Авраменко Олег
Принц Ґаллiї

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 26/03/2013. 1420k. Статистика.
  • Роман: Альт.история Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 4 штук.
  • Аннотация:
    Iсторична фантастика? Фантастична iсторiя?... Мабуть, i те й iнше. Книга написана як цiлком традицiйний авантюрно-iсторичний роман з усiма його неодмiнними атрибутами - динамiчним, закрученим сюжетом, придворними i полiтичними iнтригами, сценами битв i турнiрiв, ретельним зображенням iсторичного тла подiй, побуту та звичаїв епохи, складними, часом заплутаними i неоднозначними стосунками героїв - ну, i звичайно, з коханням.
    Водночас на сторiнках книги в неявному виглядi присутнiй фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульцi з iнших свiтiв i навiть не гостi з майбутнього, що прагнуть змiнити власне минуле. Фантастика лежить у самiй основi сюжету, в тому самому iсторичному тлi. У "Принцi Ґалiї" витвором авторськој уяви є не лише окремi персонажi i ситуацiї, а вся iсторiя середньовiчної Європи з часiв падiння Риму до середини XV сторiччя, коли вiдбуваються зображенi в романi подiї. Автор пропонує читачевi свiй погляд на наше минуле, але не намагається нi в чому переконати його, а просто радить розглянути iншi можливостi iсторичного розвитку i самому вирiшити, що ми втратили, а що навпаки виграли вiд того, що iсторiя повернулася саме так, а не якось iнакше.
    Вы можете выразить свою признательность автору, переведя ему некую (по вашему усмотрению) сумму на любой из этих счетов: U243503011908 ( Web-money (грн) WMU)
  • Z363649754116 ( Web-money ($$) WMZ)

  • Завантажити файл у форматi fb2 або pdf.




    Iнночцi — сонечку ясному.




    Вiд автора

    За вельми влучним висловом Александра Дюма, iсторiя для письменника — це цвях у стiнi, що на нього вiн чiпляє свою картину. Практично всi книжки iсторичного жанру (та й не лише iсторичного) тiєю чи iншою мiрою належать до фантастики, оскiльки автор часто-густо описує подiї, якi насправдi не вiдбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально iснували, приписує вчинки, яких вони нiколи не робили, i слова, що їх вони нiколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальнi твори, бiоґрафiї, хронiки абощо — але це не зовсiм художня лiтература). В англiйськiй мовi навiть є дуже вдалий термiн: „fiction“ — фiкцiя, вигадка, вимисел. „Fiction“ — це картина, що висить на цвяху, вбитому в стiну реальностi.
    Але що робити, коли на потрiбнiй дiлянцi стiни немає вiльних цвяхiв, та й мiсця для нової картини замало? Ця ситуацiя особливо актуальна для iсторiї Захiдної Європи. Ще в XIX сторiччi цiла плеяда авторiв на чолi з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма i Вальтером Скоттом ґрунтовно „прочесали“ все друге тисячолiття; а в XX сторiччi, мабуть, лише Морiсовi Дрюону та Генрiховi Манну вдалося вiдшукати вiдносно вiльнi „нiшi“. За таких обставин залишається тiльки два виходи (вiрнiше, три; третiй — не писати взагалi). По-перше, можна вторгнутися в чужу „вотчину“ i запропонувати читачевi нове бачення iсторичних подiй, вiдмiнне вiд того, до якого вiн вже звик, — але ця справа невдячна i, на моє тверде переконання, безнадiйна. Куди простiше й чеснiше вiдiйти вбiк i, набравшись терпiння, спершу закласти пiдмурiвок, потiм звести на ньому нову стiну, вбити в неї цвях, а вже пiсля цього чiпляти свою картину. Цебто — створити власну iсторiю, альтернативну нашiй, але ґенетично пов’язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уявi i заодно не вигадати всю iсторiю цiлком?... Власне, так я i вчинив.
    У своєму романi я не вдаюся до вельми поширеного прийому „прив’язки“ сюжету до нашої реальностi — на зразок того, як наш сучасник потрапляє в минуле i поступово переконується, що це не те минуле, про яке вiн читав у книжках. Всi мої персонажi — дiти свого часу, своєї епохи, своєї реальностi; вони сприймають її такою, яка вона є, i навiть у думках не припускають, що iсторiя могла б розвиватися за iншим сценарiєм. Я намагався вести розповiдь у такому ключi, нiби пишу для людей з майбутнього того свiту, де насправдi вiдбувалися описуванi мною подiї. Працюючи над книгою, я виходив з передумови, що моїм гiпотетичним читачам добре вiдомо, що в часи варварства, що наступили пiсля падiння Римської iмперiї, такий собi Корнелiй Юлiй Абруццi, що став потiм Великим, об’єднав усi iталiйськi землi в єдину державу i проголосив себе Римським iмператором, королем Iталiї, а згодом його нащадки рушили на пiвнiч, щоб знову пiдкорити Європу. Для людей тiєї реальностi є саме собою зрозумiлим, що орди хана Бату нiколи не вторгалися в Центральну Європу, бо в битвi пiд Переяславом зазнали нищiвної поразки й були вiдкинутi на схiд. Для них немає нiчого дивного в тому, що Вiзантiя так довго й успiшно протистояла турецькiй загрозi, а вираз „латинськi завоювання Константинополя“ звучить для їхнiх вух так само дико, як для нас, наприклад, „походи Александра Македонського на Норвеґiю“...
    Я мiг би продовжувати й далi, та боюся, що в такому разi моя вимушена передмова загрожує перетворитися в порiвняльний аналiз двох iсторичних лiнiй — а це не входить у мої плани. Нехай читач робить власнi здогадки i припущення — якщо побажає, певна рiч. А якщо нi, то нехай сприймає написане як нетрадицiйний iсторичний роман, де вигаданi не окремi дiйовi особи, а всi без винятку персонажi — вiд слуг i селян до королiв i пап; де плодом авторської уяви є не лише конкретнi ситуацiї та життєвi колiзiї, а й подiї глобального масштабу.
    А проте, я цiлком усвiдомлюю, що запропонований на суд читача роман все ж сильно адаптований до нашої дiйсностi. Зокрема це стосується термiнолоґiї, деяких iдiоматичних висловiв, особистих iмен i ґеоґрафiчних назв. Крiм того, в текстi згадуються Боккаччо, Петрарка i Данте, а художника Ґалеаццi дехто може ототожнити з Джотто чи Мiкеланджело, хоча вони жили в рiзнi часи. З iншого ж боку, яке пуття зайве заплутувати читача, кажучи, наприклад, Бордуґала i примушуючи його постiйно тримати в думцi, що це не що iнше як Бордо? Тут я пiшов на компромiс, як менi здається, цiлком розумний i обґрунтований. А втiм, про це судити самому читачевi, а наостанку я просив би його вiдкласти убiк всi книги з iсторiї i на якийсь час забути про їх iснування. Якщо ж для зручностi орiєнтування йому захочеться мати пiд рукою карту, то для цiєї мети згодиться й сучасний атлас свiту. А для найприскiпливiших до тексту додаються ґенеалоґiчнi таблицi й алфавiтний список усiх дiйових осiб.
    Отже, iнша iсторична реальнiсть, середина XV сторiччя вiд Рiздва Христового...




    Пролоґ
    Фiлiп, двадцять перша весна

    Гори були високi, а нiчне небо над ними — чисте та глибоке, з густим розсипом яскравих зiрок. Серез зiр неквапно плив повний мiсяць, заливаючи примарним свiтлом велетенський замок у мiжгiр’ї, неподалiк вiд швидкої рiки, що несла свої води з пiвдня на пiвнiч — iз гiр у долину.
    Довкола замку, на пологих схилах пагорба та бiля його пiднiжжя, розкинулося мiсто. Як це часто буває, замок вельможi, розташований у глушинi, але в стратеґiчно важливому мiсцi, притягував до себе людей, мов магнiтом, i поступово обростав будинками, де селилися лицарi та слуги, торговцi й ремiсники, придворнi чини та просто шляхтичi дрiбного копилу, що прагнули жити ближче до свого сеньйора.
    Так i виникло це мiсто мiж гiр. А з плином часу воно стало таким великим за тодiшнiми мiрками, що його було оточено зовнiшнiм фортечним муром i глибоким ровом, наповненим проточною водою з рiчки. Вiд головної мiської брами починалася широка, добре утоптана дорога, що звивалася змiєю мiж сусiднiми пагорбами i зникала вдалинi серед гiр.
    Цiєї пiзньої пори i замок, i мiсто спали мiцним сном, i дорога була майже безлюдна. Лише один-єдиний вершник, юнак рокiв двадцяти, зодягнений у добротний дорожнiй костюм, повiльно, мов би в нерiшучостi, їхав у напрямку замку. Час вiд часу вiн узагалi зупинявся й озирався довкола. В такi хвилини погляд юнака робився замрiяним i трохи сумним, а затамована нiжнiсть у його очах непомильно вказувала на те, що цей гiрський край був його батькiвщиною, країною його дитинства, яку вiн, з власної волi чи то з примусу, залишив багато рокiв тому, i тепер, пiсля довгої вiдсутностi, знов опинився серед цих високих гiр, де минули його дитячi лiта. Той замок на пагорбi бiля гiрської рiчки колись був його домом...

    Гори тi звалися Пiренеї, рiчка — Ар’єж, замок — Тараскон, а юнак, про якого ми щойно згадували, був Фiлiп Аквiтанський, ґраф Кантабрiї та Андори. Зрiдка його звали Коротуном, бо вдався вiн невисоким на зрiст, а найчастiше — Красивим або Красунчиком, i це прiзвисько не потребувало якихось особливих коментарiв. Фiлiп справдi був дуже вродливий: у його бездоганно правильних рисах обличчя навiть найприскiпливiший погляд не вiднайшов би нi найменшого ґанджу, а його розкiшному золотавому волоссю позаздрила б чорною заздрiстю мало не кожна красуня-бiлявка.
    Щоразу, як його називали Красивим чи Красунчиком, Фiлiп поблажливо всмiхався — загалом, йому подобалося це прiзвисько. Однак усмiшка його враз робилася гiркою, коли вiн чув своє iм’я з епiтетом Справедливий — так звали його батька, герцоґа...

    Дон Фiлiп, герцоґ Аквiтанський, принц Беарнський, маркґраф Iспанський*, князь-протектор Ґасконi та Каталонiї, був найзаможнiшим i наймогутнiшим з усiх ґалльських вельмож, включно з самим королем. Вiн володiв Ґасконню — однiєю з п’яти iсторичних провiнцiй Ґаллiї, а також Балеарськими островами в Середземномор’ї i майже всiєю Каталонiєю (що теж була провiнцiєю Ґаллiї), за винятком ґрафства Барселонського. Вплив у рештi трьох провiнцiях — Провансi, Ланґедоку й Савої — дiлили мiж собою король, маркiз Ґотiйський, герцоґ Савойський та ґраф Прованський; а в Лаґедоку, до того ж, помiтну роль вiдiгравали кастильськi королi, якi контролювали ґрафство Нарбон.
    * Маркґрафство Iспанське (або Iспанська Марка) — територiя, що включає Каталонiю, пiвденну частину Пiренейського перешийку та схiднi областi сучасного Араґону. Не плутати з власне Iспанiєю.
    Варто зазначити, що в останнi сто рокiв правлiння ґалльських Каролiнгiв*, яких зазвичай називали просто Тулузцями, оскiльки вони були з роду ґрафiв Тулузьких, королiвство Ґалльське являло собою вельми непевне територiальне утворення. Бувши фактично союзом самостiйних князiвств, лише номiнально пiдлеглих королю, Ґаллiя перебувала у станi хисткої рiвноваги. Ворожнеча мiж двома наймогутнiшими князiвськими родами, герцоґами Аквiтанськими та ґрафами Прованськими, що незмiнно передавалася вiд батька до сина впродовж уже кiлькох поколiнь, насправдi була майже нiчим не завуальованою боротьбою за ґалльський престол, яка набувала дедалi бiльшої сили в мiру подрiбнення королiвського домену на окремi ґрафства. I лише завдяки пiдтримцi з боку маркiзiв Ґотiйських та герцоґiв Савойських, чотирьом останнiм королям Ґаллiї вдавалося втримати в своїх руках кермо верховної влади.
    * Перший король Ґаллiї Людовiк Визволитель (1179 — 1241), що очолив боротьбу ґалльських князiв проти римського панування, по чоловiчiй лiнiї був нащадком франко-ґерманського iмператора Карла Великого.
    У серединi п’ятнадцятого сторiччя суперництво за королiвську корону трохи вгамувалося, та цього приводу нiхто не мав жодних iлюзiй — то був лише затишок перед бурею. Пiсля смертi в 1444 роцi шаленого Людовiка VI Прованського молодий король Робер III встановив опiку над його шестирiчним сином-спадкоємцем i на якийсь час позбувся загрози своєму благополуччю зi сходу. Що ж до Аквiтанiї, то її теперiшнiй герцоґ нiколи не висував претензiй на королiвський престол i нiколи (за винятком одного випадку, про що ми згадаємо в належному мiсцi) не конфлiктував з королiвською владою.
    Вже чверть сторiччя правив Ґасконню та Каталонiєю герцоґ Фiлiп III Аквiтанський, i всi цi роки в його володiннях панували мир та злагода. Вiн не був надмiру честолюбним, цiлком задовольнявся тим, що мав, i нiколи не зазiхав на чужi землi. Нещасливий в особистому життi, герцоґ увесь свiй час, усю свою енерґiю, всi свої сили вiддавав державним справам. Вiн вiдзначався винятковою безкорисливiстю й загостреним почуттям вiдповiдальностi перед людьми, Богом i, що найголовнiше, перед власним сумлiнням. За його врядування Ґасконь, Каталонiя та Балеари процвiтали, зростав добробут усiх його пiдданих, безжально викорiнювалася злочиннiсть, дедалi менше селян iшло в лiсовi розбiйники — почасти тому, що це стало надто небезпечним заняттям, та здебiльшого через те, що герцоґ нещадно боровся зi свавiллям мiсцевого чиновництва, не дозволяючи йому серед бiлого дня грабувати простий люд. Отож i не дивно, що ґасконцi та каталонцi, якi полюбляли нагороджувати своїх правителiв влучними прiзвиськами, називали герцоґа Фiлiпа III Аквiтанського Справедливим...

    Найменший син герцоґа, також Фiлiп, але прозваний Красивим, Красунчиком за свою вроду i Коротуном — за зрiст, сумно всмiхнувся й прошепотiв з гiркотою в голосi:
    — Справедливий... Довго ж менi довелося чекати твоєї справедливостi!
    Фiлiп нарештi прийняв рiшення, повернув свого коня i попрямував геть вiд Тараскона.
    „Нi,“ — вирiшив вiн. — „Перед батьком я з’явлюся при денному свiтлi, а не пiд покровом ночi. Хай вiн привселюдно скаже те, про що написав менi в листi. Нехай усi знають, що я не блудний син, який iз каяттям повернувся до отчого дому, радше якраз навпаки... А зараз...“
    Фiлiп приострожив коня, i той побiг швидше по широкiй дорозi, що змiєю звивалася помiж пагорбами i зникала вдалинi серед гiр. Там, попереду, в двох годинах їзди звiдси, розташувався замок Кастель-Ф’єро, родове гнiздо ґрафiв Капсiрських, господарем якого був кращий друг дитинства Фiлiпа i його ровесник Ернан де Шатоф’єр.




    Роздiл I
    Фiлiп, шiстнадцята весна

    Весняний лiс купався в останнiх променях вечiрнього сонця. Налетiв свiжий вiтер, зашумiв у кронах дерев, повiяло приємною прохолодою — особливо приємною пiсля такого спекотного дня. Всi лiсовi мешканцi пожвавiшали, пiдбадьорилися, на повен голос заспiвали пташки, проводжаючи вмирущий день, i лише самотнiй вершник, що очевидячки заблукав у лiсi, нiтрохи не радiв цiй ласкавiй вечiрнiй порi. Вiдпустивши поводи коня, вiн роздратовано роззирався довкола, а на його обличчi застиг вираз досади, розгубленостi й безпорадностi. Настання вечора передусiм означало для нього, що наближається нiч. А перспектива заночувати десь пiд деревом зовсiм не надихала молодого шляхетного вельможу — навiть дуже шляхетного, судячи iз вбрання та зовнiшностi. Мабуть, його не вабила романтика мандрiвного лицарства.
    „Iншого такого дурня, як я, треба ще пошукати,“ — картався вiн iз самокритичнiстю, яку дозволяв собi лише подумки, i то зрiдка. — „Коли вже припекло їхати лiсом, то взяв би принаймнi провiдника. Але ж нi, вiслюк упертий! Уявив себе видатним слiдопитом... Тепер уже не замок дона Фелiпе*, а бодай якусь хатину знайти, де можна бiльш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нiчлiг.“
    * Фелiпе (Felipe) — кастильська вимова iменi Фiлiп.
    Вельможа рокiв двадцяти п’яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозi, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, iнший бовдур (цебто вiн сам) дослухався дурної поради, а ще пiвтори дюжини бовдурiв, що складали його почет, зовсiм стратили розум на видок красеня-оленя i влаштували на нього iмпровiзовану облаву. I, як наслiдок, вони загубилися... В кожнiм разi, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не вiн. Таке трактування подiй дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе при дворi не стануть розбиратися, хто кого загубив, усiм перепаде на горiхи. I що найприкрiше, смiятимуться не в очi, а нишком, поза спиною. Отакi справи. Кепськi справи...
    „Ох, i задам я їм прочухана!“ — подумав вельможа, маючи на оцi чи то своїх недбалих супутникiв, чи дотепникiв-придворних, а може, i тих i iнших. — „I неодмiнно вiдрiжу язика тому горе-порадниковi. Щоб нiкому не показував дорогу, як менi показав...“
    Ця думка на певний час утiшила молодого вельможу — та ненадовго. Вiн був вiд природи незлопам’ятним i чудово знав про цю свою ваду, тому побоювався, що вищезгаданому горе-порадниковi вдасться уникнути справедливого покарання.
    „I дон Фелiпе гарний овоч,“ — знайшов ще одного винуватця своїх бiд вельможа. — „Жив би собi в Сантандерi, у своїх столицi, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цiй глушинi, в цiй...“
    Раптом вершник насторожився i притримав коня. Його чутливi вуха мисливця вловили трiск сухих гiлок, що долинав здаля i поступово гучнiшав, наближаючись. Так упевнено й безбоязно могла пересуватися лiсом лише людина... або ж ведмiдь — однак вельможа намагався не думати про таку можливiсть, цiлком слушно вважаючи, що сьогоднi його й так спiткало багацько прикрощiв. Вiн не помилився в своїх оптимiстичних сподiваннях: незабаром мiж стовбурами дерев забовванiла людська постать.
    — Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?
    У вiдповiдь пролунав короткий собачий гавкiт. Людина трохи змiнила напрям, прискорила ходу i невдовзi наблизилася до вельможi. Це був селянин рокiв тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкiряну куртку, штани з грубої тканини та високi мисливськi чоботи. З його грiзною статурою рiзко контрастувала навдивовижу добродушна фiзiономiя i прямий, вiдвертий, хоч i трохи шельмуватий погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднiвся сагайдак з луком та стрiлами, а через лiве плече було перекинуто широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього бiг чудовий хорт, гiдний королiвської псарнi. Вельми полюбляючи полювання i добре розумiючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пошкодував, що цей пес не належить йому, i вiдчув мимовiльну заздрiсть до його господаря.
    А тим часом селянин зупинився за два кроки вiд вельможi, скинув капелюха i шанобливо, але без тiнi улесливостi, вклонився.
    — Ваша милiсть кликали мене? — ввiчливо спитався вiн.
    — Атож, чоловiче, тебе, — з удаваною недбалiстю вiдповiв вершник. Вiдтак знову поглянув на хорта i, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!
    — Гарний, — погодився селянин. — Та не мiй, а мого пана.
    — Гарного пса має твiй пан, — сказав вельможа почасти тому, що справдi так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотiлося виказувати перед холопом свою безпораднiсть, зiзнаючись у тому, що заблукав.
    Проте селянин нiби прочитав його думки.
    — Ваша милiсть, мабуть, заблукали, — напiвзапитливо, напiвствердно промовив вiн.
    — Звiдки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо знiяковiвши. — Зовсiм нi!
    Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.
    — А ти куди прямуєш, чоловiче? — пiсля незручної паузи запитав вельможа.
    — Повертаюся до замку мого пана, — вiдповiв селянин, почiсуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагiдними та вiдданими очима. — Ось настрiляв дичини й повертаюся. Мiй пан вечеряє пiзно. — На цi слова вiн чомусь усмiхнувся. — Дуже пiзно. А полюбляє, щоб усе було свiже.
    — I що ж це за птах такий, твiй пан? — поцiкавився вершник.
    Селянин осудливо похитав головою:
    — Нiякий вiн не птах, добродiю. До вiдома вашої милостi, я маю честь служити доновi Фелiпе, володаревi цього краю. I якщо вiн птах, то не простий — орел!
    — То ти служиш у ґрафа Кантабрiйського?
    — Атож, пане, у його високостi, — вiдповiв селянин, окремо наголосивши на титулi свого пана.
    Вельможа зрадiв: оце пощастило!
    — Чудово! — задоволено i з явним полегшенням промовив вiн. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозi. Я також їду до дона Фелiпе.
    — Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Фелiпе дуже зрадiє такому гостевi, як ваша милiсть.
    — Та вже ж, сподiваюся, — вiдповiв вельможа й спiшився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сiдла, — запропонував вiн. — Бачу, ти добре пополював.
    — То ваша милiсть збираєтеся йти пiшки? — запитав селянин.
    — Так, — кивнув вельможа, — ми пiдемо разом. — Вiн трохи повагався, а потiм додав: — I взагалi, даремно ти бродиш сам-самiсiнький у лiсi. Так, чого доброго, наскочиш на розбiйникiв, i тодi твiй господар залишиться без свiжої дичини на вечерю.
    Селянин нишком осмiхнувся: неважко було розгадати наївну хитрiсть цього погордливого пана.
    — Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дiйдемо...
    — Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провiв у сiдлi i тепер волiю розiм’яти ноги.
    — Воля ваша, пане, — сказав Фiлiпiв слуга, прилаштовуючи до сiдла свою торбу. — Менi що з того.
    I вони пiшли.
    — А як тебе звати, чоловiче? — запитав вельможа.
    — Ґоше, до вiдома вашої милостi.
    — Ґоше? Дивне iм’я. Ти звiдки?
    — Тутешнiй я, пане, тутешнiй. То їхня високiсть дали менi це iм’я. Сказали що попереднє їм з бiса важко вимовляти.
    — Еге ж. Судячи з акценту, ти баск.
    — Ваша милiсть угадали.
    — I ти погодився змiнити iм’я?
    — Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Фелiпе звiльнив мене, i тепер я служу йому як вiльна людина.
    — Атож. Щось таке я чув. За вiдкупну.
    — Сеньйор дон Фелiпе всiх звiльнив. Спершу за вiдкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високiсть згодом звiльнили задарма. I мене разом з iншими...
    Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором i невимушеною розмовою. Трохи несподiвано для себе, молодий вельможа виявив, що отримує задоволення вiд бесiди зi слугою-селянином, у якого за позiрною простодушнiстю, дещо награною грубiстю й неоковирнiстю мови приховувався непересiчний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнiвався, що грошi в цього хлопця завше водилися, проте вiн не квапився вiддавати їх за своє звiльнення, розумiючи, що оскiльки ґраф Кантабрiйський вирiшив скасувати у своїх володiннях крiпацтво, то зрештою свободу отримають усi — незалежно вiд того, платили вони вiдкупну чи нi. Зi свого боку, селянин зробив висновок, що його шляхетний супутник зовсiм не такий погордливий i пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевнiше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе становище, а насправдi вiн був вiд природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволенi спiлкуванням i навiть не вчулись, як опинилися бiля брами новенького ошатного замку на березi рiки Ебро.
    Сонце вже сховалося за обрiєм, i довкола почало сутенiти. Селянин дiйшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової споруди з чисто вибiленими стiнами, мiсцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нiвроку серйозною мiною на обличчi. Мовчазний паж провiв гостя до просторої, розкiшно обставленої вiтальнi i ввiчливо попрохав зачекати, поки вiн доповiсть про нього.
    Коли паж пiшов, вельможа скинув дорожнiй плащ та капелюха, поклав їх разом зi шпагою в крiсло й неквапно оглянув кiмнату. Потiм пiдiйшов до невеликого дзеркала, що висiло на стiнi мiж двома вiкнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся i пiдкрутив свої пишнi чорнi вуса.
    Незабаром в дверях вiтальнi з’явився опасистий лiтнiй чоловiк у сутанi священика.
    — Pax vobiscum, mi fili.*
    * „Pax vobiscum, mi fili“ — „Мир вам, сину мiй“ (церк. лат.).
    Гiсть рвучко повернувся на голос i вiдповiв, перехрестившись:
    — Et vobis pax, pater reverendissime.*
    * „Et vobis pax, pater reverendissime“ — „I вам мир, отче превелебний“ (церк. лат.).
    — Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможi сiдати. — Сеньйор дон Фелiпе зараз вiдсутнiй, отож боюся, що весь сьогоднiшнiй вечiр вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.
    — Я завжди радий спiлкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно вiдповiв вельможа. — Особливо пiсля такого важкого, сповненого клопотiв дня.
    Влаштовуючись у крiслi, вiн завважив про себе, що очi його спiврозмовника стомленi й сумнi.
    — Я превелебний Антонiо, — вiдрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духiвник дона Фелiпе. Менi доповiли, що ви завiтали до нас у справах.
    — Так, — пiдтвердив гiсть. — Я прибув за дорученням його величностi короля Кастилiї та Леону Фернандо Четвертого.
    — Хай береже його Бог, — сказав падре Антонiо. — А вас, пане, як накажете величати?
    — При дворi мене називають просто доном Альфонсо, — ухильно вiдповiв вельможа. — I я не бачу пiдстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось iнакше.
    Падре на мить пiдвiв брову, а вiдтак знизав плечима.
    „Ну що ж,“ — подумав вiн, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кiлька мiсяцiв. — „Якщо його високiсть хоче залишатись iнкоґнiто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря.“
    — Зараз готують вечерю, — по короткiй паузi повiдомив панотець. — А поки ми можемо поговорити про справи. Рiч у тiм, доне Альфонсо, що нинi ґрафством доводиться керувати менi. Останнiм часом дон Фелiпе мало цiкавиться господарськими справами, тож якщо метою вашого вiзиту є iнспекцiя ґрафства, я до ваших послуг. А завтра вранцi вам буде надано всi необхiднi звiти.
    Дон Альфонсо заперечно похитав головою:
    — У цьому немає потреби, доне Антонiо. Щодо стану справ у ґрафствi, то нi я, нi його величнiсть жодних претензiй до вас не маємо. Тут усе гаразд: i податки до королiвської скарбницi надходять справно, i вiйсько надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. I взагалi, лояльнiсть Кантабрiї до Корони та Держави не пiддається сумнiву. Iнша рiч — сам ґраф.
    Панотець важко зiтхнув:
    — Правда ваша, пане. З доном Фелiпе не все гаразд. Далеко не все.
    — I король дон Фернандо тiєї ж думки, — пiдхопив гiсть. — Адже дон Фелiпе не якийсь там провiнцiйний шляхтич. Вiн один iз ґрандiв Кастилiї, перший принц Ґаллiї, напiврiдний племiнник ґалльського короля i двоюрiдний небiж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло вiдтодi, як вiн вступив у безпосереднє володiння Кантабрiєю, але ще жодного разу не з’являвся при кастильському дворi. Певна рiч, це не може не викликати подиву i навiть незадоволення у його величностi.
    — Авжеж, авжеж, — з готовнiстю погодився падре. — I подив, i незадоволення королiвської величностi цiлком зрозумiлi. Але ви мусите врахувати, що коли дон Фелiпе переїхав з Ґасконi до Кантабрiї, дон Фернандо на чолi своєї армiї перебував у Андалусiї. А пан ґраф щойно лише одружився i, звiсно ж, не мiг поїхати з молодою дружиною, навiть надто молодою, царство їй небесне...
    — Цього нiхто не вимагав, доне Антонiо, — зауважив дон Альфонсо. — Проте з березня минулого року триває перемир’я, i дон Фелiпе мав удосталь часу, щоб навiдатись у Толедо.
    — Минулого року, — замислено повторив панотець. — Якраз минулого року, милостивий мiй пане, все й пiшло шкереберть. Рiк тому... Атож, скоро виповниться рiк, як померла донья Луїза, i вiдтодi дон Фелiпе нiяк не оговтається.
    — Он як? — обережно промовив дон Альфонсо i вирiшив висловлюватися якомога м’якше й делiкатнiше, щоб, бува, не образити панотця, який, судячи з усього, був дуже прив’язаний до Фiлiпа. — А при дворi кажуть зовсiм iнше. Кажуть... я, звiсно, перепрошую, але при дворi вважають, що втрата дружини не дуже засмутила пана ґрафа. I хоч панi ґрафиня була не надто знатного роду, i цей шлюб нiхто не схвалював, та все ж спосiб життя, що його почав вести дон Фелiпе невдовзi по її смертi... е-е, викликає подив, а декого... сподiваюсь, ви розумiєте, кого я маю на увазi в першу чергу... Так от, декого поведiнка дона Фелiпе просто шокує.
    Падре Антонiо знову зiтхнув:
    — Ще б пак! Правду кажучи, я вiд самого початку побоювався, що багато хто, зокрема й король дон Фернандо, чия делiкатнiсть у таких питаннях загальновiдома, хибно витлумачать поведiнку дона Фелiпе. Бачу, мої побоювання були не марнi.
    Гiркота тону панотця зачепила дона Альфонсо за живе. Вiн аж нiяк не був товстошкiрою та черствою людиною i в жодному разi не подiляв надто вже суворих переконань свого батька, короля Фернандо IV, якого за надмiрну доброчеснiсть називали Святенником.
    — Здається, ви перебiльшуєте, доне Антонiо, — з подвоєною обережнiстю зауважив вiн. — Його величнiсть далекий вiд того, щоб вважати дона Фелiпе розбещеним та зiпсутим юнаком. Вiн радше схильний припускати, що це наслiдок легковажностi, властивої всiм молодим людям його вiку.
    Падре Антонiо понуро похитав головою:
    — Не вiд легковажностi це, доне Альфонсо, а швидше з вiдчаю. Коли померла донья Луїза, доновi Фелiпе ще не минуло й п’ятнадцяти рокiв, вiн був зовсiм дитиною... та й зараз вiн ще хлопчисько — а на нього звалилося таке горе, яке нерiдко надломлює й дорослих людей... Гм. Власне, так i сталося з його батьком. I от iронiя долi: мати дона Фелiпе померла при його пологах, а його дружина — при пологах його дитини. У цьому я вбачаю щось бiльше, нiж простий збiг обставин. Дон Фелiпе теж так вважає, вiн певен, що на його дружину з їхньою ненародженою дитиною впала кара Божа за грiхи батька. Це постiйно гнiтить його, не дає йому спокою. А тут iще рiднi доньї Луїзи... Я, звiсно, розумiю їхнє горе — вони втратили дочку. Та навiть у горi не слiд забувати про спiвчуття, аморально завдавати болю iншим через те, що самому боляче. Пан герцоґ усе життя дивився на дона Фелiпе як на вбивцю своєї дружини, а батько доньї Луїзи прямо звинуватив його в смертi дочки. На щастя, доновi Фелiпе вистачило мужностi не зненавидiти у вiдповiдь увесь свiт. — Панотець сумно подивився на гостя. — I знаєте, доне Альфонсо, хоч я не схвалюю поведiнку дона Фелiпе, постiйно намагаюся напоумити його, переконую, що час уже взятися за розум, але... Хай простить мене Господь, та я волiю, щоб вiн i далi вiддавався грiху розпусти, нiж пiшов стопами свого батька.
    Дон Альфонсо з розумiнням кивнув:
    — Так, я чув цю iсторiю.
    — Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собi, але й усiм своїм близьким. Дон Фелiпе постраждав найбiльше, але й рештi доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарiв земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужiв, як герцоґ Аквiтанський, проте в приватному життi вiн людина важка, часом нестерпна... Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку — по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповiдь Господню „Полюби ближнього свого“ вище, анiж „Не перелюбствуй“. Ви можете не погодитися зi мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Фелiпе виникла така прикра необхiднiсть вибирати мiж порушенням однiєї з цих заповiдей, то вiн, на вiдмiну вiд свого батька, зробив не найгiрший вибiр.
    — Я тiєї ж думки, доне Антонiо, — сказав дон Альфонсо, i не тiльки з ввiчливостi: мiркування панотця вельми припали йому до смаку. — Розпуста, якщо вона не породжена однiєю лише збоченiстю натури, не варта суворого осуду, бо це найприроднiший i найпоширенiший з людських прогрiхiв, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливiстю й терпимiстю, що їх навчав нас Господь наш Iсус.
    Ледь помiтна усмiшка промайнула на обличчi панотця.
    „Авжеж,“ — подумав вiн. — „Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прiзвисько вашого царственого батька.“
    — До речi, — знов озвався дон Альфонсо. — Якщо це не таємниця, де зараз дон Фелiпе?
    Падре Антонiо кволо всмiхнувся:
    — Та яка вже там таємниця! Ясно де... Де ж йому ще бути.
    Гiсть невимушено розсмiявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадiсний смiх, панотець нарештi всмiхнувся по-справжньому, навiть зморшки на його обличчi трохи розгладилися. В усякому разi, подумав вiн, у вiдомому на всю Європу своєю суровою мораллю королiвському домi Кастилiї та Леону у Фiлiпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. I не хто-небудь, а сам наступник престолу!

    А в цей самий час до замку наближалася доволi дивна процесiя. Попереду скаженим чвалом мчав кiнь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворiт, сорочка. Крокiв за сто — сто п’ятдесят позаду його переслiдував гурт з дев’яти молодих людей, вiком вiд дванадцяти до тридцяти рокiв, у повному бойовому обладунковi, якiсть якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грiзно розмахували зброєю й кидали навздогiн утiкачевi погрози та прокльони, а часом пускали йому вслiд стрiли, якi, на щастя, не влучали в цiль.
    Наближаючись до мосту, переслiдуваний гукнув:
    — Педро, це я! Вiдчини!
    Коли пiдкови застукотiли по дубових дошках пiдйомного мосту, брама з гучним скрипом почала вiдчинятися. Вкритий пiною кiнь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з нiг. Вершник, юнак рокiв шiстнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спiшився.
    — Опускай ґрати! — наказав вiн. — Хутко!
    Та було вже запiзно. Погоня увiрвалася в двiр, i старий Педро знову ледве встиг вiдсахнутися, щоб не потрапити пiд копита коней.
    Тодi Фiлiп (а юнак у сорочцi навиворiт був саме вiн) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його пiхв меч. Вартовий нiяк не вiдреагував на вчинок свого пана i лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увiрвалися в замок правителя Кантабрiї.
    — Ну! — звернувся Фiлiп до своїх переслiдувачiв. — Хто перший? Тiльки швидше вирiшуйте, бо скоро мої люди зберуться.
    Попередження було не зайвим: щойно вартовий на вежi (хлопець метикуватiший, анiж його товариш, у якого Фiлiп запозичив меча) дав сиґнал тривоги, увесь замок сповнився рiзноголосим гамором, тупотом нiг, бряжчанням сталi об сталь — воїни залоги та слуги поспiхом озброювалися.
    — Мерзотник! — гнiвно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпусник! Ти вiдповiси за все, байстрюче!
    — Я чекаю, — спокiйно промовив Фiлiп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою i презирством.
    — Зараз, зараз, паскудо! — гарчав той. — Час вiдплати настав, хтива тварюко. Ти ще гiрко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти син! Та я ж тебе...
    — Сумнiваюся, — незворушно вiдповiв Фiлiп. — Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку вистежувати мене. А з вами, Дiєґо до Сан-Хуан, — звернувся вiн безпосередньо до старшого, — буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам вашi образливi слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це — але в iнший час i в iншому мiсцi. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу вартi роззброїти вас i добряче вiдлупцювати батогами.
    — Ми ще побачимо, хто кого вiдлупцює, — огризнувся Дiєґо де Сан-Хуан. Заслiплений люттю, вiн зовсiм не зважав на те, що на подвiр’ї вже зiбралося близько трьох десяткiв озброєних людей, i ладен був кинутися в бiй. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.
    Аж це зненацька, у найкритичнiший момент, пролунав владний голос:
    — Хвилинку, панове! Вгамуйте свiй запал. Що тут дiється?
    У свiтлi смолоскипiв мiж супротивниками з’явився наш недавнiй знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки i гордовито вiдкинувши голову, вiн спрямував на Фiлiпових переслiдувачiв пронизливий погляд своїх темно-карих очей.
    — Хай тобi чорт! — ще дужче розлютився Дiєґо де Сан-Хуан. — А ти хто такий?
    — Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастильський. Раджу взяти це до вiдома.
    I поглядом, i поставою, i голосом вiн разюче вiдрiзнявся вiд того дона Альфонсо, що допiру вiв чемну, неквапну розмову з превелебним Антонiо.
    Вiдповiддю на цю приголомшливу звiстку було дев’ять майже одночасних стрибкiв з коней. Всi незванi гостi поскидали капелюхи.
    — Ваша високосте, — розгублено промимрив Дiєґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненiсть мов корова язиком злизала в присутностi старшого сина їхнього короля. — Ваша високосте, ми ж не знали...
    — Вже знаєте. Хто ви такi?
    — Я Дiєґо де Сан-Хуан, а це мої брати — Хуан Антонiо де Сан-Хуан, Енрiке де...
    — Годi, цього досить. А тепер вiдповiдайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим бiльше, до замку свого сеньйора.
    — Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливостi! — загорлав один iз братiв де Сан-Хуан. — Цей негiдник знечестив наш дiм, зганьбив нашу родину.
    — Зганьбив, кажете? I як? — з усмiшкою запитав наступник кастильського престолу, здогадуючись, утiм, про що йдеться. — Розповiдайте, що сталося, а я вирiшуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врештi-решт, королiвська влада для того й iснує, щоб служити справедливостi.
    Дiєґо де Сан-Хуан почав:
    — Ми застали цього мерзотника...
    — Е нi, стривайте, — урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. — Передусiм, мерзотникiв тут немає... окрiм вас, можливо, судячи з вашої поведiнки. Якщо ви маєте на увазi свого сеньйора, дона Фелiпе, то так i кажiть.
    — Ваша високосте, — промовив присоромлений Дiєґо. — Я вже давно пiдозрював, що цей... сеньйор дон Фелiпе звiв нашу сестру, а сьогоднi ми вистежили його. Вiн був... був... — Старший брат запнувся.
    — Де вiн був, по ньому видно. — Тон кастильського принца залишався суворим, а проте вiдчувалося, що його розважає комiзм ситуацiї. — I що ж ви вимагаєте?
    — Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирiчний хлопчисько, найменший з братiв.
    — Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Фiлiпа.
    „Гай, який красень!“ — подумав вiн. — „Не диво, що дiвчата сохнуть за ним.“
    Фiлiп дивився йому просто в очi — смiливо i навiть трохи зухвало.
    „Якщо менi вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом,“ — вирiшив дон Альфонсо; вочевидь, вiн непогано знав столичних жiнок. — „Гм... А от вiд їхнiх чоловiкiв подяки я не дiждуся.“
    — Отже, ви стверджуєте, — вiн знову повернувся до братiв, — що дон Фелiпе знечестив вашу сестру.
    — Так, — вiдповiв йому хор у дев’ять горлянок.
    — I наш дiм, — додав Дiєґо.
    — Про дiм зараз не йдеться. Розберiмося спершу з сестрою. Вона вам скаржилася на дона Фелiпе?
    Дiєґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очi.
    — Що-що? — пробелькотiв вiн.
    — Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Фелiпе наглумився над нею?
    Брати були вкрай спантеличенi таким трактуванням їхнього звинувачення.
    — Нi, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дiєґо. — Ви нас хибно зрозумiли. Вiн не глумився над нею... Цебто насправдi вiн наглумився, але вiн не...
    — Так що ж вiн, зрештою, зробив?
    — Вiн... е-е... сестра сама... е-е...
    — Ну!
    — Тереза... тобто, наша сестра... вона добровiльно... е-е...
    — Годi мекати! — гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Ви хочете сказати, що вона з власної волi спала з ним?
    — Так, ваша високосте. Але...
    — Тодi я нiчого не розумiю, панове. — Дон Альфонсо скорчив кумедну ґримасу, що мала означати безмежний подив. — Якi можуть бути претензiї до дона Фелiпе? Вiн поводився як справжнiй кабальєро, що за будь-яких обставин мусить догоджати дамi, виконувати кожну її забаганку.
    Дiєґо голосно застогнав, збагнувши нарештi, що нi про яке правосуддя мови бути не може. Королiвська Фемiда повернулася до нього спиною, а його родина, до всього iншого, стала об’єктом уїдливих жартiв з боку першого принца Кастилiї.
    — Таж вiн спокусив її! — вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. — Вiн знечестив нашу сестру, наївну, недосвiдчену, довiрливу...
    — Гаразд, — як вiд настирливої мухи, вiдмахнувся вiд нього дон Альфонсо. — Я особисто займуся цим спокусником, — вiн кивнув убiк Фiлiпа. — А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємнi хвилини.
    — Але...
    — Нiяких „але“! Прошу звiльнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Фелiпе. Ви чимось невдоволенi?
    Певно ж, брати були невдоволенi. Проте суперечити синовi короля не наважувались i лише кидали на Фiлiпа злостивi погляди.
    Коли вони, пiдштовхуванi списами вартових, забралися геть, i замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всмiхаючись, пiдiйшов до Фiлiпа.
    — Радий нашому знайомству, доне Фелiпе, — сказав вiн.
    Фiлiп з гiднiстю вклонився:
    — Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостиннiстю.
    — Мабуть, я так i вчиню, — з серйозною мiною промовив кастильський принц, але очi його продовжували смiятися.
    До них наблизився падре Антонiо. Вiн йшов повiльно, з деяким зусиллям переставляючи ноги i шкандибаючи дужче, нiж звичайно, а лiву руку притискав до грудей i важко дихав вiд хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.
    — Хай благословить Бог вашу високiсть, — сказав вiн. — Якби не ви, цi дикуни затiяли б бiйню. Саме Провидiння привело вас до нашого дому.
    — Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидiння, то так воно i є, — усмiхнувся дон Альфонсо. — До речi, як раз перед появою цих блазнiв нас запросили до столу. Сподiваюся, їжа ще не охолола.

    Вечеря минула майже без розмов. Лише пiсля того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився i сказав:
    — Бачу, ґрафе, ви весело проводите свiй час. I часто потрапляєте в такi халепи?
    Фiлiп зашарiвся, мов дiвчина.
    — Та нi, — вiдповiв вiн. — Це вперше.
    — Либонь, тiльки тому, що такi бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рiдкiсть у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро мине рiк, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут iще не набридло?
    Фiлiп спохмурнiв i промовчав.
    Тодi дон Альфонсо спробував пiдступитися до нього з iншого боку:
    — I взагалi, я не розумiю, як вам вдається керувати ґрафством iз цiєї глушини.
    — А проте вдається, — трохи пожвавiшав Фiлiп. — I вельми успiшно. Нинi справи в Кантабрiї йдуть як нiколи добре. Можете самi переконатися. — Вiн повернувся до панотця, що мовчки слухав їхню розмову. — Доне Антонiо, який загальний прибуток ми отримали вiд ґрафства минулого року. Хоча б приблизно. I в скудо*, будь ласка.
    * Ґалльський скудо — велика срiбна монета, рiвна за номiналом дванадцяти сольдо або двадцяти чотирьом динарам.
    — Тридцять три тисячi вiсiмсот п’ятдесят один скудо i дев’ять сольдо, — вiдповiв падре. — Передучора я переглядав звiти, тому пам’ятаю достеменно.
    На обличчi дона Альфонсо з’явився вираз щирого подиву.
    — Тридцять три тисячi скудо? — перепитав вiн. — Та цього бути не може! Мої особистi володiння, а вони майже вдвоє бiльшi за Кантабрiю, навiть у найкращi роки не давали такого прибутку. Щоправда, Астурiя не самостiйне ґрафство, як ваше, а лише удiльне, i певна частина загального доходу вилучається королiвською фiскальною службою, обминаючи мою скарбницю, але...
    — Але саме такий мiй прибуток за минулий рiк, — самовдоволено прокоментував Фiлiп i знову звернувся до падре: — А бенефiцiї*?
    * Бенефiцiї — вiд лат. „beneficium“ — прихильнiсть; вiдрахування з церковної скарбницi на користь свiтського володаря.
    — Бенефiцiї вiд єпископства Сантандерського, наданi вашому прадiдовi, доновi Естебану Кантабрiйському, папою Iоаном XXIV у роцi 1398-ому, торiк склали майже пiвтори тисячi скудо.
    — Дякую. Тепер, яку частина цiєї суми було витрачено на утримання замкiв, вiйська, чиновникiв та слуг, спорядження кораблiв, розширення господарства... ну й на все iнше?
    — Жодного динару, монсеньйоре.
    — Як це?
    — Ви забули, що ще з позаминулого року у вашiй скарбницi лишилося невитраченими понад п’ятнадцять тисяч скудо. З них сiм я дав пiд проценти євреям Шимоновi з Мадрiда та Iцхаковi з Бiльбао, а решта вiсiм тисяч пiшли на сплату податкiв до королiвської скарбницi i на поточнi витрати. Два тижнi тому надiйшов перший внесок вiд згаданих мною лихварiв. Ось на цi грошi ми зараз живемо.
    — Таким чином, — промовив Фiлiп, з усмiшкою дивлячись на дона Альфонсо, — активне сальдо моєї скарбницi перевищує тридцять п’ять тисяч скудо — цiла гора золота, яка лежить у моїх скринях у повнiй недоторканостi... Е, нi, панотець хитає головою. Мабуть, знайшов ще кiлькох євреїв, щоб дати їм позику пiд грабiжницькi проценти... Нi?... Авжеж, згадав — прянощi. За пiдрахунками дона Антонiо, цi вкладення за два роки дадуть щонайменше пiвтораста тисяч чистого прибутку. Правда, це досить ризиковано, пiвденний морський шлях до Iндiї ще мало дослiджений i на ньому чигає багато небезпек, але в моєму розпорядженнi є новi, добротнi кораблi з досвiдченими екiпажами й капiтанами, що знають свою справу. Все-таки заманливо вкласти п’ятнадцять тисяч з тим, щоб за два роки отримати вдесятеро бiльше — i це за найскромнiшими розрахунками. По-моєму, ризик цiлком виправданий... Гм, я сказав щось смiшне, доне Альфонсо?
    Кастильський принц справдi нишком посмiхався, i це не пройшло повз Фiлiпову увагу.
    — Перепрошую, — нiяково промовив дон Альфонсо. — Я просто подумав, що ви дуже спритно перевели нашу розмови зi своєї персони на господарськi справи. Знаєте, доне Фелiпе... До речi, менi здається, що ми занадто церемоннi. Дев’ять рокiв не така вже значна рiзниця у вiцi, аби завадити нам називати один одного кузенами.
    Фiлiп усмiхнувся йому у вiдповiдь:
    — Цiлком згоден з вами, кузене. Зрештою, ми троюрiднi брати. А як стверджує мiй друг, ґраф Капсiрський, троюрiднi брати — все одно що рiднi.
    — Отже, домовилися, — задоволено промовив дон Альфонсо. — Вiдтепер ми просто кузени, без усiляких там „сеньйорiв“ та „донiв“. Далi, мiй любий кузене Аквiтанський, я просив би вас не вдавати, нiби ви не здогадуєтеся про справжню мету моїх вiдвiдин. Мiй батько вже тричi писав вам особисто, запрошуючи вас до Толедо. На першого листа ви вiдповiли, що ваша дружина чекає дитину, i ви збираєтеся приїхати пiсля пологiв. Наступнi два запрошення ви вiдверто проiґнорували, посилаючись на буцiмто поганий стан здоров’я. Не скажу, що це було чемно з вашого боку, тим бiльше що на той час у Толедо вже стало вiдомо про вашi походеньки.
    Фiлiп збентежено потупився й нiчого не вiдповiв. А дон Альфонсо по короткiй паузi продовжив:
    — Їдучи до вас, я отримав вiд батька наказ будь-що витягти вас звiдси й привезти з собою. Мiж iншим, превелебний Антонiо також вважає, що вам слiд змiнити обстановку.
    Фiлiп спохмурнiв.
    — Далебi, кузене, я вельми зворушений такою турботою про мене з боку вашого батька. Проте...
    — Нiяких заперечень я не приймаю, — категорично оголосив дон Альфонсо. — I не дозволю вам стати злочинцем.
    — Злочинцем? — здивовано перепитав Фiлiп.
    — Авжеж! У вашому вiцi, при вашому положеннi, з вашим багатством скнiти тут, у глушинi, розважаючись iз затурканими провiнцiйними панночками, це справжнiсiнький злочин! Ви вiдхилили пропозицiю короля Робера поселитися в Тулузi, де ваше мiсце як першого принца Ґаллiї; що ж, я розумiю, ви мали на це вагомi причини, не хотiли ставити свого дядька в незручне становище, погiршуючи його стосунки з вашим батьком. Проте у вас немає жодної пiдстави вiдмовлятися вiд переїзду в Толедо — адже ви ще й ґраф Кантабрiйський, ґранд Кастилiї, а отже, ви зобов’язанi разом з iншими вельможами брати участь в управлiннi всiєю нашою державою... Словом, — пiдсумував кастильський принц, — батько наказав менi без вас не повертатися. I я виконаю його наказ, хочете ви цього чи нi. Можете менi повiрити, я вмiю умовляти.
    Дон Альфонсо справдi вмiв умовляти, i за тиждень пiсля цiєї розмови шiстнадцятирiчний Фiлiп Аквiтанський, ґраф Кантабрiї та Андори, найменший син герцоґа й онук ґалльського короля, вiдбув разом зi своїм кастильським кузеном на пiвдень — до столицi об’єднаного королiвства Кастилiї та Леону, Толедо.
    Юнак, якому згодом судилося золотими лiтерами вписати своє iм’я на скрижалях iсторiї, перегорнув наступну сторiнку своєї бурхливої бiоґрафiї.




    Роздiл II
    Походження

    Хоча Фiлiп народився в заможнiй та знатнiй сiм’ї, навiть надто заможнiй i достобiса знатнiй, його дитинство не було безхмарне, i змалку йому випало скуштувати гiркого трунку несправедливостi.
    Вiн був єдиною дитиною герцоґа вiд другого шлюбу з Iзабеллою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханнi. Та поява на свiт Божий третього сина не принесла радостi в герцоґiв дiм — а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звiстка про її вагiтнiсть дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквiтанських вiд самого початку був сповнений лихих передчуттiв. I його передчуття, як виявилося згодом, цiлком справдилися.
    Iзабелла все ж виносила дитя i в належний час народила сина — та це було все, на що її вистачило. Вiдразу пiсля пологiв вона померла i лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспiхом охрестили, бо вважали, що вiн не затримається на цiм свiтi, i без дозволу герцоґа назвали на батькову честь — Фiлiпом. Усупереч усiм побоюванням i долi наперекiр, малюк вижив i зростав, хоч i тендiтним зовнi, але навдивовижу мiцним та здоровим хлопчаком.
    Сталося так, що з перших же днiв життя у Фiлiпа з’явився могутнiй i грiзний ворог в особi його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жiнку, так сумував за нею, що люто зненавидiв Фiлiпа, вважаючи його винуватцем смертi Iзабелли, мало не її вбивцею. Попервах вiн навiть вiдмовлявся визнавати свого найменшого сина i просто навiснiв при найменшiй згадцi про нього. Отак, у день свого народження Фiлiп втратив не лише матiр, а й батька.
    На щастя, Фiлiп не рiс круглим сиротою, що не знав материнської ласки й затишку родинного вогнища. Знехтуваного батьком малюка взяла до себе, фактично всиновивши, рiдна сестра герцоґа Амелiя, ґрафиня д’Альбре, в якої кiлькома днями ранiше народилася гарненька донечка с бiлявим волоссям i великими синiми очима. Дiвчинку, Фiлiпову двоюрiдну сестричку, як i матiр, звали Амелiя, але згодом, щоб уникнути плутанини, всi стали звати її Амелiною*.
    * Амелiна (Amelina) — зменшувальне вiд Амелiя.
    В дитинствi Фiлiп та Амелiна були разюче схожi одне на одного, мов справжнi близнюки, i, може, саме тому Амелiя Аквiтанська не робила мiж ними нiякої рiзницi i ставилася до свого небожа з такою ж нiжнiстю та теплотою, як i до рiдної доньки. На вiдмiну вiд бiльшостi знатних дам того часу, ґрафиня годувала своїх дiтей власними грудьми, i разом з її молоком Фiлiп увiбрав глибоку прив’язанiсть до неї. Вiн називав її мамою, любив її як матiр i довго не мiг збагнути, чому всi називають його матiр’ю iншу жiнку, яку, до того ж, вiн нiколи не бачив. Трохи подорослiшавши, Фiлiп у всьому розiбрався, проте для нього це нiчого не змiнило. Амелiя однаково лишалася його мамою, крихiтку Амелiну вiн вважав рiдною сестрою, а син Амелiї, Ґастон, хлопець вельми цинiчний, але чуйний i загалом добрий, завжди був йому за старшого брата.
    А от батько й обидва єдинокровнi брати, Ґiйом та Робер, були для нього чужими. Хоча з плином часу ненависть герцоґа до найменшого сина вгамувалася, бiль за втратою коханої дружини не минала, i вiн, як i перше, ставився до нього вкрай вороже. А що ж до братiв, то вони ненавидiли Фiлiпа за сам факт його iснування, за те, що вiн був народжений iншою жiнкою i названий на батькову честь, за те, що вiн був улюбленцем усього двору, i, врештi, за те, що герцоґ просто ненавидiв його, тодi як їх обох зневажав...
    Якщо Фiлiп був небажаним дитям траґiчного кохання, то Ґiйом i Робер народилися внаслiдок банального шлюбу з розрахунку. Їхня мати, Катарина де Марсан, остання представниця i єдина спадкоємиця згаслого роду ґрафiв Марсанських, померла в 1427 роцi ще за життя свого свекра, герцоґа Робера Аквiтанського. Ця гарна i надзвичайно дурна жiнка, що несла на собi печать звироднiння всiєї своєї сiм’ї, лишила чоловiковi двох синiв, якими вiн, навiть за всього бажання, не мiг пишатися.
    Обидва сини Катарини де Марсан успадкували вiд матерi не лише її красу, а також i її дрiмучу дурiсть, злостиву вдачу й патолоґiчну жорстокiсть її предкiв. Особливо вiдзначався в останньому Ґiйом. Змалку вiн полюбляв привселюднi покарання та страти, намагався не пропустити жодного допиту з тортурами — видовище людських страждань приносило йому неабияку втiху. Коли Ґiйомовi минуло шiсть рокiв, вiн улаштував у занедбаному флiґелi бордоського замку, де тодi мешкала родина Аквiтанських, камеру тортур i встиг замордувати там дюжину кiшок та собак, перш нiж його викрили. Ця iсторiя вжахнула навiть старого герцоґа Робера — людини, хоч i не жорстокої, але дуже далекої вiд сентиментiв.
    А за два роки по тому король Францiї, Фiлiп-Авґуст II, що багато чув про камеру тортур та iншi „дитячi пустощi“ спадкоємця Ґасконi, розiрвав попередню домовленiсть, згiдно з якою його внучка Аґнеса, пiсля досягнення вiдповiдного вiку, мала стати дружиною Ґiйома Аквiтанського. Так було поховано сподiвання двох герцоґiв — Робера I та його сина Фiлiпа III — вiдновити за посередництвом шлюбу дружнi стосунки зi своїм пiвнiчним сусiдом i мирним шляхом повернути до складу Ґасконi частину втрачених пiд час вiйни з Францiєю територiй. Вiдтодi герцоґ нiяк не мiг знайти для свого старшого сина годящу партiю, i Ґiйом Аквiтанський дожив до двадцяти п’яти рокiв, не маючи нi дружини, нi дiтей, навiть нi з ким не заручений, що за тих часiв було чимось надзвичайним.

    На дев’ятому роцi життя Фiлiпа спiткала тяжка втрата: померла його тiтка Амелiя, жiнка, що замiнила йому матiр, перша жiнка, яку вiн любив, i єдина — яку вiн любив цнотливо. За прикрим збiгом обставин, саме в той час Фiлiп перебував у Шалонi, куди поїхав разом з Ґастоном д’Альбре за його нареченою, Клотильдою де Труа, небогою ґрафа Шампанського. А коли вони повернулися додому, то застали лише жалобу при дворi, новий надгробок у склепi абатства Святого Бенедикта та заплакану Амелiну. Словом, невеселим видалося Ґастонове весiлля, i тодi Фiлiп уперше й востаннє бачив у кузенових очах сльози. Сам вiн нiяк не мiг повiрити в те, що сталося, це здавалось йому якимось жахливим кошмаром. I лише наступного дня, коли вiн прокинувся i не побачив схиленого над ним обличчя ґрафинi Амелiї, яка зазвичай будила його вранцi, вiн урештi збагнув страшну iстину, зрозумiв, що бiльше нiколи не побачить свою матiнку, i гiрко заридав...
    А за рiк пiшов iз життя ще один близький родич Фiлiпа — рiдний брат його матерi, Людовiк VI Ґалльський. Король Людовiк царював недовго й помер бездiтним, i пiсля його смертi Фiлiп, як єдиний нащадок Iзабелли Кантабрiйської, першої дружини короля Робера II, успадкував ґрафство своєї бабцi i став одним з найбагатших та наймогутнiших феодалiв Iспанiї. Таким чином, дев’ятирiчний Фiлiп Аквiтанський, третiй син герцоґа, значно пiдвищився у своєму суспiльному статусi. Вiн став ґрандом Кастилiї, а поза тим, оскiльки новий король Ґаллiї, Робер III, був ще молодий i не мав дiтей, Фiлiп, хай i тимчасово, отримав титул першого принца королiвства i наступника ґалльського престолу. Придворнi, слуги, мiщани та селяни стали називати його „ваша високосте“ i чинили так, поза будь-яким сумнiвом, на зло Ґiйомовi та Роберовi. Старших братiв це неабияк дратувало, та нiчого вдiяти вони не могли. А герцоґ сприйняв звiстку про те, що в його сiм’ї з’явився перший принц Ґаллiї, з цiлковитою байдужiстю, нiби це його зовсiм не стосувалося, нiби Фiлiп не був його сином.
    З дядьковою смертю Фiлiп став матерiально незалежним вiд батька. Людовiк VI був людиною розважливою i добре знав про вороже ставлення герцоґа до найменшого сина, тому назвав серед виконувачiв своєї духiвницi двадцятирiчного Ґастона д’Альбре, доручивши йому врядування Кантабрiєю до Фiлiпового повнолiття. Ґастон сумлiнно виконував свої обов’язки опiкуна й регулярно передавав у розпорядження свого пiдопiчного частину прибуткiв вiд ґрафства. Завдяки такiй передбачливостi з боку небiжчика-короля, Фiлiп уже в десять рокiв став цiлком самостiйним i навiть змiг орґанiзувати при батьковому дворi щось на зразок невеличкого власного двору. Це внесло певне пожвавлення в розмiрене, напiвсонне життя Тараскона — давнього родового гнiзда маркґрафiв Iспанських, куди герцоґ переселився з Бордо невдовзi по смертi другої дружини, сподiваючись сховатися тут вiд життєвих негараздiв, прагнучи знайти спокiй та умиротворення...
    А Фiлiп був юним, життя в ньому вирувало, вiн не любив усамiтнення й бiльшiсть свого часу проводив у товариствi однолiткiв та молодих людей на кiлька рокiв старших. Фiлiп мав багато друзiв, а ще бiльше — подруг. Змалку вiн, що називається, вертiвся бiля спiдниць — це була його пристрасть, його улюблена розвага. Певна рiч, вiн також полюбляв читати книжки, спiлкуватися з розумними, освiченими людьми, займатися музикою, грати в рiзнi спортивнi iгри — однак серйозну конкуренцiю всьому перерахованому складали дiвчата. Фiлiпа цiкавило в них геть усе: їхня зовнiшнiсть, будова тiла, поведiнка, спосiб мислення, як вони одягаються i особливо — як роздягаються. Якийсь могутнiй iнстинкт пробуджувався у ньому в присутностi цих дивних створiнь, розбурхував його допитливiсть, закликав до активних дослiджень. Навiщо, не раз питав вiн себе, Господь створив їх такими вiдмiнними вiд чоловiкiв? Чому люди бувають двох рiзних статей? Що в жiнках такого особливого, що вабить до них з неподоланною силою? Наставники давали, хоч i докладнi, але, на його погляд, надто вже спрощеннi пояснення, здебiльшого зосереджуючись на явищi дiтородiння. Вiн цим не вдовольнявся i продовжував самостiйнi дослiдження.
    Поступово все ставало на свої мiсця, i в десять рокiв Фiлiп уже знав, що таке жiнки i з чим їх їдять, а згодом (але значно ранiше, нiж бiльшiсть його однолiткiв) вiн вiдчув справжнiй фiзичний потяг до протилежної статi. Своєю чергою, й Фiлiповi подруги не залишалися до нього байдужими. Вже тодi вiн був писаним красенем, зовнi здавався старшим своїх лiт, i майже всi панночки були трохи закоханi в нього, а дехто з них — зовсiм не трохи. Серед найпалкiших його шанувальниць, як це не дивно, опинилась i Амелiна д’Альбре. Щойно перетворившись iз цибатого дiвчиська на ладну дiвчину-пiдлiтка, вона геть забула, що вони зростали й виховувались, як рiднi брат та сестра, i захотiла стати його дружиною. Фiлiп був дуже прив’язаний до Амелiни, вона була його найкраща подруга, i вiн нiжно любив її — та лише як сестру. Втiм, це не заважало йому фантазувати про те, як вiн кохається з нею, а однак щось у ньому перешкоджало втiленню цих солодких мрiй у дiйснiсть. Можливо, Фiлiп просто не хотiв втрачати в особi Амелiни сестру, без якої не мiг уявити свого подальшого життя.
    Восени 1444 року Ґастон д’Альбре, посварившись iз герцоґом, мусив залишити Тараскон i переселився разом з усiєю сiм’єю в один зi своїх беарнських маєткiв. За два мiсяцi розлуки Фiлiп так знудьгувався без Амелiни, що врештi не стерпiв i також приїхав до Беарну, де приємно провiв усю зиму та перший мiсяць весни в товариствi кузини, кузена, його дружини та двох їхнiх маленьких доньок. Ґастон майже не сумнiвався, що вночi Фiлiп нишком спить з Амелiною, але не вживав нiяких заходiв, аби припинити це неподобство. Подумки вiн уже давно одружив їх, а проте, знаючи вперту Фiлiпову вдачу, не намагався форсувати подiї i терпляче вичiкував. Кузен був переконаний, що з часом Фiлiп заплутається в тенетах Амелiни i тодi вже нiде не подiнеться, сам попросить її руки.
    А втiм, не один лише Ґастон був такий розумник. Чимало вельмож, чиї дочки та сестри були Фiлiповi ровесницi або ж на рiк-два молодшi за нього, мрiяли порiднитися з герцоґом, i аж нiяк не через Ґiйома чи Робера. Таке зневажливе ставлення могутнiх васалiв та сусiдiв до старших синiв герцоґа i їхня посилена увага до Фiлiпа пояснювалися тим, що саме вiн, попри всю нелюбов до нього з батькового боку, видавався багатьом набагато вiрогiднiшим претендентом на головний спадок — герцоґський та князiвський титули...

    У мiру того, як дорослiшали герцоґовi сини, в середовищi ґасконської та каталонської шляхти посилювалось незадоволення двома старшими, а надто ж Ґiйомом, що був спадкоємцем родового майорату — Аквiтанiї, Беарну, ґрафств Iспанської Марки та Балеарських островiв. Вище ми вже згадували про деякi вельми непривабливi риси Ґiйомової вдачi; а з плином часу вони лише поглиблювалися й примножувалися, що дедалi дужче турбувало серйозних та розсудливих вельмож, яких серед пiдданих герцоґа було немало. Цих поважних панiв вiдштовхували навiть не його численнi пороки, а швидше їх поєднання з розумовою недорозвиненiстю, що межувала з повним iдiотизмом. Цiлковита неспроможнiсть Ґiйома давати лад державним та господарським справам була очевидна. Те ж саме стосувалося й Робера, який був не набагато кращим за старшого брата, а при своїй безхарактерностi та схильностi легко потрапляти пiд лихий вплив, мабуть, i гiршим.
    Так думала бiльшiсть герцоґових васалiв, та хтозна, можливо, вони б не були такi одностайнi, i у Фiлiпа з’явилися б серйознi вороги, якби Ґiйом не зажив такої лихої слави. Звiсно, багацько було й таких баронiв, що наперед смакували бездарне правлiння майбутнього герцоґа Ґiйома, розраховуючи скористатися слабкiстю князiвської влади для змiцнення власної могутностi, тому здоровi сили суспiльства почали шукати альтернативу неминучим у такому разi смутам та мiжусобицям. Важко сказати, коли й кому вперше спало на думку, що спадкоємцем Ґасконi та Каталонiї мусить стати Фiлiп; та зрештою це не суттєво. Головне, що на той час, як Фiлiповi минуло тринадцять рокiв, бiльшiсть ґасконських та каталонських землевласникiв — хто цiлком свiдомо, а хто iнтуїтивно, — вбачали в ньому свого майбутнього сюзерена. Це стосувалося не лише пiдданих герцоґа, але й його сусiдiв. Так, скажiмо, король Хайме III Араґонський, вiдчувши, звiдки вiтер дме (вiн завше вiдзначався гострим чуттям), запропонував герцоґовi заручити Фiлiпа зi своєю донькою Iзабеллою Юлiєю*, проте отримав категоричну вiдмову. I, на загальне переконання, зовсiм не тому, що араґонська принцеса була старша за Фiлiпа на два з половиною роки. Найпевнiше, герцоґ побоювався, що, ставши зятем араґонського короля, його найменший син (ненависний син!), i без того вельми значна персона, завдяки своєму положенню першого принца Ґаллiї та ґранда Кастилiї, буде дуже небезпечним претендентом на родовий майорат.
    * Юлiя (Julia) — родове iм’я. В даному контекстi лоґiчнiше було б вживати його в араґонськiй транскрипцiї — Хулiя (оскiльки короля звуть Хайме, а не Якiв); проте автор навмисне припустився такої неузгодженостi, аби пiдкреслити приналежнiсть Юлiїв Араґонських (Los Julios de Aragon) до молодшої гiлки роду Юлiїв Римських.
    На початку лiта 1444 року ґрупа молодих вельмож, Фiлiпових друзiв та родичiв, зiбралась обговорити ситуацiю, що склалася довкола герцоґового спадку. Iнiцiаторами цiєї таємної наради виступили Ґастон д’Альбре та Ернан де Шатоф’єр — двоє найближчих друзiв Фiлiпа, а Ернан, до того ж, був його однолiток. Вiн дуже рано втратив батькiв i перебував пiд опiкою дядька, проте змалку виказав такий рiшучий характер, гострий, практичний розум та неабиякi орґанiзаторськi здiбностi, що задовго до повнолiття перебрав до своїх рук керiвництво всiм господарством, i опiка над ним з боку родичiв стала чистою формальнiстю. По чоловiчий лiнiї рiд Шатоф’єра походив iз Францiї. Вiд їх колишнього родинного гнiзда, замку Шато-Ф’єр, зостались лише руїни десь на сходi Шампанi; в пам’ять про них Ернанiв прапрадiд, перший ґраф Капсiрський iз Шатоф’єрiв, побудував у Пiренеях новий замок, який, за його задумом, мав стати вiдродженим Шато-Ф’єром i який його нащадки не забарилися перейменувати на ґалльський лад — Кастель-Ф’єро, зберiгши, проте, незмiнним своє родове iм’я*.
    * Франсiйське Ch teau-Fier (Ch teaufier) вiдповiдає ґалльському Castel-Fiero.
    Ось у цьому самому замковi, що в двох годинах їзди вiд Тараскона, проводили свою таємну нараду змовники. На їхню одностайну думку, пасивно очiкувати на смерть герцоґа, не вживаючи нiяких рiшучих заходiв, було б вельми необачно, i щоб уникнути в прийдешньому виснажливої боротьби за спадок, слiд починати пiдготовку вже зараз.
    Ухваливши таке рiшення, молодi люди розiйшлися в поглядах на свої подальшi дiї. Деякi гарячi голови пропонували радикальний засiб вирiшення всiх проблем — орґанiзувати вбивство Ґiйома та Робера, i по всьому, проте бiльшiсть змовникiв iз цим не погодилися. Не заперечуючи, що старшi сини герцоґа цiлком заслуговують на смерть i в пропозицiях про їхнє вбивство є певний резон, вони все ж вважали, що не варто вдаватися до насильства, поки не буде вичерпано м’якшi, дипломатичнi методи боротьби. Бурхливi дискусiї тривали весь день, i лише над вечiр молодi вельможi узгодили свої погляди з усiх принципових моментiв i розробили план першочергових заходiв. З-помiж себе вони вибрали десятьох ватажкiв, серед яких природним чином опинилися й Ґастон д’Альбре та Ернан де Шатоф’єр, i поклали на них керiвництво змовою.
    Наступного ранку всi десятеро ватажкiв прибули до Тараскона. Ще напередоднi, за пропозицiєю Ернана, було вирiшено в загальних рисах повiдомити Фiлiповi про свої намiри, не розкриваючи, втiм, усiх деталей плану. Його обiзнанiсть, хай i обмежена, дозволяло змовникам у разi необхiдностi виступати вiд його iменi, що надавало змовi значно бiльшої ваги i навiть певної офiцiйностi.
    Фiлiп вислухав їх, зовнi зберiгаючи спокiй та незворушнiсть. За весь час, поки Ернан та Ґастон почергово говорили, викладаючи йому мiркування змовникiв, вiн нi поглядом, нi виразом обличчя не зрадив тих почуттiв, що вирували всерединi нього. Нарештi сталося те, про що вiн мрiяв упродовж останнiх рокiв, ховаючи цю найзаповiтнiшу мрiю в найглибшi закутки душi, не звiряючи її нiкому — навiть Боговi!..
    Коли Ернан та Ґастон закiнчили, Фiлiп обвiв усiх десятьох присутнiх приязним i водночас гордовитим поглядом i сказав:
    — Друзi мої, я свято шаную кревнi узи, закони та звичаї наших предкiв, i вважаю, що лише винятковi обставини можуть виправдати їх порушення. На мiй превеликий жаль, зараз у наявностi цi самi винятковi обставини. I якщо передi мною постане вибiр — мир, спокiй та добробут на землях, що довiрив моєму родовi Бог, чи слiпе та неухильне дотримання усталених норм, — тут у голосi його виразно забринiли металевi нотки, — то будьте певнi: я не вагатимуся нi митi. Гадаю, i люди, i Бог зрозумiють та схвалять моє рiшення.
    Такою вiдповiддю вiн розставив усе на свої мiсця. I якщо хтось iз ватажкiв, йдучи до нього, уявляв, що робить йому велику честь, пропонуючи те, що за законом належить його старшому братовi, то Фiлiп чiтко i ясно дав їм зрозумiти, що милостиво погоджується прийняти батькiвський спадок — єдино задля їхнього ж добра i лише тому, що Ґiйом виявився не гiдним того високого положення, що його вiн мав отримати за правом первородства. Цi слова зайвий раз переконали молодих людей, що вони не помилились у виборi свого майбутнього сюзерена.
    Коли всi ватажки, крiм Шатоф’єра й д’Альбре, пiшли, Фiлiп скрушно похитав головою i сказав:
    — Помиляються тi, хто вiдмовляє Ґiйомовi та Роберовi в будь-яких талантах. У певному сенсi вони справжнi ґенiї. Це ж треба зумiти скотитися так низько, щоб налаштувати проти себе геть усiх.
    — Авжеж, ґенiї, — осмiхнувся Ґастон. — Та я волiв би не мати таких ґенiїв серед своєї рiднi. Перед людьми соромно.
    А Ернан мовчки дивився на друзiв i думав про те, що направду незбагненi шляхи Господнi, коли вiд одного батька народжуються такi рiзнi дiти, як Фiлiп та Ґiйом...

    Згадана трохи вище сварка мiж герцоґом та Ґастоном д’Альбре мала найбезпосереднiше вiдношення до змови молодих вельмож. Одного разу Ґастон спробував прозондувати ґрунт i натякнув герцоґовi, що, можливо, його пiдданi хочуть бачити спадкоємцем Ґасконi та Каталонiї не Ґiйома i не Робера, а Фiлiпа. Щойно почувши це, герцоґ миттю розлютився i наговорив небожевi багато образливих слiв. Ґастон тодi теж скипiв i став огризатися; пiсля такої вкрай неприємної сцени йому не лишалося нiчого робити, окрiм як забрати сестру, дружину та доньок i поїхати з Тараскона. Пiзнiше, роздумуючи над дивною нестриманiстю герцоґа, Ґастон знаходив цьому лише одне пояснення: вiн був не перший, хто натякав йому на таку можливiсть.
    А тим часом Ґiйом та Робер, нiби навмисне, робили все, щоб полегшити працю змовникам. Вони зiбрали в своєму оточеннi найвiдбiрнiших покидькiв вищого свiту з усiєї Ґасконi, що вже само по собi викликало обурення респектабельних вельмож, i бешкетували в околицях, наводячи жах на мiсцевих селян. Серед багатьох мерзенних розваг братiв була одна, що справляла на Фiлiпа особливо гнiтюче враження. Зi своїм романтичним ставленням до жiноцтва вiн всiєю душею ненавидiв ґвалтiвникiв — а Ґiйом та Робер були найсправжнiсiнькими ґвалтiвниками...




    Роздiл III
    Обличчя смертi

    Це трапилося 2 травня 1445 року.
    Ранок був напрочуд гарний, однак почувався Фiлiп дуже зле. На самотi вiн гуляв у двiрському парку, провiтрюючи важку з похмiлля голову. Вчора вiн уперше в життi по-справжньому напився i тепер гiрко шкодував про це, клявся собi, що нiколи не питиме бiльше одного келиха за вечiр.
    Попервах Фiлiп не збирався напиватися, та вчорашня вечiрка видалася не надто веселою, швидше навiть сумною. Ернан де Шатоф’єр якраз був у Беарнi i мав приїхати лише за кiлька днiв, прихопивши з собою Ґастона д’Альбре та Амелiну — герцоґ уже перестав сердитися на свого небожа i сам попросив його повернутися. З тiєї чи iншої причини були вiдсутнi й iншi найближчi друзi та подруги Фiлiпа; отож вiн трохи засумував i випив бiльше, нiж звичайно. Вiдтак йому спало на думку, що коли вiн добряче нап’ється, то, диви, набереться смiливостi переспати з котроюсь iз присутнiх на вечiрцi панночок. Це була не дуже розумна iдея, проте Фiлiп завзято налiг на вино, стрiмко п’янiючи вiд незвички. Пiсля чималої кiлькостi випито зiлля його спогади про вчорашнiй вечiр нагло обривалися.
    Прокинувся Фiлiп сам, але не був певен, чи провiв вiн усю нiч один, i ця невiдомiсть мучила його ще дужче за головний бiль. Було б так прикро втратити незайманiсть у нестямi...
    Фiлiп здригнувся вiд несподiванки, почувши чемне привiтання. Вiн пiдвiв задумливий погляд i побачив поруч Етьєна де Монтiнi — вродливого дев’ятирiчного хлопчака, що служив у нього пажем.
    — А-а, привiт, друже, — промовив вiн i тут-таки збагнув, що може розпитати його про минулий вечiр. — Слухай-но... мм... але тiльки мiж нами. Що я вчора виробляв?
    Етьєн здивовано поглянув на нього, а потiм силувано всмiхнувся:
    — Ви нiчого не виробляли, монсеньйоре. Все було як завжди.
    — Коли я пiшов?... I з ким?
    — Пiсля десятої. Ви побажали всiм на добранiч i пiшли.
    — Один?
    — Так, монсеньйоре.
    Фiлiп полегшено зiтхнув:
    — От i добре... — Вiн уважнiше придивився до Монтiнi i спитав: — Ти чимось схвильований? Що сталося?
    — До замку привезли дiвчину, — вiдповiв Етьєн. — Мертву.
    — Мертву?
    — Так, монсеньйоре. На свiтанку вона стрибнула зi скелi в рiчку. Двоє селян, що бачили це, поквапилися витягти її з води, та вже нiчим допомогти їй не змогли. Вона впала на мiлину, вдарилася головою об камiння i, певно, вiдразу ж померла.
    Фiлiп здригнувся. Його не можна було назвати надто побожною й богобоязливою людиною, але до самогубства вiн ставився однозначно неґативно. Сама думка про те, що хтось може свiдомо позбавити себе життя, змушувала його серце боляче стискатися.
    Насилу притлумивши важке зiтхання, Фiлiп спитав:
    — А хто вона, ця дiвчина?
    Монтiнi знизав плечима:
    — В тiм-то й рiч, що нiхто не знає. Через те її привезли до замку — вона явно не тутешня.
    — Яка вона на вигляд?
    — Їй десь рокiв чотирнадцять чи п’ятнадцять. Поза будь-яким сумнiвом, не шляхетна панночка, але й не селянка i не служниця. Найпевнiше, з родини якогось заможного городянина, щоправда, не з Тараскона, бо тут її нiхто не впiзнав... — Монтiнi трохи повагався, а потiм додав: — А втiм, це не зовсiм так. Дехто її впiзнав.
    — Зажди! — сказав Фiлiп. — Я не второпав. Адже ж ти говорив, що її нiхто не знає.
    — Атож, монсеньйоре, її нiхто не знає. Тобто не знає, хто вона така i звiдки. Але вчора її бачили неподалiк Тараскона. Вчора ввечерi.
    — I що вона робила?
    Монтiнi пiдвiв голову й по-дорослому пильно подивився Фiлiповi в очi. Погляд його був похмурий i сумний, в ньому навiть промайнуло щось схоже на лють.
    — Вiрнiше, щo з нею робили, — уточнив вiн.
    Фiлiпове серце пiдскочило, а потiм нiби провалилось у безодню. Вони саме пiдiйшли до мавританського фонтану в центрi парку, i вiн присiв на невисокий парапет. Монтiнi мовчки стояв перед ним.
    — Розповiдай! — наказав йому Фiлiп.
    — Ну... Я знаю дуже мало. Лише те, що почув з балачок челядi. Цю дiвчину бачили... бачили, як пан Ґiйом вiз її зв’язану до своєї мисливської хатини.
    Фiлiп судомно глитнув. Так звана мисливська хатина Ґiйома знаходилася за двi милi милях вiд Тараскона. Там його старшi брати разом зi своїми приятелями час вiд часу влаштовували гучнi орґiї, що нерiдко супроводжувалася ґруповим зґвалтуванням молодих селянських дiвчат, якi мали нещастя опинитися за межами своїх сiл, коли напiдпитку Ґiйомова ватага швендяла околицями в пошуках розваг. Селяни, певна рiч, неодноразово скаржилися герцоґовi на його старших синiв. Щоразу герцоґ давав їм добрячого прочухана й забороняв надалi займатися таким „промислом“, однак, незважаючи на сувору заборону, Ґiйом та Робер нишком (а коли батька не було вдома, то й вiдверто) продовжували свої ганебнi розваги.
    Герцоґ якраз був вiдсутнiй — вiн поїхав до Барселони, щоб домовитися з тамтешнiм ґрафом про спiльне використання порту та корабелень, i взяв iз собою Робера, — отож Ґiйом, вiдчувши свободу, так розгулявся, що й чортам гидко стало.
    Фiлiп гнiвно заскреготiв зубами. Перед його внутрiшнiм поглядом стрiмко промайнули барвистi картини повiльної смертi Ґiйома з використанням найрiзноманiтнiших знарядь до тортур. Нарештi, опанувавши себе, вiн запитав у Монтiнi:
    — А це точно та сама дiвчина?
    — Слуги так кажуть, монсеньйоре. До того ж... — Етьєн судомно ковтнув. — Коли її тiльки привезли, я, ще нiчого не знаючи, мав змогу оглянути її зблизька...
    — Ну?! — нетерпляче вигукнув Фiлiп.
    — Її сукня подекуди роздерта на клаптi, шкiра на зап’ястках натерта до кровi, а на тiлi я бачив слiди вiд ударiв батогом...
    Фiлiп рвучко пiдхопився, стискаючи кулаки. Його обличчя спотворила ґримаса ненавистi та вiдрази.
    — Господи! — простогнав вiн. — Якi ж вони тварюки!.. Господи Iсусе...
    Вiн знову сiв i низько схилив голову, щоб Монтiнi не побачив слiз у його очах. Пiсля деяких вагань Етьєн, не питаючи дозволу, присiв поруч.
    — Ти маєш братiв? — за хвилю озвався Фiлiп.
    — Нi, монсеньйоре, — озвався Фiлiп. — Лише сестру. Та я розумiю вас...
    Фiлiп гiрко зiтхнув.
    — Чому, — промовив вiн, звертаючись до самого себе, — чому вони не померли разом з їхньою матiр’ю? Чому живуть i ганьблять нашу родину? Це несправедливо!.. Нечесно... — Вiн знову встав. — Де дiвчина?
    — На господарському подвiр’ї, монсеньйоре, — вiдповiв Монтiнi. — Якщо її ще не...
    Далi Фiлiп його вже не слухав. Вiн стрiмголов побiг уздовж бiчної алеї до правого крила палацу, проминув арочний прохiд, вiдтак повернув трохи влiво i незабаром опинився на широкому подвiр’ї, що прилягало до господарських будiвель замку. Як завжди о такiй порi, там було гамiрно й велелюдно, але звичайного пожвавлення Фiлiп не застав — обличчя в слуг були похмурi, а погляди стурбованi.
    — Де дiвчина? — голосно i трохи верескливо запитав Фiлiп, лишивши без вiдповiдi шанобливi привiтання на свою адресу.
    — Її щойно забрали, ваша високосте, — сказав один з наглядачiв, указуючи держалком батога в протилежний кiнець подвiр’я, де через розчиненi навстiж ворота виїжджала пiдвода в супроводi кiлькох озброєних вершникiв. — Схоже, монсеньйоре, що цього разу ваш брат вскочив у серйозну халепу.
    Фiлiп встав навшпиньки i подивився в тому ж напрямку. Вiн не впiзнав вершникiв зi спини, проте кольори їх вбрання були йому добре знайомi.
    „Тiльки не це! — подумав Фiлiп, холонучи вiд жаху. — Господи, тiльки не це!..“
    Кiлька секунд вiн простояв нерухомо, не в змозi зробити й кроку, а коли зацiпенiння минуло, щодуху кинувся до ворiт, розштовхуючи на своєму шляху слуг, якi не встигли поступитись йому дорогою.
    Зчинений ним ґвалт привернув увагу вершникiв, що супроводжували пiдводу. Вони озирнулись i притримали коней; зупинилась також i пiдвода. Фiлiп пiдбiг до неї й побачив, що тiло дiвчини цiлком накрите двома широкими плащами, з-пiд яких вибивалося назовнi лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить вiн завмер, благаючи всiх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потiм вiдкинув убiк край плаща.
    Вiн знав цю дiвчину. Звiсно, знав...
    Вродливе смагляве личко, юне, зовсiм дитяче, завжди таке веселе й життєрадiсне, зараз було блiдим i нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги i суму за втраченим життям. А на лiвiй скронi виднiлася закипiла кров...
    — Нi! Нi! — надривно закричав Фiлiп. — Боже, нi!..
    Скоряючись наглому пориванню, вiн стрiмголов кинувся геть вiд пiдводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Бiльшiсть присутнiх на подвiр’ї вирiшили, що в нього потьмарився розум пiд впливом побаченого, але це було не так. Фiлiп чiтко усвiдомлював свої дiї. Тепер вiн знав, щo робити, i був сповнений рiшучостi здiйснити свiй задум.
    Фiлiп гарячково шукав Ґiйома по всьому палацу, аж поки не натрапив на нього в одному з коридорiв. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрiмко бiг до нього, Ґiйом спробував утекти сходами. Проте Фiлiп наздогнав його ранiше i без жодного слова, в цiлковитiй мовчанцi, накинувся на брата.
    Ґiйом був на десять рокiв старший за Фiлiпа, на голову вищий i в пiвтора рази важчий, але Фiлiп мав перевагу в швидкостi та спритностi. Блискавичним рухом вiн завдав йому удару в щелепу, вiдтак ткнув його колiном у пах. Не встиг Ґiйом зiгнутися, як отримав ще два надзвичайно болючi удари — ребром долонi по шиї, трохи вище ключицi, та по нирках. Наступної митi Фiлiп майстерним прийомом збив його з нiг i, вирiшивши, що цього досить, вихопив з пiхв кинджал, збираючись зарiзати свого старшого i найненависнiшого брата, наче свиню.
    Вартовi, що збiглися на шум бiйки, не втручалися. Вони не почували анi найменшої симпатiї до Ґiйома, i тому, не змовляючись, вирiшили нiчого не робити, поки перевага на боцi Фiлiпа. Проте будь-якої митi, щойно щастя усмiхнеться Ґiйомовi, вони ладнi були розборонити їх.
    Розумiючи це i бачачи, що Фiлiп цiлком серйозно збирається вбити його, Ґiйом рвучко схопився на ноги. З несподiваною спритнiстю вiн ухилився вiд кинджала i щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Фiлiпа в напрямку сходiв, сподiваючись, що брат не втримається на ногах i, чого доброго, скрутить собi в’язи.
    Фiлiп i справдi спiткнувся, та, на щастя, на рiвному мiсцi, не долетiвши до крутих сходiв. Одначе при цьому вiн сильно вдарився головою об кам’яну пiдлогу, очi йому заслiпив яскравий спалах, потiм у його очах потьмарилося, з носа потекла кров, i вiн втратив свiдомiсть.
    Вартовi вчасно спинили Ґiйома, що кинувся був добивати непритомного брата...

    Фiлiп повертався до тями повiльно та болiсно. Iнодi його розум частково виринала з мороку, i тодi вiн чув голоси, в яких виразно бринiло занепокоєння, але значення мовлених слiв не доходило до його потьмареної свiдомостi. Вiн не знав, хто вiн такий, не знав, що з ним сталося i де вiн знаходиться. Величезна кiлькiсть питань, що на них не знаходилося вiдповiдей, викликала в нього панiку, i вiн знову впадав у забуття.
    Лише на четвертий день, змарнiлий та вщент розбитий, Фiлiп врештi опритомнiв. Ще якийсь час вiн лежав у цiлковитiй темрявi, аж поки не додумався розплющити очi. Це була ще не думка, а радше усвiдомлення того факту, що вiд здатний мислити, а отже, iснує.
    У кiмнатi панували сутiнки, та це не завадило Фiлiповi впiзнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши вiд гострого болю, що нiби шматував його мозок на клаптi, вiн побачив, що вiкна зашторенi, а на щiльних червоних шторах вимальовуються прямокутники свiтла. Значить, там, надворi, зараз день.
    „Треба розсунути штори“, — була перша його думка, i водночас його вуста промовили першi осмисленi слова:
    — Дайте свiтла... темно... Хтось тут є?
    Почулися швидкi човгаючi кроки — у кiмнатi вiн таки був не сам.
    — Слава Всевишньому, нарештi! — Падре Антонiо, помiтивши розумний блиск Фiлiпових очей, радiсно й полегшено зiтхнув. — Я так хвилювався за тебе, сину мiй, так боявся, що ти нiколи не повернешся.
    Поки панотець розсовував штори на найближчому вiкнi, Фiлiп напружено думав над його останнiми словами, але без будь-яких видимих наслiдкiв. Бiль у головi не дозволяла йому зосередитися.
    — I вiдчинiть вiкно, — додав вiн. — Задушливо.
    Дон Антонiо виконав i це його прохання. В кiмнатi повiяло приємною ранковою прохолодою. Фiлiп з насолодою вдихнув чисте та свiже повiтря, сповнене ароматами пiзньої весни.
    Панотець повернувся до Фiлiпа, присiв на край широкого лiжка i взяв його за руку.
    — Як почуваєшся? — стурбовано запитав вiн.
    — Погано, — вiдверто зiзнався Фiлiп. — Голова болить, млявiсть якась... Що сталося, падре?
    — Ти сильно вдарився i, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.
    — Струс мозку, — повторив Фiлiп. — Зрозумiло... I довго я був непритомний?
    — Три днi.
    — Ага... — Фiлiп намагався згадати, як же вiн примудрився отримати струс мозку, але марно: його пам’ять щiльно огортав густий туман забуття. — Я не пам’ятаю, як це сталося, падре. Мабуть, я дуже багато випив i зовсiм не тямив себе. Бiльше я не буду так напиватися.
    Панотець стривожено поглянув на нього:
    — Що ти кажеш?! Ти ж був тверезий.
    — Я? Тверезий? — Фiлiп розгублено заклiпав очима. — Ви помиляєтеся, падре. Тодi я багато випив, дуже багато... навiть не пригадаю, скiльки.
    — Це було напередоднi. А вдарився ти наступного дня вранцi.
    — Як це вранцi? Хiба я вранцi... Нi, не розумiю. Я нiчого не розумiю!
    — I ти не пам’ятаєш про це? — спитав панотець, пильно дивлячись йому в очi.
    — Про це? Про що? — Ще одна спроба щось пригадати викликала у Фiлiпа новий напад головного болю. — Я нiчого не пам’ятаю про наступний день, падре. Зовсiм нiчого. Останнє, що я пригадую, це як я пив на вечiрцi... А що трапилося? Що?
    Дон Антонiо похитав головою:
    — Краще тобi самому згадати... А якщо не згадаєш, то краще для тебе.
    — Он як! — Фiлiп остаточно розгубився. — Я вас не розумiю. Розкажiть менi все.
    Падре зiтхнув:
    — Нi, Фiлiпе, не зараз. Певна рiч, рано чи пiзно ти про все дiзнаєшся — та краще пiзно, нiж рано... I годi про це. — Панотець трохи помовчав, мабуть, зважуючи, як краще перевести розмову на iншу тему, а потiм просто сказав: — Учора приїхав ґраф д’Альбре з сестрою.
    Фiлiп кволо всмiхнувся:
    — Це добре. Я за ними так скучив... Я хочу побачити їх. Обох.
    Панотець повiльно пiдвiвся.
    — Зараз я накажу розшукати їх i повiдомити, що ти вже опритомнiв.
    З цими словами вiн попрямував до виходу, але бiля дверей Фiлiп спинив його:
    — А Ернан? Вiн повернувся з Беарну?
    — Так. Разом з ґрафом д’Альбре, — вiдповiв падре, i на його обличчя набiгла тiнь.
    — Тодi, будь ласка, вiдрядiть вiстового в Кастель-Ф’єро...
    — Це зайве, — м’яко перебив його дон Антонiо. — Пан де Шатоф’єр тут.
    — Де саме? — пожвавiшав Фiлiп.
    — Пiвгодини тому я бачив його в твоїй бiблiотецi.
    — То покличте його. Зараз же.
    — Гаразд, — знову зiтхнув панотець. — Покличу. I поки ви розмовлятимете, пiду поклопочуся щодо обiду.
    З цими словами падре Антонiо вийшов з кiмнати, лишивши Фiлiпа на самотi. Проте ненадовго — за якусь хвилю вхiднi дверi знов прочинилися, i до спальнi ввiйшов високий кремезний юнак з чорним, мов смола, волоссям i сiрими зi сталевим блиском очима. У кожному його поруховi вiдчувалася неабияка сила, i через те вiн здавався на кiлька рокiв старшим, анiж був насправдi.
    — Привiт, Ернане, — сказав Фiлiп. — Поки тебе не було, я в таку халепу вскочив... Навiть не знаю, в яку саме.
    Шатоф’єр якось утомлено поглянув на нього й мовчки кивнув. Його обличчя було блiдим i змарнiлим, а пiд очима запали хворобливi тiнi. Фiлiп нараз вiдчув щось неладне.
    — Що з тобою, друже? — турботливо запитав вiн. — Тобi зле?
    — Так... Не дуже добре, — вiдповiв Ернан, голос його лунав глухо й уривчасто, мов стогiн. А пiсля короткої паузи вiн додав: — Дон Антонiо попередив, що ти нiчого не пам’ятаєш. Вiн просив нiчого не казати тобi, але я... я нi про що iнше думати не можу.
    — То що сталося, Ернане? — геть розгубився Фiлiп. — Хоч ти поясни!
    — Вона... — З грудей Ернана вихопився схлип. — Вона була менi як сестра... Бiльше, нiж сестра, ти знаєш...
    Цiєї митi пам’ять цiлком повернулася до Фiлiпа. Вiн пронизливо скрикнув i зарився обличчям у подушку, притиснувши долонi до скронь. Йому здавалося, що його голова ось-ось лусне вiд болючих спогадiв. Туман забуття, що щiльно оповивав подiї того фатального дня, нараз розвiявся, i Фiлiп згадав усе.
    Її звали Едженiя. Вона була дочкою Ернанової годiвницi i його ровесницею — як тодi казали, вона була його молочною сестрою. Шатоф’єрова мати померла невдовзi пiсля пологiв, батько — трохи згодом; їх вiн, ясна рiч, не пам’ятав i мамою називав свою годiвницю, а її дочка була йому за рiдну сестру. Вони зростали й виховувалися разом, були дуже прив’язанi одно до одного, а коли стали пiдлiтками, їхня прив’язанiсть переросла в кохання. Нiхто не знав про дiйснi намiри Ернана щодо його молочної сестри; та дехто, зокрема й Фiлiп, припускав, що вiн збирається одружитися з нею. Особисто Фiлiп цього не схвалював, проте не став би вiдмовляти друга, якби це виявилося правдою. Ернан був надзвичайно впертий хлопець, i коли вже приймав якесь рiшення, то вiдстоював його до самого кiнця. До того ж, Фiлiп добре знав Едженiю i вважав її чудовою дiвчиною; єдиний її недолiк полягав у тому, що вона була дочкою служницi...
    — Як це було? — запитав Фiлiп, не повертаючи голови.
    Ернан пiдiйшов до лiжка й сiв.
    — Того вечора вона поїхала до своїх сiльських родичiв, — тихо, майже пошепки промовив вiн. — I не взяла супроводу... Скiльки разiв я їй казав, скiльки разiв... та вона не слухалася мене!.. — Ернан знову схлипнув. — А згодом до Кастель-Ф’єро прибiг її кiнь. Мої люди негайно подалися на пошуки, але знайшли її лише вранцi... мертву... Боже, навiщо?...
    У кiмнатi надовго запала тиша. За вiкном весело щебетали пташки, день був ясний, сонячний, однак на душi у Фiлiпа панували сутiнки. Йому було гiрко i сумно. Так гiрко й сумно йому не було ще нiколи — навiть тодi, коли померла його матiнка, Амелiя Аквiтанська.
    Вiн перший порушив мовчанку:
    — Де зараз Ґiйом?
    — Пiд арештом. Так наказав мажодорм. Та можна не сумнiватися, що пiсля повернення твого батька його звiльнять. Адже нема такого закону, що забороняв би шляхтичевi чинити глум над плебейкою. Будь-який суд виправдає цього негiдника... Де ж справедливiсть, скажи менi?! — По щоках Ернана покотилися сльози.
    Долаючи млявiсть, Фiлiп пiдвiвся, сiв у лiжку i стиснув у своїх руках велику й сильну руку Шатоф’єра.
    — Є суд нашої совiстi, друже. Суд вищої справедливостi. — В небеснiй блакитi його очей майнули лиховiснi блискавицi. — Ґiйом злочинець i має бути покараним. Вiн мусить померти — i вiн помре! Такий мiй вирок... Наш вирок!
    Ернан здригнувся, а вiдтак розправив свої могутнi плечi, що знаходилися на рiвнi Фiлiпової макiвки.
    — Ґiйом помре. — Голос його лунав твердо й рiшуче. — Як скажений собака помре! I всi цi виродки з його товариства також помруть. Я ще не вирiшив, що робити з Робером — його щастя, що вiн поїхав з твоїм батьком до Барселони i не брав участi в цiй нарузi... — Ернан раптово знiтився, i погляд його потьмянiв. — Та нiщо, нiщо не поверне її до життя. Її кривдники гiрко поплатяться за свiй злочин, але вона не встане з могили. Я вже нiколи не побачу її... Нiколи... — I вiн заплакав, зовсiм як дитина.
    Фiлiп сидiв поруч нього, i собi витираючи зволожнiлi очi.
    „Кажуть, що ми ще дiти, — думав вiн. — Може, це й так... От тiльки життя в нас не дитяче.“
    Фiлiпове дитинство стрiмко добiгало кiнця, i в нього вже не лишалося часу на ту коротку iнтермедiю до юностi, що зветься отроцтвом...




    Роздiл IV
    Кiнець дитинства

    Фiлiп сидiв на березi лiсового озера й задумливо споглядав вiддзеркаленi гладiнню води бiлi, напiвпрозорi, схожi на серпанок хмаринки, що повiльно пливли синiм весняним небом з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд. Озеро лежало на рiвнинi, посеред густого лiсу, а вдалинi зусiбiч, немов казковi велетнi, здiймалися гори. Фiлiповi подобалась ця мiсцина; в теплу пору року вiн часто приїздив сюди, коли хотiв побути насамотi.
    Сьогоднi був останнiй день весни i його чотирнадцятий день народження. I Фiлiп, як i рiк, як i два, як i три роки тому, ще вдосвiта утiк з дому, щоб не бачити батька в жалобному вбраннi, щоб зайвий раз не потрапляти йому на очi, бо саме цього дня герцоґ був бiльше нiж будь-коли нетерпимий до свого найменшого сина.
    Для кожного юнака день його народження — день радостi, що символiзує рубiж, перетинаючи який вiн стає на рiк старшим, а отже, ще дорослiшим. Проте для Фiлiпа, скiльки вiн себе пам’ятав, 31 травня завжди було днем смутку. Нi, не за померлою матiр’ю: йому, звiсно, шкода було жiнку, яка, народивши його, померла в муках — та вiн її не знав. Цей день символiзував для Фiлiпа втрату батька, дитинство, що минуло поряд з ним i водночас так далеко вiд нього. Свiдомо Фiлiп не любив герцоґа i, щиро кажучи, йому не було за що любити його. Однак неусвiдомлено вiн все ж тягнувся до нього, скоряючись тому слiпому, безумовному iнстинктовi, що змушує малих звiренят триматися бiля своїх батькiв, шукати в них ласки, тепла й захисту. А крiм того, герцоґ був для Фiлiпа взiрцем мужностi й шляхетностi, прикладом мудрого та справедливого правителя, втiленням безлiчi iнших достоїнств, i єдине, в чому вiн не хотiв бути схожим на нього, то це бути таким батьком...
    Повернувшись додому й дiзнавшись про все, що сталося в Тарасконi за його вiдсутностi, герцоґ, як i передбачав Ернан, звiльнив Ґiйома з-пiд арешту i лише суворо поганив його. Амнiстiя, проте, не торкнулася тих кiлькох наближених Ґiйома та Робера, якi також були взятi пiд варту, — герцоґ наказав кинути їх до найглибшого пiдземелля замку й негайно забув про їхнє iснування. Решта учасникiв наруги над Едженiєю, як засвiдчили подальшi подiї, могли лише позаздрити своїм товаришам, що спокiйнiсiнько вiдсиджувались у в’язницi. Невдовзi тi, хто був причетний до тих ганебних подiй, але зберiг свою свободу, один за iншим почали гинути за вельми пiдозрiлих обставин. Їм не вдавалося врятувати життя навiть квапливою втечею — де б вони не хвалися, всюди їх знаходила смерть, спрямована (в чому нiхто не сумнiвався) рукою Ернана де Шатоф’єра.
    На вiдмiну вiд Робера, який, маючи певну частку здорового глузду, пристрасно дякував небесам, що на той час перебував у Барселонi i не брав участi в братових розвагах, Ґiйом був надто дурний i самовпевнений, щоб тверезо оцiнити ситуацiю й по-справжньому налякатися. Звiстки про кожну наступну смерть викликали в нього напади лютi, вiн скаженiв, на всi лади проклинав Ернана i пiдсилав до нього найманих убивць, яких за кiлька днiв знаходили мертвими, як правило повiшеними на шибеницi в Шатоф’єрових володiннях.
    Незавидне становище Ґiйома погiршувалося ще однiєю суттєвою обставиною. Десь за тиждень по смертi Едженiї стало вiдомо, що Ернан був таємно заручений з нею. Певна рiч, за її життя вищий свiт поставився б до такої звiстки вельми несхвально, проте постфактум це було сприйнято спокiйно i з розумiнням. Таким чином, не зовсiм законнi з формальної точки зору дiї Ернана набували в очах суспiльства певну видимiсть законностi, переходячи в площину кровної помсти, що завжди вважалося справою святою й гiдною якнайглибшої поваги.
    Ґiйом був приречений — це розумiли всi, крiм нього самого. Робер вже вiдверто примiрявся до титулу спадкоємця Ґасконi та Каталонiї. Герцоґ ще бiльше замкнувся в собi i став уникати старших синiв майже так само, як i меншого. Чимдалi нестерпнiшим робилося Фiлiпове життя в батькiвському домi. Щоразу, зустрiчаючи Ґiйома, вiн ледве стримувався, щоб не накинутися на нього, i про себе дивувався, чому Ернан зволiкає з розправою. Ґастон д’Альбре, який знову посварився з герцоґом (вiн вимагав суду над Ґiйомом i позбавлення його, вкупi з Робером, права успадкування майорату), пропонував Фiлiповi поїхати разом з ним та Амелiною до Беарну. Однак тодi Фiлiп перебував у станi глибокої депресiї i вiдкараскався вiд кузена непевною обiцянкою згодом подумати над його пропозицiєю.
    А вночi, напередоднi свого вiд’їзду, до Фiлiпа прийшла Амелiна. Вона швиденько роздяглася, забралась у лiжко i припала до його вуст палким поцiлунком. Можливо, то була найсприятливiша нагода подолати властивий кожному пiдлiтковi страх перед першою близькiстю з жiнкою, адже наразi Фiлiп, як нiколи ранiше, потребував нiжностi й ласки, вiн так жадав забутися в обiймах любої й дорогої сестрички... Проте тiєї ночi мiж ними так нiчого й не сталося. Фiлiп був ще надто слабкий, виснажений, знесилений усiм пережитим. Вони лежали поряд, обiймаючись i цiлуючись — ласкаво, але без пристрастi, як брат i сестра, — i Фiлiп виговорив Амелiнi все, що накипiло в нього на душi, все, що його гризло, а потiм просто заснув, мiцно пригорнувшись до неї, до її теплого та нiжного тiла. Тiєї ночi вiн спав спокiйно й безтурботно.
    Вранцi їх розбудив Ґастон (слуги не наважувалися) i все питав, чи скоро будуть дiти. Ось на такiй пiднесенiй нотi вони й розпрощалися. А позаяк було ще рано, то Фiлiп лишився лежати в лiжку, не знаючи, де йому подiтися вiд сорому та збентеження. Що ж то буде, думав вiн, коли за мiсяць-другий Ґастоновi заманеться поспитати у лiкаря, чи не вагiтна, бува, його сестра, а той, здивовано пiдвiвши брови, вiдповiсть: „На Бога, монсеньйоре! Таж вона ще незаймана“. Кпинiв вистачить надовго, це точно! „Так ти спав з Амелiною чи просто спав з нею? I скiльки разiв ви отак просто спали удвох?“ Нiчого сказати, гарненькi справи...

    Фiлiп узяв до рук лютню i за звичкою перебрав струни, перевiряючи настройку. Свiдомо вiн ще не вирiшив, щo хотiв би заспiвати, як його пальцi, трохи несподiвано для нього самого, взяли першi акорди пiснi про кохання могутнього вельможi до королiвської дочки. Про те саме кохання, що призвело до його появи на свiт i на цьому траґiчно обiрвалося. Про його батька, герцоґа Фiлiпа III Аквiтанського, який, втративши першу дружину, зовсiм не сумував за нею, бо був нестямно закоханий в одинадцятирiчне дiвча, доньку короля Робера III. Iзабелла Ґалльська годилася герцоґовi за дочку, проте ця обставина не завадила йому так палко закохатися в неї, що у своїй нерозсудливостi вiн ладен був сподобитися Парiсовi й зруйнувати стiни Тулузи заради прекрасних очей новоявленої Гелени Троянської. Аби зберегти мир у країнi, король мусив поступитися вимогам наймогутнiшого зi своїх васалiв i цим порушив слово, що його був дав ґрафовi Прованському, з чиїм сином Iзабелла вже була заручена. Вiдчувши себе ображеним, ґраф вирiшив вийти зi складу королiвства i приєднатися до Ґерманського Союзу. Загалом це було лише на руку аквiтанцям, оскiльки дозволяло їхньому роду зайняти домiнуюче положення в рештi Ґаллiї, проте герцоґ, усвiдомлюючи свою провину перед королем, рiшуче виступив на захист цiлiсностi держави. В цьому його пiдтримали й iншi ґалльськi князi, що вирiшило суперечку на користь єдностi країни. Ґрафовi Прованському довелося поступитись i задовольнитися шлюбом свого сина з небогою короля, юна принцеса Iзабелла стала герцоґинею Аквiтанською, а вся ця iсторiя набула широкого розголосу i знайшла своє вiдображення в цiлiй низцi художнiх творiв того часу.
    З усiх балад, що їх Фiлiп знав про батькiв, ця щонайменше вiдповiдала дiйсностi, проте йому вона подобалася понад всi iншi. Було в нiй щось особливе i надзвичайне, що збуджувало його уяву, торкалося найпотаємнiших струн його душi. Її автор, мало переймаючись iсторичною правдою, зумiв так яскраво, так переконливо зобразити своїх героїв, що складалося враження, нiби вони знаходяться десь поруч i будь-якої митi можуть з’явитися перед слухачами в живiй людськiй подобi...
    Поступово спiв захопив Фiлiпа, вiн повнiстю поринув у минуле i перестав думати про сьогодення. Природа не нагородила його абсолютним слухом, проте наполегливi тренування не минулися для нього марно: спiвав вiн правильно, гарно поставленим голосом, майже нiколи не брав фальшивих нот, i слухати його було приємно не лише йому самому.
    Десь на серединi пiснi Фiлiп вiдчув, що хтось пiдiйшов до нього ззаду й зупинився за спиною. Це вiдчуття було таке реальне, таке непереборне, що вiн замовк на пiвсловi, вiдклав лютню вбiк i озирнувся...
    А наступної митi Фiлiп вже був на ногах, дурнувато всмiхаючись i вiдчайдушно намагаючись вирiвняти дихання, що раптово збилося з ритму. Горло його стиснув нервовий кашель, проте вiн не мiг дозволити собi прокашлятися, боячись сполохати, зруйнувати тендiтну чарiвнiсть картини, що нараз вiдкрилася його приголомшеному поглядовi...
    Перед ним стояла юна дiвчина рокiв п’ятнадцяти, прекрасна як весна, як любов, як може бути прекрасною лише чистота й невиннiсть. Вона була невисока на зрiст, струнка, з тонким гнучким станом, одягнена в коричневий костюм для верхової їзди, який вдало гармонiював з пишною гривою свiтло-каштанового волосся. Її великi карi очi дивилися на нього з якимось дитячим захватом, на щоках грав рожевий рум’янець, а на коралових устах блукала сором’язлива усмiшка, виблискуючи перлинами її рiвних бiлих зубiв.
    У Фiлiпа важко калатало серце й пiдкошувалися ноги. Вiн дивився на дiвчину, поїдаючи її очима i млiючи вiд незнаного ранiш, нi з чим незрiвнянного почуття. Свiт у його очах враз змiнився, вiн почав бачити все в iншому свiтлi, зовсiм iнакше сприймати довколишнє. Усi турботи, всi бiди та нещастя останнього часу та всього його життя здалися йому такими далекими, неiстотними, не вартими уваги. Ця дiвчина була мов та чарiвниця з казки, що прийшла забрати в нього дитинство — але навзамiн вона пропонувала йому кохання.
    „Так, це кохання! — думав вiн. — Он воно яке...“
    Його нiтрохи не бентежило, що вiн зовсiм не знає цю дiвчину, що вперше бачить її — все це не мало жодного значення. Кохання нiколи не приходить поступово, крок за кроком, воно спалахує в одну мить, i вже неiстотно — в момент знайомства, з першого погляду, чи значно пiзнiше. Кохання не можна порiвнювати нi зi звичкою, нi з дружбою, нi з прихильнiстю; воно не є породженням земних почуттiв — поваги, симпатiї, тощо — навiть у мiльйони й мiльярди разiв посилених. Це небесна благодать, це божественне одкровення, це диявольська мана... Наче блискавка вдарила одночасно з неба i з-пiд землi — вона миттєво вразила Фiлiпа.
    Нарештi, опанувавши себе, вiн пiдступив до дiвчини i чемно поцiлував її руку. Подолавши спокусу притиснутися щокою до цiєї тендiтної, м’якої долонi, вiн примусив себе випростатись i представився:
    — Фiлiп Аквiтанський до ваших послуг, панно.
    Дiвчина нагородила його слiпучою усмiшкою.
    — Дуже мило, монсеньйоре, — вiдповiла вона i, не витримавши палкого погляду Фiлiпа, нiяково потупилася. — А я... Мене звуть Луїза де Шевернi... Також до ваших послуг.
    Ґалльською вона говорила правильно, але з виразним франсiйським акцентом. Її оксамитово-нiжний голос змушував Фiлiпове серце то завмирати в знемозi, то швидко калатати, аж рватися з грудей.
    — Ви... Мабуть, ви родом з Iль-де-Франсу, — невпевнено припустив вiн. — Або ж з Середньої Луари.
    — Ви вгадали, — кивнула Луїза. — Моя родина мешкає в Блуа.
    — I що ж привело вас до нашого краю?
    — Три днi тому я приїхала погостювати до свого кузена, вашого друга, до речi, ґрафа Капсiрського.
    — Он як! — Лише зараз Фiлiп помiтив з протилежного краю галявини двох коней: одного з дамським сiдлом, другого з чоловiчим, яких тримав за поводи слуга. У слузi вiн упiзнав Жакомо, Шатоф’єрового камердинера. — Отже, Ернан ваш родич?
    — Так, монсеньйоре. Моя матiнка — рiдна сестра матерi пана ґрафа, царство їй небесне. Ми також родичi й по його чоловiчiй лiнiї, щоправда, дуже далекi.
    — Зрозумiло. Це... гм... Це була дуже романтична iсторiя.
    Тут Фiлiп покривив душею. Нiчого романтичного в цiй iсторiї не було — то був звичайнiсiнький мезальянс. Двадцять рокiв тому Ернанiв батько їздив у Шампань, на землю своїх предкiв, i повернувся звiдти з молодою дружиною, дочкою одного зубожiлого шляхтича — свого далекого родича. Цей шлюб нiхто не схвалював.
    Вiдчувши фальш в останнiх словах Фiлiпа, Луїза почервонiла i збентежено опустила очi. Вона зрозумiла це так, що Фiлiп з самого початку вирiшив поставити її на мiсце, вказавши на рiзницю в їхньому суспiльному становищi.
    — Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я... не смiю бiльше заважати вам. Зараз я поїду.
    — Чому? — здивувався Фiлiп. — Хiба ви кудись поспiшаєте?
    — Ну... нi. Не дуже. Я просто гуляла неподалiк, а коли почула ваш спiв, то пiд’їхала ближче, щоб послухати...
    — Але ж я ще не закiнчив! — жваво вiдгукнувся Фiлiп. — А ви справдi хочете послухати мене? Вам подобається, як я спiваю?
    — Дуже! — вiдповiла Луїза, вклавши в це слово значно бiльше пристрастi й запалу, анiж їх заслуговувало єдино Фiлiпове виконання. — Ви чудово спiваєте, монсеньйоре.
    — Мене звуть Фiлiп, — лагiдно сказав вiн, узявши її за руку. — Тiльки так я дозволяю називати себе гарненьким дiвчатам. А ви не просто гарненька, ви — красуня. Я ще нiколи не зустрiчав такої чарiвної дiвчини, як ви.
    Луїза пiдвела голову, i їхнi погляди зустрiлися.
    — А я... — затинаючись заговорила вона. — Я ще не зустрiчала такого, як ви... Менi казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий... такий милий.
    Фiлiп увесь розцвiв. Вiн пiдвiв її до берега озера й розстелив на травi свiй широкий плащ. Вона вдячно всмiхнулася йому й сiла, пiдiбгавши ноги. Фiлiп улаштувався поруч, узяв до рук лютню i спитав:
    — Менi починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?
    — Спочатку, будь ласка.
    Фiлiп торкнувся пальцями струн i заспiвав з таким натхненням, якого не вiдчував ще нiколи.
    Луїза слухала його, спираючись лiктем на колiна i поклавши пiдборiддя на долоню. Її обличчя промiнилося цiлою гаммою почуттiв — нiжностi, благоговiння, розгубленостi, замiшання й захоплення, а очi млосно блищали. Коли Фiлiп доспiвав до кiнця, i вiдлунали завершальнi акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потiм з хвилюванням в голосi промовила:
    — Як це прекрасно! У мене просто немає слiв... Це пiсня про ваших батькiв?
    — I так, i нi, — вiдповiв Фiлiп. — Загалом це iсторiя про моїх батька та матiр, проте деякi деталi й обставини автор явно запозичив з iншої схожої iсторiї.
    — Якої?
    — Про ґрафа Клавдiя Iверо та Дiану Юлiю Римську. П’ятнадцять рокiв тому дон Клавдiй без пам’ятi закохався в принцесу Дiану i попросив у iмператора Корнелiя її руки. Iмператор же мав вiдносно дочки iншi плани, тому ввiчливо вiдмовив ґрафовi. Однак дон Клавдiй не змирився з поразкою i умовив Дiану втекти з ним до Iспанiї, щоб там одружитися. Мiж iншим, вiнчав їх мiй нинiшнiй духовний наставник, превелебний Антонiо Ґатто. У той час вiн подорожував Європою i за збiгом обставин опинився на одному кораблi з утiкачами. Дону Клавдiєвi i Дiанi Юлiї не терпiлося... гм... стати подружжям, отож вони вирiшили не чекати прибуття в Iспанiю i попросили падре Антонiо повiнчати їх прямо на кораблi. Iмператор не тямив себе з лютi, коли дiзнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цiєї iсторiї запозичена розв’язка: буцiмто моя мати тiкає з моїм батьком, i вони таємно вiнчаються. Вочевидь, авторовi це здалося бiльш красивою кiнцiвкою, нiж те, що сталося насправдi.
    — А що було насправдi?
    — Все було значно грубiше й прозаїчнiше Мiй батько зiбрав вiйсько i пригрозив моєму дiдовi, що пiде вiйною на Тулузу i вiдбере у нього не лише дочку, а й корону. Дiд не хотiв мiжусобицi в країнi, тому змушений був поступитися i через це посварився з ґрафом Прованським...
    Фiлiп розповiдав цю iсторiю чисто механiчно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразi його думки були зайнятi зовсiм iншим: вiн обмiзковував одну iдею, яка оце щойно спала йому на думку. Вiн уже трохи оговтався вiд першого шоку, подолав свою розгубленiсть i весь сповнився рiшучостi. Тепер вiн точно знав, щo йому треба, i був готовий до активних дiй. Проте це не було наслiдком холодного розрахунку з його боку, це радше була вiдчайдушна хоробрiсть вщент п’яної людини. А Фiлiп був п’яний — вiд кохання.
    Сяк-так довiвши до кiнця свою розповiдь, Фiлiп швидко пiдвiвся, вибачився перед Луїзою i пiдiйшов до Жакомо, який увесь цей час сидiв пiд деревом. При наближеннi Фiлiпа слуга схопився на ноги i з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовленi упiвголоса. Потiм вiн уклонився йому, негайно скочив на свого коня i, пославши прощальний уклiн спантеличенiй Луїзi, зник за деревами.
    — Що трапилося? — спитала вона, коли Фiлiп повернувся i знову сiв бiля неї.
    — Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф’єро i переказати Ернановi, що сам подбаю про вас i ввечерi поверну йому цiлою й неушкодженою.
    Луїзинi щоки спалахнули.
    — Але навiщо?
    — Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана i вирiшив сьогоднi навiдатися до нього. А по-друге, я вiдiслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.
    — Що?... — Дiвчина ще дужче знiяковiла. — Ви... Ви хочете залишитися зi мною сам на сам?
    — Ми вже залишилися, — уточнив Фiлiп, смiливо обiйняв її i притягнув до себе. — Погодься, любонько: якось незручно цiлуватися в присутностi слуг.
    — О, Боже! — тiльки й встигла прошепотiти Луїза, перше нiж їхнi губи зiмкнулися в довгому й палкому поцiлунку.
    Потiм вони сидiли, мiцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Фiлiповiм плечi, а вiн, зарившись лицем у її волоссi, з насолодою вдихав їх п’янкий аромат, вiдчуваючи себе на сьомому небi вiд щастя. Фiлiп багато разiв цiлувався з дiвчатами i стискав їх у своїх обiймах, та ще нiколи не вiдчував такого блаженства, як зараз. I тут вiн зрозумiв, що нiскiлечки не страхається близькостi з Луїзою; вiн жадає цього, вiн зовсiм не боїться розчаруватися в коханнi, зiпсувати свої поетичнi мрiї банальною прозою життя — бо справжнє кохання прекраснiше будь-яких мрiй...
    — Скiльки тобi рокiв, люба? — спитав Фiлiп.
    — П’ятнадцять.
    — А менi лише чотирнадцять... Але ж це не бiда, правда?
    Луїза погладила його по щоцi, потiм нiжно торкнулася губами до його губ. Очi її сяяли вiд захоплення.
    — Це не має значення, любий. Я кохаю тебе.
    — Я теж кохаю тебе, Луїзо. — Фiлiп дбайливо поклав її на траву. — Знаєш, — промовив вiн з таким нiяковим виглядом, нiби признавався в якомусь недоброму вчинку, — у мене ще не було жiнок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина...
    Луїза раптом схлипнула i затремтiла.
    — Господи! — прошептала вона, врештi збагнувши, що зараз станеться. — Господи...
    — Що з тобою, рiдна? — сполошився Фiлiп. — Чому ти плачеш?
    Луїза рвучко притислася до його грудей.
    — Я знаю, ми не повиннi...
    — Чому? Хiба ти не любиш мене?
    — Люблю, але...
    — Ти боїшся розчаруватися в менi?
    Луїза трохи вiдсторонилася i здивовано поглянула на нього. В її очах застигло нерозумiння — те саме нерозумiння, що повсякчас стоятиме помiж ними протягом їх короткого подружнього життя.
    — Я не боюся розчаруватися в тобi, — м’яко сказала вона. — Адже менi нема з ким порiвнювати тебе. Я боюсь... але не чогось конкретного, а просто тому, що менi страшно. Страшно i все тут, адже це так природно. — Вона перевела дихання, набираючись смiливостi. — I, будь ласка, бiльше не питай нi про що. Краще поцiлуй мене.
    Фiлiп зазирнув углиб її великих карих очей i немов розчинився в них цiлком. Цiєї митi навколишнiй свiт перестав iснувати для нього. На всьому бiлому свiтi були тiльки вiн, Луїза та кохання, що з’єднало їх нерозривними узами. Кохання, яке Фiлiп так довго чекав i яке, нарештi, прийшло.
    Вiн пiзнавав любов. Йому ще належало випити цю чашу до дна — радiсть i гiркоту, муку та насолоду, бiль i блаженство, надiю та вiдчай...




    Роздiл V
    Мужчина

    Сонце хилилося надвечiр. Фiлiп лежав, розтягнувшись на травi, i бездумно дивився в небо. На його грудях лежала голiвка Луїзи, її волосся лоскотало йому шию та пiдборiддя, але вiн не прибирав їх — лоскiт був приємним. I взагалi, все пов’язане з Луїзою було йому приємним. Фiлiповi здавалося, що вiн не лежить на землi, а ширяє в повiтрi. Все його тiло охоплювала солодка знемога, думки в головi плуталися, а над усiм цим домiнувало всепоглинаюче вiдчуття спокiйного й безтурботного щастя.
    Нарештi Луїза поворушилась i пiдняла голову.
    — Здається, я задрiмала, — сказала вона, сонно примруживши очi. — Я довго спала?
    — Нi, любонько, — лагiдно вiдповiв Фiлiп. — Щонайбiльше пiвгодини.
    Луїза зiтхнула i мiцно пригорнулася до нього.
    — Що трапилося? — спитав Фiлiп. — Чому ти зiтхаєш?
    — Так, нiчого. Просто... просто я думаю...
    — Про що?
    — Ну, як ти не розумiєш?! Я думаю про те, що сталося.
    — А-а!.. Але чим ти стривожена?
    З хвилину вона помовчала, перш нiж вiдповiсти.
    — Менi дуже нiяково. Дуже-дуже. Що подумає кузен? Що подумають тато з мамою?... Учора Ернан розповiдав про тебе i цiлком серйозно заявив, що боїться знайомити нас. Йому-бо соромно буде дивитися в очi моїм батькам, якщо ти зведеш мене.
    Фiлiп пiдвiвся й сiв на травi.
    — Так ось ти про що! Ось що тебе непокоїть!
    — Атож, — спантеличено кивнула вона. — Це мене й непокоїть. Та тiльки не подумай, що я шкодую, любий. Я нi про що не шкодую. Нi про що...
    Фiлiп схилився над нею й поцiлував її в уста.
    — Дурненька ти моя! Як погано ти про мене думаєш. Адже я люблю тебе i хочу з тобою одружитися.
    Вона недовiрливо глянула на нього:
    — Одружитися? Це не жарт?
    — Нiяких жартiв! Завтра падре Антонiо повiнчає нас, i ми станемо чоловiком та жiнкою. Ти згодна?
    — О, Боже! — розгублено промовила Луїза. — Це так несподiвано...
    — А ти думала, я хотiв просто розважитися з тобою?
    — Ну... Взагалi я думала, що мiж нами така рiзниця...
    — Це неiстотно, любонько, — заявив Фiлiп з такою безапеляцiйнiстю, наче сам був не до кiнця певен цього i прагнув переконати себе у власнiй правотi. — Все це кастовi забобони. Ранiше я подiляв їх... аж поки не зустрiв тебе. Тепер я розумiю, що грiш їм цiна базарного дня. Тепер я розумiю Ернана i його батька... Та що й говорити! Я вже не можу без тебе жити. Я хочу, щоб ти завжди була зi мною.
    — А твiй батько? Невже вiн погодиться?
    Фiлiп спохмурнiв.
    — Батьковi байдужа моя доля. Для нього було б краще, якби я зовсiм не народжувався. Гадаю, йому буде все одно, з ким я одружуся. Та навiть коли вiн чинитиме опiр... Зрештою, менi вже чотирнадцять рокiв, я повнолiтнiй i можу розпоряджатися своїм майбутнiм за власним розсудом, не питаючись нi в кого дозволу.
    — Навiть у папи Римського?
    — Навiть у папи. — Тут Фiлiп усмiхнувся (трохи сумно, треба визнати). — Мiй титул першого принца сприймають всерйоз лише ґасконцi, це тiшить їхнє самолюбство. А так нiхто не сумнiвається, що в короля Робера будуть дiти — бо ж йому ще немає двадцяти, а королевi Марiї й того менше. Ґалльський престол менi не свiтить, це всiм ясно, i в Святого Престолу немає реальних пiдстав втручатися в моє особисте життя... Чи майже нема, — додав вiн, подумавши про свої претензiї на родовий майорат. — Але в будь-якому разi наш помiркований папа Павло сто разiв подумає, перш нiж оголосить недiйсним шлюб, що вже вiдбувся. — А ми одружимося вже завтра. Шкода, звiсно, що я не зможу запросити на весiлля всiх друзiв, але й зволiкати з цим не хочу.
    — Чому?
    Фiлiп трохи помовчав, потiм вiдверто признався:
    — Через тих самих друзiв. Далеко не всi вони будуть в захопленнi вiд того, що я одружуся з тобою. Ернан, певна рiч, не заперечуватиме, та й Симон де Бiґор буде радий — адже вiн закоханий в Амелiну. А от iншi, особливо Ґастон... Словом, вони будуть проти.
    — Зрозумiло, — похмуро мовила Луїза. — Що ж, незабаром тобi доведеться вислухати їхнi заперечення. Можливо, вже сьогоднi. До твого вiдома, твої друзi зараз гостюють у Кастель-Ф’єро.
    — Та ну! А хто саме?
    — Їх дуже багато. Десь шiсть, а то й сiм десяткiв.
    — Нiвроку ж собi! А я про це нiчого не знаю. Дивина та й годi... I коли вони прибули?
    — Бiльшiсть учора ввечерi, дехто на день ранiше, а сьогоднi вранцi з’явилося ще кiлька гостей.
    — Отакої! Ернан напевно щось затiває. А якщо в це замiшаний Ґастон...
    — Ґраф д’Альбре? Вiн теж у Кастель-Ф’єро. Учора кузен познайомив нас.
    Фiлiп похитав головою i замислено промовив:
    — Дуже цiкаво. Що ж замишляють Ернан з Ґастоном?
    — Я здогадуюсь. Але тобi не скажу.
    — Чому?
    — Як я розумiю, твої друзi готують тобi подарунок на день народження. Це має стати для тебе сюрпризом... Ой! — раптом похопилася вона. — Адже Ернан знає, де ти!
    — Певно ж, знає, — пiдтвердив Фiлiп. — Кожен день свого народження я проводжу тут до самого вечора. До того ж Жакомо, безумовно, доповiв Ернановi, що залишив тебе зi мною.
    — Отже, скоро вiн має приїхати. — Луїза встала, пiдiбрала з трави свою сукню i стривожено роззирнулася довкруги, неначе десь тут у травi мiг ховатися Ернан. — А менi ще хотiлося скупатися...
    — То йди купайся, — сказав Фiлiп. — А потiм ми поїдемо до Ернана.
    Трохи повагавшись, вона згiдно кивнула:
    — Мабуть, я так i вчиню.
    Сором’язливо поглядаючи на Фiлiпа, Луїза стала знiмати з себе рештки вбрання. Фiлiп iз захопленням дивився на неї й самовдоволено всмiхався. Вiн вже мужчина — мужчина з тiєї самої митi, коли над озером пролунав крик дiвчини, що стала жiнкою. I вона задоволена ним як мужчиною. Ще б пак...
    Луїза роздяглася догола й забiгла в озеро. Вона борсалась у водi, здiймаючи навколо себе бризки, охаючи й повискуючи вiд задоволення.
    Спостерiгаючи за нею, Фiлiп не вiдразу помiтив трьох вершникiв, що в’їхали на галявину i спiшилися за кiлька крокiв вiд нього. То були Ернан де Шатоф’єр, Ґастон д’Альбре i ще один його друг — п’ятнадцятирiчний Симон де Бiґор, старший син вiконта де Бiґора, одного з найвпливовiших ґасконських достойникiв, коннетабля Аквiтанiї.
    — Так, — похмуро мовив Ернан, дивлячись то на Фiлiпа, то на Луїзу, що сховалася по шию в водi. — Чуло моє серце, нiчим добрим це не скiнчиться... Ну що ж, друже, мої привiтання... гм... з днем твого народження.
    — I мої, — з усмiшкою додав д’Альбре.
    — Я також вiтаю тебе, — простодушно сказав Симон, не завваживши двозначностi в словах Ернана й Ґастона.
    — Дякую вам, друзi, — збентежено пробурмотiв Фiлiп, а потiм у повнiй розгубленостi ляпнув: — Ну, ось ви й приїхали.
    — Атож, — кивнув Ернан. — Приїхали. I побачили.
    Фiлiп ще бiльше розгубився.
    — Послухай, Ернане, менi дуже прикро... справдi прикро...
    — Ах, тобi прикро! — з несподiваною люттю гаркнув Шатоф’єр. — Йому, бачте, прикро! Шкода, сказав вовк, з’ївши овечку, i зронив скупу сльозу над її останками... А бодай тебе покорчило, Фiлiпе! Сестра моєї покiйної матерi довiрила менi свою дочку, i що ж — на четвертий день перебування пiд моєю опiкою її зваблює мiй кращий друг, людина, що менi за брата, чиїй честi я без вагань довiрив би невиннiсть рiдної сестри... — Тут вiн осiкся i скоса глянув на Ґастона. — Гм-м, щодо невинностi сестри я, мабуть, трохи загнув. А проте тобi варто було б спершу подумати, як я до цього поставлюся — з цинiчною байдужiстю Ґастона, якому глибоко начхати, з ким спить Амелiна, чи...
    — Замовкни, Ернане! — рiзко обiрвав його Фiлiп. — Прошу тебе, не гарячкуй. Я визнаю, що вчинив негарно, я трохи поквапився, але й ти зрозумiй мене — я просто не мiг чекати.
    Ернан здивовано моргнув:
    — Чого чекати?
    — Весiлля, певна рiч.
    У вiдповiдь на цю заяву три пари очей — синi Ґастона, сталево-сiрi Ернана i темно-карi Симона — з мовчазним здивуванням втупились у нього.
    — Повтори, що ти сказав, — хрипко промовив Ернан, ледве стримуючи раптовий напад кашлю.
    — Я хочу одружитися з твоєю кузиною, — незворушно вiдповiв Фiлiп.
    Ернан не витримав i зайшовся гучним кашлем.
    — Друзi мої, — продовжував Фiлiп, вiдчувши себе господарем становища. — Ми примушуємо Луїзу чекати. Вiдiйдiмо трохи далi, щоб вона могла вибратися з води й одягнутися.
    Не чекаючи на їхню згоду, вiн пiдiйшов до берега, де лежали його речi, видобув з сумки рушника, помахав ним Луїзi, потiм поклав його на купу її одягу i знову повернувся до друзiв.
    — Ходiмо, швидше!
    Всi четверо заглибилися в лiс i йшли доти, доки галявина та озеро не зникли за деревами. Опинившись на невеличкiй прогалинi, Фiлiп сiв на траву. Друзi повсiдалися перед ним пiвколом.
    — Братику, — першим заговорив Ґастон. — Ти це серйозно?
    — Цiлком серйозно.
    — Послухай, не кажи дурниць. Хiба ти не розумiєш...
    — Я все розумiю, Ґастоне. Я свiдомий того, що роблю.
    — Ти клеїш дурня, ось що ти робиш! Це ж курям на смiх! Та й не тiльки курям... Зрозумiй, врештi, що вона тобi не рiвня. Не заперечую, вона гарненька, дуже гарненька, справжня лялечка, i з нею приємно порозважатися, але ж не можна через це втрачати голову й забувати про своє високе призначення. I про свою гiднiсть.
    Ернан почервонiв i заскреготав зубами. Його погляд не провiщав нiчого доброго.
    — Еге, друже, — вимовив вiн, гнiвно виблискуючи очима. — Стеж за своїми словами, коли говориш про мою рiдню. Я не дозволю...
    — Ой, перестань! — вiдмахнувся Ґастон. — Я, звiсно, перепрошую за свою рiзкiсть, я навiть у гадцi не мав ображати твої родиннi почуття, просто так вийшло зопалу. Зрештою, ти й сам чудово розумiєш, що Фiлiп — не ти i не твiй батько, i те, що було дозволено вам, для нього неприпустимо. Вiн не належить самому собi, кожен його вчинок впливає на долю багатьох людей, i вiн не має права ставити пiд загрозу майбуття всiєї Ґасконi через свої дитячi примхи.
    — А тепер ти послухай мене, Ґастоне, — заговорив Фiлiп з металом у голосi, усвiдомлюючи, втiм, що кузен має цiлковиту слушнiсть, i через те ще дужче розлючуючись. — Сьогоднi тридцять перше травня, день мого повнолiття. Вiдтепер я самостiйна людина; твоя опiка надi мною скiнчилася. Я вдячний тобi за все, що ти для мене зробив. Ти завжди був i назавше залишишся моїм другом i старшим братом. Як i ранiше, я прислухатимуся до твоїх порад, але сам вирiшуватиму, дотримуватись їх чи нi. Я вирiшив одружитися з Луїзою i одружуся. Незважаючи нi на що! Будь певен, я це зроблю, адже ти мене знаєш. Менi шкода, що ти так рiшуче налаштований проти цього шлюбу, зараз я дуже потребую твоєї пiдтримки, але це не змiнить моїх намiрiв. Сподiваюсь, я ясно висловлююся?
    Ґастон приречено зiтхнув:
    — Та вже куди яснiше... I все ж таки, що буде з Амелiною? А раптом вона вагiтна?
    — Це неможливо!
    — Так-таки й неможливо? — не вгамовувався кузен. — Звiдки така певнiсть?
    Симон смикнув його за рукав:
    — Ґастоне, вiддай за мене сестру. Мої батьки згоднi.
    Д’Альбре скривився, нiби з’їв чогось кислого. Протягом останнього року вiн чув цю пропозицiю мало не щодня. Симон був геть схиблений на Амелiнi, i ця обставина надавала його дружбi з Фiлiпом присмак суперництва.
    — Ну, що менi з тобою робити? — втомлено промовив Ґастон. — Очевидячки, Сатана врештi прислухався до твоїх молитов... А раптом виявиться, що Амелiна чекає дитину?
    Симон кинув на Фiлiпа трiумфуючий погляд i в припадку такого властивого йому добросердя заявив:
    — Я ви’знаю його своїм!
    — Браво! — з удаваним ентузiазмом вигукнув Ґастон, поплескавши його по плечу. — Ти завжди був найкращим з нас, хоч i не найрозумнiшим. Що ж, гаразд, якщо тобi вдасться умовити Амелiну, я не заперечуватиму. А тепер, хлопче, будь такий люб’язний, помiняйся з Фiлiпом одягом.
    — Навiщо? — спитали Фiлiп i Симон майже одночасно.
    — Бо пiсля недавнiх розваг твоє вбрання стало непрезентабельним, — пояснив Фiлiповi Ґастон. — А коли ми приїдемо до Кастель-Ф’єро, ти маєш виглядати належним чином.
    — Ага... Мiж iншим, що ви замишляєте?
    Перезирнувшись з Шатоф’єром, Ґастон вiдповiв:
    — Усьому свiй час, друже. Зачекай ще трохи.
    Фiлiп знизав плечима i взяв у Симона його камзол.
    — Скоро ти зрозумiєш, — похмуро озвався Ернан, — чому я барився з викликом Ґiйома на дуель. Спершу вiн має бути знищений морально, а лише потiм — фiзично.
    Фiлiп вже починав здогадуватися, в чiм рiч.
    — Схоже, сьогоднi день сюрпризiв, — зауважив вiн.
    — Це вже точно, — сказав д’Альбре. — Ми приготували для тебе сюрприз, ти нам сюрпризик пiдсунув... щоб тебе грець побив. А твоєму батьковi та братам ми скоро такий подаруночок пiднесемо, що їм гидко стане.




    Роздiл VI
    „В час, призначений Богом...“

    На просторому дворi замку Кастель-Ф’єро Фiлiпа вiтав гамiрливий натовп святково зодягнених молодих людей. Фiлiп упiзнав багатьох своїх друзiв, представникiв знатних та могутнiх родiв Ґасконi й Каталонiї, а також молодих сенаторiв з помiсних шляхтичiв та заможних городян. Трохи осторонь за вельможами з цiкавiстю спостерiгали воїни з їхнiх почтiв, зброєносцi, пажi та слуги. На фортечних мурах i дахах господарських споруд сидiли дiти прислуги та селянськi хлопчаки з прилеглих сiл.
    Коли радiсне збудження, викликане Фiлiповою появою, вгамувалося, молодi люди за знаком Ґастона д’Альбре розступилися, утворивши широке пiвколо, в центрi якого опинився Фiлiп. На той час вiн уже здогадався, що тут дiється, i серце його важко закалатало.
    Ґастон сказав Шатоф’єровi, немов ставлячи крапку на тривалiй суперечцi:
    — Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший вiд тебе, але за правом господаря першiсть належить тобi. Починай.
    Розмови на майданi миттю припинилися, i в запалiй тишi, урочистiй i напруженiй, Ернан повагом пiдступив до Фiлiпа, видобув з пiхв меч i церемонно вiдсалютував йому. Фiлiп знав, що зараз будуть мовленi слова, якi круто змiнять все його подальше життя, слова фатальнi i такi бажанi ним.
    — Я, Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсiрський, перед лицем Господа Бога всемогутнього i всевидющого, в присутностi шляхетних вельмож та високоповажних сенаторiв, визнаю вас, государю Фiлiпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквiтанiя, князiвства Беарн i Балеарських островiв та ґрафств Iспанської Марки i на цiй пiдставi складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзереновi.
    Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Фiлiпом навколiшки i вклав у його руки свої.
    — Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим вiд ґрафства Капсiр з усiм належним йому, що було надане вашими предками менi та моїм предкам. Клянуся служити вам вiрою й правдою, захищати вашу честь i вашу гiднiсть, як свої власнi, виконувати обов’язки васала вашого, як вимагає того закон...
    Слухаючи слова присяги, загалом традицiйнi, лише трохи видозмiненi з урахуванням неординарностi ситуацiї, Фiлiп у душi переживав бурю суперечливих почуттiв. Формально ця присяга не мала нiякої юридичної сили i була лише даниною традицiї, пережитком минулого. До середини XV сторiччя в Ґаллiї залишалися тiльки два щаблi феодальної iєрархiї: всi ґалльськi князi були васалами короля, а всi землевласники в ґалльських князiвствах неодмiнно були васалами свого князя, i вiдносини пiдданства визначалися не двостороннiми договорами в формi васальної присяги, а законом, обов’язковим для всiх. Проте в цьому випадку затiяна ґрупою змовникiв на чолi з Ґастоном та Ернаном вистава мала бiльш нiж просто символiчне значення. Молодi вельможi привселюдно заявляли про те, що всупереч традицiйним правам наслiдування i всупереч волi свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тiльки його найменшого сина i нiкого iншого, i пропонували Фiлiповi, також привселюдно, погодитися з їхнiми вимогами. Iншими словами, його змушували публiчно пред’явити свої претензiї на родовий майорат. Це був справжнiсiнький бунт, акт кричущої непокори законнiй владi...
    — ...Якщо ж я порушу свiй обов’язок, — вимовляв останнi слова присяги Шатоф’єр, — нехай покарає мене Бог i ваше правосуддя, государю!
    Фiлiп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали.
    — Пане! Ми, Фiлiп, ґраф Кантабрiї та Андори, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинностi в час, призначений Богом. I в час цей ви стаєте васалом нашим вiд ґрафства Капсiр з усiм належним йому. Як ваш майбутнiй сюзерен, ми пiдтверджуємо всi запевнення та права, наданi вам та вашим предкам нашими предками.
    — Амiнь! — промовив Ернан i в знак пiдтвердження своєї присяги поцiлував розп’яття, пiднесене йому капеланом замку. Фiлiп розп’яття не цiлував, оскiльки за давньою традицiєю вважалося, що слово государя священне та непорушне.
    Потiм надiйшла черга Ґастона д’Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередоднi з допомогою жереба, склали присягу близько пiвсотнi молодих ґасконських та каталонських вельмож. Фiлiп вислуховував їх i вiдповiдав майже автоматично, а сам думав про те, що крiм батькової згоди (якої вiн нiколи не дочекається), є лише один спосiб узаконити те, що вiдбувалося зараз, — через резолюцiї Сенатiв Аквiтанiї, Беарну та Каталонiї, що позбавляли б Ґiйома та Робера всiх прав наслiдування i вимагали вiд герцоґа визнання його найменшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разi спiрне питання буде винесене на розгляд вищих iнстанцiй: король i Сенат Ґаллiї мають вирiшити майбутнє Аквiтанiї та Каталонiї, а доля Беарну опиниться в руках папи та iмператора Римського, як номiнальних суверенiв, патронiв князiвства.
    Щодо провiнцiйних Сенатiв, то в їх сприятливому рiшеннi Фiлiп анiтрохи не сумнiвався. А от з королем та Сенатом Ґаллiї було набагато складнiше. Фiлiпiв дядько, Робер III, можливо, i радий був би допомогти племiнниковi, та надто вже хитким було його становище на престолi, i здавалося малоймовiрним, щоб вiн пiшов на вiдверту конфронтацiю з герцоґом Аквiтанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали регiональнi протирiччя, i якщо ґасконцi наполягали на чомусь, бiльшiсть провансцiв зазвичай виступали проти, керуючись принципом „що гiрше для них, то краще для нас“, а представники Ланґедоку та Савойї, щоб не пiдливати масла у вогонь, займали позицiю суворого нейтралiтету.
    З Беарном i Балеарами справи були не кращi. Королi Iталiї традицiйно уникали втручатися в суперечки ґалльських князiв, а папа Павло VII, дуже стурбований зростаючою могутнiстю лицарського ордену Серця Iсусового, навряд чи захоче псувати вiдносини з герцоґом Аквiтанським — одним iз найвiрнiших своїх прибiчникiв.
    Отож справа про спадок, найпевнiше, надовго повисне в повiтрi. Фiлiп з усiєю яснiстю побачив своє майбутнє: вiн змушений буде багато рокiв провести на чужинi, чекаючи смертi батька, якого вiн не любив, але глибоко шанував i щиро бажав йому довгого життя...
    Нарештi вiдлунали слова останньої васальної присяги, i Фiлiп полегшено зiтхнув. Вiн уже добряче втомився вiд цiєї виснажливої церемонiї, первинна ейфорiя поступилася мiсцем похмурим роздумам про майбутнє вигнання, i лише думка про Луїзу зiгрiвала його серце. Вiн хотiв, щоб скорiше настала нiч, йому не терпiлося знов опинитись у її обiймах...
    До Фiлiпа пiдiйшов Ґастон д’Альбре — вже зодягнений у розкiшну мантiю з реґалiями верховного суддi Беарну, яким вiн був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутнiх з такими словами:
    — Панове! Вiдповiдно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслiдування й оголошую, що протягом тижня сповiщу всiх високоповажних сенаторiв Беарну про мiсце i час проведення слухань. Також я звернуся до верховних суддiв Аквiтанiї та Каталонiї з пропозицiєю найближчим часом провести такi ж слухання в Аквiтанському i Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт був ухвалений усiма трьома Сенатами до осенi цього року й запропонований до уваги государевi нашому Фiлiповi, князевi-протектору Ґасконi та Каталонiї, володаревi Беарну i Балеарських островiв.
    На цьому церемонiя закiнчилася.
    — Боюся, братику, — тихо промовив Ґастон, звертаючись до Фiлiпа, — не жити тобi бiльше в Тарасконi.
    — Я це знаю, — кивнув Фiлiп. — Доведеться таки їхати до Кантабрiї.
    — До Кантабрiї? Але чому? Навiщо так далеко втiкати?
    — А де ж менi ще подiтися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а вiн точно не визнає, то я буду змушений покинути його володiння.
    — То замешкай в Андорi. Це посаг твоєї матерi, i вiд сьогоднi твiй батько нiяких прав на неї не має. Тепер ти повнолiтнiй, а Андора належить до королiвського домену.
    — Так-то воно так. Але з iншого боку... гм... вiрнiше, з всiх бокiв вона оточена батьковими землями, i в цьому анклавi я почуватимусь як у в’язницi. До того ж там немає жодного пристойного замку.
    — Поїдь до Тулузи, — запропонував Ґастон. — Тобi навiть не доведеться нав’язуватися королю, вiн сам тебе запросить.
    — Атож, певна рiч. До цього його зобов’яже родинний етикет: я ж бо його напiврiдний племiнник, а крiм того, формально я спадкоємець престолу. Вiн зустрiне мене з розкритими обiймами i нi словом, нi поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутнiсть у Тулузi. Я буду справжньою свинюкою, якщо скористаюся з цього, i ти чудово це розумiєш. Тож будь ласка, не корч з себе сiльського дурника i не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирiшив — я їду до Кантабрiї... Пiсля весiлля, звичайно.
    Д’Альбре зiтхнув:
    — Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цiєю дiвчиною, їдь собi до Кастилiї, i бодай тебе... — Вiн знову зiтхнув, i на його обличчi вiдбився смуток. — Менi тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навiть не уявляєш, як я прив’язався до тебе.
    — Ти також дорогий менi, Ґастоне, — зворушено вiдповiв Фiлiп. — Ти менi як рiдний брат, а Амелiна... Амелiнка, рiдна моя сестричка... I Ернан... I всi iншi...
    Ґастон пiдбадьорливо поплескав його по плечу.
    — Ну, все, геть похмурi думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тiльки й усього. Вище голову, братику, тримай хвiст трубою. У нас сьогоднi свято, скоро вiдбудеться урочистий бенкет, а поки пiди трохи вiдпочинь. I поплач — може, вiд цього тобi полегшає.
    — Я не буду вiдпочивати, — сказав Фiлiп. — I плакати не стану. Зараз я поїду в Тараскон — треба розповiсти про все батьковi.
    — В цьому немає потреби. Твiй батько дiзнається про все вiд своїх лазутчикiв. Вiн пiдiслав їх ще вчора, коли до нього дiйшли чутки про нашi приготування. Пiд час церемонiї тут було двоє його людей. Один уже поїхав, а другий, за моїм вiдомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твiй батько почує про все з перших уст.
    Проте Фiлiп похитав головою:
    — Це нiчого не мiняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати.
    — Дурнику! Хочеш, щоб тебе прогнали звiдти утришия?
    — Нi, не хочу. Але вчинити так, як радиш ти, означає визнати свою провину. А я не почуваю себе винним, я не збираюсь ховатися вiд батькового гнiву. Нехай вiн сам прожене мене, так моя совiсть буде чистою.
    — А що як для очищення твоєї совiстi батько запроторить тебе до буцегарнi?
    Фiлiп пощулився.
    — Все одно, — наполягав вiн. — Все одно.
    — I що з тобою робити, з упертюхом таким! — скрушно промовив Ґастон. — Гаразд, ми поїдемо разом. Де ж менi подiтися, раз я сам цю кашу заварив!




    Роздiл VII
    Вигнання

    — Перепрошую, монсеньйоре, — винувато мовив начальник мiської варти, що зустрiчав Фiлiпа та його друзiв на пiдйомному мосту бiля головної брами Тараскона. По всьому було видно, що зараз вiн волiв би знаходитися десь в iншому мiсцi, та тiльки не тут. — Пан герцоґ, батько ваш, суворо наказав менi й моїм людям не пропускати вашу високiсть нi до мiста, нi тим бiльше до палацу... Далебi, менi дуже прикро, — збентежено додав начальник варти пiсля короткої паузи. — Ви ж бо знаєте, як ми всi до вас ставимося. Але наказ є наказ, ми люди вiйськовi i звикли коритися начальству... Тож не гнiвайтеся, монсеньйоре...
    — Я все розумiю, пане капiтане, — сказав Фiлiп, спiшившись; за ним посходили з коней i iншi молодi люди. — I не збираюсь ускладнювати вам життя. Я лише приїхав повiдомити батьковi про останнi подiї, та бачу, це зробили й без мене.
    — Чутками земля повниться, монсеньйоре. Ваш батько вкрай розлючений, i вам краще не потрапляти йому на очi. Попервах вiн хотiв був видати указ про ваш арешт, та слава Богу, превелебнi отцi зумiли трохи вгамувати його гнiв.
    — Превелебнi отцi? — перепитав Фiлiп, наголошуючи на множинi.
    — Падре Антонiо та падре Марк, — пояснив капiтан, — якийсь священнослужитель з Тулузи. Вiн прибув сьогоднi вранцi з посланням вiд його емiненцiї архiєпископа Тулузького.
    — Зрозумiло, — сказав Фiлiп. — Певно, ми з ним розминулися. До речi, я хотiв би переговорити з доном Антонiо. Може, вiн погодиться поїхати зi мною до Кантабрiї.
    Начальник варти ствердно кивнув:
    — В його згодi можете не сумнiватися, монсеньйоре. Його превелебнiсть вже виявив бажання залишити Тараскон i супроводжувати вашу високiсть, куди б ви не поїхали. Саме зараз вiн збирає вашi речi.
    — От i добре. Я не стану вiдривати його вiд цього заняття, тож попрошу вас, пане капiтане, переказати йому, що я чекатиму на нього в Кастель-Ф’єро.
    — Неодмiнно передам, монсеньйоре.
    Фiлiп хотiв ще щось додати, та не встиг. Наступної секунди бiля брами зчинилася метушня, а вiдтак пролунав гучний наказ: „Дорогу його свiтлостi!“. Натовп городян, що зiбралися перед мостом, квапливо розступився, звiльняючи прохiд. Начальник мiської варти вiдразу ж виструнчився, демонстративно брязкаючи зброєю.
    До брами наближався герцоґ. Вiн iшов швидкою, пружною ходою, тримаючись неприродно прямо, як завжди, коли був украй роздратований. Його супроводжували охоронцi та двоє слуг з факелами, свiтло яких надавало його блiдому без кровинки обличчю зловiсний пурпурний вiдтiнок.
    Услiд за герцоґом йшло кiлька його дворян, а також двi духовнi особи — падре Антонiо та молодик рокiв двадцяти восьми, зодягнений у довгу мантiю чорного кольору, звичайне на тi часи дорожнє вбрання високопоставлених священнослужителiв. Превелебнi отцi тихо про щось перемовлялися, скрушно хитали головами i перебирали на ходу чотки.
    Герцоґ зупинився за три кроки вiд Фiлiпа i, зневажливо проiґнорувавши шанобливi привiтання молодих людей, спрямував на Фiлiпа жорсткий погляд своїх холодних синiх очей.
    — Пане, — крижаним тоном заговорив вiн, — вашому вчинковi нема виправдання. Заявивши про свої претензiї на те, що не належить вам за правом, ви поставили себе поза законом, i я зрiкаюся вас як свого сина. Вам вже чотирнадцять рокiв, вiдтепер ви лише ґраф Кантабрiї та Андори i бiльше нiхто. Забудьте дорогу до цього дому, який колись був для вас рiдним. Вам я сказав усе.
    Потiм вiн змiряв гнiвним поглядом Фiлiпових супутникiв:
    — А з вами, панове, я взагалi не хочу розмовляти. Ви, в бiльшостi своїй дорослi сеньйори, пiшли на повiдку в честолюбного юнака, чий розум затьмарила жадоба влади. Ви затiяли цю смiховинну виставу, щоб догодити його безглуздим амбiцiям. Ви провокуєте заколот, мiжусобицю! Сподiваюсь, ви усвiдомите свої помилки i схаменетеся. Передусiм, це стосується вас, небоже. — Вiн суворо глянув на Ґастона. — При вашому високому становищi вам не годиться пускатися в авантюри. Це несумiсне з тiєю посадою, яку ви зараз обiймаєте, тому я позбавляю вас звання верховного суддi — ви виявилися негiдним його.
    Ґастон заперечно похитав головою:
    — До вашого вiдома, государю мiй дядьку, що це не ваша прероґатива. Верховним суддею мене призначив Беарнський Сенат, i лише вiн має право усунути мене з цiєї посади. I доки я верховний суддя Беарну, я продовжуватиму виконувати свої обов’язки, якi, зокрема, полягають у тому, щоб здiйснювати правосуддя в тих випадках, коли ви закриваєте очi на несправедливiсть, коли виникають сумнiви в безсторонностi вашого суду. Я не мiг самочинно притягти ваших синiв Ґiйома та Робера до вiдповiдальностi за їхнi мерзеннi вчинки, позаяк ви заступилися за них. Але я маю право iнiцiювати процес позбавлення їх спадку — що, власне, я й роблю.
    — Замовкнiть! — роздратовано гаркнув герцоґ, вже не просто лютуючи, а скаженiючи вiд лютi. — Бiльше нi слова! Я не хочу вас чути! Гадаю, Сенатовi вистачить мудростi та розважливостi позбутися верховного суддi, що заплямував себе участю в заколотi проти законної влади. А тепер забирайтеся геть! Усi! I вас, пане, це стосується насамперед, — знову звернувся вiн до Фiлiпа. — Ви не син менi бiльше. Я зрiкаюся вас.
    — Я зараз поїду, — спокiйно вiдповiв Фiлiп, дивлячись йому прямо в очi. — Але майте на увазi: я не приймаю вашого зречення. Як i ранiше, я шануватиму вас, як свого батька... скiльки стане менi сил. Можливо, сьогоднi ми бачимося востаннє, тому я скажу вам усе, що думаю. Ви нiколи не любили мене, часом ви мене ненавидiли, звинувачуючи в злочинi, який я не вчинив. Бачачи в менi не людину, а радше символ, уособлення всiх нещасть, що звалилися на вас пiсля мого народження, ви лише терпiли мене — єдино тому, що в очах суспiльства я вважався вашим сином. Ви не завдавали собi клопоту бути справедливим зi мною, часом ви робили менi боляче, проте в моєму серцi немає озлоблення — один тiльки сум. Сум вiд того, що ви не спромоглися подолати ненависть, породжену горем. Сум вiд того, що я втратив батька в день свого народження, що ви все життя грубо вiдштовхували мене у вiдповiдь на мої спроби зблизитися з вами... Бог вам суддя, отче, i я благатиму Всевишнього, щоб вiн не судив вас надто суворо. — На якусь мить вiн замовк, переводячи подих. Окрiм усього iншого, його трохи бентежив пильний погляд молодого прелата в чорному, який нi на секунду не зводив з нього очей. — Вiд претензiй на спадок я не вiдмовляюсь. Не буду лукавити: я сам не знаю напевно, чого в менi бiльше — жадоби влади чи турботи про честь та гiднiсть нашого роду. Вважаю, що й того, й iншого порiвну... I ще одне. Завтра я одружуюся. I як ваш син я смиренно прошу, якщо не батькiвського благословення, так хоч би вашої згоди на мiй шлюб.
    — Ага! — промовив герцоґ i поглянув на Ґастона. — Так ось чим була куплена ваша участь у цiй авантюрi!
    Д’Альбре скрушно зiтхнув i у вiдповiдь розвiв руками.
    — На жаль, нi. Амелiна тут нi до чого. Це двоюрiдна сестра Ернана де Шатоф’єра.
    Брови герцоґа поповзли вгору. Ернанiв дядько, менший брат його батька, мав двох дочок, старшiй з яких ще не минуло восьми рокiв.
    — Йдеться про мою кузину по матерi, — уточнив Шатоф’єр.
    Почувши це роз’яснення, герцоґ кiлька разiв клiпнув очима, потiм губи його скривились у презирливiй усмiшцi:
    — Он воно як! А я ж бо зовсiм забув про цю родину жебракiв... — Тут до нього прийшло розумiння ситуацiї, i вiн грiзно поглянув на Фiлiпа: — Ви це серйозно?!
    — Так, — твердо вiдповiв Фiлiп.
    — Вам мало того, що ви накоїли? Тепер ви хочете принизити мезальянсом весь наш рiд, зганьбити його в очах свiту! Ви таки збожеволiли! Якщо у вас залишилася хоч дещиця розсудливостi, хоч крапля поваги до мене, до пам’ятi наших предкiв, ви мусите вiдмовитися вiд цього шлюбу.
    Фiлiп уперто похитав головою:
    — Я не вiдмовлюся, батьку. На вiдмiну вiд вас, я не вважаю, що мiй майбутнiй шлюб зганьбить наш рiд, образить пам’ять предкiв. I коли вже мова зайшла про предкiв, то мушу нагадати вам, що засновник нашої династiї був незаконнонароджений, мало того — вiн був зачатий у перелюбi. До того ж, як менi вiдомо, Карл Байстрюк був не єдиним байстрюком у нашiй сiм’ї, а байстрюки в очах того самого свiту, думкою якого ви так переймаєтеся, нiчим не кращi за мезальянс, на який я йду.
    Герцоґ ще дужче зблiд, а в поглядi молодого прелата, спрямованому на Фiлiпа, промайнуло щось схоже на прихований бiль — але тiльки на одну мить.
    — Так, я визнаю, що це буде мезальянс, — з усiєю рiшучiстю, на яку вiн був здатний, провадив Фiлiп. — Проте не бачу в цьому нiчого ганебного — нi для мене, нi для вас, нi для всiєї нашої сiм’ї. Я одружуся, i ви не зможете перешкодити цьому.
    — Але й згоди своєї не дам, — жорстко вiдрiзав герцоґ. — I взагалi, нам бiльше нема про що розмовляти. Я знати вас не хочу.
    З цими словами вiн повернувся до Фiлiпа спиною i так само швидко, пружною ходою пiшов геть вiд сина. Слуги з факелами та особистi охоронцi подалися слiдом за своїм паном, проте бiльшiсть дворян з герцоґового почту i обидва превелебних отця залишилися на мосту в товариствi Фiлiпа та його друзiв.
    Якийсь час усi мовчали, нiхто не наважувався заговорити першим. Фiлiп стояв непорушно, в сумовитiй задумливостi дивлячись собi пiд ноги, аж це хтось поклав руку йому на плече. Вiн здригнувся вiд несподiванки, пiдвiв очi й побачив перед собою молодого прелата.
    — Дозвольте представитися, монсеньйоре, — промовив той з виразним акцентом, що видавав у ньому уродженця Рима. — Я Марк де Фiлiппо, нещодавно призначений молодшим вiкарiєм тулузької архiєпархiї.
    — Дуже мило, — дещо неуважно вiдповiв Фiлiп. — Радий з вами познайомитися, превелебний отче.
    — Я б не хотiв, щоб ви називали мене „отче“, — сказав вiкарiй.
    Дивнi нотки, що пролунали в його голосi, i прiзвище, утворене вiд особистого iменi*, що зазвичай свiдчило про незаконнонародженiсть, примусили Фiлiпа пильнiше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся i трохи засмагла шкiра — але лiнiя рота, форма носа, контур пiдборiддя, розрiз широко розставлених небесно-синiх очей та деякi iншi риси безсумнiвно виказували родинну схожiсть.
    * Marco de Filippo. Нагадаємо, що Filippo — ґалльська (i iталiйська) вимова iменi Фiлiп.
    — Кажуть, що я не єдиний син, вiд якого вiдмовився мiй батько, — промовив приголомшений Фiлiп. — Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман...
    — Лоґiчним наслiдком якого стало моє народження, — незворушно пiдтвердив вiкарiй. — Але про це краще поговорити десь в iншому мiсцi.
    — Так, звiсно, — сказав Фiлiп, опанувавши себе. — Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф’єра. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.
    Вiкарiй згiдно кивнув:
    — Мабуть, так я i вчиню. Все одно робити менi тут нiчого. Я вже виконав необхiдну формальнiсть, представився пановi герцоґу, як i належало, оскiльки я буду курирувати ортезьку єпархiю. — Вiн зробив коротку паузу. — Не скажу, що це була приємна для мене процедура, i я не бажаю залишитися тут на нiч.
    — Тодi вирiшено. Я певен, що мiй друг буде радий такому гостевi. — Фiлiп трохи помовчав, потiм додав: — Скiльки себе пам’ятаю, я завжди мрiяв мати брата, якого не соромився б, i зараз... Зараз я збентежений. У мене з’явилася надiя...
    — Гадаю, ми не розчаруємо один одного, — сказав молодий прелат. — Я цього певен.

    У свiй чотирнадцятий день народження Фiлiп став повнолiтнiм, зустрiв своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата i був вигнаний з батькiвського дому. Той день був дуже багатий на подiї, i саме того дня скiнчилося Фiлiпове дитинство.




    Роздiл VIII
    Дон Фiлiп, герцоґ Аквiтанський

    Близько полудня 24 квiтня 1452 року, тобто майже через сiм рокiв пiсля описаних у попередньому роздiлi подiй, крiзь натовп на Головному майданi Тараскона впевнено прокладав собi дорогу, не надто переймаючись тим, що при своєму швидкому просуваннi вiн знай збиває з нiг деяких роззяв, розкiшно одягнений вершник на здоровенному вороному конi. Це був кремезний, геркулесової статури велет рокiв двадцяти п’яти — тридцяти на вигляд, хоч насправдi йому було лише двадцять. Його багате вбрання, горда й велична постава, невимушенiсть, безцеремоннiсть i навiть зневажливiсть, з якими вiн ставився до простолюду на площi, незаперечно свiдчили, що вiн вельми знатного та вельможного роду, а широкий бiлий плащ з чорним восьмипромiнним хрестом тамплiєрiв вказував на його приналежнiсть до лицарського ордену Храму Сiонського.
    Слiдом за вельможею-тамплiєром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений вiн був скромно й невибагливо, але зi смаком. Погляд його виказував деяку настороженiсть; вiн явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплiєра, знову зiмкнеться перед ним, тому тримав напоготовi шпагу, що трохи додавало йому впевненостi.
    Незабаром обидва вершники перетнули майдан i зупинилися перед брамою внутрiшнього фортечного муру, за яким знаходився герцоґський палац.
    — Чого бажає превелебний пан лицар? — шанобливо спитався старий слуга, що тiєї ж митi, наче з-пiд землi, вигулькнув перед ними.
    Велет спритно зiскочив з коня. Услiд за ним, уклавши шпагу в пiхви, спiшився i його супутник. Їхнiх коней за знаком слуги пiдхопили за поводи конюхи.
    — Не називай мене превелебним, люб’язний Емiлiо, — промовив лицар у вiдповiдь, i його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмiшка. — Плюнь на плащ i краще придивися до мене. Невже я так змiнився?
    Старий Емiлiо примружився, розглядаючи гостя, а вiдтак сплеснув руками i радiсно вигукнув:
    — Лишенько! Пане де Шатоф’єр! Даруйте, що не впiзнав вас вiдразу, монсеньйоре, старiю я вже... То, значить, ви живi?
    — Аж нiяк, — похитав головою Ернан. — На жаль, я загинув у Палестинi, царство менi небесне. А це з тобою розмовляє мiй дух.
    Слуга захихотiв:
    — Ах, перепрошую, монсеньйоре. Це справдi було дурне питання. Просто я дуже радий бачити вашу свiтлiсть живим-здоровим.
    — Цiлком подiляю твою радiсть, Емiлiо, — сказав Шатоф’єр. — Пан герцоґ зараз удома?
    — Атож, монсеньйоре, вдома. Дон Фiлiп якраз вiдпочиває в парку.
    — То вiдведи нас до нього.
    — З превеликим задоволенням, монсеньйоре, — уклонився слуга.
    I вони пiшли.
    — Гай-гай! Як ви змiнилися, як змужнiли, пане ґрафе! — знову заговорив Емiлiо, на ходу оглядаючи Ернана. — Ну, зовсiм не впiзнати того хлопчака... а втiм, уже й тодi справжнього богатиря. Ми про вас частенько згадуємо, монсеньйоре, особливо ж як ви билися з паном Ґiйомом... — Вiн гидливо сплюнув. — Хай душа його довiку не знає спокою в пеклi...
    Як i переважна бiльшiсть старих слуг герцоґа, Емiлiо вiдверто захоплювався вчинком Ернана, що за iнших обставин — якби Ґiйом був бодай трохи порядною людиною — можна було б розцiнити як кричущий вияв нелояльностi до свого пана. Та ба: герцоґ, i той не тримав зла на винуватця смертi його старшого сина. Не бувши заслiпленим батькiвською любов’ю, вiн не мав жодних iлюзiй щодо особистих якостей Ґiйома i дiйшов цiлком слушного висновку, що то була кара Божа, а отже, не годиться ображатися на знаряддя, обране для цiєї мети Всевишнiм. Так чи iнакше, у вiдносинах мiж герцоґом та Ернаном не було ворожостi, як, проте, й особливої теплоти. Пiсля тiєї дуелi вони бачилися лише лiченi рази, i всi їх зустрiчi мали суто дiловий характер. Потiм Ернан вступив до ордену тамплiєрiв i залишив Ґасконь, а наприкiнцi 1448 року приєднався до хрестового походу в Палестину, орґанiзованого Фiлiпом-Авґустом III Французьким*. Вiдтодi про Шатоф’єра не було нi слуху, нi духу, якщо не враховувати помилкової звiстки про його загибель, яку вiн спростував найрiшучiшим чином, повернувшись додому цiлим i неушкодженим.
    * Читачевi слiд мати на увазi, що у Францiї правили королi як пiд iм’ям Фiлiп (Philippe), так i пiд iм’ям Фiлiп-Авґуст (Philippe-Auguste).
    Старий слуга провiв Ернана та його супутника до великого парку, який з трьох бокiв був оточений будiвлею палацу, що за своєю формою нагадувала грецьку лiтеру „П“, а з четвертого — власне внутрiшнiм фортечним муром, досить високим, аби приглушувати гамiр бурхливого зовнi мiського життя.
    Пiсля круговертi Головного майдану молодим людям здалося, що якимсь незбагненним дивом вони потрапили в чарiвне царство тишi та спокою. Лише зрiдка тут шумiв вiтерець у кронах дерев, лiниво, мовби знехотя, поспiвували пташки, i тiльки гарненько прислухавшись, можна було почути слабкий вiдгомiн людського гамору, вiд якого їм ледве не позакладало вуха, коли вони пробиралися крiзь натовп.
    Оскiльки всi закутки парку були знайомi Ернановi з дитинства, Емiлiо сказав:
    — А далi ви вже йдiть без мене, ласкавi панове. Сьогоднi дон Фiлiп ще похмурiший, нiж звичайно, i хтозна, чи не розгнiвається вiн на мене, коли я його потурбую.
    — А де вiн зараз?
    — Мабуть, в альтанцi бiля фонтану.
    — Гаразд, — кивнув Ернан. — Можеш iти.
    Слуга поклонився гостям i залишив їх удвох.
    — То, може, ти пiдеш сам, а я зачекаю тут? — спитав у Шатоф’єра його супутник. Говорив вiн з виразним франсiйським акцентом, слова вимовляв м’яко i протягло, а не уривисто та енерґiйно, як це робили мешканцi Пiренеїв.
    — Якого ще дiдька? — здивувався Ернан.
    — Ну... Незручно якось... I взагалi, нам слiд було зачекати, поки не прокинеться Фiлiп. Не до вподоби менi ця вистава. Краще вже я...
    — Ти це кинь! — суворо перебив його Ернан. — Я знаю, що роблю. Менi треба у всьому розiбратися, надто вже дивнi речi я почув вiд Фiлiпа... Ану ходiмо! Буду я ще зважати на твої дiвочi примхи.
    Юнак скорився, i обоє неквапно рушили вздовж широкої алеї, облямованої обабiч акуратно пiдстриженими декоративними кущами. Натренованим оком Ернан помiчав найменшi ознаки занепаду й запустiння, що з’явилися тут за останнi сiм рокiв, i скрушно хитав головою. Свого часу справжнiм господарем парку був Фiлiп. Вiн пiклувався про нього, наглядав за порядком, не дозволяв садiвникам байдикувати i щедро винагороджував їх за старанну та майстерну роботу. Так, примiром, мавританський фонтан, що став справжньою окрасою парку, був споруджений одинадцять рокiв тому на його власнi кошти... Але все це залишилося в минулому, в далекiй країнi їхнього дитинства, зворотний шлях у яку для них уже закритий.

    Посивiлий i помiтно змарнiлий герцоґ Аквiтанський сидiв на дубовiй лавi у просторiй альтанцi бiля фонтану, густо оплетенiй довгими паростями виноградної лози. Вiн зосереджено читав якусь книгу i не вiдразу помiтив гостей, що зупинилися бiля входу i, поскидавши капелюхи, ґречно вклонилися.
    — Моє шанування, монсеньйоре, — чемно привiтався Ернан.
    Герцоґ ледь здригнувся вiд несподiванки i пiдвiв на вiдвiдувачiв свiй втомлений погляд.
    — Добридень, пане де Шатоф’єр, — незворушно вiдповiв вiн. — Радий бачити вас в доброму здоров’ї. Я вiд самого початку пiдозрював, що чутки про вашу загибель трохи перебiльшенi... I вас вiтаю, добродiю, — кивнув вiн юнаковi, вiдкладаючи убiк книгу. — Прошу сiдати, панове.
    Дарма що сам герцоґ помiтно постарiв, i його колись золотаве волосся стало срiбним, голос у нього був, як i ранiше, чистим та звучним, от тiльки ще виразнiше бринiли в ньому сумовитi нотки.
    Поки молодi люди влаштовувалися на лавi за невисоким, круглим столом, герцоґ покликав свого камердинера, який вештався поблизу, i наказав принести для гостей частування. Коли слуга подався виконувати це доручення, герцоґ змiряв Ернана пильним поглядом i промовив:
    — Сподiваюсь, ґрафе, вас можна привiтати з вдалим поверненням.
    — Ще б пак! — Ернан випростав могутнi, мов стовбури, ноги i всiєю вагою вiдкинувся на спинку дубової лави, яка жалiбно заскрипiла вiд такого безцеремонного поводження з нею. — Як бачите, я цiлий i неушкоджений, на здоров’я грiх скаржитися. Та й збиткiв нiяких не зазнав, навпаки навiть — лише примножив свiй статок.
    — Однак, — зауважив герцоґ, — цього не можна сказати про весь ваш похiд, якому, до речi, я нiколи не спiвчував. Адже французький король досi в полонi.
    — Був у полонi, — уточнив Шатоф’єр. — За останнiми вiдомостями, вiн вiдкупився за сiмдесят тисяч срiбних марок i скоро має повернутися до Європи.
    — Сiмдесят тисяч, — повiльно повторив герцоґ, подумки перераховуючи цю суму на ґалльськi скудо. — Не скажу, що дешево обходиться Францiї звiльнення Гробу Господнього. Фiлiп-Авґуст Третiй править країною вже дванадцять рокiв, за цей час вiн орґанiзував три хрестовi походи, не вiдвоював нi клаптика Святої Землi, зате втратив усi свої пiвнiчнi землi i геть спустошив французьку скарбницю. Мiж iншим, ґрафе, вам вiдомо, що герцоґ Нормандський оголосив про розрив союзницьких вiдносин з Францiєю i звернувся до Святого Престолу з проханням звести його в королiвське достоїнство?
    — Авжеж, я чув про це. Та чи задовольнить папа його клопотання?
    — Особисто я не бачу нiяких серйозних пiдстав для вiдмови. У договорi про союз Нормандiї з Францiєю є пункт, згiдно з яким Нормандiя залишає за собою право виходу зi складу королiвства у разi незадовiльного управлiння об’єднаною державою. А те, що справи у Францiї кепськi, зрозумiло навiть дитинi.
    — Безперечно, — погодився Ернан.
    — I Францiя зараз не в тому станi, щоб протиставити цьому пункту договору свою вiйськову мiць, — вiв далi герцоґ. — Королю доведеться змиритися з цим, як ранiше вiн змирився з втратою Бретанi, Фландрiї та Франш-Конте. А що ж до папи Павла, то хоч вiн i дав своє благословення на ваш похiд, йому була не до душi ця авантюра. На його думку, католицькому свiтовi слiд було поберегти свої сили для майбутнього походу проти туркiв, i тут я цiлком згоден з ним. Звiсно, шкода, що Єрусалим досi перебуває в руках невiрних; але з iншого боку, якщо послiдовникам Магомета вдасться захопити Константинополь, це обернеться великою бiдою для всього християнства — не тiльки схiдного, а й захiдного. Тож зараз король Францiї не користується благоволiнням Святого Престолу, i я дуже сумнiваюся, щоб папа став на захист цiлiсностi Французької держави. Втiм, не виключено, що герцоґовi Нормандському буде вiдмовлено в титулi короля, проте нiщо не завадить Нормандiї повернутися до свого колишнього статусу великого князiвства.
    — I таким чином, — вагомо додав Ернан, — Францiя стиснеться до тих меж, що в них вона була на початку правлiння Фiлiпа-Авґуста Великого... Гм. Майже до тих меж. Адже ґрафства Сент, Анґулем та Байонна i досi залишаються пiд владою французької корони.
    Герцоґ проiґнорував цей вельми прозорий натяк i замiсть вiдповiдi уважно придивився до Ернанового супутника, на якого попервах кинув лише побiжний погляд.
    Власне кажучи, зовнiшнiсть юнака не справляла особливого враження. Це був стрункий, невисокий на зрiст свiтлий шатен рокiв вiсiмнадцяти. Його обличчя не вiдзначалося вродою, але й не мало якихось значних вад, було просто симпатичним i важко запам’ятовувалося. Хiба що погляд карих очей юнака, спокiйний, вдумливий i зосереджений, не вписувався в рамки його непримiтної зовнiшностi.
    Ернан, здавалося, чекав цього моменту i квапливо промовив:
    — Перепрошую, монсеньйоре. Я забув представити вам мого двоюрiдного брата Ґабрiеля де Шевернi. Його сестра Луїза була дружиною вашого сина.
    Юнак пiдвiвся i шанобливо вклонився.
    Герцоґ знову поглянув на Ґабрiеля, але тут-таки винувато опустив очi.
    „Так-так! — задоволено подумав Ернан. — Схоже, Фiлiп не помилився. Це й справдi нагадує каяття.“
    В альтанцi запанувала прикра мовчанка, що тривала кiлька хвилин, аж поки не з’явилися слуги з частуванням для гостей герцоґа. Вони притьмом накрили стiл, рясно позаставлявши його вазами з садовиною, фруктами, джемами та печивом, а також глеками з прохолоджувальними напоями й рiзного ґатунку вином. Ернан без зайвих церемонiй допався до їжi — вiн завжди був не проти перекусити, а прогулянка з Кастель-Ф’єро до Тараскона лише пiдiгрiла його апетит. Пiдбадьорений прикладом кузена, Ґабрiель де Шевернi взяв з вази медовий пряник i наповнив свого келиха шербетом.
    Поступово мiж герцоґом та Ернаном зав’язалася розмова, що здебiльшого точилася довкола невдалого хрестового походу короля Фiлiпа-Авґуста Третього. У перервах мiж поглинанням солiдних порцiй печива з яблучним джемом та значних доз вина Шатоф’єр розповiдав про битви хрестоносцiв з сарацинами, про їхнi перемоги й поразки, вiдверто визнаючи, що останнiх було бiльше. Зокрема вiн детально описав обставини полонення французького монарха єгипетським султаном, оскiльки сам був безпосереднiм учасником тiєї фатальної для короля сутички i лише якимсь чудом уникнув полону або смертi. Про те, як Шатоф’єр та ще один лицар, Гуґо фон Клiпенштейн, виривалися з оточення, прокладаючи собi шлях крiзь численнi лави ворога, серед хрестоносцiв ходили справжнi легенди. Ернан, якому нiколи не загрожувало померти вiд скромностi, не змигнувши оком переказав одну з таких легенд, щоправда (слiд вiддати йому належне), найбiльш близьку до дiйсностi.
    — Мiй син також воює з невiрними, — зауважив герцоґ, скориставшись паузою в розповiдi Ернана, коли той заходився дегустувати варення з айви. — Десь в Андалусiї.
    — Вже не воює, — з набитим ротом заперечив Ернан. — Нещодавно Кастилiя та Ґранада знов уклали мiж собою перемир’я.
    Герцоґ здивовано пiдвiв брови:
    — А я про це не чув. Звiдки ви знаєте?
    — Ну... — трохи невпевнено протягнув Шатоф’єр. — Я дiзнався про це вiд вашого сина.
    — Ви вже отримали вiд нього листа?
    — Мм... В певному розумiннi. Як менi стало вiдомо, минулого тижня дон Альфонсо пiдписав з ґранадським емiром вiдповiдний договiр.
    — Дон Альфонсо? — перепитав герцоґ. — Чому вiн, чому не король?
    — Фiлiп каже, що останнiм часом дон Фернандо дуже заслаб, тому командування кастильською армiєю взяв на себе дон Альфонсо.
    — Зрозумiло... Нi, стривайте! — Очi герцоґа раптом зблиснули, i вiн так пильно подивився на Ернана. — Ви сказали: „Фiлiп каже“. Що це означає? Ви отримали вiд нього листа чи все-таки...
    — Так, — кивнув Ернан. — Зараз вiн у моєму замку.
    — Ясно. — Герцоґ трохи помовчав, заглиблений у похмурi роздуми, потiм спитав: — Фiлiп розповiдав вам про мого листа?
    — Так.
    I знову мовчання.
    — Ну що ж, — врештi обiзвався герцоґ. — З мого боку було б безглуздо сподiватися, що вiн миттю забуде про всi образи i прибiжить прямiсiнько до мене. Для цього Фiлiп надто гордий i самолюбивий... А втiм, хто б не образився, якби його, мов шолудивого пса, прогнали з рiдного дому. Не знаю, чи зможе вiн колись забути це i простити менi всю кривду, що її зазнав вiд мене.
    У словах герцоґа було стiльки болю й гiркоти, що зворушений Ернан запевнив його:
    — Фiлiп не злопам’ятний, монсеньйоре, i не тримає на вас зла. — Потiм, повагавшись трохи, вiн додав: — А Господь милосердний.
    Герцоґ важко зiтхнув:
    — Те ж саме сказав менi на прощання Фiлiп. Але тодi я не прислухався до його слiв, я взагалi не хотiв нi чути його, нi бачити. I лише потiм, коли вiн поїхав до Кастилiї, я почав розумiти, як багато вiн для мене значив... Хай простить мене Бог, я не любив жодного зi своїх дiтей, а Фiлiп узагалi був у мене на особливому рахунку. Але разом з тим, сам про те не здогадуючись, я дуже дорожив ним i десь у глибинi душi завжди ним гордився. Фiлiп був вiдрадою для мого батькiвського самолюбства, адже Ґiйом та Робер... Нiде правди дiти: я соромився їх обох, особливо Ґiйома. — Герцоґ зробив паузу i сумно подивився на Шатоф’єра. Проте в його поглядi не було нi ворожостi, нi осуду, а була лише слiпа покiрливiсть долi. — Тепер Ґiйом мертвий, а Робер... Робер так i лишився дрiбним негiдником, i тiльки брак розуму та вродженi лiнощi не дозволяють йому вчинити якесь серйозне паскудство. Правду кажучи, я навiть радий, що вiн поїхав до Марсану. Здаля його численнi вади не так муляють менi очi.
    Герцоґ знову замовк, наповнив келиха вином i вiдпив кiлька ковткiв.
    — А от Фiлiпа менi бракує, — задумливо мовив вiн. — Майже сiм рокiв менi знадобилося, щоб усвiдомити це. Майже сiм рокiв я змарнував на боротьбу з собою i зi своєю пихою — адже саме я мусив зробити перший крок до примирення.
    — I ви його зробили, монсеньйоре, — сказав Ернан.
    — Так, зробив. Та чи не запiзно? Я так довго й уперто вiдштовхував вiд себе Фiлiпа, що, боюсь, вiн не зможе i не захоче повернутися до мене... як мiй син. Вiн житиме тут, буде моїм спадкоємцем — але не сином.
    — Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, — переконано вiдповiв Шатоф’єр. — Фiлiп, як i ранiше, шанує вас. I до речi, про спадок. Як я зрозумiв з Фiлiпових слiв, ви не лише визнаГте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володiння Беарн з Балеарами.
    — Ах, це! — недбало вiдказав герцоґ, нiби мова йшла про якусь дрiбницю. — Так, я поступлюся Фiлiповi Беарном, а ще зроблю його спiвправителем Ґасконi, аби вiн не почувався бiля мене хлопчиком на побiгеньках. Пiсля всього, що сталося мiж нами сiм рокiв тому, для нього ця роль була б принизливою.
    „Це вже точно“, — подумав Ернан i схвально кивнув.
    — Ну а я, — продовжував герцоґ, — з радiстю перекладу частину державних турбот на його плечi. Я вже старий, а вiн молодий i енерґiйний, та й здiбностей йому не бракує. Я чув, що вiн добре справляється з Кантабрiєю i вже зарекомендував себе в Кастилiї як зрiлий державний муж.
    — Вiн зарекомендував себе ще тут, у Ґасконi, — зауважив Ернан. — Коли зумiв залучити на свiй бiк бiльшiсть вельмож та сенаторiв.
    Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всмiхнувся i перевiв сумний погляд на Ґабрiеля, який за весь цей час не зронив жодного слова i лише уважно слухав їхню розмову. Вiн почувався дуже незатишно в товариствi одного з найзнатнiших i наймогутнiших князiв католицького свiту.
    — Пане де Шевернi, — м’яко заговорив герцоґ. — Якщо я не помиляюся, шiсть рокiв тому ви кiлька мiсяцiв гостювали у Фiлiпа в Кантабрiї. Чи це був ваш старший брат?
    — Це був я, монсеньйоре, — вiдповiв Ґабрiель. — Я старший з братiв. У вереснi сорок п’ятого року я приїхав на запрошення вашого сина i пробув Сантандерi до весни сорок шостого.
    — Цебто до смертi вашої сестри?
    — Я повернувся до Францiї через мiсяць пiсля того, як померла Луїза. Вiрнiше, з’явився батько i забрав мене. Вiн звинуватив вашого сина у смертi Луїзи i... — Ґабрiель глибоко вдихнув, набираючись смiливостi. — Даруйте, монсеньйоре, але вiн вважає, що це у вас на зразок сiмейної традицiї... мм... коли жiнки вмирають пiд час пологiв.
    Герцоґ спохмурнiв, але не образився.
    — Можливо, ваш батько недалекий вiд iстини, юначе, — глухо промовив вiн. — Адже в Писаннi сказано, що грiхи батькiв спокутують дiти. I повiрте, менi шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, нi в чому не винну дiвчину... — Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привiв сюди Ґабрiеля, щоб викликати в нього докори сумлiння. — А опiсля ви бiльше не бачилися з Фiлiпом?
    — До вчорашнього вечора нi.
    — Я чув, що в Кантабрiї ви потоваришували.
    — Смiю сподiватися, монсеньйоре, що ваш син досi вважає мене своїм другом. Усi цi роки ми з ним регулярно переписувалися, незважаючи на те, що мiй батько був категорично проти. Коли до нас дiйшли чутки про... про поведiнку пана ґрафа, вiн розцiнив це як образу пам’ятi Луїзи, i вимагав вiд мене, щоб я припинив з ним будь-якi стосунки.
    — Але ви не припинили?
    — Нi, монсеньйоре. Я пiшов проти батькової волi, бо не подiляв його думки про вашого сина.
    Герцоґ важко зiтхнув:
    — Атож, ваш батько надто категоричний. Фiлiпова поведiнка варта суворого осуду — з цим важко не погодитися; але такий вже вiн за вдачею. Серед людей немає безгрiшних, у кожного є свої недолiки, i його велелюбнiсть... втiм, будемо вiдвертi, його розпуснiсть — одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в кровi, вiд народження.
    Розiмлiлий вiд випитого вина Ернан хитро всмiхався. Пiсля повернення вiн уже встиг побачитися з Ґастоном д’Альбре, i вони дуже приємно провели вечiр, смакуючи пiкантнi iсторiйки про толедського гульвiсу дона Фелiпе з Кантабрiї.
    — Що правда, то правда, — промовив Шатоф’єр. — Фiлiп змалку був неабияким серцеїдом, дiвчата довколо нього так i вилися. А в Кастилiї вiн так загуляв... Мiж iншим, плiткарi кажуть, що навiть Констанца Орсiнi не встояла перед Фiлiповими чарами.
    Герцоґ насилу сховав усмiшку.
    — Сумнiваюся, — сказав вiн. — Фiлiп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разi я в це не вiрю.
    — А от щодо Марiї Араґонської нiяких сумнiвiв немає, — правив своєї Ернан. — Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Фiлiпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли отакеннi роги. — I Шатоф’єр пiдняв догори руки, показуючи, якi саме. — Та безперечно, найгучнiша з усiх Фiлiпових перемог, це принцеса Бланка. Кажуть, що короля замалим грець не побив, коли вiн дiзнався про грiхопадiння своєї старшої дочки.
    Герцоґ кивнув:
    — Авжеж, до мене доходили чутки, що тодi був добрячий скандал. Однак про цей роман розповiдають стiльки всього, що я навiть не знаю, чому вiрити, а чому нi, важко зрозумiти, де кiнчається правда i починається вигадка. Так, за моїм вiдомостями, Фiлiп збирався одружитися з Бланкою, i про серйознiсть його намiрiв свiдчило хоча б те, що восени вiн звернувся до найсвятiшого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дiзнаюся, що король якось похапцем вiддав Бланку за ґрафа Бiскайського. Дивина та й годi! — Герцоґ розгублено знизав плечима. — I якщо це Фiлiп вiдмовився вiд цього шлюбу, то вiн утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партiєю для нього. Кажуть, вона вродлива, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбонською — ще коли ладив її за дружину Авґустовi Юлiю Римському.
    — Гарний посаг, — погодився Шатоф’єр. — Було б заманливо приєднати Нарбон до Ґасконi. Якщо коли-небудь Фiлiп надумає потiснити свого дядька з престолу, то вiн ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.
    Герцоґ пильно подивився на Ернана, але вiд коментарiв утримався.
    „Нове поколiння, — з сумом подумав вiн, втомлено опустивши погляд. — Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллiї...“
    Цiєї митi за живою зеленою стiною з виноградної лози почулося шелестiння гравiю пiд чиїмись ногами i рипiння шкiряного взуття. Кроки були швидкi, впевненi, вони лунали все ближче й ближче i затихли бiля входу в альтанку.
    Герцоґ пiдвiв очi й побачив на порозi невисокого стрункого юнака двадцяти рокiв, iз золотистим волоссям i небесно-синiми очима. Його костюм та черевики були покритi свiжим пилом, а строкате перо на капелюсi зламане. На вродливому обличчi юнака блукала збентежена усмiшка.
    — От я й повернувся, батьку, — схвильовано мовив вiн.
    Лише з другої спроби герцоґовi вдалося звестись на ноги.
    — Ласкаво прошу додому, Фiлiпе, — важко дихаючи, сказав вiн i, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустрiч синовi. — Я радий, що ти повернувся до мене... — Тут голос його зiрвався на схлип. Долаючи раптову слабiсть, вiн швидко пiдступив до Фiлiпа i пiсля секундних коливань мiцно обняв його за плечi. — I пробач менi, синку. Якщо зможеш...
    Фiлiп теж схлипнув. На очi йому набiгли сльози, та вiн не соромився їх. Лише зараз вiн у повнiй мiрi збагнув, як бракувало йому ранiше батькiвської любовi й турботи. Упродовж багатьох рокiв мiж двома рiдними по кровi людьми стояла тiнь давно вмерлої жiнки — дружини одного, матерi iншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозумiти один одного, вiдчути себе членами однiєї сiм’ї; вона була каменем спотикання в їхнiх стосунках. I знадобилося цiлих два десятирiччя, щоб вона, нарештi, пiшла туди, де їй належало бути — у царство тiней, звiльнивши в чоловiковiм серцi мiсце для сина, а синовi повернувши батька...
    Незабаром бiля фонтана перед альтанкою зiбралися майже всi герцоґовi дворяни, а той, вiдступивши на крок, нiяк не мiг вiдвести вiд Фiлiпа сяючого погляду. Вперше вiн дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих лiт, уперше вiн бачив у ньому свого сина, свою кров i плоть — а також кров i плоть жiнки, яку любив понад усе на свiтi.
    — Господи! — прошептав герцоґ. — Таж у тебе материнська усмiшка, Фiлiпе!.. Як я не помiчав цього ранiш?
    — Ранiше я нiколи не всмiхався у вашiй присутностi, — тихо вiдповiв той. — Тепер буду... Неодмiнно буду...



    Роздiл IX
    Бланка Кастильська

    Мiж подiями, описаними у двох попереднiх роздiлах, лежить вiдрiзок часу довжиною майже в сiм лiт. Про Фiлiпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну iсторiю з траґiчним фiналом, а про його любовнi пригоди в Толедо — грубу збiрку новел у жанрi крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбiк вiд торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, — одним махом перестрибнули через сiм рокiв i... зупинилися в розгубленостi. Життя — це пiсня, а з пiснi слiв не викинеш; так i прожитi Фiлiпом роки на чужинi не можна просто викреслити з його бiоґрафiї. А тим бiльше, що при кастильському дворi його життя тiсно переплiталося з життям iншого героя нашої повiстi, вiрнiше, героїнi, про яку зараз i пiде мова...
    У розмовi герцоґа з Ернаном де Шатоф’єром вже згадувалося про принцесу Бланку, старшу дочку кастильського короля, та про її начебто любовний зв’язок з Фiлiпом. Ми збираємося прибрати завiсу таємничостi над їхнiми стосунками, i тодi нашому поглядовi вiдкриється дещо цiкаве, зовсiм несподiване i навiть курйозне. Коротко, це розповiдь про те, як людським поголосом було знеславлене добре Бланчине iм’я i як з нареченої iмператора Римського вона перетворилася на дружину ґрафа Бiскайського.
    Ставлення Фiлiпа до Бланки вiд самого моменту їх знайомства було особливим, вiдмiнним вiд його ставлення до всiх iнших жiнок — i не тiльки тому, що їхня дружба мала винятково цнотливий характер, але ще й тому, що сама Бланка була незвичайна дiвчина. Коли навеснi 1447 року Фiлiп приїхав у Толедо, Бланцi заледве минуло одинадцять рокiв, i вона щойно стала дiвчиною в повному розумiннi цього слова, але вже тодi була надзвичайно приваблива i жадана. Невисока, тендiтна шатенка з великими темно-карими очима, Бланка зачаровувала Фiлiпа не так своєю зовнiшнiстю (що була в неї досить пересiчною), як красою своєю внутрiшньою, гострим та гнучким розумом, м’якiстю, навiть лагiднiстю в поводженнi з людьми, що якимсь незбагненним дивом поєднувалось у нiй з владнiстю й зарозумiлiстю, а також певною в’їдливiстю. Фiлiп уникав називати її красунею (що, за великим рахунком, було б неправдою), але вiн вважав її прекрасною. Невдовзi пiсля знайомства Бланка та Фiлiп стали найпершими друзями, i це давало плiткарям багату поживу для пересудiв, а в Альфонсо раз по раз викликало приступи ревнощiв: вiн був дуже прив’язаний до старшої iз своїх сестер, а в глибинi душi був безнадiйно закоханий у неї.
    Дорослiшаючи, Бланка дедалi дужче приваблювала Фiлiпа, i чимраз частiше вiн думав про неї, як про свою майбутню дружину. Думав мимоволi — оскiльки свiдомо гнав геть будь-якi думки про одруження. Смерть Луїзи розтоптала його наївнi дитячi мрiї про щасливий шлюб, про затишне родинне вогнище, i згодом, навiть змирившись iз втратою коханої, вiн не пiдпускав жодну жiнку надто близько до свого серця, панiчно боячись знову вiдчути бiль i гiркоту втрати. Уперше Фiлiп подумав про шлюб, як про щось цiлком реальне для себе, лише на третьому роцi свого перебування в Толедо, коли вiн вже вкотре спробував наповнити свою стару дружбу з Бланкою новим змiстом i для початку вирiшив поцiлувати її не в щiчку, як це було в них заведено, а в уста. Як i в усi попереднi рази, нiчим добрим це не скiнчилося: Фiлiп отримав чергового вiдкоша, а на додаток — ляпаса, в нагороду за настирливiсть. I саме тодi вiн сердито подумав:
    „Схоже, вона стане моєю жiнкою не ранiше, нiж стане моєю дружиною.“
    Ця думка не на жарт перелякала Фiлiпа, але водночас вона виявилася надто спокусливою, щоб вiн мiг просто вiдкинути її. Бланка, якiй на той час уже минуло чотирнадцять, поступово затьмарювала в його очах усiх iнших жiнок та дiвчат, його вабило до неї з нездоланною силою, i вiн прямо згоряв вiд бажання пiзнати її. Разом з тим, його пiдозри, що вона належатиме йому лише на подружньому ложi, чимдалi мiцнiшали, аж поки не переросли в тверде переконання.
    На вiдмiну вiд своїх братiв Альфонсо та Фернандо, обидвi кастильськi принцеси, Бланка й Елеонора, були вихованi в дусi суворої пуританської моралi, сповiдуваної їхнiм батьком, королем Фернандо IV, якого за надмiрну доброчеснiсть сучасники прозвали Святенником. Особливо сильно це виховання позначилося на Бланцi: вона з дитячих лiт панiчно боялася гнiву Господнього, тремтiла перед дияволом i щиро вважала слова „грiх“ та „злочин“ синонiмами. Як i бiльшiсть толедських дiвчат її вiку, вона була закохана в Фiлiпа, але навiть у думках не припускала можливiсть позашлюбних стосункiв з ним — з її погляду це було не краще, нiж убивство чи державна зрада. Правда, що дорослiшою вона ставала, то важче їй було протистояти своїм „грiховним бажанням“, проте Бланка була дiвчина виняткової сили волi, i щоразу їй вдавалося подолати свою хвилинну слабкiсть. Фiлiп дедалi бiльше заплутувався в її тенетах, i хоч вiн, як i ранiш, регулярно пускався в загули i цiлком заслужено тiшився репутацiєю небезпечного серцеїда, все явно йшло до того, що рано чи пiзно вiн звернеться до короля з проханням руки його старшої доньки. А що ж до Бланки, то вона стала живою легендою кастильського двору, i багато батькiв ставили її за приклад своїм безпутним дочкам, що не зумiли устояти перед Фiлiповими чарами.
    Проте наприкiнцi лiта 1451 року ситуацiя рiзко змiнилася. Спочатку придворнi завважили ту дивну обставину, що Бланка, перебуваючи на людях у Фiлiповiм товариствi, почувається нiяково, тримається з ним занадто сухо та офiцiйно, а на кожну згадку про нього чомусь бентежиться i негайно переводить розмову на iншу тему. Згодом було помiчено, що Фiлiп, який вiдразу по переїздi до Толедо придбав собi розкiшний особняк, ввiчливо вiдкинувши пропозицiю Альфонсо замешкати в палацi, останнiм часом начебто вгамував свою пиху i частенько залишався ночувати в покоях, вiдведених йому на половинi наступника престолу. Всюдисущi очi двору не обминули увагою й загадковi нiчнi рейди Фiлiпа: пiзно увечерi вiн потай прокрадався до апартаментiв принцес, а на свiтанку, так само потай, повертався до себе, причому робив це мало не щоночi. I тодi по палацу, вiдтак по всьому мiсту, а незабаром i по всiй Iспанiї вперто поповзли чутки про падiння останньої твердинi жiночої доброчесностi — принцеси Бланки Кастильської. Нiкому навiть на думку не спадало, що черговою жертвою Фiлiпа стала зовсiм не вона, а її менша сестра, дванадцятирiчна крихiтка Елеонора, яку зазвичай називали просто Норою.
    Правду кажучи, Фiлiп не збирався зваблювати Нору, це сталося ненароком, без будь-якого замiру з його боку. Намагаючись пiдкорити непоступливу Бланку, вiн пускав у хiд всi свої чари, вдавався до рiзноманiтних хитрощiв, застосовував найефектнiшi прийоми зi свого багатого арсеналу спокусника, i зовсiм несподiвано, мимохiдь, закохав у себе її сестру. Самого Фiлiпа це заскочило зненацька i стало для нього правдивим потрясiнням, оскiльки вiн завжди дивився на Нору, як на малу дитину.
    Одначе Норина пристрасть виявилася аж нiяк не дитячою, принаймнi, не по-дитячому самовiдданою. На противагу Бланцi, вона з легкiстю переступила через своє виховання i заповзялася тероризувати Фiлiпа, безсоромно пропонуючи йому себе. Зрештою вiн поступився її домаганням i зробив це з двох причин: по-перше, на зло Бланцi, а по-друге, вiн просто не змiг устояти. Дитяча безпосереднiсть Нори, її весела, життєрадiсна вдача, її безтурботнiсть зачаровували Фiлiпа; а поза тим, вона була надзвичайно вродлива — тiєю яскравою, довершеною вродою, що нею вiдзначалися представники Аквiтанського дому. У третьому колiнi в нiй проявилися сiмейнi риси її рiднi по материнiй лiнiї*, чимсь вона дуже нагадувала Фiлiповi його любу сестричку Амелiну, i в кiнцевому пiдсумку це вирiшило справу.
    * Мати Елеонори Кастильської (а також Бланки, Альфонсо та Фернандо) Бланка Портуґальська (нар. 1441 р.) була дочкою Хуана Портуґальського i Жоанни Аквiтанської — рiдної сестри герцоґа Робера I Благочестивого, Фiлiпового дiда.
    Втiм, до честi Фiлiпа треба зазначити, що вiн вiдчайдушно боровся зi спокусою, i його перша близькiсть з Норою вiдбулася з її iнiцiативи i, в певному сенсi, проти його волi. Бланка ж, втративши будь-яку надiю напоумити сестру i вiдрадити Фiлiп вiд нiчних побачень з нею, стала повiреною їхнього кохання, влаштовувала їм зустрiчi, захищала Нору вiд цiкавостi придворних i слуг — та так завзято, що в результатi накликала всi пiдозри на себе.
    Король був, мабуть, останнiм з вельмож Кастилiї та Леону, до якого дiйшли чутки про любовний зв’язок мiж Фiлiпом та Бланкою. Цей, на перший погляд вельми дивний факт насправдi пояснювався дуже просто. Дон Фернандо був государем крутої вдачi i славився своєю непередбачуванiстю; навiть наближенi короля, що тiшилися його беззастережною довiрою, i тi не наважувалися бодай натякнути йому про грiхопадiння дочки, небезпiдставно побоюючись, що перший i найпотужнiший шквал королiвського гнiву звернеться на того, хто принесе йому цю прикру звiстку. Альфонсо ж, єдиний, хто не боявся батька, вважав за краще тримати язика за зубами. Як i всi iншi, вiн помилявся щодо предмета захоплення свого друга i таємно сподiвався, що рано чи пiзно Бланка завагiтнiє вiд Фiлiпа, i той буде змушений одружитися з нею.
    Змова мовчання навколо короля тривала майже три мiсяцi. Нарештi його менший син, Фернандо де Уельва, що всiма фiбрами душi ненавидiв Бланку (а заодно й Фiлiпа, бо той справдi певний час був коханцем його дружини), подолав свiй страх перед батьком i донiс на сестру. Однак про це Фiлiп дiзнався згодом, а надвечiр того дня вiн отримав вiд короля запрошення негайно прибути до палацу. Посланець, що привiз йому листа, вiд себе додав, що доновi Фернандо про все вiдомо, i вiн, мовляв, „спокiйний, як перед стратою“, що було дуже поганим знаком.
    — Може, ти не поїдеш, Фiлiпе? — спитав у нього падре Антонiо. — Лiпше негайно вирушай до Сараґоси чи до Памплони, погостюєш там кiлька тижнiв, а тим часом пристрастi вгамуються, король трохи охолоне...
    — Тобто ви пропонуєте менi втекти, — невесело усмiхнувся Фiлiп. — I таким чином визнати свою провину.
    — А хiба ти не винен? Нехай ти не зваблював Бланку, але принцеса Нора на твоїй совiстi.
    — Так, на моїй. I менi совiсно, ви ж знаєте. Проте, послухавшись вашої поради, я визнаю за кастильським королем право судити мене як свого пiдданого. Мене — першого принца Ґаллiї! Не забувайте, що я досi залишаюся наступником престолу. — (Фiлiп узяв собi за звичку постiйно нагадувати про цей свiй титул, вiдтодi як три роки тому дружина Робера III, Марiя Фарнезе, народила мертву дитину). — I я не збираюся принижувати свою гiднiсть ганебною втечею.
    — Ти пiдмiняєш поняття, сину мiй, — застерiг його превелебний отець. — Зараз у тобi говорить не гiднiсть, а погорда. До того ж дон Фернандо заслiплений гнiвом i здатний порiшити тебе, навiть якби ти був iмператором. Ти ж бо знаєш, щo вiн за людина. Потiм вiн, звiсно, жалкуватиме про свiй вчинок... — Дон Антонiо важко зiтхнув. — Але це буде потiм.
    — Я вже все вирiшив, падре, — уперто сказав Фiлiп. — Навiть ви мене не переконаєте. Краще вiдпустiть менi грiхи... про всяк випадок.

    Фернандо IV прийняв Фiлiпа у своєму робочому кабiнетi i, ледь помiтним кивком голови вiдповiвши на привiтання, уп’яв у нього жорсткий, колючий, пронизливий погляд своїх холодних сiрих очей. Фiлiп не змiг утриматися вiд полегшеного зiтхання: судячи з усього, справи були не такi кепськi, як вiн боявся. Зазвичай, коли дон Фернандо нестямився з лютi, вiн мав спокiйний i навiть лагiдний вигляд. Проте зараз його гнiв виривався назовнi — а це означало, що всерединi вiн вже перебiсився i найгiрше лишилося позаду.
    „На кому ж вiн вiдiгрався? — мiркував Фiлiп, поступово заспокоюючись. — Невже на Бланцi? Задрав їй спiдницi й надавав по м’якому мiсцю? Вiн це може... Бiдолашне дiвча! Тепер вона довго не зможе сидiти...“
    (Насправдi ж наступнi кiлька днiв не сидiлося принцовi Фернандо. Батько лупцював його нижче спини, приказуючи: „Тепер знатимеш, як доносити на рiдну сестру!“ Король Кастилiї був воiстину парадоксальною людиною.)
    Фiлiп стiйко витримав суворий погляд i очей не вiдвiв, а дивився на нього лагiдно та довiрливо, i нiжна блакить його очей невдовзi розтопила кригу в королiвських очах. Дон Фернандо тихо застогнав i опустився в широке крiсло за письмовим столом.
    — Прошу сiдати, небоже.
    Фiлiп улаштувався навпроти короля i заговорив:
    — Государю мiй дядьку, я...
    Тут дон Фернандо щосили грюкнув кулаком по столу.
    — Прошу не дивитися на мене такими невинними очима, любий небоже! Ви чудово знаєте, навiщо я вас викликав, тому припинiть вдавати з себе дурника.
    — Боюся, дядьку, — сказав Фiлiп, — ви хибно зрозумiли мiй погляд. Я й у гадцi не мав вдавати дурника, а лише набирався смiливостi, щоб попросити руки вашої доньки.
    Цi слова миттю зняли напругу. Дон Фернандо вiдкинувся на спинку крiсла i благодушно промовив:
    — Ага!
    — Я визнаю свою провину, що так довго зволiкав, — вiв далi Фiлiп. — Менi слiд було значно ранiше звернутися до вас з цим проханням. Проте я нiяк не наважувався, дарма що давно хотiв, аби Бланка стала моєю дружиною. I от зараз я офiцiй... — Вiн осiкся на пiвсловi, бо очi короля, що за мить до того промiнились умиротворенням, раптом стали бичачими i налилися кров’ю.
    Наступної секунди дон Фернандо люто загарчав, скочив на ноги, схопив зi стола чорнильницю i пожбурив її в Фiлiпа. Лише якимсь чудом Фiлiповi вдалось ухилитися — чорнильниця пролетiла бiля самої його скронi i розбилася, ударившись об кам’яну пiдлогу.
    Дон Фернандо важко впав у крiсло. Кiлька хвилин вони мовчали, приголомшено дивлячись один одному в очi, нарештi король глухо промовив:
    — Я не вибачаюся за свiй спалах, бо ви самi спровокували його. Ви зухвалий, самовпевнений, розпусний... — Вiн зробив паузу, заспокоюючись. — За кого ви мене маєте, небоже? За дурня? Гадаєте, я не знаю, котру з моїх дочок ви звабили?
    Це був удар! Фiлiп аж хрюкнув вiд досади. Вiн був певен, що Бланка не зрадить сестру i вiзьме всю провину на себе.
    „Що ж ти накоїла, любонько?! — розпачливо подумав вiн. — Що ж ти накоїла...“
    — А отже, — тим часом продовжував король, — мова йтиме про ваше одруження з Елеонорою.
    — Але ж, дядьку, — обережно заперечив Фiлiп, — саме Бланка найбiльше постраждала в усiй цiй iсторiї. Щодо Нори нiхто не має жодних пiдозр, тим часом як Бланка...
    Дон Фернандо заскреготiв зубами. Фiлiп сторожко глянув на стiл у пошуках iнших чорнильниць i з деяким полегшенням переконався, що всi вони стоять далеченько вiд короля... Зате масивний срiбний свiчник був у нього пiд рукою!
    — Авжеж, авжеж, — похмуро проказав дон Фернандо. — Добре, що нагадали. Ви не лише звабили мою меншу дочку, а ще й знеславили в очах всього свiту старшу. I що накажете з вами робити?
    — Ясно що, — вiдповiв Фiлiп. — Вiддати за мене Бланку.
    — А як же Елеонора?
    — Про неї нiхто не знає. Вона ще юна, в очах свiту не скомпрометована i зможе зачекати, доки iмператор не розлучиться з Iзабеллою Французькою. Авґустовi Юлiю, мабуть, все одно, котра з ваших доньок стане його дружиною. Я певен, що тепер вiн раднiше вiзьме шлюб з Норою, анiж з Бланкою.
    Дон Фернандо нервово захихотiв. Фiлiп зрозумiв, що торкнувся ще однiєї болючої для короля теми.
    — Вважаєте мене таким наївним, небоже? Гадаєте, я ще сподiваюся, що Авґуст отримає розлучення? Де ж пак! Дзуськи вiн його отримає! Ця тяганина з консилiумами триває вже чотири роки i кiнця-краю iй не видно. Валерiй Юлiй та Ґвiдо Контi нiзащо не дозволять iмператоровi обзавестися наступником трону.
    — Тим бiльше, — сказав Фiлiп. — Коли вже Бланка залишилася без нареченого, дозвольте менi одружитися з нею. А Норi нiде поспiшати. Ви матимете досить часу, щоб пiдшукати їй гарну пару. Наприклад, чим поганий той же Педро Араґонський?
    Король гидко осмiхнувся:
    — А ви, бачу, пiклуєтеся про моїх дочок, нiби батько рiдний!
    — Я пiклуюся передусiм про себе. Проте в цьому випадку нашi iнтереси збiгаються: ви прагнете залагодити скандал з найменшими втратами для вашої сiм’ї, а я хочу одружитися з Бланкою. Не стану стверджувати, що нестямно закоханий у неї, але кращої дружини менi годi й шукати. Насмiлюся припустити, що вона про мене такої ж думки.
    Дон Фернандо ствердно кивнув:
    — Це ще м’яко сказано. Коли я дiзнався про цi плiтки й викликав Бланку до себе, вона негайно ж заявила, що ви звабили її, i вимагала, щоб я примусив вас одружитися з нею.
    — Тодi як же...
    — Елеонора у всьому зiзналася. Вона обiзвала Бланку безсоромною брехухою, звинуватила її в намiрi украсти чужого нареченого i також стала вимагати... — Король замовк i скрушно похитав головою. — Нi, все-таки ви негiдник. Я чув, що нерiдко жiнки через вас б’ються, та якби менi хтось сказав, що мої дочки посваряться мiж собою, з’ясовуючи, кого ж з них ви насправдi звабили... — Вiн зiтхнув. — Ну, годi вже сентиментiв. Отже, ви хочете одружитися з Бланкою?
    — Так. Щодо неї в мене цiлком серйознi намiри. Я вважаю, що вона буде чудовою королевою Ґаллiї.
    — Ого! То ви зазiхаєте на ґалльську корону?! А чи не занадто випереджаєте подiї? Король Робер не набагато старший за вас, до того ж нi вiн, нi королева Марiя не безплiднi, i дiти у них, можливо, ще будуть.
    Фiлiп похитав головою:
    — Це неiстотно. Тулузька династiя вичерпала себе, i Робер Третiй — останнiй з Каролiнгiв на ґалльському престолi, незалежно вiд того, будуть у нього дiти чи нi. Незабаром молодий Людовiк Прованський стане повнолiтнiм, вже зараз вiн злобний, жорстокий i жадiбний до влади, тож хоч-не-хоч ланґедокським ґрафствам та Савойї доведеться згуртуватися навколо Ґасконi. От тодi проб’є мiй час. Мiй та Бланчин.
    — А ви впевненi, що в найближчому майбутньому вашi вiдносини з батьком нормалiзуються?
    — Мiй шлюб з вашою дочкою примусить його змиритися з неминучим. Добрими друзями ми навряд чи станемо, але своїм спадкоємцем вiн мене визнає.
    — Так, зрозумiло. Ви мене переконали. Проте... — Дон Фернандо помiтно збентежився. Фiлiп збагнув, що зараз мова пiде про вельми дражливi для ханжi-короля аспекти його стосункiв з Норою. — Знаєте, дорогий небоже, на мiй погляд, вашi вчинки вiдзначаються крайньою непослiдовнiстю. Ви хотiли одружитися з Бланкою, але не просили її руки, а спершу намагалися звабити її. Коли ж у вас це не вийшло, ви пiдбили на грiх мою меншу дочку. Навiщо, питаю? З марнославства?
    — Повiрте, дядьку, менi дуже прикро...
    — Ах, вам прикро! Хоч це мене тiшить. Проте нiякi вашi вибачення не повернуть Елеонорi... е-е, безтурботного минулого.
    Коли Фiлiп уторопав, що це — експромтом вигаданий королем евфемiзм, що мав позначати незайманiсть, вiн мало не зареготав. Згодом вiн частенько вживав вислiв „безтурботне минуле“ саме в такому значеннi, проте нiкому не казав, хто його справжнiй автор.
    — А могло трапитися i щось гiрше, — вiв далi дон Фернандо. — Чи ще може трапитися. Тому ось мої умови — слухайте їх уважно.
    — Я слухаю, — запевнив його Фiлiп.
    — Передусiм, нi про якi... е-е, побачення з Елеонорою вiдтепер i мови бути не може.
    — Певна рiч, дядьку.
    — Далi, з оголошенням про вашi заручини з Бланкою слiд зачекати, щоб я мiг пересвiдчитися... ну, що з Елеонорою не сталося нiчого такого, що може виправити лише негайний шлюб. Сподiваюсь, ви розумiєте, що я маю на увазi?
    — Атож, розумiю, — вiдповiв Фiлiп, у думках аж качаючись вiд реготу. — Коли виявиться, що Нора вагiтна, я, звiсно, одружуюся з нею.
    Король почервонiв i, мов сором’язлива дiвчина, опустив очi.
    — Для бiльшої певностi, — сказав вiн, — зачекаємо до початку весни. А поки пообiцяйте тримати нашу домовленiсть у секретi. Вiд усiх без винятку. Нi Альфонсо, нi Бланка, нi Елеонора не повиннi про це знати. Нехай до пори до часу, доки не вгамуються пристрастi, це буде нашою маленькою таємницею.
    — Добре.
    — Але ви мусите пообiцяти менi, що не передумаєте. Тепер ви зобов’язанi одружитися з однiєю з моїх дочок — або з Бланкою, або з Елеонорою.
    — Певна рiч, — сказав Фiлiп. — Раз я збираюся претендувати на ґалльський престол, то пiдтримка Кастилiї для мене дуже важлива. Якщо цього вимагатимуть обставини, я одружуся з Норою... Хоча менi милiша Бланка.
    Дон Фернандо кивнув:
    — Чудово розумiю вас. Будь-який батько мiг би пишатися такою дочкою, як Бланка, а будь-який чоловiк — такою дружиною.

    Пообiцявши королю мовчати про їхню домовленiсть i давши йому ясно зрозумiти, який важливий для нього шлюбний союз з Кастилiєю, Фiлiп припустився фатальної помилки. Вiн не взяв до уваги однiєї суттєвої обставини: Фернандо IV Кастильський був не тiльки суворий i крутий за вдачею, а також надзвичайно пiдступний та вiроломний. Пишаючись своєю старшою дочкою, вiн душi не чув у меншiй i без вагань вирiшив пожертвувати Бланкою ради Нориного щастя. Подальшi подiї наочно показали Фiлiповi, як вiн був наївний та довiрливий...
    Це сталося в серединi сiчня 1452 року. Дон Фернандо вiдправив свого старшого сина, Альфонсо, з посольством до араґонського короля Хайме III, начебто з тим, щоб остаточно залагодити прикордоннi спори i схилити Араґон до участi в походi проти Ґранадського емiрату, що мав розпочатися цiєї весни. Не запiдозривши в цьому нiякого пiдступу, Фiлiп погодився супроводжувати наступника кастильського престолу, а коли обидва принци, якi могли б перешкодити планам дона Фернандо, за його розрахунками досягли Сараґоси, у Толедо було оголошено про заручини принцеси Бланки з небожем наварського короля, ґрафом Александром Бiскайським, i про їхнє весiлля, що мало вiдбутися наступного тижня.
    Таємничiсть, з якою готувався цей шлюб, i непристойна квапливiсть з його укладанням дуже здивували весь кастильський двiр. Не менший подив викликав i сам факт цього союзу, в певному сенсi схожого на мезальянс. Ґраф Бiскайський вже багато рокiв був у великiй немилостi в свого дядька, Александра Х Наварського; вiн постiйно сварився з ним, оспорював у нього корону, посилаючись на свою приналежнiсть до старшої лiнiї роду, i плiв проти нього всiлякi змови та iнтриґи. Король Навари лише з доброти своєї душевної терпiв витiвки небожа, та часом терпець йому уривався, i тодi вiн вiдправляв ґрафа у вигнання за межi королiвства. Пiд час останнього з таких заслань, перебуваючи в Кастилiї, Александр Бiскайський, мабуть, зумiв умовити дона Фернандо вiддати за нього Бланку, граючи на тому, що репутацiя старшої з кастильських принцес дуже пiдмочена чутками про її роман з Фiлiпом. Обiзнанi особи з оточення короля Кастилiї висловлювали припущення, що дон Фернандо вирiшив пiдтримати ґрафа Бiскайського в його суперечцi з дядьком i допомогти йому отримати наварську корону, зробивши, таким чином, Бланку королевою Навари. А таємничiсть i квапливiсть цi самi обiзнанi особи схильнi були пояснювати тим, що iнакше наварський король мiг би перешкодити цьому шлюбовi — а так вiн буде поставлений перед уже доконаним фактом.
    I лише одна людина, вiд якої Фiлiп не мав нiяких секретiв i нi з чим вiд неї не крився, розгадала iстиннi намiри дона Фернандо. Це був падре Антонiо. Вранцi наступного дня пiсля оголошення про заручини вiн прибув до королiвського палацу i попросив падре Естебана, Бланчиного духiвника, якомога швидше влаштувати йому зустрiч з принцесою вiч-на-вiч для надзвичайно важливої розмови.
    Поява в палацi падре Антонiо нiкого не здивувала i не викликала жодних пiдозр, оскiльки вiн i превелебний Естебан здавна товаришували; а якщо хтось i завважив, що невдовзi по тому Бланка прийшла до свого духiвника, то не надав цьому особливого значення. Бланка була дiвчина дуже побожна, вона частiше iнших ходила на сповiдь i вiдвiдувала церкву, а нерiдко годинами засиджувалася в падре Естебана, розумного й вельми освiченого чоловiка, що серйозно займався теолоґiчними дослiдженнями, i провадила з ним тривалi дискусiї на релiгiйну тематику.
    Проте того дня йшлося про бiльш приземленi речi, i розмовляв з Бланкою падре Антонiо. Коли пiсля привiтань i кiлькох ввiчливих фраз превелебний Естебан вийшов, залишивши їх удвох у своєму робочому кабiнетi, падре Антонiо промовив:
    — Сподiваюся, принцесо, ви знаєте, що Фiлiп для мене як рiдний син, i тому я був надзвичайно засмучений звiсткою про вашi заручини з ґрафом Бiскайським.
    — Я також засмучена, — чесно зiзналася Бланка. — Для мене це було прикрою несподiванкою... Але до чого тут Фiлiп?
    Падре важко зiтхнув:
    — Боюся, принцесо, що моя вiдповiдь на це питання ще бiльше засмутить вас. Государ батько ваш не пояснив вам, чому вiн вирiшив укласти цей шлюб?
    — Ну... — Бланка зам’ялася. — Загалом пояснив. Вiн сказав, що остаточно втратив надiю на розлучення Авґуста Юлiя з Iзабеллою Французькою, i тепер хоче зробити мене королевою Навари.
    — У вашому голосi я чую сумнiв, — зауважив падре.
    Десь зо хвилину Бланка мовчала, дивлячись на нього, потiм вiдповiла:
    — Ви вгадали, доне Антонiо, я не вiрю тому, що сказав менi батько. Боротьба за наварський престол призведе до мiжусобицi в країнi, i в кiнцевому пiдсумку Навара буде роздiлена мiж Кастилiєю, Ґасконню та Араґоном.
    — Ви казали батьковi про свої сумнiви?
    — Нi, падре. Я зрозумiла, що вiн сам цього свiдомий. Вiн явно замислив щось iнше, бо... Якби вiн хотiв зробити мене королевою, то вiддав би замiж за принца Араґонського. Цей союз усунув би бiльшiсть непорозумiнь мiж нашими державами. А так... Я сама гублюсь у здогадах.
    — В такому разi, принцесо, я допоможу вам у всьому розiбратися. Так вже склалося, що менi напевно вiдомо, чому ваш батько влаштовує цей шлюб.
    — I чому ж?
    — Бо ґраф Бiскайський — єдиний з бiльш-менш гiдних претендентiв на вашу руку, кого дон Фернандо може одружити з вами похапцем, поки вiдсутнi Фiлiп i ваш брат дон Альфонсо.
    — Ви вже вдруге згадуєте Фiлiпа, — промовила спантеличена Бланка. — А вiн тут причому?
    — Рiч у тiм, принцесо, що восени Фiлiп просив у дона Фернандо вашої руки i отримав вiд нього згоду — втiм, за умови, щоб до весни це трималося в секретi. — I падре розповiв Бланцi про домовленiсть, досягнуту мiж Фiлiпом та королем. — На жаль, принцесо, як це не гiрко визнати, государ батько ваш обдурив Фiлiпа, а з вами взагалi повiвся жорстоко. Ваш шлюб з ґрафом Бiскайським не продиктований полiтичними мiркуваннями. Вiн задуманий для того, щоб усунути вас зi шляху вашої сестри.
    — Так, так, тепер я все розумiю, — тихо, майже пошепки мовила Бланка. Губи її тремтiли, риси милого обличчя спотворила ґримаса вiдчаю, а в красивих карих очах стояли сльози. — Батько дуже любить Нору. Дуже... навiть занадто. I коли вона зажадала, щоб її вiддали за Фiлiпа, батько не мiг вiдмовити їй. Я все гадала, на яку ж хитрiсть вiн пуститься, та хiба ж могла я подумати, що вiн... опуститься до пiдлостi!.. Якщо я буду замiжня, Фiлiп напевно одружиться з Норою, щоб заручитися пiдтримкою Кастилiї в своїй боротьбi за ґалльський престол, а я... — Тут вона судомно глитнула, ледве стримуючи ридання. — Мене принесли в жертву Нориним примхам!
    — Ще нi, — м’яко заперечив падре. — Вас лише призначили в жертву, але заклання ще не вiдбулося.
    У Бланчинiм поглядi засвiтилася надiя.
    — Цього можна уникнути? Але як?
    — Якщо ваш брат дон Альфонсо й Фiлiп встигнуть вчасно повернутися до Толедо, вони зможуть зiрвати вiнчання.
    — Вони не встигнуть, — з гiркотою зауважила Бланка. — Батько все розрахував.
    Дон Антонiо кивнув:
    — Я теж думаю, що до призначеного дня вони не встигнуть. Тому заради вас та Фiлiпа я ладен узяти грiх на душу i привселюдно заявити, що ще минулого мiсяця таємно повiнчав вас.
    Бланка вчепилася пальцями в поруччя крiсла.
    — Боже милостивий! — видихнула вона. — Ви це зробите?
    — Так, зроблю, — рiшуче кивнув падре. — З вашого дозволу, певна рiч. За згоду Фiлiпа я ручаюся.
    — Але ж це буде брехня!
    — Знаю. Я збрешу. А вам брехати необов’язково — ви можете просто вiдмовчуватися i чекати Фiлiпового приїзду. Ще вчора ввечерi я надiслав йому гiнця з листом, у якому виклав свiй план. У мене є невеликий прихiд, церква Святого Йосипа, i я вже зробив у церковнiй книзi запис про ваш шлюб — заднiм числом, сiмнадцятим грудня минулого року. Цього дня, згiдно з моїми нотатками Фiлiп i ви...
    — Стривайте! — перепинила його Бланка, насилу переводячи подих; очi її гарячково блищали. — Я в розгубленостi, падре. Ви мене шокували. Ваша пропозицiя, це... це не лише протизаконно, це богопротивно, це не по-божеському. Такий, з дозволу сказати, шлюб буде недiйсний перед небесами.
    — Це не має нiякого значення, принцесо. Шлюб все одно буде визнаний недiйсним з погляду закону та церковних канонiв, але процедура його анулювання займе певний час.
    — Батько подбає, щоб звести його до мiнiмуму.
    Падре заперечно похитав головою:
    — Не все так просто. Ще наприкiнцi минулої осенi Фiлiп звернувся до Святого Престолу за згодою на шлюб з вами i отримав його. Ваш батько також дав свою згоду — щоправда, лише в уснiй формi й конфiденцiйно. В кожнiм разi, архiєпископ вимагатиме ретельного розгляду справи, i неодмiнно в Фiлiповiй присутностi, чого, власне, ми й домагаємося. Сподiваюсь, ваш брат дон Альфонсо зумiє переконати дона Фернандо змiнити своє рiшення. А щодо Фiлiпа, то будьте певнi, вiн знайде спосiб примусити ґрафа Бiскайського вiдмовитися вiд одруження з вами.
    У кiмнатi надовго запанувала тиша. Забувши про правила пристойностi, Бланка гризла нiготь свого великого пальця. За хвилю вона похопилася, квапливо забрала руку вiд рота i збентежено промовила:
    — Ви мене знаджуєте, панотче. Мушу визнати, що це неабияка спокуса.
    — Ви кохаєте Фiлiпа, адже так? — бачачи, що вона все ще вагається, спитав падре.
    Бланка густо зашарiлася й опустила очi.
    — Ну... власне... — Трохи помовчавши, вона врештi опанувала себе i смiливо поглянула на падре. — Ви поставили пряме запитання, доне Антонiо, i воно заслуговує на таку ж пряму вiдповiдь. На жаль, я не можу вiдповiсти вам прямо, бо сама ще не знаю вiдповiдi. Та коли ви спитаєте мене, чи хочу я стати Фiлiповою дружиною, то я вiдповiм: так. Я хочу, щоб вiн завжди був зi мною, хочу, щоб вiн був супутником усього мого життя. Я давно цього хотiла i мрiяла про той день, коли ми одружимося. I якби в мене був вибiр, я б не вагаючись вiддала йому перевагу навiть перед iмператором. Якщо це i є кохання, то я кохаю Фiлiпа.
    — Ви вважаєте, що будете щасливою з ним?
    — Я сподiваюсь на це.
    — Запевняю вас, принцесо, — проникливо мовив падре. — Фiлiп не зрадить ваших сподiвань. Я, звiсно, не можу поручитися за його вiрнiсть, проте знаю, як серйозно вiн ставиться до сiм’ї та шлюбу. Ви завжди будете головною жiнкою в його життi, його дружиною, матiр’ю його дiтей... — Превелебний отець пiдвiвся з крiсла, розумiючи, що зробив усе, що мiг, а решта тепер залежить вiд Бланки. — Я не квапитиму вас з вiдповiддю. Час у нас ще є, тож гарненько все обмiркуйте.
    — Гаразд, доне Антонiо, — сказала Бланка. — Я подумаю.
    На жаль, ця розмова так i залишився просто розмовою, i запропонований падре Антонiо план не був втiлений у життя. Подальша Бланчина поведiнка не пiддається нiякому лоґiчному поясненню. Уперше в своєму життi вона вiч-на-вiч стрiлася з пiдлiстю, i людина, що так жорстоко, так пiдступно й вiроломно обiйшлася з нею, була її рiдним батьком, якого вона глибоко шанувала, яким вона щиро захоплювалася, який завжди i в усьому був для неї прикладом... Жорстоке розчарування спiткало юну шiстнадцятирiчну принцесу — не по лiтах розумну та розсудливу дiвчину, але ще не пiдготовлену до зустрiчi з суворою дiйснiстю. Це страхiтливе вiдкриття геть паралiзувало її волю, позбавило її сил i всiлякого бажання боротися за себе, за своє щастя...
    З крахом iдеалу, яким був для неї батько, Бланка втратила ґрунт пiд ногами. Їй стало байдужим її ж власне майбутнє, їй було все одно, що готує їй день прийдешнiй, вона взагалi не хотiла жити. I коли напередоднi весiлля до неї прийшов падре Антонiо, щоб запитати про її рiшення, Бланка не захотiла з ним зустрiчатися i лише наказала передати йому коротке „нi.“
    А наступного ранку вона покiрливо пiшла пiд вiнець, все пливло перед її очима, мов у туманi, губи її самi по собi вiдчужено промовили: „так“ — i вона стала дружиною ґрафа Бiскайського. I лише вночi, на шлюбному ложi, коли гострий бiль у лонi пробудив її вiд цього страхiтливого сну, Бланка з жахом усвiдомила, щo вона накоїла...

    Фiлiп прибув у Толедо на третiй день пiсля весiлля, коли Бланка вже готувалася до вiд’їзду в Навару, де їй належало жити разом з чоловiком. Дiзнавшись вiд падре Антонiо про її вiдмову, вiн до глибини душi образився на неї i навiть не захотiв прийти попрощатися. Натомiсть вiн вiдразу кинувся шукати розради в Нориних обiймах, похапцем переконавши себе в тому, що саме вона, а не Бланка, є кращою з усiх жiнок сущих.
    Тепер Фiлiп нi вiд кого не крився зi своїм зв’язком з Норою i у вiдповiдь на зауваження короля, висловлене, до речi, у вельми коректнiй та толерантнiй формi, вiн дуже грубо огризнувся: мовляв, це його особиста справа, як вiн упадає за своєю майбутньою дружиною, i навiть його майбутнiй тесть не має право потикати свого носа до їхнього лiжка. Дон Фернандо був вельми збентежений такою рiзкою й вiдверто цинiчною вiдповiддю, проте мовчки проковтнув образу, вiдчуваючи свою провину перед Фiлiпом, i бiльше не став заперечувати з приводу їх дошлюбних стосункiв.
    Втiм, слiд вiддати належне Фiлiповi: не збираючись приховувати свого зв’язку, вiн водночас не афiшував його. Як це не дивно, двiр вельми скептично поставився до чуток про грiхопадiння меншої дочки короля, i мало хто в це повiрив. На той час Норi лише нещодавно минуло тринадцять рокiв, за вдачею вона була ще наївною, легковажною та пустотливою дитиною, i всi мали її за мале дитя. А тiсну дружбу мiж нею та Фiлiпом придворнi пояснювали тим, що обидва були дуже прив’язанi до Бланки i, сумуючи за нею, знаходили втiху в товариствi одно одного. Цю версiю пiдтверджувала також i та обставина, що Альфонсо, чия нiжна любов до Бланки була загальновiдома, бiльшу частину свого вiльного часу проводив разом з Фiлiпом та Норою.
    Що ж до самого Фiлiпа, то вiн, на зло королю, все зволiкав i не звертався до нього з проханням руки Нори. Дон Фернандо не ризикував квапити Фiлiпа, побоюючись, аби той зовсiм не передумав, i жив у постiйному страховi втратити зятя, на якого покладав великi надiї. Альфонсо, що так i не змiг пробачити батьковi шлюб Бланки з Александром Бiскайським, потай зловтiшався, дивлячись на його поневiряння. Ну а Нора, хоч її й засмутило, що Фiлiп збирався одружитися з Бланкою, все ж була приголомшена батьковою жорстокiстю, i почуття провини перед сестрою, яку вона всiм серцем любила, знай давалося взнаки. Фiлiп, що вже змирився зi своїм майбутнiм шлюбом з Норою, дуже побоювався, що це почуття провини з часом лише загострюватиметься, аж поки не отруїть їхнє подружнє життя, а Бланчина тiнь завжди стоятиме помiж ними...

    А навеснi мiж Кастилiєю та Ґранадою вибухнула чергова вiйна, що незабаром скiнчилася черговим перемир’ям. Фiлiп також брав участь у походi проти маврiв на чолi свого кантабрiйського вiйська, i вже перебуваючи в Андалусiї, зовсiм несподiвано для себе отримав вiд батька листа, в якому той кликав його до себе, просив якомога швидше приїхати до Тараскона.
    Хоч розумом Фiлiп не любив герцоґа, поклик кровi, що раптово прокинувся в ньому, виявився сильнiшим за спогади про минулi образи та приниження, i, читаючи батькового листа, вiн не мiг стриматися i раз по раз тихо схлипував вiд щастя. Отриманий ним лист означав, що скiнчилося його довге вигнання. Тепер вiн може повернутися до рiдного дому, в той милий його серцю куточок землi, який вiн називав своєю батькiвщиною, в той край, де вiн зробив першi свої кроки, де минуло все його дитинство, де пiд високими склепiннями пiренейського неба вiн пiзнав прекрасне та неповторне щастя першого кохання i вперше вiдчув себе мужчиною...




    Роздiл X
    Дон Фiлiп, принц Беарнський

    У недiлю 15 травня 1452 року, рiвно за три тижнi пiсля Фiлiпового повернення додому, з самого ранку гули всi дзвони кафедрального собору вiкарiальної єпархiї Фуа, що на територiї великого абатства ордену Святого Бенедикта, в семи милях вiд Тараскона. Мiдний передзвiн розносився навкруги i, пiдхоплений дзвiницями сусiднiх замкiв та сiл, здавалося, поширювався на весь свiт.
    Сьогоднiшнiй вихiдний був незвичайним вихiдним, i меса в кафедральному соборi Святого Бенедикта не була звичайною недiльною месою. Просторе примiщення храму, осяяне свiтлом сотень свiчок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами i вирядженими, як пави, дамами та дiвицями, що представляли вершки ґасконської та каталонської шляхти. Всi вони миттю злетiлися до Тараскона, ледве зачули про намiченi герцоґом урочистостi з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.
    Окремо вiд решти присутнiх розташувалася ґрупа з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф’єр, якому вiдводилася особлива роль у майбутнiй церемонiї. Iншi дев’ять були наймогутнiшими сеньйорами Беарну та Балеарських островiв. Сьогоднi був їхнiй день, незабаром мала вiдбутися коронацiя їх нового государя, принца Беарнського — вже шостого вiдтодi, як у серединi минулого сторiччя маркґраф Iспанський Фiлiп Войовник уклав з пiдстаркуватим римським намiсником Беарну Умберто Контi союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, i вiдiбрав у Iталiї цю останню ґалльську провiнцiю, що ще залишалася пiд владою Риму.
    Здобувши незалежнiсть вiд римської корони i лише номiнально перебуваючи пiд патронажем iмператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звiльнив вiд мавританського панування, не ввiйшов до складу союзу ґалльських князiвств, що звався королiвством Ґаллiя, а так i лишився самостiйною й нi вiд кого не залежною державою. I хоч правителi Беарну та Балеарiв не домоглися вiд Святого Престолу й Палатинського пагорба* надання їхнiм володiнням статусу королiвства, сама процедура вступу на князiвський престол була схожа на королiвську.
    * Палац на Палатинському пагорбi в Римi був офiцiйною резиденцiєю iмператорiв.
    Перший принц Беарнський, Фiлiп Войовник, був коронований тут, в абатствi Святого Бенедикта. Наступнi чотири коронацiї вiдбулися вже в Бордо, столицi всiєї Ґасконi; та ось, через дев’яносто вiсiм рокiв, цi древнi стiни й високе склепiння собору знову стали свiдками урочистого ритуалу надiлення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Фiлiпа Красивого. I в цьому Фiлiп вбачав добрий знак.
    Окрiм мiсця коронацiї, обох Фiлiпiв, Войовника та Красивого, рiднила ще одна суттєва обставина. I той, i iнший вступали на князiвський престол ще за життя своїх батькiв — i Карл, на прiзвисько Байстрюк, i Фiлiп, на прiзвисько Справедливий, були присутнi в цьому соборi на коронацiї своїх синiв i роздiляли з ними радiсть цього урочистого моменту.
    Батько Фiлiпа Красивого, герцоґ Аквiтанський, зодягнений у нову шиту золотом мантiю й увiнчаний герцоґською короною, стояв на видному мiсцi злiва вiд вiвтаря i, поки його перший дворянин, пан де Мiрадо, зачитував акт передачi Беарну та Балеарiв, радiсно i навiть розчулено дивився на обох своїх дiтей, що стояли поруч бiля пiднiжжя вiвтаря. Атож, їх було двоє — князь свiтський i князь духовний, двадцятирiчний Фiлiп Аквiтанський i тридцятип’ятирiчний Марк де Фiлiппо, архiєпископ Тулузький, примас Ґаллiї та Навари, що невдовзi мав вiнчати свого єдинокровного брата на княжiння.
    Як i Фiлiп, в дитинствi Марк зазнав багато страждань з вини батька — людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожiлого каталонського шляхтича, що не залишив своїм дiтям нiчого, крiм боргiв, вдень старанно виконувала обов’язки фрейлiни герцоґинi Шарлотти, а бiльшiсть ночей (i, слiд сказати, з бiльшим завзяттям) проводила в лiжку її сина. Народився Марк вже в Iталiї, куди герцоґ (тодi ще майбутнiй герцоґ) вiдправив свою коханку, щойно дiзнався про її вагiтнiсть. Учинив вiн так з малодушностi, зi страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажнiсть та розпуснiсть i знай погрожував позбавити його спадку.
    Пiсля батькової смертi молодий герцоґ i далi приховував iснування позашлюбного сина, оскiльки закохався в Iзабеллу Ґалльську. А потiм, втративши її, вiн зненавидiв весь свiт. Прагнучи забутись i втамувати свiй бiль, вiн з головою поринув у державнi справи, присвятивши їм весь свiй час, все своє життя, всього себе, i його нiтрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жiнка шляхетна i добросерда, що на два роки пережила свого чоловiка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк з малих лiт жив у достатку, не знаючи злиднiв, виховувався як справжнiй вельможа, а згодом здобув блискучу освiту в найпрестижнiшому в усiй Європi учбовому закладi — унiверситетi Святого Павла в Римi. Правду про своє походження Марк дiзнався лише на двадцять другому роцi життя вiд умирущої матерi, а вперше побачив батька ще через сiм рокiв, коли, отримавши ступiнь маґiстра теолоґiї, був призначений молодшим вiкарiєм тулузької архiєпархiї i приїхав до Ґаллiї.
    Зрозумiло, що нi про якi синiвськi почуття з Маркового боку мови йти не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага i взаєморозумiння, а згодом мiж ними виникло щось на зразок дружби. Вiдчувши запiзнiле каяття, герцоґ посприяв стрiмкiй кар’єрi сина. За неповнi п’ять рокiв той з молодшого вiкарiя став коад’ютором архiєпископа, а ще за рiк по тому, коли монсеньйор Бартоломео Ґаетанi був вiдкликаний до Рима, щоб обiйняти в Курiї посаду камерлiнґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквiтанського, призначив Марка де Фiлiппо новим архiєпископом Тулузьким i висвятив його в ранг кардинала.
    Батькову допомогу Марк сприймав з вдячнiстю та розумiнням, але так i не змiг до кiнця простити йому своє сповнене образ i принижень дитинство безбатченка, змарновану молодiсть матерi, якiй за самовiддане кохання було вiдплачено вiчною розлукою та забуттям... I можливо, саме та неусвiдомлена ворожiсть, той прихований осуд, що iнодi з’являлись у Марковiм поглядi в першi роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцiнити свої колишнi вчинки, зокрема, своє ставлення до Фiлiпа...
    — В iм’я Отця, Сина i Святого Духа, — тим часом читав пан де Мiрадо. — Ми, Фiлiп, з ласки Божої герцоґ Аквiтанiї, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мiнорки, маркґраф Iспанський, князь-протектор Ґасконi та Каталонiї, пер* Ґаллiї, оголошуємо привселюдно, аби це стало вiдомо кожному пiдданому нашому i всiм нашим родичам, владикам християнським, а також князям невiрним, що, визнавши сина нашого Фiлiпа, ґрафа Кантабрiї та Андори, своїм спадкоємцем i заповiдавши йому всi титули, володiння та повноваження, що нинi належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го вiд Рiздва Христового, за згодою та схваленням його святостi папи Павла Сьомого, його iмператорської величностi Авґуста Дванадцятого, могутнiх беарнських та балеарських сеньйорiв i Сенату, ми зрiкаємося титулу принца Беарну i верховного сюзерена Мальорки та Мiнорки з усiм належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Фiлiпа, сина нашого, щоб правив вiн цими володiннями, керуючись волею своєю i за велiнням совiстi своєї, на власний розсуд i зi згоди пiдданих своїх, правив мудро та грiзно, гiдно пам’ятi славних предкiв наших та їхнiх дiянь, для бiльшої слави всього роду нашого. Най буде з ним завжди i в усьому помiч Божа та Його благодать, але хай вiн не забуває, що Всевишнiй тому й дарував кожнiй людинi вiльну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом i самостiйно обирала собi шлях у життi, усвiдомлюючи свою вiдповiдальнiсть перед Господом нашим i прагнучи збiльшити Його славу та велич Його. Амiнь!
    * Пер — у Ґаллiї, член вищого колеґiального орґану королiвства, Ради перiв, що складалася з правителiв ґалльських князiвств. Протягом XIV ст., прагнучи забезпечити за собою бiльшiсть у Радi перiв, королi Ґаллiї дробили свiй домен, герцоґство Ланґедок, на окремi князiвства i передавали їх у володiння молодшим синам. Внаслiдок такої полiтики, на початок XV ст. Рада перiв втратила своє значення, бо її склад не вiдображав реального спiввiдношення сил у королiвствi, i титул пера став просто почесним званням.
    Зачитавши акт, пан де Мiрадо вручив символiчну зв’язку ключiв мiнiстра князiвського двору своєму наступниковi на цiй посадi — невисокому худорлявому юнаку вiсiмнадцяти рокiв з ясно-каштановим волоссям, першому дворяниновi нового принца, Ґабрiелевi де Шевернi.
    Архiєпископ пiдвiв Фiлiп до вiвтаря i поклав його праву руку на Бiблiю.
    — Фiлiпе, — спитав вiн. — Чи вiриш ти у Святу Трiйцю i чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?
    — Так, — вiдповiв Фiлiп.
    — Чи вiдкидаєш ти Сатану, всi його спокуси та вчинки?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти зберегти католицьку вiру своїх батькiв i втiлювати її в дiяннях своїх?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти любити й захищати Святу Церкву Христову та служителiв її?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти правити державою своєю за законом та справедливiстю?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти охороняти й вiдстоювати канонiчнi привiлеї служителiв церкви, права васалiв своїх та мiщанську вiльнiсть?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти, скiльки стане тобi сил, пiдтримувати мир, спокiй та злагоду в своїй державi?
    — Так.
    — Чи обiцяєш ти захищати пiдданих своїх, пiклуватися про них i дбати про їхнiй добробут?
    — Так.
    — I перед обличчям Господа Бога всемогутнього ти присягаєш у цьому?
    — Так, присягаю.
    — Тодi скрiпи своє кредо пiдписом, i нехай присутнi тут вельможi, сенатори та прелати стануть свiдками твоєї клятви — як перед людьми, так i перед Небесами.
    Коли Фiлiп пiдписав пергамент з текстом кредо, архiєпископ взяв пасторальний скiпетр, простяг його до пастви i мовив:
    — Я, Марк, архiєпископ Тулузький, ласкою Божою й папою Павлом уповноважений коронувати присутнього тут Фiлiпа на княжiння. I згiдно з моїми повноваженнями я проголошую його принцом Беарну i верховним сюзереном Мальорки та Мiнорки.
    — Хай буде так! — вигукнули присутнi в соборi.
    По тому Фiлiп повернувся на своє мiсце, а його брат, архiєпископ, вiдправив урочисту месу на честь нового принца. Сам Фiлiп не чув анi слова молитви, яку машинально промовляли його вуста разом з усiєю паствою. Стоячи навколiшки бiля пiднiжжя вiвтаря, вiн весь заглибився в себе, внутрiшньо готуючись до головної церемонiї — коронування.
    Нарештi лiтурґiя скiнчилася. В супроводi єпископiв-вiкарiїв Фуа та Ортезького, що йшли обiруч нього, Фiлiп знову пiднявся до вiвтаря, i тодi розпочалося довгождане дiйство.
    Камергери скинули з Фiлiпа весь верхнiй одяг за винятком штанiв та черевикiв, i заходились одягати його у важкi вiд численних прикрас церемонiальнi князiвськi шати, що разом з iншими атрибутами влади були розкладенi на аналої. Єпископ Фуа прикрiпив до його нiг золотi шпори i тут же зняв їх, а єпископ Ортезький повiсив йому на шию масивний золотий ланцюг з великим, прикрашеним коштовними каменями хрестом. Архiєпископ благословив меч — символ вiйськової могутностi, що колись належав Фiлiповi Войовнику, i звернувся до його нащадка з такими словами:
    — Вручаю тобi меч цей з благословенням Господнiм, щоб захищав ти iм’я Христове вiд невiрних, єретикiв та блюзнiрiв, охороняв свою країну, влада в якiй дана тобi Богом, вiд внутрiшнiх та зовнiшнiх ворогiв i пiдтримував мир серед своїх пiдданих.
    Напередоднi Фiлiп недовго думав, кому бути новим головнокомандувачем беарнського вiйська. Тут, власне, й думати було нiчого.
    — Ясновельможний та могутнiй пан Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсiрський, конетабль* Беарну! — оголосив Ґабрiель.
    * Конетабль — в Середньовiччi, верховний головнокомандувач сухопутних сил.
    Поважною ходою Ернан наблизився до вiвтаря, прийняв з Фiлiпових рук меч, поцiлував головку його ефеса i, схиливши колiна, поклав його на престол.
    Падре Антонiо, який, поспiхом уладнавши свої справи в Толедо, пов’язанi з передачею парафiї iншому священику, встиг все-таки прибути до Тараскона саме вчасно, щоб взяти участь у церемонiї коронацiї в ранзi нового канцлера князiвства, дiстав з iнкрустованої скриньки князiвський перстень з печаткою i передав його архiєпископу. Марк надягнув персня на палець Фiлiповi, потiм вклав у його праву руку скiпетр суверена, а в лiву — жезл правосуддя. Фiлiп опустився на колiна перед вiвтарем.
    Також ставши навколiшки, архiєпископ взяв з дарохранильницi золоту князiвську корону, оздоблену рубiнами та сапфiрами, а Ґабрiель де Шевернi тим часом почав викликати могутнiх вельмож Беарну i Балеарiв:
    — Ясновельможний та могутнiй пан Ґастон, ґраф д’Альбре!
    До Фiлiпа пiдiйшов наймогутнiший з його пiдданих i його двоюрiдний брат.
    — Ясновельможний та могутнiй пан Робер, вiконт де Бiґор!
    То був батько його друга, Симона де Бiґора. Сам же Симон стояв поодаль i тiльки тим i займався, що раз по раз нишком штурхав лiктем свою дружину, панi Амелiю д’Альбре де Бiґор, яка не зводила з Фiлiпа сяючих очей.
    — Ясновельможний та могутнiй пан Фiлiп, ґраф д’Арманьяк! — продовжував викликати Ґабрiель. — Ясновельможний та могутнiй пан...
    Дев’ятеро могутнiх вельмож Беарну та Балеарiв стали пiвколом перед вiвтарем, i тодi архiєпископ поклав корону на Фiлiпове чоло.
    — Вiнчає тебе Господь! — пролунали пiд склепiнням древнього собору слова прелата.
    Усi дев’ятеро вельмож по черзi торкнулися корони, присягши тим самим на вiрнiсть своєму новому государевi. Архiєпископ допомiг Фiлiповi пiдвестися з колiн, повернувся з ним до пастви i врочисто виголосив:
    — Панове! Перед вами ваш принц Фiлiп, законний правитель Беарну та Балеарських островiв, вiнчаний на княжiння Господом Богом нашим. Хай живе принц!
    — Хай живе принц! — дружно повторили дев’ятеро вельмож.
    — Хай живе принц! — пiдхопила решта пiдданих Фiлiпа-старшого та Фiлiпа-молодшого.
    Знову загули дзвони i знову їх мiдний передзвiн понiсся все далi й далi, поширюючись, здавалося, на весь свiт.
    У супроводi прелатiв, могутнiх вельмож i почту своїх дворян Фiлiп попрямував до виходу з собору, де його чекав радiсний натовп простолюду та дрiбномаєтної шляхти. Незважаючи на втому пiсля такої тривалої й виснажливої церемонiї, вiн тримався велично та гордовито, всiм своїм виглядом зображаючи бадьорiсть. Це був день його трiумфу, день його перемоги: за пiвмiсяця до виповнення йому двадцяти одного року Фiлiп Аквiтанський, прозваний Красивим, третiй син герцоґа, став не просто вельможним князем — але i суверенним государем.
    На пiвдорозi до виходу погляд Фiлiпа випадково... втiм, не так вже й випадково, зустрiвся з ясним поглядом найпрекраснiшої з усiх присутнiх у соборi жiнок — Амелiни. Вiн крадькома всмiхнувся їй, а в його головi промайнуло кiлька ну зовсiм недоречних у цьому святому мiсцi i при цiй урочистiй обстановцi думок...




    Роздiл XI
    Неприємна звiстка

    На головному майданi Тараскона вiд краю до краю вирувало людське море: майже всi городяни та мешканцi довколишнiх сiл очiкували тут на прибуття новоспеченого принца Беарнського. Серед простолюду було багацько таких, хто ще зранку встиг добряче налигатися; радiсно-збуджений натовп став важко керованим, i вартi довелося докласти чимало зусиль, щоб утворити вiльний прохiд вiд зовнiшньої до внутрiшньої брам. Нарештi святкова процесiя подолала цю останню на її шляху перешкоду, i ясновельможне панство опинилось у вiдносному спокої за надiйно укрiпленими внутрiшнiми мурами замку.
    У натовпi придворних та слуг, що зустрiчали процесiю на площi перед палацом, Фiлiп вiдразу завважив здорованя, чий пом’ятий, просочений пилом i потом одяг неприємно контрастував з ошатним вбранням решти присутнiх. На грудях його лiвреї були вишитi геральдичнi замки Кастилiї й леви Леону. Придивившись уважнiше, Фiлiп упiзнав у ньому штатного гiнця кастильського королiвського двору, хлопця, що славився своєю надзвичайною витривалiстю. Проте зараз цього витривалого хлопця аж хитало вiд утоми; складалося враження, що вiн ледве тримається на ногах.
    „Отакої! — заскочено подумав Фiлiп. — Що ж трапилося? Невже...“
    У вiдповiдь на запитливий погляд гiнця вiн ствердно кивнув i спiшився. Гонець пiдiйшов до Фiлiпа, зняв капелюха i вкляк перед ним на одне колiно. В руцi вiн тримав чималих розмiрiв пакет, скрiплений п’ятьма королiвськими печатками — чотирма меншими у кутках i великою гербовою посерединi. Це була офiцiйна депеша.
    — Монсеньйоре, — промовив гонець. — Його величнiсть король Кастилiї та Леону Альфонсо Тринадцятий зi скорботою сповiщає вашу високiсть про смерть свого найяснiшого батька, нашого улюбленого государя дона Фернандо.
    Фiлiп мовчки взяв пакет, зламав печатки, видобув листа й побiжно ознайомився з його змiстом, який, коли вiдкинути всю словесну полову, зводився до кiлькох лаконiчних фраз. Фiлiповi, звiсно, шкода було небiжчика короля, та не можна сказати, що ця звiстка дуже засмутила його. Вiн нiколи не почував особливої симпатiї до Фернандо IV, а вiднедавна перестав i поважати його.
    Тим часом до Фiлiпа пiдiйшли батько та брат (цебто архiєпископ). Вiн вiддав Ґабрiелевi прочитаного листа i стримано повiдомив:
    — Тиждень тому помер король Кастилiї.
    Всi присутнi перехрестилися.
    — То був видатний государ, — промовив герцоґ з несподiваним смутком у голосi. Йому раптом спало на думку, що покiйний дон Фернандо був лише на чотири роки старший за нього.
    — Та вже ж, — без особливого ентузiазму кивнув Фiлiп. — Це велика втрата для всього християнства. Мир праху його.
    — Вiчний спокiй даруй йому, Господи, — додав архiєпископ.
    — Дон Альфонсо знову мусить воювати, — сказав Фiлiп. — Тепер з Портуґалiєю. Ще взимку ґраф Хуан вiдмовився платити податки до королiвської скарбницi i не надав свого вiйська для походу проти Ґранади. А нещодавно проголосив Портуґалiю незалежним вiд Кастилiї королiвством. Себе вiн, певна рiч, призначив королем, але ще не знайшов єпископа, який погодився б його коронувати.
    — Про цей конфлiкт я чув, — сказав герцоґ. — Портуґалiї кортить наслiдувати приклад Нормандiї. Та дон Хуан не врахував одного — Кастилiя Фернандо Четвертого, це не Францiя Фiлiпа-Авґуста Третього. То що ж робитиме новий король, Альфонсо Тринадцятий?
    — Вiн збирається придушити заколот, доки вiн не перерiс у мiжусобицю i...
    — I поки на бiк ґрафа не стали єзуїти, — зрозумiв герцоґ. — Дон Альфонсо звернувся до тебе за пiдтримкою?
    — В тiм-то й рiч, що нi, — вiдповiв Фiлiп трохи здивовано. — Вiн лише повiдомляє про смерть дона Фернандо i про свiй намiр послати вiйсько до Портуґалiї, а також висловлює побажання, щоб у разi потреби лицарi Кантабрiї негайно зiбралися пiд знамена Леону.
    — Цiлком законне бажання, — визнав герцоґ. — Вочевидь, дон Альфонсо впевнений у власних силах i не хоче залучати до конфлiкту третю сторону. Що ж, тим краще для нас.
    Фiлiп ствердно кивнув, хоч сам дуже сумнiвався в цьому.
    — Король просить дати письмове розпорядження сенешалевi Кантабрiї знову спорядити вiйсько, що я зараз i зроблю.
    Герцоґ схвалив рiшення сина i разом з архiєпископом та падре Антонiо подався зустрiчати папського легата, кардинала Енцо Манчiнi, що саме виходив з носилок.
    — Люб’язний, — звернувся Фiлiп до гiнця. — Коли ти збираєшся вирушити в зворотну путь?
    — Вже завтра на свiтанку, монсеньйоре. Мене попередили, що справа нагальна. — I перейшовши на арабську мову, яку Фiлiп вивчив у Кастилiї, вiн додав: — Я маю ще одне доручення, пане мiй. Неофiцiйне.
    — Яке?
    — Лист вiд вiдомої вам особи. Король про це нiчого не знає.
    Фiлiп сторожко роззирнувся довкола. Батько стояв вiддалiк i розмовляв з папським легатом, але час вiд часу скоса поглядав на нього. Дворяни та слуги, миттю збагнувши, що йдеться про щось суто конфiденцiйне, делiкатно повiдступали на кiлька крокiв. Зате Ернан, який саме проходив неподалiк i розчув останнi слова гiнця, негайно опинився поруч з Фiлiпом.
    — Так, так, так! — промовив вiн арабською, i губи його розтяглися в хитруватiй посмiшцi. — Таємна змова з емiром?
    — Не блазнюй, друже! — огризнувся Фiлiп, мимоволi шарiючись; вiн здогадувався, вiд кого був лист. I до гiнця: — Ну, давай, люб’язний!
    Той спритно видобув з-за вилоги лiвреї невеликий пакет, який Фiлiп вiдразу сховав у пишних складках своєї мантiї, навiть не поглянувши на нього. Перевiривши на дотик рельєфнi контури печатки, вiн пересвiдчився у правильностi свого здогаду.
    Фiлiп покликав Ґабрiеля i доручив йому подбати про гiнця. Перший дворянин принца запросив свого пiдопiчного до палацу, а слiдом за ними подався й Ернан з явним намiром взяти кастильця в роботу i вивiдати в нього найсвiжiшi толедськi плiтки.
    Фiлiп пiдiйшов до батька та гурту прелатiв.
    — Панове, — сказав вiн. — На жаль, я мушу залишити вас — маю невiдкладну кореспонденцiю.
    — Авжеж, — погодився герцоґ, вiдходячи з Фiлiпом убiк. — Державнi справи не дають нам спокою нi вдень, нi вночi... Гм. Такою ж мiрою це стосується i справ любовних... Та що ти шарiєшся, мов та невинна панночка! — додав вiн з усмiшкою. — Це ж зовсiм не годиться для такого затятого серцеїда, як дон Фелiпе з Кантабрiї... Ну, гаразд, iди розбирайся зi своєю кореспонденцiєю, а я тим часом трохи вiдпочину. Коли звiльнишся, неодмiнно зайди до мене. Є одна справа, також невiдкладна, а в наступнi кiлька днiв нам навряд чи випаде спокiйно поговорити. Там, — герцоґ невизначено махнув рукою, маючи на увазi мiсто за внутрiшнiми мурами замку, — вже почалися орґiї. У нас незабаром буде те ж саме.
    — Добре, батьку, — сказав Фiлiп. — Я постараюся звiльнитись якнайшвидше.
    Перевдягнувшись, Фiлiп усамiтнився в своєму кабiнетi, передусiм розпечатав другого листа i замилувано всмiхнувся, упiзнавши по-дитячому незграбний почерк принцеси Нори. Але ця замилувана усмiшка миттю зникла з його лиця, щойно вiн прочитав першi рядки:

    „Коханий мiй!
    У цi сумнi для мене i всiєї нашої родини днi, затьмаренi втратою царственого батька, я наважилась написати тобi, спонукувана до того важкими хмарами-громовицями, що насуваються на ранiш ясний та чистий небосхил нашого кохання...“

    Фiлiпове серце стислося й болiсно защемiло. Ще нiчого не знаючи про природу згаданих Норою хмар-громовиць, вiн уже зрозумiв, що втратив її так само безглуздо й винятково зi своєї вини, як ранiше втратив Бланку...

    „...Король, брат мiй, вирiшив по закiнченнi жалоби йти вiйною на ґрафа Хуана Портуґальського (прости, Господи, його грiшного — адже вiн наш дядько!). Альфонсо вже пiдписав едикт про позбавлення його всiх титулiв та володiнь за бунт i непокору королiвськiй владi. Однак вiн побоюється, що в майбутнiй вiйнi єзуїти нададуть таємну допомогу дядьковi Хуану, а то й вiдкрито вiзьмуть його бiк, спровокувавши в країнi мiжусобицю. У зв’язку з усiм цим брат вважає за необхiдне заручитися пiдтримкою iмператора Римського. Виявляється, ще за свого життя, напередоднi твого вiд’їзду до Ґаллiї, батько мiй отримав конфiденцiйне послання вiд Авґуста Юлiя, в якому той повiдомляв, що незабаром папа Павло має задовольнити його клопотання про розлучення з iмператрицею, оскiльки новий лiкарський консилiум, скликаний Святим Престолом, одностайно визнав, що, подарувавши iмператоровi дочку, вона стала безплiдною i вже не в змозi народити йому сина — наступника престолу. Правда, офiцiйне рiшення консилiуму ще не оприлюднене, проте Авґуст Юлiй запевняє, що за цим справа не стане — вердикт остаточний i потребує лише формального затвердження з боку найсвятiшого отця, який обiцяє пiдписати його в серединi травня разом з актом про розривання шлюбу...“

    Дочитавши до цього мiсця, Фiлiп вiдкинувся на спинку крiсла i мiцно, аж до болю, прикусив нижню губу. На обличчя йому набiгла пекуча краска гнiву та сорому. Тепер вiн зрозумiв, чому минулого тижня його гонець повернувся з Толедо без конкретної вiдповiдi. I зовсiм не тому, що Фернандо IV був при смертi.
    Але ж Альфонсо, його друг... Втiм, нi. Передусiм, вiн король Кастилiї, i його щонайперший обов’язок — дбати про благо своєї країни. Якщо влаштований Фернандо IV шлюб старшої доньки з Александром Бiскайським був, по сутi, примхою короля, виявом його людської слабкостi (а вiдверто кажучи, справжнiм свинством щодо Фiлiпа i, особливо, Бланки), то рiшення Альфонсо XIII вiддати свою меншу сестру за Авґуста XII Римського було продиктовано суто державними мiркуваннями.
    Вiднедавна Iталiя активно прагнула до тiсного полiтичного союзу з Кастилiєю, чиї останнi успiхи в Реконкiстi* i не менш успiшна внутрiшня полiтика, спрямована на централiзацiю та змiцнення королiвської влади, поступово перетворювали її на наймогутнiшу державу на заходi європейського континенту. З цiєю метою покiйний iмператор Корнелiй IX вiддав свою племiнницю Констанцу Орсiнi за наслiдного принца Кастилiї Альфонсо. З цiєю ж метою iмператор Авґуст XII захотiв одружитися з кастильською принцесою Бланкою. А що ж до його першого шлюбу — з Iзабеллою Французькою, найменшою з одинадцяти дiтей Фiлiпа-Авґуста II, то вiн не принiс римськiй коронi нiчого, крiм гiрких розчарувань. Невдовзi пiсля смертi великого французького короля i початку правлiння його онука Фiлiпа-Авґуста III (який, до речi, був на тринадцять рокiв старшим за свою тiтку, iмператрицю Iзабеллу) Францiя стала стрiмко втрачати свої позицiї провiдної держави, чому великою мiрою посприяли релiгiйнi авантюри короля та бездарне правлiння країною за його вiдсутностi королеви Хуани Портуґальської.
    * Реконкiста — звiльнення захоплених маврами iспанських земель.
    Переконавшись у полiтичнiй безплiдностi свого шлюбу з Iзабеллою Французькою i втративши надiю на народження наступника престолу (а за римськими законами таким мiг бути лише син), Авґуст XII п’ять рокiв тому звернувся до папи з проханням про розлучення. Однак цей його намiр наразився на шалений спротив французьких кардиналiв, уражених у своїй нацiональнiй гордостi, а також прихильникiв Ґвiдо Контi, герцоґа Неаполiтанського, чий рiд мрiяв про повалення династiї Юлiя ще з прадавнiх часiв. Навiть найближчий родич iмператора, його дядько Валерiй Юлiй з численним потомством, нишком ставив палицi в колеса небожевi, бiльше дбаючи про iнтереси свого старшого сина, анiж про благополуччя держави та всього роду Юлiїв.
    Минав час, кожен наступний лiкарський консилiум перетворювався на фарс, грузнучи в безплiдних дискусiях щодо гаданої безплiдностi Iзабелли Французької, i вже нiхто всерйоз не розраховував на сприятливий для Авґуста XII результат, аж раптом авторитетнi вченi мужi несподiвано для всiх порозумiлися, облишили свої суперечки i одностайно визнали iмператрицю неспроможною мати дiтей. Трохи згодом до Фiлiпа дiйшли чутки, що звiстка про одруження Бланки з ґрафом Бiскайським переповнила чашу терпiння молодого iмператора, i вiн вчинив грубий тиск на членiв консилiуму — як стверджували злi язики, не погребував навiть особисто пригрозити деяким непокiрним свiтилам медичної науки фiзичною розправою. Так воно було чи нi, але Авґуст XII поспiшав не даремно, i якщо вiн справдi вдався до погроз, то зробив це вчасно i з належною рiшучiстю.
    Фiлiп трохи пожурився з того приводу, що надто зволiкав з одруженням з Норою, i разом з тим подякував небесам, що не був заручений з нею офiцiйно, уникнувши, таким чином, ще бiльшого приниження — публiчного розiрвання заручин з боку нареченої. Почасти його втiшила i навiть розвеселила думка про те, як почуватиметься iмператор, коли першої ж шлюбної ночi виявить, що його юна дружина, крихiтка Нора, вже була в ужитку i, мало того, для свого нiжного вiку досить вправна i досвiдчена в коханнi.
    „Ось, маєш! — зловтiшався вiн на адресу Авґуста XII. — Їж не подавися!“
    Продовживши читати листа, Фiлiп дiзнався, що iмператор, поки неофiцiйно, попросив Нориної руки i отримав вiд Альфонсо згоду за умови, що Iталiя надасть Кастилiї вiйськову допомогу в боротьбi проти Хуана Портуґальського. Натомiсть кастильський король обiцяв, що приборкана Портуґалiя стане посагом Нори, щоправда, з двома iстотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалi залишатиметься пiд суверенiтетом Кастилiї, а по-друге, згодом воно має перейти у володiння молодших дiтей iмператора та Нори — наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навiть за таких обмежень пропозицiя Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останнiх двох сторiч у римських iмператорiв постiйно болiла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синiв, не надто утискаючи при тiм решту родичiв та представникiв iнших могутнiх сiмей Iталiї.
    Закiнчувався Норин лист так:

    „...Передбачаючи вiчну розлуку, коханий мiй, я хочу востаннє побачитися з тобою, i, якщо ти не маєш змоги приїхати до Толедо, благаю тебе бути присутнiм на урочистостях у Памплонi, що вiдбудуться на початку вересня цього року з нагоди вiсiмнадцятирiччя кузини нашої, наварської принцеси Марґарити, i якi я вiдвiдаю, коли буде на те воля Божа та згода брата мого, короля.
    Твоя навiки,
    Нора.“

    Фiлiп сумно всмiхнувся.
    „Що ж, Норо, прощавай, — подумав вiн. — I пробач за все. Менi шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжiв фатум, i може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Iталiї, люба, зичу тобi щастя, багато дiтей, i нехай iмператорська корона розвiє твiй смуток. Ну, а я... Та що й казати! Якось я проживу i без тебе, i без союзу з Кастилiєю, хоч i те й iнше менi не завадило б.“
    З важким зiтханням Фiлiп акуратно склав листа i сховав його в скриньцi з iншою кореспонденцiєю, а потiм ще кiлька хвилин просидiв у похмурiй задумi, сумовито дивлячись крiзь вiдчинене вiкно в ясне весняне небо. Нарештi вiн рiшуче труснув головою, проганяючи невеселi думки i викликав секретаря, що чекав у сусiднiй кiмнатi. Наказавши йому розшукати падре Антонiо i пiд його керiвництвом написати розпорядження на iм’я сенешаля Кантабрiї, Фiлiп нашвидку перекусив i, пам’ятаючи про свою обiцянку чимшвидше звiльнитися, подався до батька.

    Герцоґськi покої були розташованi у протилежному крилi палацу. Щоб скоротити шлях, Фiлiп пiшов через парк i на однiй з алей, у тiнi великого платана, несподiвано зустрiв Амелiну. Кузина засапано дихала, як це буває пiсля швидкого бiгу, щоки в неї були розпашiлi, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди i прикриваючи лице. Помiтивши зi свого вiкна, як Фiлiп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустрiч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.
    З дитинства знайомим Фiлiповi жестом Амелiна прибрала з обличчя волосся i, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любовi та обожнення. П’ять рокiв тому вона народила сина i за прикладом своєї матерi (їхньої матерi!) годувала його власними грудьми — та це нiтрохи не зашкодило її фiгурi. Бувши пiдлiтком, Амелiна обiцяла стати слiпучою красунею i таки перевершила всi сподiвання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкiшну, духмяну троянду.
    До Тараскона вона приїхала лише вчора, пiзно ввечерi, коли Фiлiп вже лiг спати, щоб як слiд вiдпочити перед коронацiєю. I якщо не враховувати короткого побачення рано вранцi i тих поглядiв, якими вони обмiнювалися в соборi i на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустрiч пiсля семи довгих рокiв розлуки...
    Фiлiп дивився на неї, не тямлячи себе вiд захвату. Його охоплювала солодка, п’янка знемога, i вiн вiдчував, що давня любов до Амелiни, яку колись витiснила з його серця Луїза, вiдроджується в ньому знову i з новою силою.
    Весело щебетали пташки, тихо шумiв вiтер у кронах дерев, навколо не було нi душi, а вони все стояли мовчки за крок одно вiд одного, обмiнюючись нiжними поглядами i згадуючи минуле. Нарештi Амелiна пiдступила впритул до Фiлiпа, поклала руки йому на плечi i пiдняла до нього своє лице.
    „Стережися, Симоне!“ — промайнуло в його затьмаренiй свiдомостi.
    Швидкi, жадiбнi, жагучi поцiлунки, сльози на очах Амелiни, що їх вiн негайно висушував нiжними доторками своїх губ, стрiмке биття двох сердець, що злилися воєдино... Усi цi роки на чужинi Фiлiповi так бракувало її, рiдної, любої сестрички, яка самовiддано кохала його, яка розумiла його з пiвслова. I ось вона знову з ним, у її поглядi вiн прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, i готовнiсть будь-якої митi вiддатися йому цiлком, до останньої своєї часточки...
    Згадавши, що його чекає батько, Фiлiп вiдчайдушним зусиллям волi примусив себе вивiльнитися з Амелiниних обiймiв, винувато поцiлував її маленьку долоню i бiгцем, не озираючись, кинувся геть вiд неї...




    Роздiл XII
    Шлюб — справа державна

    Вони стояли перед першим з шеренги портретiв, що висiли на стiнi один за одним, роздiленi широкими вiкнами, крiзь якi просторий герцоґiв кабiнет щедрими потоками заливало денне свiтло. Це примiщення герцоґ рiдко використовував за його прямим призначенням; всiма поточними справами вiн звичайно займався в iншому, скромнiшому й затишнiшому кабiнетi, а тут улаштовував наради з мiнiстрами, давав малi аудiєнцiї i час вiд часу збирав найближчих родичiв, щоб спiльно обговорити деякi сiмейнi проблеми.
    Цього разу в кабiнетi було лише двоє людей — Фiлiп та його батько.
    — Сину мiй, — промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. — Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмiрну пиху, розмiщуючи тут зображення всiх наших найяснiших предкiв. Досить i одного короля — засновника чоловiчої лiнiї, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корiнням сивої давнини, тих часiв, коли свiт ще не був осяяний свiтлом Нового Заповiту, коли Господь Iсус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутувати людськi грiхи...
    — Ти, певна рiч, знаєш, що це Корнелiй П’ятий, король Iталiї, iмператор Римський, — пiсля короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. — Поганенький вiн був государ, надмiру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих лiт вiн загрузнув у насолодах столу та лiжка. Єдине, що вiн умiв робити, то це дiтей, i слiд вiддати йому належне, у цiй царинi вiн не мав собi рiвних як серед християн, так i серед мавританських, сарацинських та турецьких вельмож... Ну, хiба що бiблiйний цар Соломон наплодив бiльше синiв та дочок — але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибрiхує... Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую... Так от, — герцоґ перейшов до наступного портрета, — син Корнелiя, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюкiв. Вiн з’явився на свiт унаслiдок поїздки герцоґинi Аквiтанської до Рима погостювати у свого кузена, iмператора, тим часом як її чоловiк, герцоґ Карл Другий, воював у Палестинi за звiльнення Гробу Господнього i звiдки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збiгом обставин, це сталося наступного дня пiсля того, як герцоґ отримав листа вiд свого меншого брата, в якому повiдомлялося, що на тринадцятому мiсяцi його вiдсутностi герцоґиня народила йому сина-спадкоємця... Гм, свого часу дехто вбачав мiж двома цими подiями безпосереднiй зв’язок... Менший брат небiжчика, герцоґ Людовiк Третiй, на бiду своїх нащадкiв, був дуже делiкатний i нерiшучий. Вiн не став роздмухувати скандал i не вимагав вiд короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цiлком задовольнило те, що герцоґиня-вдова вiд iменi свого сина вiдмовилася вiд будь-яких претензiй на герцоґську корону. Через шiстдесят сiм рокiв цим скористався Фiлiп, син Карла, i вiдразу пiсля смертi герцоґа Людовiка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цiкавий, до речi, юридичний казус: вiн зовсiм не заперечував, що його батько — позашлюбний син iмператора Корнелiя, а проте той був народжений у законному шлюбi ще за життя герцоґа Карла Другого — i протилежне не доведене. Звiсно ж, спадкоємцi Людовiка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженостi покiйного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Фiлiп Войовник, також не сидiв склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рiшеннi кiлькома обтiчними фразами, що нiкого нi до чого не зобов’язували, король Арман Другий звернувся до обох конфлiктуючих сторiн з проханням утриматися вiд кровопролиття, а Сенат Аквiтанiї з розкритими обiймами зустрiв свого нового герцоґа — Фiлiпа Першого... Гадаю, високоповажнi сенатори, що радо вiтали нашого предка Войовника, не були б такi одностайнi, якби могли передбачити майбутнє i знали, яким — скажемо вiдверто — негiдником буде їхнiй наступний герцоґ, Карл Третiй...

    Батько продовжував розповiдь, переходячи вiд одного портрета до iншого. Майже все, що вiн говорив, Фiлiп неодноразово чув вiд iнших оповiдачiв, та навiть ранiше вiдоме тепер бачилося йому в новому свiтлi — адже вiн також має зайняти своє мiсце в цiй шерензi правителiв.
    — Твiй дiд Робер, вiрний слуга престолу Святого Петра, — вимовляючи цi слова, герцоґ скептично посмiхнувся, i його посмiшка не пройшла повз Фiлiпову увагу. — Вогнем та мечем викорiнював вiн катарську єресь* в Араґонi. Укупi з Iнморте вiн звитяжно боровся проти тогочасного реґента Араґону Корнелiя Юлiя*, що вступився за катарiв... Iнморте, — повторив герцоґ з ненавистю та огидою в голосi. — Iм’я-то яке*! За тридцять рокiв свого перебування на посадi ґросмейстера єзуїтiв вiн перетворив орден на пекельне кодло. Ранiше, на початку цього, наприкiнцi минулого сторiччя, лицарi Серця Iсусового були iстинними лицарями вiри Христової. Разом з Кастилiєю та Араґоном вони мужньо боролися проти маврiв, своїми власними силами звiльнили вiд невiрних крайнiй пiвденний захiд Iспанiї вiд Олiсiпо* до мису Сан-Вiсенте — не заперечую, їх орденовi заслужено дiсталися цi землi пiд Лузiтанську область. Та з приходом до влади Iнморте Лузiтанiя* стала такою ж виразкою на тiлi Iспанiї, як i Ґранадський емiрат. Орден єзуїтiв перетворився на всюдисущу теократичну державу. У всiх трьох областях ордену встановленi драконiвськi порядки, введене поголовне рабство для всiх плебеїв та нехристиян; причому рабство не в нашому розумiннi цього слова, а рабство в тiй формi, в якiй воно iснувало в найпохмурiшi перiоди iсторiї Римської Iмперiї та за єгипетських фараонiв. Я неодноразово казав батьковi, що катарська єресь для Iнморте лише привiд для вторгнення в Араґон, та вiн не захотiв прислухатися до моїх слiв. Певна рiч, якби його задум здiйснився, ми б отримали у своє володiння ґрафства Садаба, Хака, Лерiда i Тараґона — проте тодi на рештi територiї Араґону утворилася б Араґонська область ордену Серця Iсусового. Сподiваюся, ти розумiєш, якi б наслiдки це мало для нас?... Можеш не вiдповiдати, я бачу, що розумiєш. А от твiй дiд не розумiв цього, вiн був заслiплений релiгiйним фанатизмом, чистота вiри була для нього понад усе. Вiн забув, що найперший обов’язок кожного правителя — дбати про благо своєї держави, про добробут людей, що мешкають на пiдвладних йому землях. I нiщо не повинно вiдволiкати нас вiд виконання цiєї високої мiсiї, покладеної на нас самим Богом, чиїм iм’ям ми так часто прикриваємося, коли чинимо щось лихе i недобре. — Герцоґ говорив жорстко, слова злiтали з його вуст, як вирок, що його вiн виносив своєму батьковi. — Як на мене, то нехай нашi церковнi дiячi улагоджують всi свої суперечки на теолоґiчних семiнарах та диспутах i не вдаються до вiйськової сили, бо зброя — кепський арґумент, в бою перемагає не той, хто правий, а той, хто сильнiший. Ще три сторiччя тому церква переслiдувала всiх, хто стверджував, що земля має форму кулi, тодi це було оголошене єрессю; а тепер це вважається незаперечним фактом, хоч досi нiкому ще не вдавалося досягти Iндiї захiдним шляхом. А згiдно з буллою папи Iоана XXIV це взагалi неможливо: Господь, бачте, навмисно створив Океан таким неосяжним, що його неможливо переплисти, аби люди, бува, не сплутали сторони свiту, щоб схiднi землi завжди були на сходi, пiвденнi — на пiвднi, пiвнiчнi — на пiвночi, а захiднi — на заходi... — Герцоґ скептично всмiхнувся. — Ну, а коли цi самi люди врештi знайдуть спосiб переплисти Океан — тодi що? Церквi знову доведеться переглянути свої доктрини, визнати, що її колишнi пастирi явно поквапилися необґрунтованими висновками, — а це не додасть їй авторитету. От що я скажу тобi, Фiлiпе: якщо не знаєш, на чиєму боцi правда, спершу знайди її i лише тодi втручайся. А як не знайдеш, то зоставайся якомога нейтральнiшим, у жоднiм разi не офiруй своїми принципами, бо нарiвнi з необачнiстю, безпринципнiсть — непростима вада для государя. Мiй батько, може, й був певен правоти папи Iнокентiя, але я — нi. I взагалi, нам, свiтським володарям, краще не втручатися в церковнi справи, бо за великим рахунком у кожного нового понтифiка своя, нова, особлива правда. Так було i з катарами. Iнокентiй П’ятий вiдлучив їх гамузом вiд церкви i нацькував на них Iнморте та мого батька. Iнокентiй же Шостий просто передав справу на розгляд конґреґацiї священної канцелярiї, ватажки катарiв визнали помилковiсть деяких своїх тез, вiдреклися вiд помилок, а в iншому виявилося, що їхнє вчення цiлком узгоджується з католицькими доґмами. Мало того, тепер i схiднi християни нiякi не єретики i не вiровiдступники! Всi ми, на думку папи Павла Сьомого, дiти однiєї Вселенської Церкви i вiримо в одного Бога, причому вiримо однаково правильно, тiльки славимо Його трохи по-рiзному — та це, як стверджує найсвятiший отець, невелика бiда... А втiм, — додав герцоґ, — така правда менi бiльше до вподоби, нiж та, колишня, коли з усiх амвонiв пiддавали анафемi грецького патрiарха разом з його паствою...
    * Лузiтанiя — пiвденна Портуґалiя.

    * Олiсiпо — теперiшнiй Лiсабон.

    * Щодо походження iменi Iнморте в iсторикiв i генеалоґiв немає спiльної думки. Та хоч там як, „inmorte“ ґалльською означає „безсмертний“.

    * Корнелiй Юлiй Римський (1372 — 1442) — син iмператора Авґуста X, другий чоловiк Хуани I, королеви Араґону (1367 — 1416); пiсля смертi старшого сина, Хуана II (1419 р.), i до повнолiття молодшого, Хайме III (1430 р.), був реґентом королiвства.

    * Катарська єресь (вiд грецьк. katharos — чистий), середньовiчне єретичне вчення в Захiднiй Європi. Катари вважали матерiальний свiт породженням диявола, засуджували все земне, закликали до аскетизму, викривали католицьке духовенство.
    Свiй портрет батько прокоментував так:
    — Ось коли ти розповiдатимеш своєму синовi про його предкiв, тодi й скажеш йому, щo я зробив доброго в життi, а в чому припустився помилок.

    Вiдтак герцоґ перейшов до останнього портрета.
    — А це твоя мати Iзабелла, — тужливо промовив вiн.
    Вже вкотре Фiлiп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати... Це слово викликало в Фiлiповiй уявi образ iншої жiнки, Амелiї Аквiтанської, яку вiн називав своєю мамою. А коли її не стало, вiн вiдчув себе круглим сиротою, так горював за нею, так тужив... Саме тодi вiн втратив свою матiр, свою справжню матiр.
    Як завжди на згадку про матiнку Амелiю, Фiлiп засумував, а на очi йому навернулися сльози. Зусиллям волi вiн примусив себе повернутися до дiйсностi i знову зосередив увагу на портретi. Яка ж вона була в життi — жiнка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї вiн ладен був розпалити мiжусобицю в королiвствi, зненавидiв рiдного сина за її смерть, двадцять рокiв розтратив даремно, живучи одними лише спогадами про неї. В усiх без винятку баладах про Фiлiпових батькiв неодмiнно оспiвується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старi дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Iзабелла була блискуча красуня. А от на портретi вона здається сущим сiрим мишеням. I не лише на цьому портретi, а й на трьох iнших — у батьковiй спальнi, у столовiй i в церемонiальному залi — вона така ж сама, анiтрохи не краща.
    То, може, припустив Фiлiп, його мати була вiдзначалася тiєю особливою вродою, для якої художники ще не винайшли вiдповiдних мистецьких засобiв, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищi. Вiн вже стикався зi схожою ситуацiєю. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намiрився був надiслати iмператоровi в подарунок портрет Бланки, проте нiчого путнього з того задуму не вийшло — всi портрети були забракованi на сiмейнiй нарадi як дуже невдалi, зовсiм не схожi на оригiнал. Деякi майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, iншi нарiкали, що її обличчя надто вже рухливе i неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеаццi навiть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Фiлiп був обурений цiєю заявою не менше, нiж дон Фернандо. Вже тодi вiн перебував пiд владою Бланчиних чар, дедалi бiльше переконуючись, що вона — найчарiвнiша дiвчина в усьому свiтi, i заява маестро здалася йому блюзнiрською. Тодi вiн узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнiшого художника сучасностi в бездарностi, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможностi...
    Фiлiп дивився на портрет матерi, а думав про Бланку. Вiн не мiг зрозумiти, чому вона вiдмовилася стати його дружиною, чому вiдкинула план, запропонований падре Антонiо. Якийсь час Фiлiп намагався втiшити себе тим, що Бланка просто не наважилася пiти проти батькової волi, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дiвчат, що беззаперечно скоряються чужiй волi, хай навiть волi батькiв. Аби ж то в неї не було нiякого виходу — проте вихiд був! Бланка знала, що Фiлiп хоче одружитися з нею, знала, що вiн просив у короля її руки i звертався до Святого Престолу за дозволом на їхнiй шлюб. Також вона знала, що батько вiддає її за ґрафа Бiскайського аж нiяк не з державних мiркувань. Падре Антонiо розповiв їй усе, чiтко змалював ситуацiю i запропонував блискучий план, який напевно мусив спрацювати. Але вона вiдмовилася!
    Цього Фiлiп подарувати їй не мiг. Вiн розцiнював це, як зраду з її боку. Якi б не були причини її нелоґiчного вчинку, одне було безперечно: вона вiддала перевагу ґрафовi Бiскайському...
    „Ну, чому? — вже вкотре подумки запитав Фiлiп. — Чому ти так учинила?...“
    — Гаразд, — нарештi обiзвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. — Ми вiддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Фiлiпе.
    Чи влаштував батько так з певним намiром, чи, може, це вийшло ненавмисно, проте, сiвши в запропоноване крiсло, Фiлiп майже фiзично вiдчув на собi погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка i, здавалося, зазирав йому вглиб душi, вгадуючи найпотаємнiшi його думки...
    Герцоґ улаштувався в крiслi навпроти Фiлiпа, поклав лiктi на поруччя i сплiв перед собою пальцi рук.
    — Сподiваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А пiсля ствердного кивка Фiлiпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному словi чи то в напучуваннi. За два тижнi тобi минає двадцять один рiк, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, i в твоєму вiцi, при твоєму високому положеннi, зовсiм не годиться бути неодруженим.
    Зi свого власного гiркого досвiду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдiвець“, тим-то й сказав „неодруженим“. Фiлiп це зрозумiв i поглядом подякував йому за делiкатнiсть.
    — Я цiлком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навiть здивований, що ви так довго зволiкали з цiєю розмовою.
    — Коли я дiзнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня пiсля повернення ти надiслав до Кастилiї гiнця з офiцiйним листом, то вирiшив трохи зачекати. Про змiст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.
    — Ага, он воно як... — промурмотiв Фiлiп, червонiючи. — Зрозумiло...
    Вiн замовк i збентежено опустив очi. Вiн не знав, що й вiдповiсти. Брехати не хотiв, а сказати правду... Йому було соромно, вiн був страшенно злий на себе — i не лише на себе. Прагнучи помститися королю, вiн усiляко вiдтягував своє одруження з Норою, а коли врештi наважився, то спiймав облизня — i не вiд кого iншого, як вiд свого друга Альфонсо...
    — Ти вже даруй, синку, — перервав його похмурi роздуми герцоґ. — Я розумiю, що не можу розраховувати на твою цiлковиту вiдвертiсть. Це з моєї вини в наших стосунках немає взаємодовiри й порозумiння, притаманних бiльшостi благополучних сiмей. Я обiцяю докласти всiх зусиль, щоб наблизити день, коли ти, забувши про всi образи, а не лише простивши їх, побачиш у менi свого батька, щирого друга й соратника, а не просто людину, що породила тебе, вiд кого ти успадкував своє iм’я та становище. Цей день, якщо вiн коли-небудь настане, буде найщасливiшим днем мого життя. Я терпляче чекатиму його, а поки... Поки розкажи менi те, що вважаєш за потрiбне.
    Фiлiп тихо зiтхнув i, потупившись, промовив:
    — Власне, тут i розказувати нiчого. Якщо вiдкинути сентименти i говорити лише по сутi, то впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв я втратив двох наречених — спершу Бланку, а потiм Нору.
    — Ага... I за кого ж виходить моя менша кастильська небога?
    — За колишнього жениха старшої.
    — За iмператора? Отже, вiн добився розлучення?
    — Так, це найсвiжiшi новини. Незабаром найсвятiший отець має розiрвати шлюб Авґуста Юлiя з Iзабеллою Французькою. Чи вже розiрвав.
    — Ясно... — Зо хвилю герцоґ помовчав, вiдтак знову заговорив: — А шкода. Дуже шкода. Я покладав великi надiї на шлюбний союз з Кастилiєю. Ще в отроцтвi ти виказав непомiрнi владнi амбiцiї, а з роками, як я пiдозрюю, вони лише посилилися. У цьому вiдношеннi ти не схожий на мене. Ґасконню, Каталонiєю та Балеарами ти явно не вдовольнишся, i я не помилюся, припустивши, що ти зазiхаєш на корону свого дядька Робера Третього. Я вiд цього не в захватi, проте не стану вiдраджувати тебе. Для себе ти вже все вирiшив, ти впертий, честолюбний, амбiцiйний, i нiщо не в змозi змiнити твого рiшення. Зрештою, можливо, ти маєш слушнiсть: Тулузцi надто слабкi, щоб їхнiй рiд i надалi правил Ґаллiєю.
    — Я переконаний у своїй правотi, батьку. Для такої великої країни потрiбна сильна королiвська влада, в iншому разi Ґаллiя рано чи пiзно розпадеться на кiлька великих i десяток дрiбних держав. Вже зараз її лише умовно сприймають як єдине цiле, а далi буде ще гiрше, особливо, якщо королева Марiя все-таки народить дитину. Поки я залишаюся спадкоємцем престолу, поки живий Арман Ґотiйський, поки Людовiк Прованський перебуває пiд королiвською опiкою, становище Робера Третього бiльш-менш мiцне. Але це — хистка рiвновага, вона може порушитися будь-якої митi. Менше нiж за рiк ґраф Прованський стане повнолiтнiм, маркiз Арман вже старий i навряд чи довго протягне, а його онук, що корчить з себе мандрiвного лицаря... — Фiлiп похитав головою на знак засудження способу життя, що його веде спадкоємець могутнього дона Армана, маркiза Ґотiї, ґрафа Перiґору та Руерґу. — Я познайомився з вiконтом Ґотiйським в Андалусiї, де вiн приєднався до нашої армiї на чолi свого загону найманцiв.
    — I яке враження вiн на тебе справив?
    — Вельми суперечливе. Вiн загадкова людина, суща сiра конячка, i його поведiнка вкрай непередбачувана. Чи буде вiн, як його дiд, твердим прихильником збереження на престолi тулузької династiї, чи, може, пiдтримає мене, а чи перекинеться в стан провансцiв — це питання з питань. Щодо савойцiв, то з ними все зрозумiло. Вони або вiзьмуть бiк найсильнiшого, або — коли побачать, що назрiває ґрандiозна мiжусобиця, — швиденько вийдуть зi складу Ґаллiї i попросяться пiд руку ґерманського iмператора.
    Герцоґ кивнув, погоджуючись з мiркуваннями сина.
    — За таких обставин у нас є два варiанти можливих дiй. Перший, який обрав би я: незалежно вiд того, матиме король дiтей чи нi, надати безумовну пiдтримку нинi правлячому роду...
    — Цей шлях для мене неприйнятний, — рiшуче промовив Фiлiп.
    — Я так i думав. — Герцоґ важко зiтхнув i продовжив: — Наш рiд могутнiй, вiн наймогутнiший серед усiх ґалльських родiв, проте нам буде не до снаги протистояти можливiй спiлцi Провансу, Савойї та Ланґедоку. Отже, нам потрiбнi могутнi союзники, щоб за своєю силою ми могли зрiвнятися з об’єднаною мiццю цiєї трiйцi.
    — I тодi рiвновага миттю порушиться на нашу користь, — зауважив Фiлiп. — Я певен, що в цьому разi герцоґ Савойський i частина ланґедокських ґрафiв перекинуться на наш бiк.
    — Поза будь-яким сумнiвом, так воно й буде. Герцоґ Савойї, як менi вiдомо, не в захватi вiд людських якостей молодого ґрафа Прованського, i я розглядаю їх союз лише гiпотетично, як найнесприятливiший для нас варiант. Далi, вiконт Ґотiйський. Вiн та герцоґ Савойський — двi ключовi фiгури у прийдешнiй грi, i вiд їх позицiї залежатиме результат усiєї партiї. А їх позицiя, у свою чергу, залежатиме вiд нас, зокрема вiд того, як вдало ти вибереш собi дружину — майбутню королеву Ґаллiї. Для цiєї ролi якнайкраще годилися обидвi кастильськi принцеси, особливо старша, Бланка, — адже вона ще й ґрафиня Нарбонська. На жаль, не склалося... А вiсiм рокiв тому король Араґону зробив менi дуже привабливу пропозицiю. Таку привабливу, що з мого боку було справжньою дурiстю вiдхилити її. Навiть не дурiстю, а чистiсiньким самодурством... Втiм, годi про це! Хто давнє пом’яне, той лиха не мине.
    Фiлiповi дуже хотiлося знати, чому батько так журиться через те, що колись вiдмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невiсткою. Проте вiн бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталi, а тому стримав свою цiкавiсть, вiдклавши з’ясування цього питання до кращих часiв.
    — Що було, те спливло, батьку. Коли вже на те пiшло, я теж не безгрiшний. Мiй перший шлюб не можна назвати вдалим, i вашi докори того пам’ятного дня були образливi за формою, але справедливi по сутi. Тодi я був нестямно закоханий i вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслiдками свого вчинку. Друзi намагалися напоумити мене, навiть Ернан, i той мусив визнати... — Фiлiп не закiнчив свою думку i махнув рукою, нiби вiдганяючи вiд себе сумнi спогади та важкi думи. — Але зараз, — твердо продовжував вiн, — я вирiшив обрати собi дружину, виходячи суто з державних мiркувань, керуючись iнтересами всього нашого роду.
    — Ось виходячи з таких мiркувань, — з готовнiстю вiдгукнувся герцоґ, — я пропоную на твiй розгляд два варiанти: або шлюбний та полiтичний союз з могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родовi стати не просто найвпливовiшим, а й домiнуючим у всiй Ґаллiї.
    — Багата спадкоємиця, це Марґарита Наварська? — здогадався Фiлiп.
    — Так, вона, — ствердив герцоґ. — Дочка Александра Десятого.
    — Гм... Кажуть, дика штучка.
    — I дуже вигiдна для нас партiя. З усiх поглядiв вигiдна. Проте...
    — Проте, — жваво пiдхопив Фiлiп, — з доброчеснiстю Марґарити... як би це сказати попристойнiше?... словом, не все гаразд.
    — Ти також не чернець, сину мiй, — з добродушною усмiшкою парирував герцоґ. — Гадаю, що спадок — цiле королiвство, хоч i невелике, — дає нам вагомi пiдстави для поблажливостi. Наразi мене турбує не сумнiвна цнота наварської принцеси, а деякi iншi особливостi її характеру.
    — А саме?
    — Те, що ти сказав. Вона дика штучка.
    Фiлiп самовпевнено осмiхнувся:
    — Ну, це вже мiй клопiт. Я їй швидко кiгтi обламаю.
    Герцоґ похитав головою:
    — Не так все просто, Фiлiпе. Щоб обламати їй кiгтi, як ти висловлюєшся, слiд щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз i може виникнути заминка.
    — Так, справдi, — мовив Фiлiп, куйовдячи своє золотаве волосся. — Кажуть, що Марґарита й думати не хоче нi про яке замiжжя, а королю бракує рiшучостi своєю волею примусити її до одруження.
    — Отож-то й воно. Вiдколи помер принц Рiкард i Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомiсяця отримує дуже заманливi пропозицiї — i всi їх вiдхиляє. Попервах вiн чинив так з власної iнiцiативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай пiдросте трохи, а потiм вже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, замiж, i квит — видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливi сцени — то з криками та лайкою, то зi сльозами — в залежностi вiд настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженiє, влаштовує iстерику i вчиняє справжнiй погром, трощачи все, що пiдвертається їй пiд руку.
    — Оце так-так! Я чув, що за вдачею Марґарита не янгол, проте не думав, що вона суща фурiя.
    — Можеш не сумнiватися, фурiя ще та. Зокрема тому король i мрiє чимшвидше вiддати її замiж, сподiваючись, що тодi вона вгамується. — Герцоґ скептично усмiхнувся. — Блаженний, хто вiрує. Особисто я вважаю, що цьому вже нiчим не зарадиш. Марґарита вдалася в свою матiр не лише вродою, а й характером — така ж невгамовна i сварлива, примхлива та норовиста, без скандалiв просто жити не може, як риба без води. Взяти хоча б останнiй її вибрик.
    — Який?
    — Ну, з Iнморте.
    — З Iнморте? — перепитав Фiлiп. — А що мiж ними сталося?
    Герцоґ здивовано пiдвiв брови:
    — Хiба ти нiчого не чув?
    — Та начебто нiчого... А втiм, нi, таки чув. Кажуть, у березнi наварський король посварився з ґросмейстером єзуїтiв... Отже, i тут не обiйшлося без Марґарити?
    — Ясна рiч. Останнiм часом жоден гучний скандал у Наварi не обходиться без її участi. А цей був особливо гучний. Далебi, дивно, що ти так мало чув про нього.
    — Тодi я був на вiйнi, — коротко вiдповiв Фiлiп.
    — Атож, — погодився герцоґ. — Якраз тодi ти воював в Андалусiї. — Раптом вiн хитро примружився i додав: — Бої, а в часи затишшя — гарненькi мавританочки. Де ж там було прислухатися до плiток!
    Фiлiп почервонiв.
    „Отакої! — зачудовано подумав вiн. — Ґастон-другий знайшовся! Дивина, та й годi...“
    — А щодо скандалу, — герцоґ знову прибрав серйозного вигляду, — то трапився вiн унаслiдок того, що Iнморте попросив у дона Александра принцесиної руки. Для свого сина, певна рiч.
    — Для Хайме де Барейро?
    Герцоґ ствердно кивнув:
    — Ґросмейстер звернувся до короля з цiєю безглуздою пропозицiєю пiд час офiцiйного прийому, в присутностi багатьох блискучих вельмож i, що найприкрiше, у присутностi Марґарити. Дон Александр, звiсно, був обурений...
    — Ще б пак! Я честь — порiднитися з самим Вельзевулом.
    — Не в тiм рiч, Фiлiпе. Досi наварський король лояльно ставився до єзуїтiв, чого я особисто не схвалюю. Проте вiн, як тобi, мабуть, вiдомо, вельми побожний i благочестивий.
    — Занадто побожний, на мою думку, — зауважив Фiлiп. — До смiшного благочестивий. Ось уже третiй рiк поспiль вiн замовляє всiм монастирям Памплони щотижневi молебнi за порятунок душi Марґарити, а ще повсякчас нацьковує на неї єпископа Франциско де ла Пенью з його святенницькими проповiдями.
    Герцоґ усмiхнувся:
    — Щодо молебна я тiєї ж думки — це понад усяку розумну мiру. Як на мене, краще б вiн спрямував своє благочестиве завзяття на викорiнення єзуїтської зарази на своїх землях. Сподiваюся, що недавнiй iнцидент примусив його замислитися, i вiн врештi перегляне своє ставлення до лицарiв Серця Iсусова. Ну, справдi, хiба ж це бачена рiч, щоб шлюбу з принцесою, наступницею престолу, домагався покруч войовничого монаха i якоїсь селянки...
    — Дочки дрiбного лихваря, — зробив уточнення Фiлiп. — У Толедо кажуть, що мати ґрафа де Барейро була наполовину єврейка, наполовину мавританка.
    — Тим гiрше... Нi, подумати лишень, ґраф де Барейро! З боку тодiшнього папи це був справжнiй ляпас всiй європейськiй аристократiї. Хай простить мене Господь, та на моє переконання, Iнокентiй П’ятий був не в своєму розумi, надаючи цьому покручевi ґрафського титулу.
    — То що було далi? — нетерпляче спитав Фiлiп. — Що вiдповiв король?
    — А нiчого.
    — Як так?
    — Вiн просто не встиг вiдповiсти, замiсть нього вiдповiла Марґарита. Дон Александр збирався показати Iнморте на дверi, та принцеса випередила його.
    — Уявляю, що вона сказала!
    — Переказувати її слова не буду. Проте слова ще пiвбiди. Крiм усього iншого, Марґарита вiдлупцювала Iнморте.
    — Вiдлупцювала?! — розсмiявся Фiлiп. — Вiдлупцювала!.. Певно, це було незабутнє видовище!
    — Безсумнiвно. Принаймнi Iнморте надовго запам’ятає своє сватання. Оскаженiла Марґарита вихопила з рук ґрафа де Сан-Себастьяна жезл верховного суддi i заходилася гамселити ним ґросмейстера.
    — Оце так! — пирхаючи зi смiху, мовив Фiлiп. — А що ж Iнморте?
    — Як ти розумiєш, вiн потрапив у вельми скрутне становище. Варта й не думала вступатися за нього, а якби вiн чи його супутники застосували проти Марґарити силу, їх би негайно порiшили. Отож ґросмейстеровi не залишалося нiчого iншого, як ганебно втекти. I що вже найкумеднiше, принцеса переслiдувала його на всьому шляху вiд тронного залу до найближчого виходу з палацу, гналася за ним, задерши спiдницi вище колiн, а коли почала вiдставати, щосили шпурнула жезл йому в спину.
    Фiлiп вiдкинувся на спинку крiсла i голосно зареготав. Герцоґ зачекав, поки вiн трохи вгамується, а коли Фiлiпiв смiх перейшов у тихi схлипування, продовжив свою розповiдь:
    — Пiсля цього iнциденту Iнморте заявив, що розцiнює iнцидент як образа, завдану в його особi всьому орденовi, i збирається оголосити Наварi вiйну.
    — Ага! Тепер зрозумiло, навiщо йому знадобився цей спектакль зi сватанням. Вiн хотiв спровокувати Марґариту до образливої витiвки, щоправда, недооцiнив її бурхливого темпераменту. А проте вона попалася на його гачок.
    — Менi теж так здається, — сказав герцоґ. — Iнморте можна назвати ким завгодно, тiльки не дурнем. Роблячи цю абсурдну, смiховинну пропозицiю, вiн, безумовно, розраховував на скандал, який дасть йому привiд до вiйни. На щастя для Навари, папський нунцiй у Памплонi нi на мить не розгубився i рiшуче застерiг Iнморте вiд оголошення вiйни, загрожуючи йому санкцiями з боку Святого Престолу. Ґросмейстер мусив скоритися, оскiльки папа Павло не подiляє вельми прихильного ставлення своїх попередникiв до єзуїтiв i вже тим бiльше не вважає їх передовим загоном воїнства Божого на землi. Де ж пак! За моєю iнформацiєю, Святий Престол дуже стурбований стрiмким зростанням могутностi ордену Серця Iсусова, i папськi нунцiї при всiх європейських дворах отримали таємне доручення з’ясувати, яка буде реакцiя свiтської влади на офiцiйне оголошення єзуїтiв єретичною сектою i накладення Iнтердикту* на всi три областi ордену — Лузiтанську, Марокканську та Острiвну*.
    * Маються на увазi Азорськi острови.

    * Iнтердикт — вiдлучення вiд церкви цiлої територiї. На територiї, де чинний Iнтердикт, забороненi всi види богослужiння, включаючи хрещення та вiдспiвування.
    — Це буде мудре рiшення, — схвально мовив Фiлiп. — Хоч i запiзнiле. Тепер єзуїти велика сила, i єдино лише Iнтердиктом їх не упокориш.
    — Тому найсвятiший отець надiслав конфiденцiйнi листи тим владикам, у чиєму рiзко неґативному ставленнi до єзуїтiв вiн анiтрохи не сумнiвається...
    — I ви, певно, були серед перших, хто отримав такого листа?
    — Звiсна рiч. Папа запропонував нам скористатися майбутнiми святами з нагоди вiсiмнадцятирiччя Марґарити Наварської, що вiдбудуться на початку вересня, i направити до Памплони своїх представникiв, або ж самим приїхати туди, щоб обговорити план спiльних дiй з лiквiдацiї ордену єзуїтiв.
    — Оце правильно, — сказав Фiлiп. — Давно б так... А втiм, повернiмося до Марґарити. Бачу, вона ще цiкавiша особа, нiж я гадав.
    „I тобi до пари, — подумав герцоґ. — Обоє рябоє.“
    — I що ти скажеш на мою пропозицiю? — спитав вiн.
    Фiлiп пiднiс до свого обличчя стиснену в кулак руку.
    — Попри всi її недолiки, Марґарита успадковує наварську корону, — вiн випростав один палець. — Вона знатного роду i має видатних предкiв, — другий палець. — Вродлива, — третiй. — Розумна, — четвертий. — Хоч i не доброчесна, проте знає мiру, досить обачна i, сподiваюся, не буде така дурна, щоб народити менi спадкоємця вiд когось iншого. — Фiлiп ляснув долонею по поруччю крiсла. — А що вона вертихвiстка та баламутка, стерпiти можна. Зрештою, я теж не янгол.
    — Отже, — пiдсумував герцоґ. — З однiєю кандидатурою ми розiбралися.
    — А хто друга? Кого ви мали на увазi — внучку ґерманського iмператора чи Анну Римську?
    — Принцесу Анну, звичайно. Що ж до Марiї Геннегау, то я не вважаю її перспективною для нас партiєю. Її дiд вже старий i протягне недовго, а її батька, герцоґа Зеландського, навряд чи оберуть iмператором. Найпевнiше, наступником Карла Шостого стане ерцгерцоґ Баварський.
    — Отже, Анна Юлiя, дочка Авґуста Дванадцятого та Iзабелли Французької, — задумливо промовив Фiлiп. — Але ж вона ще дитя.
    — Не таке вже й дитя. Вона одного вiку з Елеонорою Кастильської, навiть трохи старша. У серединi лiта їй буде чотирнадцять.
    — Це не важливо, батьку. Принцеса Анна менш перспективна наречена, нiж Марґарита Наварська. Шлюб з нею буде лише полiтичним союзом i не додасть нам нi вiйськової могутностi, нi земельних володiнь.
    — Так само, як i шлюб з Елеонорою, — зауважив герцоґ. — Проте ти хотiв одружитися з нею. Боюся, ти знову пiддаєшся емоцiям. Тебе вiдштовхують деякi Аннинi дивацтва, всi цi плiтки про неї.
    — Аж нiяк, — заперечив Фiлiп. — Рiч не в тiм. I взагалi, вiднедавна я перестав зважати на плiтки. Я зi свого досвiду знаю, якi вони бувають несправедливi... Вiрнiше, з гiркого досвiду Бланки — адже її знеславили без жодних на те пiдстав.
    — Та невже? — герцоґ поглянув на Фiлiп з таким недовiрливим виразом обличчя, нiби той повiдомив йому, що мiсяць упав на землю. — Але... Втiм, нi, не будемо ухилятись вiд теми нашої розмови. Ти сам, коли вважатимеш за потрiбне, розкажеш менi цю iсторiю. А поки повернiмося до принцеси Анни. Чому на твою думку полiтичний союз з Iталiєю для нас безперспективний, тодi як з Кастилiєю навпаки — дуже вигiдний?
    Фiлiп зрозумiв, що батько вирiшив улаштувати йому невеличку перевiрку на здатнiсть тверезо оцiнювати наявну полiтичну ситуацiю.
    — Один союз iншому не рiвня, — упевнено заговорив вiн. — У разi мого шлюбу з Бланкою або Норою Кастилiя надала б менi безумовну пiдтримку в змаганнях за ґалльський престол. До речi, на моральну пiдтримку з боку Альфонсо, як мого друга, я можу розраховувати й зараз. Але Iталiя — зовсiм iнша рiч. Iталiйцi нiяк не можуть оговтатися вiд нищiвної поразки у вiйнi з ґаллами двiстi п’ятдесят рокiв тому i досi ставляться до нас з острахом. Римський Сенат незмiнно блокує будь-якi спроби iмператорiв втрутитись у внутрiшнi справи Ґаллiї, i треба сказати, не без вагомих на те пiдстав. Вiдтодi як Карл Великий заявив про свої претензiї на роль всесвiтнього самодержця i нагородив себе титулом iмператора Священної Римської Iмперiї, Нiмеччина та Iталiя перебувають у станi перманентної вiйни. Рим чимало посприяв передчасному розпадовi iмперiї Карла, внаслiдок чого виникли королiвства Навара, Араґон, Францiя, Хорватiя та велике герцоґство Австрiйське, а також домiнiон Ґаллiя пiд римським протекторатом. Утворення на початку XIII сторiччя самостiйного Ґалльського королiвства сталося не без сприяння Ґерманського Союзу, i пiсля цього мiж Iталiєю та Нiмеччиною встановився досить хисткий мир, що ґрунтується на невтручаннi як тiєї, так i iншої сторони у справи Ґаллiї, Австрiї, Угорщини та Хорватiї. А якщо Рим, у разi мого шлюбу з Анною Юлiєю, надасть менi вiйськовi, матерiальну чи навiть просто полiтичну пiдтримку в боротьбi за ґалльський престол, нiмецькi князi також не залишаться осторонь i на противагу Iталiї пiдтримають Людовiка Прованського. Нi, на це нi Римський Сенат, нi iмператор не пiдуть. При всiй своїй любовi до дочки Авґуст Дванадцятий нiзащо не наважиться на ескалацiю давнього протистояння з Нiмеччиною — а раптом чергова вiйна закiнчиться втiленням у життя планiв Карла Великого про створення Священної Римської Iмперiї.
    Герцоґ усмiхнувся.
    — Твоя правда, Фiлiпе, — в голосi його чулося полегшення. — Даруй, що я пiддав тебе цьому маленькому випробуванню, але менi дуже хотiлося з’ясувати, чи розумiєш ти, на який непевний ґрунт стаєш, претендуючи на ґалльський престол, i з якою обережнiстю тобi належить обирати союзникiв. Отже, вирiшено — Марґарита Наварська.
    — Так, батьку. Я одружуся з нею.
    — Гм... Тiльки не тiшся передчасно. Їй цiлком стане норову вiдмовити тобi.
    — Навiть незважаючи на ґалльську корону, яку я запропоную їй укупi зi своєю рукою та серцем?
    — Навiть незважаючи на це, — пiдтвердив герцоґ. — Марґарита владна й честолюбна, цього їй не бракує. Проте, як менi вiдомо, її честолюбство не безмежне, як у тебе, воно задовольняється iснуючими межами маленької Навари. Рiк тому Хайме Араґонський просив руки Марґарити для свого сина, та вона навiдсiч вiдмовилася, дарма що цей шлюб обiцяв їй значно бiльше, нiж просто королiвську корону в майбутньому. Як тобi, певно, вiдомо, принц Педро вельми iнфантильний молодик i зовсiм не цiкавиться державними справами, тож одного чудового дня Марґарита могла б стати єдиновладною правителькою Араґону. Але не захотiла цього.
    — I який ваш план? — спитав Фiлiп. — Адже у вас є план?
    — Певна рiч, є. Я напишу королю Александровi конфiденцiйного листа, отримаю вiд нього попередню згоду на ваш шлюб (а що вiн з радiстю вхопиться за нашу пропозицiю, я не сумнiваюся), i ми таємно вiд принцеси приступимо до укладання шлюбного контракту — три мiсяцi, гадаю, буде досить. А у вереснi, на святах з нагоди дня народження Марґарити, ти вже докладеш усiх зусиль, щоб вона, дiзнавшись про нашу домовленiсть з її батьком, i в гадцi не мала заперечувати проти вашого шлюбу. Ти в мене досвiдчений спокусник, тож тобi й карти в руки. Будемо сподiватися, що ти не схибиш.
    — Будемо сподiватися, батьку. — Фiлiп усмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, якою вiн завжди всмiхався, передчуваючи чергову любовну пригоду. Проте ця усмiшка призначалася зовсiм не далекiй Марґаритi, а близькiй та рiднiй Амелiнi...




    Роздiл XIII
    Амелiна

    Бенкет з нагоди Фiлiпової коронацiї, як, власне, i всi бенкети, почався в урочистiй i пiднесенiй обстановцi, з пишними промовами та вишуканими здравицями на адресу нового принца Беарнського та його батька, герцоґа, а скiнчився ґрандiозною пиятикою. Навiть бiльшiсть жiнок i майже все високоповажнi прелати, крiм хiба що архiєпископа Марка та падре Антонiо, були п’янi в дим, не кажучи вже про свiтських вельмож чоловiчої статi, що за рiдкiсним винятком, як от Фiлiп чи герцоґ, давно втратили лiк келихам випитого вина.
    Усiх присутнiх певною мiрою пiд’юджував Ернан де Шатоф’єр. Вiн i ранiше не вiдзначався помiрнiстю в їжi та питвi, ще бувши тринадцятирiчним пiдлiтком мiг дати фори будь-кому з дорослих, а пiсля повернення зi Святої Землi взагалi не знав собi рiвних за столом i зокрема за чаркою. Саме з його iнiцiативи, коли товариство як слiд розвеселилося, мова зайшла про любовнi пригоди Фiлiпа в Кастилiї. Переважнiй бiльшостi присутнiх ця тема припала до вподоби. Юнi (i не надто юнi) дами пряли знiяковiлого Фiлiпа посовiлими очима, а молодi (i не надто молодi) панове навперебiй розповiдали пiкантнi iсторiйки з вигаданими i, звiсно ж, особливо iнтриґуючими подробицями.
    Зрештою Фiлiп вирiшив не звертати уваги на цi балачки, i у вiдповiдь, з такою ж нахабною вiдвертiстю, з якою поглядали на нього деякi жiнки, задивився на Амелiну, не приховуючи свого замилування нею. Яка вона все ж красуня, його кузина! Яка в неї приємна слiпучо-бiла шкiра, яке розкiшне золотаве волосся, якi гарнi синi очi — мов чистi лiсовi озера погiдної лiтньої днини... Фiлiп згадав їхню зустрiч у парку, нiжнi обiйми, палкi поцiлунки — i його знову пойняла така п’янка знемога, що вiн аж похитнувся, замалим не випустивши з рук келиха.
    — Ти начебто й небагато пив, сину, — здивовано прошепотiв герцоґ, що сидiв поруч нього. — З чого б це... — Тут вiн осiкся, завваживши млосну поволоку в Амелiниних очах, i тiльки сумно всмiхнувся на згадку про свою бурхливу молодiсть.
    А Симон де Бiґор, що попервах знай осмикував дружину, врештi збагнув усю марнiсть своїх зусиль i став шукати розради у винi, добре що Амелiна не забувала дбати про вмiст його келиха. Симон i був перший, хто напився до нестями. Пиячив вiн мовчки, лише наприкiнцi, заплiтаючись язиком, грiзно попередив Амелiну:
    — Ти-и... це... ди... дивись ме-енi-i... бе... бе... без-с-соро-омнице... — I, мов пiдкошений, гепнувся їй на руки.
    Двоє слуг пiдхопили непритомного Симона i винесли його з банкетного залу. Разом з ним залишила зал i Амелiна, i пiсля цього Фiлiп вiдверто занудьгував. Вiн почувався втомленим i геть спустошеним i з величезним нетерпiнням чекав на закiнчення бенкету. Проте значна частина гостей видимо збиралася розважатись аж до свiтанку, отож Фiлiповi, як господаревi та винуватцевi святкувань, довелося зоставатися в залi доти, доки всi бiльш-менш тверезi з присутнiх не розiйшлися спати. Тiльки тодi, в супроводi Ґабрiеля де Шевернi, вiн подався до своїх покоїв, геть-чисто зiґнорувавши недвозначнi натяки деяких дам, що явно були не проти опинитися в його лiжку або заманити його в свою спальню. Фiлiповi аж нiяк не всмiхалося провести нiч з п’яною як чiп жiнкою, до того ж зараз усi його помисли займала Амелiна, i вiн мiг думати лише про неї...

    Опинившись у своїй спальнi, Фiлiп важко плюхнувся в крiсло i випростав ноги.
    — Але ж я втомився!..
    Ґабрiель опустився перед ним навпочiпки i стягнув з його нiг черевики.
    — Мабуть, я пiду ночувати до себе, — сказав вiн. — Сьогоднi моя присутнiсть у ваших покоях була б небажана.
    — Га? — лiниво позiхнув Фiлiп. — Вже пiдчепив собi панночку?
    — Нi, монсеньйор, нiкого я не пiдчепив. Навпаки... Вiдхилiться трохи. — Вiн вiдстебнув золоту пряжку на правому плечi Фiлiпа, що скрiплювала його пурпуровий плащ.
    — Ба! Як це розумiти — навпаки? Що тебе хтось пiдчепив? А яка, власне, рiзниця, хто перший виявив iнiцiативу — чоловiк чи жiнка? Та нiякої!
    Ґабрiель заперечно похитав головою:
    — Може, я неправильно висловився, монсеньйор...
    — Бiсiв сину! — роздратовано лайнувся Фiлiп. — Що ти заладив: монсеньйоре, монсеньйоре! Зараз ми удвох, тож будь такий ласкавий, звертайся до мене на iм’я. Ти не просто мiй дворянин, ти мiй друг — такий, як Ернан, Ґастон та Симон. Навiть якщо ти виявишся мужеложцем, я все одно вважатиму тебе своїм другом, бо ти — Луїзин брат... Гм. Здається, я шокував тебе?
    Ґабрiель мовчки кивнув, розстiбаючи Фiлiпiв камзол.
    — Що ж, тодi перепрошую. Це менi так, до слова прийшлося. Розумiєш, я терпiти не можу мужеложцiв... — Вiн пересмикнув плечима. — Бр... Яка гидота! Чоловiк, що нехтує жiнками, бо йому бiльше до вподоби чоловiки — ну, хiба може бути щось протиприроднiше, щось огиднiше за це?... Iнша рiч жiнки, що люблять жiнок. Я їх не схвалюю, але й не схильний суворо засуджувати. Зрештою, їх можна зрозумiти — адже так важко не любити жiнок, особливо гарних жiнок. — Фiлiп весело поглянув на знiяковiлого Ґабрiеля. — Ну, гаразд. Облишимо цю тему, щоб, бува, не постраждала твоя цнота. Поясни-но менi, що означає твоє „навпаки“.
    — Воно стосується вас, — вiдповiв Ґабрiель.
    Фiлiп стрепенувся, миттю забувши про втому.
    — Мене?! Гадаєш, Амелiна прийде?
    — Певен цього.
    — Вона тобi щось казала?
    — Нi. Але вона так дивилась на вас...
    — Я бачив, як вона дивилась. — Фiлiп ласо облизнувся. — Але звiдки ти взяв, що вона прийде?
    — Здогадався. Вона з таким завзяттям напувала пана де Бiґора, що в мене не лишилося жодного сумнiву.
    — Гм... Схоже на те, — сказав Фiлiп, а вiдтак, пiсля короткої паузи, винувато промовив: — Бiдолашний Симон!..
    — Атож, бiдолашний, — погодився Ґабрiель.
    — Ти засуджуєш мене? — спитав Фiлiп. — Тiльки вiдверто.
    Ґабрiель трохи помовчав, пильно дивлячись на нього, потiм вiдповiв:
    — Не знаю. Менi б не хотiлося судити вас за моїми мiрками. А щодо панi Амелiї, то... Словом, я думаю, що пан де Бiґор сам винен.
    — I чим же вiн завинив?
    — Вiн одружився з дiвчиною, що не кохала його. От я вiзьму собi за дружину тiльки ту, яку покохаю i яка кохатиме мене.
    Фiлiп сумно зiтхнув, згадавши Луїзу, Ґабрiелеву сестру, та вже наступної митi пожвавiшав у передчуттi зустрiчi з Амелiною, а на його щоках заграв гарячковий рум’янець нетерпiння. За допомогою Ґабрiеля вiн швидко роздягнувся, i незабаром на ньому зосталася лише спiдня бiлизна з тонкого батисту, а весь iнший одяг був акуратно складений на низькому столику поруч широкого лiжка.
    Ґабрiель простягнув був руку, щоб вiдкинути полог лiжка, та враз вiдсмикнув її, ледве торкнувшись пальцями шовкової тканини. Обличчя його почервонiло до самих вух.
    — Вам бiльше нiчого не треба? — запитав вiн.
    — Нi, друже, — вiдповiв Фiлiп. — А втiм, зачекай!
    — Прошу?
    — Все-таки сходи до Амелiни, i якщо вона не спить, скажи їй... Скажи, що я...
    Ґабрiель нервово всмiхнувся, ще дужче почервонiвши.
    — Це зайве. Вона от-от має прийти.
    — I тому ти так бентежишся?
    — Ну... Гадаю, панi Амелiя не хоче, щоб хтось побачив її вночi у ваших покоях.
    — Твоя правда, — погодився Фiлiп. — В такому разi перевiр, чи не надумався якийсь заповзятий служака встати на вартi бiля самого входу, а якщо так, то прожени його до кiнця коридору. За Ґоше можна не турбуватися — вiн вишколений слуга, навiть менi не признається, що бачив у мене жiнку... Мабуть, це все. Бувай здоровий, братику.
    — На добранiч, — кивнув Ґабрiель i квапливо вийшов з кiмнати.
    Зо хвилю Фiлiп стояв нерухомо, втупившись поглядом у дверi, i гадав, як довго йому доведеться чекати на Амелiну i чи прийде вона взагалi. Раптом за його спиною почулося вельми пiдозрiле шарудiння. Вiн здригнувся, рвучко обернувся на звук i побачив, що з-за полога лiжка виглядає гарненька дiвоча головка в облямуваннi золотавого волосся. Її великi синi очi зустрiлися з його очима.
    — Ну! — нетерпляче озвалася вона.
    — Амелiно... — вражено прошепотiв Фiлiп. Тепер вiн збагнув, чому так бентежився Ґабрiель — у кiмнатi пахло жiночими парфумами!
    Амелiна зiскочила з лiжка на вкриту м’яким килимом пiдлогу, пiдiйшла до приголомшеного Фiлiпа i взяла його за руки. У нього млосно защемiло серце.
    — Ґабрiель угадав...
    — Я все чула. Вiн мовчатиме?
    — Мовчатиме, будь цього певна. — Фiлiп змiряв її тендiтну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нiчну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. — Ти що, отак i прийшла?
    Амелiна тихо розсмiялася.
    — Звiсно, нi, любий. Хоч я й божевiльна, але ж не настiльки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за лiжком.
    — Боже мiй!.. Ти...
    — Так, — сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очi. — Я вже все вирiшила. Давно вирiшила. Я знала, що рано чи пiзно це станеться. I коли ми отримали звiстку про твоє повернення, я мало не сказилася вiд щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацiю, а щоб побачити тебе, щоб... щоб бути з тобою тут, у твоїй спальнi, щоб належати тобi... Чому ти не цiлуєш мене, Фiлiпе? Любий мiй, коханий...
    Вiн рвучко притиснув Амелiну до себе i покрив її розпашiле лице нiжними поцiлунками. Потiм опустився навколiшки й обняв її ноги.
    — Амелiнко, рiдна моя сестричко...
    — Нi, Фiлiпе, — твердо мовила Амелiна. — Я бiльше не хочу бути твоєю сестричкою — нi рiдною, нi двоюрiдною. Я хочу бути твоєю коханою.
    Фiлiп потерся щокою об її стегно. Крiзь тонку тканину сорочки вiн вiдчував тепло живого тiла — такого звабного i жаданого. Амелiна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче i невимовно приємно, раз по раз вiн стогнав вiд насолоди.
    — А знаєш, любий, нiхто не вiрить, що мiж нами нiчого не було. Навiть Ґастон. Коли наш лiкар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потiм розсердився, обiзвав метра дурнем та неуком i трохи не прогнав його. Менi ледве вдалося умовити Ґастона, щоб вiн змiнив своє рiшення.
    — Бiдний лiкар, — з усмiшкою промовив Фiлiп. — За правду постраждав.
    — А Симон, дурненький хлопчисько, так i не второпав, що це вiн зробив мене жiнкою.
    Фiлiп, як i ранiше, стояв навколiшки й тулився до її нiг.
    — У вас є син, Амелiнко.
    — Атож, є. Шкода, що не ти його батько.
    — Симон мiй друг, — розпачливо прошепотiв Фiлiп.
    — А я твоя подруга i кохаю тебе. Над усе в свiтi кохаю. В дитинствi я так мрiяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотiв, щоб ми побралися, i дуже неохоче вiддав мене за Симона.
    — Але ж ти не заперечувала.
    — Навiщо? Якби ж ти знав, щo я пережила, дiзнавшись про твоє одруження з тiєю... з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотiла жити! А Симон усе втiшав мене, втiшав... I взагалi, вiн такий милий, такий добрий, так мене кохає... — Раптовий схлип урвав її мову.
    Фiлiп i собi схлипнув.
    — Але ти... Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилiшим, най... най... Господи! Та всi цi роки я жила однiєю лише думкою про тебе. — Вона схлипнула знову. — Коли померла твоя дружина, я була вагiтна... На жаль!.. I на щастя для Симона... Iнакше я б утекла вiд нього, приїхала б до тебе в Кантабрiю, жила б там з тобою, як твоя коханка, i чхала б на всi плiтки. Головне, що я була б з тобою.
    — Менi тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужинi...
    Амелiна здригнулася всiм тiлом. Фiлiп пiдвiв голову i враз схопився на ноги.
    — Амелiночко, не треба плакати, рiдна моя. Все, що завгодно, тiльки не це. Бо i я заплачу, я це вмiю.
    Очi його справдi зволожнiли. Вiн узяв її руку i провiв нею по своїй щоцi.
    — От бачиш! Не треба, перестань, кохана.
    Амелiна всмiхнулася крiзь сльози:
    — Кохана? Ти сказав: кохана?
    Замiсть вiдповiдi Фiлiп покрив поцiлунками її лице та руки. Вона схилила голову i впилася зубами в його плече.
    — Амелiно, не кусайся, серденько.
    — А ти роби щось, не стiй як укопаний.
    Фiлiп пiдхопив її на руки i забрався разом з нею на лiжко.
    — Що ж тепер буде з Симоном? — запитав вiн чи то в неї, чи то в себе.
    — Не знаю... I знати не хочу... Прости мене, Господи, грiшну! — I Амелiна припала до його вуст жагучим поцiлунком.
    „Прости мене, Симоне, грiшного“, — наостанку подумав Фiлiп, усвiдомивши, що вже не зможе врятувати свiт вiд появи ще однiєї перелюбницi.
    Та й не хоче цього.




    Роздiл XIV
    у якому ми знайомимося
    ще з двома персонажами нашої повiстi,
    щоб потiм
    надовго попрощатися з ними

    Коли на полюваннi вiн несподiвано впав з коня, то розцiнив це як ще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднiшнього дня — аж нiяк не найкращого дня в його життi. Вiн навiть не пiдозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усмiхнулася доля... Але всьому свiй час.
    Цькування оленя було в самому розпалi, тож i не дивно, що нiхто з учасникiв полювання, включаючи слуг, не помiтив його падiння. Вiн не покликав на допомогу, не просурмив у рiг, а лежачи пiд кущем, пристрасно дякував Боговi та хвалив себе за виявлену спритнiсть, що при такому раптовому падiннi не розбився, нiчого собi не зламав, навiть як слiд не забився i вiдбувся лише легким переляком та попервах гострим болем у правому плечi, який, утiм, швидко минувся.
    „Ну, нi! — подумав вiн. — На сьогоднi з мене досить. Я вже ситий по зав’язку i олениною, i кабанятиною, i дичиною пернатою, i взагалi всiм цим бiсовим полюванням — диви, ще об’їмся... Повернуся краще до замку. Вiд грiха подалi...“
    Околицi були знайомi йому з дитинства. Крекчучи, вiн пiдвiвся з трави i впевнено рушив назустрiч своїй долi.
    Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцiю в цих краях, знаходився неподалiк. Молодий вельможа йшов без поспiху, муркочучи собi пiд нiс пiсню, яку, вочевидь, склав сам, оскiльки час вiд часу вiн змiнював у текстi окремi слова, а то й цiлi рядки, незадоволено морщився, коли в нього щось не виходило, i задоволено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.
    Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобi мiсциною, маючи цiлком певну мету своєї подорожi i думаючи про щось своє. Пiзнiше вiн згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тiльки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковiсть, не простий збiг обставин, що саме тодi, коли вiн наблизився до широкої трактової дороги, яка навпiл розтинала безкрай довколишнього лiсу, саме в тому мiсцi, прямо перед ним, а не за милю чи двi вiд нього, пролунав сповнений вiдчаю крик:
    — Люди! Рятуйте!
    Повернувшись з чарiвного свiту поезiї до суворої дiйсностi, де люди страждають i вмирають насправдi, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос i невдовзi побачив трьох голодранцiв, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою офiру з сiдла, а третiй мiцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгiдну на вигляд, що до неї нiяк не пасувала горда назва „кiнь“.
    Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з пiхв меч i водночас коротко просурмив у рiг. Рiзкий, пронизливий клич розлiгся навкруги.
    Голодранцi здригнулися i дружно повернули голови. Завидiвши на узлiссi озброєного сеньйора, вони на мить остовпiли, а потiм, не змовляючись, кинулися навтiкача.
    „Боягузи!“ — презирливо подумав вельможа, пiдходячи ближче до врятованого мандрiвника.
    Це був старий, геть посивiлий чоловiк рокiв шiстдесяти, але ще досить мiцний на вигляд i кремезної статури. Вiн був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потрiпаний солом’яний капелюх i побитi старi черевики, якi ледве трималися у нього на ногах.
    Упiзнавши свого рятiвника, старий негайно спiшився i низько вклонився йому:
    — Ваша свiтлосте!
    — Хто вони такi? — спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранцi. — Ти їх знаєш?
    — Нi, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якiсь. Багацько їх нинi розвелося.
    — Що вони хотiли вiд тебе?
    — Вимагали, щоб я вiддав їм коня та гаманець. А в мене ж нiякого гаманця нема. Кiлька су в кишенi — ось i весь мiй скарб... Не рахуючи, звiсно, коня.
    — I зброї в тебе, як бачу, немає.
    — Анiчогiсiнько, монсеньйоре.
    — То якого ж ти бiса подався до лiсу, коли беззбройний? Смертi шукав?
    — Нiякого не бiса, — перелякано перехрестився старий. — Мене Бог веде.
    — Ба! Що ти кажеш?! Сам Бог... А хто ти, власне, такий?
    — Ґотьє мене звуть, монсеньйоре. Я служив на стайнях батька вашої свiтлостi — царство йому небесне! — доки не покликав мене Господь.
    — Куди покликав?
    — Спершу до монастиря, а тепер ось — у дорогу.
    Вельможа змiряв старого прискiпливим поглядом.
    „Божевiльний. Правдивий шаленець...“
    — Кажеш, тебе Бог веде? То чом же вiн привiв тебе до розбiйникiв?
    — Але ж i врятував, монсеньйоре, — заперечив старий.
    — I то правда, врятував... Гм. З моєю допомогою.
    — Атож, монсеньйоре, з допомогою вашої свiтлостi. I це велика честь для мене.
    — Дуже цiкаво! — мовив вельможа. — I куди ж тебе Бог веде? — запитав вiн таким тоном, яким звичайно питають: „Куди тебе дiдько несе?“
    — От цього я сказати не можу, — серйозно вiдповiв старий Ґотьє, не завваживши вiдвертої iронiї в останнiх словах спiврозмовника. — Це велика таємниця, монсеньйоре.
    — Таємниця? — насупився вельможа. — Навiть для мене?
    — О, монсеньйоре! Для мене також.
    — Га?! — здивувався вельможа.
    — Отож-то й воно, монсеньйоре. Чи став би я приховувати щось вiд вашої свiтлостi, мого рятiвника.
    — Гм... Оце так-так! I яким же чином Господь указує тобi шлях?
    — В тiм-то й рiч, монсеньйоре! Щоранку, прокидаючись, я вже знаю, що робитиму вдень.
    — Чудасiя та й годi! Отже, ти знав, що я врятую тебе?
    Ґотьє заперечно похитав своєю сивою головою:
    — Нi, монсеньйоре, не знав. Але Господь сповiстив мене, що сьогоднi я маю заночувати в мисливському таборi вашої свiтлостi.
    Вельможа раптом насторожився i пiдозрiло глянув на нього.
    — А ти часом не хитруєш?
    — О нi! — палко запротестував старий, вiдкрито i простодушно дивлячись йому в очi. — Як я можу брехати вашiй свiтлостi! Так менi Бог сказав, i це свята правда.
    — Дивна ти людина, — констатував вельможа. — Та хоч там як, отримаєш у мене i їжу, i нiчлiг... А Бог що, заборонив тобi брати зброю?
    — Нi, монсеньйоре, не забороняв. Та в мене її не було.
    — Що ж, це можна виправити. Раз ти служив у мого батька, то я дам тобi зброю; так Господь матиме з тобою менше клопоту. Бо дуже невдячне це дiло — рятувати когось чужими руками. I не надто певне таке заступництво, насмiлюся стверджувати. Якби мiй кiнь не спiткнувся на рiвному мiсцi, лежав би ти зараз мертвий отутечки на дорозi... Якщо, звiсно, Бог не надумав би ради забави вразити твоїх кривдникiв стрiлами небесними...
    Вiн вiдмовився вiд запропонованого старим Ґотьє вельми сумнiвного задоволення сiсти на його шкапу, i обидва рушили пiшки. Дорoгою вони розмовляли про поклик Божий, що вiв старого до незнаної мети. Молодий вельможа вже остерiгався вiдверто кепкувати з Ґотьє — дедалi бiльше вiн переконувався, що його несподiваний супутник несповна розуму.




    Роздiл XV
    Марґарита Наварська

    — Здається, сьогоднi я дуже гарненька. Правда, Матильдо?... Агов, Матильдо!
    Цi слова, мовленi нiжним та мелодiйним голосом, в якому, проте, виразно чулися владнi нотки, належали чарiвнiй юнiй дiвчинi, що розглядала своє вiдображення у великому, в людський зрiст, дзеркалi з таким вiдвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дiвчина дуже подобалася собi, навiть захоплювалася собою, i в цьому не було нiчого дивного, бо подобалася вона всiм без винятку, особливо чоловiкам. Висока, струнка бiлявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блiдою шкiрою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утiленням класичного iдеалу жiночої краси. Вона була красунею без будь-яких „але“ i „от тiльки“, навiть у простiй селянськiй сукнi вона виглядала б не менш привабливою, нiж у своєму розкiшному вбраннi з безлiччю прикрас. Усi цi шовки, кращi сорти оксамиту й парчi, найтоншi мережива, золото та коштовнi каменi не витримували нiякого порiвняння з сяйвом її очей, нiжною бiлизною її шкiри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тiло дiвчини вражало своєю досконалiстю, цiлковитою гармонiєю всiх лiнiй та форм, нiде не було анi найменшого ґанджу чи якоїсь надмiрностi, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути — вiд маленьких пальчикiв її струнких, тендiтних нiжок, що сором’язливо ховалися вiд стороннього ока за парчею сукнi та шовком нижнiх спiдниць, i аж до пишного бiлявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м’якого на дотик. I хоч дiвчина була принцеса, i їй ще не минуло вiсiмнадцяти рокiв, чимало чоловiкiв з власного досвiду знали, яке запашне у неї волосся, якi солодкi її кораловi уста, яка нiжна її шкiра, який млосний буває її погляд — з усiма наслiдками, що з цього випливають, — бо принцеса ця була Марґарита Наварська, донька короля Александра Х.
    Марґарита вже одяглася, причепурилася, вiдпустила всiх своїх дам та служниць i зараз просто вертiлася перед дзеркалом, милуючись собою i захоплюючись своїм чудовим вбранням. Зверталася вона до єдиної, крiм неї самої, живої iстоти в кiмнатi. То була радше подруга, нiж фрейлiна принцеси.
    Невисока чорнява дiвчина рокiв п’ятнадцяти, чия лагiдна врода губилася в яскравих променях слiпучої Марґаритиної краси, вийшла iз задуми й перевела свiй замрiяний погляд на принцесу.
    — Прошу панi. Ви щось казали?
    — Менi стало цiкаво, що ж такого особливого ти побачила у вiкнi?
    Дiвчина, яку звали Матильда, збентежено опустила очi.
    — Нiчого, панi. Нiчого особливого. Просто... Просто я задумалася.
    — Про що?
    — Про що? — розгублено повторила Матильда. — Здається, нi про що.
    — Як же так? — запитала Марґарита.
    — Не знаю, панi. Нiби й думала про щось, та вже не пам’ятаю, про що.
    Марґарита кивнула:
    — Атож, буває. Особливо в твоєму вiцi. Але надто вже часто ти заносишся за хмари, — додала вона з легким докором, — i зовсiм не чуєш, що я тобi кажу.
    — Менi дуже прикро, панi, — винувато мовила дiвчина. — Даруйте. Мабуть, ви щось сказали, а я не розчула?
    — Я запитала, чи гарна я сьогоднi?
    — Ви прекраснi, як завжди, панi, — щиро вiдповiла Матильда. — Вiд вас очей не можна вiдвести.
    — Обережнiше, любонько! — грайливо погрозила їй пальцем Марґарита. — Ти не дуже заглядайся. У твоєму вiцi час уже придивлятися до хлопцiв... — Раптом вона спохмурнiла, вiдiйшла вiд дзеркала, сiла в крiсло i сумно зiтхнула. — Тiльки було б до кого придивлятися. Всi чоловiки такi негiдники... Аби ж ти знала, якi вони негiдники!
    За три роки служби у принцеси Матильда, дiвчина розумна й тямуща, добре вивчила її вдачу, i цi симптоми були їй знайомi. Вона присiла поруч Марґарити i спiвчутливо спитала:
    — Ви посварилися з паном Раулем?
    Марґарита обурено пирхнула:
    — Та хто вiн, власне, такий, щоб я з ним сварилася! Вiн просто впав у немилiсть, i сьогоднi вранцi я звелiла йому забиратися геть з моїх очей. Останнiм часом вiн знахабнiв понад усяку мiру, уявив себе володарем мого серця, надумав указувати менi, щo я маю робити, намагався попихати мною. Гадав, що раз спить зi мною, то вже велике цабе... Певнiше, спав, паскудний негiдник! Вiдсьогоднi я не хочу нi бачити його, нi чути про нього. Я наказала прогнати його з палацу i з мiста, нехай вiн повертається до свого маєтку i там............ — Марґарита сказала, що, на її думку, має робити пан Рауль у своєму маєтку, але з делiкатностi ми замiнили її слова крапкaми.
    Матильда розпачливо закотила догори очi, однак промовчала. А Марґарита, скрушно зiтхнувши, продовжувала:
    — Втiм, я теж гарна, раз дозволила цьому нiкчемi запаморочити менi голову. Так менi й треба! А спочатку вiн був такий милий зi мною, такий лагiдний, такий чарiвний... Ах, золотце! Всi чоловiки такi пiдлi створiння, просто жах бере. Для них не iснує безкорисливого кохання, з усього вони хочуть мати зиск. Якщо хтось подобається менi, я мало зважаю на те, яке положення вiн займає. Менi потрiбна тiльки його любов, а натомiсть я дарую йому свою — проте йому цього замало. Чому така несправедливiсть? Чому?
    — Можливо, тому що ви принцеса?
    — Авжеж, я принцеса. I водночас я жiнка. Менi не всмiхається владарювати в лiжку, я волiю вiддаватися — i вiддаюся. Для мене в цьому вся суть кохання. А дyрнi-чоловiки сприймають це так, що я належу їм цiлком, душею та тiлом. Спочатку їх, звiсно, насторожує i стримує, що на людях я ставлюся до них, як принцеса до своїх пiдданих, та минає зовсiм небагато часу, i всяк, з властивою чоловiкам марнославнiстю, забирає собi в голову, що моя зверхнiсть над ним лише вдавана, позiрна, що досить йому прикрикнути на мене, i я враз скорюся його волi, виконуватиму кожну його забаганку.
    — Невже вони всi такi? — спитала Матильда, спрямувавши на принцесу лагiдний погляд своїх гарних чорних очей.
    — Нi, не всi. Крiм цих зухвалих, егоїстичних, самозакоханих негiдникiв, є ще навiженцi, на зразок кузена Iверо. Рiкард весь у свого батька — той колись викрав у iмператора доньку й одружився з нею, а зараз його синок мрiє вчинити щось подiбне зi мною. Можна не сумнiватися, що мiй татусь, на вiдмiну вiд покiйного Корнелiя Юлiя, був би тiльки радий цьому й охоче назвав би Рiкарда своїм сином.
    — Пан Рiкард любить вас, — зауважила Матильда.
    — Не заперечую, — погодилася Марґарита. — Якщо хтось i любить мене щиро й безкорисливо, то це Рiкард. I взагалi вiн гарний хлопець. Я не вiрю анi слову з того, що каже про нього Жоанна.
    — Ще б пак, — кивнула Матильда. — Я помiтила, що панi Жоанна невисокої думки про пана Рiкарда. Чомусь вона незлюбила його.
    — Дурницi! — вiдмахнулася Марґарита. — Вона каже про нього всiляку гидоту, це так. Насправдi вiн їй дуже подобається, i вона хоче вийти за нього замiж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах — щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рiкардовi начхати на корону, йому потрiбна тiльки я.
    — То чому ж ви не...
    — I ти туди ж! — обурено урвала Матильду принцеса. — Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звiдниця така, вже всi вуха менi протуркала, розповiдаючи, як страждає її любий братик, як вiн сохне за мною. Що, мовляв, заважає менi втiшити його? А сама береже свою незайманiсть до першої шлюбної ночi, щоб похвастатися перед чоловiком: ось бачиш, яка я порядна i незiпсута, не пiддалася згубному впливовi кузини-розпусницi... Тьху на неї!
    — Боюся, панi, — не вгамовувалась Матильда, — ви хибно зрозумiли мої слова. Я зовсiм не пропоную вам взяти пана Рiкарда за коханця. Я лише хотiла спитати, чому б вам не вийти за нього замiж.
    — Нi-нi, я правильно тебе зрозумiла. I ти, i Гелена, i дядечко Клавдiй, i мiй любий татусь — всi ви пропонуєте менi одне й те ж, хiба що в рiзнiй формi. А дзуськи вам! Марнi сподiвання. Щоправда, втiшити Рiкарда я, звiсно, втiшу, i то незабаром, може, сьогоднi... А може, й нi. Щиро кажучи, я боюсь наближати його до себе.
    — Чому?
    — Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзi, вiн тримає себе в рамках пристойностi, та коли наша дружба переросте в щось бiльше... Ех, запам’ятай мої слова, Матильдо, я ще гiрко пошкодую про це.
    Дiвчина розгублено похитала головою:
    — Перепрошую, панi, та я не розумiю вас.
    — Зрозумiєш, коли ми з Рiкардом розiйдемося.
    — А чому ви маєте розходитися?
    — Яка ж ти невгамовна! — трохи роздратовано мовила Марґарита. — Ну, як ти не розумiєш, що на одному Рiкардовi для мене свiт клином не зiйшовся. Крiм нього є ще багато цiкавих хлопцiв.
    — Панi! — вигукнула Матильда, сплеснувши руками. — Подумайте, врештi, про свою безсмертну душу!
    — Ой! — Марґарита пiдскочила, мов ужалена. — Знову за своє?
    Матильда потупила очi.
    — Даруйте, панi, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпустi...
    — Замовч! — сердито гримнула на неї Марґарита. — Я ж заборонила тобi читати нотацiї. Чи ти забула про це?
    — Нi, панi, не забула.
    — Так якого ж ти дiдька завелася? Зловживаєш моєю прихильнiстю?
    — О нi, панi, я й у гадцi не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа...
    — Франциско, Матильдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене... Отже, вчора ти знову була на сповiдi в нашого любого єпископа?
    — Так, панi, була.
    — I ви знову обговорювали мою поведiнку?
    — Певна рiч, панi. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справдi люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душi. Вiн розповiдав, як страждають у пеклi блудницi, спокутуючи свої грiхи. — Матильда здригнулася. — Це жахливо, панi! Менi страшно подумати, що рано чи пiзно вас спiткає кара Божа.
    Марґарита досадливо поморщилася.
    — Годi, золотце, — лагiдно промовила вона. — Моя душа належить менi, i я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то вiдсьогоднi я забороняю тобi сповiдуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.
    — А як...
    — Я попрошу Бланку, щоб вона рекомендувала тебе своєму духiвниковi, падре Естебану. Вiн теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?
    — Умгу...
    — Це мiй наказ, Матильдо. Я не хочу, щоб ти стала iстеричкою з ласки цього скаженця в єпископськiй мантiї...
    — Панi! — Матильда злякано перехрестилася. — Як ви можете говорити таке про його емiненцiю?!
    — А так, просто. Можу i все. Його емiненцiя чинить з тобою непорядно. Вiн використовує тебе, повiр менi, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речi, — щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькi очi наш єпископ зголосився стати твоїм духiвником, духiвником простої фрейлiни? Аж нiяк! Вiн зробив це за татковим намовлянням. От скажи: чи багато ви з ним говорите про твої власнi вчинки?
    — Ну... Нi, не дуже багато.
    — А переважно про мене, так?
    — Так. Його емiненцiя каже, що я чиню мало грiхiв, проте грiшити можна не лише вчинками, але й бездiяльнiстю. I найбiльший з його погляду мiй грiх, це те, що я не докладаю всiх зусиль, аби зупинити вас на шляху до...
    — Годi про це! — рiшуче урвала її Марґарита. — Тема вичерпана. При нагодi перекажи монсеньйоровi Франциско, що надалi ти сповiдатимешся в iншого духiвника, а за свої грiхи я звiтуватиму перед ним сама. Мене вiн не залякає вигаданими подробицями з пекельного побуту.
    — А хiба вони вигаданi?
    — Певна рiч. Iнакше довелося б припустити, що його емiненцiя вже побував там i бачив усе навiч. Я, звiсно, не заперечую, що вiн ще матиме нагоду познайомитися з роботою потойбiчних катiв, та станеться це трохи згодом. На щастя, тодi вiн не зможе повернутися на землю, щоб переповiсти нам побачене. — Принцеса коротко розсмiялася. — Не знаю, як я, а от наш пан єпископ напевно губить свою душу. Вiн травмує тебе, невинне й недосвiдчене дитя, зображаючи природнi стосунки мiж чоловiком та жiнкою як щось гидке, вiдразливе й жахливе. — Марґарита зiтхнула. — А насправдi нiчого гидкого чи, тим бiльше, жахливого в цьому немає... Як, власне, й надто приємного, — скрушно додала вона. — Усi чоловiки затятi, невиправнi егоїсти; вони люблять жiнок не як рiвних собi iстот, а як речi, що дають їм утiху. Здебiльшого їм байдуже, щo мають вiд цього жiнки, це вже не їхнє дiло. Головне для них — будь-що погамувати свою тваринну хiть.
    — Навiщо ж тодi ви... — Матильда хотiла була сказати „займаєтеся розпустою“, але вчасно стрималася.
    — Чому я така розпусниця, питаєш? — усмiхнулася Марґарита. — Сама ще гаразд не знаю. Мала була — цiкаво було. Нова розвага з’явилася, ще й яка розвага! I татка подобалося дратувати — отака я вреднюща. Шiсть рокiв тому вiн добряче вiдлупцював мене, та не на ту натрапив — вiдтодi я затялася на своєму, аби тiльки дозолити йому. Ну а згодом... Е, що й казати! Я жiнка i вже не можу обiйтися без чоловiкiв. Нехай усi вони пiдлi, пiдступнi, негiднi створiння, але я люблю їх, мене вабить до них, вони стали невiд’ємною часткою мого життя — i нiчого тут не вдiєш, я не можу опиратися покликовi свого єства. Гелена, ця безсоромна лицемiрка, може — а от я нi... Чому ти хитаєш головою, Матильдо?
    — Бо менi не подобається те, як ви називаєте панi Гелену. I не лише зараз. Ви й ранiше казали про неї не дуже гарнi речi.
    — Я кажу те, що є.
    — Ви помиляєтеся, панi. Ви надто упереджено ставитеся до неї. Панi Гелена не безсоромна i не лицемiрка, вона вихована й порядна дiвчина. У неї такi гарнi манери, вона тактовна, уважна до iнших, така життєрадiсна й дотепна. I зовсiм не задається через те, що iмператор — її двоюрiдний брат, не намагається пiдкреслити свою зверхнiсть над iншими. Вона дуже подобається менi. Я б хотiла бути схожою на неї. Або на панi Бланку.
    — А на мене? — з лукавою усмiшкою спитала Марґарита.
    Матильда збентежено опустила очi i винувато промимрила:
    — Я дуже люблю вас, панi, повiрте. Бiльше вiд усiх iнших я люблю вас та мою братика...
    — Але бути схожою на мене не хочеш, — закiнчила її думку принцеса. — I правильно. Я, до речi, теж не хочу, щоб ти була схожа на мене. Ти лишень подивися на тих фрейлiни, що в усьому прагнуть наслiдувати мене. Жалюгiдне видовище! Якщо мене називають легковажною i лише м’яко докоряють за мою поведiнку, то їх суворо засуджують. В очах свiту вони хвойди, бо мiж мною та ними є велика рiзниця — я принцеса, наступниця престолу, жiнка нi вiд кого не залежна, а вони дiвчата на виданнi з дуже пiдмоченою репутацiєю. Також я не хочу, щоб ти була схожа на кузину Гелену, цю облудницю та лицемiрку, яка тiльки зображає з себе порядну дiвчину. Незаймана, а в думках ще розпуснiша за мене — ось яка Гелена насправдi. Вона ласо дивиться на кожного привабливого хлопця, навiть на свого брата — i, до речi, на нього особливо. У її лонi палає пекельний вогонь, часом вона ладна вiддатися першому-лiпшому, я це по очах її бачу, проте стримує себе, почуваючи вiд того якусь протиприродну насолоду... Нi, краще вже бери приклад з Бланки. От вона справдi порядна дiвчина, мало не янгол.
    — Так, панi, — з готовнiстю кивнула Матильда. — Я дуже люблю панi Бланку... Зрозумiло, пiсля вас та мого братика, — останнi два слова вона вимовила з тугою в голосi.
    — Ти все сумуєш за ним? — спiвчутливо спиталася Марґарита.
    Матильда зажурено зiтхнула:
    — А як же менi не сумувати? Скоро мине три роки, вiдколи ми не бачилися, а вiн нiяк не збереться приїхати — усе якiсь справи затримують.
    — Мабуть, вiн уже забув тебе, — висловила своє чергове припущення Марґарита, i, як завжди, Матильда образилася.
    — Ви помиляєтесь, панi, цього бути не може. Ви просто не знаєте Етьєна, вiн зовсiм не такий, як ви думаєте, вiн хороший. Етьєн дуже хоче вiдвiдати мене, та в нього нiяк не виходить, щоразу обставини змушують його вiдкласти поїздку. Врахуйте, панi, брат лише на рiк старший за мене, а йому доводиться порядкувати всiм нашим маєтком. Правда, вiн невеликий, але пiсля батька лишилося багато боргiв...
    Ця пiсенька про борги вже набила Марґаритi оскому. У припадку великодушностi вона запропонувала:
    — А хочеш, я сплачу всi вашi борги?
    — Ви? — перепитала Матильда, не вiрячи своїм вухам. — Ви сплатите?
    — А чом би й нi? Вважай це винагородою за три роки бездоганної служби. Але тiльки за однiєї умови: Етьєн мусить негайно приїхати до Памплони i погостювати тут щонайменше мiсяць. Менi вже несила терпiти твої приступи меланхолiї. Згода?
    — Ах, панi, ви такi добрi до мене! Ви такi добрi до нас обох. Навiть не знаю, як дякувати вам...
    — Ти задоволена?
    — Ще б пак, панi. Я така... така рада! Я така вдячна вам за те, що скоро побачу Етьєна. Адже я так за ним скучила, я так його люблю. Якби ви знали, панi, як я його люблю!
    Цi слова, а надто ж пристрасть, з якою вони були мовленi, навiяли Марґаритi смуток. З певних причин тема любовi сестер до братiв була для неї неприємна.
    — Отже, — стримано запитала вона, — ми домовилися?
    Матильда ствердно кивнула:
    — Так, панi, дякую. Це дуже мило з вашого боку. — Тут вона лукаво всмiхнулася. — Тiльки ви мусите пообiцяти менi одну рiч.
    — Яку?
    — Що не зiпсуєте мого братика.
    Обидвi дiвчини — принцеса та її фрейлiна — вибухнули дзвiнким смiхом.
    — Бiсова дитина! — схлипуючи, промимрила Марґарита. — Як бовкнеш щось, то хоч стiй, хоч падай. Звiдки ти взяла, що я збираюся псувати твого Етьєна? Дурницi це все! Чоловiкiв нiхто навмисно не псує, вони самi по собi псуються, бо їм бракує сили волi, цiлiсностi характеру i звичайнiсiнької витримки, щоб лишатися порядними, незважаючи на всi спокуси та негаразди, що чекають на них у життi. От мiй кузен Александр. У дитинствi, кажуть, був напрочуд милий i лагiдний хлопець — а тепер вiн цинiк, iнтриґан, безбожник, до того ж звабив рiдну сестру... — Тут принцеса перелякано зойкнула й машинально затулила рота долонею, вочевидь, забувши, що сказаного слова назад не повернеш, i цим тiльки зрадила себе.
    Матильда здригнулась i поглянула на неї з острахом i недовiрою. Рожевий рум’янець умить збiг з її щiк, обличчя її зблiдло.
    — Те, що ви сказали, панi, — тремтливим голосом промовила вона, — це правда?
    — Ну... загалом... — розгублено пробурмотiла Марґарита, подумки лаючи себе за нестриманiсть. — Боюся, золотце, ти не так зрозумiла мене. Та i я висловилася невдало. Я хотiла сказати, що Александр намагався звабити сестру. Ти ж бо знаєш, який вiн негiдник. Проте Жоанна не поступилася його ницим домаганням, вона дуже побожна дiвчина i розумiє, що це страшний грiх.
    Проте Матильда не задовольнилася таким поясненням i заперечно похитала головою.
    — Ви брешете, панi, — навпростець заявила вона. — Ви хочете ввести мене в оману. Якби це було так, ви б не затуляли собi рота. Адже скiльки разiв я чула вiд вас, що панi Гелена прагне затягти пана Рiкарда в своє лiжко, i ще нiколи ви не затуляли собi рота... Ну, чому ви намагаєтеся обдурити мене? Я ж не дурненька i все одно не повiрю.
    Не витримавши її пильного, допитливого погляду, Марґарита з зiтханням опустила очi.
    — Та вже ж, — скрушно промовила вона. — Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Менi слiд було зразу виправитись — а тепер вже пiзно.
    — Лишенько! — притиснувши до грудей руки, вигукнула Матильда. — Та їх же чорти в пеклi мордуватимуть!
    Марґарита встала з крiсла, пiдiйшла до дiвчини й поклала руку їй на плече.
    — Ну от, знову за чортiв. Пiсля спасенних бесiд з монсеньйором Франциско тобi всюди чорти ввижаються... Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоаннi ще далеченько, а що стосується Александра, то йому й без того ґарантованi дружнi обiйми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цiм свiтi, якщо їхнiй вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?
    — Я мовчатиму... Обiцяю вам... — Матильда мерзлякувато пощулилася. — Це так жахливо! Невже панi Жоанна не розумiє, який це тяжкий грiх?
    — Чудово розумiє, можеш не сумнiватися. I зараз Жоанна кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнiм часом. До її честi треба сказати, що її розкаяння викликане усвiдомленням своєї провини, а не тим, що Бланка викрила її зв’язок з братом — це сталося набагато пiзнiше. Отож краще молися за порятунок цих грiшних душ, а не моєї.
    — Я молитимуся... за панi Жоанну.
    — А за Александра?
    — Нi, не буду. Не хочу. Вiн зла людина, панi.
    Марґарита промовчала. На її ясне чоло набiгла похмура тiнь, погляд променистих очей потьмянiв. У тому, що ґраф Бiскайський став запеклим негiдником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумлiння: адже якби не зла воля їхнього дiда, короля Рiкарда, наварська корона належала б Александровi, i то на цiлком законних пiдставах. Усвiдомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидiти свого кузена.
    — Гаразд, — озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. — Пiду я до батька. Не варто зловживати його терпiнням. Менi повiдомили, що вiн дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого замiжжя... — Марґарита зiтхнула. — А ти, Матильдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, — я швиденько дам вiдкоша черговому претендентовi на мою руку i зразу ж повернуся.




    Роздiл XVI
    Король та його дочка

    Дон Александр, десятий король Навари, що носив це iм’я, прийняв дочку в просторому кабiнетi, де звичайно збиралася на свої засiдання Державна рада.
    Марґарита схилилася перед батьком у шанобливому i водночас фамiльярному реверансi. Лагiдно всмiхаючись, вона скидалася на невинного янголятка, i в такi хвилини королю аж моторошно ставало вiд її чарiвної краси. Вiн охоче погоджувався з тими, хто стверджував, що його донька — найвродливiша дiвчина в усьому свiтi, це лестило його батькiвському марнославству; проте нiде правди дiти — часом вiн жалкував, що вона в нього така гарна й приваблива.
    Король спрямував на доньку втомлений, сповнений благання, вiдчаю i навiть трiшечки огиди погляд, достоту так, як багаторiчний в’язень дивиться на осоружного йому наглядача, який за тривалий час їх мимовiльного знайомства став мовби невiд’ємною часткою його самого.
    — Панi, кохана дочко моя, — вiдчужено заговорив король, стоячи перед Марґаритою посеред кабiнету. — Я запросив вас до себе для вельми серйозної розмови. За три мiсяцi вам буде вiсiмнадцять рокiв. Ви вже доросла жiнка, ви — наступниця престолу, тому мусите з належною вiдповiдальнiстю...
    — Ой, припини, тату! — голосно пирхнувши, перебила його Марґарита; голос її став рiзкий, владний, неприязний. Чари розвiялися, певнiше, їх заступили iншi чари: лагiдне та невинне янголя перекинулося на величного й гордовитого Люцифера — найпрекраснiшого з Божих ангелiв i грiшного ангела, що в своїй зарозумiлостi повстав проти Творця. Саме в цiй iпостасi король найбiльше боявся Марґарити. — До чого такi пишнi промови, що за муха тебе вкусила? Либонь, знову отримав вiд когось заманливу пропозицiю i з новою силою загорiвся бажанням видати мене замiж?
    Дон Александр нiяково потупив очi. Вiн не просто любив свою дочку, вiн обожнював її — єдину, що залишилася жива з трьох його дiтей. По смертi обох синiв король душi в нiй не чув, так панiчно боявся втратити її, що згодом цей страх перед можливою втратою перерiс у страх перед самою Марґаритою. Нiколи i нi в чому вiн не мiг суперечити їй — хоч то були якiсь серйознi бажання, а хоч i дитячi, подеколи навiть безглуздi примхи.
    — Але, доню, — ласкаво й нерiшуче промовив дон Александр. — Це справдi необхiдно. Я вже старий, i смерть моя не за горами, а Наварi потрiбен буде король.
    — Батьку! — щиро обурилася принцеса. — Що ви кажете?! Невже ви маєте якiсь сумнiви стосовно моїх здiбностей як державного мужа... цебто державної жiнки? Жiнки мудрої, справедливої i твердої в рiшеннях — як казав колись Горацiй про вас, чоловiкiв.
    I позаяк батько забув запросити її сiсти, вона запросила себе сама. Король у задумi стояв перед нею.
    — Особисто я, панi, анiтрохи не сумнiваюсь у ваших здiбностях, — вiдповiв вiн. — Та наразi йдеться про iнше. Як моя єдина дочка, ви, звiсно, успадкуєте всю повноту королiвської влади в Наварi, проте час вже подумати i про продовження роду нашого. Чоловiк вам потрiбен хоча б для того, щоб у законному шлюбi з ним ви народили наступника престолу.
    — Який ти наївний, таточку! — глузливо мовила Марґарита. — Невже ти всерйоз вважаєш, що зачаття вiдбувається лише з благословення церкви?
    — Ой, донечко! — докiрливо похитав головою дон Александр. — Як ти можеш...
    — Можу, i запросто. Якщо тобi дуже кортить мати онука, так прямо i скажи. А решта — вже мiй клопiт. Ґарантую, що за рiк-пiвтора ти станеш дiдусем.
    — Не сип менi сiль на рани, безсоромнице! — у вiдчаї простогнав король. — I в кого ти тiльки вдалася, така вертихвiстка?
    — У мою матiнку, в кого ж iще, — знизала плечима Марґарита. — Адже не даремно кажуть, що я вдалася в неї всiм — i зовнiшнiстю, i характером. Щоправда, вона вмiла стримувати себе, приховувати свої вади. Наскiльки менi вiдомо, вона, у протилежнiсть менi, була неперевершеним майстром лицемiрства, так вiртуозно зображала з себе статечну даму, що часом i тебе вводила в оману.
    — Та як ти смiєш! — скипiв король.
    — А от i смiю. Чи, може, ти заперечуватимеш той факт, що свого часу ревнував її до дядечка Клавдiя? I небезпiдставно, гадаю... Ага, почервонiв! Отже, це правда. А чи правда, що мiй покiйний брат Александр був...
    — Замовч, Марґарито! — прогарчав король, побуряковiлий вiд сорому та обурення. — Не смiй чорнити пам’ять своєї матерi.
    — Ти сам напросився, татку. Невже й цього разу не мiг обiйтися без нотацiй? З мене досить i Матильди де Монтiнi, яка, незважаючи на всi мої заборони, мало не щодня намагається наставити мене на путь iстини... До речi, про Матильду. Ваш монсеньйор Франциско де ла Пенья, щоб вiн здох... то, значить, швидше б його призначили кардиналом i забрали звiдси к бiсовiй матерi... перепрошую, в римську курiю, — всi цi його святенницькi настанови та iдiотськi проповiдi, що жахають бiдолашну дiвчину...
    — Марґарито!..
    — Я ще не скiнчила, государю. Любий вашому серцю єпископ не на жарт заповзявся переслiдувати панну де Монтiнi, i, пiдозрюю, не без вашої на те згоди. Вiдсьогоднi я заборонила їй сповiдатись у нього... На тiй пiдставi, певна рiч, що це завелика честь для простої фрейлiни. — Марґарита криво посмiхнулася. — Перекажiть його емiненцiї, що я дуже цiную його час. Так цiную, що коли вiн знову надумає чiплятися до Матильди, я вiзьму його власну патерицю й сама виб’ю цю iдею з його голомозої довбешки.
    — Не богохульствуй, дочко! — перехрестився король.
    — Е, нi, милостивий мiй пане, зачекайте. Ще невiдомо, хто з нас богохульствує. Як накажете розумiти замовленi вами молебнi, над якими смiється вся Навара? Кажуть, навiть ченцi-авґустинцi не могли попервах стримати реготу, молячись за порятунок моєї душi. I зважте: смiються не з самого молебна, а передусiм з мене i з вас. Не кажучи вже про те, що ви виставляєте на посмiховисько себе та мене, ви також вводите в спокусу iнших людей, мимоволi примушуючи їх смiятися над святим таїнством молитви... Одне слово, татусю, якщо ти негайно не припиниш читати менi мораль, я вважатиму нашу розмову закiнченою.
    — А як же спадкоємець, Марґарито? Зрозумiй, нарештi, що нiхто не визнає незаконнонародженого принца наступником престолу.
    — Начхати! В такому разi, пiсля мене корону успадкує син кузена Бiскайського... чи, швидше, син його дружини — та це не бiда. Зрештою, Бланка нашої кровi, тож її дiти, вiд кого б вони не народилися, не будуть узурпаторами.
    Король розгублено заходив уздовж кабiнету. Дочка, причiм навмисно, наступила йому ще на один болючий мозоль. Вiн i з одним Александром, з його змовами та безнастанними iнтриґами, мав досить клопоту, щоб стратитись розуму, а тут ще й Жоанна таке утнула, чортям на радiсть... Непосильний тягар лежав на плечах п’ятдесятип’ятирiчного государя, передчасно постарiлого вiд державних турбот та родинних негараздiв.
    Нарештi король припинив ходiння туди-сюди, важко гепнувся в крiсло навпроти дочки i благально спитався:
    — Ну, чому, панi, ви так уперто не хочете замiж?
    — Вам це невтямки, батьку, — поблажливо вiдповiла вона. — Бо ви мужчина.
    А втiм, тут Марґарита покривила душею. Вона сама не знала чому — не хотiла, i квит. Позiрно легковажна i розпусна принцеса в глибинi душi була невиправна мрiйниця. Вона вiрила в справжнє кохання; вiрила, що десь на свiтi живе її принц — як у достотному, так i в переносному розумiннi цього слова, — i все чекала на нього. Бувши наступницею наварського престолу i навiть у думках не замiряючись на щось бiльше, Марґарита могла дозволити собi таку небачену для сильних свiту цього розкiш, як одружитися за коханням.
    — Менi надiйшла одна пропозицiя, — начебто мiж iншим сказав дон Александр. — Це стосується вас, панi.
    — Аж нiяк не стосується! — заперечно похитала головою принцеса. — Пропозицiя надiйшла до вас, тож ви з нею й розбирайтеся. А мене це зовсiм не цiкавить.
    — Ви навiть не спитали, вiд кого вона.
    — Менi байдуже, вiд кого. Хто б не просив моєї руки, смiливо вiдмовляйте йому. А менi нiколи. У мене є набагато цiкавiшi справи, нiж вiдшивати чергового претендента. — З цими словами вона встала з крiсла. — Рада була з тобою побачитися, тату.
    Очi короля раптом налилися кров’ю. Вiн рвучко скочив на ноги i з несподiваною твердiстю в голосi проказав:
    — Сядь, Марґарито! Нiкуди ти зараз не пiдеш! Ти залишишся тут рiвно на стiльки часу, скiльки менi знадобиться, щоб поговорити з тобою про твоє майбутнє замiжжя.
    — Нi, — заперечила Марґарита, внутрiшньо холодiючи вiд поганих передчуттiв. Тiльки зараз вона помiтила, що її батько був, що називається, пiд градусом — не те, щоб геть п’яний, але й не зовсiм тверезий; вочевидь, перед доччиним приходом вiн вихилив келиха-другого для хоробростi. — Нi! — повторила вона з усiєю рiшучiстю, на яку лишень була здатна. — Про це й мови бути не може.
    — Може! — владно вiдповiв дон Александр, взявши зi стола якийсь сувiй. — Може i буде! Тремти ж тепер, розпуснице, терпiння моє луснуло! Досить менi потурати твоїм примхам, годi! Зрештою, я король, твiй государ та батько, i ти мусиш коритися моїй волi — як моя дочка i моя пiддана.
    — Ой, як страшно! — глузливо промовила Марґарита, але серце боляче стислося: у батьковiм поглядi, якомусь дивному, незнайомому поглядi, вона прочитала свiй вирок. Таким тоном, владним i жорстким, вiн не говорив з нею ще нiколи; а втiм, нiколи ранiше вiн не вiв серйозних розмов напiдпитку, вiн узагалi рiдко пив, i, видно, з незвички хмiль сильно ударив йому в голову.
    — Я довго терпiв твої витiвки, — тим часом провадив король. — Я всiляко улещував тебе, поступався тобi в усьому, нi в чому не суперечив тобi, сподiвався, що колись ти подорослiшаєш i врештi напоумишся. На жаль, всi мої сподiвання виявилися марними. Ти так i не порозумнiшала, ти залишилася такою ж легковажною, як i п’ять рокiв тому. Ти не дбаєш нi про себе, нi про своїх майбутнiх дiтей, нi про благо всiєї нашої країни, тобi чужi державнi iнтереси, у тебе є лише один iнтерес — ти сама, та й то ти не думаєш про своє прийдешнє, а лише про сьогодення.
    — Ти помиляєшся, тату, — несмiливо заперечила Марґарита.
    — Це вже неiстотно. Може, я в чомусь i помиляюся, проте факт залишається фактом: це з твоєї вини, через твою впертiсть ми проґавили кiлька вигiдних полiтичних союзiв. Ти вже вiдкинула пропозицiї Рiкарда Iверо, Педро Араґонського, Педро Оски, Тибальда Шампанського, Ґiйома Бретонського, Карла Бурґундського i багатьох, багатьох iнших вельми гiдних претендентiв. Гаразд, забудемо про них. Але я не дозволю тобi знехтувати наступним претендентом на твою руку. Нi в якому разi! — З цими словами вiн помахав перед дочкою сувоєм, що його тримав у руцi. — Ти знаєш, що це таке? Це лист вiд герцоґа Аквiтанського, вiн хоче оженити на тобi свого найменшого сина, Красунчика. I я згоден, без жодних засторог згоден. Шлюбний союз Навари з Ґасконню дозволить тобi й молодому Фiлiповi Аквiтанському претендувати на ґалльський престол, ось так! Герцоґ не наполягає на негайнiй вiдповiдi, вiн узагалi просив нiчого не казати тобi, поки до нас на свята не приїде його синок-серцеїд i не обкрутить тебе, але в мене з цього приводу iншi плани. Я вже все вирiшив. Остаточно! Красунчик приїде на свята не обкручувати тебе, а одружуватися з тобою. Така моя королiвська воля!
    Марґарита опустилась у крiсло i голосно захникала.
    — Який ти жорстокий, таточку! — тоном скривдженої дитини промовила вона, як робила це завжди, коли батько намагався нав’язати їй свою волю; досi цей прийом спрацьовував безвiдмовно. — Який ти безсердечний, безжалiсний...
    Король злорадно осмiхнувся:
    — Нi, донечко, цей номер у тебе не пройде. Я хотiв з тобою по-доброму, але ти виявилася дурним, упертим, егоїстичним дiвчам... Менi дуже прикро, люба, та в мене просто немає iншого виходу. Колись ти ще подякуєш менi, що я примусив тебе скоритися.
    — Ну, тату! — заскiмлила Марґарита, ладна от-от розридатися насправдi. — Будь ласка, не треба. Дуже тебе прошу...
    Проте дон Александр був невблаганний:
    — Треба, доцю, треба. Так я вирiшив, i так воно буде. Четвертого вересня, напередоднi святкового турнiру, вiдбудеться твоє вiнчання з Фiлiпом Аквiтанським, отож за три мiсяцi ми святкуватимемо не тiльки твоє вiсiмнадцятирiччя, а й твоє весiлля.
    — Але, та...
    — За три мiсяцi, — продовжував король, не звертаючи уваги на протести з боку Марґарити, — ти вже будеш замiжньою жiнкою. Однак я не збираюся очiкувати ще три мiсяцi, я й так вже багато чекав i терпiв. Тому я вирiшив зараз же, негайно заручити тебе з Фiлiпом Аквiтанським.
    — Ах, тату! Ну не...
    — Прошу тебе, люба, витри сльози. I припини, врештi, скиглити. За хвилину сюди прийдуть члени Державної ради, i я оголошу їм про своє рiшення. А якщо ти заперечуватимеш, — тон короля зробився лиховiсним, — якщо чинитимеш опiр моїй волi i вiдмовишся коритись менi, то присягаюся...
    Його погроза так i лишилася невисловленою. Тiєї ж таки митi скло в одному з вiкон кабiнету зi страшним брязкотом розлетiлося вдрузки, чорна з бiлим оперенням стрiла, немов блискавка, пролетiла в кiлькох дюймах над головою короля i з натужним стогоном устромилася в протилежну стiну. Дон Александр млосно охнув, схопився за серце i, як пiдкошений, звалився на пiдлогу.
    — Тату! — перелякано вигукнула Марґарита i кинулася до нього.





    Роздiл XVII
    у якому ми знову зустрiчаємося
    з Бланкою Кастильською
    Бувши дуже побожною, Бланка, однак, регулярно пропускала вранiшнi богослужiння, позаяк любила поспати допiзна. Потiм вона подовгу нiжилась у великих ночвах з теплою водою, проганяючи залишки сну та всiлякi грiшнi думки, що неодмiнно являлись їй уночi, а першим її виходом у свiт було вiдвiдання денної служби. Дорoгою Бланка заходила до Марґарити, i якщо та була в гарному настрої (або навпаки — в дуже поганому), то до церкви вони йшли разом.
    Проте того дня її звичний розпорядок був порушений. Звiстка про iнцидент, що стався в королiвському кабiнетi, застала Бланку ще в лiжку — вона нещодавно прокинулася i чекала, доки їй приготують теплу купiль. Зiм’явши ритуал вранiшнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснiдала, одяглась i вiдразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наварська кузина якраз давала прочухана фрейлiнам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злiсть i досаду.
    З Бланчиною появою Марґарита нарештi вгамувалася i наказала всiм присутнiм, крiм Матильди де Монтiнi, забиратися геть. Коли дверi за останньою з фрейлiн зачинилися, Бланка схвильовано запитала:
    — Що трапилося, кузино?
    — Нiчого особливого, — сухо вiдповiла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двiрську площу, уявив, що це стрiльбище, i заходився стрiляти у вiкна з арбалета. Його тут-таки схопили.
    — А що з дядьком?
    — З ним усе гаразд. Вiн вiдбувся легким переляком.
    — Правда? — полегшено зiтхнула Бланка. — А менi казали, що в нього серце...
    Марґарита обурено пирхнула:
    — Дурницi! Вiн просто прикидався... А втiм, спочатку, може, й нi, у мене самої в п’ятах похололо, коли почувся брязкiт розбитого скла, але потiм вiн точно прикидався. „Ах, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька...“ Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Рiздва обов’язково вийду замiж, вiн негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя...“ Нi, це ж треба бути таким лицемiром! Подумки вiн, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обiцяла зробити все, що вiн хоче, тiльки б вiн не вмирав... — Вона гнiвно тупнула нiжкою. — Спiймалася! На таку невинну хитрiсть спiймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.
    — З ким?
    — Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати менi право вибору з-помiж схвалених ним кандидатур.
    — I ти дотримаєшся своєї обiцянки?
    — А як бо iнакше? Адже я дала слово, до того ж... — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевiльний стрiлець зробив менi велику послугу. Фактично, вiн врятував мене вiд публiчного приниження.
    — Якого?
    Марґарита зiтхнула.
    — Сьогоднi я мало не догралася, — вiдповiла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицiю, що ледве не набрався рiшучостi силою видати мене замiж. Вiн навiть призначив дату одруження — четверте вересня.
    — А хто наречений? — поцiкавилася Бланка. — Я його знаю?
    — Ще б пак не знати. Це Красунчик.
    — Фiлiп Аквiтанський? — перепитала кастильська принцеса, мимохiть червонiючи.
    — Атож, ваш дон Фелiпе з Кантабрiї. Видно, вiн вже нагулявся i вирiшив завести собi сiм’ю. А заодно приєднати Навару до Ґасконi i з нашою допомогою вiдiбрати у свого дядька ґалльську корону. Ач який властолюбець!
    — З Фiлiпа вийде гарний король, — зауважила Бланка, вiдвертаючись до вiкна. — На вiдмiну вiд Робера Третього, у нього буде не лише титул, а й реальна влада. Можна не сумнiватися, вiн зробить Ґаллiю великою країною.
    — Що ж, тобi виднiше, — сказала Марґарита. — Якщо ти так кажеш, то так воно й буде.
    Тремтiння у Бланчинiм голосi уперемiж з гiркотою було їй добре знайоме. Але це вперше кастильську принцесу зрадило самовладання в присутностi стороннiх, в даному разi Матильди, що не на жарт стривожило Марґариту. Життя Бланки при наварському дворi робилось дедалi нестерпнiшим, i будь-якої митi вона могла зiрватися — а це загрожувало непередбачуваними, але, без сумнiву, вельми сумними наслiдками для всiєї наварської королiвської сiм’ї.
    Марґарита пiдiйшла до Бланки i обняла її за плечi.
    — Даруй, любонько, я не навмисне. Я вже помiтила, що ти уникаєш розмов про Красунчика, та хiба я ж могла подумати, що це така болюча для тебе тема.
    Бланка вiдсторонилася вiд неї i змахнула з вiй непрошену сльозу.
    — Нiчого, кузино... Все гаразд. Я просто...
    — Ну! — пiдбадьорила її Марґарита. — Смiливiше! Ти не можеш забути його, так? I це цiлком природно. Вiн був твоїм першим чоловiком — а таке не забувається. Навiть я пам’ятаю, як уперше...
    — Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рiшуче перебила її Бланка, сiдаючи в крiсло. — Не в тiм рiч. Зовсiм не в тiм.
    — А в чiм же? — Марґарита сiла на канапу поруч крiсла. Матильда, як звичайно, влаштувалася на м’якiй подушцi бiля нiг своєї панi. — Тiльки не ухиляйся. Або вiдповiдай вiдверто, або давай змiнимо тему. Я розумiю, що тобi боляче згадувати Фiлiпа Аквiтанського, тим бiльше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Бiскайський не витримує з ним жодного порiвняння — нi за своїми людськими якостями, нi, гадаю, за чоловiчими.
    З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:
    — Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але що стосується чоловiчих, як ти висловилася, то... мм... я не в курсi.
    Марґарита здивовано пiдвела брови:
    — Та що ти кажеш?!
    — Правду кажу, — шарiючись, вiдповiла Бланка. — До твого вiдома, всi цi плiтки про мене та Фiлiпа — нахабна брехня.
    Марґарита уставилася на Бланку з таким приголомшеним виглядом, нiби та щойно призналася їй, що таємно сповiдує iудаїзм.
    — Ти це серйозно, сонечко? Ти не жартуєш?
    — Якi тут жарти! Ми з Фiлiпом були друзями, i тiльки. Не бiльше, не менше. Iнша рiч, що минулої осенi вiн просив моєї руки, але... словом, батько вiдмовив йому.
    — Справдi? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива вiн вiддав перевагу кузеновi Бiскайському? Це ж дурiсть!
    — Так, це дурiсть, — з гiркотою пiдтвердила Бланка. — Бiльше нiж дурiсть. Не лише дурiсть, а й пiд... — Тут вона затнулася.
    — То що ж, врештi, сталося?
    Трохи повагавшись, Бланка сказала:
    — Мабуть, я послухаюся твоєї поради i не стану ухилятися. Я просто не вiдповiм. Те, як батько повiвся зi мною, не робить честi його пам’ятi.
    — Зрозумiло, — кивнула Марґарита. — Про мертвих тiльки добре.
    — Саме так, — коротко вiдповiла кастильська принцеса.
    Якийсь час вони мовчали. Бланка шарпала мережива на своїх манжетах i час вiд часу сумно зiтхала. Матильда з щирим спiвчуттям дивилася на неї. Марґарита напружено про щось мiркувала.
    — Так це правда? — врештi озвалася вона. — Мiж тобою та Фiлiпом Аквiтанським нiчого не було?
    — Я вже сказала, що все це безглуздi плiтки. Чи ти не вiриш?
    — Та нi, вiрю. Кому-кому, а тобi я вiрю... — Марґарита труснула головою. — Хай йому чорт! Це багато що пояснює в твоїй поведiнцi. Тепер усе стає на свої мiсця. Виявляється, у тебе справи ще гiршi, нiж я гадала ранiше.
    — В якому сенсi гiршi?
    — В самому прямому. Ранiше я вважала тебе надто сором’язливою, дуже потайною, донезмоги делiкатною; а ти, виявляється, ще й затуркане, неосвiчене дiвча. Тепер я розумiю, що помилялася стосовно iстинної причини твоєї вiдрази до чоловiка. Насправдi ти гребуєш Александром не тому, що пiсля Красунчика вiн тобi неприємний. Тобi стає гидко на одну думку про близькiсть з ним не тiльки через те, що колись вiн згрiшив з Жоанною. Зрештою, це не такий тяжкий грiх, щоб...
    — Марґарито! — рiзко обiрвала її Бланка, стривожено поглядаючи на Матильду. — Думай, що кажеш! I при кому.
    — А, он воно що! — Марґарита теж подивилася на Матильду. — Вона й так все знає. Ти вже даруй, кузино, сьогоднi я їй усе вибовкала. Ненароком. Матильда з таким запалом говорила про свого брата, про те, як вона любить його, що я взяла i бевкнула про Александра та Жоанну. Мовляв, однi вже догралися, iншi, Гелена та Рiкард, на пiдходi, а тут iще ти зi своїм Етьєном. Але не турбуйся, Матильда вмiє мовчати. Правда, Матильдо?
    Дiвчина з готовнiстю кивнула.
    — Так, панi, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нiкому нi єдиного словечка, обiцяю вам.
    — От i гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливостi в замiжжi...
    — А може, не треба? — попросила Бланка, знов червонiючи.
    — Нi, серденько, треба. Ранiше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнiвалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебi, про це гула вся Iспанiя! — i терпляче чекала, поки ти не забудеш його настiльки, щоб завести собi нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що...
    — Кузино! Припини негайно, прошу. Iнакше я встану й пiду... До того ж менi час до церкви.
    — Е, нi, ще не час. У нас попереду майже година, i якщо ти залишишся в мене, ми пiдемо до церкви разом. Добре?
    — Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш...
    — Так, буду. Ради твого ж блага я продовжу нашу розмову. Звiсно, будь-якої митi ти можеш пiти — воля твоя, i я тебе не триматиму. Проте я раджу тобi вислухати мене. Обiцяю не зловживати твоїм терпiнням.
    Бланка приречено зiтхнула:
    — Гаразд, я вислухаю тебе. Тiльки намагайся... е-е, поделiкатнiше.
    — Неодмiнно, — пообiцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусiм внесемо яснiсть: кузен Бiскайський був першим i єдиним твоїм мужчиною?
    — Так, — здригнувшись, вiдповiла Бланка i в припадку вiдвертостi додала: — Краще б узагалi нiкого не було!
    — Отож-то й воно, сонечко. Ти почуваєш огиду не тiльки до Александра, як людини та чоловiка (втiм, як людина, вiн справдi гидкий), твоя огида до нього поступово поширюється на все чоловiче. Якщо ти й далi вестимеш такий спосiб життя, як зараз, то врештi-решт проникнешся вiдразою до всiх без винятку мужчин. I тодi ти почнеш бавитися з дiвчатами, ось так. I не просто бавитися, що загалом простимо, а вiддавати їм перевагу перед чоловiками. — У вустах наварської принцеси це прозвучало як суворий вирок долi, як найгiрше, що може трапитися з жiнкою.
    — Марґарито! — обурено вигукнула Бланка. — Припини! Ти таку... таку нiсенiтницю верзеш!
    — Так-таки й нiсенiтницю? Повiр, я рада була б помилятися...
    — I помиляєшся!
    — Не заперечую. Можливо, в чомусь я помиляюся, багато що спрощую. Та поза будь-яким сумнiвом, найбiльша твоя бiда в тому, що ти живеш як черниця.
    — А як менi, по-твоєму, слiд жити?
    — Як нормальнiй жiнцi.
    — Цебто, ти пропонуєш менi завести коханця?
    — Атож, саме так! Знайди собi гарного хлопця, кохайся з ним, народжуй вiд нього дiтей — спадкоємцiв Бiскайї. Нехай Александр хоч лусне вiд злостi, але вiн навiть писнути проти цього не посмiє, не кажучи вже про те, щоб вимагати визнання твоїх дiтей незаконнонародженими. Ах, яка це буде жорстока й витончена помста, подумай тiльки!
    — Панi, — промовила Матильда iз засудженням у голосi. — Ви усвiдомлюєте, що кажете?
    — Га?! — Марґарита втупилась у неї сердитим поглядом. — Знову проповiдь?
    — Це нiяка не проповiдь, панi. Я просто хочу попередити вас, можливо, ви цього не знаєте, що пiдбивати когось до скоєння грiха — теж грiх. А зараз ви пiдбиваєте панi Бланку до перелюбу.
    Марґарита безнадiйно розвела руками.
    — Та ну тебе к бiсу! Оце, виходить, i все, що ти взяла з моїх слiв, мала дурепо?! Невже ти не бачиш, як Бланка страждає? Невже тобi невтямки, що головна причина її страждань — негаразди в особистому життi?
    — Я бачу, панi, я розумiю, але...
    — Що „але“? По-твоєму, Господовi завгодно, аби Бланка лицемiрно вдавала, що любить свого чоловiка, тодi як насправдi вона ненавидить його — i цiлком по заслузi. Ти пропонуєш їй бути вiрною дружиною i знов пустити Александра до себе в лiжко?
    На одну думку про це Бланка здригнулася.
    — Кузино, — втрутилась вона, тим самим рятуючи Матильду вiд подальшого прочухана. — Коли ти думаєш, що це вирiшить всi мої проблеми, то помиляєшся.
    — Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворi. Вiн, звiсно, не так блискучий, як кастильський...
    — Не прибiдняйся, кузино, твiй двiр чудовий. Але...
    — Але хазяйка в ньому я. А при кастильському дворi ти звикла наказувати, звикла бути в центрi уваги, звикла до загального поклонiння. В Кастилiї тебе любили i шанували бiльше, нiж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсiнi чи Марiю Араґонську. Та тут нiчого не вдiєш — це мiй двiр i моя країна. Я тебе дуже люблю, Бланко, за чотири мiсяцi нашого знайомства ти стала моєю найкращою подругою, я ладна подiлитися з тобою всiм, що маю, — але я нiколи не поступлюся тобi мiсцем королеви цього двору. Ти вже даруй менi за вiдвертiсть.
    — Все гаразд, кузино, я не ображаюся. Не в моїх звичаях ображатися на правду, хай вона i не надто приємна для мене. Ти тут хазяйка, i нею залишиться.
    — А проте, — зауважила Марґарита. — Одружуючись з тобою, кузен Бiскайський розраховував, що за твоєю допомогою вiн доможеться корони, i напевно пообiцяв твоєму батьковi зробити тебе королевою Навари.
    Бланка гордо пiдкинула голову:
    — Ти ж знаєш, кузино, я нiколи не зазiхатиму на те, що не належить менi за правом. З усiєю вiдповiдальнiстю запевняю тебе, що в своїх домаганнях наварського престолу мiй чоловiк не отримає нiякої пiдтримки нi вiд мене особисто, нi вiд Альфонсо, нi вiд Кастилiї взагалi. Бiльш того, в разi необхiдностi я сама перешкоджу здiйсненню його честолюбних планiв, i поки я жива, вiн буде зоставатися лише ґрафом Бiскайським i нiким iншим. Менi й задарма не потрiбна твоя маленька Навара — пiсля всього, що я згаяла в своєму життi.
    Останнi слова Бланка промовила з вiдвертою зневажливiстю, але гiркота, що прозвучала в її голосi, завадила Марґаритi образитися.
    — Та вже ж, — погодилася вона, — ти багато що згаяла. Проте я схильна вважати, що у випадку з кузеном Бiскайським ти сама утнула дурницю. Ти ж у нас така владна та рiшуча — що завадило тобi чинити опiр цьому шлюбовi? До того часу тобi вже минуло шiстнадцять рокiв, ти стала повноправною ґрафинею Нарбонською, пером Ґаллiї, i навiть твiй батько не змiг би позбавити тебе цих титулiв без згоди ґалльського короля та Сенату. У крайньому разi, ти могла б утекти до Ґаллiї i попросити заступництва в кузена Робера Третього. Я певна, що вiн не вiдмовив би в притулку нареченiй свого небожа.
    Бланка кивнула:
    — Твоя правда, кузино. Я утнула дурницю, вiрнiше, виявила легкодухiсть. Я проклинаю себе за ту хвилинну слабiсть, що обернулася для мене такою катастрофою. Хай простить мене Господь, часом я проклинаю батька за те, що вiн зробив зi мною. Я втратила все... навiть Фiлiпову дружбу.
    Марґарита хотiла спитати чому, але потiм сама здогадалася.
    — Ага! — сказала вона. — Красунчик пропонував тобi втекти з ним до Ґаллiї?
    — Ну... щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, вiдмовилася... Боже, яка я була дурна!
    Марґарита уважно подивилась їй в очi.
    — I все-таки ти закохана в нього.
    Бланка гiрко всмiхнулася:
    — Хiба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Фiлiпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковiй волi.
    Марґарита заперечно похитала головою:
    — Твої мiркування надто наївнi, кузино. Це в поемах мого бiдолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинкiв, а в реальному життi часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої нiжнi почуття до Фiлiпа Аквiтанського зiграли з тобою злий жарт, i ти...
    — Годi вже, Марґарито, — перебила її Бланка, ледве стримуючи сльози. — Не треба. До чого цi розмови? Однаково минулого не повернеш. Тепер я замiжня, а Фiлiп... Вiн просить твоєї руки.
    — I ти, либонь, назвеш мене дурною, якщо я вiдмовлюсь?
    — Нi, не назву, — вiдповiла Бланка i всмiхнулася вже не так гiрко, як ранiше. — Але саме так про тебе подумаю.
    Марґарита зайшлася дзвiнким смiхом. Услiд за нею дозволила собi засмiятись i Матильда.
    — До речi, панi, — сказала вона, вирiшивши, що досi її участь у розмовi була занадто пасивна. — Ви знаєте, що сiм рокiв тому мiй братик служив пажем у дона Фiлiпа-молодшого?
    — Знаю, — кивнула Марґарита. — Здається, я знаю про твого брата все, що знаєш ти.
    — А от i нi, панi, ви ще не все знаєте.
    — Та невже? — з усмiшкою мовила наварська принцеса. — Це зовсiм не годиться. То що ж я про нього не знаю?
    — Що вiн сьогоднi приїхав.
    — До Памплони?
    — Атож, панi. Оце ми були згадали про нього — i вiн з’явився. Ви навiть не уявляєте, яка я рада! Братик вирiс, ще погарнiшав...
    — I де ж вiн?
    — Донедавна був тут, вiрнiше, там. — Матильда вказала на трохи прочиненi дверi, що вели до кiмнати чергової фрейлiни. — Ми з ним так мило розмовляли, а потiм здiйнявся весь цей ґвалт, прийшли ви...
    — Стривай-но! — насторожено перебила її Марґарита. — Отже, вiн був тут?
    — Так.
    — А зараз де?
    — Не знаю, панi. Вiн пiшов.
    — Коли?
    — Коли ви повернулися вiд государя батька вашого i звелiли всiм забиратися геть.
    — Ти бачила, як вiн пiшов?
    — Нi, не бачила. Але ж ви звелiли...
    — Так, я звелiла. Проте, як i ти, я не бачила, щоб звiдси пiшов якийсь хлопець. Я взагалi не бачила тут нiяких хлопцiв. — Марґарита перевела погляд на вказанi Матильдою дверi i, немовби звертаючись до них, заговорила: — Цiкаве питання: менi доведеться встати й самiй вiдчинити їх, чи досить лише сказати: „Вiдчинися“?




    Роздiл XVIII
    у якому з’являється
    ще один герой нашої повiстi
    Не встигла Марґарита договорити останнє слово, як дверi розчахнулися, i вродливий чорноволосий юнак шiстнадцяти рокiв, щойно переступивши порiг, гепнувся перед принцесами навколiшки. Вiн був середнього зросту, стрункий, чорноокий, а його правильна риси обличчя виказували безперечну родинну схожiсть з Матильдою.
    — Оце вiн i є, — вражено прошепотiла Матильда.
    — Що ви тут робите, добродiю? — грiзно спитала Марґарита, водночас уважно розглядаючи його.
    „Гай, який красень! — з замилуванням подумала вона, мимохiть облизуючи губи. — Хлопець, а ще гарнiший за свою сестру... Матильда таки не даремно боялася — я справдi його зiпсую. I то незабаром. А Рiкардовi знов доведеться чекати...“
    — Ну, то що ви тут робите? — повторила Марґарита вже не так грiзно.
    — Смиренно прошу пробачення у ваших високостей, — вiдповiв юнак, довiрливо дивлячись їй в очi.
    Принцеса всмiхнулася:
    „Еге! То вiн ще й нахаба!“
    — А що ви, пане, робили до того, як зважилися просити у нас пробачення?
    — О, панi, згляньтеся! Я тут нова людина i не знав про вашi звички...
    — Про якi мої звички?
    — Ну, про вашу манеру випроваджувати придворних. Я нiяк не мiг збагнути, що ж тут коїться, i боявся недоречно з’явитися перед вашими свiтлими очима й пiдвернутися вам пiд гарячу руку, адже ви, перепрошую панi, лютували далi нiкуди. Отож я й вирiшив зачекати, поки буря мине...
    — А потiм?
    — Потiм ви розговорилися...
    — А ви пiдслухували. I не попередили нас про свою присутнiсть. Хiба це порядно з вашого боку?
    — Але ж зрозумiйте мене, панi, — виправдовувався юнак. — Ви розмовляли про такi речi... е-е, не призначенi для стороннього вуха, що я визнав за краще не бентежити вас своєю появою.
    — Яка делiкатнiсть! — саркастично промовила Марґарита, кинувши швидкий погляд на знiяковiлу Бланку. — Отже, ви все чули... пане де Монтiнi, як я розумiю?
    — Атож, панi. I я, далебi, не знаю, що менi робити.
    — Передусiм пiдвестися з колiн, — порадила Марґарита, пом’якшуючи тон.
    Монтiнi, не зволiкаючи, виконав цей наказ. А наварська принцеса тим часом продовжувала:
    — I хоч ваша поведiнка, пане, була небездоганна, особливо це стосується того, що ви пiдглядали за нами, а мотивацiя вашого вчинку досить таки спiрна, я все ж пробачаю вам. Сподiваюсь, моя кастильська кузина приєднається до мене — за умови, певна рiч, що ви негайно забудете все ненароком почуте вами.
    Бланка ствердно кивнула, крадькома розглядаючи Монтiнi. В її очах спалахнули тi самi вогники, що про них допiру згадувала Марґарита, порiвнюючи її з Геленою. У вiдповiдь юнак кинув на Бланку вбивчий погляд своїх красивих чорних очей i шанобливо вклонився.
    — Милостивi панi, я не можу ручатися, що забуду про вашу розмову, та разом з тим запевняю, що нiхто, крiм ваших високостей, не примусить мене згадати бодай слово з неї.
    Це слiд було розумiти так: „Розповiсти, я нiкому не розповiм, проте нiхто не заборонить менi скористатися почутим у власних цiлях.“
    — Гаразд, — сказала Марґарита, взявши до уваги хитрiсть Монтiнi. — Прошу сiдати, пане.
    Юнак влаштувався на вказаному наварською принцесою невисокому табуретi за два кроки вiд канапи, але при цьому, нiби випадково, сiв так, щоб прямiсiнько перед його очима була принцеса кастильська. Завваживши це, Марґарита нишком усмiхнулася.
    — Якщо пам’ять не зраджує мене, — озвалася Бланка, перша порушивши мовчанку, — вас звуть Етьєн.
    — Так, панi, Етьєн. Правда, вiдтодi як наша родина отримала спадок i переїхала з Блуа до Русiльйона, моє iм’я часто переiнакшують на ґалльський лад — Стефано*. — Вiн усмiхнувся. — Отож я й сам гаразд не знаю, як мене звуть насправдi.
    * Хоч це й не зовсiм очевидно, а проте факт, що i Stefano, i Etienne (а також Esteban) мають спiльне походження — вiд грецького Stephanos.
    — З власними iменами часом виникає хiба ж така плутанина, — жваво пiдхопила Бланка, невiдь-чому шарiючись. — Наприклад, кастильське Хайме французькою вимовляється Жак, ґалльською та iталiйською Жакомо, а в бiблiйному варiантi — Якiв. Мiй духiвник, до речi, ваш тезка, падре Естебан, якось розповiдав менi, що Iсуса Христа єврейською звали Єшуа...
    Марґарита слухала кузину з дедалi зростаючим подивом. Власне, було б неправдою стверджувати, що Бланка цуралася чоловiкiв. Вона була дiвчина дуже товариська, навiть балакуча, i полюбляла спiлкуватися з цiкавими людьми, без рiзницi вiку та статi, а розмови про серйознi речi взагалi охочiше вела з чоловiками, якi були ближче їй за складом розуму, анiж бiльшiсть жiнок. Проте зараз у її поведiнцi вiдчувалося щось таке, що примусило Марґариту насторожитися. Це „щось“ було на перший погляд незначне, майже непомiтне, але надзвичайне важливе.
    „Безумовно, вiн сподобався Бланцi, — вирiшила Марґарита. — До того ж вiн застав її зненацька, пiдслухавши, як вона дiлилася зi мною своїми печалями, нiби зустрiв її голу на рiчцi. I якщо вiн не дурень... А вiн точно не дурень. Он як пряде її очима, кує залiзо, поки гаряче, добиває бiдолашну. Що ж, недарма кажуть, що кожне лихо не без добра. — Про себе принцеса зiтхнула. — Схоже, менi доведеться поступитися ним Бланцi. Шкода, звiсно, вiн милий хлопець, i ми з ним могли б дуже приємно порозважатися. Але чого не зробиш для найкращої подруги... А Рiкардовi, можна сказати, пощастило.“
    Тим часом розмова вiд Iсуса Христа, якого насправдi звали Єшуа, звернулася на гонiння перших християн. Принагiдно був згаданий iмператор Нерон, що в пошуках натхнення звелiв пiдпалити Рим, аби, дивлячись на охоплене вогнем мiсто, оспiвати падiння древньої Трої. Вiдтак природним чином сплила сама Троя з прекрасною Геленою, авантюрником Парiсом та сумнозвiсним яблуком незгоди. Тут Марґарита злякалася, що Бланка, чого доброго, вiзьметься цитувати Овiдiя чи Верґiлiя, i квапливо втрутилася — важкий та пишномовний стиль давньоримської поезiї наганяв на неї нудьгу.
    — Пане де Монтiнi, — сказала вона. — У мене таке враження, що ми з вами вже зустрiчалися. Може, це тому, що ви дуже схожi на Матильду?
    — Не тiльки тому, панi, — вiдповiв Етьєн. — Ви й справдi могли бачити мене, коли йшли до государя батька вашого.
    — Авжеж, згадала. Це було в ґалереї. Ви ще стояли, як укопаний, i навiть не вклонилися менi.
    — Ах, панi!— винувато мовив Монтiнi. — Всiляко перепрошую за мою неґречнiсть. Але будьте поблажливi до мене. Я був таки приголомшений...
    — Чим же ви були приголомшенi?
    — Вашою красою, панi. Я побачив найчарiвнiшу в усьому свiтi жiнку пiсля... — Вiн демонстративно затнувся з таким розгубленим виглядом, нiби з необережностi видав свої найпотаємнiшi думки.
    Марґарита була дiвчина кмiтлива i миттю збагнула, що значить це „пiсля“ й кого воно стосується.
    „Чортяка! Вiн уже заграє з Бланкою.“
    — Ще б пак, — сказала вона, стрiливши в кастильську принцесу насмiшкуватим поглядом. — Для люблячого брата в усьому свiтi не знайдеш жiнки кращої за сестру.
    Бланчинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем.
    Монтiнi лицемiрно потупив очi, майстерно зображаючи збентеження.
    I лише Матильда прийняла все за чисту монету.
    — Я теж люблю братика, — з чарiвною наївнiстю вiдповiла вона. — Дуже люблю.
    Щоб приховати свiй смiх, Марґарита зайшлася нервовим кашлем.
    — Знаю... знаю... Ти рада, що вiн приїхав?
    — О, панi, я така щаслива! — Матильда пiдхопилася з подушки i поцiлувала Етьєна в щоку. — Я дуже щаслива знову бачити його.
    — Ваша сестра, пане де Монтiнi, справжнє чудо, — сказала наварська принцеса. — Я її дуже люблю.
    — Я також, — з несподiваним запалом додала Бланка.
    Марґарита отетерiла.
    „Отакої! — подумала вона. — У хлопця залiзна хватка. I як вправно вiн з цим упорався! У нього точно є досвiд знаджування дiвчат, до того ж чималий... Оце так Бланка! Виходить, он якi чоловiки ваблять нашу скромницю — ловеласи, розпусники, спокусники... А в мого дорогого кузена потроху прорiзаються рiжки... Тьху, тьху! Тiльки б не наврочити...“
    — I що ж привело вас до Памплони? — спитала вона в Етьєна.
    — Здебiльшого бажання побачитися з Матильдою, — вiдповiв Монтiнi. — А тут ще й випала слушна нагода.
    — Яка?
    — Пан герцоґ вiдрядив до государя батька вашого посла, пана де Канiльо, для проведення якихось переговорiв. Я зголосився супроводжувати його, оскiльки це збiгалося з моїм давнiм намiром вiдвiдати сестру.
    — А що заважало вам самому приїхати, i то значно ранiше? Цiлий рiк Матильда з нетерпiнням чекала вас, а натомiсть одержувала листи, в яких ви сповiщали, що затримуєтеся.
    Етьєн видимо знiяковiв i промовчав.
    — Його справи затримували, — вступилася за брата Матильда. — Вiн ще такий молодий, а вже мусить самостiйно управляти маєтком. Це нелегке дiло, панi.
    Марґарита iронiчно посмiхнулася. У неї зародилася пiдозра, що в Русiльйонi Етьєна затримували аж нiяк не господарськi справи — принаймнi, не лише господарськi.
    — Ваша сестра неодноразово згадувала, що колись ви служили пажем у молодого Фiлiпа Аквiтанського. Це так?
    — Так, панi. Вiрнiше, служив я при дворi пана герцоґа, але якийсь час був у почтi його найменшого сина. Щоправда, недовго, бо незабаром молодi вельможi вчинили заколот, i монсеньйор Аквiтанский-молодший був змушений покинути Тараскон i поїхав у Кастилiю. А я повернувся до Русiльйона, оскiльки пан герцоґ порахував мене бунтiвником i звiльнив зi служби.
    — Отже, ви були учасником тих подiй?
    Монтiнi зам’явся.
    — Навряд чи мене можна назвати учасником, — пiсля недовгих вагань вiдповiв вiн. — Я був просто очевидцем. Спiвчуваючим очевидцем.
    „Хоч i нахаба, проте знає мiру, — зробила висновок Марґарита. — Певна скромнiсть йому властива.“
    — Мене завжди цiкавила ця iсторiя, — сказала вона. — Але всi версiї, що їх я чула, були з третiх рук i нерiдко суперечили одна однiй...
    — А як же ґраф д’Альбре? — втрутилася Бланка.
    — Ха! Цей хвацько? Та я не повiрила жодному його слову! Вiн суперечив не лише iншим, а й сам собi. Аж iз шкури лiз, щоб виставити себе в якнайвигiднiшому свiтлi. I бувають же такi люди!
    — А от Гелена вважає його чарiвним, — зауважила Бланка.
    Марґарита пирхнула.
    — Теж менi, авторитет знайшла! — промовила вона, вдало копiюючи один з улюблених Бланчиних висловiв. — Гелена вважає чарiвними всiх симпатичних хлопцiв, i в думках вона вiд... — Марґарита осiклася. — Гаразд, облишмо це. Пане де Монтiнi, я хотiла б почути вашу розповiдь, як очевидця тих подiй. Тим бiльше, спiвчуваючого очевидця.
    — Але зважте, панi, — попередив Етьєн. — Тодi менi було лише дев’ять рокiв, тому не виключено, що я пам’ятаю далеко не все iстотне, а з того, що запам’ятав, не все розумiв чи, може, розумiв хибно.
    — Це невелика бiда, — заспокоїла його Марґарита. — Ви розповiдайте, а ми вже якось розберемося. Вiдокремимо, як мовиться в Писаннi, зерна вiд полови.
    Монтiнi охоче взявся виконувати бажання наварської принцеси. Розказуючи про подiї семирiчної давностi, вiн слухав себе краєм вуха, а часом зовсiм не чув того, що говорив, i тому не помiчав деяких недоладностей у своїй розповiдi, що їх вiн припускався через неуважнiсть. Уся його увага була прикута до Бланки, i раз по раз вiн обпалював її пристрасними поглядами, вдаючи, що намагається робити це непомiтно.
    Етьєн був хлопець метикуватий i вiдразу зрозумiв, що подобається Бланцi. Втiм, вiн ще змалку звик до того, що подобається багатьом жiнкам, проте та обставина, що вiн сподобався дочцi i сестрi королiв Кастилiї, сповнювала його єство законною гордiстю. Випадково пiдслухана ним розмова розбурхала його уяву, дала йому широкий простiр для найсмiливiших фантазiй та честолюбних надiй. Вiн швидше мрiяв, нiж думав про щось, швидше марив, нiж мрiяв, швидше навiть снив, нiж марив, i з насолодою впивався своїми мрiями в передчуттi найвеличнiшої перемоги всього свого життя...
    А Бланка нiяк не могла дати ради своїм думкам, що кружляли в її головi з калейдоскопiчною швидкiстю i без будь-якої лоґiчної послiдовностi сплiталися у химернi вiзерунки, здiймаючи в нiй бурю незбагненних, суперечливих почуттiв; i в цьому киплячому казанi емоцiй народжувалося друге в її життi кохання. Не пiдозрюючи про Етьєнову присутнiсть, вона в розмовi з Марґаритою вiдкрила йому свою душу i тепер почувалася перед ним нiби роздягнена догола. Це було таке дражливе вiдчуття, наче хтось безперервно лоскотав її, що Бланка ледве стримувалася, щоб не схопитися з мiсця i... Тут вона не знала, що робити далi — чи втекти геть, замкнутися в своїй спальнi i плакати, плакати, плакати вiд сорому та приниження, поки їй забракне слiз, чи кинутися Монтiнi на шию, нехай вiн обiймає її, цiлує, нехай робить з нею все, що йому заманеться, нехай вiн стане таким близьким i рiдним їй, щоб вона вже не соромилася своєї наготи перед ним, щоб зник, урештi, той настирливий, тривожний, неприємний лоскiт у грудях, щоб минула її огида до самої себе i до власного тiла, що залишилася їй на згадку про ночi, проведенi з чоловiком, одна лише думка про якi викликає неподоланне бажання знов i знов митися в марнiм намаганнi змити з себе бруд вiд його доторкiв...
    — А ви нiвроку гарний оповiдач, пане де Монтiнi, — схвально констатувала Марґарита, коли Етьєн скiнчив. — Вам би книги писати, я не жартую. Ваша розповiдь, безперечно, найцiкавiша i найзахопливiша з усього, що я чула про тi подiї. Правда, в нiй є деякi огрiхи, але їх можна пояснити тим, що ви самi не дуже прислухалися до того, що говорили.
    — Це вiд утоми, — пояснила Матильда, знов заступаючись за брата. — Адже вiн щойно приїхав, втомився з дороги, i тому такий неуважний.
    Марґарита осмiхнулася й глузливо поглянула на Бланку, потiм перевела погляд на Монтiнi.
    — Раз так, то не смiю затримувати вас, пане. Це було б безсердечно з мого боку. — Рiшучим жестом вона попередила його можливi заперечення. — Нi, нi, ви й справдi вiдпочиньте, а ввечерi ми продовжимо нашу вельми цiкаву розмову. Вам уже надали кiмнату?
    — Так, панi.
    — Де?
    — В гостьових покоях на першому поверсi.
    Марґарита похитала головою:
    — Це зовсiм не годиться. Брат моєї улюбленої фрейлiни заслуговує на краще помешкання. — На якусь хвилю вона замислилася. — Отже, вчинимо так. Щонайпiзнiше до завтрашнього вечора цей негiд... пан Рауль де Толоса має звiльнити свою квартиру... свою колишню квартиру, а поки що... Матильдо!
    — Слухаю, панi.
    — Зараз же розшукай кузена Iверо, вiдрекомендуй йому свого брата i вiд мого iменi попроси, щоб вiн на день-другий поступився йому однiєю з своїх кiмнат... Гм... А щоб Рiкард не надумався приревнувати, скажи, що я запрошую його до себе на обiд. — З цими словами вона простягла Етьєновi руку для поцiлунку. — Приємно було з вами познайомитися, пане де Монтiнi.
    — Менi теж, — тихо промовила Бланка. Вона вся затремтiла, коли вiн, нiби ненавмисно, всупереч тогочасному звичаю притиснувся устами до її долонi.

    Коли Матильда та Етьєн вийшли з кiмнати, щiльно зачинивши за собою дверi, Марґарита пильно подивилася на Бланку i запитала:
    — Гарний братик у Матильди, правда ж?
    Бланка встала з крiсла, пересiла на диван поряд з Марґаритою i поклала голову їй на плече.
    — Господи! — прошептала вона. — Що зi мною дiється?...
    — А що саме з тобою дiється?
    — Я наче горю вся... палаю...
    — Ти закохалася?
    — Нi... Не знаю... — плутано вiдповiла Бланка. — Я нiчого не знаю!
    — Зате я знаю: в тобi спалахнула пристрасть. Тому ти вся i гориш. Ти згоряєш вiд пристрастi. Зi мною теж так було... Колись. Дуже давно. Найпершого разу. — Марґарита мрiйливо всмiхнулася. — У нас гостював Альберто Фарнезе, теперiшнiй герцоґ Пармський, i я, одинадцятирiчне дiвча, закохалася в нього по самi вуха. Нiби з глузду з’їхала. На третю нiч я потайки пробралася до його спальнi й залiзла до нього в лiжко. У темрявi вiн не впiзнав мене й вирiшив, що це одна з фрейлiн моєї матiнки. А вранцi... О! Я нiколи не забуду вираз його обличчя, коли вiн прокинувся й побачив мене... Бланко, ти вся тремтиш!
    Бланка ще мiцнiше притислася до неї.
    — Мене морозить, Марґарито.
    — Але ж щойно ти горiла.
    — А тепер мене морозить. Менi... менi страшно. Я боюся...
    — Чого ти боїшся?
    — Себе боюся. Своїх думок i...
    — I бажань, — допомогла їй Марґарита. — Ти вiдчувала щось схоже до Красунчика?
    Бланка довго мовчала, перш нiж вiдповiсти.
    — Так, — сказала вона. — Тiльки це сильнiше, значно сильнiше. Коли я хотiла... Коли мене вабило до Фiлiпа, я завжди вчасно зупинялася. А зараз я боюся, що не зумiю зупинитися. Що зi мною, Марґарито?
    — Ти дорослiшаєш, от i все. Твiй Фiлiп розбудив у тобi жiнку, Александр зробив тебе жiнкою, а цей хлопець, сподiваюся, навчить тебе бути жiнкою. Все це природно, i тобi нiчого боятися. Вiдкинь усi страхи, скорися своїм бажанням, дай волю своїй пристрастi. I ти побачиш, як це прекрасно — кохати й бути коханою. Адже сам Господь говорив, що суть нашого життя — любов.
    — Ах, кузино! — розпачливо простогнала Бланка. — Не муч мене. Прошу тебе, не муч... Будь ласка...
    Марґарита зiтхнула:
    — Ти сама себе мучиш, серденько. I не тiльки себе — мене також.
    I це була щира правда. Останнi чотири мiсяцi Марґарита жила в постiйному страховi перед майбутнiм. Її лякали можливi наслiдки гучного скандалу, що вибухне, коли Бланка (а рано чи пiзно вона таки зважиться на це) зажадає розлучення з Александром, публiчно звинувативши його в кровозмiшеннi. Власне, як такий, скандал був би навiть вигiдний Марґаритi, оскiльки дозволяв їй позбутися свого полiтичного супротивника — ґрафа Бiскайського; за iнших обставин вона б сама посприяла обнародуванню цiєї iсторiї, дарма що при тому постраждала б i Жоанна, яку наварська принцеса по-своєму любила. Проте стосунки Александра з сестрою вiдкрилися надто пiзно, вже пiсля його одруження з Бланкою, i тепер в разi їх розголосу виявиться ураженою фамiльна честь кастильського королiвського дому, i гнiв могутнього сусiда, найпевнiше, впаде на всю Навару, не розбираючись, хто конкретно завинив у нещастi Бланки — улюбленої сестри короля, який вiд самого початку був рiшуче налаштований проти її шлюбу з Александром Бiскайським i тiльки радий буде звiльнити її вiд цих обтяжливих пут. Щонайменше Альфонсо XIII денонсує всi мирнi договори з Наварою i вмиє руки, дозволивши своїм войовничим та ласим до чужих земель васалам дiяти на власний розсуд. А тодi й Ґасконь з Араґоном не залишаться осторонь — з якого боку не глянь, а пiд загрозою опиниться саме iснування Навари як самостiйної держави.
    „Боюся, — подумала Марґарита, — менi все ж доведеться вийти за Красунчика...“
    — Бланко, — промовила вона вголос. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.
    Кастильська принцеса пiдвела голову:
    — Ну?
    — Коли тобi стане несила терпiти далi, коли ти врештi наважишся на розлучення...
    — Ти ж знаєш, кузино, що я нiколи...
    — Не зарiкайся. Те, що в дитинствi тебе переконали в непорушностi шлюбних уз, ще не означає, що ти думатимеш так завжди. Краще пообiцяй менi, що нiчого не зробиш, не порадившись зi мною.
    Бланка витерла хусточкою сльози зi свого обличчя й допитливо поглянула на Марґариту.
    — Гаразд, обiцяю. Але що ти задумала? Невже збираєшся допомогти менi?
    — Атож. Здається, я знаю, як улаштувати твоє розлучення без зайвого галасу та скандалу.
    — I як же?
    Марґарита промовчала. Вона знала як. Вона знала, щo їй робити, i, якщо знадобиться, вона зробить це. В разi необхiдностi вона зробить Бланку вдовою — а вдовам не треба нiякого розлучення.




    Роздiл XIX
    Лiто 1452 року в Ґасконi та свiтi

    Пiсля Фiлiпового повернення герцоґський палац у Тарасконi, що останнiми роками мав як нiколи похмурий та занедбаний вигляд, знову ожив i навiть якось помолодiв. За короткий час Фiлiп зiбрав у своєму оточеннi весь цвiт молодого ґасконської та каталонської шляхти. Його двiр не поступався королiвському нi розкiшшю, нi пишнотою, нi витратами на утримання, i лише умови Тараскона, невеличкого мiстечка в мiжгiр’ї Пiренеїв, не дозволяли йому стати найблискучiшим з дворiв усiєї Ґаллiї. Iнодi Фiлiп подумував над тим, щоб перебратися в Бордо чи, ще краще, до Тулузи, але за сiм рокiв вигнання вiн так знудьгувався за краєм свого дитинства — за високими горами, серед яких зрiс, за дрiмучими лiсами, де вiн, бувало, вештався цiлiсiнькими днями, за розкiшними виноградниками на гiрських схилах, за бурхливими рiчками та спокiйними лiсовими озерами, що дарували йому приємну прохолоду в спекотнi днi, за глибоким пiренейським небом, ясно-синiм удень i темно-фiолетовим, з розсипом яскравих зiрок на оксамитовому тлi, вночi, — всього цього йому так бракувало на чужинi, що вiн вирiшив пожити тут рiк-другий, аж поки не вгамується його спрага за минулим.
    А втiм, думки про переселення Фiлiповi пiдказувало здебiльшого його марнославство. I в Тарасконi вiн не почував браку блискучого товариства, ба навiть мав його надмiру. Найзнатнiшi вельможi, близькi родичi та друзi Фiлiпа замешкали призначенi для гостей просторi апартаменти в палацi; придворнi отримали житло, належне їм за посадою; а решта — хто був недостатньо знатний для почесного гостя, проте вважав себе досить знатним, щоб претендувати на вищу придворну посаду, нiж та, що їм пропонували, а також тi, хто взагалi не отримав посад при дворi, — власним коштом наймали собi помешкання в мiстечку, що вельми радувало городян, якi мали вiд цього чималий зиск.
    Особливо тiшило Фiлiпа, що поруч з ним знову були друзi його дитинства, за якими вiн дуже скучав у Кастилiї. Насамперед це стосувалося Ернана де Шатоф’єра, Ґастона д’Альбре та Симона де Бiґора. Вони, як i ранiше, залишалися найкращими Фiлiповими друзями — але тепер вони були також i його найближчими соратниками, головними сподвижниками, людьми, на яких вiн мiг цiлком покластися i яким беззастережно довiряв.
    У певному сенсi до цiєї трiйцi приєднався ще й Ґабрiель де Шевернi — вiн був братом Луїзи, i вже одного цього було досить, щоб Фiлiп почував до нього щиру приязнь. Сiм рокiв тому вони потоваришували i навiть по Луїзинiй смертi пiдтримували дружнi стосунки, частенько листуючись. Через батькову заборону Ґабрiель не мав змоги вiдвiдати Фiлiпа, коли той жив у Толедо, i опинився в Ґасконi лише завдяки непорозумiнню.
    Якийсь час пiсля полонення французького короля Ернан де Шатоф’єр вважався загиблим, i керiвництво ордену тамплiєрiв явно поквапилося з офiцiйним повiдомленням про його героїчну смерть. Щойно ця звiстка дiйшла до Ґасконi, управитель Капсiру оприлюднив Ернанiв заповiт, у якому серед iнших фiгурувало iм’я Ґабрiеля де Шевернi — йому був вiдписаний маєток поблизу Каркассона. До честi юнака треба сказати, що коли вiн приїхав вступати у володiння спадком, а натомiсть зустрiвся з живим кузеном, то лише зрадiв цьому. В його радостi не було й тiнi фальшi, i така безкорисливiсть дуже зворушила Ернана, який вже встиг побачити в очах iнших своїх родичiв приховане розчарування. Зi словами: „Е, та нехай воно запропадеться! Все одно я монах“, — Шатоф’єр подарував Ґабрiелевi один зi своїх беарнських замкiв з великим маєтком, що давав право на баронський титул, а в новому заповiтi переписав на нього левову частку земель, що не належали до родового майорату, спадкоємцем якого, згiдно iз законом, був менший брат Ернанового батька.
    А потiм приїхав Фiлiп i призначив Ґабрiеля мiнiстром свого двору, вiдповiдно округливши його володiння. Єдине, що засмучувало юнака, то це розлука з рiдними. Батько категорично вiдмовився переїхати з сiм’єю до Ґасконi й оселитись у новенькому, ошатному замковi свого старшого сина. Вiн навiть не захотiв вiдвiдати його...
    Найближче Ґабрiель здружився з Симоном. I хоч останнiй був на чотири роки старший, у їхнiй дружбi домiнував Шевернi, що, власне, нiкого не дивувало, оскiльки Симон, не бувши дурнем у достотному розумiннi цього слова, за рiвнем свого iнтелектуального розвитку все ще лишався десятирiчним хлопчаком. Фiлiп не мiг стримати усмiшки, коли бачив Симона разом з його п’ятирiчним сином, i щоразу йому згадувався влучний вислiв з Ґастонового листа: „У нашої дорослої дитини з’явилося мале дитя.“
    Сам Ґастон д’Альбре, який вже розмiняв четвертий десяток, став зрiлим чоловiком, а в усьому iншому змiнився мало. Вiн був вмiстищем безлiчi рiзних вад, слабинок та порокiв, що в поєднаннi мiж собою якимсь незбагненним дивом перетворювалися на достоїнства i загалом складали напрочуд сильну та цiлiсну натуру. Фiлiповi нiяк не вдавалося розгадати Ґастона: чи вiн тiльки прикидався таким простим i прямодушним, чи, може, навмисно перегравав, акцентуючи увагу на цих своїх рисах, аби в стороннього спостерiгача склалося враження, що його простота i прямодушнiсть — лише позiрнi. Навiть Ґастонiв цинiзм (втiм, доброзичливий цинiзм), який начебто був невiд’ємною часткою його свiтогляду, i той часом здавався Фiлiповi надто вже награним.
    У Ґастона було шiсть дочок, народжених у законному шлюбi, i стiльки ж, якщо не бiльше, байстрюкiв обох статей. Фiлiп по-доброму заздрив плодючостi кузена, гiднiй їх спiльного предка, маркґрафа Войовника, — i все ж у цiй добрiй заздростi вiдчувався гiркий присмак. Попри всю свою велелюбнiсть, Фiлiп не знав ще жодної дитини, яку мiг би з певнiстю назвати своєю. Було, правда, кiлька пiдозрюваних (зокрема, нещодавно народжена донька Марiї Араґонської, дружини принца Фернандо де Уельви), проте вельми двозначне становище напiвбатька обтяжувало Фiлiпа, лише посилюючи його гiркоту. А втiм, з iншого боку, пiсля повернення додому вiн знай ловив себе на тому, що з нiжнiстю думає про залишених у Толедо малюкiв, якi, можливо, були його дiтьми, i раз по раз напружує свою пам’ять, уявляючи їхнi обличчя, в марнiм сподiваннi вiдшукати сiмейнi риси.
    Якось Фiлiп подiлився своїми турботами з Ернаном, але той сказав йому, що це пропаще дiло, i порадив викинути дурнi думки з голови.
    — Ти сам винен, — заявив вiн насамкiнець. — Стрибаєш з одного лiжка в iнше i вже за тиждень не можеш пригадати, коли i з ким ти спав. Хоч би нотатки робив якiсь, чи що. Ну, а жiнки... Взагалi-то жiнки не по моєму вiдомству, та все ж я думаю, що їм вiрити не можна — особливо в таких питаннях i особливо невiрним дружинам. Тобi б трохи постiйностi, друже, хоч якусь дещицю. Про вiрнiсть я вже не кажу — це, далебi, було б смiшно. — I на пiдтвердження своїх останнiх слiв Шатоф’єр розсмiявся.
    За останнi сiм рокiв зовнi Ернан сильно змiнився — вирiс, змужнiв, з кремезного хлопчини перетворився на могутнього велетня, став грiзним бiйцем i талановитим полководцем, — але про змiни в його характерi Фiлiп мiг тiльки гадати. Найперший його друг був для нього найзагадковiшою i найнепередбачуванiшою людиною в усiм свiтi. Шатоф’єр мав безлiч рiзних облич та личин, i всi вони були однаково iстиннi й однаково облудливi. Хоча Фiлiп знав Ернана змалку, вiн щоразу вiдкривав у ньому щось нове й зовсiм несподiване для себе, дедалi бiльше переконуючись, що це знання — лише крапля в морi, i вже давно облишив сподiвання коли-небудь збагнути його цiлком.
    Невдовзi Ернан зосередив у своїх руках командування всiм ґасконським воїнством. За Фiлiповим поданням герцоґ призначив Шатоф’єра верховним адмiралом флоту, а Симонiв батько, Робер де Бiґор, поступився йому своєю шпагою конетабля Аквiтанiї та Каталонiї в обмiн на ґрафський титул. Як старший син новоспеченого ґрафа де Бiґор, Симон автоматично став вiконтом, що дало насмiшниковi Ґастону д’Альбре багату поживу для всiляких iнсинуацiй. Зокрема, вiн стверджував, що таким чином Фiлiп, опосередковано через батька, компенсував Симоновi деякi незручностi, пов’язанi з носiнням на головi вiдомих всiм прикрас. I хоч згадана оборудка мала суто дiловий характер, Фiлiп все ж усвiдомлював, що в уїдливих Ґастонових дотепах була частка правди...
    Десь за тиждень пiсля першої ночi з Амелiною Фiлiп хоч-не-хоч мусив був визнати, що досi помилявся, вважаючи Бланку, а потiм Нору кращими з жiнок сущих, i дiйшов висновку, що нiяка iнша жiнка не годна зрiвнятися з його любою сестричкою. Амелiна ладна була молитися на Фiлiпа, її кохання вистачало на них обох; з нею вiн пiзнав те, чого не змогла дати йому навiть Луїза, — вiдчуття цiлковитої, майже iдеальної гармонiї у взаєминах чоловiка та жiнки.
    Луїзу Фiлiп любив палко, шалено, нестямно — як, власне, й вона його; проте єдностi думок та почуттiв вони досягали лише у хвилини любощiв. А так мiж ними частенько виникали всiлякi непорозумiння, у кожного з них були свої iнтереси й уподобання, якi мало цiкавили iншого, рiзнi, часом дiаметрально протилежнi погляди на життя, i вони навiть не намагалися узгодити їх, привести хоч до якогось спiльного знаменника. Дивлячись з вiдстанi шести рокiв на своє подружнє життя, Фiлiп диву давався, яке воно було однобоке, одноманiтне. Вони з Луїзою були дуже юнi, майже дiти, i вбачали в коханнi тiльки гру — цiкаву, захоплюючу гру, в якiй належало вiддавати себе до останку. А що найцiкавiша з усього iншого була, на їхнiй погляд, саме фiзична близькiсть, то любилися вони до знемоги, i щодня, прокидаючись, вже з нетерпiнням чекали настання ночi, щоб iз свiжими силами вiддатися любовним утiхам.
    З Амелiною у Фiлiпа все було iнакше. Вiн знав її з пелюшок, змалечку вони виховувалися як рiднi брат та сестра, нiколи нi з чим не крилися одне вiд одного, нерiдко розмовляли на такi делiкатнi теми, що у Фiлiпа просто не повернувся б язик заговорити про це з кимсь iншим, i їм не конче потрiбнi були слова, щоб порозумiтися. Для них мало важило, день зараз чи нiч, в лiжку вони чи поза ним — в усьому вони знаходили собi втiху, коли були разом.
    Iнодi Фiлiповi закрадалися думки, що, можливо, це i є справжнє кохання, а з Луїзою в нього було лише палке дитяче захоплення... Однак на згадку про тi днi йому так болiсно щемiло в серцi, так тоскно робилося на душi, що не лишалося жодного сумнiву: насправдi кохав вiн Луїзу. Їх коханню видимо бракувало взаєморозумiння, гармонiйної єдностi, емоцiйної наповненостi й розмаїтостi, але це почуття, безумовно, було первиннiше, глибше, ґрунтовнiше, нiж те, що зв’язувало його з Амелiною. Луїзина смерть завдала йому не лише душевних мук, а й нестерпного фiзичного болю, нiби вiн втратив частку самого себе, своєї плотi. Фiлiп цiлком здавав собi справу, що якби померла Амелiна, вiн би так не страждав. Бо не кохав її по-справжньому i, правду кажучи, не хотiв би так покохати. Фiлiп побоювався (i мав на те пiдстави), що в такому разi вiн остаточно скалiчить Симоновi життя, повнiстю, а не лише частково, вiдiбравши в нього дружину.
    Фiлiповi й так не давали спокою докори сумлiння — адже Симон був його друг, один з трьох найближчих його друзiв. Час вiд часу, зiбравшись на рiшучостi, вiн намагався припинити свiй зв’язок з Амелiною, проте всi його героїчнi зусилля пропадали даремно. Щоразу Амелiна заходилася плачем, називала Фiлiпа жорстоким, бездушним егоїстом — а це було йому понад силу. Вiн нiчого не мiг протиставити жiночим сльозам, а надто ж сльозам своєї любої сестрички, i поступався їй, подумки ганячи себе за безпринципнiсть i водночас радiючи, що Амелiна знову опиниться в його обiймах.
    За цих обставин слiд вiддати належне Симоновi. Особливим розумом вiн не вiдзначався, але й не був самодуром i нiколи не тiшився iлюзiями щодо жiнчиних почуттiв. За час, що минув вiд отримання звiстки про повернення Фiлiпа до його коронацiї, Симон майже змирився з думкою, що рано чи пiзно Амелiна зрадить його. Та коли це сталося, вiн попервах поводився, мов бiснуватий, ридав, як мале дитя, i на всi лади проклинав свiт, у якому живуть цi невдячнi, пiдступнi та зрадливi створiння — жiнки. Єдине, що не спадало йому на думку, це вiдлупцювати Амелiну. Зопалу вiн вирiшив був негайно залишити Тараскон i повернутися з нею до батькового замку в Тарбi, але щойно вiн заїкнувся про це, як Амелiна здiйняла iстерику i навпростець заявила, що радше помре, нiж розстанеться з Фiлiпом. Зрештою Симон збагнув, що коли й далi наполягатиме на своєму, то взагалi втратить дружину, яку палко кохає, i визнав за кращим дiлити її з Фiлiпом. Вiн навiть виявив неабияку розважливiсть i на людях намагався не зрадити свого розпачу, зате в лiжку з Амелiною не стiльки любився, скiльки дорiкав їй за „розпуснiсть та безсоромнiсть“, що, звiсно, не сприяло полiпшенню їхнiх стосункiв.
    Зi свого боку Фiлiп не був егоїстом i по-братському „дiлився“ з Симоном. Надмiрний запал Амелiни вiн угамовував численними романами з iншими жiнками, обравши, за його ж власними словами, тактику активного стримування. Поки вона була помiрна в подружнiй зрадi, то й Фiлiп поводився бiльш-менш статечно; та тiльки-но Амелiна виходила за межi пристойностi, виставляючи їхнiй зв’язок напоказ, вiн геть розперiзувався i мiняв коханок ледве не щодня.
    У любовних пригодах нi Ернан, нi Ґабрiель Фiлiпа не пiдтримували, а Ґастон д’Альбре з його цинiчним ставленням до жiноцтва частенько псував йому апетит. Отож коли в Тарасконi вiдбувалися „пiкантнi вечiрки з соромiцьким фiналом“ (як зневажливо i не без ревнощiв вiдгукувалася про них Амелiна), Фiлiповi товаришували iншi друзi, з його „школи розпусти“ (теж Амелiнинi слова), i лише зрiдка до них приєднувався Ґастон. Цього останнього не обходила загадковiсть жiночої душi, що її так цiнував Фiлiп, i вiн чхати хотiв на всiлякi мудрування та вишуканi, хоч i короткi прелюдiї, до яких звикло вдаватися Фiлiпове товариство. „Твого брата, — сказав якось Фiлiп Амелiнi, — цiкавлять у жiнках лише двi речi: лоно, i то якнайпалкiше — щоб угамувати його тваринну хiть, та ще великi цицьки — щоб за них було зручно вхопитися“. Ґастон був справжнiй жеребець i зраджував свою дружину, Клотильду де Труа, здебiльшого через те, що вона одна була не в змозi задовольнити його. До того ж майже щороку Клотильда вагiтнiла i тому не дуже переймалася частими загулами свого чоловiка, ставлячись до них з розумiнням та поблажливiстю.
    Цiлковиту протилежнiсть Ґастоновi становив Ґабрiель де Шевернi. Вiн був невиправний романтик i неодноразово казав Фiлiповi, у вiдповiдь на пропозицiю повпадати коло якоїсь панночки, що єдина жiнка, за якою вiн погодиться упадати, а поготiв — лягти з нею в лiжко, буде та, яку вiн покохає i яка стане його дружиною. Така гiдна поваги принциповiсть дуже непокоїла Фiлiп, котрий зi свого гiркого досвiду знав, яке безжальне буває життя до iдеалiстiв. Вiн вiдчував себе вiдповiдальним за долю цього хлопця, брата Луїзи — єдиної жiнки, яку вiн по-справжньому кохав i яка померла шiсть рокiв тому, носячи пiд серцем його дитину.
    Що ж до Ернана, то його вступ до лав ордену Храму Сiонського був для Фiлiпа цiлковитою несподiванкою. Якби сiм чи вiсiм рокiв тому хтось сказав, що Шатоф’єр збайдужiє до жiнок i, мало того, стане монахом, нехай i войовничим, Фiлiп розцiнив би це як дурний i не надто дотепний жарт. Проте факт був наявний: Ернан не лише суворо додержувався обiтницi цнотливостi, що її склав, надягнувши плащ тамплiєра, а й узагалi намагався уникати жiночого товариства. I хоч Ернан нiкому не вiдкривав своєї душi, навiть Фiлiповi — за винятком одного-єдиного разу, коли померла його молочна сестра, — та саме цi спогади наводили Фiлiп на певнi припущення, якими б смiховинними й безглуздими вони не здавалися на перший погляд. Нi для кого з друзiв Шатоф’єра не було секретом його дитяче кохання до Едженiї, всi знали, що саме за її смерть поплатився життям Ґiйом Аквiтанський. Але хто б мiг подумати, що ця дiвчина-плебейка, дочка служницi, лишила в Ернановiй пам’ятi такий глибокий слiд, що й досi, бiльш нiж через сiм рокiв, вiдгукувався в його серцi гострим, невитравним болем...

    Першим кроком Фiлiпа в його сходженнi на ґалльський престол i першим випробуванням Ернана, як ґасконського полководця, був здiйснений ними похiд на Байонну, яка на той час перебувала пiд владою французької корони.
    Наприкiнцi минулого сторiччя, за бездарного правлiння герцоґа Карла III Аквiтанського, прозваного в народi Негiдником, його кузен, французький король Фiлiп-Авґуст II, вiдомий нащадкам, як Великий, вiдторгнув вiд Ґасконi її пiвнiчнi ґрафства Сент та Анґулем, а також пiвденно-захiдний мiсто-порт Байонну i майже все однойменне ґрафство. Пiсля пiвстолiтньої бездiяльностi трьох своїх попередникiв — Фiлiпа Доброго, Робера Благочестивого та Фiлiпа Справедливого, — Фiлiп Красивий вирiшив, що час вже покiнчити з цiєю кричущою iсторичною несправедливiстю. Природним чином, процес вiдновлення статус-кво належало розпочати з Байонни, яка не мала з Францiєю спiльних кордонiв i була анклавом в оточеннi ґасконських земель.
    I ось, однiєї тихої лiтньої ночi наприкiнцi червня, таємно зiбрана армiя ґасконцiв на чолi з Фiлiпом та Ернаном несподiвано для багатьох, зокрема й для самого герцоґа, увiйшла на територiю Байоннського ґрафства i, не зустрiчаючи значного опору, за лiченi днi опинилася пiд стiнами Байонни. Одночасно ескадра вiйськових кораблiв з Сантандера ввiйшла в гирло рiки Адур i заблокувала байоннський порт, замкнувши тим самим кiльце оточення мiста.
    Одначе наказу про штурм Байонни Ернан не давав. Замiсть цього ґасконцi заходилися розбивати табiр, i ґраф Рене Байоннський, що спостерiгав за цим зi сторожової вежi замка, полегшено зiтхнув i задоволено потер руки.
    — Все гаразд, панове, — сказав вiн своїм наближеним. — Коротун-Красунчик та його шмаркач-конетабль збираються розпочати облогу. Правду кажуть, що коли Бог хоче когось покарати, передусiм позбавляє його розуму. З нашими запасами їжi та питної води ми протримаємося довше, нiж вони можуть собi уявити. А там диви зберуться на силах мої васали, та й кузен Фiлiп-Авґуст не сидiтиме склавши руки i незабаром надiшле нам пiдмогу. Ходiмо обiдати, панове. Якщо Красунчик має Байонну за легковажну дiвчину, на яку досить кинути один палкий погляд, щоб вона сама лягла пiд нього, то вiн глибоко помиляється. Ми покажемо йому, що Байонна — горда й неприступна дочка Францiї.
    Кажучи це, ґраф не врахував двох суттєвих обставин. По-перше, пiсля невдалого хрестового походу французька скарбниця була абсолютно порожня. Введення нових податкiв i пiдвищення вже iснуючих, а також черговi фiскальнi заходи вiдносно єврейських лихварiв та торговцiв, аж до конфiскацiї в особливо заможних усього майна, не дали бажаного ефекту, дозволивши лише на час залатати дiрки в державному бюджетi. Отож у Фiлiпа-Авґуста III просто не було коштiв на спорядження пiдмоги своєму двоюрiдному братовi, ґрафу Байоннському; а поза тим, у самiй Францiї назрiвав загальний виступ баронiв, якi вирiшили скористатися послабленням королiвської влади, щоб повернути собi колишнi вiльностi, вiдiбранi в них Фiлiпом-Авґустом Великим. Що ж до васалiв, на яких ґраф Байоннський покладав великi надiї, то вони явно не квапилися на допомогу своєму сюзереновi, а декотрi з них навiть приєдналися до ґасконського вiйська — як вони запевняли, з почуття патрiотизму. Цих дрiбномаєтних сеньйорiв дратувало й обурювало засилля французiв у Байоннi та їх привiлейоване становище, i вони визнали за краще знову стати пiдданими свого краянина. Та й узагалi, характерною рисою цiєї вiйськової кампанiї, нарiвнi з її стрiмкiстю, було те, що Фiлiп суворо заборонив своїй армiї чiпати тутешнiх мешканцiв. На його тверде переконання, вони вели вiйськовi дiї на своїй, а не на чужiй землi, i тому мусили належним чином ставитися до мiсцевого населення, яке, завдяки такiй Фiлiповiй позицiї, зустрiчало його не як завойовника, а як визволителя.
    Ґраф Байоннський нiчого цього не знав, а тому категорично вiдкинув мирну пропозицiю капiтулювати i присягнути Фiлiповi на вiрнiсть, припустившись тим самим фатальної (i останньої в своєму життi) помилки.
    Отримавши вiдмову, Фiлiп сказав: „З Богом, Ернане“, — i за наказом Шатоф’єра з кiльканадцяти громiздких та незграбних на вигляд возiв, що пiд час походу рухалися в ар’єргардi, дратуючи непосвячених частими затримками, поскидали зшитi з цупкої мiшковини чохли. Навколо возiв закипiла гарячкова робота, i незабаром на сусiднiх пагорбах були встановленi величезнi довгоствольнi гармати, чиї темнi отвори зловiсно дивилися на мiсто. Ґасконцi й у гадцi не мали провадити пасивну облогу — вони збиралися пiддати Байонну артилерiйському обстрiлу.
    Ґраф Рене мусив був передбачити таку можливiсть. На той час гармати (або „вогненнi жерла“, як їх тодi називали) ще рiдко застосовувалися в бойових дiях, бо щойно лише починали входити в ужиток, були недосконалi, досить небезпечнi в застосуваннi, а їх використання обходилося вельми дорого, проте Фiлiп був досить смiливий i багатий, щоб дозволити собi таку розкiш, пов’язану з ризиком. Вiн не належав до числа вельмож старожитнього копилу i не чiплявся за вiджилi традицiї, згiдно з якими ведення вiйни iз застосуванням „диявольських новомодних винаходiв“ розцiнювалося як таке, що суперечило кодексовi лицарської честi. Фiлiп був не лише крупним землевласником та феодальним государем, а також i торгiвельним маґнатом. Прибутки, що їх вiн отримував вiд споряджуваних ним заморських експедицiй до Iндiї, Персiї та Китаю, становили чималу частку позитивного сальдо його скарбницi, а часом навiть перевищували надходження вiд усiх iнших видiв господарської дiяльностi. Навеснi цього року в сантандерському порту з трюмiв кораблiв, що належали Фiлiповi, були вiдвантаженi не лише рулони персидських килимiв, тюки з iндiйськими пряностями та китайським рисом, не лише шовки, чай та екзотичнi фрукти, але й добре просмоленi бочонки з високоякiсним за тогочасними мiрками порохом з Вiзантiї. Отож для розумної й передбачливої людини не було нiчого несподiваного в тому, що ґасконська армiя мала в своєму розпорядженнi „вогненнi жерла“ та людей, що розумiлись на їх застосуваннi. На свою бiду, Рене Байоннський не був анi розумним, анi передбачливим...
    Надвечiр загримiло! Огорненi димом, „вогненнi жерла“ випльовували ядра, якi методично руйнували мiськi мури та браму, а найдалекобiйнiшi з них спричиняли до спустошень усерединi мiста, викликаючи в населення жахливу панiку й навiюючи городянам думки про Страшний Суд. Тим часом кантабрiйська ескадра кiлькома пострiлами впритул вивела з ладу всi кораблi берегової охорони i ввiйшла в порт, будь-якої митi готова пiд прикриттям артилерiї висадити на берег десант.
    Байоннський ґарнiзон був деморалiзований у першi ж хвилини вогневого штурму. Ґраф, бризкаючи слиною, на чому свiт стоїть проклинав „пiдступного та безчесного Коротуна-Красунчика“, але про капiтуляцiю й чути не хотiв. З настанням ночi стрiлянина вщухла, проте повнiстю не припинилася — Ернан наказав канонiрам зрiдка нагадувати байоннцям, що день прийдешнiй їм готує.
    Подiбнi нiчнi нагадування зробили свою справу, i на свiтанку Байонна капiтулювала. Як з’ясувалося згодом, одне з тих гарматних ядер, що долетiли до ґрафського палацу, вцiлило так влучно, що звалилася стеля кiмнати, де якраз перебували, проводячи нараду, ґраф, обидва його сини i кiлька його наближених. I ґраф, i його сини, i всi його наближенi загинули в завалi, а вцiлiлi байоннськi достойники сприйняли це за знамення й наказали негайно розчинити брами. Вони власними персонами з’явилися перед Фiлiповi очi й запевнили його, що їм набагато милiше виголошувати ґалльською: „Хай живе принц!“, нiж французькою: „Хай живе король!“
    Фiлiп зволив у це повiрити.
    Ернан де Шатоф’єр з помпою прийняв капiтуляцiю всього байоннського вiйська.
    Проте Фiлiп не вiддавав наказу про зняття облоги. Вiн звелiв привести до нього тринадцятирiчну дочку Рене Байоннського, Евелiну, яка пiсля нiчних подiй стала спадкоємицею ґрафства, i ввiйшов до мiста лише тодi, коли вона склала йому присягу, як своєму сюзереновi (вiн милостиво дозволив їй не схиляти при цьому колiна).
    Потiм був пiдписаний договiр про приєднання Байонни до Беарну. Фiлiп встановив опiку над неповнолiтньою ґрафинею Байоннської, її опiкуном призначив себе, за правом опiкуна розiрвав її заручини з Анжераном де ла Тур i тут-таки заручив її з середульшим сином ґрафа д’Арманьяка.
    Траґедiя завершилася фарсом. Не встигла ще просохнути земля на батьковiй могилi, як дочка заснула в обiймах винуватця його смертi...

    Захоплення Фiлiпом Байонни минуло майже непомiченим на тлi драматичних подiй, що вiдбувалися в той же самий час на крайньому пiвденному заходi Європи. Локальний i, здавалося б, незначний конфлiкт мiж кастильським королем i його дядьком, ґрафом Портуґальським, призвiв до таких серйозних наслiдкiв, що їх без перебiльшення можна було назвати глобальними.
    Щойно в Портуґалiї стало вiдомо про римський вiйськовий флот, наданий iмператором в розпорядження короля Кастилiї, тамтешнiй вельможi, прибiчники самозваного короля, миттю перетворилися на палких прихильникiв єдиної кастильського держави i, пiдiбгавши хвости, швиденько передали до рук королiвського правосуддя бунтiвного ґрафа. Ось такий безславний був результат домагань Хуана Портуґальського на роль суверенного государя, i на цьому б усе й скiнчилося, якби Авґуст XII не поставив на чолi флоту свого двоюрiдного брата Валентина Юлiя Iстрiйського.
    Дев’ятнадцятирiчний римський принц Валентин Юлiй був надмiру гарячим, войовничим i вкрай честолюбним юнаком. Пiсля пишних проводiв, улаштованих йому в неаполiтанському порту, повернутися додому, так i не взявши участi в справжньому бою, було для нього рiвнозначно поразцi. Отримавши звiстку про капiтуляцiю Портуґалiї й письмовi запевнення Альфонсо XIII в непорушностi його колишнiх зобов’язань перед iмператором, Валентин Юлiй, однак, не повернув свої кораблi назад. Охоплений гнiвом та досадою, вiн вступив у нерiвний бiй з мавританським вiйськовим флотом i повнiстю розгромив переважаючи сили супротивника, зазнавши при тiм зовсiм незначних втрат.
    Це був успiх, гiдний трiумфу на батькiвщинi, але окрилений своєю блискучою перемогою юний адмiрал не зупинився на досягнутому. Вiн спрямував свої кораблi до Ґiбралтару, i вже надвечiр наступного дня цей стратеґiчно важливий порт перейшов пiд владу iталiйцiв.
    Здавалося очевидним, що купка вiдчайдушних смiливцiв на чолi з Валентином Юлiєм не зможуть втримати в своїх руках Ґiбралтар, i, в кiнцевому пiдсумку, весь римський флот буде розгромлений, а сам принц, якщо не загине, то потрапить в полон. Та, на щастя, Альфонсо Кастильський вчасно зорiєнтувався, i зiбрана ним для походу на Портуґалiю i ще не розпущена армiя, здiйснивши марш-кидок, ударила по Ґранадському емiратовi з пiвночi, а ескадра бойових кораблiв з порту Уельва атакувала Кадiс. Учувши, звiдки дме вiтер, Хайме III Араґонський, не ставлячи нiяких попереднiх умов, у спiшному порядку вiдправив на допомогу iталiйцям свiй вiйськовий флот.
    Як i в музицi, на вiйнi експромт, за наявностi натхнення, часом дає кращi наслiдки, нiж ретельно обдуманий та розроблений в усiх деталях план майбутньої кампанiї. Менше нiж за мiсяць Ґранадський емiрат впав, сам емiр був узятий у полон, а майже вся Пiвденна Андалусiя, за винятком мису Ґiбралтар та порту Малаґа, що дiсталися вiдповiдно Iталiї та Араґону, увiйшла до складу Кастильського королiвства. Таким чином, Реконкiста в Iспанiї, що тривала понад сiм сторiч, була успiшно завершена влiтку 1452 року.
    Плоди цiєї блискучої перемоги пожинали не лише Кастилiя, Iталiя та Араґон. З Фiлiпового благословення балеарський флот розпочав набiги на Мавританiю, а в серединi серпня ґасконська армiя окупувала мiсто Джазаїр*, що згодом стало форпостом ґалльської експансiї в Пiвнiчнiй Африцi. Тим часом єзуїти, скориставшись зi зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на пiвнiч, захопивши портове мiсто Танжер, i зупинили своє просування лише на лiнiї рiки Ксар-Сґiр, де зустрiлися з араґонцями, якi теж не гаяли часу i взяли пiд свiй контроль пiвденно-схiдну частину Ґiбралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.
    * Джазаїр — Алжир.
    Валентин Юлiй Iстiрiйський, удостоєний пiсля повернення в Iталiю трiумфу, навiть не думав почивати на лаврах. Незабаром вiн вiдбув до Тунiсу, щоб воювати там для бiльшої слави Риму та вiдродження його колишньої могутностi.
    Покiнчивши з присутнiстю маврiв на заходi Європи i почавши тiснити їх у Пiвнiчнiй Африцi, католицький свiт, разом з тим, не мiг не звернути свої погляди на схiд континенту, де нарiвнi з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азiї, на пiвночi назрiвали процеси прямо протилежного характеру.
    Ще в 1239 роцi, пiсля перемоги руських вiйськ в битвi пiд Переяславом, великий князь Київський Данило Романович, що став згодом королем Русi, i татарський хан Бату уклали перемир’я, роздiливши мiж собою сфери впливу по лiнiї Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сiверський — Сiверський Донець. У першi сто рокiв перемир’я, яке, незважаючи на постiйнi прикордоннi сутички, тривало вже понад двiстi рокiв, руськi королi об’єднали князiвства, що перебували у сферi їхнього впливу, в єдину державу, а потiм утвердили владу Києва на Азовi та в Пiвнiчному Причорномор’ї. Тож у серединi XV сторiччя, коли вiдбувалися описуванi нами подiї, Русь являла собою могутню державу на сходi Європи, рiвну за територiєю двом Нiмеччинам i значно згуртованiшу за вельми аморфний союз ґерманських князiвств.
    А тим часом, на пiвнiч вiд Русi набирала силу Литва. За минулi двiстi рокiв литовцi роздiлили з поляками Прусiю, прогнали лiвонських лицарiв з куршських, лiвських та естських земель, успiшно протистояли своїм пiвнiчним сусiдам, скандинавам, i навiть були поширили свою владу на Карелiю, втiм, ненадовго — невдовзi їм довелося повернути її новгородцям. Пiсля падiння вiльної Новгородської республiки пiвнiчна частина Карелiї дiсталася шведам, а пiвденна вiдiйшла до Московiї — держави, яка виникла внаслiдок об’єднання слов’янських князiвств, що опинилися в сферi впливу Золотої Орди.
    Однак вiдтодi литовськi князi нiяк не могли забути про втраченi пiвнiчнi територiї, рiвно ж як i руськi королi частенько згадували про те, що в минулi часи пiвнiчно-схiднi князiвства беззастережно визнавали верховенство над собою київського престолу. Кiлька рокiв тому король Русi Роман II та великий князь Литовський Вiтовт IV вирiшили, що настав час вiдновити iсторичну справедливiсть, i, пiдписавши договiр про „вiчний мир“, почали активно готуватися до майбутнього звiльнення своїх, як не втомлювався повторювати руський король, „споконвiчних територiй“.
    Пiвнiчно-схiднi русичi, якi, втiм, i самi поступово струшували з себе татарське ярмо, в принципi не мали нiчого проти братньої допомоги з боку пiвденного сусiда, проте цiна, що її вимагав Київ за цю допомогу — так зване возз’єднання, багатьом здавалася надмiрно високою. I до монголо-татарської навали схiднi слов’яни, цей конгломерат рiзних племен, нiколи не вiдчували себе єдиним народом, а пiсля роздiлу їх хиткої спiльностi — старокиївської держави, пiвнiчно-схiднi русичi опинилися в абсолютно iнших геополiтичних умовах, нiж їхнi родичi на пiвднi та пiвденному заходi. Двохсотрiчне перебування пiд азiатським ярмом не могло не вiдбитися на їхнiй психолоґiї, нацiональному характерi та культурi, життєвому укладi i, природно, на самiй формi московської державностi, яка була по-азiатському деспотичною.
    Мабуть, найбiльш проруськи налаштованим прошарком московського суспiльства було духовенство, бо воно напряму залежало вiд Константинопольського патрiаршого престолу i бiльшiсть вищих церковних посад у Московськiй метрополiї займали або греки, або пiвденнi русичi. Саме єпископи були єдиними, хто беззастережно пiдтримав iдею Романа II про об’єднання двох схiднослов’янських держав, а трохи пiзнiше (але з iстотними засторогами) й iдею папи Павла VII про возз’єднання двох християнських церков. Однак нi те, нi iнше не здобуло широкої пiдтримки нi у простолюду (хоча його думки нiхто не питав), нi серед московської знатi. Мешканцi пiвнiчно-схiдної Русi вже починали усвiдомлювати себе нацiєю, окремим народом, i не хотiли втрачати свою самобутнiсть i свою державнiсть, тим бiльше що остаточне звiльнення вiд татар (за допомогою Києва або без неї) було лише питанням часу.
    Пiсля поразки в Куликовськiй битвi татарськi хани мусили пiти на значнi поступки, надавши Москвi широку автономiю, i навiть визнали за її князем титул царя. Згодом татари розраховували ослабити бунтiвного васала, нацькувавши його на Новгород, але й тут вони прорахувалися. Московськi вiйська трiумфально пройшлися новгородськими землями, приєднавши їх до своєї держави, сам Великий Новгород був узятий облогою та змором, а його непокiрнi жителi були майже поголовно вирiзанi.
    З падiнням держави Новгородської, Русь втратила вельми цiнного союзника в своєму давньому протистояннi з литовцями, а натомiсть отримала ще бiльш непередбачуваного i ще незговiрливiшого сусiда в особi змiцнiлої Москви. Такий стан справ нiяк не влаштовував короля Романа, тому вiн, не дiйшовши до згоди з московським царем у питаннi об’єднання всiх руських земель в одну державу, уклав вимушений мир зi своїм споконвiчним суперником, великим князем Литовським, i пообiцяв не перешкоджати поверненню Карелiї пiд владу Литви. I хоч, на вiдмiну вiд литовцiв, якi збирались воювати з Москвою за Карелiю, руський король замишляв ґрандiозний похiд на Каспiй, щоб уразити Орду в самiсiньке серце, сумнiватись не доводилося — головною його цiллю була й залишається пiвнiчно-схiдна Русь.
    Стурбований такими рiшучими намiрами Романа II, а також його постiйними заявами, що пiвнiчно-схiднi русичi нiякий не народ, а лише невiд’ємна частина єдиного руського народу, насильно вiдiрвана вiд материнських грудей — Київської землi, московський цар спiшно спорядив на захiд представницьку делеґацiю на чолi з князем Миколою Шуйським, метою якої було по можливостi перешкодити зближенню Русi та Литви з католицькими державами i постаратися зiрвати майбутнє об’єднання церков.
    Побувала московська делеґацiя i в Тулузi, де за прикрим збiгом обставин тодi ж таки знаходився й Фiлiп — пiсля успiшної операцiї з захоплення Байонни вiн приїхав на кiлька днiв погостювати у свого дядька, короля Робера, i побачитися зi своїм братом, архiєпископом Марком.
    Перше знайомство Фiлiпа з схiдними гостями не можна було назвати приємним. На другий день пiсля приїзду мiж ним та боярином з почту князя Шуйського спалахнула сварка через одну панночку, фрейлiну королеви Марiї. Боярин повiвся з дiвчиною найнегiднiшим чином: подарував їй двiйко соболиних шкурок i зажадав, щоб вона тут же сплатила йому „натурою“. Одначе дiвчина виявилася порядною, вона не хотiла втрачати незайманiсть ради якихось там соболиних шкурок; але, з iншого боку, i з шкурками їй було шкода розлучатися. Боярин був невблаганний: або те, або iнше, тому панночка звернувся за допомогою до вiдомого захисника жiноцтва, Фiлiпа. Той узяв її турботи близько до серця: йому дуже сподобалася дiвчина, а поза тим його до глибини душi обурила збоченiсть боярина, який зробив подарунок не з удячностi за кохання, а навпаки — вимагав кохання в подяку за подарунок. У запалi праведного гнiву Фiлiп обiзвав його жалюгiдною втiхою мужеложця — просто так обiзвав, без усякої задньої думки, в його лексиконi це було однiєю з найуїдливiших образ, — i, як то кажуть, влучив у самiсiньке око. Як з’ясувалося згодом, боярин, хоч i не був вiд природи гомосексуальним, свого часу нiжно дружив з юним царевичем, теперiшнiм царем, чия слабiсть до хлопчикiв була загальновiдома.
    На думку про те, що чутки про його колишнi грiхи дiйшли аж до Ґаллiї, боярин оскаженiв. Замiсть чинно викликати Фiлiп на поєдинок, вiн негайно вихопив з-за пояса кинджал, з видимим намiром порiшити свого кривдника на мiсцi; його не зупинила навiть та обставина, що Фiлiп не мав при собi нiякої зброї. Добре що поряд був Ґабрiель — вiн вступив з боярином у сутичку i, намагаючись вибити з його рук кинджал, зовсiм ненавмисно проткнув його шпагою. Удар Ґабрiеля виявився для боярина смертельним, i той сконав на мiсцi.
    Скандал видався на славу, i королю Роберовi довелося докласти багато зусиль, щоб завадити князевi Шуйському надати цьому суто побутовому iнцидентовi релiгiйне забарвлення. А архiєпископ Тулузький свою чергову недiльну проповiдь цiлком присвятив смертному грiху хтивостi, в якiй зокрема зазначив, що нi католику, нi православному не годиться поводитися з благородною дiвчиною, як з дiвкою продажною.
    Злощаснi соболинi шкурки залишились у панночки, справжньої винуватицi iнциденту, як компенсацiя за завданi їй моральнi збитки, а сама вона, в знак вдячностi за заступництво, подарувала Фiлiповi свою незайманiсть. У свою чергу Фiлiп, у подяку за порятунок життя, посвятив Ґабрiеля в лицарi i подарував йому ще один маєток, а згодом, вже пiсля повернення до Тараскона, надав його володiнням статус вiце-ґрафства, таким чином зробивши свого першого дворянина вiконтом, i вiдповiдно до цього титулу вручив йому сенаторську мантiю.
    Ґабрiель був гордий i радий, як мале дитя. Вiн вiдразу ж написав батькам листа, знову запрошуючи їх до себе, i скрiпив його своєю новою печаткою з ґрафською короною, а внизу поставив пiдпис: „Ваш люблячий син Ґабрiель де Шевернi, вiконт де Монторi, сенатор Беарну“. Правда, вiдповiдi вiн так i не дочекався...

    До Памплони ґасконцi вирушили завчасно, оскiльки дорoгою Фiлiп збирався завернути в Ортез, столицю свого Беарну, а вiдтак ще й прибути на святкування ранiше вiд усiх своїх конкурентiв — певна рiч, за винятком Рiкарда Iверо, який жив у Наварi. Чутки про те, що вiднедавна Марґарита серйозно захопилася своїм кузеном, не так турбували Фiлiпа, як будили в ньому здоровий дух суперництва. Етьєн де Монтiнi, якого наприкiнцi травня Фiлiп вiдрядив до Памплони з таємною мiсiєю i якому, схоже, через сестру вдалося втертися в довiру до принцеси, у своїх секретних звiтах повiдомляв, що хоч Марґарита закохана у вiконта Iверо, виходити за нього замiж не збирається, а дедалi бiльше схиляється до думки про необхiднiсть шлюбного союзу Навари з Ґасконню. Завдяки Монтiнi, Фiлiп був у курсi всiх значних подiй при наварському дворi, та iнодi його розбирала досада, що в своїх звiтах Етьєн лише побiжно згадує Бланку. А проте, вiн не наважувався вимагати подробиць, побоюючись признатися самому собi, що Бланка, як i ранiше, дуже дорога йому...
    За кiлька днiв до вiд’їзду сталася подiя, внаслiдок якої чисельнiсть ґасконської делеґацiї скоротилася майже на третину, — виявилося, що Амелiна вагiтна. За iнших обставин Симон де Бiґор тiльки б радiв цiй звiстцi, але зараз його можливу радiсть затьмарювали болiснi сумнiви: вiд кого ж у Амелiни дитина — вiд нього чи вiд Фiлiпа? Вiн загрожував їй i навколiшки благав признатися, чиє дитя вона носить пiд серцем, i трохи заспокоївся, лише коли Амелiна взяла за свiдкiв падре Антонiо та ще одного тарасконського священика i, поклавши руку на Євангелiє, поклялася всiма святими та честю всього роду, що ця дитина — вiд нього.
    У приступi жорстоких докорiв сумлiння Фiлiп i Амелiна вирiшили, що надалi вони любитимуть одно одного лише як брат та сестра, i поспiшили повiдомити цю втiшну звiстку Симоновi. Ґастон д’Альбре скептично поставився до їхнього квапливого рiшення, правда, не заперечував, що ця обiтниця братсько-сестринської любовi має непоганий шанс протриматися принаймнi до закiнчення памплонських свят — хоча б тому, що Амелiна, у зв’язку з її станом, залишається в Тарасконi.
    Разом з Амелiною мусили лишитися й iншi ґасконськi i каталонськi дами, оскiльки в герцоґа та Фiлiпа жiнок не було, а Ґастонова дружина також чекала дитину, i отже, нiкому було очолити жiночу частину делеґацiї. Так постановила термiново скликана сiмейна рада, бiльшiсть на якiй належала молодi. Фiлiповi кузени рiзного ступеню кревностi з рiдкiсною одностайнiстю вхопилися за можливiсть позбутися своїх дружин, щоб досхочу порозважатися при вiдомому своїми знадами наварському дворi.
    Таке безсердечне з боку чоловiкiв рiшення, що невимовно засмутило всiх дам, згодом обернулося великою удачею, мало не даром Провидiння, позаяк на шляху до Памплони поїзд ґасконцiв зазнав нападу...




    Роздiл XX
    Дорога

    Фiлiп залишив Ортез у доброму гуморi. Йому сподобалося це чудове, добре укрiплене мiстечко неподалiк Олорона — однiєї з приток рiки Адур; йому подобався весь Беарн, цей мальовничий куточок землi. Ознайомившись на мiсцi зi станом справ у князiвствi, вiн iз задоволенням переконався, що все тут гаразд, народ на життя не нарiкає, а мiсцевi посадовцi здебiльшого сумлiнно виконують свої обов’язки. Певна рiч, не обiйшлося без виявлення фактiв дрiбного хабарництва й iнших зловживань владою, та загалом Фiлiп був радий, що йому не довелося вдаватися до надто суворих покарань.
    Численний загiн з трьох почтiв — герцоґа, Фiлiпа та Ґастона д’Альбре, що отримав окреме запрошення вiд наварського короля, — без поспiху прямував на пiвденний захiд, вже безпосередньо до Памплони. Сонце наближалося до зенiту, спека ставала дедалi нестерпнiшою, i Фiлiп, знемагаючи вiд неї, з жалем згадував приємну прохолоду Ортеза. Деяку втiху давало йому споглядання велетенської залiзної башти, прикрашеної шовком та оксамитом i увiнчаної жмутком рiзнобарвного павиного пiр’я, яку ледве втримував на собi могутнiй кiнь, також весь у залiзi.
    „Чорти б забрали цього вискочку“, — добродушно всмiхнувся Фiлiп.
    Цiєю баштою був нiхто iнший як Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсiрський, конетабль Аквiтанiї, Беарну та Каталонiї, верховний адмiрал ґасконського й балеарського флоту. Вiн довго стримувався, та врештi не стерпiв i, напрочуд вдало вибравши день, звелiв зброєносцям надягти на нього важкi турнiрнi лати, з якими, за його ж власними словами, вiн хотiв зростися. Така ж доля спiткала й Байярда — молодого, перспективного жеребця, що його Шатоф’єр вирiшив перевiрити на витривалiсть.
    Коли вранцi Ернан з’явився перед своїми друзями, з нiг до голови закутий у залiзо, йому довелося вислухати чимало дошкульних кпинiв вiд Фiлiпа та Ґастона, а потiм з нього почало кепкувати сонце — i робило це ще безжальнiше, нiж до того друзi. Проте цей упертюх нiяк не бажав визнати своєї помилки i продовжував їхати в латах, пiддаючи себе та бiдолашного коня жахливим тортурам. У думках вiн, звiсно, проклинав себе за дрiмучу дурiсть, не викоренену й трьома роками хрестового походу, але гордiсть не дозволяла йому звернутися до Фiлiпа з проханням улаштувати привал, щоб вiн мiг поскидати з себе i з коня все залiзо.
    Фiлiп подолав у собi спокусу, знов пiд’їхати до Ернана i ще трохи позловтiшатися з його нещастя, а натомiсть приострожив коня й наздогнав Ґабрiеля, що їхав попереду, над чимось замислившись.
    — Яка з беарнських панночок заполонила твої думки? — запитав вiн у свого першого дворянина.
    Ґабрiель перевiв на нього замрiяний погляд.
    — Це не панночка, монсеньйоре.
    — А хто?
    — Пан Лукрецiй Кар та його поема.
    — Атож, — кивнув Фiлiп, пригадавши, що вчора увечерi мигцем бачив цю книгу в Ґабрiеля. — „Про природу речей“.
    — То ви читали її? — пожвавiшав юнак, наперед смакуючи цiкаве обговорення.
    — Рокiв десять тому. За текстом цiєї поеми падре Антонiо навчав мене класичної латини. Я навiть дещо пам’ятаю з неї: „Quod petiere premunt arcte, facintque dolorem corporis...“* Гм, далi забув.
    * „Любих в обiймах шалено стискають i болю тiловi їх завдають...“ (лат.).
    — У вас дуже вибiркова пам’ять, монсеньйоре, — саркастично зауважив Ґабрiель.
    — У якому розумiннi? — запитав Фiлiп, шарiючись.
    — Вiдповiдно до ваших безпосереднiх iнтересiв. Якщо це все, що запам’яталося вам з цього фiлософського твору, то...
    — Це вже занадто, Ґабрiелю! — розсердився Фiлiп. — За кого ти мене маєш?
    — За того, хто ви є, — вiдповiв той, нiтрохи не злякавшись Фiлiпового гнiву. — Я в жоднiм разi не звинувачую вас в обмеженостi, монсеньйоре, але слiд визнати, що ваша цiкавiсть до жiнок надмiрна. Навiть у походi стерпiти не можете, згадайте-но Байонну. Та й учора...
    „Розпочалося! — скрушно констатував Фiлiп. — I надала ж менi нечиста згадати саме про „любих в обiймах“ у присутностi цього поборника доброчесностi.“
    — Захоплення жiнками, — урвав вiн Ґабрiеля, — нiколи не буває надмiрним. Так само, як не буває забагато жiнок. Скiльки б їх не було, їх завжди замало.
    — А якби моя сестра була жива? Ви б i тодi так вважали?
    Фiлiп спохмурнiв, очi його звузилися.
    — Ґабрiелю! — жорстко мовив вiн. — Не смiй згадувати за таких обставин iм’я Луїзи, вкотре тебе прошу!
    — Що за грiзний тон, Фiлiпе? — пролунав позаду могутнiй баритон.
    Фiлiп озирнувся й побачив Ернана, що наздоганяв їх, тримаючи в руцi шолома з розтрiпаним плюмажем. Його волосся злиплося вiд поту i стирчало в усi боки чудернацькими пасмами, обличчя вiд спеки та задухи змарнiло i вкрилося зморшками, тож зараз вiн виглядав не на тридцять, як звичайно, а на всi тридцять п’ять рокiв.
    — З якого приводу ти так дорiкаєш кузеновi? — запитав Ернан, порiвнявшись з ними.
    — Наш любий Ґабрiель припустився помилки, цитуючи превелебного Фому Аквiнського, — збрехав Фiлiп, не бажаючи давати Шатоф’єровi нагоди висловити свою думку щодо порушеного Ґабрiелем питання.
    — Та це ж дрiбницi! — недбало сказав Ернан. — Не картай його. Я, примiром, взагалi не маю анi найменшого уявлення про цього святого отця, i нiчого, живу якось. Ще й вважаюсь монахом.
    — Теж менi, монах! — iронiчно промовив Фiлiп, змiрявши друга з голови до нiг (вiрнiше до коня) насмiшкуватим поглядом. — Звiльнив би принаймнi Байярда вiд цих лат. Вiн же не винен у дуростi хазяїна, а страждає вiд неї.
    — До речi, кузене, — озвався Ґабрiель. — Ти знаєш, що сказав про тебе пан герцоґ?
    — Нi, — збентежено вiдповiв Ернан, глянувши на герцоґа, що разом з провiдником їхав на чолi загону. В загальних рисах вiн уявляв, щo мiг сказати з приводу його обладунку Фiлiпiв батько.
    — Так от, — провадив Ґабрiель. — Побачивши тебе зранку в цьому залiзi, пан герцоґ сказав: „Добре, що сьогоднi на нашому шляху не трапиться жодної глибокої рiчки. Мало який мiст витримає теперiшню вагу пана де Шатоф’єра“. — Юнак розсмiявся. — I це не перебiльшення.
    — Гаразд, — зiтхнув Ернан. — Умовили нарештi. Коли буде привал, скину лати. Все поскидаю, раз вам це так не до вподоби.
    — Нам, власне, однаково, — сказав Фiлiп. — Ми ж за тебе вболiваємо. Для всього має бути свiй час i своє мiсце. Такi важкi лати вельми доречнi на турнiрi, але не пiд час походу, коли кожен фунт зайвої ваги наприкiнцi дня перетворюється на пуд.
    — Так я ж i одягнув їх саме заради турнiру, — заперечив Шатоф’єр. — Менi треба призвичаїтися до нового обладунку, перевiрити, чи все з ним гаразд, щоб у разi потреби вчасно виправити недолiки. Та й Байярд має звикнути до своєї збруї. — Вiн поплескав долонею в рукавицi по вкритiй залiзом шиї коня; пролунав дзенькiт металу об метал. — Мiж iншим, Фiлiпе, тобi також варто потренуватися перед турнiром.
    — За твоїм рецептом? Нi, красно дякую! Я не хочу спектися живцем ще до прибуття в Навару.
    Ернан осудливо похитав головою:
    — Далебi, не можу збагнути, як це ти, з твоїм зневажливим ставленням до лицарства взагалi й до лицарського обладунку зокрема, примудрявся часто вигравати турнiри в Кастилiї. Певна рiч, ти дуже спритний i, незважаючи на свою тендiтну статуру, сильний та мiцний, мов дубок; але ж, окрiм усього цього, лицарське мистецтво вимагає досвiду, який приходить завдяки постiйним та наполегливим тренуванням. А про якi тренування може йти мова в твоєму випадку, коли за всеньке лiто я жодного разу не бачив тебе в турнiрних латах.
    — Брак досвiду я компенсую ентузiазмом, — вiдповiв Фiлiп. Вiн хотiв був додати, що на турнiрах у Кастилiї цей ентузiазм пiдiгрiвала Бланчина присутнiсть в ложi королеви любовi та краси, проте останньої митi вирiшив утриматися. — А ще самолюбством. Я дуже не люблю програвати.
    — А в Наварi тобi взагалi не можна програвати, — зауважив Ернан. — Це ж зовсiм не годиться, щоб на турнiрi, влаштованому на честь твоєї майбутньої дружини, перемiг хтось iнший.
    — Твоя правда, — погодився Фiлiп. — Це було б не дуже гарно. Тому я розраховую на тебе: якщо я схиблю, ти мене пiдстрахуєш i сам здобудеш перемогу. Головне, щоб турнiр не виграв хтось стороннiй. — Вiн зiтхнув. — Шкода, звiсно, що не склалося так, як хотiв дон Александр. Зараз би я їхав не свататись до Марґарити, а одружуватися з нею, i як наречений мав би повне моральне право вiдмовитися вiд участi в турнiрi. Цей клятий замах на короля трапився так невчасно!
    — То був не замах, — сказав Ернан.
    — А що ж iще?
    — Просто витiвка якогось божевiльного. Попервах того чолов’ягу справдi пiдозрювали в намiрi вбити дона Александра чи Марґариту за намовою ґрафа Бiскайського, та незабаром з’ясувалося, що вiн геть схиблений i навiть не здає собi справи з того, що стрiляв у вiкно королiвського кабiнету. Втiм, його так i так збирались повiсити, але тут принцеса вступилася за бiдолашного навiженця i врятувала йому життя. — Ернан гмикнув. — Якщо решта iнформацiї, що її ти отримав вiд Монтiнi, така ж достовiрна, як та iсторiя з замахом, то по прибуттi до Памплони на тебе чекає багато несподiванок.
    Фiлiп трохи подумав, а потiм заперечно похитав головою:
    — Нi, навряд. Про iнцидент з пострiлом у вiкно i про всi його наслiдки Монтiнi написав менi ще в своєму першому листi — а тодi, як ти й сам визнаєш, того чолов’ягу вважали зловмисником. Про результати розслiдування вiн не повiдомив, мабуть, тому, що вони вже не стосувалися безпосередньо Марґарити. Хоча про те, що вона вступилася за того чолов’ягу, вiн, звiсно, мусив повiдомити. Це серйозний недогляд з його боку... Мiж iншим, звiдки ти про це знаєш?
    — Вiд коменданта Ортеза, — пояснив Ернан. — На початку липня вiн був у Памплонi.
    — Атож, чув, — кивнув Фiлiп. — Вiн з дочкою супроводжував нашого архiєпископа. Кажуть, що там Марк виголосив кiлька цiкавих тез про шлюб та вiрнiсть, якi дуже сподобалися присутнiм на проповiдi жiнкам.
    Ернан усмiхнувся.
    — Комендант i про це розповiдав. Вiн каже, що то була найзахопливiша проповiдь, яку вiн лише чув у своєму життi. — Тут Шатоф’єр зробив паузу i здивовано глянув на Фiлiпа. — Але ж ми розмовляли про це вже пiсля того, як ти пiшов спати. Звiдки ти взнав про проповiдь?
    Фiлiп вiдчув, що його обличчя зрадливо червонiє. Нiякого невинного пояснення своїй обiзнаностi вiн вигадати не встиг, бо за секунду озвався Ґабрiель:
    — Либонь це йому комендантова донька розповiла.
    Ернан зареготав так голосно i зненацька, що Фiлiпiв кiнь аж присiв з переляку.
    — Не жахай тварину, недолюдку!
    Ернан перестав смiятися — але не тому, що послухався Фiлiпа, а через те, що на нього напав раптовий кашель.
    — Не бачу пiдстав для таких бурхливих веселощiв, — докiрливо промовив Фiлiп, заспокоюючи свого коня.
    — Ще б пак, — погодився Ернан, прокашлявшись. — Тут ридати треба. Така дiвчина! Навiть не дiвчина — квiточка. А ти її, звабнику, безжалiсно зiрвав i розтоптав.
    — Ну, припустiмо, топтати я її не топтав...
    — Але приголубив.
    Фiлiп знову зашарiвся.
    — Звабив, — констатував Ернан. — Звабив, негiднику, невинне дiвча.
    Фiлiп увесь палав.
    „Прокляття, — думав вiн. — Якби я не реагував так, як реагую, їм би вже набридло потiшатися з мене.“
    — А знаєш, Фiлiпе, — серйозно сказав Шатоф’єр, — твоя надмiрна цiкавiсть до жiнок iнодi — i не рiдко — скидається на якусь хворобливу манiю.
    Фiлiп пiдiбгав губи.
    — Знаю, — за мить вiдповiв вiн. — Ґабрiель неодноразово на це натякав. Амелiна також. I Ґастон.
    — А тобi не спадало на думку, — вiв далi Ернан, — що раз про це кажуть такi рiзнi люди, то, можливо, в цьому є зерно правди? Невже ти не можеш удовольнитися однiєю, двома... ну, трьома-чотирма жiнками? Тiєю ж Амелiною, юною ґрафинею Байоннською чи, скажiмо, панночкою де Марманд... До речi, щодо останньої: вона похваляється, що ти стомлюєшся значно швидше за неї.
    Фiлiп нiяково потупився i промовчав, бо це була суща правда. Бувши любострасним i навiть хтивим, вiн не був таким невситимим звiром, як, наприклад, кузен д’Альбре, а тому вiддавав перевагу жiнкам, яких не треба було довго розпалювати, якi спалахували вiд першого ж доторку i швидко згоряли в яскравому полум’ї пристрастi.
    — Ну, то навiщо тобi здалися десятки коханок? — по хвилi спитав Ернан. — Iз марнославства, га?
    — Аж нiяк, — вiдказав Фiлiп i нараз збагнув, що їхня розмова ввiйшла в давно наїжджену колiю, та вдiяти нiчого не мiг. — Розумiєш, кожна жiнка по-своєму особлива, унiкальна, неповторна. В кожнiй з них є щось таке, чого не має жодна iнша... А втiм, нащо я все це кажу. Тобi годi це зрозумiти, монаховi бiсовому.
    — Та нi, я таки розумiю — абстрактно, певна рiч. Звiсно ж, жiнки — як, власне, i всi люди взагалi, — кожна по-своєму неповторна. Однак це не привiд, щоб лiзти пiд спiдницi кожнiй, хто має гарне личко, гнучкий стан i стрункi нiжки.
    — А як бо iнакше? — запитав Фiлiп. — Як iнакше збагнути, вiдчути, пiзнати оту жiночу неповторнiсть, не залiзши їй пiд спiдницi?
    — На вiдстанi, — не змигнувши оком, вiдповiв Ернан. — Дивитися на неї, спостерiгати за її поведiнкою, вчинками, розмовляти з нею, слухати, щo вона говорить i як говорить. Отак i вивчати, пiзнавати жiнок, за винятком тих кiлькох, що їх ти пiзнаєш у лiжку.
    — Нi, таки ти нiчого не розумiєш, — похитав головою Фiлiп, поспiхом шукаючи якесь порiвняння, щоб заперечити Ернановi арґументи. Кулiнарнi аналоґiї тут не годилися, бо Шатоф’єр уже набив на них руку, певнiше язика, i навчився спростовувати їх дуже влучними й дотепними вiдповiдями. В кiлькох попереднiх диспутах Фiлiп саме на цьому мiсцi спiткався й зазнавав поразки. I раптом його осiнило!.. — Ось ти, друже, маєш багацько коней, так?
    — Так. — Ернан пiдозрiливо покосився на Фiлiпа: це вже було щось новеньке.
    — I кожен з тих коней має свої неповторнi риси, по-своєму поводиться, чимось рiзниться вiд решти?
    — Певна рiч.
    — А чи зможеш ти досконало пiзнати того чи iншого коня, виявити всi його достоїнства та вади, бодай трохи не проїхавшись на ньому верхи?
    — Ну... — Шатоф’єр зам’явся, второпавши, до чого хилить Фiлiп. — Звiсно ж... Проте нi! Певне судження про нього я можу зробити, спостерiгаючи за тим, як його об’їжджає хтось iнший. А якщо той „хтось“ — вельми вправний вершник, то моє судження про нього може виявитися досить таки...
    Вiн не закiнчив своєї думки, бо Фiлiп раптом припав до шиї коня й нестримно зареготав. Ґабрiель дивився на нього, широко всмiхаючись.
    — Спiймав таки, бiсiв сину! — промовив Ернан, i собi давлячись смiхом.
    — Авжеж, — сказав Фiлiп, схлипуючи. — Цiкавий спосiб пiзнання жiнок ти менi пропонуєш. Спостерiгати за... за тим, як... як... — Вiн зайшовся кашлем, а вiдтак витер краєчком плаща вологе вiд слiз обличчя. — Якщо в мене манiя, то це... це... таж це — огидне збочення!.. Уяви лишень: я сиджу в крiслi бiля лiжка i спостерiгаю за тим, як... — I обоє знову зайшлися гомеричним реготом, до якого приєднався й Ґабрiель.
    — Гаразд, — сказав Ернан, нарештi вгамувавшись. — Здаюся. Сьогоднi твоя взяла — але, присягаюся, ненадовго.
    — А яке менi, власне, дiло, чия взяла — твоя чи моя, — вдавано байдуже вiдмахнувся Фiлiп. — Годi вже про це. Набридло.
    — Гаразд, — знову промовив Ернан. — Вiдкладемо нашу дискусiю до пори до часу. Тiльки дозволь насамкiнець сказати тобi... Нi, нi, не дуже ущипливе, — поквапився додати вiн, завваживши невдоволений вираз на Фiлiповiм обличчi. — Навiть зовсiм не ущипливе. Це радше констатацiя одного тривiального факту, що анiскiльки тебе не образить.
    — Констатуй, — великодушно дозволив Фiлiп.
    — Отож ця дiвчина, комендантова донька... як, до речi, її звуть?
    — Iвонна, — коротко вiдповiв Фiлiп, насилу долаючи в собi спокусу похвастатися перед другом, що ще вчора ввечерi дiвчина була незаймана.
    — Так от, Фiлiпе, за мiсяць, найпiзнiше за два-три, ти побачиш панночку Iвонну при своєму дворi. Вона швиденько вискочить замiж за котрогось iз твоїх дворян — їй дарма за кого, аби тiльки бути поближче до тебе, — i в твоєму оточеннi з’явиться ще один рогоносець... Тьху! Вже й так у тебе не двiр, а стадо худоби.
    Цi слова справдi не образили Фiлiпа, ба навiть улестили його марнославству. Взагалi вiн не полюбляв лестощiв, але Ернан робив це дуже вмiло, ховаючи їх за позiрною грубiстю та безцеремоннiстю. Що ж до його припущення стосовно подальшої поведiнки комендантової доньки, то для цього були вагомi пiдстави: протягом тих трьох мiсяцiв, що їх Фiлiп провiв у Ґасконi, трапилось уже чотири подiбнi випадки.
    — Кузен має рацiю, — флеґматично зауважив Ґабрiель. — Сьогоднi вранцi, коли ми вiд’їздили з Ортеза, я помiтив, що панночка Iвонна стояла на фортечному мурi й дивилася нам услiд. Тож можна не сумнiватися, що, повернувшись з Навари, ми зустрiнемо її в Тарсконi.
    Цiєї хвилi їх наздогнав Ґастон д’Альбре.
    — Кого ви зустрiнете? — поцiкавився вiн, пропхавши свого коня мiж Фiлiпом та Ґабрiелем.
    — Комендантову доньку, — вiдповiв Ернан i, перш нiж Фiлiп устиг втрутитися, стисло виклав свої мiркування з цього приводу.
    — Це безперечно, — погодився з ним Ґастон. — Вона нiвроку гарне дiвча i складе серйозну конкуренцiю Амелiнi. А втiм, немає лиха без добра — тодi Симон матиме бiльше шансiв стати батьком своєї наступної дитини.
    Фiлiп зiтхнув.
    — Цiкаво, — сказав вiн, — коли вже менi урветься терпець?
    — На правду грiх ображатися, — повчально мовив д’Альбре. — Це недостойно. I взагалi, знаєш, Фiлiпе...
    — Нi, не знаю. I знати не хочу.
    — Ач, який суворий! Знати вiн не хоче. Та я однаково скажу.
    — I що ж ти скажеш?
    — А от що: чим би не присягала Амелiна, скiлькох би попiв вона не запросила, хоч i самого найсвятiшого отця, щоб поклястися всiма святими угодниками та на всiх святих книжках... та навiть на нечестивому Коранi! — я нiзащо не повiрю, що ти не батько її дитини.
    Фiлiп гидливо поморщився: йому вже осточортiли кузеновi кпини. Тим-то вiн не став вдаватися до тривалої дискусiї, а сказав лише:
    — Швидше б воно народилося, те дитя. I якщо воно не буде бiляве та синьооке, то будь певен, я таки змушу тебе прикусити свого дотепного язика i перепросити за все-всеньке, що ти менi наговорив i ще наговориш з цього приводу... Я не жартую, Ґастоне. Ти ще вибачатимешся перед своїм государем, ще каятимешся.
    — I конче навколiшки, — саркастично докинув д’Альбре. — Та ще й чолом об землю битиму, твої черевики цiлуватиму. Мабуть, у подяку за те, що ти звабив мою сестру.
    Фiлiп промовчав, насуплено дивлячись поперед себе.
    — Ну, гаразд, гаразд, — примирливо всмiхнувся Ґастон. — Це я так жартую. А якщо серйозно, то...
    — Стривай-но, — урвав його Ернан. — Здається, нас кличе пан герцоґ.
    Так воно, власне, й було. Друзi припустили коней i незабаром порiвнялися з головою колони.
    — Що сталося, батьку? — запитав Фiлiп.
    — Хтозна, — знизав плечима герцоґ i вказав на провiдника. — Вiкторiо пророкує неприємностi.
    — Атож, панове, — кивнув той. — Попереду нас люди, багато людей. Погляньте, як стривожилося вороння.
    I справдi, ген бiля самого обрiю в небi ширяло безлiч чорних цяток.
    — Ну, щодо неприємностей, то це навряд, — зауважив Ґастон. — Просто хтось їде нам назустрiч.
    — Не в гнiв сказати вашiй свiтлостi, ви помиляєтеся — шанобливо заперечив провiдник. — Вороння кружляє над одним мiсцем, до того ж не над дорогою — вона проходить трохи лiвiше, — а над лiсом.
    — Засiдка? — припустив Фiлiп.
    — Можливо.
    — Важко в це вiриться, — промовив герцоґ i, короткозоро примружившись, задивився вдалечiнь. — Та чим чорт не жартує. У цьому вороннi справдi є щось зловiсне.
    — Дуже зловiсне, монсеньйоре, — пiдхопив провiдник. — Вороння просто так не збирається, воно чує лихi намiри. Тому раджу вам приготуватися.
    — Звiсно, приготуємося. Береженого, як кажуть, бог береже... Гей, Лорiсе! — гукнув герцоґ свого зброєносця. — Подай менi шолом, кiрасу та рукавицi, сурми алярм. I вам, панове, — звернувся вiн до Фiлiпа, Ґастона та Ґабрiеля, — варто надягнути лати. Про всяк випадок, що б там не сталося. Впродовж багатьох рокiв я очищав цi землi вiд скверни, та диявол хитрий i завжди знайде якусь лазiвку.
    Ернан схилився до шиї свого коня.
    — Отак-то, Байярдику, — сказав вiн. — Нехай тепер хтось спробує покепкувати з нашого обладунку. Зараз ми з тобою — найпотужнiша ударна сила в нашому загонi.
    Тим часом герцоґiв зброєносець просурмив збiр. Увесь загiн нераз заметушився, готуючись до зустрiчi з уявною небезпекою. Фiлiп же, змiнивши ошатного берета на мiцний сталевий шолом та надягаючи легкi лати, чомусь був переконаний — попереду на них чекає ворог, i аж нiяк не уявний.




    Роздiл XXI
    „Творцi iсторiї“

    Побоювання провiдника справдилися: на них таки справдi чекала засiдка. На щастя, ґасконцi встигли пiдготуватися до зустрiчi з ворогом, а проте в першi секунди, коли мiж деревами замиготiли чорно-червонi плащi лицарiв-єзуїтiв, не одне серце боляче стислося — якщо не вiд страху, то вiд забобонного жаху.
    Втiм, замiшання серед ґасконцiв тривало недовго i невдовзi поступилося мiсцем цiлковитiй зiбраностi. Вiдстань мiж супротивниками була невелика, отож пiсля обмiну десятком стрiл та дротикiв, що не завдали жоднiй iз сторiн нiякої шкоди, герцоґ, пiднявши руку з мечем, звучно гукнув:
    — Вперед, панове! — i, приостроживши коня, помчав назустрiч вороговi.
    Слiдом за ним, iз зброєю напоготовi, дружно рушили всi iншi. Єзуїти, якi явно розраховували раптовiстю нападу внести сум’яття в лави ґасконцiв, виявились позбавленими цiєї суттєвої переваги, ба навiть попервах були трохи приголомшенi їхньою несподiваною згуртованiстю та аґресивнiстю.
    Ухилившись вiд списа свого першого супротивника, Фiлiп на ходу полоснув його мечем, та так вдало, що той не втримався в сiдлi i гепнувся додолу. Не завдаючи собi клопоту перевiрити, убитий вiн чи лише поранений (це вже була справа зброєносцiв та слуг), Фiлiп увiрвався в гущу ворогiв, рублячи налiво й направо. Поруч нього, плiч-о-плiч, билися Ґабрiель де Шевернi, Симон де Бiґор, Робер де Русiльйон, ще два Фiлiпи та два Ґiйоми — д’Арманьяки й Сарданськi.
    У першi хвилини точився рiвний бiй. Чисельна перевага, що її мали єзуїти над ґасконськими лицарями, компенсувалася значною кiлькiстю слуг з почту останнiх, частина яких разом iз зброєносцями допомагала своїм панам безпосередньо в бою, а решта, озброєнi луками, дротиками та арбалетами, обстрiлювали фланги, тим самим перешкоджаючи єзуїтам обiйти ґасконцiв з тилу.
    Втрати обох сторiн поки були незначнi: по кiлька людей убитими i близько десятка поранених, серед яких, як це не дивно, опинився й Ернан. Пiд час першого ж зiткнення його стомлений вiд важкої збруї кiнь не втримався на ногах, i Шатоф’єр при повному обладунковi щосили бебехнувся на землю, втративши вiд удару притомнiсть. Дякувати Боговi, єзуїтiв одразу вiдтiснили, i життю доблесного конетабля небезпека поки не загрожувала. Слуги швиденько перенесли його пiд прикриття фургону, а нещасний Байярд так i лишився лежати на полi бою, не в змозi самостiйно звiльнитися вiд лат, що нестерпним тягарем притискали його до землi.
    У самому центрi лiнiї оборони герцоґ, з притаманними йому спокоєм та холоднокровнiстю, майстерно орудував мечем, вiдбиваючи удари єзуїтiв i завдаючи їм влучних ударiв у вiдповiдь. На ньому не було жодної подряпини, i своїм прикладом вiн пiдтримував мужнiсть у серцях iнших воїнiв, якi, дарма що були в меншостi, успiшно вiдбивали атаки ворога.
    На правому фланзi, де бився Фiлiп, справи йшли значно краще. Керованi ним лицарi, здебiльшого молодь, невблаганно просувалися вперед, i поверженi ними єзуїти, хто ще залишався живий, тут-таки потрапляли пiд кинджали зброєносцiв та слуг, як свинi пiд ножi м’ясникiв.
    Фiлiп схвальними вигуками пiдбадьорював друзiв, а сам з чимраз бiльшим занепокоєнням поглядав на протилежний фланг, де через вiдсутнiсть Ернана, який ще залишався непритомним, подiї розгорталися не на користь Ґастона д’Альбре та Робера де Бiґора. Фiлiп не сумнiвався в перемозi, вiн не мав права бодай на мить припустити можливiсть поразки, — але якою цiною вони здобудуть цю перемогу?... Поки ще тримається лiвий фланг, ґасконцi перебувають у вигiднiшому положеннi, i втрати серед них значно меншi. Проте у Ґастона та ґрафа де Бiґора дуже мало людей — ледь-ледь, якимсь чудом їм вдається стримувати атаки єзуїтiв. Ось-ось, i... Нi! Останньої митi єзуїти змушенi послабити тиск на лiвому фланзi й перекинути частину лицарiв на правий, де особливо спустошливо господарювала ґасконська молодь на чолi з Фiлiпом. На якийсь час рiвновага вiдновлена — та чи надовго?...
    За першою шеренгою нападникiв Фiлiп помiтив вершника в блискучих латах i в шоломi, увiнчаному жмутком рiзнобарвного пiр’я. Судячи з розкiшного вбрання та владних жестiв, якими вiн супроводжував свої накази, це був ватажок єзуїтiв.
    — Гей, Ґабрiелю, Робере, Симоне! — закликав Фiлiп друзiв, що билися поруч. — Ану, доберiмося до того пiвня!
    З їхньою допомогою Фiлiп пробився до „пiвня“, як вiн охрестив ватажка, i поки друзi вiдтiсняли єзуїтiв, налетiв на нього iз занесеним мечем.
    — Захищайтеся, пане! Годi вам ховатися за спинами пiдлеглих!
    „Пiвень“ мовчки прийняв його виклик, i мiж ними зав’язалася жорстока сутичка. На цей раз Фiлiп зустрiв гiдного супротивника.
    Єзуїти намагалися були знову зiмкнутися й оточити кiлькох смiливцiв, та забарилися — у пролом вже ринули iншi ґасконцi, i ватажок нападникiв виявився вiдрiзаним вiд решти своїх лицарiв.
    Лави єзуїтiв помiтно здригнулися, однак Фiлiп розумiв, що навiть загибель „пiвня“ не зупинить подальшого кровопролиття. З щемом у серцi вiн думав про те, що, можливо, комусь iз близьких йому людей доведеться полягти в цiй сутичцi; особливо вiн уболiвав за батька та Ґастона. Напосiдаючи на „пiвня“, Фiлiп подумки волав до небес, благаючи їх не допустити перемоги цiною життiв його друзiв та родичiв.
    I небеса нiби почули цей заклик. Раптово поза спинами єзуїтiв з-за найближчого пагорба виплеснувся на прогалину стрiмкий потiк бiлих плащiв, блискучих лат i рiзномастих коней. Голосно, гучно пролунав бойовий клич: „Боссеан!“, затрiпотiли на вiтрi штандарти ордену Храму Сiонського, засяяли на сонцi оголенi леза мечiв, що в очах радiсно приголомшених ґасконцiв виглядало незаперечним доказом безмежної ласки Господньої. Несподiвана поява загону тамплiєрiв поставила хрест на всiх планах єзуїтiв; затисненi з обох бокiв переважаючими силами супротивникiв, вони були приреченi на неминучу поразку. Доля подальшої сутички була вирiшена наперед.
    Скориставшись секундним сум’яттям „пiвня“, Фiлiп плазом меча оперiщив його по головi, геть зiм’явши розкiшний плюмаж, потiм корпусом i руками виштовхнув очманiлого вiд удару єзуїта з сiдла.
    — Ґабрiелю! — гукнув вiн. — Роззброй цього негiдника i пильнуй, щоб його не вколошкали. Вiн мiй бранець. — А сам, пришпоривши коня, помчав далi.
    З появою тамплiєрiв сутичка, що почалася як запеклий двобiй, перетворилася на поголовну рiзанину. Мало кому з чорно-червоних лицарiв пощастило врятувати своє життя. Герцоґ, такий холоднокровний у бою, тепер дав волю своєму гнiвовi. У молодостi вiн люто зненавидiв єзуїтiв за їхнi звiрства в Араґонi пiд час вiйни з катарами, i по батьковiй смертi прогнав їх усiх з Ґасконi та Каталонiї, зрiвняв iз землею їхнi командорства i заборонив будь-яку дiяльнiсть ордену Серця Iсусового у своїх володiннях. Герцоґ закликав не брати жодного ворога в полон, заявивши, що однаково всi бранцi будуть негайно страченi.
    Завдяки своєчасному втручанню тамплiєрiв втрати серед ґасконцiв виявилися незначними. З-помiж знатних панiв загинув один лише Гi де Луаньяк — герцоґiв камергер. На превелику радiсть Фiлiпа, нiхто з його друзiв не постраждав i навiть не був серйозно поранений. Хiба що Ґастон д’Альбре наприкiнцi сутички вивихнув руку — вiн так захопився, переслiдуючи єзуїтiв, що забув про втому, а коли в нього запаморочилось у головi, не утримався в сiдлi i впав з коня; iншi ж узагалi вiдбулися легкими подряпинами та саднами. Фiлiп трохи забив собi колiно, у нього неприємно свербiли затерплi руки, та вiн i думати про це забув, коли з полегшенням переконався, що його обличчя не зазнало анi найменших пошкоджень.
    „Хоч шрами прикрашають мужчину, — мiркував вiн, — вони менi нi до чого. Мене цiлком влаштовує й те, що я маю.“
    На той час Ернан вже повернувся до тями i тепер, сидячи на травi, очманiло оглядав усiяне тiлами єзуїтiв поле бою. Нараз вiн зачудовано вигукнув:
    — Овва! Таж це Клiпенштейн, хай мене грець поб’є! Гуґо фон Клiпенштейн! Атож, вiн, клянуся хвостом Вельзевула!
    Гiгант-вершник рокiв тридцяти п’яти, вочевидь, ватажок загону, зупинив свого коня й повернувся до Ернана. Iншi тамплiєри разом з ґасконцями продовжували добивати єзуїтiв.
    — Брат де Шатоф’єр? Оце так зустрiч! — Вiн пiд’їхав ближче, спiшився i спiвчутливо спитав: — Ви пораненi?
    — Ну... власне... — збентежено пробурмотiв Ернан. Лише з деяким запiзненням вiн зрозумiв, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипiв бiй, поки його друзi билися не на життя, а на смерть, сам вiн пролежав у безпечному мiсцi, навiть не дiставши з пiхв меча. — Та нi, дрiбницi. Нiчого серйозного.
    — Будьте певнi, нiчого серйозного, — поспiшив на виручку друговi Фiлiп, який, на щастя, був неподалiк. — Просто пановi де Шатоф’єру не поталанило. Вiн упав i трохи забився. — Фiлiп сплигнув з коня i змiряв оцiнюючим поглядом могутню фiгуру прославленого воїна, що за свої подвиги в Палестинi заслужив прiзвисько Гроза Сарацинiв. — Пане фон Клiпенштейн, у мене просто немає слiв, щоб виразити вам всю глибину своєї вдячностi за допомогу в цю тяжку для нас хвилину. Завдяки вам ми уникли великих втрат, i багато дружин та дiтей до кiнця своїх днiв згадуватимуть у молитвах iмена героїв, що спасли вiд неминучої смертi їхнiх чоловiкiв i батькiв.
    — Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно вiдповiв тамплiєр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Цi єретики ще гiршi за магометан. I як їх тiльки земля носить!
    — Дивина та й годi, — задумливо промовив Фiлiп. — Якого дiдька їм було треба?
    — Кажуть, — озвався Ернан, пiдводячись на ноги, — що окремi загони єзуїтiв з мовчазної згоди своїх командорiв займаються розбоєм на великiй дорозi.
    — Щось таке я чув, — кивнув Фiлiп. — Проте, як менi вiдомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами i не афiшують своєї приналежностi до ордену.
    — Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєнi загони. А тут казна-що: геть усi зодягненi в єзуїтську форму, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.
    — Гм, справдi... Чортiвня якась!
    Клiпенштейн делiкатно прокашлявся.
    — Перепрошую, пане мiй, — звернувся вiн до Фiлiпа. — Як я розумiю, ви монсеньйор Аквiтанський-молодший.
    — А вiдтепер i ваш боржник, — вiдповiв Фiлiп. — Якими вiтрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?
    Тамплiєр усмiхнувся:
    — Смiю сподiватися, що ваш край незабаром стане не чужим i для мене.
    — О! — радiсно промовив Ернан. — Вас призначили керiвником одного з ґасконських командорств? I якого ж?
    — Берiть вище, брате. Маґiстр Рене де Монтальбан пiсля поранення в Палестинi вирiшив пiти на спочинок до нашого мальтiйського монастиря i попросив ґросмейстера звiльнити його вiд обов’язкiв прецептора Аквiтанського...
    — Отже, ви призначенi його наступником, — зрозумiв Фiлiп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, вже почали огляд командорств?
    — Нi, монсеньйоре, лише збирався. Передусiм я хотiв представитися вам та вашому батьковi, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконi я вас вже не застав, тому разом iз загоном подався вам навздогiн. На щастя, я обрав коротший шлях, нiж ви.
    — I представилися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що нi в мене, нi в мого батька не буде нiяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквiтанського. Сподiваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм вiдомостями, король Навари запросив вас на святковий турнiр як одного з семи призвiдникiв.
    — Це так, — кивнув Клiпенштейн. — Проте я змушений вiдмовитися вiд вашої люб’язної пропозицiї. До початку турнiру ще бiльше двох тижнiв, i за цей час я планую вiдвiдати кiлька найближчих командорств.
    — Що ж, успiхiв вам... Але, гадаю, ви не вiдмовитеся провести цей вечiр та нiч у моєму замку Кастельбелло, що за три години їзди звiдси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих i подбати про поранених.
    — Так, звичайно, — сказав Клiпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося вiд подиву, i вiн уп’явся поглядом у ватажка єзуїтiв, якого, вже без шолома, вiв до них Ґабрiель. — Ба! Родрiґо де Ортеґаль! Прецептор Наварський власною персоною. Отакої!
    Фiлiп пильно вдивився в холоднi, безмовнi риси обличчя єзуїта.
    — А хоч i сам Iнморте. Хто б вiн не був, це не завадить нам допитати його.
    — А ще краще негайно повiсити його на найближчому деревi, як лiсового розбiйника, — почувся розгнiваний голос герцоґа. Вiн пiд’їхав до них на конi, зi скривавленим мечем у руцi i спрямував на прецептора сповнений ненавистi погляд. — Лорiсе! — звернувся вiн до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як вiн на це заслуговує.
    Герцоґiв слуга, у скривавленiй та пошматованiй куртцi, пошкультигав, тягнучи поранену лiву ногу, виконувати наказ свого пана.
    — Стривай, Лорiсе! — владно зупинив його Фiлiп. — Це мiй полонений, батьку.
    — А то бiда! — спохмурнiв герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготiв — за прецептором.
    — Нi, батьку, — рiшуче заперечив Фiлiп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, i менi вирiшувати, як обiйтися з моїм полоненим. Насамперед його слiд допитати. Сподiваюся, в Кастельбелло знайдеться кат, що зумiє розв’язати йому язика.
    Клiпенштейн похитав головою:
    — Боюся, це безнадiйно, монсеньйоре.
    — Що ви маєте на увазi? — запитав Фiлiп.
    — Всi посвяченi в таємницi ордену єзуїти мiцно тримають язика за зубами. Певна рiч, я не стверджую, що Iнморте навiв на них чари, але менi вiдомо кiлька випадкiв, коли полоненi сарацинами чи маврами достойники ордену божеволiли пiд тортурами, так i не зронивши нi слова.
    — Точно, — пiдтвердив Ернан. — Я теж про це чув.
    — Ага, — сказав Фiлiп i знову поглянув на прецептора.
    У вiдповiдь той лише презирливо скривив губи. Вираз його обличчя залишалося холодним i непроникливим, а погляд був сповнений рiшучостi, у ньому яскраво палав вогонь фанатизму.
    „Нi, — зрозумiв Фiлiп. — Вiн не заговорить. Вiн помре або збожеволiє пiд тортурами, але мовчатиме до кiнця. Що-що, а пiдбирати вiрних соратникiв Iнморте умiє. Мабуть, краще буде послухатися батькової поради. Проте...“
    I тут Фiлiп ухвалив рiшення, яке приголомшило й обурило не лише герцоґа, що патолоґiчно ненавидiв єзуїтiв, але й усiх без винятку ґасконцiв i тамплiєрiв. Вiн вiдпустив Родрiґо де Ортеґаля на свободу!
    Коли пристрастi трохи вщухли, Фiлiп уточнив, що прецептор може сiсти на коня i безперешкодно вiддалитися на двiстi крокiв у будь-якому напрямку, пiсля чого вiн стає вiльним у повному розумiннi цього слова, без жодних ґарантiй особистої недоторканостi.
    Таке роз’яснення поклало край гомону невдоволення, а дехто навiть розцiнив Фiлiпове рiшення як вельми дотепне. Близько дюжини тамплiєрiв i приблизно стiльки ж ґасконцiв стали готуватися до погонi за єзуїтом, щойно вiн вiд’їде на двiстi крокiв. Але перше, нiж прийняти даровану йому свободу зайця, преслiдуваного зграєю гончих псiв, Родрiґо де Ортеґаль виявив бажання переговорити з Фiлiпом вiч-на-вiч.
    Це прохання видалося дуже пiдозрiлим. Прецептора ретельно обшукали на предмет виявлення прихованої зброї, але нiчого не знайшли. Пiсля недовгих вагань Фiлiп попросив присутнiх залишити їх наодинцi.
    Коли всi вiдiйшли на достатню вiдстань, прецептор заговорив:
    — Монсеньйоре, ви подарували менi життя... вiрнiше, дали менi шанс врятувати своє життя, тож тепер я у вас в боргу...
    — Забудьте про це! — зневажливо урвав його Фiлiп. — Я не потребую вашої вдячностi. Тим бiльше що я вчинив так зовсiм не з милосердя, якого ви не заслуговуєте. Я цiлком згоден з батьком, що ваше мiсце на шибеницi, але не хочу бруднити свої руки кров’ю полоненого.
    — Тобто, ви вмиваєте їх?
    Фiлiп знизав плечима:
    — Думайте, як хочете. Менi ваша думка байдужа.
    — Ну що ж, — промовив прецептор. — В такому разi, розглядайте те, що я вам скажу, як вимушене зiзнання пiд тортурами. Але врахуйте, що якби мене катували, я не сказав би нiчого. Та й зараз скажу не все — а лише те, що вважатиму за потрiбне.
    — Гаразд, мене це влаштовує. Я слухаю.
    Єзуїт пильно подивився на нього:
    — Я отримав наказ ґросмейстера знищити вас.
    Фiлiп голосно пирхнув.
    — Знаєте, — саркастично промовив вiн, — я чомусь вiдразу запiдозрив, що ви не мали намiру запросити нас на спiльну трапезу.
    — Боюся, монсеньйоре, — зауважив прецептор, — ви хибно зрозумiли мене. Менi та моїм людям було наказано знищити саме вас. До iнших ваших супутникiв нам було байдуже. Навiть до вашого батька — хоча вiн наш лютий ворог.
    — Он як! — сказав Фiлiп. — I чим я заслужив таку честь?
    — Ви засудженi до смертi таємним судом нашого ордену. Ви не єдиний засуджений, але ви один з перших у нашому списку. Отож бережiться, монсеньйоре. Сьогоднi вам пощастило, та нас це не зупинить. Якщо я залишусь живим, то докладу всiх зусиль, щоб довести цю справу до кiнця. А якщо нi, вирок виконає хтось iнший.
    На Фiлiпове обличчя набiгла краска гнiву й обурення.
    — Ваш мерзенний орден надто високої думки про себе! Хто ви такi, щоб судити мене?!
    — Ми творцi iсторiї, — незворушно вiдповiв Родрiґо де Ортеґаль. — За нами майбутнє всього людства. Ми рука Господня на землi.
    — Караюча, звiсно, — iронiчно докинув Фiлiп.
    — I будiвнича. Ми творимо iсторiю людства i караємо тих, хто стоїть на нашому шляху, на шляху до прийдешньої всесвiтньої єдностi. I iм’ям цiєї єдностi, до якої ми прагнемо, суд нашого ордену засудив вас до смертi. Вас слiд було знищити ще в дитинствi, але ранiше ми недооцiнювали небезпеку, що виходить вiд вас. Та останнiм часом лiнiї вашої долi прояснилися...
    — Я не циган, пане єзуїт, — знову перебив його Фiлiп. — I не вiрю в долю. Я вiрю у вiльну волю i Боже Провидiння.
    — Це неiстотно, монсеньйоре. За всiєї вашої вiльної волi свобода вашого вибору обмежена багатьма чинниками, звiдси i вимальовуються лiнiї вашої долi. I повiрте, цi лiнiї, всi до єдиної, становлять смертельну загрозу для нас i для нашої мети. Iншими словами, що б ви не робили, ви будете лише шкодити нам у досягненнi всесвiтньої єдностi.
    — Тiєї самої єдностi, — криво посмiхнувся Фiлiп, — яку ви вже встановили на територiї своїх областей? О, в такому разi не сумнiвайтеся: я шкодитиму вам, бо, на моє переконання, ви несете свiтовi не єднiсть, а загальне рабство i мракобiсся. Ваше майбутнє — страшний кошмар; ви не творцi iсторiї, а її ймовiрнi могильники, а якщо ви i є чиєюсь рукою на землi, то не Господньої, а диявольської. Будьте певнi — а якщо врятуєтеся, то так i передайте своєму господаревi, — що я докладу всi зусилля, щоб стерти ваш орден з лиця землi. Я твердо переконаний, що цим я зроблю велику послугу всьому християнському свiтовi i здiйсню боговгодний вчинок.
    — Вашi переконання гiднi поваги, монсеньйоре, — вiдповiв Родрiґо де Ортеґаль. — Тепер я бачу, що ви справдi серйозний противник. I дуже небезпечний. — Обличчя прецептора набуло колишнього непроникного вигляду. — Я сказав вам усе, що хотiв.

    Пiзно вночi до Кастельбелло повернулися втомленi тамплiєри й ґасконськi лицарi, що переслiдували Родрiґо де Ортеґаля. Єзуїту вдалося вiдiрватися вiд погонi.
    А Фiлiп довго думав над тим, що сказав йому прецептор. Зрештою вiн вирiшив не говорити про смертний вирок нiкому, навiть Ернановi, якому цiлком довiряв. I Ернановi — особливо.
    „Якщо вiн дiзнається про це, — так обґрунтував своє рiшення Фiлiп, — то ходитиме за мною по п’ятах, не дасть менi спокою нi вдень, нi вночi. I головне — вночi... Нi, це буде занадто! Якось я й сам про себе подбаю.“




    Роздiл XXII
    Грiхопадiння Бланки Кастильської

    Перше нiж звести докупи весь гурт наших героїв, до чого, як ми бачимо, активно прагне його ґасконська частина, автор вважає за доцiльне повернутися назад у часi й коротко розповiсти про те, як минуло лiто для Бланки та Марґарити. Крiм того, читачевi варто познайомитися з iще одним персонажем цiєї повiстi, який вiдiграватиме досить помiтну роль у подальших подiях. Втiм, про нього ми поговоримо трохи згодом, у наступному роздiлi, а зараз звернiмо нашi погляди на Бланку, яку ми залишили в цiлковитiм сум’яттi, збентежену i навiть приголомшену почуттям, що заскочило її зненацька, мов злодiй з-за рогу.
    Понад мiсяць вела Бланка вiдчайдушну боротьбу зi своїми бажаннями i з тим, що перешкоджало їх здiйсненню. У цiй боротьбi з собою вона була зовсiм самотня, вона не дозволяла втручатися й давати поради нiкому з подруг, навiть Марґаритi. Її духовний наставник, падре Естебан, перебував у розгубленостi: його думка з цього приводу як людини суперечила його переконанням священнослужителя, тому вiн не наважувався нi схвалювати її, нi засуджувати. А що ж до Монтiнi, то вiн, бувши в свої шiстнадцять рокiв вже досить досвiдченим серцеїдом, разом з тим надто поважав Бланку, щоб намагатися звабити її. З нею вони швидко стали добрими друзями, Етьєн виявився на рiдкiсть розумним, цiкавим i вельми порядним юнаком, тож незабаром Бланка почала вiдчувати до нього не лише фiзичний потяг, а й дружню симпатiю.
    На початку липня сталися три подiї, що тiєю чи iншою мiрою посприяли лоґiчному завершенню Бланчиного грiхопадiння.
    По-перше, її чоловiк, ґраф Бiскайський, знову вiдбув на чолi королiвської армiї до Країни Баскiв, де мiсцевi селяни, невдоволенi своїм становищем напiврабiв, уже вкотре вчинили заколот, вимагаючи скасування крiпацтва, як це давно було зроблено в iнших провiнцiях Навари.
    По-друге, здiйснюючи свою щорiчну пастирську поїздку по Ґаллiї та Наварi, до Памплони прибув його емiненцiя кардинал Марк де Фiлiппо, архiєпископ Тулузький. Пiд час недiльної проповiдi в соборi Пречистої Дiви Марiї вiн, розмiрковуючи про святiсть шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував i навпростець заявив, що чоловiк, винний у перелюбi, не має права вимагати вiд своєї дружини вiрностi, бо, на його тверде переконання, подружня вiрнiсть має бути взаємною.
    I хоч це твердження мало суто умоглядний характер i не зовсiм узгоджувалося iз загальноприйнятими нормами християнської моралi, Бланка вирiшила для себе, що церква (принаймнi, в особi архiєпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозумiє i все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грiшив з сестрою; його провина полягала ще й у тому, що вiн вперто не хотiв каятися. Пiсля сварки з Бланкою, що сталася в серединi лютого, ґраф, позбавлений доступу до жiнчиної спальнi, навiть у гадцi не мав накладати на себе єпитимiю i регулярно проводив ночi з iншими жiнками — здебiльшого з молоденькими покоївками, що було однiєю з його слабостей.
    Остання подiя, а саме вiдверта розмова з Матильдою, що вiдбулася за кiлька днiв по знаменнiй проповiдi архiєпископа, була тiєю останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпiння.
    Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще нiжилася в лiжку, коли до її спальнi ввiйшла Матильда. Стримано привiтавшись з нею i вибачившись за вторгнення, дiвчина сiла на край лiжка i спрямувала на кастильську принцесу докiрливий погляд.
    — Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всмiхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?
    — Я хочу поговорити з вами, панi, — сказала Матильда.
    — Про що? — запитала Бланка, протираючи очi.
    — Про мого братика.
    Бланка видимо знiяковiла:
    — Про Етьєна?
    — Атож, про нього. Скоро вiн прийде до вас, так?
    — Так, — збентежено пiдтвердила Бланка, вибираючись з лiжка. Вона напнула на себе пеньюар, сiла поруч Матильди, взяла її за руку i лагiдно спитала: — До чого ти ведеш, дитинко?
    — А то ви не знаєте, панi! Сьогоднi я розмовляла з Етьєном. Вiн признався, що любить вас.
    До Бланчиних щiк прилила кров, а її очi гарячково заблищали. Вона обняла Матильду i пiсля хвилинного мовчання сказала:
    — Я теж люблю твого брата, золотце. Дуже люблю.
    — Але так не можна, панi. Це неправильно.
    — Чому?
    — Бо ваше кохання грiшне. Ви не можете любити Етьєна, а Етьєн не може любити вас.
    Бланка важко зiтхнула:
    — А коли я не можу не любити його? Коли твiй брат не може не любити мене? Тодi що?
    — Ви мусите, панi. Ви мусите зупинитися, поки не пiзно. Поки не сталося непоправного, поки ви ще не загубили свою душу, i поки Етьєн не загубив свою.
    Бланка пильно подивилася Матильдi в очi:
    — А ти певна, що твiй брат, як ти це називаєш, ще не загубив свою душу?
    Дiвчина здригнулася.
    — О, Боже! — вигукнула вона. — Це вже сталося! Значить, вiн обдурив мене... Як ви могли, панi? Як ви могли це допустити?
    — Ти хибно зрозумiла мене, Матильдо, — знову шарiючись, промовила Бланка. — Я зовсiм не те мала на увазi.
    — А що?
    — Що в Етьєна... Словом, у нього вже були iншi жiнки.
    Матильда заперечно похитала головою:
    — Неправда. Це вам панi Марґарита сказала — але ви не вiрте їй. Вона навмисне наговорює на мою братика, щоб вам легше було ступити на шлях перелюбу. Щоб ви менше дбали про його душу, вважаючи його розпусним та непорядним. Я знаю, що вона має на метi, переконуючи вас у цiй нiсенiтницi, зводячи на Етьєна наклеп.
    — I до чого ж вона прагне, по-твоєму?
    — Вона розраховує, що, скоївши грiх, ви знайдете собi виправдання в тому, що начебто Етьєн звабив вас.
    — Що за безглуздя! — щиро здивувалася Бланка. — Не бери собi дурного в голову, Матильдо. Я не потребую нiяких виправдань, це негiдно мене. Не в моїх звичках перекладати вiдповiдальнiсть за свої вчинки на когось iншого. I коли я наважуся...
    — Схаменiться, панi! — заблагала Матильда. — Ви ж замiжня жiнка, а Етьєн... Вiн вам не рiвня. Навiть якби ви були вiльнi, все одно мiж вами не могло б бути кохання.
    — Проте воно є. Ми з Етьєном любимо одно одного. Тепер я знаю це напевно.
    — Це неправедна любов, панi. Це згубна пристрасть. Ви мусите вирвати її зi свого серця.
    Бланка рвучко притисла Матильдину голову до своїх грудей.
    — Чуєш? Це б’ється моє серце. Воно живе, воно любить i страждає. Воно багато страждало, але кохання до твого брата, нехай воно грiшне, неправедне, згубне, вилiкувало його, позбавило мене болю та страждань. Як же я можу вирвати те, що стало часткою мене самої? Ти лише на пiвтора року менша за мене, Матильдо, але ти ще дитя, ти чиста й невинна, ти не пiзнала того, що випало пiзнати менi, i зараз ти не здатна зрозумiти мене. Ти засуджуєш нас з Етьєном — що ж, гаразд, я не тримаю на тебе зла. Нехай вбереже тебе Господь вiд того, щоб колись ти зрозумiла мене цiною свого гiркого досвiду. — На секунду Бланка замовкла, переводячи подих. — I я вдячна тобi за все, що ти менi зараз сказала. Ти допомогла менi краще розiбратися в своїх почуттях i змиритися з неминучим. Чому бути, того не минути, серденько. Я дуже люблю тебе, але також я люблю твого брата...
    — Панi, — озвалася Матильда, пiдводячи голову. — Востаннє прошу вас схаменутися. Не берiть грiх на душу, не губiть Етьєна.
    — Нi, — твердо вiдповiла Бланка. — Я вже все вирiшила. Рано чи пiзно це мало статися, тож нехай це станеться якомога швидше.

    Скупавшись i вдягнувшись, Бланка ввiйшла до вiтальнi своїх покоїв, де на неї вже чекав Монтiнi. У кiмнатi бiльше нiкого не було, i як звичайно при їхнiй ранковiй зустрiчi, пiсля ввiчливих привiтань мiж ними запанувало нiякове мовчання. Етьєн дивився на Бланку iз захопленням i обожнюванням, вона ж вiдверто милувалася ним, його ладно скроєною фiгурою, бездоганно правильними рисами його обличчя, його красивими чорними очима...
    Нарештi Бланка пiдступила до Монтiнi i взяла його за руки. Вона хотiла спитати, чи любить вiн її, але слова раптом застряли в її горлi. Таке питання здалося їй надто банальним, мелодраматичним i навiть вульґарним. Зненацька з її вуст злетiло щось уже зовсiм несподiване, приголомшливе за своєю вiдвертiстю:
    — Етьєне, у вас... У тебе були ранiше жiнки?
    Монтiнi на мить сторопiв i втупився в неї розгубленим поглядом. Потiм збентежено опустив очi.
    — Так, були, — винувато пробурмотiв вiн i хотiв був кинутися до її нiг, але Бланка, намагаючись утримати його, опинилася в його обiймах.
    — I скiльки? — запитала вона.
    Етьєн ще бiльше розгубився, не знаючи, що й вiдповiсти. Вiн вже давно втратив лiк молодим жiнкам та дiвчатам, з якими за останнi два роки мав близькi стосунки. Його розгубленiсть невiдь чому викликала у Бланки захват, i, не дочекавшись вiдповiдi, вона притислася губами до його губ.
    Передовсiм Монтiнi навчив її цiлуватися, i того дня, всупереч своєму звичаю, вона не пiшла до церкви.




    Роздiл XXIII
    Божевiлля Рiкарда Iверо

    Того лiта вiконтовi Iверо йшов двадцять перший рiк. Вiн був троюрiдним племiнником короля Навари, сином та спадкоємцем наймогутнiшого пiсля короля наварського вельможi — дона Клавдiя, ґрафа Iверо, а по лiнiї матерi, Дiани Юлiї, вiн доводився двоюрiдним братом нинi правлячому iмператоровi Авґусту XII. Був вiн високий на зрiст, стрункий, свiтловолосий i вродливий, як античний бог, щоправда, на вiдмiну вiд богiв, вiн не вiдзначався фiзичною силою та витривалiстю — i це, мабуть, була єдина його вада. Рiкард, здавалося, мав усе, що потрiбно для повного щастя, — молодiсть, красу, здоров’я, знатнiсть та багатство, — проте щасливим себе не почував. У чотирнадцять рокiв його сподобило без пам’ятi закохатися в свою троюрiдну сестру Марґариту, i вiдтодi все його життя було пiдпорядковане однiй метi — добитися вiд неї взаємностi.
    Минали роки. Рiкард дорослiшав, разом з ним дорослiшала Марґарита, i дедалi довшою ставала шеренга її коханцiв, на яких вiн поглядав звiддалiк, мало не божеволiючи вiд ревнощiв та вiдчаю. Марґарита ставилася до нього лише як до брата, навiдрiз вiдмовляючись бачити в ньому мужчину. А тим часом його рiдна сестра Гелена була нестямно закохана в нього, i навряд чи її зупинив би страх перед грiхом кровозмiшення, якби не впертiсть Рiкарда, для якого на свiтi не було iншої жiнки, крiм Марґарити. А на довершення всього, ще одна троюрiдна сестра Рiкарда, Жоанна Бiскайська, вiднедавна загорiлася бажанням стати його дружиною i з цiєю метою прагнула налаштувати проти нього Марґариту, щоб та випадково не надумалася вiдповiсти взаємнiстю на його кохання. А оскiльки Жоанна не вiдзначалася особливим розумом i в своїх iнтриґах була надто прямолiнiйна, то невдовзi про її пiдступи дiзнався Рiкард i всiма фiбрами душi зненавидiв її.
    Коли ж, нарештi, його мрiя здiйснилась, i Марґарита (почасти на зло Жоаннi) подарувала йому свою любов, Рiкард остаточно втратив голову. Якщо ранiше вiн просто кохав Марґариту, то пiсля першої близькостi з нею вiн став обожнювати її, i з кожною наступною нiччю чимраз несамовитiше. Втiм, i Марґарита згодом почала вiдчувати до Рiкарда значно глибше почуття, нiж те, що вона звикла називати коханням. Дедалi частiше Марґарита з’являлася на людях в Рiкардовiм товариствi, а з кiнця червня вони проводили разом не лише нiчнi години, а й бiльшу частину дня, мов законне подружжя. Багато хто в Наварi вже почав говорити, що врештi їхня наслiдна принцеса постатечнiшала, знайшла собi майбутнього чоловiка, i тепер слiд чекати оголошення про весiлля.
    Однак сама Марґарита про одруження не думала. До Рiздва, коли вона обiцяла батьковi вийти замiж, було ще далеко, квапитися з цим вона не хотiла, i всi розмови на цю тему, що їх раз по раз заводив з нею Рiкард, неодмiнно закiнчувалися бурхливими сварками. Зазвичай це траплялося вранцi, а ввечерi вони вже мирилися, i як вiдступну Рiкард дарував Марґаритi якусь вельми коштовну дрiбничку, все глибше грузнучи у трясовинi боргiв.
    Того липневого вечора, про який ми збираємося розповiсти, вiн подарував їй на знак їх чергового примирення пiсля чергової ранкової сварки дивовижної краси перлове намисто, за яке виклав шаленi грошi.
    Майже годину витратила наварська принцеса, разом з Бланкою та Матильдою вивчаючи Рiкардiв подарунок, розглядаючи його в рiзних ракурсах та за рiзного освiтлення i примiряючи його одна на однiй. З цiєю метою Марґарита тричi, а Матильда двiчi мiняли сукнi. Бланка не перевдягалася лише тому, що її покої розташовувалися в iншому крилi палацу, а всi сукнi наварської принцеси були на неї задовгими.
    Рiкард увесь сяяв. Вiн знову був у ладах з Марґаритою, критичне сприйняття дiйсностi, що загострювалося в нього зранку, надвечiр, як звичайно, притупилося, всi тривоги, побоювання та поганi передчуття були забутi, майбутнє бачилося йому в рожевих тонах, а зараз вiн був по-справжньому щасливий.
    Досхочу намилувавшись собою та своєю новою прикрасою, Марґарита дзвiнко поцiлувала Рiкарда в губи.
    — Це завдаток, — пообiцяла вона. — Далебi, Рiкарде, ти чудо! Таких чарiвних подарункiв я не отримувала ще нi вiд кого, навiть вiд батька... Мiж iншим, сьогоднi й татусь менi дещо подарував. Ось, каже, донечко, поглянь. Може, тебе зацiкавить.
    — А що за подарунок? — спитала Бланка.
    — Зараз покажу.
    Марґарита вийшла з кiмнати, а за хвилину повернулася, тримаючи в руках невеликий, розмiрами з книгу, портрет.
    — Ну як, кузино, впiзнаєш?
    Невiдь чому (а якщо гарненько подумати, то з цiлком зрозумiлих причин) Бланка почервонiла.
    — Це Фiлiп Аквiтанський...
    — Атож, вiн. Чудова робота. Тiльки, по-моєму, художник перестарався.
    — В якому сенсi?
    — Надто вже вродливий твiй Фiлiп на портретi. Навряд чи вiн такий у життi.
    — А от i помиляєшся, — напрочуд жваво заперечила Бланка. — На мiй погляд, цей портрет дуже вдалий, i художник нiтрохи не полестив Фiлiповi.
    — Он як! — промовила Марґарита, облизнувши губи. — Виходить, не даремно його прозвали Красунчиком.
    — А ще бiльше, — уїдливо зауважив Рiкард, дивлячись на портрет з вiдвертою ворожiстю, — йому пасувало б прiзвисько Красуня.
    Бланка докiрливо поглянула на Рiкарда, а Марґарита всмiхнулася:
    — I справдi, вiн дуже схожий на дiвчину. Якби не очi i не одяг... Гм. Вiн, певно, не лише жiнкам, а й чоловiкам подобається. Правда, кузино?
    Бланка знiяковiла. Її коробило вiд таких розмов, i вона охоче ухилилася б вiд вiдповiдi, проте побоювалася, що в такому разi Марґарита знову почне глузувати з її „непристойної сором’язливостi“.
    — Ну... словом... Був один, дон Педро де Хара, прости Господи його грiшну душу.
    — Вiн що, помер?
    — Так. Фiлiп убив його на дуелi.
    — За що?
    — Дон Педро спробував... цього... залицятися до Фiлiпа. А вiн викликав його на дуель.
    — За цi самi залицяння?
    — Так, за них.
    — Яка жорстокiсть! — озвався Рiкард. — Мало того, що дон Педро страждав через свої поганi схильностi, так вiн ще й поплатився за це життям.
    Бланка кинула на Рiкарда спопеляючий погляд.
    — Припинiть, кузене! — жорстко промовила вона. — Передусiм, Фiлiп уявлення не мав про поганi схильностi дона Педро, а його... його залицяння вiн розцiнив як насмiшку над своєю зовнiшнiстю. Це по-перше. А по-друге, вас анiтрохи не займає гiрка доля бiдолашного дона Педро де Хари. Ви переслiдуєте цiлком певну мету — очорнити кузена Аквiтанського в Марґаритиних очах.
    — Гаразд, облишимо це, — примирливо сказала наварська принцеса. — А ти, Рiкарде, будь обережнiший, коли йдеться про Бланчиного кумира...
    — Кузино!.. — збентежено промовила Бланка.
    — А ти, любонько, не вдавай з себе ображену невиннiсть, — вiдмахнулася Марґарита. — Не намагайся переконати мене в тому, що Красунчик тобi вже не подобається... Гм. I вiн подобається не лише тобi. Матильдо, що ти скажеш?
    Дiвчина насилу вiдiрвала погляд вiд портрета i в розгубленостi заклiпала очима.
    — Прошу, панi? Про що я маю сказати?
    — Про Фiлiпа Аквiтанського. Як вiн тобi?
    — Вiн дуже гарний, панi.
    За цими простими й наївними словами Марґарита завважила ту сором’язливу нiжнiсть, той особливий, неповторний солодко-тривожний щем у серцi, що їх вiдчуває невинна дiвчина, вперше усвiдомивши себе жiнкою.
    — Ти теж вважаєш, що вiн схожий на дiвча?
    — Аж нiяк, панi. Вiн схожий на Трiстана.
    — На Трiстана? — розсмiялася Марґарита. — Чим же вiн схожий на Трiстана?
    — Ну... Вiн вродливий, добрий, мужнiй...
    — Мужнiй? — скептично перепитала наварська принцеса.
    — Атож. Панi Бланка якось казала, що дон Фiлiп Аквiтанський вважається одним з найкращих лицарiв Кастилiї.
    — А дивлячись на його портрет, цього не скажеш.
    — Проте це так, — зауважила Бланка. — Фiлiп часто перемагав на турнiрах, що їх улаштовував мiй батько.
    — I найчастiше тодi, — усмiхнулася Марґарита, — коли королевою любовi та краси на турнiрi була ти... До речi, ти знаєш, що мiй татусь запросив його бути одним з призвiдникiв турнiру з нагоди дня мого народження?
    — Щось таке я чула.
    — I це симптоматично. Схоже, батько збирається перетворити святковий турнiр на змагання претендентiв на мою руку. Вже напевно вiдомо, що як мiнiмум чотири призвiдники з семи будуть мої женихи.
    — Аж чотири?
    — Так. П’ятим, мабуть, стане кузен Бiскайський — адже вiн перший принц кровi. А ще два мiсця татусь, очевидячки, зарезервував для Рiкарда та кузена Араґонського, якщо вони раптом виявлять бажання переломити списи на мою честь... Гм, в чому я дуже сумнiваюся.
    Рiкард почервонiв. Вiн нiколи не брав участi в турнiрах, бо вiд природи був фiзично слабкий — що, однак, нiскiлечки не заважало йому бути палким коханцем.
    — Один з тих чотирьох, як я розумiю, Фiлiп Аквiтанський, — прийшла йому на допомогу Бланка. — Другий ґраф Оска. А ще двоє?
    — Уяви собi, — сказала Марґарита. — Буде Ерiк Датський.
    — Той самий бродячий принц?
    — Так, той самий...
    — Перепрошую, панi, — втрутилася в їхню розмову Матильда. — Але чому його називають бродячим принцом?
    — Бо вiн постiйно бродить, цебто мандрує. Мандрує й воює. Кузен Ерiк шостий син датського короля, на батькiвщинi йому нiчого не свiтить, от вiн i вештається по всьому свiтовi в пошуках якої-небудь корони. Недавно його погнали втришия з Балкан, отож тепер вiн вирiшив спробувати щастя на Пiренеях.
    — А четвертий хто? — спитала Бланка. — Часом, не Тибальд де Труа?
    Марґарита усмiхнулася:
    — Вiн-вiн. Моє безнадiйне кохання.
    — Чом це безнадiйне? Вiн же любить тебе.
    — Це я й мала на увазi. Вiн любить мене — а я не даю йому жодних надiй.
    — В такому разi, ти неправильно висловилася, — зауважила Бланка. — Це ти його безнадiйне кохання.
    Марґарита знизала плечима.
    — Яка рiзниця! — сказала вона. — I взагалi, не чiпляйся до слiв. Ти сама не дуже добре розмовляєш ґалльською.
    — Зате правильно.
    — А ви знаєте, панi, — знову втрутилася Матильда, звертаючись до Бланки. — Минулого року панi Марґарита надiслала пановi ґрафу Шампанському...
    — Замовкни! — рiзко перебила її Марґарита; щоки її вмить почервонiли. — Що надiслала, те надiслала. Вiн сам напросився.
    — А в чому, власне, рiч? — поцiкавилася Бланка.
    — Та нi в чому. Просто Тибальд де Труа — настирливий тип. Чотири роки тому вiн здiйснював паломництво до мощiв Святого Якова Компостельського, щоб помолитися за одужання своєї дружини, i, природно, проїздом побував у Памплонi. Саме тодi ми з ним i познайомилися. I уяви лишень: наступного ж дня вiн освiдчився менi в коханнi — а тим часом його дружина була при смертi. Вiн, напевно, дуже зрадiв, коли повернувся додому i дiзнався, що вона померла.
    — Не суди необачно, кузино. Звiдки ти знаєш, що вiн зрадiв?
    — А звiдти! За два мiсяцi по тому вiн попросив у батька моєї руки. Коли ж я вiдмовила йому, вiн заповзявся тероризувати мене довжелезними листами у вiршах. Їх уже стiльки назбиралося, що я не знаю, де їх подiти.
    — Накажи переплести в томи, — порадила Бланка. — Це зробить честь твоїй бiблiотецi. Тибальд де Труа, попри всi його недолiки, видатний поет.
    — Можливо, можливо, — не стала заперечувати Марґарита. — Правда, ваш Руїс де Монтiхо нi в грош його не цiнить.
    Бланка зневажливо пирхнула:
    — Теж менi, авторитет знайшла! Його просто гризе заздрiсть до таланта дона Тибальда. Як на мене, Руїс де Монтiхо — несерйозний поет.
    — А ґраф Шампанський, по-твоєму, серйозний? Та легковажнiшої за нього людини я ще не зустрiчала!
    — З ним особисто я не знайома, — вiдповiла Бланка, — тому не беруся судити, що вiн за людина. Але поет вiн серйозний, навiть ґенiальний. Хоч я не вважаю себе великим знавцем поезiї, все ж насмiлюся припустити, що нащадки поставлять Тибальда де Труа на одну дошку з такими видними фiгурами в лiтературi, як Верґiлiй, Гомер та Петрарка.
    Слова „дошка“ та „фiгури“ викликали у Марґарити дивний ланцюжок асоцiацiй. На вiдмiну вiд Бланки, пристрасної шанувальницi шахiв, наварська принцеса терпiти не могла цю гру — за шахiвницею вона вiдверто нудьгувала, i її хилило на сон. Услiд за словом „сон“ у її головi завертiлося слово „постiль“, що викликало приємнi думки про те, чим люди займаються в лiжку, окрiм того, що сплять.
    Марґарита млосно поглянула на Рiкарда й солодко позiхнула.
    — Ну все, друзi, — заявила вона. — Наша вечiрка скiнчилася. Пiзно вже, час лягати спатоньки. Рiкарде, проведи кузину до її покоїв. Пан де Монтiнi, либонь, заждався вiд неї звiстки.
    Бланчине лице обдало жаром, i, щоб приховати збентеження, вона квапливо попрямувала до виходу. Виконуючи прохання Марґарити, Рiкард подався за нею.
    Весь шлях вони пройшли мовчки, думаючи кожен про своє. Бiля своїх дверей Бланка затримала Рiкарда.
    — Кузене, — сказала вона. — Я дуже вболiваю за вас. Боюсь, це може зле скiнчитися.
    — Про що ви кажете?
    — Про вашi стосунки з Марґаритою. Вона просто грає з вами в кохання. А ви тiшете себе марними сподiваннями.
    Рiкард похмуро всмiхнувся:
    — Я не слiпий, кузино. Я все бачу, все знаю. Проте боротимуся до кiнця.
    — А коли...
    — Прошу вас, кузино, не треба. Я навiть не уявляю, що буду робити, „а коли“.
    — Ну, зрозумiйте ж нарештi, що на однiй Марґаритi свiт клином ще не зiйшовся.
    — Для мене зiйшовся.
    — Невже в усьому свiтi немає iншої жiнки, гiдної вашого кохання?
    — Чому ж, є, — вiдповiв Рiкард. — Навiть двi. Та, на жаль, обидвi не для мене — ви вже замiжня, а Гелена моя рiдна сестра.
    Бланка скрушно похитала головою:
    — Далебi, ви божевiльний, Рiкарде!..

    Коли Рiкард повернувся, Марґарита вже роздяглася й чекала його в лiжку. А поруч, на невисокому столику стояв, притулений до стiни, портрет Фiлiпа.
    — Навiщо це? — досадливо промовив Рiкард, вказуючи на портрет. — Щоб зайвий раз познущатися з мене?
    — А яка тобi, власне, справа? — Марґарита пiднялася з подушок i сiла в лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги. — Нехай побуде тут, поки його не заступить оригiнал.
    — Марґарито! — розпачливо простогнав Рiкард. — Ти розриваєш моє серце!
    — Ах, якi гучнi слова! Яка безкрай вiдчаю! — Вона простягла до нього руки. — Ну, ходи до мене, мiй маленький. Я миттю твоє серденько вилiкую.
    Рiкард скинув з нiг черевики, забрався на лiжко i пригорнув її до себе.
    — Марґаритко моя, Марґаритко, — прошепотiв вiн, зариваючись лицем у її запашному волоссi. — Квiточко ти мiй ненаглядна. Як я житиму без тебе?...
    — А навiщо тобi жити без мене? — спитала Марґарита. — Живiмо разом. Ти такий милий, такий хороший, я так тебе кохаю.
    — Поки, — додав Рiкард.
    — Що „поки“?
    — Поки що ти кохаєш мене. А потiм...
    — Не думай, що буде потiм. Живи сьогоднiшнiм днем, вiрнiше, сьогоднiшньою нiччю, i все владнається само собою.
    — Якби ж то так... Ти, до речi, знаєш, чому моя мати не схвалює наших стосункiв? Не тiльки тому, що вважає їх грiховними.
    — А чому ж iще?
    — Виявляється, багато рокiв тому вона склала на нас з тобою гороскоп.
    — Ну й що?
    — Зiрки з цiлковитою певнiстю сказали їй, що ми принесемо одно одному нещастя.
    — I ти вiриш у це?
    — Боюся, що вiрю.
    — Так навiщо ти кохаєш мене? Чому не порвеш зi мною?
    Рiкард важко зiтхнув:
    — Та хоч би тому, що я не в змозi вiдмовитися вiд тебе. Ти така прекрасна, ти просто божественна...
    — Я божественна! — розсмiялася Марґарита. — Помиляєшся, любий! Я лише вкрай розбещене, розпусне дiвча.
    — Так, ти розбещена, ти розпусниця, — погодився Рiкард.— Але я люблю i твою розбещенiсть, i твою розпуснiсть, я люблю в тобi все — i достоїнства, i вади.
    — Навiть вади?
    — Їх особливо. Якби їх не було, ти була б зовсiм iншою жiнкою. А я люблю тебе таку, саме таку, до останньої часточки таку, яка ти є. Iншої менi не треба.
    — Я є така, яка я є, — задумливо промовила Марґарита. — Тодi не гаси свiчки, Рiкарде. Шила в мiшку не сховаєш.




    Роздiл XXIV
    Грiхопадiння Матильди де Монтiнi

    — Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлiгшись на канапi у просторiй i воднораз затишнiй вiтальнi розкiшних апартаментiв, що були вiдведенi для Фiлiпа в палацi наварського короля.
    — Авжеж, — обiзвався п’яненький Симон де Бiґор. — Це дуже неввiчливо.
    Вiн сидiв на пiдвiконнi, розмахуючи в повiтрi ногами. Поруч нього стояв Ґабрiель де Шевернi, готовий будь-якої митi пiдстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вiкно.
    Останнiй з присутнiх, Фiлiп, стояв перед великим дзеркалом i прискiпливо вивчав своє вiдображення.
    — Що неввiчливо, це вже напевно, — погодився вiн.
    Всi четверо щойно повернулися з урочистого обiду, що його король Навари дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, i на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на вiдсутнiсть апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Симон висловлювали своє незадоволення. Фiлiпа ж обурила здебiльшого безцеремоннiсть принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привiд — скажiмо, погане самопочуття.
    А втiм, вiн не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розмiркувавши, Фiлiп дiйшов висновку, що Марґаритина витiвка свiдчить про надзвичайне роздратування, образу i навiть уражену гордiсть. Найпевнiше, Марґарита все-таки вирiшила зупинити свiй вибiр на ньому — i зараз досадує через це, вiдчуває себе приниженою, переможеною...
    Фiлiп добродушно всмiхнувся своєму зображенню в дзеркалi i дав собi слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.
    — Та перестань вже зирити в це бiсове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, все чепуриться й чепуриться! I так вже гарненький до непристойностi. Достоту як дiвча.
    Фiлiп перевiв на кузена лагiдний погляд.
    — I зовсiм я не чепурюся.
    — Ну, так милуєшся собою.
    — I не милуюся. Просто думаю.
    — Про що, як не секрет?
    Якусь мить Фiлiп вагався, потiм вiдповiв:
    — А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справдi невисокий на зрiст.
    — Для чоловiка, — флеґматично уточнив Ґабрiель.
    — Зате вона, кажуть, висока для жiнки.
    — Оце ж бiда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнiсiнька траґедiя.
    — Ну, щодо траґедiї ти трохи перебiльшуєш, — сказав Фiлiп. — Але...
    — Але в лiжку з високими жiнками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закiнчив його думку Ґастон. — Що за дурницi! Далебi, не розумiю: яка, власне, рiзниця, хто вищий? Особисто я нiколи цим не переймався.
    Фiлiп змiряв поглядом довготелесу постать кузена i гмикнув:
    — Певна рiч! Навряд чи тобi випадало кохатися з семифутовими красунями.
    Д’Альбре реготнув.
    — Твоя правда, — здався вiн. — Про це я якось не подумав. Мабуть, менi не судилося пiзнати, яке це задоволення — трахати дiвку вищу за себе.
    Фiлiп гидливо пирхнув. Попри свiй великий досвiд (а може, й завдяки йому), вiн усiляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жiнок, i без особливого задоволення вислуховував їх вiд iнших.
    Симон, що весь цей час сидiв на пiдвiконнi, розмахуючи ногами i щось муркочучи собi пiд нiс, раптом виявив жваву зацiкавленiсть темою їхньої розмови.
    — А що? — запитав вiн у Фiлiпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?
    Фiлiп нiчого не вiдповiв i лише клацнув зубами, украй вражений безглуздiстю питання.
    Ґастон здивовано втупився в Симона.
    — Це ж треба... — скрушно промурмотiв вiн. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш з себе дурня. Нi-нi, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за iнших, та особисто я не бачу нiчого дивного в тому, що Амелiна гуляє на сторонi. Ще б пак! З таким чоловiком...
    Симон почервонiв вiд збентеження й розгублено заморгав.
    — Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я...
    — А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусiм Фiлiп хоче одружитися з Марґаритою, i взагалi... Та що й казати! Хiба не зрозумiло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Фiлiп, приїхав погостювати до такої чарiвної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок мiж ними нiяк не обiйдеться.
    — Заткни пельку, друже, — ввiчливо порадив йому Фiлiп. — Тебе слухати гидко.
    Ґастон осмiхнувся i труснув головою.
    — Бiсова твоя делiкатнiсть! — промовив вiн, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобi можуть уживаються святенник та розпусник.
    Фiлiп хотiв вiдповiсти, що розпуснiсть буває рiзна i що розбiрливiсть у словах ще не святенництво, та якраз цiєї митi вiдчинилися дверi з передпокою, i до вiтальнi зазирнув його паж д’Обiак — бiлявий хлопчина тринадцяти рокiв з вiчно всмiхненим лицем i легковажним поглядом красивих оксамитових очей.
    — Монсеньйоре...
    — Ти невиправний, Марiо! — роздратовано перебив його Фiлiп. — Коли вже навчишся стукати в дверi?
    — Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке розкаяння. — Зовсiм з голови вилетiло.
    — Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вiтер у головi гуляє.
    — Що правда, то правда, — погодився Фiлiп. — Я тримаю його в себе саме через його унiкальну недбалiсть... Ну, чого тобi, Марiо?
    — Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням панi принцеси.
    — Он як! — пожвавiшав Фiлiп. — Що ж, запроси її. Негоже примушувати даму чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.
    Вiн улаштувався в крiслi, схрестив ноги i прибрав величного вигляду.
    Марiо ширше розчинив дверi i вiдступив углиб передпокою.
    — Прошу, панно, проходьте.
    До кiмнати плавною ходою ввiйшла струнка чорноволосу дiвчину в ошатнiй сукнi з темно-синього оксамиту i схилилася перед Фiлiпом у шанобливому реверансi. Ґастон, Симон та Ґабрiель привiтали її шанобливими поклонами, а Фiлiп — кивком. Вiн навiть зробив порух, нiби збираючись встати з крiсла, але останньої митi передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись мiсцем замилуванню, а в очах запалахкотiли хтивi вогники. Вiн мимоволi облизнув губи i запитав:
    — Мiй паж не помилився? Вас прислала панi Марґарита — чи сама богиня Афродита?
    Ґастон д’Альбре стиха захихотiв. А дiвчина нiяково всмiхнулась i вiдповiла:
    — Я прийшла за дорученням панi принцеси, монсеньйоре. Її високостi дуже прикро через той iнцидент...
    — Це щодо обiду?
    — Так, монсеньйоре. Сьогоднi панi була зла... зле себе почувала... i так вийшло. Тому вона всiляко перепрошує i висловлює сподiвання, що не дуже образила вас.
    Фiлiп зобразив щирий подив:
    — Образила? Ради Бога! Я нiтрохи не ображаюся. Якщо панi принцеса не прийшла на обiд, то вона мала на це пiдстави. I не менi судити, достатнi вони чи нi. Так їй i скажiть.
    Ґастон тихенько пирхнув:
    — Який лицемiр!
    Дiвчина знову всмiхнулась i продовжила:
    — Сьогоднi ввечерi панi принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорiв i дам. Її високiсть просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.
    „Так-так, — подумав Фiлiп. — Це ще краще, нiж я сподiвався. Вечiр у порiвняно вузькому колi, iнтимна обстановка... Але ж чорт! Яка чарiвне дiвча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб вiдвернути мою увагу вiд своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося...“
    — Перекажiть панi принцесi, що ми з вдячнiстю приймаємо її запрошення, — вiдповiв вiн. — О котрiй почнеться прийом?
    — За годину пiсля заходу сонця, цебто близько дев’ятої. Її високiсть пришле за вами своїх пажiв.
    — Чудово.
    Вiдтак у вiтальнi запанувала мовчанка. Дiвчина все так само захоплено дивилася на Фiлiпа, сором’язливо всмiхаючись. У вiдповiдь вiн вiдверто роздягав її поглядом.
    Ґастон з байдужим виглядом сидiв на диванi i нишком осмiхався. Вiн i заговорив першим:
    — Мiж iншим, панно. Ви менi когось нагадуєте. От тiльки не збагну, кого саме.
    — Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дiвчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтiнi?
    — Атож, це вiн... Отже, ви його менша сестра — Матильда, якщо не помиляюся?
    — Так, монсеньйоре, Матильда. Матильда де Монтiнi.
    — Гарне у вас iм’я, — сказав Ґастон. — Як i ви вся. Правда, Фiлiпе?
    Той ствердно кивнув i нагородив Матильду чарiвливою усмiшкою. Вона збентежено опустила очi, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.
    — Ви дуже люб’язнi, панове...
    Ґастон пiдвiвся з дивана i розпрямив плечi.
    — Ну, гаразд, пiду попереджу наших хлопцiв, щоб о пiв на дев’яту були вже готовi.
    — Правильно! — зрадiв Фiлiп. — Неодмiнно попередь. I ви, Симоне, Ґабрiелю, також iдiть — перевдягнiться, вiдпочиньте трохи.
    Обоє скорилися накоазовi й вийшли з кiмнати слiдом за Ґастоном. При цьому Симон iронiчно посмiхався, а Ґабрiель чомусь був похмурий i пригнiчений...

    Коли вони лишилися удвох, Фiлiп ласкаво звернувся до Матильди:
    — Прошу сiдати, панно. Вибирайте, де вам зручнiше. — Вiн по-змовницькому пiдморгнув їй, всiм своїм виглядом показуючи, що найзручнiше мiсце в нього на колiнах. — Офiцiйна аудiєнцiя закiнчена, i нам можна не дотримуватися протоколу.
    — Дякую, монсеньйоре, — збентежено вiдповiла дiвчина. — Та краще я постою. Тим бiльше, що менi час повертатися до панi.
    — Тодi я теж постою, — сказав Фiлiп, пiдводячись з крiсла. — I до речi, я вас ще не вiдпускав.
    — Прошу, монсеньйоре?
    — Хто буде присутнiй на сьогоднiшньому прийомi? Iз знатi, певна рiч.
    — Ну, передусiм, панi Бланка Кастильська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.
    — Он як! — здивувався Фiлiп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?
    — Так, монсеньйоре. Її високiсть якраз давала менi доручення, коли їй доповiли про прибуття пана принца.
    — Гм. А менi здавалося, що вiн мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.
    — Панi Елеонора приїде трохи згодом, разом зi старшим братом, королем доном Альфонсо.
    — Навiть так! Цiкаво... Отже, на прийомi будуть принцеса Бланка i, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?
    — Панi Жоанна, сестра ґрафа Бiскайського.
    — А сам ґраф?
    — Нi, вiн не... мм... Вiн лише вчора повернувся з Басконiї, i в нього назбиралося багато невiдкладних справ.
    „Ясно, — подумав Фiлiп. — Марґарита i її кузен так не сприймають одно одного, що навiть уникають особистих зустрiчей...“
    — Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.
    — З усiх, гiдних вашої уваги, лишилися тiльки пан вiконт Iверо та його сестра, панi Гелена.
    — Вiконт, як i ранiше, дружить з панi принцесою? — поцiкавився Фiлiп. Вiн неквапно ходив по кiмнатi, поступово наближаючись до Матильди.
    Дiвчина нiяково опустила очi:
    — Ну, власне... Загалом, так.
    — А ваш брат?
    Якщо попереднє питання викликало у Матильди легке i цiлком зрозумiле замiшання, то згадка про Етьєн явно збентежила її.
    — Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозумiла вас.
    „Отакої! — вразився Фiлiп. — Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собi вiдразу двох коханцiв?... Проте з цим ми розберемося трохи пiзнiше.“
    Вiн пiдступив до Матильди впритул i рiшуче притягнув її до себе. Дiвчина покiрно, без найменшого опору, вiддалася в його обiйми.
    — Монсеньйоре!.. — швидше простогнала, нiж промовила вона.
    — Називай мене Фiлiпом, любонько... О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! I я справдi здурiю... якщо зараз не поцiлую тебе.
    Що вiн i зробив. Його поцiлунок був довгим i нiжним; таким довгим i таким нiжним, що у Матильди аж дух захопило.
    Потiм вони цiлувалися жадiбно, несамовито. Вiдсутнiсть досвiду Матильда компенсувала самовiдданiстю юної дiвчини, що вперше пiзнала кохання. У кожний поцiлунок вона вкладала всю свою душу i з кожним новим поцiлунком чимраз дужче п’янiла вiд захвату, вiдчуваючи якесь радiсне потрясiння.
    Фiлiп пiдхопив напiвнепритомну дiвчину на руки, перенiс її на канапу i, весь тремтячи вiд нетерпiння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матильда перелякано вiдсахнулася вiд нього й обсмикнула спiдницi.
    — Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж... Адже сюди можуть увiйти... I побачать...
    — Ну, й нехай бачать... Ах, справдi! — схаменувся Фiлiп. — Твоя правда, крихiтко. Даруй, я зовсiм втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Вiн обняв її за плечi. — Ходiмо, любонько.
    — Куди? — злякано спитала Матильда.
    — Як це куди? Звiсно, до спальнi. У лiжечко.
    Матильда вирвалася з його обiймiв.
    — О, Боже! — вигукнула вона, вiдступаючи все далi вiд нього. — До спальнi?!.. Не треба! Прошу вас, не треба...
    Фiлiп спантеличено поглянув на неї.
    — Але ж чому? Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, i ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дiвчинкою, ходiмо зi мною.
    Вiн встав з канапи i попрямував до неї. Матильда задкувала вiд нього, аж поки не вперлася спиною в стiну. Вона зiщулилася, немов зацьковане звiрятко; погляд її безпорадно метався по кiмнатi.
    — Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матильда. — Не треба!..
    Фiлiп наблизився до неї впритул.
    — Треба, дорогенька, треба. Якщо, звiсно, я подобаюсь тобi.
    — Ви подобаєтесь менi! — палко запевнила вона. — Я... я вас люблю.
    — Так в чому ж рiч?
    — Я боюся... Менi страшно...
    Фiлiп розсмiявся i дзвiнко поцiлував її тремтливi губи.
    — Не бiйся, зi мною не страшно. Повiр, крихiтко, я не зроблю тобi боляче. Навпаки — ти пiзнаєш стiльки насолоди, що тобi й не снилося.
    Матильда у вiдчаї притисла руки до грудей.
    — Але ж це такий грiх! — прошепотiла вона. — Страшний грiх...
    Фiлiп усе зрозумiв:
    „Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собi дивина, вона ще й святенниця. Нiколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлiн... Гм... А може, вони з нею нiжнi подружки?...“
    З розчарованим виглядом вiн вiдiйшов вiд Матильди, сiв у крiсло i сухо промовив:
    — Гаразд, можеш iти.
    Матильда зблiдла. В її очах заблищали сльози.
    — О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?
    — Нi в якому разi. Я нiколи не ображаюся на жiнок, навiть якщо вони дурять мене.
    — Дурять! — вигукнула вражена Матильда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?
    — Атож, ти збрехала менi. Насправдi ти не любиш мене. Повертайся до своєї панi, я бiльше тебе не затримую.
    Дiвчина знiтилась i тихенько заплакала.
    — Ви жорстокий, ви не вiрите менi. Не вiрите, що я люблю вас...
    Фiлiп застогнав. У багатьох жiнок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.
    — Ти помиляєшся, — з останнiх сил промовив вiн, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.
    Матильда опустилася на встелену килимами пiдлогу i похнюпила голову.
    — Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справдi люблю вас... Я покохала вас тiєї митi, коли вперше побачила ваш портрет. Панi Бланка багато розказувала про вас... Я так чекала вашого приїзду, а ви... ви не вiрите менi!..
    Не в змозi далi стримуватися, Фiлiп кинувся до неї.
    — Я вiрю тобi, вiрю. Я теж люблю тебе. Тiльки не плач, будь ласка.
    Обличчя Матильди прояснiло. Вона поклала свої руки йому на плечi.
    — Це правда? Ви любите мене?
    — Звiсно, люблю, — переконано вiдповiв Фiлiп i тут-таки винувато опустив очi. — Але...
    Матильда швидко притисла долоню до його вуст.
    — Мовчiть, не кажiть нiчого. Я й так все розумiю. Я знаю, що не рiвня вам, i не тiшуся нiякими iлюзiями. Я не дурна... Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумiю, що не повинна любити вас, та все одно люблю... — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха i пристрасно прошептала: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи нi на що! Ви для мене єдиний, i нiкому iншому немає мiсця в моєму серцi. Завжди, завжди я належатиму лише вам. I нехай моя душа вiчно горить у пеклi...
    Фiлiп промовчав, i тiльки мiцнiше обняв дiвчину, вiдчуваючи, як на обличчя йому набiгає пекуча краска сорому. Вiн завжди почував сором, коли йому вдавалося звабити жiнку. Але щоразу, коли вiн зазнавав поразки, його розбирала досада.
    — Менi час iти, — врештi озвалася Матильда. — Панi, напевно, вже зачекалася мене.
    — Так, так, звичайно, — погодився Фiлiп. — Про неї я зовсiм забув. Коли ми зустрiнемося знову?
    Матильда трохи вiдсторонилася вiд нього i торкнулася губами до його губ. Її поцiлунок був такий невинний, такий невмiлий i такий палкий, що Фiлiп мало не розридався вiд розчулення.
    — То коли ж ми зустрiнемося? — спитав вiн.
    — Коли хочете, — просто вiдповiла вона. — Адже я люблю вас.
    — I ти будеш моєю?
    — Так, так, так! Я ваша i прийду до вас, коли ви захочете... Або ви приходьте до мене.
    — Ти живеш одна?
    — Так, у мене окрема кiмната. Панi дуже добра до мене.
    — Сьогоднi ввечерi тебе влаштовує?
    — Так.
    — Чекай мене десь за годину пiсля прийому.
    Матильда покiрно кивнула:
    — Гаразд. Я чекатиму.
    — До речi, як менi знайти твою кiмнату?
    Вона пояснила.




    Роздiл XXV
    з якого випливає,
    що пантера — теж кицька
    Бiльшiсть вечорiв Марґарита проводила в своїй улюбленiй Червонiй вiтальнi зимових покоїв палацу, але з нагоди прибуття ґасконських гостей вона зiбрала свої наближених у залi, де звичайно влаштовувала святковi вечiрки в порiвняно вузькому колi присутнiх. Це було просторе, вишукано вмебльоване примiщення з високою склепiнчастою стелею i широкими вiкнами, на яких висiли стягненi посерединi золотими шнурками важкi шовковi штори. Крiзь напiвпрозорi фiранки на вiкнах виднiлися обриси башт на тлi згасаючого вечiрнього неба. Позаяк того вечора танцiв не передбачалося, ложа для музикантiв була порожня, а пiдлога всуцiль вистелена андалуськими килимами. Щоб додати обстановцi деяку iнтимнiсть i навiть фривольнiсть, обидвi глухi стiни залу за особистим розпорядженням Марґарити були в спiшному порядку завiшанi барвистими гобеленами на теми античних мiфiв, переважно еротичного змiсту.
    Чекаючи приходу гостей, Марґарита сидiла на канапi в оточеннi фрейлiн i, схиливши набiк бiляву голiвку, неуважно слухала спiв менестреля. На її обличчi блукав задумливий вираз — швидше стурбований, анiж мрiйливий, а ясно-синi очi були оповитi серпанком смутку.
    Вiддалiк, в укритому леопардовою шкурою крiслi розташувалася Жоанна Наварська, ґрафiвна Бiскайська — кароока шатенка двадцяти рокiв, яку, при всiй її привабливостi, важко було назвати навiть гарненькою. Її фiгура була нескладна, як у пiдлiтка, обличчя не вiдзначалося правильнiстю рис i було по-дитячому простакуватим, з чим рiзко контрастували занадто чуттєвi губи. Проте в усiй її подобi було щось надзвичайно привабливе для чоловiкiв, але що саме — так i залишалося загадкою. Жоанна тримала в руках розкриту книгу, не читаючи її, i з нудьгуючим виглядом слухала базiкання своєї кузини Гелени Iверо, лише зрiдка вiдгукуючись, щоб зробити якесь неiстотне зауваження.
    Слiпуча красуня Гелена становила повну протилежнiсть тихiй та скромнiй Жоаннi. Їй було сiмнадцять рокiв, в нiй усе кипiло та вирувало, жодна її часточка не завмирала нi на мить, вона не могла встояти на одному мiсцi i порхала навколо крiсла, немов пташка, невтомно цвiрiнькаючи i раз за разом заливаючись дзвiнким смiхом. Її нiтрохи не переймало, як це виглядає збоку, i що, можливо, така метушливiсть не личить принцесi королiвської кровi, якiй змалку належить бути поважною та статечною дамою. А втiм, мало знаходилося людей, яким вистачало твердостi хоч би в думках засуджувати Гелену за її поведiнку. Що б не робила ця струнка зеленоока дiвчина з пишною гривою волосся кольору мiдi, вона зачаровувала всiх своєю життєрадiснiстю i якоюсь дитячою безпосереднiстю. Одна її усмiшка вбивала в самому зародку всi можливi докори на її адресу. У Геленинiй присутностi зовсiм не хотiлося буркотiти про хорошi манери i правила поведiнки; куди приємнiше було просто милуватися нею i разом з нею радiти життю.
    Але час вiд часу, коли погляд Гелени спрямовувався на брата, вона миттю похмурнiла, смiх її ставав трохи вимушеним, а в очах з’являлася сумна нiжнiсть уперемiж зi спiвчуттям. Години зо двi тому Рiкард серйозно посварився з Марґаритою i фактично отримав у неї вiдставку. Особливо ж засмучувала Гелену та обставина, що невдовзi пiсля такої бурхливої сварки, сповненої взаємних докорiв i дошкульних образ з боку принцеси, Рiкард, геть забувши про чоловiчу гордiсть, покiрно прийшов на прийом i зараз жалiсливо дивився на Марґариту, привертаючи своїм нещасним виглядом загальну увагу...
    Ближче до парадного входу, бiля одного з вiкон, сидiли за шахiвницею Бланка Кастильська та Етьєн де Монтiнi, якi iз зухвалою вiдвертiстю обмiнювалися закоханими поглядами, а час вiд часу й вiдповiдного змiсту реплiками. В перервах мiж цими поглядами та реплiками, вони грали в шахи, вiрнiше, Бланка давала Етьєновi черговий урок, пересуваючи фiгурки з яшми та халцедону як за себе, так i за нього. Принагiдно додамо, що в цiй грi Бланка не знала собi рiвних, мабуть, у всiх трьох iспанських королiвствах*. Пiд час свого перебування в Толедо Фiлiп найчастiше програвав їй, зрiдка домагався нiчиї, i лише лiченi рази йому вдавалося обiграти розумницю-принцесу, що дуже вiдчутно вражало його самолюбство.
    * Три iспанськi королiвства — цебто Навара, Кастилiя та Араґон.

    За чверть на дев’яту широкi двостулковi дверi парадного входу розчинилися, пропускаючи досередини Фiлiпа з його друзями — молодими ґасконськими вельможами. Всi розмови в залi миттю припинилися, i герольд, що понад пiвгодини простояв бiля дверей, чекаючи цiєї хвилини, урочисто оголосив:
    — Його високiсть, могутнiй та грiзний сеньйор Фiлiп Аквiтанський, суверенний князь Беарну, верховний сюзерен Мальорки та Мiнорки, ґраф Кантабрiї й Андори, ґранд Кастилiї та Леону, спiвправитель Ґасконi, пер i перший принц Ґаллiї, наступник престолу... — герольд перевiв подих i скоромовкою докiнчив: — Лицар-поборник вiри Христової, кавалер орденiв Золотого Руна та Корнелiя Великого, почесний командор ордену Фернандо Святого, вiце-маґiстр ордену Людовiка Визволителя!
    Марґарита встала з канапи i повагом рушила назустрiч гостям. Обличчя її прояснилося, а на вустах заграла привiтна усмiшка.
    — Дуже мило спiзнатися з вами, пане принце, — сказала вона, простягаючи йому руку, яку Фiлiп ґречно поцiлував.
    — До ваших послуг, панi.
    Марґарита змiряла його оцiнюючим поглядом i, вiдкинувши подальшi умовностi, вiдразу перейшла в наступ:
    — А ви зовсiм не схожi на войовничого та грiзного государя, що за тиждень пiдкорив усе Байоннське ґрафство.
    — Невже? — прийняв її гру Фiлiп. — А на кого ж я схожий?
    — На толедського чепуруна та гульвiсу дона Фелiпе з Кантабрiї.
    — Як, на того самого?
    — Атож, на того самого дона Фелiпе, про який ходить стiльки рiзних плiток i про якого менi багато розповiдала кузина Кастильська.
    Фiлiп поглянув у вказаному Марґаритою напрямi й уклонився Бланцi як старiй знайомiй. Вона вiдповiла йому привiтною усмiшкою й легким кивком голови. Зодягнена в темно-зелену сукню, яка щiльно облягала її гнучкий стан, чiтко окреслюючи невеликi, але вже цiлком сформованi груди, Бланка була така мила й приваблива, що в Фiлiпове серце закралася чорна заздрiсть до ґрафа Бiскайського.
    — В такому разi, принцесо, — сказав вiн Марґаритi, — ми обидва розчарованi.
    — Це чому?
    — Бо ви також не виправдали моїх сподiвань. Йдучи до вас, я гадав зустрiти у вашiй особi безжалiсну фурiю, але, переступивши порiг цього залу, побачив... — Тут вiн зробив виразну паузу.
    — То що ж ви побачили? — нетерпляче спитала Марґарита.
    — Менi здалося, що я побачив ангела, що зiйшов з небес на нашу грiшну землю, — вiдповiв Фiлiп, пильно дивлячись їй в очi.
    Марґарита видимо розгубилася. Вона не могла збагнути, щo це насправдi — грубi лестощi, чи, може, у Фiлiпових словах криється якийсь пiдступ. Так i не дiйшовши певного висновку, вона прибрала суворого вигляду i застерегла:
    — Будьте обережнi, принце! Мiй батько розцiнив би вашi слова як богохульство.
    — Це ви натякаєте на розпис у соборi Пречистої Дiви Марiї Памплонської? — невинно спитався Фiлiп.
    На цi слова Бланка раптом закашлялась i необережним порухом руки скинула з шахiвницi кiлька фiгур. Жоанна весело всмiхнулася, а Гелена вибухнула дзвiнким смiхом. I тим важче було стримуватися Марґаритиним придворним, якi вiдчайдушно кривлялися, судомно зчепивши зуби й почервонiвши вiд натуги. Лише Матильда, улюблениця принцеси, дозволила собi тихенько засмiятися, прикривши долонею рота.
    Рiкард Iверо ще бiльше спохмурнiв i кинув на Фiлiпа войовничий погляд.
    А Марґарита досадливо закусила губу. Їй були дуже неприємнi спогади про цей випадок пiвторарiчної давностi, коли вiдомий iталiйський художник Ґалеаццi, що розписував вiтражi собору Пречистої Дiви в Памплонi, звернувся до наварського короля за дозволом увiчнити риси його дочки в образi Божої Матерi, але отримав категоричну вiдмову. Мало того, в запалi праведного обурення дон Александр вигукнув: „Не потерплю святотатства!“ — i ця фраза, на превелике незадоволення принцеси, набула широкого розголосу.
    Вiдчуваючи, що мовчання з нiякового перетворюється на нестерпне, Марґарита запитала:
    — I ви згоднi з моїм батьком?
    Цим питанням вона явно розраховувала поставити Фiлiпа в скрутне становище, та сподiвання її не справдилися.
    — Так, звичайно, — з невинним виглядом вiдповiв вiн. — При всiй моїй повазi до видатного таланту маестро Ґалеаццi, я теж не певен, що вiн змiг би... Нi, я цiлком певен, що вiн не змiг би зобразити вас у всiй вашiй красi. А як ревний християнин, його величнiсть не мiг допустити, щоб в образi Пречистої Дiви ви були гiршi, нiж є насправдi. Саме це, я вважаю, мав на увазi ваш батько, кажучи про святотатство.
    Марґарита знов розгубилася. Як i допiру, вона не могла збагнути, чи вiн вiдверто глузує з неї, чи каже це вiд щирого серця.
    — А чому ви так певнi, що на портретi я була б гiрша, нiж є насправдi?
    — Бо iнакше й бути не може, принцесо. Всi наявнi мистецькi засоби занадто бiднi й недосконалi, щоб змагатися з майстернiстю Творця, з чиєї ласки я маю щастя, тамуючи подих, споглядати найдовершенiше з Його творiнь.
    — А ви ще й неабиякий улесник, принце! — усмiхнулася принцеса.
    — Аж нiяк, принцесо. Я кажу те, що є насправдi. Мене, звiсно, не можна назвати безстороннiм i неупередженим щодо вашої краси — далебi, я просто в захватi вiд неї, — проте навiть неупереджена людина... — Тут вiн замовк i безпорадно розвiв руками, нiби наштовхнувшись у своїх розумуваннях на несподiвану перешкоду.
    — Ну, що там iще? — поцiкавилася Марґарита.
    — Мушу вам сказати, панi, що неупереджених щодо вас людей в природi не iснує.
    — Аж так?! Пояснiть, прошу.
    — Тут i пояснювати нiчого, принцесо. Рiч у тiм, що всi чоловiки, бачачи вас, не тямлять себе вiд захоплення, а жiнки — шаленiють вiд заздрощiв.
    — Гм, це схоже на правду, — сказала улещена Марґарита. — А втiм... З вашою тезою щодо чоловiкiв я, мабуть, погоджуся. Але жiнки — невже всi вони такi заздрiснi? Коли послухати вас, то виходить, що в мене немає жодної щирої подруги.
    — Цього я не казав. Далеко не завжди заздрiсть iде плiч-о-плiч з недоброзичливiстю. Можна почувати до людини найщирiшу приязнь i разом з тим неусвiдомлено применшувати її достоїнства. Безстороннiсть, неупередженiсть, хоч почасти об’єктивне ставлення до вас з боку жiнок передбачає вищiсть, а менi — перепрошую за обмеженiсть — явно бракує фантазiї навiть умоглядно припустити iснування жiнки, довершенiшої за вас.
    Марґарита аж зашарiлася вiд задоволення.
    — Однак є ще старики, дiти, священнослужителi... євнухи, нарештi.
    — У вашiй присутностi, моя принцесо, старики молодiють, дiти дорослiшають, євнухи згадують, що колись були чоловiками, а священнослужителi починають шкодувати про той день, коли вони, склавши обiтницю, вiдреклися вiд мирських радощiв.
    „А вiн дуже милий, — подумала Марґарита. — Спершу пригостив мене гiркою пiгулкою, але потiм густо здобрив її солодкими лестощами.“
    — А ви дуже милi та люб’язнi, мiй принце. Навiть заяложенi комплiменти у ваших устах набувають якоїсь особливої, неповторної чарiвностi... Та здається, ми надто захопилися розмовою i зовсiм забули про ваших друзiв. А це вже зовсiм не годиться — обминати увагою таких привабливих молодих сеньйорiв, — кокетливо додала вона. — Представте їх менi.
    — Як вам завгодно, панi. Сподiваюся, ґрафа д’Альбре ви ще не забули?
    — Звiсно, нi. Рада вас бачити, ґрафе, — сказала принцеса, подаючи Ґастоновi руку для поцiлунку.
    — Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсiрський. Воював на Святiй Землi разом з Фiлiпом-Авґустом Французьким.
    Марґарита привiтно кивнула.
    — А згодом воював проти нього в Байоннi, — додала вона. — У вашому оточеннi, принце, я бачу лише одного справжнього лицаря — пана де Шатоф’єра — зате якого лицаря! Правду кажучи, дотепер я вважала, що такi богатирi iснують лише в легендах часiв короля Артура та Карла Великого. — Вона знов повернулася до Ернана, що стояв, потупивши очi, явно улещений її словами. — Я багато чула про вашi подвиги, пане де Шатоф’єр. Кажуть, ви чудом уникли полону... то пак, не чудом, а завдяки вашiй неймовiрнiй мужностi та везiнню.
    — Нескiнченне милосердя Боже, моя принцесо, — скромно вiдповiв Ернан.
    — Вiконт де Бiґор, — представив Фiлiп Симона.
    — Вже вiконт? А отже, ваш батечко ґраф? Дуже мило, пане де Бiґор... До речi, як почувається ваша дружина? — запитала Марґарита, лукаво поглядаючи на Фiлiпа.
    Симон густо почервонiв.
    — Дякую, панi, з нею все гаразд, — вiдповiв вiн, зиркаючи спiдлоба на того ж таки Фiлiпа.
    Потiм надiйшла черга Ґабрiеля.
    — Як, теж вiконт? — здивувалася Марґарита i кинула швидкий погляд на Симона. — Авжеж, розумiю. За великим рахунком саме вам, пане де Шевернi, я зобов’язана щастям бачити нашого любого принца цiлим та неушкодженим. Це дуже похвально, коли сюзерен не забуває про заслуги своїх васалiв i винагороджує їх по справедливостi.
    Ґастон схилився до Симона i пошепки пояснив йому, на що натякає принцеса, кажучи про заслуги та винагороду. Симон образився.
    Коли Фiлiп представив їй усiх своїх супутникiв (а таких було бiльше десятка), Марґарита взяла його попiд руку i мовила до iнших:
    — Прошу вас, панове, проходьте, знайомтеся з моїми дамами. I смiливiше, не бiйтеся їх, вони в мене справжнi овечки, скромнi та сором’язливi.
    Фiлiп осмiхнувся.
    „Гарненькi овечки! — подумав вiн. — Хижi та хтивi вовчицi в овечiй... цебто в жiночiй подобi. А втiм, i мої хлопцi не в тiм’я битi. Сьогоднi вони добряче погуляють!..“
    Насамперед Марґарита познайомила Фiлiпа зi своїми кузинами Жоанною та Геленою. Нi з тiєю, нi з iншою в нього змiстовної розмови не вийшло — Жоанна була чимсь заклопотана, слухала його неуважно i вiдповiдала невлад, а бiля ґрафiвни Iверо вже вже нарiзав кола Ґастон, i Фiлiп, як справжнiй друг, вирiшив не заважати йому, — отож незабаром вони з Марґаритою пiдiйшли до столика з шахiвницею.
    — Сподiваюся, менi немає потреби знайомити вас, — сказала Марґарита.
    Бланка всмiхнулася йому своєю чарiвною усмiшкою i трохи винувато промовила:
    — Якщо, звичайно, кузен Фiлiп ще не забув мене.
    — Та хiба можна вас забути, кузино! — палко вiдповiв Фiлiп, дбайливо взяв тендiтну Бланчину руку i, за своїм звичаєм (але всупереч iспанськiй традицiї, що приписувала цiлувати повiтря над долонею жiнки, не торкаючись шкiри), нiжно притиснувся до неї губами.
    Тут-таки вiн завважив, як в очах молодика, що сидiв напроти Бланки, промайнула блискавка, а на його вродливе обличчя набiгла тiнь досади й роздратування. Фiлiп допитливо поглянув на юнака.
    — Пане де Монтiнi?
    Етьєн пiдвiвся з-за столика й уклонився:
    — До ваших послуг, монсеньйоре.
    Попри це запевнення, в його голосi виразно бринiли зухвалi нотки. Бланка кинула на Монтiнi докiрливий погляд i скрушно похитала головою. Марґарита ж iронiчно всмiхнулася.
    Фiлiп погордливо кивнув Етьєновi, дозволяючи сiсти, i знову повернувся до Бланки:
    — Люба кузино, мене прикро вразила звiстка про смерть вашого найяснiшого батька. Вiд себе особисто i вiд усiєї моєї рiднi висловлюю вам щире спiвчуття.
    Бланка схилила голову, i Фiлiп мимохiть замилувався нею. Вона була надзвичайно гарна в смутку, як, власне, у будь-якому iншому настрої та за будь-яких обставин. Фiлiп завжди захоплювався своєрiдною, неповторною Бланчиною красою, вiн вважав її досконалою й неперевершеною, аж це несподiвано для себе виявив, що зараз вона стала ще чарiвнiшою, ще привабливiшою, анiж була в Толедо. За минулi пiвроку з Бланкою сталася якась змiна — незначна, здавалося б, майже невловима i швидше внутрiшня, нiж зовнiшня, а проте дуже iстотна, якщо не сказати — ґрунтовна. Якусь хвилю Фiлiп розгублено i трохи приголомшено дивився на неї, клiпаючи вiями, поки врештi не збагнув: вона стала жiнкою i вона щаслива в замiжжi... Та в чи замiжжi?
    Ця пiдозра спонукала Фiлiпа пильнiше придивитися до Монтiнi, i лише тодi вiн звернув увагу, що одягнений той аж нiяк невiдповiдно до своїх скромних достаткiв. Чого тiльки вартi були елеґантнi черевики з кордовської шкiри, ошатний берет з павиним пером, манжети та комiр з найтонших мережив — не кажучи вже про чудовий костюм, пошитий з найкращих (i, природно, найдорожчих) ґатункiв шовку та оксамиту i прикрашений безлiччю срiбних позументiв.
    „Дуже цiкаво! — подумав Фiлiп. — Або вiн збрехав менi стосовно своїх боргiв i тепер тринькає мої грошенята, або... Чорт забирай! Невже вiн обкрутив Бланку? В такому разi зрозумiло, чому вiн так мало писав про неї, клятий хлопчисько!.. А втiм, я теж гарний. Треба було надiслати двох шпигунiв — щоб вони стежили один за одним.“
    — До речi, принце, — озвалася Марґарита, порушуючи прикру мовчанку, викликану згадкою про покiйного короля Кастилiї. — У кузини є для вас звiстка.
    — Яка?
    — Про Альфонсо та Нору, — вiдповiла Бланка. — Мiй брат Фернандо... ви знаєте, що вiн вже приїхав?
    — Знаю.
    — Так от, Фернандо повiдомив, що Альфонсо з Норою мають бути в Памплонi не пiзнiше нiж за чотири днi.
    — Отже, кузен Альфонсо, незважаючи на повоєннi клопоти, все-таки вирiшив особисто взяти участь у церемонiї передачi нареченої.
    — Певна рiч, — втрутилася Марґарита. — Раз Нору прийматиме сам наречений...
    — Iмператор? — пожвавiшав Фiлiп. — Виходить, чутки про його можливий приїзд не були пустими балачками?
    — Як бачите, нi. Тиждень тому вiн зi своїм почтом висадився в Барселонi, i ми чекаємо його прибуття з дня на день.
    — Це ж чудово, — сказав Фiлiп. Вiн ще жодного разу не бачився з молодим королем Iталiї, але багато чув про нього й тiшився думкою про скору зустрiч з цiєю винятковою людиною — мудрим та зваженим правителем, глибокодумним фiлософом i талановитим поетом водночас.
    — Разом з Авґустом Юлiєм, — тим часом продовжувала принцеса, — їде посланник вiзантiйського iмператора, архонт Андронiк Метохiт. Архонт — це титул на зразок нашого ґрафа.
    — Так, знаю, — кивнув Фiлiп. Вони з батьком розраховували зустрiтися з вiзантiйським посланником ще лiтом, але той затримався в Римi i через гiнця запропонував перенести їхню зустрiч на початок осенi.
    — Крiм того, — додала Марґарита, — святкування збираються вiдвiдати королi Ґаллiї й Араґону, а також наслiдний принц Францiї з дружиною та кiлька нiмецьких князiв.
    — Оце так! — похитав головою Фiлiп. Вiн, звичайно, знав, що пiд приводом участi в торжествах до Памплони мають прибути повноважнi представники сусiднiх держав, i був обiзнаний про предмет майбутнiх переговорiв, проте не чекав, що чотири делеґацiї очолять королi, а ще одну — наступник престолу.
    — Бачу, ви здивованi, — зауважила Марґарита. — Чому?
    Фiлiп нахмурив чоло, зображаючи глибоку задуму. Потiм промовив:
    — Здаюся, принцесо! Зваживши всi обставини, мушу визнати, що заручини спадкоємицi наварського престолу з могутнiм сусiдом заслуговують особливої уваги з боку iнших государiв.
    Бланка весело всмiхнулася, тiшачись замiшанням кузини. Юнак, що стояв неподалiк i чув їхню розмову — а це був Рiкард Iверо, — пiдiйшов ближче й зупинився бiля Монтiнi.
    — З могутнiм сусiдом? — перепитала Марґарита. — На кого ви натякаєте?
    Фiлiп з удаваною прикрiстю зiтхнув.
    — Ви мене шокуєте, кузино. Я кажу про вашого нареченого, а ви прикидаєтеся, буцiм нi слухом нi духом про нього не чули. I як, по-вашому, має почуватися людина, чия наречена каже йому прямо в очi, що не знає його? Ви вбиваєте мене своєю черствiстю.
    Марґарита дзвiнко розсмiялася:
    — Далебi, принце, ви чудо! Кузина Бланка розповiдала про вашу екстраваґантну манеру залицяння, i ось я пересвiдчилася, що вона нiскiлечки не перебiльшувала. Ви справдi йдете напролом.
    — Та невже? — здивувався Фiлiп. — А менi завжди здавалося, що я надзвичайно делiкатний i коректний з жiнками. Я дуже шаную Бланку, проте з прикрiстю мушу зазначити, що наразi вона помиляється. — Вiн легенько вклонився їй. — Ви, часом, не ображаєтеся, кузино?
    Бланка заперечно похитала головою; в її карих очах танцювали лукавi бiсики.
    — Крiм того, принцесо, — вiв далi Фiлiп, — я нiяк не збагну, з чого ви могли судити про мою манеру залицяння.
    — Як це з чого?! А допiру що ви робили, як не залицялися?
    — Залицявся? Побiйтеся Бога, принцесо! Я i в гадцi не мав нi до кого залицятися. Треба сказати, що залицяння взагалi не в моїм звичаї. Як правило, я просто беру те, на що накину оком, i не марную часу на якiсь там залицяння. — З цими словами вiн демонстративно накинув оком на Марґариту.
    — Оце так нахаба! — протягло мовила вона, дивлячись на Фiлiпа мало не з захопленням. — Такого нахабу, як ви, я ще нiколи не зустрiчала... I навряд чи колись ще зустрiну.
    — Щодо цього не сумнiвайтеся. Як ваш майбутнiй чоловiк, я зобов’язуюсь захищати вас вiд усiх сумнiвних типiв, що матимуть нахабство накидати на вас оком.
    Рiкард стиснув кулаки i зробив крок уперед.
    — До речi, мiй принце, — сказала Марґарита. — Дозвольте представити вам мого кузена, пана вiконта Iверо... гм... вiрного слугу наварської корони.
    Фiлiп приязно кивнув:
    — Дуже мило, вiконте. Я мав честь познайомитися в Толедо з вашим батьком i проникся до нього якнайглибшою повагою. Сподiваюся, ми з вами теж станемо добрими друзями.
    Якщо блискавки в очах Монтiнi Фiлiп бачив лише мигцем, то палаючий погляд Рiкарда вивергав їх безперервно. На Фiлiпа наринула хвиля лютої ненавистi й безмежного вiдчаю.
    „Господи помилуй! — вжахнувся вiн. — Та це ж божевiльний! Зараз вiн кинеться на мене...“ — I Фiлiп мимоволi напружився, готовий будь-якої митi вiдбити напад Рiкарда.
    Марґарита й не думала втручатися, щоб запобiгти сутичцi. Здавалося, наварську принцесу цiлком влаштовував добрячий мордобiй на її честь, i вона з цiкавiстю чекала подальшого розвитку подiй. Становище врятувала Гелена, яка, вiдчайдушно кокетуючи з Ґастоном, не переставала краєм ока спостерiгати за Рiкардом. Побачивши, що назрiває скандал, вона полишила свого залицяльника, швидким кроком перетнула зал i рiшуче взяла брата за руку.
    — Ходiмо, Рiкарде. Пан д’Альбре хоче з тобою поговорити. Перепрошую, кузини, пане принце... — Потiм вона люто поглянула на Марґариту i крiзь зуби просичала: — Яка ж ти сучка!
    — Заспокойся, кузино, — лагiдно, але з уїдливими нотками в голосi вiдповiла їй Марґарита. — Нiхто тут не збирався кривдити твого коханого братика. До того ж ми з принцом зараз йдемо... Вибач, Бланко, ми ненадовго вiдлучимося.
    Фiлiп ввiчливо розпрощався з кастильської принцесою, i обидвi пари вiдiйшли вiд шахового столика в рiзнi боки.
    — Що з вiконтом? — поцiкавився Фiлiп.
    Вона недбало махнула вiльною рукою:
    — Нiчого особливого. Не звертайте на нього уваги, принце, часом вiн буває нестерпний.
    — Ревнує?
    Марґаритинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем.
    — А хiба в нього є пiдстави для ревнощiв?
    — Ну, коли ви вважаєте, що у знехтуваного коханця немає нiяких пiдстав почувати неприязнь до свого щасливого суперника... — Тут вiн багатозначно замовк.
    Принцеса повернула голову й пильно подивилася йому в очi:
    — А вам не здається, принце, що ви занадто самовпевненi?
    — Нi, не здається. — Фiлiп стiйко витримав її погляд i додав: — А от ви, кузино, навпаки — не дуже впевненi в собi.
    Вiн вiдчув тремтiння її руки.
    — Дурницi!
    — Аж нiяк. Ви намагалися дивитися на мене суворо, але у ваших очах було благання.
    Маленькi пальчики мiцно вчепилися в його руку.
    — Марно стараєтеся, панi, — спокiйно зауважив Фiлiп. — Коли жiнки завдають менi фiзичного болю, я вiдчуваю насолоду.
    Хватка послабла.
    — Так от, щодо гостей, — бухнула Марґарита нi до ладу, нi до прикладу, що свiдчило про її цiлковиту розгубленiсть. Вона гарячково шукала зачiпку, щоб змiнити тему, i по ланцюжку асоцiацiй повернулася до того моменту, коли розмова зiслизнула на хисткий ґрунт. — Я, звiсно, не заперечую, що серед них будуть такi, кого передусiм цiкавлять святкування, i, сподiваюся, таких буде бiльшiсть. Ось, наприклад, французи. Фiлiп де Пуатьє радий-радiсiнький можливостi попиячити в новому оточеннi, бо, кажуть, йому до смертi набридли його старi товаришi по чарцi. Проте далеко не всi приїздять через мене. Для декого це лише зручна нагода зiбратися разом i при особистiй зустрiчi, без посередникiв, вирiшити нагальнi питання мiждержавних стосункiв. — Принцеса на секунду замовкла i кинула на Фiлiп швидкий погляд. — Тiльки не вдавайте, що для вас цi збори несподiванка. Менi добре вiдомо, що ваш батько був одним з їх iнiцiаторiв. I не думаю, що вiн приховував це вiд вас.
    — Я цього не казав, — серйозно вiдповiв Фiлiп. — Для мене несподiванка, що переговори вирiшили вшанувати своєю присутнiстю першi особи всiх зацiкавлених держав. Бракує лише французького короля.
    — Вiн усе ще страждає вiд ран, отриманих у Палестинi, — сказала Марґарита i всмiхнулася. — А також вiд ураженої гордостi. Спочатку вiн потрапив у полон i мусив укласти з сарацинами принизливий для себе мир; пiсля повернення на батькiвщину виявив, що Нормандiя бiльше не хоче бути пiд його рукою; а в довершення всiх його бiд, один честолюбний юнак заходився копати пiд Французьку державу з пiвдня.
    — Байонна нiколи не належала королям Францiї за правом, — заперечив Фiлiп. — Сент i Анґулем також. Я лише вiдновлюю iсторичну справедливiсть. — А пiсля деяких вагань вiн додав: — Поки що.
    — Поки що? — перепитала принцеса. — А що буде далi?
    — Потiм надiйде черга власне Францiї. Час уже об’єднати всi ґалльськi землi, як пiвденнi, так i пiвнiчнi, в одну могутню державу. В минулому Ґаллiя була єдиною країною вiд Ла-Маншу до Середземного моря; так мусить бути i в прийдешньому.
    Марґарита похитала головою:
    — А знаєте, я вiд самого початку пiдозрювала, що ваше честолюбство не обмежується однiєю лише короною вашого дядька Робера. Либонь, за своєю вдачею ви завойовник. Десь у глибинi душi ви мрiєте пiдкорити весь свiт.
    — Ще б пак! Адже я прямий нащадок Фiлiпа Войовника. Та i як не мрiяти про пiдкорення свiту з таким конетаблем, як у мене.
    Фiлiп кивнув у бiк Ернана, який, перебуваючи в оточеннi дам, розважав своїх спiврозмовниць розповiддю про найдраматичнiшi битви на Святiй Землi. Гордо випинаючи груди, почергово поправляючи шпагу й осмикуючи розкiшний бiлий плащ з чорним хрестом тамплiєрiв, вiн говорив без угаву, радий, що знайшов уважних слухачiв, i знай кидав на жiнок спопеляючi погляди. А втiм, цi пристраснi погляди ще нiчого не означали: Ернан дивився так на будь-який предмет, живий та неживий, i марнi були спроби деяких панночок загравати з ним.
    — Чудовий воїн! — з щирим захопленням сказала Марґарита. — Мабуть, побачивши його серед вас, єзуїти дуже перелякалися.
    — Певна рiч, — вiдповiв Фiлiп, ховаючи iронiчну усмiшку. Звiстка про напад єзуїтiв на поїзд ґасконцiв вже встигла облетiти пiв-Iспанiї, проте конфуз, що трапився з Ернаном, якось лишився непомiченим.
    — А вам вiдомо, що Родрiґо де Ортеґаль вже усунений з посади прецептора Наварського, заарештований i незабаром постане перед судом ордену? Його наступник, пан д’Еперне, вчора запевнив мого батька, що пан де Ортеґаль дiяв самовiльно i всупереч статуту, за що буде суворо покараний.
    — Гм... Якщо його й покарають, то не за напад на нас, а за те, що вiн зазнав невдачi.
    — Я теж так думаю, — погодилася принцеса. — Нiхто з самостiйно мислячих людей не сумнiвається, що Ортеґаль дiяв за прямим наказом Iнморте. Останнiм часом єзуїти геть знахабнiли. Я чула, що пiд час нападу вони навiть не намагалися приховати своєї приналежностi до ордену.
    — Так, — пiдтвердив Фiлiп. — Вочевидь, вони були впевненi в своєму успiховi й хотiли, щоб весь свiт знав, як вони обходяться зi своїми ворогами. Гадаю, цей напад був задуманий, як попередження для всiх iнших. Iнморте напевно знав, що на переговорах у Памплонi, серед iншого, обговорюватиметься майбутнє вiдлучення його ордену вiд церкви.
    — Давно треба було це зробити, — схвально промовила Марґарита. — Будь моя воля, я б їх усiх... Нi, уявiть лишень, цей покруч де Барейро мав нахабство проситися в призвiдники турнiру.
    — Он як! I що ж вiдповiв ваш батько?
    — Звiсно, вiдмовив. Вiрнiше, вiн просто проiґнорував його прохання. Та можна не сумнiватися, що цей єзуїтський виродок все одно заявиться на турнiр i постарається зiпсувати свято. Якщо вiн переможе, це стане справжньою катастрофою.
    — Не хвилюйтеся, принцесо, — заспокоїв її Фiлiп. — Я не дозволю йому це зробити.
    Останнi слова вiн промовив трохи неуважно, бо вони якраз проходили повз невеличку ґрупу з трьох осiб — Симона, Ґабрiеля та Матильди. Признавши в Ґабрiелевi краянина, дiвчина жваво розмовляла з ним франсiйською; той дуже нiяковiв i вiдповiдав їй короткими фразами. Симон, як мiг, старався пiдбадьорити друга.
    — Що ви так дивитеся на Матильду? — з раптовою пiдозрою спитала Марґарита.
    — Чарiвне дитя, — стримано вiдповiв Фiлiп.
    — I, боюся, ви вже накинули на неї оком, — зiтхнула принцеса. — Та й вона явно небайдужа до вас. Коли прийшла вiд вас, була дуже схвильована, а очi її якось дивно блищали... Та й не їй однiй ви запаморочили тут голову.
    — А кому ще?
    — Менi, наприклад.
    — Це слiд розумiти як комплiмент?
    — Ну... Вважати це авансом.
    Фiлiп жартiвливо вклонився:
    — Дякую за комплiмент, панi. Я приймаю ваш аванс i обiцяю при першiй-лiпшiй нагодi вiдробити його.
    Марґарита кокетливо поглянула на нього i млосним голосом промовила:
    — Присядьмо, мiй принце. Я трохи втомилася.
    Вона влаштувалася на оббитiй м’яким плюшем канапi, помахом руки прогнала менестреля та двох фрейлiн, що не знайшли собi кавалерiв, i дала копняка карликовi-блазню, що плутався в неї пiд ногами.
    — Це й тебе стосується, дурню. Забирайся геть!
    Коли карлик утiк, Фiлiп сiв поряд з принцесою — i, нiби ненароком, набагато ближче, нiж це приписував етикет. Марґарита не стала робити йому зауваження, а навпаки — сама ще трохи присунулася до нього.
    — Так я чекаю, — сказала вона, млiючи.
    — Що ви чекаєте?
    — Вiдповiдi на мiй комплiмент.
    — А хiба я зобов’язаний вiдповiдати?
    — Звiсно, нi. Але правила поведiнки з дамами...
    — А, правила... Ну, це iнша рiч. То що ви хочете почути?
    — Що я теж запаморочила вам голову. Що ви трiшки закоханi в мене.
    — Але ж це неправда!
    — Як?! Невже я не подобаюся вам?
    — Подобаєтеся. Але я не закоханий у вас.
    — Проте збираєтесь одружитися зi мною.
    — Не збираюсь, а просто одружуюсь. Без усяких намiрiв. Вас щось не влаштовує?
    Марґарита роздратовано гмикнула.
    — Так нi, що ви! — промовила вона. — Все чудово. Ви не любите мене i, проте, маєте намiр одружитися. Адже це так заведено — одружуватися без кохання.
    — Так справдi заведено, — з непроникливим виглядом вiдповiв Фiлiп. — В нашому колi всi шлюби укладаються за розрахунком, а що ж до любовi, то для того й iснують коханцi та коханки — щоб любити їх i щоб вони любили вас. От покличте до себе вiконта Iверо i спитайте в нього про кохання. У вiдповiдь вiн вiдразу кинеться цiлувати вашi нiжки, якi, здається менi, цiлком заслуговують такого з ними поводження. — Останнi його слова супроводжувалися вiдвертим роздягаючим поглядом.
    — Нахаба! — похитала головою Марґарита. — I не просто нахаба, а винятковий нахаба.
    „Ага, попалася, пташечко! — задоволено подумав вiн. — Не такий страшний чорт, як його малюють. Тi, хто казав про круту вдачу принцеси, анiтрохи не розумiються на жiнках. Насправдi ж вона агнець Божий...“
    Фiлiп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсiм звичайною поведiнкою Марґарити цього вечора. Чи не вперше за багато рокiв наварська принцеса стушувалася перед чоловiком i не змогла виявити свою скандальну вдачу. Хижа пантера втягла гострi кiгтi й перетворилася на миролюбну кицьку, яка нiжно горнулася до господаря, просячи його про ласку.
    — До речi, про кохання та коханцiв, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — I вона нишком кивнула в бiк шахiвницi.
    Подавшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтiнi. Той уважно слухав її й лагiдно усмiхався. Погляди в обох були такi красномовнi, що не лишалося жодного сумнiву щодо характеру їхнiх стосункiв.
    — Врни справдi коханцi?
    — Ще гiрше. Боюсь, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. I нi вiд кого не приховує свого зв’язку з ним.
    — Диво та й годi! — зачудовано промовив Фiлiп. — Скромниця Бланка, i раптом... Нiколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — I вiн кинув на Монтiнi заздрiсний i, слiд додати, трохи роздратований погляд.
    — Вам прикро? — з усмiшкою запитала Марґарита.
    Фiлiп почервонiв.
    — Звiдки ви взяли?
    — Знаю я вашого брата. Зiзнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже нiхто не зверне її зi путi iстини. Аж це з’являється якийсь селюк i домагається успiху там, де ви спiймали облизня. Ясна рiч, це дратує вас, вiдчутно зачiпає ваше самолюбство, i зараз ви мимоволi думаєте, як краще поквитатися з цим хлопцем за нiбито завдану вам образу.
    — Та нi, — промимрив Фiлiп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти рокiв i, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але... тепер я розумiю, що це менi тiльки здавалося. Я навiть подумати не мiг, що всього за пiвроку вона зможе подолати своє суворе виховання.
    — А проте подолала.
    Фiлiп пильно поглянув на Марґариту:
    — I, схоже, я знаю, хто посприяв такiй швидкiй змiнi.
    — Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, мiж iншим, не оригiнальнi в своєму припущеннi. Чомусь всi засуджують мене, а Бланцi ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвiдчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправдi ж це — брудний наклеп. У кожнiм разi не я вчила Бланку називати Монтiнi любим у присутностi мого батька.
    — Та що ви кажете? — недовiрливо перепитав Фiлiп. — Не може бути!
    — I все-таки було. Одного разу, зо два тижнi тому, в неї прохопилося це слiвце — певна рiч, ненавмисно. Мiй батько не знав, де й подiтися вiд збентеження. Адже вiн добрячий ханжа, хоч i нешкiдливий, зовсiм не такий, яким був покiйний дон Фернандо. Правда, пiсля цього iнциденту в батька з’явилася iдея прогнати пана де Монтiнi з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась i пообiцяла, що надалi такого не трапиться. Загалом вона дотримується своєї обiцянки, на людях поводиться з Монтiнi в межах пристойностi, хоч як i ранiше не приховує свого зв’язку з ним.
    Фiлiп розгублено похитав головою:
    — Виходить, у Толедо я знав зовсiм iншу Бланку. Оце так! Хто б мiг подумати!.. А як ставиться до цього ґраф Бiскайський?
    — Ще нiяк. Весь цей час вiн був у Басконiї, лише вчора повернувся i, мабуть, ще нiчого не знає.
    — А коли дiзнається? Можу уявити, як вiн розiзлиться.
    — То нехай подавиться своєю злiстю, — з несподiваною ворожiстю промовила Марґарита, а очi її хижо зблиснули. — Однаково нiчого не вдiє.
    — Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його мiсце на подружньому ложi зайняв хтось iнший?
    — Ха! Подружнє ложе! До вашого вiдома, вiн з кiнця лютого близько до неї не пiдходить... — З деяким запiзненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її нiхто не почув, крiм, звiсно, Фiлiпа, у якого вiд несподiванки вiдвисла щелепа й округлилися з подиву очi.
    — Га?!!! — Цей короткий вигук в поєднаннi з ласим поглядом, що його вiн кинув на Бланку, був вартий цiлої поеми.
    Марґарита дивилася на сторопiлого Фiлiпа i криво посмiхалася.
    — Чорти лисi! — вилаявся Фiлiп. — Невже ґраф... Та нi, це смiшно! У Толедо вiн разом з своїм дружком Фернандо де Уельвою вiв досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчикiв, як менi здається, був байдужий.
    — З цим у нього гаразд, — пiдтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманiсть. — Тобто, до хлопчикiв вiн справдi байдужий, i за доброчеснiсть своїх пажiв я спокiйна. Iнша рiч, покоївки...
    — Вiн що, плутається зi служниця?
    — Так... Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоанну. — Здебiльшого зi служниця.
    — А що ж Бланка?
    — Ну, вона... Просто вона...
    — То що ж вона?
    — Вона не пускає чоловiка до себе в лiжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Вiн їй гидкий.
    — Так якого ж бiса, — роздратовано промовив Фiлiп, — вона вийшла за нього замiж?
    — А хiба в неї був вибiр? — iкрадливо спитала Марґарита.
    — Так, був.
    — I альтернативою її шлюбу з кузеном Бiскайським був шлюб з вами?
    — Так.
    — I хто ж винен у тому, що ви не одружилися?
    — Почасти я, почасти вона, почасти покiйний дон Фернандо... — Тут Фiлiп здивовано пiдвiв брову. — А хiба Бланка вам нiчого не розповiдала?
    — Майже нiчого.
    — А менi здавалося, що ви з нею близькi подруги, — зауважив вiн.
    — Так, ми подруги, але не такi близькi, як менi хотiлося б. Свої таємницi Бланка звiряє кузинi Геленi. От з нею вони справдi близькi, навiть занадто близькi подружки. — В Марґаритинiм голосi Фiлiповi почулися ревнощi. — Вони такi любки, я вам скажу. Вiчно шепчуться про щось, секретничають одна з одною i нiкого, зокрема й мене, до свого товариства не приймають. Прикро навiть... А вам, любий принце, бачу, дуже подобається Бланка.
    — Ще б пак! — з готовнiстю визнав Фiлiп.
    — А я?
    — Менi подобаються всi гарнi жiнки, моя мила принцесо. А ви не просто гарна — ви неперевершена красуня.
    — Отже, є ще надiя, що ви покохаєте мене?
    — Облиште всi сподiвання, панi.
    — Яка категоричнiсть, принце! Яка жорстокiсть!
    — Жорстокiсть?
    — Атож! Хiба це не жорстоко — говорити таке жiнцi, якiй ви дуже й дуже подобаєтеся.
    — Для мене це велика честь, ваша високосте, — з серйозною мiною промовив Фiлiп. — I за якi ж заслуги я її удостоївся?
    — Годi вам манiрничати, дорогий кузене! — огризнулася Марґарита. — Єдина ваша заслуга полягає в тому, що ви зухвалий, безцеремонний, самовпевнений, самозакоханий... — тут вона важко зiтхнула, — i дуже привабливий сучий син.
    „А ти, любонько, схоже, закохалася в мене, — подумав Фiлiп. — Воiстину, сьогоднi вечiр сюрпризiв...“




    Роздiл XXVI
    Вечiр сюрпризiв триває

    Фiлiп повернувся до своїх покоїв близько опiвночi. Вiн втомлено розвалився в крiслi, закрив очi i почав був аналiзувати подiї минулого вечора, та невдовзi облишив це заняття. Думки лiниво ворочалися в його головi, а якщо й прискорювали свiй бiг, то мчали зовсiм не в тому напрямi. Отож Фiлiп просто сидiв, вiдпочиваючи, загадково всмiхався сам до себе i вдавав, нiби не чує приглушеного шепотiння, що час вiд часу долинало з маленької кiмнатки, призначеної для чергового дворянина.
    Хвилин за десять до кiмнати ввiйшов Ґабрiель. У руках вiн тримав тацю з вечерею. Фiлiп розкрив очi, поглянув на нього i здивовано запитав:
    — Чому ти? Я ж велiв прислати лакея, а самому йти спати.
    Ґабрiель щось нерозбiрливо пробурмотiв, накриваючи невеликий круглий столик поруч крiсла.
    Фiлiп гмикнув, байдуже знизав плечима i пересiв з крiсла на стiлець.
    — До речi, — сказав вiн, зробивши ковток вина. — Хто сьогоднi черговий у покоях?
    — Д’Арiнсаль.
    — А тим часом його нема. Запропастився десь, негiдник. Вранцi перекажи йому, що це його передостання недбалiсть у мене на службi. Коли вiн надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямiсiнько в Андору, до того звалища, що зветься його родовим замком.
    Ґабрiель кивнув:
    — Гаразд, перекажу.
    Вiн сiв у крiсло i нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати чи про щось спитати, та нiяк не наважувався.
    — Пригощайся, — запропонував йому Фiлiп.
    — Дякую, я не голодний, — похмуро вiдповiв Ґабрiель.
    — Що ж, воля твоя. Можеш iти, друже. До ранку ти вiльний.
    — Але ж д’Арiнсаль...
    — Бiс iз ним. Нехай гуляє.
    — То, може, я почергую замiсть нього? — з проблиском надiї запитав Ґабрiель.
    — Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я... — Фiлiп не закiнчив i з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу нiжку. Такий грiзний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива нiч.
    Ґабрiель важко зiтхнув i пiдвiвся з крiсла.
    — Пiду перевiрю, чи приготовлена постiль.
    Фiлiп вiдклав убiк обгризену кiстку й самовдоволено всмiхнувся:
    — Сьогоднi вона менi не знадобиться. Одне чарiвне дiвча запропонувало менi затишну мiсцину в своєму лiжечку. Звiсно, я не можу вiдмовитися.
    З сусiдньої кiмнати долинули притлумленi смiшки. Але Ґабрiель не розчув їх. Обличчя його спотворила ґримаса болю та вiдчаю, вiн рiзко повернувся i майже бiгцем вийшов з кiмнати, навiть не побажавши Фiлiповi на добранiч.
    Фiлiп провiв його спантеличеним поглядом i похитав головою.
    „Дивина! — подумав вiн, повертаючись до перерваної вечерi. — Яка муха його вкусила?“
    Ґрунтовнiше розмiркувати над Ґабрiелевою поведiнкою йому було нiколи. Нашвидку, але ситно перекусивши, вiн ретельно вимив руки в срiбному тазику з уже охололою водою i витер їх рушником. Потiм вийняв з канделябра запалену свiчку i ввiйшов до кiмнати, звiдки перед тим долинали смiшки. На перший погляд там нiкого не було, однак, придивившись уважнiше, можна було помiтити вельми пiдозрiле похитування полога на лiжку.
    — Марiо!
    Мовчанка.
    — Я знаю, що ти тут, — сказав Фiлiп. — Вiдлупцюю.
    З-за полога визирнула голова д’Обiака.
    — Перепрошую, монсеньйоре, я оце щойно задрiмав.
    Фiлiп усмiхнувся:
    — Гаразд, дрiмай далi. Залишишся тут до повернення д’Арiнсаля.
    — Добре, монсеньйоре, — кивнув д’Обiак. — А д’Арiнсаль повернеться вранцi.
    — То ти знаєш, де вiн?
    Обличчя пажа розпливлося в усмiшцi:
    — Що робить — знаю, а де — нi.
    — Зрозумiло, — сказав Фiлiп. — Отже, ти лишився замiсть нього?
    — Так, монсеньйоре. А втiм, менi й подiтися було нiде.
    — У твого сусiда теж дiвчина?
    — Еге ж.
    — Ну, ви даєте! Першої ж ночi як з прив’язi зiрвалися... До речi, можна поглянути на твою кралю?
    Не чекаючи вiдповiдi, Фiлiп пiдiйшов до лiжка i вiдхилив полог.
    — Моє шанування, панно.
    — Добривечiр, монсеньйоре, — збентежено пролопотiла гарненька темноволоса дiвчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.
    — А в тебе губа не з лопуцька, Марiо, — схвально промовив Фiлiп. — Вiтаю з чудовим вибором.
    — Ваша школа, монсеньйоре, — скромно вiдповiв хлопець, улещений його похвалою.
    — Атож, моя школа. А це, — Фiлiп кивнув на дiвчину, — школа панi Марґарити. Скiльки тобi рокiв, крихiтко?
    — Тринадцять, монсеньйоре.
    — Чорти лисi! Тобi ще б з ляльками спати, а не з хлопцями... Але ж i розпусниця!
    Дiвчина почервонiла.
    — О, монсеньйоре!..
    — Це я не про тебе, крихiтко, а про твою панi, — заспокоїв її Фiлiп. — Ну, то бувайте, дiтки. Приємної вам ночi.
    З цими словами Фiлiп вiдпустив полог i попрямував до виходу.
    — Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслiд д’Обiак. — Панночка де Монтiнi теж ласий шматочок.
    У передпокої Фiлiп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стiл у вiтальнi й погасити всi свiчки, а сам вийшов у коридор. Двоє вартових, що охороняли вхiд до покоїв, вiддали йому честь брязканням зброї.
    Дотримуючись Матильдиних вказiвок, Фiлiп спустився поверхом нижче i знайшов коридор, що сполучав головну будiвлю палацу з пiзнiшою прибудовою, де розташовувалися лiтнi покої принцеси i де, вiдповiдно, зараз мешкав штат її придворних.
    Фiлiп iшов, неуважно дивлячись поперед себе, на його обличчi блукала мрiйлива усмiшка. Дарма що Марґарита подобалася йому дужче, а її гарне та звабне тiло обiцяло безлiч насолод у майбутньому, вiд цiєї ночi з Матильдою вiн очiкував особливої втiхи. Фiлiп страшенно полюбляв незайманих; а як вiдомо, дiвочу незайманiсть високо цiнують або грубi мужлаї, або ж витонченi натури — вiн належав до останнiх. Його вабила їхня недосвiдченiсть у коханнi, зворушувала невмiлiсть i наївнiсть. З ними Фiлiп почував насолоду, схожу на насолоду вчителя за покликанням, що прилучає здiбних учнiв, опанованих жадобою знань, до таїн свiтобудови; так само й вiн вiдкривав для невинних дiвчат новий, незнаний їм свiт — свiт кохання, солодких мук та пристрасних утiх. А що перша близькiсть помiтно впливає на подальше формування дiвчат як жiнок, то знаменно, що жодна з тих, чиїм першим мужчиною був Фiлiп, не дуже шкодувала за втраченою незайманiстю.
    До того ж Фiлiповi часом так кортiло знову вiдчути себе наївним i недосвiдченим хлопчаком, яким вiн був у чотирнадцять рокiв. Це, природно, вдавалося йому лише з такими ж наївними й недосвiдченими дiвчатами...
    Заглиблений у свої солодкi мрiї, Фiлiп не завважив людської постатi, що зачаїлася на його шляху. Коли вiн наблизився, постать вiдокремилась вiд стiни i рiшуче перегородила йому дорогу. Фiлiп рiзко загальмував, щоб не зiткнутися з нею, i мало не втратив рiвновагу.
    — Хай йому чорт! Хто це?
    — Я, монсеньйоре, — пролунав у вiдповiдь тихий голос.
    — Ґабрiелю?! Що ти тут робиш?
    — Чекаю на вас, — якомога спокiйнiше вiдповiв Ґабрiель, проте тремтiння в його голосi зраджувало хвилювання. — Щоб провести вас до ваших покоїв.
    — Що за дурницi! — розгублено промовив Фiлiп. — Друже, з тобою все гаразд?
    — Так.
    — По твоїй поведiнцi цього не скажеш. Може, ти перевтомився? То йди вiдпочинь, а вранцi ми поговоримо про все, що тебе турбує. Ти вже даруй, але зараз у мене мало часу, не годиться примушувати дiвчину чекати. Ну як, домовилися?
    — Нi! — мелодiйний тенор Ґабрiеля зiрвався на пронизливий фальцет. Вiн вiдступив на крок i видобув з пiхв шпагу. — Нi, монсеньйоре, до неї ви не пiдете.
    Фiлiп голосно застогнав i притулився спиною до стiни.
    — Зрозумiло! — видихнув вiн. — Боже, який я недотепа!
    — Це вже достеменно, — пiдтвердив Ґабрiель з якимись дивними iнтонацiями в голосi. — Зазвичай ви куди кмiтливiшi.
    — Даруй, друже, я не помiтив... Вiрнiше, не звернув уваги. Ти вiд самого початку поводився дуже дивно, але я якось не надав цьому значення.
    — Ще б пак! Адже ви тiльки й думали про те, як чимшвидше забратися в лiжко з Матильдою.
    Мiж ними повисла прикра мовчанка. Фiлiп не збирався заперечувати або ж виправдовуватися. Ґабрiель був налаштований надто аґресивно, щоб прислухатися до його арґументiв.
    — Ну гаразд, — нарештi, промовив вiн. — Тут не найкраще мiсце для серйозних розмов. Ходiмо до мене, там i поговоримо. Добре?
    — Нi, — сказав Ґабрiель. — Не пiду.
    — Чому?
    — Ця моя справа, монсеньйоре.
    Фiлiп насторожився.
    — Що ти задумав, друже? — стурбовано запитав вiн.
    — Ця моя справа, монсеньйоре, — повторив Ґабрiель.
    Якийсь час Фiлiп зосереджено мовчав, щось зважуючи про себе. Потiм сказав:
    — Здається, я розумiю, щo ти надумав. I це менi зовсiм не до вподоби. Чує моє серце, наламаєш ти дров... Раджу тобi зачекати до завтра. Я обiцяю поговорити з принцесою i з цим зухвалим молодиком Монтiнi, i якщо в тебе серйознi намiри, то я вiд твого iменi попрошу Матильдиної руки...
    — Вам так кортить зробити з мене другого Симона? — несподiвано грубо огризнувся Ґабрiель.
    Фiлiп скрушно зiтхнув:
    — Будь ласка, не сип менi сiль на рану. Другого Симона з тебе не вийде хоч би тому, що Матильда — ти вже даруй за вiдвертiсть — нiяк не тягне на другу Амелiну. Повiр, менi боляче дивитися на Симоновi страждання. Я й сам через це страждаю, але нiчого вдiяти не можу... А за Матильду можеш не турбуватися, вiдтепер я до неї й пальцем не приторкнуся. Ти Луїзин брат, i твоє кохання для мене священне. — Вiн поклав руку йому на плече. — Ходiмо до мене.
    Ґабрiель уперто похитав головою:
    — Нi, не пiду.
    Фiлiп аж крякнув вiд досади.
    — Гаразд, роби як знаєш. Але якщо напартачиш, нарiкай тiльки на себе. Врахуй: Матильда дiвчина скромна, порядна i надзвичайно вразлива. Одна твоя поява серед ночi вiдштовхне її вiд тебе... А, ну тебе к бiсу! Бачу, все це даремно. Дозволь менi пройти.
    — Куди? — Ґабрiель знову напружився.
    Фiлiп затримав дихання, притлумлюючи раптовий приступ роздратування.
    — Найрозумнiшим виходом було б негайно покликати вартових i наказати їм взяти тебе пiд арешт. На моєму мiсцi Ернан так би i вчинив. — Вiн вiдiбрав у Ґабрiеля шпагу i шпурнув її углиб коридору. — До твого вiдома, Матильда не єдина гарненька дiвчина, яка тут мешкає. Не до неї я йду, не до неї! Хай мене грець поб’є, якщо я брешу. Така клятва тебе влаштовує?
    Не чекаючи вiдповiдi, Фiлiп рiшуче вiдштовхнув Ґабрiеля i швидким кроком пiшов далi.




    Роздiл XXVII
    у якому ми разом з Марґаритою
    дiзнаємося, чому Фiлiп вiдкидає доґмат
    про
    непорочне зачаття Сина Божого

    Дарма що було вже далеко за пiвнiч, Марґарита нiяк не могла заснути. Укрита до талiї легким пледом, вона лежала пiд розкiшним балдахiном на широкому та низькому за мавританською модою лiжку i, заклавши руки за голову, з нудьгуючим виглядом слухала монотонне чтиво своєї фрейлiни. Нiчний туалет принцеси вiдзначався особливою вишуканiстю. Вона була зодягнена в оторочену мереживом напiвпрозору нiчну сорочку з такої тонкої, легкої, майже невагомої тканини, що при бажаннi її можна було зiбгати так, що вона умiстилася б у маленькiй жiночiй долонi.
    — Господь з тобою, золотце! — врештi не витримавши, урвала фрейлiну Марґарита. — Ну, хiба можна так? Бурмотиш собi пiд нiс, нiби монах десяту молитву. Це ж тобi не Псалтир.
    — Перепрошую, панi, — з лицемiрним смиренням промовила юна дiвчина. — Але менi справдi милiше Священне Писання, нiж вся ця свiтська писанина.
    Принцеса криво посмiхнулася:
    — Авжеж, звiсно. Трохи не забула! Ти ж у нас святенниця...
    — Нiяка я не святенниця, — запротестувала дiвчина. — Просто порядна жiнка, i квит.
    — А чи жiнка? — засумнiвалася Марґарита. — Зовнi нiби схожа — i цицьки в тебе на мiсцi, i дiрочка мiж ногами є, часом навiть мiсячне буває, — та все це лише зовнiшнi ознаки. А як там усерединi? Чи вiдчуваєш ти себе жiнкою? Навряд. Ти просто маленька сучка, Констанцо, дуже любиш видрипуватися й корчити з себе статечну та побожну даму. У кожної нормальної людини є щось вiд розпусника, а щось вiд ханжi — та тiльки не у вас з Беатою. Мабуть, ви ще в материнськiй утробi пересварились i не змогли роздiлити мiж собою цi двi якостi, тому ти взяла собi все святенництво, а твоя сестра — всю розпуснiсть. I ось результат: ти кидаєшся на кожного стрiчного попа за благословенням, а Беата лягає пiд кожного стрiчного хлопця... I це в її вiцi!
    — Через те вона ваша улюблениця, — ображено вiдповiла Констанца. — На вiдмiну вiд мене — що, втiм, не дивно. Адже поряднiсть при вашому дворi вважається мало не за злочин.
    Марґарита пiдвелася на лiктi.
    — Е-ге-ге, пташечко! Швиденько змiни пiсеньку, вона менi не до смаку. Раджу тобi заткнути пельку.
    — А я не можу далi мовчати! — у праведному запалi вiдказала дiвчина.— Сумлiння не дозволяє...
    — Сумлiння, кажеш? — прогарчала принцеса. — Зараз ми побалакаємо з твоїм сумлiнням!
    Вона скинула з нiг плед, в очах її замерехтiли недобрi вогники. На щастя для фрейлiни, в цей критичний момент дверi спальнi прочинилися й досередини зазирнула Марґаритина покоївка.
    — Панi...
    — В чому рiч, Лiдiє? — незадоволено запитала принцеса. — Знову приперся Рiкард? То накажи вартi гнати його втришия i бiльше не турбуй мене з цього приводу.
    — Перепрошую, панi, та це не пан вiконт.
    — А хто ж?
    — Монсеньйор Аквiтанський. Молодший, зрозумiло.
    — Ого! — Пiдiбгавши пiд себе ноги, Марґарита сiла в лiжку. — Диво, та й годi!.. Що ж, запроси його.
    Покоївка з сумнiвом глянула на нiчну сорочку принцеси, що майже не приховувала її принад, а швидше огортала їх напiвпрозорим рожевим серпанком.
    — На вас щось надягти, панi?
    — А хiба я гола? — роздратовано кинула Марґарита. — Запроси принца, кажу тобi.
    Покоївка скорилась, i за хвилину до спальнi ввiйшов Фiлiп. Вiн оцiнююче поглянув на принцесу i всмiхнувся. Її нiчна сорочка справила на нього щонайприємнiше враження, i десь на задвiрках пам’ятi вiн зробив собi замiтку неодмiнно роздобути пару таких самих сорочок для Амелiни.
    — Добрий вечiр, кузене, — сказала Марґарита привiтно. — То пак, доброї ночi... Уявiть собi, — швидко заговорила вона, не даючи Фiлiповi часу на вибачення, — це жахливе дiвча мало не довело мене до сказу. Отож що ви з’явилися вельми доречно.
    Фiлiп уважно придивився до фрейлiни, на яку спочатку кинув лише побiжний погляд. На обличчi його вiдбився безмежний подив.
    — Оце так сюрприз! — зачудовано мовив вiн. — Ти вже тут, крихiтко! Але як ти встигла?
    Дiвчина здивувалася не менше за нього:
    — Прошу, монсеньйоре?
    — Ти це облиш! — вiдмахнувся Фiлiп. — Я добре роздивився тебе, коли ти була в лiжку з Марiо...
    Фрейлiна пiдскочила, мов ужалена.
    — Монсеньйоре! — обурено вигукнула вона.
    — Та годi вже, годi! — Фiлiп грайливо погрозив їй пальцем. — Не придурюйся. Хочеш приховати вiд своєї панi, що позбавила мого пажа невинностi? Ну, нi, нiчого в тебе не вийде.
    Зненацька Марґарита вибухнула гучним смiхом i заходилася лупцювати кулаками подушку.
    — Ой, смiхота! Ой, не можу!..
    Смiючись, вона була ще привабливiшою, i мимоволi Фiлiп зосередив усю свою увагу на нiй.
    — Ви обiзналися, любий принце, — пояснила вона, трохи заспокоївшись. — Констанца тут нi до чого. У лiжку з вашим пажем ви бачили її сестру Беату. Вони близнючки.
    — Он воно що! — розсмiявся Фiлiп. — А я вже не знав, що й подумати. — Вiн повернувся до фрейлiни: — Даруйте, панно, за помилку. Я уявлення не мав, що в подруги Марiо є сестра, схожа на неї, як двi краплi води.
    — Iди спати, золотце, — додала Марґарита. — Ти вiльна.
    Дiвчина мовчки вклонилася їм обом i вийшла зi спальнi, нагородивши Фiлiпа на прощання далеким вiд захоплення поглядом.
    — Нiколи ще не зустрiчала таких схожих i водночас таких рiзних людей, як Констанца та Беата, — задумливо промовила Марґарита їй услiд.
    — А хто вони, власне, такi? — поцiкавився Фiлiп.
    — Небоги його емiненцiї нашого дорогоцiнного єпископа Памплонського. Вiн обожнює Констанцу, що не дивно, i вельми прохолодно ставиться до Беати, що також зрозумiло. Тiльки от бiда — весь час плутає їх... Ну, все, досить про цих чудо-сестричок. Сiдайте, кузене, не стовбичте.
    Фiлiп послухався її поради i сiв на шовкову подушку, що лежала на пiдлозi в ногах лiжка.
    — Кузино, я дуже перепрошую за це вторгнення...
    — Ой, не треба! Не псуйте менi настрою вибаченнями! Що б не привело вас до мене о цiй пiзнiй порi, я дуже рада вашим вiдвiдинам. — Вона обхопила колiна руками, трохи схилила голову до правого плеча i пильно поглянула на Фiлiпа. — Ви чимось схвильованi, кузене? Що сталося?
    — Та так, нiчого особливого. Просто менi не спиться.
    — Менi теж, — пiдхопила Марґарита i з чарiвною безсоромнiстю додала: — Останнiм часом я погано засинаю сама.
    — I що ви пропонуєте? — невинно спитався Фiлiп.
    — А що, по-вашому, я маю запропонувати?
    — Як це що? Ясна рiч, якийсь дiєвий засiб вiд нашого безсоння.
    — Це натяк?
    — Натяк? На що? Я не розумiю вас, кузино.
    Марґарита пирхнула:
    — Годi вам, кузене! Будьте вiдвертими: адже ви прийшли до мене не просто так, а з цiлком певною метою — покохатися зi мною. Хiба нi?
    „Ач! — подумав Фiлiп. — Як вона набивається! Аж iз спiдниць вистрибує... Гм, а спiдниць на нiй якраз i немає.“
    — Ну, припустiмо, — вiдповiв вiн, намагаючись проникнути поглядом крiзь її напiвпрозоре вбрання, що не складало особливих труднощiв для його гострого зору.
    Марґарита вiдкинулася на подушку й випростала ноги. При цьому її сорочка закотилася, оголивши до колiн її довгi стрункi нiжки. Фiлiп ласо облизнувся.
    — Ну то що, — сказала вона, млосно дивлячись на нього. — Почнемо негайно чи ще трохи побалакаємо?
    Фiлiп докiрливо похитав головою. Зухвала поведiнка Марґарити лише охолоджувала його запал.
    — Кузино, ви...
    — Атож, я безсоромна, не заперечую. Зате я вiдверта — кажу, що думаю, чиню, як менi хочеться, i не бачу в цьому нiчого негожого. Навiщо приховувати вiд спiврозмовника свої думки та бажання, коли вiн чудово знає про них?
    — А який сенс говорити про те, що зрозумiло й без слiв? — парирував Фiлiп.
    — Так, принаймнi, чеснiше. I, якщо хочете, поряднiше. На мiй погляд, немає нiчого гiршого за святенництво, яке, на словах дбаючи про благопристойнiсть та чистоту помислiв, поганить усе, до чого лишень торкнеться його смердюче дихання. Саме святенництво спричиняє до бiльшостi найогиднiших збочень. Людинi, переконанiй у ницостi, ганебностi всього плотського, часом буває легше переступити межу, що роздiляє природне та протиприродне, бо вона не завжди помiчає її.
    — У цьому я згоден з вами, кузино, — кивнув Фiлiп. — Я цiлком подiляю вашу думку про святенництво; та наразi йдеться не про нього. Крiм святенницьких правил пристойностi, iснують iншi, розумнi й обґрунтованi норми людської поведiнки. Якщо хочете, можете назвати їх правилами гарного смаку, бо вони радше з областi естетики, нiж етики. Iнодi буває корисно змовчати про певнi речi — i не ради якоїсь абстрактної благопристойностi, а з мiркувань... як би це назвати?... витонченостi, чи що. Є речi, про якi не варто говорити навпростець, на них слiд лише натякати. Часом навiть найприємнiшi, найзахопливiшi думки, почуття, переживання, убранi в слова, виглядають до крайностi вульґарно та банально.
    — Зрозумiло. А я була злякалася, що ви станете читати менi мораль.
    — Боронь Боже, дорога кузино! Я ще при своєму розумi. Кому-кому, але не менi наставляти вас на путь iстини. Тим бiльше, що в мене немає певностi, чи ви взагалi збочили з цього путi.
    — Гм... Наш пан єпископ, мабуть, не погодиться з вами.
    — А я, мабуть, не погоджуся з вашим паном єпископом. На щастя, не йому вирiшувати, хто заслуговує на спасiння, а хто — нi.
    — Але Боговi, — сумно зiтхнула Марґарита; ясний її погляд вмить потьмянiв.
    Фiлiп здивовано втупився в неї:
    — Отакої! Що з вами, принцесо? Ви боїтеся гнiву Господнього?
    Марґарита знов зiтхнула.
    — Часом боюся, — вiдверто зiзналася вона. — Здебiльшого вечорами, коли лягаю спати одна. Подовгу думаю про свою безсмертну душу, про пекельнi муки, про чортiв рогатих... Дурницi, звiсно... але страшно.
    Фiлiп клацнув язиком.
    „Оце так! Хто б мiг подумати...“
    — Не потерпайте, кузино, — заспокоїв її вiн. — Вам уготоване мiсце в раю.
    — А вам?
    — Не знаю. Але якщо я потраплю до пекла, то аж нiяк не за свою розпуснiсть. Знайдуться грiхи значно серйознiшi.
    — Отже, ви заперечуєте iснування грiха сластолюбства?
    — Я переконаний у його не смертностi. I взагалi: грiх плотський, грiх первородний — все це дурницi.
    Марґарита здивовано пiдвела брови:
    — Ви вiдкидаєте християнське вчення?
    — Нi в якому разi. Я лише вiдкидаю деякi його абсурднi постулати. На мiй погляд, автори Священного Писання хибно витлумачили iстинне Слово Боже. Не може Господь вважати першопричину життя в основi своїй грiховнiй, не вiрю я в це. Кажучи про плотський грiх, Вiн, безумовно, мав на увазi всiлякi збочення — содомiю, мужеложество, лесбiйське кохання... — Помiтивши, що Марґарита зашарiлася, Фiлiп квапливо додав: — Втiм, щодо останнього я не зовсiм певен. Багато дiвчат обожнюють милуватися, пестити одна одну, цiлуватися, спати в одному лiжку — та здебiльшого це лише невиннi балощi... Гм, перепрошую за нескромне запитання: вам що, подобаються дiвчата?
    — Та нi, не дуже. Менi бiльше до вподоби хлопцi, схожi на дiвчат. Як от ви, любий мiй кузене. Тут я цiлком згодна з доном Педро де Харою. Бiдолашний дон Педро! Вiн постраждав за своє кохання. Об’єкт його нероздiленої пристрастi став винуватцем його смертi — яка розкiшна тема для траґедiї?
    Фiлiп почервонiв.
    „Ну, Бланко, постривай! Якщо це ти розбовкала...“
    „Ось, маєш!“ — злорадiла Марґарита.
    — Отже, кузене, ви вiдкидаєте тезу про первiсну грiховнiсть усього плотського?
    — Геть-чисто вiдкидаю. А твердження, на зразок „плоть вiд диявола, душа вiд Бога“, я взагалi розцiнюю як богохульство. Адже саме Господь створив людську плоть i вдихнув у неї душу. Нiсенiтниця якась виходить: за образом та подобою Божими — i раптом вiд диявола. Нi, i плоть, i душа данi нам вiд Бога, а отже, первiсно безгрiшнi.
    — Але в такому разi, — зауважила Марґарита, — непорочне зачаття Сина Божого втрачає своє сакраментальне значення.
    — А я не впевнений, що воно взагалi мало мiсце.
    — Як?! Ви не вiрите в Сина Божого?!
    — Нi, чому ж, вiрю.
    — Проте заперечуєте непорочнiсть його зачаття?
    — Не заперечую, а пiддаю сумнiву.
    — I на якiй пiдставi?
    — Менi здається, — з усмiшкою вiдповiв Фiлiп, — що Господь Бог також небайдужий до плотських утiх.
    Його слова викликали у Марґарити досить несподiвану реакцiю. Замiсть розсмiятися цьому, як вважав Фiлiп, вельми дотепному жарту, вона спохмурнiла, блакить її очей набула свинцевого вiдтiнку, як небо перед грозою. Потiм, так само несподiвано, щоки її спалахнули яскравим рум’янцем, а очi збуджено заблищали. Наче пiдкинута пружиною, вона спритно зiскочила з лiжка на встелену килимами пiдлогу й мiцно схопила Фiлiпа за плечi.
    — Ви що, знущаєтеся з мене?!
    Вiн встав, не зводячи з Марґарити спантеличеного погляду.
    — Помилуйте, кузино! Як я можу...
    — А проте ви знущаєтеся. Притому жорстоко, безжалiсно.
    — Хiба?
    — Ви ж хочете мене? Признайтеся!
    — О, люба Марґарито, — палко прошепотiв Фiлiп, пригортаючи її до себе. — Якщо сам Всевишнiй не устояв перед Дiвою Марiєю, то де вже менi, грiшному. Ти така зваблива, що я...
    Вона запечатала його губи довгим i нiжним поцiлунком.
    — Змiя-спокусниця! — сказав вiн, перевiвши дихання. — Твоя сорочка доводить мене до сказу.
    — Так ти не заперечуєш iснування змiя-спокусника?
    — Тепер я пересвiдчився, що вона є.
    — Отже, ти любиш мене? — промуркотiла Марґарита.
    — Так, люблю.
    — Сильно любиш?
    — Шалено.
    — Мене одну любиш?
    — Аж нiяк. Це було б занадто. На тобi однiй свiт клином не зiйшовся.
    У вiдповiдь Марґарита влiпила йому дзвiнкого ляпаса.
    — Та ти просто негiдник! Що тобi варто було збрехати?! Ти... ти тупий, самовдоволений нiкчема!
    Фiлiп був украй здивований таким вибухом почуттiв.
    — Що з тобою, Марґарито? — запитав вiн. — Чому ти...
    — Бо я люблю тебе, невдячний! — не витримавши, люто закричала вона. — Тiльки тебе! Одного тебе!
    „А це схоже на правду!“ — в захватi подумав Фiлiп i замiсть вiдповiдi зiрвав з неї сорочку.
    — Ти ж казав, що вона доводить тебе до сказу, — зауважила Марґарита. Вони були одного зросту, i її швидке дихання обпалювало його лице.
    — Вiд твого чудового тiла я скаженiю ще дужче, любонько. — Вiн схилив голову i грайливо схопив зубами її плече. — Солодка ти моя! Зараз я тебе з’їм.
    — З’їси? — млосно всмiхнулася вона.
    — Ну, якщо не з’їм, то вже напевно зацiлую.
    — Давай, давай! Цiлуй мене, любий, цiлуй, коханий...
    — I любий, i коханий, — сказав Фiлiп, пiдхопивши Марґариту на руки. — Зараз я лусну вiд гордощiв.
    Вiн обережно поклав її на лiжко, а сам заходився скидати з себе вбрання, водночас милуючись досконалим тiлом принцеси, яке обiцяло йому чимало захоплюючих вiдкриттiв на безкiнечному шляху пiзнання жiнок.
    — Розпуснику, — мовила Марґарита, дивлячись на нього. — Ти роздягаєшся кокетливо, що та жiнка.
    — Але врахуй, любонько, — сказав Фiлiп, вже забираючись на лiжко, — коли поруч жiнка, особливо така жiнка, як ти, менi важко заснути.
    — А я й не вимагаю вiд тебе такого подвигу, — вiдповiла вона, всiм тiлом притиснувшись до нього. — Швидше роби щось зi мною, любий, а то я збожеволiю... Я дурна, Господи, я закохалася!
    „Ну ти й утнув, Господи! — подумав Фiлiп. — Вона закохалася...“
    Це була остання бiльш-менш твереза його думка, пiсля чого вiн цiлком поринув у вир солодкої пристрастi...




    Роздiл XXVIII
    Тиха вода греблi рве

    Лише за пiвгодини пiсля зiткнення з Фiлiпом Ґабрiель врештi наважився пiти далi. За цей час вiн анiтрохи не заспокоївся, навпаки — ще дужче розпалився i геть розтрiпав своє волосся та одяг, коли несамовито кидався вiд стiни до стiни, охоплений найсуперечливiшими почуттями.
    На поверсi фрейлiн було темно, хоч в око стрель, тому Ґабрiель видобув з кишенi недопалок свiчки i запалив її вiд кресала. Потiм вiн перетнув з кiнця в кiнець довгий коридор i опинився на початку iншого, обабiч якого через кожнi сiм-вiсiм крокiв вишикувалися в два рiвнi ряди невеличкi дверцята.
    Ґабрiель пiдiйшов до п’ятих дверей злiва. Зо хвилю вiн стояв непорушно, збираючись на рiшучостi, i вже наважився був постукати, аж раптом розташованi навпроти дверi тихо розчинилися i в коридор вислизнув Симон де Бiґор зi свiчкою в руцi.
    — Ґабрiелю! — здивовано вигукнув вiн. — Ти? Оце так сюрприз!
    — Ради Бога, тихше! — крiзь зуби просичав Ґабрiель. — Нащо кричати? Ходiмо, швидше!
    Вiн схопив розгубленого Симона за лiкоть i силою потягнув його за собою.
    — Що сталося, друже. Чому...
    — Замовч, бовдуре!
    Повернувши за рiг, Ґабрiель зупинився i лише тодi вiдпустив Симонову руку.
    — Що це з тобою? — розгублено запитав той. — Якого дiдька...
    — А ти якого дiдька? Розкричався, мов на базарнiй площi. Чого доброго, дiвчата ще злякаються i зчинять ґвалт.
    Симон гмикнув:
    — Так, твоя правда. Але уяви мiй подив, коли я побачив тебе... — Раптом очi його округлилися. — Бiля дверей Матильди? Ти був у неї?
    Ґабрiелевi щоки запаленiли.
    — Нi, не був, — хрипко вiдповiв вiн. — Нi в кого я не був.
    — А чому ж ти тут?
    — Ну... Власне... Просто так, гуляю.
    Симон пирхнув:
    — Так я тобi й повiрив... Але стривай-но! — Вiн пiднiс свiчку ближче до Ґабрiеля й пильно оглянув його з голови до нiг. — Ага! Скуйовджене волосся, розпашiле лице, розтрiпаний одяг — мабуть, одягався нашвидкуруч... — Симон похитав головою. — Нi, це неймовiрно! Здурiти можна: ти вiдбив у Фiлiпа дiвчину! Оце здорово! Та вiн просто лусне зi злостi!
    — Що за дурницi ти верзеш! Нiчого такого не було...
    — Так я тобi й повiрив, — осмiхнувся Симон. — Я ж не дурний, я все помiчаю... Ну, i як вона в лiжку, гарна?... Ах так, я ж забув, що це в тебе вперше. Тобi сподобалося?
    — Припини! — навiть не вигукнув, а швидше прогарчав Ґабрiель.
    Симон спантеличено поглянув на нього i знизав плечима.
    — Гаразд, воля твоя, — поступився вiн. — До речi, чому ти так рано йдеш?
    — А ти чому?
    — Фе! — гидливо скривився Симон. — Менi не пощастило з дiвкою. Шльондра клята! Бах-трах, тихе „ах“, свiчку в руки — i бувай здоров. Колода, а не дiвка!
    — Може, ти сам винен, що не виправдав її сподiвань? — з деяким злорадством припустив Ґабрiель. — Розчарував бiдолашну дiвчину, тим-то вона й прогнала тебе.
    — Скажеш iще! Я ж не якийсь там хлопчисько, на зразок тебе. Я чоловiк жонатий...
    — I рогатий, — несподiвано в’їдливо додав Ґабрiель. Взагалi вiн не мав звички кепкувати з Симона, але зараз, зачеплений за живе його розпитуваннями, не змiг втриматися вiд кпину.
    — Ех, ти! — ображено промовив Симон. — А ще друг...
    — Даруй, я не хотiв. Якось само собою вихопилося.
    — Я ж так люблю Амелiну, — затягнув Симон свою стару пiсеньку, що вже давно набила Ґабрiелевi оскомину. — Я обожнюю її. А вона, негiдниця...
    — Вона поклялася бiльше не зраджувати тебе, — резонно зауважив Ґабрiель.
    — Але ранiше зраджувала. Ще й як зраджувала!
    — I ти вирiшив помститися їй? Ну-ну, давай, попереду ще багато часу — може, своє вiдквитаєш.
    Тепер вже зашарiвся Симон.
    — Нi, що ти! Це так... ненароком. — Вiн схопив Ґабрiеля за руку i з благанням у голосi додав: — Ти ж нiчого не скажеш Амелiнi, правда? Бо тодi вона знову загуляє з Фiлiпом. Взагалi нiкому не кажи... Ну, будь ласка, пообiцяй, що мовчатимеш. Хочеш, навколiшки попрошу?
    — Не варто, я й так нiчого не скажу. За умови, звичайно, що ти забудеш про цю нашу зустрiч.
    — Певна рiч! Я нiмий, як статуя.
    — В такому разi, я теж нiмий, — вiдповiв Ґабрiель. — Добранiч, Симоне.
    — А хiба ти не йдеш до себе?
    — Нi. Я... е-е... Я трохи прогуляюся.
    Симон добродушно всмiхнувся:
    — Ага, ще захотiв! Ну що ж, прогулюйся... Гм, тiльки дивись не загуляйся.
    Ґабрiель провiв Симона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, вiдтак нерiшуче повернувся до Матильдиних дверей.
    „Ходи-но звiдси геть, друже, — сказала йому здорова частка розуму. — Дочекайся ранку. Це не найкращий спосiб завоювати прихильнiсть порядної дiвчини — заявитися до неї посеред ночi й освiдчитись у коханнi.“
    „Чому ж? — вiдгукнулася iнша, що одурiла вiд пристрастi. — Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозумiти, бо втовкмачила собi в голову, що любить Фiлiпа.“
    „Дурницi! — заперечив здоровий глузд. — Це ж справжнiсiнький самообман.“
    „Аж нiяк, — упирався дур. — Це правда.“
    Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабрiель постукав.
    Йому здалося, що минуло кiлька довгих годин, перш нiж за дверима почувся шурхiт шовкових спiдниць i тихий стукiт клямки замка. Нарештi дверi вiдчинилися, i на порозi з’явилася Матильда. Цiєї пiзньої пори вона нiби й не збиралася лягати спати i була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечiрньому прийомi у принцеси.
    Побачивши зовсiм не того, на кого чекала, Матильда тихо скрикнула вiд несподiванки.
    — О, Боже! Хто це?... Ви?! А я думала...
    — Вiн не прийде, — хрипко сказав Ґабрiель i ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.
    — Про... Про кого ви кажете?
    Оскiльки Матильда стояла спиною до освiтленої кiмнати, Ґабрiель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервонiла.
    — Може, менi краще ввiйти?
    — Увiйти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дiвчина. — Але...
    За спиною Ґабрiеля заскрипiли, вiдчиняючись, дверi. Матильда перелякано охнула i схопила його за рукав.
    — Заходьте! Скорiш!
    Ґабрiель не примусив просити себе двiчi. Одним стрибком вiн опинився в кiмнатi i швидко зачинив за собою дверi.
    — Це Розалiя, — пошепки пояснила Матильда, схвильовано переводячи подих. — Вона вiдома плiткарка i, якщо вас побачила, то завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й вiд тебе додасть цiлий мiх... Господи! Що тодi про мене подумають?! I все ви, ви!
    Ґабрiель похмуро всмiхнувся, i вiд його усмiшки дiвчину пройняла дрож.
    — А якби на моєму мiсцi був Фiлiп, вам було б байдуже, що про вас подумають?
    Матильда непритомно зойкнула, закрила очi i притулилася до стiни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблiдло. Ґабрiель допомiг їй дiйти до крiсла й сiсти, а сам встав перед нею навколiшки i стиснув її руки в своїх.
    — Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.
    Матильда нарештi розкрила очi i м’яко, але рiшуче вивiльнила руки.
    — Ви нi в чому не виннi, пане де Шевернi. Просто я перехвилювалася. I взагалi, я дуже вразлива. То це вiн прислав вас до мене?
    Безсоромниця! Розпусниця!.. Кохана...
    Ґабрiелiв погляд впав на лiжко в протилежному кутку кiмнати, i його серце боляче стислося вiд думки про те, щo сталося б, якби сюди прийшов Фiлiп.
    — Нi, я сам прийшов. Сказати, щоб ви його не чiкали. Я переконав його дати вам спокiй.
    — Розумiю, — прошептала Матильда. — Ви дбаєте про мою душу. Ви такi добрi до мене, дякую вам... Нi! — раптом вигукнула вона, заламуючи руки. — Це неправда! Я не можу брехати, не можу дякувати вам... Я грiшниця, Господи! Я запекла грiшниця, i я не хочу каятися. Навiщо, навiщо ви дбаєте про мене? Хто я вам така? Хiба вам не однаково, гублю я свою душу чи нi?
    — Нi, Матильдо, не однаково.
    — Але чому?
    — А ви не здогадуєтеся? — лагiдно спитав Ґабрiель.
    Матильда пильно поглянула на нього.
    — Здається, я здогадуюсь... О, Боже! Тiльки не це!
    — Так! — Ґабрiель знову схопив її руки i покрив їх пристрасними поцiлунками. — Я люблю вас, Матильдо. Я покохав вас з першого погляду — i кохатиму все життя.
    Якийсь час вони мовчали. Матильда збиралася з думками, а Ґабрiель не зводив з неї закоханого погляду. Трохи заспокоївшись, вона рiшуче похитала головою.
    — Нi, так не можна. Ви не повиннi любити мене.
    — Чому?
    — Це неправильно, несправедливо. Кохання має бути взаємним, iнакше буде бiда. Я не хочу, щоб ви страждали через мене, я не хочу завдавати вам болю.
    — Тодi не треба завдавати менi болю. Зробiть так, щоб я не страждав через вас.
    — Але як?
    — Дуже просто, покохайте мене... — Ґабрiель у вiдчаї схопився за голову. — Боже, що я верзу!.. Даруйте, панно, я не те хотiв сказати, зовсiм не те. Я лише прошу дати менi шанс. Не вiдштовхуйте мене, дозвольте менi заслужити ваше кохання. Ось побачите — ви покохаєте мене. Менi потрiбен лише час...
    — Нi, пане, — рiшуче промовила Матильда. — I не сподiвайтеся. Вам у мене нiчого не свiтить. Прошу вас, скорiше розлюбiть мене. Поки ще не пiзно — розлюбiть. Ви нiколи не доб’єтеся вiд мене взаємностi, я нiколи не зможу покохати вас. Це неможливо, марно, безнадiйно.
    „Що ж, доведеться взяти її силою, — заявив дур. — Вона не хоче визнавати своєї помилки. Її треба примусити.“
    „Якщо я зроблю це, — застерiг здоровий глузд, — то втрачу її назавжди.“
    Цього разу Ґабрiель схильний був прислухатися до голосу розуму.
    — Я не розлюблю вас, — сказав вiн. — Я кохатиму вас завжди.
    — Ну, будь ласка, — заблагала Матильда. — Забудьте про мене. Не любiть мене, не треба. Я... я люблю iншого.
    — Фiлiпа? Але ж вiн не любить вас.
    — Нi! — вигукнула Матильда. — Вiн теж кохає мене. Вiн сам це сказав.
    — Атож, звiсно! — з неприхованим сарказмом промовив Ґабрiель, пiдводячись з колiн. — Звiсно, вiн любить вас. Вiн дуже щедрий на любов. Чого-чого, а кохання в нього вистачає на всiх гарненьких жiнок.
    Матильда прикрила лице руками, немов захищаючись. Плечi її зсутулились i здригалися вiд ледве стримуваних ридань.
    — Прошу вас, не мучте мене. Менi й без того боляче... Я така нещасна!
    Вона рвучко схопилася з крiсла i кинулася до розп’яття, що висiло на стiнi поруч лiжка.
    — Ти вже караєш мене, Господи! Ти не захотiв чекати моєї смертi, Ти вирiшив покарати мене негайно... Великий мiй грiх, Господи, i кара Твоя справедлива.
    Ґабрiель пiдбiг до неї, судорожно стискаючи кулаки.
    — Замовкнiть! — простогнав вiн. — Не називайте моє кохання карою. Ради всього святого, не кажiть так... Це жорстоко, це безсердечно!
    — Ох! — видихнула Матильда. — Пробачте. Я не хотiла образити вас. Я така дурна, я сама не знаю, що кажу... Прошу вас, благаю: забудьте про мене. Я не гiдна вашого кохання. Я розпусна, пропаща. Не треба кохати мене.
    — Я кохаю вас, Матильдо, — палко вiдповiв Ґабрiель. — Яка б ви не була, грiшна чи праведна, порядна чи розпусна, я все одно кохатиму вас.
    — Нi, це безнадiйно! Я нiколи не зможу вiдповiсти вам взаємнiстю.
    — Ви ж зовсiм не знаєте мене. Дайте менi шанс, i я заслужу ваше кохання. Не будьте такою категоричною. Прошу вас, подумайте, не кваптеся з вiдповiддю.
    — Тут нiчого думати, — вперто похитала головою Матильда. — Моє серце назавжди вiддане iншому. Я належатиму лише йому — чи взагалi нiкому.
    „От бачиш!“ — повчально вiдгукнувся дур i щосили вдарив Ґабрiелевi в голову.
    — Ну, нi, безсоромнице! — вигукнув вiн, хватаючи її в обiйми. — Ти належатимеш менi!
    Матильда не кричала, не кликала на допомогу. Вона була така налякана, така приголомшена, що навiть не пробувала чинити опiр...

    Коли на свiтанку Фiлiп повернувся вiд Марґарити, щось спонукало його насамперед зазирнути до кiмнати чергового дворянина. Там вiн з подивом виявив, що полог лiжка вiдхилений, саме лiжко порожнє, а в невеликому крiслi поруч, похнюпивши голову, нерухомо сидить Ґабрiель. Спершу Фiлiповi здалося, що вiн спить.
    — От чудасiя!
    Ґабрiель здригнувся й пiдвiв голову — виявляється, вiн не спав.
    — Перепрошую, монсеньйоре. Я наказав Марiо та його дiвчинi забиратися геть.
    — Який ти суворий! — з усмiшкою промовив Фiлiп. — А втiм, стривай! — Вiн пiдiйшов ближче, сiв на лiжко i пильно вдивився йому в обличчя. — Щось трапилося?
    — Ви мали рацiю, — з моторошним спокоєм вiдповiв Ґабрiель. — Я утнув дурницю.
    — Ви посварилися? Матильда прогнала тебе?
    — Гiрше.
    — Гiрше?! — Фiлiп аж пiдстрибнув. — Що „гiрше“? Ну! Вiдповiдай, хай тобi чорт!
    — Е... Я... того... проти її волi...
    — Матiр Божа! Ти зґвалтував її?!
    Ґабрiель ствердно кивнув. Очi його бездумно блукали по кiмнатi.
    Фiлiп обхопив руками голову, потiм схопився на ноги, потiм, передумавши, сiв, вiдтак знову встав, нервово пройшовся з кутка в куток, повернувся до лiжка i, не роззуваючись, гепнувся на нього.
    — А бодай тебе грець побив! — нарештi прорвало його. — Що ж ти накоїв, сучий сину?! Ну, й сюрпризик ти менi пiдсунув, нiчого сказати, гарненький! Ах ти ж... Навiть не знаю, як тебе назвати. Цiле лiто дiвки наввипередки чiплялися тобi на шию, варто було лише пальцем ворухнути, щоб вони лягли пiд тебе й самi собi спiдницi позадирали... Та нi! Вiн, бачте, шукав єдину й неповторну, так би мовити, кохання всього свого життя. А коли знайшов... Ну, все, баста! Це менi урок. Надалi я не терпiтиму в своєму оточеннi не лише педерастiв, а й незайманцiв старших за шiстнадцять рокiв — цих шмаркачiв, що уникають жiнок, забиваючи собi голову романтичною маячнею про чисте та вiчне кохання, вночi нишком рукоблудять, а кiнчають тим, що стають ґвалтiвниками... — Фiлiп охолов так само раптово, як i вибухнув. — Гаразд. Я слухаю тебе.
    Ґабрiель розповiв йому про все, крiм своєї зустрiчi з Симоном. Фiлiп уважно вислухав його, потiм, трохи помовчавши, спроквола мовив:
    — Так, гарненькi справи!.. Ти, до речi, усвiдомлюєш можливi наслiдки свого вчинку? Адже Матильда не просто фрейлiна принцеси — вона її улюблениця, а може, й коханка. I якщо Марґарита вирiшить покарати тебе, навряд чи я зможу чимось зарадити. Звiсно, я зроблю все вiд мене залежне, щоб угамувати її, але вона дуже норовиста дiвчина i цiлком здатна впертися. Врахуй, я не збираюся через твою безглузду витiвку ставити пiд загрозу такий перспективний шлюбний союз. Збагнув?
    — Так... Я розумiю...
    — I що ти думаєш робити?
    — Не знаю. Я нiчого не думаю. Не можу думати. — Вiн весь знiтився й голосно схлипнув. — Я... я не хочу жити!..
    Крекчучи, Фiлiп встав з лiжка.
    — А ти поплач, — спiвчутливо порадив вiн. — От побачиш, вiдразу полегшає. Я серйозно. Часом i чоловiкам можна поплакати — тiльки скупо, по-чоловiчому. Ти ще хлопчисько, тож плач, не соромся. Пожалiй себе, пожалiй Матильду — i поплач. Ось зараз я пiду спа-а... — Фiлiп не втримався i широко позiхнув. — Втомився, як собака! Ця витiвниця Марґарита... — Вiн осiкся. — Ну, гаразд. Вранцi ми всi обмiзкуємо на свiжу голову, а зараз лягаймо спатоньки.
    Ґабрiель мовчки кивнув. Вiн вже приготувався розплакатися, коли залишиться на самотi, i тепер ледве стримував сльози.
    Бiля дверей Фiлiп зупинився:
    — I ще одне, Ґабрiелю. Я накажу вартi не випускати тебе з моїх покоїв. А то ще чогось утнеш.




    Роздiл XXIX
    Знедолений принц

    Було близько першої попiвночi, та все не згасало свiтло в кабiнетi Александра Бiскайського. Сидячи у зручному крiслi за широким письмовим столом, вiн уважно вивчав пожовклi вiд часу сувої, скрiпленi печатками короля та канцелярiї Сенату, i датованi чотирма попереднiми сторiччями. Iнодi вiн переривав читання i впадав у глибоку задуму, вiдчужено дивлячись у простiр перед собою; потiм повертався до дiйсностi i брав наступний сувiй.
    — Нiчого нема, — нарештi, пробурмотiв ґраф, вiдклавши убiк останнiй документ. — Анiчогiсiнько... Прокляття!..
    Вiн забарабанив пальцями по столу i вже вкотре нетерпляче поглянув на годинника.
    „Дивна рiч! До чого така потаємнiсть, хай йому бiс? Не iнакше, як щось назрiває. Щось дуже важливе... Але що?...“
    Раптом за його спиною почувся тихий скрип дверей. Александр рiзко озирнувся й побачив на порозi кiмнати свою сестру Жоанну.
    — Що таке, люба? Пiзно вже.
    — Я не можу заснути, Сандро. Я так скучила за тобою, а ти щойно приїхав — i вiдразу за справи. Невже вони не зачекають?
    — Справи нiколи не чекають, сестричко. I взагалi, даремно ти прийшла. Якщо дядько дiзнається, що ти була в мене вночi, знову почне дорiкати: „Ах, донечко, ти розриваєш моє серце!..“
    По губах Жоанни ковзнула вимучена усмiшка.
    Брат лагiдно дивився на неї — єдину iстоту, яку вiн по-справжньому любив, водночас зневажаючи всiх iнших, лютою ненавистю ненавидячи весь свiт, що так жорстоко й пiдступно повiвся з ним. Онук короля, син його старшого сина, що з дурного розуму помер ранiше за батька, Александр був позбавлений дiдом законного спадку — королiвської корони. Покiйний король Рiкард, бувши вельми прихильним до меншого сина, теперiшнього короля, дуже неприязно ставився до старшого, а пiсля його смертi перенiс усю свою нелюбов на Александра. Вiн примусив його, одинадцятирiчного хлопчака, зректися вiд всiх прав на престол, i вiдтодi Александрове життя було отруєне ненавистю, злобою й заздрощами. Упродовж багатьох рокiв йому нi вдень, нi вночi не давала спокою думка, що якби його батько не був таким непокiрливим сином, то Александром Х, королем Навари, була б iнша людина. А саме — вiн, Александр Бiскайський.
    Рiк за роком, крапля за краплею, ця отрута дедалi глибше проникала в його душу. Поступово його серце зашкарубiло, вiн перестав вiрити в Бога й боятися пекла, попервах безсилу й нестямну лють змiнили глибокий цинiзм, холодний розрахунок i повсякчасне лицемiрство. Александр не мав жодного друга, вiн узагалi забув, що означає слово „дружба“. Всi його думки та почуття пiдкорялися одному iмперативу: будь-що повернути собi втрачену корону, i з огляду на це вiн подiляв людство на три табори — тих, хто стоїть йому на завадi, тих, кого вiн може використати для досягнення своєї мети, i тих, хто нi зашкодити, нi посприяти йому неспроможний. До цих останнiх вiн ставився з презирством i зневагою, як до нижчих iстот, однак старанно приховував це, а при потребi мiг навiть вдавати з себе приязного та доброзичливого, i робив це так майстерно, майже вiртуозно, що мало кому вдавалося роздивитись за зовнiшнiм лоском блискучого й респектабельного вельможi потворну суть озлобленого, безпринципного владолюбця.
    Одружуючись iз Бланкою, ґраф вбачав у нiй не жiнку, не майбутню супутницю життя, а передусiм один iз засобiв здiйснення своєї заповiтної мрiї. Знаючи про нiжну любов наслiдного принца Альфонсо до старшої iз своїх сестер, вiн розглядав цей шлюб, як вельми вдалий у тактичному i стратеґiчному планi хiд. Наварський король, мiж iншим, гiдно оцiнив дипломатичний успiх небожа i двiчi за останнi пiвроку вiдправляв його на чолi нечисленного й погано пiдготовленого вiйська на придушення селянських заколотiв у Країнi Баскiв, потайки сподiваючись, що там вiн зустрiне свою смерть.
    Та всi надiї Александра розсипалися на порох, коли Бланка дiзналася про його зв’язок з Жоанною. Сама по собi її вiдмова дiлити з ним лiжко не дуже засмутила його; куди гiрше було те, що пiсля цього вона почала ставитися до нього з вiдвертою ворожiстю. Було б щонайменше наївно пояснювати це крайньою побожнiстю Бланки, її святенницькими забобонами i, як наслiдок, глибокою огидою, яку вона почувала до кровозмiшення. Якби Александр був порядною людиною, вона б, звичайно, простила його, як простила Жоанну, тим бiльше що його порочний зв’язок з сестрою тривав лише кiлька мiсяцiв i припинився задовго до одруження. Проте нам вiдомо, за яких обставинах був укладений їхнiй шлюб. Вiд самого початку Бланка не мала нiяких нiжних почуттiв до Александра i вже на другому тижнi подружнього життя повнiстю розчарувалася у ньому, а ще за тиждень зненавидiла його всiма фiбрами душi. Вона була дiвчина розумна i спостережлива, досить швидко в неї склалася цiлiсна картина його ницої натури, i вона з жахом зрозумiла, щo за людина її чоловiк i якими спонуканнями вiн керується.
    Давнiй грiх Александра став лише мотивом для розриву, та нiяк не його причиною, хоча Бланка, можливо, вважала iнакше. Вона без найменшого докору сумлiння шантажувала його, погрожуючи викриттям i шлюборозлучним процесом. Украй непевне становище ґрафа ще погiршилося, коли Альфонсо зiйшов на престол. Якщо тепер Бланка захоче позбутися чоловiка i звернеться за допомогою до брата, то решту свого життя Александровi доведеться провести в бiгах, переховуючись вiд всюдисущих убивць, скеровуваних рукою кастильського короля. Одна-єдина слабкiсть обернулася для ґрафа Бiскайського справжньою катастрофою. Iронiєю долi, єдине чисте й непорочне, що ще лишалося в ньому, було кохання до рiдної сестри — почуття, що в усi часи однаково суворо засуджувалось i церквою, i суспiльством.
    Сама Жоанна почувала до Александра швидше жалiсть, нiж правдиве кохання. Значно глибшим i серйознiшим її захопленням був Рiкард Iверо, якого вона всiма правдами та неправдами прагнула оженити на собi. А що ж до брата, то Жоанна була, мабуть, єдиною людиною в свiтi, що знала його справжню вдачу i, разом з тим, не пройнялася до нього вiдразою; вона єдина по-справжньому розумiла його — а розумiючи, спiвчувала. За позiрною шляхетнiстю, за старанно прихованою ницiстю їй бачилася стражденна душа, скалiчена жорстокою дiйснiстю, образами та приниженнями, що їх вiн зазнав у дитинствi. З нею i лише з нею вiн ставав таким, яким був вiд природи — людяним. Поступившись на початку минулого року наполегливим домаганням брата, Жоанна сподiвалася, що кохання, нехай i грiховне, бодай трохи пом’якшить його серце, вгамує несамовиту ненависть до людей. Та на жаль, її надiї не справдилися...
    Жоанна пiдсунула ближче стiлець i сiла, спершись лiктем на край заваленого паперами стола.
    — Все мрiєш про корону?
    — Саме так, — кивнув Александр. — Мрiю. Мрiю i тiльки. Сьогоднi, в певному сенсi, знаменний день. — Оце, — вiн указав на розкиданi по всьому столу сувої, — останнi з документiв, де бодай побiжно згадується про успадкування наварського престолу. Так, принаймнi, стверджує Мондраґон. Вiн каже, що за час моєї вiдсутностi перерив увесь державний архiв.
    — Але нiчого не знайшов?
    — На жаль. Нiде не ставиться пiд сумнiв первiсна формула наслiдування: „По смертi короля Навари його наступником стає його старший син. Вiн i проголошується Сенатом королем Навари, якщо бiльшiсть високоповажних сенаторiв не має проти цього iстотних заперечень, гiдних перегляду традицiйних правил, освячених звичаями предкiв i схвалених святою католицькою церквою“, — процитував ґраф. — Пiзнiше в неї були внесенi уточнення, що стосуються тих випадкiв, коли вмерлий король узагалi не має нащадкiв, а остання поправка була схвалена вiсiм рокiв тому i передбачає успадкування престолу старшою дочкою за вiдсутностi синiв. Випадок з нашим батьком не мав прецедентiв у Наварi й нiколи не розглядався навiть умоглядно, а практика iнших країн... Нi, на сусiдiв краще не посилатися — це матиме прямо протилежний ефект. Отож усi мої спроби знайти якусь юридичну зачiпку, що дозволила б на пiдставi закону звинуватити дядька в узурпацiї, зазнали цiлковитого фiаско.
    — Так ти визнаєш свою поразку? — з боязкою надiєю запитала Жоанна.
    — Аж нiяк! — жорстко промовив Александр. — Це ще не поразка, я лише зазнав тимчасової невдачi. Доведеться круто мiняти тактику, йти iншим шляхом. Ранiше я намагався пiддати сумнiву коректнiсть первiсної формули — що престол успадковує старший син, але тепер я спиратимусь на неї.
    Жоанна розгублено похитала головою:
    — Я не розумiю тебе, Сандро. Скiльки разiв ти говорив менi, що дядько став королем у цiлковитiй вiдповiдностi до цього положення: адже, коли помер наш дiд, вiн був єдиним i на той час старшим його сином.
    — Старшим з живих. Але не старшим взагалi. Поки мене не було, Мондраґон узяв на себе iнiцiативу i звернувся до Лотаря фон Айнсбаха, знаного теолоґа з Тулузького унiверситету, з проханням дати вичерпне тлумачення порядку престолонаслiдування з позицiй сучасної богословської науки...
    — Стривай-но! Це не той превелебний отець Лотар, що минулого тижня приїхав до нас на запрошення єпископа?
    — Так, вiн. Про його запрошення подбав Мондраґон. Сьогоднi ввечерi я мав з отцем Лотарем тривалу розмову. Виявляється, вiн охоче вiдгукнувся на пропозицiю Мондраґона i ще в Тулузi накреслив основнi тези трактату, в якому арґументовано доводиться, що формула „наступником короля стає його старший син“ має на увазi передачу божественного начала королiвської влади строго по старшiй лiнiї — i смерть нашого батька ранiше за дiда нiчого не мiняє. Доки ми з тобою живi, нi дядько, нi тим бiльше Марґарита не належать до старшої гiлки наварського дому. Старша гiлка — ми, а я — старший у роду. Поза тим, — тут Александр пiдняв догори вказiвний палець, — дядьковi спроби обґрунтувати свої претензiї на старшинство в роду на тiй пiдставi, що буцiмто з передчасною смертю нашого батька мiж мною та дiдом втратився безпосереднiй зв’язок, дуже скидаються на єресь, бо пiддають сумнiву безсмертя душi.
    — Хiба? — сумно всмiхнулася Жоанна. — Вiдколи це ти почав вiрити в безсмертя душi?
    — А нi вiдколи. Проте це нiскiлечки не заважатиме менi використовувати такi арґументи, щоб переконати в своїй правотi йолопiв, що вiрять в усiлякi байки про Бога та безсмертну душу... Припини кривлятися, Жоанно! I облиш свою проповiдь при собi. З мене досить того, що я справно ходжу до церкви.
    — Це ще бiльший грiх, Сандро: прикидатися, що вiриш, коли в серцi немає нi краплини вiри.
    — Годi, я сказав! — прикрикнув ґраф, ляснувши долонею по столу. — Не заводься, прошу тебе... Так от, превелебний Лотар обiцяє вже незабаром запропонувати свiй трактат на розгляд конґреґацiї священної канцелярiї i впевнений, що не пiзнiше наступного Рiздва, цебто за пiвтора року, папа схвалить його i внесе до списку Вселенської Суми Теолоґiї*.
    * Вселенська Сума Теолоґiї — реєстр богословських праць, схвалених католицькою церквою i визнаних частиною її офiцiйної доктрини.
    — Невже? — засумнiвалася Жоанна. — Ти гадаєш, що найсвятiший отець пiдтримає твої домагання? Адже вiн вельми прихильний до дядька — та й до Марґарити також, хоч i засуджує її розпусну поведiнку.
    — А я й у гадцi не маю звертатися до нього за пiдтримкою. Єдине, що вiд нього потрiбно, це схвалення трактату, в якому нi разу не згадується Навара, як, власне, й будь-яка iнша країна. Питання про престолонаслiдування розглядається там безвiдносно до якогось конкретного випадку, i нiкому й на думку не спаде пов’язувати його з Наварою; тiльки б нiхто не дiзнався, що вiн був написаний на моє замовлення, i все буде гаразд. Положення трактату цiлком узгоджуються з нинi чинними нормами римського права, в незмiнностi яких кровно зацiкавлений весь рiд Юлiїв. Ну а папа, сам Юлiй, гадаю, не проґавить нагоди зробити родичам послугу, тим бiльше важливу, що останнiм часом серед вищої iталiйської знатi посилилися настрої на користь елективної монархiї — щоб iмператора обирав Сенат, як це було в давнину, ще до Корнелiя Великого. От тодi я й заявлю про свої права, посилаючись на їх канонiчну обґрунтованiсть, i таким чином позбавлю дядька та Марґариту пiдтримки з боку Рима. От тодi й подивимося, дорогий дядечку, хто смiятиметься останнiм! — При цьому ґрафовi очi так хижо й зловтiшно заблищали, що Жоаннi аж моторошно стало.
    — Сандро, любий! — благально озвалася вона. — Тiльки не треба кровi! Дай менi слово, що обiйдешся без кровi. Прошу тебе, дуже прошу. Iнакше менi доведеться розповiсти про все тат... — вона почервонiла й опустила очi, — дядьковi.
    Александровi губи скривилися в глузливiй усмiшцi:
    — Татковi, так? Вiн для тебе татусь. Тобi байдуже, що твiй справжнiй батько... Втiм, гаразд. Не турбуйся, сестричко, я не кровожерливий. До сили я вдамся хiба що в крайньому разi, i вже нiяк не посягатиму на життя милих твоєму серцю узурпаторiв — дядька та кузини. Бо ж якщо я буду причетний до їхньої смертi, Сенат вiдмовиться проголосити мене королем i вiддасть корону дядьковi Клавдiю. А такий варiант мене зовсiм не влаштовує. Краще я зачекаю рiк-пiвтора, тим часом вербуватиму собi прихильникiв, а коли папа схвалить трактат про престолонаслiдування, порушу це питання на Сенатi, iнiцiюю гучний процес i виграю його.
    — А ти певен в успiховi?
    — Звiсно, певен. В найгiршому разi доведеться трохи повоювати — якщо дядько не захоче добровiльно поступитися короною. Мондраґон, однак, не радить менi загострювати ситуацiю, вимагаючи негайного зречення. Мовляв, старий не довго затримається на цiм свiтi, тож не варто заради якихось кiлькох рокiв розпалювати мiжусобицю. Найпевнiше, я так i вчиню: нехай Сенат проголосить мене наступником престолу й реґентом королiвства, дядько спокiйно доживає свiй вiк у королiвському санi, а Марґарита... Та ну її к бiсу! Хай ця великосвiтська шльондра робить, що їй заманеться — чи зостається тут, а чи виходить замiж i забирається десь-iнде, щоб там вiддаватися розпустi, — мене це не цiкавить... — Нараз Александр спохмурнiв. — Тiльки от...
    — Ну! — пожвавiшала Жоанна. — Що?
    — Тiльки б вона не вийшла за кузена Рiкарда або Фiлiпа Аквiтанського. Тодi всi мої зусилля пiдуть коту пiд хвiст.
    — Чому?
    Ґраф нервово пошкрiб нiгтями свою гладко поголену щоку.
    — Ну, щодо кузена Iверо, тут i дурневi ясно. За нього горою стануть всi сенатори-кастильцi з Рiохи та Алави: аякже, онук їх обожнюваної доньї Гелени Iверо... ах, даруйте! — Елени де Ебро*... так от, онук цiєї легендарної i вкрай легковажної особи — їхнiй майбутнiй король! У такому разi прихильники Марґарити i прихильники Рiкарда зiмкнуться й разом складуть непробивну бiльшiсть у Сенатi.
    * Тут Александр Бiскайський наголошує на приналежностi ґрафства Iверо (кастильською Ебро) до тiєї частини Навари, що мовно, культурно та полiтично тяжiє до Кастилiї, тодi як решта територiї королiвства iсторично зорiєнтована на Ґаллiю. В кастильськiй мовi, на вiдмiну вiд ґалльської, лiтера „h“ не вимовляється, тому iм’я „Helena“ кастильською читається як „Елена“.
    — Це я розумiю, Сандро. Але до чого тут Фiлiп Аквiтанський?
    — Ха! Питаєш! Та до того, що пiд боком у нас Ґасконь з її вiйськовою та полiтичною мiццю. До того, що кузен Альфонсо — його найщирiший приятель. До того, що Красунчик досконало володiє даром обворожувати людей — i жiнок, i чоловiкiв — усiх! До того, нарештi, що моя люба дружинонька з одинадцяти рокiв сохне по ньому i цiлком здатна пiдсунути менi велику свиню, якщо я надумаюся чимось образити її кумира. Та вiн просто наплює на несприятливе для нього рiшення Сенату й силою зброї заволодiє Наварою.
    — Отже, шлюб Марґарити з Красунчиком ставить хрест на всiх твоїх планах?
    — Мабуть, що так. З ним жарти короткi. Це не дядько, панькатися не буде. У разi чого, нацькує на мене свого вiрного пса, Ернана де Шатоф’єра, як колись нацькував його на свого старшого брата — i все, немає бiльше Ґiйома Аквiтанського. Отож менi доведеться змиритися, визнати свою поразку i стати зразковим пiдданим Марґарити... якщо, звiсно, їй не забракне розуму вийти за Красунчика.
    — Не забракне, — запевнила його Жоанна, в її голосi вiдчувалося полегшення. — Можеш не сумнiватися.
    Безапеляцiйний тон сестри не на жарт стривожив ґрафа.
    — Що ти маєш на увазi? — стурбовано запитав вiн.
    — Ще минулого тижня Марґарита вирiшила погодитися на цей шлюб. Мовляв, виходити замiж все одно доведеться, а молодий Фiлiп Аквiтанський — найкращий варiант. Тут, до речi, не обiйшлося без Бланчиного сприяння: вона їй всi вуха протуркала, розхвалюючи Красунчика. А сьогоднi... Сьогоднi була справжня смiхота — Марґарита закохалася, як мале дiвча.
    — Та ти що?!
    — Оце саме. Видно, ти правду казав про його чари. Вiн поводився вкрай зухвало, часом вiдверто нахабно, весь час глузував з Марґарити — а вона знай лащилася до нього й лагiдно муркотiла. Словом, казна-що. Гелена реготала, аж за боки хапалася. Та й менi було смiшно дивитися, як наша Марґарита липне до Красунчика. Вiн точно її приворожив.
    Александр нiчого не вiдповiв i поринув у глибоку задуму. Обличчя його неприродно зблiдло й видовжилося, плечi зiщулились, а весь вiн наче змарнiв. Жоанна раз по раз занепокоєно смикала його за манжет сорочки, та вiн не озивався.
    Врештi Александр пiдвiвся з крiсла й розгублено заходив по кiмнатi.
    — Хай йому чорт! — вигукнув вiн з люттю та вiдчаєм у голосi. — Що ж його робити?
    — Облиш це, Сандро, — порадила Жоанна. — Що було, те спливло, минулого не повернеш.
    — Авжеж, звiсно. Хто старе пом’яне, той лиха не мине. Ти тiльки й мрiєш про це. Ще б пак! Марґарита тобi за сестру, дядько — татусь. Вiн удочерив тебе, повернув тобi титул принцеси Наварської, тож ти нiчого не втратила.
    — Припини, Сандро! — несподiвано рiзко вiдповiла Жоанна. — Грiх дорiкати менi за те, що я називаю його батьком. Я дуже погано пам’ятаю наших батькiв, а дядько завжди ставився до мене як до рiдної доньки. I взагалi, до чого тут титул принцеси? Зрештою, я й так принцеса — за народженням.
    — Але мене дратує...
    — Так, тебе дратує дядькова доброта до мене, дратує його готовнiсть будь-якої митi примиритися з тобою, якщо ти вiдмовишся вiд своїх претензiй. Це дратує тебе, бо не вкладається в твоє уявлення про нього, як про жорстокого, безчесного узурпатора; бо тобi буде значно важче ненавидiти його, коли ти визнаєш, що насправдi вiн добра людина. А тим часом, з ненавистi до нього ти черпаєш свої сили; жадоба помсти стала сенсом твого життя... Так не годиться, Сандро! Ну, хай з нами повелися несправедливо, хай нас образили, але ж не можна жити самими лише мрiями про помсту. Коли вже ти не вiриш у безсмертя душi, подумай хоч би про земне iснування. Ти ж марнуєш своє життя, ганяючись за химерами, плекаючи нездiйсненнi надiї. Хiба ти зазнаєш поневiрянь? Хiба тобi бракує грошей? Нi, у тебе всього вдосталь i ти можеш отримати все, що забажаєш. То чого ж, чого ж тобi ще не вистачає?
    Ґраф зупинився i спрямував на сестру пронизливий погляд.
    — Чого менi не вистачає, питаєш? Влади! Ось чого я бажаю — нiким i нiчим не обмеженої влади! — промовив вiн у якомусь моторошному екстазi. — Аби здобути її я ладен на все — навiть цiлувати зад Iнморте...
    — Iнморте! — злякано вигукнула Жоанна i схопилася на ноги. — Сандро, любий, опам’ятайся! Єзуїти грiшники, єретики, вони запродали свої душi дияволу.
    — Так стверджує наш єпископ, — незворушно вiдповiв Александр. — Повiр, сонечко, вiн перебiльшує. А втiм, я також єретик i охоче продав би свою душу Сатанi, та от бiда — лукавий щось не квапиться її купувати... I до речi, про грiшникiв. Що сказав би монсеньйор Франциско, якби дiзнався про нашi стосунки?
    Жоанна тихо заплакала.
    — Я щодня молю Бога, щоб вiн простив нас, — крiзь сльози промовила вона. — Грiх наш великий, але Господь милостивий... Та хiба ми однi грiшники?! Може, Марґарита праведниця? Чи той самий Красунчик? Чи Бланка?...
    — Та вже ж, — зiтхнув ґраф. — Що й казати, благочестиве товариство зiбралося. Кожна людина — справжнє вмiстище доброчесностi, уособлення всiх можливих чеснот... Мiж iншим, ти нагадала менi ще про одну грiшницю — так звану мою дружину. Кажуть, вона вкрай знахабнiла. Завела собi коханця, рисується з ним на людях, мов iз законним чоловiком...
    — Сандро! — докiрливо вигукнула Жоанна. — Як ти можеш! Кому-кому, але не тобi ганити її за це.
    — Цiлком вiрно, люба, цiлком вiрно. Мене засмучує не те, що вона завела коханця, а кого вона взяла собi за коханця! Зубожiлого помiщика, якому бракує власних коштiв навiть на те, щоб одягнутися пристойно.
    — Це правда, Бланка утримує його. Але не турбуйся, не з твоєї кишенi.
    — Та знаю, знаю. Вона швидше помре, нiж вiзьме в мене бодай динар. — Ґраф гiрко посмiхнувся. — I знову ж таки, не про це йдеться. Невже ти не розумiєш, що її вибiр принижує мене в очах двору? Це вона так мстить менi — витончено, пiдступно... Пiду-но побалакаю з нею.
    — Прямо зараз? — здивувалася Жоанна.
    — Саме зараз. Я хочу застати її в лiжку з тим молодиком, так вона буде поступливiшою. Сподiваюсь, вони ще не заснули. А ти, сестричко, iди спати, пiзно вже... — Нiби на пiдтвердження його слiв, глухо пробив годинник на головнiй вежi палацу. — От дiдько! Менi треба до... А проте, хай зачекає, нiде вiн не подiнеться.
    — Хто це — вiн? — стривожено запитала Жоанна.
    — Багато знатимеш, швидко постарiєш, — вiдповiв Александр i, лагiдно поглянувши на сестру, додав: — Не потерпай, сонечко, не Iнморте.




    Роздiл XXX
    Святе мiсце пусте не буває,
    або про те, як ґраф навiч пересвiдчився,
    що коли
    дружина не спить зi своїм чоловiком,
    то вона спить з коханцем
    Александр не помилявся, сподiваючись заскочити Бланку в обiймах Монтiнi; не помилявся вiн i в тому, що о першiй ночi вона ще не спить. За звичаєм кастильського двору Бланка вкладалася спати дуже пiзно, а прокидалася близько десятої ранку. У першi мiсяцi по переїздi в Памплону, де не було такого милого звичаю, вона, розпрощавшись iз Марґаритою, поверталася до своїх покоїв i ще години зо двi нудьгувала в товариствi сонних фрейлiн, змушуючи їх почергово їй щось читати, або ж викликала свого канцлера й обговорювала з ним поточнi справи в Нарбонському ґрафствi.
    Проте, починаючи з липня, Бланчин розклад зазнав певних змiн. Хоч вона, як i ранiше, засинала пiсля першої, та зазвичай ще до пiвночi Монтiнi вiдводив її до спальнi. Етьєн був дуже милий хлопець i, попри свiй юний вiк, мав неабиякий досвiд у коханнi. З ним Бланка зробила для себе несподiвано приємне вiдкриття, що ґрунтовно похитнуло нав’язану їй з дитинства думку, що фiзична близькiсть є не бiльше, як природний спосiб задоволення тваринної хтивостi, що нею Господь покарав людство за грiхи їхнiх пращурiв — Адама та Єви, зробивши її неодмiнним (i прикрим) супутником кохання та шлюбу.
    Вiд природи запальна й жагуча, Бланка була вихована в найгiрших традицiях чернечого ордену Святої Кармелiї, чиїм сестрам кастильський король довiрив по жiнчинiй смертi опiку над обома його малолiтнiми доньками. Як i кожен затятий ханжа, дон Фернандо був щиро переконаний, що сувора цнотливiсть i святенницька мораль, сповiдуванi орденом кармелiток, пiдуть лише на користь чеснотам юних принцес; отож про якесь там їх виховання як майбутнiх жiнок i мови бути не могло. Бланцi важко давалося усвiдомлення своєї жiночностi, набагато важче, нiж її меншiй сестрi, котра, бувши легковажною та пустотливою, а до того ж, батьковою улюбленицею, пропускала повз вуха бiльшiсть суворих настанов i навiть у гадцi не мала їх дотримуватися. Бланка ж навпаки — надто близько до серця приймала всю несосвiтенну дурницю про статевi стосунки, яку їй втлумачували черницi. Навiть сам факт подiлу людства на чоловiкiв та жiнок завдавав Бланцi масу неприємних клопотiв, викликаючи дражливе вiдчуття душевного дискомфорту.
    Вийшовши замiж, вона ще не встигла розiбратись у своїх вiдчуттях, як ласа до грошей покоївка Жоанни Наварської продала їй секрет своєї панi. Приголомшена й доведена до розпачу Бланка упевнилася в думцi, що сестри-виховательки мали цiлковиту слушнiсть, твердячи про грiховнiсть усього плотського. Вона знайшла собi втiху в тому, що тепер має вагомi пiдстави не пускати чоловiка в своє лiжко, добре що черницi, якi всiляко обминали iнтимний бiк людських стосункiв, не надто розводилися про певнi обов’язки, покладенi на жiнку шлюбом, i не прищепили їй належної поваги до подружнього ложа. Останнє було великим щастям для Бланки: адже мало того, що їй був гидкий Александр, вона ще й почувала глибоку вiдразу до власного тiла, „хтивого та грiховного“, i попервах вирiшила була очиститися цнотливiстю в замiжжi, вiднiсши таким чином вiдмову жити з чоловiком, як належить подружжю, до своїх чеснот.
    Однак з плином часу цей вельми благочестивий намiр помалу втрачав у її очах свою первiсну привабливiсть. Бланка вже не була незайманою, не була вона також холодною й незворушною, i її жiноче єство чимраз наполегливiше вимагало свого. Бланку страшенно дратували її „дикi бажання“, вона вела запеклу й безкомпромiсну боротьбу зi своїми „ницими пристрастями“, але всi її зусилля йшли намарне — спогади про тi кiльканадцять ночей, що їх вона встигла провести з чоловiком, нiяк не давали їй спокою. I що було найприкрiше, тодi вона, уперемiш з огидою, почувала щось схоже на насолоду!.. Дедалi частiше внутрiшнiй голос, цей безсоромний спокусник, вкрадливо нашiптував їй, що як гiркий присмак у ротi запивають ковтком доброго вина, так i неприємний осадок тих ночей можна без слiду розчинити в iнших ночах, заглушити потоком нових спогадiв, позбавлених гiркотi попереднiх...
    Але ще бiльше, нiж для насолоди тiла, Бланка потребувала чоловiка для втiхи душi. Вона невимовно страждала вiд тiєї важкої форми самотностi, скрасити яку не в змозi нiяка, навiть найтiснiша дружба — а лише любов. I неусвiдомлено вона вже була готова до того, щоб закохатися в першого-лiпшого хлопця привабливої зовнiшностi, розумного та освiченого, з гарними манерами i приємного в спiлкуваннi. На щастя, ним виявився Монтiнi — хоч i розпусний, та загалом порядний юнак.
    Вчинивши перелюб, Бланка насамперед внесла певнi уточнення до перелiку всiх смертних грiхiв. Вона вирiшила, що подружня зрада не варта суворого осуду, коли зраджуєш з коханою людиною i чоловiка, негiдного вiрностi. Якщо головною зброєю Нори в боротьбi зi своїм святенництвом були її легковажнiсть та цiлковита нездатнiсть до самоаналiзу, то Бланка протиставляла йому свiй витончений розум. З воiстину єзуїтською хитрiстю вона переконала себе, що слова такого високопоставленого слуги Божого, яким є архiєпископ Тулузький, хай i мовленi зопалу, послуговуватимуть їй достатнiм виправданням перед судом Всевишнього.
    Втiм, до остаточного розкрiпачення Бланцi було ще дуже далеко. Як i перше, вона шокувала подруг своїми безглуздими, абсурдними, карикатурними уявленнями про пристойнiсть, бентежачись вiд найневиннiших жiночих розмов, у яких жодна нормально вихована дiвчина не вбачала нiчого соромiцького. У лiжку з Етьєном Бланка почувала себе скуто, зустрiчаючи в багнети кожну нову його ласку, i часом губилася, не знаючи, як їй на це реагувати. Її постiйно мучили страхи перед усiлякими збоченнями — цими пiдступними пастками, що їх розставив на тернистому шляху кохання ворог роду людського, заманюючи в них необачних i надмiру завзятих коханцiв. Одного разу вона в запалi пристрастi вкусила Монтiнi — та так сильно, що той завив вiд болю, а на плечi у нього до ранку з’явився чималенький синяк. Тодi Бланку охопив такий пекучий сором, що вона негайно прогнала Етьєна геть, звинувативши його в тому, що буцiмто вiн умисно довiв її до такого збудженого стану, i протягом тижня не пiдпускала його до себе.
    Врештi-решт Бланка змiнила свiй гнiв на ласку, проте за час опали Монтiнi зробив для себе приголомшливе вiдкриття. Несподiвано вiн зрозумiв, що любить її всiм серцем, любить її як жiнку, а не як принцесу, i через те дуже злякався. Етьєн був хлопець розсудливий i навiть цинiчний, вiн цiлком здавав собi справу, що для Бланки їхнє кохання — лише спокiйна, затишна гавань, де вона вирiшила на якийсь час сховатися вiд життєвих негараздiв, щоб згодом, оговтавшись вiд жорстоких ударiв долi i вiдновивши втрачену душевну рiвновагу, зi свiжими силами пуститися в нове плавання до незнаних йому берегiв. А вiн, кинутий i забутий, залишиться на цьому березi, щодня до болю в очах вдивляючись у пустельний обрiй, з тугою та смутком згадуючи минуле щастя...
    Поки ще не пiзно, Монтiнi намагався втекти з Памплони, але Бланка вчасно похопилася й вiдрядила в погоню за ним дюжину королiвських ґвардiйцiв, якi швидко зловили втiкача й повернули до палацу. Побачивши гiркi сльози коханої, Етьєн миттю забув про всi свої страхи та сумнiви, кинувся до її нiг, благаючи простити його. Вiдтодi вiн намагався не думати про майбутнє i жив лише поточним днем.

    Коли ґраф Бiскайський без попередження ввiйшов до жiнчиної спальнi, втомленi втiхами коханцi щойно лише задрiмали. Забачивши чоловiка, напiвсонна Бланка пiдхопилася з подушки i скрикнула вiд несподiванки, а на її щоках з’явився яскравий рум’янець нiяковостi й обурення.
    — Ви?! — гнiвно промовила вона. — Ви наважилися порушити мою заборону?!
    Александр зупинився бiля лiжка, тримаючи в руцi запалену свiчку. За дверима чулося розгублена кудкудакання заспаної покоївки.
    — Постривайте, панi, не кип’ятiться. Я прийшов зовсiм не для того, щоб проситися до вас у лiжко. Тим бiльше, що мiсце в ньому, бачу, зайняте всерйоз i надовго.
    — О, яка великодушнiсть, ґрафе! Який широкий жест! Я, далебi, в захватi... Гм... То чому ж я завдячую честю вашого вiзиту?
    Ґраф вставив свiчку в вiльний свiчник на туалетному столику, пiдсунув ближче до лiжка стiлець з оббитим червоною оксамитом м’яким сидiнням i обережно опустився на нього.
    — Чому, питаєте? Швидше, кому. — I вiн уп’явся поглядом у Монтiнi, який злякано дивився на нього, клiпаючи очима.
    — Навiть так! — Нараз Бланка збагнула, що вона зовсiм гола, i поспiхом натягла на плечi ковдру. Етьєновi схотiлося взагалi накритися з головою, щоб сховатись вiд пронизливого погляду ґрафа. — Отакої! Це вже цiкаво.
    — Атож, панi. Дуже цiкаво, — з готовнiстю погодився Александр. — Навiть iнтриґуюче: принцеса Кастилiї, старша дочка короля, в лiжку з жебраком.
    — Якщо ви маєте намiр розмовляти зi мною в такому тонi, — попередила Бланка, блiднучи вiд гнiву, — то краще вiдразу забирайтеся пiд три чорти.
    — Гай-гай! — скрушно похитав головою ґраф. — Як швидко ви переймаєте вiд Марґарити всi її вади — i розпуснiсть, i лихослiв’я! Де й подiлася ваша колишня сором’язливiсть, вишуканiсть мови... — Вiн замовк, бо Бланка вже ладна була вибухнути. — Гаразд, панi. Я перепрошую за грубiсть i пропоную надалi обiйтися без взаємних докорiв та образ. Скажемо так: молодий добродiй, що зараз лежить бiля вас, попри всi свої незаперечнi чесноти, зiзнаймося вiдверто, недостатньо знатний та заможний... мм... для такої високої посади, як коханець принцеси.
    Монтiнi не знав, де йому подiтися вiд сорому та приниження. У ґрафових словах вiн вiдчув кислий присмак правди — той самий присмак, що вже давно набив йому оскому.
    — Вас це не повинно обходити, пане! — роздратовано вiдповiла Бланка.
    — А таки обходить, ще й як обходить. Адже ви, панi, хочете того чи нi, в очах усього свiту моя дружина, i менi зовсiм не байдуже, з ким ви спите, бо про це пащекують мало не на кожнiм кроцi. I, додам, нишком глузують з мене. Ви виставляєте мене на загальне посмiховище.
    — Ви ще подякуйте, що не на позорище, — глумливо вiдповiла Бланка. — А я можу це зробити, ви знаєте.
    Александр важко зiтхнув:
    — Та вже ж, знаю. Мiцно ви тримаєте мене в шорах, нiчого сказати... Отже, панi, пiсля цiєї словесної розминки, нам, мабуть, час перейти до справи.
    — До якої такої справи? На щастя, в мене немає з вами нiяких спiльних справ.
    — Йдеться про одного симпатичного юнака, що...
    — Про цього симпатичного юнака я якось сама подбаю, — обiрвала його Бланка. — Не смiйте втручатися в моє особисте життя, пане ґрафе. Ви втратили на це право.
    — Але я хочу запропонувати вам гарну угоду, — наполягав Александр. — Сподiваюся, вона задовольнить нас обох... усiх трьох.
    Проте Бланка була невблаганна:
    — Нiчого у вас не вийде, пане. Я не збираюся втрачати свою гiднiсть, укладаючи з вами яку б то не було угоду. Досить з мене й нашого шлюбу — найприкрiшої подiї в усьому моєму життi... Коломбо! — голосно покликала вона.
    Тiєї ж митi дверi вiдчинилися, i до спальнi прошмигнула молоденька смаглява покоївка.
    — Що вам завгодно, моя панi?
    — Ґраф залишає нас. Проведи його до виходу, щоб вiн, бува, не заблукав.
    — Але, панi... — почав був Александр.
    — Аудiєнцiя скiнчилася, пане, — спокiйно промовила Бланка. — Ще одне слово, i я накажу вартi прогнати вас геть. Зрозумiли?
    Ґраф усе зрозумiв. Йому був добре знайомий цей тон — рiвний, стриманий, майже лагiдний. Таким тоном покiйний дон Фернандо свого часу оголошував смертнi вироки шляхтичам та чиновникам, що чимось не догодили йому. Таким самим тоном того пам’ятного лютневого дня Бланка заборонила йому пiд страхом викриття надалi переступати порiг її покоїв. У станi крайнього роздратування вона справляла ще моторошнiше враження, нiж навiть її батько, бо вимовляла свої погрози не тiльки лагiдно, а й спiвуче. Александр знову зiтхнув, пiдвiвся зi стiльця й мовчки рушив до дверей.
    — Ага! — в останнiй момент згадав вiн, повернувся до столика, вийняв зi свiчника свою свiчку, пояснивши з похмурою усмiшкою: — Чого доброго, ще шпурнете менi в спину, — i лише потiм вийшов.
    — Цiкаво, про яку це угоду вiн говорив? — перший озвався Монтiнi, коли покоївка зачинила за собою дверi. — Що вiн хотiв запропонувати?
    — Певно, збирався дати тобi грошей, — сказала Бланка, поклавши голову йому на груди. — Гадаю, тисяч десять, не менше. От негiдник!
    — Але навiщо? — здивувався Етьєн. — Щоб вiдкупитися вiд мене? Бланко, рiдна, невже ти подумала, що я погоджуся? Нi в якому разi! Ти менi дорожча за всi скарби свiту.
    — Знаю, любий. Та не про це йдеться. Мабуть, вiн хотiв, щоб ти прикупив собi землi i став заможним сеньйором. Щоб вiн, бачиш, не соромився тебе, як мого коханця.
    — О! — тiльки й сказав Монтiнi.
    — Яка ницiсть! — обурено продовжувала Бланка. — Пропонувати свої мерзеннi грошi! Ну, нi! Хай краще я спорожню нарбонську скарбницю, але сама, без його допомоги, назбираю потрiбну тобi суму.
    — Люба! — з гiркотою промовив Етьєн. — Знову за своє? Будь ласка, не треба. Менi й так прикро, що я змушений брати в тебе на поточнi витрати, а ти... Та зрозумiй же, нарештi, як це принизливо — бути на утриманнi в коханки. Ти, звiсно, даруй за вiдвертiсть, але факт залишається фактом: моєї дружби домагаються лише всiлякi лизоблюди, а тi, з ким би я сам хотiв товаришувати, ставляться до мене звисока, зневажливо. Ще б пак — вискочка, утриманець. От якби я змiг якось вiдзначитися...
    Тут Бланка схопилася й сiла в лiжку. Очi її радiсно засяяли.
    — Ой, зовсiм забула! Здається, я знайшла тобi гiдну службу.
    — Правда? — пожвавився Етьєн. — Сподiваюсь, вiйськову?
    — Певна рiч. I не абиде, а в королiвськiй ґвардiї. Кiлька днiв тому подав у вiдставку один з лейтенантiв. Марґарита пообiцяла виклопотати його патент для тебе — батько їй не вiдмовить. Тож вважай, що ти вже лейтенант ґвардiї.
    — Лейтенант?! — вигукнув Монтiнi, не вiрячи власним вухам. — Та це ж курям на смiх. Я — лейтенант! Жодного дня у вiйську, а вже лейтенант!
    — А то бiда! Нехай i курям на смiх, зате при дворi ти будеш поважною особою.
    — I знову ж, вискочкою.
    — Помиляєшся, любий. Патент ти отримаєш не вiд мене, а вiд короля — до того ж на прохання Марґарити. Ти розумiєш, що це означає?
    — Ну, i що?
    — От дурненький! Всiм вiдомо, що Марґарита не розкидається милостями, вона прихильна лише до тих, кого поважає. Коли при дворi дiзнаються, що ти призначений лейтенантом на її особисте прохання, то вiдразу зрозумiють, що вона не просто терпить тебе через Матильду i ради нашої з нею дружби, як це стверджують злi язики; адже нiяка дружба не примусить її зробити послугу несимпатичнiй їй людинi. Цим Марґарита покаже, що ти в неї у фаворi, що вона поважає тебе. А раз так, то й ставлення двору до тебе докорiнно змiниться. Я тут чужа, — в Бланчинiм голосi виразно забринiв смуток. — Для прихильникiв короля я передусiм дружина ґрафа Бiскайського, для прихильникiв ґрафа важливо те, що я з ним не в ладах, i моя прихильнiсть нi тим, нi iншим не указ. А Марґариту обожнюють всi — i друзi, i вороги; її улюбленцi тут в пошанi хоча б з тiєї причини, що вони її улюбленцi.
    — Стривай-но! — раптом похопився Монтiнi. — Але ж я навiть не лицар. Який же з мене лейтенант?
    Бланка всмiхнулася:
    — За цим дiло не стане. Хоч завтра я можу посвятити тебе в лицарi. Зрештою, я ґрафиня Нарбонська, один з перiв Ґаллiї, i менi вже шiстнадцять рокiв.
    — Це жарт? — спитав Етьєн.
    — Звiсно, жарт. Я ж не хочу, щоб придворнi взяли тебе на смiх: мовляв, заслужив лицарськi шпори в лiжку. А якщо без жартiв, то я попрошу кузена Аквiтанського. Ми з ним добрi друзi, i вiн не вiдмовить менi в цiй послузi.
    Монтiнi зазирнув їй в очi:
    — А знаєш, любонько, такiй чарiвнiй жiнцi, як ти, небезпечно звертатися до Красунчика за послугою. Вiн, диви, ще зажадає подяки — на свiй манер.
    I обоє зайшлися веселим смiхом.




    Роздiл XXXI
    Знечещена

    Коли Ґабрiель пiшов, Матильда ще довго лежала в лiжку, тупо дивлячись у стелю. Її охопило якесь моторошне зацiпенiння. Їй вiдчайдушно хотiлося заплакати, але, незважаючи на всi намагання, її очi залишалися сухими, вона не могла видавити з себе жодної сльозинки. Тугий клубок пiдступив до її горла i так i застряв там намертво, не бажаючи рухатися нi назад, нi вперед.
    Минуло досить багато часу, перш нiж Матильдi вдалося подолати зацiпенiння. Вона сiла в лiжку й повiльно, наче в трансi, заходилася скидати з себе зiм’яте, мiсцями подерте вбрання. Роздягшись догола, Матильда витерла кров — єдине, що лишилося вiд її незайманостi, — i лише тодi клубок в її горлi врештi подався, сльози ринули з її очей, i вона нестримно заридала, гiрко оплакуючи свою загублену невиннiсть, свої зруйнованi iлюзiї, свої безжалiсно розтоптанi мрiї...
    Коли почало свiтати, Матильда, виплакавши всi сльози i вiд того трохи заспокоївшись, встала з лiжка, надiла на себе чисту спiдню сорочку та довгий пеньюар, вступила босонiж у капцi й поквапом вийшла з кiмнати. Вона бiльше не могла залишатися там, де над нею так жорстоко наглумилися, їй було страшно сам на сам зi своїми думками, i вона вирiшила пiти до Марґарити. Матильда знала, що напередоднi принцеса посварилася з Рiкардом Iверо, тому сподiвалася застати її в спальнi одну або, в гiршому разi, з Констанцою де ла Пенья. Останнi два роки Марґарита погано засинала сама i зазвичай, коли в неї не було чоловiкiв, брала до себе в лiжко чергову фрейлiну.
    Бiля входу до принцесиних покоїв Матильда мало не спiткалася з Фiлiпом, i лише останньої митi встигла сховатися в однiй з неглибоких нiш у стiнi коридору. Фiлiп пройшов повз неї, не помiтивши її. Його бiляве волосся було скуйовджене, щоки розпашiли, вдягнений вiн був поспiхом i недбало, а на вустах грала самовдоволена усмiшка ловеласа, який щойно отримав чергову перемогу. На Матильду вiйнуло тонкими, нiжними парфумами, що їх полюбляла Марґарита, i цей запах ударив у нiздрi дiвчини так рiзко й неприємно, як нашатир. Бiдолаха насилу проковтнула клубок, що знову пiдкотився до її горла, i до болю прикусила губу, ледве стримуючи черговий приступ ридання. Яка вона була дурна та наївна, повiривши його брехливим словам про кохання! Як жорстоко вiн повiвся з нею!.. В його очах вона була лише iграшкою — гарненьке личко, чорний кучерi, довгi стрункi нiжки, гнучкий стан — словом, ласий шматочок, цiлком придатний для розваг, але не надто цiнний, щоб ним дорожити. Вiн з легким серцем поступився нею своєму дворяниновi, вiдразу ж викинув її з голови й подався шукати кохання в iншої...
    Коли Матильда ввiйшла до спальнi, Марґарита лежала ницьма на лiжку, зарившись лицем у подушку.
    — Вирiшив повернутися, любий? — нiжно промуркотiла вона, зачувши тихий скрип дверей.
    — Це я, панi, — тремтливим голосом промовила Матильда.
    — Ти? — Марґарита перекинулася набiк i запитливо поглянула на неї. — Що з тобою, серденько? Чому ти не спиш? У тебе такий змучений вигляд.
    — Н-нi, панi, нiчого. Просто... Просто я хочу побути з вами.
    Принцеса зiтхнула:
    — Боюся, не до добра це, Матильдо. Надто вже часто ти набиваєшся до мене — а це може ввiйти в звичку. Зрiдка порозважатися можна, не зашкодить, але... Та гаразд, облишимо. Правду кажучи, я навiть рада, що ти прийшла. Iнакше довелося б будити Констанцу, а менi зараз не дуже хочеться бачити її кисле личко. До того ж вона пристає до мене ще настирливiше, нiж ти. Теж менi, порядна!.. Ну, лягай, не стiй, як укопана. Та спершу подай менi сорочку, вона має бути десь там, бiля тебе.
    Матильда пiдiбрала з пiдлоги це кокетливе вбрання, що скромно звалося нiчною сорочкою, i вiддала її своїй панi. Марґарита огорнулася в напiвпрозорий серпанок, що робив її ще привабливiшою, нiж у голому виглядi, а Матильда тим часом скинула з нiг капцi, зняла пеньюар i швидко забралася пiд ковдру. Обхопивши Марґариту за талiю, вона мiцно притислася до неї.
    — Ну от! — сумно промовила принцеса. — Що я казала! Мабуть, тобi час виходити замiж.
    — Нi, — прошепотiла Матильда, зариваючись лицем на її грудях. — Не треба... Не хочу...
    — А чого ти хочеш? Лишитися старою дiвою?
    — Не знаю, панi, я нiчого не хочу. Я... я хочу в монастир!..
    — Ага! — видихнула Марґарита з явним полегшенням. — Зрозумiло! — Вона взяла Матильду за пiдборiддя i пiдняла до себе її обличчя. — Раз мова зайшла про монастир, значить, ти закохалася.
    Матильда густо почервонiла й опустила очi.
    — Так я вгадала? — не вгавала Марґарита. — I хто ж вiн, цей щасливчик?... Ану, ану! Це ж Красунчик-Фiлiп, правда? Вiдповiдай!
    Матильда ствердно кивнула i зненацька вибухнула гучними риданнями.
    — То що ж це таке? — розгубилася принцеса. — Припини ревiти, вгамуйся. Поясни, врештi, що сталося?
    — Вiн... Вiн... — почала була Матильда, та сльози завадили їй говорити.
    — Невже вiн образив тебе?!
    — Нi, не... не вiн... Це... це не вi-iн...
    — Не Фiлiп? А хто?
    — Це його... пан де... де Шевернi.
    — Пан де Шевернi? Та приємний юнак, з якою ти розмовляла весь вечiр?
    — Т-так... Вiн...
    — I що ж вiн зробив?
    — Вiн... вiн... Вiн образив... образив мене.
    — Образив? Як?
    — Ну... Вiн... Вiн взяв... взяв i... i мене... образив...
    — Матiнко Божа! — вигукнула Марґарита. — Вiн зґвалтував тебе?!
    — Т-так... так... — вiдповiла Матильда i ще дужче розридалася.
    Розбуджена її голосiнням, до спальнi зазирнула покоївка принцеси.
    — Панi...
    — Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.
    Вона сiла, спершись спиною на подушки, пiдтягла ноги i поклала Матильдину голову собi на колiна.
    — Поплач, дiвчинко, поплач, люба, — нiжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скiльки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тодi не так болiтиме... Ах, вiн негiдник! Мерзенний насильник! Та я йому... Я покажу йому, де раки зимують, покидьковi такому. Ой, i покажу — щоб iншим не кортiло. Вiн у мене такого отримає, що пiсля цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гiєни та шакала... Нi, це незбагненно! Вiн здавався менi таким ввiчливим, лагiдним i сором’язливим юнак — i ось тобi! — Марґарита важко зiтхнула. — Як погано я знаю чоловiкiв!..
    Трохи згодом вона почала випитувати в Матильди подробицi того, що сталося; дiвчина вiдповiдала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком слiз. Дiйшовши до кiнця цiєї прикрої пригоди, принцеса знову лягла i пригорнула Матильду до себе.
    — Дитинко ти моя дурненька! Хiба ти не розумiєш, що сама напросилася!
    — Так, панi, чудово розумiю. Я цiлком усвiдомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої грiхи, за мою розпуснiсть.
    — За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Якi ще грiхи? Яка розпуснiсть? Що ти верзеш, серденько?!
    — Це правда, панi, — серйозно вiдповiла Матильда. — Я вже згрiшила подумки, я пiддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.
    — Маячня! Притримай цю релiгiйну нiсенiтницю для падре Естебана, з ним ви розберетеся, що до чого, скоїла ти грiх чи нi, а менi памороки не забивай. Зараз iдеться про iнше. Ви з паном де Шевернi обоє рябоє; я навiть не знаю, хто з вас бiльше завинив. Хлопець закохався в тебе до нестями, геть збожеволiв, а ти ще й провокувала його. Ну, хiба можна так поводитися з людиною, в якої з головою негаразд? Замiсть поспiвчувати йому, виказати жалiсть, ти вiдверто знущалася з нього — i, пiдозрюю, ще жорстокiше, нiж розповiла менi. Коли вже ти в чомусь i згрiшила, то це порушила заповiдь Господню не вводити в спокусу ближнього свого. Фiлiп, до речi, також знущався з мене, але з цiлком певним намiром — щоб я сама кинулася йому на шию. У нього i в гадцi не було довести мене до сказу, а потiм просто вiдшити... Ах, чорт! Та якби вiн спробував викинути такого коника, я б негайно покликала варту, звелiла прив’язати його до лiжка i... — Марґарита прокашлялася. — Гаразд, не будемо це. Повернiмося до наших баранiв... Гм, i справдi до баранiв, вiрнiше, до баранчикiв — до двох дурних баранчикiв. Я, далебi, не знаю, що менi з вами робити — з тобою i паном де Шевернi. На прийомi, треба сказати, вiн справив на мене дуже приємне враження...
    — Вiн негiдник, — сонно промимрила Матильда. — Я ненавиджу його... I Красунчика ненавиджу — вiн обманщик i негiдник... Всi чоловiки негiдники... брехуни... Я їх всiх ненавиджу...
    — Ну-ну! — посуворiшала Марґарита. — Ти це облиш! Без чоловiкiв життя було б нудне. Кого тодi накажеш любити? Одних лише дiвчат? Красно дякую... Ах, серденько, завдала ж ти менi клопоту зi своїм божевiльним залицяльником. Як же тепер обiйтися з ним? Зразково покарати його, чи що? Можна, звичайно, це геть виб’є дур з його голови — але ж рикошетом ударить i по тобi. Спробуй тодi знайти тобi пристойного чоловiка. Як там не крути, а ти у нас, вважай, з самих низiв. Навiть якщо я зберу для тебе царський посаг, навряд чи якийсь заможний барон клюне не тебе... Нi, брешу! Один точно клюне. I не простий барон, а вiконт. Та, боюся, моя iдея не прийдеться тобi до смаку. Га, Матильдо?
    Дiвчина не вiдповiла. Змучена переживаннями цiєї бурхливої ночi, Матильда врештi заспокоїлась i поринула в глибокий сон, зрiдка шмигаючи своїм маленьким носиком. Вона була така гарна ввi снi, що Марґарита не втрималася й поцiлувала її.
    — Спи, моя дитинко, спи, люба моя. I нехай сон принесе тобi полегшення...
    Принцеса закрила очi, подумки повертаючись у Фiлiповi обiйми. Тут-таки лiжко пiд нею немов провалилося, якась бистра течiя пiдхопила її i швидко понесла крiзь густiючий туман дрiмоти в саму пучину солодкого сну.
    А за вiкном вже свiтало, i чисте безхмарне небо, веселий та життєрадiсний спiв пташок провiщали настання погiдного сонячного дня.




    Роздiл XXXII
    у якому мiж iншим вирiшується
    доля Матильди, а Фiлiп починає розумiти,
    що явно
    поквапився з переоцiнкою цiнностей

    Хлопчина-паж провiв Фiлiпа на криту терасу з видом на двiрський парк, де в погiднi теплi днi Марґарита мала звичай снiдати, а iнодi й обiдати у вузькому колi друзiв. Цього разу за круглим обiднiм столом їй товаришували двi її постiйнi спiвтрапезницi — Бланка та Жоанна, а також Етьєн де Монтiнi, що посiв мiсце своєї сестри, яка з цiлком зрозумiлих причин сьогоднi не прийшла.
    Було порожнiм i крiсло праворуч Марґарити — з початку червня i аж до останнього дня його незмiнним господарем був Рiкард Iверо, що вже ввiйшов в iсторiю наварського двору як винуватець найтривалiшого захоплення принцеси. Проте сьогоднi Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутностi Рiкардової сестри Гелени.
    Коли з’явився Фiлiп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоанну зволiканням з початком обiду, взагалi утнула щось надзвичайне — встала з-за стола i майже бiгцем рушила йому назустрiч.
    — А ось i наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з вiдвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас...
    — Е, нi, кузино, — жваво заперечив Фiлiп. — Так не пiде. Насправдi це я маю вибачатися за спiзнення. — Вiн ґалантно поцiлував її руку i шанобливим поклоном вiтав iнших присутнiх. — У всьому винен мiй паж. Я сказав йому, що мене нi для кого немає, маючи на увазi моїх придворних. Але вiн сприйняв цi слова буквально i цiлих пiвгодини забивав памороки вашому посланцевi, тим часом як я розмовляв з... мм... з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи пiзнiше.
    — Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмiнно поговоримо — але згодом. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообiдайте. Ви, до речi, майже не спiзнилися — щойно нам подали першi страви.
    Бланка насилу сховала iронiчну усмiшку: так, майже — якщо, звiсно, не враховувати пiвгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспiзненням“.
    Фiлiп улаштувався в крiслi Рiкарда Iверо, передусiм вiдпив з келиха ковток вина... i мало не поперхнувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Вiн, утiм, чекав якогось iнтимного знаку уваги з її боку, на зразок нiжного потиску руки пiд столом або потирання нiжкою об його ногу, але ця витiвка принцеси прямо-таки приголомшила його.
    „Ти що, любонько, з глузду з’їхала? — наче говорив їй докiрливий погляд Фiлiпа. — Вгамуй свiй запал.“
    Марґарита поспiхом вiдвела очi й густо зашарiлася. На Бланчиних устах з’явився єхидний усмiх, а її погляд, спрямований на кузину, був вiдверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чiм рiч, i вже вiдкрила була рот з явним намiром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Фiлiп був напоготовi. Вiн квапливо промовив:
    — Йдучи до вас, я помiтив на площi римськi прапори та штандарти. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув iмператор?
    Марґарита з вдячнiстю поглянула на нього й вiдповiла:
    — Нi, лише консул Гай Орсiнi Калабрiйський зi звiсткою про наближення iмператорського поїзда. Самого Авґуста Юлiя ми чекаємо надвечiр.
    — Так, тепер пригадав. Вранцi мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулiв не завадять менi вволю виспатися.
    — Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.
    Фiлiп спантеличено поглянув на неї. Цi симптоми були йому добре знайомi. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, i горе було тому, хто в такi моменти потрапляв їй пiд гарячу руку (певнiше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.
    „Он як! — подумав Фiлiп. — Бачу, ти дуже прив’язана до Матильди.“
    — Ваша правда, кузино, — з готовнiстю погодився вiн, своєю поступливiстю обеззброюючи Бланку. — Я справдi почувався втомленим, i навiть приїзд iмператора не примусив би мене встати з лiжка... Але стривайте! Якщо Авґуст Юлiй особисто приїздить за своєю нареченою, то й вiнчання має вiдбутися в Памплонi.
    Марґарита знизала плечима:
    — Певна рiч! Бо iнакше iталiйськi ханжi-патрицiї луснуть вiд обурення: гай, яке неподобство, подумати лишень! Вiнчання призначене на десяте число. На десяте вересня, звичайно...
    — Дуже iстотне уточнення, — зауважила Бланка. — А то кузен подумав би, що на десяте грудня.
    Марґарита кинула на неї швидкий погляд i продовжувала:
    — Так от, десятого вересня Авґуст Юлiй i Нора повiнчаються тут, у Памплонi, в соборi Пречистої Дiви Марiї, а вже на наступного ранку вирушать до Рима, де пiсля їх прибуття вiдбудеться коронацiя нової королеви Iталiї.
    — Можна подумати, — пустила шпильку Бланка, — що до їх прибуття.
    — А можна подумати, — роздратовано вiдповiла Марґарита, — що в тебе бiльше прикрощiв, нiж у мене, що я менше переживаю за Матильду, що зрештою... Посоромся, кузино! Ти ж не мале дитя.
    На превеликий подив Фiлiпа, Бланка не огризнулася i навiть перепросила за нестриманiсть, хоч видно було, що вона дуже засмучена.
    „Дорослiшає“, — вiдзначив вiн з розчуленням батька, який одного чудового дня виявив, що його донька з нескладного дiвчиська перетворилася на чарiвну юну дiвчину.
    Пiсля цього iнциденту розмова за столом зав’яла i лише зрiдка молодi люди обмiнювалися скупими беззмiстовними реплiками. Коли, нарештi, подали десерт, Жоанна, що не любила солодкого, мовчки пiдвелася зi свого мiсця.
    — Ти вже йдеш? — запитала Марґарита.
    — Мабуть, так. Якщо я не помиляюсь, у вас намiчається розмова не для чужих вух.
    — А хiба ти чужа? — не так щоб дуже наполегливо, швидше задля годиться, запротестувала принцеса. — Залишайся. Ми люди щирi, вiдвертi, нам нiчого вiд тебе приховувати.
    — Даруй, кузино, та все ж я пiду. I так уже засидiлася з вами.
    Марґарита недбало пересмикнула плечима:
    — Воля твоя, сестричко. I будь ласка — про Рiкарда нiкому анi слова. Перекажи Александровi, що коли вiн стане базiкати...
    — Не треба погроз, Марґарито. Я просто попрошу його мовчати. Мене вiн послухається.
    — От i гаразд.
    Провiвши Жоанну поглядом, Марґарита повернулася до Фiлiпа:
    — Уявiть-но, кузене! Цей скажений iдiот...
    — Цебто вiконт Iверо? — усмiхнувся Фiлiп, гiдно оцiнивши таку оригiнальну характеристику колишнього коханця принцеси. — I що ж вiн утнув?
    — Мало не вкоротив собi вiку.
    — Та що ви кажете?!
    — Саме так. Цiєї ночi вiн намагався вистрибнути з верхiвки схiдної башти. Вона в нас найвища, а внизу — вимощений брукiвкою двiр. Тож якби стрибнув, напевно розбився б.
    — Але вiн не стрибнув?
    — Тiльки завдяки втручанню кузена Бiскайського. Сьогоднi вночi йому не спалося, i вiн невiдь чому пiднявся на ту башту. Жоанна розповiдала, що вiн спокiйно сидiв мiж двох зубцiв i дихав свiжим повiтрям, аж раптом з’явився кузен Iверо i, немов сновида, не бачачи нiчого довкола, забрався на парапет. На щастя, Александр вчасно зорiєнтувався в ситуацiї, й останньої митi завадив йому вчинити цю дурiсть.
    — Невесела iсторiя, — констатував Фiлiп i допитливо поглянув на Марґариту. — А як ви вважаєте, кузино, щo могло спонукати його до самогубства?
    — Мабуть, борги, — вiдповiла вона, нiяково опустивши очi. — Так вiн сказав кузеновi Бiскайському.
    — Та невже? — засумнiвався Фiлiп.
    — Вiн заборгував лихварям понад вiсiмдесяти тисяч, — нiби виправдовуючись, сказала Марґарита; щоки її густо зашарiлися.
    — Вiсiмдесят тисяч! — вражено вигукнув Фiлiп. — Нiвроку собi! Це ж, либонь, у три чи навiть у чотири рази перевищує рiчний дохiд ґрафства Iверо. Як тiльки вiн ухитрився розтринькати таку силу-силенну грошей?
    — Мало як! Цей бовдур на все здатний.
    Бланка скрушно похитала головою:
    — Ти безсердечна, кузино. На кого ж, як не на тебе, витратив вiн цi грошi. На всi цi розкiшнi й шалено дорогi подарунки... — Вона зiтхнула. — Та хiба в грошах рiч?...
    — Помовч, Бланко! — скипiла Марґарита. — Менi й без твоїх коментарiв гидко.
    — А менi гидко вiд твоєї черствостi! — огризнулася Бланка. — I вiд твого самодурства. Такої запеклої егоїстки, як ти, я ще не зустрiчала. Ти любиш тiльки себе, а всi iншi тебе нiскiлечки не обходять. Ради тебе Рiкард ладен був на все, а ти... ти просто використала його, грала з ним, як з лялькою, а потiм безжально викинула на смiтник, щойно в тебе з’явилася нова розвага. — Тут Бланка вистрiлила очима в Фiлiпа, i в її поглядi тому привидiлись ревнощi. — Тобi й на думку не спадало, що Рiкард така ж людина, як ти, а може, й кращий за тебе, i його бiль так само реальний, як i твiй. Коли вже хтось i завинив у тому, що сталося i що мало не сталося, то це ти зi своєю жорстокiстю.
    — Нi, ви тiльки погляньте, яка захисниця знайшлася! — глузливо промовила Марґарита. — То якого бiса ти тут сидиш i плескаєш язиком? Ходи-но краще до Рiкарда, допоможи Геленi втiшати його i заодно прослiдкуй за нею самою — щоб вона, бува, не перестаралася в своєму завзяттi.
    Все йшло до того, що суперечка мiж принцесами закiнчиться гучною сваркою. Тому Фiлiп, не довго думаючи, грюкнув кулаком по столу i голосно сказав:
    — Ну, все, годi! Що ви як дiти! —Вiн помовчав, даючи принцесам час заспокоїтися, i продовжив: — Я чудово розумiю, в чому правдива причина вашого роздратування, i прошу вас не вимiщати свiй кепський настрiй одна на однiй. Досить сварок, переходьмо до справи.
    — Ваша правда, кузене, — обiзвалася Марґарита. — Поговорiмо, нарештi, про Матильду.
    Бланка кивнула:
    — Гадаю, так буде краще. Хто з нас почне? Може ви, Фiлiпе?
    — Мабуть, так. Передусiм я хотiв би висловити свiй щирий жаль з приводу нiчних подiй...
    — I тiльки? — перебила його Марґарита.
    — Нi, але це — передусiм. Я дуже жалкую, що так сталося, i визнаю, що вчинковi пана де Шевернi немає нiякого виправдання. Проте, на моє переконання, слiд врахувати деякi обставини, що певною мiрою пом’якшують його вину.
    — Невже такi є?
    — Звiсно, є. Я зовсiм не збираюсь виправдовувати мого дворянина, але разом з тим наполягаю на справедливому ставленнi до нього.
    — А хiба вiн заслуговує справедливого ставлення? — не вгамовувалася Марґарита.
    — Безперечно, принцесо! Навiть найзапеклiший злочинець має право розраховувати на справедливий суд, — повчально мовив Фiлiп, крадькома погладжуючи її ногу. — Тим бiльше, що я не вважаю пана де Шевернi злочинцем.
    — Он як! — не втримався вiд обуреного вигуку Монтiнi. — А хто ж вiн тодi такий?
    Фiлiп змiряв його крижаним поглядом.
    — До вашого вiдома, шановний добродiю, пан де Шевернi висловив готовнiсть зустрiтися з вами в поєдинку й дозволити вам без значних зусиль убити себе. Але, боюся, це не буде виходом для вашої сестри, та й вам не зробить великої честi. — Вiн повернувся до Бланки: — Вас можна на кiлька слiв, кузино? Вiч-на-вiч. Ви не заперечуєте, Марґарито?
    Марґарита не заперечувала, а Монтiнi заперечувати не наважився.
    Бланка згiдно кивнула i пiдвелася з-за стола. Вони вiдiйшли до краю тераси i зупинилися бiля високого парапету.
    — Бланко, — заговорив Фiлiп кастильською, — скажiть по старiй дружбi: ви, всi троє, вже прийшли до певного рiшення?
    — Так. А ви?
    — Я проситиму Матильдиної руки для Ґабрiеля де Шевернi.
    — Ми приймемо вашу пропозицiю.
    Фiлiп зiтхнув:
    — От i добре.
    — З вашого вигляду не скажеш, — зауважила Бланка. — Ви зiтхаєте, як за небiжчиком. У чому рiч, Фiлiпе?
    — Не до душi менi цей шлюб, Бланко, ой як не до душi. З важким серцем я взявся за це сватання. Як на мене, краще б Ґабрiель у в’язницi посидiв, нiж одружувався з Матильдою.
    — Ви теж так вважаєте?
    — А ви?
    — Я — так. Але Марґарита й Еть... пан де Монтiнi думають iнакше. Вони загорiлись бажанням зробити Матильду вiконтесою i не можуть, вiрнiше, не хочуть зрозумiти, щo це означає для самої Матильди. Вони гадають, що негайний шлюб усе виправить — а це дурницi. Нiчого вiн не виправить. Пiсля того, що сталося вночi, Матильда нiколи не зможе поважати пана де Шевернi. Про кохання я навiть не кажу — за цих обставин говорити про кохання, по-моєму, блюзнiрство. Ну, а там, де немає нi кохання, нi поваги... Одно слово, я дуже боюся, що їхнє подружнє життя буде справжнiсiньким пеклом.
    Фiлiп пильно подивився їй в очi:
    — Як я розумiю, ви судите зi свого гiркого досвiду.
    Бланка вiдвела погляд i видимо знiяковiла.
    — Не будемо про це, Фiлiпе.
    „Що ж, з бiса, сталося мiж нею та ґрафом?“ — дивувався вiн.
    — Гаразд, не будемо. Я цiлком подiляю вашу думку, Бланко, i навiть хотiв запропонувати Матильдi вiдступну — один з моїх особистих маєткiв у Кантабрiї, що дає право на баронський титул i близько шестисот скудо чистого рiчного прибутку.
    — О! Значна вiдступна. Отримавши її, Матильда зможе знайти собi гiдну партiю, навiть якщо ця iсторiя набуде розголосу. Я майже впевнена, що в свiтлi ваших умов Марґарита й Етьєн переглянуть своє рiшення.
    Фiлiп похмуро похитав головою:
    — Зате я не перегляну.
    — Як це? — розгублено перепитала Бланка. — Я вас не розумiю, Фiлiпе.
    — А тут i розумiти нiчого. Я лише збирався запропонувати вiдступну, але не запропоную її.
    — Чому?
    — Ґабрiель уперся, — пояснив Фiлiп. — Хоче одружитися з Матильдою, дурень такий! Скiльки я його не вiдраджував, та вiн i чути мене не хоче. Вперся рогом, i нi в яку.
    — I ради його хлоп’ячої забаганки ви ладнi пожертвувати Матильдиним щастям? — з докором промовила Бланка.
    Фiлiп знову зiтхнув.
    — Якби це була хлоп’яча забаганка, я б наказав узяти його пiд варту й негайно вiдвезти до Тараскона. Та, на жаль, Ґабрiель не вередує — вiн просто з’їхав з глузду. Вiн збожеволiв через Матильду, як... як Рiкард Iверо через Марґариту, i цiлком може накласти на себе руки. Вiн уже пообiцяв це зробити, якщо Матильда не стане його дружиною.
    — Боже мiй! Вiн це серйозно?
    — Боюся, що так. Ґабрiель дуже впертий хлопець, коли вб’є собi щось у голову, його вже нiчим не вiдрадиш. Звiсно, згодом вiн зрозумiє свою помилку, але тодi буде надто пiзно.
    — А якщо призначити весiлля, скажiмо, на наступну осiнь? Або, в гiршому разi, на кiнець весни, коли Матильдi мине шiстнадцять рокiв. Сподiваюся, до того часу пан де Шевернi тверезо оцiнить ситуацiю i передумає, а Матильда отримає запропоновану вами вiдступну.
    — Це був би непоганий вихiд, — погодився Фiлiп. — Але Ґабрiель дуже розумний, його не ошукаєш. Вiн миттю учув каверзу, щойно я заїкнувся про можливе зволiкання з одруженням. Ось його остаточне рiшення: весiлля має вiдбутися щонайпiзнiше за мiсяць. Я здаюся, Бланко. Я цiлковито безпорадний.
    — А як ви ставитесь до того, щоб я поговорила з паном де Шевернi? Може, менi вдасться переконати його.
    Фiлiп променисто всмiхнувся, зблиснувши двома рiвними рядами мiцних бiлих зубiв.
    — Бланко, сонечко, саме цього я й хочу! У вас просто надзвичайний дар переконувати людей. Поговорiть з Ґабрiелем, спробуйте вiдрадити його вiд шлюбу з Матильдою. Я буду вам дуже вдячний.
    — Але врахуйте, Фiлiпе, я нiчого не обiцяю.
    — Чесно кажучи, я й не розраховую на успiх. Та спробувати варто. Отже, домовилися?
    — Домовилися, — кивнула Бланка. Вона трохи задерла пiдборiддя i швидко вдихнула, нiби збираючись ще щось сказати, та потiм мiцно стисла губи, опустила очi й почервонiла.
    — Смiливiше! — пiдбадьорив її Фiлiп. — Не соромтеся. Зрештою, я ваш старий друг i кузен.
    — Ну... Є одна людина...
    — Етьєн де Монтiнi?
    — Так... вiн...
    — Що йому треба? Лицарськi шпори?
    Бланка здивовано пiдвела брови:
    — А як ви здогадалися?
    — Це ж елементарно, радосте моя. Пан де Монтiнi, як менi вiдомо, хлопець незаможний, але гордий. Тим-то вiн дуже обтяжується своїм теперiшнiм становищем... гм... коли вiн...
    — Фiлiпе! — збентежено промовила Бланка.
    — Гаразд, не розвиватиму далi свою думку. Так от, до чого я веду. Легко здогадатися, що для свого сходження по iєрархiчнiй драбинi пан де Монтiнi обрав вiйськову кар’єру, i зараз вiн потребує лицарського достоїнства, щоб обiйняти посаду, яку ви йому пiдшукали... Гм. Дозвольте поцiкавитися, що це за посада?
    — Лейтенант ґвардiї, — трохи розгублено вiдповiла вона.
    — Лейтенант ґвардiї? — повторив Фiлiп. — Що ж, для початку непогано... Отже, завтра вас влаштовує?
    — Завтра?
    — А навiщо зволiкати? Якраз завтра я збираюся посвятити в лицарi кiлькох моїх дворян, що вiдзначилися в бою з єзуїтами. Факт присутностi серед них i пана де Монтiнi навряд чи приверне до себе особливу увагу, i його посвячення разом з iншими породить значно менше плiток, нiж якби вiн був один. Погодьтеся, вдалий збiг.
    — Так, — погодилася Бланка. — Дякую вам, Фiлiпе. Це дуже мило з вашого боку.
    — Хiба це мило? Нi, сонечко, ти ще не знаєш, яким милим я можу бути, — енерґiйно заперечив Фiлiп. — От якби наша дружба не зупинилася на пiвдорозi й знайшла своє лоґiчне продовження в кохання... — Вiн багатозначно замовк, пристрасно дивлячись їй в очi. Цiєї митi в нього виникла пiдозра, що, незважаючи на подiї пiврiчної давностi, навiть незважаючи на її зраду (як вiн вважав), вона була й залишається для нього найкращою жiнкою в свiтi. Пiсля секундних вагань Фiлiп простягнув руку i легенько провiв пальцем за її вушком. — Бланко, Бланко, ну чому ти таке вперте дiвча? Якого бiса ти вiдмовилася вiд пропозицiї падре Антонiо?... Солодка ти моя...
    — А це навiщо, Фiлiпе? — майже простогнала вона, зла на себе за те, що такий легенький, ледь вiдчутний доторк викликав у неї несподiвано сильне збудження. — На нас же дивляться!
    — Саме цього я й хочу. Нехай трохи поревнують.
    З винуватою усмiшкою Бланка повернулася до Марґарити з Етьєном i аж сторопiла.
    — Ну, нiчого собi „трохи“! Боже, що це з кузиною?! Вона ревнує! Ще й як ревнує! Такою грiзною я її нiколи не бачила... Повертаймося, Фiлiпе. Швидше, поки не почалася буря.
    — Мабуть, i справдi треба поквапитися, — кивнув Фiлiп, пропонуючи їй руку. — Бракувало ще, щоб ви знов зчепилися... Дивний ви все ж народ, жiнки. Невже вам невтямки, що мене вистачить на вас обох, i при цьому жодна з вас не залишиться обдiленою?
    У вiдповiдь Бланка обурено пирхнула.
    Повернувшись до товариства, Фiлiп вiд iменi Ґабрiеля попросив Матильдиної руки i, отримавши згоду, висловив побажання, щоб одруження вiдбулося найближчим часом. Марґарита запропонувала справити весiлля в її замiськiй резиденцiї Кастель-Бланко, куди вона збирається запросити молодих вельмож — своїх гостей по закiнченню офiцiйних урочистостей. Позаяк заперечень не було, на тому й погодилися.
    Пообiдавши, молодi люди ще трохи побалакали, потiм Бланка на виконання своєї обiцянки вiдiслала Етьєна де Монтiнi за Ґабрiелем, суворо наказавши йому не починати з ним сварки, а сама, попрощавшись з Фiлiпом та Марґаритою, пiшла до себе.
    Не встиг Фiлiп провести її тендiтну постать ласим поглядом, як Марґарита всiлася йому на колiна й обхопила руками його шию.
    — Сьогоднi батько сказав менi, що наш шлюбний контракт вже готовий до пiдписання.
    — Ну то й що?
    — Як це що! Я не можу дочекатися, коли стану твоєю дружиною.
    Вiд несподiванки Фiлiп нервово закашлявся. Якби перед ним з’явився Сатана власною персоною, вiн би, мабуть, дуже злякався, але здивований був би значно менше, бо в iснуваннi Князя Пiтьми нiскiльки не сумнiвався. Марґарита поплескала його по спинi.
    — З тобою все гаразд, любий? Що трапилося?
    — Нiчого, — вiдповiв вiн, насилу вгамувавши кашель. — Слиною подавився... То про що ми говорили? Атож, про заручини. Якщо не заперечуєш, оголосимо про них вiдразу пiсля турнiру.
    — Угу. А незабаром одружимося, — промуркотiла вона, запускаючи свої тонкi пальчики в його золотаву чуприну. — Це буде так чудово!
    „Щоб я здох!“ — прошептав собi пiд нiс приголомшений Фiлiп.
    Перед ним була лише жалюгiдна подоба тiєї гордої, незалежної, примхливої красунi, що зачарувала його напередоднi ввечерi. Правильна риси її обличчя безвiльно розплилися, голос лунав мляво й вiдразливо, а великi синi очi дивилися на нього з собачою вiдданiстю.
    „Боже! — вжахнувся вiн. — Що я накоїв!..“
    Тим часом Марґарита мiцнiше притислася до нього i сказала:
    — До речi, ти завжди покидаєш жiнок серед ночi?
    — Нi, рiдко. Лише коли змушують обставини.
    — I якi ж обставини були цiєї ночi?
    — Я турбувався за Ґабрiеля. Коли ми розлучилися, вiн був не в собi, i я дуже боявся, що вiн утне якусь дурницю. Як бачиш, мої побоювання справдилися. — Тут Фiлiп трохи покривив душею, причина його нiчної втечi вiд Марґарити була набагато банальнiшою. Вдень йому не вдалося як слiд вiдпочити з дороги, i вiн швидко втомився, але не хотiв виказувати це перед принцесою.
    Марґарита нахилила голову й нiжно торкнулася губами до його губ.
    — В такому разi, любий, за тобою боржок.
    Фiлiп усмiхнувся:
    — А я не люблю залишатися в боргу.
    — Тодi почнемо?
    — Як? Прямо тут?
    — Нi, менi бiльше до вподоби займатися цим у лiжку. — Вона зграбно зiскочила з його колiн i, смiючись, простягла йому руку. — Ходiмо, поки я ще тримаюсь на ногах. Iнакше тобi доведеться нести мене на руках.
    — Без проблем, — вiдповiв Фiлiп i пiдхопив її на руки.

    Пiзнiше, втомленi ласками, вони лежали поруч на широкому лiжку в принцесинiй спальнi. Фiлiп вже почав засинати, аж раптом до його вух долинув тихий схлип. Потiм ще один.
    Вiн розкрив очi i спантеличено поглянув на Марґариту. Щоки її були вологi вiд слiз.
    — Що з тобою, любонько?
    — Не зважай, любий, — вiдповiла вона, утираючи сльози. — Просто... просто я подумала, що... що... — Обличчя її спотворила плаксива ґримаса, i вона з ниттям в голосi, немов скривджена дитина, промовила: — Ти-не-лю-биш-мене!
    — Чому ж, кохана? — Фiлiп пригорнув її до себе й поцiлував. — Я люблю тебе. Дуже люблю.
    — Авжеж, любиш, — продовжувала скiмлити Марґарита. — Так само, як любиш Бланку, свою кузину Амелiю i ще десяток, якщо не сотню жiнок.
    — Ти помиляєшся! Я люблю тебе дужче, нiж iнших.
    — Все одно це не справжня любов. Ти не любиш мене так, як люблю тебе я.
    — I як же ти мене любиш?
    — Всiм серцем. Всiєю душею. Вся моя любов належить тобi, тiльки тобi — i нiкому, крiм тебе.
    — О, Боже! — з удаваним переляком вигукнув Фiлiп. — Ти хочеш сказати, що не наставиш менi роги?
    — Звiсно, нi. Навiщо менi iншi — адже в мене є ти... А ти... — Марґарита шмигнула носом i гiрко зiтхнула. — Ти зраджуватимеш мене, безсовiсний! Я така нещасна...— I вона стала покривати його лице палкими поцiлунками.
    — Чорти лисi! — скрушно промимрив Фiлiп. — Настає кiнець свiту...
    Вже вкотре за останню добу йому довелося на дiлi доводити Марґаритi, як мiцно вiн її любить.




    Роздiл XXXIII
    у якому Фiлiп знайомиться
    з реґламентом турнiру
    i дiзнається про деякi подробицi
    з приватного життя Симо
    на

    О четвертiй пополуднi Фiлiп повернувся до своїх покоїв, щоб належним чином пiдготуватися до зустрiчi з iмператором. Але тут на нього чекало розчарування — години зо двi тому надiйшло повiдомлення, що начальник iмператорського поїзда щось там наплутав у розрахунках, i iталiйськi гостi не встигають до Памплони завидна. Авґуст ХII вiдклав своє прибуття до ранку наступного дня, вирiшивши заночувати в однiй з резиденцiй наварського короля, що в трьох годинах їзди вiд столицi.
    Отож у Фiлiпа несподiвано звiльнився весь вечiр. Повертатися до Марґарити йому не дуже кортiло: на сьогоднi вiн був ситий нею по саму зав’язку i вiдчував якесь дивне спустошення на одну лише думку про її ласки. До того ж вiн чув, як принцеса наказала пажам розшукати Рiкарда Iверо. Вона збиралася вiдверто поговорити з ним про його спробу самогубства, а Фiлiповi аж нiяк не всмiхалося стати свiдком словесного (а може, й не тiльки словесного) мордобою.
    Бланка була зайнята. Ось уже третю годину поспiль вона, пускаючи в хiд всi свої чари й доводи здорового глузду, марно намагалася переконати Ґабрiеля в згубностi його шлюбу з Матильдою. Як iз самовдоволеною усмiшкою сказав йому Етьєн, що пiдслуховував їхню розмову в сусiднiй кiмнатi, все явно йшло до того, що Бланка зазнає поразки. Фiлiп ледве стримався, щоб не вмазати Монтiнi по його всмiхненiй пицi, й подався до Ернана, але натомiсть знайшов лише його камердинера Жакомо, який повiдомив, що Шатоф’єр, прихопивши з собою Симона, поїхав оглянути ристалище i там трохи розiм’ятися.
    Оттодi Фiлiп згадав, що має встановити бiля вiдведеного йому шатра на ристалищi свiй щит з гербом i власноруч пiдняти знамено, тим самим засвiдчивши, що вiн, як лицар-призвiдник, вже прибув на турнiр i готовий битися з будь-яким посвяченим лицарем. Недовго думаючи, Фiлiп вирiшив скористатися зручною нагодою, щоб поєднати корисне з приємним — залагодити необхiднi формальностi й побачитися з друзями.
    Дорoгою до ристалища вiн вiдпустив поводи коня, дозволивши йому неквапно йти за слугами, а сам, ритмiчно погойдуючись у сiдлi, взявся читати щойно отриману копiю реґламенту змагань, з якого випливало, що святковий турнiр з нагоди вiсiмнадцятирiччя наслiдної принцеси Навари розпочнеться вранцi 5 вересня „на ристалищi в улоговинi, поблизу славного мiста Памплони“ i триватиме чотири днi. Фiлiп побiжно проглянув весь перелiк ратних забав, особливо вiдзначивши для себе вельми екзотичне полювання на сарацинiв (Альфонсо Кастильський обiцяв привезти з собою два десятки полонених мавританських вояк), i повернувся до першого дня змагань, коли в єдиноборствах зi списами й у важких латах буде розiгруватися найпочеснiший приз змагань. У цьому видi Фiлiп виступав як лицар-призвiдник. Крiм нього призвiдниками були також ґраф Александр Бiскайський, Тибальд де Труа, ґраф Шампанський, ґраф Педро Оска, принц Ерiк Датський, барон Рiчард Гамiльтон i лицар Гуґо фон Клiпенштейн на прiзвисько Гроза Сарацинiв (слово „бакалавр“ пiсля Клiпенштейнового iменi було закреслене, а трохи нижче, iншим почерком, зроблена приписка: „командор, прецептор Аквiтанський достославного ордену Храму Сiонського“).
    Увечерi напередоднi турнiру серед лицарiв, що виявили бажання битися з призвiдниками, вiдбудеться жеребкування, що має визначити, в якому порядку вони викликатимуть призвiдникiв на поєдинок. А якщо бажаючих виявиться бiльше тридцяти п’яти, то жереб вiдсiє зайвих — так, щоб кожний призвiдник бився з п’ятьма противниками, пiсля чого маршали турнiру визначать четвiрку найсильнiших лицарiв, якi вiдтак розiграють мiж собою вiнець переможця.
    У Фiлiпа був додатковий стимул прагнути перемоги, i не лише з марнославства, а ще й тому, що переможцевi турнiру надавалося право вибрати королеву любовi та краси — а вiн не хотiв, щоб Марґариту вибрав хтось iнший, особливо пiсля того, як вона погодилася стати його дружиною. Слiд зазначити, що з вибором королеви дон Александр потрапив у вельми скрутне становище. За традицiєю цей почесний титул належав найзнатнiшiй з-помiж присутнiх на турнiрi дам та дiвиць, зазвичай дружинi впорядника, або старшiй його доньцi, або дружинi його старшого сина. Так, пiд час Фiлiпового перебування в Кастилiї, на королiвських турнiрах мiсце в прикрашенiй гiрляндами квiтiв ложi займали почергово Констанца Орсiнi, дружина Альфонсо, i Бланка. За цiєю лоґiкою, королевою на майбутньому турнiрi мала стати Марґарита, адже й турнiр улаштовувався в її честь. Проте, з iншого боку, на святах очiкувалася присутнiсть двох королев — Ґаллiї та Кастилiї, i п’яти принцес, королiвських дочок — Бланки Кастильської, Елеонори Кастильської, Iзабелли Араґонської, дружини наслiдного принца Францiї, Марiї Араґонської, дружини меншого брата кастильського короля, i Анни Юлiї Римської, дочки iмператора. За цих обставин дон Александр, з властивою йому делiкатнiстю, не наважився призначити свою доньку королевою, з самого початку поставивши її нiби вище за iнших дам та дiвиць, не менш знатних, нiж вона, i вирiшив учинити в найкращих традицiях лицарських романiв — перекласти тягар вибору на майбутнього переможця. Вiн був упевнений, що хто б не перемiг (а що переможе призвiдник, вiн не сумнiвався), королевою буде обрана Марґарита — Рiчард Гамiльтон i Гуґо фон Клiпенштейн, як справжнi лицарi, вчинять так з поваги до хазяйки святкувань, а Фiлiп, Тибальд де Труа, Педро Оска та Ерiк Датський претендують на її руку. Ґрафовi Бiскайському лаври найсильнiшого не загрожували — вiн був гарним полководцем, але нiкудишнiм бiйцем, i король примушував його до участi в турнiрах лише в таємнiй надiї, що коли-небудь вiн серйозно покалiчиться.
    На мiсцi майбутнiх баталiй гарячково кипiла пiдготовча робота. Теслярi споруджували помiст для почесних гостей i збивали на сусiднiх пагорбах тимчасовi трибуни для дрiбномаєтної шляхти та плебсу, на самому ристалищi косарi скошували високу траву, а землекопи розрiвнювали пагорки й затоптували землею вирви.
    Розкiшнi шатра призвiдникiв вже були зведенi; бiля кожного з них був встановлений дерев’яний навiс з яслами для коней. Пiд’їжджаючи до свого шатра, Фiлiп уважно озирався навсiбiч у пошуках друзiв, але на ристалищi не було жодного вершника — лише робiтники та юрба хлопчакiв з довколишнiх сiл.
    — От чорт! — досадливо промовив вiн, злазячи з коня. — Розминулись таки.
    Зброєносець розгорнув знамено Ґасконi — золотi окови на лазуровому полi — i з допомогою двох слуг пiдняв його над шатром. Фiлiп нiчого не робив, лише спостерiгав за їхньою роботою, але його присутнiсть при цьому була обов’язкова — на турнiрному жаргонi це називалося пiдiймати власноруч. Потiм на спецiальнiй жердинi праворуч вiд входу до шатра був прилаштований щит з гербом, торкаючись якого кiнцем свого списа противники мали викликати Фiлiпа на поєдинок.
    Коли всi формальностi були доконанi i Фiлiп вже збирався вирушити до Памплони, як з невеликого гайка, що починався крокiв за триста вiд шатер, вигулькнули двоє вершникiв. Вони щодуху мчали до нього, розмахуючи руками i щось викрикуючи на ходу. Один з них, могутньої статури велетень на здоровенному конi, був, поза всiлякими сумнiвами, Ернан. Другим вершником, чий кiнь, у порiвняннi з Шатоф’єровим Байярдом, скидався радше на понi, виявився Симоном.
    Друзi пiд’їхали до Фiлiпа i спiшилися.
    — Привiт, соньку! — загуркотiв Ернан. — Проспався, нарештi?
    — Кажуть, вночi ти був у принцеси, — вставив своє слiвце Симон. — Ну як, добре порозважався?
    Фiлiп здригнувся:
    — Ой! Не нагадуй!
    — Що, об’ївся?
    — Щось на зразок того, — ухильно вiдповiв Фiлiп i вирiшив змiнити тему розмови: — Ви вже розiм’ялися?
    — Щось на зразок того, — передражнив його Ернан. — I навiть трохи вiдпочили в тому гайку... — Вiн сухо прокашлявся. — Чорт! Спрага замучила. Мабуть, час повертатися.
    Фiлiп це передбачив.
    — Може, спершу перекусимо? — з усмiшкою запитав вiн.
    — Га? — пожвавився Ернан. — У тебе є що поїсти?
    — Певна рiч... Ґоше, — звелiв вiн слузi, — занеси торбу до шатра. Увiйдiмо, хлопцi, сховаймося вiд сонця. Спека неймовiрна, правда ж? Коли таке творитиметься й пiд час турнiру, кепськi будуть нашi справи.
    — Буде ще гiрше, коли зарядить дощ, — зауважив Ернан, слiдом за Симоном забираючись до шатра. — До спеки я звик у Палестинi. А от дощ... Терпiти не можу, коли чвакає багнюка пiд ногами коней.
    — Кому як, — знизав плечима Фiлiп.
    Всерединi шатра вони повсiдалися на м’якiй пiдстилцi з соломи, накритiй зверху щiльною тканиною, i прийнялися за їжу. Фiлiп маленькими ковтками потягував з пляшки вино i, добродушно всмiхаючись, спостерiгав, як його друзi з гучним плямканням уминали чималенькi шматки добре пiдсмаженого й рясно здобреного прянощами м’яса.
    Нарештi Ернан задоволено поплескав себе по животу й сито вiдригнув.
    — Дуже смачно, — пробурчав вiн, вiдкинувши вбiк порожню пляшку й видобуваючи з торби наступну. — Що не кажiть, друзi, а наварське вино пречудове.
    — Ґасконське краще! — в один голос заперечили Фiлiп та Симон, потiм здивовано перезирнулися й голосно розсмiялися.
    Ернан теж зареготав:
    — Диви якi патрiоти! У дурнiв, кажуть, думки сходяться.
    Симон миттю угамував свiй смiх.
    — Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив вiн.
    — З якого це дива?
    — Ну, щодо дурнiв.
    — А-а, зрозумiло! — протягнув Шатоф’єр. Знаючи Симона з дитинства, вiн давно звик, що часом той сприймає жарти за чисту монету. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобi про твоє нещастя... До речi, Фiлiпе, а от у мене дiйсно є причина ображатися. Твiй майбутнiй тесть запросив призвiдником Гамiльтона.
    — Ну, й що? Судячи з розповiдей, Рiчард Гамiльтон — добрий лицар.
    Ернан скорчив зневажливу ґримасу.
    — Та вже ж, добрий! Значно гiрший за мене. Я мав бути на його мiсцi. Адже я кращий, я сильнiший!
    — Не заперечую. — (Фiлiп вирiшив не ятрити рану друга i змовчав про те, що спочатку король збирався запросити сьомим призвiдником Шатоф’єра, але, отримавши листа вiд Рiчарда Гамiльтона, в якому той зголосився взяти участь у турнiрi, вiддав перевагу шотландцевi.) — Сподiваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?
    — Неодмiнно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.
    — Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Фiлiп, видобувши з-за вилоги камзола копiю реґламенту. — Але тiльки починаючи з третього кола.
    — Я вже записався, — вiдповiв Ернан. — П’ятнадцятим.
    — Не хочеш ризикувати?
    — Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вiльними залишаться лише чотирнадцять перших i, можливо, ще кiлька останнiх мiсць — i на них претендуватимуть близько пiвсотнi лицарiв. А я не хочу, щоб слiпий випадок завадив менi битися з Гамiльтоном.
    — Зрозумiло, — сказав Фiлiп. — А ти, Симоне, записався?
    — Нi, i не збираюся, — вiдповiв той. — Єдиноборства не для мене. Iнша рiч, коли хтось iз вас очолить одну з партiй у загальному турнiрi, тодi я, звiсно, приєднаюся до нього... Ну, i ще спробую щастя в полюваннi за сарацинами.
    Ернан усмiхнувся i знову сунув руку в торбу.
    — Гай-гай! — скрушно промовив вiн, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.
    — Не сумуй, — утiшив його Фiлiп i вiддав йому свою, повну на двi третини. — Ось, вiзьми. З мене досить.
    — I мою можеш узяти, — сказав Симон.
    Шатоф’єр схвально гмикнув:
    — От i добренько. Ви, хлопцi, справжнi друзi... Ну що ж, якщо в мене є їжа й питво, я, мабуть, залишуся тут до вечора. Ти не заперечуєш, Фiлiпе, якщо я трохи посплю в твоєму шатрi?
    — Про що мова! — недбало знизав плечима Фiлiп. — Спи, скiльки влiзе.
    — Так я i вчиню, поспiшати менi нiкуди. Iмператор приїздить лише завтра, а в палацi мене нiяка панночка не чекає... До речi, про панночок. Я чув, що вчора ти спiймав облизня. Це правда?
    — В якому сенсi?
    — Йдеться про те гарненьке дiвча, сестру Монтiнi, — Ернан лукаво примружився. — Кажуть, ти накинув на неї оком, але вона вiдшила тебе i вiддала перевагу Ґабрiелю. Минулої ночi у них вже було побачення.
    — Що?! — вражено вигукнув Фiлiп. — Кажуть? Хто?
    — Спитай у Симона. Це вiн менi розповiв.
    Фiлiп повернувся до Симона:
    — А ти звiдки знаєш?
    Той чомусь знiяковiв.
    — Я сам бачив, на власнi очi.
    — Що?! — витрiщився на нього Фiлiп.
    — Ну, не... не це, а... Власне, я бачив, як Ґабрiель виходив з її кiмнати.
    — Ага, зрозумiло. Ти розмовляв з ним?
    — Так.
    — I вiн не попросив тебе мовчати?
    — Ну... Правду кажучи... Це...
    — Все-таки попросив?
    Симон потупив очi.
    — Так, попросив.
    — Хай тобi чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тодi бiса ти розбовкуєш чужi таємницi?! До твого вiдома, Фiлiпе, цей базiка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабрiеля та його панночку.
    Фiлiп докiрливо поглянув на Симона i раптом усмiхнувся.
    — Отже, ти бачив, як Ґабрiель виходив вiд Матильди? Гаразд. — Тут вiн тикнув його пальцем у груди. — А ти що робив на половинi фрейлiн глупої ночi?
    — Точно, — пiдхопив Ернан. — Справдi: це питання гiдне найпильнiшого розгляду!
    Симон почервонiв, як варений рак, i розгублено промимрив:
    — Я?... Я просто... просто так...
    — Ой, припини! — вiдмахнувся Шатоф’єр. — Якщо тобi вдається замилювати очi Амелiнi, i вона щиро переконана в твоїй вiрностi, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лiсничого?
    — Га? — Фiлiп поглянув на збентеженого Симона, потiм допитливо подивився на Ернана: — Про що ти кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лiсничого?
    — А до того, що в цiєї самої дочки є три доньки, дуже схожi на вiрного чоловiка панi д’Альбре де Бiґор.
    — Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Фiлiп.
    — Нi, клянуся хвостом Вельзевула. Вiн злигався з нею ще в тринадцять рокiв, а їхня старша дитина народилася за пiвроку до його одруження з Амелiною.
    — Чорти лисi! Симоне, це правда?
    Симон навiть не ворухнувся, нiби зовсiм не розчув запитання. Зсутуливши плечi й винувато опустивши очi, вiн був схожий на спiйманого на гарячому злочинця, який чудово розумiв, що викручуватися марно, i тому гордо мовчав.
    Фiлiп знову звернувся до Ернана:
    — Як же так? Чому я не знав?
    — Бо нiхто цього не знав... Гм, майже нiхто — за винятком лiсничого, кiлькох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Симонової матерi.
    — Його матерi?!
    — Атож. Вона й пiдшукала для любки свого сина поблажливого чоловiка, який постiйно роз’їжджає i не ставить зайвих запитань щодо того, звiдки у його дружини беруться дiти. Слiд сказати, що наш Симон, хоч i простакуватий на вигляд, але хитрун ще той. Вiн так вправно обставляв свої амури з тiєю дiвчиною, що навiть його товаришi, з якими вiн буцiмто їздив на полювання, нiчого не пiдозрювали. Я й сам дiзнався про це лише минулого мiсяця.
    — Як? Вiд кого?
    — Е, нi. Дозволь не вiдкривати своїх джерел iнформацiї. — Ернан зiтхнув. — А втiм, даремно я про це розповiв. Тепер у вас з Амелiною з’явився привiд начхати на свою обiцянку й вiдновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.
    Фiлiп енерґiйно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.
    — Нi, це незбагненно... Неможливо... Я не можу повiрити! Далебi... Симоне, ти... ти... Адже ти був для мене iдеалом... iдеалом подружньої вiрностi. Я завжди захоплювався твоєю вiдданiстю Амелiнi i... i навiть трохи заздрив тобi — що ти можеш так любити... А тепер... Нi! Мабуть, я повернуся в палац. Менi треба переварити це... звикнути... усвiдомити... змиритися... — I вiн, як ошпарений, вибiг з шатра.
    Незабаром почулося цокотiння копит коня. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.
    — Перепрошую, панове. Щось трапилося?
    — Нi, Ґоше, нiчого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твiй пан згадав про невiдкладнi справи. Бери iнших i рушай за ним.
    Коли слуга вклонився i зник, Шатоф’єр повернувся до Симона i повчально промовив:
    — Отак руйнуються iдеали, друже мiй люб’язний!
    — Жирний кабан! — пробурмотiв Симон, безцiльно блукаючи поглядом по шатру. — Навiщо ти розповiв Фiлiповi?
    — Нiякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутнiй, це по-перше. А по-друге, так тобi й треба. Поменше базiкай про чужi грiхи, коли у самого рильце в пушку. I потiм, мене страшенно дратує твоє постiйне лицемiрство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амелiнi, все докоряєш їй, докоряєш...
    — Але ж я люблю Амелiну! Я так її люблю... Тiльки її й люблю...
    — А навiщо тодi злигався з тiєю дiвчиною?
    — Ну... Це так... несерйозно...
    — Хiба? I троє дiтей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Симоне! Ось коли подорослiшаєш... гм, якщо, звiсно, взагалi подорослiшаєш... — Ернан розлiгся на пiдстилцi й широко позiхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрiмаю, а ти, хлопче, iди собi з Богом...
    Щойно Симон вийшов з шатра, як за його спиною почулося гучне хропiння. Попри свiй кепський настрiй, вiн не втримався вiд смiху:
    — Нiвроку ж, трохи задрiмав!..




    Роздiл XXXIV
    Страшний сон Шатоф’єра

    Взагалi, Ернан не мав звички хропти увi снi. За роки, проведенi в хрестовому походi, вiн навчився спати тихо та чуйно, а гучне хропiння в процесi засинання було лише свого роду вступом fortissimo con brio*, що швидко переходило в pianissimo* його звичайного сну. Симон ще не встиг покинути межi ристалища, як Ернан перекинувся набiк i затих.
    * pianissimo — дуже тихо (iтал., муз.).

    * fortissimo con brio — голосно, з запалом (iтал., муз.).
    I бачився Шатоф’єровi найпопулярнiший з його снiв, до якого вiн так звик, що навiть увi снi цiлком усвiдомлював, що це лише сон.
    ...Тиха й задушлива палестинська нiч, табiр хрестоносцiв, вартовi на чатах геть усi позасинали, та й вiн сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сiонського, безтурботно дрiмає в розкiшному командорському шатрi на вершинi пагорба. За перегородкою чується рiвне сопiння його зброєносцiв, якi й носами не ведуть на пiдозрiле шепотiння, що долинає ззовнi. Ернан чудово знає, щo то за шепотiння: вже вкотре пiдступнi сарацини нiким не помiченi пробираються в табiр, маючи на метi знищити ґросмейстера (цебто його) i таким чином обезголовити могутнє християнське вiйсько. Проте всi їхнi плани неодмiнно зазнають фiаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноручно розправляється з усiма зловмисниками, а вiдтак дає прочухана вартовим, якi проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все вiйсько радiє щасливому завершенню нiчного iнциденту, а менестрелi поспiхом складають героїчнi балади, в яких прославляють вiдвагу та пильнiсть вождя тамплiєрiв...
    На превеликий Ернанiв жаль, наразi йому не вдалося знову пережити всi перипетiї нiчної пригоди, i замiсть прокинутися ввi снi, вiн прокинувся насправдi й очманiло роззирнувся довкола.
    „Дивина та й годi! — промайнуло в його головi. — Здається, я в Фiлiповiм шатрi на ристалищi... Атож, так воно i є... Це ж Навара, хай менi чорт!.. Тодi звiдки тут взялися сарацини?!“
    З пробудженням Ернана шепiт не пропав, а навпаки, став гучнiшим. Тепер це вже був не шепiт, а спокiйна розмова двох людей арабською мовою.
    „Нi, це не сарацини, — за мить збагнув Ернан, виявивши, що нiяк не може розiбрати значення мовлених слiв. — Маври?... Нi, не маври... Християни, провалитися менi на цьому мiсцi!.. Як безбожно вони перекручують арабську...“
    Розiгнавши рештки сну, вiн цiлком зосередив свою увагу на розмовi, i перша ж реплiка, що дiйшла до його розумiння, буквально вбила його наповал:
    — Вона має вмерти, хочеш ти того чи нi. Я вже присудив її на смерть.
    Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав бiля стiнки шатра.
    „Отакої! Схоже, тут вiдбувається таємне судилище, де замiсть латини вживається арабська мова... Дуже недоречно я задрiмав — для „суддiв“ недоречно, певна рiч... А як же Байярд? Вони що, слiпi?... А втiм, нi. Мабуть, вiн знову зiрвався з прив’язi. Гарний кiнь, розумник...“
    Тут обiзвався другий (Ернан зрозумiв, що то був другий, лише з контексту його слiв — чужа мова й щiльнi стiнки шатра не дозволяли розрiзнити схожi за тембром голоси спiврозмовникiв):
    — Боюсь, це неминуче. Менi доведеться змиритися.
    — Тим бiльше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою пiдло.
    — Твоя правда...
    Мiж ними запала тиша.
    „Цiкаво, — подумав Ернан. — Хто вона? З ким вона повелася пiдло? А що, як я зараз вийду i спитаю в них навпростець: „Про що ви балакаєте, панове?“ Гм... Нi, це буде не надто розумно з мого боку — спершу треба дiзнатися, що вони замислили... До того ж їх бiльше, нiж двоє.“
    I справдi, неподалiк чулася басконська говiрка. Розмовляли троє, судячи з лексикону — слуги, кiлька разiв поспiль вони згадали про якусь „ганчiрку“.
    Нарештi двоє бiля Фiлiпового шатра поновили свою бесiду:
    — Ну як, наважився?
    — Я вже сказав: менi доведеться змиритися.
    — Тобто, ти згоден пасивно пiдтримувати мене?
    — Загалом так. Але...
    — Це мене не влаштовує. Нi в якому разi. Тепер ми з тобою заодно, тож будь люб’язний роздiлити зi мною вiдповiдальнiсть. I не ухиляйся — без твоєї допомоги менi доведеться непереливки.
    — Я не ухиляюся. Просто хочу отримати ґарантiї, що ми рiвноправнi союзники. Я не хочу тягати для тебе каштани з вогню.
    — Звiсно, ми союзники, як-бо iнакше? А вона стоїть на нашому шляху, саме її iснування — смертельна загроза для нас... принаймнi, для мене. Або вона, або я — iншої альтернативи немає. Ну, а ти... Зрештою, вона вiдступилася вiд тебе — чого ж ти вагаєшся? Я б на твоєму мiсцi...
    — Ще б пак. Тобi чужi сентименти.
    „Ага,— озвалася та частина Ернанової свiдомостi, що аналiзувала почуте. — Вона вiдступилася вiд другого. Дуже важлива iнформацiя! А для першого вона становить смертельну загрозу... чи для його планiв — iнодi честолюбцi ототожнюють поразку зi смертю, по собi знаю... Невже?...“
    Наступнi слова першого, мовленi з похмурою рiшучiстю, пiдтвердили його здогад:
    — Коли йдеться про владу, сентименти зайвi i навiть шкiдливi. Ради корони я ладен пожертвувати всiма без винятку родичами... Гм. Тебе, ясна рiч, це не стосується.
    — Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобi i, на щастя, не стою на твоєму шляху.
    — Зате ця сучка... даруй, кузина — от вона стоїть.
    — Кузина... — не стримавшись, прошептав Ернан. — Все-таки кузина. Зрозумiло...
    Перший вжив саме це слово, а не якийсь його арабський еквiвалент. Здогад Шатоф’єра перерiс у переконання. Тепер вiн знав обох зловмисникiв, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з iншим узагалi нiколи не зустрiчався.
    Пiсля тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло:
    — То що виберемо — отруту чи кинджал?
    — Тiльки не отруту.
    — Чому?
    — Надто непевно.
    — Хiба? Як на мене, це найпевнiший спосiб.
    — А я так не думаю. До того ж смерть вiд отруєння неминуче викличе серйознi пiдозри. Почнеться розслiдування...
    — I що з того?
    — В нашому становищi це вкрай небажано.
    — Згоден. Але я не бачу iншого виходу. Кинджал i мотузка ще гiршi.
    — Ну, не кажи. Кинджал, наприклад, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на iншого — пiдставити його так, аби нi в кого не виникло жодного сумнiву щодо його провини.
    — I як це зробити?
    — Є в мене одна iдея, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, бiльшу частину грошей ми потiм повернемо, проте втрати неминучi.
    — Грошi не проблема. Що ти замислив?
    — За три тижнi Марґарита влаштовує замiську прогулянку в свiй замок...
    — За три тижнi?! Так довго?
    — Не хвилюйся, все обiйдеться. Це найоптимальнiший строк.
    — Ти певен?
    — Я ґарантую.
    — Гаразд. Кажи далi.
    — Пiзнiше. Я ще не прорахував всi деталi.
    — А кого пiдставити, вже вирiшив?
    — Пiзнiше, я сказав.
    Вочевидь, вiн привернув увагу спiврозмовника до слуг, оскiльки той вiдповiв:
    — Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.
    — Правильно. I нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб нiхто нiчого не запiдозрив.
    „Пiзно похопилися, хлопцi! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, i горiти менi в пекельнiм полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою.“
    — Добре. Тодi я поїхав.
    Почулося кiнське iржання.
    — Будь розсудливий, кузене, — вже кастильською кинув йому вслiд той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обiйдеться.
    „Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свiй трiумф. — Не думаю, що вiконт Iверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступницi престолу.“
    Через якийсь час разом зi слугами рушив в зворотну путь i другий зловмисник. Трохи вiдхиливши запону шатра, Ернан провiв їх довгим поглядом, аж поки всi четверо не зникли в сутiнках. Тодi вiн вибрався назовнi й озирнувся довкола: над сусiднiм шатром гордо майорiла „ганчiрка“ — знамено Бiскайї. Байярда нiде видно не було.
    Ернан поклав два пальцi в рот i засвистiв. За хвилину, радiсно форкаючи, до нього пiдбiг кiнь. Шатоф’єр потрiпав його довгу гриву.
    — Молодець, Байярдику! Розумнику ти мiй! Ти навiть не уявляєш, яку послугу зробив усiм нам, коли зiрвався з прив’язi. Аби ж ти знав, про якi приємнi речi тут щойно йшлося — бр! — волосся сторчма встає. Хижi звiрi — взяти б отих вовкiв, що мало не загризли тебе в Аженському лiсi, — так вони сущi янголи в порiвняннi з людьми. Це я почав розумiти давно. Був один тип, Ґiйом Аквiтанський, i була... — Вiн сумно зiтхнув. — Давно це було... А в хрестовому походi я остаточно переконався: що невiрнi, що християни — всi на один копил. Грошi, землi, слава, влада — ось їхнi головнi стимули в життi... А втiм, чому „їхнi“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Фiлiп — iншого такого властолюбця годi й шукати! Ми з ним один одного вартi, i свiт ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Цi не пустi хвастощi, любий друже, у мене чуття таке — а воно мене ще нiколи не зраджувало. Хто десять рокiв тому перший побачив у Фiлiповi спадкоємця Ґасконi? Ґастон каже, що вiн, i вiн щиро вiрить у це, наш дорогоцiнний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собi вiрить — чим би дитя не тiшилося, тiльки б не плакало, — а менi все одно, я такими дрiбницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобi скажу: буде наш Фiлiп великим государем, дуже великим — Фiлiпом Великим, ось ким! Був у нас i Авґуст Великий*, i Карл Великий, i Александр Великий*. Був Корнелiй Великий*, був Фiлiп-Авґуст Великий — а от Фiлiпа-без-Авґуста Великого ще не було. Так буде, Байярдику, повiр менi на слово, буде. А я в його конетаблях почуваю себе значно ближче до жезла ґросмейстера тамплiєрiв, нiж якби був одним з маґiстрiв ордену... Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче вiдповiм. Я, знаєш, також не янгол i ради досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жiнку... I яку жiнку! Королеву серед жiнок! Вона — сама досконалiсть. Вродлива, розумна, велична, владна... Скажу тобi по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в життi пошкодував, що склав обiтницю цнотливостi. Це, звiсно, грiх, i я маю гнати геть такi думки, але вони, пiдлi, знахабнiли вкрай — ну, нiяк не хочуть дати менi спокiй, хоч ти лусни! I що менi з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жiнка Марґарита Наварська!.. Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хiба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся... Що не кажи, Фiлiповi казково пощастило, що вiн одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконi... гм, i королеви для всiєї Ґаллiї нема i бути не може... Ну, а щодо мене, — Ернан знов зiтхнув, — то я завжди буду йому вiдданим другом, а їй — вiрним лицарем... Що ж, поїхали, Байярдику, в палацi нас, напевно, зачекалися... Проте нi, постривай! У шатрi ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!
    * Корнелiй Великий (541 — 592) — римський iмператор з династiї Юлiїв, засновник об’єднаного королiвства Iталiя.

    * Александр Македонський.

    * Гай Юлiй Цезар Октавiан Авґуст.




    Роздiл XXXV
    Переможець турнiру та його королева*


    * При написаннi цього роздiлу, за вiдсутностi достовiрнiших джерел, була використана iнформацiя з роману Вальтера Скотта „Айвенґо“. Автор сам не впевнений, що вiн, власне, хотiв написати i що у нього, в результатi, вийшло — наслiдування чи пародiя.
    День 5 вересня видався ясним, погiдним i, на загальну радiсть учасникiв змагань та глядачiв, зовсiм не спекотним. Марнi були побоювання, висловленi деким напередоднi, що у важких турнiрних латах лицарi ризикують засмажитися живцем пiд пекучими променями безжалiсного сонця. Нiби навмисне з цiєї нагоди природа трохи вгамувала нестерпну спеку, що стояла впродовж двох попереднiх тижнiв.
    Поки герольди виголошували iмена високих гостей та їхнi численнi титули, Фiлiп, як i решта призвiдникiв, сидiв на стiльцi пiд навiсом бiля входу до свого шатра й обводив уважним поглядом сусiднi пагорби, де на квапливо споруджених дерев’яних трибунах зiбралося близько двадцяти тисяч глядачiв.
    Праворуч вiд Фiлiпа, лише через одне шатро, яке займав ґраф Бiскайський, тягнувся вздовж ристалища прибраний шовком та оксамитом почесний помiст для могутнiх i знатних вельмож, дам та шляхетних дiвиць. У самому центрi помосту, мiж ложами наварського короля, наслiдного принца Францiї та римського iмператора з одного боку i королiв Кастилiї, Ґаллiї й Араґону — з iншої, знаходилася невеличка, а проте надзвичайно розкiшна ложа, уквiтчана бiлими та рожевими трояндами i прибрана знаменами, на яких замiсть традицiйних геральдичних символiв були зображенi купiдони, пронизанi золотими стрiлами серця та iншi емблеми. Ця ложа поки була порожня — вона призначалася для майбутньої королеви любовi та краси i її почту.
    Праворуч вiд центру помосту, ближче до шатер призвiдникiв, розташувалися ґасконцi. Фiлiп завважив, що в батька вже з’явився гiсть — глава вiзантiйської делеґацiї Андронiк Метохiт. Вони з герцоґом жваво щось обговорювали; в їхнiй бесiдi також брали участь кiлька високопоставлених ґалльських та iталiйських урядовцiв.
    Судячи з усього, справа з давно обiцяним папою Павлом VII хрестовим походом проти туркiв нарештi зрушила з мертвої точки. Проте Фiлiп, всупереч своїм початковим намiрам, не брав дiяльної участi в батькових переговорах з вiзантiйцями. Цьому завадила чергова переоцiнка цiнностей, що почалась у нього вже наступного дня пiсля приїзду до Памплони й остаточно завершилася лише незадовго до турнiру.
    Йшлося про найкращу жiнку в усьому свiтi. Фiлiп болiсно усвiдомлював свою помилку пiврiчної давнини, коли зопалу скинув з цього п’єдесталу Бланку, i тепер йому довелося знову проробити весь шлях, пiдносячи її на вершину свого Олiмпу. Шлях цей був важкий i тернистий — не те що попереднього разу, коли Бланка була вiльна, ще невинна, i Фiлiп знав, що рано чи пiзно вiн заволодiє нею — якщо не як коханкою, то як дружиною.
    Слiд сказати, що Бланка i в гадцi не мала полегшувати Фiлiповi задачу. Незважаючи на всi його вiдчайдушнi залицяння, вона не поспiшала поступатись йому i зберiгала вiрнiсть Монтiнi, якого Фiлiп незабаром зненавидiв всiма фiбрами душi. Зрештою йому довелося знову визнати Бланку найкращою з жiнок сущих, як i перше, не маючи анi найменшого уявлення про те, яка вона в лiжку.
    Якщо вдень Фiлiп наполегливо домагався кохання у Бланки, то вночi вiн з не меншим завзяттям любився з Марґаритою. За два тижнi, що минули з моменту їхнього знайомства, наварська принцеса дуже змiнилася — i, на превеликий Фiлiпiв жаль, аж нiяк не в кращий бiк. Справжнє кохання виявилося для неї непосильною ношею. Вона надто звикла до легкого флiрту, звикла до загального поклонiння i, сповiдуючи рiвнiсть у лiжку, в життi, одначе, завжди стояла над чоловiками й дивилася на них зверху вниз. Та ось, закохавшись насправдi (чи вважаючи, що закохалася насправдi), горда та незалежна Марґарита Наварська не витримала випробування рiвнiстю. Не змогла вона й пiднестися над об’єктом своєї раптової пристрастi; їй здавалося блюзнiрської навiть думка про те, щоб намагатися панувати над тим, кого вона обожнювала. У неї залишалося два шляхи — або вирвати Фiлiпа зi свого серця, або цiлком пiдкоритися йому, — i вона вибрала друге.
    Марґарита почувала себе зацькованим звiром. Вранцi, коли Фiлiп йшов вiд неї, Марґарита гiрко ридала на самотi, люто лупцювала кулаками подушки i розкидала їх по всiй кiмнатi, проклинаючи себе за свою раптову, нездоланну любов, проклинаючи Фiлiпа, якого вона так палко кохала i так люто ненавидiла за ту незбагненну владу, що її вiн здобув над нею. Вона шматувала постiльну бiлизну та свої прозорi нiчнi сорочки i, заливаючись сльозами, твердила собi, що її жорстоко обдурили всi отi поети та менестрелi, що кохання — зовсiм не радiсне одкровення, не свято душi й тiла, а найбiльше лихо, яке тiльки може спiткати людину. Їй несподiвано спало на думку, що все це — кара за її пиху, зарозумiлiсть, свавiльнiсть та егоїзм, за сотнi й тисячi дрiбних її прогрiхiв, що їх вона скоювала, навiть не помiчаючи того, гадаючи, що раз вона принцеса, то їй дозволено все. Разом з Марґаритою невимовно страждав i монсеньйор Франциско де ла Пенья, вкрай змучений її щоденними виснажливо довгими i гранично вiдвертими сповiдями, пiсля яких у бiдного єпископа йшла обертом голова i йому бракувало сил навiть для доброчесних настанов...
    Урочисте вiдкриття турнiру врештi добiгло свого кiнця. Всi високi гостi були названi й належним чином протитулованi; вiдтак герольди оголосили iмена призвiдникiв сьогоднiшнiх змагань. Публiка на пагорбах вiтала їх вельми бурхливо — чоловiки викрикували „слава!“, жiнки плескали в долонi й голосно вищали.
    Фiлiп звернув увагу, що при представленнi Александра Бiскайського не був згаданий його титул ґрафа Нарбонського, яким вiн був завдяки шлюбовi з Бланкою; а трохи ранiше, коли оголошували iмена присутнiх на турнiрi вельмож i дам, Бланку назвали сестрою й дочкою королiв Кастилiї та Леону, ґрафинею Нарбонською, але не ґрафинею Бiскайською.
    „Що ж це таке? — дивувався Фiлiп. — Не спить з ним, та ще й усiляко вiдмежовується вiд нього. Я буду не я, якщо не з’ясую, в чiм рiч. Треба якось розпитати Марґариту в лiжку...“
    Коли стали зачитувати остаточний список лицарiв, що виявили бажання битися з призвiдниками i, за правом першостi чи волею жеребу, були допущенi до першого дня змагань, Фiлiп нашорошив вуха. Учора ввечерi, коли вiн вкладався спати, до нього зайшов Шатоф’єр i розповiв, що якийсь невiдомий звернувся через свого слугу до трьох перших лицарiв у другiй сiмцi з проханням поступитися йому правом виклику Фiлiпа Аквiтанського й отримав вiд них згоду. Звiсна рiч, Фiлiповi було цiкаво, хто ж так прагне битися з ним.
    Одинадцятим у списку значився Серхiо де Авiла-i-Сан-Хосе. Фiлiп знав цього кастильського кабальєро i недолюблював його за вiдверту симпатiю до єзуїтiв, до того ж той належав до партiї ґрафа Саламанки, номiнальним вождем якої був Фернандо де Уельва, — та разом з тим, нiяких конфлiктiв особистого характеру мiж ними досi не виникало.
    — Дивно, — промимрив Фiлiп. — Дуже дивно... До речi, Ґабрiелю, тебе не дивує, що першим виявився Хайме де Барейро?
    Ґабрiель, що виконував на турнiрi обов’язки його головного зброєносця, заперечно похитав головою:
    — Анiтрохи не дивує. Це все Iнморте начаклував.
    Фiлiп криво всмiхнувся. Вiн скептично ставився до вигадок про чаклунськi здiбностi ґросмейстера єзуїтiв. I вже тим бiльше не вiрив, що Iнморте мiг начаклувати, перебуваючи за сотнi миль вiд Памплони.
    Закiнчивши зi списком лицарiв, що мали змагатися з призвiдниками, головний герольд виголосив пишномовну i вкрай банальну сентенцiю про лицарську доблесть, немеркнучу славу ратних подвигiв, любов прекрасних дам i все таке iнше. Король Навари дав знак рукою, маршал-розпорядник турнiру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останнi слова герольда, i на арену виїхали сiм перших лицарiв.
    — Могутнiй та грiзний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд i зробив виразну паузу.
    Вершник у чорних, як нiч, латах повагом наблизився до першого вiд помосту шатра i торкнувся списом щита.
    — Викликає на поєдинок могутнього та грiзного сеньйора Александра, ґрафа Бiскайського.
    Обличчя ґрафа помiтно зблiдло i видовжилося вiд подиву. Фiлiп помилково вирiшив, що вiн злякався, i зневажливо пирхнув.
    Коли останнiй з першої сiмки лицарiв, вiконт де ла Марш, викликав останнього призвiдника — а ним якраз виявився Фiлiп, всi сiм пар супротивникiв зайняли свої мiсця з протилежних кiнцiв арени.
    Запрошення маршала-розпорядника, недоречнi одкровення герольдiв, кличне завивання сурм — i, виставивши вперед списи, Александр Бiскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустрiч один одному.
    Противники зiтнулися, списи в обох зламалися, але при цьому ґраф Бiскайський втратив рiвновагу, i лише останньої митi йому вдалося вхопитися за шию свого здибленого коня й уникнути падiння. Маршали одностайно визнали його переможеними.
    Головний герольд нiби знiчев’я зронив:
    — Слава переможцевi, могутньому та грiзному сеньйоровi Хайме де Барейро.
    З незворушним виглядом ґраф де Барейро попрямував до шатра, що ранiше належало ґрафовi Бiскайському. За правилами турнiру, призвiдник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись мiсцем своєму переможцевi.
    Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтна та безмаєтна шляхта, зчинилася бiйка. Противники єзуїтiв, украй обуренi веселощами симпатикiв останнiх, пересвiдчившись у своїй чисельнiй перевазi, вирiшили провчити нахаб. Невдовзi окремi сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, i поки вартовi та королiвськi ґвардiйцi вгамовували бешкетникiв, високi гостi щиро тiшилися цим видовищем.
    Врештi-решт пристрастi вщухли i турнiр поновився. Фiлiп без особливих зусиль вибив з сiдла вiконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Бiскайського вже майорить червоно-чорний прапор ордену єзуїтiв-мечоносцiв, пiд яким виступав ґраф де Барейро. Вiн не був посвяченим єзуїтом, але обiймав посаду ґубернатора провiнцiї Садо Лузiтанської областi ордену Серця Iсусового, що прирiвнювалося до звання командора.
    У п’яти iнших поєдинках першого кола впевнену перемогу отримали призвiдники. Особливо хвацько подолали своїх супротивникiв Тибальд де Труа та Гуґо фон Клiпенштейн.
    Коли на арену виїхала друга сiмка лицарiв, Фiлiп чекав виклику вiд Серхiо де Авiли-i-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свiй вибiр на ґрафовi Осцi. Зате наступний...
    — Могутнiй та грiзний сеньйор Хуан Родрiґес, — оголосив герольд.
    „Родрiґес... Родрiґес... — гарячково перебирав у пам’ятi Фiлiп, тим часом як закутий у блискучi лати вершник з опущеним на обличчя забралом i чорним щитом без герба та девiзу наближався до його шатра. — Є щось знайоме — але що?...“
    — Викликає на поєдинок могутнього та грiзного сеньйора Фiлiпа Аквiтанського...
    До Фiлiпа пiдбiг один з молодших герольдiв:
    — Монсеньйоре, лицар, що викликав вас, вiдмовився назвати своє справжнє iм’я, посилаючись на свою обiтницю протягом п’яти рокiв здiйснювати ратнi подвиги iнкоґнiто.
    — Так он воно що! — сказав Фiлiп. — Отже, Родрiґес — вигадане iм’я?
    — Так, монсеньйоре. I в нас немає нiякої певностi, що цей пан насправдi посвячений лицар i має право змагатися з вами. Отож ви можете...
    — Правила менi вiдомi, — перебив герольда Фiлiп. — Раз цей лицар склав обiтницю, я не наполягатиму, щоб вiн порушив її, привселюдно назвавши своє iм’я. Я згоден переговорити з ним вiч-на-вiч.
    Коли всi семеро лицарiв вибрали собi супротивникiв, маршал-розпорядник звелiв трохи почекати з початком поєдинкiв, а головний герольд пишномовно пояснив публiцi, в чому причина затримки. Фiлiп i „Хуан Родрiґес“ з’їхалися в центрi арени.
    — Пане лицарю, — сказав Фiлiп. — Мене цiлком задовольнить, якщо ви повiдомите своє справжнє iм’я i якого ви роду. Даю слово честi, що нiкому не розкрию вашого iнкоґнiто без вашої на те згоди.
    У вiдповiдь на цi традицiйнi слова „Хуан Родрiґес“ мовчки пiдняв забрало.
    — Овва! — не стримав враженого вигуку Фiлiп. — Родрiґо де Ортеґаль! Виходить, грiш цiна запевненням вашого наступника, що ви перебуваєте пiд вартою, чекаючи на суд.
    — Вiн не збрехав, — сухо вiдповiв колишнiй прецептор. — Чотири днi тому я втiк з-пiд арешту.
    — Щоб узяти реванш?
    — Так! — Його очi засяяли ненавистю. — Я вимагаю смертного поєдинку.
    Фiлiп заперечно похитав головою:
    — Я вiдмовляю вам, пане єзуїте. Ми будемо битися турнiрною зброєю.
    — Отже, ви злякалися?
    Фiлiп кинув на Родрiґо де Ортеґаля зневажливий погляд.
    — Ви прагнете розсердити мене, сподiваючись, що в гнiвi я погоджуся на смертний поєдинок. Марнi надiї, пане, менi начхати на вашi образи. Я не дозволю вам зiпсувати свято кривавим побоїщем.
    — Це ваше остаточне рiшення? — спитав єзуїт.
    — Так, остаточне.
    — Ну що ж. Тодi менi не залишається нiчого iншого, як привселюдно назвати вас боягузом.
    Фiлiп зблiд вiд гнiву.
    — В такому разi, я буду змушений повiдомити маршалiв, що не вважаю вас гiдним битися зi мною. I тодi, якщо ви не скажете їм своє iм’я, вас з ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують як злочинця.
    Зiтхнувши, колишнiй прецептор опустив забрало на обличчя.
    — Наразi ваша взяла, монсеньйоре. Та стережiться, — в його голосi забринiли лиховiснi нотки, — i мiцнiше тримаєтеся в сiдлi. Якщо я зiб’ю вас, на пощаду не сподiвайтеся. I нехай тодi мене арештовують, маґiстрат ордену подбає про моє звiльнення.
    — Гаразд, пане єзуїте, я вiзьму ваше попередження до вiдома.
    З цими словами Фiлiп приострожив коня й повернувся до свого шатра.
    Вiн мiцно тримався в сiдлi. При першому ж зiткненнi Родрiґо де Ортеґаль звалився з коня.
    — Ми ще зустрiнемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Фiлiп проїздив повз нього.
    — Надiя вмирає останньою, — зверхньо посмiхнувся Фiлiп.
    У другому колi вибув зi змагань Педро Оска, а його мiсце зайняв Серхiо де Авiла-i-Сан-Хосе. Проте ненадовго — пiсля наступного кола над п’ятим вiд помосту шатром замайорiв прапор Монтальбанiв.
    Ернан де Шатоф’єр довiв свою перевагу над Рiчардом Гамiльтоном, i зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся додолу, що не змiг самостiйно пiдвестися, i його винесли з ристалища слуги.
    Пiсля третього кола була оголошена годинна перерва. Поки лицарi вiдпочивали в своїх шатрах, публiку розважали акробати й танцiвницi, а в ложах на почесному помостi були влаштованi невеличкi бенкети.
    По закiнченнi перерви змагання продовжилися. У четвертому колi зазнав поразки Ерiк Датський — пiд час зiткнення вiн втратив стремено. Ернан у чудовому стилi подолав свого другого супротивника, який у красивому падiннi зламав пару ребер та звихнув руку. Фiлiп запросто розправився з Анжераном де ла Тур, небожем покiйного ґрафа Байоннського i колишнiм нареченим його дочки. Гуґо фон Клiпенштейн, як i в трьох попереднiх сутичках, вiртуозно вибив з сiдла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинiв. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичнiй нивi Руїсом де Монтiхо. А шатро, що належало ранiше ґрафовi Осцi, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змiнило господаря.
    На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трiйка найсильнiших — Гуґо фон Клiпенштейн, Тибальд де Труа та Фiлiп Аквiтанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро i Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразнi перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише двi — зате блискучi.
    Коли на арену виїхали останнi семеро лицарiв, Фiлiп не змiг стримати єхидної усмiшки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливiсть записатися заздалегiдь, але не скористався цим привiлеєм. Спочатку вiн боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнiрi, а потiм, коли бiль минув, все ж вирiшив дочекатися жеребкування, сподiваючись потрапити в першу чи, принаймнi, в другу сiмку. В результатi Ґастон виявився останнiм — тридцять п’ятим...
    Ось тобi! Незабутнiй Дiєґо де Сан-Хуан! В списку вiн був двадцять дев’ятим, цебто першим в останнiй сiмцi, i коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Фiлiпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дiєґо, — згадав, бач, образу, завдану честi своєї сiм’ї! П’ять рокiв минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дiтей, а ти все гостриш зуби на її „кривдника“. Он Альфонсо пiдхопився з крiсла, смiється, щось вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповiдає, як дев’ятеро братiв де Сан-Хуан на чолi з найстаршим, Дiєґо, переслiдували вночi беззбройного шiстнадцятирiчного Фiлiпа, зiгнавши його з лiжка своєї сестри Терези, — бевзi такi безсердечнi...
    А в Ґастона нiякого вибору в нього не було, i вiн з приреченим виглядом пiд’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвiдника — Гуґо фон Клiпенштейна.
    „Ось, маєш!“ — зловтiшався Фiлiп.
    Сам вiн без проблем розiбрався з Дiєґо де Сан-Хуаном, а потiм зробив театральний жест: пiд’їхав до переможеного супротивника, спiшився й допомiг йому пiдвестися. Спитав, чи нiчого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад смiху в оточеннi Альфонсо Кастильського.
    Останнє коло принесло лише одну несподiванку, проте дуже прикру. Пiд час сутички Клiпенштейнiв кiнь несподiвано спiткнувся, його господар не втримався в сiдлi, i чи не задарма Ґастон д’Альбре зажив слави переможця легендарного воїна та неперевершеного турнiрного бiйця.
    „Господи! — вжахнувся Фiлiп. — Тепер хвастощiв буде!.. Краще вже зразу вдавитися.“
    Вирок маршалiв, схвалений королями, був такий швидкий, як i очевидний: найсильнiшими лицарями першого дня змагань визнавалися Фiлiп Аквiтанський, Тибальд де Труа, Ернан де Шатоф’єр i Хайме де Барейро. Жереб визначив, що спочатку Фiлiп має битися з Шатоф’єром, а потiм ґраф де Барейро помiряється силами з ґрафом Шампанським.
    Тричi сходилися Фiлiп та Ернан в центрi арени i тричi, зламавши списи, розходилися нi з чим. Нарештi Фiлiп збагнув, що друг вiдверто пiддається йому, i так розсердився, що в четвертiй сутичцi здобув над ним упевнену перемогу.
    Хайме де Барейро без особливих зусиль вибив притомленого ґрафа Шампанського з сiдла. Як i пiдозрював Фiлiп, єзуїтський покруч берiг свої сили для вирiшальних сутичок.
    А Тибальд де Труа, пiдводячись за допомогою зброєносця на ноги, скрушно промовив:
    — Безбожникам сам чорт у помiч.
    — Атож, монсеньйоре, — притакнув зброєносець.
    — Якби я мав такого гарного коня, — правив своєї ґраф, — то й чорт йому б не зарадив.
    — Атож, монсеньйоре.
    — А в поетичному поєдинку нi кiнь, нi чорт не зарадили б йому.
    — Атож, монсеньйоре.
    — Цей невiглас, мабуть, i двох рядкiв не стулить як годиться, — утiшав себе Тибальд. — Де ж пак! Вiн, певно, i читати не вмiє.
    — Атож, монсеньйоре.
    — Нi, ти тiльки поглянь, що за iдiотська усмiшка! Це ж треба бути таким бовдуром... От дiдько! По-моєму, я здорово забився. Клятий покруч!..
    Надiйшов кульмiнацiйний момент змагань — в очному поєдинку Фiлiп та Хайме де Барейро мали визначити, хто з них стане переможцем першого дня змагань.
    Фiлiп зайняв своє мiсце в кiнцi арени i зосередився. Заграли сурми, герольди почали верзти якусь нiсенiтницю про прекраснi очi, що буцiмто з надiєю та нетерпiнням дивляться на доблесних лицарiв. Нарештi маршал-розпорядник дав сиґнал на початок сутички, i супротивники чимдуж помчали назустрiч один одному.
    За якусь мить до зiткнення час для Фiлiпа немов сповiльнився. Вiн рвучко пiдвiвся на стременах i викинув уперед руку зi списом, цiлячи ґрафовi де Барейро прямiсiнько в забрало. Раптова змiна напрямку удару i ризикований, але бездоганно здiйснений маневр на випередження зробили свою справу: вiстря списа супротивника лише слабко чигиркнуло по Фiлiповiм щитi, а сам Хайме де Барейро, втративши рiвновагу, вилетiв iз сiдла. А що одна його нога заплуталась у стременi, то вiн, непритомний, ще зо два десятки метрiв проволiкся по землi, перекидаючись з боку на бiк, аж поки не зупинили його коня. Як потiм з’ясувалося, в результатi падiння ґраф де Барейро отримав струс мозку i зламав праву ключицю.
    Глядачi, вiд простолюдинiв до вельмож, неначе збожеволiли. Навiть найзнатнiшi панове, забувши про своє високе положення, посхоплювалися з мiсць, несамовито аплодували i гучними вигуками вiтали переможця, а захопленi дами зривали зi свого одягу прикраси i надсилали цi зворушливi подарунки Фiлiповi.
    Головний герольд розпочав був щось говорити, та слова його потонули в загальному ґвалтi. Тодi вiн глибше вдихнув повiтря i, побуряковiвши вiд натуги, заволав:
    — Слава переможцевi, могутньому та грiзному сеньйоровi Фiлiпу Аквiтанському!
    На трибунах єзуїтофоби знов заповзялися лупцювати єзуїтофiлiв — цього разу вже вiд надлишку радощiв.
    Тим часом до Фiлiпа наблизилися маршали й зброєносцi, допомогли йому спiшитися, зняли з нього шолом, панцир та рукавицi i, пiд нескiнченнi здравицi та пишномовнi вихваляння герольдiв, провели його на помiст до наварського короля. Дон Александр обняв Фiлiпа, розцiлував в обидвi щоки й урочисто промовив:
    — Ви виказали неабияку доблесть та спритнiсть, мiй принце. Тепер покажiть, який у вас смак — виберiть королеву наших свят.
    Сурми знов завили, i головний герольд, попередньо кинувши в натовп кiлька пишномовних фраз, нарештi зволив повiдомити, що зараз переможець турнiру має обрати королеву любовi та краси.
    Поруч Фiлiпа з’явився юний паж, що тримав у руках червону оксамитову подушку з тонким золотим обручем, прикрашеним зубцями у виглядi сердець та наконечникiв стрiл.
    Фiлiп трохи розгублено роззирнувся довкола — прекрасних дам та дiвиць було вдосталь. Ще напередоднi вiн вирiшив у разi своєї перемоги не обирати Марґариту. Її слiд було розворушити, примусити її розсердитися, згадати, що вона принцеса, дочка короля, наступниця престолу; щоб почуття образи та приниження розбудило в нiй колишню Марґариту, яка так подобалася Фiлiповi. Бувши велелюбним, вiн, проте, дуже серйозно ставився до шлюбу й хотiв бачити в своїй дружинi вiрну подругу, однодумницю та соратницю — а не покiрну рабиню, що беззаперечно виконує всi його забаганки. Вiн узагалi любив примхливих i незалежних жiнок.
    „Кого ж вибрати?“ — напружено розмiрковував Фiлiп. Бланку? Хотiлося б, та не можна. Його вибiр має бути позбавлений сексуального пiдтексту, iнакше удар не досягне своєї мети. Тодi буде уражене не самолюбство Марґарити, а її любов; а ревнощi, як вiдомо, поганий порадник.
    Iзабелла Араґонська? Золоте волосся, зеленi очi, снiжно-бiла шкiра, витонченi руки, стрункi нiжки, бездоганна фiгура — словом, писана красуня. Якраз такiй i мiсце на тронi королеви любовi та краси. Якби вибiр залежав вiд Ерiка Датського... Одначе переможцем був Фiлiп, i вiн вiдразу ж вiдкинув кандидатуру Iзабелли. Вона була дружиною наслiдного принца Францiї, країни, з якою вiн вiднедавна перебував у станi неоголошеної вiйни, спершу вiдiбравши Байонну, а тепер накидаючи оком на Сент i Анґулем. Та й той самий сексуальний пiдтекст аж нiяк не виключався: сто проти одного, що злi язики не забаряться витягти на свiт Божий iсторiю про те, як вiсiм рокiв тому герцоґ Аквiтанський вiдмовився стати тестем старшої дочки араґонського короля.
    Що ж, вирiшив Фiлiп, доведеться зупинити свiй вибiр або на Констанцi Орсiнi, дружинi Альфонсо, або на королевi Ґаллiї Марiї Фарнезе... Але на кому? Обидвi молодi, привабливi, зрештою обидвi iталiйки.
    А втiм! На думку йому спала одна чудова iдея, як з честю вийти зi скрути, в яку вiн сам себе поставив. Вiн не надасть переваги жоднiй з королев, але й не образить при тому iнших принцес (крiм Марґарити, зрозумiло), запропонувавши корону доньцi найпочеснiшого з високих гостей, першого серед рiвних, чиї предки в минулi часи завоювали пiвсвiту.
    У супроводi пажа з вiнцем та двох розцяцькованих герольдiв Фiлiп упевнено пройшов повз Марґариту й зупинився перед сусiдньою ложею, прибраною знаменами з зображенням чорного орла на бiлому полi. Вiн узяв з подушки золотий вiнець i, вклякнувши на одне колiно, простягнув його молоденькiй свiтловолосiй дiвчинi чотирнадцяти рокiв. Та недовiрливо поглянула на нього своїми великими карими очима, в яких застигло нiме запитання, i в деякiй розгубленостi заморгала довгими вiями. Фiлiп усмiхнувся їй у вiдповiдь i ствердно кивнув.
    Найметикуватiша з матрон, що оточували дiвчину, прийняла з Фiлiпових рук вiнець i поклала його на бiляву головку обраницi.
    Головний герольд нарештi схаменувся i, силкуючись перекричати гучнi здравицi та шквал оплескiв, хрипко заволав:
    — Слава Аннi Юлiї Римськiй, королевi любовi та краси!
    Цим завершився перший день святкового турнiру.




    Роздiл XXXVI
    Королева любовi та краси висуває
    претензiї на ґалльський престол
    Надвечiр Памплона наче з глузду з’їхала. На вулицях та майданах столицi цiлiсiньку нiч не стихали веселощi — наварцi натхненно святкували вiсiмнадцятирiччя своєї наслiдної принцеси. Збудженi ратним видовищем i пiдiгрiтi вином городяни — здебiльшого ґалли за мовою, але кастильцi за темпераментом, — розiйшлися не на жарт. Вони не обмежувалися одними лише невинними забавами: то тут, то там справа, знай, доходила до рукоприкладства стосовно осiб, запiдозрених у симпатiї до єзуїтiв, а сотня зiрвиголiв розгромила i спалила дотла таверну, яку, на бiду її господаря, чомусь уподобали лицарi Серця Iсусового. Як i в усiх країнах, де були сильнi позицiї єзуїтiв, в Наварi, особливо серед представникiв третього стану, до них не залишався байдужим майже нiхто: однi вважали їх мало не за святих, iншi — за пекельних вилупкiв, причому останнiх була явна бiльшiсть. I цiєї ночi настав їхнiй зоряний час. Коли вранцi наступного дня королю доповiли про наслiдки народних гулянь, бiдний дон Александр аж за голову схопився.
    А в королiвському палацi пiзно ввечерi вiдбувся святковий бенкет на вшанування переможця турнiру. До його початку Фiлiп встиг трохи вiдпочити, досхочу попаритись у лазнi, тож коли по нього прийшов паж з королiвським запрошенням, вiн уже почувався не таким змученим та розбитим, як попервах. А проте втома все ж давалася взнаки, i Фiлiп не отримав вiд цього бенкету нiякого задоволення. Наразi вiн прагнув лише одного: чимшвидше вiдбути цю останню формальнiсть, повернутися до себе, негайно вкластись у лiжко i проспати десять годин поспiль мертвим сном. Вiн так нетерпляче чекав на закiнчення бенкету, що майже нiчого не з’їв.
    Сьогоднiшнi змагання вiдбили апетит також i в Марґарити. Вона взагалi не з’явилася до святкового стола, посилаючись на погане самопочуття. Фiлiп охоче повiрив, що їй зараз дуже зле. Розумiли це й iншi гостi, дехто навiть подумки дорiкав Фiлiповi за його неввiчливiсть щодо хазяйки святкувань, проте бiльшiсть схилялася до думки, що Фiлiп зробив вдалий вибiр. Кому ж, мовляв, як не iмператорськiй доньцi, чий рiд править в Iталiї майже дев’ять сторiч, має належати вiнець королеви любовi та краси?
    Сам Фiлiп був просто зачарований юною принцесою. Йому дуже сподобався її гнучкий хлоп’ячий розум, що поєднував у собi дитячу безпосереднiсть з цiлком дорослою розсудливiстю i був геть-чисто позбавлений тiєї специфiчної жiночої практичностi, яка часом викликала у Фiлiпа роздратування. В Аннинiй поведiнцi не було й натяку на якусь манiрнiсть, вона трималася з ним швидше як зi старшим товаришем, а не як з представником протилежної статi. Переважно їхня розмова точилася довкола нейтральних тем, а якщо й зачiпала стосунки чоловiкiв та жiнок, то опосередковано. Так, наприклад, Анна спитала, кого з дам вiн хотiв би бачити в її почтi впродовж наступних чотирьох днiв. Фiлiп iз задоволенням назвав iм’я Бланки Кастильської, решту ж кандидатур залишив на Аннин розсуд, висловивши сподiвання, що вони будуть гiдною оправою для найкоштовнiшої прикраси турнiру — королеви любовi та краси. Анна схвалила його вибiр Бланки, з якимсь дивним виразом обличчя зауваживши, що в нього, мовляв, губа не з лопуцька, а потiм пообiцяла, що в її оточеннi каракатиць не буде — лише гарненькi дiвчата.
    Аннин батько, Авґуст XII, був приємно вражений Фiлiповим вибором i навiть не намагався приховати свого задоволення. Вiн висловлював щире (i, правду кажучи, дещо дилетантське) захоплення тим, як ефектно здолав Фiлiп того вискочку-єзуїта. Iмператорiв захват подiляла й переважна бiльшiсть присутнiх, зокрема й наварський король. Цей останнiй, хоч i дуже образився на Фiлiпа, що той не обрав королевою любовi та краси Марґариту, все ж був вдячний йому за те, що через отриманi пошкодження Хайме де Барейро не лише вiдсутнiй на сьогоднiшньому банкетi, а взагалi не братиме участi в подальших змаганнях — i, отже, не здобуде нiяких призiв.
    Трохи згодом до Фiлiпа пiдiйшов маршал-розпорядник турнiру i спитався, чи має вiн намiр вiдстоювати свiй титул у завтрашнiх ґрупових змаганнях. Фiлiп ввiчливо вiдмовився, пояснивши пiд добродушний регiт присутнiх, що зачарований своєю королевою i збирається, як вiрний лицар, знаходитися бiля неї, щоб захищати її вiд посягань з боку можливих претендентiв на його мiсце.
    Потiм Фiлiповi довелося виручати зi скрути ґрафа Шампанського. Як ми вже знаємо, в сутичцi з Хайме де Барейро Тибальд забився i не був певен, що наступного дня зможе стати на чолi однiєї з партiй у загальному турнiрi. Але й вiдмовлятися вiн не наважувався, позаяк у лицарському середовищi такi ушкодження вважалися сущою дрiбницею. Бачачи, як розгубився Тибальд, коли до нього попрямував маршал, Фiлiп негайно взяв слово i заявив, що в почтi королеви любовi та краси, окрiм дам i дiвиць, мають бути й кавалери — хоча б для того, щоб дбати про вищезгаданих дам i дiвиць.
    Присутнi визнали цю трохи кумедну вимогу, втiм, цiлком законною. З-посеред iнших кандидатур у кавалери Фiлiп назвав iм’я Тибальда де Труа, який радо вхопився за його пропозицiю. Вiдтак, за загальною згодою, ватажками двох супротивних партiй були призначенi Ернан де Шатоф’єр та Гуґо фон Клiпенштейн.
    З закiнченням трапези скiнчились i муки Фiлiпа. Високоповажнi панове приступили до десерту, а дами та стомленi турнiром лицарi розiйшлися по своїх покоях.
    Повернувшись до себе, Фiлiп застав у вiтальнi вельми цiкаву картину. Посеред кiмнати на встеленiй килимами пiдлозi сидiли Ґабрiель де Шевернi, Марiо д’Обiак та Марк д’Арiнсаль i перебирали якiсь речi, що лежали, зваленi в купу, перед ними. Там було кiлька мереживних манжетiв, пара дамських рукавичок, один вiдiрваний вiд сукнi рукав, десяток носових хусточок з вишитими на них гербами й iнiцiалами, безлiч рiзнокольорових стрiчок для волосся, а також рiзнi дрiбнички, на зразок брошок, шпильок i застiбок.
    — А це що таке? — промовив Фiлiп, швидше констатуючи сам факт наявностi цих речей та їх кiлькiсть, нiж питаючи, звiдки вони взялися. Їх походження було для нього очевидне.
    — Подарунки вiд дам, монсеньйоре, — з усмiшкою вiдповiв д’Обiак. — Пiд час турнiру пан де Шевернi наказав перехоплювати їхнiх посланцiв, щоб вони не вiдволiкали вашу увагу.
    — Ага. — Фiлiп сiв навпочiпки, швидко оглянув подарунки i, гмикнувши, сказав: — Нi панчiх, нi пiдв’язок, як я розумiю, немає.
    — Чого-чого? — здивовано перепитав Ґабрiель.
    — Ще б пак, — нiби не чуючи його, продовжував Фiлiп. — Занадто вишукана публiка для таких пiкантних подарункiв... Стоп! — Вiн видобув з купи чудової роботи брошку й пильно роздивився її з усiх бокiв. — Оце так! Якщо тiльки я не помиляюся... Ґабрiелю, ти часом не пам’ятаєш, хто її прислав?
    — Принцеса Кастильська, — замiсть нього вiдповiв Марк д’Арiнсаль. — Цебто, панi Бланка. Подарунки приймав я.
    Задоволено муркочучи, Фiлiп приколов брошку до свого камзола.
    — Нехай Монтiнi показиться.
    — Щодо Монтiнi, монсеньйоре, — озвався д’Обiак. — Є гарнi новини.
    — Ну?
    — Сьогоднi йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бiйка.
    — Так йому й треба, вискочцi! — зрадiв Фiлiп. — Гм... Спасибi за приємну звiстку, Марiо.
    — Радий вам служити, монсеньйоре.
    — Знаю, хлопче. I, будь певен, цiную це. Та на сьогоднi твоя служба скiнчилася. Як, власне, i Маркова. — Тут вiн ляснув пальцями лiвої руки. — I ще одне. Чий це рукав?
    — Однiєї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлiї. Iм’я, на жаль, я забув.
    — Атож, згадав! — сказав Фiлiп. — Я бачив у римськiй ложi дiвчину без рукава... як там її звуть?... Дiана Орсiнi, ось як! Точно вона. Що ж, вiзьмемо це до вiдома. — Вiн облизнувся. — Ну, все, хлопцi, ви вiльнi. Йдiть спати. Сьогоднi чергуватиме Ґабрiель.
    З цими словами Фiлiп пройшов у сусiдню кiмнату, де за допомогою Ґабрiеля скинув з себе камзол, черевики та штани й одягся в простору бiло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому iмператором Авґустом. Розлiгшись на канапi, вiн солодко потягнувся, широко позiхнув i лише тодi з подивом помiтив, що в дверях усе ще тупцює д’Обiак.
    — Чого тобi, Марiо?
    Хлопець розгублено заморгав.
    — Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.
    — Чергуватиме Ґабрiель, — сухо сказав Фiлiп. — Йди.
    Д’Обiак дурнувато осмiхнувся:
    — Але ж я розраховував, монсеньйоре...
    — А я кажу: йди. Чи щось не так?
    — Та нi, монсеньйоре, все гаразд. От тiльки...
    — Ну, що?
    — Я думав, що сьогоднi моя черга, i...
    — I домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Фiлiп. — Що ж, бiс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?
    — Опiвночi.
    — От опiвночi й почнеш... мм... чергування.
    — Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.
    — I без твоєї вдячностi якось проживу. Ану, геть звiдси, поки я не передумав!
    Д’Обiак прожогом вискочив з кiмнати i щiльно зачинив за собою дверi.
    Ґабрiель пiдсунув ближче до дивана стiлець i сiв.
    — Цiкаво, — промовив Фiлiп. — Як зараз Марґарита?
    — Дуже засмучена, але спокiйна, — вiдповiв Ґабрiель, хоч запитання було суто риторичним. — Звелiла Констанцi де ла Пенья читати їй Новий Заповiт.
    — Що саме?
    — Здається, Одкровення.
    — Це серйозно... Отже, ти бачився з Матильдою?
    — Так.
    — I як вона?
    Ґабрiель похнюпився i промовчав.
    — Облиш це, братику, — спiвчутливо сказав Фiлiп. — Послухайся моєї поради, дай дiвчинi спокiй.
    — Нi, — вперто похитав головою Ґабрiель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.
    Фiлiп важко зiтхнув:
    — Що ж, воля твоя...
    Якийсь час обоє мовчали. Фiлiп лежав горiлиць, заплющивши очi. Незважаючи на втому, вираз його обличчя був украй заклопотаний.
    — Мабуть, вам час лягати, — озвався врештi Ґабрiель.
    — А я й так лежу, — напiвжартома вiдповiв Фiлiп.
    — Вас щось гризе?
    — Вгадав.
    — I що ж?
    Замiсть вiдповiдi Фiлiп схопився з дивана, вступив ногами в капцi й повагом пройшовся по кiмнатi. Потiм повернувся до канапи, сiв i видихнув:
    — Анна! Я нестямно закохався в неї.
    Ґабрiель запитливо поглянув на нього:
    — Але ж тiльки вчора ви казали, що найкраща з жiнок...
    — Бланка! Звiсно, Бланка. Та наразi йдеться не про жiнок, а про полiтику. Як жiнка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовнi вона гарненька й тендiтна, надто вже багато в нiй усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.
    Ґабрiель розгублено клiпнув очима:
    — А що з Марґаритою?
    — До дiдька Марґариту! — раптом вигукнув Фiлiп, знову схопився на ноги, але негайно ж сiв. — Нехай її розiгрують Оска, Шампань та Iверо. А я пас.
    — Чому? — спитав Ґабрiель, здивований таким бурхливим сплеском емоцiй.
    — А тому... Втiм, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?
    — Як це хто? Наслiдна принцеса Навари.
    — А що таке Навара?
    — Ну, королiвство. Невелике, а проте королiвство.
    — Менi це не важить. Нащо менi наварська корона, коли я претендую на ґалльську.
    — Але ж саме шлюбний союз з Наварою дає вам гарнi шанси на ґалльський престол. Чи, може, я помиляюся?
    — Тепер помиляєшся.
    — Тепер? — промовив спантеличений Ґабрiель. — Нiчого не розумiю!
    — Зараз зрозумiєш, — заспокоїв його Фiлiп. — Та передусiм з’ясуймо, хто така Анна Юлiя Римська.
    — Ну, принцеса Iталiї.
    — А ще?
    — Дочка Авґуста Дванадцятого.
    — А ще?
    — Дочка Iзабелли Французької.
    — Отож-бо й воно! А Iзабелла Французька, в свою чергу, єдина донька короля Фiлiпа-Авґуста Другого вiд його третього шлюбу з Батильдою Ґотiйською, сестрою старого маркiза Армана Ґотiйського, ґрафа Перiґору та Руерґу, що пережив не лише свого сина, а й обох онукiв.
    — Обох?! — вражено перепитав Ґабрiель.
    Фiлiп зiтхнув:
    — Так, це сумна iсторiя. Бiдолашний дон Арман! Спершу помер син, потiм старший внук, а наприкiнцi серпня — й менший, що мав дурiсть отримати тяжке поранення, воюючи за звiльнення Пiвденної Андалусiї вiд маврiв. Покiйний вiконт Ґотiйський був дивна людина — корчив з себе мандрiвного лицаря, шукав на свою голову пригод i, нарештi, дошукався. Можу собi уявити, як зараз почувається старий маркiз, що на схилi лiт лишився круглим сиротою... Гм, майже круглим. Не рахуючи племiнницi, колишньої iмператрицi, що недавно пiшла в монастир, у нього є ще Анна — його двоюрiдна внучка i...
    — I спадкоємиця його майорату, — пiдхопив Ґабрiель, збагнувши, до чого веде Фiлiп. — Якщо ви з Анною Юлiєю об’єднаєте свої родовi володiння, то у ваших руках опиниться добра третина Ґаллiї.
    — Атож. Одружившись з Анною, я зможу будь-коли прийти до короля i прямо заявити: ану, дядьку, звiльни мiсце на тронi... Звiсно, я так не вчиню. Королiвська влада священна, i не годиться принижувати її в очах пiдданих, скидаючи помазаника Божого. До того ж це було б невдячним свинством щодо дядька, який увесь час пiдтримував мене. Але я зажадаю вiд нього та Сенату безумовного визнання мене спадкоємцем престолу i спiвправителем королiвства, незалежно вiд того, будуть у королеви Марiї дiти чи нi. Поступово в моїх руках зосередиться вся реальна влада, а за дядьком Робером залишиться лише титул, вiд якого вiн, сподiваюсь, згодом вiдмовиться добровiльно, без найменшого примусу з мого боку. А якщо нi, то я запропоную Сенатовi ухвалити закон про дуумвiрат*. Отож рокiв за п’ять, щонайбiльше за десять, ми з Анною станемо королем та королевою.
    * Тут пiд дуумвiратом Фiлiп розумiє спiльне правлiння двох королiв.
    — Такi мiркування я вже чув, — зауважив Ґабрiель. — Але тодi йшлося про Навару i про панi Марґариту.
    — I про Навару, i про Марґариту доведеться забути, — з зiтханням вiдповiв Фiлiп. — Я мушу одружитися з Анною хоча б для того, щоб перешкодити її можливому шлюбовi з Людовiком Прованським. За наявних обставин ми з ним головнi претенденти на Аннину руку. Наступного мiсяця Людовiку минає чотирнадцять рокiв, вiн стане повнолiтнiм i вiдтак не забариться посвататися до неї. Тепер додай до Провансу Ґотiю, Руерґ i Перiґор, не забудь також про пiдтримку герцоґа Савойї, який встане на бiк найсильнiшого, щоб уникнути мiжусобицi, — i корона в руках у цього хлопчиська. — Фiлiп знову зiтхнув. — Повiр, я дуже шкодую про передчасну смерть вiконта Ґотiйського, це зруйнувало всi мої надiї на об’єднання Ґаллiї та Навари в одну державу. Але якщо вiконтовi судилося померти бездiтним, то помер вiн вчасно i, на щастя, я дiзнався про це ще до офiцiйного оголошення про мої заручини з Марґаритою, iнакше довелося б забрати своє слово назад — що аж нiяк не зробило б менi честi.
    — До речi, звiдки ви дiзналися? — поцiкавився Ґабрiель. — Я не чув, щоб про це говорили.
    — Про це майже нiхто не знає. Лише вчора увечерi iмператор отримав листа вiд маркiза Армана, тож зi зрозумiлих причин чутки ще не встигли розiйтися. А розповiла менi про це Анна, як я пiдозрюю, не без намiру — чи то за батьковим намовлянням, а чи з власної iнiцiативи.
    Ґабрiель з сумнiвом похитав головою:
    — Навряд чи з власної iнiцiативи. Вона занадто юна, до того ж дiвча.
    — Ну то й що? Я вже зустрiчав одну чотирнадцятирiчну дiвчину, яка могла заткнути за пояс будь-якого чоловiка; це Бланка. А що ж до Анни, то в неї не просто чоловiчий розум. При всiй своїй жiночностi, вона дуже нагадує менi хлопця в дiвчачiй сукенцi... А втiм, хто б не був iнiцiатором цiєї розмови — сама Анна чи Авґуст Юлiй, менi цiлком однозначно дали зрозумiти, що я роблю велику помилку, сватаючись до Марґарити.
    — А що думає з цього приводу ваш батько? Чи вiн ще нiчого не знає?
    — Та нi, знає. Пiсля закiнчення бенкету я встиг обмiнятися з ним кiлькома словами.
    — I що ви вирiшили?
    — Тодi нiчого. Я був надто збуджений, щоб ухвалювати так важливе для всiєї нашої сiм’ї рiшення.
    — А зараз?
    — Зараз я трохи заспокоївся, зiбрався з думками й вирiшив.
    — Вiдмовити панi Марґаритi i просити в Авґуста Юлiя руки його доньки?
    — Певна рiч, — вiдповiв Фiлiп, розлiгшись на канапi. — I зробити це слiд якомога швидше, поки дон Александр не надумав розпустити чутки про нашi з Марґаритою заручини. Бажано негайно... От що, Ґабрiелю. Зараз же розшукай мого батька — вiн, мабуть, ще бенкетує, вiрнiше, виторговує у вiзантiйцiв зайве сольдо за кожного ґасконського найманця, — так от, перекажи йому, що я...
    Фiлiп не встиг договорити, бо цiєї ж митi дверi розчинилися навстiж i до кiмнати, спотикаючись, вбiг д’Обiак. Не встоявши на ногах, вiн гепнувся долiлиць на пiдлогу.
    Слiдом за ним, розмiрено цокаючи пiдборами по паркету, ввiйшла Марґарита.
    Ґабрiель миттю схопився на ноги й шанобливо вклонився їй, а Фiлiп лише перекинувся набiк i пiдпер голову лiвою рукою, прибравши позу древнього римлянина, що лежить у триклiнiї за обiднiм столом.
    — Добривечiр, принцесо, — сказав вiн, весело поглядаючи на пажа, що сидiв на пiдлозi й потирав забитi колiна. — Сiдайте, будь ласка. Ви вже даруйте, що я не вiтаю вас як годиться, але на те є поважна причина: я дуже втомився.
    Кинувши на нього нищiвний погляд, Марґарита сiла в крiсло навпроти канапи i гнiвно промовила:
    — Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить менi перешкоди в моєму ж власному палацi!
    — Я в розпачi, ваша високосте! — винувато озвався д’Обiак, пiдводячись з пiдлоги. — Насмiлюсь зауважити, що ви хибно зрозумiли мене. Я лише хотiв доповiсти монсеньйоровi...
    — Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Iди геть!
    — I справдi, Марiо, — пiдтримав принцесу Фiлiп. — Забирайся звiдси, поки здоровий. — (При цьому вiн крадькома пiдморгнув хлопцевi: мовляв, ти ж бачиш, у якому вона станi.) — I ти, Ґабрiелю, також iди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподiваюсь, ти все зрозумiв?
    — Так, зрозумiв.
    — Тодi добранiч.
    Ґабрiель мовчки вклонився Марґаритi й вийшов. Услiд за ним, зацьковано озираючись на принцесу, з кiмнати вислизнув д’Обiак.
    Коли дверi зачинилися, Фiлiп, не мiняючи пози, холодно поглянув на Марґариту i з удаваною байдужiстю промовив:
    — Отже, панi, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пiзню годину?




    Роздiл XXXVII
    Сватання по-ґасконському

    Що вiдповiла Марґарита на це запитання, ми дiзнаємося трохи згодом; а зараз прослiдкуємо за тим, як Ґабрiель де Шевернi виконав Фiлiпове доручення.
    Герцоґа вiн розшукав одразу. Як i передбачав Фiлiп, його батько ще не покидав банкетної зали, але розмовляв там не з вiзантiйським посланником, а з iмператором Римським, який викладав йому свою теорiю про те, що справжнiм автором написаної на початку минулого столiття „Божественної комедiї“ був зовсiм не наслiдний принц Iталiї Антонiй Юлiй, а такий собi Данте Алiґ’єрi, придворний поет iмператора Авґуста Х. Хитрий та спритний полiтик, у приватному життi Авґуст ХII був утiленням кристальної чесностi й порядностi. З власного досвiду знаючи, якими важкими бувають муки творчостi i якi мiцнi узи пов’язують справжнього митця з кожним його творiнням, вiн усiєю душею ненавидiв плагiат i не пробачав цього грiха нiкому, навiть власним предкам. Саме завдяки йому iм’я великого Данте збереглося в пам’ятi нащадкiв, а не згинуло в безвiсностi, як iмена багатьох iнших майстрiв, чию славу незаслужено привласнили сильнi свiту цього.
    Ґабрiель вже кiлька хвилин ходив залою, знай кидаючи на герцоґа та iмператора нетерплячi погляди, проте не наважувався пiдiйти ближче i втрутитися в їхню розмову. Авґуст ХII перший помiтив його i, перервавши свою неквапну оповiдь, звернув на це увагу спiврозмовника:
    — Менi здається, вельмишановний, що дворянин твого сина хоче сказати тобi щось дуже важливе й невiдкладне.
    Вiн звертався до герцоґа в однинi, позаяк вони розмовляли тiєю своєрiдною iталiзованою латиною, що в тi часи ще мала широкий вжиток у середовищi римської аристократiї i в мiжнародному спiлкуваннi.
    Прослiдкувавши за поглядом iмператора, герцоґ ствердно кивнув, вiдразу ж перепросив, що мусить ненадовго вiдлучитися, й пiдвiвся з крiсла. Полегшено зiтхнувши, Ґабрiель спiшно попрямував до нього.
    — Вас прислав мiй син, вiконте? — запитав герцоґ, коли той пiдiйшов.
    — Так, монсеньйоре. Вiн звелiв переказати вам, що згоден.
    — А конкретнiше?
    — На жаль, монсеньйоре, обставини не дозволили дати конкретнiшi вказiвки. Однак з нашої розмови, що передувала появi цих обставин, можна з цiлковитою впевненiстю виснувати, що монсеньйор син ваш не заперечуватиме, якщо ви скористаєтеся зручною нагодою i попросите в iмператорської величностi руки його дочки.
    Герцоґ усмiхнувся:
    — Дякую, вiконте. Повертайтеся до себе i, якщо дозволять згаданi вами обставини, перекажiть Фiлiповi, щоб вiн спав спокiйно — я все владнаю.
    Ґабрiель уклонився й вiдiйшов, але залу не покинув, вирiшивши дочекатися певнiших результатiв.
    Тим часом герцоґ повернувся на своє мiсце i знов перепросив Авґуста XII за вимушену вiдлучку. Терпляче вислухавши iмператоровi просторiкування про незавидну долю державних мужiв, яким навiть на дозвiллi не дають спокою справи, герцоґ сказав:
    — Твоя правда, Цезарю*. От i зараз дворянин мого сина повернув мене з небес на землю. Якщо ти не заперечуєш, я волiв би ненадовго змiнити тему нашої розмови й поговорити з тобою про речi значно прозаїчнiшi.
    * Цезар — загальноприйняте в Середньовiччi звертання до короля Iталiї.
    Авґуст ХII видимо пожвавiшав.
    — Звiсно не заперечую, вельмишановний, — вiдповiв вiн. — А поезiя нехай зачекає, доки ми не розберемося з прозою.
    Дворяни, що оточували герцоґа та iмператора, миттю збагнули, що намiчається конфiденцiйна розмова. Всi вони одночасно згадали про якiсь невiдкладнi справи, i незабаром двоє могутнiх вельмож залишилися вiч-на-вiч.
    — Авґусте Юлiю, — промовив герцоґ. — Як ти, напевно, здогадався, йтиметься про твою дочку Анну.
    — Так, — кивнув iмператор. — Я про це пiдозрював.
    — В такому разi я не бачу пiдстав для всiляких хитрувань та недомовок...
    Авґуст ХII нетерпляче ляснув пальцями:
    — Даруй, що перебиваю тебе, вельмишановний, але я навiть наполягаю на вiдвертостi. Коли мова заходить про наших дiтей, то це надто серйозна тема, щоб хитрувати i вдаватися до звичайних дипломатичних вивертiв. За таких обставин прямота — найкраща полiтика. Перш нiж ти скажеш те, що я сподiваюся вiд тебе почути, я хотiв би задля встановлення мiж нами цiлковитої довiри повiдомити, що вчора я отримав вiд Армана Ґотiйського листа. Вiн просить якомога швидше видати Анну замiж, бо хоче пересвiдчитися, що пiсля смертi, наближення якої вiдчуває дедалi виразнiше, його володiння потраплять у надiйнi руки.
    — I як ти ставишся до цього прохання? — поцiкавився герцоґ.
    — З великою повагою, шановний вельможо. На моє переконання, людина, вiд якої моя донька отримає в спадок половину Ланґедоку, а потiм, можливо, й королiвський вiнець, — така людина має право ставити менi певнi умови. До того ж Анна, попри свiй юний вiк, вже зрiла дiвчина, i, думаю, раннє замiжжя буде їй на користь... — Тут щока iмператора нервово сiпнулася, але герцоґ вдав, що не помiтив цього. — Особливо високоповажний Арман звернув мою увагу на двох можливих кандидатiв на Анниного чоловiка, найдостойнiших на його думку: це твiй син i ґраф Людовiк Прованський. Треба сказати, що я схильний погодитися з ним.
    — Вибач за нескромне запитання, Цезарю, але кому з них ти вiддаєш перевагу?
    — Певна рiч, твоєму синовi. Ґраф Людовiк у свої тринадцять рокiв вже встиг вiдзначитися далеко не з кращого боку. Як людинi йому бракує душевної м’якостi, а як майбутньому правителевi — розуму та здорового глузду. Вiн занадто жорстокий, неврiвноважений i дрiб’язковий, щоб бути королем Ґаллiї й чоловiком моєї єдиної доньки. — Iмператор пильно подивився герцоґовi в очi. — Я розумiю це так, що ти... — вiн зробив вичiкувальну паузу.
    — Так, Цезарю. Вiд iменi мого сина Фiлiпа я прошу в тебе руки твоєї дочки Анни Юлiй.
    На губах iмператора заграла добродушна усмiшка:
    — Я згоден, вельможо. Якщо не заперечуєш, завтра ж нашi мiнiстри розпочнуть консультацiї щодо майбутньої шлюбної угоди. А стосовно ґарантiй виконання нашої усної домовленостi...
    — Авґусте Юлiю! — гордо скинув голову герцоґ. — Я анiтрохи не сумнiваюся в непорушностi твого слова.
    — I рiвно ж не дозволиш пiддавати сумнiву непорушнiсть свого, — додав iмператор. — Але ти хибно зрозумiв мої слова, вельмишановний. Втiм, i я висловився не найкращим чином, за що всiляко перепрошую. Я лише хотiв сказати, що укладання шлюбної угоди може затягнутися, а тим часом було б бажано ще до її пiдписання внести певну яснiсть у нашi стосунки, щоб не лише ми, а й усi iншi не сумнiвалися в серйозностi наших намiрiв. Повiр, я дужче, нiж ти, прагну цього шлюбу — i як Аннин батько, i як король Iталiї. Твiй син неодмiнно стане великим государем. Спадщина моєї доньки не зiграє вирiшальної ролi, вона лише полегшить йому виконання свого призначення, але нiщо не в змозi зупинити його на шляху до прийдешньої слави та величi. I я, певна рiч, зацiкавлений у тому, щоб нашi країни й нашi народи жили в мирi та злагодi.
    — Ти лестиш моєму батькiвському самолюбству, Цезарю, — сказав герцоґ.
    — Аж нiяк, мiй шляхетний вельможо. Це не лестощi, це факт. Мабуть, тобi вiдомо, що я серйозно займаюся астролоґiєю, i мої скромнi досягнення в цiй царинi людського знання високо цiнуються багатьма видними вченими не лише християнського, а й iсламського свiту. Так от, ще вiсiм рокiв тому я склав гороскоп на твого сина Фiлiпа, а потiм щорiчно уточнював отриманi результати — зорi цiлком певно обiцяють йому велике майбутнє, i що далi, то певнiше. А зорi, повiр менi, нiколи не брешуть, треба лише правильно розумiти їхню мову. Тепер, сподiваюся, ти розумiєш, чому я не хочу втрачати такого зятя, як твiй син.
    „Ти диви, — подумав герцоґ. — Як збiгаються нашi бажання! Такої невiстки, як Анна, я теж не хочу втрачати.“
    — Крiм того, — продовжував iмператор, — твiй син явно потребує значно твердiших ґарантiй, нiж моя приватна обiцянка. Адже, повiривши менi на слово, вiн не зможе одружитися з Марґаритою Наварською — ми ж не сарацини якiсь, чия нечестива вiра дозволяє їм мати по чотири дружини.
    — Безумовно, Цезарю, — погодився герцоґ.
    — В такому разi, нiщо не заважає нам оголосити про майбутнi заручини... — Нараз iмператор всмiхнувся й додав: — А нас, чого доброго, ще назвуть недбалими батьками, коли дiзнаються, з яким непристойним поспiхом ми розпорядилися долею наших дiтей. Втiм, щодо цього в мене є iдея.
    Вiн встав з крiсла й пiдвiв руку, закликаючи всiх присутнiх до уваги.
    — Панове! Я радий повiдомити вам приємну для мене i, можливо, цiкаву для вас новину. Пiсля тривалих консультацiй з високоповажним герцоґом Аквiтанським ми, нарештi, дiйшли обопiльної згоди з усiх принципових моментiв, i з почуттям глибокого задоволення я сповiщаю, що вiддаю дочку мою Анну за дружину достойному принцовi Фiлiпу, синовi вищезгаданого герцоґа.
    Вельможi в залi схвально загомонiли — щоправда, не всi. Король Навари очманiло поглянув на герцоґа та iмператора, що роздавали у вiдповiдь на привiтання променистi усмiшки; потiм крадькома ущипнув себе за руку i, пересвiдчившись, що не марить, подумки вилаявся. Поганi передчуття, що охопили його, коли Фiлiп обрав королевою любовi та краси Анну Юлiю Римську, не забарилися справдитись. Ще напередоднi донька запевняла його, що її шлюб з Фiлiпом Аквiтанським справа вирiшена, — i ось тобi!.. А вiн бо ж так сподiвався...
    „Ну, все! — злобно подумав король, не в силах стримати зубовий скрегiт. — Годi менi панькатися з нею! Терпiння моє луснуло... Атож, луснуло! — в безсилiй лютi пiд’юджував себе вiн. — Лишилися Оска, Шампань, небожi Педро та Рiкард — i от з одним з них вона неодмiнно одружиться. А коли впиратиметься, силою приведу її до вiвтаря...“
    А тим часом iмператор, сiдаючи в своє крiсло, сказав герцоґовi:
    — Гадаю, вельмишановний, що така ґарантiя влаштує всiх нас — i тебе, i мене, i твого сина.
    — Безумовно, — кивнув той.




    Роздiл XXXVIII
    у якому Марґарита позбувається мани,
    а Фiлiп бачить солодкi сни
    Пiсля цього невеличкого, але дуже важливого вiдступу, повернiмося до Фiлiпа та Марґарити. Як ми вже знаємо, Фiлiп, залишившись сам на сам з принцесою, сказав:
    — Отже, панi, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пiзню годину?
    Марґарита рiзко схопилася на ноги.
    — Чи не могли б ви принаймнi не лежати в присутностi дами! — в її голосi виразно забринiли iстеричнi нотки. — Ач, як розляглися! Як... як лiнива свиня — ось як!
    Фiлiп зiтхнув i прибрав сидяче положення.
    — Це даму задовольнить? Чи дама бажає, щоб я впав перед нею навколiшки? — стомлено, а тому зi злiстю промовив вiн.
    Марґаритине обличчя спалахнуло яскравим рум’янцем обурення.
    — Що за тон, пане?! Яка нахабна поведiнка! А вирядився — теж менi, римський сенатор!
    — Ґалльський, — машинально уточнив Фiлiп. — Ви мене дивуєте, люба кузино. Я вас не розумiю.
    Раптом Марґарита вся знiтилася, присiла на канапу поруч нього, поклала голову на його плече й тихенько заплакала.
    — Ну, це вже нiкуди не годиться, — розгублено промимрив Фiлiп. — Припини негайно!
    — Помовч, Фiлiпе, — крiзь сльози заблагала Марґарита. — Прошу тебе, помовч... Жорстокий ти, бездушний!..
    Так вони й сидiли: вона плакала, а Фiлiп, долаючи сон, думав про те, чи збагне вiн колись, що ж це за дивнi такi, iрацiональнi створiння — жiнки.
    Врештi Фiлiп пiдняв важкi, нiби налитi свинцем повiки.
    — Хочеш лишитися в мене? — мляво запитав вiн.
    Марґарита витерла вологе вiд слiз обличчя об його тогу i ствердно кивнула. Зараз вона була схожа на маленьку зарюмсану дiвчинку, яку образили тим, що вiдiбрали в неї улюблену ляльку, i Фiлiповi вiд усiєї душi стало шкода її.
    — Гаразд, ходiмо, — сказав вiн. — Тiльки прихопи свiчку, а то спiткнемося.
    — Угу...
    У спальнi Фiлiп скинув з себе тогу та нижню бiлизну й забрався на лiжко.
    — Роздягайся сама, — сказав вiн Марґаритi. — Даруй що не допомагаю тобi. У мене просто немає сил.
    Марґарита швиденько скинула з себе одяг i запитала:
    — Свiчку гасити?
    — Нi, не треба, — вiдповiв Фiлiп, захоплено дивлячись на неї. — Боже, яка ти гарненька! Я нiяк не можу намилуватися тобою... Ходи до мене до мене, любонько. Швидше!
    Марґарита шмигнула пiд ковдру, мiцно пригорнулася до Фiлiпа й покрила його лице жаркими поцiлунками. Її поцiлунки були такi пристраснi, що Фiлiп, миттю забувши про втому, з таким запалом став пестити її тiло, нiби був переповнений енерґiєю й не кохався вже мiсяцi зо два.
    Втiм, вистачило його ненадовго. Незабаром Фiлiпа знов охопила нездоланна соннота, i вiн безсило поклав голову на її чарiвний животик.
    — Що з тобою, любий? — стурбовано запитала Марґарита.
    — Даруй, люба, не можу. Я дуже втомився... Як собака втомився... У мене просто нема сил.
    Марґарита скрушно зiтхнула:
    — Що ж, як нема, то й дарма... Тiльки отак i лежи.
    — Подобається?
    — Дуже.
    — Добре. Я засну в тебе на колiнах, — сонно промурмотiв Фiлiп i замовк.
    За хвилю Марґарита прошептала:
    — Ти ще не спиш, Фiлiпе?
    — Нi.
    — Чому?
    — Думаю.
    — Про що?
    — Про турнiри. Про те, що вони роблять з людьми. Адже це протиприродне — лежати в лiжку з такою чарiвною дiвчиною й нiчого з нею не робити.
    — Твоя правда, — погодилася Марґарита. — Ненавиджу турнiри!
    У спальнi знов запала мовчанка, i знову першою її порушила Марґарита:
    — Фiлiпе.
    — Так?
    — От що я тобi скажу...
    — Що?
    — Нiчого в нас не вийде, любий.
    — Про що ти?
    — Про наш шлюб.
    Фiлiп пiдтягнувся до подушки й зачудовано спитав:
    — Як! Ти вже знаєш?
    — Знаю, давно знаю. Просто досi я боялася глянути правдi в очi.
    — Стривай-но, — сказав Фiлiп, нараз второпавши, що вони розмовляють про рiзнi речi. — Я тебе не розумiю.
    — А що тут розумiти? Просто ми не створенi одно для одного, Фiлiпе. Бiльш того, ми несумiснi.
    — Несумiснi, кажеш? А менi здавалося, що навпаки — у нас багато спiльного.
    — Атож, надто багато. I саме тому ми несумiснi. Мiж нами немає справжнього кохання, є тiльки шалена пристрасть. Ми здатнi кохатися вдень i вночi, але нiколи не станемо друзями, соратниками, однодумцями. Вiд самого початку кожен з нас прагнув пiдкорити iншого своїй волi — ти виявився сильнiшим i перемiг. Я не можу, не хочу миритися з цим.
    — Отже, та даєш менi вiдставку?
    Це невинне запитання викликало зовсiм несподiвану реакцiю. Марґарита уткнулася лицем у подушку й гiрко заплакала. Фiлiп пiдвiвся, спираючись на лiкоть, i торкнувся до її плеча.
    — Що з тобою, кохана?... Годi ревiти... От чорт! — Вiн схлипнув: Марґаритин плач був дуже заразливий. — Хоч би скажи, чому плачеш — може, поплачемо разом.
    — Н-не м-можу... Н-не м-можу...
    — Що ти не можеш?
    — Дати тобi вiдставку не можу. Я... я хочу тебе, хочу завжди бути з тобою... Ця якась мана. Адже я не люблю тебе, адже я... я... я... О-о, як я тебе ненавиджу!!!
    Марґарита пiдхопилася, перекинула Фiлiп навзнак i сiла на нього зверху, стиснувши колiнами його боки.
    — Прошу тебе, благаю, вiдмовся вiд мене. Будь великодушним, любий... Будь безжальним, непохитним, не одружуйся зi мною. Навiть якщо я навколiшки проситиму тебе — не погоджуйся, не губи мене, дай менi жити по-людському... Ну! Ну! Ну! — i в нестямi вона заповзялася хльостати його по щоках.
    У вiдповiдь Фiлiп дав їй сильного ляпаса i рiзко вiдштовхнув її вiд себе. Впавши на лiжко, Марґарита миттю вгамувалася i, згорнувшись калачиком, тихенько захникала.
    — Я буду великодушним, безжальним i непохитним, — заявив вiн. — Я не дозволю тобi губити своє життя. Ти вiльна.
    Марґарита перестала хникати й недовiрливо поглянула на нього:
    — Правда?
    — Клянуся хвостом Вельзевула, як каже Ернан. Тепер вже нiщо не примусить мене одружитися з тобою.
    — Ти справдi вiдмовляєшся вiд мене? — з боязкою надiєю i чималою часткою гiркоти в голосi перепитала вона.
    — Навiдсiч. З тобою я матиму багато клопоту: iншi чоловiки не подарують менi твоєї вiрностi, вони вважатимуть мене нахабним егоїстом i деспотом, що одноосiбно привласнив такий безцiнний скарб. Адже нiхто зi здорового розуму не повiрить, що ти не зраджуєш мене з власної волi. Про мене розповiдатимуть жахливi iсторiї, буцiмто я регулярно катую тебе, змушуючи до подружньої вiрностi. Поступово навколо тебе виникне ореол мученицi... Що таке? Знову плачеш?
    — Це я вiд радостi, любий... I трохи — вiд смутку. Коли ти поїдеш, менi дуже бракуватиме тебе. А ти? Ти хоч зрiдка згадуватимеш мене?
    — Ах, любонько, — сонно пробурмотiв Фiлiп. — Я нiколи не забуду тебе. У тебе таке досконале тiло, ти така палка, така нiжна, така чарiвна...
    — А як же ґалльська корона? — похопилася Марґарита. — Ми ж з тобою... Певнiше, ти... Невже ти вiдмовишся вiд своїх претензiй на ґалльську корону? Не вiрю. Не можу повiрити. Ти напевно щось затiваєш — але що?
    Фiлiп не вiдповiв. Втома, нарештi, здолала його, i вiн заснув мертвим сном. Марґарита нiжно торкнулася губами до його лоба, потiм тихенько вибралася з лiжка i неквапно одяглася. Видобувши зi свiчника запалену свiчку, вона востаннє поглянула на сплячого Фiлiп — i саме тiєї митi його обличчя осяяла щаслива й безтурботна усмiшка.
    „Цiкаво, що йому сниться? — думала Марґарита, прямуючи до дверей. — Чи хто?... Може, Бланка?... А втiм, це не важливо. Мiж нами все скiнчено. Назавжди. Безповоротно... Так! — переконувала вона себе. — Безповоротно! Вiн мiй злий ґенiй. Я не можу кохати його... Дякую тобi, Господи, що ти звiльнив мене вiд цього чудовиська. I нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тiльки не я...“
    А Фiлiпу снилися Перiґор, Руерґ та Ґотiя. У його вiщому снi вони уявлялись йому трьома сходинками на пiдвищення перед вiвтарем у соборi Святого Павла в Тулузi, де за традицiєю вiдбувається коронацiя королiв Ґаллiї. I бачив вiн усипану коштовними каменями золоту корону королiвства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Фiлiппо, архiєпископ Тулузький, вiнчаючи свого єдинокровного брата на царство в однiй з наймогутнiших європейських держав...




    Роздiл XXXIX
    Брат i сестра

    Дверi тихо прочинилися, i до спальнi, освiтленої двома огарками свiчок, увiйшла струнка рудоволоса дiвчина, одягнена в сукню з темно-коричневого оксамиту, оперезану довкола талiї широким, шитим срiбними нитками поясом.
    Вона роззирнулася i скрушно похитала головою. У кiмнатi панував цiлковитий безлад, на пiдлозi було розкидане вбрання, а його власник, юнак рокiв двадцяти зi скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розiбраному лiжку, увiткнувшись лицем у подушку. Вiн навiть не ворухнувся, коли вiдчинялися й зачинялися дверi, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипу.
    — Ти ще не спиш, Рiкарде? — пошепки спитала дiвчина.
    Юнак повернув голову i втупився в неї тьмяним поглядом. Темнi кола пiд очима — чи то вiд недосипання, а чи вiд частих пиятик, — робили його схожим на єнота.
    — Привiт, Геленко, — силувано посмiхнувся вiн. — Що ти тут робиш серед ночi?
    — Оце прийшла подивитися, як ти живеш.
    — Ну i як?
    — Бачу, що так собi, поганенько. — Гелена вмостилася на краю лiжка й докiрливо похитала головою. — I сам розклеївся, i слуг своїх геть розпустив. Я, до речi, не зустрiла жодного. Де вони?
    — Хтозна, — недбало знизав плечима Рiкард. — А власне, менi начхати.
    Гелена взяла його за руку i спiвчутливо глянула йому в очi.
    — Ну, хiба можна так, братику, — лагiдно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.
    — Нехай собi дивляться, щоб їх усiх покорчило. А менi це байдужiсiнько.
    — Подумай тодi про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацiю. Мало того, що загрузнув у боргах, так iще даєш поживу для рiзних плiток... До речi, ти розмовляв з батьком?
    — Коли?
    — Так, зрозумiло. Отже, вiн не захотiв навiть побачитися з тобою перед вiд’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона...
    Рiкард миттю схопився, сiв у лiжку й розгублено заморгав.
    — Вони що, поїхали?
    — Так, — кивнула Гелена. — В Калагору.
    — Коли?
    — Сьогоднi вранцi. Вони вирiшили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок i поїхали.
    — Але чому?
    — А ти не здогадуєшся?
    — Невже через мене?
    — Через кого ж iще! Зрозумiй нарештi, що їм соромно за тебе, за твою поведiнку. Мама дуже зла, а батько... Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, вiн так пишався тобою, а тепер... Тепер йому так соромно за тебе!
    — Ну, то нехай вiдречеться вiд мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тодi й за моїми боргами може не платити.
    — Що ти таке верзеш?! — у вiдчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурiв! Схаменися, братику!
    Якась мить Рiкард нерозумiюче дивився на сестру, потiм рiзко притягнув її до себе й увiткнувся лицем у її плече.
    — Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу... Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевiльний...
    Гелена нiжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в ґримаса якоїсь болiсної насолоди, а очi млосно блищали.
    „От дурна! — думала вона про Марґариту. — Як можна було промiняти його на Красунчика... Так їй i треба!“
    — Рiкарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, та годину тому сталася подiя, що має трохи втiшити тебе.
    Рiкард вiдсторонився. В його очах зблиснув вогник надiї.
    — Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розiрвала заручини?
    — Нi, не розiрвала, бо...
    — Ну от, — похнюпився Рiкард. — А ти...
    — Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розiрвала заручини передусiм тому, що нiяких заручин не було.
    — То будуть.
    — А от i нi! Все це пустi балачки. Насправдi Красунчик одружується з нашим небожем.
    — З яким ще небожем? — розгублено запитав Рiкард.
    — Тьху ти! — поморщилася Гелена. — От недотепа! Я кажу про нашого небожа жiночої статi або ж, якщо тобi так бiльше до вподоби, небоги статi чоловiчої.
    — Красунчик одружується з Анною?! — нарештi второпав Рiкард. — Брешеш!
    — А от i не брешу. Виявляється, кузен Авґуст Юлiй та герцоґ Аквiтанський вже давно ведуть переговори з цього приводу, а сьогоднi на банкетi вони оголосили, що незабаром буде пiдписана шлюбна угода. Тому Красунчик i обрав королевою любовi та краси Анну — як свою наречену. А з Марґаритою вiн, виходить, просто розважався. Нiчого сказати, гарно пошив її в дурнi! I якщо вона повiрила, що вiн справдi збирається одружитися з нею, то так їй i треба... Рiкарде! Що з тобою?
    Вона очiкувала вiд нього будь-якої реакцiї — вiд несамовитих радощiв до цiлковитої недовiри, — та тiльки не того, що трапилося насправдi: вiн безсило впав на лiжко й зайшовся нестримним плачем.
    Гелена присунулася до брата i поклала його голову собi на колiна.
    — Та заспокойся ж бо, Рiкарде. Що ти як те мале дитя!
    Поступово Рiкардiв плач перейшов у тихi схлипування. Зрештою вiн угамувався, витер вологе вiд слiз обличчя об сестрину спiдницю, потiм пiдвiвся i стиснув її руки в своїх руках.
    — Ти повернула мене до життя, Геленко. Я... я наче прокинувся пiсля жахливого сну. Я знов хочу жити... Та для цього менi потрiбна Марґарита.
    Гелена сумно зiтхнула:
    — У тебе лише одне на думцi — Марґарита. Ти просто зациклився на нiй. I чим вона тебе зачарувала, не збагну.
    — Я теж не збагну, сестричко. Але вона для мене все, альфа i омега, сенс усього мого життя... Боже, який я дурень! Навiщо я так страждаю через неї?...
    — Отож-бо, навiщо? Вона не варта твого мiзинця. Це ж справжнє глупство — так побиватися через цю шльондру, виставляти себе на загальне посмiховисько, намагатися вкоротити собi вiку... Слава Богу, кузен Бiскайський повiрив, що це через борги.
    Рiкард похмуро всмiхнувся:
    — Тут немає нiчого дивного. У Александра лише двi пристрастi в життi — грошi та влада, а решта для нього нiчого не важить. Тому вiн охоче повiрив, що я так потерпаю через борги i дуже боюся, що батько позбавить мене спадку. Тодi кузен... — Тут Рiкард обхопив голову руками i протяжно застогнав. — Господи Iсусе! Як це мерзенно, огидно!.. От що, Геленко, я конче мушу поговорити з Марґаритою. Зараз же, негайно!
    — Зараз? — перепитала здивована Гелена. — Та ти з глузду з’їхав! Зараз глупа нiч, i Марґарита вже спить... А якщо й не спить, то напевно знає все i зла, як сто гадюк. Не наривайся на скандал, братику, це не кращий спосiб вiдновити з нею добрi стосунки.
    — Справа нагальна, сестричко, — наполягав Рiкард. — Державної ваги.
    — Навiть якщо й державної ваги, — зауважила Гелена, — все одно до ранку зачекає. Нiчого за кiлька годин не трапиться.
    — Нi, трапиться. Зi мною трапиться. Я не витримаю ще кiлька годин з таким тягарем на серцi.
    — То подiлися зi мною. Розкажи, що тебе гризе. Адже нiхто не розумiє тебе краще, нiж я.
    — Нi. Я скажу тiльки Марґаритi.
    Геленi так i не вдалося переконати брата. Зазвичай Рiкард нi з чим вiд неї не крився, вiн звiряв їй усi свої таємницi, проте цього разу навiдсiч вiдмовлявся розповiсти, в чiм рiч, i врештi-решт вона мусила поступитися.
    — Гаразд, — з зiтханням погодилася Гелена, — раз ти так наполягаєш, спробую влаштувати тобi цю зустрiч. От тiльки причепурися хоч трохи — перевдягнися, вмийся, причеши волосся, а то зараз ти швидше схожий на якогось страховидла, нiж на людину.
    Рiкард на мить зам’явся, потiм якось винувато глянув на сестру i нерiшуче, нiби виправдовуючись, промовив:
    — Тодi вийди на хвильку... Чи вiдвернися.
    Гелена сумно всмiхнулася й вiдiйшла до вiкна.
    — До речi, — озвався Рiкард, надягаючи чисту бiлизну. — Ти все ще тягаєшся з ґрафом д’Альбре?
    — Та нi, вiн вже захопився Iзабеллою Араґонською. У мене йому нiчого не свiтило, отож вiн вирiшив спробувати щастя в iншої. Та навряд чи з того щось вийде — вона його швиденько вiдшиє.
    — Правда?
    — Я в цьому не сумнiваюся. Кажуть, кузина Iзабелла донезмоги доброчесна i ще жодного разу не зраджувала свого чоловiка. Хоч, на мою думку, Фiлiп де Пуатьє не заслуговує на її вiрнiсть.
    — Я не про те питаю, Геленко.
    — А про що?
    — Це правда, що Ґастоновi д’Альбре в тебе нiчого не свiтило?
    — Певна рiч. Ти ж бо знаєш, для кого я бережу свою незайманiсть.
    Цi слова були мовленi цiлком буденним тоном, нiби мiж iншим, та щодо цього Рiкард не мав жодних iлюзiй: починалася стара пiсенька. Вiн подумки вилаяв себе за нестриманiсть i тут-таки припустився ще однiєї помилки, сказавши зопалу:
    — Припини, Гелено! Зараз же припини! Я не дозволю тобi стати другою Жоанною.
    Вона рвучко повернулася до нього. В її очах застиг подив.
    — Звiдки ти це знаєш?!
    — А ти?
    Кiлька довгих секунд вони мовчки дивилися одно одному в очi. Потiм Гелена вiдiйшла вiд вiкна й сiла на лiжко поряд iз братом. Мiж її насупленими бровами залягли дрiбнi зморшки.
    — Про Жоанну й Александра я знаю вiд Бланки. Якось менi не спалося, i я пiшла до неї — а вона якраз посварилася з Монтiнi. Ми трохи випили... гм... ну, не зовсiм трохи — саме стiльки, щоб почали плакатися i звiряти одна однiй свої дiвочi таємницi... Здається, я вже розповiдала про це.
    — Атож, розповiдала, — пiдтвердив Рiкард, задоволений тим, що йому вдалося уникнути чергового освiдчення. — Як ви обидвi, п’янi в дим, ридали ридма, скаржачись на своє життя.
    — Що було, те було, — кивнула Гелена. — Соромно згадувати, що ми тодi наговорили. Якби пiсля того ми не стали найкращими подругами, то зненавидiли б одна одну.
    — Зрозумiло, — сказав Рiкард. — I коли ви одружитеся?
    Гелена дзвiнко розсмiялася:
    — На жаль, це так само неможливо, як i наш шлюб з тобою... — Вона миттю обiрвала свiй смiх i спохмурнiла. — Ну чому така несправедливiсть, Рiкарде? Чому я твоя сестра?
    Рiкард зiтхнув:
    — Господь зле пожартував з нас обох, Геленко. От якби моєю сестрою була не ти, а Марґарита, це б вирiшило всi нашi проблеми. — Вiн швидко застебнув камзол i взув черевики. — Гаразд, ходiмо. От поговорю з Марґаритою тодi й вирiшу остаточно, чи варто було взагалi народжуватися в цьому божевiльному свiтi, де обидвi жiнки, з кожною з яких я був би щасливий, однаково, хоч i з рiзних причин, недоступнi для мене.




    Роздiл XL
    Минулого не повернеш

    Майже чверть години простояв Рiкард у приймальнi принцесиних апартаментiв, аж поки не повернулася Гелена.
    — Марґарита ще не спить, — сказала вона, — i згодилася поговорити з тобою. Тiльки недовго.
    — Де вона зараз?
    — В бiблiотецi.
    — I в якому станi?
    — В кепському. На диво спокiйна, а це не до добра. Боюсь, я утнула дурницю, згодившись допомогти тобi. Краще б ти зачекав до ранку...
    — Все гаразд, сестричко. Не турбуйся.
    — Тобi легко сказати — не турбуйся... Ну, добре, йди. — Вона поцiлувала його в губи й додала: — I будь розумником... безумцю ти мiй!..

    Марґарита справдi мала кепський вигляд. Вона сидiла в широкому крiслi попiд стiною i навiть не ворухнулася, коли до кiмнати ввiйшов Рiкард, лише спрямувала на нього важкий погляд своїх ясних синiх очей. Свiтло вiд трьох запалених у настiнному канделябрi свiчок, надавало її блiдому обличчю зловiсний пурпурний вiдтiнок.
    — Прошу сiдати, кузене, — сухо мовила Марґарита. — Сподiваюсь, ваша сестра переказала вам, що я не схильна до тривалої бесiди?
    — Так, кузино, — вiдповiв Рiкард, влаштовуючись у сусiдньому крiслi, поверненому пiд прямим кутом до того, в якому сидiла принцеса. Серце його впало: звертання у множинi в особистiй розмовi i пiдкреслена офiцiйнiсть тону не обiцяли йому нiчого доброго. Бiльш того, це було лихим знаком.
    — Як я зрозумiла зi слiв вашої сестри, — вела далi Марґарита, дивлячись повз Рiкарда, — ви хочете повiдомити про щось дуже важливе.
    — Надзвичайно важливе. Але перше...
    — Ага! Отже, ти висуваєш попереднi умови?
    — Нi, не умови. Лише кiлька питань.
    — Гаразд, — сказала Марґарита, — я вiдповiм на твої питання. У тому разi, звичайно, якщо вони не будуть надто зухвалi. Питай.
    Рiкард зробив глибокий видих, збираючись на рiшучостi.
    — Марґарито, ти вже знаєш про заручини Кра... Фiлiпа Аквiтанського з Анною Юлiєю?
    Марґарита закусила губу. Профiль її загострився, очi потьмянiли. Вона рвучко повернулася до нього:
    — Знаю. А тобi що з того?
    — Для мене це дуже важливо, Марґарито. I ти знаєш чому.
    — Так, знаю. Та менi вiд цього нi холодно, нi гаряче. Менi начхати на твої почуття.
    Рiкард криво всмiхнувся:
    — Щодо цього я не маю жодних iлюзiй, ваша королiвська високосте. Вам начхати на почуття iнших, бо ви самi нiкого не кохаєте. Кохання для вас пустий звук... А втiм, нi, помиляюся. У вашому лексиконi це евфемiзм, що позначає стан збудження перед i пiд час фiзичної близькостi. Адже скiльки разiв ви казали менi в лiжку, що кохаєте мене...
    Марґарита схопилася на ноги. Її щоки густо зашарiлися, а в очах спалахнув гнiв.
    — Замовкни, негiднику! Ти нiчого не розумiєш. Я... я люблю...
    — Авжеж, зовсiм забув! — саркастично вимовив Рiкард. — Ви любите Красунчика!.. Гм... Гарно ж вiн вiддячив вам за вашу нiжну та вiддану любов.
    Марґарита впала в крiсло. Плечi її зiщулилися, а на очi їй навернулися сльози.
    — Ти такий же безсердечний, як i всi iншi. Ви, чоловiки, всi на один копил. I ти... ти... У тебе немає нi краплi спiвчуття. А я вважала тебе найкращим, найчуйнiшим з чоловiкiв... Але ти... ти виявився... — Тут вона не витримала й гiрко заридала.
    Зворушений до глибини душi Рiкард кинувся їй у ноги.
    — Пробач мене, люба, пробач, кохана. Я сказав так зопалу, не подумавши... Ну, прошу тебе, не плач. Бий мене, муч — тiльки не треба плакати, рiдна.
    Врештi Марґарита заспокоїлася i, раз за разом схлипуючи, заговорила:
    — Ти не уявляєш, Рiкарде, який вiн негiдник, який вiн гидкий покидьок! Сьогоднi я приходила до нього... коли ще не знала про його заручини. Я хотiла сказати йому, що передумала виходити за нього замiж, а вiн... Замiсть чесно визнати, що плани змiнилися i нашi бажання збiгаються, вiн примусив мене... вiн це вмiє, проклятий!.. примусив мене принижуватися перед ним, просити, благати... О, як я його ненавиджу!..
    Вона мiцно притислася до Рiкарда, зарилася лицем у його волоссi й запитала:
    — Ти все ще любиш мене, Рiкарде?
    — Люблю, Марґарито, — палко вiдповiв вiн. — Понад усе на свiтi люблю. За цей час я зрозумiв, яка дорога ти менi, щo ти для мене значиш. Ти стала сенсом усього мого життя, невiд’ємною часткою мене самого. Кохання до тебе завжди було моєю провiдною зiркою, воно приборкувало мої ницi пристрастi, не дозволяло їм узяти гору над тим добрим i чистим, що є в кожнiй людинi... Та варто було менi втратити тебе, втратити надiю на твою взаємнiсть — i я виявився здатним на таку гидоту!
    — Це ти про свою спробу самогубства?
    — Нi, про iнше. В порiвняннi з цим моя спроба вкоротити собi вiку — просто невиннi пустощi. Я вплутався в таку... Але нi, про це згодом. Передусiм треба з’ясувати нашi стосунки.
    — Твоя правда, Рiкарде, — сказала Марґарита, куйовдячи його волосся. — Це для нас найголовнiше. Про справи ми поговоримо вранцi, а зараз... — Вона нахилила голову й нiжно поцiлувала його в губи. — Знаєш, любий, у мене таке вiдчуття, нiби повернулося лiто. Наше з тобою лiто... За цей час я багато що зрозумiла. Я зрозумiла, що нiколи не кохала Красунчика. Я кохаю лише тебе. Одного тебе.
    Рiкард схопив її за плечi.
    — Це правда? — з тремтiнням у голосi перепитав вiн. — Ти... ти кохаєш мене?
    — Так, любий. Може, я хибно розумiю це слово, може, моє почуття до тебе насправдi не кохання... Але якщо я й люблю когось, якщо я взагалi здатна когось любити, то це лише тебе. До нашої сварки я навiть уявити не могла, який ти дорогий менi, як менi бракуватиме тебе. Можливо, це нiяке не кохання, а просто звичка — ну що ж, хай буде так, менi подобається така звичка. Я хочу, щоб ти завжди був поруч, хочу кохатися з тобою, хочу засинати i прокидатись у твоїх обiймах. Ти дуже потрiбен менi, Рiкарде, я не можу жити без тебе.
    Рiкард слухав її зi змiшаним почуттям подиву, недовiри i якогось радiсного потрясiння. Вiн вже звик до рiзких перепадiв Марґаритиного настрою, але в такому станi бачив її вперше. Рiкард не сумнiвався в її щиростi, вона була надто збуджена, щоб свiдомо брехати, проте її слова цiлком могли бути спробою самообману, прагненням ображеної жiнки видати бажане за дiйсне.
    — Ти серйозно, рiдна? Ти не розiгруєш мене?
    — Присягаюся, Рiкарде, я люблю тебе. Пробач за ту нашу сварку, пробач за все, що я наговорила тобi того дня... i на наступного також... Господи, яка я була слiпа! Ти на цiлу голову вищий за Красунчика — i не лише зростом, а й в усьому iншому. Вiн пiдлий ошуканець, брудний негiдник, а ти... Ти добрий, ти чесний, ти порядний, ти так любиш мене, так менi вiдданий. Ти найкращий з людей. Я дуже скучила за тобою, любий. Ти ж залишишся зi мною, правда? Ти не пiдеш? Ми знову будемо разом, знов кохатимемось, i все в нас буде як ранiше...
    Що бiльше улесливих слiв сипалося в його адресу, то дужче Рiкард похмурнiв. Вiн розумiв, що це неспроста. Без сумнiву, Марґарита казала, що думала; але при всьому тому вона явно щось недоговорювала, щось приховувала, намагаючись вiдтягти неминуче, i тим часом пiдсолоджувала гiрку пiгулку, яку йому рано чи пiзно все ж доведеться проковтнути.
    — Нi, Марґарито, — урвав вiн її, — як ранiше в нас нiчого не буде.
    — Чому? — здивувалася вона. — Хiба ми не кохаємо одно одного? Хiба ми не будемо щасливi разом? Ну, скажи: що тепер заважає нашому щастю?
    — Невизначенiсть у наших стосунках, ось що. Я дуже втомився, Марґарито. Втомився жити в постiйному страховi перед майбутнiм, щохвилини, щосекунди тремтiти вiд однiєї лише думки про те, що я можу втратити тебе, втратити назавжди. Якщо це повернеться, я не витримаю, я збожеволiю.
    — Нi, нi! Я нiколи не розлюблю тебе, вiр менi.
    — I ти згодна узаконити наше кохання перед Богом та людьми? Ти станеш моєю дружиною?
    Марґарита зiтхнула й вивiльнилася з його обiймiв.
    — Це неможливо, Рiкарде. Все, що завгодно, тiльки не це. Шлюб завжди був каменем спотикання в наших стосунках, вiн був причиною всiх наших сварок. Прошу тебе, любий, не згадуй про одруження. Хiба тобi мало, що ти зараз зi мною? Хiба тобi мало, що я кохаю тебе?
    — I це все, чого варте твоє кохання? — з гiркою усмiшкою, бiльше схожого на ґримасу болю, промовив Рiкард. — Тодi грiш йому цiна! I грiш цiна тобi, як людинi, раз ти вважаєш коханням своє недолуге почуття, якому бракує елементарної поваги до людини, що її ти начебто кохаєш, готовностi роздiлити з нею не лише лiжко, а й усе своє життя.
    — Не кажи так, Рiкарде! — вигукнула Марґарита, а вже наступної митi збентежено потупилася. — Це правда, у мене буде чоловiк... Але ж кохатиму я тебе! Лише тебе!
    — Вельми зворушений, панi. Вашi слова роблять менi честь... А бути вашим законним чоловiком я, мабуть, не гiдний?
    — Ах, Рiкарде, не в тому рiч, — майже простогнала вона, притиснувши руки до грудей. — Зовсiм не в тому.
    — А в чому ж тодi? Поясни менi, нетямущому. Сьогоднi ти дуже вiдверта, то, може, розкриєш менi й цю таємницю?
    Марґарита сплела пальцi рук, поклала їх собi на колiна i спрямувала на Рiкарда зосереджений погляд своїх синiх очей, якi вiн так добре знав — i тьмяними в гнiвi, i ясними в коханнi. Та наразi в них не було нiяких почуттiв — єдино лише холодний розрахунок.
    — Звiсно, я можу пояснити, — сказала вона. — Але навряд чи моє пояснення припаде тобi до душi.
    — Про це вже дозволь судити менi самому. Припаде до душi чи не припаде, але я маю знати, чим ти керуєшся. Можливо, менi вдасться переконати тебе, розвiяти твої сумнiви.
    — Як би я цього хотiла! — з важким зiтханням промовила Марґарита. — Але це безнадiйно. Бiда в тому, Рiкарде, що я дуже погана дiвчинка. Я вкрай зiпсута. Примхлива, самозакохана, егоїстична, розбещена владою, багатством та загальним поклонiнням — i це лише частина моїх недолiкiв, насправдi я ще гiрша... Мовчи! Я знаю, що ти любиш мене з усiма достоїнствами й вадами, з усiм добрим i поганим, що в мене є; та зараз iдеться про iнше. Колись я стану королевою (дай Бог, щоб це трапилося якомога пiзнiше), i я хочу бути справжньою правителькою Навари, а не дружиною правителя, королевою, а не дружиною короля. Як би я не кохала тебе, як би я не потребувала твого кохання, влада для мене понад усе, i я не хочу дiлитися нею навiть з тобою.
    — Але ж я не честолюбний, Марґарито. Я люблю тебе, а не твiй спадок, i корона менi не потрiбна. Повiр...
    — Я вiрю тобi, Рiкарде. Я анiтрохи не сумнiваюся в твоїй щиростi. Хто-хто, а я ж бо знаю, який ти насправдi. За iнших обставин з тебе вийшов би iдеальний чоловiк для такої надмiру честолюбної жiнки, як я. Проте, собi на бiду, ти походиш iз шанованого наварського роду. Твого батька дуже поважають у Наварi, особливо в її кастильськiй частинi. Пiсля мого батька вiн найвпливовiша людина в країнi, i хоч-не-хоч ти успадкуєш вiд нього i цю повагу, i цей вплив. На жаль, серйозно розраховувати на те, що згодом ти розгубиш отриманий у спадок авторитет, не випадає. Ти чесний, порядний, шляхетний, добродушний i навiть простодушний. З такими якостями з тебе навряд чи вийде гарний правитель, але пiдданi любитимуть тебе, для них ти будеш уособленням доброго та справедливого короля на противагу менi — злiй i пiдступнiй королевi. Ти справдi далекий вiд державних турбот, полiтика не твоя стихiя, а проте, одружившись зi мною, ти проти своєї волi будеш втягнений у цю трясовину. I коли одного чудового дня мої пiдданi скажуть: „Королева нам не указ! У нас є король, нащадок Александра Завойовника* по чоловiчiй лiнiї, нехай вiн нами й править“, — тодi в тебе не буде навiть того слабкого виправдання, що ти, мовляв, нiколи не займався державними справами.
    * Александр I Завойовник — Алессандро Савеллi (811 — 874), видатний iталiйський полководець, один з консулiв Риму, згодом — засновник королiвства Наварського i перший король Навари.
    Рiкард пiдвiвся з колiн, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.
    — I тiльки тому ти вiдмовляєш менi?
    — Тiльки тому. Якби ти не був сином Клавдiя Iверiйського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною i була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рiкарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рiдний.
    — Боже! — у вiдчаї прошептав вiн. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!
    — Рiкарде...
    — Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зiпсувала тебе, що в тобi не лишилося нiчого людського. Ти нiчим не краща за кузена Бiскайського! Той схибився на думцi про втрачене королiвство, а ти заразилася вiд батька почуттям неповноцiнностi, що переслiдує його вiдтодi, як вiн надягнув королiвську корону, зневаживши законнi права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоутвердитися, переконати саму себе в законностi своїх прав, i цiй метi пiдпорядковуєш усе iнше — вiд особистого життя до iнтересiв держави. Ти вiдмовляєшся вiд щастя, вiд кохання; мало того, ти свiдомо нехтуєш нагодою змiцнити королiвську владу, об’єднавши Внутрiшню Навару, Рiоху та Алаву в єдиний домен, про що мрiяв наш прадiд, одружуючи мого дiда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливiша неподiльнiсть твоєї влади, нiж єднiсть країни, — це твоя фiкс-iдея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти полiтична й моральна збоченниця.
    — Який ти жорстокий, Рiкарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!
    — Це ти жорстока, i, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя i руйнуєш моє. Але я не дозволю тобi надалi знущатися з мене — краще вже смерть, нiж таке життя.
    З цими словами Рiкард попрямував до виходу.
    — Нi!!! — гукнула йому вслiд Марґарита, схопившись з крiсла. — Нi! Не треба! Не роби цього!
    Бiля дверей вiн зупинився.
    — Нi, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазi. На жаль, менi забракне мужностi на другу спробу самогубства. Шкода...
    — Не покидай мене, Рiкарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти менi дуже потрiбен. Я кохаю тебе.
    — Нi, люба, тобi не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останнi хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився вiд них i бiльше не хочу чути нiяких освiдчень — нi в коханнi, нi в ненавистi. Якщо ти справдi любиш мене, якщо я так потрiбен тобi, скажи лише одне слово, i я буду твоїм — але цiлком i на все життя. Нi на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворi. I взагалi, тобi варто було гарненько подумати, перш нiж пропонувати цю принизливу роль менi — онуковi римського iмператора... Зваж усе ще раз, Марґарито, i вирiши нарештi, що тобi дорожче — моє кохання чи неподiльнiсть твоєї влади. Даю тобi тиждень на роздуми, якраз до нашої поїздки в Кастель-Бланко. За цей час ти маєш зробити свiй вибiр, тiльки дивись не спiзнися.
    — Але ж, Рiкарде...
    — Це все, люба. На сьогоднi все. Наступна наша розмова вiдбудеться лише тодi, коли ти приймеш мою пропозицiю... або не вiдбудеться нiколи. До побачення, Марґарито. Чи прощавай — це залежить тiльки вiд тебе.
    Залишившись на самотi, Марґарита безсило опустилася на пiдлогу бiля крiсла i, затуливши лице руками, нестримно заплакала. Тiєї ночi вона вперше в життi прокляла корону, яку мала успадкувати вiд батька...




    Роздiл XLI
    Ще трохи про братiв та сестер

    — Що ти тут робиш, Жоанно? Вже третя ночi.
    Ґраф Бiскайський стояв посеред просторої вiтальнi своїх апартаментiв i запитливо дивився на сестру, яка сидiла перед ним у крiслi, склавши на колiнах руки. Як не намагалася вона вдавати з себе спокiйну, проте дрiбне тремтiння її пальцiв, стурбований вираз обличчя та гарячковий блиск очей зраджували її граничне збудження.
    — Я чекала на тебе, Сандро. Майже двi години чекала. Де ти був?
    — Чекала? — Ґраф зiґнорував її питання; не казати ж їй, що якби обставини склалися iнакше, вона б навряд чи колись побачила його, та й напевно не захотiла б його бачити. — Навiщо?
    — Нам треба поговорити.
    — Поговорити? — здивувався Александр. — Глупої ночi? Невже це так нагально, що ти не могла дiждатися ранку?
    — Я не могла заснути, Сандро.
    — Чому?
    — Я дiзналася, що заручини Марґарити з Фiлiпом Аквiтанським не вiдбулися, i подумала... — Вона замовкла, гарячково добираючи потрiбнi слова.
    Ґраф пiдсунув стiлець до її крiсла й сiв навпроти неї.
    — Ну, i що ти подумала?
    — Розумiєш, — сказала Жоанна, нервово перебираючи пальцями мереживнi оборки своєї сукнi. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я... Словом, є одна людина...
    Александр широко осмiхнувся, вишкiривши зуби.
    — Атож, знаю. Лицар без страху й догани. Сильний, мужнiй, великий i добрий. Кохання з першого погляду, як я розумiю. При наварському дворi є такий милий звичай — закохуватися враз i нестямно. I ненадовго.
    — Нi, Сандро, це серйозно. Даруй менi, але...
    — Облиш, Жоанно! Свої вибачення можеш залишити при собi. — Вiн вiдкинувся на спинку стiльця й iстерично розсмiявся. — Рано чи пiзно це мало статися, i я був готовий до цього. Ми, люди, в iстотi своїй хтивi створiння, нас повсякчас долають ницi пристрастi, i одного разу пiзнавши плотськi радощi, ми вже не можемо без них жити.
    Жоанна почервонiла вiд сорому та обурення й нiяково опустила очi. Останнiм часом її брат зробився ще брутальнiшим i цинiчнiшим, нiж був ранiше.
    — То ти знаєш, хто вiн? — по хвилиннiй мовчанцi запитала вона.
    — Господи! Певна рiч, знаю.
    — I... I що ти про нього думаєш?
    — Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що вiн варвар i голодранець.
    — Цього я й боялася, — гiрко зiтхнула Жоанна.
    — Ану стривай! — Александр подався вперед i пильно поглянув їй в очi. — Невже вiн так стерявся з розуму пiсля свого падiння, що хоче просити твоєї руки?
    Жоанна мовчки кивнула.
    — Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозумiло.
    Обличчя його спохмурнiло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоанна кусала нижню губу i благально дивилася на брата, який напружено про щось розмiрковував. Нарештi вiн запитав:
    — Ти вже зверталася з цього приводу до... до свого татуся?
    — Нi, Сандро, дядько нiчого не знає. Ще нiхто нiчого не знає. Я вирiшила передусiм порадитися з тобою.
    — Он як! А чому не з Марґаритою?
    — Я... Боюся, вона не схвалить мiй вибiр.
    — I правильно боїшся... А втiм, хто знає? Марґарита жiнка парадоксальних рiшень, її вчинки передбачити неможливо. Не виключено, що вона умовить дядька погодитися на цей мезальянс — просто так, щоб пожартувати, адже вона в нас вiдома штукарка.
    — А ти, Сандро? Ти що про це думаєш?
    — Я думаю, що тобi не слiд квапитися. Зачекай трохи.
    — Зачекати? Чого? Скiльки?
    — Десь тижнi зо два. Ще принаймнi два тижнi. Ти ж зовсiм не знаєш його. Придивися до нього, переконайся, що вiн справдi кохає тебе, а не полює за багатим посагом.
    — Нi, вiн не такий, вiн хороший — я знаю.
    — Угу, — iронiчно промовив Александр. — Щойно тиждень, як познайомилася з ним, i вже все ти про нього знаєш!
    — Так, знаю!
    — Проте незайве буде пересвiдчитися. Якщо ти погодишся тримати це в таємницi, я обережно порозпитую про нього в людей, що з ним добре знайомi, а заодно обмiркую, як би уласкавити дядька та Марґариту, щоб вони не противилися вашому шлюбовi.
    — Правда? — недовiрливо перепитала Жоанна. — Ти зробиш це?
    — Так, сестричко, зроблю. Я люблю тебе i хочу, щоб ти була щаслива. Ну то як, згодна?
    — Авжеж! — радiсно вигукнула вона, мало не плескаючи в долонi. — Ти такий добрий, Сандро.
    Обличчя ґрафа нервово сiпнулося, i лише вiдчайдушним зусиллям волi йому вдалося оволодiти собою.
    — Гаразд, домовилися. А тепер iди спати, пiзно вже.
    — На добранiч, Сандро, — сказала Жоанна, поцiлувала брата в щоку i швидко, нiби боячись, що вiн передумає, вийшла з вiтальнi.
    Александр гепнувся в крiсло, витер спiтнiле чоло й полегшено зiтхнув. Увесь цей час, з моменту оголошення про заручини Фiлiпа Аквiтанського й Анни Юлiї Римської, вiн перебував на межi нервового зриву, i лише зараз напруження останнiх годин почало потроху спадати. Звiсна рiч, вiн був би поганим стратеґом, якби не передбачив можливостi примирення Рiкарда Iверо з Марґаритою — на цей випадок у нього був розроблений план негайної лiквiдацiї вельми ненадiйного спiльника. Проте ввечерi подiї розвивалися так стрiмко, що Александр ще не встиг вiддати вiдповiднi накази, як несподiване втручання Гелени, що прийшла серед ночi побачитися з братом, геть сплутало всi його карти.
    Коли ж йому доповiли про нiчну зустрiч Рiкарда з принцесою, ґраф у панiцi зважився був на втечу, навiть пробрався таємним ходом до передмiстя Памплони, де тримав напоготовi кiнну заставу; але в кiнцевому пiдсумку виявилося, що справи не такi вже й кепськi. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнiм коханцем, а той, в свою чергу, вирiшив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фiнансове становище i вiдвести вiд себе загрозу позбавлення спадку.
    Тепер Александр мiг спокiйно приступити до усунення Рiкарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але... Успiх його ґрандiозного за своєю зухвалiстю задуму багато в чому залежав вiд кузена Iверо, якому вiдводилася ключова роль в майбутньому фарсi, i переписати сценарiй для когось iншого не уявлялося за можливе. В Александра був небагатий вибiр — або вiдмовитися вiд свого плану i сховати кiнцi у воду, або ж ризикнути, сподiваючись, що безумство, пожадливiсть та ненависть вiзьмуть у Рiкардовi гору над совiстю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалi.
    Вибiр здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш нiж ухвалити остаточне рiшення. Варто йому було згадати про совiсть, i вона тут як тут — вiрнiше, те, що лишилося вiд неї пiсля багатьох рокiв морального вихолощування. „Ти такий добрий“, — сказала Жоанна. „Добрий... Добрий... Добрий...“ — мов удари дзвону, лунало в його головi. Це й був голос совiстi. Жоанна замiнювала йому втрачену совiсть — а тепер вiн втратив i її. Вона пiшла... I хоч вiн сам вирiшив вiдмовитися вiд неї — тiєї пам’ятної ночi, два тижнi тому, — та все ж вона пiшла. I сказала на прощання: „Ти такий добрий... добрий... добрий...“
    — Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!..
    Вiн втратив свою совiсть — навiть ту, що не була його власною. Однак тепер совiсть йому нi до чого — нi своя, нi чужа. Корона лежить за межами добра i зла, над нею не владнi етичнi закони.




    Роздiл XLII
    Турнiр i навколо нього

    Коли наступного дня вранцi Фiлiп прийшов до Анни, щоб згiдно зi звичаєм супроводити королеву любовi та краси на ристалище, вона вiтала його такими словами:
    — Отже, принце, тепер ти мiй наречений?
    — Так, принцесо, — вiдповiв вiн, ввiчливо поцiлувавши її руку. — Учора ввечерi Цезар, батько твiй, дав свою згоду на наш шлюб.
    — В такому разi, чом ти цiлуєш тiльки мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Нiколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!
    Вiд несподiванки Фiлiп сторопiв. Хоча свiдки цiєї сцени були всi свої — герцоґ, iмператор, їхнi придворнi та Аннинi фрейлiни, — йому стало трохи нiяково. I поки Фiлiп квапливо вигадував якусь дотепну вiдповiдь, Авґуст ХII iз задоволеною усмiшкою порадив доньцi:
    — А ти сама поцiлуй нареченого, Анно.
    Ну що ж, коли жiнка просить... Пiд схвальний гомiн присутнiх Фiлiп легенько обiйняв Анну за талiю i нахилив голову з намiром по-братському цмокнути її, але щойно їхнi губи зустрiлися, вона негайно перехопила iнiцiативу, всiм тiлом притислася до нього i мiцно, взасос поцiлувала його, умiло працюючи зубами та язиком. Її поцiлунок виказував хоч i не надто великий, та все ж достатнiй досвiд, i був не по-жiночому аґресивний.
    „От тобi, бiсе, й кропило! — подумки вилаявся Фiлiп. В його пам’ятi миттю зринули деякi туманнi чутки про дивнi захоплення римської принцеси, потiм вiн пригадав, з яким виразом обличчя вона вчора на бенкетi схвалила його iнтерес до Бланки, i остаточно очманiв: — Чорти лисi! Виходить, всi цi плiтки не пуста балаканина. Моя люба дiвчинка справдi бавиться з подружками...“
    Згодом, коли вони їхали на чолi святкової процесiї до ристалища, Анна зробила Фiлiповi знак, щоб вiн нахилився до її носилок.
    — А ти гарно цiлуєшся, мiй принце, — сказала вона. — Менi сподобалося.
    — Ти теж не в тiм’я бита, — вiдповiв Фiлiп, намагаючись приховати свою розгубленiсть пiд маскою вдаваної грубостi. Хлоп’яча прямолiнiйнiсть Анни, її безпосереднiсть, що начисто вiдкидала властивi жiнкам манiрнiсть та кокетство, раз за разом збивали його з пантелику, i вiн знай губився, мов недосвiдчений юнак. — Я перепрошую за нескромне запитання, принцесо, але...
    — Якщо тебе цiкавить, чи незаймана я, — перебила його Анна, — то так. Чоловiкiв у мене ще не було.
    — А мiж iншим, люба моя королево, — стримано мовив Фiлiп, — чоловiк може дати тобi те, на що не здатна жодна жiнка.
    — Оригiнальна думка, — нiтрохи не збентежившись, вiдповiла римська принцеса. — Що ж, незабаром у тебе буде нагода довести менi справедливiсть цього твердження... Тiльки не тiш себе марними сподiваннями — це станеться нашої першої шлюбної ночi, i нi днем... то пак, нi нiччю ранiше.
    „Ну ось! — скрушно резюмував Фiлiп. — Найшла коса на камiнь. Схоже, все йде до того, що незабаром у нашому веселому товариствi з’явиться ще один крутий хлопець — моя дружина.“
    Та на цьому сюрпризи того ранку не закiнчилися. Прибувши на ристалище, Анна пiдiйшла до Марґарити i цiлком серйозно заявила, що вiдмовиться вiд вiнця королеви любовi та краси, якщо її наварська кузина не погодиться роздiлити з нею цей титул. Пiсля безсонної ночi Марґарита мала змучений i спустошений вигляд. Вона мляво подякувала Аннi за люб’язнiсть i без будь-яких додаткових умов пристала на її пропозицiю. Таким чином була залагоджена вельми дражлива незручнiсть, що виникла напередоднi з Фiлiпової ласки, коли на турнiрi з нагоди дня народження Марґарити царювала iнша принцеса. (Мiж iншим, плiткарi й дотепники схильнi були шукати цьому iншi пояснення, значно пiкантнiшi; ми їх тут не розглядатимемо, проте iстини ради визнаємо, що деякi припущення були не такi вже й далекi вiд дiйсностi.)
    На запрошення Фiлiпа в почеснiй ложi королеви любовi та краси мiцно окопалися (буцiмто для захисту дам, а насправдi, щоб виправдати свою неучасть у турнiрi) Тибальд де Труа, Оттон Савойський, Педро Араґонський, а також кiлька друзiв та родичi Фiлiпа, серед яких був i Ґастон д’Альбре. Цей останнiй розсудливо попросив притулку, ховаючись вiд цiлої юрби лицарiв, що жадали схрестити списи з переможцем легендарного Грози Сарацинiв. Фiлiп зглянувся на його бiду, але спершу примусив кузена дати страшну клятву нiколи, нi за яких обставин не згадувати в його присутностi про свою перемогу над Гуґо фон Клiпенштейном.
    А от невтомний мисливець за престолами, найзнатнiший з усiх мандрiвних лицарiв — ми кажемо, звiсно, про Ерiка Датського, який вчора ввечерi погодився увiйти в почет королеви любовi та краси, на ранок змiнив своє рiшення i записався рядовим лицарем у загiн Ернана де Шатоф’єра, де ще залишалося кiлька вiльних мiсць. Всупереч формальнiй метi своїх вiдвiдин Навари, молодий датський принц залишався на диво байдужим до Марґарити i не робив жодних спроб здобути її прихильнiсть. Злi язики при наварському дворi стверджували, нiби вiн, побачивши, яка вона розпусниця, заявив спересердя: „Збiса менi здалася ця вертихвiстка, нехай i з королiвством на додачу“, — i вiдмовився вiд претензiй на її руку. (Втiм, Фiлiп здогадувався про справжню причину такої дивної поведiнки датського принца; вiн чудово розумiв, що раз Анна не запросила до свого почту Iзабеллу Араґонську, то й Ерiку нiчого було робити в ложi королеви.)
    Коли вже було згадано про почет королеви любовi та краси, то треба сказати, що дам та дiвчат у своє оточення Анна добирала вельми професiйно, з гарним знанням справи. Фiлiп гiдно оцiнив її витончений смак, що дозволив їй зiбрати бiля себе чудовий букет чарiвних личок i струнких фiгур. Велика кiлькiсть красунь, проте, не вплинула на його плани, i, вiддавши належне Аннi, як своїй королевi та нареченiй, вiн незабаром пiдсiв до Бланки з явним намiром скористатися сприятливими обставинами для рiшучого штурму її захисних порядкiв; на щастя, Монтiнi, що мав звичай з’являтися в найнедоречнiшi моменти, тепер був позбавлений такої можливостi.
    Одначе Бланка недовго терпiла Фiлiповi приставання. Вiдчуваючи, що її опiр починає танути, вона лагiдно звелiла йому забиратися геть, пригрозивши, що iнакше пiде сама i бiльше до ложi не повернеться. Зовнiшня лагiднiсть її тону не ввела Фiлiпа в оману, радше навпаки — не на жарт злякала його, бо свiдчила про непохитну рiшучiсть здiйснити погрозу. Щоб не позбутися Бланчиного товариства, вiн мусив облишити свої залицяння, i ця невдача ще дужче розпалила його ворожiсть до Монтiнi, який своєю присутнiстю в Памплонi (ба навiть самим своїм iснуванням) завдавав йому дедалi бiльше прикрощiв. Фiлiп вiдчував, що його ненависть до Етьєна поступово набуває якiсно нового змiсту, i вiн знай ловив себе на тому, що в думках перебирав рiзнi способи його фiзичного усунення.
    Щоб досадити об’єкту своєї пристрастi, Фiлiп, з Анниного дозволу, став упадати коло Дiани Орсiнi — тiєї самої, що напередоднi надiслала йому в подарунок вiдiрваний вiд сукнi рукав. Як виявилося згодом, ця чорноволоса й синьоока дiвчина п’ятнадцяти рокiв, представниця молодшої гiлки одного з наймогутнiших в Iталiї родiв i улюблениця римської принцеси, не подiляла смакiв своєї подруги та панi. Дiану бiльше приваблювали хлопцi, нiж дiвчата, а Фiлiп узагалi зачарував її, i вже надвечiр вона ладна була вiддати йому не тiльки рукав, але й весь свiй одяг з невиннiстю на додачу. Фiлiпа не довелося умовляти прийняти цей подарунок: на його щире переконання, лише цiлковитий дурень та нечема мiг би знехтувати коханням такої милої й чарiвної дiвчини.
    Що ж до Бланки, то вона, вочевидь, на зло Фiлiповi, взяла собi за кавалера наслiдного принца Араґона Педро — вельми iнфантильного молодика з безвiльними рисами обличчя i таким же безвiльним характером. В дитинствi Бланка й Педро були зарученi, але потiм їхнi батьки розiйшлися в поглядах на подальший хiд Реконкiсти, посварилися i навiть трохи повоювала мiж собою за Пiвденну Валенсiю, яка в кiнцевому пiдсумку дiсталася Кастилiї. А вiдтодi як Бланку, так i Педро, переслiдували невдачi в особистому життi. За цей час двадцятичотирирiчний наступник араґонського престолу встиг двiчi одружитися i двiчi овдовiти i вiд обох шлюбiв не мав жодної дитини.
    На Фiлiпову думку, Педро був би iдеальною партiєю для честолюбної й марнославної наварської принцеси; шлюб з ним дозволяв їй стати в майбутньому одноосiбною правителькою вiдразу двох королiвств — Навари й Араґону. Проте Марґарита ставилася до свого араґонського кузена вкрай неґативно. За її власним зiзнанням, його млявiсть, слабохарактернiсть та iнфантильнiсть викликa’ли в неї вiдразу, поза очi вона називала його безхребетним слизняком, i, як пiдозрював Фiлiп, їй ставало гидко на одну лише думку про те, щоб лягти з ним у лiжко, хоча зовнi принц Педро здавався вельми привабливим юнаком. Поза спальнею Марґарита звикла панувати над чоловiками, а проте вона терпiти не могла дурникiв на зразок Педро Араґонського. Її приваблювали молодi люди iншого штибу — такi, наприклад, як Тибальд де Труа, ґраф Шампанський, що пiсля самоусунення Фiлiпа став головним претендентом на руку наварської принцеси.
    У певному розумiннi Тибальд був досконалiстю: розумний, вольовий, iнiцiативний i цiлеспрямований, вiн, разом з тим, вiдзначався крайньою непрактичнiстю, нестримною мрiйливiстю, навiть був трiшки несьогосвiтнiй. Найбiльшим його захопленням була поезiя, потiм вiн любив жiнок, веселi пиятики, полювання, турнiри та iншi мирськi розваги — а в державних та господарських справах вiн був цiлковитий нездара i нi вiд кого не крився з цим. Тибальд вiдверто нарiкав на те, що багатство й високе суспiльне становище неодмiнно пов’язанi з владою. Його нездатнiсть до врядування була просто вражаюча. Вiн розбещував своїх управителiв одного за одним, навiть кришталево чесний чиновник, влаштувавшись до нього на службу, не мiг довго встояти перед спокусою швидкого збагачення i, зрештою, починав красти. На той час Шампань була найгiрше керованою провiнцiєю в усьому Французькому королiвствi, яке загалом потерпало вiд безладу та анархiї, i Тибальд, крiм того, що був нестямно закоханий у Марґариту, сподiвався, що вона, вийшовши за нього замiж, вiзьме в свої руки кермо влади i знiме з його плечей тягар вiдповiдальностi за стан справ у ґрафствi.
    Та Марґарита не поспiшала ощасливлювати Тибальда. Майже весь другий день турнiру вона просидiла в почеснiй ложi в гордiй самотностi, насуплена, мов хмарний осiннiй день, нi з ким не спiлкувалася i вдавала, нiби уважно слiдкує за змаганнями. Тiльки надвечiр принцеса трохи ожила, проте геть-чисто зiґнорувала Тибальдове товариство i стала вiдчайдушно загравати з Анною, яка ще з першого дня виказувала неабиякий iнтерес до своєї наварської кузини. Цей швидкоплинний i дещо нетрадицiйний роман дуже засмутив батькiв обох дiвчат, особливо дона Александра, i за iнших обставин зiпсував би свята, якби увага бiльшостi гостей не була цiлком прикута до подiй, що вiдбувалися на аренi.
    А турнiр, слiд сказати, вдався на славу. На думку багатьох знавцiв, це було найлiпше з ратних iгрищ за всю iсторiю таких змагань — i за рiвнем орґанiзацiї, i за складом учасникiв, i за пристрастями, що вирували як на самiй аренi, так i довкола неї. Безперечним героєм турнiру став Ернан де Шатоф’єр, який довiв собi й усiм iншим, що вiн не лише талановитий воєначальник, а й неперевершений боєць. У ґруповiй битвi очолюваний ним загiн отримав упевнену перемогу, а сам Шатоф’єр в очному поєдинку перемiг Гуґо фон Клiпенштейна i був одностайно визнаний кращим лицарем другого дня. Окрилений своїм першим успiхом, Ернан виграв усi головнi призи i в наступних змаганнях, не лишивши жодного шансу навiть чудовому Грозi Сарацинiв. Всi жiнки на турнiрi просто нетямилися вiд нього, проте вiн, як i ранiше, суворо дотримувався обiтницi цнотливостi, i один тiльки Бог, можливо, здогадувався (та й то не напевно), щo насправдi крилося за його святенницькою личиною...

    Другого дня пiсля закiнчення турнiру, 10 вересня 1452 року, Iталiя здобула нову королеву. Ця знаменна подiя сталася в соборi Пречистої Дiви Марiї Памплонської, де єпископ Франциско де ла Пенья з височайшого дозволу його святостi папи Павла VII поєднав святими узами шлюбу iмператора Авґуста XII Юлiя та кастильську принцесу Елеонору.
    А ввечерi напередоднi вiнчання була пiдписана поспiхом укладена шлюбна угода мiж Фiлiпом Аквiтанським-молодшим i Анною Юлiєю Римською, спадкоємицею ґалльських ґрафств Перiґору, Руерґу та Ґотiї. Точну дату одруження ще належало узгодити додатково, проте була досягнута принципова домовленiсть, що весiлля вiдбудеться в Римi пiсля Рiздвяних свят, а доти в Аннинiм почтi мають перебувати кiлька ґасконських шляхтичiв, якi вiд Фiлiпового iменi дбатимуть про неї, як про його наречену.
    На останньому пунктi Фiлiп наполiг особисто, i коли серед молодих людей, удостоєних такої високої довiри, вiн назвав iм’я Етьєна де Монтiнi, стало зрозумiло чому. На вiдмiну вiд iнших щасливцiв, що радiли перспективi провести три мiсяцi в iмператорському палацi на Палатинському Пагорбi, Монтiнi не почував особливого захвату вiд пропонованої йому честi й вовком дивився на Фiлiпа, раз по раз жалiсливо поглядаючи на Бланку.
    Марґарита трохи не зiпсувала цiєї урочистої митi, коли похапцем сховалася за спиною кузини Жоанни i, припавши до її плеча, давилася смiхом.
    А Бланка нагородила Фiлiпа нищiвним поглядом, у якому, поряд iз гнiвом, вiдчувалася безпораднiсть: хоч Етьєн був лейтенантом наварської ґвардiї i пiдлягав королю, вiн, як ґасконський пiдданий, не мiг не послухатися Фiлiпового наказу, навiть якби при цьому втрачав лейтенантський чин.
    Неборака Монтiнi зiйшов зi сцени, навiть не попрощавшись як годиться з коханою. Щоразу, почуваючи себе безсилою перед обставинами, Бланка страшенно гнiвалася, а коли, до того ж, у неї було мiсячне, вона перетворювалася на хижу мегеру i норовила зiрвати свою злiсть на першому-лiпшому, хто пiдвертався їй пiд гарячу руку. Того ж вечора, залишившись з Етьєном сам на сам, Бланка звинуватила його в усiх смертних грiхах i прогнала геть, а наступного дня пiд час весiлля i вранцi 11-го вересня, коли римськi гостi вирушили в дорогу, всiляко уникала його, про що згодом дуже шкодувала, проклинаючи себе за жорстокiсть i безсердечнiсть. Отож ми не схибимо, коли скажемо, що Монтiнi покидав Памплону з важким серцем, охоплений найгiршими передчуттями.
    Перед вiд’їздом Авґуст XII, вiднайшовши вiльну хвилину, вiдвiв Фiлiпа вбiк i тихо сказав йому:
    — Мабуть, я маю подякувати вчителевi моєї дружини за його стараннiсть. Вiдмiнна робота!
    Фiлiп ошелешено втупився в свого майбутнього тестя. Вiн весь ранок ловив на собi уважнi погляди iмператора i, загалом, здогадувався, в чiм рiч, але такої вiдвертостi вiд нього нiяк не чекав. Тим часом Авґуст XII поклав йому руку на плече i продовжував:
    — А я ж бо гадав, що уникнув цього, коли принцеса Бланка вийшла за ґрафа Бiскайського. От недолугi в мене iнформатори — ну, цiлковитi нездари... А втiм, ми з тобою квити, — з деяким злорадством додав вiн. — Моя дочка теж не ягнятко.
    Фiлiп згiдно кивнув. Вiд Дiани Орсiнi вiн дiзнався, що Аннине захоплення дiвчатами було зовсiм не таким невинним, як йому здавалося спочатку. Останнi пiвтора року при iмператорському дворi активно вiдроджувалися добре забутi традицiї давньоримських весталок, i Авґуст XII, втративши будь-яку надiю напоумити свою кохану, але вкрай безпутну доньку шляхом лагiдних умовлянь, погроз i суворих покарань, бачив лише один спосiб позбутися цього клопоту — чимшвидше видати Анну замiж i перекласти всi турботи на плечi її чоловiка. Так вiн, власне, i вчинив.
    „Але ж i сiмейка в нас буде! — скрушно думав Фiлiп. — Що чоловiк, що жiнка — обидва бабiї.“
    На прощання вони з Анною обмiнялися ввiчливими кпинами з приводу того, кому пiсля їх одруження дiстанеться Дiана Орсiнi. Сама дiвчина однозначно вiддавала перевагу Фiлiповi, якого вона просто обожнювала, i останньої ночi ридала аж захлиналася, не бажаючи розлучатися з милим. Фiлiп був дуже нiжний з нею i втiшав її тим, що за три мiсяцi вони знов зустрiнуться, i тодi вона поїде з ним до Ґаллiї. Вiн обiцяв пiд час розлуки часто думати про неї, i обiцяв це щиро, вiд усього серця. До кiнця турнiру в його особистому рейтинґу популярностi сталися деякi змiни: третiй рядок згори, пiсля Бланки та Амелiни, посiла Дiана, потiснивши Марґариту на четверту позицiю. Анна ж супилася на „цю пiдлу зрадницю“ i ревнувала їх обох одно до одного.
    Отак i розлучився Фiлiп з Анною Юлiєю Римською й Дiаною Орсiнi — двома юними жiнками, яким належало вiдiграти помiтну роль у його життi, оскiльки перша з них згодом стала його дружиною, а друга — фавориткою.

    З закiнченням офiцiйних святкувань бiльшiсть гостей наварського короля роз’їхалися по домiвках — проте так учинили не всi гостi. Формальним приводом для тих, що залишилися в Памплонi, послугувала заява Марґарити, що за два тижнi, 26 вересня, вiдбудеться її весiлля. Щоправда, вона не зволила повiдомити iм’я свого обранця, але сам факт призначення точної дати звужував коло пiдозрюваних до чотирьох осiб, що з ними король Навари мав твердi домовленостi, повнiстю готовi до пiдписання шлюбнi угоди й дозвiл Святого Престолу на шлюб; це були Тибальд де Труа, Рiкард Iверо, Педро Оска та Педро Араґонський. Що ж до дiйсної причини затримки частини делеґацiй Францiї, Ґаллiї, Араґону i Кастилiї в Памплонi, то про неї можна було здогадатися хоча б на тiй пiдставi, що король Робер III, змушений термiново повернутися до Тулузи, доручив вести переговори вiд iменi всiєї Ґаллiї вiдомому єзуїтоненависнику герцоґовi Аквiтанському. Крiм того, при наварському дворi з’явилися якiсь загадковi гостi, зодягненi як купцi, але з манерами знатних вельмож, — за твердженням обiзнаних людей, емiсари королiв Англiї, Лотарiнґiї i Бурґундiї, нiмецького iмператора, а також великого герцоґа Фландрського. Таким чином, у Памплонi зiбралися представники всiх країн, де були сильнi позицiї єзуїтiв; вони обговорювали план спiльних дiй у свiтлi майбутнього вiдлучення ордену вiд церкви й накладення на всi його областi Iнтердикту.
    За iнших обставин Фiлiп взяв би дiяльну участь у переговорах, але, як ми вже згадували, Марґарита запросила молодих вельмож погостювати в її замiськiй резиденцiї Кастель-Бланко — невеликому ошатному замковi поблизу рiки Араґон, всi стiни та вежi якого були збудованi з бiлого вапняку, тож вiн цiлком виправдовував свою назву*. Принцеса розраховувала, що її гостям припаде до смаку смiлива, можна сказати, революцiйна iдея на якийсь час позбутися осоружних придворних i провести цiлiсiнький тиждень у товариствi рiвних собi за походженням та суспiльним становищем, у веселiй, невимушенiй обстановцi, не обмежуючи свою свободу суворими приписами придворного етикету i не ризикуючи при тому втратити свою гiднiсть в очах знатi середнього та дрiбного копилу, чиєї присутностi в Кастель-Бланко не передбачалося.
    * Кастель-Бланко (Castel-Blanco) — достотно, „Бiлий Замок“ (ґал., каст.).
    Як Марґарита й розраховувала, бiльшiсть гостей, що отримали її запрошення, радо пристали на цю пропозицiю, i рано вранцi 13 вересня кiлькадесят знатних молодих людей у супроводi однiєї лише особистої прислуги та озброєної до зубiв охорони покинули Памплону й подалися на пiвдень, де осторонь вiд людських поселень знаходилася мета їхньої подорожi — затишний бiлий замок, заздалегiдь укомплектований численним штатом пажiв та слуг, щоб з першої хвилини перебування в ньому вельможi не почували нiяких незручностей.
    У цiй компанiї ясновельможних дам та сеньйорiв було, втiм, три винятки. По-перше, Марґарита задовольнила прохання Ерiка Датського i запросила до Кастель-Бланко Рiчарда Гамiльтона, який хоч i походив з древнього шотландського роду Гамiльтонiв, але належав до однiєї з молодших його гiлок i був бiльш вiдомий своїми вiйськовими подвигами в Палестинi i на Балканах, анiж маєтками на пiвднi Шотландiї. По-друге й по-третє, крiм традицiйних забав, на зразок прогулянок, полювання, купання в рiчцi, Марґарита вирiшила розважити високих гостей невеличкою пiкантною виставою — сiльським весiллям, як вона його називала, i з цiєю метою прихопила з собою Ґабрiеля й Матильду.
    Напередоднi Фiлiп та Бланка зробили останню вiдчайдушну спробу вiдрадити Ґабрiеля вiд шлюбу з Матильдою, але вiн уперто наполягав на своєму. Сама Матильда почувала себе мов засуджена до страти, її ставлення до Ґабрiеля анiтрохи не полiпшилося, i щодня, а то й по кiлька разiв на день, вона слiзно благала його, Марґариту й Етьєна змiнити своє рiшення, однак всi троє залишалися глухi до її прохань, i зрештою бiдолаха, якщо не змирилася зi своєю долею, то, принаймнi, скорилася неминучому. Фiлiп всiєю душею жалiв Матильду; вiн бачив, як у нiй з кожним днем зростає й мiцнiшає ненависть до всiх без винятку чоловiкiв, — i тодi йому ставало шкода Ґабрiеля...

    Кастель-Бланко знаходився бiльш нiж у двадцяти милях вiд Памплони, i молодi люди, хоч i вирушили в дорогу на свiтанку, прибули до мiсця призначення пiзно ввечерi. Всi були дуже стомленi дорогою, а Фiлiп, до того ж, злий як чорт. Весь день вiн гарцював на конi бiля карети, в якiй їхала Бланка, скаржачись їй спочатку на спеку, а згодом — на втому, проте вона навiдсiч вiдмовлялася розумiти його прозорi натяки i здебiльшого вiдмовчувалася, прагнучи тим самим показати йому, як низько вiн впав у її очах пiсля тiєї витiвки з Монтiнi. Крiм того, у Бланки була ще одна, не менш вагома причина не пускати Фiлiпа до себе в карету: щойно в неї закiнчилося мiсячне, i вона, почуваючи пiдвищену збудливiсть i навiть деяку гiперсексуальнiсть, небезпiдставно побоювалася, що їй забракне сил успiшно протистояти його чарам. Так Фiлiп i проїхав усю дорогу верхи пiд акомпанемент глузливих смiшкiв, що час вiд часу долинали з сусiдньої карети, на дверцях якої гордовито красувався герб ґрафства Iверо: то Ґастон д’Альбре в товариствi ґрафiвни Гелени коментував їй чергову Фiлiпову невдачу або ж розважав свою супутницю пiкантними iсторiями про того ж таки Фiлiпа.
    Пiсля прибуття в замок молодi люди нашвидку повечеряли i вiдразу розiйшлися по вiдведених їм покоях, щоб встигнути як слiд вiдпочити перед запланованою на наступний день розвагою — сiльським весiллям. Фiлiп також збирався пiти до себе, але Марґарита затримала його i попросила завiтати до неї для серйозної розмови. Розмова й справдi видалася серйозна, навiть важка, i пiд кiнець у Марґарити почалася тиха iстерика, отож Фiлiповi довелося лишитися з нею до ранку.




    Роздiл XLIII
    Сумне весiлля

    З легкої руки Марґарити словосполучення „сiльське весiлля“ завжди викликатиме в Фiлiповiй пам’ятi гнiтючу атмосферу туги i приреченостi, що панувала в маленькiй каплицi Кастель-Бланко, коли настоятель невеликого монастиря, що в двох милях вiд замку, вiдправляв урочисту службу на честь молодої подружньої пари, Ґабрiеля й Матильди. Низенький товстунець-абат з округлим благовидним лицем i добродушним поглядом ясно-сiрих очей був так прикро вражений похоронним виглядом нареченої, що раптом заквапився i мало не наполовину скоротив усю церемонiю, а заключне напуття взагалi промовив таким похмурим тоном, яким годилося б говорити „requiescat in pace“*.
    * „Reqirscat in pace“ — „Хай упокоїться в мирi“ (лат., церк.).
    Задум Марґарити явно не вдався. Веселощi були пiдтятi пiд корiнь, i широко розрекламоване нею сiльське весiлля перетворилося на бездарний i трохи моторошний фарс. На її превеликий жаль, падре Естебан, Бланчин духiвник, єдиний священослужитель, до якого наварська принцеса почувала щиру симпатiю, категорично вiдмовився вiнчати Ґабрiеля й Матильду, заявивши, що не братиме нiякої участi в цьому, на його думку, богопротивному дiяннi, — i бiльшостi гостей стало про це вiдомо. Можливо, з цiєї причини на святковому банкетi молодi вельможi, випивши за здоров’я молодих келиха-другого, постаралися швидше забути про винуватцiв так званого торжества, i зайняти свої думки iншими, значно приємнiшими речами.
    Мало-помалу розкiшна пиятика принесла свої результати. Присутнi пожвавилися, на їхнiх обличчях чимраз частiше стали з’являтися усмiшки, посипалися жарти, пролунали першi невимушенi смiшки, а вiдтак вибухнув гучний гомеричний регiт. Бенкет врештi зрушив з мертвої точки i вiдразу ж понiсся чвалом. Знатна молодь пиячила й веселилася, забувши про почуття мiри i про пристойнiсть, начисто iґноруючи будь-якi умовностi. Добряче налигавшись, Тибальд де Труа i Педро Оска стали женихатися до Марґарити з безцеремоннiстю сiльських парубкiв, що упадають за мельниковою дочкою. А Фiлiп, що, всупереч своєму звичаю, сьогоднi не поступався iншим пиякам, раз за разом причалював до Бланки з дуже нескромними пропозицiями — проте вона була ще не досить напiдпитку, щоб прихильно поставитися до його упадань.
    О десятiй вечора п’яненька Марґарита оголосила, що молодим час лягати в лiжечко. На Фiлiпiв подив, добра половина учасникiв бенкету, здебiльшого неодруженi молодi люди, зголосилися супроводжувати подружжя до їхнiх покоїв. Лише трохи згодом вiн уторопав, що всi цi принци королiвської кровi вирiшили взяти участь у грi, за якою вони доти лише поблажливо спостерiгали з висоти свого сану, та ще жодного разу не спускалися до того, щоб самим вступити в сутичку за пiдв’язку молодої. Фiлiп нiяк не мiг пропустити такого дивовижного видовища i пiшов разом з ними, прихопивши з собою Бланку, якiй забракло рiшучостi вiдмовити йому в товариствi. Збагнувши, в чiм рiч, за ними потяглася й решта присутнiх на бенкетi.
    Дорoгою осоловiлi панове весело гомонiли i наввипередки вiдпускали на адресу молодят солонi жарти, а першу скрипку в цiй какофонiї, безперечно, грав Фiлiп де Пуатьє. Сперши свою центнерову тушу на плечi двох здорованiв-лакеїв, вiн густим басом горлав якусь паскудну пiсеньку вкрай непристойного змiсту; її, либонь, розцiнили б недоречною навiть на весiллi свинопаса з батрачкою. При цьому дехто з вiдносно тверезих гостей завважив вираз глибокої огиди, що спотворив бездоганно правильнi риси обличчя дружини наслiдного принца Францiї, Iзабелли Араґонської.
    Тим часом Фiлiп, мiцно стискаючи Бланчину руку, обмiзковував одну чудову iдею, яка оце щойно спала йому на думку: схопити даму свого серця на руки i, рiшуче придушивши можливий опiр, негайно вiднести її до себе — а потiм хай буде, що буде. Однак, зваживши всi за i проти, вiн дiйшов висновку, що для такого смiливого й мужнього вчинку йому бракує щонайменше ще двох келихiв доброго вина, i твердо вирiшив при першiй зручнiй нагодi надолужити втрачене. Нiби здогадуючись, якi думки сновигають у Фiлiповiй головi, Бланка сторожко позирала на нього, але вивiльнити руку не намагалася.
    Опинившись у просторiй спальнi молодят, розпаленi вином вельможi бiльшiстю голосiв зажадали, щоб спершу Ґабрiель роздягнув Матильду i лише потiм вiддав їм на розтерзання її пiдв’язку. У тi часи ще був досить поширений звичай перед першою шлюбною нiччю виставляти голу наречену на загальний огляд i в присутностi бучної компанiї друзiв жениха вкладати її в лiжко. Принаймнi Фiлiповi з Луїзою довелося це пережити, i тому вiн сп’яну пiдтримав цю вимогу, повнiстю зiґнорувавши благальнi погляди Матильди, якi вона кидала на нього, Бланку та Марґариту.
    Важко зiтхнувши, Ґабрiель заходився виконувати бажання ясновельможного товариства. Вiд хвилювання його руки тремтiли, а на лобi виступив холодний пiт. Матильду проймала нервова дрож; вона мерзлякувато щулилася пiд вiдверто оцiнюючими поглядами вельмож i, палаючи вiд сорому, пристрасно благала небеса послати їй легку смерть.
    Коли на дiвчинi лишилися тiльки панчохи, туфлi й коротка спiдня сорочка з тонкої напiвпрозорої тканини, Бланка рiшуче промовила:
    — Годi вже, панове. По-моєму, досить.
    У її дзвiнкому голосi виразно пролунали владнi i навiть трохи погрозливi нотки, що вмить протверезили всiх присутнiх. П’янi хихотiння жiнок, збудженi коментарi i хтивi ахання та охання чоловiкiв негайно припинилися, i в кiмнатi запала нiякова мовчанка.
    — Атож, — стримано озвалася Марґарита. — Мабуть, справдi досить. А тепер, любi дами й одруженi сеньйори, потiснiться. Звiльнiть мiсце для сеньйорiв неодружених, нехай вони трохи порозважаються.
    Всi дами, одруженi сеньйори i сеньйори, що вiднесли себе до таких, квапливо вiдступили попiд стiни, залишивши посеред кiмнати сiмох молодих людей, що жадали з’ясувати мiж собою, хто з них перший стане одруженим. Ґабрiель опустився перед Матильдою навколiшки, тремтячими руками зняв з її правої панчохи мереживну пiдв’язку i, глибоко вдихнувши, навмання кинув її через плече.
    I пiшло-поїхало!.. Фiлiп безлiч разiв був присутнiй на весiллях, але ще нiколи не бачив так лютої боротьби за пiдв’язку нареченої. Глядачi голосно реготали, пронизливо вищали, дехто, зiгнувшись навпiл, трясся в iстерицi, i всi дружно пiд’юджували забiяк, кожний з яких, роздаючи стусани направо й налiво, намагався пiдхопити з пiдлоги пiдв’язку i не пiдпустити до неї будь-кого iншого. Вибравши момент, вiдразу двоє з них, Педро Оска та Тибальд Шампанський, одночасно пiрнули вниз, простягаючи руки до дорогоцiнного талiсмана, але зiштовхнулися лобами i, дружно скрикнувши вiд болю, гепнулися на пiдлогу. Iншi п’ятеро навалилися на них зверху.
    Злощасна пiдв’язка так i не дiсталася нiкому з семи претендентiв. Вочевидь, у запалi боротьби хтось ненавмисно пiдчепив її i , не помiтивши цього, зробив рiзкий рух — пiдв’язка вiдлетiла в куток кiмнати i впала бiля нiг Жоанни Наварської.
    — От i все, — поспiхом констатувала Марґарита, побоюючись, що захопленi боротьбою молодi люди чого доброго накинуться на її кузину. — Перемогла Жоанна... Гм. Це дуже до речi, сестричко. Тобi давно пора замiж.
    Жоанна почервонiла i, приховуючи збентеження, швидко нахилилася до пiдв’язки — буцiмто для того, щоб пiдiбрати свiй трофей.
    — Ну, гаразд, друзi, — тим часом продовжувала Марґарита. — Повеселилися трохи, i досить, не будемо зловживати терпiнням молодят. Нехай тепер i вони вступлять у протиборство... В любовне, певна рiч.
    Товариство добродушно зареготало на грубий жарт наварської принцеси, а Бланка закусила губу i спохмурнiла.
    „Боюся, це справдi буде схоже на протиборство, — подумала вона, спiвчутливо дивлячись на вбиту горем Матильду. — Та аж нiяк не любовне...“
    Молодi вельможi затрималися в шлюбних покоях ще на кiлька хвилин, щоб випити бурдюк вина. При цьому навченi досвiдом серцеїди, можна сказати, майстри в царинi улещення дам, серед яких був i Фiлiп, дали Ґабрiелевi кiлька вельми цiнних, квалiфiкованих, але дуже пiкантних порад, вiд яких бiдолашна Матильда так i сiла на лiжко, щиро жалкуючи, що не може провалитися крiзь пiдлогу.
    Поступово спальня спорожнiла. Трохи довше за iнших затрималася в нiй Бланка. Вона пiдiйшла до Матильди, мовчки обняла її й розцiлувала в обидвi щоки; вiдтак, вiдчуваючи, що на очi їй навертаються сльози, квапливо, майже бiгцем, кинулася до виходу. Нарештi молодята залишилися сам на сам.
    Якийсь час в спальнi панувала напружена тиша, лише з-за дверей долинало нерозбiрливе базiкання й гучнi смiшки вельмож, що покидали шлюбнi покої. Ґабрiель скинув з себе камзол та черевики i боязко пiдступив до Матильди, що сидiла на краю широкого ложа, зсутуливши плечi, i полохливо дивилася на нього, поглядом благаючи не наближатися до неї.
    Ґабрiелеве серце млосно защемiло. Вiн хотiв сказати Матильдi безлiч ласкавих слiв, вiн так кохав її, вiн її просто обожнював... А вона ненавидiла i зневажала його — за ту єдину помилку, що її вiн вчинив три тижнi тому, заслiплений раптовою пристрастю, цiлком втративши розум i будь-який контроль над собою. Лише тепер Ґабрiель зрозумiв, до чого привела його впертiсть у купi з безумством. Вiн на все життя зв’язав себе з жiнкою, яка почуває до нього глибоку вiдразу, яка гидує ним, в чиїх очах вiн є уособленням усього найгiршого, найбруднiшого, що лишень може бути в чоловiковi. З кожною нiччю, з кожною їхньою близькiстю, її огида лише посилюватиметься, а разом з нею зростатиме її ненависть до нього, i поступово його життя перетвориться на пекло. Вiн нiколи не дочекається вiд неї нiжностi, теплих слiв пiдтримки i розумiння. Вони завжди будуть чужими одно для одного, мало того — ворогами...
    Всi ласкавi слова, зверненi в думках до дружини, раптом застряли в горлi у Ґабрiеля. Вiн рiзко, майже грубо, промовив:
    — Ти сама знiмеш панчохи, чи це зробити менi?




    Роздiл XLIV
    Рiшучий штурм

    Щойно Бланка вийшла зi шлюбних покоїв, тут-таки поруч неї з’явився Фiлiп, i його пальцi знову зiмкнулися на її зап’ястi.
    — Любий кузене, — трохи роздратовано мовила вона. — Прошу, вiдпустiть мене.
    — I не подумаю, моя безцiнна кузино, — лагiдно, але категорично заперечив вiн. — Чому б нам не пiти разом?
    — Хоча б тому, що нам не по дорозi. Я йду до себе.
    — Але навiщо?
    — Як це навiщо? Пiзно вже.
    — Пiзно? — здивувався Фiлiп. — Не кажiть дурниць, Бланко. Я ж бо чудово знаю, коли для вас настає „пiзно“.
    — Сьогоднi я втомилася, — пояснила вона. — До того ж у мене кепський настрiй — i вам вiдомо з якої причини... Дайте менi спокiй, прошу вас.
    — Нiзащо!
    — Майте на увазi: з власної волi я з вами не пiду, — попередила Бланка. — Ви, звiсно, можете застосувати грубу силу, але тодi я чинитиму опiр.
    — О нi, сонечко, до цього справа не дiйде. Раз ви втомилися, я не смiю затримувати вас.
    — То пустiть! — Бланка смикнула руку, та Фiлiп хватку не ослабляв. — Як же я пiду, скажiть, будь ласка?
    — Дуже просто — я пiду з вами.
    Бланка важко зiтхнула:
    — Ви нестерпний, Фiлiпе!
    — Аж нiяк, золотце. Просто я в полонi ваших чар, i вiдпустити вас зараз понад мої сили.
    Поки вони отак сперечалися, не рушаючи з мiсця, iншi дами й панове вже почали спускатися сходами. Озирнувшись, Марґарита окликнула їх:
    — Кузино, принце! Чому ви вiдстаєте?
    — Кузина Бланка втомилася, — вiдповiв за обох Фiлiп. — Вона повертається до себе i попросила мене провести її. А я, як ґалантний кавалер, не можу вiдмовити їй у цiй невеличкiй послузi.
    У вiдповiдь на цю безпардонну брехню Бланка досадливо насупилася, але промовчала. Вона цiлком здавала собi справу, що за наявної ситуацiї будь-якi заперечення лише погiршать її й без того досить неприємне становище.
    Молодi люди весело розсмiялися, побажали їм приємних розваг i подалися своєю дорогою. Та перш нiж їхнi голоси стихли, чуйнi Бланчинi вуха все ж уловили кiлька прозорих натякiв i непристойних дотепiв, з приводу її втоми та Фiлiпової ґалантностi.
    — А ви зовсiм не змiнилися, кузене, — докiрливо сказала вона.
    — В якому розумiннi?... Агов, хлопче! — гукнув вiн пажа з лiхтарем, який теж вiдстав вiд гурту, щоб у разi потреби прислужити їм. — Посвiти нам, будь ласка.
    Паж мовчки вклонився i рушив уперед. Фiлiп та Бланка пiшли за ним.
    — I в чому ж я не змiнився? — повторив своє запитання Фiлiп.
    — Ви лишилися таким самим нахабою, яким були завжди.
    — Що за слова, Бланко? Ви мене ображаєте. Який же я нахаба?
    — Як це який? Звичайнiсiнький собi нахаба... А втiм, нi, ви не звичайнiсiнький, а надзвичайний. Ви нахаба, яких мало.
    — Вiд нахаби чую, — парирував Фiлiп. — Ви теж гарний овоч.
    — Що? — не збагнула Бланка.
    — А хiба нi? Коли одна знатна дама називає любим свого коханця в присутностi дядька свого чоловiка — як накажете це називати? Яскравим взiрцем сором’язливостi?
    Бланка збентежено потупилась i нiчого не вiдповiла. Решту шляху вони пройшли мовчки. Фiлiп нiжно м’яв її руку в своїй руцi, а вона вже й не намагалася звiльнитися. Бланчинi покої були розташованi в тiй же пiвнiчнiй баштi, лише на вищому рiвнi, поруч з покоями Марґарити, Гелени й Жоанни. Бiля її дверей паж зупинився, чекаючи подальших розпоряджень.
    — Дякую, друже, — сказав йому Фiлiп. — Ти вiльний.
    — Е нi, люб’язний! — негайно зреагувала Бланка. — Стривай. Ти ще маєш провести пана принца.
    — Це зайве, — заперечив Фiлiп. — Я сам знайду дорогу. Йди собi, хлопче.
    — Нi, стривай!
    — Можеш iти, я сказав.
    — А я кажу: стривай!
    Паж не рухався з мiсця i лише одурiло дивився на них.
    — То менi можна йти чи ще почекати? — врештi не витримав вiн.
    — Йди, — вiдповiв Фiлiп, а пiсля чергового Бланчиного „Нi, стривай!“, швидко повернувся до неї: — В чiм рiч, кузино? Хiба ви не хочете трохи посидiти зi мною, побалакати.
    — У мене нема настрою, Фiлiпе.
    — Так буде. Я миттю полiпшу ваш настрiй.
    Бланка заперечно похитала головою:
    — Це виключено, кузене. Будь ласка, йдiть.
    Фiлiп зобразив на своєму обличчi вираз глибокого збентеження.
    — Атож, розумiю, розумiю. I всiляко препрошую за свою нездогадливiсть.
    Бланка здивовано поглянула на нього, запiдозривши якусь каверзу:
    — Про що ви? Я не...
    — Все гаразд, забудьмо про це. Я ще раз перепрошую. Зважте, що сьогоднi я добряче напiдпитку. Сп’яну пiшов за вами, не здогадавшись, що ви просто хотiли вiдлучитися на хвильку. Звiсно ж, я зачекаю на вас тут.
    Її щоки спалахнули густим рум’янцем. Вона рвучко розчинила дверi i гнiвно вигукнула:
    — Заходьте, щоб вас покорчило!
    З самовдоволеною усмiшкою Фiлiп уклонився їй:
    — Тiльки пiсля вас, панi.
    Вони проминули вузький передпокiй i ввiйшли до невеликої затишної кiмнати, що правила за будуар. Незважаючи на те, що Бланка провела в своїх нових покоях лише одну нiч, вони здавалися цiлком обжитими i вже пахли своєю хазяйкою — в повiтрi витав тонкий, приємний аромат жасмину, яким завжди пахло вiд Бланки i вiд усiх її особистих речей.
    Дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i в щiлину просунулася голова Коломби, Бланчиної покоївки. Побачивши свою панi з чоловiком, вона вмить сховалася.
    Бланка влаштувалася на невеличцiй канапцi в кутку кiмнати i жестом указала Фiлiповi на крiсло, що стояло неподалiк. Фiлiп машинально сiв, не в змозi вiдвести вiд неї захопленого погляду. Вiн милувався її витонченими, ґрацiйними рухами, живою мiмiкою її обличчя, тим, як вона сiдає й сидить, — вiн милувався нею всiєю. Бланка була одягнена в чудову сукню з золотої парчi, яка вдало пiдкреслювало її природну привабливiсть, перетворюючи її з просто гарненької на слiпучу красуню. Фiлiп вiдчув, що починає втрачати рештки своєї тверезостi.
    — Здорово я зiграв на вашiй делiкатностi, еге ж? — лукаво всмiхаючись, сказав вiн. — Мiж iншим, ви знаєте, як називає вас Марґарита? Сором’язливою до непристойностi, ось як. I вона має рацiю. Часом ви самi заганяєте себе в глухий кут. Це ваше вразливе мiсце, i я буду не я, якщо не вiдшукаю тут лазiвки до вашої спальнi. Оце зараз я мiркую над тим, у чому б такому страшенно ганебному звинуватити вас, щоб ви могли спростувати це лише єдиним способом...
    — Припинiть, безсоромнику! — обурено перебила його Бланка. — Негайно припинiть!
    Цiєї самої митi з Фiлiповою головою щось сталося — мабуть, далося взнаки випите в шлюбних покоях вино, — i вона геть замакiтрилася. Через те вiн зовсiм перестав думати над тим, що каже, i, вiдповiдно, ще швидше зателiпав язиком:
    — А чому „припинiть“? Чи не можна коротше: „припини“? Так буде рiзкiше, влучнiше, вагомiше... i значно iнтимнiше. Що ти все викаєш та викаєш? Добре ще коли ми на людях, але сам на сам... Чорт забирай! Ти ж моя троюрiдна сестричка. Навiть бiльше, нiж троюрiдна, майже двоюрiдна — адже мiй дiд i твоя бабця були двiйнята. Близнюки до того ж. Ну, зроби менi ласку, любонько, називай мене на ти.
    Бланка мимохiть усмiхнулася. Ця пiсенька була їй добре знайома. Щоразу пiдвипивши, Фiлiп з гiдною кращого застосування наполегливiстю починав допитуватись у неї, що ж заважає їм бути на ти.
    — Нi, Фiлiпе, — рiшуче похитала вона головою. — Нiчого у вас не вийде.
    — Ваша високiсть вважає мене недостойним? — їдко довiдався Фiлiп. — Ще б пак! Ви ж, панi, дочка i сестра кастильських королiв, а я — лише онук короля Ґаллiї. Мiй рiд не такий знатний, як ваш, а мiй предок Карл Байстрюк, як це видно з його прiзвиська, був незаконнонароджений... Ха! Чорти лисi! Адже ж вiн i ваш предок! Ми обидва належимо до одного сонмища покручiв...
    — Фiлiпе!..
    — Ми з тобою одного поля ягоди, люба моя, — вiв далi вiн, чимраз дужче збуджуючись. — Ми просто зобов’язанi бути на ти. I нiяких заперечень я не приймаю.
    — Ну, а потiм ви зажадаєте, щоб ми... зблизилися, так? — сказала Бланка. — Мовляв, якщо ми з вами на ти, то й нашi стосунки, як ви висловлюєтесь, мають бути „на належному рiвнi“.
    Фiлiп демонстративно ляснув себе долонею по головi.
    — Ага! От у чiм заковика! Не потерпайте, кузино, це легко виправити. Ми можемо спершу зблизитися i лише потiм перейти на ти.
    З цими словами вiн одним стрибком пересiв з крiсла на канапу поряд з Бланкою, нiби ненароком обняв її за стан i пригорнув до себе.
    — Що ви робите, нахабо! — вигукнула Бланка, вiдчайдушно пручаючись. — Що ви...
    — Як це що? Йду на зближення, — з незворушним виглядом пояснив Фiлiп, проте очi його гарячково блищали. Вiн вiдкинув з її лоба непокiрне пасмо волосся i нiжно поцiлував його. — От ми i зблизилися... Гм. Принаймнi частково.
    — Свиня! Нахаба!
    — А ви нечема.
    — Та невже?!
    — А хiба нi? — вдав iз себе здивованого Фiлiп. — За ким, свiтло душi моєї, я упадаю останнi три тижнi? Ясна рiч, за вами. I що ж у вiдповiдь? Мене не помiчають! Ради кого я вiдiслав пана де Монтiнi до Рима — шкода, що не до Пекiна? Зрозумiло, ради вас...
    — Ах! — саркастично мовила Бланка. — Виявляється, це робилося виключно для мого щастя!
    — Атож. Вiн вiдчутно заважав нашому коханню.
    — Так, так, так...
    — А у вiдповiдь ви образилися на мене.
    — Гай-гай! Яка чорна невдячнiсть з мого боку! — Вона зробила ще одну, втiм, безуспiшну спробу вирватися з його обiймiв. — А я ж бо мусила вiдразу ж кинутися вам на шию.
    Фiлiп поважно закивав з задоволеним виглядом пастиря, чий безпутний прихожанин врештi вирiшив узятися за розум.
    — Отже, ти усвiдомила свою провину. Що ж, вiдрадно... А чи розкаюєшся ти?
    — Розкаююся? — щиро обурилася Бланка. — Це вже занадто! Може, менi ще стати навколiшки i попросити у вас пробачення?
    — Гм... Взагалi непогана iдея.
    Згадка про колiна викликала у Фiлiпа ланцюжок тривiальних асоцiацiй, що спонукали його до активних дiй. Лiвою рукою вiн зробив блискавичний випад униз з явним намiром задерти її спiдницi, але Бланка нi на мить не втрачала пильностi. Вона вiдразу хвицнула його ногою i дала йому дзвiнкого ляпаса — вiн вiдчув себе на сьомому небi вiд блаженства.
    — Безсоромний нахаба! Хтивий самець! Огидний збоченець!
    З двома першими характеристиками Фiлiп, очевидячки, був згоден. В кожнiм разi, проти них вiн не мав особливих заперечень, чого не можна було сказати про останню, яка дуже засмутила його.
    — Я збоченець? Що ви таке кажете, Бланко?!
    — А нi? Як бо iнакше називати вас пiсля тих ваших порад пановi де Шевернi? — Бланка аж здригнулася на згадку про те, щo Фiлiп нарадив Ґабрiелевi, покидаючи спальню молодят. — Бiдолашна Матильда!
    Фiлiп сторопiв. Вiн випустив Бланку з обiймiв i, широко розплющивши вiд подиву очi, в мовчазнiй розгубленостi дивився на неї, мовби не ймучи вiри своїм вухам.
    — О, Боже!.. — нарештi промимрив вiн. — Бланко! Що ти знайшла огидного, а тим бiльше збоченницького, в тих моїх порадах? Визнаю, вони були занадто вiдвертi, дуже нескромнi, i я, мабуть, учинив негарно, давши їх Ґабрiелевi в присутностi Матильди й iнших жiнок. Але називати мене огидним збоченцем... Чорти лисi! — Вiн схопив Бланку за плечi й хапливо заговорив, пронизуючи її наскрiзь полум’яним поглядом: — Ти мене вбиваєш, серденько! Досi я гадав, що Нора була найдрiмучiша невiгласка з усiх знаних мною жiнок, на тебе я навiть подумати не мiг — адже ти в нас така розумниця, така вдумлива й розсудлива. Я завжди вважав тебе донезмоги сором’язливою, вкрай потайною, але менi й у страхiтливому снi не могло привидiтися, що ти така забита, затуркана... Господи, та що й казати! Коли ми з Норою... гм... зблизилися, їй ще не минуло тринадцяти рокiв, вона була наївним та незайманим дiвчиськом i не мала нi найменшого уявлення, що значить бути жiнкою. Тобi ж незабаром сiмнадцять, ти замiжня, у тебе є коханець — i ти таке верзеш! Таку дурницю, таку нiсенiтницю!.. Ганьба твоєму чоловiковi — а втiм, якщо вiн справдi не спить з тобою, це частково виправдовує його. Але Монтiнi немає нiякого виправдання. Ганьба йому, ганьба! Вiн не гiдний бути коханцем такої дивовижної жiнки, як ти. Твiй Монтiнi — хамулуватий мужлай.
    — Фiлiпе!
    Вiн змiряв його тендiтну постать ласим поглядом i нетерпляче потер руками, нiби наперед смакуючи якийсь вишуканий делiкатес.
    — Страшенно люблю незайманих, — повiдомив вiн. — А ти справдi незаймана. Ти цнотливе й незiпсуте дiвча, чисте душею та помислами, гiдна вихованка черниць-кармелiток. — Його очi заблищали якимсь дивним, незбагненним поєднанням нiжностi та хтивостi. — Я навчу тебе кохатися, Бланко. Навчу, що немає нiчого соромiцького в тих пестощах, що ними чоловiк обдаровує жiнку i навзаєм, якщо це робиться з обопiльної згоди, дає їм обом насолоду i не шкодить їхньому здоров’ю... Скажи: „хочу“, любонько. Одне-єдине слово чи просто кивок голови — i зi мною ти пiзнаєш таку втiху, якої ще не знала нiколи i нi з ким.
    — Та ви просто чудовисько! — вражено вигукнула Бланка.
    — Так, я чудовисько, — ствердив Фiлiп, притягаючи її до себе. — Я дракон. Гр!
    Вiн спробував ухопити зубами її носик. Бланка ухилилась i нагородила його ще одним ляпасом.
    — Вiдпустiть мене, ви, п’яна свинюко!
    — Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбiльше полюбляють дракони — i п’янi i тверезi? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дiвчат — як от ти, скажiмо. А позаяк я дракон, голодний i п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-i-iм! — останнє слово Фiлiп прогарчав.
    Однiєю рукою вiн притиснув Бланку до себе, а iншою заходився розстiбати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась i хвицалась, проте вирватися з його обiймiв їй не вдавалося.
    — Припинiть негайно! Я вас битиму.
    — Бий, — байдуже вiдказав Фiлiп. Вiн якраз зосередив усю увагу на застiбках, якi чомусь не хотiли виконувати свого найголовнiшого призначення — розстiбатися.
    — Я кусатимуся, — попередила Бланка.
    — Про це я тiльки i мрiю, — запевнив її Фiлiп.
    — Негiдник ти! — сказала вона i раптом схлипнула.
    Фiлiп облишив Бланчин корсаж, узяв її за пiдборiддя й зазирнув їй у вiчi. На її довгих вiях, нiби краплi роси, блищали сльози.
    — Що таке, серденько? Чому ти плачеш?
    — Ви... Ти силкуєш мене. Ти примушуєш...
    Вiн провiв великим пальцем по її рожевих губах, якi мимохiть напружилися i затремтiли, готовi пiдкоритися найменшому її бажанню.
    — А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?
    — На що?
    — Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зi мною в лiжечко. Ну, не вiдмовляйся, сонечко, адже я так тебе хочу. Я нiкого iншого досi не хотiв — ось як я тебе хочу!
    Бланка заперечно похитала головою:
    — Нi, Фiлiпе.
    — Але ж чому, чому? Невже я не подобаюся тобi?
    Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обiймах, Фiлiп вiльною рукою погладив крiзь тканину спiдниць i сукнi її стегно, вiдтак пробiг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її пiдборiддя, шию, за вушком... Бланка глибоко й часто дихала, вся паленiючи вiд сорому й солодкого збудження.
    — Невже я не подобаюся тобi? — повторив своє запитання Фiлiп.
    — Чом же, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, вiдповiла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розумiючи, що за цих обставин звертання у множинi виглядало б щонайменше комiчно. — Навiть дуже подобаєшся. Але я кохаю iншого.
    — Пана де Монтiнi?
    — Так.
    — А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?
    Бланка збентежено опустила очi.
    — Так, — пiсля хвилинної мовчанки сказала вона. — Тодi б я погодилася.
    Фiлiп зiтхнув i просто поклав руку їй на колiно.
    — Ти помиляєшся, Бланко. Насправдi ти не кохаєш Монтiнi, ти просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.
    — I, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що вiн менi не рiвня?
    — Аж нiяк, сонечко. Я з власного досвiду знаю, що кохання не зважає на кастовi забобони. Але зараз iдеться про iнше.
    — Про що?
    — Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабрiелевi.
    — Це паскудство!
    — Отож-бо. Ти вважаєш це паскудством — i не лише те, що я дав цi поради в присутностi жiнок, а й те, що я взагалi даю такi поради. Отже, ви з Монтiнi нiчого такого не...
    Цiєї митi Бланка затисла йому рота рукою.
    — Май же совiсть, Фiлiпе!
    Фiлiп м’яко, але рiшуче прибрав маленьку долоню вiд свого рота i по черзi обцiлував тендiтнi Бланчинi пальчики.
    — А тим часом, — продовжував вiн, нiби нiчого не сталося, — пан де Монтiнi, наскiльки менi вiдомо, вельми досвiдчений юнак. Вiн не якийсь там шмаркач, який здатен лише на те, щоб залiзти на жiнку, а за хвилю злiзти з неї...
    — Замовкни!
    — Нi, Бланко, я не мовчатиму, — палко заявив Фiлiп. — Я вiдкрию тобi очi на справжнiй стан речей. Сама подумай: чим можна пояснити той факт, що на третьому мiсяцi любовного зв’язку з таким гульвiсою, як Монтiнi, ти все ще залишаєшся незайманим дiвчам?
    — Я...
    — Цьому є лише одне пояснення. Ти не любиш Монтiнi. У лiжку з ним ти почуваєшся скуто, незатишно, невпевнено. Ти соромишся його — людину, яку ти буцiмто любиш! Признайся, Бланко, щo ти кажеш йому в тi ночi, коли... — Фiлiп зробив паузу й широко осмiхнувся. — Одно слово, коли з природних причин не можеш кохатися з ним.
    Бланка густо зашарiлася, не знаючи, де їй подiтися вiд жагучого сорому, що вмить охопив її.
    — Перестань, Фiлiпе. Прошу тебе...
    — Що, правда в очi коле? Зараз ти засоромлена, збентежена, i не лише тому, що я веду з тобою мову на таку делiкатну тему, а ще й тому, що нагадую тобi про ту непевну дражливiсть, яка часом виникає в твоїх стосунках з Монтiнi. Таж якби ти насправдi кохала його, то не крилася б вiд нього зi своїми жiночими клопотами. I, тим бiльше, не вважала б те, що я порадив Ґабрiелевi, паскудством. Я майже певен, що ти неодноразово вiдштовхувала Монтiнi вiд себе, коли вiн, на твою думку, „заходив надто далеко“, пропонував тобi „соромiцькi нiжностi“...
    — Годi вже!
    Бланка рiшуче встала з видимим намiром вказати Фiлiповi на дверi. Проте вiн випередив її, схопив за стан i силомiць усадовив собi на колiна.
    — Вiдпусти мене, Фiлiпе! Негайно вiдпусти!
    — Спокiйно, пташечко! — суворо мовив Фiлiп. — Якщо ти зараз же не вгамуєшся, то, присягаюсь, я всупереч своїм принципам зґвалтую тебе. Сьогоднi ти так збуджуєш мене, до того ж я такий п’яний, що, мабуть, зважуся на цей вчинок.
    — I зганьбиш себе!
    — А хто про це дiзнається? Та ти радше помреш, нiж комусь поскаржишся. Ще й покоївцi накажеш тримати язика за зубами. Чи, може, я помиляюся?
    Бланка приречено зiтхнула, визнаючи слушнiсть його слiв.
    — Нi, не помиляєшся.
    — От ми й порозумiлися, — задоволено констатував Фiлiп. — Тепер, любонько, вмощуйся зручнiше — ти навiть не уявляєш, яке я почуваю блаженство, послуговуючи тобi за крiсло, — i будь слухняною дiвчинкою. Я ж зовсiм не хочу силувати тебе. Я взагалi не люблю застосовувати до жiнок силу, а до тебе — й поготiв. Адже ти найкраща в свiтi.
    — Брешеш! Ти кажеш це всiм жiнкам, яких хочеш звабити.
    — Та тiльки не тобi, серденько. Тобi я не брешу. Я просив твоєї руки зовсiм не тому, що ти була скомпрометована тими безглуздими чутками. Далебi, якби я одружувався з усiма дiвчатами, чия репутацiя була пiдмочена через мене, я був би володарем одного з найбiльших гаремiв у всьому мусульманському свiтi. Але ж я не мусульманин, я принц християнський, i я збирався взяти собi за дружину ту, що подобалася менi понад усе на свiтi. Тебе, люба моя, тебе, кохана...
    Цього разу йому швидко вдалося розстiбнути корсаж i оголити її плечi та груди. Спершу Бланка не могла зiбратися на силi для рiшучого опору, пам’ятаючи недавню погрозу Фiлiпа зґвалтувати її, а трохи згодом їй довелося спрямувати всi зусилля на те, щоб утамувати жагу, що нараз збурилась у нiй вiд легеньких, але безмежно нiжних доторкiв до її шкiри його пальцiв та губ.
    — Фiлiпе, не треба... прошу... — благально прошептала вона.
    — Невже я чимось гiрший за твого Монтiнi? — запитав Фiлiп, пристрасно дивлячись їй в очi. — Скажи: чим?
    Бланка до болю закусила губу, ледве стримуючись, щоб не вигукнути: „Та нiчим!“ — i припасти до його вуст жадiбним поцiлунком.
    Фiлiп пригорнув Бланчину голову до своїх грудей i зарився лицем у її пахуче волосся. Вона тихо стогнала в знемозi, а її руки дедалi мiцнiше обвивали його плечi. Нарештi Фiлiп пiдняв до себе її лице i палко промовив:
    — Я люблю тебе, Бланко. Справдi люблю. Я дуже шкодую, що ми не одружилися... А ти любиш мене?
    Замiсть вiдповiдi вона заплющила свої iмлистi карi очi i трохи розтулила губи. Нахиливши голову, Фiлiп торкнувся до них своїми губами — а за якусь мить вони злилися воєдино в жагучому поцiлунку.
    Цiлувалася Бланка умiло (щодо цього Монтiнi не можна було дорiкнути), а її вуста були такi солодкi, що Фiлiп зовсiм одурiв. Вiн перекинув її навзнак i, не звертаючи уваги на протести, благання та погрози, запустив руки їй пiд спiдницi. При цьому оголена права нога Бланки опинилася мiж Фiлiповими ногами, i, швидше машинально, нiж усвiдомлено, вона вдарила колiном йому в пах.
    Удар вийшов не дуже сильним, але цiлком достатнiм, щоб Фiлiп, завивши вiд болю, зiгнувся навпiл i гепнувся з канапи на пiдлогу. Бланка прибрала сидяче положення, обсмикнула сукню i прикрила оголенi груди.
    — Коломбо! — голосно покликала вона.
    Тут-таки до кiмнати вбiгла молоденька покоївка. Вона мiцно стискала свої тонкi губи, ледве тамуючи смiх, а в її великих чорних очах танцювали лукавi бiсики. Вона явно була в курсi всього, що тут вiдбувалося.
    — Коломбо, дорогенька, — сказала їй Бланка. — Пан принц збирається йти. Проведи його, щоб, бува, не заблукав.
    Тим часом Фiлiп, крекчучи, звiвся на ноги, але повнiстю випростатися ще не мiг. На його обличчi застигла цiла сумiш почуттiв — болю, досади, розгубленостi i здивування. Покоївка пирснула смiхом i глузливо зауважила:
    — Кажеться, монсiньйоре, шо вам нада кой-куди сходить.
    — Сама йди туди!.. — простогнав вiн i кулею вилетiв з кiмнати.
    „Цей Монтiнi — нахаба, яких ще свiт не бачив, — роздратовано думав Фiлiп, бiгцем прямуючи темним коридором ґалереї, що сполучала пiвнiчну башту зi схiдною, де мешкала чоловiча половина товариства. — Колись вiн дограється, що я його порiшу. I то незабаром...“

    Тiєї ночi Бланка лягла спати, вiдмовившись вiд приготованої їй теплої купелi. Зазвичай вона милася двiчi — вранцi i ввечерi — i сьогоднiшнiй вiдступ вiд правил спробувала виправдати перед собою тим, що дуже втомилася за день, а недавнi переживання позбавили її останнiх сил. Насправдi ж їй хотiлося якомога довше зберегти на своєму тiлi невидимi слiди Фiлiпових доторкiв i поцiлункiв...




    Роздiл XLV
    у якому Фiлiп стає боржником,
    а Ернан тим часом пиячить
    Коли Фiлiп, побувавши в своїх покоях, повернувся до бенкетного залу, там не стихали веселощi. Хоч лави бенкетуючих i порiдiли, однак бiльше половини гостей ще продовжували вечiрку. Музики вже не грали, пiсень чути не було, а принцесин блазень самотньо й понуро сидiв у кутку, облишивши всi намагання привернути до себе увагу — присутнi iґнорували всi його бездарнi вибрики. Молодi люди роздiлилися на двi майже рiвнi ґрупи, однiєю з яких, чисто чоловiчою, заправляв Ернан де Шатоф’єр. Добре знаючи звички свого друга, Фiлiп здогадався, що вiн улаштував поєдинок пиякiв, вже встиг обпоїти всiх своїх суперникiв до зелених чортикiв, i їх беззастережна капiтуляцiя була лише питанням часу.
    Душею другої компанiї була Марґарита. Вона безжально знущалася з Тибальда де Труа та ґрафа Оски i нацьковувала їх один на одного, демонструючи при тому неабияку дотепнiсть, витончену пiдступнiсть i майже цiлковиту безсердечнiсть, а кiлька її кузин та кузенiв вiд душi забавлялися цiєю виставою.
    Фiлiпову появу присутнi сприйняли з вiдвертим зачудуванням. На мить у залi запала напружена тиша; двадцять пар осоловiлих очей запитливо втупились у нього.
    — Оце так! — вигукнув Фернандо де Уельва. — Швидко ж ви впорали мою сестрицю!
    Така груба вульґарнiсть з боку кастильського принца не була наслiдком сп’янiння. Вiн i в тверезому станi не надто добирав слова, коли йшлося про старшу з його сестер, яку вiн ненавидiв так само люто, як нiжно любив її Альфонсо. А Бланка, в свою чергу, вiдповiдала обом братам взаємнiстю, люблячи старшого i зневажаючи меншого. У цiй сiмейнiй ворожнечi Фiлiп щоразу ставав на бiк Бланки, чим зажив собi глибоку ненависть Фернандо, i той нiколи не втрачав нагоди досадити йому.
    Грубий дотеп Фернандо припав до смаку бiльшостi бенкетуючих, i зал просто задвигтiв вiд гомеричного реготу, з-помiж якого особливо вирiзнялися соковитий баритон Шатоф’єра та густий бас Пуатьє. Фiлiп пiдiйшов ближче до Марґаритиної компанiї i спрямував на кастильського принца пронизливий погляд.
    — Кожен думає в мiру своєї розпусностi, кузене де Уельва, — вiдповiв вiн, коли регiт трохи вщух. — Що ж до мене, то я лише провiв кузину Бланку до її покоїв.
    — Одначе довго ви її проводжали, — правив своєї Фернандо. — Майже цiлу годину... Ага, зрозумiло! Все гаразд, панове. Виявляється, моя сестра поселилася не тут, а десь в iншому мiсцi, i кузеновi Аквiтанському довелося вiдвозити її.
    — А до вашого вiдома, — вставила слiвце Марґарита, — найближче людське поселення, чоловiчий монастир авґустинцiв, знаходиться в двох милях звiдси. Тож нашому любому принцовi довелося поспiшати, щоб укластися в одну годину... Ви, часом, коня не загнали, кузене?
    Присутнi так i покотилися зi смiху. Фiлiп не на жарт розiзлився, але нiякої гiдної вiдповiдi насмiшникам, крiм брудної лайки, не спадало йому на думку.
    — Та хiба це вперше, — знизав плечима Фернандо. — У Толедо вiн мав звичай призначати по кiлька побачень на одну нiч.
    — I як? — мляво поцiкавився Педро Араґонський. — Устигав?
    — Певна рiч. Вiн же всюдисущий i невтомний.
    — Я таки слушно вчинив, що залишив свою сестру в Шалонi, — з серйозною мiною констатував Тибальд де Труа. — Так я вiдчуваю себе бiльш-менш спокiйно. А проте, скажу чесно, коли я довго не бачу кузена Аквiтанського, мене починають мучити поганi передчуття.
    Знову регiт.
    — Сподiваюся, — озвалась Марґарита, — з кузиною Бланкою по дорозi нiчого не скоїлося?
    — А що з нею могло скоїтися? — з цинiчним осмiхом мовив Фiлiп. Дiйнятий до живого Бланчиною вiдсiччю, вiн потребував небагато, щоб втратити терпець i зважитись на вiдверту грубiсть. — Хто-хто, а ви, Марґарито, мусите знати, що нiчого особливого. З вами ж було все гаразд, ви навiть не завагiтнiли.
    Смiшки в залi нагло змовкли. Вiд несподiванки Марґарита остовпiла. Королева Констанца Орсiнi, Жоанна Наварська, Iзабелла та Марiя Араґонськi сором’язливо потупили очi, а Тибальд де Труа i Педро Оска схопилися зi своїх мiсць i, стиснувши кулаки, повiльно рушили на Фiлiпа. Вiн чекав їхнього наближення з олiмпiйським спокоєм, склавши на грудях руки. Синь його очей, зазвичай чиста i глибока, як весняне небо над Пiренеями, потьмянiла i стала нагадувати скуте зимовою кригою озеро.
    Ернан також встав.
    — Зараз буде бiйка! — голосно повiдомив вiн. — Двоє проти одного. Ну, нiчого, невелика бiда. Тримайтеся, государю, я йду на пiдмогу. Разом ми їх нараз укоськаємо... — I вiн кинувся до Фiлiпа.
    Першою схаменулася Iзабелла Араґонська. Вона квапливо пiдвелася з крiсла, швидкими кроками випередила Тибальда та Педро Оску i стала мiж ними й Фiлiпом.
    — Вгамуйтеся, панове! — карбуючи кожне слово, промовила вона до Фiлiпових супротивникiв. — Ваше щире обурення трохи запiзнилося. Вам належало б ранiше стати на захист честi та гiдностi дами — коли дон Фернандо та Марґарита ображали вiдсутню тут Бланку. Кузина Наварська сама напросилася, i не варто звинувачувати в усьому дона Фiлiпа. Зрештою, це його особиста справа, де вiн був i з ким вiн був. А ви, доне Фернандо... Я просто не розумiю вас, вiдмовляюся розумiти. Бланка ваша рiдна сестра, i хоч як би ви до неї не ставилися, вона все одно залишається вашою сестрою. Своїми вульґарними дотепами на її адресу ви передусiм ображаєте всю свою сiм’ю, а отже, i самого себе. Менi соромно, що в моєї сестри такий чоловiк.
    Марґарита й Фернандо знiяковiли пiд осудливими поглядами iнших дам та сеньйорiв, якi поквапилися перекласти на них i свою частку провини за цей неприємний iнцидент.
    Фiлiп мимоволi замилувався Iзабеллою.
    „Яка вона красуня! — розчулено подумав вiн, а поглянувши скоса на п’яного в дим ґрафа де Пуатьє, скрушно зiтхнув: — I дiсталася такому телепневi...“
    — Доне Педро, — знов заговорила Iзабелла, владно дивлячись на ґрафа Оску. — Я старша дочка вашого короля. — Потiм вона перевела погляд на ґрафа Шампанського: — Я ваша наслiдна принцеса, доне Тибальде. I я наказую вам обом повернутися на свої мiсця. — Вона тупнула нiжкою. — Ну!
    Тибальд де Труа i Педро Оска неохоче скорилися, всiм своїм виглядом показуючи, що чинять так усупереч своїй волi i лише з поваги до жiнки та принцеси.
    Ернан де Шатоф’єр теж сiв i плеснув по плечу вiконта Iверо, що сидiв поруч нього.
    — Алярм вiдмiняється, приятелю. Продовжимо наше змагання.
    П’яно косячи очима, Рiкард уважно пригледiвся до Ернана i розгублено заклiпав очима, видимо не второпавши, про що йдеться, та потiм все ж невпевнено кивнув.
    — От i добренько, — сказав Шатоф’єр i пiдняв черговий келих вина.
    Тим часом Iзабелла пiдiйшла до Фiлiпа i взяла його за руку.
    — Кузене, ви не вiдмовите менi в однiй маленькiй послузi?
    — Завжди радий вам служити, моя принцесо.
    — В такому разi, побудьте моїм кавалером до кiнця цього вечора. Сьогоднi мiй чоловiк не в змозi подбати про мене.
    — Вважатиму за честь, кузино, — ввiчливо вклонився їй Фiлiп.
    Ґраф де Пуатьє незадоволено завовтузився в своєму крiслi, але заперечувати не став, лише зажадав собi ще вина.
    Фiлiп та Iзабелла вiдiйшли в протилежний куток залу, подалi вiд обох компанiй, i влаштувалися в м’яких крiслах бiля невисокого столика. На якусь мить їхнi ноги зустрiлися, i Iзабелла з такою квапливiстю вiдсунулася, нiби боляче обпеклась. На її щоках проступив рум’янець збентеження, а в красивих смарагдових очах спалахнули млоснi вогники.
    — Я дуже вдячний вам за допомогу, кузино, — першим озвався Фiлiп. — Якби ви не втрутилися, сьогоднiшня вечiрка могла б закiнчитися бiйкою.
    — Тому я i втрутилася, що не хотiла цього, — вiдповiла Iзабелла. — Не варто менi дякувати, я вчинила так для себе — щоб не бути свiдком мордобою мiж принцами королiвської кровi.
    — I все ж дозвольте менi вважати себе вашим боржником.
    Вона лукаво всмiхнулася:
    — А ви не дуже образитеся, якщо я не дозволю?
    — Чому? — здивувався Фiлiп.
    — Чесно кажучи, я боюся бути вашим кредитором, любий кузене. Наскiльки менi вiдомо, у досить своєрiдне розумiння боргу перед дамою, до того ж ви, як i Господь Бог, звикли повертати сторицею. Тому я вiдразу списую ваш борг i спалюю всi вашi векселi.
    Фiлiп тихо розсмiявся.
    „По-моєму, я закохуюся, — вирiшив вiн, прагнучи помститися Бланцi за її непоступливiсть. — Яка чарiвна дитина!.. Гм, нiвроку собi дитина — майже на три роки старша за мене.“
    Вiн нiжно поцiлував її руку i тiєї ж митi вiдчув на собi похмурий погляд свого тезки, ґрафа де Пуатьє.
    — Ну ось, — сумно констатувала Iзабелла. — Так у нас з чоловiком завжди: коли вiн смiється — я невесела, менi весело — вiн супиться.
    — Щиро вам спiвчуваю, — сказав Фiлiп. — Боюся, ви ставите себе пiд удар, продовжуючи залишатися в моєму товариствi.
    Iзабелла мило труснула своєю бiлявою голiвкою:
    — Вашi побоювання марнi, кузене.
    — Хiба?
    — Саме так. Я вже поставила себе пiд удар, коли втрутилась у вашу сварку з кузенами Тибальдом та Педро. Гiрше не буде. Тепер не має принципового значення, скiльки часу я пробуду з вами вiч-на-вiч — чверть години чи чотири години.
    — Чи всю нiч? — вкрадливо поцiкавився Фiлiп.
    — Чи всю нiч, — повторила вона зi ствердною iнтонацiєю. — Це нiчого не змiнить. Все одно завтра мене чекає бурхлива сцена ревнощiв.
    — Гм... I на якiй пiдставi?
    — Та нi на якiй. Просто мало не з першого дня нашого перебування в Памплонi мiй чоловiк узяв собi в голову, що ми з вами потай, як вiн висловлюється, крутимо шури-мури.
    — Он як! Отже, у нас роман? А я й не знав.
    — Зате мiй чоловiк в цьому впевнений... Був упевнений.
    — Був?
    — Так, був. Пiсля того, як у сварцi я стала на ваш бiк, його впевненiсть переросла в переконання.
    — Ну, коли так, — промовив Фiлiп, спрямувавши на неї нiжний погляд, — то що заважає нам виправдати його сподiвання... чи то пак, пiдозри? Адже, за вашим власним твердженням, гiрше все одно не буде. Га?
    Iзабеллинi щоки знову зашарiлися. Вона потупила очi i в розгубленостi стала перебирати пальцями оборки своєї сукнi.
    — Це слiд розумiти так, що ви мене знаджуєте?
    — На Бога, кузино, зовсiм нi! Це ви мене знаджуєте.
    — Я?!
    — А хто ж iще? Нашу розмову вели ви, а я лише пасивно утримував її в заданому вами руслi. I саме ви спровокували мене на цю пропозицiю.
    Iзабелла ще бiльше розгубилася.
    — Повiрте, кузене, я й у гадцi цього не мала.
    Фiлiп пильно подивився їй в очi:
    — Так-так. Ви й справдi не лукавите.
    — Я ж кажу, що ви помиляєтеся.
    — Нi, кузино, все не так просто. Може, свiдомо ви не збиралися провокувати мене, але десь у глибинi душi вам дуже хотiлося, щоб я запропонував вам своє кохання.
    — Кохання, кажете? — мовила вкрай збентежена Iзабелла. — А вам не здається, що ви надто широко трактуєте це слово? Коханням не можна розкидатися направо й налiво. Але ви, схоже, освiдчуєтеся в коханнi всiм жiнкам, яких хочете звабити.
    — Та ви, бачу, змовилися з Бланкою! — з невдоволеним зiтханням зауважив Фiлiп.
    Iзабелла всмiхнулася:
    — Тепер зрозумiло, чому ви так образилися на кпини Марґарити й Фернандо. У мене вiдразу виникла пiдозра, що ви спiймали у Бланки облизня.
    Тепер надiйшла черга червонiти Фiлiповi. Проте вiн швидко опанував себе i парирував:
    — Раз ви такi проникливi, принцесо, то чи не скажете менi, чому ваш двоюрiдний брат Ерiк* дивиться на мене так, нiби зараз я зваблюю його дружину. Здається, вiн безнадiйно закоханий в одну вiдому нам даму, яка зовсiм не поспiшає вiдповiдати йому взаємнiстю.
    * Мати Iзабелли Араґонської, Iзабелла Брабантська, була рiдною сестрою Марiї Брабантської, матерi Ерiка Датського.
    — Вона замiжня, — заперечила Iзабелла, проте в її голосi чулася невпевненiсть.
    — А то бiда! Це ж не заважає їй загравати з Гамiльтоном.
    Iзабелла здивовано глянула на нього:
    — Про що ви кажете, кузене?
    Її подив був такий щирий, що Фiлiп навiть розгубився.
    — Невже я щось наплутав? Чомусь я був певен, що це на ваше прохання кузен Ерiк виклопотав для барона запрошення до Кастель-Бланко.
    — Так, на моє. Але я тут нi до чого. Про цю послугу мене попросила кузина Iверо. Зараз вона не в ладах з Марґаритою, недавно вони посварилися...
    — Я знаю, — кивнув Фiлiп. — Через її брата.
    — Атож. Тому Гелена не хотiла сама звертатися до Марґарити i попросила про цю послугу мене. Ну, а я переадресувала її прохання кузеновi Ерiку, який добре знає Гамiльтона ще з балканської кампанiї.
    — Зрозумiло, — сказав Фiлiп, а пiсля короткої паузи додав: — I все ж дивно.
    — Що?
    — Менi здавалося, що кузина Гелена всерйоз захоплена Ґастоном д’Альбре.
    Iзабелла зневажливо пирхнула:
    — Ой, облиште! Якщо Гелена кимсь i захоплена, то це своїм братом. А що стосується Ґастона д’Альбре, то хiба можна сприймати його всерйоз, коли вiн сам несерйозний? Ви вже даруйте менi за прямоту, та в мене склалася вельми неприваблива думка про вашого друга. Вiн грубий, украй вульґарний, настирний, до того ж хтивий i любострасний, як березневий кiт.
    — В самiсiньке яблучко, — посмiхнувся Фiлiп. — Такий наш Ґастон. Швидко ж ви його розкусили!
    — До речi, — сказала Iзабелла, трохи повернувши голову. — Ще про одного вашого друга. Здається, пан де Шатоф’єр перемiг.
    Фiлiп насилу вiдвiв очi вiд її гарної шиї, що плавно переходила в округлу лiнiю оголених плечей, i поглянув у тому ж напрямку, куди дивилася Iзабелла. Останнiй з пиякiв — противникiв Ернана щойно вiдключився, i тепер Шатоф’єр приймав привiтання вiд Марґаритиної компанiї. Вiн стояв, гордо розпроставши плечi й випнувши груди, i, вiдчутно похитуючись, тримався за спинку свого крiсла.
    — Матiр Божа! — вражено мовив Фiлiп. — Таж вiн п’яний!
    — Певна рiч, — сказала Iзабелла. — Хiба вiн може бути тверезим пiсля такої хвацької пиятики?
    — Е нi, принцесо. Ви просто не знаєте Шатоф’єра. Нi з того нi з сього вiн нiколи не п’янiє. Якщо вiн п’яний, то має на це вагомi пiдстави.
    — Ви не жартуєте?
    — Аж нiяк.
    Тим часом Ернан взяв в обидвi руки два наповненi вином келихи i непевною ходою рушив через весь зал до Фiлiпа.
    — Могутнiй та грiзний сеньйор Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсiрський, — загорлав вiн, досить вдало копiюючи головного герольда турнiру, — викликає на поєдинок могутнього та грiзного сеньйора Фiлiпа Аквiтанського, принца Беарнського, верховного сюзерена Мальорки i Мiнорки... е-е... ґрафа Кантабрiї та Андор-р-ри! — Це останнє розкотисте ґасконське „р-р-р“, що аж пророкотiло пiд стелею зали, викликало в присутнiх черговий напад гомеричного реготу.
    — Невже вiн грає? — з сумнiвом промовила Iзабелла. — Надто вже природна його поведiнка, жодного натяку на гру.
    — Я думаю, — припустив Фiлiп, — що в разi потреби вiн просто дозволяє хмелю вдарити собi в голову. Але скiльки б вiн нi випив, нi краплi здорового глузду не втрачає — за це я ручаюся.
    Пiдiйшовши до них, Ернан поставив обидва келихи на стiл i гепнувся в сусiднє крiсло.
    — Ну то що, государю, позмагаємося?
    — Не заперечую, — вiдповiв Фiлiп, вiдчувши нагальну потребу дозаправитися. Вiн узяв до рук один з принесених Ернаном келихiв, зробив невеликий ковток i запитав: — Що скоїлося, друже? Чому ти п’яний?
    Шатоф’єр кинув швидкий погляд на Iзабеллу i, зберiгаючи п’яний вираз обличчя, але цiлком тверезим голосом заговорив:
    — Слухай мене уважно, Фiлiпе... I пий, пий, не дивись на мене так... I ви, панi, також — зробiть вигляд, що я верзу вам якусь дурницю... Так от, Фiлiпе, зараз я вiдключуся, а ти за годину-пiвтори повертайся до себе. Нам треба поговорити. Зрозумiв?
    — Так. Але що...
    — Про це пiзнiше. Одне скажу: справа серйозна... Гм, гаразд. Щойно менi стало вiдомо, що твiй брат Робер плете проти тебе змову. Але не турбуйся — я тримаю ситуацiю пiд контролем... I ще раз повторюю: за годину, щонайбiльше за пiвтори, я чекаю тебе в твоїх покоях. — Вiн знову поглянув на Iзабеллу. — Ну, гаразд. Крайнiй термiн — друга попiвночi. Якщо за чверть на третю тебе не буде, я тобi голову вiдiрву. Второпав?
    — Так.
    — А вас, панi, — звернувся вiн до Iзабелли, — переконливо прошу тримати все почуте вами в таємницi.
    — Безумовно, ґрафе, — кивнула вона.
    — От i добренько! — Ернан одним духом осушив свiй келих i п’яно заволав: — Де вино, хай йому бiс? Де подiлися слуги? Гей ви, свинi лiнивi, несiть ще вина.
    З цими словами вiн пожбурив келиха в найближчого лакея, важко вiдкинувся на спинку крiсла, умиротворено заплющив очi, i за кiлька секунд з його горлянки вирвалося потужне хропiння, яке збурило новий сплеск веселощiв в оточеннi Марґарити.
    — Вiднесiть пана ґрафа до його покоїв, — звелiв Фiлiп двом лакеям, що прибiгли на зчинений Ернаном ґвалт. — Нi-нi, покличте третього — удвох ви його впустите... А для певностi вiзьмiть ще й четвертого.
    Коли чотири лакеї винесли непритомного Шатоф’єра з бенкетного залу i смiх товариства вгамувався, Iзабелла запитала у Фiлiпа:
    — Вiн що, справдi заснув?
    — Схоже на те. Але за пiвгодини вiн прокинеться i буде свiженький, як огiрочок.
    — Дивний у вас друг!
    — Дуже дивний, — погодився Фiлiп. — I надзвичайно охочий до драматичних ефектiв.
    — Це ви про його останню витiвку?
    Фiлiп мовчки кивнув.
    — До речi, — сказала Iзабелла. — Ваш брат Робер справдi iнтриґує проти вас?
    — Сумнiваюся. Для цього вiн занадто простий i прямолiнiйний. У порiвняннi з ним навiть Симон де Бiґор може здатися ґенiєм.
    — Але ж пан де Шатоф’єр...
    — Вiн не довiряє жiнкам, їхнiй здатностi мовчати, тому вирiшив пустити вас по хибному слiду — на той випадок, якщо ви захочете з кимсь подiлитися почутим.
    — Зрозумiло. А ви, значить, довiряєте жiнкам?
    — Не всiм. Але вам — так.
    — Я постараюся виправдати вашу довiру, — сказала Iзабелла i пiдвелася з крiсла.
    Слiдом за нею схопився й Фiлiп.
    — Ви вже залишаєте мене?
    — Мабуть, менi час iти. Я не звикла засиджуватися до такої пiзньої пори. Дякую за приємну бесiду, кузене... — Вона замовкла в нерiшучостi; на щоках її заграв слабкий рум’янець збентеження. Нарештi вона зiбралася з духом i боязко додала: — Зробiть менi ще одну послугу, проведiть мене до моїх покоїв.
    Фiлiп нагородив її променистою усмiшкою:
    — З превеликим задоволенням, кузино.
    На той час ґраф де Пуатьє ще не спав, але вже нiчого не тямив, i Iзабелла навiть не стала прощатися з ним. Їй було добре знайоме це аґресивне безпам’ятство, в яке впадав спадкоємець французького престолу, коли добряче напивався. У такому станi вiн нiкого, крiм своєї годувальницi, не впiзнавав, а всiх iнших, хто намагався заговорити з ним, в тому числi й батькiв, посилав у дуже непристойнi й вельми вiддаленi мiсця.
    Коли Фiлiп та Iзабелла виходили iз залу, за їхньою спиною почувся в’їдливий коментар Марґарити:
    — Пробачте мене, кузене Фернандо. Я ж була подумала, що ви трохи перебiльшили щодо кiлькох побачень за одну нiч...
    Фiлiп добродушно всмiхнувся. Вiн вже забув про свою сутичку з Марґаритою. Бувши взагалi злопам’ятним, Фiлiп все ж не мiг довго сердитися на гарненьких жiнок.
    — Боюся, принцесо, — тихо промовив вiн, — що ґраф, ваш чоловiк, сьогоднi навряд чи спроможеться вiдвiдати подружнє ложе.
    Iзабелла вдала, що не зрозумiла його тонкого натяку, а паж, що супроводжував їх крадькома захихотiв.




    Роздiл XLVI
    у якому Фiлiп засвiдчує,
    що не звик довго залишатися боржником
    По дорозi до схiдної башти вони не розмовляли. Iзабелла скоса зиркала на Фiлiпа i чимраз дужче шарiлася. У всьому її виглядi, в кожному її поруховi вiдчувалося надзвичайне напруження, нiби вона вирiшувала про себе якусь болiсну дилему.
    Бiля дверей її покоїв Фiлiп узяв Iзабеллу за обидвi руки i запитав:
    — Так ви точно спалили мої борговi розписки чи, може, десь заховали їх?
    У вiдповiдь вона змiряла його млосним поглядом i тихо, але пристрасно, мовила:
    — Анна просто не розумiє, як їй пощастило з чоловiком. Та я б на її мiсцi й думати забула про дiвчат.
    Iзабелла рвучко притислася до Фiлiпа i жадiбно поцiлувала його в губи. Фiлiп не розгубився й вiдразу ж обхопив руками її гнучкий стан, проте вона вирвалася з його обiймiв i, прошептавши: „Прости мене, Господи!“ — зникла за дверима.
    Кiлька секунд Фiлiп стояв нерухомо, прикипiвши поглядом до зачинений дверей. Потiм поглянув на осмiхненого пажа, потiм знову на дверi, промимрив: „Чорти лисi!“ — й увiрвався досередини.
    У два стрибки вiн перетнув передпокiй i вихором влетiв до кiмнати, замалим не зiткнувшись з Iзабеллою. Її обличчя було блiде, як мармур; вона притискала руки до грудей i уривчасто дихала. У напiвтемрявi кiмнати, освiтленою лише однiєю свiчкою, її смарагдовi очi сяяли, як двi зiрки.
    „У мене ще нiколи не було зеленооких жiнок“, — чомусь подумав Фiлiп.
    Тут вiн побачив покоївку, що стояла осторонь попiд стiною, i гримнув на неї:
    — Забирайся геть!
    Дiвчина розгублено заклiпала очима i не зрушила з мiсця. Фiлiп схопив її за плечi i виштовхав до передпокою. Зачинивши за нею дверi, вiн кинувся до Iзабелли, мiцно обняв її i припав своїми вустами до її вуст.
    Вiн цiлував її лице, шию, оголенi плечi й руки. Iзабелла не вiдповiдала на його поцiлунки, але й не опиралася, покiрно приймаючи його пестощi. Заохочений її поступливiстю, Фiлiп вже збирався перейти до рiшучiших дiй i насамперед розстiбнути її корсаж, аж раптом вона поклала свою бiляву голову йому на плече i тихо заплакала.
    Фiлiп розгубився. Жiночий плач завжди збивав його з пантелику, i щоразу з невiдомої причини на очi йому теж наверталися сльози.
    Вiн усадив Iзабеллу в найближче крiсло, сам опустився перед нею навколiшки i стиснув її руки в своїх.
    — Не плач, рiдна, — заблагав вiн. — Прошу тебе, не плач. Якщо ти не хочеш, я не силуватиму тебе.
    — Нi, милий, нi. Ти мене не силуєш. Я хочу, щоб ти лишився зi мною. — Вона пiднесла його руку до своїх губ i поцiлувала її. — Я так хочу тебе...
    — Але чому ти плачеш?
    — Це так... вiд щастя.
    — Ти щаслива?
    — Шалено! Я вже й не сподiвалася зустрiтися з тобою... Та ось, завдяки Марґаритi, ми знову разом, i ти знову цiлуєш мене... як тодi...
    — Ти ще пам’ятаєш про це? — спитав Фiлiп, нiжними доторками губ збираючи з її щiк сльози.
    — Пам’ятаю, любий. Я пам’ятаю все до найменшої дрiбницi. — В Iзабеллиних очах затанцювали смарагдовi вогники. — Я нiколи не забуду той тиждень, що його ти провiв у нас в Сараґосi.
    — Я теж не забуду...
    — Особливо останнiй вечiр, коли ти прийшов до мене нiбито для того, щоб попрощатися. I тодi ми ледве не переспали.
    Фiлiп усмiхнувся — мрiйливо i трохи нiяково.
    — „Ледве“ не рахується, Iзабелло. — Вiн мiцнiше обняв її i притиснувся лицем до її грудей. — Тодi ми дуже злякалися.
    — Як? Ти теж?
    — Ще б пак! У мене аж жижки трусилися.
    — А менi сказав, що не хочеш позбавляти мене незайманостi поза шлюбом.
    — Треба ж було якось виправдати свiй вiдступ. От я i сказав перше, що спало на думку.
    — Подумати тiльки! — млосно промовила Iзабелла, запускаючи пальцi в його золотаву чуприну. — У тебе — i жижки трусилися!
    — Тодi я був дитиною, — пробурмотiв Фiлiп, знемагаючи вiд блаженства; йому було невимовно приємно, коли жiнки трiпали його волосся. — Я був невинною, незiпсутою дитиною. Лише за два мiсяцi менi минуло тринадцять рокiв.
    — А менi вже йшов шiстнадцятий.
    — Отож-то й воно. Я гостро вiдчував нашу рiзницю в вiцi, цим зокрема i пояснювався мiй вiдступ тiєї ночi. Я бачив перед собою дорослу панночку i боявся, що вчиню щось не так, а ти кепкуватимеш з мене.
    — Я б не кепкувала, Фiлiпе. Бо вже тодi була закохана в тебе i дуже шкодувала, що ти менший за мене. Я вважала твiй вiк серйозною перешкодою для нашого шлюбу, проте батько сказав, що це не бiда, що з плином часу рiзниця зiтреться. Зрештою, моя бабця, королева Хуана, була на цiлих п’ять рокiв старша за мого дiда, Корнелiя Юлiя, — i нiчого, жили в любовi та злагодi. Батько був упевнений, що з нас вийде чудова пара.
    — А я гадав, що то була твоя iдея.
    — То була наша спiльна iдея. Коли я сказала батьковi, що хочу стати твоєю дружиною, то думала, що вiн лише посмiється з мене i вже готувалася влаштувати iстерику. Та вiн поставився до цього дуже серйозно. У листi до твого батька, пропонуючи заручити нас, вiн пообiцяв зробити мене наступницею престолу, якщо твiй батько, в свою чергу, вiдпише тобi Ґасконь. Вiн вваж...
    — Та що ти кажеш?! — перебив її вражений Фiлiп. Вiн пiдвiв до неї обличчя i запитливо поглянув їй в очi. — Невже вiн робив таку пропозицiю?
    — А ти нiчого не знав?
    — Нi, не знав. Тодi батько взагалi не розмовляв зi мною, а потiм, коли ми помирилися... Думаю, вiн просто побоявся признатися менi. Побоявся мого осуду... Отуди к бiсу! — Фiлiп досадливо закусив губу. — А як же твiй брат? — пiсля секундної мовчанки запитав вiн.
    — Педро не буде королем, — вiдповiла Iзабелла, хитаючи головою. — Це було ясно вже тодi i тим бiльше ясно тепер.
    — Твiй батько хоче позбавити його спадку?
    Iзабелла сумно зiтхнула:
    — Ти ж знаєш, що представляє з себе мiй брат. Тюхтiй вiн був, тюхтiєм i лишився. Навряд чи вiн довго утримається на престолi i, слiд вiддати йому належне, чудово це розумiє. Педро сам не хоче бути королем. Вiн панiчно боїться вiдповiдальностi за владу i цiлком задовольняється своїм ґрафством Теруельським. Батько дав йому останнiй шанс — одружитися з Марґаритою...
    — Це безнадiйно, Iзабелло, повiр менi.
    — Я знаю. I скажу тобi по секрету, що сьогоднi ти посварився з майбутнiм королем Араґону.
    — З Фернандо?! О, Боже!..
    — Тiльки нiкому нi слова, — попередила Iзабелла. — Про це не знає навiть Марiя. Для бiльшої певностi батько вирiшив дочекатися, коли Марґарита назве iм’я свого обранця, i лише тодi вiн оголосить Марiю наступницею престолу.
    — Але Фернандо! — вигукнув Фiлiп. — Вiн же вiддасть Араґон на поталу своїм друзям-єзуїтам.
    — Не турбуйся. Мiй батько не старий i ще потанцює на могилi Iнморте.
    — А якщо...
    — Все одно не турбуйся. Марiя владна жiнка, мабуть, ще владнiша за Марґариту, i не дозволить Фернандо втручатися в державнi справи.
    — Проте вона любить його, — стривожено промовив Фiлiп. — Любить до нестями. А закохана жiнка часто-густо стає рабою коханого чоловiка.
    — Так-таки й до нестями? — криво посмiхнулася Iзабелла. — Дозволь зауважити, що її нестямне кохання до Фернандо нiскiльки не завадило їй переспати з тобою — i не один раз, до речi. Марiя сама призналася менi.
    — Ну, то й що? З її боку це була лише данина модi.
    — Де ж пак, данина модi! З її слiв я зрозумiла, що вона й зараз ладна стрибнути з тобою в лiжко, досить тобi лиш поманити її. Отак вона кохає свого чоловiка. I мiж iншим, Марiя сама не знає, вiд кого в неї дочка — вiд тебе чи вiд Фернандо.
    — Я теж не знаю, — з гiркотою промовив Фiлiп. — Як би менi хотiлося знати це напевно... Ах! — спохватився вiн. — Ну, чому твiй батько не посвятив мене в свої плани? Адже за рiк я ставав повнолiтнiм, i ми могли б одружитися навiть усупереч волi мого батька... Чорт! Тодi б вiн попручався трохи, та зрештою визнав би мене спадкоємцем без цiєї семирiчної тяганини. I зараз ми б уже володiли всiєї Ґаллiєю й потихеньку прибирали б до рук Францiю та Бурґундiю... Як по-дурному все вийшло!
    Iзабелла знову зiтхнула:
    — Так, батько утнув велику дурницю. Вiн, як ти знаєш, дуже обережний i помiркований. Обпiкшись на спробi заручити нас за згодою твого батька, вiн вирiшив зачекати i подивитися, до чого призведе змова молодих ґасконських вельмож. А коли стало вiдомо про твоє одруження, про цей мезальянс...
    — Тодi я просто здурiв вiд кохання, — швидко перебив її Фiлiп. — Я виявив звичайну людську слабiсть, пiддався почуттю, я ладен був навiть вiдмовитися вiд претензiй на спадок, вiд своїх владних амбiцiй. Я не хотiв зрозумiти, що не належу самому собi, що не маю права офiрувати державними iнтересами ради особистих. А опiр батька та друзiв лише розлютив мене i змусив закусити вудила. Iнша рiч, якби ми з тобою були зарученi, хай навiть таємно — тодi б усе склалося iнакше.
    — Так, — сумно погодилася Iзабелла. — Тодi б усе склалося iнакше. Особливо для мене... Дiзнавшись про твоє одруження, батько дуже розсердився — i бiльше на себе та на мене, нiж на тебе. Вiн докоряв собi за надмiрну обережнiсть i помiркованiсть, а менi — що я, доросла дiвчина, не змогла звабити такого шмаркача, як ти. — Вона нервово хихикнула. — Ось так. Попервах батько хотiв звернутися до Святого Престолу з вимогою визнати твiй шлюб недiйсним, та потiм передумав, плюнув на все i видав мене замiж. — Ще одне зiтхання. — Вiн запропонував менi на вибiр двi кандидатури — кузена Фернандо i цього... бр! — Iзабелла гидливо здригнулася.
    — I ти обрала Фiлiпа Французького?
    — Так...
    — А чому його, чом не Фернандо? Тiльки тому, що вiн наступник престолу?
    — Нi, Фiлiпе, не тому. Я вчинила так через тебе. Одружившись, ти поїхав до Кастилiї — а я не хотiла зустрiчатися з тобою. Тодi я зненавидiла тебе, я ладна була вдавити тебе... Якби ж я знала...
    Фiлiп затулив її рота поцiлунком. Вiн вже чув такi слова вiд Амелiни i не хотiв почути їх ще раз вiд iншої жiнки.
    — Минулого не повернеш, люба. Досить гiрких спогадiв. Ходiмо до спальнi, у нас дуже мало часу.
    Iзабелла затремтiла.
    — Фiлiпе... милий...
    — Ти не хочеш? — здивовано спитав вiн. — Вже передумала?
    Вона напружилася i зблiдла.
    — Нi-нi! Я... хочу, але... Тiльки не треба поспiшати. У нас ще пiвтори години... навiть бiльше... Прошу тебе, не поспiшай. Будь ласка...
    Фiлiп нiжно торкнувся долонями до її блiдих щiк.
    — Тобi страшно?
    — Т-так...
    — Ти боїшся перелюбу?
    — Нi... нi... Я... я боюся...
    — Ти боїшся кохатися?
    Iзабелла схлипнула — раз, другий, третiй...
    — Так хiба я коли-небудь кохалася?! — iстерично викрикнула вона i вибухнула нестримним плачем.
    Фiлiп не намагався втiшити її. Вiн здогадався, в чому рiч, i вирiшив, що зараз найкраще — дати їй виплакатися досхочу.
    Нарештi Iзабелла заспокоїлася i, знай шмигаючи носом, заговорила:
    — Мiй чоловiк — гидка, брутальна, хтива тварюка. Ти ж бо чув, якої пiснi вiн сьогоднi горлав — перевiзник корiв з острова Лув’єр такої посоромиться. Мене нудить вiд одного його вигляду. Вiн... вiн... Щоразу вiн просто ґвалтує мене. Вiн справжнiй нелюд! Вiн робить менi боляче... — Вона притисла голову Фiлiпа до своїх грудей. — Боже, як менi боляче! Першої ночi, коли я побачила його... ну, оце... його роздягнутого — я мало не знепритомнiла... а вiн... вiн п’яний накинувся на мене i... — Її затрусило вiд нового приступу ридання.
    З Фiлiпових очей також потекли сльози.
    — Потерпи, люба, — захлинаючись, говорив вiн. — Потерпи трохи. Наступного року я стану спiвправителем Ґаллiї i тодi оголошу Францiї вiйну. Час вже кiнчати з iснуванням кiлькох держав на споконвiчних ґалльських землях — я зберу їх воєдино i вiдроджу Велику Ґаллiю, якою вона була за Хлодвiґа. Я звiльню тебе вiд цього чудовиська, кохана, а його запроторю до монастиря, щоб там вiн вимолював свої грiхи перед тобою.
    Iзабелла миттю втихла.
    — Це правда?
    — Клянуся, я так i зроблю.
    — Нi, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?
    — Iстинна правда.
    — А як же тодi Бланка? А твоя кузина Амелiя? А Дiана Орсiнi?
    Фiлiп зiтхнув:
    — Ви менi всi любi, Iзабелло. Я всiх вас кохаю, навiть не знаю, кого бiльше. — Вiн поклав голову їй на колiна. — Я запеклий грiшник i нiчого не можу вдiяти з собою. Сподiваюся, Господь зглянеться i не стане надто суворо карати мене. Адже Вiн все бачить i все розумiє. Вiн знає, що мною керує не хтивiсть, а любов; що я всiєю душею люблю кожну жiнку, з якою кохаюся. Шкода, що самi жiнки не хочуть цього зрозумiти i не можуть простити мене.
    — Я розумiю тебе, любий, — лагiдно сказала Iзабелла. — Ти ще не зустрiв таку жiнку, що могла б заволодiти всiма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту нiжнiсть, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце... Я також не претендую на це. Я цiлком вдовольнюся тiєю часткою твого кохання, що припадає на мене.
    — О, Iзабелло, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Фiлiп, пiдводячи голову.
    Вони довго i пристрасно цiлувалися, а потiм вiн подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї...

    Коли добiгла друга попiвночi Фiлiп вийшов з покоїв Iзабелли i з подивом побачив пажа, що допiру супроводжував їх з бенкетного залу. Хлопчина сидiв попiд стiнкою навпроти дверей, звiсивши на груди голову, i час вiд часу тихо сопiв увi снi. Праворуч вiд нього стояв згаслий лiхтар.
    Закриваючи дверi, Фiлiп навмисно хряснув ними, ледве не задувши полум’я своєї свiчки. Хлопчина здригнувся, пiдняв голову i здивовано втупився в нього. За кiлька секунд, второпавши, що до чого, вiн швидко схопився на ноги i винувато заморгав.
    — Перепрошую, монсеньйоре. Я трохи задрiмав.
    — Якого дiдька ти тут забув?
    — О, монсеньйоре! Ви ж не вiдпустили мене. Я думав, що ще потрiбен вам, тому й чекав тут. Я не хотiв, щоб ви поскаржилися на мене панi принцесi, останнiм часом вона дуже сувора.
    — I справдi, — кивнув Фiлiп. — Я не вiдпускав тебе.
    — До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожi.
    — Ясненько, — осмiхнувся Фiлiп i вiддав йому свiчку. — Гаразд, ходiмо.
    Бiля своїх дверей Фiлiп зупинився i вклав пажевi в руку два подвiйнi дублони*. Хлопець поглянув на монети, i в нього аж очi рогом полiзли. Вiн, звiсно, сподiвався на солiдну винагороду за свою мовчанку — але такої щедростi нiяк не чекав.
    * Подвiйний дублон — в Ґаллiї, золота монета номiналом у два скудо.
    — Пояснювати немає потреби? — запитав Фiлiп.
    — Певна рiч, монсеньйоре, — насилу вичавив з себе очманiлий паж. — Ви лише провели її високiсть i вiдразу ж пiшли до себе.
    — Ти бачив це на власнi очi?
    — Аякже! Я ж супроводжував вас — спочатку до панiних покоїв, а потiм — до ваших.
    — От i добре. А те, що могло тобi привидiтися увi снi, ти нiкому, навiть найкращим друзям i подругам, не розкажеш.
    — Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нiкому не переказую. От тiльки...
    — Що „тiльки“?! — грiзно довiдався Фiлiп.
    — Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали менi двi монети викарбуваним на них вашим профiлем...
    — Ну, i що?
    — Одну з них я хотiв би зберегти на згадку, але...
    — Ага, зрозумiло! — Фiлiп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон i вiддав її безсовiсному шантажистовi. — Тут теж викарбуваний мiй профiль. Тепер ти задоволений?
    — Так, монсеньйоре! — радiсно всмiхнувся хлопець, який за двi години заробив аж п’ять скудо.
    — I врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвiйну гру i спокусишся на монети з профiлем Фiлiпа-Авґуста Третього...
    — Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?
    — За того, хто ти є, — незворушно вiдповiв Фiлiп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?
    — Знаю. Ваш паж д’Обiак розповiдав, як пан ґраф задля розваги вириває з корiнням молодi дубки i...
    — Так от, приятелю, — перебив його Фiлiп. — Я не люблю лупцювати дiтей, тож коли ти даси волю своєму довгому язику, я попрошу Шатоф’єра схопити тебе за ноги i перекинути через фортечний мур Кастель-Бланко. Вiн не вiдмовить менi в цiй маленькiй послузi.
    — Монсеньйоре! Навiщо погрожувати? Я ж шляхтич i даю вам слово честi.
    — Так тому й бути, — кивнув Фiлiп. — Покладуся на твоє слово честi, а ще бiльше — на твiй страх перед покаранням. Тепер iди й будь слухняним хлопчиком.
    Паж мовчки поклонився i вже вiдiйшов на кiлька крокiв, аж раптом осмiхнувся i сказав:
    — Але й жiнка менi наснилася, монсеньйоре! Пальчики оближеш.
    — Забирайся геть, шмаркачу! — роздратовано гримнув Фiлiп. — Оближи спочатку молоко зi своїх губ, а потiм вже на жiнок облизуйся.




    Роздiл XLVII
    Нiчна нарада

    В невеличкiй вiталенцi його покоїв було темно й пусто. Фiлiп пройшов до сусiдньої кiмнати, звiдки чулося мляве базiкання. Там його чекали д’Альбре i Бiґор. Симон був сонний, а Ґастон злий.
    — Майже всi нашi в зборi, — констатував Фiлiп. — А де ж Ернан?
    — В мильнi. Ґоше обливає його холодною водою, — пробурчав у вiдповiдь Ґастон.
    Фiлiп прислухався — з мильнi долинав плескiт води i задоволене гарчання баритоном.
    — Тверезiє, — похмуро додав Симон.
    Фiлiп зняв з себе камзол, сiв у крiсло навпроти друзiв i запитав:
    — Це з його ласки ви тут?
    — А з чиєї ж iще? — лiниво зронив Ґастон. — Монах клятий!
    — Ти був у ґрафiвни Iверо? — спiвчутливо поцiкавився Фiлiп.
    — Атож, у неї.
    — Ага! Тепер зрозумiло, чому в тебе такий кислий вигляд
    — Ще б пак! Цей євнух з ґенiталiями, витяг мене з лiжка.
    (З властивою йому грубуватою вишуканiстю Ґастон назвав лiжком крiсло в вiтальнi Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижнi, проведенi в Памплонi, вiн жодного разу не переспав з нею — як, власне, i з будь-якою iншою жiнкою.)
    — А ти, Симоне? Де ти був?
    — Я?... Я нiчого... — Очi його забiгали. — Я просто...
    — Вiн просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловiк i двоюрiдний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, i ґрафиня нудьгувала без нього. От Симон i вирiшив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який вiн цiкавий i дотепний спiврозмовник.
    Фiлiп з серйозною мiною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.
    — Та вже ж, знаю. Це загальновiдомо.
    — А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — вiн взяв Фiлiпа за грудку, притягнув його до себе i обнюхав скуйовджене волосся; потiм штовхнув його назад у крiсло. — Ну, i як вона?
    Фiлiп почервонiв:
    — Хто „вона“?
    — Iзабелла Араґонська.
    — Звiдки ти взяв, що...
    — Та годi тобi! — вiдмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невиннiсть. Щойно ти валявся в лiжку з Iзабеллою Араґонською, я це по запаху вчув.
    — Навiть по запаху? Подумати тiльки! Наш хорт узяв слiд.
    — Твiй сарказм недоречний, друже. Нюх у мене справдi тонкий — хай i не так тонкий, як у хорта, а проте я виразно вiдчуваю апетитний запах Iзабелли. Допiру я упадав за цiєю гордячкою...
    — I отримав вiдкоша, — злорадно вставив Симон.
    — Буває, — незворушно вiдповiв Ґастон. — Коли тобi дає вiдкоша чужа дружина чи незамiжня дiвиця, це лише прикра невдача, в цьому немає нiчого ганебного. А ось один наш спiльний знайомий (з делiкатностi я не стану називати його на iм’я), так його часом вiдшиває його ж власна дружина.
    Симон похнюпився, а Фiлiп захихотiв.
    — Отже, — тим часом продовжував Ґастон, — Францiя отримала вiд тебе вже другого ляпаса. Спершу ти вiдвоював Байонну, а тепер вiдтрахав дружину наступника престолу.
    — Заткни пельку, Ґастоне! — раптово скипiв Фiлiп, очi його гнiвно зблиснули. — Коли я ще раз почую вiд тебе це слово стосовно жiнок, яких я люб... якi менi подобаються, — то нарiкай на себе i не кажи, що я не попереджав.
    Ґастон приречено зiтхнув:
    — В такому разi менi доведеться взагалi забути це слово. Адже ти люб... цебто, тобi подобаються всi без винятку жiнки, яких можна без огиди тра... пардон, кохатися з ними в бiльш-менш тверезому станi.
    — Фу! — промовив Фiлiп, гидливо поморщившись. — Який ти паскудник!
    — Що правда, то правда, — почувся з протилежного кiнця кiмнати Ернанiв голос. Розчервонiлий вiд холодного купання i закутаний у широке бiле простирадло, вiн стояв бiля дверей, що вели до мильнi. — Фiлiп має рацiю: тiльки-но в життi з’являється щось свiтле i прекрасне, тут-таки приходить Ґастон i все спаскуджує.
    Д’Альбре демонстративно пирхнув:
    — Чия б корова мукала! Не тобi, монаховi клятому, просторiкувати про свiтле i прекрасне.
    — Але й не тобi, жеребцевi хтивому, — вiдпарирував Ернан, перевальцем наближаючись до друзiв. — А ти, Фiлiпе, добре влаштувався. Такi шикарнi покої, не те що в мене. Менi, мiж iншим, доводиться тулитися в однiй жалюгiднiй кiмнатцi... Ну, не в такiй i жалюгiднiй, та все ж це несправедливо.
    — От коли станеш ґросмейстером тамплiєрiв, — зауважив Ґастон, — тодi й тебе прийматимуть нарiвнi з королями. Думаєш, мої апартаменти кращi?
    — У тебе двi кiмнати.
    — Та ж твоя кiмната, хiба що роздiлена навпiл тонкою перегородкою...
    — I передпокiй у тебе просторiший. Так чи iнак, ти можеш не боятися, що хтось несподiвано завiтає до тебе i побачить, як ти мочишся в нiчну вазу. — Ернан зiтхнув i плюхнувся у вiльне крiсло. — Що не кажи, а ґраф вiд ґрафа рiзниться.
    — Часом i вiконт вiд ґрафа рiзниться. — Ґастон заздрiсно покосився на Симона. — Нашого друга оселили разом з принцами, надали йому аж три великi кiмнати, не рахуючи передпокою та мильнi. Либонь, Марґарита вже накинула на нього оком. Будемо сподiватися, що незабаром вiн вiдквитає Амелiнi ще кiлька гiлок на своїх рогах...
    Тут Фiлiп не стерпiв.
    — Годi! — прикрикнув вiн. — Припинiть це словоблуддя!
    У цей момент з мильнi вийшов Фiлiпiв слуга Ґоше i шанобливо спитався:
    — Вашим свiтлостям ще щось потрiбно, монсеньйори?
    — Нi, Ґоше, нiчого, — вiдповiв Фiлiп, — до ранку ти вiльний. — А коли слуга з поклоном вийшов з кiмнати, вiн повернувся до Шатоф’єра: — Ну, Ернане, що скоїлося? Тiльки по сутi, без зайвої балаканини.
    Ернанове обличчя набуло зосередженого виразу.
    — Говоритиму по сутi. Та, на жаль, без невеличкого лiричного вступу обiйтися не зможу.
    Фiлiп нетерпляче ляснув пальцями.
    — Гаразд, валяй лiричний вступ. Але покоротше, не випробуй мого терпiння.
    — Домовилися, — вдоволено кивнув Ернан. — Тепер скажи менi, Фiлiпе: як, по-твоєму, охороняється Кастель-Бланко?
    — Надiйно. Знаскоку не вiзьмеш.
    — Що ж, згоден. А всерединi?
    — Теж надiйно.
    — А ця башта?
    — Як державна в’язниця. Зрештою, тут розташованi апартаменти принцес королiвської кровi. Так само надiйно охороняється i схiдна башта, де мешкають принци.
    Шатоф’єр гмикнув.
    — Тодi вийди зi своїх покоїв.
    — Навiщо?
    — Щоб улаштувати оглядини варти.
    — А, он ти про що! — всмiхнувся Фiлiп. — Справдi, нi в переходах, нi в ґалереї ти не зустрiнеш жодного вартового. Проте всi пiдходи на верхнi рiвнi пiвнiчної та схiдної башт охороняються так, що й муха не пролетить, без ретельної перевiрки своєї особи. I мiж iншим. Сам вийди й гукни щось на зразок „ой-ой-ой!“ — так вiдразу на твiй крик збiжиться дюжина вартових. Нi, друже, всi твої побоювання марнi. Охорона тут непомiтна лише доти, доки в нiй немає потреби; а так вона цiлком надiйна. А що ж до вiдсутностi вартових у переходах i в ґалереї...
    — То це дуже зручно, — пiдхопив Ґастон. — Будь-якої митi ти можеш знову пiти до принцеси Iзабелли, i якщо будеш обережним, а її покоївка триматиме язика за зубами, то нiхто нiколи не дiзнається, де ти був i скiльки часу там „десь“ провiв... Гм, хiба що за запахом — адже вона так гарно пахне!
    Ернан прокашлявся, закликаючи до уваги.
    — Так, це зручно, — погодився вiн. — Але водночас ця зручнiсть пiдриває безпеку зсередини.
    — Ага! — насторожився Фiлiп. Похмурий вигляд Ернана не провiщав нiчого доброго. — Ну ж бо, не зволiкай! Що в тебе на думцi?
    Ґастон i Симон подалися вперед; їхнi очi гарячково заблищали.
    — Передусiм, — почав Ернан, — трохи пофантазуємо... Нi-нi, зовсiм трошки. Так от, на двох верхнiх рiвнях пiвнiчної башти мешкає вiсiм дам, i всi вони принцеси кровi — Марґарита та Жоанна Наварськi, Бланка Кастильська, Гелена Iверо, Марiя та Iзабелла Араґонськi, Адель де Монтальбан i, нарештi, королева Кастилiї Констанца Орсiнi. Є, правда, ще шлюбнi покої з Ґабрiелем та Матильдою — але це двiйко нас не цiкавить. Якщо вони й замишляють когось убити, то це одно одного... Гм-м, далi. У нашiй баштi, на тих же двох рiвнях, мешкає семеро принцiв кровi плюс один Симон де Бiґор. Крiм головного коридору внизу, цi двi башти також сполученi верхнiм коридором ґалереї, i от по цьому коридоровi... Уявiмо собi таку можливiсть — тiльки не приймай це всерйоз, Симоне, я беру тебе для прикладу, — отож, припустiмо, що наш Симон гострить зуба на котрусь з вищезазначених дам, скажiмо... скажiмо, на Марiю Араґонську.
    Симоновi щоки спалахнули.
    — Пiдла брехня! — пробурмотiв вiн, винувато ховаючи очi.
    Фiлiп i Ґастон запитливо поглянули на Ернана.
    — Що таке? — хором промовили вони.
    — Нiчого особливого, — вiдмахнувся той. — Це наш з Симоном секрет, i я не збираюся видавати його... У тому разi, певна рiч, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо вiн буде гарним хлопчиком i в усьому слухатиметься дядечка Ернана... Отже, припустiмо, що Марiя Араґонська чимось дуже допекла Симоновi, так допекла, що вiн вирiшив поквитатися з нею. I ось, темної ночi, коли всi полягали спати, вiн, сховавши на грудях кинджал, виходить вiд себе, нiким не помiчений пробирається верхнiм коридором ґалереї в пiвнiчну башту, тихо стукає в дверi панi Марiї... — Тут Ернан розгублено замовк i похитав головою.
    — Ну! — поквапив його Фiлiп. — Що далi?
    — Далi нiчого, — скрушно зiтхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Нi панi Марiя, нi її покоївка не впустять Симона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт i викличуть варту.
    — Але суть твоїх мiркувань я збагнув. Хтось iз нас, принцiв, виявивши певну обережнiсть, може прийти серед ночi до котроїсь з принцес, залишитися з нею сам на сам, нiби для серйозної розмови, вправно перерiзати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потiм уколошкати покоївку, як єдиного свiдка, i спокiйно повернутися до себе... Та нi, це дурницi!
    — Аж нiяк, — авторитетно заявив Ернан. — Нiякi це не дурницi. Саме так збирається вчинити Рiкард Iверо з принцесою Марґаритою.
    — О, Боже! — перелякано вискнув Симон.
    — Коли? — запитав практичний Ґастон.
    — Чорти лисi! — сказав Фiлiп. — Ти це серйозно?
    — Серйознiше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лiсничого?
    — Так, — вiдповiв Фiлiп, стрiливши поглядом у Симона. — Здається, це було на ристалищi...
    — Атож, на ристалищi. У твоєму шатрi. А коли ви з Симоном поїхали, я заснув, i бачився менi страшний сон...
    Зрозумiло, Ернан розповiв друзям не про пiдступних сарацинiв зi свого сну, а про не менш пiдступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочиннi плани арабською мовою.
    Фiлiп, Ґастон та Симон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скiнчив, у кiмнатi запала могильна тиша — всi троє, кожен у мiру своїх розумових здiбностей, переварювали отриману iнформацiю.
    — Матiр Божа! — нарештi озвався Фiлiп. — Ґраф Бiскайський, вiконт Iверо!.. Хто б мiг подумати!
    — Отож-то й воно! Нiхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Вiн натхненник i орґанiзатор замаху, i залишився в Памплонi, щоб нiхто не запiдозрив його в причетностi до вбивства...
    — Не зовсiм так, — перебив Ернана Фiлiп. — Марґарита взагалi не запрошувала його до Кастель-Бланко.
    — Це неiстотно. Головне, що ґраф буде поза пiдозрою. А Рiкарда Iверо нишком зробить свою чорну справу i звалить всю провину на iншого.
    — Як? — поцiкавився Ґастон.
    — Цього я не знаю. Можливо, вiн збирається залишити на мiсцi злочину якусь рiч, що незаперечно вказуватиме на когось iз гостей. Є безлiч рiзних способiв.
    — Схоже, я знаю, кому вiдводиться роль цапа-вiдбувайла, — сказав Фiлiп.
    — I кому ж?
    — Гадаю, Рiчардовi Гамiльтону. Вiн запрошений сюди на прохання Ерiка Датського, але насправдi iнiцiатива належала Геленi Iверо. Цiлком можливо, що її попросив про це брат.
    Ернан схвально гмикнув:
    — Можливо, можливо. В кожнiм разi, коли я дiзнався, що Гамiльтон їде з нами, на нього-то я й подумав.
    — Але чому? — озвався Симон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?
    Ґастон з гучним стогоном видихнув повiтря:
    — Невже тобi не втямки, що пiсля смертi Марґарити наступником престолу стане ґраф Бiскайський?
    — Ну... Це я розумiю. Справдi розумiю, Ґастоне, i не дивися на мене такими очима. Менi йдеться не про ґрафа, а про вiконта Iверо. Чому вiн хоче вбити Марґариту? Вiн же любить її.
    — Вiд любовi до ненавистi один крок, дитинко, — поблажливо вiдповiв Ернан. — Вiконт не просто любить її, вiн любить її шалено i, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Вiн витратив на подарунки їй величезнi грошi, по самi вуха загруз у боргах, євреї-лихварi зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися по векселях. На нього обрушився гнiв батькiв. Як менi стало вiдомо, ґраф Iверо навiть погрожував позбавити його спадку, а тут ще Марґарита послала його подалi й кинулася на шию Фiлiповi. — Ернан важко зiтхнув. — Словом, було вiд чого збожеволiти. Я розумiю його, спiвчуваю — але не виправдовую. Не люблю слабодухих людей, часом вони здатнi на такi вчинки, що аж моторошно стає. Перше, що утнув Рiкард Iверо, отримавши вiдставку, це спробував накласти на себе руки. Але тут йому недоречно завадив ґраф Бiскайський...
    — Звiдки ти знаєш?! — здивувався Фiлiп. — Це ж трималося в найсуворiшiй таємницi.
    — Я знаю все, що менi належить знати, — самовдоволено вiдповiв Ернан. — Так от, судячи з усього, ґрафовi вдалося переконати кузена, що не варто вбивати себе. Мовляв, значно краще i приємнiше буде помститися кривдницi, убивши її саму.
    Фiлiп задумливо кивнув:
    — Все сходиться. Абсолютно все. Навiть те, чому Рiкард Iверо не взяв з собою камердинера — щоб не було зайвих свiдкiв. А вчора я розмовляв з Марґаритою... — Тут до нього прийшло розумiння ситуацiї, вiн рiзко схопився на ноги i вп’явся в Ернана гнiвним поглядом: — I ти весь цей час мовчав?! Ти нiкому нiчого не сказав?!
    — Нi, нiкому.
    Фiлiп плюхнувся в крiсло i обхопив голову руками.
    — Боже милостивий! Три тижнi зловмисники готували замах на наступницю престолу, а цей... цей жирний кабанисько спокiйно собi пиячив i обжирався.
    — Цей жирний кабанисько, — поважно промовив Ернан, анiтрохи не образившись, — упродовж трьох тижнiв разом зi слугами стежив за пiдозрюваними i зiбрав неспростовнi докази їхньої провини. Крiм того, вищезазначений кабанисько встановив, що до змови причетнi ще, як мiнiмум, чотири особи.
    — Хто?
    — Канцлер ґрафа Бiскайського, Жозеф де Мондраґон, двоє слуг i колишнiй домiнiканський чернець, брат Ґаспар.
    — Дуже мило, — буркiтливо мовив Ґастон. — I що ж далi?
    — Далi я збирався стерегти принцесинi покої i пiймати злочинця на гарячому.
    — Гiдна захоплення самовпевненiсть, — сказав Симон.
    — То чого ж ти тут розлiгся? — роздратовано промовив Фiлiп. — Йди, стережи, пiдстерiгай!
    — Учора я ще стерiг, — незворушно вiдповiв Шатоф’єр. — Ми, до речi, удвох охороняли принцесу — я зовнi, а ти в її спальнi.
    Фiлiп пильно поглянув на Ернана:
    — От що я тобi скажу, друже. Якби я не знав тебе так добре, як знаю, то, далебi, подумав би, що ти по вуха закоханий у Марґариту.
    — Таке ще скажеш! — пирхнув Ернан. — Все, що я хотiв, то це викрити зловмисникiв.
    — А хiба пiдслуханої тобою розмови було недостатньо? Чому ти не прийшов тодi до мене... ну, якщо не до мене, то до Марґарити, або ж до її батька, i...
    — I зробив би звичайнiсiнький донос, — з непiдробним обуренням перебив його Ернан. — Як лакей, що випадково пiдслухав панську розмову. А дзуськи! Я не донощик. Я жирний кабанисько, згоден, але не донощик. Я вчинив так, як вважав за краще: дозволив змовникам пiдготувати злочин, тим часом збирав докази їхньої провини, дiзнався iмена спiльникiв... До речi, про спiльникiв. Один з них, брат Ґаспар, колишнiй домiнiканець, колись служив у королiвськiй скарбницi, потiм його звинуватили в пiдробцi пiдписiв i печаток, вiн ледве не позбувся голови i був засуджений на довiчне ув’язнення, але за пiвтора року, рiвно два тижнi тому, його звiльнили пiд поруку Александра Бiскайського.
    — Чорт! — вилаявся Фiлiп.
    — Отож-то й воно. I тепер допитi цей пiдроблювач документiв розповiсть багато цiкавого, чого не мiг знати ще позаминулого тижня. Гадаю, вiн пiдробив кiлька листiв, записок чи документiв, покликаних скомпрометувати певну особу, найiмовiрнiше барона Гамiльтона. Можливо, їх має пiдкинути ґраф Бiскайський десь серед принцесиних паперiв у королiвському палацi, а може, вони будуть у Рiкарда Iверо, коли вiн пiде вбивати Марґариту.
    — А що як вiн вже пiшов? — стривожено спитав Ґастон.
    — Нi, — заспокоїв його Ернан. — Цiєї ночi панi Марґарита може спати спокiйно. Замах вiдбудеться завтра.
    — Ти впевнений?
    — Я переконаний.
    — I на якiй пiдставi?
    — Ну, по-перше, Рiкард Iверо зараз п’яний у дим i до ранку не прочумається. Я сам напував вiконта, отож за його недiєздатнiсть ручаюся.
    — А що по-друге?
    — По-друге, Рiкард Iверо сам признався менi, що замах вiдбудеться завтра вночi.
    — Правда?
    — Он як?
    — I що ж вiн сказав?
    Останнє запитання, єдино змiстовне, належало Фiлiповi.
    — Коли я побачив, що вiконт втрачає над собою контроль, — оповiдав далi Ернан, — я завiв з ним розмову про Марґариту. Вiн вiдразу ж почав плакатися менi в жилетку, твердив, яка вона жорстока, безсердечна, збочена. Потiм бовкнув щось про плаху, потiм про сокиру i по секрету повiдомив, що завтра вночi станеться таке, вiд чого ми всi здригнемося. Пiсля цього вiн остаточно впав у безпам’ятство.
    — Зрозумiло, — сказав Фiлiп, трохи остигнувши. — Та все ж...
    — Не турбуйся. Про всяк випадок я поставив Жакомо охороняти покої принцеси. Вiн сховався в нiшi пiд сходами i до ранку очей не спускатиме з її дверей. Тож сьогоднi вона в цiлковитiй безпецi.
    — I на тiм спасибi, — знову пробурчав Ґастон. — Заспокоїв...
    — Я хiба одного не розумiю, — озвався Симон. — До чого тут сокира, про яку говорив вiконт Iверо? Вiн що, збирається зарубати принцесу?
    Д’Альбре спрямував на свого зятя такий погляд, нiби чекав, що той ось-ось має перекинутися на вiслюка.
    — I за кого я тiльки видав мою єдину сестру! — скрушно промимрив вiн.
    Симон густо почервонiв i похнюпився.
    — Будь-якого злочинця не полишає думка про покарання, — зглянувся на нього Фiлiп. — Це стає його нав’язливою iдеєю. Тому Рiкард Iверо i варнякав про плаху з сокирою. Вiн чудово розумiє, щo чекає його в разi викриття... Гм... — Тут на його обличчi вiдбився сумнiв.
    — Що означає твоє „гм“? — пожвавився Ернан. — Що там у тебе?
    Фiлiп трохи повагався, потiм зiтхнув:
    — Гаразд, розповiм. Тiльки утримайся вiд своїх кпинiв, Ґастоне, попереджаю тебе... Учора, як ви вже знаєте вiд Ернана, я провiв нiч з Марґаритою. Однак запросила вона мене зовсiм не для того.
    — А для чого?
    — Щоб вилити менi свою душу...
    — Та ну! I як же вона це робила? Либонь, пальчики оближеш пiсля такого виливання душi.
    — Припини, Ґастоне! — гарикнув Ернан. — Тебе ж по-доброму просять притримати язика. Ще одне слово, i дам тобi щигля. Продовжуй, Фiлiпе.
    — Тому я не стану переказувати всю нашу розмову, а лише коротко повiдомлю те, що стосується справи. Отже, перше. Марґарита вирiшила вийти замiж за ґрафа Шампанського...
    — Щиро йому спiвчуваю, — вставив Ґастон i негайно отримав вiд Шатоф’єра обiцяного щигля.
    — Але, — продовжував Фiлiп, — любить вона свого кузена Iверо.
    — Що ти кажеш! — це вже не стримався Ернан. Вражений почутим, вiн не звернув нiякої уваги на щигля, яке не забарився повернути йому Ґастон. — Вона його любить?
    — Гаразд, скажу iнакше: вiн їй дуже дорогий. Та коли хочете знати мою власну думку, то пiсля вчорашньої розмови з Марґаритою я переконаний, що вона справдi закохана в нього i дуже хоче помиритися з ним. Однак вiн вiдкидає будь-якi компромiси i твердо наполягає на шлюбовi, як неодмiннiй умовi примирення.
    — Нiчого не розумiю, — знизав плечима Симон. — Якщо вона закохана в вiконта Iверо, чому тодi виходить за ґрафа Шампанського?
    — Я також не розумiю, — щиро визнав Фiлiп. — Вчинки жiнок часто не пiддаються нiякому лоґiчному поясненню. I тому я не впевнений, що Рiкарда Iверо чекає страта чи, хоч би, в’язниця.
    — А що, по-твоєму, подружнє лiжко? — уїдливо спитався Ґастон.
    — Це не виключено. Зрештою, Рiкард Iверо не злочинець, вiн шаленець. Вiн просто з’їхав з глузду через Марґариту, i ґраф Бiскайський вирiшив скористатися з його божевiлля, щоб чужими руками тягати каштани з вогню. От вiн i є справжнiй злочинець, безжалiсний i холоднокровний.
    — Отже, ти думаєш, що принцеса може подарувати вiконтовi Iверо замах на свою особу?
    — Такий варiант я зовсiм не вiдкидаю. Марґарита жiнка парадоксальних рiшень. Дiзнавшись про все, вона може без зайвих розмов учепитися йому в горло, але може й кинутися йому на шию, до глибини душi зворушена таким палким коханням, готовнiстю швидше вбити її, нiж поступитися будь-кому iншому.
    — Ти не жартуєш?
    — Анiскiлечки. Як я зрозумiв, Марґарита панiчно боїться втратити Рiкарда Iверо, але нiколи не розглядала цю перспективу всерйоз. Навiть спробу самогубства вона сприйняла як звичайний шантаж з його боку. Проте останнiм часом її почали мучити поганi передчуття — як виявилося, не марнi. I вчорашню розмову зi мною вона завела з таємною надiєю, що я зумiю переконати її змiнити своє рiшення щодо замiжжя.
    — Цебто вона хотiла, щоб ти умовив її вийти за вiконта Iверо?
    — Саме так. Але я не став цього робити. Навпаки, я доклав усiх зусиль, щоб вона не передумала.
    — Чому? — запитав Симон.
    — А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рiкардом Iверо; менi нi до чого змiцнення королiвської влади в Наварi. Та й взагалi я не розумiю, навiщо вона iснує, ця Навара — штучне утворення, злiплене з кастильських i ґалльських земель.
    — Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з вiконтом?
    — Рiшуче проти.
    — В такому разi, ти маєш погодитися, що їй не можна нiчого розповiдати, допоки вiконт не буде викритий публiчно.
    Пiсля секундних роздумiв Фiлiп ствердно кивнув:
    — Мабуть, твоя правда.
    — I ти дозволиш менi дiяти на власний розсуд?
    — Е нi, друже, досить самодiяльностi. З цiєї митi я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш в лiжечко, зо двi години поспиш (до речi, можеш залишитися в мене), а вранцi сядеш на свого Байярда i, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплонi. Я дам тобi вiрчого листа до короля... Що хитаєш головою? Не згоден? Вiдмовляєшся коритися своєму сюзереновi?
    — Вiдмовляюся категорично. Ти знову пропонуєш менi стати донощиком.
    — Та який же це буде донос?!
    — Звичайний донос. Звичайнiсiнький. I крiм того, — вкрадливо додав Ернан, — чи впевнений ти, що дон Александр захоче розголошувати цю справу? А може, вiн вирiшить зам’яти деякi її аспекти?
    — Тобто як?
    — Елементарно. Король вельми прихильний до Рiкарда Iверо i мрiє одружити його зi своєю донькою. До того ж вiконтiв батько, дон Клавдiй, дуже впливовий вельможа, в кастильськiй Наварi його шанують значно бiльше, нiж самого короля, i дон Александр може не захотiти конфлiктувати з ним...
    — Я це чудово знаю, — рiзко перебив його Фiлiп. — Але до чого ти ведеш?
    — Чи не станеться так, що король, вислухавши мене, накаже арештувати ґрафа Бiскайського та трьох його помiчникiв, звалить на них всю провину, а Рiкарда Iверо оголосить героєм, що втерся в довiру до змовникiв i викрив усi їхнi злочиннi задуми? Заздалегiдь вiн, звичайно, шепне Марґаритi: „Або ти, донечко, негайно йдеш з ним пiд вiнець, або я твоєму любку буйну голiвоньку вiдiтну“, — i якщо вона закохана в нього, як ти стверджуєш, то, безумовно, погодиться... Ну, вiдповiдай! Це можливо?
    — Так, — зiтхнув Фiлiп, поступаючись. — Це цiлком можливо. I що ти пропонуєш?
    — Компромiс. Я йду на певнi поступки тобi, а ти — менi. Звiсно, краще було б дочекатися завтрашньої ночi й затримати Рiкарда Iверо на мiсцi злочину, та раз ти не хочеш наражати Марґариту на небезпеку, я на цьому не наполягатиму. Натомiсть пропоную пiд час завтрашньої прогулянки непомiтно зловити вiконта i витягти з нього визнання.
    — Витягти?
    — Так. Полякати тортурами...
    Фiлiп заперечно мотнув головою:
    — Про це й мови бути не може. Королiвську кров треба поважати. Рiкард Iверо — онук iмператора Римського, правнук короля Навари. Навiть дон Александр, його государ, не має права пiддати його тортурам без згоди Судової Палати Сенату.
    — Ти неуважно слухаєш мене, Фiлiп. Я зовсiм не пропоную пiддавати його тортурам — а лише полякати. Вiн же слабак i вiдразу розколеться, варто показати йому клiщi для виривання нiгтiв. Ми запротоколюємо його зiзнання в двох примiрниках, один з яких вручимо королю, а iнший — верховному суддi Сенату ґрафовi де Сан-Себастьяну. Тодi вiконтовi нiяк не уникнути суду; i навiть якщо потiм король його помилує, замiж за нього Марґарита не вийде.
    — Не вийде, — луною вiдгукнувся Фiлiп.
    — Я ж бо й кажу...
    — Ти не зрозумiв мене, Ернане. Я сказав: не вийде. Нiчого в тебе не вийде. Бо я не схвалюю цю авантюру.
    — I менi це не подобається, — пiдтримав Фiлiпа Симон.
    — А я згоден з Ернаном, — рiшуче заявив Ґастон.
    Фiлiп здивовано втупився в нього:
    — Як?! Ти упадаєш за Геленою, яка душi в своєму братовi не чує, i, по iдеї, мав би пiдтримати той варiант наших дiй, що дає Рiкардовi шанс викрутитися...
    — А проте я пiдтримую Ернана.
    — Ну що ж, воля твоя. Однаково це нiчого не мiняє. Нашi голоси роздiлилися порiвну, а отже, остаточне рiшення залишається за мною. I я...
    — Стривай, Фiлiпе, — зупинив його Ернан. — Не квапся з висновками. Симон ще не висловив свою думку; вiн лише сказав, що йому це не подобається. — Ернан з суворiстю суддi поглянув на Бiґора. — Але клянуся Марiєю... Гм... Пречистою Дiвою Марiєю клянуся, подобається йому це чи нi, а вiн таки пiдтримає мою пропозицiю.
    Симон потупив очi i тихо промовив:
    — Так, я пiдтримую Ернана... Але менi це не подобається...
    — Шантажист! — досадливо буркнув Фiлiп. — Хотiлося б менi знати, на чому ти впiймав Симона...
    — Ну, то що? — з неприхованим трiумфом запитав Ернан. — Послухаєшся своїх друзiв чи накажеш своїм пiдданим коритися тобi?
    — Гаразд, лисице хитрюща, — приречено сказав Фiлiп. — Цього разу ти перемiг. Ми слухаємо тебе.
    — Отож, — почав Шатоф’єр, — в чотирьох милях вiд Кастель-Бланко є невелике мiстечко Санґоса... До речi, Фiлiпе, твiй Ґоше надiйна людина?
    — Вiн вiдданий менi як собака. Його колишнiй господар, один з моїх кантабрiйських васалiв, жорстоко знущався зi своїх селян, i коли я скасував у Кантабрiї рабство, Ґоше перейшов до мене на службу i понинi вдячний менi за звiльнення вiд того чудовиська. Ради мене вiн ладен пiти i в вогонь, i в воду.
    — Чудово! А вiн метикуватий?
    — Найкмiтливiший iз слуг. До того ж умiє тримати язика за зубами. Якщо тобi потрiбен помiчник, то кращого ти не знайдеш.
    — От i добренько. Я беру його. А тепер увага! — I Ернан коротко виклав свiй план.
    Вислухавши його, Фiлiп похитав головою:
    — Ти невиправний авантюрист, друже!
    Шатоф’єр зневажливо вiдкопилив губи — так, як мiг (i насмiлювався) робити лише вiн один.
    — Що, злякався вiдповiдальностi?
    — Але це ж протизаконно!
    — Правда? А хiба ти сам собi не закон?
    — До того ж мета виправдовує засоби, — вагомо додав Ґастон.
    — А по-моєму, все гаразд, — нехотя озвався Симон, пiдкоряючись владному поглядовi Шатоф’єра. — Знаєш, Фiлiпе, менi це починає подобатися... Ну, не те щоб дуже подобалося, але задумано непогано.
    — Здаюся! — зiтхнув Фiлiп. — Ернанiв план схвалений одностайно, дебати закiнченi. Ви, друзi, — звернувся вiн до Бiґора i д’Альбре, — iдiть до себе i гарненько вiдiспiться, завтра у вас буде нелегкий день. А ми з Ернаном зараз же пiдготуємо всi необхiднi папери.
    — Поводьтеся так, нiби нiчого не сталося, — попередив Шатоф’єр. — I не смiйте дивитися на вiконта Iверо великими очима. Будемо сподiватися, що вiн не пам’ятатиме про своє п’яне зiзнання. А коли щось i пригадає, то нехай думає, що я сп’яну не надав його словам нiякого значення i нiкому нiчого не сказав. Бракувало ще останньої митi сполохати його.
    — Мiг би i не попереджати, — вiдказав Ґастон, разом з Симоном прямуючи до виходу. — Хiба ми схожi на iдiотiв?... Гм... В кожнiм разi, я.
    Коли вони пiшли, Фiлiп спрямував на Ернана проникливий погляд i довiрчим тоном запитав:
    — I все ж, друже, скажи вiдверто: чому ти не розповiв менi про це ранiше?
    Кутаючись у простирадло, Ернан пiдвiвся з крiсла, пiдiйшов до вiкна i розкрив його навстiж.
    — Я боявся, Фiлiпе, — вiдповiв вiн, не обертаючись. — Боявся давати тобi багато часу на роздуми.
    — Але чому?
    — Ти мiг не встояти перед спокусою дозволити зловмисникам зробити свою справу — вбити Марґариту. I лише потiм злочинцi були б викритi, вся наварська королiвська сiм’я зганьблена, ну а ти... Та що й казати! У тебе було б досить часу, щоб як слiд пiдготуватися до цього дня. Тодi б нiхто й отямитися не встиг, як ти поклав би на свою голову наварську корону, залишаючи руку вiльною для шлюбу з iншою багатою спадкоємицею. З тiєю ж Анною Юлiєю. — Ернан важко зiтхнув. — Полiтика — дуже брудна рiч. У нiй мета виправдовує будь-якi засоби її досягнення.




    Роздiл XLVIII
    про те, як Бланка опинилася
    в скрутному становищi
    i як скористався з цього
    Фiлiп

    Наступного дня подiї розгорталися в цiлковитiй вiдповiдностi з Ернановим планом, щоправда, з деяким запiзненням у часi. Затримка була викликана тим, що бiльшiсть Марґаритиних гостей вiдсипалися пiсля вчорашньої пиятики до другої, а дехто навiть до третьої години, i лише на початку четвертої два десятки молодих людей з сорока семи, що гостювали в Кастель-Бланко, виявили бажання прогулятися в лiсi, щоб трохи провiтрити важкi з похмiлля голови — на щастя, погода стояла чудова, i її погiршення не передбачалося.
    Серед тих, хто залишився в замку, була Iзабелла Араґонська, яка замкнулася в своїх покоях i пiд приводом поганого самопочуття велiла покоївцi нiкого до неї не впускати. У перший момент Фiлiп стривожився, запiдозривши, що ґраф де Пуатьє якимсь чином дiзнався про їх нiчну пригоду i жорстоко побив її. Однак трохи згодом стало вiдомо, що пiсля вчорашнього бенкету в наслiдного принца Францiї почався черговий запiй, i вiн, щойно прокинувшись, вiдразу ж викликав до себе вiконта де ла Марша та ґрафа Анґулемського — своїх звичайних товаришiв по чарцi, в їхнiй компанiї швидко налигався i ще до полудня впав у стан повного безпам’ятства.
    Не виїхали на прогулянку також Жоанна Наварська, Констанца Орсiнi, Фернандо де Уельва, Ерiк Датський, Педро Оска, Педро Араґонський i ще десятка два вельмож. Попервах вiд участi в прогулянцi вiдмовлявся й Рiкард Iверо, але потiм вiн поступився умовлянням сестри i змiнив своє рiшення, тож Ґастоновi не довелося навiть натякати Геленi на бажанiсть присутностi в їхньому товариствi її брата.
    Заглибившись у лiс, молодi люди роздiлилися на кiлька невеликих гуртiв, кожен з яких супроводжували слуги, що добре знали мiсцевiсть. Марґарита була єдина, хто не взяв з собою провiдника. Кастель-Бланко був улюбленим мiсцем її вiдпочинку, з десяти рокiв вона двiчi, а то й тричi на рiк виїздила разом з придворними в цю замiську резиденцiю, часто тут полювала або просто прогулювалася навколишнiми лiсам i знала їх, як свої п’ять пальцiв.
    Товаришувати їй на прогулянцi Марґарита запропонувала Фiлiповi та ґрафовi Шампанському. Цей останнiй прийняв запрошення без особливого ентузiазму, бо був дуже ображений на принцесу. Минулої ночi, вже пiсля того, як Фiлiп пiшов, Марґарита в’їдливо висмiяла одну з Тибальдових поем — на його власну думку, найкращу з усього, що вiн написав. Талановитий поет i прозаїк, визнаний нащадками найвидатнiшою постаттю в ґалло-франкськiй лiтературi Пiзнього Середньовiччя, Тибальд був нетерпимий до будь-якої критики, та особливо його дратували безпiдставнi нападки нетямущих дилетантiв, до яких вiн, при всiй своїй повазi до неї, вiдносив i Марґариту. Коли вона розiйшлася не на жарт, розбираючи по кiсточках поему i водночас вiдпускаючи ядучi дотепи на адресу її творця, Тибальд просто встав зi свого мiсця i в гордому мовчаннi залишив бенкетний зал. Марґаритинi кпини були такi ущипливi, несправедливi i навiть непристойнi, що вiн досi дувся на неї i вельми мляво пiдтримував з нею розмову.
    Фiлiп також не надто охоче розмовляв з наварською принцесою. Вiн вiдповiдав їй невлад i знай скоса кидав швидкi погляди на сусiдню ґрупу, де був Рiкард Iверо. Фiлiп нiскiльки не переживав за успiх Ернанового задуму — в таких справах вiн цiлком покладався на свого друга i був упевнений, що той не схибить. Його пiдвищений iнтерес до цiєї компанiї пояснювався iншою причиною: крiм Рiкарда й Гелени Iверо, Ґастона д’Альбре, Марiї Араґонської та Аделi де Монтальбан, там була також i Бланка, яка жваво базiкала про щось з Геленою, зовсiм не звертаючи на Фiлiпа уваги.
    — Агов, Бланко! — гукнула її Марґарита, збагнувши нарештi, в чому рiч. — Приєднуйся до нас. Гелено, вiдпусти кузину — у вас мало кавалерiв, а нашiй компанiї якраз бракує однiєї дами.
    Бланка поглянула на Фiлiпа i вже була похитала головою, аж це Гелена з хитрою усмiшкою промовила:
    — Кузина боїться за свою цноту. Вона просто тане вiд чар кузена Аквiтанського. Учора вiн трохи не звабив її, i лише вiдчайдушним зусиллям волi їй вдалося дати вiдсiч його хтивим домаганням. Отож не дивно, що...
    — Припини, кузино! — обурено вигукнула Бланка, вмить почервонiвши. — Таке ще скажеш!
    Вона хльоснула батогом по крупу свого коня, пiд’їхала до Марґарити i, з викликом дивлячись на Фiлiпа, заявила:
    — Я анiтрохи не боюся!
    Фiлiп поглядом подякував Геленi, яка вiдповiла йому змовницькою усмiшкою, i звернувся до Бланки:
    — Я в цьому не сумнiваюся, кузино. Щоб мене боялися, я маю бути страшним. А я зовсiм не страшний — я сама лагiднiсть i чарiвнiсть.
    Марґарита розсмiялася.
    — Хiба це не мило, ґрафе? — сказала вона Тибальду. — Ви не вважаєте, що в нашого любого принца оригiнальна манера залицятися?
    Тибальд лише похмуро посмiхнувся i нiчого не вiдповiв.
    А Фiлiп схилився до Бланки i спитав:
    — То це правда?
    — Що?
    — Те, що сказала кузина Гелена. Про вiдчайдушнi зусилля.
    Бланка промовчала, всiм своїм виглядом демонструючи зневагу.
    Гурти молодих людей поступово роз’їхалися врiзнобiч i незабаром згубили один одного з очей. Марґарита впевнено вела своїх супутникiв добре знайомою їй лiсовою стежкою. Просувалися вони неквапно i за годину проїхали такий невеликий вiдрiзок шляху, що кожен з них, припустивши коня, мiг без особливих зусиль подолати цю вiдстань за якихось чверть години.
    Вiдчайдушно блазнюючи, Марґарита намагалася розворушити Тибальда, проте всi її жарти вiн або iґнорував, або вiдповiдав на них кривими усмiшками i недоречними заувагами вельми похмурого змiсту. Тим часом мiж Фiлiпом та Бланкою зав’язалася невимушена розмова. Фiлiп сипав дотепами, вона вiдповiдала йому влучними добродушними кпинами, раз за разом вони заходилися веселим смiхом. Одно слово, в емоцiйному планi це двiйко становило собою повну протилежнiсть мiнорному дуетовi Марґарита — Тибальд.
    Врештi-решт наварська принцеса не витримала i роздратовано промовила:
    — Але ж ви й понура, пане ґрафе! А ще поет!
    — Атож, — буркнув Тибальд. — Я поет.
    — I де ж подiвся ваш поетичний темперамент? Вовки з’їли? Ви претендуєте на роль супутника всього мого життя, а на дiлi виявляєтеся нiкудишнiм супутником навiть для прогулянки в лiсi... А ось протилежний приклад, — вона кивнула в бiк Фiлiпа та Бланки. — Ви тiльки погляньте, як розворкувалися нашi голубки. Кузен Аквiтанський, за його власним визнанням, цiлковитий нездара в поезiї, вiн i двох рядкiв гаразд стулити не може, не кажучи вже про епiчнi поеми. Але ця обставина зовсiм не заважає йому заливатися зараз соловейком.
    — Це неправда, що вiн нездара, — втрутилася Бланка. — У Толедо Фiлiп складав чарiвнi рондo*.
    * Ронд — вiрш з п’ятнадцяти рядкiв зi складним чергуванням рим i неримованим рефреном.
    — Дякую, кузино, за ваш схвальний вiдгук, — ввiчливо поклонився їй Фiлiп, — але ви явно переоцiнюєте мої скромнi досягнення.
    — Аж нiяк! — з несподiваним запалом заперечила вона. — Це ви, Фiлiпе, дуже самокритичнi i вимогливi до себе поднад усяку розумну мiру. Вiн скромничає, кузино, ґрафе, не слухайте його. Ви знайомi з сеньйором Хуаном де Вальдесом, доне Тибальде?
    — На жаль, особисто не знайомий, принцесо, — вiдповiв їй ґраф Шампанський. — На жаль — бо вважаю пана де Вальдеса одним зi своїх вчителiв i найкращим поетом Iспанiї всiх часiв. А ваш новоявлений ґенiй, так би мовити, цей Руїс де Монтiхо, i в пiдметки йому не годитися.
    — Так от, — продовжувала Бланка, — сеньйор Хуан де Вальдес якось сказав менi, що в кузена Фiлiпа неабиякий поетичний хист, але вiн зариває свiй талант в землю. I я цiлком подiляю цю думку.
    — Бачте, ґрафе, — вставила слiвце Марґарита, — якi вони зворушливо милi. I як шкода, що вони не одружилися! Справдi шкода. Це б усунуло останнє непорозумiння мiж ними, єдиний камiнь спотикання в їхнiх стосунках.
    — I що ж це за камiнь такий? — все з тим же похмурим виглядом поцiкавився Тибальд.
    — Вони розходяться в думках щодо характеру їхньої дружби. Кузина рiшуче наполягає на цнотливостi, а кузен Аквiтанський... Нi, брешу! Бланка справдi наполягає на цьому, але не надто рiшуче, а останнiм часом навiть зовсiм нерiшуче. Наприкiнцi минулого тижня вона призналася менi, що якби не...
    — Марґарито! — збентежено вигукнула Бланка. — Та замовкни ж нарештi! Як тобi не совiсно!.. Ну все, надалi я нiчого не розповiдатиму тобi, раз ти не вмiєш тримати язика за зубами.
    — А ти й так не дуже повiряєш менi свої таємницi, — огризнулася Марґарита. — Все бiльше шепчешся з Геленою. Втiм, i вона неабияка базiка.
    — А проте...
    — Гаразд, Бланко, даруй, я не навмисно, — вибачилася Марґарита i знов зосередила свою увагу на Тибальдовi: — Отже, ґрафе, вам не здається, що ви скидаєтеся на бiлу ворону в нашому веселому товариствi?
    — Гм. Можливо.
    — Але чому? Невже ви досi ображенi на мене?
    — Можливо.
    — I все через той вiршик?
    — Це не вiршик, панi. Це поема.
    — Нехай буде поема. Яка, власне, рiзниця!
    — Рiзниця велика, панi. I якщо ви не годнi вiдрiзнити вiрш вiд поеми, то й поготiв не маєте права судити, наскiльки доречно я...
    — Ах, не маю права! — з удаваним обуренням перебила його Марґарита. — Ви смiєте стверджувати, що я, королiвська дочка i наступниця престолу, не годна про щось судити?
    — Так, смiю. Я, мiж iншим, онук французького короля, але не соромлюся визнати, що схиляюся перед ґенiєм Петрарки, людини без роду-племенi, бо справжнє мистецтво стоїть незрiвнянно вище за всi стани. Людина, яка вважає себе спроможною судити про науки й мистецтво єдино лише тому, що в її жилах тече королiвська кров, така людина — зарозумiлий неук.
    — Ага! Це слiд розумiти так, що я найяснiша дурепа?
    — Зовсiм нi, панi. Просто ви ще дуже юна, i ваша гарненька голiвка сповнена кастових забобонiв, часом безглуздих i необґрунтованих. Ви вiрите в свою винятковiсть, в свою незаперечну перевагу над iншими людьми, що стоять нижче за вас за походженням, так само слiпо й безумовно, як вiрять євреї в свою богообранiсть. Але i те й iнше — несосвiтенна дурниця. Так, це правда: Бог роздiлив людство на знать та плебс, щоб князi правили в створеному Ним свiтi, а всi iншi корилися їм i жили за законами Божими, шануючи свого Творця. Без нас, князiв, на землi запанувало б безбожжя й беззаконня, i наш свiт перетворився б на царство Антихриста.
    — Ну ось! — сказала Марґарита. — Ви ж самi себе спростовуєте.
    — Аж нiяк. Я в жодному разi не заперечую божественного права обраних володарювати над iншими людьми. Я лише стверджую, що позаяк всi люди — i раби, i пани — рiвнi перед Творцем, то рiвнi вони й перед мистецтвом, як божественним одкровенням. Королiвська кров дає право на владу, славу й багатство, але людина, осяяна небесною благодаттю, якою є талант, отримує щось значно бiльше — безсмертя в пам’ятi людськiй.
    — Навiть так?
    — Саме так, принцесо. Мирська слава скороминуща — мистецтво ж вiчне. Владаря земного шанують доки вiн живий, а коли вiн вмирає, прийдешнi поколiння швидко забувають про нього.
    — Не завжди, — зауважила Марґарита, задоволена тим, що їй нарештi вдалося розохотити Тибальда. — Александр Македонський, Юлiй Цезар, Октавiан Авґуст, Корнелiй Великий, Карл Великий — їх пам’ятають i шанують донинi.
    — Але як їх шанують! Здебiльшого як персонажiв легенд, балад, хронiк i романiв. Так, вони були великими государями, їхнi дiяння гiднi захоплення нащадкiв — але пам’ять про них не згасла лише завдяки людям мистецтва, що увiчнили їхнi iмена в своїх творах. А стосовно пересiчних правителiв, то... — Тут Тибальд замовк i розвiв руками: мовляв, нiчого не вдiєш, таке життя.
    — Ну, а я? — лукаво всмiхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?
    — Якщо, звiсно... — почав був Тибальд, та раптом осiкся i нiяково опустив очi.
    — Якщо, звiсно, — жваво пiдхопила принцеса, — я не стану вашою дружиною. Авжеж, тодi нащадки пам’ятатимуть мене! „А-а, Марґарита Наварська! Це та, з якою був одружений великий Тибальд де Труа? Ну, й вертихвiстка ж вона була...“
    Фiлiп, що впродовж останнiх кiлькох хвилин уважно слухав їхню розмову, голосно засмiявся, поглядом запрошуючи Бланку приєднатися до нього. Одначе Бланка у вiдповiдь лише вимучила мляву усмiшку. Весь її вигляд свiдчив про те, що вона вiдчуває якусь дражливу незручнiсть, на зразок камiнчика в черевичку, а її явне збентеження вказувало, що обставини, якi викликали в неї почуття гострого фiзичного дискомфорту, мали делiкатний характер.
    Перехопивши Бланчин погляд, Марґарита миттю зрозумiла, в чiм рiч, i притримала свого коня.
    — Їдьте прямо по цiй стежцi, панове, — сказала вона Тибальдовi й Фiлiповi. — Ми з кузиною вас скоро наздоженемо.
    Молодi люди, мовби нiчого не трапилося, поїхали далi, та не встигли вони вiддалитися й на тридцять крокiв, як позаду пролунав Марґаритин окрик:
    — Стривайте, принце!
    Фiлiп зупинив коня i повернув голову. Бланка вже спiшилася i розгублено дивилася на Марґариту, яка, залишаючись у сiдлi, з пiдступною усмiшкою повiдомила:
    — У кузини почали терпнути ноги. Певно, в неї щось негаразд з панчохами.
    — Марґарито! — майже простогнала Бланка, приголомшена такою вiдвертiстю. Вона, здавалося, навiть не була впевнена, мовленi цi слова насправдi чи вони їй лише почулися.
    Фiлiп теж був здивований, проте не настiльки, щоб не второпати, до чого хилить принцеса. Нiби викинутий з катапульти, вiн вистрибнув з сiдла i прожогом кинувся до Бланки.
    — Правильно! — схвалила його дiї Марґарита. — Допоможiть кузинi розiбратися з цими панчохами... I промасажуйте її затерплi нiжки, — смiючись додала вона i вдарила батогом свого коня. — Поїхали, Тибальд! Гайда!
    Тибальд не потребував повторного запрошення. Вiн також припустив свого скакуна, i незабаром обидва зникли за деревами. Ще якийсь час здаля долинав дзвiнкий та чистий, мов срiбнi дзвоники, смiх Марґарити, та потiм i вiн стих у лiсовiй гущавинi. Фiлiп залишився з Бланкою сам на сам.
    Вони стояли одно перед одним розчервонiлi й захеканi — Фiлiп вiд швидкого бiгу, а Бланка вiд пекучого сорому i хвилювання. У руцi вона судомно стискала батiг.
    — Залиште мене... прошу вас... — благально промовила Бланка.
    Фiлiп демонстративно роззирнувся навкруги.
    — Невже тут ще хтось є, що ти просиш нас залишити тебе?
    — Фiлiпе... прошу, залиш мене... Ну, будь ласка!..
    — Це вже краще, — усмiхнувся Фiлiп. — Але не зовсiм. Так просто я не пiду.
    — А що... що тобi треба?
    — Як що! А допомогти тобi? Розiбратися з твоїми панчохами, промасажувати нiжки. Адже Марґарита просила...
    — Марґарита безсоромна! — вибухнула Бланка. — У неї немає нi сорому нi совiстi! Вона розпусна, пiдла, пiдступна... Вона... Вона як змiя пiдколодна! У неї немає нiякого уявлення про пристойнiсть!..
    — Ну, сонечко, вгамуйся, — заспокiйливо мовив Фiлiп. — Не варто так кип’ятитися. Марґарита дуже мила дiвчина, i даремно ти на неї нападаєш.
    — Але вона...
    — Забудьмо про Марґариту. Вона заварила кашу, але розсьорбувати її доведеться нам з тобою, i лише нам двом. Передусiм займiмося твоїми панчохами. Марґарита доручила менi подбати про це, i я не можу зрадити її сподiвань. — З цими словами вiн зробив крок уперед.
    Бланка тут-таки вiдступила на один крок i загрозливо пiдняла батiг.
    — Тiльки спробуй, — попередила вона. — I я вдарю.
    — Бий, — з готовнiстю вiдгукнувся Фiлiп. — Я чекаю.
    Вона замахнулася.
    — Зараз ударю!
    — Бий! — закричав вiн тоном християнського мученика доби гонiння. — Бий же! Бий мене!
    — Зараз... ось зараз...
    — Ну, давай! — Фiлiп добродушно всмiхнувся, зрозумiвши, що вона не вдарить його. — В Андалусiї мавританськi звiдники пропонували нам дiвчат з батогами, але менi так i не довелося вiдчути на власнiй шкурi всю чарiвнiсть цiєї пiкантної розваги.
    Бланка у вiдчаї шпурнула батiг додолу i схлипнула:
    — Не можу... не можу...
    — I не треба, — Фiлiп пiдступив до неї впритул i обняв її за стан, — дiвчинко ти моя без батога.
    — Фiлiпе, — млосно прошептала Бланка, поклавши руки йому на плечi. — Прошу, залиш мене
    Вiн нiжно поцiлував її в губи, i вона вiдповiла на його поцiлунок.
    — Але ж панчохи...
    — З... з панчохами я розберуся сама. Залиш мене будь ласка... Iди звiдси... Швидше йди!..
    — Зрозумiло! — видихнув Фiлiп. — Виходить, Марґарита обдурила мене. Тобi треба було...
    — Нi, нi! — квапливо перебила його Бланка, ще дужче почервонiвши. — Зовсiм не це... ти помиляєшся...
    Фiлiп притиснувся щокою до її розпашiлої щоки.
    — Не будь такої соромливою, любонько, — прошептав вiн їй на вушко. — Ну, що ти як... як не знаю хто...
    — Припини! — заблагала Бланка, ладна ось-ось розридатися — Ти помиляєшся! Просто... У мене... просто...
    — У тебе мiсячне? — „допомiг“ їй Фiлiп.
    — Та нi, нi! Таке ще... У мене...
    — То що ж у тебе негаразд?
    — Пiдв’язки! — люто вигукнула Бланка, вiдсторонившись вiд нього i несамовито трясучи його за плечi. — Пiдв’язки! От що в мене негаразд! Коломба занадто сильно стягнула їх, i тепер менi боляче... Прошу тебе, йди звiдси. Залиш мене! Зараз же!
    — Нi, — вперто похитав головою Фiлiп. — Нiкуди я не пiду. Я не залишу тебе напризволяще i сам розберуся з твоїми пiдв’язками.
    Вiн знов пригорнув її до себе.
    — Фiлiпе! — слабко запротестувати Бланка. — Не треба...
    Вiн затулив її рота поцiлунком.
    — Треба, любонько.
    — Не...
    — Треба! — знову поцiлунок.
    — Ну, прошу тебе... — прошептала вона з останнiх сил.
    Цього разу Фiлiп мiцно поцiлував її.
    — Ти ж хочеш цього, правда? Хочеш, щоб я допомiг тобi? Так? Вiдповiдай!
    Бланка заплющила очi й кивнула.
    — Отож-бо! — Фiлiп опустився перед нею навколiшки i пiдiбрав її спiдницi. — Авжеж, — ласо облизнувшись, констатував вiн, — твоя Коломба перестаралася. От недбайлива в тебе покоївка! Прямо як Марiо д’Обiак, один з моїх пажiв. Вiн би з нею знайшов спiльну мову, шкода тiльки, що вона старша за нього... А втiм, що це я таке верзу! Займiмося краще твоїми пiдв’язками. Ану, притримай свої спiдницi, любонько.
    — Навiть так! — обурилася присоромлена Бланка. — Я ще маю тримати їх, поки ти... ти...
    — У мене лише двi руки, сонечко, — спокiйно зауважив Фiлiп. — I якщо ти вiдмовишся допомогти, менi не залишиться нiчого iншого, окрiм пiрнути тобi пiд спiдницi. Я, звiсно, тiльки й мрiю про це, та все ж... То ти притримаєш чи як?
    З важким зiтханням Бланка скорилася. А коли Фiлiп зняв з її нiг пiдв’язки i вiдкотив донизу панчохи, вона не втрималася й полегшено зiтхнула.
    — Так, одне дiло зроблене. А зараз ми промасажуємо твої затерплi нiжки, — i Фiлiп глибше запустив обидвi руки їй пiд спiдницi.
    Бланка перелякано зойкнула i затремтiла вiд збудження.
    — Що ти робиш, Фiлiпе?!
    — Масажую твої ноги, — вiдповiв вiн, стогнучи вiд задоволення.
    — Це... це вже не ноги, Фiлiпе... Хiба ти не бачиш?...
    — В тiм-то й рiч, що не бачу. Пiднiми свої спiднички, щоб я бачив... Отак... Ще трохи... ще... i ще зовсiм трiшечки... Ну ж бо!
    — Негiдник! — схлипнула Бланка i повнiстю задерла спiдницi. — Ось, отримуй! Подавися, чудовиську!
    Вона вся палала вiд сорому i водночас вiдчувала якусь болiсну насолоду, демонструючи перед Фiлiпом свою наготу.
    Фiлiп облизнув свої враз пересохлi губи i заходився нiжно масажувати... нi, пестити її стрункi нiжки, забираючись все вище i вище.
    — Фiлiпе... що... о-ох!.. Що ти робиш?... Припини...
    — Але ж тобi це подобається. Тобi це приємно, правда? Тобi дуже приємно, так? Ну, признайся!
    Замiсть вiдповiдi Бланка застогнала i поточилася, втрачаючи рiвновагу.
    Фiлiп швидко встав з колiн. Обхопивши однiєю рукою її талiю, вiн притиснув Бланку до себе i провiв долонею по її шовковистому каштановому волоссю.
    — Ти така чудова, любонько! Ти вся чудова — з нiг до голови. I я люблю тебе всю. Всю, всю, всю!..
    Бланка ще мiцнiше пригорнулася до Фiлiпа i пiдняла до нього лице. Її вуста мимохiть потяглися до його вуст.
    — Зараз я збожеволiю, — у вiдчаї прошептала вона. — Ти мене зваблюєш...
    Фiлiп легенько торкнувся язиком її губ, потiм поцiлував її носик.
    — Признайся, любонько, ти кохаєш мене? Скажи, що хочеш мене.
    Бланка закинула голову i спрямувала свiй погляд угору.
    — Так! — закричала вона, нiби волаючи до небес. — Так, чудовиську, я хочу тебе! Ти навiть не уявляєш собi, як я тебе хочу!
    Фiлiп весь просяяв.
    — Бланко, ти надзвичайна дiвчина! — захоплено повiдомив вiн i повалив її на траву.
    — Фiлiпе! — пролопотiла вона, звиваючись. — Що ти робиш?...
    — Як це що? — здивувався Фiлiп. — Я роблю саме те, що ти хочеш. — Вiн сповз до її нiг i став цiлувати їх. — Ой!.. Що це з тобою? — Фiлiп пiдвiв голову i спантеличено поглянув на неї. — Ти трохи не розбила менi носа.
    Бланка сiла на траву i обсмикнула спiдницi.
    — Ти, звiсно, пробач, Фiлiп, але так нiчого не вийде, — рiшуче заявила вона. — Тут не мiсце для... для цього.
    — Але чому?
    — Нас можуть побачити.
    — Хто? Пташки?
    — Нi, люди. Ця стежина веде до садиби лiсника. А раптом хтось тут їхатиме, коли... коли ми...
    — А то бiда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять менi... i тобi також.
    Бланка зiтхнула:
    — Який ти безсоромний, Фiлiпе!
    — Такий вже я є, — погодився вiн i нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.
    — Нi, — сказала Бланка, вiдсовуючись вiд нього. — Тiльки не тут.
    — А де?
    — В замку.
    — В замку? Ти мене вбиваєш, рiдненька! Поки ми доберемося до замку, я помру вiд нетерпiння, i моя смерть буде на твоїй совiстi. Їдьмо лiпше до садиби лiсника. Сподiваюся, там знайдеться мiсце i для нас...
    — Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. I це якщо не баритися...
    — От бачиш!
    — Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпiзнiше за чверть години ми вже будемо на мiсцi.
    — А ти не заблукаєш?
    — Про це не турбуйся. Я добре пам’ятаю цю стежину ще з минулих вiдвiдин Кастель-Бланко, вона веде прямо до замку.
    — А ти не передумаєш?
    — Про це також не турбуйся. — Бланка пiдсунулася до Фiлiпа i поклала голову йому на плече. — Тепер вже я тебе не вiдпущу. Тепер нарiкай на себе, любий, так просто ти мене не позбудешся. Надто довго я чекала на цей день...
    Весь шлях до замку вони подолали майже без розмов. Дорoгою Бланка знай змахувала з вiй сльози. Фiлiп удавав, що не помiчає цього, не наважуючись спитати в неї, чому вона плаче.




    Роздiл XLIX
    На вправного ловця звiр сам бiжить

    Присутнiсть поруч з Рiкардом Iверо його сестри Гелени Ернан врахував заздалегiдь i мав намiр позбутися її за допомогою Ґастона д’Альбре, а от Марiя Араґонська й Адель де Монтальбан нiяк не узгоджувалися з його планами. Проте не можна сказати, що ця обставина дуже засмутила Шатоф’єра. Вiн лише передбачав певнi ускладнення в зв’язку з необхiднiстю звiльнитися вiд цих двох дам i вже встиг продумати кiлька варiантiв своїх подальших дiй.
    Однак всi побоювання Ернана виявилися марними, i нiяких додаткових заходiв вживати йому не довелося. Щойно вiн разом з Симоном приєднався до товариства, Марiя Араґонська, обурено пирхнувши, демонстративно вiд’їхала вiд гурту.
    — Що сталося, кузино? — спитала в неї Гелена, притримуючи коня. — Ви покидаєте нас?
    — Так, — вiдповiла Марiя i кинула на Симона презирливий погляд.
    — Чому?
    — Я вже втомилася. I взагалi, даремно я вибралася на цю прогулянку. Нудно, нецiкаво... Повернуся краще до чоловiка.
    Бачачи, що рiшення Марiї остаточне, Гелена пiд’їхала до неї.
    — Що ж, гаразд. Я, признатися, теж не в захватi вiд прогулянки i з задоволенням повернуся в замок... Адель, — звернулася вона до молоденької ґрафинi де Монтальбан, — ви з нами?
    Ґрафиня крадькома зиркнула на Симона, трохи зашарiлася i заперечно похитала головою.
    Гелена розсмiялася:
    — Ну, як хочете, дорогенька, як хочете. Воля ваша. — Вона пришпорила коня. — До побачення, панове. Пригляньте за моїм братом, добре? Йому треба гарненько розвiятися пiсля вчорашнього.
    — Неодмiнно, панi, — пообiцяв їй Ернан. — Ми всi наглядатимемо за ним.
    Марiя Араґонська, не зронивши нi слова, хльоснула батогом по крупу свого коня i поїхала вслiд за Геленою.
    Коли обидвi дiвчини зникли за деревами, Ґастон спантеличено запитав у Симона:
    — Признайся, хлопче, чим ти так накапостив панi Марiї, що вона сахається вiд тебе, мов чорт вiд ладану?
    — Нiчого я їй не зробив, — розгублено вiдповiв Бiґор, почервонiвши, як варений рак. — Зовсiм нiчого.
    — Вiн лише спробував позалицятися до неї, — пояснив Ернан. — Гм... Про подробицi я делiкатно умовчу.
    Д’Альбре осмiхнувся:
    — I що вiн у нiй знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помiтнi, та й лицем не дуже