрема християнськi. На Основi, в мiстi Назаретi, родився Господь Iсус, там є священне мiсто Єрусалим, де...
    - Он воно як! - вигукнув я. - Виходить, Основа - це Земля! - (Якщо бути точним, я сказав 'Terra', латиною, бо коруальський вiдповiдник слова 'земля', 'lans', означав лише ґрунт пiд ногами, i в переносному значеннi - весь свiт людський, на противагу свiтовi небесному й пеклу.) - Тепер ясно.
    - Отже, ви знаєте?
    - Ще б пак! Звiсно, знаю. Як бачиш, рiзниця лише в назвi. У моїй країнi про Основу знають усi - вiд малого до старого.
    - I геть усi у вас вважають, що вона десь посерединi мiж небом та землею? - запитав Шако таємничим тоном.
    'Обережно!' - сказав я собi, а вголос вiдповiв:
    - Особисто я в цьому сумнiваюся. Менi здається, що Основа - така ж Грань, як i решта.
    - От-от! Дядько Ервiн теж так казав, з однiєю, проте, засторогою: Основа - справдi Грань, але Грань особлива, вiдмiнна вiд решти.
    - Чим же?
    Шако в задумi потер чоло.
    - Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. - Вiн пiдiйшов до трюмо й видобув з iнкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений дiамант. - Погляньте: це коштовний камiнь, дiамант. Також вiн називається кристалом.
    - Не заперечую, - кивнув я. Коруальське слово 'multiplek' однаковою мiрою позначало i природний кристал, i багатогранник у стереометрiї, i вiдшлiфований камiнь.
    - Так от, пане ґрафе, оцi рiвнi поверхнi - гранi кристалу. А якщо ми зробимо отак, - вiн поклав дiамант на скриньку, - то грань, на якiй вiн лежить, можна назвати основою. Правда ж?
    - Правда. Ну й що з того?
    - А те, що земний свiт схожий на кристал, тiльки Граней у нього так багато, що їх нiколи не злiчити. Хай яке велике число ви назвете, воно буде менше за кiлькiсть Граней.
    - Ага! Злiченна нескiнченнiсть, - второпав я. - Продовжуй, Шако.
    - Ззовнi цього кристалу - Царство Небесне, усерединi - пекло, а Грань, на якiй вiн тримається, називається Основою.
    - Тримається, кажеш? Як? Оцей дiамант лежить на скриньцi. А на чому ж лежить свiтовий кристал?
    - У тiм-то й рiч, що нi на чому, пане ґрафе. Основа - особлива Грань, вона тримає саму себе й решту Граней... Перепрошую, звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.
    'Iнно!' - покликав я.
    'Що нового?'
    Я коротко переповiв її слова Шако.
    'Дуже цiкаво,' - сказала Iнна, вислухавши мене. - 'До речi, я також маю цiкавi новини.'
    'Якi?'
    'Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь - потiм i розповiм.'
    'Лишенько! Ти досi не вдяглася?'
    'А ти? Одягнувся?'
    'Певна рiч!'
    'Ну-ну! Чоловiки є чоловiки, завжди квапляться як на пожежу.'
    'А жiнки є жiнки,' - парирував я. - 'Їх i дрючком не вiдженеш вiд гарного вбрання.'
    'Твоя правда,' - сказала Iнна. - 'А тому сховай дрючок i не марнуй свого часу.' - З цими словами вона перервала зв'язок.
    Поправивши комiр камзола та пояс, я пiдiйшов до дзеркала i скептично поглянув на себе, очiкуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок причепуреного опудала. Чим-чим, а нарцисизмом я нiколи не вiдзначався. Скiльки себе пам'ятаю, менi не подобалась моя зовнiшнiсть, але з часом я звик до неї, особливо пiсля появи Iнни, чиє кохання та природженi здiбностi тонкого психолоґа допомогли менi позбутися зайвої закомплексованостi. Проте й досi я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало i дуже не полюбляв фотоґрафуватися.
    Аж це несподiвано для себе я побачив у дзеркалi зовсiм iншу людину. Я нiби зробився вищим, стрункiшим, ширшим у плечах, у всiй поставi з'явилась якась величнiсть, немов у справжнього вельможi. Тепер уже думка про те, що я ґраф, не викликала в мене iронiчної усмiшки. Я справдi був ґраф, ґраф Ланс-Оелi, володар Гранi - цiлого свiту!
    Я заткнув за пояс коричневi шкiрянi рукавицi i заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боцi... А втiм, нi, не тiльки цього. З деякою полегкiстю я виявив, що в коруальськiй мовi є цiла низка слiв, що стосуються палiння тютюну.
    - Шако, в цьому домi не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, принаймнi, махорки?
    Хлопець хитрувато всмiхнувся й видобув з кишенi почату пачку сигарет та коробку сiрникiв.
    - Цього добра маємо вдосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.
    - Хай йому грець! - зачудовано мовив я, упiзнавши свою улюблену марку. - Це ж земнi сигарети. - Як ви, мабуть, зрозумiли, я сказав: 'з Тери'.
    - З Основи? - перепитав Шако. - Отакої! А то я дивувався, чому вони такi з бiса приємнi, не те що мiсцевий тютюн. Коли наш лiсник розкурює свою люльку, менi вiд її смердючого диму аж нутрощi вивертає.
    - То ти палиш?
    Хлопець знiяковiв:
    - Потроху... Тiльки не кажiть Суальдi, прошу вас.
    - Не бiйся, не скажу. Однак затям, хлопче: палiння - шкiдлива звичка. - Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим i додав: - От якби ще чашку кави...
    - Кави? - з готовнiстю озвався Шако. - Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.
    - Ну, то пiшли, - сказав я.



    Роздiл 4
    Замкнений свiт

    Ми з Шако сидiли на дубовiй лавi перед фасадом будинку, певнiше, палацу Кер-Маґнi. Вiд пiднiжжя широких мармурових сходiв до розчиненої навстiж брами садиби простяглася усипана дрiбною жорствою алея, обабiч якої росли рiвно пiдстриженi декоративнi кущi.
    Вiдкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвiлому серпневому небi ясно сяяло надвечiрнє сонце, пестячи землю лагiдним, зовсiм не спекотним промiнням. Над нами з веселим щебетом пурхали цiлком земнi пташки. Iдилiя...
    - Кошенята сплять, - озвався Шако. - Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.
    - А Леопольда й Лаури ти не зустрiчав?
    Хлопець зажурено зiтхнув:
    - Нi, пане ґрафе, не зустрiчав. Власне, я й сам хотiв запитати вас про Леопольда - ось уже понад пiвроку не бачив його.
    - Ти знаєш Леопольда? - здивовано запитав я.
    - Ще б пак! Це ж Метрiв кiт. До його смертi Леопольд увесь час жив у Кер-Маґнi. Ми з ним були найпершi друзi, вiн частенько дозволяв менi покататись на ньому...
    - Ти катався на Леопольдi?!
    - Атож, катався. Точнiше, їздив. А що тут такого?
    - Та нi, що ти! - саркастично вiдказав я. - Нiчого в цьому дивного немає. У вас тут любiсiнько їздять на котах, для освiтлення примiщень використовують ельм-свiтильники, одягаються за середньовiчною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що iнквiзитори правлять усiм свiтом, то це вже суща дрiбниця. Це само собою зрозумiло.
    - Ну, стосовно до Леопольда, то вiн, звiсно, не простий кiт, а кiт-перевертень, - вiдповiв збентежений Шако. - А щодо Iнквiзицiї... Боюсь, ви хибно зрозумiли мене, пане ґрафе. Я не говорив, що iнквiзитори правлять свiтом. Просто вони дуже могутнi чаклуни, i на всiх цивiлiзованих Гранях до них ставляться з великою повагою.
    В його останнiх словах приховався натяк на те, що моя рiдна Грань не належить до цивiлiзованих. З деяким запiзненням збагнувши це, Шако знiяковiв.
    - А ти не знаєш, Iнквiзицiя якось пов'язана з християнською церквою? - запитав я, почасти, щоб зам'яти виниклу незручнiсть, а почасти тому, що мене це справдi цiкавило.
    - В жодному разi, - вiдповiв хлопець. - Iнквiзицiя безстороння в питаннях вiри, за винятком, певна рiч, сатанiзму. Далеко не всi iнквiзитори - християни; серед них є також мусульмани, юдеї, брамiни, буддисти, iншi невiрнi.
    - А у них не виникає проблем з духовними лiдерами своїх релiгiй?
    - В якому сенсi?
    - Ну, на моїй батькiвщинi бiльшiсть релiгiй катеґорично вiдкидають будь-яку маґiю. Особливо суворий у цьому юдаїзм.
    - Справдi? - Шако розгублено стенув плечима. - Бачу, на вашiй батькiвщинi дуже дивнi звичaї. Адже маґiя буває рiзна - буває бiла, а буває й чорна. Ясна рiч, чорна маґiя заборонена всюди. Але бiла... Даруйте, пане ґрафе, та це просто дурiсть. Я не уявляю, як можна обходитися без маґiї. Якби не вона, то не було б нiякої цивiлiзацiї. Без неї люди б досi жили в печерах.
    Я ледве втримався вiд смiху.
    - А проте, мешканцi Основи спокiйнiсiнько живуть без маґiї.
    - Знову перепрошую, пане ґрафе, - заперечив Шако, - та ви помиляєтеся. На Основi також є маґiя, своя, особлива, яка на рештi Граней не дiє.
    - I що ж це за маґiя?
    - Вона називається технiкою. А тамтешнiх чаклунiв звуть iнженерами. Вони набагато могутнiшi за наших вiдунiв, по силi майже рiвнi iнквiзиторам, от тiльки за межами Основи їхня маґiя майже нiчого не варта.
    - Зрозумiло, - з усмiшкою мовив я. - Це тобi Метр розповiв?
    - О нi! Я в книжках прочитав. - Шако зiщулився. - Метр нiколи зi мною не розмовляв, а лише вiддавав накази. Вiн був такий... - Хлопець помовчав, добираючи потрiбнi слова. - Вiн був зовсiм не злий, вiн... не був анi злим, анi добрим, вiн мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутностi я почувався нiкчемною комахою... Це було страшно.
    'Отож-то ти й радiєш новим господарям,' - подумав я i вже збирався був повернутися до розмови про Леопольда, коли дверi будинку розчинились i на широкий ґанок вийшла Iнна.
    Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє колiно i впала додолу - на щастя, я встиг випити всю каву.
    Шако схопився на ноги, мов ужалений.
    - Я багацько читав про прекрасних дам, - захоплено прошепотiв вiн, - але це вперше бачу прекрасну даму навiч.
    - Спокiйно, хлопче, - промимрив я. - Не дуже задивляйся. Не твоє.
    А сам я не мiг вiдвести вiд Iнни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкiшному вбраннi приголомшила мене. На нiй була дивовижної краси довга парчева сукня, подiл якої пiдiймався по боках, вiдкриваючи ошатнi спiдницi з червоного шовку, а напiвоголенi плечi прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жiнчиних вухах сяяли на сонцi золотi сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове дiамантове кольє. В її розкiшному бiлявому волоссi то тут, то там виблискували самоцвiти.
    Врештi я подолав зацiпенiння, пiдвiвся з лави й пiшов назустрiч Iннi, майже не вiдчуваючи землi пiд ногами i раз по раз спотикаючись на рiвному мiсцi.
    'Боже!' - думав я. - 'Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усiх чоловiкiв вона вибрала мене - грiшне, недостойне чадо Твоє?...'
    Пiдiбравши сукню та спiдницi, Iнна зiйшла вниз по мармурових сходах i взяла мене за руки. Вiд її доторку я трохи отямився.
    - Ну як? - запитала вона. - Подобається?
    - Сонечко моє ясне, - палко промовив я. - У цьому вбраннi ти надзвичайно сексуальна - ще сексуальнiша, нiж коли роздягнена.
    Iнна зайшлася веселим смiхом:
    - А знаєш, у твоїх безсоромних комплiментах є якась своєрiдна чарiвнiсть. Вони дуже збуджують.
    - Певна рiч. Як i тiло, людська уява має свої ерогеннi зони.
    - Гм... Схоже на те, що твоя уява - суцiльна ерогенна зона.
    - Можливо. Людська уява безпосередньо пов'язана з пiдсвiдомiстю, а як стверджував дiдусь Фрейд...
    - Помовч, дурнику! Не чiпай дiдуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш менi й слова сказати.
    - Ти помиляєшся, дорогенька. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
    Iнна поклала руки менi на плечi.
    - Ти красунчик, Владику. Справдi красунчик - чесне слово! I я хочу поцiлувати тебе.
    - О, цього скiльки завгодно!
    Ми поцiлувалися.
    - Сьогоднi я роздягну тебе сам, - пообiцяв я, перевiвши подих. - Заразом детально ознайомлюся з мiсцевою жiночою модою.
    - Не мiсцевою, а iмперською, - уточнила Iнна. - Так менi Суальда сказала.
    Шако нiде не було. Мабуть, вiн непомiтно прошмигнув повз нас, поки ми цiлувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
    Узявшись за руки, ми рушили алеєю до розчиненої брами.
    - Ну, - сказав я, - що тобi вдалося витягти з Суальди?
    - От-от, саме витягти. Украй потаємна жiнка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
    - I що ж?
    - Нiчого конкретного розiбрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та реґента.
    - Покажи.
    Перед моїм внутрiшнiм зором з'явились одна за одною двi картинки:
    'Реґент...' (Високий кремезний чоловiк у темно-синьому костюмi з золотою окантовкою. На комiрi його камзола були червонi нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дiзнався, що це вказувало на ранг командора-маґiстра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помiтною на скронях; масивне вольове пiдборiддя, сiрi з блакитним вiдтiнком очi, густi брови, високе чоло, вилицювате обличчя - все, як i описував Леопольд. На вигляд йому було рокiв сорок п'ять, однак щось у його зовнiшностi пiдказувало менi, що вiн набагато старший...)
    'Метр...' (Лише обличчя - нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцiй, нiби вирiзьблене з мармуру; губи мiцно стуленi - чи то в ґримасi зневажливої зверхностi, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей... Менi зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумiв, що змусило дядька Шако, Ервiна Орiарса, стративши розум, утiкати вiд Метра свiт за очi...)
    - I що найдивнiше, - мовила Iнна вголос, - я бачила їх обох на Землi, в Києвi. Це було торiк восени.
    - Точно?
    - Поза будь-яким сумнiвом. У третьому семестрi я вiдвiдувала факультативний семiнар з математичних аспектiв теорiї розсiяння, що його вiв професор Масачусетського Технолоґiчного, угорець за походженням (образ реґента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила б згадати про це вiдразу, щойно Суальда назвала його прiзвище. А Метр (образ на повний зрiст, також у звичайному костюмi i в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутнiй на останньому заняттi... Себто не на останньому взагалi, а на останньому з тих, на яких я була.
    - Ти перестала на них ходити?
    - Так.
    - Чому?
    - Точно не знаю, - вона знизала плечима. - Перехотiлось i квит. До того ж я навчалась лише на другому курсi, а матерiал був розрахований на студентiв-випускникiв та аспiрантiв.
    Тим часом ми вийшли за межi садиби. Вiд брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямiсiнько на схiд. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через лiс, розтинаючи його навпiл, i зникала за обрiєм.
    Крокiв сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнiм краєвидом i з насолодою вдихаючи чисте, свiже повiтря Ланс-Оелi. Судячи з розповiдей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, i її екосистема досi перебувала у природнiй рiвновазi. Вона не знала нi промисловостi, нi масового винищення тваринного та рослинного свiту, нi iнших глобальних зрушень, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкiлля, створити штучне середовище проживання. Менi дуже хотiлося, щоб так було й надалi, одначе я розумiв, що, оскiльки тут мешкають люди, то рано чи пiзно сюди прийде й цивiлiзацiя з усiма своїми плюсами й мiнусами. Навряд чи нам з Iнною вистачить твердостi (та й бажання) тримати наших пiдданих у цiлковитiй iзоляцiї, як це робив упродовж двох сторiч Метр...
    - Iнно, - сказав я. - Ти забрудниш подiл своєї чудової сукнi.
    Вона недбало стенула плечима:
    - Не велика бiда. Я маю цих суконь удосталь. А поза тим є Суальда - щоб чистити одяг, прати бiлизну, стежити за порядком у домi, готувати нам їжу.
    - Ти мiркуєш, як вельможна панi, - зауважив я.
    - А я i є вельможна панi, - вiдповiла Iнна з погордою.
    Я жартiвливо вклонився їй:
    - Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша свiтлосте.
    Iнна всмiхнулася:
    - А менi й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.
    - Та що ти кажеш?
    - Кажу, що є. Змалку я зачитувалась iсторичними романами, пiдсвiдомо шкодувала, що народилася так пiзно, i все своє життя мрiяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому свiтi.
    - Нарештi твої мрiї здiйснилися.
    - Атож. Як, до речi, й твої. На вiдмiну вiд мене, ти їх не дуже приховував.
    Я ствердно кивнув:
    - Що правда, то правда. Чимраз бiльше я переконуюсь, що опинився у своїй стихiї. Ґраф Ланс-Оелi, подумай лишень! I, вочевидь, володар цiлої планети, нехай i малозаселеної... поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звiдти наших батькiв, закличемо колонiстiв - майбутнiх наших пiдданих, - i за кiлька рокiв тут постануть новi мiста й села... Цур тiльки без iндустрiалiзацiї, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патрiархальному стилi. Ну, може, сяку-таку сiльгосптехнiку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. I, звичайно, комп'ютери. Але щоб...
    - Боюся, Владе, - втрутилась у мої мрiї Iнна, - що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.
    - Як це розумiти? - здивувався я. - Ти не вiриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?
    Iнна зiтхнула:
    - Рiч не в тому, знайдемо ми щось чи нi. Тут є iнша заковика... Присядьмо.
    Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лiсостеповiй смузi. То тут, то там росли дерева й кущi. Звернувши на узбiччя, ми пiдiйшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну мiсцину в тiнi й сiли поруч на траву. Я обiйняв Iнну i спитав:
    - Так у чому ж рiч?
    - Коли я вдяглася, - стала розповiдати вона, - Суальда вирiшила показати менi покої, i в однiй з кiмнат я надибала цiкавi речi...
    Картинки: новенький, у заводськiй упаковцi, iнженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Iнна вмикає його - миготять iндикатори, а за кiлька секунд згасають. Вiдкрита кришка блоку живлення - батарейки 'потекли'. Iнна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор - знову миготять iндикатори, потiм згасають. Знову 'потекли' батарейки...
    - Може, зiпсутi? - припустив я.
    - Нi, от поглянь...
    Крупним планом одна з батарейок: дата випуску - кiнець минулого року.
    Далi: Iнна втретє мiняє батарейки - результат аналоґiчний; крiм того, калькулятор нагрiвається i вiд нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак '=' i попереднiй калькулятор - результат такий самий.
    Електровимiрювальний прилад: перемикач у положеннi вимiрювання напруги; щупи приладу торкаються полюсiв новенької батарейки - стрiлка на iндикаторi стрибає з боку на бiк. Положення 'сила струму', послiдовний ланцюг 'батарейка - прилад - резистор 2 кОм'; стрiлка на iндикаторi стрибає з боку на бiк, попервах зашкалюючи за позначку '40 А', поступово амплiтуда коливань стрiлки зменшується, аж нарештi вона стає на 'нуль' - батарейка 'потекла', резистор перегорiв. Ще кiлька батарейок рiзного виробництва, i мiж ними знаки '=' - результати такi самi. Купа зiпсутих батарейок та резисторiв, два спаленi вимiрювальнi прилади, цiлий ряд знакiв оклику й питання...
    - А ти правильно все робила?
    - Звичайно! - обурилась Iнна. - Я ж фiзик як не як. Тепер дивись далi...
    Наступнi 'картинки': кiлька магнiтiв рiзної форми та розмiрiв - поки поводяться як їм належить. Невеличкий - i вкрай примiтивний - ручний генератор електричного струму: його магнiти реагують з iншими магнiтами цiлком нормально - наразi все гаразд. Ланцюг 'генератор - лампочка 5 В': Iнна обережно розкручує якiр генератора - лампочка спалахує i згасає; лампочка крупним планом - перегорiла нитка розжарювання...
    - Цей генератор малопотужний, - розгублено пояснила Iнна. - А тут...
    Ланцюг 'генератор - лампа 220 В, 300 Вт': лампа спалахує i згасає - перегорiла нитка розжарювання. Ланцюг 'генератор - розiмкнений рубильник': Iнна замикає рубильник, кiлька секунд якiр генератора сiпається з боку на бiк, а 'обравши' напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою iзоляцiєю, генератор задимiв i зупинився - перегорiла обмотка.
    Ось що робила Iнна тим часом, як я пив каву й базiкав з Шако, розпитуючи його про Гранi, котiв та iнквiзиторiв.
    - Чудасiя та й годi! - сказав я. - Що це, хай йому грець, означає? Що цим свiтом керують iншi закони природи?
    Iнна заперечно похитала головою:
    - Не зовсiм так. Поглянь довкола: цей свiт схожий на наш, мов двi краплi води. Якби в ньому були iншi, вiдмiннi вiд земних фiзичнi закони, то й вiн був би iнший, не такий, як земний свiт. Сам помiркуй.
    Я в задумi потер пiдборiддя, потiм кивнув:
    - Згоден. Навiть мiзернi змiни у спiввiдношеннi свiтових констант призвели б до таких глобальних наслiдкiв, що... далебi, й уявити важко.
    - Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелi такi самi, як i на Землi... В основному, - додала вона.
    - А що значить твоє 'в основному'? Та й, власне, якщо закони однаковi, то як пояснити оту чортiвню з калькуляторами, батарейками i генератором?
    Iнна знову зiтхнула:
    - Єдине пояснення, яке спадає менi на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґiчного прогресу. Закони природи тут справедливi для природних явищ; люди можуть використовувати їх тiльки до певної межi - це, здебiльшого, закони механiки i, почасти, хiмiї та термодинамiки. Далi - анi руш, однаково нiчого не вийде. Яскравий приклад - мої, з дозволу сказати, експерименти. Тодi цi самi закони 'повстають' проти їхньої експлуатацiї й вiдмовляються дiяти.
    - Отже, на твою думку, розвиток цивiлiзацiї на Ланс-Оелi можливий лише до рiвня пiзнього Середньовiччя або раннього Ренесансу?
    - I не тiльки на Ланс-Оелi, а й, гадаю, на всiх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рiвень технолоґiчної цивiлiзацiї. Навряд чи щось заважатиме розвитковi нетехнолоґiчної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механiка, гiдравлiка, теплофiзика, неорганiчна хiмiя тощо.
    На якийсь час я замислився.
    - А знаєш, - сказав нарештi, - в твоїх припущеннях є певна логiка. Судячи з того, що ми почули вiд Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґiя; тут вона така ж цариця наук, як у нас фiзика. А що, власне, є маґiя, як не локальне порушення усталених законiв природи за умов їхньої глобальної незмiнностi? I твiй принцип обмеження технолоґiчного прогресу - це, вочевидь, плата за мiнливiсть свiтiв Граней. А це дає великi можливостi для розвитку маґiї. I навпаки: на Землi-Основi паранормальнi явища - рiдкiсть, iнакше нiхто б i гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фiзичними науками там вiдкриваються неозорi перспективи.
    (Наступного дня i в першiй же книзi, яку я взявся читати, знайшлося пiдтвердження наших здогадiв. Сталiсть Основи зумовлювала розвиток на нiй технолоґiчної цивiлiзацiї, а мiнливiсть Граней породжувала цивiлiзацiю ментально-маґiчну.)
    Ми обоє мовчали, а потiм я з сумом промовив:
    - Боюся, про комп'ютери годi й мрiяти.
    Iнна ствердно кивнула.
    - I все ж, - сказала вона, - менi подобається цей свiт.
    - Менi також, - погодився я й мiцнiше обняв її. - Для нас це справжнiй рай. I не в якомусь куренi, а в справжнiсiнькому палацi. От якби ще тут працювали комп'ютери... Ай! До дiдька комп'ютери!
    З цими словами я пiдiбрав подiл її сукнi й сунув руку пiд спiдницi. Iнна лукаво всмiхнулася, нiби давно чекала цього.
    - Ага! - промовив я вдоволено. - Ти не надягла трусики.
    - Я ж знала, що ти перевiриш, - вiдповiла вона, схиливши голову до мого плеча. - I не хотiла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.
    - Ти просто диво! - захоплено сказав я й поклав Iнну на траву. - Ану спробуймо, наскiльки це зручно.
    - Просто тут? - розгубилася вона.
    - Просто тут, - пiдтвердив я, закочуючи її спiдницi й приспускаючи панчохи. - I негайно.
    Iнна зiтхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась i цiлком вiддала менi iнiцiативу. Зрозумiло, я сприйняв це за знак згоди i тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом вiдштовхнула мене, ледве не втрапивши колiном у пах, сiла в травi й поспiхом пiдтягнула панчохи.
    - Що сталося, любонько? - запитав я, спантеличено дивлячись на неї.
    - Це погана iдея, - пояснила Iнна, пiдвiвшись i поправляючи сукню. - Тут невдале мiсце для таких розваг. Ми у всiх на очах.
    - У кого 'у всiх'?
    Iнна кивнула в бiк лiсу:
    - Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.
    Я поглянув у вказаному напрямку, вiдразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися двi постатi.
    - Прокляття! - вилаявся я спересердя. - Вештаються тут усякi, не дають дружиноньку приголубити... Цiкаво, кого це дiдько несе?

    Дiдько нiс двох коней без вершникiв. Коли вони надбiгли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них - жеребець, а друга - лошиця. Жеребець був сiрий у яблуках, лошиця - геть бiла, з надзвичайно довгою й розкiшною гривою. Обоє були спорядженi в чудову новеньку збрую, причому сiдло на лошицi було жiноче.
    А втiм, усе це я вiдзначив мимохiдь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний i дуже-дуже знайомий.
    - Яка краса! - замилувано проказала Iнна й несмiливо простягнула руку до лошицi. - Такi гарнi коники...
    Кiнь форкнув.
    - Ще б пак, гарнi, - озвався вiн з вiдчутним сарказмом у голосi. - Що тут сказати, гарнi ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.
    - Леопольде! - вигукнули ми з Iнною. - Це ти?!
    - Авжеж я, можете не сумнiватися. А це, - вiн кивнув у бiк лошицi, - Лаура. Бiдолашна кицька! Непросте було дiло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.
    - Ти вже даруй, котику, - сказав я. - Ми не хотiли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподiванка... Як ти почуваєшся?
    - Та що я! Зi мною все гаразд, менi не вперше бути конем. Крiм того, я радий знов опинитися в рiдних краях.
    - У рiдних краях, кажеш?
    - Атож. Тут я народився i зрiс. Тут я i жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку... До речi, Метр зараз удома?
    - Нi, - вiдповiв я, вирячивши з подиву очi. - Вiн же помер!
    - Помер? - перепитав Леопольд i труснув гривою. - Що ж, шкода, звичайно. Та нiчого не вдiєш - усi ми смертнi.
    Я вже вiдкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповiдь про Метрову смерть, однак Iнна випередила мене:
    - Леопольде ('...А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад...'), скажи, як ти опинився в Києвi?
    - А хiба я не розповiдав? Дивно... Метр забрав мене звiдси й перенiс у незнайоме мiсто...
    - Це був Київ?
    - Так, згодом я дiзнався, що це мiсто називається Київ.
    - Ну, а далi що?
    Кiт... даруйте, кiнь знову труснув гривою i голосно форкнув.
    - Метр подивився менi в вiчi - але ж i погляд у нього, скажу вам! - i промовив: 'Тепер шукай собi нових господарiв'... Ага! Он воно що! Вiн, мабуть, передчував, що помре.
    - Певно, так воно й було, котику. Розповiдай далi.
    - Потiм вiн щез i менi зробилося так лячно, що я мало з глузду не з'їхав... Лишенько! Тодi я заледве не помер зi страху!... Ну й побiг свiт за очi, а коли оговтався... Таж я розповiдав тобi, Iнно, точно розповiдав.
    Iнна ствердно кивнула:
    - Так, котику, тепер я згадала.
    'Що все це означає, дiдько б мене вхопив?!' - озвався я, геть збитий з пантелику.
    'Здається, я розумiю,' - спроквола вiдповiла Iнна.
    'Ну!'
    'Зачекай трохи. Дай менi зiбратися з думками...'
    - Леопольде, - звернулась вона до коня-кота, - ти любив Метра?
    Той здивовано втупився в неї.
    - Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р... Метр був моїм паном, i я шанував його. Але щоб любити - нi, це неможливо. Його нiхто не любив, i вiн не нiкого любив... До речi, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґнi?
    - Ми, - вiдповiв я.
    - Ви? То це ж чудово! - Леопольд радiсно заiржав. - Сiдай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.
    - Сiдати? - розгубився я. - Менi? На тебе?
    - Ясна рiч! А що тут такого?
    Я з жалем похитав головою:
    - Боюся, це неможливо, котику. Я не вмiю їздити верхи.
    - Ото ще бiда! Не бiйся, я навчу тебе. Тiльки цур не острожити.
    - Сiдай, Владе, - сказала Iнна. - Нiчого з тобою не станеться. Леопольд розумний кi...нь.
    - Гаразд, умовили, - зiтхнув я й пiдiйшов до коня. - Спробую.
    Спритнiсть, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сiдло, змусила мене засумнiватися, а чи й справдi я не вмiю їздити на конях. Ми зробили кiлька широких кiл довкола Iнни з Лаурою, переходячи з одного алюру на iнший.
    - Владе! - у захватi вигукнула Iнна. - Де ти навчився так вправно триматися в сiдлi?
    - Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, - вiдповiв я. - Сiдай на Лауру, i повертаймося додому.
    - Що?!
    - Сiдай, кажу, на Лауру. Якщо я вмiю, то вмiєш i ти. Хiба нi?
    - Ну... Певно, що так.
    - То навiщо цi розмови? Вперед!
    Iнна з сумнiвом подивилась на Лауру, потiм собi пiд ноги.
    - Але ж на менi таке пишне вбрання... до того ж я без трусикiв.
    - Оце так-так! - обiзвався Леопольд. - Дуже цiкаво!
    Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, i сказав Iннi:
    - Це не має нiякого значення, адже на Лаурi жiноче сiдло. Хочеш, пiдсаджу тебе?
    Пiсля секундних вагань Iнна похитала головою:
    - Нi, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сiсти в сiдло, то краще зовсiм не сiдатиму.
    Проте всi її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишнi спiдницi помiтно заважали їй, Iнна все ж зумiла сама вмоститися в сiдлi i з першої ж хвилини трималася мiцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею i хутенько приборкала Лауру, яка, бувши 'новоспеченою' лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
    Наступнi пiвгодини ми гасали по рiвнинi, смiючись i пустуючи. Леопольд викидав такi фортелi, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирнiше, але бiгала прудко й надзвичайно ґрацiйно. Аж не вiрилося, що якихось кiлька годин тому вона була звичайнiсiнькою кицькою.
    В Кер-Маґнi ми поверталися втомленi, але задоволенi. Я нiколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
    Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
    - Сподiваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котiв?
    - А як це робиться?
    - Невже ти не знаєш замовляння?
    - Якого?
    - Що обертає коней на котiв.
    - Нi, не знаю.
    - А Iнна?
    Подумки я звернувся до Iнни й отримав заперечну вiдповiдь.
    - Нi, котику, Iнна також не знає.
    Леопольд забiдкався:
    - Що ж робити? Я вже стомився бути конем. I Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. - В його голосi забринiли плаксивi нотки. - Навiщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного замовляння?
    - Ми не знаємо нi прямого, нi зворотного, - трохи роздратовано вiдповiв я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав дiяти на менi нерви. - У нас це вийшло ненароком.
    - Однаково ви виннi, - не вгавав Леопольд. - А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.
    - Ну й будь, хай тобi... О-ой!
    Зненацька кiнь пiдi мною зник. На мить я завис у повiтрi, а вiдтак гепнувся додолу. Мiй зойк злився з пронизливим нявчанням.
    - Вiдпусти хвоста, недолюдку!
    Крекчучи, я пiдвiвся. Звiльнивши хвоста, Леопольд-кiт вiдскочив на кiлька крокiв i вп'явся в мене сторожким поглядом.
    - А казав, що не знаєш!
    - А я й не знаю, - приголомшено мовив я.
    Леопольд розгублено промуркотiв:
    - I справдi, нiякого замовляння ти не казав. Дивина!
    Тим часом Iнна квапливо спiшилась i пiдбiгла до мене.
    - Ти не дуже забився?
    - Здається, нi, не дуже... Чи то пак, зовсiм не забився. - Я зробив кiлька найпростiших гiмнастичних вправ, менi нiчого не болiло. - Все гаразд, Iнно, можеш не турбуватися.
    - А Лаура? - обiзвався Леопольд.
    - Лаура? - перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. - Ага... Спробую. - I подумки звелiв їй: 'Перетворися на кiшку!'
    Я, мабуть, здивувався б, якби пiсля цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося - вона слухняно перекинулась на кiшку.
    'Але ж чудасiя!' - звернувся я до Iнни. - 'Ти помiтила? Сiдла пощезали!'
    'Та що ти кажеш?!' - На мене накотилася тепла хвиля її веселощiв; смiялася вона доброзичливим, 'рожевим' смiхом. - 'Сiдла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней i навпаки - це тебе не дивує, а от зникнення сiдел...' - Iнна не стрималась i засмiялася вголос.
    Я теж зареготав:
    - Далебi, на цих бiсових Гранях втрачаєш вiдчуття реальностi.
    - Точнiше, - крiзь смiх уточнила Iнна, - стирається межа мiж природним i надприродним.
    До дiйсностi нас повернув радiсний нявкiт Леопольда i не менш радiснi вигуки Шако, що стрiмголов бiг нам назустрiч... точнiше - назустрiч Леопольдовi.
    - Ти живий, Шако? - викрикував кiт. - Ти не помер?
    - Звичайно, живий! - Хлопець пiдхопив кота на руки. - А що було з тобою, де ти заподiвся?
    - Але Метр сказав менi, що ти помер. Виходить, вiн збрехав? А я так побивався за тобою.
    - Та живий я, живий. Ось, переконайся. - Шако пiдкинув його високо в повiтря i спритно упiймав. - Ану, розповiдай, де ти був, волоцюго такий!
    - Все, - тихо промовила Iнна. - Це останнiй штрих, який завершує картину.
    - Яку картину? - не збагнув я. - Про що ти кажеш?
    - Про те, що сталося з Леопольдом. Перш нiж випустити кота на вулицi Києва (тiльки не питай навiщо - сама не знаю, що й думати), Метр замiнив його пам'ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповiдав нам обом - вiд його життя на мiфiчнiй київськiй квартирi Метра до загибелi того в ресторанi, - суцiльна вигадка, нiчого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцiльне, щоб майбутнi власники Кер-Маґнi, яких мав обрати кiт, до певного часу не знали про iснування свого спадку - а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у пiдсвiдомiсть Леопольда було закладено вiдповiдну програму для здiйснення перемiщення. Тепер потреба у штучних спогадах вiдпала, i до кота повернулася його справжня пам'ять. Тому, до речi, я й зупинила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдовi його розповiдь про Метрову смерть. Найпевнiше, вiн i далi наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадiв.
    - Умгу...
    - I ще одне. Часом мене бентежила 'радiотелевiзiйна' вимова Леопольда. Тепер i цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр 'записав' у пам'ять кота серiю (i, мабуть, чималу) теле- й радiопередач. Окрiм знання мови, це давало Леопольдовi мiнiмум необхiдних знань про свiт, у якому вiн опинився.
    - А що ти мала на увазi, кажучи про останнiй штрих?
    - Надзвичайну приязнь, навiть любов, що її буцiмто почував кiт до Метра. Насправдi вiн любив... i любить хлопця. - Iнна кивнула в бiк Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужинi. - Любов - почуття не тiльки свiдоме, а й пiдсвiдоме, i Метр, змiнюючи пам'ять кота, мусив це врахувати, щоб запобiгти виникненню в Леопольда внутрiшнього конфлiкту свiдомих, наведених, спогадiв i пiдсвiдомої, справдешньої, пам'ятi. Вiн переконав його, що Шако помер, а потiм спрямував цю любов i тугу за втратою дорогої iстоти на свою особу.
    - Тобто змусив кота полюбити себе?
    - Та нi ж! - поморщилась Iнна. - Невже я так незрозумiло пояснюю? Кiт завжди любив хлопця, i нiколи не любив свого господаря - а той не ризикнув чiпати його почуття. Iнша рiч, що у фальшивих спогадах кота Метрiв образ був змiнений так, що став, по сутi, психоемоцiйним двiйником Шако.
    - Отже, Метр, про якого розповiдав нам Леопольд, фактично, не Метр, а нiби загримований пiд Метра Шако?
    - Це надто грубе порiвняння, - вiдповiла Iнна, - та загалом правильне. Мабуть, тому нам вiдразу сподобався Шако. Ми знали його й ранiше - через Леопольда.
    - Що ж, - сказав я, - з котом ми розiбралися. Але залишається ще безлiч нез'ясованих питань.
    - I одне з них, - промовила Iнна, - можна сформулювати так: кому й навiщо все це потрiбно?
    У вiдповiдь я лише безпорадно знизав плечима, нараз вiдчувши себе украй стомленим i виснаженим. Минуло зовсiм мало часу вiдтодi, як до нас завiтали гостi зi спецслужб, проте наслiдки їхнього вiзиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змiнилося...

    *

    Увесь наступний день з ранку до вечора ми провели в бiблiотецi Кер-Маґнi.
    Це була простора i водночас затишна кiмната, призначена як для зберiгання книг, так i для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стiн бiблiотеки вишикувались високi, майже до стелi, книжковi шафи, вщерть заповненi томами у тиснених золотом шкiряних оправах. Бiльшiсть книжок були моноґрафiї, пiдручники та довiдники з маґiчних наук; на кожнiй з них стояв гриф 'Схвалено Iнквiзицiєю'. Ми вже й не здивувалися, що чудово розумiємо латину; пiсля всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.
    Утiм, нiде правди дiти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного полiґрафiчного оформлення книжок з їхньою середньовiчною латиною й такими назвами як, скажiмо, 'Повний перелiк властивостей Соломонової печатки' (двотомник), 'Маґофiзiолоґiя василiскiв звичайних', 'Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропiї замкнених та квазiзамкнених систем' (довiдник) тощо. Частина книжок, судячи з їхнiх назв - фiлософського та свiтоглядного змiсту, були скрiпленi чарами, якi не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже iнтриґувало.
    Пiсля кiлькагодинних блукань бiблiотекою ми врештi вибрали собi книжки: Iнна, як дiвчина практична, взяла пiдручник 'Основи елементарної маґiї', а я, що тяжiв до глобальних проблем, зупинив вибiр на моноґрафiї Мiшеля дю Барi 'Загальна структура Свiтового Кристалу'.
    Вiдтак ми влаштувались у м'яких крiслах попiд вiкнами i ступили на тернистий шлях пiзнання чарiвного (в прямому розумiннi цього слова) свiту маґiї. Книга Мiшеля дю Барi поєднувала в собi ґрунтовнiсть серйозної наукової працi та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час вiд часу я в загальних рисах дiлився з Iнною здобутою iнформацiєю; вона ж здебiльшого вiдмовчувалася, цiлком заглиблена у вивчення 'Основ маґiї'.
    Що вам сказати про Свiтовий Кристал - або, в дослiвному перекладi з латини, Свiтовий Багатогранник?... Загалом, та примiтивна аналоґiя з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, вiдповiдає 'приземленому' рiвню цiєї iсторiї, отож, не вдаючись у тонкощi, я обмежуся лише кiлькома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискiпливiшого читача.
    1) Кристал Свiтiв - це злiченна (але нескiнченна) множина замкнених многовидiв у Свiтовому Континуумi (Безмежному Всесвiтi), властивостi котрого, як указано в моноґрафiї, 'ще маловивченi i навряд чи будуть вивченi в осяжному майбутньому'.
    2) Деякi просторовi характеристики Свiтового Кристалу викликають певнi асоцiацiї (i лише асоцiацiї) зi стереометричним багатогранником. Звiдси й термiни - Гранi, Ребра, Основа.
    3) Основа (Малий Всесвiт, одна з планет якого - Земля) цiлком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй вiн зберiгає свої цiлiсть. Особливий статус Основи зумовлює її iнертнiсть, сталiсть i слабку мiнливiсть порiвняно з рештою Граней.
    4) Кристал подiляє Свiтовий Континуум на два замкненi - Внутрiшнiй та Зовнiшнiй, iнакше - Нижнiй Свiт та Вишнiй Свiт... I хоча я був готовий до всього, наступне вiдкриття шокувало мене.
    - Iнно! - покликав я.
    - Га?
    - А виявляється, птолемеївський ґеоцентризм мав пiд собою певний ґрунт.
    - Ну?
    - От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрiшнього Континууму в Зовнiшнiй, перетинає Основу або якусь Грань...
    - Певна рiч!
    - Та це ще не все. Вiн неодмiнно перетне її там, де розмiщується центр маси Землi чи її аналоґа на Гранях.
    - Оце так-так, - зацiкавилась Iнна. - Цей вектор нiби виходить з-пiд землi.
    - Отож-то й воно. У словах Шако, що всерединi Кристалу - пекло, тобто пiдземне царство, мабуть, є зерно iстини.
    - Гм... Схоже на те...
    На цьому ми припинили обговорення, i я знову взявся до моноґрафiї. Але на завершення наведу ще один факт, який, безумовно, зацiкавить читача.
    5) Кожна Грань - первинно замкнений свiт. Iснує, однак, спосiб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) в мiсцях їх дотику, тобто Ребрах, без порушення структури Кристалу - трактовi шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом мiж свiтами може пройти будь-яка людина, незалежно вiд її здiбностей до маґiї. А тi люди, яким пощастило народитися з сильним чаклунським даром, могли обходитись i без трактових шляхiв. Усього в книзi наводили сiмнадцять рiзних способiв перемiщення матерiальних об'єктiв мiж Гранями, найпростiшим з яких був так званий Колодязь - точнiше, Трансцедентний Колодязь, але перше слово вживалося лише в спецiалiзованiй лiтературi, та й то не завжди...
    Тут я вiдклав убiк 'Загальну структуру' i став гортати багатотомний 'Методичний посiбник з органiзацiї навчального процесу в школах командорств Iнквiзицiї'. У пропонованiй програмi Колодязь фiгурував як 'небажаний спосiб мiжсвiтового сполучення' i викладачам рекомендувалося проводити для учнiв лише короткi демонстрацiйнi подорожi, а першi практичнi заняття з самостiйного проникнення на iншi Гранi значились там аж на п'ятому роцi навчання. Навiть попри те, що я та Iнна - дорослi люди, однаково виходило, що мине якнайменше рiк, перш нiж ми достатньою мiрою розвинемо свої здiбностi i зможемо подорожувати мiж Гранями. А може, й не рiк, а значно бiльше... Адже не виключено, що маґiя - так само, як музика, малювання чи iноземнi мови, - легше дається дiтям, нiж дорослим...
    - Якщо на Ланс-Оелi справдi немає трактових шляхiв, - сказала згодом Iнна, - то кепськi нашi справи. Книжки книжками, проте я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвiдченого фахiвця. Та як нам його знайти?
    - А мiжпросторова телепатiя? - запитав я.
    - Ну-ну! - пирхнула Iнна. - Як ти це уявляєш? - Вона кинула менi на колiна 'Посiбник з маґiчних телекомунiкацiй', що його якраз гортала. - Спершу прочитай, що пишуть розумнi люди, а потiм уже вирiшуй, чи варто говорити такi дурницi. Встановлення зв'язку мiж людьми на рiзних Гранях - дуже складна процедура навiть для досвiдчених чаклунiв. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якiй саме Гранi вона наразi перебуває.
    - А хiба ти не знайома з реґентом?
    - Знайома, - вiдповiла вона. - Проте не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазi, кажучи про особисте знайомство.
    - Гм... Тодi можна спробувати надсилати виклики навмання. Може, на когось i натрапимо.
    Iнна похитала головою:
    - Iмовiрнiсть успiху таких пошукiв навмання ще менша за ймовiрнiсть того, що генератор випадкових чисел видасть тобi зашифрований текст Бiблiї. Ти ж це чудово розумiєш.
    Я це розумiв, а питав лише з надiєю, що Iннi спаде на думку якийсь оригiнальний вихiд...

    Вже надвечiр того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спецiальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Гранi. У 'Реєстрi населених свiтiв' Грань Ланс-Оелi не згадувалася, але я припускав, що вона фiгурує там пiд iншою назвою або ж просто позначена комбiнацiєю латинських лiтер та арабських цифр, як багато iнших малонаселених Граней.
    Настала нiч. Ми з Iнною пiднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небi ясно сяяли зорi, сплiтаючись у знайомi з дитинства рiднi земнi сузiр'я... зимовi сузiр'я!
    З хвилину я мовчки вдивлявся в небо, потiм сказав:
    - Боюсь, обчислення тут зайвi.
    - Що це значить? - здивувалась Iнна. - Поясни.
    - Котра зараз година? - спитав я.
    Вона глянула на годинник, що вказував астрономiчний час на нашiй довготi.
    - Близько одинадцятої. Точнiше, 22:48. А що?
    - А от що! - сказав я i вже подумки продовжив: 'Оце варiант узагальненого атласу неба для Землi (образ кулi з вiссю та яскравими точками на нiй, що позначали зорi), ось видима нам дiлянка (я обвiв її червоним контуром).
    Iнна кинула швидкий погляд у небо над нами.
    'Гм... Схоже.'
    'Не схоже, а цiлком сходиться. Придивись уважнiше.'
    'Точно! Але ж ми не на Землi...'
    'Звiсно, нi. Цiєї митi зоряне небо Землi на нашiй широтi й на тiй довготi, що вiдповiдає нашому астрономiчному часу, має такий вигляд...' (залишаючи на мiсцi червоний контур, я повернув кулю з зображенням зiрок рiвно на 180 градусiв довкола осi). 'А це значить...'
    'Що ми на Контр-Основi,' - здогадалась Iнна.
    - Атож, - ствердив я вголос. - На Гранi, що разом з Землею розмiщена на головнiй осi симетрiї Кристалу...
    Майже бiгцем ми повернулися до бiблiотеки i знайшли в 'Реєстрi' коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвiяла нашi останнi надiї. Декретом Iнквiзицiї вiд 678 року було заборонено прокладати трактовi шляхи на Контр-Основу, всi тодiшнi тракти негайно знищили, а її мешканцiв переселили на iншi Гранi. Такi рiшучi заходи умотивовували тим, що порушення первiсної непроникненостi Ребер Контр-Основи негативно вiдбивається на стiйкостi Свiтового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далi, сучасна наука довела безпiдставнiсть такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасовано й досi.
    - Видно, Метр полюбляв анаграми, - зауважив я. - Ми тугодуми, Iнночко. 'Свiт' у коруальськiй мовi позначається словами 'monde' та 'lans', останнє - у значеннi: 'край', 'країна', 'земля'; а також суфiксами '-onel', '-anel'. Ланс-Оелi, країна Оелi, видається якоюсь абракадаброю, проте... - подумки я переставив лiтери у словi Lans-Oeli так, щоб утворилося 'isolanel'. - Виходить 'iзоланел', тобто iзольований, замкнений свiт.
    - Отже, - похмуро резюмувала Iнна, - ми бранцi цього свiту. А я все сподiвалася, що десь на Ланс-Оелi таки iснує трактовий шлях. Тепер бачу, нам i справдi доведеться навчатися маґiї самостiйно. Єдина надiя, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь iнквiзитор. А iнакше ми застрягнемо тут надовго.
    Я зажурено зiтхнув:
    - Бiдолашнi батьки - вони зiб'ються з нiг, розшукуючи нас.
    Iнна й собi зiтхнула:
    - А що ми можемо вдiяти? Ми ж геть безпораднi...

    Бажаєте читати далi?
    Тодi вам сюди або сюди.
    Перша книга серiї надається безкоштовно.


  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 189k. Статистика.
  • Повесть: Фэнтези
    • Оценка: 8.00*3  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.