Авраменко Олег, Авраменко Валентин
Принц Ґаллiї

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Размещен: 19/05/2004, изменен: 15/02/2018. 327k. Статистика.
  • Роман: Альт.история
  • Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 4 штук.
  • Аннотация:
    Iсторична фантастика? Фантастична iсторiя?... Мабуть, i те й iнше. Книга написана як цiлком традицiйний авантюрно-iсторичний роман з усiма його неодмiнними атрибутами - динамiчним, закрученим сюжетом, придворними i полiтичними iнтригами, сценами битв i турнiрiв, ретельним зображенням iсторичного тла подiй, побуту та звичаїв епохи, складними, часом заплутаними i неоднозначними стосунками героїв - ну, i звичайно, з коханням.
    Водночас на сторiнках книги в неявному виглядi присутнiй фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульцi з iнших свiтiв i навiть не гостi з майбутнього, що прагнуть змiнити власне минуле. Фантастика лежить у самiй основi сюжету, в тому самому iсторичному тлi. У "Принцi Ґалiї" витвором авторськоЌ уяви є не лише окремi персонажi i ситуацiї, а вся iсторiя середньовiчної Європи з часiв падiння Риму до середини XV сторiччя, коли вiдбуваються зображенi в романi подiї. Автор пропонує читачевi свiй погляд на наше минуле, але не намагається нi в чому переконати його, а просто радить розглянути iншi можливостi iсторичного розвитку i самому вирiшити, що ми втратили, а що навпаки виграли вiд того, що iсторiя повернулася саме так, а не якось iнакше.


    • Iнночцi - сонечку ясному.


    Вiд автора

    За вельми влучним висловом Александра Дюма, iсторiя для письменника - це цвях у стiнi, що на нього вiн чiпляє свою картину. Практично всi книжки iсторичного жанру (та й не лише iсторичного) тiєю чи iншою мiрою належать до фантастики, оскiльки автор часто-густо описує подiї, якi насправдi не вiдбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально iснували, приписує вчинки, яких вони нiколи не робили, i слова, що їх вони нiколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальнi твори, бiоґрафiї, хронiки абощо - але це не зовсiм художня лiтература). В англiйськiй мовi навiть є дуже вдалий термiн: 'fiction' - фiкцiя, вигадка, вимисел. 'Fiction' - це картина, що висить на цвяху, вбитому в стiну реальностi.
    Але що робити, коли на потрiбнiй дiлянцi стiни немає вiльних цвяхiв, та й мiсця для нової картини замало? Ця ситуацiя особливо актуальна для iсторiї Захiдної Європи. Ще в XIX сторiччi цiла плеяда авторiв на чолi з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма i Вальтером Скоттом ґрунтовно 'прочесали' все друге тисячолiття; а в XX сторiччi, мабуть, лише Морiсовi Дрюону та Генрiховi Манну вдалося вiдшукати вiдносно вiльнi 'нiшi'. За таких обставин залишається тiльки два виходи (вiрнiше, три; третiй - не писати взагалi). По-перше, можна вторгнутися в чужу 'вотчину' i запропонувати читачевi нове бачення iсторичних подiй, вiдмiнне вiд того, до якого вiн вже звик, - але ця справа невдячна i, на моє тверде переконання, безнадiйна. Куди простiше й чеснiше вiдiйти вбiк i, набравшись терпiння, спершу закласти пiдмурiвок, потiм звести на ньому нову стiну, вбити в неї цвях, а вже пiсля цього чiпляти свою картину. Цебто - створити власну iсторiю, альтернативну нашiй, але ґенетично пов'язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уявi i заодно не вигадати всю iсторiю цiлком?... Власне, так я i вчинив.
    У своєму романi я не вдаюся до вельми поширеного прийому 'прив'язки' сюжету до нашої реальностi - на зразок того, як наш сучасник потрапляє в минуле i поступово переконується, що це не те минуле, про яке вiн читав у книжках. Всi мої персонажi - дiти свого часу, своєї епохи, своєї реальностi; вони сприймають її такою, яка вона є, i навiть у думках не припускають, що iсторiя могла б розвиватися за iншим сценарiєм. Я намагався вести розповiдь у такому ключi, нiби пишу для людей з майбутнього того свiту, де насправдi вiдбувалися описуванi мною подiї. Працюючи над книгою, я виходив з передумови, що моїм гiпотетичним читачам добре вiдомо, що в часи варварства, що наступили пiсля падiння Римської iмперiї, такий собi Корнелiй Юлiй Абруццi, що став потiм Великим, об'єднав усi iталiйськi землi в єдину державу i проголосив себе Римським iмператором, королем Iталiї, а згодом його нащадки рушили на пiвнiч, щоб знову пiдкорити Європу. Для людей тiєї реальностi є саме собою зрозумiлим, що орди хана Бату нiколи не вторгалися в Центральну Європу, бо в битвi пiд Переяславом зазнали нищiвної поразки й були вiдкинутi на схiд. Для них немає нiчого дивного в тому, що Вiзантiя так довго й успiшно протистояла турецькiй загрозi, а вираз 'латинськi завоювання Константинополя' звучить для їхнiх вух так само дико, як для нас, наприклад, 'походи Александра Македонського на Норвеґiю'...
    Я мiг би продовжувати й далi, та боюся, що в такому разi моя вимушена передмова загрожує перетворитися в порiвняльний аналiз двох iсторичних лiнiй - а це не входить у мої плани. Нехай читач робить власнi здогадки i припущення - якщо побажає, певна рiч. А якщо нi, то нехай сприймає написане як нетрадицiйний iсторичний роман, де вигаданi не окремi дiйовi особи, а всi без винятку персонажi - вiд слуг i селян до королiв i пап; де плодом авторської уяви є не лише конкретнi ситуацiї та життєвi колiзiї, а й подiї глобального масштабу.
    А проте, я цiлком усвiдомлюю, що запропонований на суд читача роман все ж сильно адаптований до нашої дiйсностi. Зокрема це стосується термiнолоґiї, деяких iдiоматичних висловiв, особистих iмен i ґеоґрафiчних назв. Крiм того, в текстi згадуються Боккаччо, Петрарка i Данте, а художника Ґалеаццi дехто може ототожнити з Джотто чи Мiкеланджело, хоча вони жили в рiзнi часи. З iншого ж боку, яке пуття зайве заплутувати читача, кажучи, наприклад, Бордуґала i примушуючи його постiйно тримати в думцi, що це не що iнше як Бордо? Тут я пiшов на компромiс, як менi здається, цiлком розумний i обґрунтований. А втiм, про це судити самому читачевi, а наостанку я просив би його вiдкласти убiк всi книги з iсторiї i на якийсь час забути про їх iснування. Якщо ж для зручностi орiєнтування йому захочеться мати пiд рукою карту, то для цiєї мети згодиться й сучасний атлас свiту. А для найприскiпливiших до тексту додаються ґенеалоґiчнi таблицi й алфавiтний список усiх дiйових осiб.
    Отже, iнша iсторична реальнiсть, середина XV сторiччя вiд Рiздва Христового...




    Пролоґ
    Фiлiп, двадцять перша весна

    Гори були високi, а нiчне небо над ними - чисте та глибоке, з густим розсипом яскравих зiрок. Серез зiр неквапно плив повний мiсяць, заливаючи примарним свiтлом велетенський замок у мiжгiр'ї, неподалiк вiд швидкої рiки, що несла свої води з пiвдня на пiвнiч - iз гiр у долину.
    Довкола замку, на пологих схилах пагорба та бiля його пiднiжжя, розкинулося мiсто. Як це часто буває, замок вельможi, розташований у глушинi, але в стратеґiчно важливому мiсцi, притягував до себе людей, мов магнiтом, i поступово обростав будинками, де селилися лицарi та слуги, торговцi й ремiсники, придворнi чини та просто шляхтичi дрiбного копилу, що прагнули жити ближче до свого сеньйора.
    Так i виникло це мiсто мiж гiр. А з плином часу воно стало таким великим за тодiшнiми мiрками, що його було оточено зовнiшнiм фортечним муром i глибоким ровом, наповненим проточною водою з рiчки. Вiд головної мiської брами починалася широка, добре утоптана дорога, що звивалася змiєю мiж сусiднiми пагорбами i зникала вдалинi серед гiр.
    Цiєї пiзньої пори i замок, i мiсто спали мiцним сном, i дорога була майже безлюдна. Лише один-єдиний вершник, юнак рокiв двадцяти, зодягнений у добротний дорожнiй костюм, повiльно, мов би в нерiшучостi, їхав у напрямку замку. Час вiд часу вiн узагалi зупинявся й озирався довкола. В такi хвилини погляд юнака робився замрiяним i трохи сумним, а затамована нiжнiсть у його очах непомильно вказувала на те, що цей гiрський край був його батькiвщиною, країною його дитинства, яку вiн, з власної волi чи то з примусу, залишив багато рокiв тому, i тепер, пiсля довгої вiдсутностi, знов опинився серед цих високих гiр, де минули його дитячi лiта. Той замок на пагорбi бiля гiрської рiчки колись був його домом...

    Гори тi звалися Пiренеї, рiчка - Ар'єж, замок - Тараскон, а юнак, про якого ми щойно згадували, був Фiлiп Аквiтанський, ґраф Кантабрiї та Андори. Зрiдка його звали Коротуном, бо вдався вiн невисоким на зрiст, а найчастiше - Красивим або Красунчиком, i це прiзвисько не потребувало якихось особливих коментарiв. Фiлiп справдi був дуже вродливий: у його бездоганно правильних рисах обличчя навiть найприскiпливiший погляд не вiднайшов би нi найменшого ґанджу, а його розкiшному золотавому волоссю позаздрила б чорною заздрiстю мало не кожна красуня-бiлявка.
    Щоразу, як його називали Красивим чи Красунчиком, Фiлiп поблажливо всмiхався - загалом, йому подобалося це прiзвисько. Однак усмiшка його враз робилася гiркою, коли вiн чув своє iм'я з епiтетом Справедливий - так звали його батька, герцоґа...

    Дон Фiлiп, герцоґ Аквiтанський, принц Беарнський, маркґраф Iспанський*, князь-протектор Ґасконi та Каталонiї, був найзаможнiшим i наймогутнiшим з усiх ґалльських вельмож, включно з самим королем. Вiн володiв Ґасконню - однiєю з п'яти iсторичних провiнцiй Ґаллiї, а також Балеарськими островами в Середземномор'ї i майже всiєю Каталонiєю (що теж була провiнцiєю Ґаллiї), за винятком ґрафства Барселонського. Вплив у рештi трьох провiнцiях - Провансi, Ланґедоку й Савої - дiлили мiж собою король, маркiз Ґотiйський, герцоґ Савойський та ґраф Прованський; а в Лаґедоку, до того ж, помiтну роль вiдiгравали кастильськi королi, якi контролювали ґрафство Нарбон.
    * Маркґрафство Iспанське (або Iспанська Марка) - територiя, що включає Каталонiю, пiвденну частину Пiренейського перешийку та схiднi областi сучасного Араґону. Не плутати з власне Iспанiєю.
    Варто зазначити, що в останнi сто рокiв правлiння ґалльських Каролiнгiв*, яких зазвичай називали просто Тулузцями, оскiльки вони були з роду ґрафiв Тулузьких, королiвство Ґалльське являло собою вельми непевне територiальне утворення. Бувши фактично союзом самостiйних князiвств, лише номiнально пiдлеглих королю, Ґаллiя перебувала у станi хисткої рiвноваги. Ворожнеча мiж двома наймогутнiшими князiвськими родами, герцоґами Аквiтанськими та ґрафами Прованськими, що незмiнно передавалася вiд батька до сина впродовж уже кiлькох поколiнь, насправдi була майже нiчим не завуальованою боротьбою за ґалльський престол, яка набувала дедалi бiльшої сили в мiру подрiбнення королiвського домену на окремi ґрафства. I лише завдяки пiдтримцi з боку маркiзiв Ґотiйських та герцоґiв Савойських, чотирьом останнiм королям Ґаллiї вдавалося втримати в своїх руках кермо верховної влади.
    * Перший король Ґаллiї Людовiк Визволитель (1179 - 1241), що очолив боротьбу ґалльських князiв проти римського панування, по чоловiчiй лiнiї був нащадком франко-ґерманського iмператора Карла Великого.
    У серединi п'ятнадцятого сторiччя суперництво за королiвську корону трохи вгамувалося, та цього приводу нiхто не мав жодних iлюзiй - то був лише затишок перед бурею. Пiсля смертi в 1444 роцi шаленого Людовiка VI Прованського молодий король Робер III встановив опiку над його шестирiчним сином-спадкоємцем i на якийсь час позбувся загрози своєму благополуччю зi сходу. Що ж до Аквiтанiї, то її теперiшнiй герцоґ нiколи не висував претензiй на королiвський престол i нiколи (за винятком одного випадку, про що ми згадаємо в належному мiсцi) не конфлiктував з королiвською владою.
    Вже чверть сторiччя правив Ґасконню та Каталонiєю герцоґ Фiлiп III Аквiтанський, i всi цi роки в його володiннях панували мир та злагода. Вiн не був надмiру честолюбним, цiлком задовольнявся тим, що мав, i нiколи не зазiхав на чужi землi. Нещасливий в особистому життi, герцоґ увесь свiй час, усю свою енерґiю, всi свої сили вiддавав державним справам. Вiн вiдзначався винятковою безкорисливiстю й загостреним почуттям вiдповiдальностi перед людьми, Богом i, що найголовнiше, перед власним сумлiнням. За його врядування Ґасконь, Каталонiя та Балеари процвiтали, зростав добробут усiх його пiдданих, безжально викорiнювалася злочиннiсть, дедалi менше селян iшло в лiсовi розбiйники - почасти тому, що це стало надто небезпечним заняттям, та здебiльшого через те, що герцоґ нещадно боровся зi свавiллям мiсцевого чиновництва, не дозволяючи йому серед бiлого дня грабувати простий люд. Отож i не дивно, що ґасконцi та каталонцi, якi полюбляли нагороджувати своїх правителiв влучними прiзвиськами, називали герцоґа Фiлiпа III Аквiтанського Справедливим...

    Найменший син герцоґа, також Фiлiп, але прозваний Красивим, Красунчиком за свою вроду i Коротуном - за зрiст, сумно всмiхнувся й прошепотiв з гiркотою в голосi:
    - Справедливий... Довго ж менi довелося чекати твоєї справедливостi!
    Фiлiп нарештi прийняв рiшення, повернув свого коня i попрямував геть вiд Тараскона.
    'Нi,' - вирiшив вiн. - 'Перед батьком я з'явлюся при денному свiтлi, а не пiд покровом ночi. Хай вiн привселюдно скаже те, про що написав менi в листi. Нехай усi знають, що я не блудний син, який iз каяттям повернувся до отчого дому, радше якраз навпаки... А зараз...'
    Фiлiп приострожив коня, i той побiг швидше по широкiй дорозi, що змiєю звивалася помiж пагорбами i зникала вдалинi серед гiр. Там, попереду, в двох годинах їзди звiдси, розташувався замок Кастель-Ф'єро, родове гнiздо ґрафiв Капсiрських, господарем якого був кращий друг дитинства Фiлiпа i його ровесник Ернан де Шатоф'єр.




    Роздiл I
    Фiлiп, шiстнадцята весна

    Весняний лiс купався в останнiх променях вечiрнього сонця. Налетiв свiжий вiтер, зашумiв у кронах дерев, повiяло приємною прохолодою - особливо приємною пiсля такого спекотного дня. Всi лiсовi мешканцi пожвавiшали, пiдбадьорилися, на повен голос заспiвали пташки, проводжаючи вмирущий день, i лише самотнiй вершник, що очевидячки заблукав у лiсi, нiтрохи не радiв цiй ласкавiй вечiрнiй порi. Вiдпустивши поводи коня, вiн роздратовано роззирався довкола, а на його обличчi застиг вираз досади, розгубленостi й безпорадностi. Настання вечора передусiм означало для нього, що наближається нiч. А перспектива заночувати десь пiд деревом зовсiм не надихала молодого шляхетного вельможу - навiть дуже шляхетного, судячи iз вбрання та зовнiшностi. Мабуть, його не вабила романтика мандрiвного лицарства.
    'Iншого такого дурня, як я, треба ще пошукати,' - картався вiн iз самокритичнiстю, яку дозволяв собi лише подумки, i то зрiдка. - 'Коли вже припекло їхати лiсом, то взяв би принаймнi провiдника. Але ж нi, вiслюк упертий! Уявив себе видатним слiдопитом... Тепер уже не замок дона Фелiпе*, а бодай якусь хатину знайти, де можна бiльш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нiчлiг.'
    * Фелiпе (Felipe) - кастильська вимова iменi Фiлiп.
    Вельможа рокiв двадцяти п'яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозi, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, iнший бовдур (цебто вiн сам) дослухався дурної поради, а ще пiвтори дюжини бовдурiв, що складали його почет, зовсiм стратили розум на видок красеня-оленя i влаштували на нього iмпровiзовану облаву. I, як наслiдок, вони загубилися... В кожнiм разi, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не вiн. Таке трактування подiй дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе при дворi не стануть розбиратися, хто кого загубив, усiм перепаде на горiхи. I що найприкрiше, смiятимуться не в очi, а нишком, поза спиною. Отакi справи. Кепськi справи...
    'Ох, i задам я їм прочухана!' - подумав вельможа, маючи на оцi чи то своїх недбалих супутникiв, чи дотепникiв-придворних, а може, i тих i iнших. - 'I неодмiнно вiдрiжу язика тому горе-порадниковi. Щоб нiкому не показував дорогу, як менi показав...'
    Ця думка на певний час утiшила молодого вельможу - та ненадовго. Вiн був вiд природи незлопам'ятним i чудово знав про цю свою ваду, тому побоювався, що вищезгаданому горе-порадниковi вдасться уникнути справедливого покарання.
    'I дон Фелiпе гарний овоч,' - знайшов ще одного винуватця своїх бiд вельможа. - 'Жив би собi в Сантандерi, у своїх столицi, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цiй глушинi, в цiй...'
    Раптом вершник насторожився i притримав коня. Його чутливi вуха мисливця вловили трiск сухих гiлок, що долинав здаля i поступово гучнiшав, наближаючись. Так упевнено й безбоязно могла пересуватися лiсом лише людина... або ж ведмiдь - однак вельможа намагався не думати про таку можливiсть, цiлком слушно вважаючи, що сьогоднi його й так спiткало багацько прикрощiв. Вiн не помилився в своїх оптимiстичних сподiваннях: незабаром мiж стовбурами дерев забовванiла людська постать.
    - Агов! - голосно вигукнув вершник. - Хто там?
    У вiдповiдь пролунав короткий собачий гавкiт. Людина трохи змiнила напрям, прискорила ходу i невдовзi наблизилася до вельможi. Це був селянин рокiв тридцяти п'яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкiряну куртку, штани з грубої тканини та високi мисливськi чоботи. З його грiзною статурою рiзко контрастувала навдивовижу добродушна фiзiономiя i прямий, вiдвертий, хоч i трохи шельмуватий погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднiвся сагайдак з луком та стрiлами, а через лiве плече було перекинуто широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього бiг чудовий хорт, гiдний королiвської псарнi. Вельми полюбляючи полювання i добре розумiючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пошкодував, що цей пес не належить йому, i вiдчув мимовiльну заздрiсть до його господаря.
    А тим часом селянин зупинився за два кроки вiд вельможi, скинув капелюха i шанобливо, але без тiнi улесливостi, вклонився.
    - Ваша милiсть кликали мене? - ввiчливо спитався вiн.
    - Атож, чоловiче, тебе, - з удаваною недбалiстю вiдповiв вершник. Вiдтак знову поглянув на хорта i, не втримавшись, захоплено додав: - Гарний пес у тебе!
    - Гарний, - погодився селянин. - Та не мiй, а мого пана.
    - Гарного пса має твiй пан, - сказав вельможа почасти тому, що справдi так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотiлося виказувати перед холопом свою безпораднiсть, зiзнаючись у тому, що заблукав.
    Проте селянин нiби прочитав його думки.
    - Ваша милiсть, мабуть, заблукали, - напiвзапитливо, напiвствердно промовив вiн.
    - Звiдки ти взяв? - насупився молодий вельможа, видимо знiяковiвши. - Зовсiм нi!
    Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.
    - А ти куди прямуєш, чоловiче? - пiсля незручної паузи запитав вельможа.
    - Повертаюся до замку мого пана, - вiдповiв селянин, почiсуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагiдними та вiдданими очима. - Ось настрiляв дичини й повертаюся. Мiй пан вечеряє пiзно. - На цi слова вiн чомусь усмiхнувся. - Дуже пiзно. А полюбляє, щоб усе було свiже.
    - I що ж це за птах такий, твiй пан? - поцiкавився вершник.
    Селянин осудливо похитав головою:
    - Нiякий вiн не птах, добродiю. До вiдома вашої милостi, я маю честь служити доновi Фелiпе, володаревi цього краю. I якщо вiн птах, то не простий - орел!
    - То ти служиш у ґрафа Кантабрiйського?
    - Атож, пане, у його високостi, - вiдповiв селянин, окремо наголосивши на титулi свого пана.
    Вельможа зрадiв: оце пощастило!
    - Чудово! - задоволено i з явним полегшенням промовив вiн. - Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозi. Я також їду до дона Фелiпе.
    - Он як, - чемно сказав селянин. - Сеньйор дон Фелiпе дуже зрадiє такому гостевi, як ваша милiсть.
    - Та вже ж, сподiваюся, - вiдповiв вельможа й спiшився. - Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сiдла, - запропонував вiн. - Бачу, ти добре пополював.
    - То ваша милiсть збираєтеся йти пiшки? - запитав селянин.
    - Так, - кивнув вельможа, - ми пiдемо разом. - Вiн трохи повагався, а потiм додав: - I взагалi, даремно ти бродиш сам-самiсiнький у лiсi. Так, чого доброго, наскочиш на розбiйникiв, i тодi твiй господар залишиться без свiжої дичини на вечерю.
    Селянин нишком осмiхнувся: неважко було розгадати наївну хитрiсть цього погордливого пана.
    - Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дiйдемо...
    - Сам знаю, що далеко, - трохи роздратовано урвав його вельможа. - Та я весь день провiв у сiдлi i тепер волiю розiм'яти ноги.
    - Воля ваша, пане, - сказав Фiлiпiв слуга, прилаштовуючи до сiдла свою торбу. - Менi що з того.
    I вони пiшли.
    - А як тебе звати, чоловiче? - запитав вельможа.
    - Ґоше, до вiдома вашої милостi.
    - Ґоше? Дивне iм'я. Ти звiдки?
    - Тутешнiй я, пане, тутешнiй. То їхня високiсть дали менi це iм'я. Сказали що попереднє їм з бiса важко вимовляти.
    - Еге ж. Судячи з акценту, ти баск.
    - Ваша милiсть угадали.
    - I ти погодився змiнити iм'я?
    - Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Фелiпе звiльнив мене, i тепер я служу йому як вiльна людина.
    - Атож. Щось таке я чув. За вiдкупну.
    - Сеньйор дон Фелiпе всiх звiльнив. Спершу за вiдкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високiсть згодом звiльнили задарма. I мене разом з iншими...
    Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором i невимушеною розмовою. Трохи несподiвано для себе, молодий вельможа виявив, що отримує задоволення вiд бесiди зi слугою-селянином, у якого за позiрною простодушнiстю, дещо награною грубiстю й неоковирнiстю мови приховувався непересiчний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнiвався, що грошi в цього хлопця завше водилися, проте вiн не квапився вiддавати їх за своє звiльнення, розумiючи, що оскiльки ґраф Кантабрiйський вирiшив скасувати у своїх володiннях крiпацтво, то зрештою свободу отримають усi - незалежно вiд того, платили вони вiдкупну чи нi. Зi свого боку, селянин зробив висновок, що його шляхетний супутник зовсiм не такий погордливий i пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевнiше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе становище, а насправдi вiн був вiд природи м'який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволенi спiлкуванням i навiть не вчулись, як опинилися бiля брами новенького ошатного замку на березi рiки Ебро.
    Сонце вже сховалося за обрiєм, i довкола почало сутенiти. Селянин дiйшов з вельможею до будинку сеньйора - невеликої двоповерхової споруди з чисто вибiленими стiнами, мiсцями увитими молодим плющем, - де передоручив його турботам юного пажа з нiвроку серйозною мiною на обличчi. Мовчазний паж провiв гостя до просторої, розкiшно обставленої вiтальнi i ввiчливо попрохав зачекати, поки вiн доповiсть про нього.
    Коли паж пiшов, вельможа скинув дорожнiй плащ та капелюха, поклав їх разом зi шпагою в крiсло й неквапно оглянув кiмнату. Потiм пiдiйшов до невеликого дзеркала, що висiло на стiнi мiж двома вiкнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся i пiдкрутив свої пишнi чорнi вуса.
    Незабаром в дверях вiтальнi з'явився опасистий лiтнiй чоловiк у сутанi священика.
    - Pax vobiscum, mi fili.*
    * 'Pax vobiscum, mi fili' - 'Мир вам, сину мiй' (церк. лат.).
    Гiсть рвучко повернувся на голос i вiдповiв, перехрестившись:
    - Et vobis pax, pater reverendissime.*
    * 'Et vobis pax, pater reverendissime' - 'I вам мир, отче превелебний' (церк. лат.).
    - Перепрошую, пане, - сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможi сiдати. - Сеньйор дон Фелiпе зараз вiдсутнiй, отож боюся, що весь сьогоднiшнiй вечiр вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.
    - Я завжди радий спiлкуванню з людьми вашого сану, падре, - чемно вiдповiв вельможа. - Особливо пiсля такого важкого, сповненого клопотiв дня.
    Влаштовуючись у крiслi, вiн завважив про себе, що очi його спiврозмовника стомленi й сумнi.
    - Я превелебний Антонiо, - вiдрекомендувався панотець. - Канцлер ґрафства, капелан замку й духiвник дона Фелiпе. Менi доповiли, що ви завiтали до нас у справах.
    - Так, - пiдтвердив гiсть. - Я прибув за дорученням його величностi короля Кастилiї та Леону Фернандо Четвертого.
    - Хай береже його Бог, - сказав падре Антонiо. - А вас, пане, як накажете величати?
    - При дворi мене називають просто доном Альфонсо, - ухильно вiдповiв вельможа. - I я не бачу пiдстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось iнакше.
    Падре на мить пiдвiв брову, а вiдтак знизав плечима.
    'Ну що ж,' - подумав вiн, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кiлька мiсяцiв. - 'Якщо його високiсть хоче залишатись iнкоґнiто, так тому й бути. Бажання гостя - закон для господаря.'
    - Зараз готують вечерю, - по короткiй паузi повiдомив панотець. - А поки ми можемо поговорити про справи. Рiч у тiм, доне Альфонсо, що нинi ґрафством доводиться керувати менi. Останнiм часом дон Фелiпе мало цiкавиться господарськими справами, тож якщо метою вашого вiзиту є iнспекцiя ґрафства, я до ваших послуг. А завтра вранцi вам буде надано всi необхiднi звiти.
    Дон Альфонсо заперечно похитав головою:
    - У цьому немає потреби, доне Антонiо. Щодо стану справ у ґрафствi, то нi я, нi його величнiсть жодних претензiй до вас не маємо. Тут усе гаразд: i податки до королiвської скарбницi надходять справно, i вiйсько надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. I взагалi, лояльнiсть Кантабрiї до Корони та Держави не пiддається сумнiву. Iнша рiч - сам ґраф.
    Панотець важко зiтхнув:
    - Правда ваша, пане. З доном Фелiпе не все гаразд. Далеко не все.
    - I король дон Фернандо тiєї ж думки, - пiдхопив гiсть. - Адже дон Фелiпе не якийсь там провiнцiйний шляхтич. Вiн один iз ґрандiв Кастилiї, перший принц Ґаллiї, напiврiдний племiнник ґалльського короля i двоюрiдний небiж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло вiдтодi, як вiн вступив у безпосереднє володiння Кантабрiєю, але ще жодного разу не з'являвся при кастильському дворi. Певна рiч, це не може не викликати подиву i навiть незадоволення у його величностi.
    - Авжеж, авжеж, - з готовнiстю погодився падре. - I подив, i незадоволення королiвської величностi цiлком зрозумiлi. Але ви мусите врахувати, що коли дон Фелiпе переїхав з Ґасконi до Кантабрiї, дон Фернандо на чолi своєї армiї перебував у Андалусiї. А пан ґраф щойно лише одружився i, звiсно ж, не мiг поїхати з молодою дружиною, навiть надто молодою, царство їй небесне...
    - Цього нiхто не вимагав, доне Антонiо, - зауважив дон Альфонсо. - Проте з березня минулого року триває перемир'я, i дон Фелiпе мав удосталь часу, щоб навiдатись у Толедо.
    - Минулого року, - замислено повторив панотець. - Якраз минулого року, милостивий мiй пане, все й пiшло шкереберть. Рiк тому... Атож, скоро виповниться рiк, як померла донья Луїза, i вiдтодi дон Фелiпе нiяк не оговтається.
    - Он як? - обережно промовив дон Альфонсо i вирiшив висловлюватися якомога м'якше й делiкатнiше, щоб, бува, не образити панотця, який, судячи з усього, був дуже прив'язаний до Фiлiпа. - А при дворi кажуть зовсiм iнше. Кажуть... я, звiсно, перепрошую, але при дворi вважають, що втрата дружини не дуже засмутила пана ґрафа. I хоч панi ґрафиня була не надто знатного роду, i цей шлюб нiхто не схвалював, та все ж спосiб життя, що його почав вести дон Фелiпе невдовзi по її смертi... е-е, викликає подив, а декого... сподiваюсь, ви розумiєте, кого я маю на увазi в першу чергу... Так от, декого поведiнка дона Фелiпе просто шокує.
    Падре Антонiо знову зiтхнув:
    - Ще б пак! Правду кажучи, я вiд самого початку побоювався, що багато хто, зокрема й король дон Фернандо, чия делiкатнiсть у таких питаннях загальновiдома, хибно витлумачать поведiнку дона Фелiпе. Бачу, мої побоювання були не марнi.
    Гiркота тону панотця зачепила дона Альфонсо за живе. Вiн аж нiяк не був товстошкiрою та черствою людиною i в жодному разi не подiляв надто вже суворих переконань свого батька, короля Фернандо IV, якого за надмiрну доброчеснiсть називали Святенником.
    - Здається, ви перебiльшуєте, доне Антонiо, - з подвоєною обережнiстю зауважив вiн. - Його величнiсть далекий вiд того, щоб вважати дона Фелiпе розбещеним та зiпсутим юнаком. Вiн радше схильний припускати, що це наслiдок легковажностi, властивої всiм молодим людям його вiку.
    Падре Антонiо понуро похитав головою:
    - Не вiд легковажностi це, доне Альфонсо, а швидше з вiдчаю. Коли померла донья Луїза, доновi Фелiпе ще не минуло й п'ятнадцяти рокiв, вiн був зовсiм дитиною... та й зараз вiн ще хлопчисько - а на нього звалилося таке горе, яке нерiдко надломлює й дорослих людей... Гм. Власне, так i сталося з його батьком. I от iронiя долi: мати дона Фелiпе померла при його пологах, а його дружина - при пологах його дитини. У цьому я вбачаю щось бiльше, нiж простий збiг обставин. Дон Фелiпе теж так вважає, вiн певен, що на його дружину з їхньою ненародженою дитиною впала кара Божа за грiхи батька. Це постiйно гнiтить його, не дає йому спокою. А тут iще рiднi доньї Луїзи... Я, звiсно, розумiю їхнє горе - вони втратили дочку. Та навiть у горi не слiд забувати про спiвчуття, аморально завдавати болю iншим через те, що самому боляче. Пан герцоґ усе життя дивився на дона Фелiпе як на вбивцю своєї дружини, а батько доньї Луїзи прямо звинуватив його в смертi дочки. На щастя, доновi Фелiпе вистачило мужностi не зненавидiти у вiдповiдь увесь свiт. - Панотець сумно подивився на гостя. - I знаєте, доне Альфонсо, хоч я не схвалюю поведiнку дона Фелiпе, постiйно намагаюся напоумити його, переконую, що час уже взятися за розум, але... Хай простить мене Господь, та я волiю, щоб вiн i далi вiддавався грiху розпусти, нiж пiшов стопами свого батька.
    Дон Альфонсо з розумiнням кивнув:
    - Так, я чув цю iсторiю.
    - Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собi, але й усiм своїм близьким. Дон Фелiпе постраждав найбiльше, але й рештi доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарiв земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужiв, як герцоґ Аквiтанський, проте в приватному життi вiн людина важка, часом нестерпна... Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку - по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповiдь Господню 'Полюби ближнього свого' вище, анiж 'Не перелюбствуй'. Ви можете не погодитися зi мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Фелiпе виникла така прикра необхiднiсть вибирати мiж порушенням однiєї з цих заповiдей, то вiн, на вiдмiну вiд свого батька, зробив не найгiрший вибiр.
    - Я тiєї ж думки, доне Антонiо, - сказав дон Альфонсо, i не тiльки з ввiчливостi: мiркування панотця вельми припали йому до смаку. - Розпуста, якщо вона не породжена однiєю лише збоченiстю натури, не варта суворого осуду, бо це найприроднiший i найпоширенiший з людських прогрiхiв, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливiстю й терпимiстю, що їх навчав нас Господь наш Iсус.
    Ледь помiтна усмiшка промайнула на обличчi панотця.
    'Авжеж,' - подумав вiн. - 'Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прiзвисько вашого царственого батька.'
    - До речi, - знов озвався дон Альфонсо. - Якщо це не таємниця, де зараз дон Фелiпе?
    Падре Антонiо кволо всмiхнувся:
    - Та яка вже там таємниця! Ясно де... Де ж йому ще бути.
    Гiсть невимушено розсмiявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадiсний смiх, панотець нарештi всмiхнувся по-справжньому, навiть зморшки на його обличчi трохи розгладилися. В усякому разi, подумав вiн, у вiдомому на всю Європу своєю суровою мораллю королiвському домi Кастилiї та Леону у Фiлiпа з'явився один доброзичливець, якщо не союзник. I не хто-небудь, а сам наступник престолу!

    А в цей самий час до замку наближалася доволi дивна процесiя. Попереду скаженим чвалом мчав кiнь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворiт, сорочка. Крокiв за сто - сто п'ятдесят позаду його переслiдував гурт з дев'яти молодих людей, вiком вiд дванадцяти до тридцяти рокiв, у повному бойовому обладунковi, якiсть якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грiзно розмахували зброєю й кидали навздогiн утiкачевi погрози та прокльони, а часом пускали йому вслiд стрiли, якi, на щастя, не влучали в цiль.
    Наближаючись до мосту, переслiдуваний гукнув:
    - Педро, це я! Вiдчини!
    Коли пiдкови застукотiли по дубових дошках пiдйомного мосту, брама з гучним скрипом почала вiдчинятися. Вкритий пiною кiнь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з нiг. Вершник, юнак рокiв шiстнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спiшився.
    - Опускай ґрати! - наказав вiн. - Хутко!
    Та було вже запiзно. Погоня увiрвалася в двiр, i старий Педро знову ледве встиг вiдсахнутися, щоб не потрапити пiд копита коней.
    Тодi Фiлiп (а юнак у сорочцi навиворiт був саме вiн) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його пiхв меч. Вартовий нiяк не вiдреагував на вчинок свого пана i лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увiрвалися в замок правителя Кантабрiї.
    - Ну! - звернувся Фiлiп до своїх переслiдувачiв. - Хто перший? Тiльки швидше вирiшуйте, бо скоро мої люди зберуться.
    Попередження було не зайвим: щойно вартовий на вежi (хлопець метикуватiший, анiж його товариш, у якого Фiлiп запозичив меча) дав сиґнал тривоги, увесь замок сповнився рiзноголосим гамором, тупотом нiг, бряжчанням сталi об сталь - воїни залоги та слуги поспiхом озброювалися.
    - Мерзотник! - гнiвно вигукнув старший з непроханих гостей. - Розпусник! Ти вiдповiси за все, байстрюче!
    - Я чекаю, - спокiйно промовив Фiлiп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою i презирством.
    - Зараз, зараз, паскудо! - гарчав той. - Час вiдплати настав, хтива тварюко. Ти ще гiрко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти син! Та я ж тебе...
    - Сумнiваюся, - незворушно вiдповiв Фiлiп. - Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку вистежувати мене. А з вами, Дiєґо до Сан-Хуан, - звернувся вiн безпосередньо до старшого, - буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам вашi образливi слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це - але в iнший час i в iншому мiсцi. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу вартi роззброїти вас i добряче вiдлупцювати батогами.
    - Ми ще побачимо, хто кого вiдлупцює, - огризнувся Дiєґо де Сан-Хуан. Заслiплений люттю, вiн зовсiм не зважав на те, що на подвiр'ї вже зiбралося близько трьох десяткiв озброєних людей, i ладен був кинутися в бiй. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.
    Аж це зненацька, у найкритичнiший момент, пролунав владний голос:
    - Хвилинку, панове! Вгамуйте свiй запал. Що тут дiється?
    У свiтлi смолоскипiв мiж супротивниками з'явився наш недавнiй знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки i гордовито вiдкинувши голову, вiн спрямував на Фiлiпових переслiдувачiв пронизливий погляд своїх темно-карих очей.
    - Хай тобi чорт! - ще дужче розлютився Дiєґо де Сан-Хуан. - А ти хто такий?
    - Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастильський. Раджу взяти це до вiдома.
    I поглядом, i поставою, i голосом вiн разюче вiдрiзнявся вiд того дона Альфонсо, що допiру вiв чемну, неквапну розмову з превелебним Антонiо.
    Вiдповiддю на цю приголомшливу звiстку було дев'ять майже одночасних стрибкiв з коней. Всi незванi гостi поскидали капелюхи.
    - Ваша високосте, - розгублено промимрив Дiєґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненiсть мов корова язиком злизала в присутностi старшого сина їхнього короля. - Ваша високосте, ми ж не знали...
    - Вже знаєте. Хто ви такi?
    - Я Дiєґо де Сан-Хуан, а це мої брати - Хуан Антонiо де Сан-Хуан, Енрiке де...
    - Годi, цього досить. А тепер вiдповiдайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим бiльше, до замку свого сеньйора.
    - Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливостi! - загорлав один iз братiв де Сан-Хуан. - Цей негiдник знечестив наш дiм, зганьбив нашу родину.
    - Зганьбив, кажете? I як? - з усмiшкою запитав наступник кастильського престолу, здогадуючись, утiм, про що йдеться. - Розповiдайте, що сталося, а я вирiшуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врештi-решт, королiвська влада для того й iснує, щоб служити справедливостi.
    Дiєґо де Сан-Хуан почав:
    - Ми застали цього мерзотника...
    - Е нi, стривайте, - урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. - Передусiм, мерзотникiв тут немає... окрiм вас, можливо, судячи з вашої поведiнки. Якщо ви маєте на увазi свого сеньйора, дона Фелiпе, то так i кажiть.
    - Ваша високосте, - промовив присоромлений Дiєґо. - Я вже давно пiдозрював, що цей... сеньйор дон Фелiпе звiв нашу сестру, а сьогоднi ми вистежили його. Вiн був... був... - Старший брат запнувся.
    - Де вiн був, по ньому видно. - Тон кастильського принца залишався суворим, а проте вiдчувалося, що його розважає комiзм ситуацiї. - I що ж ви вимагаєте?
    - Покарати безчесного розпусника, от що! - втрутився дванадцятирiчний хлопчисько, найменший з братiв.
    - Он як? - Дон Альфонсо уважно поглянув на Фiлiпа.
    'Гай, який красень!' - подумав вiн. - 'Не диво, що дiвчата сохнуть за ним.'
    Фiлiп дивився йому просто в очi - смiливо i навiть трохи зухвало.
    'Якщо менi вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом,' - вирiшив дон Альфонсо; вочевидь, вiн непогано знав столичних жiнок. - 'Гм... А от вiд їхнiх чоловiкiв подяки я не дiждуся.'
    - Отже, ви стверджуєте, - вiн знову повернувся до братiв, - що дон Фелiпе знечестив вашу сестру.
    - Так, - вiдповiв йому хор у дев'ять горлянок.
    - I наш дiм, - додав Дiєґо.
    - Про дiм зараз не йдеться. Розберiмося спершу з сестрою. Вона вам скаржилася на дона Фелiпе?
    Дiєґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очi.
    - Що-що? - пробелькотiв вiн.
    - Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Фелiпе наглумився над нею?
    Брати були вкрай спантеличенi таким трактуванням їхнього звинувачення.
    - Нi, ваша високосте, не скаржилася, - першим оговтався Дiєґо. - Ви нас хибно зрозумiли. Вiн не глумився над нею... Цебто насправдi вiн наглумився, але вiн не...
    - Так що ж вiн, зрештою, зробив?
    - Вiн... е-е... сестра сама... е-е...
    - Ну!
    - Тереза... тобто, наша сестра... вона добровiльно... е-е...
    - Годi мекати! - гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. - Ви хочете сказати, що вона з власної волi спала з ним?
    - Так, ваша високосте. Але...
    - Тодi я нiчого не розумiю, панове. - Дон Альфонсо скорчив кумедну ґримасу, що мала означати безмежний подив. - Якi можуть бути претензiї до дона Фелiпе? Вiн поводився як справжнiй кабальєро, що за будь-яких обставин мусить догоджати дамi, виконувати кожну її забаганку.
    Дiєґо голосно застогнав, збагнувши нарештi, що нi про яке правосуддя мови бути не може. Королiвська Фемiда повернулася до нього спиною, а його родина, до всього iншого, стала об'єктом уїдливих жартiв з боку першого принца Кастилiї.
    - Таж вiн спокусив її! - вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. - Вiн знечестив нашу сестру, наївну, недосвiдчену, довiрливу...
    - Гаразд, - як вiд настирливої мухи, вiдмахнувся вiд нього дон Альфонсо. - Я особисто займуся цим спокусником, - вiн кивнув убiк Фiлiпа. - А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємнi хвилини.
    - Але...
    - Нiяких 'але'! Прошу звiльнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Фелiпе. Ви чимось невдоволенi?
    Певно ж, брати були невдоволенi. Проте суперечити синовi короля не наважувались i лише кидали на Фiлiпа злостивi погляди.
    Коли вони, пiдштовхуванi списами вартових, забралися геть, i замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всмiхаючись, пiдiйшов до Фiлiпа.
    - Радий нашому знайомству, доне Фелiпе, - сказав вiн.
    Фiлiп з гiднiстю вклонився:
    - Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостиннiстю.
    - Мабуть, я так i вчиню, - з серйозною мiною промовив кастильський принц, але очi його продовжували смiятися.
    До них наблизився падре Антонiо. Вiн йшов повiльно, з деяким зусиллям переставляючи ноги i шкандибаючи дужче, нiж звичайно, а лiву руку притискав до грудей i важко дихав вiд хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.
    - Хай благословить Бог вашу високiсть, - сказав вiн. - Якби не ви, цi дикуни затiяли б бiйню. Саме Провидiння привело вас до нашого дому.
    - Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидiння, то так воно i є, - усмiхнувся дон Альфонсо. - До речi, як раз перед появою цих блазнiв нас запросили до столу. Сподiваюся, їжа ще не охолола.

    Вечеря минула майже без розмов. Лише пiсля того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився i сказав:
    - Бачу, ґрафе, ви весело проводите свiй час. I часто потрапляєте в такi халепи?
    Фiлiп зашарiвся, мов дiвчина.
    - Та нi, - вiдповiв вiн. - Це вперше.
    - Либонь, тiльки тому, що такi бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рiдкiсть у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро мине рiк, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут iще не набридло?
    Фiлiп спохмурнiв i промовчав.
    Тодi дон Альфонсо спробував пiдступитися до нього з iншого боку:
    - I взагалi, я не розумiю, як вам вдається керувати ґрафством iз цiєї глушини.
    - А проте вдається, - трохи пожвавiшав Фiлiп. - I вельми успiшно. Нинi справи в Кантабрiї йдуть як нiколи добре. Можете самi переконатися. - Вiн повернувся до панотця, що мовчки слухав їхню розмову. - Доне Антонiо, який загальний прибуток ми отримали вiд ґрафства минулого року. Хоча б приблизно. I в скудо*, будь ласка.
    * Ґалльський скудо - велика срiбна монета, рiвна за номiналом дванадцяти сольдо або двадцяти чотирьом динарам.
    - Тридцять три тисячi вiсiмсот п'ятдесят один скудо i дев'ять сольдо, - вiдповiв падре. - Передучора я переглядав звiти, тому пам'ятаю достеменно.
    На обличчi дона Альфонсо з'явився вираз щирого подиву.
    - Тридцять три тисячi скудо? - перепитав вiн. - Та цього бути не може! Мої особистi володiння, а вони майже вдвоє бiльшi за Кантабрiю, навiть у найкращi роки не давали такого прибутку. Щоправда, Астурiя не самостiйне ґрафство, як ваше, а лише удiльне, i певна частина загального доходу вилучається королiвською фiскальною службою, обминаючи мою скарбницю, але...
    - Але саме такий мiй прибуток за минулий рiк, - самовдоволено прокоментував Фiлiп i знову звернувся до падре: - А бенефiцiї*?
    * Бенефiцiї - вiд лат. 'beneficium' - прихильнiсть; вiдрахування з церковної скарбницi на користь свiтського володаря.
    - Бенефiцiї вiд єпископства Сантандерського, наданi вашому прадiдовi, доновi Естебану Кантабрiйському, папою Iоаном XXIV у роцi 1398-ому, торiк склали майже пiвтори тисячi скудо.
    - Дякую. Тепер, яку частина цiєї суми було витрачено на утримання замкiв, вiйська, чиновникiв та слуг, спорядження кораблiв, розширення господарства... ну й на все iнше?
    - Жодного динару, монсеньйоре.
    - Як це?
    - Ви забули, що ще з позаминулого року у вашiй скарбницi лишилося невитраченими понад п'ятнадцять тисяч скудо. З них сiм я дав пiд проценти євреям Шимоновi з Мадрiда та Iцхаковi з Бiльбао, а решта вiсiм тисяч пiшли на сплату податкiв до королiвської скарбницi i на поточнi витрати. Два тижнi тому надiйшов перший внесок вiд згаданих мною лихварiв. Ось на цi грошi ми зараз живемо.
    - Таким чином, - промовив Фiлiп, з усмiшкою дивлячись на дона Альфонсо, - активне сальдо моєї скарбницi перевищує тридцять п'ять тисяч скудо - цiла гора золота, яка лежить у моїх скринях у повнiй недоторканостi... Е, нi, панотець хитає головою. Мабуть, знайшов ще кiлькох євреїв, щоб дати їм позику пiд грабiжницькi проценти... Нi?... Авжеж, згадав - прянощi. За пiдрахунками дона Антонiо, цi вкладення за два роки дадуть щонайменше пiвтораста тисяч чистого прибутку. Правда, це досить ризиковано, пiвденний морський шлях до Iндiї ще мало дослiджений i на ньому чигає багато небезпек, але в моєму розпорядженнi є новi, добротнi кораблi з досвiдченими екiпажами й капiтанами, що знають свою справу. Все-таки заманливо вкласти п'ятнадцять тисяч з тим, щоб за два роки отримати вдесятеро бiльше - i це за найскромнiшими розрахунками. По-моєму, ризик цiлком виправданий... Гм, я сказав щось смiшне, доне Альфонсо?
    Кастильський принц справдi нишком посмiхався, i це не пройшло повз Фiлiпову увагу.
    - Перепрошую, - нiяково промовив дон Альфонсо. - Я просто подумав, що ви дуже спритно перевели нашу розмови зi своєї персони на господарськi справи. Знаєте, доне Фелiпе... До речi, менi здається, що ми занадто церемоннi. Дев'ять рокiв не така вже значна рiзниця у вiцi, аби завадити нам називати один одного кузенами.
    Фiлiп усмiхнувся йому у вiдповiдь:
    - Цiлком згоден з вами, кузене. Зрештою, ми троюрiднi брати. А як стверджує мiй друг, ґраф Капсiрський, троюрiднi брати - все одно що рiднi.
    - Отже, домовилися, - задоволено промовив дон Альфонсо. - Вiдтепер ми просто кузени, без усiляких там 'сеньйорiв' та 'донiв'. Далi, мiй любий кузене Аквiтанський, я просив би вас не вдавати, нiби ви не здогадуєтеся про справжню мету моїх вiдвiдин. Мiй батько вже тричi писав вам особисто, запрошуючи вас до Толедо. На першого листа ви вiдповiли, що ваша дружина чекає дитину, i ви збираєтеся приїхати пiсля пологiв. Наступнi два запрошення ви вiдверто проiґнорували, посилаючись на буцiмто поганий стан здоров'я. Не скажу, що це було чемно з вашого боку, тим бiльше що на той час у Толедо вже стало вiдомо про вашi походеньки.
    Фiлiп збентежено потупився й нiчого не вiдповiв. А дон Альфонсо по короткiй паузi продовжив:
    - Їдучи до вас, я отримав вiд батька наказ будь-що витягти вас звiдси й привезти з собою. Мiж iншим, превелебний Антонiо також вважає, що вам слiд змiнити обстановку.
    Фiлiп спохмурнiв.
    - Далебi, кузене, я вельми зворушений такою турботою про мене з боку вашого батька. Проте...
    - Нiяких заперечень я не приймаю, - категорично оголосив дон Альфонсо. - I не дозволю вам стати злочинцем.
    - Злочинцем? - здивовано перепитав Фiлiп.
    - Авжеж! У вашому вiцi, при вашому положеннi, з вашим багатством скнiти тут, у глушинi, розважаючись iз затурканими провiнцiйними панночками, це справжнiсiнький злочин! Ви вiдхилили пропозицiю короля Робера поселитися в Тулузi, де ваше мiсце як першого принца Ґаллiї; що ж, я розумiю, ви мали на це вагомi причини, не хотiли ставити свого дядька в незручне становище, погiршуючи його стосунки з вашим батьком. Проте у вас немає жодної пiдстави вiдмовлятися вiд переїзду в Толедо - адже ви ще й ґраф Кантабрiйський, ґранд Кастилiї, а отже, ви зобов'язанi разом з iншими вельможами брати участь в управлiннi всiєю нашою державою... Словом, - пiдсумував кастильський принц, - батько наказав менi без вас не повертатися. I я виконаю його наказ, хочете ви цього чи нi. Можете менi повiрити, я вмiю умовляти.
    Дон Альфонсо справдi вмiв умовляти, i за тиждень пiсля цiєї розмови шiстнадцятирiчний Фiлiп Аквiтанський, ґраф Кантабрiї та Андори, найменший син герцоґа й онук ґалльського короля, вiдбув разом зi своїм кастильським кузеном на пiвдень - до столицi об'єднаного королiвства Кастилiї та Леону, Толедо.
    Юнак, якому згодом судилося золотими лiтерами вписати своє iм'я на скрижалях iсторiї, перегорнув наступну сторiнку своєї бурхливої бiоґрафiї.




    Роздiл II
    Походження

    Хоча Фiлiп народився в заможнiй та знатнiй сiм'ї, навiть надто заможнiй i достобiса знатнiй, його дитинство не було безхмарне, i змалку йому випало скуштувати гiркого трунку несправедливостi.
    Вiн був єдиною дитиною герцоґа вiд другого шлюбу з Iзабеллою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханнi. Та поява на свiт Божий третього сина не принесла радостi в герцоґiв дiм - а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звiстка про її вагiтнiсть дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквiтанських вiд самого початку був сповнений лихих передчуттiв. I його передчуття, як виявилося згодом, цiлком справдилися.
    Iзабелла все ж виносила дитя i в належний час народила сина - та це було все, на що її вистачило. Вiдразу пiсля пологiв вона померла i лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспiхом охрестили, бо вважали, що вiн не затримається на цiм свiтi, i без дозволу герцоґа назвали на батькову честь - Фiлiпом. Усупереч усiм побоюванням i долi наперекiр, малюк вижив i зростав, хоч i тендiтним зовнi, але навдивовижу мiцним та здоровим хлопчаком.
    Сталося так, що з перших же днiв життя у Фiлiпа з'явився могутнiй i грiзний ворог в особi його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жiнку, так сумував за нею, що люто зненавидiв Фiлiпа, вважаючи його винуватцем смертi Iзабелли, мало не її вбивцею. Попервах вiн навiть вiдмовлявся визнавати свого найменшого сина i просто навiснiв при найменшiй згадцi про нього. Отак, у день свого народження Фiлiп втратив не лише матiр, а й батька.
    На щастя, Фiлiп не рiс круглим сиротою, що не знав материнської ласки й затишку родинного вогнища. Знехтуваного батьком малюка взяла до себе, фактично всиновивши, рiдна сестра герцоґа Амелiя, ґрафиня д'Альбре, в якої кiлькома днями ранiше народилася гарненька донечка с бiлявим волоссям i великими синiми очима. Дiвчинку, Фiлiпову двоюрiдну сестричку, як i матiр, звали Амелiя, але згодом, щоб уникнути плутанини, всi стали звати її Амелiною*.
    * Амелiна (Amelina) - зменшувальне вiд Амелiя.
    В дитинствi Фiлiп та Амелiна були разюче схожi одне на одного, мов справжнi близнюки, i, може, саме тому Амелiя Аквiтанська не робила мiж ними нiякої рiзницi i ставилася до свого небожа з такою ж нiжнiстю та теплотою, як i до рiдної доньки. На вiдмiну вiд бiльшостi знатних дам того часу, ґрафиня годувала своїх дiтей власними грудьми, i разом з її молоком Фiлiп увiбрав глибоку прив'язанiсть до неї. Вiн називав її мамою, любив її як матiр i довго не мiг збагнути, чому всi називають його матiр'ю iншу жiнку, яку, до того ж, вiн нiколи не бачив. Трохи подорослiшавши, Фiлiп у всьому розiбрався, проте для нього це нiчого не змiнило. Амелiя однаково лишалася його мамою, крихiтку Амелiну вiн вважав рiдною сестрою, а син Амелiї, Ґастон, хлопець вельми цинiчний, але чуйний i загалом добрий, завжди був йому за старшого брата.
    А от батько й обидва єдинокровнi брати, Ґiйом та Робер, були для нього чужими. Хоча з плином часу ненависть герцоґа до найменшого сина вгамувалася, бiль за втратою коханої дружини не минала, i вiн, як i перше, ставився до нього вкрай вороже. А що ж до братiв, то вони ненавидiли Фiлiпа за сам факт його iснування, за те, що вiн був народжений iншою жiнкою i названий на батькову честь, за те, що вiн був улюбленцем усього двору, i, врештi, за те, що герцоґ просто ненавидiв його, тодi як їх обох зневажав...
    Якщо Фiлiп був небажаним дитям траґiчного кохання, то Ґiйом i Робер народилися внаслiдок банального шлюбу з розрахунку. Їхня мати, Катарина де Марсан, остання представниця i єдина спадкоємиця згаслого роду ґрафiв Марсанських, померла в 1427 роцi ще за життя свого свекра, герцоґа Робера Аквiтанського. Ця гарна i надзвичайно дурна жiнка, що несла на собi печать звироднiння всiєї своєї сiм'ї, лишила чоловiковi двох синiв, якими вiн, навiть за всього бажання, не мiг пишатися.
    Обидва сини Катарини де Марсан успадкували вiд матерi не лише її красу, а також i її дрiмучу дурiсть, злостиву вдачу й патолоґiчну жорстокiсть її предкiв. Особливо вiдзначався в останньому Ґiйом. Змалку вiн полюбляв привселюднi покарання та страти, намагався не пропустити жодного допиту з тортурами - видовище людських страждань приносило йому неабияку втiху. Коли Ґiйомовi минуло шiсть рокiв, вiн улаштував у занедбаному флiґелi бордоського замку, де тодi мешкала родина Аквiтанських, камеру тортур i встиг замордувати там дюжину кiшок та собак, перш нiж його викрили. Ця iсторiя вжахнула навiть старого герцоґа Робера - людини, хоч i не жорстокої, але дуже далекої вiд сентиментiв.
    А за два роки по тому король Францiї, Фiлiп-Авґуст II, що багато чув про камеру тортур та iншi 'дитячi пустощi' спадкоємця Ґасконi, розiрвав попередню домовленiсть, згiдно з якою його внучка Аґнеса, пiсля досягнення вiдповiдного вiку, мала стати дружиною Ґiйома Аквiтанського. Так було поховано сподiвання двох герцоґiв - Робера I та його сина Фiлiпа III - вiдновити за посередництвом шлюбу дружнi стосунки зi своїм пiвнiчним сусiдом i мирним шляхом повернути до складу Ґасконi частину втрачених пiд час вiйни з Францiєю територiй. Вiдтодi герцоґ нiяк не мiг знайти для свого старшого сина годящу партiю, i Ґiйом Аквiтанський дожив до двадцяти п'яти рокiв, не маючи нi дружини, нi дiтей, навiть нi з ким не заручений, що за тих часiв було чимось надзвичайним.

    На дев'ятому роцi життя Фiлiпа спiткала тяжка втрата: померла його тiтка Амелiя, жiнка, що замiнила йому матiр, перша жiнка, яку вiн любив, i єдина - яку вiн любив цнотливо. За прикрим збiгом обставин, саме в той час Фiлiп перебував у Шалонi, куди поїхав разом з Ґастоном д'Альбре за його нареченою, Клотильдою де Труа, небогою ґрафа Шампанського. А коли вони повернулися додому, то застали лише жалобу при дворi, новий надгробок у склепi абатства Святого Бенедикта та заплакану Амелiну. Словом, невеселим видалося Ґастонове весiлля, i тодi Фiлiп уперше й востаннє бачив у кузенових очах сльози. Сам вiн нiяк не мiг повiрити в те, що сталося, це здавалось йому якимось жахливим кошмаром. I лише наступного дня, коли вiн прокинувся i не побачив схиленого над ним обличчя ґрафинi Амелiї, яка зазвичай будила його вранцi, вiн урештi збагнув страшну iстину, зрозумiв, що бiльше нiколи не побачить свою матiнку, i гiрко заридав...
    А за рiк пiшов iз життя ще один близький родич Фiлiпа - рiдний брат його матерi, Людовiк VI Ґалльський. Король Людовiк царював недовго й помер бездiтним, i пiсля його смертi Фiлiп, як єдиний нащадок Iзабелли Кантабрiйської, першої дружини короля Робера II, успадкував ґрафство своєї бабцi i став одним з найбагатших та наймогутнiших феодалiв Iспанiї. Таким чином, дев'ятирiчний Фiлiп Аквiтанський, третiй син герцоґа, значно пiдвищився у своєму суспiльному статусi. Вiн став ґрандом Кастилiї, а поза тим, оскiльки новий король Ґаллiї, Робер III, був ще молодий i не мав дiтей, Фiлiп, хай i тимчасово, отримав титул першого принца королiвства i наступника ґалльського престолу. Придворнi, слуги, мiщани та селяни стали називати його 'ваша високосте' i чинили так, поза будь-яким сумнiвом, на зло Ґiйомовi та Роберовi. Старших братiв це неабияк дратувало, та нiчого вдiяти вони не могли. А герцоґ сприйняв звiстку про те, що в його сiм'ї з'явився перший принц Ґаллiї, з цiлковитою байдужiстю, нiби це його зовсiм не стосувалося, нiби Фiлiп не був його сином.
    З дядьковою смертю Фiлiп став матерiально незалежним вiд батька. Людовiк VI був людиною розважливою i добре знав про вороже ставлення герцоґа до найменшого сина, тому назвав серед виконувачiв своєї духiвницi двадцятирiчного Ґастона д'Альбре, доручивши йому врядування Кантабрiєю до Фiлiпового повнолiття. Ґастон сумлiнно виконував свої обов'язки опiкуна й регулярно передавав у розпорядження свого пiдопiчного частину прибуткiв вiд ґрафства. Завдяки такiй передбачливостi з боку небiжчика-короля, Фiлiп уже в десять рокiв став цiлком самостiйним i навiть змiг орґанiзувати при батьковому дворi щось на зразок невеличкого власного двору. Це внесло певне пожвавлення в розмiрене, напiвсонне життя Тараскона - давнього родового гнiзда маркґрафiв Iспанських, куди герцоґ переселився з Бордо невдовзi по смертi другої дружини, сподiваючись сховатися тут вiд життєвих негараздiв, прагнучи знайти спокiй та умиротворення...
    А Фiлiп був юним, життя в ньому вирувало, вiн не любив усамiтнення й бiльшiсть свого часу проводив у товариствi однолiткiв та молодих людей на кiлька рокiв старших. Фiлiп мав багато друзiв, а ще бiльше - подруг. Змалку вiн, що називається, вертiвся бiля спiдниць - це була його пристрасть, його улюблена розвага. Певна рiч, вiн також полюбляв читати книжки, спiлкуватися з розумними, освiченими людьми, займатися музикою, грати в рiзнi спортивнi iгри - однак серйозну конкуренцiю всьому перерахованому складали дiвчата. Фiлiпа цiкавило в них геть усе: їхня зовнiшнiсть, будова тiла, поведiнка, спосiб мислення, як вони одягаються i особливо - як роздягаються. Якийсь могутнiй iнстинкт пробуджувався у ньому в присутностi цих дивних створiнь, розбурхував його допитливiсть, закликав до активних дослiджень. Навiщо, не раз питав вiн себе, Господь створив їх такими вiдмiнними вiд чоловiкiв? Чому люди бувають двох рiзних статей? Що в жiнках такого особливого, що вабить до них з неподоланною силою? Наставники давали, хоч i докладнi, але, на його погляд, надто вже спрощеннi пояснення, здебiльшого зосереджуючись на явищi дiтородiння. Вiн цим не вдовольнявся i продовжував самостiйнi дослiдження.
    Поступово все ставало на свої мiсця, i в десять рокiв Фiлiп уже знав, що таке жiнки i з чим їх їдять, а згодом (але значно ранiше, нiж бiльшiсть його однолiткiв) вiн вiдчув справжнiй фiзичний потяг до протилежної статi. Своєю чергою, й Фiлiповi подруги не залишалися до нього байдужими. Вже тодi вiн був писаним красенем, зовнi здавався старшим своїх лiт, i майже всi панночки були трохи закоханi в нього, а дехто з них - зовсiм не трохи. Серед найпалкiших його шанувальниць, як це не дивно, опинилась i Амелiна д'Альбре. Щойно перетворившись iз цибатого дiвчиська на ладну дiвчину-пiдлiтка, вона геть забула, що вони зростали й виховувались, як рiднi брат та сестра, i захотiла стати його дружиною. Фiлiп був дуже прив'язаний до Амелiни, вона була його найкраща подруга, i вiн нiжно любив її - та лише як сестру. Втiм, це не заважало йому фантазувати про те, як вiн кохається з нею, а однак щось у ньому перешкоджало втiленню цих солодких мрiй у дiйснiсть. Можливо, Фiлiп просто не хотiв втрачати в особi Амелiни сестру, без якої не мiг уявити свого подальшого життя.
    Восени 1444 року Ґастон д'Альбре, посварившись iз герцоґом, мусив залишити Тараскон i переселився разом з усiєю сiм'єю в один зi своїх беарнських маєткiв. За два мiсяцi розлуки Фiлiп так знудьгувався без Амелiни, що врештi не стерпiв i також приїхав до Беарну, де приємно провiв усю зиму та перший мiсяць весни в товариствi кузини, кузена, його дружини та двох їхнiх маленьких доньок. Ґастон майже не сумнiвався, що вночi Фiлiп нишком спить з Амелiною, але не вживав нiяких заходiв, аби припинити це неподобство. Подумки вiн уже давно одружив їх, а проте, знаючи вперту Фiлiпову вдачу, не намагався форсувати подiї i терпляче вичiкував. Кузен був переконаний, що з часом Фiлiп заплутається в тенетах Амелiни i тодi вже нiде не подiнеться, сам попросить її руки.
    А втiм, не один лише Ґастон був такий розумник. Чимало вельмож, чиї дочки та сестри були Фiлiповi ровесницi або ж на рiк-два молодшi за нього, мрiяли порiднитися з герцоґом, i аж нiяк не через Ґiйома чи Робера. Таке зневажливе ставлення могутнiх васалiв та сусiдiв до старших синiв герцоґа i їхня посилена увага до Фiлiпа пояснювалися тим, що саме вiн, попри всю нелюбов до нього з батькового боку, видавався багатьом набагато вiрогiднiшим претендентом на головний спадок - герцоґський та князiвський титули...

    У мiру того, як дорослiшали герцоґовi сини, в середовищi ґасконської та каталонської шляхти посилювалось незадоволення двома старшими, а надто ж Ґiйомом, що був спадкоємцем родового майорату - Аквiтанiї, Беарну, ґрафств Iспанської Марки та Балеарських островiв. Вище ми вже згадували про деякi вельми непривабливi риси Ґiйомової вдачi; а з плином часу вони лише поглиблювалися й примножувалися, що дедалi дужче турбувало серйозних та розсудливих вельмож, яких серед пiдданих герцоґа було немало. Цих поважних панiв вiдштовхували навiть не його численнi пороки, а швидше їх поєднання з розумовою недорозвиненiстю, що межувала з повним iдiотизмом. Цiлковита неспроможнiсть Ґiйома давати лад державним та господарським справам була очевидна. Те ж саме стосувалося й Робера, який був не набагато кращим за старшого брата, а при своїй безхарактерностi та схильностi легко потрапляти пiд лихий вплив, мабуть, i гiршим.
    Так думала бiльшiсть герцоґових васалiв, та хтозна, можливо, вони б не були такi одностайнi, i у Фiлiпа з'явилися б серйознi вороги, якби Ґiйом не зажив такої лихої слави. Звiсно, багацько було й таких баронiв, що наперед смакували бездарне правлiння майбутнього герцоґа Ґiйома, розраховуючи скористатися слабкiстю князiвської влади для змiцнення власної могутностi, тому здоровi сили суспiльства почали шукати альтернативу неминучим у такому разi смутам та мiжусобицям. Важко сказати, коли й кому вперше спало на думку, що спадкоємцем Ґасконi та Каталонiї мусить стати Фiлiп; та зрештою це не суттєво. Головне, що на той час, як Фiлiповi минуло тринадцять рокiв, бiльшiсть ґасконських та каталонських землевласникiв - хто цiлком свiдомо, а хто iнтуїтивно, - вбачали в ньому свого майбутнього сюзерена. Це стосувалося не лише пiдданих герцоґа, але й його сусiдiв. Так, скажiмо, король Хайме III Араґонський, вiдчувши, звiдки вiтер дме (вiн завше вiдзначався гострим чуттям), запропонував герцоґовi заручити Фiлiпа зi своєю донькою Iзабеллою Юлiєю*, проте отримав категоричну вiдмову. I, на загальне переконання, зовсiм не тому, що араґонська принцеса була старша за Фiлiпа на два з половиною роки. Найпевнiше, герцоґ побоювався, що, ставши зятем араґонського короля, його найменший син (ненависний син!), i без того вельми значна персона, завдяки своєму положенню першого принца Ґаллiї та ґранда Кастилiї, буде дуже небезпечним претендентом на родовий майорат.
    * Юлiя (Julia) - родове iм'я. В даному контекстi лоґiчнiше було б вживати його в араґонськiй транскрипцiї - Хулiя (оскiльки короля звуть Хайме, а не Якiв); проте автор навмисне припустився такої неузгодженостi, аби пiдкреслити приналежнiсть Юлiїв Араґонських (Los Julios de Aragon) до молодшої гiлки роду Юлiїв Римських.
    На початку лiта 1444 року ґрупа молодих вельмож, Фiлiпових друзiв та родичiв, зiбралась обговорити ситуацiю, що склалася довкола герцоґового спадку. Iнiцiаторами цiєї таємної наради виступили Ґастон д'Альбре та Ернан де Шатоф'єр - двоє найближчих друзiв Фiлiпа, а Ернан, до того ж, був його однолiток. Вiн дуже рано втратив батькiв i перебував пiд опiкою дядька, проте змалку виказав такий рiшучий характер, гострий, практичний розум та неабиякi орґанiзаторськi здiбностi, що задовго до повнолiття перебрав до своїх рук керiвництво всiм господарством, i опiка над ним з боку родичiв стала чистою формальнiстю. По чоловiчий лiнiї рiд Шатоф'єра походив iз Францiї. Вiд їх колишнього родинного гнiзда, замку Шато-Ф'єр, зостались лише руїни десь на сходi Шампанi; в пам'ять про них Ернанiв прапрадiд, перший ґраф Капсiрський iз Шатоф'єрiв, побудував у Пiренеях новий замок, який, за його задумом, мав стати вiдродженим Шато-Ф'єром i який його нащадки не забарилися перейменувати на ґалльський лад - Кастель-Ф'єро, зберiгши, проте, незмiнним своє родове iм'я*.
    * Франсiйське Ch teau-Fier (Ch teaufier) вiдповiдає ґалльському Castel-Fiero.
    Ось у цьому самому замковi, що в двох годинах їзди вiд Тараскона, проводили свою таємну нараду змовники. На їхню одностайну думку, пасивно очiкувати на смерть герцоґа, не вживаючи нiяких рiшучих заходiв, було б вельми необачно, i щоб уникнути в прийдешньому виснажливої боротьби за спадок, слiд починати пiдготовку вже зараз.
    Ухваливши таке рiшення, молодi люди розiйшлися в поглядах на свої подальшi дiї. Деякi гарячi голови пропонували радикальний засiб вирiшення всiх проблем - орґанiзувати вбивство Ґiйома та Робера, i по всьому, проте бiльшiсть змовникiв iз цим не погодилися. Не заперечуючи, що старшi сини герцоґа цiлком заслуговують на смерть i в пропозицiях про їхнє вбивство є певний резон, вони все ж вважали, що не варто вдаватися до насильства, поки не буде вичерпано м'якшi, дипломатичнi методи боротьби. Бурхливi дискусiї тривали весь день, i лише над вечiр молодi вельможi узгодили свої погляди з усiх принципових моментiв i розробили план першочергових заходiв. З-помiж себе вони вибрали десятьох ватажкiв, серед яких природним чином опинилися й Ґастон д'Альбре та Ернан де Шатоф'єр, i поклали на них керiвництво змовою.
    Наступного ранку всi десятеро ватажкiв прибули до Тараскона. Ще напередоднi, за пропозицiєю Ернана, було вирiшено в загальних рисах повiдомити Фiлiповi про свої намiри, не розкриваючи, втiм, усiх деталей плану. Його обiзнанiсть, хай i обмежена, дозволяло змовникам у разi необхiдностi виступати вiд його iменi, що надавало змовi значно бiльшої ваги i навiть певної офiцiйностi.
    Фiлiп вислухав їх, зовнi зберiгаючи спокiй та незворушнiсть. За весь час, поки Ернан та Ґастон почергово говорили, викладаючи йому мiркування змовникiв, вiн нi поглядом, нi виразом обличчя не зрадив тих почуттiв, що вирували всерединi нього. Нарештi сталося те, про що вiн мрiяв упродовж останнiх рокiв, ховаючи цю найзаповiтнiшу мрiю в найглибшi закутки душi, не звiряючи її нiкому - навiть Боговi!..
    Коли Ернан та Ґастон закiнчили, Фiлiп обвiв усiх десятьох присутнiх приязним i водночас гордовитим поглядом i сказав:
    - Друзi мої, я свято шаную кревнi узи, закони та звичаї наших предкiв, i вважаю, що лише винятковi обставини можуть виправдати їх порушення. На мiй превеликий жаль, зараз у наявностi цi самi винятковi обставини. I якщо передi мною постане вибiр - мир, спокiй та добробут на землях, що довiрив моєму родовi Бог, чи слiпе та неухильне дотримання усталених норм, - тут у голосi його виразно забринiли металевi нотки, - то будьте певнi: я не вагатимуся нi митi. Гадаю, i люди, i Бог зрозумiють та схвалять моє рiшення.
    Такою вiдповiддю вiн розставив усе на свої мiсця. I якщо хтось iз ватажкiв, йдучи до нього, уявляв, що робить йому велику честь, пропонуючи те, що за законом належить його старшому братовi, то Фiлiп чiтко i ясно дав їм зрозумiти, що милостиво погоджується прийняти батькiвський спадок - єдино задля їхнього ж добра i лише тому, що Ґiйом виявився не гiдним того високого положення, що його вiн мав отримати за правом первородства. Цi слова зайвий раз переконали молодих людей, що вони не помилились у виборi свого майбутнього сюзерена.
    Коли всi ватажки, крiм Шатоф'єра й д'Альбре, пiшли, Фiлiп скрушно похитав головою i сказав:
    - Помиляються тi, хто вiдмовляє Ґiйомовi та Роберовi в будь-яких талантах. У певному сенсi вони справжнi ґенiї. Це ж треба зумiти скотитися так низько, щоб налаштувати проти себе геть усiх.
    - Авжеж, ґенiї, - осмiхнувся Ґастон. - Та я волiв би не мати таких ґенiїв серед своєї рiднi. Перед людьми соромно.
    А Ернан мовчки дивився на друзiв i думав про те, що направду незбагненi шляхи Господнi, коли вiд одного батька народжуються такi рiзнi дiти, як Фiлiп та Ґiйом...

    Згадана трохи вище сварка мiж герцоґом та Ґастоном д'Альбре мала найбезпосереднiше вiдношення до змови молодих вельмож. Одного разу Ґастон спробував прозондувати ґрунт i натякнув герцоґовi, що, можливо, його пiдданi хочуть бачити спадкоємцем Ґасконi та Каталонiї не Ґiйома i не Робера, а Фiлiпа. Щойно почувши це, герцоґ миттю розлютився i наговорив небожевi багато образливих слiв. Ґастон тодi теж скипiв i став огризатися; пiсля такої вкрай неприємної сцени йому не лишалося нiчого робити, окрiм як забрати сестру, дружину та доньок i поїхати з Тараскона. Пiзнiше, роздумуючи над дивною нестриманiстю герцоґа, Ґастон знаходив цьому лише одне пояснення: вiн був не перший, хто натякав йому на таку можливiсть.
    А тим часом Ґiйом та Робер, нiби навмисне, робили все, щоб полегшити працю змовникам. Вони зiбрали в своєму оточеннi найвiдбiрнiших покидькiв вищого свiту з усiєї Ґасконi, що вже само по собi викликало обурення респектабельних вельмож, i бешкетували в околицях, наводячи жах на мiсцевих селян. Серед багатьох мерзенних розваг братiв була одна, що справляла на Фiлiпа особливо гнiтюче враження. Зi своїм романтичним ставленням до жiноцтва вiн всiєю душею ненавидiв ґвалтiвникiв - а Ґiйом та Робер були найсправжнiсiнькими ґвалтiвниками...




    Роздiл III
    Обличчя смертi

    Це трапилося 2 травня 1445 року.
    Ранок був напрочуд гарний, однак почувався Фiлiп дуже зле. На самотi вiн гуляв у двiрському парку, провiтрюючи важку з похмiлля голову. Вчора вiн уперше в життi по-справжньому напився i тепер гiрко шкодував про це, клявся собi, що нiколи не питиме бiльше одного келиха за вечiр.
    Попервах Фiлiп не збирався напиватися, та вчорашня вечiрка видалася не надто веселою, швидше навiть сумною. Ернан де Шатоф'єр якраз був у Беарнi i мав приїхати лише за кiлька днiв, прихопивши з собою Ґастона д'Альбре та Амелiну - герцоґ уже перестав сердитися на свого небожа i сам попросив його повернутися. З тiєї чи iншої причини були вiдсутнi й iншi найближчi друзi та подруги Фiлiпа; отож вiн трохи засумував i випив бiльше, нiж звичайно. Вiдтак йому спало на думку, що коли вiн добряче нап'ється, то, диви, набереться смiливостi переспати з котроюсь iз присутнiх на вечiрцi панночок. Це була не дуже розумна iдея, проте Фiлiп завзято налiг на вино, стрiмко п'янiючи вiд незвички. Пiсля чималої кiлькостi випито зiлля його спогади про вчорашнiй вечiр нагло обривалися.
    Прокинувся Фiлiп сам, але не був певен, чи провiв вiн усю нiч один, i ця невiдомiсть мучила його ще дужче за головний бiль. Було б так прикро втратити незайманiсть у нестямi...
    Фiлiп здригнувся вiд несподiванки, почувши чемне привiтання. Вiн пiдвiв задумливий погляд i побачив поруч Етьєна де Монтiнi - вродливого дев'ятирiчного хлопчака, що служив у нього пажем.
    - А-а, привiт, друже, - промовив вiн i тут-таки збагнув, що може розпитати його про минулий вечiр. - Слухай-но... мм... але тiльки мiж нами. Що я вчора виробляв?
    Етьєн здивовано поглянув на нього, а потiм силувано всмiхнувся:
    - Ви нiчого не виробляли, монсеньйоре. Все було як завжди.
    - Коли я пiшов?... I з ким?
    - Пiсля десятої. Ви побажали всiм на добранiч i пiшли.
    - Один?
    - Так, монсеньйоре.
    Фiлiп полегшено зiтхнув:
    - От i добре... - Вiн уважнiше придивився до Монтiнi i спитав: - Ти чимось схвильований? Що сталося?
    - До замку привезли дiвчину, - вiдповiв Етьєн. - Мертву.
    - Мертву?
    - Так, монсеньйоре. На свiтанку вона стрибнула зi скелi в рiчку. Двоє селян, що бачили це, поквапилися витягти її з води, та вже нiчим допомогти їй не змогли. Вона впала на мiлину, вдарилася головою об камiння i, певно, вiдразу ж померла.
    Фiлiп здригнувся. Його не можна було назвати надто побожною й богобоязливою людиною, але до самогубства вiн ставився однозначно неґативно. Сама думка про те, що хтось може свiдомо позбавити себе життя, змушувала його серце боляче стискатися.
    Насилу притлумивши важке зiтхання, Фiлiп спитав:
    - А хто вона, ця дiвчина?
    Монтiнi знизав плечима:
    - В тiм-то й рiч, що нiхто не знає. Через те її привезли до замку - вона явно не тутешня.
    - Яка вона на вигляд?
    - Їй десь рокiв чотирнадцять чи п'ятнадцять. Поза будь-яким сумнiвом, не шляхетна панночка, але й не селянка i не служниця. Найпевнiше, з родини якогось заможного городянина, щоправда, не з Тараскона, бо тут її нiхто не впiзнав... - Монтiнi трохи повагався, а потiм додав: - А втiм, це не зовсiм так. Дехто її впiзнав.
    - Зажди! - сказав Фiлiп. - Я не второпав. Адже ж ти говорив, що її нiхто не знає.
    - Атож, монсеньйоре, її нiхто не знає. Тобто не знає, хто вона така i звiдки. Але вчора її бачили неподалiк Тараскона. Вчора ввечерi.
    - I що вона робила?
    Монтiнi пiдвiв голову й по-дорослому пильно подивився Фiлiповi в очi. Погляд його був похмурий i сумний, в ньому навiть промайнуло щось схоже на лють.
    - Вiрнiше, щo з нею робили, - уточнив вiн.
    Фiлiпове серце пiдскочило, а потiм нiби провалилось у безодню. Вони саме пiдiйшли до мавританського фонтану в центрi парку, i вiн присiв на невисокий парапет. Монтiнi мовчки стояв перед ним.
    - Розповiдай! - наказав йому Фiлiп.
    - Ну... Я знаю дуже мало. Лише те, що почув з балачок челядi. Цю дiвчину бачили... бачили, як пан Ґiйом вiз її зв'язану до своєї мисливської хатини.
    Фiлiп судомно глитнув. Так звана мисливська хатина Ґiйома знаходилася за двi милi милях вiд Тараскона. Там його старшi брати разом зi своїми приятелями час вiд часу влаштовували гучнi орґiї, що нерiдко супроводжувалася ґруповим зґвалтуванням молодих селянських дiвчат, якi мали нещастя опинитися за межами своїх сiл, коли напiдпитку Ґiйомова ватага швендяла околицями в пошуках розваг. Селяни, певна рiч, неодноразово скаржилися герцоґовi на його старших синiв. Щоразу герцоґ давав їм добрячого прочухана й забороняв надалi займатися таким 'промислом', однак, незважаючи на сувору заборону, Ґiйом та Робер нишком (а коли батька не було вдома, то й вiдверто) продовжували свої ганебнi розваги.
    Герцоґ якраз був вiдсутнiй - вiн поїхав до Барселони, щоб домовитися з тамтешнiм ґрафом про спiльне використання порту та корабелень, i взяв iз собою Робера, - отож Ґiйом, вiдчувши свободу, так розгулявся, що й чортам гидко стало.
    Фiлiп гнiвно заскреготiв зубами. Перед його внутрiшнiм поглядом стрiмко промайнули барвистi картини повiльної смертi Ґiйома з використанням найрiзноманiтнiших знарядь до тортур. Нарештi, опанувавши себе, вiн запитав у Монтiнi:
    - А це точно та сама дiвчина?
    - Слуги так кажуть, монсеньйоре. До того ж... - Етьєн судомно ковтнув. - Коли її тiльки привезли, я, ще нiчого не знаючи, мав змогу оглянути її зблизька...
    - Ну?! - нетерпляче вигукнув Фiлiп.
    - Її сукня подекуди роздерта на клаптi, шкiра на зап'ястках натерта до кровi, а на тiлi я бачив слiди вiд ударiв батогом...
    Фiлiп рвучко пiдхопився, стискаючи кулаки. Його обличчя спотворила ґримаса ненавистi та вiдрази.
    - Господи! - простогнав вiн. - Якi ж вони тварюки!.. Господи Iсусе...
    Вiн знову сiв i низько схилив голову, щоб Монтiнi не побачив слiз у його очах. Пiсля деяких вагань Етьєн, не питаючи дозволу, присiв поруч.
    - Ти маєш братiв? - за хвилю озвався Фiлiп.
    - Нi, монсеньйоре, - озвався Фiлiп. - Лише сестру. Та я розумiю вас...
    Фiлiп гiрко зiтхнув.
    - Чому, - промовив вiн, звертаючись до самого себе, - чому вони не померли разом з їхньою матiр'ю? Чому живуть i ганьблять нашу родину? Це несправедливо!.. Нечесно... - Вiн знову встав. - Де дiвчина?
    - На господарському подвiр'ї, монсеньйоре, - вiдповiв Монтiнi. - Якщо її ще не...
    Далi Фiлiп його вже не слухав. Вiн стрiмголов побiг уздовж бiчної алеї до правого крила палацу, проминув арочний прохiд, вiдтак повернув трохи влiво i незабаром опинився на широкому подвiр'ї, що прилягало до господарських будiвель замку. Як завжди о такiй порi, там було гамiрно й велелюдно, але звичайного пожвавлення Фiлiп не застав - обличчя в слуг були похмурi, а погляди стурбованi.
    - Де дiвчина? - голосно i трохи верескливо запитав Фiлiп, лишивши без вiдповiдi шанобливi привiтання на свою адресу.
    - Її щойно забрали, ваша високосте, - сказав один з наглядачiв, указуючи держалком батога в протилежний кiнець подвiр'я, де через розчиненi навстiж ворота виїжджала пiдвода в супроводi кiлькох озброєних вершникiв. - Схоже, монсеньйоре, що цього разу ваш брат вскочив у серйозну халепу.
    Фiлiп встав навшпиньки i подивився в тому ж напрямку. Вiн не впiзнав вершникiв зi спини, проте кольори їх вбрання були йому добре знайомi.
    'Тiльки не це! - подумав Фiлiп, холонучи вiд жаху. - Господи, тiльки не це!..'
    Кiлька секунд вiн простояв нерухомо, не в змозi зробити й кроку, а коли зацiпенiння минуло, щодуху кинувся до ворiт, розштовхуючи на своєму шляху слуг, якi не встигли поступитись йому дорогою.
    Зчинений ним ґвалт привернув увагу вершникiв, що супроводжували пiдводу. Вони озирнулись i притримали коней; зупинилась також i пiдвода. Фiлiп пiдбiг до неї й побачив, що тiло дiвчини цiлком накрите двома широкими плащами, з-пiд яких вибивалося назовнi лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить вiн завмер, благаючи всiх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потiм вiдкинув убiк край плаща.
    Вiн знав цю дiвчину. Звiсно, знав...
    Вродливе смагляве личко, юне, зовсiм дитяче, завжди таке веселе й життєрадiсне, зараз було блiдим i нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги i суму за втраченим життям. А на лiвiй скронi виднiлася закипiла кров...
    - Нi! Нi! - надривно закричав Фiлiп. - Боже, нi!..
    Скоряючись наглому пориванню, вiн стрiмголов кинувся геть вiд пiдводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Бiльшiсть присутнiх на подвiр'ї вирiшили, що в нього потьмарився розум пiд впливом побаченого, але це було не так. Фiлiп чiтко усвiдомлював свої дiї. Тепер вiн знав, щo робити, i був сповнений рiшучостi здiйснити свiй задум.
    Фiлiп гарячково шукав Ґiйома по всьому палацу, аж поки не натрапив на нього в одному з коридорiв. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрiмко бiг до нього, Ґiйом спробував утекти сходами. Проте Фiлiп наздогнав його ранiше i без жодного слова, в цiлковитiй мовчанцi, накинувся на брата.
    Ґiйом був на десять рокiв старший за Фiлiпа, на голову вищий i в пiвтора рази важчий, але Фiлiп мав перевагу в швидкостi та спритностi. Блискавичним рухом вiн завдав йому удару в щелепу, вiдтак ткнув його колiном у пах. Не встиг Ґiйом зiгнутися, як отримав ще два надзвичайно болючi удари - ребром долонi по шиї, трохи вище ключицi, та по нирках. Наступної митi Фiлiп майстерним прийомом збив його з нiг i, вирiшивши, що цього досить, вихопив з пiхв кинджал, збираючись зарiзати свого старшого i найненависнiшого брата, наче свиню.
    Вартовi, що збiглися на шум бiйки, не втручалися. Вони не почували анi найменшої симпатiї до Ґiйома, i тому, не змовляючись, вирiшили нiчого не робити, поки перевага на боцi Фiлiпа. Проте будь-якої митi, щойно щастя усмiхнеться Ґiйомовi, вони ладнi були розборонити їх.
    Розумiючи це i бачачи, що Фiлiп цiлком серйозно збирається вбити його, Ґiйом рвучко схопився на ноги. З несподiваною спритнiстю вiн ухилився вiд кинджала i щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Фiлiпа в напрямку сходiв, сподiваючись, що брат не втримається на ногах i, чого доброго, скрутить собi в'язи.
    Фiлiп i справдi спiткнувся, та, на щастя, на рiвному мiсцi, не долетiвши до крутих сходiв. Одначе при цьому вiн сильно вдарився головою об кам'яну пiдлогу, очi йому заслiпив яскравий спалах, потiм у його очах потьмарилося, з носа потекла кров, i вiн втратив свiдомiсть.
    Вартовi вчасно спинили Ґiйома, що кинувся був добивати непритомного брата...

    Фiлiп повертався до тями повiльно та болiсно. Iнодi його розум частково виринала з мороку, i тодi вiн чув голоси, в яких виразно бринiло занепокоєння, але значення мовлених слiв не доходило до його потьмареної свiдомостi. Вiн не знав, хто вiн такий, не знав, що з ним сталося i де вiн знаходиться. Величезна кiлькiсть питань, що на них не знаходилося вiдповiдей, викликала в нього панiку, i вiн знову впадав у забуття.
    Лише на четвертий день, змарнiлий та вщент розбитий, Фiлiп врештi опритомнiв. Ще якийсь час вiн лежав у цiлковитiй темрявi, аж поки не додумався розплющити очi. Це була ще не думка, а радше усвiдомлення того факту, що вiд здатний мислити, а отже, iснує.
    У кiмнатi панували сутiнки, та це не завадило Фiлiповi впiзнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши вiд гострого болю, що нiби шматував його мозок на клаптi, вiн побачив, що вiкна зашторенi, а на щiльних червоних шторах вимальовуються прямокутники свiтла. Значить, там, надворi, зараз день.
    'Треба розсунути штори', - була перша його думка, i водночас його вуста промовили першi осмисленi слова:
    - Дайте свiтла... темно... Хтось тут є?
    Почулися швидкi човгаючi кроки - у кiмнатi вiн таки був не сам.
    - Слава Всевишньому, нарештi! - Падре Антонiо, помiтивши розумний блиск Фiлiпових очей, радiсно й полегшено зiтхнув. - Я так хвилювався за тебе, сину мiй, так боявся, що ти нiколи не повернешся.
    Поки панотець розсовував штори на найближчому вiкнi, Фiлiп напружено думав над його останнiми словами, але без будь-яких видимих наслiдкiв. Бiль у головi не дозволяла йому зосередитися.
    - I вiдчинiть вiкно, - додав вiн. - Задушливо.
    Дон Антонiо виконав i це його прохання. В кiмнатi повiяло приємною ранковою прохолодою. Фiлiп з насолодою вдихнув чисте та свiже повiтря, сповнене ароматами пiзньої весни.
    Панотець повернувся до Фiлiпа, присiв на край широкого лiжка i взяв його за руку.
    - Як почуваєшся? - стурбовано запитав вiн.
    - Погано, - вiдверто зiзнався Фiлiп. - Голова болить, млявiсть якась... Що сталося, падре?
    - Ти сильно вдарився i, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.
    - Струс мозку, - повторив Фiлiп. - Зрозумiло... I довго я був непритомний?
    - Три днi.
    - Ага... - Фiлiп намагався згадати, як же вiн примудрився отримати струс мозку, але марно: його пам'ять щiльно огортав густий туман забуття. - Я не пам'ятаю, як це сталося, падре. Мабуть, я дуже багато випив i зовсiм не тямив себе. Бiльше я не буду так напиватися.
    Панотець стривожено поглянув на нього:
    - Що ти кажеш?! Ти ж був тверезий.
    - Я? Тверезий? - Фiлiп розгублено заклiпав очима. - Ви помиляєтеся, падре. Тодi я багато випив, дуже багато... навiть не пригадаю, скiльки.
    - Це було напередоднi. А вдарився ти наступного дня вранцi.
    - Як це вранцi? Хiба я вранцi... Нi, не розумiю. Я нiчого не розумiю!
    - I ти не пам'ятаєш про це? - спитав панотець, пильно дивлячись йому в очi.
    - Про це? Про що? - Ще одна спроба щось пригадати викликала у Фiлiпа новий напад головного болю. - Я нiчого не пам'ятаю про наступний день, падре. Зовсiм нiчого. Останнє, що я пригадую, це як я пив на вечiрцi... А що трапилося? Що?
    Дон Антонiо похитав головою:
    - Краще тобi самому згадати... А якщо не згадаєш, то краще для тебе.
    - Он як! - Фiлiп остаточно розгубився. - Я вас не розумiю. Розкажiть менi все.
    Падре зiтхнув:
    - Нi, Фiлiпе, не зараз. Певна рiч, рано чи пiзно ти про все дiзнаєшся - та краще пiзно, нiж рано... I годi про це. - Панотець трохи помовчав, мабуть, зважуючи, як краще перевести розмову на iншу тему, а потiм просто сказав: - Учора приїхав ґраф д'Альбре з сестрою.
    Фiлiп кволо всмiхнувся:
    - Це добре. Я за ними так скучив... Я хочу побачити їх. Обох.
    Панотець повiльно пiдвiвся.
    - Зараз я накажу розшукати їх i повiдомити, що ти вже опритомнiв.
    З цими словами вiн попрямував до виходу, але бiля дверей Фiлiп спинив його:
    - А Ернан? Вiн повернувся з Беарну?
    - Так. Разом з ґрафом д'Альбре, - вiдповiв падре, i на його обличчя набiгла тiнь.
    - Тодi, будь ласка, вiдрядiть вiстового в Кастель-Ф'єро...
    - Це зайве, - м'яко перебив його дон Антонiо. - Пан де Шатоф'єр тут.
    - Де саме? - пожвавiшав Фiлiп.
    - Пiвгодини тому я бачив його в твоїй бiблiотецi.
    - То покличте його. Зараз же.
    - Гаразд, - знову зiтхнув панотець. - Покличу. I поки ви розмовлятимете, пiду поклопочуся щодо обiду.
    З цими словами падре Антонiо вийшов з кiмнати, лишивши Фiлiпа на самотi. Проте ненадовго - за якусь хвилю вхiднi дверi знов прочинилися, i до спальнi ввiйшов високий кремезний юнак з чорним, мов смола, волоссям i сiрими зi сталевим блиском очима. У кожному його поруховi вiдчувалася неабияка сила, i через те вiн здавався на кiлька рокiв старшим, анiж був насправдi.
    - Привiт, Ернане, - сказав Фiлiп. - Поки тебе не було, я в таку халепу вскочив... Навiть не знаю, в яку саме.
    Шатоф'єр якось утомлено поглянув на нього й мовчки кивнув. Його обличчя було блiдим i змарнiлим, а пiд очима запали хворобливi тiнi. Фiлiп нараз вiдчув щось неладне.
    - Що з тобою, друже? - турботливо запитав вiн. - Тобi зле?
    - Так... Не дуже добре, - вiдповiв Ернан, голос його лунав глухо й уривчасто, мов стогiн. А пiсля короткої паузи вiн додав: - Дон Антонiо попередив, що ти нiчого не пам'ятаєш. Вiн просив нiчого не казати тобi, але я... я нi про що iнше думати не можу.
    - То що сталося, Ернане? - геть розгубився Фiлiп. - Хоч ти поясни!
    - Вона... - З грудей Ернана вихопився схлип. - Вона була менi як сестра... Бiльше, нiж сестра, ти знаєш...
    Цiєї митi пам'ять цiлком повернулася до Фiлiпа. Вiн пронизливо скрикнув i зарився обличчям у подушку, притиснувши долонi до скронь. Йому здавалося, що його голова ось-ось лусне вiд болючих спогадiв. Туман забуття, що щiльно оповивав подiї того фатального дня, нараз розвiявся, i Фiлiп згадав усе.
    Її звали Едженiя. Вона була дочкою Ернанової годiвницi i його ровесницею - як тодi казали, вона була його молочною сестрою. Шатоф'єрова мати померла невдовзi пiсля пологiв, батько - трохи згодом; їх вiн, ясна рiч, не пам'ятав i мамою називав свою годiвницю, а її дочка була йому за рiдну сестру. Вони зростали й виховувалися разом, були дуже прив'язанi одно до одного, а коли стали пiдлiтками, їхня прив'язанiсть переросла в кохання. Нiхто не знав про дiйснi намiри Ернана щодо його молочної сестри; та дехто, зокрема й Фiлiп, припускав, що вiн збирається одружитися з нею. Особисто Фiлiп цього не схвалював, проте не став би вiдмовляти друга, якби це виявилося правдою. Ернан був надзвичайно впертий хлопець, i коли вже приймав якесь рiшення, то вiдстоював його до самого кiнця. До того ж, Фiлiп добре знав Едженiю i вважав її чудовою дiвчиною; єдиний її недолiк полягав у тому, що вона була дочкою служницi...
    - Як це було? - запитав Фiлiп, не повертаючи голови.
    Ернан пiдiйшов до лiжка й сiв.
    - Того вечора вона поїхала до своїх сiльських родичiв, - тихо, майже пошепки промовив вiн. - I не взяла супроводу... Скiльки разiв я їй казав, скiльки разiв... та вона не слухалася мене!.. - Ернан знову схлипнув. - А згодом до Кастель-Ф'єро прибiг її кiнь. Мої люди негайно подалися на пошуки, але знайшли її лише вранцi... мертву... Боже, навiщо?...
    У кiмнатi надовго запала тиша. За вiкном весело щебетали пташки, день був ясний, сонячний, однак на душi у Фiлiпа панували сутiнки. Йому було гiрко i сумно. Так гiрко й сумно йому не було ще нiколи - навiть тодi, коли померла його матiнка, Амелiя Аквiтанська.
    Вiн перший порушив мовчанку:
    - Де зараз Ґiйом?
    - Пiд арештом. Так наказав мажодорм. Та можна не сумнiватися, що пiсля повернення твого батька його звiльнять. Адже нема такого закону, що забороняв би шляхтичевi чинити глум над плебейкою. Будь-який суд виправдає цього негiдника... Де ж справедливiсть, скажи менi?! - По щоках Ернана покотилися сльози.
    Долаючи млявiсть, Фiлiп пiдвiвся, сiв у лiжку i стиснув у своїх руках велику й сильну руку Шатоф'єра.
    - Є суд нашої совiстi, друже. Суд вищої справедливостi. - В небеснiй блакитi його очей майнули лиховiснi блискавицi. - Ґiйом злочинець i має бути покараним. Вiн мусить померти - i вiн помре! Такий мiй вирок... Наш вирок!
    Ернан здригнувся, а вiдтак розправив свої могутнi плечi, що знаходилися на рiвнi Фiлiпової макiвки.
    - Ґiйом помре. - Голос його лунав твердо й рiшуче. - Як скажений собака помре! I всi цi виродки з його товариства також помруть. Я ще не вирiшив, що робити з Робером - його щастя, що вiн поїхав з твоїм батьком до Барселони i не брав участi в цiй нарузi... - Ернан раптово знiтився, i погляд його потьмянiв. - Та нiщо, нiщо не поверне її до життя. Її кривдники гiрко поплатяться за свiй злочин, але вона не встане з могили. Я вже нiколи не побачу її... Нiколи... - I вiн заплакав, зовсiм як дитина.
    Фiлiп сидiв поруч нього, i собi витираючи зволожнiлi очi.
    'Кажуть, що ми ще дiти, - думав вiн. - Може, це й так... От тiльки життя в нас не дитяче.'
    Фiлiпове дитинство стрiмко добiгало кiнця, i в нього вже не лишалося часу на ту коротку iнтермедiю до юностi, що зветься отроцтвом...




    Роздiл IV
    Кiнець дитинства

    Фiлiп сидiв на березi лiсового озера й задумливо споглядав вiддзеркаленi гладiнню води бiлi, напiвпрозорi, схожi на серпанок хмаринки, що повiльно пливли синiм весняним небом з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд. Озеро лежало на рiвнинi, посеред густого лiсу, а вдалинi зусiбiч, немов казковi велетнi, здiймалися гори. Фiлiповi подобалась ця мiсцина; в теплу пору року вiн часто приїздив сюди, коли хотiв побути насамотi.
    Сьогоднi був останнiй день весни i його чотирнадцятий день народження. I Фiлiп, як i рiк, як i два, як i три роки тому, ще вдосвiта утiк з дому, щоб не бачити батька в жалобному вбраннi, щоб зайвий раз не потрапляти йому на очi, бо саме цього дня герцоґ був бiльше нiж будь-коли нетерпимий до свого найменшого сина.
    Для кожного юнака день його народження - день радостi, що символiзує рубiж, перетинаючи який вiн стає на рiк старшим, а отже, ще дорослiшим. Проте для Фiлiпа, скiльки вiн себе пам'ятав, 31 травня завжди було днем смутку. Нi, не за померлою матiр'ю: йому, звiсно, шкода було жiнку, яка, народивши його, померла в муках - та вiн її не знав. Цей день символiзував для Фiлiпа втрату батька, дитинство, що минуло поряд з ним i водночас так далеко вiд нього. Свiдомо Фiлiп не любив герцоґа i, щиро кажучи, йому не було за що любити його. Однак неусвiдомлено вiн все ж тягнувся до нього, скоряючись тому слiпому, безумовному iнстинктовi, що змушує малих звiренят триматися бiля своїх батькiв, шукати в них ласки, тепла й захисту. А крiм того, герцоґ був для Фiлiпа взiрцем мужностi й шляхетностi, прикладом мудрого та справедливого правителя, втiленням безлiчi iнших достоїнств, i єдине, в чому вiн не хотiв бути схожим на нього, то це бути таким батьком...
    Повернувшись додому й дiзнавшись про все, що сталося в Тарасконi за його вiдсутностi, герцоґ, як i передбачав Ернан, звiльнив Ґiйома з-пiд арешту i лише суворо поганив його. Амнiстiя, проте, не торкнулася тих кiлькох наближених Ґiйома та Робера, якi також були взятi пiд варту, - герцоґ наказав кинути їх до найглибшого пiдземелля замку й негайно забув про їхнє iснування. Решта учасникiв наруги над Едженiєю, як засвiдчили подальшi подiї, могли лише позаздрити своїм товаришам, що спокiйнiсiнько вiдсиджувались у в'язницi. Невдовзi тi, хто був причетний до тих ганебних подiй, але зберiг свою свободу, один за iншим почали гинути за вельми пiдозрiлих обставин. Їм не вдавалося врятувати життя навiть квапливою втечею - де б вони не хвалися, всюди їх знаходила смерть, спрямована (в чому нiхто не сумнiвався) рукою Ернана де Шатоф'єра.
    На вiдмiну вiд Робера, який, маючи певну частку здорового глузду, пристрасно дякував небесам, що на той час перебував у Барселонi i не брав участi в братових розвагах, Ґiйом був надто дурний i самовпевнений, щоб тверезо оцiнити ситуацiю й по-справжньому налякатися. Звiстки про кожну наступну смерть викликали в нього напади лютi, вiн скаженiв, на всi лади проклинав Ернана i пiдсилав до нього найманих убивць, яких за кiлька днiв знаходили мертвими, як правило повiшеними на шибеницi в Шатоф'єрових володiннях.
    Незавидне становище Ґiйома погiршувалося ще однiєю суттєвою обставиною. Десь за тиждень по смертi Едженiї стало вiдомо, що Ернан був таємно заручений з нею. Певна рiч, за її життя вищий свiт поставився б до такої звiстки вельми несхвально, проте постфактум це було сприйнято спокiйно i з розумiнням. Таким чином, не зовсiм законнi з формальної точки зору дiї Ернана набували в очах суспiльства певну видимiсть законностi, переходячи в площину кровної помсти, що завжди вважалося справою святою й гiдною якнайглибшої поваги.
    Ґiйом був приречений - це розумiли всi, крiм нього самого. Робер вже вiдверто примiрявся до титулу спадкоємця Ґасконi та Каталонiї. Герцоґ ще бiльше замкнувся в собi i став уникати старших синiв майже так само, як i меншого. Чимдалi нестерпнiшим робилося Фiлiпове життя в батькiвському домi. Щоразу, зустрiчаючи Ґiйома, вiн ледве стримувався, щоб не накинутися на нього, i про себе дивувався, чому Ернан зволiкає з розправою. Ґастон д'Альбре, який знову посварився з герцоґом (вiн вимагав суду над Ґiйомом i позбавлення його, вкупi з Робером, права успадкування майорату), пропонував Фiлiповi поїхати разом з ним та Амелiною до Беарну. Однак тодi Фiлiп перебував у станi глибокої депресiї i вiдкараскався вiд кузена непевною обiцянкою згодом подумати над його пропозицiєю.
    А вночi, напередоднi свого вiд'їзду, до Фiлiпа прийшла Амелiна. Вона швиденько роздяглася, забралась у лiжко i припала до його вуст палким поцiлунком. Можливо, то була найсприятливiша нагода подолати властивий кожному пiдлiтковi страх перед першою близькiстю з жiнкою, адже наразi Фiлiп, як нiколи ранiше, потребував нiжностi й ласки, вiн так жадав забутися в обiймах любої й дорогої сестрички... Проте тiєї ночi мiж ними так нiчого й не сталося. Фiлiп був ще надто слабкий, виснажений, знесилений усiм пережитим. Вони лежали поряд, обiймаючись i цiлуючись - ласкаво, але без пристрастi, як брат i сестра, - i Фiлiп виговорив Амелiнi все, що накипiло в нього на душi, все, що його гризло, а потiм просто заснув, мiцно пригорнувшись до неї, до її теплого та нiжного тiла. Тiєї ночi вiн спав спокiйно й безтурботно.
    Вранцi їх розбудив Ґастон (слуги не наважувалися) i все питав, чи скоро будуть дiти. Ось на такiй пiднесенiй нотi вони й розпрощалися. А позаяк було ще рано, то Фiлiп лишився лежати в лiжку, не знаючи, де йому подiтися вiд сорому та збентеження. Що ж то буде, думав вiн, коли за мiсяць-другий Ґастоновi заманеться поспитати у лiкаря, чи не вагiтна, бува, його сестра, а той, здивовано пiдвiвши брови, вiдповiсть: 'На Бога, монсеньйоре! Таж вона ще незаймана'. Кпинiв вистачить надовго, це точно! 'Так ти спав з Амелiною чи просто спав з нею? I скiльки разiв ви отак просто спали удвох?' Нiчого сказати, гарненькi справи...

    Фiлiп узяв до рук лютню i за звичкою перебрав струни, перевiряючи настройку. Свiдомо вiн ще не вирiшив, щo хотiв би заспiвати, як його пальцi, трохи несподiвано для нього самого, взяли першi акорди пiснi про кохання могутнього вельможi до королiвської дочки. Про те саме кохання, що призвело до його появи на свiт i на цьому траґiчно обiрвалося. Про його батька, герцоґа Фiлiпа III Аквiтанського, який, втративши першу дружину, зовсiм не сумував за нею, бо був нестямно закоханий в одинадцятирiчне дiвча, доньку короля Робера III. Iзабелла Ґалльська годилася герцоґовi за дочку, проте ця обставина не завадила йому так палко закохатися в неї, що у своїй нерозсудливостi вiн ладен був сподобитися Парiсовi й зруйнувати стiни Тулузи заради прекрасних очей новоявленої Гелени Троянської. Аби зберегти мир у країнi, король мусив поступитися вимогам наймогутнiшого зi своїх васалiв i цим порушив слово, що його був дав ґрафовi Прованському, з чиїм сином Iзабелла вже була заручена. Вiдчувши себе ображеним, ґраф вирiшив вийти зi складу королiвства i приєднатися до Ґерманського Союзу. Загалом це було лише на руку аквiтанцям, оскiльки дозволяло їхньому роду зайняти домiнуюче положення в рештi Ґаллiї, проте герцоґ, усвiдомлюючи свою провину перед королем, рiшуче виступив на захист цiлiсностi держави. В цьому його пiдтримали й iншi ґалльськi князi, що вирiшило суперечку на користь єдностi країни. Ґрафовi Прованському довелося поступитись i задовольнитися шлюбом свого сина з небогою короля, юна принцеса Iзабелла стала герцоґинею Аквiтанською, а вся ця iсторiя набула широкого розголосу i знайшла своє вiдображення в цiлiй низцi художнiх творiв того часу.
    З усiх балад, що їх Фiлiп знав про батькiв, ця щонайменше вiдповiдала дiйсностi, проте йому вона подобалася понад всi iншi. Було в нiй щось особливе i надзвичайне, що збуджувало його уяву, торкалося найпотаємнiших струн його душi. Її автор, мало переймаючись iсторичною правдою, зумiв так яскраво, так переконливо зобразити своїх героїв, що складалося враження, нiби вони знаходяться десь поруч i будь-якої митi можуть з'явитися перед слухачами в живiй людськiй подобi...
    Поступово спiв захопив Фiлiпа, вiн повнiстю поринув у минуле i перестав думати про сьогодення. Природа не нагородила його абсолютним слухом, проте наполегливi тренування не минулися для нього марно: спiвав вiн правильно, гарно поставленим голосом, майже нiколи не брав фальшивих нот, i слухати його було приємно не лише йому самому.
    Десь на серединi пiснi Фiлiп вiдчув, що хтось пiдiйшов до нього ззаду й зупинився за спиною. Це вiдчуття було таке реальне, таке непереборне, що вiн замовк на пiвсловi, вiдклав лютню вбiк i озирнувся...
    А наступної митi Фiлiп вже був на ногах, дурнувато всмiхаючись i вiдчайдушно намагаючись вирiвняти дихання, що раптово збилося з ритму. Горло його стиснув нервовий кашель, проте вiн не мiг дозволити собi прокашлятися, боячись сполохати, зруйнувати тендiтну чарiвнiсть картини, що нараз вiдкрилася його приголомшеному поглядовi...
    Перед ним стояла юна дiвчина рокiв п'ятнадцяти, прекрасна як весна, як любов, як може бути прекрасною лише чистота й невиннiсть. Вона була невисока на зрiст, струнка, з тонким гнучким станом, одягнена в коричневий костюм для верхової їзди, який вдало гармонiював з пишною гривою свiтло-каштанового волосся. Її великi карi очi дивилися на нього з якимось дитячим захватом, на щоках грав рожевий рум'янець, а на коралових устах блукала сором'язлива усмiшка, виблискуючи перлинами її рiвних бiлих зубiв.
    У Фiлiпа важко калатало серце й пiдкошувалися ноги. Вiн дивився на дiвчину, поїдаючи її очима i млiючи вiд незнаного ранiш, нi з чим незрiвнянного почуття. Свiт у його очах враз змiнився, вiн почав бачити все в iншому свiтлi, зовсiм iнакше сприймати довколишнє. Усi турботи, всi бiди та нещастя останнього часу та всього його життя здалися йому такими далекими, неiстотними, не вартими уваги. Ця дiвчина була мов та чарiвниця з казки, що прийшла забрати в нього дитинство - але навзамiн вона пропонувала йому кохання.
    'Так, це кохання! - думав вiн. - Он воно яке...'
    Його нiтрохи не бентежило, що вiн зовсiм не знає цю дiвчину, що вперше бачить її - все це не мало жодного значення. Кохання нiколи не приходить поступово, крок за кроком, воно спалахує в одну мить, i вже неiстотно - в момент знайомства, з першого погляду, чи значно пiзнiше. Кохання не можна порiвнювати нi зi звичкою, нi з дружбою, нi з прихильнiстю; воно не є породженням земних почуттiв - поваги, симпатiї, тощо - навiть у мiльйони й мiльярди разiв посилених. Це небесна благодать, це божественне одкровення, це диявольська мана... Наче блискавка вдарила одночасно з неба i з-пiд землi - вона миттєво вразила Фiлiпа.
    Нарештi, опанувавши себе, вiн пiдступив до дiвчини i чемно поцiлував її руку. Подолавши спокусу притиснутися щокою до цiєї тендiтної, м'якої долонi, вiн примусив себе випростатись i представився:
    - Фiлiп Аквiтанський до ваших послуг, панно.
    Дiвчина нагородила його слiпучою усмiшкою.
    - Дуже мило, монсеньйоре, - вiдповiла вона i, не витримавши палкого погляду Фiлiпа, нiяково потупилася. - А я... Мене звуть Луїза де Шевернi... Також до ваших послуг.
    Ґалльською вона говорила правильно, але з виразним франсiйським акцентом. Її оксамитово-нiжний голос змушував Фiлiпове серце то завмирати в знемозi, то швидко калатати, аж рватися з грудей.
    - Ви... Мабуть, ви родом з Iль-де-Франсу, - невпевнено припустив вiн. - Або ж з Середньої Луари.
    - Ви вгадали, - кивнула Луїза. - Моя родина мешкає в Блуа.
    - I що ж привело вас до нашого краю?
    - Три днi тому я приїхала погостювати до свого кузена, вашого друга, до речi, ґрафа Капсiрського.
    - Он як! - Лише зараз Фiлiп помiтив з протилежного краю галявини двох коней: одного з дамським сiдлом, другого з чоловiчим, яких тримав за поводи слуга. У слузi вiн упiзнав Жакомо, Шатоф'єрового камердинера. - Отже, Ернан ваш родич?
    - Так, монсеньйоре. Моя матiнка - рiдна сестра матерi пана ґрафа, царство їй небесне. Ми також родичi й по його чоловiчiй лiнiї, щоправда, дуже далекi.
    - Зрозумiло. Це... гм... Це була дуже романтична iсторiя.
    Тут Фiлiп покривив душею. Нiчого романтичного в цiй iсторiї не було - то був звичайнiсiнький мезальянс. Двадцять рокiв тому Ернанiв батько їздив у Шампань, на землю своїх предкiв, i повернувся звiдти з молодою дружиною, дочкою одного зубожiлого шляхтича - свого далекого родича. Цей шлюб нiхто не схвалював.
    Вiдчувши фальш в останнiх словах Фiлiпа, Луїза почервонiла i збентежено опустила очi. Вона зрозумiла це так, що Фiлiп з самого початку вирiшив поставити її на мiсце, вказавши на рiзницю в їхньому суспiльному становищi.
    - Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я... не смiю бiльше заважати вам. Зараз я поїду.
    - Чому? - здивувався Фiлiп. - Хiба ви кудись поспiшаєте?
    - Ну... нi. Не дуже. Я просто гуляла неподалiк, а коли почула ваш спiв, то пiд'їхала ближче, щоб послухати...
    - Але ж я ще не закiнчив! - жваво вiдгукнувся Фiлiп. - А ви справдi хочете послухати мене? Вам подобається, як я спiваю?
    - Дуже! - вiдповiла Луїза, вклавши в це слово значно бiльше пристрастi й запалу, анiж їх заслуговувало єдино Фiлiпове виконання. - Ви чудово спiваєте, монсеньйоре.
    - Мене звуть Фiлiп, - лагiдно сказав вiн, узявши її за руку. - Тiльки так я дозволяю називати себе гарненьким дiвчатам. А ви не просто гарненька, ви - красуня. Я ще нiколи не зустрiчав такої чарiвної дiвчини, як ви.
    Луїза пiдвела голову, i їхнi погляди зустрiлися.
    - А я... - затинаючись заговорила вона. - Я ще не зустрiчала такого, як ви... Менi казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий... такий милий.
    Фiлiп увесь розцвiв. Вiн пiдвiв її до берега озера й розстелив на травi свiй широкий плащ. Вона вдячно всмiхнулася йому й сiла, пiдiбгавши ноги. Фiлiп улаштувався поруч, узяв до рук лютню i спитав:
    - Менi починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?
    - Спочатку, будь ласка.
    Фiлiп торкнувся пальцями струн i заспiвав з таким натхненням, якого не вiдчував ще нiколи.
    Луїза слухала його, спираючись лiктем на колiна i поклавши пiдборiддя на долоню. Її обличчя промiнилося цiлою гаммою почуттiв - нiжностi, благоговiння, розгубленостi, замiшання й захоплення, а очi млосно блищали. Коли Фiлiп доспiвав до кiнця, i вiдлунали завершальнi акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потiм з хвилюванням в голосi промовила:
    - Як це прекрасно! У мене просто немає слiв... Це пiсня про ваших батькiв?
    - I так, i нi, - вiдповiв Фiлiп. - Загалом це iсторiя про моїх батька та матiр, проте деякi деталi й обставини автор явно запозичив з iншої схожої iсторiї.
    - Якої?
    - Про ґрафа Клавдiя Iверо та Дiану Юлiю Римську. П'ятнадцять рокiв тому дон Клавдiй без пам'ятi закохався в принцесу Дiану i попросив у iмператора Корнелiя її руки. Iмператор же мав вiдносно дочки iншi плани, тому ввiчливо вiдмовив ґрафовi. Однак дон Клавдiй не змирився з поразкою i умовив Дiану втекти з ним до Iспанiї, щоб там одружитися. Мiж iншим, вiнчав їх мiй нинiшнiй духовний наставник, превелебний Антонiо Ґатто. У той час вiн подорожував Європою i за збiгом обставин опинився на одному кораблi з утiкачами. Дону Клавдiєвi i Дiанi Юлiї не терпiлося... гм... стати подружжям, отож вони вирiшили не чекати прибуття в Iспанiю i попросили падре Антонiо повiнчати їх прямо на кораблi. Iмператор не тямив себе з лютi, коли дiзнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цiєї iсторiї запозичена розв'язка: буцiмто моя мати тiкає з моїм батьком, i вони таємно вiнчаються. Вочевидь, авторовi це здалося бiльш красивою кiнцiвкою, нiж те, що сталося насправдi.
    - А що було насправдi?
    - Все було значно грубiше й прозаїчнiше Мiй батько зiбрав вiйсько i пригрозив моєму дiдовi, що пiде вiйною на Тулузу i вiдбере у нього не лише дочку, а й корону. Дiд не хотiв мiжусобицi в країнi, тому змушений був поступитися i через це посварився з ґрафом Прованським...
    Фiлiп розповiдав цю iсторiю чисто механiчно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразi його думки були зайнятi зовсiм iншим: вiн обмiзковував одну iдею, яка оце щойно спала йому на думку. Вiн уже трохи оговтався вiд першого шоку, подолав свою розгубленiсть i весь сповнився рiшучостi. Тепер вiн точно знав, щo йому треба, i був готовий до активних дiй. Проте це не було наслiдком холодного розрахунку з його боку, це радше була вiдчайдушна хоробрiсть вщент п'яної людини. А Фiлiп був п'яний - вiд кохання.
    Сяк-так довiвши до кiнця свою розповiдь, Фiлiп швидко пiдвiвся, вибачився перед Луїзою i пiдiйшов до Жакомо, який увесь цей час сидiв пiд деревом. При наближеннi Фiлiпа слуга схопився на ноги i з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовленi упiвголоса. Потiм вiн уклонився йому, негайно скочив на свого коня i, пославши прощальний уклiн спантеличенiй Луїзi, зник за деревами.
    - Що трапилося? - спитала вона, коли Фiлiп повернувся i знову сiв бiля неї.
    - Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф'єро i переказати Ернановi, що сам подбаю про вас i ввечерi поверну йому цiлою й неушкодженою.
    Луїзинi щоки спалахнули.
    - Але навiщо?
    - Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана i вирiшив сьогоднi навiдатися до нього. А по-друге, я вiдiслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.
    - Що?... - Дiвчина ще дужче знiяковiла. - Ви... Ви хочете залишитися зi мною сам на сам?
    - Ми вже залишилися, - уточнив Фiлiп, смiливо обiйняв її i притягнув до себе. - Погодься, любонько: якось незручно цiлуватися в присутностi слуг.
    - О, Боже! - тiльки й встигла прошепотiти Луїза, перше нiж їхнi губи зiмкнулися в довгому й палкому поцiлунку.
    Потiм вони сидiли, мiцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Фiлiповiм плечi, а вiн, зарившись лицем у її волоссi, з насолодою вдихав їх п'янкий аромат, вiдчуваючи себе на сьомому небi вiд щастя. Фiлiп багато разiв цiлувався з дiвчатами i стискав їх у своїх обiймах, та ще нiколи не вiдчував такого блаженства, як зараз. I тут вiн зрозумiв, що нiскiлечки не страхається близькостi з Луїзою; вiн жадає цього, вiн зовсiм не боїться розчаруватися в коханнi, зiпсувати свої поетичнi мрiї банальною прозою життя - бо справжнє кохання прекраснiше будь-яких мрiй...
    - Скiльки тобi рокiв, люба? - спитав Фiлiп.
    - П'ятнадцять.
    - А менi лише чотирнадцять... Але ж це не бiда, правда?
    Луїза погладила його по щоцi, потiм нiжно торкнулася губами до його губ. Очi її сяяли вiд захоплення.
    - Це не має значення, любий. Я кохаю тебе.
    - Я теж кохаю тебе, Луїзо. - Фiлiп дбайливо поклав її на траву. - Знаєш, - промовив вiн з таким нiяковим виглядом, нiби признавався в якомусь недоброму вчинку, - у мене ще не було жiнок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина...
    Луїза раптом схлипнула i затремтiла.
    - Господи! - прошептала вона, врештi збагнувши, що зараз станеться. - Господи...
    - Що з тобою, рiдна? - сполошився Фiлiп. - Чому ти плачеш?
    Луїза рвучко притислася до його грудей.
    - Я знаю, ми не повиннi...
    - Чому? Хiба ти не любиш мене?
    - Люблю, але...
    - Ти боїшся розчаруватися в менi?
    Луїза трохи вiдсторонилася i здивовано поглянула на нього. В її очах застигло нерозумiння - те саме нерозумiння, що повсякчас стоятиме помiж ними протягом їх короткого подружнього життя.
    - Я не боюся розчаруватися в тобi, - м'яко сказала вона. - Адже менi нема з ким порiвнювати тебе. Я боюсь... але не чогось конкретного, а просто тому, що менi страшно. Страшно i все тут, адже це так природно. - Вона перевела дихання, набираючись смiливостi. - I, будь ласка, бiльше не питай нi про що. Краще поцiлуй мене.
    Фiлiп зазирнув углиб її великих карих очей i немов розчинився в них цiлком. Цiєї митi навколишнiй свiт перестав iснувати для нього. На всьому бiлому свiтi були тiльки вiн, Луїза та кохання, що з'єднало їх нерозривними узами. Кохання, яке Фiлiп так довго чекав i яке, нарештi, прийшло.
    Вiн пiзнавав любов. Йому ще належало випити цю чашу до дна - радiсть i гiркоту, муку та насолоду, бiль i блаженство, надiю та вiдчай...




    Роздiл V
    Мужчина

    Сонце хилилося надвечiр. Фiлiп лежав, розтягнувшись на травi, i бездумно дивився в небо. На його грудях лежала голiвка Луїзи, її волосся лоскотало йому шию та пiдборiддя, але вiн не прибирав їх - лоскiт був приємним. I взагалi, все пов'язане з Луїзою було йому приємним. Фiлiповi здавалося, що вiн не лежить на землi, а ширяє в повiтрi. Все його тiло охоплювала солодка знемога, думки в головi плуталися, а над усiм цим домiнувало всепоглинаюче вiдчуття спокiйного й безтурботного щастя.
    Нарештi Луїза поворушилась i пiдняла голову.
    - Здається, я задрiмала, - сказала вона, сонно примруживши очi. - Я довго спала?
    - Нi, любонько, - лагiдно вiдповiв Фiлiп. - Щонайбiльше пiвгодини.
    Луїза зiтхнула i мiцно пригорнулася до нього.
    - Що трапилося? - спитав Фiлiп. - Чому ти зiтхаєш?
    - Так, нiчого. Просто... просто я думаю...
    - Про що?
    - Ну, як ти не розумiєш?! Я думаю про те, що сталося.
    - А-а!.. Але чим ти стривожена?
    З хвилину вона помовчала, перш нiж вiдповiсти.
    - Менi дуже нiяково. Дуже-дуже. Що подумає кузен? Що подумають тато з мамою?... Учора Ернан розповiдав про тебе i цiлком серйозно заявив, що боїться знайомити нас. Йому-бо соромно буде дивитися в очi моїм батькам, якщо ти зведеш мене.
    Фiлiп пiдвiвся й сiв на травi.
    - Так ось ти про що! Ось що тебе непокоїть!
    - Атож, - спантеличено кивнула вона. - Це мене й непокоїть. Та тiльки не подумай, що я шкодую, любий. Я нi про що не шкодую. Нi про що...
    Фiлiп схилився над нею й поцiлував її в уста.
    - Дурненька ти моя! Як погано ти про мене думаєш. Адже я люблю тебе i хочу з тобою одружитися.
    Вона недовiрливо глянула на нього:
    - Одружитися? Це не жарт?
    - Нiяких жартiв! Завтра падре Антонiо повiнчає нас, i ми станемо чоловiком та жiнкою. Ти згодна?
    - О, Боже! - розгублено промовила Луїза. - Це так несподiвано...
    - А ти думала, я хотiв просто розважитися з тобою?
    - Ну... Взагалi я думала, що мiж нами така рiзниця...
    - Це неiстотно, любонько, - заявив Фiлiп з такою безапеляцiйнiстю, наче сам був не до кiнця певен цього i прагнув переконати себе у власнiй правотi. - Все це кастовi забобони. Ранiше я подiляв їх... аж поки не зустрiв тебе. Тепер я розумiю, що грiш їм цiна базарного дня. Тепер я розумiю Ернана i його батька... Та що й говорити! Я вже не можу без тебе жити. Я хочу, щоб ти завжди була зi мною.
    - А твiй батько? Невже вiн погодиться?
    Фiлiп спохмурнiв.
    - Батьковi байдужа моя доля. Для нього було б краще, якби я зовсiм не народжувався. Гадаю, йому буде все одно, з ким я одружуся. Та навiть коли вiн чинитиме опiр... Зрештою, менi вже чотирнадцять рокiв, я повнолiтнiй i можу розпоряджатися своїм майбутнiм за власним розсудом, не питаючись нi в кого дозволу.
    - Навiть у папи Римського?
    - Навiть у папи. - Тут Фiлiп усмiхнувся (трохи сумно, треба визнати). - Мiй титул першого принца сприймають всерйоз лише ґасконцi, це тiшить їхнє самолюбство. А так нiхто не сумнiвається, що в короля Робера будуть дiти - бо ж йому ще немає двадцяти, а королевi Марiї й того менше. Ґалльський престол менi не свiтить, це всiм ясно, i в Святого Престолу немає реальних пiдстав втручатися в моє особисте життя... Чи майже нема, - додав вiн, подумавши про свої претензiї на родовий майорат. - Але в будь-якому разi наш помiркований папа Павло сто разiв подумає, перш нiж оголосить недiйсним шлюб, що вже вiдбувся. - А ми одружимося вже завтра. Шкода, звiсно, що я не зможу запросити на весiлля всiх друзiв, але й зволiкати з цим не хочу.
    - Чому?
    Фiлiп трохи помовчав, потiм вiдверто признався:
    - Через тих самих друзiв. Далеко не всi вони будуть в захопленнi вiд того, що я одружуся з тобою. Ернан, певна рiч, не заперечуватиме, та й Симон де Бiґор буде радий - адже вiн закоханий в Амелiну. А от iншi, особливо Ґастон... Словом, вони будуть проти.
    - Зрозумiло, - похмуро мовила Луїза. - Що ж, незабаром тобi доведеться вислухати їхнi заперечення. Можливо, вже сьогоднi. До твого вiдома, твої друзi зараз гостюють у Кастель-Ф'єро.
    - Та ну! А хто саме?
    - Їх дуже багато. Десь шiсть, а то й сiм десяткiв.
    - Нiвроку ж собi! А я про це нiчого не знаю. Дивина та й годi... I коли вони прибули?
    - Бiльшiсть учора ввечерi, дехто на день ранiше, а сьогоднi вранцi з'явилося ще кiлька гостей.
    - Отакої! Ернан напевно щось затiває. А якщо в це замiшаний Ґастон...
    - Ґраф д'Альбре? Вiн теж у Кастель-Ф'єро. Учора кузен познайомив нас.
    Фiлiп похитав головою i замислено промовив:
    - Дуже цiкаво. Що ж замишляють Ернан з Ґастоном?
    - Я здогадуюсь. Але тобi не скажу.
    - Чому?
    - Як я розумiю, твої друзi готують тобi подарунок на день народження. Це має стати для тебе сюрпризом... Ой! - раптом похопилася вона. - Адже Ернан знає, де ти!
    - Певно ж, знає, - пiдтвердив Фiлiп. - Кожен день свого народження я проводжу тут до самого вечора. До того ж Жакомо, безумовно, доповiв Ернановi, що залишив тебе зi мною.
    - Отже, скоро вiн має приїхати. - Луїза встала, пiдiбрала з трави свою сукню i стривожено роззирнулася довкруги, неначе десь тут у травi мiг ховатися Ернан. - А менi ще хотiлося скупатися...
    - То йди купайся, - сказав Фiлiп. - А потiм ми поїдемо до Ернана.
    Трохи повагавшись, вона згiдно кивнула:
    - Мабуть, я так i вчиню.
    Сором'язливо поглядаючи на Фiлiпа, Луїза стала знiмати з себе рештки вбрання. Фiлiп iз захопленням дивився на неї й самовдоволено всмiхався. Вiн вже мужчина - мужчина з тiєї самої митi, коли над озером пролунав крик дiвчини, що стала жiнкою. I вона задоволена ним як мужчиною. Ще б пак...
    Луїза роздяглася догола й забiгла в озеро. Вона борсалась у водi, здiймаючи навколо себе бризки, охаючи й повискуючи вiд задоволення.
    Спостерiгаючи за нею, Фiлiп не вiдразу помiтив трьох вершникiв, що в'їхали на галявину i спiшилися за кiлька крокiв вiд нього. То були Ернан де Шатоф'єр, Ґастон д'Альбре i ще один його друг - п'ятнадцятирiчний Симон де Бiґор, старший син вiконта де Бiґора, одного з найвпливовiших ґасконських достойникiв, коннетабля Аквiтанiї.
    - Так, - похмуро мовив Ернан, дивлячись то на Фiлiпа, то на Луїзу, що сховалася по шию в водi. - Чуло моє серце, нiчим добрим це не скiнчиться... Ну що ж, друже, мої привiтання... гм... з днем твого народження.
    - I мої, - з усмiшкою додав д'Альбре.
    - Я також вiтаю тебе, - простодушно сказав Симон, не завваживши двозначностi в словах Ернана й Ґастона.
    - Дякую вам, друзi, - збентежено пробурмотiв Фiлiп, а потiм у повнiй розгубленостi ляпнув: - Ну, ось ви й приїхали.
    - Атож, - кивнув Ернан. - Приїхали. I побачили.
    Фiлiп ще бiльше розгубився.
    - Послухай, Ернане, менi дуже прикро... справдi прикро...
    - Ах, тобi прикро! - з несподiваною люттю гаркнув Шатоф'єр. - Йому, бачте, прикро! Шкода, сказав вовк, з'ївши овечку, i зронив скупу сльозу над її останками... А бодай тебе покорчило, Фiлiпе! Сестра моєї покiйної матерi довiрила менi свою дочку, i що ж - на четвертий день перебування пiд моєю опiкою її зваблює мiй кращий друг, людина, що менi за брата, чиїй честi я без вагань довiрив би невиннiсть рiдної сестри... - Тут вiн осiкся i скоса глянув на Ґастона. - Гм-м, щодо невинностi сестри я, мабуть, трохи загнув. А проте тобi варто було б спершу подумати, як я до цього поставлюся - з цинiчною байдужiстю Ґастона, якому глибоко начхати, з ким спить Амелiна, чи...
    - Замовкни, Ернане! - рiзко обiрвав його Фiлiп. - Прошу тебе, не гарячкуй. Я визнаю, що вчинив негарно, я трохи поквапився, але й ти зрозумiй мене - я просто не мiг чекати.
    Ернан здивовано моргнув:
    - Чого чекати?
    - Весiлля, певна рiч.
    У вiдповiдь на цю заяву три пари очей - синi Ґастона, сталево-сiрi Ернана i темно-карi Симона - з мовчазним здивуванням втупились у нього.
    - Повтори, що ти сказав, - хрипко промовив Ернан, ледве стримуючи раптовий напад кашлю.
    - Я хочу одружитися з твоєю кузиною, - незворушно вiдповiв Фiлiп.
    Ернан не витримав i зайшовся гучним кашлем.
    - Друзi мої, - продовжував Фiлiп, вiдчувши себе господарем становища. - Ми примушуємо Луїзу чекати. Вiдiйдiмо трохи далi, щоб вона могла вибратися з води й одягнутися.
    Не чекаючи на їхню згоду, вiн пiдiйшов до берега, де лежали його речi, видобув з сумки рушника, помахав ним Луїзi, потiм поклав його на купу її одягу i знову повернувся до друзiв.
    - Ходiмо, швидше!
    Всi четверо заглибилися в лiс i йшли доти, доки галявина та озеро не зникли за деревами. Опинившись на невеличкiй прогалинi, Фiлiп сiв на траву. Друзi повсiдалися перед ним пiвколом.
    - Братику, - першим заговорив Ґастон. - Ти це серйозно?
    - Цiлком серйозно.
    - Послухай, не кажи дурниць. Хiба ти не розумiєш...
    - Я все розумiю, Ґастоне. Я свiдомий того, що роблю.
    - Ти клеїш дурня, ось що ти робиш! Це ж курям на смiх! Та й не тiльки курям... Зрозумiй, врештi, що вона тобi не рiвня. Не заперечую, вона гарненька, дуже гарненька, справжня лялечка, i з нею приємно порозважатися, але ж не можна через це втрачати голову й забувати про своє високе призначення. I про свою гiднiсть.
    Ернан почервонiв i заскреготав зубами. Його погляд не провiщав нiчого доброго.
    - Еге, друже, - вимовив вiн, гнiвно виблискуючи очима. - Стеж за своїми словами, коли говориш про мою рiдню. Я не дозволю...
    - Ой, перестань! - вiдмахнувся Ґастон. - Я, звiсно, перепрошую за свою рiзкiсть, я навiть у гадцi не мав ображати твої родиннi почуття, просто так вийшло зопалу. Зрештою, ти й сам чудово розумiєш, що Фiлiп - не ти i не твiй батько, i те, що було дозволено вам, для нього неприпустимо. Вiн не належить самому собi, кожен його вчинок впливає на долю багатьох людей, i вiн не має права ставити пiд загрозу майбуття всiєї Ґасконi через свої дитячi примхи.
    - А тепер ти послухай мене, Ґастоне, - заговорив Фiлiп з металом у голосi, усвiдомлюючи, втiм, що кузен має цiлковиту слушнiсть, i через те ще дужче розлючуючись. - Сьогоднi тридцять перше травня, день мого повнолiття. Вiдтепер я самостiйна людина; твоя опiка надi мною скiнчилася. Я вдячний тобi за все, що ти для мене зробив. Ти завжди був i назавше залишишся моїм другом i старшим братом. Як i ранiше, я прислухатимуся до твоїх порад, але сам вирiшуватиму, дотримуватись їх чи нi. Я вирiшив одружитися з Луїзою i одружуся. Незважаючи нi на що! Будь певен, я це зроблю, адже ти мене знаєш. Менi шкода, що ти так рiшуче налаштований проти цього шлюбу, зараз я дуже потребую твоєї пiдтримки, але це не змiнить моїх намiрiв. Сподiваюсь, я ясно висловлююся?
    Ґастон приречено зiтхнув:
    - Та вже куди яснiше... I все ж таки, що буде з Амелiною? А раптом вона вагiтна?
    - Це неможливо!
    - Так-таки й неможливо? - не вгамовувався кузен. - Звiдки така певнiсть?
    Симон смикнув його за рукав:
    - Ґастоне, вiддай за мене сестру. Мої батьки згоднi.
    Д'Альбре скривився, нiби з'їв чогось кислого. Протягом останнього року вiн чув цю пропозицiю мало не щодня. Симон був геть схиблений на Амелiнi, i ця обставина надавала його дружбi з Фiлiпом присмак суперництва.
    - Ну, що менi з тобою робити? - втомлено промовив Ґастон. - Очевидячки, Сатана врештi прислухався до твоїх молитов... А раптом виявиться, що Амелiна чекає дитину?
    Симон кинув на Фiлiпа трiумфуючий погляд i в припадку такого властивого йому добросердя заявив:
    - Я ви'знаю його своїм!
    - Браво! - з удаваним ентузiазмом вигукнув Ґастон, поплескавши його по плечу. - Ти завжди був найкращим з нас, хоч i не найрозумнiшим. Що ж, гаразд, якщо тобi вдасться умовити Амелiну, я не заперечуватиму. А тепер, хлопче, будь такий люб'язний, помiняйся з Фiлiпом одягом.
    - Навiщо? - спитали Фiлiп i Симон майже одночасно.
    - Бо пiсля недавнiх розваг твоє вбрання стало непрезентабельним, - пояснив Фiлiповi Ґастон. - А коли ми приїдемо до Кастель-Ф'єро, ти маєш виглядати належним чином.
    - Ага... Мiж iншим, що ви замишляєте?
    Перезирнувшись з Шатоф'єром, Ґастон вiдповiв:
    - Усьому свiй час, друже. Зачекай ще трохи.
    Фiлiп знизав плечима i взяв у Симона його камзол.
    - Скоро ти зрозумiєш, - похмуро озвався Ернан, - чому я барився з викликом Ґiйома на дуель. Спершу вiн має бути знищений морально, а лише потiм - фiзично.
    Фiлiп вже починав здогадуватися, в чiм рiч.
    - Схоже, сьогоднi день сюрпризiв, - зауважив вiн.
    - Це вже точно, - сказав д'Альбре. - Ми приготували для тебе сюрприз, ти нам сюрпризик пiдсунув... щоб тебе грець побив. А твоєму батьковi та братам ми скоро такий подаруночок пiднесемо, що їм гидко стане.




    Роздiл VI
    'В час, призначений Богом...'

    На просторому дворi замку Кастель-Ф'єро Фiлiпа вiтав гамiрливий натовп святково зодягнених молодих людей. Фiлiп упiзнав багатьох своїх друзiв, представникiв знатних та могутнiх родiв Ґасконi й Каталонiї, а також молодих сенаторiв з помiсних шляхтичiв та заможних городян. Трохи осторонь за вельможами з цiкавiстю спостерiгали воїни з їхнiх почтiв, зброєносцi, пажi та слуги. На фортечних мурах i дахах господарських споруд сидiли дiти прислуги та селянськi хлопчаки з прилеглих сiл.
    Коли радiсне збудження, викликане Фiлiповою появою, вгамувалося, молодi люди за знаком Ґастона д'Альбре розступилися, утворивши широке пiвколо, в центрi якого опинився Фiлiп. На той час вiн уже здогадався, що тут дiється, i серце його важко закалатало.
    Ґастон сказав Шатоф'єровi, немов ставлячи крапку на тривалiй суперечцi:
    - Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший вiд тебе, але за правом господаря першiсть належить тобi. Починай.
    Розмови на майданi миттю припинилися, i в запалiй тишi, урочистiй i напруженiй, Ернан повагом пiдступив до Фiлiпа, видобув з пiхв меч i церемонно вiдсалютував йому. Фiлiп знав, що зараз будуть мовленi слова, якi круто змiнять все його подальше життя, слова фатальнi i такi бажанi ним.
    - Я, Ернан де Шатоф'єр, ґраф Капсiрський, перед лицем Господа Бога всемогутнього i всевидющого, в присутностi шляхетних вельмож та високоповажних сенаторiв, визнаю вас, государю Фiлiпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквiтанiя, князiвства Беарн i Балеарських островiв та ґрафств Iспанської Марки i на цiй пiдставi складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзереновi.
    Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Фiлiпом навколiшки i вклав у його руки свої.
    - Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим вiд ґрафства Капсiр з усiм належним йому, що було надане вашими предками менi та моїм предкам. Клянуся служити вам вiрою й правдою, захищати вашу честь i вашу гiднiсть, як свої власнi, виконувати обов'язки васала вашого, як вимагає того закон...
    Слухаючи слова присяги, загалом традицiйнi, лише трохи видозмiненi з урахуванням неординарностi ситуацiї, Фiлiп у душi переживав бурю суперечливих почуттiв. Формально ця присяга не мала нiякої юридичної сили i була лише даниною традицiї, пережитком минулого. До середини XV сторiччя в Ґаллiї залишалися тiльки два щаблi феодальної iєрархiї: всi ґалльськi князi були васалами короля, а всi землевласники в ґалльських князiвствах неодмiнно були васалами свого князя, i вiдносини пiдданства визначалися не двостороннiми договорами в формi васальної присяги, а законом, обов'язковим для всiх. Проте в цьому випадку затiяна ґрупою змовникiв на чолi з Ґастоном та Ернаном вистава мала бiльш нiж просто символiчне значення. Молодi вельможi привселюдно заявляли про те, що всупереч традицiйним правам наслiдування i всупереч волi свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тiльки його найменшого сина i нiкого iншого, i пропонували Фiлiповi, також привселюдно, погодитися з їхнiми вимогами. Iншими словами, його змушували публiчно пред'явити свої претензiї на родовий майорат. Це був справжнiсiнький бунт, акт кричущої непокори законнiй владi...
    - ...Якщо ж я порушу свiй обов'язок, - вимовляв останнi слова присяги Шатоф'єр, - нехай покарає мене Бог i ваше правосуддя, государю!
    Фiлiп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали.
    - Пане! Ми, Фiлiп, ґраф Кантабрiї та Андори, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинностi в час, призначений Богом. I в час цей ви стаєте васалом нашим вiд ґрафства Капсiр з усiм належним йому. Як ваш майбутнiй сюзерен, ми пiдтверджуємо всi запевнення та права, наданi вам та вашим предкам нашими предками.
    - Амiнь! - промовив Ернан i в знак пiдтвердження своєї присяги поцiлував розп'яття, пiднесене йому капеланом замку. Фiлiп розп'яття не цiлував, оскiльки за давньою традицiєю вважалося, що слово государя священне та непорушне.
    Потiм надiйшла черга Ґастона д'Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередоднi з допомогою жереба, склали присягу близько пiвсотнi молодих ґасконських та каталонських вельмож. Фiлiп вислуховував їх i вiдповiдав майже автоматично, а сам думав про те, що крiм батькової згоди (якої вiн нiколи не дочекається), є лише один спосiб узаконити те, що вiдбувалося зараз, - через резолюцiї Сенатiв Аквiтанiї, Беарну та Каталонiї, що позбавляли б Ґiйома та Робера всiх прав наслiдування i вимагали вiд герцоґа визнання його найменшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разi спiрне питання буде винесене на розгляд вищих iнстанцiй: король i Сенат Ґаллiї мають вирiшити майбутнє Аквiтанiї та Каталонiї, а доля Беарну опиниться в руках папи та iмператора Римського, як номiнальних суверенiв, патронiв князiвства.
    Щодо провiнцiйних Сенатiв, то в їх сприятливому рiшеннi Фiлiп анiтрохи не сумнiвався. А от з королем та Сенатом Ґаллiї було набагато складнiше. Фiлiпiв дядько, Робер III, можливо, i радий був би допомогти племiнниковi, та надто вже хитким було його становище на престолi, i здавалося малоймовiрним, щоб вiн пiшов на вiдверту конфронтацiю з герцоґом Аквiтанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали регiональнi протирiччя, i якщо ґасконцi наполягали на чомусь, бiльшiсть провансцiв зазвичай виступали проти, керуючись принципом 'що гiрше для них, то краще для нас', а представники Ланґедоку та Савойї, щоб не пiдливати масла у вогонь, займали позицiю суворого нейтралiтету.
    З Беарном i Балеарами справи були не кращi. Королi Iталiї традицiйно уникали втручатися в суперечки ґалльських князiв, а папа Павло VII, дуже стурбований зростаючою могутнiстю лицарського ордену Серця Iсусового, навряд чи захоче псувати вiдносини з герцоґом Аквiтанським - одним iз найвiрнiших своїх прибiчникiв.
    Отож справа про спадок, найпевнiше, надовго повисне в повiтрi. Фiлiп з усiєю яснiстю побачив своє майбутнє: вiн змушений буде багато рокiв провести на чужинi, чекаючи смертi батька, якого вiн не любив, але глибоко шанував i щиро бажав йому довгого життя...
    Нарештi вiдлунали слова останньої васальної присяги, i Фiлiп полегшено зiтхнув. Вiн уже добряче втомився вiд цiєї виснажливої церемонiї, первинна ейфорiя поступилася мiсцем похмурим роздумам про майбутнє вигнання, i лише думка про Луїзу зiгрiвала його серце. Вiн хотiв, щоб скорiше настала нiч, йому не терпiлося знов опинитись у її обiймах...
    До Фiлiпа пiдiйшов Ґастон д'Альбре - вже зодягнений у розкiшну мантiю з реґалiями верховного суддi Беарну, яким вiн був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутнiх з такими словами:
    - Панове! Вiдповiдно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслiдування й оголошую, що протягом тижня сповiщу всiх високоповажних сенаторiв Беарну про мiсце i час проведення слухань. Також я звернуся до верховних суддiв Аквiтанiї та Каталонiї з пропозицiєю найближчим часом провести такi ж слухання в Аквiтанському i Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт був ухвалений усiма трьома Сенатами до осенi цього року й запропонований до уваги государевi нашому Фiлiповi, князевi-протектору Ґасконi та Каталонiї, володаревi Беарну i Балеарських островiв.
    На цьому церемонiя закiнчилася.
    - Боюся, братику, - тихо промовив Ґастон, звертаючись до Фiлiпа, - не жити тобi бiльше в Тарасконi.
    - Я це знаю, - кивнув Фiлiп. - Доведеться таки їхати до Кантабрiї.
    - До Кантабрiї? Але чому? Навiщо так далеко втiкати?
    - А де ж менi ще подiтися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а вiн точно не визнає, то я буду змушений покинути його володiння.
    - То замешкай в Андорi. Це посаг твоєї матерi, i вiд сьогоднi твiй батько нiяких прав на неї не має. Тепер ти повнолiтнiй, а Андора належить до королiвського домену.
    - Так-то воно так. Але з iншого боку... гм... вiрнiше, з всiх бокiв вона оточена батьковими землями, i в цьому анклавi я почуватимусь як у в'язницi. До того ж там немає жодного пристойного замку.
    - Поїдь до Тулузи, - запропонував Ґастон. - Тобi навiть не доведеться нав'язуватися королю, вiн сам тебе запросить.
    - Атож, певна рiч. До цього його зобов'яже родинний етикет: я ж бо його напiврiдний племiнник, а крiм того, формально я спадкоємець престолу. Вiн зустрiне мене з розкритими обiймами i нi словом, нi поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутнiсть у Тулузi. Я буду справжньою свинюкою, якщо скористаюся з цього, i ти чудово це розумiєш. Тож будь ласка, не корч з себе сiльського дурника i не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирiшив - я їду до Кантабрiї... Пiсля весiлля, звичайно.
    Д'Альбре зiтхнув:
    - Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цiєю дiвчиною, їдь собi до Кастилiї, i бодай тебе... - Вiн знову зiтхнув, i на його обличчi вiдбився смуток. - Менi тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навiть не уявляєш, як я прив'язався до тебе.
    - Ти також дорогий менi, Ґастоне, - зворушено вiдповiв Фiлiп. - Ти менi як рiдний брат, а Амелiна... Амелiнка, рiдна моя сестричка... I Ернан... I всi iншi...
    Ґастон пiдбадьорливо поплескав його по плечу.
    - Ну, все, геть похмурi думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тiльки й усього. Вище голову, братику, тримай хвiст трубою. У нас сьогоднi свято, скоро вiдбудеться урочистий бенкет, а поки пiди трохи вiдпочинь. I поплач - може, вiд цього тобi полегшає.
    - Я не буду вiдпочивати, - сказав Фiлiп. - I плакати не стану. Зараз я поїду в Тараскон - треба розповiсти про все батьковi.
    - В цьому немає потреби. Твiй батько дiзнається про все вiд своїх лазутчикiв. Вiн пiдiслав їх ще вчора, коли до нього дiйшли чутки про нашi приготування. Пiд час церемонiї тут було двоє його людей. Один уже поїхав, а другий, за моїм вiдомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твiй батько почує про все з перших уст.
    Проте Фiлiп похитав головою:
    - Це нiчого не мiняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати.
    - Дурнику! Хочеш, щоб тебе прогнали звiдти утришия?
    - Нi, не хочу. Але вчинити так, як радиш ти, означає визнати свою провину. А я не почуваю себе винним, я не збираюсь ховатися вiд батькового гнiву. Нехай вiн сам прожене мене, так моя совiсть буде чистою.
    - А що як для очищення твоєї совiстi батько запроторить тебе до буцегарнi?
    Фiлiп пощулився.
    - Все одно, - наполягав вiн. - Все одно.
    - I що з тобою робити, з упертюхом таким! - скрушно промовив Ґастон. - Гаразд, ми поїдемо разом. Де ж менi подiтися, раз я сам цю кашу заварив!




    Роздiл VII
    Вигнання

    - Перепрошую, монсеньйоре, - винувато мовив начальник мiської варти, що зустрiчав Фiлiпа та його друзiв на пiдйомному мосту бiля головної брами Тараскона. По всьому було видно, що зараз вiн волiв би знаходитися десь в iншому мiсцi, та тiльки не тут. - Пан герцоґ, батько ваш, суворо наказав менi й моїм людям не пропускати вашу високiсть нi до мiста, нi тим бiльше до палацу... Далебi, менi дуже прикро, - збентежено додав начальник варти пiсля короткої паузи. - Ви ж бо знаєте, як ми всi до вас ставимося. Але наказ є наказ, ми люди вiйськовi i звикли коритися начальству... Тож не гнiвайтеся, монсеньйоре...
    - Я все розумiю, пане капiтане, - сказав Фiлiп, спiшившись; за ним посходили з коней i iншi молодi люди. - I не збираюсь ускладнювати вам життя. Я лише приїхав повiдомити батьковi про останнi подiї, та бачу, це зробили й без мене.
    - Чутками земля повниться, монсеньйоре. Ваш батько вкрай розлючений, i вам краще не потрапляти йому на очi. Попервах вiн хотiв був видати указ про ваш арешт, та слава Богу, превелебнi отцi зумiли трохи вгамувати його гнiв.
    - Превелебнi отцi? - перепитав Фiлiп, наголошуючи на множинi.
    - Падре Антонiо та падре Марк, - пояснив капiтан, - якийсь священнослужитель з Тулузи. Вiн прибув сьогоднi вранцi з посланням вiд його емiненцiї архiєпископа Тулузького.
    - Зрозумiло, - сказав Фiлiп. - Певно, ми з ним розминулися. До речi, я хотiв би переговорити з доном Антонiо. Може, вiн погодиться поїхати зi мною до Кантабрiї.
    Начальник варти ствердно кивнув:
    - В його згодi можете не сумнiватися, монсеньйоре. Його превелебнiсть вже виявив бажання залишити Тараскон i супроводжувати вашу високiсть, куди б ви не поїхали. Саме зараз вiн збирає вашi речi.
    - От i добре. Я не стану вiдривати його вiд цього заняття, тож попрошу вас, пане капiтане, переказати йому, що я чекатиму на нього в Кастель-Ф'єро.
    - Неодмiнно передам, монсеньйоре.
    Фiлiп хотiв ще щось додати, та не встиг. Наступної секунди бiля брами зчинилася метушня, а вiдтак пролунав гучний наказ: 'Дорогу його свiтлостi!'. Натовп городян, що зiбралися перед мостом, квапливо розступився, звiльняючи прохiд. Начальник мiської варти вiдразу ж виструнчився, демонстративно брязкаючи зброєю.
    До брами наближався герцоґ. Вiн iшов швидкою, пружною ходою, тримаючись неприродно прямо, як завжди, коли був украй роздратований. Його супроводжували охоронцi та двоє слуг з факелами, свiтло яких надавало його блiдому без кровинки обличчю зловiсний пурпурний вiдтiнок.
    Услiд за герцоґом йшло кiлька його дворян, а також двi духовнi особи - падре Антонiо та молодик рокiв двадцяти восьми, зодягнений у довгу мантiю чорного кольору, звичайне на тi часи дорожнє вбрання високопоставлених священнослужителiв. Превелебнi отцi тихо про щось перемовлялися, скрушно хитали головами i перебирали на ходу чотки.
    Герцоґ зупинився за три кроки вiд Фiлiпа i, зневажливо проiґнорувавши шанобливi привiтання молодих людей, спрямував на Фiлiпа жорсткий погляд своїх холодних синiх очей.
    - Пане, - крижаним тоном заговорив вiн, - вашому вчинковi нема виправдання. Заявивши про свої претензiї на те, що не належить вам за правом, ви поставили себе поза законом, i я зрiкаюся вас як свого сина. Вам вже чотирнадцять рокiв, вiдтепер ви лише ґраф Кантабрiї та Андори i бiльше нiхто. Забудьте дорогу до цього дому, який колись був для вас рiдним. Вам я сказав усе.
    Потiм вiн змiряв гнiвним поглядом Фiлiпових супутникiв:
    - А з вами, панове, я взагалi не хочу розмовляти. Ви, в бiльшостi своїй дорослi сеньйори, пiшли на повiдку в честолюбного юнака, чий розум затьмарила жадоба влади. Ви затiяли цю смiховинну виставу, щоб догодити його безглуздим амбiцiям. Ви провокуєте заколот, мiжусобицю! Сподiваюсь, ви усвiдомите свої помилки i схаменетеся. Передусiм, це стосується вас, небоже. - Вiн суворо глянув на Ґастона. - При вашому високому становищi вам не годиться пускатися в авантюри. Це несумiсне з тiєю посадою, яку ви зараз обiймаєте, тому я позбавляю вас звання верховного суддi - ви виявилися негiдним його.
    Ґастон заперечно похитав головою:
    - До вашого вiдома, государю мiй дядьку, що це не ваша прероґатива. Верховним суддею мене призначив Беарнський Сенат, i лише вiн має право усунути мене з цiєї посади. I доки я верховний суддя Беарну, я продовжуватиму виконувати свої обов'язки, якi, зокрема, полягають у тому, щоб здiйснювати правосуддя в тих випадках, коли ви закриваєте очi на несправедливiсть, коли виникають сумнiви в безсторонностi вашого суду. Я не мiг самочинно притягти ваших синiв Ґiйома та Робера до вiдповiдальностi за їхнi мерзеннi вчинки, позаяк ви заступилися за них. Але я маю право iнiцiювати процес позбавлення їх спадку - що, власне, я й роблю.
    - Замовкнiть! - роздратовано гаркнув герцоґ, вже не просто лютуючи, а скаженiючи вiд лютi. - Бiльше нi слова! Я не хочу вас чути! Гадаю, Сенатовi вистачить мудростi та розважливостi позбутися верховного суддi, що заплямував себе участю в заколотi проти законної влади. А тепер забирайтеся геть! Усi! I вас, пане, це стосується насамперед, - знову звернувся вiн до Фiлiпа. - Ви не син менi бiльше. Я зрiкаюся вас.
    - Я зараз поїду, - спокiйно вiдповiв Фiлiп, дивлячись йому прямо в очi. - Але майте на увазi: я не приймаю вашого зречення. Як i ранiше, я шануватиму вас, як свого батька... скiльки стане менi сил. Можливо, сьогоднi ми бачимося востаннє, тому я скажу вам усе, що думаю. Ви нiколи не любили мене, часом ви мене ненавидiли, звинувачуючи в злочинi, який я не вчинив. Бачачи в менi не людину, а радше символ, уособлення всiх нещасть, що звалилися на вас пiсля мого народження, ви лише терпiли мене - єдино тому, що в очах суспiльства я вважався вашим сином. Ви не завдавали собi клопоту бути справедливим зi мною, часом ви робили менi боляче, проте в моєму серцi немає озлоблення - один тiльки сум. Сум вiд того, що ви не спромоглися подолати ненависть, породжену горем. Сум вiд того, що я втратив батька в день свого народження, що ви все життя грубо вiдштовхували мене у вiдповiдь на мої спроби зблизитися з вами... Бог вам суддя, отче, i я благатиму Всевишнього, щоб вiн не судив вас надто суворо. - На якусь мить вiн замовк, переводячи подих. Окрiм усього iншого, його трохи бентежив пильний погляд молодого прелата в чорному, який нi на секунду не зводив з нього очей. - Вiд претензiй на спадок я не вiдмовляюсь. Не буду лукавити: я сам не знаю напевно, чого в менi бiльше - жадоби влади чи турботи про честь та гiднiсть нашого роду. Вважаю, що й того, й iншого порiвну... I ще одне. Завтра я одружуюся. I як ваш син я смиренно прошу, якщо не батькiвського благословення, так хоч би вашої згоди на мiй шлюб.
    - Ага! - промовив герцоґ i поглянув на Ґастона. - Так ось чим була куплена ваша участь у цiй авантюрi!
    Д'Альбре скрушно зiтхнув i у вiдповiдь розвiв руками.
    - На жаль, нi. Амелiна тут нi до чого. Це двоюрiдна сестра Ернана де Шатоф'єра.
    Брови герцоґа поповзли вгору. Ернанiв дядько, менший брат його батька, мав двох дочок, старшiй з яких ще не минуло восьми рокiв.
    - Йдеться про мою кузину по матерi, - уточнив Шатоф'єр.
    Почувши це роз'яснення, герцоґ кiлька разiв клiпнув очима, потiм губи його скривились у презирливiй усмiшцi:
    - Он воно як! А я ж бо зовсiм забув про цю родину жебракiв... - Тут до нього прийшло розумiння ситуацiї, i вiн грiзно поглянув на Фiлiпа: - Ви це серйозно?!
    - Так, - твердо вiдповiв Фiлiп.
    - Вам мало того, що ви накоїли? Тепер ви хочете принизити мезальянсом весь наш рiд, зганьбити його в очах свiту! Ви таки збожеволiли! Якщо у вас залишилася хоч дещиця розсудливостi, хоч крапля поваги до мене, до пам'ятi наших предкiв, ви мусите вiдмовитися вiд цього шлюбу.
    Фiлiп уперто похитав головою:
    - Я не вiдмовлюся, батьку. На вiдмiну вiд вас, я не вважаю, що мiй майбутнiй шлюб зганьбить наш рiд, образить пам'ять предкiв. I коли вже мова зайшла про предкiв, то мушу нагадати вам, що засновник нашої династiї був незаконнонароджений, мало того - вiн був зачатий у перелюбi. До того ж, як менi вiдомо, Карл Байстрюк був не єдиним байстрюком у нашiй сiм'ї, а байстрюки в очах того самого свiту, думкою якого ви так переймаєтеся, нiчим не кращi за мезальянс, на який я йду.
    Герцоґ ще дужче зблiд, а в поглядi молодого прелата, спрямованому на Фiлiпа, промайнуло щось схоже на прихований бiль - але тiльки на одну мить.
    - Так, я визнаю, що це буде мезальянс, - з усiєю рiшучiстю, на яку вiн був здатний, провадив Фiлiп. - Проте не бачу в цьому нiчого ганебного - нi для мене, нi для вас, нi для всiєї нашої сiм'ї. Я одружуся, i ви не зможете перешкодити цьому.
    - Але й згоди своєї не дам, - жорстко вiдрiзав герцоґ. - I взагалi, нам бiльше нема про що розмовляти. Я знати вас не хочу.
    З цими словами вiн повернувся до Фiлiпа спиною i так само швидко, пружною ходою пiшов геть вiд сина. Слуги з факелами та особистi охоронцi подалися слiдом за своїм паном, проте бiльшiсть дворян з герцоґового почту i обидва превелебних отця залишилися на мосту в товариствi Фiлiпа та його друзiв.
    Якийсь час усi мовчали, нiхто не наважувався заговорити першим. Фiлiп стояв непорушно, в сумовитiй задумливостi дивлячись собi пiд ноги, аж це хтось поклав руку йому на плече. Вiн здригнувся вiд несподiванки, пiдвiв очi й побачив перед собою молодого прелата.
    - Дозвольте представитися, монсеньйоре, - промовив той з виразним акцентом, що видавав у ньому уродженця Рима. - Я Марк де Фiлiппо, нещодавно призначений молодшим вiкарiєм тулузької архiєпархiї.
    - Дуже мило, - дещо неуважно вiдповiв Фiлiп. - Радий з вами познайомитися, превелебний отче.
    - Я б не хотiв, щоб ви називали мене 'отче', - сказав вiкарiй.
    Дивнi нотки, що пролунали в його голосi, i прiзвище, утворене вiд особистого iменi*, що зазвичай свiдчило про незаконнонародженiсть, примусили Фiлiпа пильнiше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся i трохи засмагла шкiра - але лiнiя рота, форма носа, контур пiдборiддя, розрiз широко розставлених небесно-синiх очей та деякi iншi риси безсумнiвно виказували родинну схожiсть.
    * Marco de Filippo. Нагадаємо, що Filippo - ґалльська (i iталiйська) вимова iменi Фiлiп.
    - Кажуть, що я не єдиний син, вiд якого вiдмовився мiй батько, - промовив приголомшений Фiлiп. - Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман...
    - Лоґiчним наслiдком якого стало моє народження, - незворушно пiдтвердив вiкарiй. - Але про це краще поговорити десь в iншому мiсцi.
    - Так, звiсно, - сказав Фiлiп, опанувавши себе. - Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф'єра. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.
    Вiкарiй згiдно кивнув:
    - Мабуть, так я i вчиню. Все одно робити менi тут нiчого. Я вже виконав необхiдну формальнiсть, представився пановi герцоґу, як i належало, оскiльки я буду курирувати ортезьку єпархiю. - Вiн зробив коротку паузу. - Не скажу, що це була приємна для мене процедура, i я не бажаю залишитися тут на нiч.
    - Тодi вирiшено. Я певен, що мiй друг буде радий такому гостевi. - Фiлiп трохи помовчав, потiм додав: - Скiльки себе пам'ятаю, я завжди мрiяв мати брата, якого не соромився б, i зараз... Зараз я збентежений. У мене з'явилася надiя...
    - Гадаю, ми не розчаруємо один одного, - сказав молодий прелат. - Я цього певен.

    У свiй чотирнадцятий день народження Фiлiп став повнолiтнiм, зустрiв своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата i був вигнаний з батькiвського дому. Той день був дуже багатий на подiї, i саме того дня скiнчилося Фiлiпове дитинство.




    Роздiл VIII
    Дон Фiлiп, герцоґ Аквiтанський

    Близько полудня 24 квiтня 1452 року, тобто майже через сiм рокiв пiсля описаних у попередньому роздiлi подiй, крiзь натовп на Головному майданi Тараскона впевнено прокладав собi дорогу, не надто переймаючись тим, що при своєму швидкому просуваннi вiн знай збиває з нiг деяких роззяв, розкiшно одягнений вершник на здоровенному вороному конi. Це був кремезний, геркулесової статури велет рокiв двадцяти п'яти - тридцяти на вигляд, хоч насправдi йому було лише двадцять. Його багате вбрання, горда й велична постава, невимушенiсть, безцеремоннiсть i навiть зневажливiсть, з якими вiн ставився до простолюду на площi, незаперечно свiдчили, що вiн вельми знатного та вельможного роду, а широкий бiлий плащ з чорним восьмипромiнним хрестом тамплiєрiв вказував на його приналежнiсть до лицарського ордену Храму Сiонського.
    Слiдом за вельможею-тамплiєром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений вiн був скромно й невибагливо, але зi смаком. Погляд його виказував деяку настороженiсть; вiн явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплiєра, знову зiмкнеться перед ним, тому тримав напоготовi шпагу, що трохи додавало йому впевненостi.
    Незабаром обидва вершники перетнули майдан i зупинилися перед брамою внутрiшнього фортечного муру, за яким знаходився герцоґський палац.
    - Чого бажає превелебний пан лицар? - шанобливо спитався старий слуга, що тiєї ж митi, наче з-пiд землi, вигулькнув перед ними.
    Велет спритно зiскочив з коня. Услiд за ним, уклавши шпагу в пiхви, спiшився i його супутник. Їхнiх коней за знаком слуги пiдхопили за поводи конюхи.
    - Не називай мене превелебним, люб'язний Емiлiо, - промовив лицар у вiдповiдь, i його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмiшка. - Плюнь на плащ i краще придивися до мене. Невже я так змiнився?
    Старий Емiлiо примружився, розглядаючи гостя, а вiдтак сплеснув руками i радiсно вигукнув:
    - Лишенько! Пане де Шатоф'єр! Даруйте, що не впiзнав вас вiдразу, монсеньйоре, старiю я вже... То, значить, ви живi?
    - Аж нiяк, - похитав головою Ернан. - На жаль, я загинув у Палестинi, царство менi небесне. А це з тобою розмовляє мiй дух.
    Слуга захихотiв:
    - Ах, перепрошую, монсеньйоре. Це справдi було дурне питання. Просто я дуже радий бачити вашу свiтлiсть живим-здоровим.
    - Цiлком подiляю твою радiсть, Емiлiо, - сказав Шатоф'єр. - Пан герцоґ зараз удома?
    - Атож, монсеньйоре, вдома. Дон Фiлiп якраз вiдпочиває в парку.
    - То вiдведи нас до нього.
    - З превеликим задоволенням, монсеньйоре, - уклонився слуга.
    I вони пiшли.
    - Гай-гай! Як ви змiнилися, як змужнiли, пане ґрафе! - знову заговорив Емiлiо, на ходу оглядаючи Ернана. - Ну, зовсiм не впiзнати того хлопчака... а втiм, уже й тодi справжнього богатиря. Ми про вас частенько згадуємо, монсеньйоре, особливо ж як ви билися з паном Ґiйомом... - Вiн гидливо сплюнув. - Хай душа його довiку не знає спокою в пеклi...
    Як i переважна бiльшiсть старих слуг герцоґа, Емiлiо вiдверто захоплювався вчинком Ернана, що за iнших обставин - якби Ґiйом був бодай трохи порядною людиною - можна було б розцiнити як кричущий вияв нелояльностi до свого пана. Та ба: герцоґ, i той не тримав зла на винуватця смертi його старшого сина. Не бувши заслiпленим батькiвською любов'ю, вiн не мав жодних iлюзiй щодо особистих якостей Ґiйома i дiйшов цiлком слушного висновку, що то була кара Божа, а отже, не годиться ображатися на знаряддя, обране для цiєї мети Всевишнiм. Так чи iнакше, у вiдносинах мiж герцоґом та Ернаном не було ворожостi, як, проте, й особливої теплоти. Пiсля тiєї дуелi вони бачилися лише лiченi рази, i всi їх зустрiчi мали суто дiловий характер. Потiм Ернан вступив до ордену тамплiєрiв i залишив Ґасконь, а наприкiнцi 1448 року приєднався до хрестового походу в Палестину, орґанiзованого Фiлiпом-Авґустом III Французьким*. Вiдтодi про Шатоф'єра не було нi слуху, нi духу, якщо не враховувати помилкової звiстки про його загибель, яку вiн спростував найрiшучiшим чином, повернувшись додому цiлим i неушкодженим.
    * Читачевi слiд мати на увазi, що у Францiї правили королi як пiд iм'ям Фiлiп (Philippe), так i пiд iм'ям Фiлiп-Авґуст (Philippe-Auguste).
    Старий слуга провiв Ернана та його супутника до великого парку, який з трьох бокiв був оточений будiвлею палацу, що за своєю формою нагадувала грецьку лiтеру 'П', а з четвертого - власне внутрiшнiм фортечним муром, досить високим, аби приглушувати гамiр бурхливого зовнi мiського життя.
    Пiсля круговертi Головного майдану молодим людям здалося, що якимсь незбагненним дивом вони потрапили в чарiвне царство тишi та спокою. Лише зрiдка тут шумiв вiтерець у кронах дерев, лiниво, мовби знехотя, поспiвували пташки, i тiльки гарненько прислухавшись, можна було почути слабкий вiдгомiн людського гамору, вiд якого їм ледве не позакладало вуха, коли вони пробиралися крiзь натовп.
    Оскiльки всi закутки парку були знайомi Ернановi з дитинства, Емiлiо сказав:
    - А далi ви вже йдiть без мене, ласкавi панове. Сьогоднi дон Фiлiп ще похмурiший, нiж звичайно, i хтозна, чи не розгнiвається вiн на мене, коли я його потурбую.
    - А де вiн зараз?
    - Мабуть, в альтанцi бiля фонтану.
    - Гаразд, - кивнув Ернан. - Можеш iти.
    Слуга поклонився гостям i залишив їх удвох.
    - То, може, ти пiдеш сам, а я зачекаю тут? - спитав у Шатоф'єра його супутник. Говорив вiн з виразним франсiйським акцентом, слова вимовляв м'яко i протягло, а не уривисто та енерґiйно, як це робили мешканцi Пiренеїв.
    - Якого ще дiдька? - здивувався Ернан.
    - Ну... Незручно якось... I взагалi, нам слiд було зачекати, поки не прокинеться Фiлiп. Не до вподоби менi ця вистава. Краще вже я...
    - Ти це кинь! - суворо перебив його Ернан. - Я знаю, що роблю. Менi треба у всьому розiбратися, надто вже дивнi речi я почув вiд Фiлiпа... Ану ходiмо! Буду я ще зважати на твої дiвочi примхи.
    Юнак скорився, i обоє неквапно рушили вздовж широкої алеї, облямованої обабiч акуратно пiдстриженими декоративними кущами. Натренованим оком Ернан помiчав найменшi ознаки занепаду й запустiння, що з'явилися тут за останнi сiм рокiв, i скрушно хитав головою. Свого часу справжнiм господарем парку був Фiлiп. Вiн пiклувався про нього, наглядав за порядком, не дозволяв садiвникам байдикувати i щедро винагороджував їх за старанну та майстерну роботу. Так, примiром, мавританський фонтан, що став справжньою окрасою парку, був споруджений одинадцять рокiв тому на його власнi кошти... Але все це залишилося в минулому, в далекiй країнi їхнього дитинства, зворотний шлях у яку для них уже закритий.

    Посивiлий i помiтно змарнiлий герцоґ Аквiтанський сидiв на дубовiй лавi у просторiй альтанцi бiля фонтану, густо оплетенiй довгими паростями виноградної лози. Вiн зосереджено читав якусь книгу i не вiдразу помiтив гостей, що зупинилися бiля входу i, поскидавши капелюхи, ґречно вклонилися.
    - Моє шанування, монсеньйоре, - чемно привiтався Ернан.
    Герцоґ ледь здригнувся вiд несподiванки i пiдвiв на вiдвiдувачiв свiй втомлений погляд.
    - Добридень, пане де Шатоф'єр, - незворушно вiдповiв вiн. - Радий бачити вас в доброму здоров'ї. Я вiд самого початку пiдозрював, що чутки про вашу загибель трохи перебiльшенi... I вас вiтаю, добродiю, - кивнув вiн юнаковi, вiдкладаючи убiк книгу. - Прошу сiдати, панове.
    Дарма що сам герцоґ помiтно постарiв, i його колись золотаве волосся стало срiбним, голос у нього був, як i ранiше, чистим та звучним, от тiльки ще виразнiше бринiли в ньому сумовитi нотки.
    Поки молодi люди влаштовувалися на лавi за невисоким, круглим столом, герцоґ покликав свого камердинера, який вештався поблизу, i наказав принести для гостей частування. Коли слуга подався виконувати це доручення, герцоґ змiряв Ернана пильним поглядом i промовив:
    - Сподiваюсь, ґрафе, вас можна привiтати з вдалим поверненням.
    - Ще б пак! - Ернан випростав могутнi, мов стовбури, ноги i всiєю вагою вiдкинувся на спинку дубової лави, яка жалiбно заскрипiла вiд такого безцеремонного поводження з нею. - Як бачите, я цiлий i неушкоджений, на здоров'я грiх скаржитися. Та й збиткiв нiяких не зазнав, навпаки навiть - лише примножив свiй статок.
    - Однак, - зауважив герцоґ, - цього не можна сказати про весь ваш похiд, якому, до речi, я нiколи не спiвчував. Адже французький король досi в полонi.
    - Був у полонi, - уточнив Шатоф'єр. - За останнiми вiдомостями, вiн вiдкупився за сiмдесят тисяч срiбних марок i скоро має повернутися до Європи.
    - Сiмдесят тисяч, - повiльно повторив герцоґ, подумки перераховуючи цю суму на ґалльськi скудо. - Не скажу, що дешево обходиться Францiї звiльнення Гробу Господнього. Фiлiп-Авґуст Третiй править країною вже дванадцять рокiв, за цей час вiн орґанiзував три хрестовi походи, не вiдвоював нi клаптика Святої Землi, зате втратив усi свої пiвнiчнi землi i геть спустошив французьку скарбницю. Мiж iншим, ґрафе, вам вiдомо, що герцоґ Нормандський оголосив про розрив союзницьких вiдносин з Францiєю i звернувся до Святого Престолу з проханням звести його в королiвське достоїнство?
    - Авжеж, я чув про це. Та чи задовольнить папа його клопотання?
    - Особисто я не бачу нiяких серйозних пiдстав для вiдмови. У договорi про союз Нормандiї з Францiєю є пункт, згiдно з яким Нормандiя залишає за собою право виходу зi складу королiвства у разi незадовiльного управлiння об'єднаною державою. А те, що справи у Францiї кепськi, зрозумiло навiть дитинi.
    - Безперечно, - погодився Ернан.
    - I Францiя зараз не в тому станi, щоб протиставити цьому пункту договору свою вiйськову мiць, - вiв далi герцоґ. - Королю доведеться змиритися з цим, як ранiше вiн змирився з втратою Бретанi, Фландрiї та Франш-Конте. А що ж до папи Павла, то хоч вiн i дав своє благословення на ваш похiд, йому була не до душi ця авантюра. На його думку, католицькому свiтовi слiд було поберегти свої сили для майбутнього походу проти туркiв, i тут я цiлком згоден з ним. Звiсно, шкода, що Єрусалим досi перебуває в руках невiрних; але з iншого боку, якщо послiдовникам Магомета вдасться захопити Константинополь, це обернеться великою бiдою для всього християнства - не тiльки схiдного, а й захiдного. Тож зараз король Францiї не користується благоволiнням Святого Престолу, i я дуже сумнiваюся, щоб папа став на захист цiлiсностi Французької держави. Втiм, не виключено, що герцоґовi Нормандському буде вiдмовлено в титулi короля, проте нiщо не завадить Нормандiї повернутися до свого колишнього статусу великого князiвства.
    - I таким чином, - вагомо додав Ернан, - Францiя стиснеться до тих меж, що в них вона була на початку правлiння Фiлiпа-Авґуста Великого... Гм. Майже до тих меж. Адже ґрафства Сент, Анґулем та Байонна i досi залишаються пiд владою французької корони.
    Герцоґ проiґнорував цей вельми прозорий натяк i замiсть вiдповiдi уважно придивився до Ернанового супутника, на якого попервах кинув лише побiжний погляд.
    Власне кажучи, зовнiшнiсть юнака не справляла особливого враження. Це був стрункий, невисокий на зрiст свiтлий шатен рокiв вiсiмнадцяти. Його обличчя не вiдзначалося вродою, але й не мало якихось значних вад, було просто симпатичним i важко запам'ятовувалося. Хiба що погляд карих очей юнака, спокiйний, вдумливий i зосереджений, не вписувався в рамки його непримiтної зовнiшностi.
    Ернан, здавалося, чекав цього моменту i квапливо промовив:
    - Перепрошую, монсеньйоре. Я забув представити вам мого двоюрiдного брата Ґабрiеля де Шевернi. Його сестра Луїза була дружиною вашого сина.
    Юнак пiдвiвся i шанобливо вклонився.
    Герцоґ знову поглянув на Ґабрiеля, але тут-таки винувато опустив очi.
    'Так-так! - задоволено подумав Ернан. - Схоже, Фiлiп не помилився. Це й справдi нагадує каяття.'
    В альтанцi запанувала прикра мовчанка, що тривала кiлька хвилин, аж поки не з'явилися слуги з частуванням для гостей герцоґа. Вони притьмом накрили стiл, рясно позаставлявши його вазами з садовиною, фруктами, джемами та печивом, а також глеками з прохолоджувальними напоями й рiзного ґатунку вином. Ернан без зайвих церемонiй допався до їжi - вiн завжди був не проти перекусити, а прогулянка з Кастель-Ф'єро до Тараскона лише пiдiгрiла його апетит. Пiдбадьорений прикладом кузена, Ґабрiель де Шевернi взяв з вази медовий пряник i наповнив свого келиха шербетом.
    Поступово мiж герцоґом та Ернаном зав'язалася розмова, що здебiльшого точилася довкола невдалого хрестового походу короля Фiлiпа-Авґуста Третього. У перервах мiж поглинанням солiдних порцiй печива з яблучним джемом та значних доз вина Шатоф'єр розповiдав про битви хрестоносцiв з сарацинами, про їхнi перемоги й поразки, вiдверто визнаючи, що останнiх було бiльше. Зокрема вiн детально описав обставини полонення французького монарха єгипетським султаном, оскiльки сам був безпосереднiм учасником тiєї фатальної для короля сутички i лише якимсь чудом уникнув полону або смертi. Про те, як Шатоф'єр та ще один лицар, Гуґо фон Клiпенштейн, виривалися з оточення, прокладаючи собi шлях крiзь численнi лави ворога, серед хрестоносцiв ходили справжнi легенди. Ернан, якому нiколи не загрожувало померти вiд скромностi, не змигнувши оком переказав одну з таких легенд, щоправда (слiд вiддати йому належне), найбiльш близьку до дiйсностi.
    - Мiй син також воює з невiрними, - зауважив герцоґ, скориставшись паузою в розповiдi Ернана, коли той заходився дегустувати варення з айви. - Десь в Андалусiї.
    - Вже не воює, - з набитим ротом заперечив Ернан. - Нещодавно Кастилiя та Ґранада знов уклали мiж собою перемир'я.
    Герцоґ здивовано пiдвiв брови:
    - А я про це не чув. Звiдки ви знаєте?
    - Ну... - трохи невпевнено протягнув Шатоф'єр. - Я дiзнався про це вiд вашого сина.
    - Ви вже отримали вiд нього листа?
    - Мм... В певному розумiннi. Як менi стало вiдомо, минулого тижня дон Альфонсо пiдписав з ґранадським емiром вiдповiдний договiр.
    - Дон Альфонсо? - перепитав герцоґ. - Чому вiн, чому не король?
    - Фiлiп каже, що останнiм часом дон Фернандо дуже заслаб, тому командування кастильською армiєю взяв на себе дон Альфонсо.
    - Зрозумiло... Нi, стривайте! - Очi герцоґа раптом зблиснули, i вiн так пильно подивився на Ернана. - Ви сказали: 'Фiлiп каже'. Що це означає? Ви отримали вiд нього листа чи все-таки...
    - Так, - кивнув Ернан. - Зараз вiн у моєму замку.
    - Ясно. - Герцоґ трохи помовчав, заглиблений у похмурi роздуми, потiм спитав: - Фiлiп розповiдав вам про мого листа?
    - Так.
    I знову мовчання.
    - Ну що ж, - врештi обiзвався герцоґ. - З мого боку було б безглуздо сподiватися, що вiн миттю забуде про всi образи i прибiжить прямiсiнько до мене. Для цього Фiлiп надто гордий i самолюбивий... А втiм, хто б не образився, якби його, мов шолудивого пса, прогнали з рiдного дому. Не знаю, чи зможе вiн колись забути це i простити менi всю кривду, що її зазнав вiд мене.
    У словах герцоґа було стiльки болю й гiркоти, що зворушений Ернан запевнив його:
    - Фiлiп не злопам'ятний, монсеньйоре, i не тримає на вас зла. - Потiм, повагавшись трохи, вiн додав: - А Господь милосердний.
    Герцоґ важко зiтхнув:
    - Те ж саме сказав менi на прощання Фiлiп. Але тодi я не прислухався до його слiв, я взагалi не хотiв нi чути його, нi бачити. I лише потiм, коли вiн поїхав до Кастилiї, я почав розумiти, як багато вiн для мене значив... Хай простить мене Бог, я не любив жодного зi своїх дiтей, а Фiлiп узагалi був у мене на особливому рахунку. Але разом з тим, сам про те не здогадуючись, я дуже дорожив ним i десь у глибинi душi завжди ним гордився. Фiлiп був вiдрадою для мого батькiвського самолюбства, адже Ґiйом та Робер... Нiде правди дiти: я соромився їх обох, особливо Ґiйома. - Герцоґ зробив паузу i сумно подивився на Шатоф'єра. Проте в його поглядi не було нi ворожостi, нi осуду, а була лише слiпа покiрливiсть долi. - Тепер Ґiйом мертвий, а Робер... Робер так i лишився дрiбним негiдником, i тiльки брак розуму та вродженi лiнощi не дозволяють йому вчинити якесь серйозне паскудство. Правду кажучи, я навiть радий, що вiн поїхав до Марсану. Здаля його численнi вади не так муляють менi очi.
    Герцоґ знову замовк, наповнив келиха вином i вiдпив кiлька ковткiв.
    - А от Фiлiпа менi бракує, - задумливо мовив вiн. - Майже сiм рокiв менi знадобилося, щоб усвiдомити це. Майже сiм рокiв я змарнував на боротьбу з собою i зi своєю пихою - адже саме я мусив зробити перший крок до примирення.
    - I ви його зробили, монсеньйоре, - сказав Ернан.
    - Так, зробив. Та чи не запiзно? Я так довго й уперто вiдштовхував вiд себе Фiлiпа, що, боюсь, вiн не зможе i не захоче повернутися до мене... як мiй син. Вiн житиме тут, буде моїм спадкоємцем - але не сином.
    - Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, - переконано вiдповiв Шатоф'єр. - Фiлiп, як i ранiше, шанує вас. I до речi, про спадок. Як я зрозумiв з Фiлiпових слiв, ви не лише визнаГте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володiння Беарн з Балеарами.
    - Ах, це! - недбало вiдказав герцоґ, нiби мова йшла про якусь дрiбницю. - Так, я поступлюся Фiлiповi Беарном, а ще зроблю його спiвправителем Ґасконi, аби вiн не почувався бiля мене хлопчиком на побiгеньках. Пiсля всього, що сталося мiж нами сiм рокiв тому, для нього ця роль була б принизливою.
    'Це вже точно', - подумав Ернан i схвально кивнув.
    - Ну а я, - продовжував герцоґ, - з радiстю перекладу частину державних турбот на його плечi. Я вже старий, а вiн молодий i енерґiйний, та й здiбностей йому не бракує. Я чув, що вiн добре справляється з Кантабрiєю i вже зарекомендував себе в Кастилiї як зрiлий державний муж.
    - Вiн зарекомендував себе ще тут, у Ґасконi, - зауважив Ернан. - Коли зумiв залучити на свiй бiк бiльшiсть вельмож та сенаторiв.
    Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всмiхнувся i перевiв сумний погляд на Ґабрiеля, який за весь цей час не зронив жодного слова i лише уважно слухав їхню розмову. Вiн почувався дуже незатишно в товариствi одного з найзнатнiших i наймогутнiших князiв католицького свiту.
    - Пане де Шевернi, - м'яко заговорив герцоґ. - Якщо я не помиляюся, шiсть рокiв тому ви кiлька мiсяцiв гостювали у Фiлiпа в Кантабрiї. Чи це був ваш старший брат?
    - Це був я, монсеньйоре, - вiдповiв Ґабрiель. - Я старший з братiв. У вереснi сорок п'ятого року я приїхав на запрошення вашого сина i пробув Сантандерi до весни сорок шостого.
    - Цебто до смертi вашої сестри?
    - Я повернувся до Францiї через мiсяць пiсля того, як померла Луїза. Вiрнiше, з'явився батько i забрав мене. Вiн звинуватив вашого сина у смертi Луїзи i... - Ґабрiель глибоко вдихнув, набираючись смiливостi. - Даруйте, монсеньйоре, але вiн вважає, що це у вас на зразок сiмейної традицiї... мм... коли жiнки вмирають пiд час пологiв.
    Герцоґ спохмурнiв, але не образився.
    - Можливо, ваш батько недалекий вiд iстини, юначе, - глухо промовив вiн. - Адже в Писаннi сказано, що грiхи батькiв спокутують дiти. I повiрте, менi шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, нi в чому не винну дiвчину... - Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привiв сюди Ґабрiеля, щоб викликати в нього докори сумлiння. - А опiсля ви бiльше не бачилися з Фiлiпом?
    - До вчорашнього вечора нi.
    - Я чув, що в Кантабрiї ви потоваришували.
    - Смiю сподiватися, монсеньйоре, що ваш син досi вважає мене своїм другом. Усi цi роки ми з ним регулярно переписувалися, незважаючи на те, що мiй батько був категорично проти. Коли до нас дiйшли чутки про... про поведiнку пана ґрафа, вiн розцiнив це як образу пам'ятi Луїзи, i вимагав вiд мене, щоб я припинив з ним будь-якi стосунки.
    - Але ви не припинили?
    - Нi, монсеньйоре. Я пiшов проти батькової волi, бо не подiляв його думки про вашого сина.
    Герцоґ важко зiтхнув:
    - Атож, ваш батько надто категоричний. Фiлiпова поведiнка варта суворого осуду - з цим важко не погодитися; але такий вже вiн за вдачею. Серед людей немає безгрiшних, у кожного є свої недолiки, i його велелюбнiсть... втiм, будемо вiдвертi, його розпуснiсть - одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в кровi, вiд народження.
    Розiмлiлий вiд випитого вина Ернан хитро всмiхався. Пiсля повернення вiн уже встиг побачитися з Ґастоном д'Альбре, i вони дуже приємно провели вечiр, смакуючи пiкантнi iсторiйки про толедського гульвiсу дона Фелiпе з Кантабрiї.
    - Що правда, то правда, - промовив Шатоф'єр. - Фiлiп змалку був неабияким серцеїдом, дiвчата довколо нього так i вилися. А в Кастилiї вiн так загуляв... Мiж iншим, плiткарi кажуть, що навiть Констанца Орсiнi не встояла перед Фiлiповими чарами.
    Герцоґ насилу сховав усмiшку.
    - Сумнiваюся, - сказав вiн. - Фiлiп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разi я в це не вiрю.
    - А от щодо Марiї Араґонської нiяких сумнiвiв немає, - правив своєї Ернан. - Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Фiлiпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли отакеннi роги. - I Шатоф'єр пiдняв догори руки, показуючи, якi саме. - Та безперечно, найгучнiша з усiх Фiлiпових перемог, це принцеса Бланка. Кажуть, що короля замалим грець не побив, коли вiн дiзнався про грiхопадiння своєї старшої дочки.
    Герцоґ кивнув:
    - Авжеж, до мене доходили чутки, що тодi був добрячий скандал. Однак про цей роман розповiдають стiльки всього, що я навiть не знаю, чому вiрити, а чому нi, важко зрозумiти, де кiнчається правда i починається вигадка. Так, за моїм вiдомостями, Фiлiп збирався одружитися з Бланкою, i про серйознiсть його намiрiв свiдчило хоча б те, що восени вiн звернувся до найсвятiшого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дiзнаюся, що король якось похапцем вiддав Бланку за ґрафа Бiскайського. Дивина та й годi! - Герцоґ розгублено знизав плечима. - I якщо це Фiлiп вiдмовився вiд цього шлюбу, то вiн утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партiєю для нього. Кажуть, вона вродлива, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбонською - ще коли ладив її за дружину Авґустовi Юлiю Римському.
    - Гарний посаг, - погодився Шатоф'єр. - Було б заманливо приєднати Нарбон до Ґасконi. Якщо коли-небудь Фiлiп надумає потiснити свого дядька з престолу, то вiн ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.
    Герцоґ пильно подивився на Ернана, але вiд коментарiв утримався.
    'Нове поколiння, - з сумом подумав вiн, втомлено опустивши погляд. - Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллiї...'
    Цiєї митi за живою зеленою стiною з виноградної лози почулося шелестiння гравiю пiд чиїмись ногами i рипiння шкiряного взуття. Кроки були швидкi, впевненi, вони лунали все ближче й ближче i затихли бiля входу в альтанку.
    Герцоґ пiдвiв очi й побачив на порозi невисокого стрункого юнака двадцяти рокiв, iз золотистим волоссям i небесно-синiми очима. Його костюм та черевики були покритi свiжим пилом, а строкате перо на капелюсi зламане. На вродливому обличчi юнака блукала збентежена усмiшка.
    - От я й повернувся, батьку, - схвильовано мовив вiн.
    Лише з другої спроби герцоґовi вдалося звестись на ноги.
    - Ласкаво прошу додому, Фiлiпе, - важко дихаючи, сказав вiн i, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустрiч синовi. - Я радий, що ти повернувся до мене... - Тут голос його зiрвався на схлип. Долаючи раптову слабiсть, вiн швидко пiдступив до Фiлiпа i пiсля секундних коливань мiцно обняв його за плечi. - I пробач менi, синку. Якщо зможеш...
    Фiлiп теж схлипнув. На очi йому набiгли сльози, та вiн не соромився їх. Лише зараз вiн у повнiй мiрi збагнув, як бракувало йому ранiше батькiвської любовi й турботи. Упродовж багатьох рокiв мiж двома рiдними по кровi людьми стояла тiнь давно вмерлої жiнки - дружини одного, матерi iншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозумiти один одного, вiдчути себе членами однiєї сiм'ї; вона була каменем спотикання в їхнiх стосунках. I знадобилося цiлих два десятирiччя, щоб вона, нарештi, пiшла туди, де їй належало бути - у царство тiней, звiльнивши в чоловiковiм серцi мiсце для сина, а синовi повернувши батька...
    Незабаром бiля фонтана перед альтанкою зiбралися майже всi герцоґовi дворяни, а той, вiдступивши на крок, нiяк не мiг вiдвести вiд Фiлiпа сяючого погляду. Вперше вiн дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих лiт, уперше вiн бачив у ньому свого сина, свою кров i плоть - а також кров i плоть жiнки, яку любив понад усе на свiтi.
    - Господи! - прошептав герцоґ. - Таж у тебе материнська усмiшка, Фiлiпе!.. Як я не помiчав цього ранiш?
    - Ранiше я нiколи не всмiхався у вашiй присутностi, - тихо вiдповiв той. - Тепер буду... Неодмiнно буду...



    Роздiл IX
    Бланка Кастильська

    Мiж подiями, описаними у двох попереднiх роздiлах, лежить вiдрiзок часу довжиною майже в сiм лiт. Про Фiлiпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну iсторiю з траґiчним фiналом, а про його любовнi пригоди в Толедо - грубу збiрку новел у жанрi крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбiк вiд торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, - одним махом перестрибнули через сiм рокiв i... зупинилися в розгубленостi. Життя - це пiсня, а з пiснi слiв не викинеш; так i прожитi Фiлiпом роки на чужинi не можна просто викреслити з його бiоґрафiї. А тим бiльше, що при кастильському дворi його життя тiсно переплiталося з життям iншого героя нашої повiстi, вiрнiше, героїнi, про яку зараз i пiде мова...
    У розмовi герцоґа з Ернаном де Шатоф'єром вже згадувалося про принцесу Бланку, старшу дочку кастильського короля, та про її начебто любовний зв'язок з Фiлiпом. Ми збираємося прибрати завiсу таємничостi над їхнiми стосунками, i тодi нашому поглядовi вiдкриється дещо цiкаве, зовсiм несподiване i навiть курйозне. Коротко, це розповiдь про те, як людським поголосом було знеславлене добре Бланчине iм'я i як з нареченої iмператора Римського вона перетворилася на дружину ґрафа Бiскайського.
    Ставлення Фiлiпа до Бланки вiд самого моменту їх знайомства було особливим, вiдмiнним вiд його ставлення до всiх iнших жiнок - i не тiльки тому, що їхня дружба мала винятково цнотливий характер, але ще й тому, що сама Бланка була незвичайна дiвчина. Коли навеснi 1447 року Фiлiп приїхав у Толедо, Бланцi заледве минуло одинадцять рокiв, i вона щойно стала дiвчиною в повному розумiннi цього слова, але вже тодi була надзвичайно приваблива i жадана. Невисока, тендiтна шатенка з великими темно-карими очима, Бланка зачаровувала Фiлiпа не так своєю зовнiшнiстю (що була в неї досить пересiчною), як красою своєю внутрiшньою, гострим та гнучким розумом, м'якiстю, навiть лагiднiстю в поводженнi з людьми, що якимсь незбагненним дивом поєднувалось у нiй з владнiстю й зарозумiлiстю, а також певною в'їдливiстю. Фiлiп уникав називати її красунею (що, за великим рахунком, було б неправдою), але вiн вважав її прекрасною. Невдовзi пiсля знайомства Бланка та Фiлiп стали найпершими друзями, i це давало плiткарям багату поживу для пересудiв, а в Альфонсо раз по раз викликало приступи ревнощiв: вiн був дуже прив'язаний до старшої iз своїх сестер, а в глибинi душi був безнадiйно закоханий у неї.
    Дорослiшаючи, Бланка дедалi дужче приваблювала Фiлiпа, i чимраз частiше вiн думав про неї, як про свою майбутню дружину. Думав мимоволi - оскiльки свiдомо гнав геть будь-якi думки про одруження. Смерть Луїзи розтоптала його наївнi дитячi мрiї про щасливий шлюб, про затишне родинне вогнище, i згодом, навiть змирившись iз втратою коханої, вiн не пiдпускав жодну жiнку надто близько до свого серця, панiчно боячись знову вiдчути бiль i гiркоту втрати. Уперше Фiлiп подумав про шлюб, як про щось цiлком реальне для себе, лише на третьому роцi свого перебування в Толедо, коли вiн вже вкотре спробував наповнити свою стару дружбу з Бланкою новим змiстом i для початку вирiшив поцiлувати її не в щiчку, як це було в них заведено, а в уста. Як i в усi попереднi рази, нiчим добрим це не скiнчилося: Фiлiп отримав чергового вiдкоша, а на додаток - ляпаса, в нагороду за настирливiсть. I саме тодi вiн сердито подумав:
    'Схоже, вона стане моєю жiнкою не ранiше, нiж стане моєю дружиною.'
    Ця думка не на жарт перелякала Фiлiпа, але водночас вона виявилася надто спокусливою, щоб вiн мiг просто вiдкинути її. Бланка, якiй на той час уже минуло чотирнадцять, поступово затьмарювала в його очах усiх iнших жiнок та дiвчат, його вабило до неї з нездоланною силою, i вiн прямо згоряв вiд бажання пiзнати її. Разом з тим, його пiдозри, що вона належатиме йому лише на подружньому ложi, чимдалi мiцнiшали, аж поки не переросли в тверде переконання.
    На вiдмiну вiд своїх братiв Альфонсо та Фернандо, обидвi кастильськi принцеси, Бланка й Елеонора, були вихованi в дусi суворої пуританської моралi, сповiдуваної їхнiм батьком, королем Фернандо IV, якого за надмiрну доброчеснiсть сучасники прозвали Святенником. Особливо сильно це виховання позначилося на Бланцi: вона з дитячих лiт панiчно боялася гнiву Господнього, тремтiла перед дияволом i щиро вважала слова 'грiх' та 'злочин' синонiмами. Як i бiльшiсть толедських дiвчат її вiку, вона була закохана в Фiлiпа, але навiть у думках не припускала можливiсть позашлюбних стосункiв з ним - з її погляду це було не краще, нiж убивство чи державна зрада. Правда, що дорослiшою вона ставала, то важче їй було протистояти своїм 'грiховним бажанням', проте Бланка була дiвчина виняткової сили волi, i щоразу їй вдавалося подолати свою хвилинну слабкiсть. Фiлiп дедалi бiльше заплутувався в її тенетах, i хоч вiн, як i ранiш, регулярно пускався в загули i цiлком заслужено тiшився репутацiєю небезпечного серцеїда, все явно йшло до того, що рано чи пiзно вiн звернеться до короля з проханням руки його старшої доньки. А що ж до Бланки, то вона стала живою легендою кастильського двору, i багато батькiв ставили її за приклад своїм безпутним дочкам, що не зумiли устояти перед Фiлiповими чарами.
    Проте наприкiнцi лiта 1451 року ситуацiя рiзко змiнилася. Спочатку придворнi завважили ту дивну обставину, що Бланка, перебуваючи на людях у Фiлiповiм товариствi, почувається нiяково, тримається з ним занадто сухо та офiцiйно, а на кожну згадку про нього чомусь бентежиться i негайно переводить розмову на iншу тему. Згодом було помiчено, що Фiлiп, який вiдразу по переїздi до Толедо придбав собi розкiшний особняк, ввiчливо вiдкинувши пропозицiю Альфонсо замешкати в палацi, останнiм часом начебто вгамував свою пиху i частенько залишався ночувати в покоях, вiдведених йому на половинi наступника престолу. Всюдисущi очi двору не обминули увагою й загадковi нiчнi рейди Фiлiпа: пiзно увечерi вiн потай прокрадався до апартаментiв принцес, а на свiтанку, так само потай, повертався до себе, причому робив це мало не щоночi. I тодi по палацу, вiдтак по всьому мiсту, а незабаром i по всiй Iспанiї вперто поповзли чутки про падiння останньої твердинi жiночої доброчесностi - принцеси Бланки Кастильської. Нiкому навiть на думку не спадало, що черговою жертвою Фiлiпа стала зовсiм не вона, а її менша сестра, дванадцятирiчна крихiтка Елеонора, яку зазвичай називали просто Норою.
    Правду кажучи, Фiлiп не збирався зваблювати Нору, це сталося ненароком, без будь-якого замiру з його боку. Намагаючись пiдкорити непоступливу Бланку, вiн пускав у хiд всi свої чари, вдавався до рiзноманiтних хитрощiв, застосовував найефектнiшi прийоми зi свого багатого арсеналу спокусника, i зовсiм несподiвано, мимохiдь, закохав у себе її сестру. Самого Фiлiпа це заскочило зненацька i стало для нього правдивим потрясiнням, оскiльки вiн завжди дивився на Нору, як на малу дитину.
    Одначе Норина пристрасть виявилася аж нiяк не дитячою, принаймнi, не по-дитячому самовiдданою. На противагу Бланцi, вона з легкiстю переступила через своє виховання i заповзялася тероризувати Фiлiпа, безсоромно пропонуючи йому себе. Зрештою вiн поступився її домаганням i зробив це з двох причин: по-перше, на зло Бланцi, а по-друге, вiн просто не змiг устояти. Дитяча безпосереднiсть Нори, її весела, життєрадiсна вдача, її безтурботнiсть зачаровували Фiлiпа; а поза тим, вона була надзвичайно вродлива - тiєю яскравою, довершеною вродою, що нею вiдзначалися представники Аквiтанського дому. У третьому колiнi в нiй проявилися сiмейнi риси її рiднi по материнiй лiнiї*, чимсь вона дуже нагадувала Фiлiповi його любу сестричку Амелiну, i в кiнцевому пiдсумку це вирiшило справу.
    * Мати Елеонори Кастильської (а також Бланки, Альфонсо та Фернандо) Бланка Портуґальська (нар. 1441 р.) була дочкою Хуана Портуґальського i Жоанни Аквiтанської - рiдної сестри герцоґа Робера I Благочестивого, Фiлiпового дiда.
    Втiм, до честi Фiлiпа треба зазначити, що вiн вiдчайдушно боровся зi спокусою, i його перша близькiсть з Норою вiдбулася з її iнiцiативи i, в певному сенсi, проти його волi. Бланка ж, втративши будь-яку надiю напоумити сестру i вiдрадити Фiлiп вiд нiчних побачень з нею, стала повiреною їхнього кохання, влаштовувала їм зустрiчi, захищала Нору вiд цiкавостi придворних i слуг - та так завзято, що в результатi накликала всi пiдозри на себе.
    Король був, мабуть, останнiм з вельмож Кастилiї та Леону, до якого дiйшли чутки про любовний зв'язок мiж Фiлiпом та Бланкою. Цей, на перший погляд вельми дивний факт насправдi пояснювався дуже просто. Дон Фернандо був государем крутої вдачi i славився своєю непередбачуванiстю; навiть наближенi короля, що тiшилися його беззастережною довiрою, i тi не наважувалися бодай натякнути йому про грiхопадiння дочки, небезпiдставно побоюючись, що перший i найпотужнiший шквал королiвського гнiву звернеться на того, хто принесе йому цю прикру звiстку. Альфонсо ж, єдиний, хто не боявся батька, вважав за краще тримати язика за зубами. Як i всi iншi, вiн помилявся щодо предмета захоплення свого друга i таємно сподiвався, що рано чи пiзно Бланка завагiтнiє вiд Фiлiпа, i той буде змушений одружитися з нею.
    Змова мовчання навколо короля тривала майже три мiсяцi. Нарештi його менший син, Фернандо де Уельва, що всiма фiбрами душi ненавидiв Бланку (а заодно й Фiлiпа, бо той справдi певний час був коханцем його дружини), подолав свiй страх перед батьком i донiс на сестру. Однак про це Фiлiп дiзнався згодом, а надвечiр того дня вiн отримав вiд короля запрошення негайно прибути до палацу. Посланець, що привiз йому листа, вiд себе додав, що доновi Фернандо про все вiдомо, i вiн, мовляв, 'спокiйний, як перед стратою', що було дуже поганим знаком.
    - Може, ти не поїдеш, Фiлiпе? - спитав у нього падре Антонiо. - Лiпше негайно вирушай до Сараґоси чи до Памплони, погостюєш там кiлька тижнiв, а тим часом пристрастi вгамуються, король трохи охолоне...
    - Тобто ви пропонуєте менi втекти, - невесело усмiхнувся Фiлiп. - I таким чином визнати свою провину.
    - А хiба ти не винен? Нехай ти не зваблював Бланку, але принцеса Нора на твоїй совiстi.
    - Так, на моїй. I менi совiсно, ви ж знаєте. Проте, послухавшись вашої поради, я визнаю за кастильським королем право судити мене як свого пiдданого. Мене - першого принца Ґаллiї! Не забувайте, що я досi залишаюся наступником престолу. - (Фiлiп узяв собi за звичку постiйно нагадувати про цей свiй титул, вiдтодi як три роки тому дружина Робера III, Марiя Фарнезе, народила мертву дитину). - I я не збираюся принижувати свою гiднiсть ганебною втечею.
    - Ти пiдмiняєш поняття, сину мiй, - застерiг його превелебний отець. - Зараз у тобi говорить не гiднiсть, а погорда. До того ж дон Фернандо заслiплений гнiвом i здатний порiшити тебе, навiть якби ти був iмператором. Ти ж бо знаєш, щo вiн за людина. Потiм вiн, звiсно, жалкуватиме про свiй вчинок... - Дон Антонiо важко зiтхнув. - Але це буде потiм.
    - Я вже все вирiшив, падре, - уперто сказав Фiлiп. - Навiть ви мене не переконаєте. Краще вiдпустiть менi грiхи... про всяк випадок.

    Фернандо IV прийняв Фiлiпа у своєму робочому кабiнетi i, ледь помiтним кивком голови вiдповiвши на привiтання, уп'яв у нього жорсткий, колючий, пронизливий погляд своїх холодних сiрих очей. Фiлiп не змiг утриматися вiд полегшеного зiтхання: судячи з усього, справи були не такi кепськi, як вiн боявся. Зазвичай, коли дон Фернандо нестямився з лютi, вiн мав спокiйний i навiть лагiдний вигляд. Проте зараз його гнiв виривався назовнi - а це означало, що всерединi вiн вже перебiсився i найгiрше лишилося позаду.
    'На кому ж вiн вiдiгрався? - мiркував Фiлiп, поступово заспокоюючись. - Невже на Бланцi? Задрав їй спiдницi й надавав по м'якому мiсцю? Вiн це може... Бiдолашне дiвча! Тепер вона довго не зможе сидiти...'
    (Насправдi ж наступнi кiлька днiв не сидiлося принцовi Фернандо. Батько лупцював його нижче спини, приказуючи: 'Тепер знатимеш, як доносити на рiдну сестру!' Король Кастилiї був воiстину парадоксальною людиною.)
    Фiлiп стiйко витримав суворий погляд i очей не вiдвiв, а дивився на нього лагiдно та довiрливо, i нiжна блакить його очей невдовзi розтопила кригу в королiвських очах. Дон Фернандо тихо застогнав i опустився в широке крiсло за письмовим столом.
    - Прошу сiдати, небоже.
    Фiлiп улаштувався навпроти короля i заговорив:
    - Государю мiй дядьку, я...
    Тут дон Фернандо щосили грюкнув кулаком по столу.
    - Прошу не дивитися на мене такими невинними очима, любий небоже! Ви чудово знаєте, навiщо я вас викликав, тому припинiть вдавати з себе дурника.
    - Боюся, дядьку, - сказав Фiлiп, - ви хибно зрозумiли мiй погляд. Я й у гадцi не мав вдавати дурника, а лише набирався смiливостi, щоб попросити руки вашої доньки.
    Цi слова миттю зняли напругу. Дон Фернандо вiдкинувся на спинку крiсла i благодушно промовив:
    - Ага!
    - Я визнаю свою провину, що так довго зволiкав, - вiв далi Фiлiп. - Менi слiд було значно ранiше звернутися до вас з цим проханням. Проте я нiяк не наважувався, дарма що давно хотiв, аби Бланка стала моєю дружиною. I от зараз я офiцiй... - Вiн осiкся на пiвсловi, бо очi короля, що за мить до того промiнились умиротворенням, раптом стали бичачими i налилися кров'ю.
    Наступної секунди дон Фернандо люто загарчав, скочив на ноги, схопив зi стола чорнильницю i пожбурив її в Фiлiпа. Лише якимсь чудом Фiлiповi вдалось ухилитися - чорнильниця пролетiла бiля самої його скронi i розбилася, ударившись об кам'яну пiдлогу.
    Дон Фернандо важко впав у крiсло. Кiлька хвилин вони мовчали, приголомшено дивлячись один одному в очi, нарештi король глухо промовив:
    - Я не вибачаюся за свiй спалах, бо ви самi спровокували його. Ви зухвалий, самовпевнений, розпусний... - Вiн зробив паузу, заспокоюючись. - За кого ви мене маєте, небоже? За дурня? Гадаєте, я не знаю, котру з моїх дочок ви звабили?
    Це був удар! Фiлiп аж хрюкнув вiд досади. Вiн був певен, що Бланка не зрадить сестру i вiзьме всю провину на себе.
    'Що ж ти накоїла, любонько?! - розпачливо подумав вiн. - Що ж ти накоїла...'
    - А отже, - тим часом продовжував король, - мова йтиме про ваше одруження з Елеонорою.
    - Але ж, дядьку, - обережно заперечив Фiлiп, - саме Бланка найбiльше постраждала в усiй цiй iсторiї. Щодо Нори нiхто не має жодних пiдозр, тим часом як Бланка...
    Дон Фернандо заскреготiв зубами. Фiлiп сторожко глянув на стiл у пошуках iнших чорнильниць i з деяким полегшенням переконався, що всi вони стоять далеченько вiд короля... Зате масивний срiбний свiчник був у нього пiд рукою!
    - Авжеж, авжеж, - похмуро проказав дон Фернандо. - Добре, що нагадали. Ви не лише звабили мою меншу дочку, а ще й знеславили в очах всього свiту старшу. I що накажете з вами робити?
    - Ясно що, - вiдповiв Фiлiп. - Вiддати за мене Бланку.
    - А як же Елеонора?
    - Про неї нiхто не знає. Вона ще юна, в очах свiту не скомпрометована i зможе зачекати, доки iмператор не розлучиться з Iзабеллою Французькою. Авґустовi Юлiю, мабуть, все одно, котра з ваших доньок стане його дружиною. Я певен, що тепер вiн раднiше вiзьме шлюб з Норою, анiж з Бланкою.
    Дон Фернандо нервово захихотiв. Фiлiп зрозумiв, що торкнувся ще однiєї болючої для короля теми.
    - Вважаєте мене таким наївним, небоже? Гадаєте, я ще сподiваюся, що Авґуст отримає розлучення? Де ж пак! Дзуськи вiн його отримає! Ця тяганина з консилiумами триває вже чотири роки i кiнця-краю iй не видно. Валерiй Юлiй та Ґвiдо Контi нiзащо не дозволять iмператоровi обзавестися наступником трону.
    - Тим бiльше, - сказав Фiлiп. - Коли вже Бланка залишилася без нареченого, дозвольте менi одружитися з нею. А Норi нiде поспiшати. Ви матимете досить часу, щоб пiдшукати їй гарну пару. Наприклад, чим поганий той же Педро Араґонський?
    Король гидко осмiхнувся:
    - А ви, бачу, пiклуєтеся про моїх дочок, нiби батько рiдний!
    - Я пiклуюся передусiм про себе. Проте в цьому випадку нашi iнтереси збiгаються: ви прагнете залагодити скандал з найменшими втратами для вашої сiм'ї, а я хочу одружитися з Бланкою. Не стану стверджувати, що нестямно закоханий у неї, але кращої дружини менi годi й шукати. Насмiлюся припустити, що вона про мене такої ж думки.
    Дон Фернандо ствердно кивнув:
    - Це ще м'яко сказано. Коли я дiзнався про цi плiтки й викликав Бланку до себе, вона негайно ж заявила, що ви звабили її, i вимагала, щоб я примусив вас одружитися з нею.
    - Тодi як же...
    - Елеонора у всьому зiзналася. Вона обiзвала Бланку безсоромною брехухою, звинуватила її в намiрi украсти чужого нареченого i також стала вимагати... - Король замовк i скрушно похитав головою. - Нi, все-таки ви негiдник. Я чув, що нерiдко жiнки через вас б'ються, та якби менi хтось сказав, що мої дочки посваряться мiж собою, з'ясовуючи, кого ж з них ви насправдi звабили... - Вiн зiтхнув. - Ну, годi вже сентиментiв. Отже, ви хочете одружитися з Бланкою?
    - Так. Щодо неї в мене цiлком серйознi намiри. Я вважаю, що вона буде чудовою королевою Ґаллiї.
    - Ого! То ви зазiхаєте на ґалльську корону?! А чи не занадто випереджаєте подiї? Король Робер не набагато старший за вас, до того ж нi вiн, нi королева Марiя не безплiднi, i дiти у них, можливо, ще будуть.
    Фiлiп похитав головою:
    - Це неiстотно. Тулузька династiя вичерпала себе, i Робер Третiй - останнiй з Каролiнгiв на ґалльському престолi, незалежно вiд того, будуть у нього дiти чи нi. Незабаром молодий Людовiк Прованський стане повнолiтнiм, вже зараз вiн злобний, жорстокий i жадiбний до влади, тож хоч-не-хоч ланґедокським ґрафствам та Савойї доведеться згуртуватися навколо Ґасконi. От тодi проб'є мiй час. Мiй та Бланчин.
    - А ви впевненi, що в найближчому майбутньому вашi вiдносини з батьком нормалiзуються?
    - Мiй шлюб з вашою дочкою примусить його змиритися з неминучим. Добрими друзями ми навряд чи станемо, але своїм спадкоємцем вiн мене визнає.
    - Так, зрозумiло. Ви мене переконали. Проте... - Дон Фернандо помiтно збентежився. Фiлiп збагнув, що зараз мова пiде про вельми дражливi для ханжi-короля аспекти його стосункiв з Норою. - Знаєте, дорогий небоже, на мiй погляд, вашi вчинки вiдзначаються крайньою непослiдовнiстю. Ви хотiли одружитися з Бланкою, але не просили її руки, а спершу намагалися звабити її. Коли ж у вас це не вийшло, ви пiдбили на грiх мою меншу дочку. Навiщо, питаю? З марнославства?
    - Повiрте, дядьку, менi дуже прикро...
    - Ах, вам прикро! Хоч це мене тiшить. Проте нiякi вашi вибачення не повернуть Елеонорi... е-е, безтурботного минулого.
    Коли Фiлiп уторопав, що це - експромтом вигаданий королем евфемiзм, що мав позначати незайманiсть, вiн мало не зареготав. Згодом вiн частенько вживав вислiв 'безтурботне минуле' саме в такому значеннi, проте нiкому не казав, хто його справжнiй автор.
    - А могло трапитися i щось гiрше, - вiв далi дон Фернандо. - Чи ще може трапитися. Тому ось мої умови - слухайте їх уважно.
    - Я слухаю, - запевнив його Фiлiп.
    - Передусiм, нi про якi... е-е, побачення з Елеонорою вiдтепер i мови бути не може.
    - Певна рiч, дядьку.
    - Далi, з оголошенням про вашi заручини з Бланкою слiд зачекати, щоб я мiг пересвiдчитися... ну, що з Елеонорою не сталося нiчого такого, що може виправити лише негайний шлюб. Сподiваюсь, ви розумiєте, що я маю на увазi?
    - Атож, розумiю, - вiдповiв Фiлiп, у думках аж качаючись вiд реготу. - Коли виявиться, що Нора вагiтна, я, звiсно, одружуюся з нею.
    Король почервонiв i, мов сором'язлива дiвчина, опустив очi.
    - Для бiльшої певностi, - сказав вiн, - зачекаємо до початку весни. А поки пообiцяйте тримати нашу домовленiсть у секретi. Вiд усiх без винятку. Нi Альфонсо, нi Бланка, нi Елеонора не повиннi про це знати. Нехай до пори до часу, доки не вгамуються пристрастi, це буде нашою маленькою таємницею.
    - Добре.
    - Але ви мусите пообiцяти менi, що не передумаєте. Тепер ви зобов'язанi одружитися з однiєю з моїх дочок - або з Бланкою, або з Елеонорою.
    - Певна рiч, - сказав Фiлiп. - Раз я збираюся претендувати на ґалльський престол, то пiдтримка Кастилiї для мене дуже важлива. Якщо цього вимагатимуть обставини, я одружуся з Норою... Хоча менi милiша Бланка.
    Дон Фернандо кивнув:
    - Чудово розумiю вас. Будь-який батько мiг би пишатися такою дочкою, як Бланка, а будь-який чоловiк - такою дружиною.

    Пообiцявши королю мовчати про їхню домовленiсть i давши йому ясно зрозумiти, який важливий для нього шлюбний союз з Кастилiєю, Фiлiп припустився фатальної помилки. Вiн не взяв до уваги однiєї суттєвої обставини: Фернандо IV Кастильський був не тiльки суворий i крутий за вдачею, а також надзвичайно пiдступний та вiроломний. Пишаючись своєю старшою дочкою, вiн душi не чув у меншiй i без вагань вирiшив пожертвувати Бланкою ради Нориного щастя. Подальшi подiї наочно показали Фiлiповi, як вiн був наївний та довiрливий...
    Це сталося в серединi сiчня 1452 року. Дон Фернандо вiдправив свого старшого сина, Альфонсо, з посольством до араґонського короля Хайме III, начебто з тим, щоб остаточно залагодити прикордоннi спори i схилити Араґон до участi в походi проти Ґранадського емiрату, що мав розпочатися цiєї весни. Не запiдозривши в цьому нiякого пiдступу, Фiлiп погодився супроводжувати наступника кастильського престолу, а коли обидва принци, якi могли б перешкодити планам дона Фернандо, за його розрахунками досягли Сараґоси, у Толедо було оголошено про заручини принцеси Бланки з небожем наварського короля, ґрафом Александром Бiскайським, i про їхнє весiлля, що мало вiдбутися наступного тижня.
    Таємничiсть, з якою готувався цей шлюб, i непристойна квапливiсть з його укладанням дуже здивували весь кастильський двiр. Не менший подив викликав i сам факт цього союзу, в певному сенсi схожого на мезальянс. Ґраф Бiскайський вже багато рокiв був у великiй немилостi в свого дядька, Александра Х Наварського; вiн постiйно сварився з ним, оспорював у нього корону, посилаючись на свою приналежнiсть до старшої лiнiї роду, i плiв проти нього всiлякi змови та iнтриґи. Король Навари лише з доброти своєї душевної терпiв витiвки небожа, та часом терпець йому уривався, i тодi вiн вiдправляв ґрафа у вигнання за межi королiвства. Пiд час останнього з таких заслань, перебуваючи в Кастилiї, Александр Бiскайський, мабуть, зумiв умовити дона Фернандо вiддати за нього Бланку, граючи на тому, що репутацiя старшої з кастильських принцес дуже пiдмочена чутками про її роман з Фiлiпом. Обiзнанi особи з оточення короля Кастилiї висловлювали припущення, що дон Фернандо вирiшив пiдтримати ґрафа Бiскайського в його суперечцi з дядьком i допомогти йому отримати наварську корону, зробивши, таким чином, Бланку королевою Навари. А таємничiсть i квапливiсть цi самi обiзнанi особи схильнi були пояснювати тим, що iнакше наварський король мiг би перешкодити цьому шлюбовi - а так вiн буде поставлений перед уже доконаним фактом.
    I лише одна людина, вiд якої Фiлiп не мав нiяких секретiв i нi з чим вiд неї не крився, розгадала iстиннi намiри дона Фернандо. Це був падре Антонiо. Вранцi наступного дня пiсля оголошення про заручини вiн прибув до королiвського палацу i попросив падре Естебана, Бланчиного духiвника, якомога швидше влаштувати йому зустрiч з принцесою вiч-на-вiч для надзвичайно важливої розмови.
    Поява в палацi падре Антонiо нiкого не здивувала i не викликала жодних пiдозр, оскiльки вiн i превелебний Естебан здавна товаришували; а якщо хтось i завважив, що невдовзi по тому Бланка прийшла до свого духiвника, то не надав цьому особливого значення. Бланка була дiвчина дуже побожна, вона частiше iнших ходила на сповiдь i вiдвiдувала церкву, а нерiдко годинами засиджувалася в падре Естебана, розумного й вельми освiченого чоловiка, що серйозно займався теолоґiчними дослiдженнями, i провадила з ним тривалi дискусiї на релiгiйну тематику.
    Проте того дня йшлося про бiльш приземленi речi, i розмовляв з Бланкою падре Антонiо. Коли пiсля привiтань i кiлькох ввiчливих фраз превелебний Естебан вийшов, залишивши їх удвох у своєму робочому кабiнетi, падре Антонiо промовив:
    - Сподiваюся, принцесо, ви знаєте, що Фiлiп для мене як рiдний син, i тому я був надзвичайно засмучений звiсткою про вашi заручини з ґрафом Бiскайським.
    - Я також засмучена, - чесно зiзналася Бланка. - Для мене це було прикрою несподiванкою... Але до чого тут Фiлiп?
    Падре важко зiтхнув:
    - Боюся, принцесо, що моя вiдповiдь на це питання ще бiльше засмутить вас. Государ батько ваш не пояснив вам, чому вiн вирiшив укласти цей шлюб?
    - Ну... - Бланка зам'ялася. - Загалом пояснив. Вiн сказав, що остаточно втратив надiю на розлучення Авґуста Юлiя з Iзабеллою Французькою, i тепер хоче зробити мене королевою Навари.
    - У вашому голосi я чую сумнiв, - зауважив падре.
    Десь зо хвилину Бланка мовчала, дивлячись на нього, потiм вiдповiла:
    - Ви вгадали, доне Антонiо, я не вiрю тому, що сказав менi батько. Боротьба за наварський престол призведе до мiжусобицi в країнi, i в кiнцевому пiдсумку Навара буде роздiлена мiж Кастилiєю, Ґасконню та Араґоном.
    - Ви казали батьковi про свої сумнiви?
    - Нi, падре. Я зрозумiла, що вiн сам цього свiдомий. Вiн явно замислив щось iнше, бо... Якби вiн хотiв зробити мене королевою, то вiддав би замiж за принца Араґонського. Цей союз усунув би бiльшiсть непорозумiнь мiж нашими державами. А так... Я сама гублюсь у здогадах.
    - В такому разi, принцесо, я допоможу вам у всьому розiбратися. Так вже склалося, що менi напевно вiдомо, чому ваш батько влаштовує цей шлюб.
    - I чому ж?
    - Бо ґраф Бiскайський - єдиний з бiльш-менш гiдних претендентiв на вашу руку, кого дон Фернандо може одружити з вами похапцем, поки вiдсутнi Фiлiп i ваш брат дон Альфонсо.
    - Ви вже вдруге згадуєте Фiлiпа, - промовила спантеличена Бланка. - А вiн тут причому?
    - Рiч у тiм, принцесо, що восени Фiлiп просив у дона Фернандо вашої руки i отримав вiд нього згоду - втiм, за умови, щоб до весни це трималося в секретi. - I падре розповiв Бланцi про домовленiсть, досягнуту мiж Фiлiпом та королем. - На жаль, принцесо, як це не гiрко визнати, государ батько ваш обдурив Фiлiпа, а з вами взагалi повiвся жорстоко. Ваш шлюб з ґрафом Бiскайським не продиктований полiтичними мiркуваннями. Вiн задуманий для того, щоб усунути вас зi шляху вашої сестри.
    - Так, так, тепер я все розумiю, - тихо, майже пошепки мовила Бланка. Губи її тремтiли, риси милого обличчя спотворила ґримаса вiдчаю, а в красивих карих очах стояли сльози. - Батько дуже любить Нору. Дуже... навiть занадто. I коли вона зажадала, щоб її вiддали за Фiлiпа, батько не мiг вiдмовити їй. Я все гадала, на яку ж хитрiсть вiн пуститься, та хiба ж могла я подумати, що вiн... опуститься до пiдлостi!.. Якщо я буду замiжня, Фiлiп напевно одружиться з Норою, щоб заручитися пiдтримкою Кастилiї в своїй боротьбi за ґалльський престол, а я... - Тут вона судомно глитнула, ледве стримуючи ридання. - Мене принесли в жертву Нориним примхам!
    - Ще нi, - м'яко заперечив падре. - Вас лише призначили в жертву, але заклання ще не вiдбулося.
    У Бланчинiм поглядi засвiтилася надiя.
    - Цього можна уникнути? Але як?
    - Якщо ваш брат дон Альфонсо й Фiлiп встигнуть вчасно повернутися до Толедо, вони зможуть зiрвати вiнчання.
    - Вони не встигнуть, - з гiркотою зауважила Бланка. - Батько все розрахував.
    Дон Антонiо кивнув:
    - Я теж думаю, що до призначеного дня вони не встигнуть. Тому заради вас та Фiлiпа я ладен узяти грiх на душу i привселюдно заявити, що ще минулого мiсяця таємно повiнчав вас.
    Бланка вчепилася пальцями в поруччя крiсла.
    - Боже милостивий! - видихнула вона. - Ви це зробите?
    - Так, зроблю, - рiшуче кивнув падре. - З вашого дозволу, певна рiч. За згоду Фiлiпа я ручаюся.
    - Але ж це буде брехня!
    - Знаю. Я збрешу. А вам брехати необов'язково - ви можете просто вiдмовчуватися i чекати Фiлiпового приїзду. Ще вчора ввечерi я надiслав йому гiнця з листом, у якому виклав свiй план. У мене є невеликий прихiд, церква Святого Йосипа, i я вже зробив у церковнiй книзi запис про ваш шлюб - заднiм числом, сiмнадцятим грудня минулого року. Цього дня, згiдно з моїми нотатками Фiлiп i ви...
    - Стривайте! - перепинила його Бланка, насилу переводячи подих; очi її гарячково блищали. - Я в розгубленостi, падре. Ви мене шокували. Ваша пропозицiя, це... це не лише протизаконно, це богопротивно, це не по-божеському. Такий, з дозволу сказати, шлюб буде недiйсний перед небесами.
    - Це не має нiякого значення, принцесо. Шлюб все одно буде визнаний недiйсним з погляду закону та церковних канонiв, але процедура його анулювання займе певний час.
    - Батько подбає, щоб звести його до мiнiмуму.
    Падре заперечно похитав головою:
    - Не все так просто. Ще наприкiнцi минулої осенi Фiлiп звернувся до Святого Престолу за згодою на шлюб з вами i отримав його. Ваш батько також дав свою згоду - щоправда, лише в уснiй формi й конфiденцiйно. В кожнiм разi, архiєпископ вимагатиме ретельного розгляду справи, i неодмiнно в Фiлiповiй присутностi, чого, власне, ми й домагаємося. Сподiваюсь, ваш брат дон Альфонсо зумiє переконати дона Фернандо змiнити своє рiшення. А щодо Фiлiпа, то будьте певнi, вiн знайде спосiб примусити ґрафа Бiскайського вiдмовитися вiд одруження з вами.
    У кiмнатi надовго запанувала тиша. Забувши про правила пристойностi, Бланка гризла нiготь свого великого пальця. За хвилю вона похопилася, квапливо забрала руку вiд рота i збентежено промовила:
    - Ви мене знаджуєте, панотче. Мушу визнати, що це неабияка спокуса.
    - Ви кохаєте Фiлiпа, адже так? - бачачи, що вона все ще вагається, спитав падре.
    Бланка густо зашарiлася й опустила очi.
    - Ну... власне... - Трохи помовчавши, вона врештi опанувала себе i смiливо поглянула на падре. - Ви поставили пряме запитання, доне Антонiо, i воно заслуговує на таку ж пряму вiдповiдь. На жаль, я не можу вiдповiсти вам прямо, бо сама ще не знаю вiдповiдi. Та коли ви спитаєте мене, чи хочу я стати Фiлiповою дружиною, то я вiдповiм: так. Я хочу, щоб вiн завжди був зi мною, хочу, щоб вiн був супутником усього мого життя. Я давно цього хотiла i мрiяла про той день, коли ми одружимося. I якби в мене був вибiр, я б не вагаючись вiддала йому перевагу навiть перед iмператором. Якщо це i є кохання, то я кохаю Фiлiпа.
    - Ви вважаєте, що будете щасливою з ним?
    - Я сподiваюсь на це.
    - Запевняю вас, принцесо, - проникливо мовив падре. - Фiлiп не зрадить ваших сподiвань. Я, звiсно, не можу поручитися за його вiрнiсть, проте знаю, як серйозно вiн ставиться до сiм'ї та шлюбу. Ви завжди будете головною жiнкою в його життi, його дружиною, матiр'ю його дiтей... - Превелебний отець пiдвiвся з крiсла, розумiючи, що зробив усе, що мiг, а решта тепер залежить вiд Бланки. - Я не квапитиму вас з вiдповiддю. Час у нас ще є, тож гарненько все обмiркуйте.
    - Гаразд, доне Антонiо, - сказала Бланка. - Я подумаю.
    На жаль, ця розмова так i залишився просто розмовою, i запропонований падре Антонiо план не був втiлений у життя. Подальша Бланчина поведiнка не пiддається нiякому лоґiчному поясненню. Уперше в своєму життi вона вiч-на-вiч стрiлася з пiдлiстю, i людина, що так жорстоко, так пiдступно й вiроломно обiйшлася з нею, була її рiдним батьком, якого вона глибоко шанувала, яким вона щиро захоплювалася, який завжди i в усьому був для неї прикладом... Жорстоке розчарування спiткало юну шiстнадцятирiчну принцесу - не по лiтах розумну та розсудливу дiвчину, але ще не пiдготовлену до зустрiчi з суворою дiйснiстю. Це страхiтливе вiдкриття геть паралiзувало її волю, позбавило її сил i всiлякого бажання боротися за себе, за своє щастя...
    З крахом iдеалу, яким був для неї батько, Бланка втратила ґрунт пiд ногами. Їй стало байдужим її ж власне майбутнє, їй було все одно, що готує їй день прийдешнiй, вона взагалi не хотiла жити. I коли напередоднi весiлля до неї прийшов падре Антонiо, щоб запитати про її рiшення, Бланка не захотiла з ним зустрiчатися i лише наказала передати йому коротке 'нi.'
    А наступного ранку вона покiрливо пiшла пiд вiнець, все пливло перед її очима, мов у туманi, губи її самi по собi вiдчужено промовили: 'так' - i вона стала дружиною ґрафа Бiскайського. I лише вночi, на шлюбному ложi, коли гострий бiль у лонi пробудив її вiд цього страхiтливого сну, Бланка з жахом усвiдомила, щo вона накоїла...

    Фiлiп прибув у Толедо на третiй день пiсля весiлля, коли Бланка вже готувалася до вiд'їзду в Навару, де їй належало жити разом з чоловiком. Дiзнавшись вiд падре Антонiо про її вiдмову, вiн до глибини душi образився на неї i навiть не захотiв прийти попрощатися. Натомiсть вiн вiдразу кинувся шукати розради в Нориних обiймах, похапцем переконавши себе в тому, що саме вона, а не Бланка, є кращою з усiх жiнок сущих.
    Тепер Фiлiп нi вiд кого не крився зi своїм зв'язком з Норою i у вiдповiдь на зауваження короля, висловлене, до речi, у вельми коректнiй та толерантнiй формi, вiн дуже грубо огризнувся: мовляв, це його особиста справа, як вiн упадає за своєю майбутньою дружиною, i навiть його майбутнiй тесть не має право потикати свого носа до їхнього лiжка. Дон Фернандо був вельми збентежений такою рiзкою й вiдверто цинiчною вiдповiддю, проте мовчки проковтнув образу, вiдчуваючи свою провину перед Фiлiпом, i бiльше не став заперечувати з приводу їх дошлюбних стосункiв.
    Втiм, слiд вiддати належне Фiлiповi: не збираючись приховувати свого зв'язку, вiн водночас не афiшував його. Як це не дивно, двiр вельми скептично поставився до чуток про грiхопадiння меншої дочки короля, i мало хто в це повiрив. На той час Норi лише нещодавно минуло тринадцять рокiв, за вдачею вона була ще наївною, легковажною та пустотливою дитиною, i всi мали її за мале дитя. А тiсну дружбу мiж нею та Фiлiпом придворнi пояснювали тим, що обидва були дуже прив'язанi до Бланки i, сумуючи за нею, знаходили втiху в товариствi одно одного. Цю версiю пiдтверджувала також i та обставина, що Альфонсо, чия нiжна любов до Бланки була загальновiдома, бiльшу частину свого вiльного часу проводив разом з Фiлiпом та Норою.
    Що ж до самого Фiлiпа, то вiн, на зло королю, все зволiкав i не звертався до нього з проханням руки Нори. Дон Фернандо не ризикував квапити Фiлiпа, побоюючись, аби той зовсiм не передумав, i жив у постiйному страховi втратити зятя, на якого покладав великi надiї. Альфонсо, що так i не змiг пробачити батьковi шлюб Бланки з Александром Бiскайським, потай зловтiшався, дивлячись на його поневiряння. Ну а Нора, хоч її й засмутило, що Фiлiп збирався одружитися з Бланкою, все ж була приголомшена батьковою жорстокiстю, i почуття провини перед сестрою, яку вона всiм серцем любила, знай давалося взнаки. Фiлiп, що вже змирився зi своїм майбутнiм шлюбом з Норою, дуже побоювався, що це почуття провини з часом лише загострюватиметься, аж поки не отруїть їхнє подружнє життя, а Бланчина тiнь завжди стоятиме помiж ними...

    А навеснi мiж Кастилiєю та Ґранадою вибухнула чергова вiйна, що незабаром скiнчилася черговим перемир'ям. Фiлiп також брав участь у походi проти маврiв на чолi свого кантабрiйського вiйська, i вже перебуваючи в Андалусiї, зовсiм несподiвано для себе отримав вiд батька листа, в якому той кликав його до себе, просив якомога швидше приїхати до Тараскона.
    Хоч розумом Фiлiп не любив герцоґа, поклик кровi, що раптово прокинувся в ньому, виявився сильнiшим за спогади про минулi образи та приниження, i, читаючи батькового листа, вiн не мiг стриматися i раз по раз тихо схлипував вiд щастя. Отриманий ним лист означав, що скiнчилося його довге вигнання. Тепер вiн може повернутися до рiдного дому, в той милий його серцю куточок землi, який вiн називав своєю батькiвщиною, в той край, де вiн зробив першi свої кроки, де минуло все його дитинство, де пiд високими склепiннями пiренейського неба вiн пiзнав прекрасне та неповторне щастя першого кохання i вперше вiдчув себе мужчиною...




    Роздiл X
    Дон Фiлiп, принц Беарнський

    У недiлю 15 травня 1452 року, рiвно за три тижнi пiсля Фiлiпового повернення додому, з самого ранку гули всi дзвони кафедрального собору вiкарiальної єпархiї Фуа, що на територiї великого абатства ордену Святого Бенедикта, в семи милях вiд Тараскона. Мiдний передзвiн розносився навкруги i, пiдхоплений дзвiницями сусiднiх замкiв та сiл, здавалося, поширювався на весь свiт.
    Сьогоднiшнiй вихiдний був незвичайним вихiдним, i меса в кафедральному соборi Святого Бенедикта не була звичайною недiльною месою. Просторе примiщення храму, осяяне свiтлом сотень свiчок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами i вирядженими, як пави, дамами та дiвицями, що представляли вершки ґасконської та каталонської шляхти. Всi вони миттю злетiлися до Тараскона, ледве зачули про намiченi герцоґом урочистостi з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.
    Окремо вiд решти присутнiх розташувалася ґрупа з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф'єр, якому вiдводилася особлива роль у майбутнiй церемонiї. Iншi дев'ять були наймогутнiшими сеньйорами Беарну та Балеарських островiв. Сьогоднi був їхнiй день, незабаром мала вiдбутися коронацiя їх нового государя, принца Беарнського - вже шостого вiдтодi, як у серединi минулого сторiччя маркґраф Iспанський Фiлiп Войовник уклав з пiдстаркуватим римським намiсником Беарну Умберто Контi союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, i вiдiбрав у Iталiї цю останню ґалльську провiнцiю, що ще залишалася пiд владою Риму.
    Здобувши незалежнiсть вiд римської корони i лише номiнально перебуваючи пiд патронажем iмператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звiльнив вiд мавританського панування, не ввiйшов до складу союзу ґалльських князiвств, що звався королiвством Ґаллiя, а так i лишився самостiйною й нi вiд кого не залежною державою. I хоч правителi Беарну та Балеарiв не домоглися вiд Святого Престолу й Палатинського пагорба* надання їхнiм володiнням статусу королiвства, сама процедура вступу на князiвський престол була схожа на королiвську.
    * Палац на Палатинському пагорбi в Римi був офiцiйною резиденцiєю iмператорiв.
    Перший принц Беарнський, Фiлiп Войовник, був коронований тут, в абатствi Святого Бенедикта. Наступнi чотири коронацiї вiдбулися вже в Бордо, столицi всiєї Ґасконi; та ось, через дев'яносто вiсiм рокiв, цi древнi стiни й високе склепiння собору знову стали свiдками урочистого ритуалу надiлення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Фiлiпа Красивого. I в цьому Фiлiп вбачав добрий знак.
    Окрiм мiсця коронацiї, обох Фiлiпiв, Войовника та Красивого, рiднила ще одна суттєва обставина. I той, i iнший вступали на князiвський престол ще за життя своїх батькiв - i Карл, на прiзвисько Байстрюк, i Фiлiп, на прiзвисько Справедливий, були присутнi в цьому соборi на коронацiї своїх синiв i роздiляли з ними радiсть цього урочистого моменту.
    Батько Фiлiпа Красивого, герцоґ Аквiтанський, зодягнений у нову шиту золотом мантiю й увiнчаний герцоґською короною, стояв на видному мiсцi злiва вiд вiвтаря i, поки його перший дворянин, пан де Мiрадо, зачитував акт передачi Беарну та Балеарiв, радiсно i навiть розчулено дивився на обох своїх дiтей, що стояли поруч бiля пiднiжжя вiвтаря. Атож, їх було двоє - князь свiтський i князь духовний, двадцятирiчний Фiлiп Аквiтанський i тридцятип'ятирiчний Марк де Фiлiппо, архiєпископ Тулузький, примас Ґаллiї та Навари, що невдовзi мав вiнчати свого єдинокровного брата на княжiння.
    Як i Фiлiп, в дитинствi Марк зазнав багато страждань з вини батька - людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожiлого каталонського шляхтича, що не залишив своїм дiтям нiчого, крiм боргiв, вдень старанно виконувала обов'язки фрейлiни герцоґинi Шарлотти, а бiльшiсть ночей (i, слiд сказати, з бiльшим завзяттям) проводила в лiжку її сина. Народився Марк вже в Iталiї, куди герцоґ (тодi ще майбутнiй герцоґ) вiдправив свою коханку, щойно дiзнався про її вагiтнiсть. Учинив вiн так з малодушностi, зi страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажнiсть та розпуснiсть i знай погрожував позбавити його спадку.
    Пiсля батькової смертi молодий герцоґ i далi приховував iснування позашлюбного сина, оскiльки закохався в Iзабеллу Ґалльську. А потiм, втративши її, вiн зненавидiв весь свiт. Прагнучи забутись i втамувати свiй бiль, вiн з головою поринув у державнi справи, присвятивши їм весь свiй час, все своє життя, всього себе, i його нiтрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жiнка шляхетна i добросерда, що на два роки пережила свого чоловiка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк з малих лiт жив у достатку, не знаючи злиднiв, виховувався як справжнiй вельможа, а згодом здобув блискучу освiту в найпрестижнiшому в усiй Європi учбовому закладi - унiверситетi Святого Павла в Римi. Правду про своє походження Марк дiзнався лише на двадцять другому роцi життя вiд умирущої матерi, а вперше побачив батька ще через сiм рокiв, коли, отримавши ступiнь маґiстра теолоґiї, був призначений молодшим вiкарiєм тулузької архiєпархiї i приїхав до Ґаллiї.
    Зрозумiло, що нi про якi синiвськi почуття з Маркового боку мови йти не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага i взаєморозумiння, а згодом мiж ними виникло щось на зразок дружби. Вiдчувши запiзнiле каяття, герцоґ посприяв стрiмкiй кар'єрi сина. За неповнi п'ять рокiв той з молодшого вiкарiя став коад'ютором архiєпископа, а ще за рiк по тому, коли монсеньйор Бартоломео Ґаетанi був вiдкликаний до Рима, щоб обiйняти в Курiї посаду камерлiнґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквiтанського, призначив Марка де Фiлiппо новим архiєпископом Тулузьким i висвятив його в ранг кардинала.
    Батькову допомогу Марк сприймав з вдячнiстю та розумiнням, але так i не змiг до кiнця простити йому своє сповнене образ i принижень дитинство безбатченка, змарновану молодiсть матерi, якiй за самовiддане кохання було вiдплачено вiчною розлукою та забуттям... I можливо, саме та неусвiдомлена ворожiсть, той прихований осуд, що iнодi з'являлись у Марковiм поглядi в першi роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцiнити свої колишнi вчинки, зокрема, своє ставлення до Фiлiпа...
    - В iм'я Отця, Сина i Святого Духа, - тим часом читав пан де Мiрадо. - Ми, Фiлiп, з ласки Божої герцоґ Аквiтанiї, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мiнорки, маркґраф Iспанський, князь-протектор Ґасконi та Каталонiї, пер* Ґаллiї, оголошуємо привселюдно, аби це стало вiдомо кожному пiдданому нашому i всiм нашим родичам, владикам християнським, а також князям невiрним, що, визнавши сина нашого Фiлiпа, ґрафа Кантабрiї та Андори, своїм спадкоємцем i заповiдавши йому всi титули, володiння та повноваження, що нинi належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го вiд Рiздва Христового, за згодою та схваленням його святостi папи Павла Сьомого, його iмператорської величностi Авґуста Дванадцятого, могутнiх беарнських та балеарських сеньйорiв i Сенату, ми зрiкаємося титулу принца Беарну i верховного сюзерена Мальорки та Мiнорки з усiм належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Фiлiпа, сина нашого, щоб правив вiн цими володiннями, керуючись волею своєю i за велiнням совiстi своєї, на власний розсуд i зi згоди пiдданих своїх, правив мудро та грiзно, гiдно пам'ятi славних предкiв наших та їхнiх дiянь, для бiльшої слави всього роду нашого. Най буде з ним завжди i в усьому помiч Божа та Його благодать, але хай вiн не забуває, що Всевишнiй тому й дарував кожнiй людинi вiльну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом i самостiйно обирала собi шлях у життi, усвiдомлюючи свою вiдповiдальнiсть перед Господом нашим i прагнучи збiльшити Його славу та велич Його. Амiнь!
    * Пер - у Ґаллiї, член вищого колеґiального орґану королiвства, Ради перiв, що складалася з правителiв ґалльських князiвств. Протягом XIV ст., прагнучи забезпечити за собою бiльшiсть у Радi перiв, королi Ґаллiї дробили свiй домен, герцоґство Ланґедок, на окремi князiвства i передавали їх у володiння молодшим синам. Внаслiдок такої полiтики, на початок XV ст. Рада перiв втратила своє значення, бо її склад не вiдображав реального спiввiдношення сил у королiвствi, i титул пера став просто почесним званням.
    Зачитавши акт, пан де Мiрадо вручив символiчну зв'язку ключiв мiнiстра князiвського двору своєму наступниковi на цiй посадi - невисокому худорлявому юнаку вiсiмнадцяти рокiв з ясно-каштановим волоссям, першому дворяниновi нового принца, Ґабрiелевi де Шевернi.
    Архiєпископ пiдвiв Фiлiп до вiвтаря i поклав його праву руку на Бiблiю.
    - Фiлiпе, - спитав вiн. - Чи вiриш ти у Святу Трiйцю i чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?
    - Так, - вiдповiв Фiлiп.
    - Чи вiдкидаєш ти Сатану, всi його спокуси та вчинки?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти зберегти католицьку вiру своїх батькiв i втiлювати її в дiяннях своїх?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти любити й захищати Святу Церкву Христову та служителiв її?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти правити державою своєю за законом та справедливiстю?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти охороняти й вiдстоювати канонiчнi привiлеї служителiв церкви, права васалiв своїх та мiщанську вiльнiсть?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти, скiльки стане тобi сил, пiдтримувати мир, спокiй та злагоду в своїй державi?
    - Так.
    - Чи обiцяєш ти захищати пiдданих своїх, пiклуватися про них i дбати про їхнiй добробут?
    - Так.
    - I перед обличчям Господа Бога всемогутнього ти присягаєш у цьому?
    - Так, присягаю.
    - Тодi скрiпи своє кредо пiдписом, i нехай присутнi тут вельможi, сенатори та прелати стануть свiдками твоєї клятви - як перед людьми, так i перед Небесами.
    Коли Фiлiп пiдписав пергамент з текстом кредо, архiєпископ взяв пасторальний скiпетр, простяг його до пастви i мовив:
    - Я, Марк, архiєпископ Тулузький, ласкою Божою й папою Павлом уповноважений коронувати присутнього тут Фiлiпа на княжiння. I згiдно з моїми повноваженнями я проголошую його принцом Беарну i верховним сюзереном Мальорки та Мiнорки.
    - Хай буде так! - вигукнули присутнi в соборi.
    По тому Фiлiп повернувся на своє мiсце, а його брат, архiєпископ, вiдправив урочисту месу на честь нового принца. Сам Фiлiп не чув анi слова молитви, яку машинально промовляли його вуста разом з усiєю паствою. Стоячи навколiшки бiля пiднiжжя вiвтаря, вiн весь заглибився в себе, внутрiшньо готуючись до головної церемонiї - коронування.
    Нарештi лiтурґiя скiнчилася. В супроводi єпископiв-вiкарiїв Фуа та Ортезького, що йшли обiруч нього, Фiлiп знову пiднявся до вiвтаря, i тодi розпочалося довгождане дiйство.
    Камергери скинули з Фiлiпа весь верхнiй одяг за винятком штанiв та черевикiв, i заходились одягати його у важкi вiд численних прикрас церемонiальнi князiвськi шати, що разом з iншими атрибутами влади були розкладенi на аналої. Єпископ Фуа прикрiпив до його нiг золотi шпори i тут же зняв їх, а єпископ Ортезький повiсив йому на шию масивний золотий ланцюг з великим, прикрашеним коштовними каменями хрестом. Архiєпископ благословив меч - символ вiйськової могутностi, що колись належав Фiлiповi Войовнику, i звернувся до його нащадка з такими словами:
    - Вручаю тобi меч цей з благословенням Господнiм, щоб захищав ти iм'я Христове вiд невiрних, єретикiв та блюзнiрiв, охороняв свою країну, влада в якiй дана тобi Богом, вiд внутрiшнiх та зовнiшнiх ворогiв i пiдтримував мир серед своїх пiдданих.
    Напередоднi Фiлiп недовго думав, кому бути новим головнокомандувачем беарнського вiйська. Тут, власне, й думати було нiчого.
    - Ясновельможний та могутнiй пан Ернан де Шатоф'єр, ґраф Капсiрський, конетабль* Беарну! - оголосив Ґабрiель.
    * Конетабль - в Середньовiччi, верховний головнокомандувач сухопутних сил.
    Поважною ходою Ернан наблизився до вiвтаря, прийняв з Фiлiпових рук меч, поцiлував головку його ефеса i, схиливши колiна, поклав його на престол.
    Падре Антонiо, який, поспiхом уладнавши свої справи в Толедо, пов'язанi з передачею парафiї iншому священику, встиг все-таки прибути до Тараскона саме вчасно, щоб взяти участь у церемонiї коронацiї в ранзi нового канцлера князiвства, дiстав з iнкрустованої скриньки князiвський перстень з печаткою i передав його архiєпископу. Марк надягнув персня на палець Фiлiповi, потiм вклав у його праву руку скiпетр суверена, а в лiву - жезл правосуддя. Фiлiп опустився на колiна перед вiвтарем.
    Також ставши навколiшки, архiєпископ взяв з дарохранильницi золоту князiвську корону, оздоблену рубiнами та сапфiрами, а Ґабрiель де Шевернi тим часом почав викликати могутнiх вельмож Беарну i Балеарiв:
    - Ясновельможний та могутнiй пан Ґастон, ґраф д'Альбре!
    До Фiлiпа пiдiйшов наймогутнiший з його пiдданих i його двоюрiдний брат.
    - Ясновельможний та могутнiй пан Робер, вiконт де Бiґор!
    То був батько його друга, Симона де Бiґора. Сам же Симон стояв поодаль i тiльки тим i займався, що раз по раз нишком штурхав лiктем свою дружину, панi Амелiю д'Альбре де Бiґор, яка не зводила з Фiлiпа сяючих очей.
    - Ясновельможний та могутнiй пан Фiлiп, ґраф д'Арманьяк! - продовжував викликати Ґабрiель. - Ясновельможний та могутнiй пан...
    Дев'ятеро могутнiх вельмож Беарну та Балеарiв стали пiвколом перед вiвтарем, i тодi архiєпископ поклав корону на Фiлiпове чоло.
    - Вiнчає тебе Господь! - пролунали пiд склепiнням древнього собору слова прелата.
    Усi дев'ятеро вельмож по черзi торкнулися корони, присягши тим самим на вiрнiсть своєму новому государевi. Архiєпископ допомiг Фiлiповi пiдвестися з колiн, повернувся з ним до пастви i врочисто виголосив:
    - Панове! Перед вами ваш принц Фiлiп, законний правитель Беарну та Балеарських островiв, вiнчаний на княжiння Господом Богом нашим. Хай живе принц!
    - Хай живе принц! - дружно повторили дев'ятеро вельмож.
    - Хай живе принц! - пiдхопила решта пiдданих Фiлiпа-старшого та Фiлiпа-молодшого.
    Знову загули дзвони i знову їх мiдний передзвiн понiсся все далi й далi, поширюючись, здавалося, на весь свiт.
    У супроводi прелатiв, могутнiх вельмож i почту своїх дворян Фiлiп попрямував до виходу з собору, де його чекав радiсний натовп простолюду та дрiбномаєтної шляхти. Незважаючи на втому пiсля такої тривалої й виснажливої церемонiї, вiн тримався велично та гордовито, всiм своїм виглядом зображаючи бадьорiсть. Це був день його трiумфу, день його перемоги: за пiвмiсяця до виповнення йому двадцяти одного року Фiлiп Аквiтанський, прозваний Красивим, третiй син герцоґа, став не просто вельможним князем - але i суверенним государем.
    На пiвдорозi до виходу погляд Фiлiпа випадково... втiм, не так вже й випадково, зустрiвся з ясним поглядом найпрекраснiшої з усiх присутнiх у соборi жiнок - Амелiни. Вiн крадькома всмiхнувся їй, а в його головi промайнуло кiлька ну зовсiм недоречних у цьому святому мiсцi i при цiй урочистiй обстановцi думок...




    Роздiл XI
    Неприємна звiстка

    На головному майданi Тараскона вiд краю до краю вирувало людське море: майже всi городяни та мешканцi довколишнiх сiл очiкували тут на прибуття новоспеченого принца Беарнського. Серед простолюду було багацько таких, хто ще зранку встиг добряче налигатися; радiсно-збуджений натовп став важко керованим, i вартi довелося докласти чимало зусиль, щоб утворити вiльний прохiд вiд зовнiшньої до внутрiшньої брам. Нарештi святкова процесiя подолала цю останню на її шляху перешкоду, i ясновельможне панство опинилось у вiдносному спокої за надiйно укрiпленими внутрiшнiми мурами замку.
    У натовпi придворних та слуг, що зустрiчали процесiю на площi перед палацом, Фiлiп вiдразу завважив здорованя, чий пом'ятий, просочений пилом i потом одяг неприємно контрастував з ошатним вбранням решти присутнiх. На грудях його лiвреї були вишитi геральдичнi замки Кастилiї й леви Леону. Придивившись уважнiше, Фiлiп упiзнав у ньому штатного гiнця кастильського королiвського двору, хлопця, що славився своєю надзвичайною витривалiстю. Проте зараз цього витривалого хлопця аж хитало вiд утоми; складалося враження, що вiн ледве тримається на ногах.
    'Отакої! - заскочено подумав Фiлiп. - Що ж трапилося? Невже...'
    У вiдповiдь на запитливий погляд гiнця вiн ствердно кивнув i спiшився. Гонець пiдiйшов до Фiлiпа, зняв капелюха i вкляк перед ним на одне колiно. В руцi вiн тримав чималих розмiрiв пакет, скрiплений п'ятьма королiвськими печатками - чотирма меншими у кутках i великою гербовою посерединi. Це була офiцiйна депеша.
    - Монсеньйоре, - промовив гонець. - Його величнiсть король Кастилiї та Леону Альфонсо Тринадцятий зi скорботою сповiщає вашу високiсть про смерть свого найяснiшого батька, нашого улюбленого государя дона Фернандо.
    Фiлiп мовчки взяв пакет, зламав печатки, видобув листа й побiжно ознайомився з його змiстом, який, коли вiдкинути всю словесну полову, зводився до кiлькох лаконiчних фраз. Фiлiповi, звiсно, шкода було небiжчика короля, та не можна сказати, що ця звiстка дуже засмутила його. Вiн нiколи не почував особливої симпатiї до Фернандо IV, а вiднедавна перестав i поважати його.
    Тим часом до Фiлiпа пiдiйшли батько та брат (цебто архiєпископ). Вiн вiддав Ґабрiелевi прочитаного листа i стримано повiдомив:
    - Тиждень тому помер король Кастилiї.
    Всi присутнi перехрестилися.
    - То був видатний государ, - промовив герцоґ з несподiваним смутком у голосi. Йому раптом спало на думку, що покiйний дон Фернандо був лише на чотири роки старший за нього.
    - Та вже ж, - без особливого ентузiазму кивнув Фiлiп. - Це велика втрата для всього християнства. Мир праху його.
    - Вiчний спокiй даруй йому, Господи, - додав архiєпископ.
    - Дон Альфонсо знову мусить воювати, - сказав Фiлiп. - Тепер з Портуґалiєю. Ще взимку ґраф Хуан вiдмовився платити податки до королiвської скарбницi i не надав свого вiйська для походу проти Ґранади. А нещодавно проголосив Портуґалiю незалежним вiд Кастилiї королiвством. Себе вiн, певна рiч, призначив королем, але ще не знайшов єпископа, який погодився б його коронувати.
    - Про цей конфлiкт я чув, - сказав герцоґ. - Портуґалiї кортить наслiдувати приклад Нормандiї. Та дон Хуан не врахував одного - Кастилiя Фернандо Четвертого, це не Францiя Фiлiпа-Авґуста Третього. То що ж робитиме новий король, Альфонсо Тринадцятий?
    - Вiн збирається придушити заколот, доки вiн не перерiс у мiжусобицю i...
    - I поки на бiк ґрафа не стали єзуїти, - зрозумiв герцоґ. - Дон Альфонсо звернувся до тебе за пiдтримкою?
    - В тiм-то й рiч, що нi, - вiдповiв Фiлiп трохи здивовано. - Вiн лише повiдомляє про смерть дона Фернандо i про свiй намiр послати вiйсько до Портуґалiї, а також висловлює побажання, щоб у разi потреби лицарi Кантабрiї негайно зiбралися пiд знамена Леону.
    - Цiлком законне бажання, - визнав герцоґ. - Вочевидь, дон Альфонсо впевнений у власних силах i не хоче залучати до конфлiкту третю сторону. Що ж, тим краще для нас.
    Фiлiп ствердно кивнув, хоч сам дуже сумнiвався в цьому.
    - Король просить дати письмове розпорядження сенешалевi Кантабрiї знову спорядити вiйсько, що я зараз i зроблю.
    Герцоґ схвалив рiшення сина i разом з архiєпископом та падре Антонiо подався зустрiчати папського легата, кардинала Енцо Манчiнi, що саме виходив з носилок.
    - Люб'язний, - звернувся Фiлiп до гiнця. - Коли ти збираєшся вирушити в зворотну путь?
    - Вже завтра на свiтанку, монсеньйоре. Мене попередили, що справа нагальна. - I перейшовши на арабську мову, яку Фiлiп вивчив у Кастилiї, вiн додав: - Я маю ще одне доручення, пане мiй. Неофiцiйне.
    - Яке?
    - Лист вiд вiдомої вам особи. Король про це нiчого не знає.
    Фiлiп сторожко роззирнувся довкола. Батько стояв вiддалiк i розмовляв з папським легатом, але час вiд часу скоса поглядав на нього. Дворяни та слуги, миттю збагнувши, що йдеться про щось суто конфiденцiйне, делiкатно повiдступали на кiлька крокiв. Зате Ернан, який саме проходив неподалiк i розчув останнi слова гiнця, негайно опинився поруч з Фiлiпом.
    - Так, так, так! - промовив вiн арабською, i губи його розтяглися в хитруватiй посмiшцi. - Таємна змова з емiром?
    - Не блазнюй, друже! - огризнувся Фiлiп, мимоволi шарiючись; вiн здогадувався, вiд кого був лист. I до гiнця: - Ну, давай, люб'язний!
    Той спритно видобув з-за вилоги лiвреї невеликий пакет, який Фiлiп вiдразу сховав у пишних складках своєї мантiї, навiть не поглянувши на нього. Перевiривши на дотик рельєфнi контури печатки, вiн пересвiдчився у правильностi свого здогаду.
    Фiлiп покликав Ґабрiеля i доручив йому подбати про гiнця. Перший дворянин принца запросив свого пiдопiчного до палацу, а слiдом за ними подався й Ернан з явним намiром взяти кастильця в роботу i вивiдати в нього найсвiжiшi толедськi плiтки.
    Фiлiп пiдiйшов до батька та гурту прелатiв.
    - Панове, - сказав вiн. - На жаль, я мушу залишити вас - маю невiдкладну кореспонденцiю.
    - Авжеж, - погодився герцоґ, вiдходячи з Фiлiпом убiк. - Державнi справи не дають нам спокою нi вдень, нi вночi... Гм. Такою ж мiрою це стосується i справ любовних... Та що ти шарiєшся, мов та невинна панночка! - додав вiн з усмiшкою. - Це ж зовсiм не годиться для такого затятого серцеїда, як дон Фелiпе з Кантабрiї... Ну, гаразд, iди розбирайся зi своєю кореспонденцiєю, а я тим часом трохи вiдпочину. Коли звiльнишся, неодмiнно зайди до мене. Є одна справа, також невiдкладна, а в наступнi кiлька днiв нам навряд чи випаде спокiйно поговорити. Там, - герцоґ невизначено махнув рукою, маючи на увазi мiсто за внутрiшнiми мурами замку, - вже почалися орґiї. У нас незабаром буде те ж саме.
    - Добре, батьку, - сказав Фiлiп. - Я постараюся звiльнитись якнайшвидше.
    Перевдягнувшись, Фiлiп усамiтнився в своєму кабiнетi, передусiм розпечатав другого листа i замилувано всмiхнувся, упiзнавши по-дитячому незграбний почерк принцеси Нори. Але ця замилувана усмiшка миттю зникла з його лиця, щойно вiн прочитав першi рядки:

    'Коханий мiй!
    У цi сумнi для мене i всiєї нашої родини днi, затьмаренi втратою царственого батька, я наважилась написати тобi, спонукувана до того важкими хмарами-громовицями, що насуваються на ранiш ясний та чистий небосхил нашого кохання...'

    Фiлiпове серце стислося й болiсно защемiло. Ще нiчого не знаючи про природу згаданих Норою хмар-громовиць, вiн уже зрозумiв, що втратив її так само безглуздо й винятково зi своєї вини, як ранiше втратив Бланку...

    '...Король, брат мiй, вирiшив по закiнченнi жалоби йти вiйною на ґрафа Хуана Портуґальського (прости, Господи, його грiшного - адже вiн наш дядько!). Альфонсо вже пiдписав едикт про позбавлення його всiх титулiв та володiнь за бунт i непокору королiвськiй владi. Однак вiн побоюється, що в майбутнiй вiйнi єзуїти нададуть таємну допомогу дядьковi Хуану, а то й вiдкрито вiзьмуть його бiк, спровокувавши в країнi мiжусобицю. У зв'язку з усiм цим брат вважає за необхiдне заручитися пiдтримкою iмператора Римського. Виявляється, ще за свого життя, напередоднi твого вiд'їзду до Ґаллiї, батько мiй отримав конфiденцiйне послання вiд Авґуста Юлiя, в якому той повiдомляв, що незабаром папа Павло має задовольнити його клопотання про розлучення з iмператрицею, оскiльки новий лiкарський консилiум, скликаний Святим Престолом, одностайно визнав, що, подарувавши iмператоровi дочку, вона стала безплiдною i вже не в змозi народити йому сина - наступника престолу. Правда, офiцiйне рiшення консилiуму ще не оприлюднене, проте Авґуст Юлiй запевняє, що за цим справа не стане - вердикт остаточний i потребує лише формального затвердження з боку найсвятiшого отця, який обiцяє пiдписати його в серединi травня разом з актом про розривання шлюбу...'

    Дочитавши до цього мiсця, Фiлiп вiдкинувся на спинку крiсла i мiцно, аж до болю, прикусив нижню губу. На обличчя йому набiгла пекуча краска гнiву та сорому. Тепер вiн зрозумiв, чому минулого тижня його гонець повернувся з Толедо без конкретної вiдповiдi. I зовсiм не тому, що Фернандо IV був при смертi.
    Але ж Альфонсо, його друг... Втiм, нi. Передусiм, вiн король Кастилiї, i його щонайперший обов'язок - дбати про благо своєї країни. Якщо влаштований Фернандо IV шлюб старшої доньки з Александром Бiскайським був, по сутi, примхою короля, виявом його людської слабкостi (а вiдверто кажучи, справжнiм свинством щодо Фiлiпа i, особливо, Бланки), то рiшення Альфонсо XIII вiддати свою меншу сестру за Авґуста XII Римського було продиктовано суто державними мiркуваннями.
    Вiднедавна Iталiя активно прагнула до тiсного полiтичного союзу з Кастилiєю, чиї останнi успiхи в Реконкiстi* i не менш успiшна внутрiшня полiтика, спрямована на централiзацiю та змiцнення королiвської влади, поступово перетворювали її на наймогутнiшу державу на заходi європейського континенту. З цiєю метою покiйний iмператор Корнелiй IX вiддав свою племiнницю Констанцу Орсiнi за наслiдного принца Кастилiї Альфонсо. З цiєю ж метою iмператор Авґуст XII захотiв одружитися з кастильською принцесою Бланкою. А що ж до його першого шлюбу - з Iзабеллою Французькою, найменшою з одинадцяти дiтей Фiлiпа-Авґуста II, то вiн не принiс римськiй коронi нiчого, крiм гiрких розчарувань. Невдовзi пiсля смертi великого французького короля i початку правлiння його онука Фiлiпа-Авґуста III (який, до речi, був на тринадцять рокiв старшим за свою тiтку, iмператрицю Iзабеллу) Францiя стала стрiмко втрачати свої позицiї провiдної держави, чому великою мiрою посприяли релiгiйнi авантюри короля та бездарне правлiння країною за його вiдсутностi королеви Хуани Портуґальської.
    * Реконкiста - звiльнення захоплених маврами iспанських земель.
    Переконавшись у полiтичнiй безплiдностi свого шлюбу з Iзабеллою Французькою i втративши надiю на народження наступника престолу (а за римськими законами таким мiг бути лише син), Авґуст XII п'ять рокiв тому звернувся до папи з проханням про розлучення. Однак цей його намiр наразився на шалений спротив французьких кардиналiв, уражених у своїй нацiональнiй гордостi, а також прихильникiв Ґвiдо Контi, герцоґа Неаполiтанського, чий рiд мрiяв про повалення династiї Юлiя ще з прадавнiх часiв. Навiть найближчий родич iмператора, його дядько Валерiй Юлiй з численним потомством, нишком ставив палицi в колеса небожевi, бiльше дбаючи про iнтереси свого старшого сина, анiж про благополуччя держави та всього роду Юлiїв.
    Минав час, кожен наступний лiкарський консилiум перетворювався на фарс, грузнучи в безплiдних дискусiях щодо гаданої безплiдностi Iзабелли Французької, i вже нiхто всерйоз не розраховував на сприятливий для Авґуста XII результат, аж раптом авторитетнi вченi мужi несподiвано для всiх порозумiлися, облишили свої суперечки i одностайно визнали iмператрицю неспроможною мати дiтей. Трохи згодом до Фiлiпа дiйшли чутки, що звiстка про одруження Бланки з ґрафом Бiскайським переповнила чашу терпiння молодого iмператора, i вiн вчинив грубий тиск на членiв консилiуму - як стверджували злi язики, не погребував навiть особисто пригрозити деяким непокiрним свiтилам медичної науки фiзичною розправою. Так воно було чи нi, але Авґуст XII поспiшав не даремно, i якщо вiн справдi вдався до погроз, то зробив це вчасно i з належною рiшучiстю.
    Фiлiп трохи пожурився з того приводу, що надто зволiкав з одруженням з Норою, i разом з тим подякував небесам, що не був заручений з нею офiцiйно, уникнувши, таким чином, ще бiльшого приниження - публiчного розiрвання заручин з боку нареченої. Почасти його втiшила i навiть розвеселила думка про те, як почуватиметься iмператор, коли першої ж шлюбної ночi виявить, що його юна дружина, крихiтка Нора, вже була в ужитку i, мало того, для свого нiжного вiку досить вправна i досвiдчена в коханнi.
    'Ось, маєш! - зловтiшався вiн на адресу Авґуста XII. - Їж не подавися!'
    Продовживши читати листа, Фiлiп дiзнався, що iмператор, поки неофiцiйно, попросив Нориної руки i отримав вiд Альфонсо згоду за умови, що Iталiя надасть Кастилiї вiйськову допомогу в боротьбi проти Хуана Портуґальського. Натомiсть кастильський король обiцяв, що приборкана Портуґалiя стане посагом Нори, щоправда, з двома iстотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалi залишатиметься пiд суверенiтетом Кастилiї, а по-друге, згодом воно має перейти у володiння молодших дiтей iмператора та Нори - наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навiть за таких обмежень пропозицiя Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останнiх двох сторiч у римських iмператорiв постiйно болiла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синiв, не надто утискаючи при тiм решту родичiв та представникiв iнших могутнiх сiмей Iталiї.
    Закiнчувався Норин лист так:

    '...Передбачаючи вiчну розлуку, коханий мiй, я хочу востаннє побачитися з тобою, i, якщо ти не маєш змоги приїхати до Толедо, благаю тебе бути присутнiм на урочистостях у Памплонi, що вiдбудуться на початку вересня цього року з нагоди вiсiмнадцятирiччя кузини нашої, наварської принцеси Марґарити, i якi я вiдвiдаю, коли буде на те воля Божа та згода брата мого, короля.
    Твоя навiки,
    Нора.'

    Фiлiп сумно всмiхнувся.
    'Що ж, Норо, прощавай, - подумав вiн. - I пробач за все. Менi шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжiв фатум, i може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Iталiї, люба, зичу тобi щастя, багато дiтей, i нехай iмператорська корона розвiє твiй смуток. Ну, а я... Та що й казати! Якось я проживу i без тебе, i без союзу з Кастилiєю, хоч i те й iнше менi не завадило б.'
    З важким зiтханням Фiлiп акуратно склав листа i сховав його в скриньцi з iншою кореспонденцiєю, а потiм ще кiлька хвилин просидiв у похмурiй задумi, сумовито дивлячись крiзь вiдчинене вiкно в ясне весняне небо. Нарештi вiн рiшуче труснув головою, проганяючи невеселi думки i викликав секретаря, що чекав у сусiднiй кiмнатi. Наказавши йому розшукати падре Антонiо i пiд його керiвництвом написати розпорядження на iм'я сенешаля Кантабрiї, Фiлiп нашвидку перекусив i, пам'ятаючи про свою обiцянку чимшвидше звiльнитися, подався до батька.

    Герцоґськi покої були розташованi у протилежному крилi палацу. Щоб скоротити шлях, Фiлiп пiшов через парк i на однiй з алей, у тiнi великого платана, несподiвано зустрiв Амелiну. Кузина засапано дихала, як це буває пiсля швидкого бiгу, щоки в неї були розпашiлi, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди i прикриваючи лице. Помiтивши зi свого вiкна, як Фiлiп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустрiч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.
    З дитинства знайомим Фiлiповi жестом Амелiна прибрала з обличчя волосся i, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любовi та обожнення. П'ять рокiв тому вона народила сина i за прикладом своєї матерi (їхньої матерi!) годувала його власними грудьми - та це нiтрохи не зашкодило її фiгурi. Бувши пiдлiтком, Амелiна обiцяла стати слiпучою красунею i таки перевершила всi сподiвання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкiшну, духмяну троянду.
    До Тараскона вона приїхала лише вчора, пiзно ввечерi, коли Фiлiп вже лiг спати, щоб як слiд вiдпочити перед коронацiєю. I якщо не враховувати короткого побачення рано вранцi i тих поглядiв, якими вони обмiнювалися в соборi i на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустрiч пiсля семи довгих рокiв розлуки...
    Фiлiп дивився на неї, не тямлячи себе вiд захвату. Його охоплювала солодка, п'янка знемога, i вiн вiдчував, що давня любов до Амелiни, яку колись витiснила з його серця Луїза, вiдроджується в ньому знову i з новою силою.
    Весело щебетали пташки, тихо шумiв вiтер у кронах дерев, навколо не було нi душi, а вони все стояли мовчки за крок одно вiд одного, обмiнюючись нiжними поглядами i згадуючи минуле. Нарештi Амелiна пiдступила впритул до Фiлiпа, поклала руки йому на плечi i пiдняла до нього своє лице.
    'Стережися, Симоне!' - промайнуло в його затьмаренiй свiдомостi.
    Швидкi, жадiбнi, жагучi поцiлунки, сльози на очах Амелiни, що їх вiн негайно висушував нiжними доторками своїх губ, стрiмке биття двох сердець, що злилися воєдино... Усi цi роки на чужинi Фiлiповi так бракувало її, рiдної, любої сестрички, яка самовiддано кохала його, яка розумiла його з пiвслова. I ось вона знову з ним, у її поглядi вiн прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, i готовнiсть будь-якої митi вiддатися йому цiлком, до останньої своєї часточки...
    Згадавши, що його чекає батько, Фiлiп вiдчайдушним зусиллям волi примусив себе вивiльнитися з Амелiниних обiймiв, винувато поцiлував її маленьку долоню i бiгцем, не озираючись, кинувся геть вiд неї...




    Роздiл XII
    Шлюб - справа державна

    Вони стояли перед першим з шеренги портретiв, що висiли на стiнi один за одним, роздiленi широкими вiкнами, крiзь якi просторий герцоґiв кабiнет щедрими потоками заливало денне свiтло. Це примiщення герцоґ рiдко використовував за його прямим призначенням; всiма поточними справами вiн звичайно займався в iншому, скромнiшому й затишнiшому кабiнетi, а тут улаштовував наради з мiнiстрами, давав малi аудiєнцiї i час вiд часу збирав найближчих родичiв, щоб спiльно обговорити деякi сiмейнi проблеми.
    Цього разу в кабiнетi було лише двоє людей - Фiлiп та його батько.
    - Сину мiй, - промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. - Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмiрну пиху, розмiщуючи тут зображення всiх наших найяснiших предкiв. Досить i одного короля - засновника чоловiчої лiнiї, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корiнням сивої давнини, тих часiв, коли свiт ще не був осяяний свiтлом Нового Заповiту, коли Господь Iсус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутувати людськi грiхи...
    - Ти, певна рiч, знаєш, що це Корнелiй П'ятий, король Iталiї, iмператор Римський, - пiсля короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. - Поганенький вiн був государ, надмiру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих лiт вiн загрузнув у насолодах столу та лiжка. Єдине, що вiн умiв робити, то це дiтей, i слiд вiддати йому належне, у цiй царинi вiн не мав собi рiвних як серед християн, так i серед мавританських, сарацинських та турецьких вельмож... Ну, хiба що бiблiйний цар Соломон наплодив бiльше синiв та дочок - але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибрiхує... Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую... Так от, - герцоґ перейшов до наступного портрета, - син Корнелiя, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюкiв. Вiн з'явився на свiт унаслiдок поїздки герцоґинi Аквiтанської до Рима погостювати у свого кузена, iмператора, тим часом як її чоловiк, герцоґ Карл Другий, воював у Палестинi за звiльнення Гробу Господнього i звiдки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збiгом обставин, це сталося наступного дня пiсля того, як герцоґ отримав листа вiд свого меншого брата, в якому повiдомлялося, що на тринадцятому мiсяцi його вiдсутностi герцоґиня народила йому сина-спадкоємця... Гм, свого часу дехто вбачав мiж двома цими подiями безпосереднiй зв'язок... Менший брат небiжчика, герцоґ Людовiк Третiй, на бiду своїх нащадкiв, був дуже делiкатний i нерiшучий. Вiн не став роздмухувати скандал i не вимагав вiд короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цiлком задовольнило те, що герцоґиня-вдова вiд iменi свого сина вiдмовилася вiд будь-яких претензiй на герцоґську корону. Через шiстдесят сiм рокiв цим скористався Фiлiп, син Карла, i вiдразу пiсля смертi герцоґа Людовiка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цiкавий, до речi, юридичний казус: вiн зовсiм не заперечував, що його батько - позашлюбний син iмператора Корнелiя, а проте той був народжений у законному шлюбi ще за життя герцоґа Карла Другого - i протилежне не доведене. Звiсно ж, спадкоємцi Людовiка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженостi покiйного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Фiлiп Войовник, також не сидiв склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рiшеннi кiлькома обтiчними фразами, що нiкого нi до чого не зобов'язували, король Арман Другий звернувся до обох конфлiктуючих сторiн з проханням утриматися вiд кровопролиття, а Сенат Аквiтанiї з розкритими обiймами зустрiв свого нового герцоґа - Фiлiпа Першого... Гадаю, високоповажнi сенатори, що радо вiтали нашого предка Войовника, не були б такi одностайнi, якби могли передбачити майбутнє i знали, яким - скажемо вiдверто - негiдником буде їхнiй наступний герцоґ, Карл Третiй...

    Батько продовжував розповiдь, переходячи вiд одного портрета до iншого. Майже все, що вiн говорив, Фiлiп неодноразово чув вiд iнших оповiдачiв, та навiть ранiше вiдоме тепер бачилося йому в новому свiтлi - адже вiн також має зайняти своє мiсце в цiй шерензi правителiв.
    - Твiй дiд Робер, вiрний слуга престолу Святого Петра, - вимовляючи цi слова, герцоґ скептично посмiхнувся, i його посмiшка не пройшла повз Фiлiпову увагу. - Вогнем та мечем викорiнював вiн катарську єресь* в Араґонi. Укупi з Iнморте вiн звитяжно боровся проти тогочасного реґента Араґону Корнелiя Юлiя*, що вступився за катарiв... Iнморте, - повторив герцоґ з ненавистю та огидою в голосi. - Iм'я-то яке*! За тридцять рокiв свого перебування на посадi ґросмейстера єзуїтiв вiн перетворив орден на пекельне кодло. Ранiше, на початку цього, наприкiнцi минулого сторiччя, лицарi Серця Iсусового були iстинними лицарями вiри Христової. Разом з Кастилiєю та Араґоном вони мужньо боролися проти маврiв, своїми власними силами звiльнили вiд невiрних крайнiй пiвденний захiд Iспанiї вiд Олiсiпо* до мису Сан-Вiсенте - не заперечую, їх орденовi заслужено дiсталися цi землi пiд Лузiтанську область. Та з приходом до влади Iнморте Лузiтанiя* стала такою ж виразкою на тiлi Iспанiї, як i Ґранадський емiрат. Орден єзуїтiв перетворився на всюдисущу теократичну державу. У всiх трьох областях ордену встановленi драконiвськi порядки, введене поголовне рабство для всiх плебеїв та нехристиян; причому рабство не в нашому розумiннi цього слова, а рабство в тiй формi, в якiй воно iснувало в найпохмурiшi перiоди iсторiї Римської Iмперiї та за єгипетських фараонiв. Я неодноразово казав батьковi, що катарська єресь для Iнморте лише привiд для вторгнення в Араґон, та вiн не захотiв прислухатися до моїх слiв. Певна рiч, якби його задум здiйснився, ми б отримали у своє володiння ґрафства Садаба, Хака, Лерiда i Тараґона - проте тодi на рештi територiї Араґону утворилася б Араґонська область ордену Серця Iсусового. Сподiваюся, ти розумiєш, якi б наслiдки це мало для нас?... Можеш не вiдповiдати, я бачу, що розумiєш. А от твiй дiд не розумiв цього, вiн був заслiплений релiгiйним фанатизмом, чистота вiри була для нього понад усе. Вiн забув, що найперший обов'язок кожного правителя - дбати про благо своєї держави, про добробут людей, що мешкають на пiдвладних йому землях. I нiщо не повинно вiдволiкати нас вiд виконання цiєї високої мiсiї, покладеної на нас самим Богом, чиїм iм'ям ми так часто прикриваємося, коли чинимо щось лихе i недобре. - Герцоґ говорив жорстко, слова злiтали з його вуст, як вирок, що його вiн виносив своєму батьковi. - Як на мене, то нехай нашi церковнi дiячi улагоджують всi свої суперечки на теолоґiчних семiнарах та диспутах i не вдаються до вiйськової сили, бо зброя - кепський арґумент, в бою перемагає не той, хто правий, а той, хто сильнiший. Ще три сторiччя тому церква переслiдувала всiх, хто стверджував, що земля має форму кулi, тодi це було оголошене єрессю; а тепер це вважається незаперечним фактом, хоч досi нiкому ще не вдавалося досягти Iндiї захiдним шляхом. А згiдно з буллою папи Iоана XXIV це взагалi неможливо: Господь, бачте, навмисно створив Океан таким неосяжним, що його неможливо переплисти, аби люди, бува, не сплутали сторони свiту, щоб схiднi землi завжди були на сходi, пiвденнi - на пiвднi, пiвнiчнi - на пiвночi, а захiднi - на заходi... - Герцоґ скептично всмiхнувся. - Ну, а коли цi самi люди врештi знайдуть спосiб переплисти Океан - тодi що? Церквi знову доведеться переглянути свої доктрини, визнати, що її колишнi пастирi явно поквапилися необґрунтованими висновками, - а це не додасть їй авторитету. От що я скажу тобi, Фiлiпе: якщо не знаєш, на чиєму боцi правда, спершу знайди її i лише тодi втручайся. А як не знайдеш, то зоставайся якомога нейтральнiшим, у жоднiм разi не офiруй своїми принципами, бо нарiвнi з необачнiстю, безпринципнiсть - непростима вада для государя. Мiй батько, може, й був певен правоти папи Iнокентiя, але я - нi. I взагалi, нам, свiтським володарям, краще не втручатися в церковнi справи, бо за великим рахунком у кожного нового понтифiка своя, нова, особлива правда. Так було i з катарами. Iнокентiй П'ятий вiдлучив їх гамузом вiд церкви i нацькував на них Iнморте та мого батька. Iнокентiй же Шостий просто передав справу на розгляд конґреґацiї священної канцелярiї, ватажки катарiв визнали помилковiсть деяких своїх тез, вiдреклися вiд помилок, а в iншому виявилося, що їхнє вчення цiлком узгоджується з католицькими доґмами. Мало того, тепер i схiднi християни нiякi не єретики i не вiровiдступники! Всi ми, на думку папи Павла Сьомого, дiти однiєї Вселенської Церкви i вiримо в одного Бога, причому вiримо однаково правильно, тiльки славимо Його трохи по-рiзному - та це, як стверджує найсвятiший отець, невелика бiда... А втiм, - додав герцоґ, - така правда менi бiльше до вподоби, нiж та, колишня, коли з усiх амвонiв пiддавали анафемi грецького патрiарха разом з його паствою...
    * Лузiтанiя - пiвденна Портуґалiя.
    * Олiсiпо - теперiшнiй Лiсабон.
    * Щодо походження iменi Iнморте в iсторикiв i генеалоґiв немає спiльної думки. Та хоч там як, 'inmorte' ґалльською означає 'безсмертний'.
    * Корнелiй Юлiй Римський (1372 - 1442) - син iмператора Авґуста X, другий чоловiк Хуани I, королеви Араґону (1367 - 1416); пiсля смертi старшого сина, Хуана II (1419 р.), i до повнолiття молодшого, Хайме III (1430 р.), був реґентом королiвства.
    * Катарська єресь (вiд грецьк. katharos - чистий), середньовiчне єретичне вчення в Захiднiй Європi. Катари вважали матерiальний свiт породженням диявола, засуджували все земне, закликали до аскетизму, викривали католицьке духовенство.
    Свiй портрет батько прокоментував так:
    - Ось коли ти розповiдатимеш своєму синовi про його предкiв, тодi й скажеш йому, щo я зробив доброго в життi, а в чому припустився помилок.

    Вiдтак герцоґ перейшов до останнього портрета.
    - А це твоя мати Iзабелла, - тужливо промовив вiн.
    Вже вкотре Фiлiп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати... Це слово викликало в Фiлiповiй уявi образ iншої жiнки, Амелiї Аквiтанської, яку вiн називав своєю мамою. А коли її не стало, вiн вiдчув себе круглим сиротою, так горював за нею, так тужив... Саме тодi вiн втратив свою матiр, свою справжню матiр.
    Як завжди на згадку про матiнку Амелiю, Фiлiп засумував, а на очi йому навернулися сльози. Зусиллям волi вiн примусив себе повернутися до дiйсностi i знову зосередив увагу на портретi. Яка ж вона була в життi - жiнка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї вiн ладен був розпалити мiжусобицю в королiвствi, зненавидiв рiдного сина за її смерть, двадцять рокiв розтратив даремно, живучи одними лише спогадами про неї. В усiх без винятку баладах про Фiлiпових батькiв неодмiнно оспiвується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старi дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Iзабелла була блискуча красуня. А от на портретi вона здається сущим сiрим мишеням. I не лише на цьому портретi, а й на трьох iнших - у батьковiй спальнi, у столовiй i в церемонiальному залi - вона така ж сама, анiтрохи не краща.
    То, може, припустив Фiлiп, його мати була вiдзначалася тiєю особливою вродою, для якої художники ще не винайшли вiдповiдних мистецьких засобiв, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищi. Вiн вже стикався зi схожою ситуацiєю. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намiрився був надiслати iмператоровi в подарунок портрет Бланки, проте нiчого путнього з того задуму не вийшло - всi портрети були забракованi на сiмейнiй нарадi як дуже невдалi, зовсiм не схожi на оригiнал. Деякi майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, iншi нарiкали, що її обличчя надто вже рухливе i неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеаццi навiть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Фiлiп був обурений цiєю заявою не менше, нiж дон Фернандо. Вже тодi вiн перебував пiд владою Бланчиних чар, дедалi бiльше переконуючись, що вона - найчарiвнiша дiвчина в усьому свiтi, i заява маестро здалася йому блюзнiрською. Тодi вiн узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнiшого художника сучасностi в бездарностi, а все сучасне образотворче мистецтво - в неспроможностi...
    Фiлiп дивився на портрет матерi, а думав про Бланку. Вiн не мiг зрозумiти, чому вона вiдмовилася стати його дружиною, чому вiдкинула план, запропонований падре Антонiо. Якийсь час Фiлiп намагався втiшити себе тим, що Бланка просто не наважилася пiти проти батькової волi, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дiвчат, що беззаперечно скоряються чужiй волi, хай навiть волi батькiв. Аби ж то в неї не було нiякого виходу - проте вихiд був! Бланка знала, що Фiлiп хоче одружитися з нею, знала, що вiн просив у короля її руки i звертався до Святого Престолу за дозволом на їхнiй шлюб. Також вона знала, що батько вiддає її за ґрафа Бiскайського аж нiяк не з державних мiркувань. Падре Антонiо розповiв їй усе, чiтко змалював ситуацiю i запропонував блискучий план, який напевно мусив спрацювати. Але вона вiдмовилася!
    Цього Фiлiп подарувати їй не мiг. Вiн розцiнював це, як зраду з її боку. Якi б не були причини її нелоґiчного вчинку, одне було безперечно: вона вiддала перевагу ґрафовi Бiскайському...
    'Ну, чому? - вже вкотре подумки запитав Фiлiп. - Чому ти так учинила?...'
    - Гаразд, - нарештi обiзвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. - Ми вiддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Фiлiпе.
    Чи влаштував батько так з певним намiром, чи, може, це вийшло ненавмисно, проте, сiвши в запропоноване крiсло, Фiлiп майже фiзично вiдчув на собi погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка i, здавалося, зазирав йому вглиб душi, вгадуючи найпотаємнiшi його думки...
    Герцоґ улаштувався в крiслi навпроти Фiлiпа, поклав лiктi на поруччя i сплiв перед собою пальцi рук.
    - Сподiваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? - А пiсля ствердного кивка Фiлiпа продовжив: - Отож я не вбачаю потреби у вступному словi чи то в напучуваннi. За два тижнi тобi минає двадцять один рiк, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, i в твоєму вiцi, при твоєму високому положеннi, зовсiм не годиться бути неодруженим.
    Зi свого власного гiркого досвiду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово 'вдiвець', тим-то й сказав 'неодруженим'. Фiлiп це зрозумiв i поглядом подякував йому за делiкатнiсть.
    - Я цiлком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навiть здивований, що ви так довго зволiкали з цiєю розмовою.
    - Коли я дiзнався, - пояснив герцоґ, - що наступного дня пiсля повернення ти надiслав до Кастилiї гiнця з офiцiйним листом, то вирiшив трохи зачекати. Про змiст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.
    - Ага, он воно як... - промурмотiв Фiлiп, червонiючи. - Зрозумiло...
    Вiн замовк i збентежено опустив очi. Вiн не знав, що й вiдповiсти. Брехати не хотiв, а сказати правду... Йому було соромно, вiн був страшенно злий на себе - i не лише на себе. Прагнучи помститися королю, вiн усiляко вiдтягував своє одруження з Норою, а коли врештi наважився, то спiймав облизня - i не вiд кого iншого, як вiд свого друга Альфонсо...
    - Ти вже даруй, синку, - перервав його похмурi роздуми герцоґ. - Я розумiю, що не можу розраховувати на твою цiлковиту вiдвертiсть. Це з моєї вини в наших стосунках немає взаємодовiри й порозумiння, притаманних бiльшостi благополучних сiмей. Я обiцяю докласти всiх зусиль, щоб наблизити день, коли ти, забувши про всi образи, а не лише простивши їх, побачиш у менi свого батька, щирого друга й соратника, а не просто людину, що породила тебе, вiд кого ти успадкував своє iм'я та становище. Цей день, якщо вiн коли-небудь настане, буде найщасливiшим днем мого життя. Я терпляче чекатиму його, а поки... Поки розкажи менi те, що вважаєш за потрiбне.
    Фiлiп тихо зiтхнув i, потупившись, промовив:
    - Власне, тут i розказувати нiчого. Якщо вiдкинути сентименти i говорити лише по сутi, то впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв я втратив двох наречених - спершу Бланку, а потiм Нору.
    - Ага... I за кого ж виходить моя менша кастильська небога?
    - За колишнього жениха старшої.
    - За iмператора? Отже, вiн добився розлучення?
    - Так, це найсвiжiшi новини. Незабаром найсвятiший отець має розiрвати шлюб Авґуста Юлiя з Iзабеллою Французькою. Чи вже розiрвав.
    - Ясно... - Зо хвилю герцоґ помовчав, вiдтак знову заговорив: - А шкода. Дуже шкода. Я покладав великi надiї на шлюбний союз з Кастилiєю. Ще в отроцтвi ти виказав непомiрнi владнi амбiцiї, а з роками, як я пiдозрюю, вони лише посилилися. У цьому вiдношеннi ти не схожий на мене. Ґасконню, Каталонiєю та Балеарами ти явно не вдовольнишся, i я не помилюся, припустивши, що ти зазiхаєш на корону свого дядька Робера Третього. Я вiд цього не в захватi, проте не стану вiдраджувати тебе. Для себе ти вже все вирiшив, ти впертий, честолюбний, амбiцiйний, i нiщо не в змозi змiнити твого рiшення. Зрештою, можливо, ти маєш слушнiсть: Тулузцi надто слабкi, щоб їхнiй рiд i надалi правил Ґаллiєю.
    - Я переконаний у своїй правотi, батьку. Для такої великої країни потрiбна сильна королiвська влада, в iншому разi Ґаллiя рано чи пiзно розпадеться на кiлька великих i десяток дрiбних держав. Вже зараз її лише умовно сприймають як єдине цiле, а далi буде ще гiрше, особливо, якщо королева Марiя все-таки народить дитину. Поки я залишаюся спадкоємцем престолу, поки живий Арман Ґотiйський, поки Людовiк Прованський перебуває пiд королiвською опiкою, становище Робера Третього бiльш-менш мiцне. Але це - хистка рiвновага, вона може порушитися будь-якої митi. Менше нiж за рiк ґраф Прованський стане повнолiтнiм, маркiз Арман вже старий i навряд чи довго протягне, а його онук, що корчить з себе мандрiвного лицаря... - Фiлiп похитав головою на знак засудження способу життя, що його веде спадкоємець могутнього дона Армана, маркiза Ґотiї, ґрафа Перiґору та Руерґу. - Я познайомився з вiконтом Ґотiйським в Андалусiї, де вiн приєднався до нашої армiї на чолi свого загону найманцiв.
    - I яке враження вiн на тебе справив?
    - Вельми суперечливе. Вiн загадкова людина, суща сiра конячка, i його поведiнка вкрай непередбачувана. Чи буде вiн, як його дiд, твердим прихильником збереження на престолi тулузької династiї, чи, може, пiдтримає мене, а чи перекинеться в стан провансцiв - це питання з питань. Щодо савойцiв, то з ними все зрозумiло. Вони або вiзьмуть бiк найсильнiшого, або - коли побачать, що назрiває ґрандiозна мiжусобиця, - швиденько вийдуть зi складу Ґаллiї i попросяться пiд руку ґерманського iмператора.
    Герцоґ кивнув, погоджуючись з мiркуваннями сина.
    - За таких обставин у нас є два варiанти можливих дiй. Перший, який обрав би я: незалежно вiд того, матиме король дiтей чи нi, надати безумовну пiдтримку нинi правлячому роду...
    - Цей шлях для мене неприйнятний, - рiшуче промовив Фiлiп.
    - Я так i думав. - Герцоґ важко зiтхнув i продовжив: - Наш рiд могутнiй, вiн наймогутнiший серед усiх ґалльських родiв, проте нам буде не до снаги протистояти можливiй спiлцi Провансу, Савойї та Ланґедоку. Отже, нам потрiбнi могутнi союзники, щоб за своєю силою ми могли зрiвнятися з об'єднаною мiццю цiєї трiйцi.
    - I тодi рiвновага миттю порушиться на нашу користь, - зауважив Фiлiп. - Я певен, що в цьому разi герцоґ Савойський i частина ланґедокських ґрафiв перекинуться на наш бiк.
    - Поза будь-яким сумнiвом, так воно й буде. Герцоґ Савойї, як менi вiдомо, не в захватi вiд людських якостей молодого ґрафа Прованського, i я розглядаю їх союз лише гiпотетично, як найнесприятливiший для нас варiант. Далi, вiконт Ґотiйський. Вiн та герцоґ Савойський - двi ключовi фiгури у прийдешнiй грi, i вiд їх позицiї залежатиме результат усiєї партiї. А їх позицiя, у свою чергу, залежатиме вiд нас, зокрема вiд того, як вдало ти вибереш собi дружину - майбутню королеву Ґаллiї. Для цiєї ролi якнайкраще годилися обидвi кастильськi принцеси, особливо старша, Бланка, - адже вона ще й ґрафиня Нарбонська. На жаль, не склалося... А вiсiм рокiв тому король Араґону зробив менi дуже привабливу пропозицiю. Таку привабливу, що з мого боку було справжньою дурiстю вiдхилити її. Навiть не дурiстю, а чистiсiньким самодурством... Втiм, годi про це! Хто давнє пом'яне, той лиха не мине.
    Фiлiповi дуже хотiлося знати, чому батько так журиться через те, що колись вiдмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невiсткою. Проте вiн бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталi, а тому стримав свою цiкавiсть, вiдклавши з'ясування цього питання до кращих часiв.
    - Що було, те спливло, батьку. Коли вже на те пiшло, я теж не безгрiшний. Мiй перший шлюб не можна назвати вдалим, i вашi докори того пам'ятного дня були образливi за формою, але справедливi по сутi. Тодi я був нестямно закоханий i вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслiдками свого вчинку. Друзi намагалися напоумити мене, навiть Ернан, i той мусив визнати... - Фiлiп не закiнчив свою думку i махнув рукою, нiби вiдганяючи вiд себе сумнi спогади та важкi думи. - Але зараз, - твердо продовжував вiн, - я вирiшив обрати собi дружину, виходячи суто з державних мiркувань, керуючись iнтересами всього нашого роду.
    - Ось виходячи з таких мiркувань, - з готовнiстю вiдгукнувся герцоґ, - я пропоную на твiй розгляд два варiанти: або шлюбний та полiтичний союз з могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родовi стати не просто найвпливовiшим, а й домiнуючим у всiй Ґаллiї.
    - Багата спадкоємиця, це Марґарита Наварська? - здогадався Фiлiп.
    - Так, вона, - ствердив герцоґ. - Дочка Александра Десятого.
    - Гм... Кажуть, дика штучка.
    - I дуже вигiдна для нас партiя. З усiх поглядiв вигiдна. Проте...
    - Проте, - жваво пiдхопив Фiлiп, - з доброчеснiстю Марґарити... як би це сказати попристойнiше?... словом, не все гаразд.
    - Ти також не чернець, сину мiй, - з добродушною усмiшкою парирував герцоґ. - Гадаю, що спадок - цiле королiвство, хоч i невелике, - дає нам вагомi пiдстави для поблажливостi. Наразi мене турбує не сумнiвна цнота наварської принцеси, а деякi iншi особливостi її характеру.
    - А саме?
    - Те, що ти сказав. Вона дика штучка.
    Фiлiп самовпевнено осмiхнувся:
    - Ну, це вже мiй клопiт. Я їй швидко кiгтi обламаю.
    Герцоґ похитав головою:
    - Не так все просто, Фiлiпе. Щоб обламати їй кiгтi, як ти висловлюєшся, слiд щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз i може виникнути заминка.
    - Так, справдi, - мовив Фiлiп, куйовдячи своє золотаве волосся. - Кажуть, що Марґарита й думати не хоче нi про яке замiжжя, а королю бракує рiшучостi своєю волею примусити її до одруження.
    - Отож-то й воно. Вiдколи помер принц Рiкард i Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомiсяця отримує дуже заманливi пропозицiї - i всi їх вiдхиляє. Попервах вiн чинив так з власної iнiцiативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай пiдросте трохи, а потiм вже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, замiж, i квит - видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливi сцени - то з криками та лайкою, то зi сльозами - в залежностi вiд настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженiє, влаштовує iстерику i вчиняє справжнiй погром, трощачи все, що пiдвертається їй пiд руку.
    - Оце так-так! Я чув, що за вдачею Марґарита не янгол, проте не думав, що вона суща фурiя.
    - Можеш не сумнiватися, фурiя ще та. Зокрема тому король i мрiє чимшвидше вiддати її замiж, сподiваючись, що тодi вона вгамується. - Герцоґ скептично усмiхнувся. - Блаженний, хто вiрує. Особисто я вважаю, що цьому вже нiчим не зарадиш. Марґарита вдалася в свою матiр не лише вродою, а й характером - така ж невгамовна i сварлива, примхлива та норовиста, без скандалiв просто жити не може, як риба без води. Взяти хоча б останнiй її вибрик.
    - Який?
    - Ну, з Iнморте.
    - З Iнморте? - перепитав Фiлiп. - А що мiж ними сталося?
    Герцоґ здивовано пiдвiв брови:
    - Хiба ти нiчого не чув?
    - Та начебто нiчого... А втiм, нi, таки чув. Кажуть, у березнi наварський король посварився з ґросмейстером єзуїтiв... Отже, i тут не обiйшлося без Марґарити?
    - Ясна рiч. Останнiм часом жоден гучний скандал у Наварi не обходиться без її участi. А цей був особливо гучний. Далебi, дивно, що ти так мало чув про нього.
    - Тодi я був на вiйнi, - коротко вiдповiв Фiлiп.
    - Атож, - погодився герцоґ. - Якраз тодi ти воював в Андалусiї. - Раптом вiн хитро примружився i додав: - Бої, а в часи затишшя - гарненькi мавританочки. Де ж там було прислухатися до плiток!
    Фiлiп почервонiв.
    'Отакої! - зачудовано подумав вiн. - Ґастон-другий знайшовся! Дивина, та й годi...'
    - А щодо скандалу, - герцоґ знову прибрав серйозного вигляду, - то трапився вiн унаслiдок того, що Iнморте попросив у дона Александра принцесиної руки. Для свого сина, певна рiч.
    - Для Хайме де Барейро?
    Герцоґ ствердно кивнув:
    - Ґросмейстер звернувся до короля з цiєю безглуздою пропозицiєю пiд час офiцiйного прийому, в присутностi багатьох блискучих вельмож i, що найприкрiше, у присутностi Марґарити. Дон Александр, звiсно, був обурений...
    - Ще б пак! Я честь - порiднитися з самим Вельзевулом.
    - Не в тiм рiч, Фiлiпе. Досi наварський король лояльно ставився до єзуїтiв, чого я особисто не схвалюю. Проте вiн, як тобi, мабуть, вiдомо, вельми побожний i благочестивий.
    - Занадто побожний, на мою думку, - зауважив Фiлiп. - До смiшного благочестивий. Ось уже третiй рiк поспiль вiн замовляє всiм монастирям Памплони щотижневi молебнi за порятунок душi Марґарити, а ще повсякчас нацьковує на неї єпископа Франциско де ла Пенью з його святенницькими проповiдями.
    Герцоґ усмiхнувся:
    - Щодо молебна я тiєї ж думки - це понад усяку розумну мiру. Як на мене, краще б вiн спрямував своє благочестиве завзяття на викорiнення єзуїтської зарази на своїх землях. Сподiваюся, що недавнiй iнцидент примусив його замислитися, i вiн врештi перегляне своє ставлення до лицарiв Серця Iсусова. Ну, справдi, хiба ж це бачена рiч, щоб шлюбу з принцесою, наступницею престолу, домагався покруч войовничого монаха i якоїсь селянки...
    - Дочки дрiбного лихваря, - зробив уточнення Фiлiп. - У Толедо кажуть, що мати ґрафа де Барейро була наполовину єврейка, наполовину мавританка.
    - Тим гiрше... Нi, подумати лишень, ґраф де Барейро! З боку тодiшнього папи це був справжнiй ляпас всiй європейськiй аристократiї. Хай простить мене Господь, та на моє переконання, Iнокентiй П'ятий був не в своєму розумi, надаючи цьому покручевi ґрафського титулу.
    - То що було далi? - нетерпляче спитав Фiлiп. - Що вiдповiв король?
    - А нiчого.
    - Як так?
    - Вiн просто не встиг вiдповiсти, замiсть нього вiдповiла Марґарита. Дон Александр збирався показати Iнморте на дверi, та принцеса випередила його.
    - Уявляю, що вона сказала!
    - Переказувати її слова не буду. Проте слова ще пiвбiди. Крiм усього iншого, Марґарита вiдлупцювала Iнморте.
    - Вiдлупцювала?! - розсмiявся Фiлiп. - Вiдлупцювала!.. Певно, це було незабутнє видовище!
    - Безсумнiвно. Принаймнi Iнморте надовго запам'ятає своє сватання. Оскаженiла Марґарита вихопила з рук ґрафа де Сан-Себастьяна жезл верховного суддi i заходилася гамселити ним ґросмейстера.
    - Оце так! - пирхаючи зi смiху, мовив Фiлiп. - А що ж Iнморте?
    - Як ти розумiєш, вiн потрапив у вельми скрутне становище. Варта й не думала вступатися за нього, а якби вiн чи його супутники застосували проти Марґарити силу, їх би негайно порiшили. Отож ґросмейстеровi не залишалося нiчого iншого, як ганебно втекти. I що вже найкумеднiше, принцеса переслiдувала його на всьому шляху вiд тронного залу до найближчого виходу з палацу, гналася за ним, задерши спiдницi вище колiн, а коли почала вiдставати, щосили шпурнула жезл йому в спину.
    Фiлiп вiдкинувся на спинку крiсла i голосно зареготав. Герцоґ зачекав, поки вiн трохи вгамується, а коли Фiлiпiв смiх перейшов у тихi схлипування, продовжив свою розповiдь:
    - Пiсля цього iнциденту Iнморте заявив, що розцiнює iнцидент як образа, завдану в його особi всьому орденовi, i збирається оголосити Наварi вiйну.
    - Ага! Тепер зрозумiло, навiщо йому знадобився цей спектакль зi сватанням. Вiн хотiв спровокувати Марґариту до образливої витiвки, щоправда, недооцiнив її бурхливого темпераменту. А проте вона попалася на його гачок.
    - Менi теж так здається, - сказав герцоґ. - Iнморте можна назвати ким завгодно, тiльки не дурнем. Роблячи цю абсурдну, смiховинну пропозицiю, вiн, безумовно, розраховував на скандал, який дасть йому привiд до вiйни. На щастя для Навари, папський нунцiй у Памплонi нi на мить не розгубився i рiшуче застерiг Iнморте вiд оголошення вiйни, загрожуючи йому санкцiями з боку Святого Престолу. Ґросмейстер мусив скоритися, оскiльки папа Павло не подiляє вельми прихильного ставлення своїх попередникiв до єзуїтiв i вже тим бiльше не вважає їх передовим загоном воїнства Божого на землi. Де ж пак! За моєю iнформацiєю, Святий Престол дуже стурбований стрiмким зростанням могутностi ордену Серця Iсусова, i папськi нунцiї при всiх європейських дворах отримали таємне доручення з'ясувати, яка буде реакцiя свiтської влади на офiцiйне оголошення єзуїтiв єретичною сектою i накладення Iнтердикту* на всi три областi ордену - Лузiтанську, Марокканську та Острiвну*.
    * Маються на увазi Азорськi острови.
    * Iнтердикт - вiдлучення вiд церкви цiлої територiї. На територiї, де чинний Iнтердикт, забороненi всi види богослужiння, включаючи хрещення та вiдспiвування.
    - Це буде мудре рiшення, - схвально мовив Фiлiп. - Хоч i запiзнiле. Тепер єзуїти велика сила, i єдино лише Iнтердиктом їх не упокориш.
    - Тому найсвятiший отець надiслав конфiденцiйнi листи тим владикам, у чиєму рiзко неґативному ставленнi до єзуїтiв вiн анiтрохи не сумнiвається...
    - I ви, певно, були серед перших, хто отримав такого листа?
    - Звiсна рiч. Папа запропонував нам скористатися майбутнiми святами з нагоди вiсiмнадцятирiччя Марґарити Наварської, що вiдбудуться на початку вересня, i направити до Памплони своїх представникiв, або ж самим приїхати туди, щоб обговорити план спiльних дiй з лiквiдацiї ордену єзуїтiв.
    - Оце правильно, - сказав Фiлiп. - Давно б так... А втiм, повернiмося до Марґарити. Бачу, вона ще цiкавiша особа, нiж я гадав.
    'I тобi до пари, - подумав герцоґ. - Обоє рябоє.'
    - I що ти скажеш на мою пропозицiю? - спитав вiн.
    Фiлiп пiднiс до свого обличчя стиснену в кулак руку.
    - Попри всi її недолiки, Марґарита успадковує наварську корону, - вiн випростав один палець. - Вона знатного роду i має видатних предкiв, - другий палець. - Вродлива, - третiй. - Розумна, - четвертий. - Хоч i не доброчесна, проте знає мiру, досить обачна i, сподiваюся, не буде така дурна, щоб народити менi спадкоємця вiд когось iншого. - Фiлiп ляснув долонею по поруччю крiсла. - А що вона вертихвiстка та баламутка, стерпiти можна. Зрештою, я теж не янгол.
    - Отже, - пiдсумував герцоґ. - З однiєю кандидатурою ми розiбралися.
    - А хто друга? Кого ви мали на увазi - внучку ґерманського iмператора чи Анну Римську?
    - Принцесу Анну, звичайно. Що ж до Марiї Геннегау, то я не вважаю її перспективною для нас партiєю. Її дiд вже старий i протягне недовго, а її батька, герцоґа Зеландського, навряд чи оберуть iмператором. Найпевнiше, наступником Карла Шостого стане ерцгерцоґ Баварський.
    - Отже, Анна Юлiя, дочка Авґуста Дванадцятого та Iзабелли Французької, - задумливо промовив Фiлiп. - Але ж вона ще дитя.
    - Не таке вже й дитя. Вона одного вiку з Елеонорою Кастильської, навiть трохи старша. У серединi лiта їй буде чотирнадцять.
    - Це не важливо, батьку. Принцеса Анна менш перспективна наречена, нiж Марґарита Наварська. Шлюб з нею буде лише полiтичним союзом i не додасть нам нi вiйськової могутностi, нi земельних володiнь.
    - Так само, як i шлюб з Елеонорою, - зауважив герцоґ. - Проте ти хотiв одружитися з нею. Боюся, ти знову пiддаєшся емоцiям. Тебе вiдштовхують деякi Аннинi дивацтва, всi цi плiтки про неї.
    - Аж нiяк, - заперечив Фiлiп. - Рiч не в тiм. I взагалi, вiднедавна я перестав зважати на плiтки. Я зi свого досвiду знаю, якi вони бувають несправедливi... Вiрнiше, з гiркого досвiду Бланки - адже її знеславили без жодних на те пiдстав.
    - Та невже? - герцоґ поглянув на Фiлiп з таким недовiрливим виразом обличчя, нiби той повiдомив йому, що мiсяць упав на землю. - Але... Втiм, нi, не будемо ухилятись вiд теми нашої розмови. Ти сам, коли вважатимеш за потрiбне, розкажеш менi цю iсторiю. А поки повернiмося до принцеси Анни. Чому на твою думку полiтичний союз з Iталiєю для нас безперспективний, тодi як з Кастилiєю навпаки - дуже вигiдний?
    Фiлiп зрозумiв, що батько вирiшив улаштувати йому невеличку перевiрку на здатнiсть тверезо оцiнювати наявну полiтичну ситуацiю.
    - Один союз iншому не рiвня, - упевнено заговорив вiн. - У разi мого шлюбу з Бланкою або Норою Кастилiя надала б менi безумовну пiдтримку в змаганнях за ґалльський престол. До речi, на моральну пiдтримку з боку Альфонсо, як мого друга, я можу розраховувати й зараз. Але Iталiя - зовсiм iнша рiч. Iталiйцi нiяк не можуть оговтатися вiд нищiвної поразки у вiйнi з ґаллами двiстi п'ятдесят рокiв тому i досi ставляться до нас з острахом. Римський Сенат незмiнно блокує будь-якi спроби iмператорiв втрутитись у внутрiшнi справи Ґаллiї, i треба сказати, не без вагомих на те пiдстав. Вiдтодi як Карл Великий заявив про свої претензiї на роль всесвiтнього самодержця i нагородив себе титулом iмператора Священної Римської Iмперiї, Нiмеччина та Iталiя перебувають у станi перманентної вiйни. Рим чимало посприяв передчасному розпадовi iмперiї Карла, внаслiдок чого виникли королiвства Навара, Араґон, Францiя, Хорватiя та велике герцоґство Австрiйське, а також домiнiон Ґаллiя пiд римським протекторатом. Утворення на початку XIII сторiччя самостiйного Ґалльського королiвства сталося не без сприяння Ґерманського Союзу, i пiсля цього мiж Iталiєю та Нiмеччиною встановився досить хисткий мир, що ґрунтується на невтручаннi як тiєї, так i iншої сторони у справи Ґаллiї, Австрiї, Угорщини та Хорватiї. А якщо Рим, у разi мого шлюбу з Анною Юлiєю, надасть менi вiйськовi, матерiальну чи навiть просто полiтичну пiдтримку в боротьбi за ґалльський престол, нiмецькi князi також не залишаться осторонь i на противагу Iталiї пiдтримають Людовiка Прованського. Нi, на це нi Римський Сенат, нi iмператор не пiдуть. При всiй своїй любовi до дочки Авґуст Дванадцятий нiзащо не наважиться на ескалацiю давнього протистояння з Нiмеччиною - а раптом чергова вiйна закiнчиться втiленням у життя планiв Карла Великого про створення Священної Римської Iмперiї.
    Герцоґ усмiхнувся.
    - Твоя правда, Фiлiпе, - в голосi його чулося полегшення. - Даруй, що я пiддав тебе цьому маленькому випробуванню, але менi дуже хотiлося з'ясувати, чи розумiєш ти, на який непевний ґрунт стаєш, претендуючи на ґалльський престол, i з якою обережнiстю тобi належить обирати союзникiв. Отже, вирiшено - Марґарита Наварська.
    - Так, батьку. Я одружуся з нею.
    - Гм... Тiльки не тiшся передчасно. Їй цiлком стане норову вiдмовити тобi.
    - Навiть незважаючи на ґалльську корону, яку я запропоную їй укупi зi своєю рукою та серцем?
    - Навiть незважаючи на це, - пiдтвердив герцоґ. - Марґарита владна й честолюбна, цього їй не бракує. Проте, як менi вiдомо, її честолюбство не безмежне, як у тебе, воно задовольняється iснуючими межами маленької Навари. Рiк тому Хайме Араґонський просив руки Марґарити для свого сина, та вона навiдсiч вiдмовилася, дарма що цей шлюб обiцяв їй значно бiльше, нiж просто королiвську корону в майбутньому. Як тобi, певно, вiдомо, принц Педро вельми iнфантильний молодик i зовсiм не цiкавиться державними справами, тож одного чудового дня Марґарита могла б стати єдиновладною правителькою Араґону. Але не захотiла цього.
    - I який ваш план? - спитав Фiлiп. - Адже у вас є план?
    - Певна рiч, є. Я напишу королю Александровi конфiденцiйного листа, отримаю вiд нього попередню згоду на ваш шлюб (а що вiн з радiстю вхопиться за нашу пропозицiю, я не сумнiваюся), i ми таємно вiд принцеси приступимо до укладання шлюбного контракту - три мiсяцi, гадаю, буде досить. А у вереснi, на святах з нагоди дня народження Марґарити, ти вже докладеш усiх зусиль, щоб вона, дiзнавшись про нашу домовленiсть з її батьком, i в гадцi не мала заперечувати проти вашого шлюбу. Ти в мене досвiдчений спокусник, тож тобi й карти в руки. Будемо сподiватися, що ти не схибиш.
    - Будемо сподiватися, батьку. - Фiлiп усмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, якою вiн завжди всмiхався, передчуваючи чергову любовну пригоду. Проте ця усмiшка призначалася зовсiм не далекiй Марґаритi, а близькiй та рiднiй Амелiнi...




    Роздiл XIII
    Амелiна

    Бенкет з нагоди Фiлiпової коронацiї, як, власне, i всi бенкети, почався в урочистiй i пiднесенiй обстановцi, з пишними промовами та вишуканими здравицями на адресу нового принца Беарнського та його батька, герцоґа, а скiнчився ґрандiозною пиятикою. Навiть бiльшiсть жiнок i майже все високоповажнi прелати, крiм хiба що архiєпископа Марка та падре Антонiо, були п'янi в дим, не кажучи вже про свiтських вельмож чоловiчої статi, що за рiдкiсним винятком, як от Фiлiп чи герцоґ, давно втратили лiк келихам випитого вина.
    Усiх присутнiх певною мiрою пiд'юджував Ернан де Шатоф'єр. Вiн i ранiше не вiдзначався помiрнiстю в їжi та питвi, ще бувши тринадцятирiчним пiдлiтком мiг дати фори будь-кому з дорослих, а пiсля повернення зi Святої Землi взагалi не знав собi рiвних за столом i зокрема за чаркою. Саме з його iнiцiативи, коли товариство як слiд розвеселилося, мова зайшла про любовнi пригоди Фiлiпа в Кастилiї. Переважнiй бiльшостi присутнiх ця тема припала до вподоби. Юнi (i не надто юнi) дами пряли знiяковiлого Фiлiпа посовiлими очима, а молодi (i не надто молодi) панове навперебiй розповiдали пiкантнi iсторiйки з вигаданими i, звiсно ж, особливо iнтриґуючими подробицями.
    Зрештою Фiлiп вирiшив не звертати уваги на цi балачки, i у вiдповiдь, з такою ж нахабною вiдвертiстю, з якою поглядали на нього деякi жiнки, задивився на Амелiну, не приховуючи свого замилування нею. Яка вона все ж красуня, його кузина! Яка в неї приємна слiпучо-бiла шкiра, яке розкiшне золотаве волосся, якi гарнi синi очi - мов чистi лiсовi озера погiдної лiтньої днини... Фiлiп згадав їхню зустрiч у парку, нiжнi обiйми, палкi поцiлунки - i його знову пойняла така п'янка знемога, що вiн аж похитнувся, замалим не випустивши з рук келиха.
    - Ти начебто й небагато пив, сину, - здивовано прошепотiв герцоґ, що сидiв поруч нього. - З чого б це... - Тут вiн осiкся, завваживши млосну поволоку в Амелiниних очах, i тiльки сумно всмiхнувся на згадку про свою бурхливу молодiсть.
    А Симон де Бiґор, що попервах знай осмикував дружину, врештi збагнув усю марнiсть своїх зусиль i став шукати розради у винi, добре що Амелiна не забувала дбати про вмiст його келиха. Симон i був перший, хто напився до нестями. Пиячив вiн мовчки, лише наприкiнцi, заплiтаючись язиком, грiзно попередив Амелiну:
    - Ти-и... це... ди... дивись ме-енi-i... бе... бе... без-с-соро-омнице... - I, мов пiдкошений, гепнувся їй на руки.
    Двоє слуг пiдхопили непритомного Симона i винесли його з банкетного залу. Разом з ним залишила зал i Амелiна, i пiсля цього Фiлiп вiдверто занудьгував. Вiн почувався втомленим i геть спустошеним i з величезним нетерпiнням чекав на закiнчення бенкету. Проте значна частина гостей видимо збиралася розважатись аж до свiтанку, отож Фiлiповi, як господаревi та винуватцевi святкувань, довелося зоставатися в залi доти, доки всi бiльш-менш тверезi з присутнiх не розiйшлися спати. Тiльки тодi, в супроводi Ґабрiеля де Шевернi, вiн подався до своїх покоїв, геть-чисто зiґнорувавши недвозначнi натяки деяких дам, що явно були не проти опинитися в його лiжку або заманити його в свою спальню. Фiлiповi аж нiяк не всмiхалося провести нiч з п'яною як чiп жiнкою, до того ж зараз усi його помисли займала Амелiна, i вiн мiг думати лише про неї...

    Опинившись у своїй спальнi, Фiлiп важко плюхнувся в крiсло i випростав ноги.
    - Але ж я втомився!..
    Ґабрiель опустився перед ним навпочiпки i стягнув з його нiг черевики.
    - Мабуть, я пiду ночувати до себе, - сказав вiн. - Сьогоднi моя присутнiсть у ваших покоях була б небажана.
    - Га? - лiниво позiхнув Фiлiп. - Вже пiдчепив собi панночку?
    - Нi, монсеньйор, нiкого я не пiдчепив. Навпаки... Вiдхилiться трохи. - Вiн вiдстебнув золоту пряжку на правому плечi Фiлiпа, що скрiплювала його пурпуровий плащ.
    - Ба! Як це розумiти - навпаки? Що тебе хтось пiдчепив? А яка, власне, рiзниця, хто перший виявив iнiцiативу - чоловiк чи жiнка? Та нiякої!
    Ґабрiель заперечно похитав головою:
    - Може, я неправильно висловився, монсеньйор...
    - Бiсiв сину! - роздратовано лайнувся Фiлiп. - Що ти заладив: монсеньйоре, монсеньйоре! Зараз ми удвох, тож будь такий ласкавий, звертайся до мене на iм'я. Ти не просто мiй дворянин, ти мiй друг - такий, як Ернан, Ґастон та Симон. Навiть якщо ти виявишся мужеложцем, я все одно вважатиму тебе своїм другом, бо ти - Луїзин брат... Гм. Здається, я шокував тебе?
    Ґабрiель мовчки кивнув, розстiбаючи Фiлiпiв камзол.
    - Що ж, тодi перепрошую. Це менi так, до слова прийшлося. Розумiєш, я терпiти не можу мужеложцiв... - Вiн пересмикнув плечима. - Бр... Яка гидота! Чоловiк, що нехтує жiнками, бо йому бiльше до вподоби чоловiки - ну, хiба може бути щось протиприроднiше, щось огиднiше за це?... Iнша рiч жiнки, що люблять жiнок. Я їх не схвалюю, але й не схильний суворо засуджувати. Зрештою, їх можна зрозумiти - адже так важко не любити жiнок, особливо гарних жiнок. - Фiлiп весело поглянув на знiяковiлого Ґабрiеля. - Ну, гаразд. Облишимо цю тему, щоб, бува, не постраждала твоя цнота. Поясни-но менi, що означає твоє 'навпаки'.
    - Воно стосується вас, - вiдповiв Ґабрiель.
    Фiлiп стрепенувся, миттю забувши про втому.
    - Мене?! Гадаєш, Амелiна прийде?
    - Певен цього.
    - Вона тобi щось казала?
    - Нi. Але вона так дивилась на вас...
    - Я бачив, як вона дивилась. - Фiлiп ласо облизнувся. - Але звiдки ти взяв, що вона прийде?
    - Здогадався. Вона з таким завзяттям напувала пана де Бiґора, що в мене не лишилося жодного сумнiву.
    - Гм... Схоже на те, - сказав Фiлiп, а вiдтак, пiсля короткої паузи, винувато промовив: - Бiдолашний Симон!..
    - Атож, бiдолашний, - погодився Ґабрiель.
    - Ти засуджуєш мене? - спитав Фiлiп. - Тiльки вiдверто.
    Ґабрiель трохи помовчав, пильно дивлячись на нього, потiм вiдповiв:
    - Не знаю. Менi б не хотiлося судити вас за моїми мiрками. А щодо панi Амелiї, то... Словом, я думаю, що пан де Бiґор сам винен.
    - I чим же вiн завинив?
    - Вiн одружився з дiвчиною, що не кохала його. От я вiзьму собi за дружину тiльки ту, яку покохаю i яка кохатиме мене.
    Фiлiп сумно зiтхнув, згадавши Луїзу, Ґабрiелеву сестру, та вже наступної митi пожвавiшав у передчуттi зустрiчi з Амелiною, а на його щоках заграв гарячковий рум'янець нетерпiння. За допомогою Ґабрiеля вiн швидко роздягнувся, i незабаром на ньому зосталася лише спiдня бiлизна з тонкого батисту, а весь iнший одяг був акуратно складений на низькому столику поруч широкого лiжка.
    Ґабрiель простягнув був руку, щоб вiдкинути полог лiжка, та враз вiдсмикнув її, ледве торкнувшись пальцями шовкової тканини. Обличчя його почервонiло до самих вух.
    - Вам бiльше нiчого не треба? - запитав вiн.
    - Нi, друже, - вiдповiв Фiлiп. - А втiм, зачекай!
    - Прошу?
    - Все-таки сходи до Амелiни, i якщо вона не спить, скажи їй... Скажи, що я...
    Ґабрiель нервово всмiхнувся, ще дужче почервонiвши.
    - Це зайве. Вона от-от має прийти.
    - I тому ти так бентежишся?
    - Ну... Гадаю, панi Амелiя не хоче, щоб хтось побачив її вночi у ваших покоях.
    - Твоя правда, - погодився Фiлiп. - В такому разi перевiр, чи не надумався якийсь заповзятий служака встати на вартi бiля самого входу, а якщо так, то прожени його до кiнця коридору. За Ґоше можна не турбуватися - вiн вишколений слуга, навiть менi не признається, що бачив у мене жiнку... Мабуть, це все. Бувай здоровий, братику.
    - На добранiч, - кивнув Ґабрiель i квапливо вийшов з кiмнати.
    Зо хвилю Фiлiп стояв нерухомо, втупившись поглядом у дверi, i гадав, як довго йому доведеться чекати на Амелiну i чи прийде вона взагалi. Раптом за його спиною почулося вельми пiдозрiле шарудiння. Вiн здригнувся, рвучко обернувся на звук i побачив, що з-за полога лiжка виглядає гарненька дiвоча головка в облямуваннi золотавого волосся. Її великi синi очi зустрiлися з його очима.
    - Ну! - нетерпляче озвалася вона.
    - Амелiно... - вражено прошепотiв Фiлiп. Тепер вiн збагнув, чому так бентежився Ґабрiель - у кiмнатi пахло жiночими парфумами!
    Амелiна зiскочила з лiжка на вкриту м'яким килимом пiдлогу, пiдiйшла до приголомшеного Фiлiпа i взяла його за руки. У нього млосно защемiло серце.
    - Ґабрiель угадав...
    - Я все чула. Вiн мовчатиме?
    - Мовчатиме, будь цього певна. - Фiлiп змiряв її тендiтну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нiчну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. - Ти що, отак i прийшла?
    Амелiна тихо розсмiялася.
    - Звiсно, нi, любий. Хоч я й божевiльна, але ж не настiльки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за лiжком.
    - Боже мiй!.. Ти...
    - Так, - сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очi. - Я вже все вирiшила. Давно вирiшила. Я знала, що рано чи пiзно це станеться. I коли ми отримали звiстку про твоє повернення, я мало не сказилася вiд щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацiю, а щоб побачити тебе, щоб... щоб бути з тобою тут, у твоїй спальнi, щоб належати тобi... Чому ти не цiлуєш мене, Фiлiпе? Любий мiй, коханий...
    Вiн рвучко притиснув Амелiну до себе i покрив її розпашiле лице нiжними поцiлунками. Потiм опустився навколiшки й обняв її ноги.
    - Амелiнко, рiдна моя сестричко...
    - Нi, Фiлiпе, - твердо мовила Амелiна. - Я бiльше не хочу бути твоєю сестричкою - нi рiдною, нi двоюрiдною. Я хочу бути твоєю коханою.
    Фiлiп потерся щокою об її стегно. Крiзь тонку тканину сорочки вiн вiдчував тепло живого тiла - такого звабного i жаданого. Амелiна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче i невимовно приємно, раз по раз вiн стогнав вiд насолоди.
    - А знаєш, любий, нiхто не вiрить, що мiж нами нiчого не було. Навiть Ґастон. Коли наш лiкар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потiм розсердився, обiзвав метра дурнем та неуком i трохи не прогнав його. Менi ледве вдалося умовити Ґастона, щоб вiн змiнив своє рiшення.
    - Бiдний лiкар, - з усмiшкою промовив Фiлiп. - За правду постраждав.
    - А Симон, дурненький хлопчисько, так i не второпав, що це вiн зробив мене жiнкою.
    Фiлiп, як i ранiше, стояв навколiшки й тулився до її нiг.
    - У вас є син, Амелiнко.
    - Атож, є. Шкода, що не ти його батько.
    - Симон мiй друг, - розпачливо прошепотiв Фiлiп.
    - А я твоя подруга i кохаю тебе. Над усе в свiтi кохаю. В дитинствi я так мрiяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотiв, щоб ми побралися, i дуже неохоче вiддав мене за Симона.
    - Але ж ти не заперечувала.
    - Навiщо? Якби ж ти знав, щo я пережила, дiзнавшись про твоє одруження з тiєю... з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотiла жити! А Симон усе втiшав мене, втiшав... I взагалi, вiн такий милий, такий добрий, так мене кохає... - Раптовий схлип урвав її мову.
    Фiлiп i собi схлипнув.
    - Але ти... Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилiшим, най... най... Господи! Та всi цi роки я жила однiєю лише думкою про тебе. - Вона схлипнула знову. - Коли померла твоя дружина, я була вагiтна... На жаль!.. I на щастя для Симона... Iнакше я б утекла вiд нього, приїхала б до тебе в Кантабрiю, жила б там з тобою, як твоя коханка, i чхала б на всi плiтки. Головне, що я була б з тобою.
    - Менi тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужинi...
    Амелiна здригнулася всiм тiлом. Фiлiп пiдвiв голову i враз схопився на ноги.
    - Амелiночко, не треба плакати, рiдна моя. Все, що завгодно, тiльки не це. Бо i я заплачу, я це вмiю.
    Очi його справдi зволожнiли. Вiн узяв її руку i провiв нею по своїй щоцi.
    - От бачиш! Не треба, перестань, кохана.
    Амелiна всмiхнулася крiзь сльози:
    - Кохана? Ти сказав: кохана?
    Замiсть вiдповiдi Фiлiп покрив поцiлунками її лице та руки. Вона схилила голову i впилася зубами в його плече.
    - Амелiно, не кусайся, серденько.
    - А ти роби щось, не стiй як укопаний.
    Фiлiп пiдхопив її на руки i забрався разом з нею на лiжко.
    - Що ж тепер буде з Симоном? - запитав вiн чи то в неї, чи то в себе.
    - Не знаю... I знати не хочу... Прости мене, Господи, грiшну! - I Амелiна припала до його вуст жагучим поцiлунком.
    'Прости мене, Симоне, грiшного', - наостанку подумав Фiлiп, усвiдомивши, що вже не зможе врятувати свiт вiд появи ще однiєї перелюбницi.
    Та й не хоче цього.




    Роздiл XIV
    у якому ми знайомимося
    ще з двома персонажами нашої повiстi,
    щоб потiм
    надовго попрощатися з ними

    Коли на полюваннi вiн несподiвано впав з коня, то розцiнив це як ще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднiшнього дня - аж нiяк не найкращого дня в його життi. Вiн навiть не пiдозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усмiхнулася доля... Але всьому свiй час.
    Цькування оленя було в самому розпалi, тож i не дивно, що нiхто з учасникiв полювання, включаючи слуг, не помiтив його падiння. Вiн не покликав на допомогу, не просурмив у рiг, а лежачи пiд кущем, пристрасно дякував Боговi та хвалив себе за виявлену спритнiсть, що при такому раптовому падiннi не розбився, нiчого собi не зламав, навiть як слiд не забився i вiдбувся лише легким переляком та попервах гострим болем у правому плечi, який, утiм, швидко минувся.
    'Ну, нi! - подумав вiн. - На сьогоднi з мене досить. Я вже ситий по зав'язку i олениною, i кабанятиною, i дичиною пернатою, i взагалi всiм цим бiсовим полюванням - диви, ще об'їмся... Повернуся краще до замку. Вiд грiха подалi...'
    Околицi були знайомi йому з дитинства. Крекчучи, вiн пiдвiвся з трави i впевнено рушив назустрiч своїй долi.
    Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцiю в цих краях, знаходився неподалiк. Молодий вельможа йшов без поспiху, муркочучи собi пiд нiс пiсню, яку, вочевидь, склав сам, оскiльки час вiд часу вiн змiнював у текстi окремi слова, а то й цiлi рядки, незадоволено морщився, коли в нього щось не виходило, i задоволено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.
    Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобi мiсциною, маючи цiлком певну мету своєї подорожi i думаючи про щось своє. Пiзнiше вiн згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тiльки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковiсть, не простий збiг обставин, що саме тодi, коли вiн наблизився до широкої трактової дороги, яка навпiл розтинала безкрай довколишнього лiсу, саме в тому мiсцi, прямо перед ним, а не за милю чи двi вiд нього, пролунав сповнений вiдчаю крик:
    - Люди! Рятуйте!
    Повернувшись з чарiвного свiту поезiї до суворої дiйсностi, де люди страждають i вмирають насправдi, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос i невдовзi побачив трьох голодранцiв, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою офiру з сiдла, а третiй мiцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгiдну на вигляд, що до неї нiяк не пасувала горда назва 'кiнь'.
    Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з пiхв меч i водночас коротко просурмив у рiг. Рiзкий, пронизливий клич розлiгся навкруги.
    Голодранцi здригнулися i дружно повернули голови. Завидiвши на узлiссi озброєного сеньйора, вони на мить остовпiли, а потiм, не змовляючись, кинулися навтiкача.
    'Боягузи!' - презирливо подумав вельможа, пiдходячи ближче до врятованого мандрiвника.
    Це був старий, геть посивiлий чоловiк рокiв шiстдесяти, але ще досить мiцний на вигляд i кремезної статури. Вiн був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потрiпаний солом'яний капелюх i побитi старi черевики, якi ледве трималися у нього на ногах.
    Упiзнавши свого рятiвника, старий негайно спiшився i низько вклонився йому:
    - Ваша свiтлосте!
    - Хто вони такi? - спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранцi. - Ти їх знаєш?
    - Нi, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якiсь. Багацько їх нинi розвелося.
    - Що вони хотiли вiд тебе?
    - Вимагали, щоб я вiддав їм коня та гаманець. А в мене ж нiякого гаманця нема. Кiлька су в кишенi - ось i весь мiй скарб... Не рахуючи, звiсно, коня.
    - I зброї в тебе, як бачу, немає.
    - Анiчогiсiнько, монсеньйоре.
    - То якого ж ти бiса подався до лiсу, коли беззбройний? Смертi шукав?
    - Нiякого не бiса, - перелякано перехрестився старий. - Мене Бог веде.
    - Ба! Що ти кажеш?! Сам Бог... А хто ти, власне, такий?
    - Ґотьє мене звуть, монсеньйоре. Я служив на стайнях батька вашої свiтлостi - царство йому небесне! - доки не покликав мене Господь.
    - Куди покликав?
    - Спершу до монастиря, а тепер ось - у дорогу.
    Вельможа змiряв старого прискiпливим поглядом.
    'Божевiльний. Правдивий шаленець...'
    - Кажеш, тебе Бог веде? То чом же вiн привiв тебе до розбiйникiв?
    - Але ж i врятував, монсеньйоре, - заперечив старий.
    - I то правда, врятував... Гм. З моєю допомогою.
    - Атож, монсеньйоре, з допомогою вашої свiтлостi. I це велика честь для мене.
    - Дуже цiкаво! - мовив вельможа. - I куди ж тебе Бог веде? - запитав вiн таким тоном, яким звичайно питають: 'Куди тебе дiдько несе?'
    - От цього я сказати не можу, - серйозно вiдповiв старий Ґотьє, не завваживши вiдвертої iронiї в останнiх словах спiврозмовника. - Це велика таємниця, монсеньйоре.
    - Таємниця? - насупився вельможа. - Навiть для мене?
    - О, монсеньйоре! Для мене також.
    - Га?! - здивувався вельможа.
    - Отож-то й воно, монсеньйоре. Чи став би я приховувати щось вiд вашої свiтлостi, мого рятiвника.
    - Гм... Оце так-так! I яким же чином Господь указує тобi шлях?
    - В тiм-то й рiч, монсеньйоре! Щоранку, прокидаючись, я вже знаю, що робитиму вдень.
    - Чудасiя та й годi! Отже, ти знав, що я врятую тебе?
    Ґотьє заперечно похитав своєю сивою головою:
    - Нi, монсеньйоре, не знав. Але Господь сповiстив мене, що сьогоднi я маю заночувати в мисливському таборi вашої свiтлостi.
    Вельможа раптом насторожився i пiдозрiло глянув на нього.
    - А ти часом не хитруєш?
    - О нi! - палко запротестував старий, вiдкрито i простодушно дивлячись йому в очi. - Як я можу брехати вашiй свiтлостi! Так менi Бог сказав, i це свята правда.
    - Дивна ти людина, - констатував вельможа. - Та хоч там як, отримаєш у мене i їжу, i нiчлiг... А Бог що, заборонив тобi брати зброю?
    - Нi, монсеньйоре, не забороняв. Та в мене її не було.
    - Що ж, це можна виправити. Раз ти служив у мого батька, то я дам тобi зброю; так Господь матиме з тобою менше клопоту. Бо дуже невдячне це дiло - рятувати когось чужими руками. I не надто певне таке заступництво, насмiлюся стверджувати. Якби мiй кiнь не спiткнувся на рiвному мiсцi, лежав би ти зараз мертвий отутечки на дорозi... Якщо, звiсно, Бог не надумав би ради забави вразити твоїх кривдникiв стрiлами небесними...
    Вiн вiдмовився вiд запропонованого старим Ґотьє вельми сумнiвного задоволення сiсти на його шкапу, i обидва рушили пiшки. Дорoгою вони розмовляли про поклик Божий, що вiв старого до незнаної мети. Молодий вельможа вже остерiгався вiдверто кепкувати з Ґотьє - дедалi бiльше вiн переконувався, що його несподiваний супутник несповна розуму.




    Роздiл XV
    Марґарита Наварська

    - Здається, сьогоднi я дуже гарненька. Правда, Матильдо?... Агов, Матильдо!
    Цi слова, мовленi нiжним та мелодiйним голосом, в якому, проте, виразно чулися владнi нотки, належали чарiвнiй юнiй дiвчинi, що розглядала своє вiдображення у великому, в людський зрiст, дзеркалi з таким вiдвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дiвчина дуже подобалася собi, навiть захоплювалася собою, i в цьому не було нiчого дивного, бо подобалася вона всiм без винятку, особливо чоловiкам. Висока, струнка бiлявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блiдою шкiрою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утiленням класичного iдеалу жiночої краси. Вона була красунею без будь-яких 'але' i 'от тiльки', навiть у простiй селянськiй сукнi вона виглядала б не менш привабливою, нiж у своєму розкiшному вбраннi з безлiччю прикрас. Усi цi шовки, кращi сорти оксамиту й парчi, найтоншi мережива, золото та коштовнi каменi не витримували нiякого порiвняння з сяйвом її очей, нiжною бiлизною її шкiри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тiло дiвчини вражало своєю досконалiстю, цiлковитою гармонiєю всiх лiнiй та форм, нiде не було анi найменшого ґанджу чи якоїсь надмiрностi, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути - вiд маленьких пальчикiв її струнких, тендiтних нiжок, що сором'язливо ховалися вiд стороннього ока за парчею сукнi та шовком нижнiх спiдниць, i аж до пишного бiлявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м'якого на дотик. I хоч дiвчина була принцеса, i їй ще не минуло вiсiмнадцяти рокiв, чимало чоловiкiв з власного досвiду знали, яке запашне у неї волосся, якi солодкi її кораловi уста, яка нiжна її шкiра, який млосний буває її погляд - з усiма наслiдками, що з цього випливають, - бо принцеса ця була Марґарита Наварська, донька короля Александра Х.
    Марґарита вже одяглася, причепурилася, вiдпустила всiх своїх дам та служниць i зараз просто вертiлася перед дзеркалом, милуючись собою i захоплюючись своїм чудовим вбранням. Зверталася вона до єдиної, крiм неї самої, живої iстоти в кiмнатi. То була радше подруга, нiж фрейлiна принцеси.
    Невисока чорнява дiвчина рокiв п'ятнадцяти, чия лагiдна врода губилася в яскравих променях слiпучої Марґаритиної краси, вийшла iз задуми й перевела свiй замрiяний погляд на принцесу.
    - Прошу панi. Ви щось казали?
    - Менi стало цiкаво, що ж такого особливого ти побачила у вiкнi?
    Дiвчина, яку звали Матильда, збентежено опустила очi.
    - Нiчого, панi. Нiчого особливого. Просто... Просто я задумалася.
    - Про що?
    - Про що? - розгублено повторила Матильда. - Здається, нi про що.
    - Як же так? - запитала Марґарита.
    - Не знаю, панi. Нiби й думала про щось, та вже не пам'ятаю, про що.
    Марґарита кивнула:
    - Атож, буває. Особливо в твоєму вiцi. Але надто вже часто ти заносишся за хмари, - додала вона з легким докором, - i зовсiм не чуєш, що я тобi кажу.
    - Менi дуже прикро, панi, - винувато мовила дiвчина. - Даруйте. Мабуть, ви щось сказали, а я не розчула?
    - Я запитала, чи гарна я сьогоднi?
    - Ви прекраснi, як завжди, панi, - щиро вiдповiла Матильда. - Вiд вас очей не можна вiдвести.
    - Обережнiше, любонько! - грайливо погрозила їй пальцем Марґарита. - Ти не дуже заглядайся. У твоєму вiцi час уже придивлятися до хлопцiв... - Раптом вона спохмурнiла, вiдiйшла вiд дзеркала, сiла в крiсло i сумно зiтхнула. - Тiльки було б до кого придивлятися. Всi чоловiки такi негiдники... Аби ж ти знала, якi вони негiдники!
    За три роки служби у принцеси Матильда, дiвчина розумна й тямуща, добре вивчила її вдачу, i цi симптоми були їй знайомi. Вона присiла поруч Марґарити i спiвчутливо спитала:
    - Ви посварилися з паном Раулем?
    Марґарита обурено пирхнула:
    - Та хто вiн, власне, такий, щоб я з ним сварилася! Вiн просто впав у немилiсть, i сьогоднi вранцi я звелiла йому забиратися геть з моїх очей. Останнiм часом вiн знахабнiв понад усяку мiру, уявив себе володарем мого серця, надумав указувати менi, щo я маю робити, намагався попихати мною. Гадав, що раз спить зi мною, то вже велике цабе... Певнiше, спав, паскудний негiдник! Вiдсьогоднi я не хочу нi бачити його, нi чути про нього. Я наказала прогнати його з палацу i з мiста, нехай вiн повертається до свого маєтку i там............ - Марґарита сказала, що, на її думку, має робити пан Рауль у своєму маєтку, але з делiкатностi ми замiнили її слова крапкaми.
    Матильда розпачливо закотила догори очi, однак промовчала. А Марґарита, скрушно зiтхнувши, продовжувала:
    - Втiм, я теж гарна, раз дозволила цьому нiкчемi запаморочити менi голову. Так менi й треба! А спочатку вiн був такий милий зi мною, такий лагiдний, такий чарiвний... Ах, золотце! Всi чоловiки такi пiдлi створiння, просто жах бере. Для них не iснує безкорисливого кохання, з усього вони хочуть мати зиск. Якщо хтось подобається менi, я мало зважаю на те, яке положення вiн займає. Менi потрiбна тiльки його любов, а натомiсть я дарую йому свою - проте йому цього замало. Чому така несправедливiсть? Чому?
    - Можливо, тому що ви принцеса?
    - Авжеж, я принцеса. I водночас я жiнка. Менi не всмiхається владарювати в лiжку, я волiю вiддаватися - i вiддаюся. Для мене в цьому вся суть кохання. А дyрнi-чоловiки сприймають це так, що я належу їм цiлком, душею та тiлом. Спочатку їх, звiсно, насторожує i стримує, що на людях я ставлюся до них, як принцеса до своїх пiдданих, та минає зовсiм небагато часу, i всяк, з властивою чоловiкам марнославнiстю, забирає собi в голову, що моя зверхнiсть над ним лише вдавана, позiрна, що досить йому прикрикнути на мене, i я враз скорюся його волi, виконуватиму кожну його забаганку.
    - Невже вони всi такi? - спитала Матильда, спрямувавши на принцесу лагiдний погляд своїх гарних чорних очей.
    - Нi, не всi. Крiм цих зухвалих, егоїстичних, самозакоханих негiдникiв, є ще навiженцi, на зразок кузена Iверо. Рiкард весь у свого батька - той колись викрав у iмператора доньку й одружився з нею, а зараз його синок мрiє вчинити щось подiбне зi мною. Можна не сумнiватися, що мiй татусь, на вiдмiну вiд покiйного Корнелiя Юлiя, був би тiльки радий цьому й охоче назвав би Рiкарда своїм сином.
    - Пан Рiкард любить вас, - зауважила Матильда.
    - Не заперечую, - погодилася Марґарита. - Якщо хтось i любить мене щиро й безкорисливо, то це Рiкард. I взагалi вiн гарний хлопець. Я не вiрю анi слову з того, що каже про нього Жоанна.
    - Ще б пак, - кивнула Матильда. - Я помiтила, що панi Жоанна невисокої думки про пана Рiкарда. Чомусь вона незлюбила його.
    - Дурницi! - вiдмахнулася Марґарита. - Вона каже про нього всiляку гидоту, це так. Насправдi вiн їй дуже подобається, i вона хоче вийти за нього замiж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах - щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рiкардовi начхати на корону, йому потрiбна тiльки я.
    - То чому ж ви не...
    - I ти туди ж! - обурено урвала Матильду принцеса. - Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звiдниця така, вже всi вуха менi протуркала, розповiдаючи, як страждає її любий братик, як вiн сохне за мною. Що, мовляв, заважає менi втiшити його? А сама береже свою незайманiсть до першої шлюбної ночi, щоб похвастатися перед чоловiком: ось бачиш, яка я порядна i незiпсута, не пiддалася згубному впливовi кузини-розпусницi... Тьху на неї!
    - Боюся, панi, - не вгамовувалась Матильда, - ви хибно зрозумiли мої слова. Я зовсiм не пропоную вам взяти пана Рiкарда за коханця. Я лише хотiла спитати, чому б вам не вийти за нього замiж.
    - Нi-нi, я правильно тебе зрозумiла. I ти, i Гелена, i дядечко Клавдiй, i мiй любий татусь - всi ви пропонуєте менi одне й те ж, хiба що в рiзнiй формi. А дзуськи вам! Марнi сподiвання. Щоправда, втiшити Рiкарда я, звiсно, втiшу, i то незабаром, може, сьогоднi... А може, й нi. Щиро кажучи, я боюсь наближати його до себе.
    - Чому?
    - Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзi, вiн тримає себе в рамках пристойностi, та коли наша дружба переросте в щось бiльше... Ех, запам'ятай мої слова, Матильдо, я ще гiрко пошкодую про це.
    Дiвчина розгублено похитала головою:
    - Перепрошую, панi, та я не розумiю вас.
    - Зрозумiєш, коли ми з Рiкардом розiйдемося.
    - А чому ви маєте розходитися?
    - Яка ж ти невгамовна! - трохи роздратовано мовила Марґарита. - Ну, як ти не розумiєш, що на одному Рiкардовi для мене свiт клином не зiйшовся. Крiм нього є ще багато цiкавих хлопцiв.
    - Панi! - вигукнула Матильда, сплеснувши руками. - Подумайте, врештi, про свою безсмертну душу!
    - Ой! - Марґарита пiдскочила, мов ужалена. - Знову за своє?
    Матильда потупила очi.
    - Даруйте, панi, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпустi...
    - Замовч! - сердито гримнула на неї Марґарита. - Я ж заборонила тобi читати нотацiї. Чи ти забула про це?
    - Нi, панi, не забула.
    - Так якого ж ти дiдька завелася? Зловживаєш моєю прихильнiстю?
    - О нi, панi, я й у гадцi не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа...
    - Франциско, Матильдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене... Отже, вчора ти знову була на сповiдi в нашого любого єпископа?
    - Так, панi, була.
    - I ви знову обговорювали мою поведiнку?
    - Певна рiч, панi. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справдi люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душi. Вiн розповiдав, як страждають у пеклi блудницi, спокутуючи свої грiхи. - Матильда здригнулася. - Це жахливо, панi! Менi страшно подумати, що рано чи пiзно вас спiткає кара Божа.
    Марґарита досадливо поморщилася.
    - Годi, золотце, - лагiдно промовила вона. - Моя душа належить менi, i я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то вiдсьогоднi я забороняю тобi сповiдуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.
    - А як...
    - Я попрошу Бланку, щоб вона рекомендувала тебе своєму духiвниковi, падре Естебану. Вiн теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?
    - Умгу...
    - Це мiй наказ, Матильдо. Я не хочу, щоб ти стала iстеричкою з ласки цього скаженця в єпископськiй мантiї...
    - Панi! - Матильда злякано перехрестилася. - Як ви можете говорити таке про його емiненцiю?!
    - А так, просто. Можу i все. Його емiненцiя чинить з тобою непорядно. Вiн використовує тебе, повiр менi, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речi, - щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькi очi наш єпископ зголосився стати твоїм духiвником, духiвником простої фрейлiни? Аж нiяк! Вiн зробив це за татковим намовлянням. От скажи: чи багато ви з ним говорите про твої власнi вчинки?
    - Ну... Нi, не дуже багато.
    - А переважно про мене, так?
    - Так. Його емiненцiя каже, що я чиню мало грiхiв, проте грiшити можна не лише вчинками, але й бездiяльнiстю. I найбiльший з його погляду мiй грiх, це те, що я не докладаю всiх зусиль, аби зупинити вас на шляху до...
    - Годi про це! - рiшуче урвала її Марґарита. - Тема вичерпана. При нагодi перекажи монсеньйоровi Франциско, що надалi ти сповiдатимешся в iншого духiвника, а за свої грiхи я звiтуватиму перед ним сама. Мене вiн не залякає вигаданими подробицями з пекельного побуту.
    - А хiба вони вигаданi?
    - Певна рiч. Iнакше довелося б припустити, що його емiненцiя вже побував там i бачив усе навiч. Я, звiсно, не заперечую, що вiн ще матиме нагоду познайомитися з роботою потойбiчних катiв, та станеться це трохи згодом. На щастя, тодi вiн не зможе повернутися на землю, щоб переповiсти нам побачене. - Принцеса коротко розсмiялася. - Не знаю, як я, а от наш пан єпископ напевно губить свою душу. Вiн травмує тебе, невинне й недосвiдчене дитя, зображаючи природнi стосунки мiж чоловiком та жiнкою як щось гидке, вiдразливе й жахливе. - Марґарита зiтхнула. - А насправдi нiчого гидкого чи, тим бiльше, жахливого в цьому немає... Як, власне, й надто приємного, - скрушно додала вона. - Усi чоловiки затятi, невиправнi егоїсти; вони люблять жiнок не як рiвних собi iстот, а як речi, що дають їм утiху. Здебiльшого їм байдуже, щo мають вiд цього жiнки, це вже не їхнє дiло. Головне для них - будь-що погамувати свою тваринну хiть.
    - Навiщо ж тодi ви... - Матильда хотiла була сказати 'займаєтеся розпустою', але вчасно стрималася.
    - Чому я така розпусниця, питаєш? - усмiхнулася Марґарита. - Сама ще гаразд не знаю. Мала була - цiкаво було. Нова розвага з'явилася, ще й яка розвага! I татка подобалося дратувати - отака я вреднюща. Шiсть рокiв тому вiн добряче вiдлупцював мене, та не на ту натрапив - вiдтодi я затялася на своєму, аби тiльки дозолити йому. Ну а згодом... Е, що й казати! Я жiнка i вже не можу обiйтися без чоловiкiв. Нехай усi вони пiдлi, пiдступнi, негiднi створiння, але я люблю їх, мене вабить до них, вони стали невiд'ємною часткою мого життя - i нiчого тут не вдiєш, я не можу опиратися покликовi свого єства. Гелена, ця безсоромна лицемiрка, може - а от я нi... Чому ти хитаєш головою, Матильдо?
    - Бо менi не подобається те, як ви називаєте панi Гелену. I не лише зараз. Ви й ранiше казали про неї не дуже гарнi речi.
    - Я кажу те, що є.
    - Ви помиляєтеся, панi. Ви надто упереджено ставитеся до неї. Панi Гелена не безсоромна i не лицемiрка, вона вихована й порядна дiвчина. У неї такi гарнi манери, вона тактовна, уважна до iнших, така життєрадiсна й дотепна. I зовсiм не задається через те, що iмператор - її двоюрiдний брат, не намагається пiдкреслити свою зверхнiсть над iншими. Вона дуже подобається менi. Я б хотiла бути схожою на неї. Або на панi Бланку.
    - А на мене? - з лукавою усмiшкою спитала Марґарита.
    Матильда збентежено опустила очi i винувато промимрила:
    - Я дуже люблю вас, панi, повiрте. Бiльше вiд усiх iнших я люблю вас та мою братика...
    - Але бути схожою на мене не хочеш, - закiнчила її думку принцеса. - I правильно. Я, до речi, теж не хочу, щоб ти була схожа на мене. Ти лишень подивися на тих фрейлiни, що в усьому прагнуть наслiдувати мене. Жалюгiдне видовище! Якщо мене називають легковажною i лише м'яко докоряють за мою поведiнку, то їх суворо засуджують. В очах свiту вони хвойди, бо мiж мною та ними є велика рiзниця - я принцеса, наступниця престолу, жiнка нi вiд кого не залежна, а вони дiвчата на виданнi з дуже пiдмоченою репутацiєю. Також я не хочу, щоб ти була схожа на кузину Гелену, цю облудницю та лицемiрку, яка тiльки зображає з себе порядну дiвчину. Незаймана, а в думках ще розпуснiша за мене - ось яка Гелена насправдi. Вона ласо дивиться на кожного привабливого хлопця, навiть на свого брата - i, до речi, на нього особливо. У її лонi палає пекельний вогонь, часом вона ладна вiддатися першому-лiпшому, я це по очах її бачу, проте стримує себе, почуваючи вiд того якусь протиприродну насолоду... Нi, краще вже бери приклад з Бланки. От вона справдi порядна дiвчина, мало не янгол.
    - Так, панi, - з готовнiстю кивнула Матильда. - Я дуже люблю панi Бланку... Зрозумiло, пiсля вас та мого братика, - останнi два слова вона вимовила з тугою в голосi.
    - Ти все сумуєш за ним? - спiвчутливо спиталася Марґарита.
    Матильда зажурено зiтхнула:
    - А як же менi не сумувати? Скоро мине три роки, вiдколи ми не бачилися, а вiн нiяк не збереться приїхати - усе якiсь справи затримують.
    - Мабуть, вiн уже забув тебе, - висловила своє чергове припущення Марґарита, i, як завжди, Матильда образилася.
    - Ви помиляєтесь, панi, цього бути не може. Ви просто не знаєте Етьєна, вiн зовсiм не такий, як ви думаєте, вiн хороший. Етьєн дуже хоче вiдвiдати мене, та в нього нiяк не виходить, щоразу обставини змушують його вiдкласти поїздку. Врахуйте, панi, брат лише на рiк старший за мене, а йому доводиться порядкувати всiм нашим маєтком. Правда, вiн невеликий, але пiсля батька лишилося багато боргiв...
    Ця пiсенька про борги вже набила Марґаритi оскому. У припадку великодушностi вона запропонувала:
    - А хочеш, я сплачу всi вашi борги?
    - Ви? - перепитала Матильда, не вiрячи своїм вухам. - Ви сплатите?
    - А чом би й нi? Вважай це винагородою за три роки бездоганної служби. Але тiльки за однiєї умови: Етьєн мусить негайно приїхати до Памплони i погостювати тут щонайменше мiсяць. Менi вже несила терпiти твої приступи меланхолiї. Згода?
    - Ах, панi, ви такi добрi до мене! Ви такi добрi до нас обох. Навiть не знаю, як дякувати вам...
    - Ти задоволена?
    - Ще б пак, панi. Я така... така рада! Я така вдячна вам за те, що скоро побачу Етьєна. Адже я так за ним скучила, я так його люблю. Якби ви знали, панi, як я його люблю!
    Цi слова, а надто ж пристрасть, з якою вони були мовленi, навiяли Марґаритi смуток. З певних причин тема любовi сестер до братiв була для неї неприємна.
    - Отже, - стримано запитала вона, - ми домовилися?
    Матильда ствердно кивнула:
    - Так, панi, дякую. Це дуже мило з вашого боку. - Тут вона лукаво всмiхнулася. - Тiльки ви мусите пообiцяти менi одну рiч.
    - Яку?
    - Що не зiпсуєте мого братика.
    Обидвi дiвчини - принцеса та її фрейлiна - вибухнули дзвiнким смiхом.
    - Бiсова дитина! - схлипуючи, промимрила Марґарита. - Як бовкнеш щось, то хоч стiй, хоч падай. Звiдки ти взяла, що я збираюся псувати твого Етьєна? Дурницi це все! Чоловiкiв нiхто навмисно не псує, вони самi по собi псуються, бо їм бракує сили волi, цiлiсностi характеру i звичайнiсiнької витримки, щоб лишатися порядними, незважаючи на всi спокуси та негаразди, що чекають на них у життi. От мiй кузен Александр. У дитинствi, кажуть, був напрочуд милий i лагiдний хлопець - а тепер вiн цинiк, iнтриґан, безбожник, до того ж звабив рiдну сестру... - Тут принцеса перелякано зойкнула й машинально затулила рота долонею, вочевидь, забувши, що сказаного слова назад не повернеш, i цим тiльки зрадила себе.
    Матильда здригнулась i поглянула на неї з острахом i недовiрою. Рожевий рум'янець умить збiг з її щiк, обличчя її зблiдло.
    - Те, що ви сказали, панi, - тремтливим голосом промовила вона, - це правда?
    - Ну... загалом... - розгублено пробурмотiла Марґарита, подумки лаючи себе за нестриманiсть. - Боюся, золотце, ти не так зрозумiла мене. Та i я висловилася невдало. Я хотiла сказати, що Александр намагався звабити сестру. Ти ж бо знаєш, який вiн негiдник. Проте Жоанна не поступилася його ницим домаганням, вона дуже побожна дiвчина i розумiє, що це страшний грiх.
    Проте Матильда не задовольнилася таким поясненням i заперечно похитала головою.
    - Ви брешете, панi, - навпростець заявила вона. - Ви хочете ввести мене в оману. Якби це було так, ви б не затуляли собi рота. Адже скiльки разiв я чула вiд вас, що панi Гелена прагне затягти пана Рiкарда в своє лiжко, i ще нiколи ви не затуляли собi рота... Ну, чому ви намагаєтеся обдурити мене? Я ж не дурненька i все одно не повiрю.
    Не витримавши її пильного, допитливого погляду, Марґарита з зiтханням опустила очi.
    - Та вже ж, - скрушно промовила вона. - Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Менi слiд було зразу виправитись - а тепер вже пiзно.
    - Лишенько! - притиснувши до грудей руки, вигукнула Матильда. - Та їх же чорти в пеклi мордуватимуть!
    Марґарита встала з крiсла, пiдiйшла до дiвчини й поклала руку їй на плече.
    - Ну от, знову за чортiв. Пiсля спасенних бесiд з монсеньйором Франциско тобi всюди чорти ввижаються... Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоаннi ще далеченько, а що стосується Александра, то йому й без того ґарантованi дружнi обiйми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цiм свiтi, якщо їхнiй вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?
    - Я мовчатиму... Обiцяю вам... - Матильда мерзлякувато пощулилася. - Це так жахливо! Невже панi Жоанна не розумiє, який це тяжкий грiх?
    - Чудово розумiє, можеш не сумнiватися. I зараз Жоанна кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнiм часом. До її честi треба сказати, що її розкаяння викликане усвiдомленням своєї провини, а не тим, що Бланка викрила її зв'язок з братом - це сталося набагато пiзнiше. Отож краще молися за порятунок цих грiшних душ, а не моєї.
    - Я молитимуся... за панi Жоанну.
    - А за Александра?
    - Нi, не буду. Не хочу. Вiн зла людина, панi.
    Марґарита промовчала. На її ясне чоло набiгла похмура тiнь, погляд променистих очей потьмянiв. У тому, що ґраф Бiскайський став запеклим негiдником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумлiння: адже якби не зла воля їхнього дiда, короля Рiкарда, наварська корона належала б Александровi, i то на цiлком законних пiдставах. Усвiдомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидiти свого кузена.
    - Гаразд, - озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. - Пiду я до батька. Не варто зловживати його терпiнням. Менi повiдомили, що вiн дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого замiжжя... - Марґарита зiтхнула. - А ти, Матильдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, - я швиденько дам вiдкоша черговому претендентовi на мою руку i зразу ж повернуся.




    Роздiл XVI
    Король та його дочка

    Дон Александр, десятий король Навари, що носив це iм'я, прийняв дочку в просторому кабiнетi, де звичайно збиралася на свої засiдання Державна рада.
    Марґарита схилилася перед батьком у шанобливому i водночас фамiльярному реверансi. Лагiдно всмiхаючись, вона скидалася на невинного янголятка, i в такi хвилини королю аж моторошно ставало вiд її чарiвної краси. Вiн охоче погоджувався з тими, хто стверджував, що його донька - найвродливiша дiвчина в усьому свiтi, це лестило його батькiвському марнославству; проте нiде правди дiти - часом вiн жалкував, що вона в нього така гарна й приваблива.
    Король спрямував на доньку втомлений, сповнений благання, вiдчаю i навiть трiшечки огиди погляд, достоту так, як багаторiчний в'язень дивиться на осоружного йому наглядача, який за тривалий час їх мимовiльного знайомства став мовби невiд'ємною часткою його самого.
    - Панi, кохана дочко моя, - вiдчужено заговорив король, стоячи перед Марґаритою посеред кабiнету. - Я запросив вас до себе для вельми серйозної розмови. За три мiсяцi вам буде вiсiмнадцять рокiв. Ви вже доросла жiнка, ви - наступниця престолу, тому мусите з належною вiдповiдальнiстю...
    - Ой, припини, тату! - голосно пирхнувши, перебила його Марґарита; голос її став рiзкий, владний, неприязний. Чари розвiялися, певнiше, їх заступили iншi чари: лагiдне та невинне янголя перекинулося на величного й гордовитого Люцифера - найпрекраснiшого з Божих ангелiв i грiшного ангела, що в своїй зарозумiлостi повстав проти Творця. Саме в цiй iпостасi король найбiльше боявся Марґарити. - До чого такi пишнi промови, що за муха тебе вкусила? Либонь, знову отримав вiд когось заманливу пропозицiю i з новою силою загорiвся бажанням видати мене замiж?
    Дон Александр нiяково потупив очi. Вiн не просто любив свою дочку, вiн обожнював її - єдину, що залишилася жива з трьох його дiтей. По смертi обох синiв король душi в нiй не чув, так панiчно боявся втратити її, що згодом цей страх перед можливою втратою перерiс у страх перед самою Марґаритою. Нiколи i нi в чому вiн не мiг суперечити їй - хоч то були якiсь серйознi бажання, а хоч i дитячi, подеколи навiть безглуздi примхи.
    - Але, доню, - ласкаво й нерiшуче промовив дон Александр. - Це справдi необхiдно. Я вже старий, i смерть моя не за горами, а Наварi потрiбен буде король.
    - Батьку! - щиро обурилася принцеса. - Що ви кажете?! Невже ви маєте якiсь сумнiви стосовно моїх здiбностей як державного мужа... цебто державної жiнки? Жiнки мудрої, справедливої i твердої в рiшеннях - як казав колись Горацiй про вас, чоловiкiв.
    I позаяк батько забув запросити її сiсти, вона запросила себе сама. Король у задумi стояв перед нею.
    - Особисто я, панi, анiтрохи не сумнiваюсь у ваших здiбностях, - вiдповiв вiн. - Та наразi йдеться про iнше. Як моя єдина дочка, ви, звiсно, успадкуєте всю повноту королiвської влади в Наварi, проте час вже подумати i про продовження роду нашого. Чоловiк вам потрiбен хоча б для того, щоб у законному шлюбi з ним ви народили наступника престолу.
    - Який ти наївний, таточку! - глузливо мовила Марґарита. - Невже ти всерйоз вважаєш, що зачаття вiдбувається лише з благословення церкви?
    - Ой, донечко! - докiрливо похитав головою дон Александр. - Як ти можеш...
    - Можу, i запросто. Якщо тобi дуже кортить мати онука, так прямо i скажи. А решта - вже мiй клопiт. Ґарантую, що за рiк-пiвтора ти станеш дiдусем.
    - Не сип менi сiль на рани, безсоромнице! - у вiдчаї простогнав король. - I в кого ти тiльки вдалася, така вертихвiстка?
    - У мою матiнку, в кого ж iще, - знизала плечима Марґарита. - Адже не даремно кажуть, що я вдалася в неї всiм - i зовнiшнiстю, i характером. Щоправда, вона вмiла стримувати себе, приховувати свої вади. Наскiльки менi вiдомо, вона, у протилежнiсть менi, була неперевершеним майстром лицемiрства, так вiртуозно зображала з себе статечну даму, що часом i тебе вводила в оману.
    - Та як ти смiєш! - скипiв король.
    - А от i смiю. Чи, може, ти заперечуватимеш той факт, що свого часу ревнував її до дядечка Клавдiя? I небезпiдставно, гадаю... Ага, почервонiв! Отже, це правда. А чи правда, що мiй покiйний брат Александр був...
    - Замовч, Марґарито! - прогарчав король, побуряковiлий вiд сорому та обурення. - Не смiй чорнити пам'ять своєї матерi.
    - Ти сам напросився, татку. Невже й цього разу не мiг обiйтися без нотацiй? З мене досить i Матильди де Монтiнi, яка, незважаючи на всi мої заборони, мало не щодня намагається наставити мене на путь iстини... До речi, про Матильду. Ваш монсеньйор Франциско де ла Пенья, щоб вiн здох... то, значить, швидше б його призначили кардиналом i забрали звiдси к бiсовiй матерi... перепрошую, в римську курiю, - всi цi його святенницькi настанови та iдiотськi проповiдi, що жахають бiдолашну дiвчину...
    - Марґарито!..
    - Я ще не скiнчила, государю. Любий вашому серцю єпископ не на жарт заповзявся переслiдувати панну де Монтiнi, i, пiдозрюю, не без вашої на те згоди. Вiдсьогоднi я заборонила їй сповiдатись у нього... На тiй пiдставi, певна рiч, що це завелика честь для простої фрейлiни. - Марґарита криво посмiхнулася. - Перекажiть його емiненцiї, що я дуже цiную його час. Так цiную, що коли вiн знову надумає чiплятися до Матильди, я вiзьму його власну патерицю й сама виб'ю цю iдею з його голомозої довбешки.
    - Не богохульствуй, дочко! - перехрестився король.
    - Е, нi, милостивий мiй пане, зачекайте. Ще невiдомо, хто з нас богохульствує. Як накажете розумiти замовленi вами молебнi, над якими смiється вся Навара? Кажуть, навiть ченцi-авґустинцi не могли попервах стримати реготу, молячись за порятунок моєї душi. I зважте: смiються не з самого молебна, а передусiм з мене i з вас. Не кажучи вже про те, що ви виставляєте на посмiховисько себе та мене, ви також вводите в спокусу iнших людей, мимоволi примушуючи їх смiятися над святим таїнством молитви... Одне слово, татусю, якщо ти негайно не припиниш читати менi мораль, я вважатиму нашу розмову закiнченою.
    - А як же спадкоємець, Марґарито? Зрозумiй, нарештi, що нiхто не визнає незаконнонародженого принца наступником престолу.
    - Начхати! В такому разi, пiсля мене корону успадкує син кузена Бiскайського... чи, швидше, син його дружини - та це не бiда. Зрештою, Бланка нашої кровi, тож її дiти, вiд кого б вони не народилися, не будуть узурпаторами.
    Король розгублено заходив уздовж кабiнету. Дочка, причiм навмисно, наступила йому ще на один болючий мозоль. Вiн i з одним Александром, з його змовами та безнастанними iнтриґами, мав досить клопоту, щоб стратитись розуму, а тут ще й Жоанна таке утнула, чортям на радiсть... Непосильний тягар лежав на плечах п'ятдесятип'ятирiчного государя, передчасно постарiлого вiд державних турбот та родинних негараздiв.
    Нарештi король припинив ходiння туди-сюди, важко гепнувся в крiсло навпроти дочки i благально спитався:
    - Ну, чому, панi, ви так уперто не хочете замiж?
    - Вам це невтямки, батьку, - поблажливо вiдповiла вона. - Бо ви мужчина.
    А втiм, тут Марґарита покривила душею. Вона сама не знала чому - не хотiла, i квит. Позiрно легковажна i розпусна принцеса в глибинi душi була невиправна мрiйниця. Вона вiрила в справжнє кохання; вiрила, що десь на свiтi живе її принц - як у достотному, так i в переносному розумiннi цього слова, - i все чекала на нього. Бувши наступницею наварського престолу i навiть у думках не замiряючись на щось бiльше, Марґарита могла дозволити собi таку небачену для сильних свiту цього розкiш, як одружитися за коханням.
    - Менi надiйшла одна пропозицiя, - начебто мiж iншим сказав дон Александр. - Це стосується вас, панi.
    - Аж нiяк не стосується! - заперечно похитала головою принцеса. - Пропозицiя надiйшла до вас, тож ви з нею й розбирайтеся. А мене це зовсiм не цiкавить.
    - Ви навiть не спитали, вiд кого вона.
    - Менi байдуже, вiд кого. Хто б не просив моєї руки, смiливо вiдмовляйте йому. А менi нiколи. У мене є набагато цiкавiшi справи, нiж вiдшивати чергового претендента. - З цими словами вона встала з крiсла. - Рада була з тобою побачитися, тату.
    Очi короля раптом налилися кров'ю. Вiн рвучко скочив на ноги i з несподiваною твердiстю в голосi проказав:
    - Сядь, Марґарито! Нiкуди ти зараз не пiдеш! Ти залишишся тут рiвно на стiльки часу, скiльки менi знадобиться, щоб поговорити з тобою про твоє майбутнє замiжжя.
    - Нi, - заперечила Марґарита, внутрiшньо холодiючи вiд поганих передчуттiв. Тiльки зараз вона помiтила, що її батько був, що називається, пiд градусом - не те, щоб геть п'яний, але й не зовсiм тверезий; вочевидь, перед доччиним приходом вiн вихилив келиха-другого для хоробростi. - Нi! - повторила вона з усiєю рiшучiстю, на яку лишень була здатна. - Про це й мови бути не може.
    - Може! - владно вiдповiв дон Александр, взявши зi стола якийсь сувiй. - Може i буде! Тремти ж тепер, розпуснице, терпiння моє луснуло! Досить менi потурати твоїм примхам, годi! Зрештою, я король, твiй государ та батько, i ти мусиш коритися моїй волi - як моя дочка i моя пiддана.
    - Ой, як страшно! - глузливо промовила Марґарита, але серце боляче стислося: у батьковiм поглядi, якомусь дивному, незнайомому поглядi, вона прочитала свiй вирок. Таким тоном, владним i жорстким, вiн не говорив з нею ще нiколи; а втiм, нiколи ранiше вiн не вiв серйозних розмов напiдпитку, вiн узагалi рiдко пив, i, видно, з незвички хмiль сильно ударив йому в голову.
    - Я довго терпiв твої витiвки, - тим часом провадив король. - Я всiляко улещував тебе, поступався тобi в усьому, нi в чому не суперечив тобi, сподiвався, що колись ти подорослiшаєш i врештi напоумишся. На жаль, всi мої сподiвання виявилися марними. Ти так i не порозумнiшала, ти залишилася такою ж легковажною, як i п'ять рокiв тому. Ти не дбаєш нi про себе, нi про своїх майбутнiх дiтей, нi про благо всiєї нашої країни, тобi чужi державнi iнтереси, у тебе є лише один iнтерес - ти сама, та й то ти не думаєш про своє прийдешнє, а лише про сьогодення.
    - Ти помиляєшся, тату, - несмiливо заперечила Марґарита.
    - Це вже неiстотно. Може, я в чомусь i помиляюся, проте факт залишається фактом: це з твоєї вини, через твою впертiсть ми проґавили кiлька вигiдних полiтичних союзiв. Ти вже вiдкинула пропозицiї Рiкарда Iверо, Педро Араґонського, Педро Оски, Тибальда Шампанського, Ґiйома Бретонського, Карла Бурґундського i багатьох, багатьох iнших вельми гiдних претендентiв. Гаразд, забудемо про них. Але я не дозволю тобi знехтувати наступним претендентом на твою руку. Нi в якому разi! - З цими словами вiн помахав перед дочкою сувоєм, що його тримав у руцi. - Ти знаєш, що це таке? Це лист вiд герцоґа Аквiтанського, вiн хоче оженити на тобi свого найменшого сина, Красунчика. I я згоден, без жодних засторог згоден. Шлюбний союз Навари з Ґасконню дозволить тобi й молодому Фiлiповi Аквiтанському претендувати на ґалльський престол, ось так! Герцоґ не наполягає на негайнiй вiдповiдi, вiн узагалi просив нiчого не казати тобi, поки до нас на свята не приїде його синок-серцеїд i не обкрутить тебе, але в мене з цього приводу iншi плани. Я вже все вирiшив. Остаточно! Красунчик приїде на свята не обкручувати тебе, а одружуватися з тобою. Така моя королiвська воля!
    Марґарита опустилась у крiсло i голосно захникала.
    - Який ти жорстокий, таточку! - тоном скривдженої дитини промовила вона, як робила це завжди, коли батько намагався нав'язати їй свою волю; досi цей прийом спрацьовував безвiдмовно. - Який ти безсердечний, безжалiсний...
    Король злорадно осмiхнувся:
    - Нi, донечко, цей номер у тебе не пройде. Я хотiв з тобою по-доброму, але ти виявилася дурним, упертим, егоїстичним дiвчам... Менi дуже прикро, люба, та в мене просто немає iншого виходу. Колись ти ще подякуєш менi, що я примусив тебе скоритися.
    - Ну, тату! - заскiмлила Марґарита, ладна от-от розридатися насправдi. - Будь ласка, не треба. Дуже тебе прошу...
    Проте дон Александр був невблаганний:
    - Треба, доцю, треба. Так я вирiшив, i так воно буде. Четвертого вересня, напередоднi святкового турнiру, вiдбудеться твоє вiнчання з Фiлiпом Аквiтанським, отож за три мiсяцi ми святкуватимемо не тiльки твоє вiсiмнадцятирiччя, а й твоє весiлля.
    - Але, та...
    - За три мiсяцi, - продовжував король, не звертаючи уваги на протести з боку Марґарити, - ти вже будеш замiжньою жiнкою. Однак я не збираюся очiкувати ще три мiсяцi, я й так вже багато чекав i терпiв. Тому я вирiшив зараз же, негайно заручити тебе з Фiлiпом Аквiтанським.
    - Ах, тату! Ну не...
    - Прошу тебе, люба, витри сльози. I припини, врештi, скиглити. За хвилину сюди прийдуть члени Державної ради, i я оголошу їм про своє рiшення. А якщо ти заперечуватимеш, - тон короля зробився лиховiсним, - якщо чинитимеш опiр моїй волi i вiдмовишся коритись менi, то присягаюся...
    Його погроза так i лишилася невисловленою. Тiєї ж таки митi скло в одному з вiкон кабiнету зi страшним брязкотом розлетiлося вдрузки, чорна з бiлим оперенням стрiла, немов блискавка, пролетiла в кiлькох дюймах над головою короля i з натужним стогоном устромилася в протилежну стiну. Дон Александр млосно охнув, схопився за серце i, як пiдкошений, звалився на пiдлогу.
    - Тату! - перелякано вигукнула Марґарита i кинулася до нього.

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.




    Додаток
    Ґенеалоґiчнi таблицi


    []

    []

    []

    []
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег, Авраменко Валентин (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 327k. Статистика.
  • Роман: Альт.история
    • Связаться с программистом сайта.