Авраменко Олег
Син Сутiнкiв i Свiтла

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Размещен: 01/05/2013, изменен: 27/01/2018. 898k. Статистика.
  • Роман: Фантастика
  • Тексты на украинском языке
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    За легендою, король Артур правив Британiєю на початку Темних Сторiч; вiн був мудрим государем i шляхетним лицарем... Проте ця легенда - лишевiдгомiн реальних подiй, що вiдбувалися в iнший час i в iнших свiтах. КорольАртур, великий воїн та чаклун, адепт Джерела, був вигнаний ревнивоювiдьмою Вiв"єною зi свого королiвства i, подолавши нескiнченнiсть, опинивсяв свiтах мiж Порядком та Хаосом, де вже багато тисячолiть iснували могутнiчаклунськi Доми. Там вiн заснував Дiм Свiтла, став найвидатнiшим поборником Порядку, його адептом та пророком, але до кiнця своїх днiв сумував зарiдним свiтом, за мiстом Авалон i за Джерелом, чиєю силою колись володiв...
    Ця книга - про нащадкiв короля Артура, що повернулись на батькiвщину предка i знову здобули Силу Джерела.

    • Завантажити файл у форматi fb2 або pdf.





    Цю книгу, як i наступнi книжки про Джерело, я присвячую:
    моїй мамi — найкращiй з мам;
    моєму батьковi — чия свiтла пам’ять живе в моєму серцi;
    моєму братовi Валентину — який завжди розумiв i пiдтримував мене;
    а також Оленцi Камiнськiй — з якою пов’язанi мої найкращi шкiльнi спогади.


    Частина перша
    ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА


    Роздiл 1

    Десь неподалiк залунав чистий та мелодiйний, мов срiбнi дзвiночки, смiх. Кевiн зупинив свого коня i прислухався. Вiд озера, до якого вiн прямував, долинав дiвочий спiв, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадiсного смiху. Усiх слiв годi було розiбрати, проте Кевiн одразу впiзнав досить популярну (i не зовсiм пристойну) пiсню про любовнi пригоди молодої дружини пiдстаркуватого вельможi. Також вiн вiдзначив, що незнайомка спiвала кiмрiйською мовою — а тут, на пiвночi Лоґрiсу, це була неабияка рiдкiсть.
    Кевiн зiскочив з коня i прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пiшки, йшов тихо i вкрадливо, з обережнiстю хижака на полюваннi. Проминувши заростi чагарника, вiн опинився на краю невеликої галявини перед спокiйним лiсовим озером — одним iз багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохланi.
    Великий кущ дикої смородини надiйно ховав його вiд чарiвної юної дiвчини рокiв вiсiмнадцяти з довгим, до самої талiї, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лiсовi квiти, спiвала пiсню i пiсля кожного куплету заходилася дзвiнким смiхом. Дiвчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цiлком гола, i приголомшений Кевiн нiяк не мiг вiдвести вiд неї погляду. Вiн був чемним i вихованим юнаком, тож чудово розумiв, що йому слiд негайно пiти звiдси, а проте, паленiючи вiд сорому, все ж продовжував пiдглядати, не в змозi навiть рушити з мiсця. Кевiн був не лише чемним i вихованим юнаком, а був просто двадцятирiчним юнаком з абсолютно нормальною для його вiку реакцiєю на гарних (а тим паче голих) дiвчат.
    Тим часом дiвчина, доспiвавши до кiнця пiсню, дбайливо поклала зiбраний букет на траву й пiдiйшла до сусiднього вiд Кевiна куща, де висiв пiсля прання її одяг: панчохи, сорочка, спiдницi й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а мiсцями розiрвана. Зблизька вона справляла ще звабливiше враження й була така жадана, що Кевiн не витримав i голосно застогнав.
    Дiвчина здригнулася вiд несподiванки i швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потiм спритно кинулась убiк, де в тiнi розлогого дерева щипав траву її стриножений кiнь. Вона вихопила з притороченої до сiдла кобури пiстоль i, звiвши курок, спрямувала його на Кевiна. Все сталося так блискавично, що вiн не встиг навiть ворухнутися.
    — Ану виходь! — гукнула дiвчина ґотiйською мовою. — I без вибрикiв! Жодних рiзких рухiв, бо iнакше... — Вона не закiнчила, але рiшучий вираз обличчя був красномовнiший за будь-якi погрози.
    Кевiновi не лишалося нiчого iншого, як пiдкоритися. Вiн вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.
    — Все гаразд, — сказав вiн. — Не бiйся мене.
    — Чого б це я боялася! — пирхнула дiвчина. — У мене зброя, i я враз виб’ю тобi мiзки.
    Голяка, з пiстолем у руцi, вона мала дуже ефектний вигляд, i Кевiн мимоволi всмiхнувся, дарма що на чолi йому виступив холодний пiт, а по спинi бiгали мурашки.
    — Ну-ну, крихiтко, вгамуйся, — примирливо мовив вiн. — Я ж лише пiдглядав. Повiр, я й на думцi не мав нiчого лихого.
    Дiвчина змiряла його оцiнюючим поглядом i провела кiнчиком язика по верхнiй губi.
    — Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагiднiше.
    — Кевiн МакШон до твоїх послуг, красуне.
    Дiвчина мало не впустила пiстоль. Її великi смарагдовi очi здивовано втупились у Кевiна.
    — Хто-хто? — перепитала вона, нiби не розчувши.
    — Кевiн МакШон.
    — Невже новий герцоґ Лохланський?
    Кевiн жартома вклонився їй:
    — Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?
    — То це вже не Ґотланд? — з полегкiстю промовила вона, лишивши без вiдповiдi його запитання. — Я в Лоґрiсi?
    — Атож. Ти на територiї герцоґства Лохланського, за десять миль на пiвдень вiд кордону з Ґотландом. Як тутешнiй правитель, я ґарантую тобi безпеку й особисту недоторканнiсть... Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цiлити. А то ще стрiлиш ненароком.
    — Ага! — сказала дiвчина й пожбурила пiстоль додолу.
    Щось клацнуло. Кевiн напружився, чекаючи пострiлу... але нiчого не сталося.
    — Вiн не заряджений, — спокiйно пояснила дiвчина. — Не маю пороху.
    Вона повернулася до свого одягу, взяла спiдню сорочку i квапливо надягла через голову. Потiм скоса глянула на Кевiна й нiяково всмiхнулася, а її щоки зашарiли вiд запiзнiлого збентеження.
    — Кумедне вийшло наше знайомство. Тобi не здається?
    Кевiн дурнувато осмiхнувся:
    — Авжеж, крихiтко.
    — Я не крихiтка. Мене звати Дейдра.
    — Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе iм’я, дуже красиве... як i ти вся. Знаєш...
    — Знаю, менi всi так кажуть. Та все одно приємно чути... До речi, якщо ми обоє не ґотiйцi, то чому розмовляємо цiєю варварською мовою?
    — А тобi яка до вподоби — ґельська чи кiмрiйська?
    — Кiмрiйська.
    — То ти з пiвдня? — запитав Кевiн уже кiмрiйською.
    — Так. Певнiше, з центру. Iз самiсiнького центру.
    — З Авалона?
    — Угадав. Я безсоромне столичне дiвчисько.
    — Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевiн.
    — А хiба нi? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хiба я повелася як сором’язлива дiвчина, коли побачила тебе?
    — Ти повелася вiдповiдно до ситуацiї. Якби я мав щодо тебе лихi намiри, а ти кинулася б одягатися, замiсть хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я... ну... цього...
    Кевiн замовк, безнадiйно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалi вище задираючи нижнiй край сорочки. Видовище було ще звабливiше, нiж коли вона була зовсiм без одягу, i остаточно онiмiлий Кевiн жадiбно витрiщився на неї, намагаючись не пропустити нi найменшого її поруху.
    Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспiхом осмикнула сорочку.
    — Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взiрець делiкатностi.
    — Вибач, — засоромлено промимрив Кевiн, вiдвертаючись.
    Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:
    — Ти живеш неподалiк?
    — За двi милi звiдси мiй замок Каер-Сейлґен. Ласкаво прошу до мене в гостi. — На думку про те, що ця чарiвна дiвчина гостюватиме в нього, Кевiновi солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?
    — Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголоднiла. Сьогоднi взагалi не снiдала.
    — Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевiн. — Я взяв з собою цiлу сумку з усiлякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обiд...
    Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.
    — То неси її.
    Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.
    Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.
    „Боже, яка вона красуня!“ замилувано думав вiн. „Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...“
    Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.
    Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.
    — Даруй, але келиха не взяв.
    — Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.
    Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.
    Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...
    — А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейґi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцоґ Лохланський.
    — Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлґена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.
    — Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.
    — Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.
    Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.
    — А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустрiв тебе — i, може, завдяки тобi прожив ще вiсiм рокiв. Ти замiнив йому сина, отож права на Лохлан належать тобi не лише за законом, а й за...
    — Стривай-но! — здивовано урвав її Кевiн. — Ти сказала „кузен Дункан“? Лорд Шон Мейґi був твоїм дядьком?
    — Через свою дружину, тiтку Констанс. Вона була сестрою моєї матерi, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мiй названий двоюрiдний брат.
    Кевiн раптом зайшовся кашлем.
    — Але ж... лорд Шон був одружений з сестрою королеви!
    Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмiшка.
    — Саме так. Мiй батько — король Брiан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона слiпуче всмiхнулася. — Це ж бо так очевидно.
    — Очевидно? — перепитав збентежений Кевiн.
    — А хiба нi? Хiба ти не чув, що королiвська донька — найвродливiша дiвчина в свiтi? Чи можеш ти уявити, що на свiтi iснує дiвчина гарнiша за мене?
    Кевiн допитливо подивився їй в очi, але так i не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.
    — Е-е... так, звичайно, — промовив вiн, усе ще пiд враженням щойно почутого. Йому навiть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь вiн негайно й беззастережно повiрив їй. — Та розумiєш, я аж нiяк не сподiвався зустрiти в цих краях принцесу з роду Лейнстерiв — одну, без почту, без охорони...
    — I без одягу, — смiючись, додала Дейдра. — Сподiваюсь, це залишиться мiж нами?
    — Певна рiч!
    — А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть“, „мiледi“ — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.
    — Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.
    — Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелґонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.
    — То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.
    Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.
    — Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?
    — Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.
    — Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.
    — Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцiльна загадка. Двадцять рокiв тому селяни знайшли мене на узлiссi, загорненого в червону, шиту золотом мантiю. Вiд народження менi було лише двiйко мiсяцiв, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблiв. З iншого ж боку, мешканцiв на островi не дуже багато, майже всi одне одного знають, i невдовзi з’ясувалося, що жодна з мiсцевих жiнок не могла бути моєю матiр’ю. Словом, казна-що. Мене вiднесли до тодiшнього губернатора, лорда Маркуса Фiнiґана, оскiльки ясно було, що я не звичайний найда, вiд якого вiдмовилася рiдня. До того ж бiля мене знайшли чудову шпагу зi срiбним, але мiцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем...
    — Оцей? — Дейдра вказала на його середнiй палець лiвої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?
    — Прошу.
    Кевiн зняв перстень i передав Дейдрi. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потiм повернула зi словами:
    — Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золотi, та й камiнь красивий. Це ж сапфiр, так?
    — Наче так, — сказав Кевiн, знову надягаючи перстень. — Хоча нiхто напевно сказати не може. На вигляд вiн типовий синiй сапфiр, проте твердiший за алмаз.
    — Може, чарiвний?
    — Цiлком можливо. Якщо довго дивитися на нього, вiн заворожує, гiпнотизує; складається враження, що всерединi каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарiвна. Звичайне срiбло, з будь-якими домiшками, не може бути таким мiцним i пружним.
    Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.
    — Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.
    — I що б це значило?
    — Не знаю. Але мiй названий батько якось висловив цiкаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутнiй чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордовi Шону нiколи не бракувало фантазiї. I якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав i замiсть шкоди зробив менi велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливiсть прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився ранiше... Тiльки от бiда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нiчогiсiнько не пам’ятаю, i уявлення не маю про свої колишнi помилки i про те, як їх уникнути в цьому життi.
    — Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смiєшся з дуже серйозних речей.
    Кевiн спохмурнiв:
    — Часом варто посмiятися з того, що гнiтить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.
    Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:
    — Мабуть, у тебе було важке дитинство?
    — Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.
    — Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?
    — В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б лоґiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється лоґiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до маґiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.
    — Ти шкодуєш про це?
    — Ще б пак! Як тут не шкодувати.
    — Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.
    — Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...
    — Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.
    А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Лоґрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без маґiчних здiбностей. Через це Дейдра почувалася бiлою вороною в королiвськiй сiм’ї, де всi були чаклуни й вiдьми, а її батько, король Брiан, володiв загадковою Споконвiчною Силою, яку, за переказами, їхнiй далекий предок, вождь скоттiв Гiломан, отримав пiсля смертi легендарного короля Артура, останнього з династiї Пендраґонiв. Незважаючи на це (а скорiше, завдяки цьому — адже звичайнi люди побоюються чаклунiв), Дейдра зажила великої любовi серед простого народу i була, поза сумнiвами, найпопулярнiшою особою з усiх членiв королiвської родини. Проте Кевiн сильно сумнiвався, що загальна любов i популярнiсть достатньою мiрою компенсували Дейдрi її вроджену неповноцiннiсть...
    — От бачиш, як багато в нас спiльного, — нарештi озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не вiдьма... i мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жалiти себе. Удвох якось веселiше. — Дейдра сумно зiтхнула. — Мiй батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дiвчиною нечаклунського роду. Як правило, такi шлюби залишаються бездiтними, але їм пощастило... вони вважали, що пощастило. Та я про це iншої думки. Я б волiла взагалi не народжуватися, анiж бути такою... калiкою.
    Кевiн стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’янiла, тiльки от випите вино зовсiм не звеселило її, а навпаки — навiяло смуток.
    — Не кажи так, Дейдро!
    Вона знизала плечима:
    — Я кажу, що думаю. Адже я справдi калiка — на вiдмiну вiд звичайних людей. Вони просто необдарованi, а я напiвкровка... хай йому грець. Хисту до маґiї не маю нiякого, але належу до чаклунського свiту, де почуваюся чужою. От мiй брат був повноцiнний чаклун... та це його не врятувало.
    Кевiн чув цю iсторiю. Єдиний син короля Брiана, принц Ґандар, помер десять рокiв тому вiд затяжної хвороби з явними ознаками навмисного пристрiту. Майже нiхто не сумнiвався, що пристрiтнi чари наслав на юного принца менший брат короля, Урiєн, проте довести його причетнiсть до цього злочину не вдалося. А за кiлька мiсяцiв Урiєн Лейнстер загинув вiд нещасного випадку на полюваннi, i тепер уже в його смертi пiдозрювали короля. Ситуацiя була тим бiльше дражлива, що зараз наступником престолу був старший син Урiєна — Емрiс Лейнстер.
    — Мiй батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла замiж i народила йому спадкоємця. Мої дiти матимуть Дар, якщо мiй чоловiк буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тодi стане ще гiрше... а менi й так нестерпно. Я вже стiльки просила татка, щоб вiн дав менi спокiй, щоб усиновив Колiна i зробив його своїм наступником. Та вiн затявся, хоче передати корону онуковi...
    Кевiн слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двiчi ухилялася вiд пояснень, як вона опинилась у Лохланi без супроводу, але її останнi слова навели його на певнi здогади. I це йому геть не сподобалося.
    — От що, Дейдро, — сказав вiн. — Ти, бува, не втекла вiд батька? Ну, щоб вiн не змусив тебе одружитися?
    В її очах промайнув такий щирий i непiдробний подив, що в Кевiна не лишилося сумнiвiв — вiн помилився.
    — Ага, он про що ти подумав. I либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спiльником... — Вона силувано всмiхнулася. — Почасти ти вгадав, я справдi втiкачка. Проте втекла не вiд батька, а вiд викрадачiв.
    — Що?! — вражено вигукнув Кевiн. — Тебе викрали? Хто?
    — ...отiйськi шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларiка. Мабуть, вiн збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Лоґрiс i виторгувати територiальнi поступки. А може, був такий дурний, що сподiвався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи iнакше, вiн спiймав облизня.
    — А як тобi вдалося втекти?
    Вона недбало знизала плечима:
    — Втекла i все тут.
    Дейдра встала й невпевненою ходою рушила до озера, щоб вимити пiсля їжi руки. Зробивши кiлька крокiв, вона раптом спiткнулася й напевно упала б, якби Кевiн останньої митi не пiдхопив її.
    — Що сталося, Дейдро? — стурбовано запитав вiн, дедалi мiцнiше обiймаючи її. — Тобi зле?
    Дейдра пiдняла до нього обличчя, її очi млосно блищали.
    — Нi, просто запаморочилося в головi. Я надто багато випила, я п’яна... — Вона поклала йому руки на плечi, усiм тiлом пригорнулася до нього i пристрасно прошепотiла: — Ти такий гарний хлопчик, Кевiне... а я так скучила за любов’ю й нiжнiстю. Ти ж хочеш мене, правда?
    — Так! Так! — млiючи, вiдповiв Кевiн i лише потiм зрозумiв, щó вiн сказав. — Але...
    — Я теж хочу тебе, любий. Дуже хочу.
    Вона нахилила його голову й наблизила свої вуста до його вуст. Кевiн розумiв, що не має права користатися з теперiшнього стану Дейдри, що мусить негайно спинити її. Та це було понад його сили, вiн просто не мiг устояти перед такою спокусою. Вiн вiдповiв на її палкий та жадiбний поцiлунок, i весь навколишнiй свiт потемнiв у його очах, затьмарених пристрастю.

    Роздiл 2

    Велике плоскодонне судно повiльно пливло вниз за течiєю Боан — головної водної артерiї Лоґрiсу, що перетинала всю країну з пiвночi на пiвдень. По обидва береги рiки корабель супроводжували два загони озброєних вершникiв. Зустрiчнi рибалки та селяни вiтали процесiю радiсними вигуками — простий народ дуже любив Дейдру.
    Кевiн сидiв на лавi бiля правого борту й сумовито дивився вдалечiнь. Вiн теж любив Дейдру, i то значно дужче, нiж хотiв її любити. Сам не розумiв, як мiг ускочити в таку халепу й до нестями закохатися в королiвську доньку. Винуватив у цьому збiг обставин, ту випадкову зустрiч у лiсi, i якраз тодi, коли Дейдрi забагалося випрати свiй одяг, проклинав злощаснi двi пляшки пiдступного гiбернiйського вина... А проте, намагаючись бути чесним перед собою, Кевiн мусив визнати, що обставини тут нi до чого. Вiн у будь-якому разi покохав би Дейдру, де б i коли не зустрiв її. Це було неминуче, як схiд сонця. Це була доля, в iснування якої Кевiн нiколи серйозно не вiрив...
    Корабель наближався до Димiлiока, третього за величиною мiста Лоґрiсу, столицi провiнцiї Новий Корнуол. Там Дейдру чекала врочиста зустрiч, а для Кевiна це насамперед означало, що їхня iдилiя скiнчилася. В Лохланi Дейдра пробула майже тиждень, поки для неї споряджали корабель, потiм була пiвмiсячна подорож униз по рiчцi, i весь цей час вони щоночi кохалися. Та вiдтепер все змiниться. В Димiлiоку до них приєднається принцесин почет, Дейдра опиниться в оточеннi придворних, а вiн вiдiйде на другий план, i нинiшня їхня близькiсть залишиться в минулому.
    За своїм статусом Кевiн належав до найвищої лоґрiйської аристократiї. Закони та звичаї країни не вiдрiзняли прийомних дiтей вiд рiдних, отож вiн, офiцiйно всиновлений бездiтним лордом Шоном Мейґi, успадкував не лише титул i володiння свого названого батька, а й усю його знатнiсть. Та навiть високе становище Кевiна не могло перекреслити того факту, що вiн, народжений невiдь ким, невiдь вiд кого i невiдь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже пiдозрiлим походженням. Це, серед iншого, й вiддаляло його вiд Дейдри. Лоґрiйцi — i знать, i простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловiком їхньої принцеси, загальної улюбленицi, став якийсь найда, хай навiть вiн тричi герцоґ.
    А втiм, не це було головне. Прiрву мiж Кевiном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганнiй об’єктивностi, непiдвладна людськiй волi. Дейдра не була проста необдарована, вона була напiвкровка, а це значило, що її шлюб з чоловiком, що не має чаклунського Дару, найпевнiше, буде безплiдний. Якщо навiть станеться чудо, i в неї народяться дiти, то всi вони теж будуть напiвкровки i не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до маґiї, не може стати королем...
    Його похмурi роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкiшну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дiвчини було заплетене в коси i складене на головi у виглядi вiнка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лавi поруч iз Кевiном i взяла його за руку.
    — Ну от, знову засумував, — промовила вона докiрливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнiм. У нас все буде гаразд, я обiцяю.
    — I скiльком ти вже це обiцяла? — раптом запитав вiн.
    Дейдра нiяково вiдвела погляд, щоки її порожевiли. Кевiн одразу пожалкував про свої слова, якi вихопились у нього мимоволi. Звичайно, вiн знав, що був у неї далеко не перший; навiть до їхнього острова доходили чутки про велелюбнiсть i непостiйнiсть королiвської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цiєї теми, хоча сам Кевiн чесно розповiв їй про двох дiвчат, що були в нього ранiше. Але про Дейдриних хлопцiв чути не хотiв — боявся, що їх було аж надто багато.
    — Ти ревнуєш? — нарештi озвалася вона.
    — Ще б пак, — неохоче зiзнався вiн. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто...
    Тут Кевiн затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг бiль i гнiв.
    — Нiколи... — напружено промовила вона, — нiколи так не кажи... Не смiй навiть думати про це. Зрозумiв?
    — Вибач, — винувато промимрив Кевiн. Така рiзка реакцiя спантеличила його.
    Якийсь час вони мовчки дивилися на захiд, де поступово розгорялася вечiрня заграва. А на пiвднi, прямо за курсом корабля, з-за обрiю виростали вежi великого мiста.
    — Хочеш знати, як я втекла вiд викрадачiв? — запитала Дейдра.
    — I як?
    — Менi допомiг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообiцяла, що батько винагородить його за мiй порятунок... ну, i я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потiм я вбила його.
    — Чому?
    — Менi було гидко, Кевiне. Ти навiть не уявляєш... — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли вiн став вимагати обiцяної винагороди, почав чiплятися до мене, я вихопила його пiстоль i вистрiлила йому в обличчя. А тодi злякалася, скочила на коня й помчала свiт за очi. Забула навiть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко... Отака правда про мою втечу — але її я не розповiм нiкому, навiть батьковi.
    — Ти не зробила нiчого ганебного.
    — А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?
    — Те ж саме.
    Дейдра зiтхнула:
    — Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.
    — Вiн був злочинець.
    — Але вiн допомiг менi.
    — Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.
    — Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.
    — Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.
    — Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.
    Кевiн розгублено похитав головою:
    — Дивний у тебе погляд на речi.
    — Який вже є... — Дейдра трохи помовчала, а вiдтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднiм, запитала: — Ти чув щось про Брана Ерiксона, барона Говела?
    — Нi. Хто вiн такий?
    — Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

    * * *

    Коли пiд радiснi вигуки юрби, гучнi вiтання герольдiв та безладнi завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в димiлiокському порту, на його борт у супроводi святково вдягнених дворян пiднялися двоє молодих вельмож.
    Старший, рокiв двадцяти п’яти, був високий (хоч i нижчий за Кевiна) шатен з блякло-синiми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривленi тонкi губи й непропорцiйно малий рот. У манерах вельможi вiдчувалася швидше пиха, нiж правдива владнiсть, а погляд виказував сiру посереднiсть. Тримався вiн надзвичайно погордливо, мало не щосекунди пiдкреслюючи свою зверхнiсть над iншими.
    Молодший був Кевiнiв ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендiтної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сiрi очi дивилися на Дейдру з затамованою нiжнiстю.
    Обоє церемонно вклонилися Дейдрi.
    — Дуже радий бачити вас цiлою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебiльшеним i, як здалося Кевiновi, наскрiзь фальшивим ентузiазмом.
    — Хотiла б сподiватися, що радiсть ваш щира, кузене Емрiсе, — сухо вiдповiла вона. Потiм звернула свiй погляд на молодшого i привiтно всмiхнулася йому.
    — Я щасливий, що все обiйшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосi.
    Дейдра простягла йому руку, яку вiн галантно поцiлував.
    — От у твоїй щиростi, Колiне, я нiтрохи не сумнiваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офiцiйнiй обстановцi в жоднiм разi не було проявом фамiльярностi, це лише пiдкреслювало рiзницю в її ставленнi до спiврозмовникiв. Лоґрiйськi аристократи взагалi рiдко вживали множину, звертаючи до рiвного собi за вiком i станом.
    Дейдра вiдступила трохи вбiк i взяла Кевiна за лiкоть.
    — Знайомтеся, панове: лорд Кевiн МакШон, герцоґ Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу i глянула на Кевiна. — Дозвольте вам вiдрекомендувати, мiлорде, моїх двоюрiдних братiв — принца Емрiса Лейнстера, наступника престолу, i Колiна Лейнстера, королiвського маґiстра чаклунських мистецтв.
    Тонкi Емрiсовi губи розтяглися в холоднiй усмiшцi, вiн недбало кивнув. Колiн навпаки — доброзичливо всмiхнувся йому.
    — Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейґi. Маю надiю, що ми станемо добрими друзями.
    — Я цього певен, принце, — чемно вiдповiв Кевiн.
    — Сподiваюся, сестрице, — з гиденькою посмiшкою озвався Емрiс, — ваша цнота не постраждала в цiй халепi?
    Колiн спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очi його потьмянiли вiд гнiву, а профiль загострився. Зненацька Емрiс висолопив язика, наче глузуючи з Колiна... i тут-таки мiцно прикусив його зубами.
    З натовпу придворних почулися притлумленi смiшки. Емрiс, геть розгубивши свою пиху, поспiхом сховав у ротi покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарештi Кевiн збагнув, що це Колiн, за допомогою якихось чарiв, покарав Емрiса за його останнi слова.
    А Дейдра, нiби нiчого не сталося, незворушно промовила:
    — Своїм порятунком я цiлком завдячую лордовi Кевiну МакШону. Це вiн звiльнив мене з полону.
    У Кевiна мало не вiдвисла щелепа вiд несподiванки. Проте останньої митi вiн опанував себе, нiчим не виказав свого подиву i лише розгублено потупився, що присутнi розцiнили як вияв скромностi.
    — Ага! — сказав Колiн i з повагою подивився на Кевiна. — А я все гадав, як тобi вдалося втекти.
    — Втекла я сама, — пояснила Дейдра. — Дiставшись ґотiйського кордону, мої викрадачi вже почувалися вдома i втратили пильнiсть, а я цим скористалася. Пiд час привалу звiльнилася вiд мотузок, скочила на найближчого коня й гайнула на пiвдень. Та мене б неодмiнно впiймали, якби вчасно не нагодився наш любий герцоґ... — Вона зробила паузу i всмiхнулася. — Побачивши дiвчину, яку наздоганяло пiвдюжини озброєних чоловiкiв, вiн жодної митi не сумнiвався, на чий бiк йому стати. Одного з моїх переслiдувачiв вiн застрелив, ще двох поранив, а вiд решти ми вiдiрвалися i вже без пригод доїхали до Каер-Сейлґена... I уявляєте, — натхненно продовжувала брехати Дейдра, — коли лорд Кевiн довiдався, хто я така, то попросив нiкому не розповiдати про його участь у моєму звiльненнi. Мовляв, не хоче нi до чого зобов’язувати мого батька. Але я вважаю, що це неправильно. Країна має знати своїх героїв.
    Вiдчуваючи на собi захопленi погляди присутнiх, збентежений Кевiн ладен був провалитися крiзь землю... чи то пак — крiзь палубу корабля. А заперечити Дейдринi слова вiн нiяк не мiг, бо ж тепер знав, як все було насправдi, i розумiв, що вона оголосила його своїм рятiвником, аби приховати справжнi обставини своєї втечi.
    Тим часом Колiн пiдступив до Кевiна й мiцно потиснув йому руку.
    — Пане герцоґ, менi просто бракує слiв, щоб висловити свою вдячнiсть, — палко промовив вiн. — Якби не ви, ми б напевно втратили Дейдру. Викрадачi влаштували все так, що спершу ми не сумнiвались у причетностi до цього злочину атлантiв, i погоня пiшла хибним слiдом. А коли з’ясувалася правда, було вже запiзно. Тож вiдтепер я ваш боржник. I не лише я — а й уся королiвська родина. Певен, що мiй дядько король погодиться зi мною.
    Дейдра дивилась на Кевiна iз задоволеною посмiшкою. Несподiвано вiн здогадався, про що вона зараз думає. I навiть не здогадався, а якимсь незбагненним чином дiзнався про це. Дейдра думала, що тепер Бран Ерiксон не посмiє скривдити його, героя-рятiвника єдиної дочки короля; тепер її батько буде змушений надати йому своє заступництво, вберегти вiд того вар’ята Ерiксона, вiдомого також на прiзвисько Скажений барон.
    Але хто вiн такий, цей Бран Ерiксон? Скажений барон Ерiксон...

    Роздiл 3

    Пiзно ввечерi, коли Кевiн повернувся зi святкового бенкету у вiдведенi для нього розкiшнi покої в палацi губернатора i вже збирався лягти спати, до нього завiтав принц Колiн. У руках вiн тримав пляшку i два кришталевi келихи.
    — Я помiтив, що за столом ти майже нiчого не пив, — сказав Колiн, перейшовши на дружнє „ти“. — От i подумав, що ми можемо трохи побалакати за чаркою.
    Кевiн охоче погодився. Уперше вiд часу зустрiчi з Дейдрою вiн залишався на нiч у цнотливiй самотностi i мав велику пiдозру, що сьогоднi не засне. А цiкава розмова з молодшим принцом (який, на вiдмiну вiд старшого, подобався йому) була непоганою альтернативою похмурим роздумам наодинцi з собою.
    Колiн поставив пляшку й келихи на стiл, потiм повернувся до дверей i швидко провiв пальцями по одвiрку. Прямокутник дверей тьмяно засвiтився, мов намазаний фосфором, а за секунду згас.
    — Взагалi, слуги бояться пiдслуховувати мої розмови, — пояснив вiн. — Але зайва обережнiсть не зашкодить.
    Вони влаштувалися за столом. Колiн наповнив обидва келихи й пiдняв свiй.
    — За нас. Щоб усе було гаразд.
    — Щоб усе було гаразд, — повторив Кевiн.
    — Тiльки обережно, — останньої митi попередив Колiн. — Не поперхнися. Це справжнє вiскi з Iрландiї, не мiсцевi помиї.
    Вони випили. Колiн дiстав з бiчної кишенi невелику скриньку, поклав її на стiл i вiдкинув кришку.
    — Пригощайся.
    Кевiн похитав головою:
    — Дякую, не палю. Але тютюновий дим менi не заважає.
    — От i добре. — Колiн вичаклував вогонь i розкурив сигару. — Я чув твою загадкову iсторiю, Кевiне МакШон, i тепер переконався, що чутки не перебiльшують. Твоя шпага справила на мене величезне враження. Вона аж пломенiє чарами. Можна подивитись на неї зблизька?
    — Певна рiч, — вiдповiв Кевiн.
    Вiн устав зi стiльця, пiдiйшов до скринi, де тримав свої найцiннiшi речi й дiстав звiдти шпагу в шитих срiблом пiхвах. Вiдтак повернувся до столу й передав її Колiну.
    Колiн видобув шпагу з пiхв i став уважно розглядати її клинок. Червоний камiнь, що висiв у його на грудях, запалахкотiв слабким мерехтливим свiтлом. Кевiн здогадався, що для вивчення шпаги Колiн вдається до маґiї.
    За кiлька хвилин вiн пiдвiв на Кевiна захоплений погляд i заздрiсно мовив:
    — Це просто надзвичайно! Клинок скрiплений дуже хитрими чарами. Я так i не зрозумiв їх до кiнця... — Тут Колiн нiяково всмiхнувся й додав: — А якщо чесно, я їх зовсiм не зрозумiв... Слухай, МакШоне, ти не дозволиш менi взяти шпагу до ранку. Я спробую розiбратися в її чарах. Не заперечуєш?
    — Звiсно, нi, принце.
    — Називай мене на iм’я, — запропонував Колiн. — Ти Дейдрин друг, а її друзi — мої друзi.
    — Гаразд, Колiне. Можеш взяти шпагу. Тiльки не зруйнуй чари.
    — Я буду обережний, — пообiцяв вiн. — До того ж цi чари скрiпленi намертво. Навiть за великого бажання я не зможу їм зашкодити.
    Колiн повернув шпагу до пiхв i вiдклав її вбiк.
    — I ще одне. Можна глянути на твiй перстень?
    На вiдмiну вiд клинка, з перснем Колiн возився недовго i незабаром повернув його Кевiновi.
    — Глухий номер, — досадливо буркнув вiн. — Тут такий мiцний захист, що я не знаю, як до нього пiдступитися. Та одне ясно: i перстень, i шпага — надзвичайно потужнi маґiчнi iнструменти. А ще й твоє загадкове походження... Я просто не йму вiри, що ти не чаклун. У тебе має бути Дар. Геть усе свiдчить про це.
    Кевiнове серце закалатало.
    — Наш мiсцевий вiдун не знайшов у мене Дару, — з боязкою надiєю проказав вiн.
    — Етар Альварсон? — Колiн скептично пхикнув. — Та що може тямити вiдун у справжнiй маґiї! У порiвняннi з ним навiть мiй брат Емрiс може видатися могутнiм чаклуном. До речi, ти знаєш, хто такi вiдуни?
    — I хто ж?
    — Тi самi чаклуни, але з непробудженим Даром. Вони лише догоджають силам, а не керують ними, вони марiонетки в руках стихiй.
    — Проте, вони на щось годнi, — сумно заперечив Кевiн; iскра надiї, що була зажеврiла в його серцi, згасла.- Якби я мав непробуджений Дар, то змiг би виробляти вiдунськi штучки.
    — Не конче. Зрiдка буває так, що Дар, поки вiн не пробуджений, нiяк не виказує себе. Наприклад, моя кузина Монґфiнд...
    — А як виявити такий Дар? — схвильовано перебив його Кевiн.
    Колiн, здавалося, чекав на це.
    — Без проблем, — вiдповiв вiн i зняв з шиї золотий ланцюжок, на якому висiв його чаклунський камiнь. — Це Вогнезор, маґiчний артефакт. Вiн дозволяє концентрувати i спрямовувати чари. В нашому випадку, допоможе з’ясувати, чи є в тебе Дар.
    Кевiн узяв до рук Вогнезор i запитливо глянув на Колiна, чекаючи подальших розпоряджень.
    — Тепер стисни його в долонi i не випускай, хоч як би яскраво вiн не свiтився.
    Колiн заплющив очi, його обличчя набуло зосередженого виразу. Кiлька секунд нiчого не вiдбувалося, аж це Кевiн помiтив, що крiзь його стиснутi пальцi пробивається червоне свiтло. Поступово воно стало таким яскравим, що Кевiновi здалося, нiби тримає в руцi полум’я, яке от-от припече йому долоню. Якби не Колiнове попередження, вiн напевно випустив би камiнь...
    А наступною митi пошкодував, що не зробив цього.
    Раптом свiтiння згасло, i тут Кевiна пронизав такий гострий бiль, що вiн не закричав лише з тiєї причини, що йому перехопило подих. Камiнь випав з його розчепiреної долонi на стiл.
    Коли в очах Кевiновi прояснiло, вiн побачив перед собою усмiхнене обличчя Колiна. Принц надягав на шию ланцюжок з Вогнезором.
    — Аби полегшити твої страждання, — задоволено промовив той,- скажу одразу, що цей бiль свiдчить про наявнiсть у тебе повноцiнного Дару. Iнакше ти нiчого б не вiдчув.
    — Правда? — простогнав Кевiн, витираючи сльози. Зараз вiн був не в тому станi, щоб радiти цiй звiстцi.
    — Щира правда, — пiдтвердив Колiн, наливаючи до його келиха вiскi. — Ось, випий.
    Кевiн узяв тремтливою рукою келих i зробив добрячий ковток. Вiскi обпекло йому горло, а по тiлу розлилося приємне тепло. Знесилено вiдкинувшись на спинку стiльця, вiн прикрив очi i мляво спитав:
    — А менш болючого способу виявлення Дару ти не знаєш?
    — Авжеж знаю. Та я хотiв вiд самого початку показати тобi, що таке справжнi чари i якi вони небезпечнi — не лише для iнших людей, а й для тебе. Мушу попередити, що пробудження Дару в твоєму вiцi — дуже ризикована справа.
    — Чому?
    — Бо, на жаль, ти спiзнився. Оптимальний вiк для пробудження — шiсть-сiм рокiв; а що старша дитина, то вища ймовiрнiсть рiзних небажаних наслiдкiв. У вже дорослих людей спроба пробудження взагалi призводить до калiцтва i навiть до смертi... Але ти ще не цiлком дорослий, ти — на самiй межi. Ще кiлька рокiв — i було б узагалi безнадiйно. Хоча й так ризик завеликий. Бiльшiсть чаклунiв та вiдьом, чий Дар не був пробуджений вчасно, вiдмовляються ризикувати i на все життя лишаються вiдунами.
    — Ну, менi кар’єра вiдуна не свiтить, — сказав Кевiн, потроху опанувавши себе. I сам здивувався тому спокоєвi, з яким сприйняв звiстку про свiй Дар. Десь у глибинi душi вiн завжди був певен, що є чаклуном, а твердження Альварсона про вiдсутнiсть у нього хисту до маґiї вважав якимсь прикрим непорозумiнням. — Я ж не маю вiдунських здiбностей... Та навiть якби мав, не вдовольнився б цим. Навiщо догоджати силам, якщо я зможу керувати ними.
    — А не боїшся за своє життя?
    — Звичайно, боюся. Але можна боятися i попри це ризикувати. Я завжди хотiв бути чаклуном. I тепер, коли моя мрiя здiйснилася, хiба можу вiдступити перед небезпекою.
    Колiн пильно подивився на нього:
    — А ти хоробрий, Кевiне МакШон. Ти не прикидається, тобi справдi начхати на небезпеку. I це дуже добре. Впевненiсть — уже половина успiху. Я попрошу дядька Брiана, щоб вiн особисто взявся за пробудження твого Дару. Сподiваюся, зi своєю Силою вiн допоможе запобiгти серйозних ускладнень.
    — Я багато чув про Споконвiчну Силу, — сказав Кевiн. — Та все з давнiх легенд. А в чому конкретно вона полягає?
    Колiн знизав плечима:
    — Менi здається, що радше в потенцiйних можливостях її власника, нiж у реальнiй могутностi. Але про це я можу лише гадати. Дядько Брiан нiколи не говорив iз мною про свою Силу, вона є табу в нашiй родинi.
    — Даруй, я не знав.
    — Пусте. Нiхто нiяких заборон не встановлював. Просто ми самi уникаємо таких розмов. Може, це почуття провини, а може, звичайнiсiнький сором. Адже нiхто з Лейнстерiв не змiг по-справжньому опанувати Силу — так, як володiв нею король Артур.
    — Якщо вiрити легендам, — зауважив Кевiн, — вiдьма Вiв’єна через те й убила короля Артура, що вiн став занадто могутнiм.
    — I посприяв їй у цьому наш предок, король Гiломан, — похмуро додав Колiн. — Саме це я мав на увазi, кажучи про почуття провини. Мiж iншим, Дейдра вважає, що таким чином нащадки Гiломана Лейнстера спокутують його грiхи — маючи Силу, якою, по сутi, не володiють. — Вiн зiтхнув. — Бiдолашне дiвча, вона з власного досвiду знає, як це нестерпно. Насправдi ж вона вiдьма, от тiльки не може скористатися своїм Даром.
    — А чого так?
    — Хтозна. Просто так виходить, що вiд шлюбу чаклуна з необдарованою жiнкою всi хлопчики народжуються з нормальним Даром, а дiвчата — напiвкровками. Вiдповiдно, у необдарованого та вiдьми — напiвкровки сини. У них якийсь неповноцiнний Дар, його не вдається пробудити.
    — Та все-таки вiн є?
    — Атож, є. Але пуття з цього мало, в усякому разi, для Дейдри. Звичайно, вона вiдрiзняється вiд звичайних людей. Дейдра дуже чутлива, часом здатна вловлювати чужi емоцiї, приймати думки вiд iнших чаклунiв та вiдьом i передавати їм свої... Та для неї, сердешної, це слабка втiха.
    Колiн говорив про Дейдру з такою неприхованою нiжнiстю, що в Кевiна не лишилося сумнiву: вiн теж закоханий у неї. Мабуть, цi думки були виразно написанi на його обличчi, бо Колiн сумно всмiхнувся i сказав:
    — Не переживай, МакШоне, ми з тобою не суперники. Я не маю жодних iлюзiй щодо Дейдриних почуттiв до мене i цiлком задовольняюся тим, що обожнюю її на вiдстанi. Її приваблюють винятково красунчики, як от ти. — Вiн нервово затягся i, закинувши голову, випустив хмару диму в стелю. — Торiк король хотiв силомiць видати її за мене, проте я вiдмовився.
    — Он як, — сказав Кевiн. — Але чому?
    Колiн здивовано глянув на нього:
    — Хiба не зрозумiло? Якби я пристав на дядькову пропозицiю, то втратив би Дейдрину дружбу й повагу. Присилувана дружина замiсть щирої подруги — нерiвноцiнний обмiн. — Колiн трохи помовчав, потiм сказав: — Тож тобi нiчого мене боятися. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Скаженого барона.
    — Брана Ерiксона?
    — Ага. Отже, ти знаєш про нього?
    — Лише iм’я. Дейдра попередила, що вiн дуже небезпечний. А конкретно нiчого не сказала.
    — Це й зрозумiло. Її жахає сама згадка про Ерiксона. I тим бiльше їй було б важко розповiдати про нього тобi. А рiч у тому, що Скажений барон узяв за правило вбивати тих, хто подобається Дейдрi.
    Вiд несподiванки Кевiн закашлявся i необачним рухом перекинув свiй келих, розливши на столi вiскi.
    — Жартуєш?!
    — На жаль, нi. До твого вiдома, всiх сiмох хлопцiв, що були в Дейдри впродовж останнього року, Ерiксон убив на дуелi.
    — О боже! — промимрив приголомшений Кевiн. — Ось чому вона так розiзлилася, коли я... — Тут вiн осiкся. — Але навiщо?
    — Йому клепки бракує, от i весь його мотив. Узагалi ж Ерiксон мужоложець i зазвичай цурається жiнок — та, видно, перед Дейдрою нiхто не може встояти. Торiк вiн спробував залицятися до неї, вона дала йому одкоша, i вiдтодi вiн мстить їй — на свiй божевiльний манер.
    — А як ти думаєш, — обережно запитав Кевiн, вiдчуваючи зрадливий холод у грудях, — мене вiн теж спробує вбити?
    Колiн проникливо подивився йому в очi:
    — То ти вже шкодуєш, що зв’язався з Дейдрою?
    Кевiн потупився. Невже це правда? Невже, якби вiн знав про це ранiше, то вiдмовився б вiд свого кохання, вiд Дейдриних обiймiв та поцiлункiв, вiд її нiжностi й теплоти, вiд тiєї болiсної насолоди, вiд тiєї радiсної муки, що вiдчував з нею?...
    — Нi! — з величезним полегшенням мовив Кевiн. — Я нi про що не шкодую. Якби я мiг прожити цi три тижнi знову, я прожив би їх так само.
    У Колiновiм поглядi з’явилася повага.
    — Я вже казав, що ти хоробра людина, i знову кажу це. — Вiн долив у келихи решту вiскi з пляшки. — Ти менi подобаєшся. Вип’ємо за тебе й Дейдру.
    Вони випили.
    — А що ж король? — запитав Кевiн. — Невже вiн терпить це неподобство?
    — Ще й як терпить. Такий стан речей його цiлком влаштовує. Скажений барон вiдлякує вiд Дейдри чоловiкiв, i королю це на руку. Тому вiн i заплющує очi на витiвки Ерiксона. Тiльки не подумай, що дядько Брiан жорстокий i несправедливий. Просто Дейдринi гульки вже дiстали його до живого... як, власне, й мене. Розумiєш, до шiстнадцяти рокiв вона була досить стримана, навiть iнфантильна дiвчина, бiльше книжками розумними цiкавилася — але пiсля материної смертi її наче пiдмiнили. Так загуляла, що й чортам, мабуть, гидко стало. I король нiчого вдiяти не мiг. Що б вiн не робив, усе було марно. Лише Ерiксон зi своєю божевiльною манiєю спромiгся вгамувати Дейдру. Завдяки йому вона взялася за розум i останнiм часом поводиться як личить принцесi.
    — То ти схвалюєш його?! — вражено вигукнув Кевiн.
    — Аж нiяк. Я вважаю, що за Ерiксоном вже давно шибениця плаче. Дядько Брiан такої самої думки. Вiн не покриває барона, просто ставиться до справи суто формально. Всi дуелi були чеснi — це засвiдчили й секунданти, й офiцiйнi спостерiгачi; отож iз юридичного погляду Ерiксон не вчинив злочину. Але з тобою цей номер не вигорить. Як не як, а король твiй боржник. Та й я вдячний тобi за Дейдрин порятунок — а моя вдячнiсть дечого варта. Ми не дозволимо бароновi вбити тебе.
    Кевiн зашарiвся:
    — Ну, власне... Власне, я й сам не дозволю йому вбити мене. Хай Ерiксон вправний дуелянт, але я теж гарно фехтую. Особливо своєю шпагою.
    Колiн знову взяв до рук шпагу й на кiлька сантиметрiв видобув її з пiхв.
    — Авжеж, — погодився вiн. — З таким клинком грiх не перемогти. Навiть самого Скаженого барона.

    Роздiл 4

    ...Кромiшню пiтьму в глибинах свiдомостi розiрвав спалах свiтла. Колiна закрутило у вирi чужих емоцiй. Його воля зустрiлася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!...
    „ХТО ТИ?“ пролунали грiзнi думки. „ЩО ТОБI ТРЕБА?“
    „Все гаразд, Кевiне, не панiкуй. Це я, Колiн.“
    „Який ще Колiн? Серед моїх знайомих немає жодного Колiна... I я не бачу тебе.“
    „Ти пiд гiпнозом. Ми розмовляємо подумки.“
    „Зрозумiло... А чому ти назвав мене Кевiном?“
    „Хiба це не твоє iм’я?“
    „Не думаю. Здається, мене звати Артур... Точно! Я Артур Пендраґон. Син короля Утера.“
    „Милостивий боже! Ти — король Артур?!“
    „Не король. I навiть не наступник трону. У мене є старшi брати... Ага, розумiю. Ти вирiшив, що я iнший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзiй, у Амброзiя — син Утер, i от цей Утер — мiй батько. Я син Утера, короля Свiтла, i Юнони, принцеси з Дому Сутiнкiв. А ти хто такий?“
    „Колiн Лейнстер з Авалона, син принца Урiєна, небiж короля Брiана Другого.“
    „Ти сказав: Авалон?“
    „Так. Авалон, столиця Лоґрiсу.“
    „Але ж це батькiвщина мого предка!... Якщо це Iстинний Авалон.“
    „Вiн iстинний, не сумнiвайся.“
    „Хтозна. Для нас Iстинний Авалон — це батькiвщина справжнього короля Артура.“
    „А хiба були несправжнi королi Артури?“ здивувався Колiн.
    „Скiльки завгодно. Так званi резонанснi двiйники... А коли у вас царював Артур?“
    „Дев’ять сторiч тому.“
    „Вiн був простим смертним?“
    „Маєш на увазi, необдарованим?“ уточнив Колiн. „Нi, вiн був могутнiм чаклуном.“
    „Дуже могутнiм?“
    „Надзвичайно могутнiм. Вiн був останнiй, хто по-справжньому володiв Споконвiчною Силою.“
    „Споконвiчною Силою, кажеш? Цiкаво... Схоже, я знайшов той свiт, який шукали задовго до мене... Але як я потрапив сюди? Не можу згадати... Стоп! Щось таке згадую... Я реґресував до немовляти. Це мiй останнiй спогад, а потiм — порожнеча.“
    „I як це сталося?“
    „Я перетнув нескiнченнiсть, i це призвело до реґресу... по-моєму... так менi здається... I ще мене мало не спалили Формотворчi.“
    „Що це таке?“
    „Фундаментальнi сили природи. Можливо не такi фундаментальнi, як Споконвiчна Сила, про яку ти казав, але... Ой, чорт! Формотворчi тут такi потужнi, такi насиченi енергiєю!... Як ти тримаєш з ними контакт?“
    „На жаль, я не маю з ними контакту. Я манiпулюю лише другорядними силами.“
    „Я теж не можу приборкати їх. Поки не можу... Поки...“
    „Отже,“ промовив Колiн. „Ти перетнув нескiнченнiсть у пошуках своєї прабатькiвщини?“
    „Нi, навряд. Я шукав щось iнше... Не можу згадати, що саме... Але це якось пов’язане з Ворогом.“
    „З ким?“
    „Зi Стражем Хаосу. Ще його називають Нечистим i Князем Темряви.“
    „Вiн диявол?“
    „Як на мене, це питання термiнолоґiї, а не сутi. У бiльшостi релiгiй диявол є уособленням руйнiвного начала, на противагу творчому — Боговi. Iснують вчення, що визначають Хаос споконвiчно руйнiвною стихiєю, а Порядок — творчою; з їхнього погляду Хаос — абсолютне зло, а його Страж — диявол. Звiдси його iмена, що стали загальноприйнятi з часiв останнього Раґнароку. Також є культ Хаосу, нинi заборонений, згiдно з яким Страж — верховний ангел Господнiй. Я не прихильник нi Порядку, нi Хаосу; я дотримуюсь концепцiї Свiтової Рiвноваги, що визнає обидвi свiтовi стихiї рiвноправними... О Мiтро! Я згадав! Тепер я знаю... А втiм, це неiстотно. Хто я у вашому свiтi?“
    „Ти Кевiн МакШон, прийомний син лорда Шона Мейґi. Вiд свого названого батька ти успадкував герцоґство Лохлан на пiвночi Лоґрiсу. Ти нiчого не пам’ятаєш про своє колишнє життя.“
    „Так i має бути. Моя травмована реґресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?“
    „Ти... той, iнший ти, якого звуть Кевiн МакШон, дозволив прозондувати свою свiдомiсть, щоб визначити, чи здатний ти опанувати свiй Дар.“
    „Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендраґон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego“, ти мусиш забути про нашу розмову.“
    „Я обiцяю мовчати...“ почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.
    „Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстере. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно.“
    „Я розумiю,“ вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. „Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само.“
    „Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi.“
    „Спи спокiйно, Артуре...“

    * * *

    ...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.
    — Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.
    — Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.
    Колiн утомлено похитав головою:
    — Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.
    — Отже, нiяких проблем?
    — Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Ферґюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.
    — Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...
    — Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.
    — Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.
    Колiн пiдiбгав губи.
    — Нi, Дейдро, — твердо промовив вiн, — цих собак ти на мене не навiшаєш. Насправдi це ти могла врятувати невиннi життя, якби вчасно зупинилася. Визнай свою провину, ти ж завжди була справедлива — i до себе, i до iнших людей. У тебе безлiч вад: ти примхлива донезмоги, витребенькувата, легковажна й розманiжена. Але справедливiсть — твоя безперечна чеснота. То будь справедливою й зараз.
    Дейдра нiяково потупилася:
    — Я нiколи не вiдмовлялась вiд своєї вiдповiдальностi. Я нiколи не прощу собi цього... Але ж i у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливiсть, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Ерiксона, аби вплинути на мене. Та й досi використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.
    Колiн зiтхнув:
    — Це вже в минулому, кузино. За свого Кевiна не хвилюйся, ми не дозволимо бароновi скривдити його. I не лише тому, що вiн урятував тебе. Я бачу, що вiн не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? I тобi начхати, що вiн виявився чаклуном.
    — Так, начхати, — вiдповiла Дейдра, пiдвiвши на Колiна рiшучий погляд. — Бо я справдi кохаю його. I не хочу втратити.
    Колiн знову зiтхнув:
    — Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Ерiксона на чаклунський поєдинок... — Вiн пiдвiвся й позiхнув. — Тепер, з твого дозволу, пiду до себе i трохи вiдпочину. Твiй Кевiн навдивовижу мiцний горiшок. Дуже важко було ритися в його головi.
    Бiля самих дверей Дейдра зупинила його:
    — То ти точно нiчого не довiдався про Кевiнове походження?
    — Анiчогiсiнько, — байдуже вiдповiв Колiн i вийшов з каюти.
    Щойно вiн зачинив за собою дверi, як Кевiн поворухнувся, розплющив очi й сонно подивився на Дейдру.
    — Вже все? Скiнчилося? — Вiн пiдвiв голову й роззирнувся. — А де Колiн?
    — Пiшов вiдпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Нiщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.
    — От i добре.
    Кевiн сiв поруч з Дейдрою й обiйняв її за плечi.
    — Любий, — нерiшуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.
    — Яку?
    — Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим i гарним хлопцем, як зараз.
    — Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обiцяю твердо. — Вiн пильнiше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?
    Вона схилила голову до його плеча.
    — Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.
    — Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?
    — Такими речами я не жартую.
    — А твiй батько...
    — Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейґi, ти герцоґ Лохланський.
    — Насамперед, я чужинець, найда.
    — Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?
    — Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур“. — Звичайно, чув.
    — Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?
    Кевiн знизав плечима:
    — Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...
    — Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.

    Iз глибин пам’ятi...
    Прелюдiя на початку шляху,
    або Двадцять рокiв тому

    Бiля цих дверей я з усмiшкою зупинився. Усмiхнувся я мимоволi, пiд впливом позитивних емоцiй двох дуже симпатичних менi дiтлахiв, але зупинився зовсiм не для того, щоб насолоджуватися цим приємним вiдчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.
    Позитивнi емоцiї вирували по той бiк щiльно зачинених дверей, i те, що я сприймав їх, свiдчило про неполадки в системi захисту королiвського палацу. Притягши до себе Формотворчi, я загострив своє зорове сприйняття (iнакше кажучи, викликав чаклунський зiр) i швидко обстежив дверi. Причиною витоку емоцiй була звичайнiсiнька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрi служби безпеки її навiть не помiтили. Це траплялося вже не вперше, i в думках я знову дорiкнув батьковi за консерватизм, з яким той вiдкинув мою пропозицiю встановити комп’ютер для ефективнiшого контролю захисних чарiв. Мiй батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.
    Пробоїна була зовсiм свiжа. Її краї ще випромiнювали залишкову енергiю вiд недавнього ментального удару, що влучив у дверi рикошетом. Характернi ознаки ушкодження тканини чарiв дозволили менi встановити ступiнь провини кожного з двох малих шибеникiв — первiсний удар належав Брендоновi, а зрикошетив вiн вiд Бренди.
    Я мiг би залатати пробоїну за лiченi секунди, проте не став цього робити. Нехай дiтки самi попрацюють, усуваючи наслiдки власної недбалостi. Вийде в них чи нi, але надалi вони будуть обачнiшi.
    Я тихо вiдчинив дверi i прослизнув до невеличкої затишної кiмнати. Посеред неї на вкритiй м’яким килимом пiдлозi сидiли, взявшись за руки, Брендон та Бренда, мої меншi брат i сестра, десятилiтнi близнюки. Їхнi очi були заплющенi, на устах грали лагiднi усмiшки, а милi дитячi личка промiнилися умиротворенням. З цiєю майже iдилiчною картиною рiзко контрастувала запекла боротьба, що точилася мiж ними на вищих рiвнях сприйняття. Кожен загадав на початку гри якесь слово i тепер прагнув вивiдати його в супротивника, зберiгши в таємницi своє. Це була дуель на думках, двобiй розумiв у вируючому круговоротi емоцiй...
    Я все-таки пiддався спокусi i якийсь час зачаровано стежив за тим, з якою майстернiстю i навiть вишуканiстю Брендон та Бренда схрещували блоки й контрблоки, виробляли найскладнiшi фiнти, балансуючи на гранi фолу, заплутували одне одного в лабiринтах лоґiчних парадоксiв i блискуче долали їх. У виконаннi близнюкiв ця популярна серед чаклунської дiтвори гра нагадувала шахову партiю з елементами дзюдо, тенiсу, фехтування i танцiв на льоду. У свої десять рокiв Брендон i Бренда досить вправно манiпулювали чарами, причому в їхнiх дiях спостерiгалося рiдкiсне поєднання артистичностi та голого прагматизму; естетична привабливiсть їхнiх прийомiв анiтрохи не шкодила їх ефективностi.
    Зненацька Бренда зробила рiзкий випад, немов збиралася розпочати лобову атаку, проте останньої митi, як я й припускав, спробувала пройти з „чорного ходу“, скориставшись ослабленням братових блокiв на периферiї. Одначе Брендон був готовий до цього i, коли сестра трохи вiдкрилася, завдав їй кiлькох блискавичних ударiв, що на секунду паралiзували її волю. Вочевидь, вiн розраховував, що йому вистачить часу, аби дiстатися до загаданого слова, але тут його спiткала невдача. Перш нiж вiн устиг щось знайти, Бренда оговталась i вiдкинула його назад.
    Я ж, на вiдмiну вiд Брендона, дещо побачив — але зовсiм не те, на що чекав. Нiчого схожого на класичне „Брендон дурник“ там не було.
    — Брендо! — докiрливо мовив я. — Це вже шахрайство!
    Сестринi блоки миттю розтанули. Бренда розплющила очi й розгублено глипнула на мене. Її гарнесеньке личко почервонiло вiд сорому.
    — Ах ти ж негiдниця! — вигукнув уражений Брендон. — Ти нiчого не загадувала!
    Вiн повалив її на пiдлогу, i вони почали вiдчайдушно борюкатися. Я вийшов з кiмнати, сам виправив ушкодження й рушив далi коридором, навiть не здобувшись на те, щоб поганити близнюкiв за їхню недбалiсть. Я завжди був надто поблажливий до них, бо вони подобалися менi дужче, нiж решта моїх братiв та сестер разом узятi (а серед них був Александр, якого я взагалi ненавидiв). З усiєї моєї рiднi в Домi Свiтла я по-справжньому любив лише Брендона, Бренду i, звичайно, маму...

    * * *

    Моя мама Юнона, королева Свiтла, вже чекала мене в Яшмовiй вiтальнi. Вона була одягнена в церемонiальну шиту золотом тунiку червоного кольору, а на її густому каштановому волоссi була укрiплена корона у виглядi золотого обруча з алмазною дiадемою. Бувши донькою Сутiнкiв, Юнона геть-чисто iґнорувала неписане правило нашого Дому, яке зобов’язувало дорослу замiжню жiнку мати вигляд зрiлої матрони, i радше скидалася на зовсiм юну дiвчину, не старшу за шiстнадцять рокiв. Дивлячись на неї, важко було повiрити, що за минулi вiсiмдесят стандартних рокiв вона народила моєму батьковi дев’ять дочок i трьох синiв.
    Ввiйшовши до вiтальнi, я за звичкою на мить завмер, милуючись нею, вiдтак узяв її руку й нiжно торкнувся до неї губами.
    — Даруй, що змусив тебе чекати, мамо.
    Юнона всмiхнулася менi своєю неперевершеною слiпучою усмiшкою — як могла всмiхатися лише вона.
    — Ти не спiзнився, Артуре. Це я прийшла ранiше. — Мама змiряла мене оцiнюючим поглядом (на менi була зелена сорочка, коричневi штани та бiлi кросiвки) i додала: — Забула попередити, щоб ти вдягнувся офiцiйнiше.
    — На когось чекаємо? — запитав я. — Чи десь iдемо?
    — Маю справи в Хаосi. Ворог попросив про зустрiч. Я погодилася за умови, що ти супроводжуватимеш мене.
    По моїй спинi пробiг неприємний холодок. Син Свiтла, вихований у традицiях мiтраїзму, я в глибинi душi схилявся перед Порядком, а Хаос сприймав як щось сатанинське. Хоча свiдомо розумiв, що це не так, оскiльки вважав себе прихильником концепцiї Свiтової Рiвноваги, що розглядала Порядок i Хаос як двi основоположнi й рiвноправнi стихiї. Проте дитячi забобони мiцно засiли в моїй головi i знай давалися взнаки.
    — Що йому треба? — запитав я.
    — Вiн цього не повiдомив. Але в своєму запрошеннi зазначив, що справа нагальна.
    — Мабуть, це пов’язане з вiдновленням Дому Ареса, — припустив я, згадавши про майбутнє коронування нового короля Марса.
    — Навряд, — сказала Юнона. — Принц Валерiй приймає всi пункти Угоди, i у Ворога не може бути жодних претензiй.
    Дiм Ареса, Заступника Марсiанських свiтiв, був зруйнований пiд час останнього Раґнароку — великої битви свiтових стихiй, що завершилася майже вiсiмдесят рокiв тому за вiдлiком Основного потоку. У тiй битвi Доми, що стали на бiк Порядку та Рiвноваги, здобули перемогу; Доми, що пiдтримували Хаос, були знищенi, їхнi iмена проклятi, а пам’ять про них приречена на забуття. Дiм Ареса не належав до останнiх, його члени, дiти Марса, воювали проти Хаосу, тож нiщо не заважало його вiдродженню.
    — То, може, це пастка? — висловив я ще одне припущення.
    Юнона похитала головою:
    — Виключено. Зараз не в iнтересах Хаосу порушувати Угоду. Гадаю, через те Ворог обрав саме мене — аби показати, що в його запрошеннi немає нiякого пiдступу.
    Трохи подумавши, я згiдно кивнув. У цьому був певний сенс. Останнiм часом у батьковiй головi бродили дуже небезпечнi iдеї про те, що з цiлковитою перемогою Порядку настане ера загального благоденства та процвiтання, i лише тверда позицiя прибiчникiв Рiвноваги на чолi з маминим Домом Сутiнкiв утримувала його вiд поновлення вiйни з Хаосом. Та якщо Ворог улаштує Юнонi якусь пастку, мiй дiд, король Янус, володар Сутiнкових свiтiв, не стане заважати батьковi, ба навiть буде змушений виступити разом з ним, щоб помститися за дочку.
    — А що думає про це батько? — поцiкавився я.
    — Те, що й завжди. На його переконання, зi Стражем Хаосу можна розмовляти лише з позицiї сили. Але вiн поважає моє рiшення. Глави iнших Домiв теж погодилися визнати мене своїм повноважним представником. — Юнона запитливо глянула на мене. — То ти зi мною?
    — Певна рiч, мамо. Зараз лише перевдягнуся.
    З цими словами я притяг до себе Формотворчi i пропустив їх через синiй камiнь, Небесний Сапфiр, вправлений у перстень на середньому пальцi моєї лiвої руки. Сапфiр був маґiчним артефактом i мав багато рiзних функцiй, зокрема пом’якшував контакт iз Формотворчими, що дозволяло тонше манiпулювати ними. А це було зовсiм не зайве в королiвському палацi, де аж кишiло чарами та рiзноманiтним захистом вiд них.
    Я проклав до своїх покоїв мiкро-тунель i переправив звiдти розшиту золотом мантiю пiд колiр маминої тунiки, темно-синiй берет зi строкатим пером, чорнi замшевi черевики, а також мою шпагу Ескалiбур. Колись вона була мечем, що звався Калiбурн i належав моєму прадiдовi по батькiвськiй лiнiї та моєму тезцi, королю Артуру. Його син, мiй дiд Амброзiй, перекував Калiбурн з меча на шпагу i трохи змiнив її iм’я. А мiй батько, король Утер, виготовив для себе значно досконалiший клинок, загартований у Горнилi Порядку, i вiддав Ескалiбур своєму старшому синовi Амадiсу, наступниковi престолу. Проте мiй зведений брат Амадiс, єдиний син Утера вiд першого шлюбу, не полюбляв зброї й нiколи не носив її, отож, коли я пiдрiс, вiн радо поступився менi шпагою нашого легендарного предка.
    — Ось так, — самовдоволено мовив я, присiвши на стiльця й заходившись узувати черевики замiсть кросiвок.
    — Дивовижно! — сказала Юнона; у її голосi вчувалася цiлком природна для матерi гордiсть за сина. — Ти навiть не потривожив сиґналiзацiю. Таки не даремно про тебе кажуть, що ти молодий та раннiй.
    Я густо зашарiвся:
    — Ти безбожно лестиш менi, мамо. Я змiг перехитрити сиґналiзацiю лише тому, що разом з батьком та Амадiсом встановлював захист i знаю всi його слабкi мiсця. Якось я намагався створити мiкро-тунель у Досвiтньому Замку, але зазнав фiаско. Та ще й зчинився страшенний ґвалт.
    — Дiд дуже розсердився?
    — Нi, лише трохи поганив мене задля проформи. Ти ж знаєш, вiн не може сердитись на мене. — Я причепив до пояса шпагу й надягнув мантiю та берет. — Ну от, я вже готовий.
    Юнона нахилила мою голову й поцiлувала мене в чоло.
    — Для матерi всi дiти дорогi, — промовила вона. — Та для мене ти завжди був дорожчий за iнших... Хоча дарма я це сказала.
    — Я й так це знаю, мамо, — вiдповiв я.

    Роздiл 5

    Король Брiан умирав. Зрадницька рука завдала йому смертельного удару саме тодi, коли вiн чекав на прибуття в палац своєї дочки, що поверталася додому пiсля тривалої вiдсутностi. Убивця належав до охоронцiв короля, яких добирали особливо ретельно i в чиїй вiдданостi нiхто не сумнiвався. Перш нiж учинити царевбивство, зрадник випив отруту й незабаром умер, тому замовники цього злочину залишилися невiдомi.
    Протягом кiлькох нестерпно довгих годин лiкарi вiдчайдушно боролися за життя короля й безнадiйно програвали в сутичцi зi смертю. Вони вже не сподiвалися врятувати його, але намагалися бодай ненадовго повернути до тями, щоб вiн мiг оголосити свої передсмертнi розпорядження, яких очiкували вельможi, прелати та вищi державнi сановники, що зiбралися в просторому передпокої поряд iз королiвською опочивальнею.
    Кевiн стояв у кутку кiмнати, намагаючись не привертати до себе уваги, i час вiд часу нервово покусував губи. Вiн гостро вiдчував свою недоречнiсть на цьому скорботному зiбраннi людей, що добре знали вмирущого; але пiти звiдси не мiг. Двiрський етикет зобов’язував його, як можновладного князя, до останньої митi залишатися тут i бути серед перших, хто має почути сумну звiстку про смерть короля. I тодi верховна влада в країнi перейде до рук невисокого сухорлявого юнака, якому нещодавно виповнилося двадцять рокiв...
    Наче вiдгукнувшись на Кевiновi думки, неподалiк знову заплакала вродлива сорокарiчна жiнка — сестра короля Брiана, ледi Алiса Лейнстер. Спочатку вона разом з Дейдрою перебувала в спальнi бiля непритомного брата, та потiм у неї почалася iстерика, i лiкарi попросили її вийти. Алiсина донька, шiстнадцятирiчна Дана, намагалася втiшити матiр, а заразом i себе.
    Куди спокiйнiшої i врiвноваженiшою здавалася Бронвен, Колiнова менша сестра, дiвчина рокiв п’ятнадцяти, iз щуплявою нескладною фiгурою i таким самим негарним, як у брата, обличчям, рясно всипаним ластовинням. У Кевiна склалося враження, що Бронвен неадекватно сприймає ситуацiю, ставиться до цього радше як до гри i з якоюсь нездоровою цiкавiстю спостерiгає за поведiнкою присутнiх.
    З усiх дорослих членiв королiвської родини Лейнстерiв був вiдсутнiй лише принц Емрiс — донедавна наступник престолу. Уже пiсля замаху стало вiдомо, що минулого тижня король змiнив свiй заповiт на Колiнову користь, i це перетворювало Емрiса з головного претендента на трон у пiдозрюваного номер один. Отож у його вiдсутностi не було нiчого дивного.
    А бiля самих дверей у королiвську опочивальню стояв новий наступник престолу, Колiн Лейнстер, разом iз трьома найкращими друзями — Ерiком Маелґоном та Аланом МакКормаком, що були його однолiтки, i Морґаном Ферґюсоном, рокiв на десять старшим. З двома першими Кевiн познайомився ще в Димiлiоку (вони були в Колiновiм почтi), i вiд самого початку стосунки мiж ними, м’яко кажучи, не склалися. МакКормака та Маелґона дратувало, що в Колiна з’явився новий друг. А Кевiна, у свою чергу, бiсили їхнi настирливi спроби привернути до себе Дейдрину увагу. I хоча сама Дейдра вiдверто демонструвала свою байдужiсть до них, Кевiн однак ревнував.
    До Морґана Ферґюсона, головного королiвського маґiстра чаклунських мистецтв, Дейдра ставилася з великою повагою, хоча й не приховувала, що трохи побоюється його. Кевiн мусив визнати, що зi своїм велетенським зростом i кремезною статурою Ферґюсон таки справдi має дуже грiзний вигляд. Це враження посилювали ще й рiзнокольоровi очi — одне каре, iнше жовто-зелене, як у кота. Коли пильний, прискiпливий погляд цих очей зупинявся на ньому, Кевiновi ставало трохи незатишно. Та загалом вiн почував до Морґана глибоку симпатiю, оскiльки той був небожем покiйного Маркуса Фiнiґана, у чиєму домi Кевiн прожив майже тринадцять рокiв. Лорд Фiнiґан був необдарований, а син його рiдної сестри, фактично напiвкровка, вважався наймогутнiшим пiсля короля чаклуном Лоґрiсу — i в цьому Кевiн вбачав iронiю долi...
    Нарештi дверi опочивальнi розчинилися, i на порозi з’явився королiвський камергер. Усi розмови в передпокої миттю стихли, чулося лише схлипування ледi Алiси Лейнстер.
    — Панi та панове, — рiвним голосом промовив камердинер. — Його величнiсть хоче вас бачити.
    Колiн першим ввiйшов до спальнi. Слiдом за ним потяглися й iншi.
    Посеред кiмнати на широкому ложi, обтягнутому червоним шовком, нерухомо лежав високий чоловiк рокiв п’ятдесяти з густою рудою бородою i свiтлим волоссям. Його зморшкувате обличчя було неприродно блiде, вуста мали неприємний синюшний вiдтiнок, i лише в очах ще жеврiв слабкий вогник життя. Кевiн уперше й востаннє бачив короля Брiана — батька його коханої дiвчини, чоловiка, що за лоґрiйськими звичаями був для нього майже як дядько...
    У головах лiжка навколiшки стояла Дейдра. Губи її тремтiли, на довгих вiях блищали сльози, але вона стримувала ридання.
    Головний придворний медик з реґалiями маґiстра чаклунських мистецтв схилився до Колiна i щось тихо сказав йому. Той мовчки кивнув, пiдiйшов до ложа й опустився навколiшки поруч iз Дейдрою.
    — Ви кликали мене, государю?
    — Так, Колiне, — кволо, але розбiрливо, мовив король. — Скоро я помру. На жаль моєї Сили бракує, щоб зцiлитися. Тож вiдтепер корона належить тобi... Ти вже знаєш, що я змiнив заповiт?
    — Знаю, дядьку.
    — Менi невiдомо, чи причетний твiй брат Емрiс до цього злочину, але в будь-якому разi вiн надто дурний, марнославний та дрiб’язковий, щоб стати гарним королем. До того ж вiн слабкий чаклун, i я сумнiваюся, що вiн змiг би опанувати Споконвiчну Силу.
    — Боюся, що так, государю, — сказав Колiн.
    — Проте, — вiв далi король, трохи пiдвищивши голос, — Емрiс ще залишається старшим пiсля мене в сiм’ї. Щоб позбавити його пiдстав оскаржувати моє рiшення, спираючи на своє право першостi, я привселюдно оголошую про всиновлення принца Колiна Лейнстера, молодшого сина мого покiйного брата Урiєна. I пiсля моєї смертi принц цей, мiй названий син i наступник престолу, стане королем Лоґрiсу у повнiй вiдповiдностi до законiв та звичаїв наших предкiв. Така моя королiвська воля.
    Усi присутнi схилили голови на знак поваги до останньої волi вмирущого короля.
    — Я виправдаю вашу довiру, батьку, — сказав Колiн.
    — Я цього певен, сину мiй. I дуже прошу тебе: не зволiкай, зараз не час для церемонiй. Моя смерть стане для ґотiйського короля сиґналом до початку вiйни. Можливо, не залишаться осторонь i ґаллiйськi князi. На щастя, наша перевага на морi безперечна, отже, з Атлантидою клопоту не буде... Слухай уважно, Колiне. Завтра мене поховають, а вже за два днi ти маєш коронуватися й опанувати Силу... архiєпископ знає, що треба робити, й допоможе тобi... I негайно збирай вiйська — вiйна з Ґотландом неминуча, а з Ґаллiсом дуже ймовiрна.
    — Добре, батьку. Я вчиню, як ви кажете.
    — I ще... щодо Сили... Коли ти пройдеш у Ворота, Хазяйка дозволить тобi лише зачерпнути з Джерела трохи Води Життя. Задовольнися цим... Не намагайся порушити її заборону й зануритися в Джерело, подолай цю спокусу. Не конфлiктуй з Хазяйкою, вона... дуже сувора... Зачекай до кращих часiв, коли запанує мир i вороги будуть упокоренi, а в тебе з’явиться син-спадкоємець... вiн виросте, стане дорослим, набереться досвiду... лише тодi ти зможеш ризикнути собою, не поставивши пiд загрозу безпеку держави... Це не порада, це наказ, моя тобi остання воля. Заради твого ж добра, заради добра всiєї країни...
    — Я розумiю.
    По тому король знову знепритомнiв i вже не повертався до тями. А за чверть години лiкар констатував смерть. Лише тодi Дейдра тихо заплакала. Її тiтка Алiса голосно заридала.
    Монсеньйор Корун МакКон, архiєпископ Авалонський, прочитав заупокiйну молитву, яку пiдхопила й решта присутнiх. Коли молебень скiнчився, вiн зняв iз шиї вмерлого короля золотий ланцюжок з червоним чаклунським каменем i повернувся до Колiна.
    — Вiзьмiть цей Знак Сили, государю, — сказав духовний владика Лоґрiсу новому владицi свiтському. — Тепер вiн ваш. Ви маєте налаштуватися на нього так само, як на свiй Вогнезор.
    Колiн мовчки нахилив голову, дозволяючи архiєпископовi надягти йому на шию ланцюг. Вiдтак поглядом попрощався з присутнiми i в супроводi трьох своїх друзiв рушив до виходу. Минаючи Кевiна, вiн торкнувся його плеча.
    — Ти теж, МакШоне.
    У коридорi їм стрiвся невисокий темноволосий товстун рокiв тридцяти з добродушним круглим обличчям, жвавими чорними очима i нiжним дiвочим рум’янцем на пухлих щоках. Вiн низько схилився перед Колiном:
    — Ваша величносте, я сумую разом з вами.
    Колiн пройшов повз товстуна, навiть не глянувши на нього. А Кевiн пошепки запитав у Ферґюсона:
    — Хто цей нахаба?
    — Бран Ерiксон, барон Говел, — вiдповiв Морґан. — Чув про такого?
    Кевiн мало не спiткнувся вiд несподiванки. Вiн не йняв вiри своїм очам. Невже цей рожевощокий товстун, ця жалюгiдна пародiя на чоловiка, i є той грiзний чаклун, божевiльний манiяк-убивця?...
    — Скажений барон? — для певностi уточнив Кевiн.
    — Атож. Надзвичайно небезпечна людина... — Морґан скоса зиркнув на нього своїм котячим оком i додав: — Особливо для тебе, Кевiне МакШон.
    Проминувши анфiладу кiмнат, вони опинились у просторому кабiнетi, двi глухi стiни якого були пiд саму стелю заставленi полицями з книжками. Посеред кiмнати стояв величезний дубовий стiл з численними шухлядами, а за широким шкiряним крiслом висiв мiж двома вiкнами портрет Дейдри в повен зрiст. Вона була одягнена в чарiвну сукню кольору морської хвилi, тримала в руках букет волошок i лагiдно всмiхалася.
    Слуга запалив свiчки в канделябрах i завмер, чекаючи подальших розпоряджень. Колiн кивком вiдпустив його, влаштувався в крiслi пiд Дейдриним портретом i мовчки закурив сигару.
    Ферґюсон перевiрив, чи щiльно зачиненi дверi, й наклав чари проти пiдслуховування. Тим часом Алан Маккормак i Ерiк Маелґон окупували два зручнi крiсла обабiч стола, а Кевiновi з Морґаном довелося сiсти на стiльцi.
    — Дядько Брiан казав про Ворота та Джерело, — заговорив Колiн безбарвним голосом. — А потiм архiєпископ назвав дядькiв Вогнезор Знаком Сили. Це менi дещо нагадало. — Вiн подивився на МакКормака. — Алане, пошукай „Трактат про Чотири Стихiї“. Якщо не помиляюся, вiн має буди серед творiв моїх найяснiших предкiв.
    МакКормак досить швидко вiдшукав на полицях грубенький том у шкiрянiй оправi з побляклим золотим тисненням i передав його Колiновi.
    — Прошу, государю.
    Колiн поморщився.
    — Припини! Наступний з вас, хто назве мене тут государем, вилетить у вiкно. Це стосується й тебе, Кевiне МакШон. Я хочу, аби залишалися люди, мої друзi, що у приватнiй обстановцi звертатимуться до мене по iменi й на ти.
    — Це зовсiм не по-королiвському, — зауважив Морґан, як здалося Кевiновi, з iронiєю.
    — Ну й начхати. Я нiколи не хотiв бути королем.
    — Проте став. I тепер, ваша величносте, звольте...
    — Та годi вже! — раптом гаркнув на нього Колiн. — Бодай сьогоднi ти можеш не єхидствувати? Менi й без твоїх коментарiв паскудно.
    Ферґюсон нишком осмiхнувся, дiстав iз нагрудної кишенi огризок сигари й розкурив його. Схоже, вiн був задоволений, що змiг викликати у друга сплеск емоцiй. А Кевiн про себе вiдзначив, що Колiн, накричавши на Морґана, трохи пожвавiшав — у кожнiм разi, вже не мав такого пригнiченого вигляду, як спочатку. Вiн розкрив книжку десь посерединi й почав гортати пожовклi сторiнки.
    — Це єдиний екземпляр трактату короля Вортимера Першого, прадiда дiда мого дiда. Ранiше я вважав його суцiльною маячнею i був певен, що саме з цiєї причини рукопис не вiддали до друку, коли при дворi з’явилася книжкова майстерня. Та зараз розумiю, що помилявся — принаймнi у тiй частинi, де йдеться про так зване Джерело Всiх Стихiй. От послухайте:
    „Ворота до Джерела вiдчиняють Чотири Стихiї — Вогонь, Повiтря, Земля i Вода. Так є, бо так має бути.
    Посвячений, що входить у Ворота, несе Знак Сили — Символ Вогню, оскiльки Вогонь є наймогутнiшою зi Стихiй.
    Провiдник, що вiдчиняє Ворота праворуч, несе Знак Мудростi — Символ Повiтря, оскiльки Мудрiсть породжена розумом — швидким, рухливим i всюдисущим, як Повiтря.
    Провiдник, що вiдчиняє Ворота лiворуч, несе Знак Життя — Символ Землi, оскiльки Земля є матiр i годувальниця всього живих.
    Повiтря є також дружба, тому Провiдник праворуч має бути щирим i вiдданим другом Посвяченого.
    Земля є також родючiсть, тому Провiдник лiворуч має бути жiнкою, а щоб уникнути небажаних зв’язкiв — дружиною або матiр’ю Посвяченого.
    Лише любов i вiрнiсть Провiдника лiворуч, лише чистота й безкорисливiсть Провiдника праворуч вiдкриють Посвяченому шлях до Джерела Всiх Стихiй. Земля дає їжу Вогню, Повiтря пiдтримує його горiння, а без Землi та Повiтря Вогонь — нiщо.
    Ключем до Ворiт є Знак Влади — Символ Води, оскiльки Вода панує над iншими стихiями. Вона здатна знищити Вогонь, її потоки розмивають Землю, а хвилi на її поверхнi гасять вiтер, що є рухом Повiтря.
    Знак Влади замикає Чотирикутник Стихiй. Провiдники за допомогою Ключа до Ворiт вiдкривають Посвяченому шлях до Джерела.
    Посвячений, стережись! Увiйти тобi допомогли Дружба та Любов, вони ж допоможуть тобi вийти, але з Джерелом ти сам на сам.“
    Закiнчивши читати, Колiн вiдклав книжку вбiк i запитливо глянув на Морґана:
    — Тобi було вiсiм рокiв, коли дядько Брiан коронувався, тож маєш пам’ятати, як це вiдбувалося. Це тобi нiчого не нагадує?
    Морґан повiльно кивнув:
    — По-моєму, ми думаємо про одне й те саме. Я завжди пiдозрював, що коронування супроводжує значно складнiший обряд посвяти, анiж просто передача Сили пiд час помазання. Той фокус iз сяйвом над головою короля був досить ефектний, та особисто на мене не справив великого враження.
    — Це не конче був фокус, — зауважив Колiн. — Можливо, то був зовнiшнiй прояв вiд встановлення контакту мiж Знаками.
    — Стривайте! — озвався розгублений Алан МакКормак. — Про що ви балакаєте? Я, звичайно, не можу пам’ятати коронування, бо тодi ще не народився, але знаю про сяйво пiд час помазання, i...
    — А ти бачив картину в Троннiй залi, присвячену цiй подiї? — запитав Колiн. — Пам’ятаєш, що там зображено?
    Ерiк Маелґон, що досi спокiйно сидiв у крiслi й зi знудженим виглядом слухав їхню розмову, нiби це його зовсiм не стосувалося, раптом сказав:
    — Каменi!
    — Атож, — кивнув Колiн. — Каменi. На тiй картинi король стоїть перед вiвтарем, а архiєпископ покладає на його голову корону. Лiворуч вiд короля — його дружина, праворуч — брат королеви, герцоґ Ласiйський. На грудях у всiх трьох висять каменi: червоний у короля, фiолетовий у королеви i синiй у герцоґа. Права рука королеви та лiва рука герцоґа торкаються кiнчиками пальцiв великого алмаза, що вiнчає корону.
    — Знак Влади, — радше не припустив, а констатував Морґан Ферґюсон.- Напевно, — погодився Колiн, зважуючи на долонi камiнь, що його ранiше носив покiйний король. — А це, як i сказав архiєпископ, Знак Сили. Що ж до каменiв у королеви та її брата, то вони мають бути Знаком Життя i Знаком Мудростi. Гадаю, їх тримають у скарбницi разом з короною та iншими королiвськими реґалiями.
    МакКормак замислено зсунув брови.
    — Звучить переконливо. Але є одна заковика — нi королева, нi герцоґ Ласiйський не були чаклунами.
    — Тодi це означає, що Провiдники беруть лише пасивну участь в обрядi. Вимоги до них iншi, i їх чiтко сформулював король Вортимер — дружба та любов.
    — Гм-м, — промугикав Морґан. — Цiкава, мiж iншим, картина вимальовується. Якщо тлумачити цей уривок буквально, то в момент покладення корони ти маєш пройти в якiсь Ворота й опинитись у якомусь iншому мiсцi, бiля якогось Джерела.
    — А ще там має бути якась Хазяйка, — додав Колiн. — Навряд чи це алеґорiя. I про неї, i про Джерело дядько казав так, нiби вони справдi десь iснують, i я маю потрапити туди... Але як це може бути? Люди напевно помiтили б, якби їхнi королi кудись зникали пiд час коронування.
    — Могли й не помiчати, — флеґматично промовив Маелґон. — Можливо, обряд передбачає насилання особливих чарiв на всiх присутнiх у соборi. Таких особливих, що їх не здатний виявити жоден звичайний чаклун. Це ж бо Споконвiчна Сила.
    — Цiкава теорiя, — сказав Ферґюсон. — Що думаєш, Колiне?
    — Навiть не знаю. Сподiваюсь, архiєпископ розповiсть бiльше.
    Морґан пiдiйшов до столу, взяв книгу i став навмання гортати її сторiнки.
    — Може, тут є ще щось корисне.
    Колiн хитнув головою:
    — Навряд. За винятком цього уривка, там бiльше немає згадок нi про Джерело, нi про Знаки, нi про Ворота. Власне, тому я й запам’ятав його, що вiн виразно виокремлювався з решти тексту. Тепер я не сумнiваюся, що король Вортимер написав увесь трактат заради цiєї єдиної сторiнки. Це зашифроване послання нащадкам — на той випадок, якщо вони втратять секрет оволодiння Силою.
    — Гаразд, — сказав Морґан, поклавши книжку на стiл. — Вважатимемо, що ми правильно зрозумiли це послання. Тодi ти маєш вирiшити, хто з нас пiд час коронування стоятиме по праву руку вiд тебе. Iншими словами, хто буде твоїм Провiдником праворуч.
    — Так, звiсно, — пiдтримав його Алан МакКормак, а Ерiк Маелґон мовчки кивнув.
    Колiн силувано всмiхнувся, наче наперед перепрошуючи за своє рiшення.
    — Морґане, Ерiку, Алане, — промовив вiн. — Я не можу вiддати перевагу будь-кому з вас, показавши тим самим, що його дружбу цiную вище за дружбу iнших. От чому я запросив Кевiна МакШона. Вiн буде моїм Провiдником.
    Алан МакКормак, подивився на Кевiна з вiдвертою неприязню. Ерiк Маелґон лише байдуже знизав плечима. А Морґан Ферґюсон схвально хрокнув i, на противагу МакКормаковi, нагородив Кевiна доброзичливим поглядом.
    — Що ж, розумне рiшення. А хто буде Провiдником лiворуч? Дана?
    Колiн приречено зiтхнув:
    — Звичайно, Дана, хто ж iще. Адже вiдсьогоднi Дейдра моя сестра.
    Кевiновi стало шкода молодого короля. Вiн зрозумiв, що, всупереч усiм своїм запевненням, Колiн до останнього не полишав надiї домогтися вiд Дейдри взаємностi...

    Роздiл 6

    Повернувшись до палацу пiсля батькового похорону, Дейдра прогнала зi своїх покоїв усiх фрейлiн та служниць, самотужки роздяглася i швиденько забралась у лiжко. Вона не спала понад пiвтори доби i на зворотному шляху з абатства святого Мартiна, де знайшов свiй останнiй спочинок король Брiан, мало не падала вiд утоми. Проте зараз, коли все вже скiнчилося, Дейдра була така напружена, що нiяк не могла заспокоїтися й заснути. Натягши до пiдборiддя ковдру, вона безцiльна блукала поглядом по спальнi i все думала, думала...
    Батько вмер, його поховали, i жалоба за ним триватиме лише два днi. А вже пiслязавтра, згiдно з його останньою волею, настане свято — коронування нового короля Лоґрiсу, Колiна IX. Король помер — хай живе король!
    Новий король... Дейдра сприйняла це розумом, але серцем вiрити вiдмовлялася. Вона не могла уявити королiвство без батька — i тим бiльше не уявляла на його мiсцi Колiна. Проте вiн став королем, люди вже бачили в ньому свого володаря, а король Брiан вiдiйшов у минуле, перетворився на частину iсторiї. Велич мирська швидкоплинна...
    Втiм, Дейдра не почувала нi заздростi, нi досади вiд того, що Колiн успадкував престол, потiснивши її на другий план. Власна неповноцiннiсть не дозволяла їй серйозно думати про владу. Дейдру зовсiм не обходило, хто тепер стане королевою (вона здогадувалася, хто) i посяде її нинiшнє мiсце першої ледi двору та всього королiвства. По батьковiй смертi їй було нестерпно й надалi грати роль хазяйки в країнi, де править iнший король.
    Сумнi роздуми Дейдри перервала поява Колiнової сестри, Бронвен. Оскiльки дверi спальнi були не замкненi, вона ввiйшла, навiть не спитавши дозволу. Бронвен нiколи не вiдзначалася зайвою делiкатнiстю.
    — Вирiшила подивитися, чи вже спиш, — пояснила вона. — Може, допомогти?
    — Дякую, не треба, — сказала Дейдра. — Обiйдуся без чарiв.
    — Тодi я трохи побуду з тобою. Добре?
    Бронвен не стала чекати на вiдповiдь, скинула черевички й забралась на лiжко. Вона була вдягнена в чорну жалобну сукню, проте вигляд її не виказував особливого смутку. Та Дейдру це нiскiлечки не образило. Бронвен була надто легковажна, щоб довго журитися, i звинувачувати її в цьому було так само безглуздо, як дорiкати гiрськiй рiчцi за швидку течiю.
    Бронвен зручно вмостилася на подушках, обхопила колiна руками i, схиливши набiк голову, скоса глянула на Дейдру своїми ясно-синiми очима.
    — Ти не ображаєшся, що Колiн призначив коронування на пiслязавтра?
    — Така була батькова воля, — мляво вiдповiла Дейдра. — Колiн мусить оволодiти Силою, щоб уже нiхто не мiг заперечити його право на престол. Це остаточно нейтралiзує Емрiса.
    — Думаєш, вiн причетний до вбивства твого батька?
    — Не знаю. Можливо.
    — А от Колiн, схоже, певний цього. Вiн запропонував Емрiсовi посаду губернатора однiєї з наших морських колонiй на його вибiр — проте не ближче, нiж за двi тисячi миль вiд материка.
    — I що вiдповiв Емрiс?
    — Негайно погодився. По-моєму, вiн дуже наляканий.
    — Що ж, тим краще, — сказала Дейдра. — Там вiн нiкому не мулятиме очi. Це краще, нiж стратити його... навiть якщо вiн злочинець. Досить убивств, їх i так забагато. Мiй брат, ваш батько, мiй батько — час уже зупинитися.
    Бронвен пильно подивилася на неї:
    — Знаєш, мене вражає твоя великодушнiсть, сестрице.
    Дейдра важко зiтхнула:
    — А мене вона просто вбиває. Якби ж то я вмiла по-справжньому ненавидiти... Але годi про це. Менi й без того гiрко.
    — Гаразд, — погодилася Бронвен. — Мiж iншим, ти чула останню новину? Колiн зробив Данi пропозицiю.
    — Отакої! — Ось тепер Дейдра справдi образилася. — Не дуже вдалий час вiн вибрав для сватання. Мiг би й зачекати.
    — На жаль, не мiг. Виявляється, пiд час коронування лiворуч короля має стояти його матiр, дружина або наречена. Така вимога ритуалу.
    — Зрозумiло... I що ж Дана?
    Бронвен пирхнула:
    — А що Дана! Вона рада-радiсiнька. Думає, що Колiн нарештi покохав її. Але це не так. Вiн досi за тобою сохне.
    — Вiдучора все змiнилося. Тепер я його сестра.
    — От-от. Тому вiн i вирiшив одружитися з Даною.
    — Правильно. Давно б так, — сказала Дейдра. — Дана сильна й вольова дiвчина, до того ж гарненька. Вона швидко прибере Колiна до рук i виб’є дур з його голови.
    По тому запала мовчанка. Дейдра вже почала засинати, аж раптом Бронвен спитала:
    — Як у тебе з тим красунчиком МакШоном? Вiн ще не набрид тобi?
    Дейдра невдоволено розплющила очi.
    — Нi, не набрид. А тобi що до того?
    Щоки Бронвен спалахнули рум’янцем.
    — Та так... просто цiкаво.
    — Просто цiкаво? — Дейдра лiниво похитала головою. — Не вiрю. Здається, ти маєш його на оцi. Але це погана iдея. Ти ще мала, тобi рано заглядатися на хлопцiв.
    Бронвен поморщила свiй маленький, всипаний ластовинням носик.
    — Ще чого! Я лише на рiк менша за Дану — а вона незабаром вийде за Колiна. Може, i я хочу замiж?
    Дейдра перевернулась на правий бiк, поклала пiд голову руку i знову заплющила очi.
    — Хочеш, виходь. Але не за Кевiна. Його не чiпай, вiн мiй. Второпала?
    — То в тебе з ним серйозно?
    — Авжеж, — сонно промурмотiла Дейдра. — На все життя. Чим вiн поганий як мiй майбутнiй чоловiк?
    — Нiчим. Вiн дуже гарний, — вiдповiла Бронвен. А помiтивши, що кузина вже заснула, тихо додала: — Навiть надто гарний для тебе. Вiн заслуговує на кращу долю, нiж бути твоїм чоловiком. I вiн обов’язково стане моїм.
    З цими словами вона зiсковзнула з лiжка, взула черевички i вийшла зi спальнi. Невдовзi до палацу мав прибути монсеньйор Корун МакКон, i Бронвен дуже цiкавило, про що вiн розмовлятиме з Колiном, Даною й Кевiном. Захист вiд пiдслуховування її не турбував — ще два роки тому вона вiднайшла спосiб, як обiйти цi чари, i вiдтодi була в курсi всiх подiй при дворi. У її маленькiй, але дуже розумнiй i хитрiй голiвцi зберiгалося безлiч таємниць, навiть таємниця смертi короля Брiана, яку вона нiкому не збиралася розкривати. Бо мала на те вагомi пiдстави.

    Роздiл 7

    Вислухавши Колiна, архiєпископ повiльно похитав головою:
    — На жаль, государю, я мало що можу додати до ваших слiв. Покiйний король утаємничив мене в усi тонкощi обряду, але з фактичною стороною цього дивовижного явища я нiтрохи не знайомий. Ваш дядько побiжно згадував про Ворота, Джерело та Хазяйку, i з його слiв у мене склалося враження, що йдеться про цiлком реальне мiсце, куди ви маєте потрапити в момент коронування. Але як саме це станеться i яким чином нiхто не помiтить вашої вiдсутностi — цього не знаю.
    — А що вам вiдомо про Хазяйку? — запитав Колiн.
    Архiєпископ уже вкотре поправив червону оксамитну шапочку на своїй головi. Вiн нервував, розумiючи, яка величезна вiдповiдальнiсть лежить на його плечах. Зазвичай король Лоґрiсу, передчуваючи смерть, запрошував до себе наступника престолу й розповiдав йому, що слiд робити. Архiєпископовi ж залишалося провести сам обряд з точним затриманням усiх приписiв ритуалу. Проте зараз, коли король Брiан умер, не встигнувши нiчого пояснити Колiновi, дуже багато залежало вiд монсеньйора Коруна МакКона — архiєпископа Авалонського, верховного кардинала Захiдної Курiї, намiсника патрiарха Єрусалимського в Новому Свiтi.
    — Менi вiдомо лише, — заговорив вiн, — що Хазяйка є охоронницею Джерела, яке мiстить у собi Споконвiчну Силу. Вона зустрiне вас, коли ви ввiйдете в Ворота, проведе до Джерела i дозволить випити з нього води. Таким чином ви отримаєте Силу.
    — А якщо я занурюся в Джерело?
    — Цього в жодному разi не можна робити, государю. Адже король Брiан попереджав вас перед смертю. Та й менi вiн казав, що Хазяйка Джерела забороняє тiснiше прилучатися до Сили.
    — Проте, — зауважив Колiн, — саме так, мабуть, i був прилучений до Сили король Артур.
    — I, може, через те вiн загинув, — стурбовано озвалася Дана, гарненька дiвчина з кучерявим вогненно-рудим волоссям. Її смарагдовi очi, такi схожi на Дейдринi, подивилися на Кевiна в пошуках пiдтримки. — Може, Вiв’єна була не проста вiдьма, а якраз Хазяйка Джерела; i вона вбила Артура, бо вiн порушив заборону.
    — Цiлком можливо, — погодився Колiн. — I я не кажу, що вже пiслязавтра спробую зануритись у Джерело. Обряд можна повторити i згодом. Та це не значить, що я чекатиму настання кращих часiв, як радив дядько Брiан, бо їх можна чекати до самої смертi. Я дуже пiдозрюю, що всi мої предки тiльки те й робили, що чекали: закiнчення вiйни, потiм — наступної, потiм — ще однiєї, потiм — миру та злагоди у країнi, потiм — народження сина, потiм — коли вiн виросте... Так вони старiли й помирали, не дочекавшись цих найкращих часiв.
    — Але ж... — почала була Дана, але Колiн урвав її:
    — Все, годi. Поговоримо про це iншим разом. Я вже сказав, що не збираюся ризикувати пiд час коронування. А далi видно буде. — Вiн повернувся до архiєпископа. — Ознайомте нас з обрядом, святий отче. Як я розумiю, це вже ваша парафiя.
    — Так, — кивнув архiєпископ i знову поправив свою шапочку. — Насамперед, государю, раджу вам зняти ваш Вогнезор. Його сусiдство зi Знаком Сили небажане.
    — Я вже це вiдчув, — сказав Колiн, знiмаючи з шиї ланцюжок зi своїм чаклунським каменем. — Вони заважають одне одному. А Знак Сили має всi властивостi Вогнезора, тож я нiчого не втрачу.
    — Тодi краще знищити старий камiнь, — порадила Дана. — Вiн налаштований на тебе, i ним можна скористатися, щоб заподiяти тобi шкоду. Ну, ти й сам розумiєш.
    — Розумiю. — Колiн з ваганням подивився на Вогнезор у своїй руцi. — Але я звик до нього за чотирнадцять рокiв... Це нiби позбутися частки себе. Невеличкої частки, та все ж... — Вiн поклав камiнь до верхньої шухляди стола i замкнув її на ключ. — Отже, повернiмося до коронування. Прошу, святий отче, продовжуйте.

    * * *

    По закiнченнi розмови Кевiн i монсеньйор Корун МакКон разом залишили кабiнет Колiна. Їх супроводжував слуга iз запаленим лiхтарем, а в коридорi до них приєдналися два охоронцi з почту архiєпископа.
    Якийсь час їм було по дорозi; вони йшли мовчки. Наблизившись до розвилки коридорiв, де їхнi шляхи розходилися, Кевiн уже збирався попрощатися з архiєпископом, аж раптом той зупинився i сказав:
    — У вас дивне походження, сину мiй.
    — Так, святий отче, — без особливого ентузiазму погодився Кевiн. — Я найда.
    — Ви не звичайний найда, — зауважив прелат. — Обставини вашої появи у нашому свiтi гiднi найпильнiшої уваги.
    — У нашому свiтi? — здивовано перепитав Кевiн.
    — Атож, сину мiй, — незворушно кивнув монсеньйор Корун МакКонн. — Я певен, що крiм цього свiту iснує безлiч iнших свiтiв, схожих на наш i дуже вiдмiнних. На моє переконання, стверджувати, що Господь у всiй мудростi своїй безмежнiй створив лише один свiт з неймовiрної кiлькостi можливих варiантiв, значить принижувати Його велич.
    — I ви гадаєте, що я з якогось iншого свiту?
    — Я переконаний у цьому. Побачивши вас, я зразу це вiдчув.
    — То ви чаклун? — обережно запитав Кевiн.
    На лице архiєпископа набiгла швидка тiнь.
    — Я напiвкровка, — стримано вiдповiв вiн. — Моя мати була вiдьма, а батько — необдарований. Ви тут людина нова i ще почуєте цю iсторiю... вiд плiткарiв.
    — Перепрошую, святий отче, — пробурмотiв збентежений Кевiн.
    — Вам нiчого вибачатися, сину мiй. Ваша цiкавiсть до мене така сама природна, як i моя — до вас. Менi грiх скаржитися на долю, я в жоднiм разi не вважаю себе обдiленим. Господь Бог у великiй добротi своїй дарував менi здатнiсть бачити й вiдчувати те, що недосяжне для iнших, навiть для наймогутнiших чаклунiв.
    — I це ваше чуття каже вам, що я з iншого свiту? — запитав Кевiн.
    — З цiлковитою певнiстю. Вчорашнiй день був великим днем для мене... — Архiєпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король... Однак саме вчора я вперше побачив вас i остаточно переконався, що iншi свiти iснують насправдi, а не лише в моїй уявi.
    Кевiн промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множиннiсть свiтiв було щось щемливо-знайоме, мов тихi звуки колискової, що її в дитинствi спiвала йому мати — гарна темноволоса жiнка з ясними карими очима. Її звали...
    Що за дурницi! Як вiн може пам’ятати свою матiр?! Вiн бо ж був немовлям, коли... Зненацька Кевiнове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася вiд гострого, пронизливого болю. Вiн мало не закричав...
    Бiль зник так само несподiвано, як i прийшов. Кевiн сторожко поглянув на архiєпископа. Той дивився на нього пильно i проникливо.
    — Вам ще належить збагнути себе, сину мiй, — лагiдно мовив вiн. — Колись це неодмiнно станеться.
    Архiєпископ благословив його на прощання й пiшов далi. Кевiн продовжував стояти на перехрестi коридорiв, заглиблений у свої думки. Тiєї митi, коли вiн вiдчув бiль, на нього зiйшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночi. На якусь частку секунди Кевiн побачив те, що ховалося вiд нього в непрогляднiй пiтьмi, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’ятi. Натомiсть лишилося бентежне вiдчуття чогось надзвичайно знайомого, що вiн насправдi нiколи не забував, просто зараз не мiг пригадати...
    Врештi Кевiн повернув у бiчний коридор, що вiв до захiдного крила палацу, i сходами пiднявся на другий поверх, де були розташованi особистi апартаменти найзнатнiших вельмож королiвства, зокрема i його. Ввiйшовши до свого помешкання, вiн проминув темний передпокiй i опинився у вiтальнi, яку заливало примарне свiтло повного мiсяця. Дверi до невеликої лоджiї були розчиненi, i крiзь тонку фiранку проглядалася кремезна постать.
    Кевiн поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловiк, що спокiйно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навiть трохи вищий, i значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої мiдi срiблилося в мiсячнiм сяйвi.
    — А, це ти, Морґане! — полегшено мовив Кевiн, упiзнавши незваного гостя. — Як ти ввiйшов?
    Морґан Ферґюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмiшка. Очевидно, Кевiнова поява не стала для нього несподiванкою.
    — Я ж чаклун, i звичайнi замки для мене дрiбницi. Звiсно, я перепрошую, що ввiйшов без дозволу, просто не хотiв чекати в коридорi.
    — Все гаразд, — сказав Кевiн. — Просто я думав, що це чужий.
    Морґан Ферґюсон жартiвливо вклонився йому:
    — Радий, що ти не вважаєш мене чужим. Ми Колiновi друзi й маємо жити у злагодi. Мiж iншим, я нiтрохи не ображаюся, що Колiн обрав тебе Провiдником.
    — Я знаю.
    — Це було правильне рiшення, — вiв далi Морґан. — Обравши мене, вiн завдав би смертельної образи Маелґоновi й МакКормаку. А якби зупинив свiй вибiр на котромусь iз них, iнший би скаженiв вiд заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.
    — Ерiк Маелґон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.
    — Це тобi так здається. Вiн флеґмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.
    — Дякую, Морґане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.
    Ферґюсон стиха мугикнув.
    — Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi“?
    — Так. А що?
    — У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.
    Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морґан стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.
    — У своїх стосунках з жiнками Колiн взагалi великий дивак, — продовжив вiн за хвилю. — Взяти хоча б Дану. Надзвичайно чарiвна дiвчина. Дуже гарненька, така юна й невинна. — Морґан мимоволi облизнув губи. — Вона давно закохана в Колiна, а вiн вперто не вiрить у це, вважає її почуття дитячою примхою. Через Дейдру вiн узяв собi в голову, що не може сподобатися жоднiй жiнцi... От телепень!
    Кевiн тихо розсмiявся:
    — Так ти кажеш про свого короля?
    — Передовсiм, Колiн мiй друг. I наша дружба дає менi право критикувати його. Вiн дурний, що комплексує через свою зовнiшнiсть. Дейдра вiдмовлялася стати його дружиною не тому, що вiн негарний. Просто вона завжди цуралася нашого брата чаклуна й вiддавала перевагу необдарованим... доки не з’явився ти. Вона не змiнила свого ставлення до тебе, навiть коли Колiн виявив твiй Дар. Дехто, примiром МакКормак, пояснює це вдячнiстю за порятунок, але я так не вважаю. Дейдра не з тих дiвчат, що...
    — Морґане, прошу, — урвав його вкрай знiяковiлий Кевiн, — не будьмо про це.
    — Гаразд, — сказав Ферґюсон i негайно змiнив тему розмови. Як i Колiна, його дуже зацiкавила Кевiнова шпага. I так само, як Колiн, Морґан зазнав з нею невдачi. Чари, що скрiплювали клинок, збили з пантелику навiть наймайстернiшого чаклуна Лоґрiсу.
    Скрушно зiтхнувши, Морґан повернув Кевiну шпагу, а на перстень i дивитися не став — очевидячки, щоб не завдавати собi нових прикрощiв. Потiм вони ще з пiвгодини розмовляли на рiзнi нейтральнi теми. Виявивши у свого спiврозмовника схильнiсть до плiток, Кевiн запитав про архiєпископа i почув у вiдповiдь сумну iсторiю кохання молодої вiдьми-аристократки до збiднiлого провiнцiйного дворянина. Нарештi Морґан сказав:
    — Ну, що ж, менi час iти. Iнакше дружина подумає, що я швендяюся по дiвках.
    — А вона має пiдстави так думати? — поцiкавився Кевiн.
    Морґан розв’язно осмiхнувся:
    — Атож, має. Та я не люблю, коли мене звинувачують у грiхах, яких не чинив. На добранiч, Кевiне МакШон. Приємно було побалакати з тобою.
    — Стривай, Морґане, — зупинив його Кевiн пiсля деяких вагань. — Що ти можеш сказати про Бронвен?
    — А в чiм рiч?
    — Ну... Сьогоднi в абатствi вона весь час зиркала на мене. У неї був якийсь дивний вигляд... наче я щось їй зробив, чимось її скривдив. А я ж навiть не розмовляв з нею.
    Морґан нараз спохмурнiв:
    — Остерiгайся її, Кевiне. З Бронвен краще не заводитися. Якщо вона незлюбить тебе — кепськi твої справи. Всi вважають її ще дитиною, легковажним i безтурботним дiвчиськом, та насправдi за цiєю маскою ховається дуже розумна, хитра й пiдступна вiдьма. Я навчав її чарам i знаю, на що вона здатна. До того ж у неї паскудний характер. — Ферґюсон похитав головою. — Менi шкода того небораку, який вiзьме її за дружину. Лiпше одразу вбити його, щоб довго не страждав.

    Роздiл 8

    — Колiне, — промовив архiєпископ. — Чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?
    — Так.
    Одягнений у бiло-золотi королiвськi шати, Колiн стояв навколiшки перед вiвтарем кафедрального собору святого Андрiя Авалонського. Архiєпископ тримав його праву руку на Бiблiї.
    — Чи зобов’язуєшся любити й шанувати Святу Церкву Христову, берегти її вiд язичникiв, реформаторiв i блюзнiрiв та нести свiтло її iстинної вiри по всьому свiтовi?
    — Так.
    — Чи зобов’язуєшся правити своєю державою за законом i справедливiстю, захищати правду та добро i, скiльки стане тобi сил, викорiнювати зло?
    — Так.
    — Чи зобов’язуєшся вживати свою Силу, даровану тобi Господом, лише в боговгодних цiлях, вести непримиренну боротьбу з дияволом та його слугами, чорними магами?
    — Так.
    Колiн скрiпив текст королiвської клятви своїм пiдписом, i архiєпископ поклав пергамент на вiвтар. Церемонiя коронування наближалася до кульмiнацiї.
    Монсеньйор Корун МакКон за допомогою довгої тонкої трубки з чистого золота набрав зi священної ампули трохи єлею i капнув його в золоту чашу. Присутнi в соборi затамували подих. Архiєпископ умочив пальця в єлей.
    — Цим миром вiд iменi Всевишнього помазую тебе на царство. Нехай буде з тобою Сила i благословення Господнє у всiх твоїх праведних справах. Амiнь!
    З цими словами вiн накреслив на Колiновiм чолi хрест. У юрбi пронiсся полегшений подих. Багатьом здалося, що на якусь мить над головою короля спалахнуло сяйво, а дехто мiг навiть заприсягтися, що бачив над вiвтарем святого Андрiя, що здавна вважався заступником Лоґрiсу. I лише кiлька людей знали, що нiякої передачi Сили ще не вiдбулося.
    Церковний хор заспiвав чергову молитву. Двоє молодших єпископiв закрiпили на Колiнових плечах пурпурну королiвську мантiю, потiм символiчно торкнулися його черевикiв золотими шпорами й одразу забрали їх. Архiєпископ благословив меч i з напутнiми словами простягнув його молодому королю.
    Колiн прийняв меч, поцiлував голiвку ефеса i передав його лордовi Дункану Енґусу, чоловiковi своєї тiтки Алiси, головному маршаловi лоґрiйської армiї. Схиливши колiна, Дункан Енґус поклав меч на вiвтар, вiддаючи вiйськову могутнiсть держави в руки Божi, пiсля чого встав i вiдiйшов убiк.
    Нарештi Кевiн i Дана пiднялися до вiвтаря. На грудях у обох висiли чаклунськi каменi — Знак Життя в Дани i Знак Мудростi в Кевiна. Вони опустилися навколiшки обiруч короля. Тим часом архiєпископ дiстав усипану коштовними каменями золоту корону з великим алмазом чистої води.
    — Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!
    Вiн поклав на Колiнову голову корону. Знак Сили на грудях короля замерехтiв м’яким червоним свiтлом. Усерединi двох iнших каменiв, Знака Мудростi i Знака Життя, також спалахнули вогники. Лiва рука Кевiна i права рука Дани потяглися до алмаза на коронi й одночасно торкнулися його кiнчиками пальцiв. Кевiн вiдчув, як крiзь нього прокотилася хвиля холоду, на якусь мить його замлоїло...
    Ворота вiдчинилися, пропустивши до Джерела чергового неофiта. Колiн зник iз собору — але жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк...

    * * *

    ...Колiн стояв навколiшки бiля пiднiжжя високого пагорба, порослого густою лiловою травою. Подекуди виднiлися квiти — бiлi, червонi, жовтогарячi, фiолетовi, жовто-золотi, срiбнi, небеснi... тобто зеленi — бо небо тут переливалося всiма вiдтiнками зеленого кольору, аж до бiрюзового. Сонця видно не було; свiтло випромiнювало саме небо — яскраве, осяйне, мiнливе...
    По пологому схилу пагорба до Колiна неквапно спускалася струнка золотоволоса жiнка у слiпучому бiлому вбраннi. Її хода була велична, пружна i грацiозна. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн розгледiв риси її обличчя — чiткi, строгi, бездоганно правильнi. В її суворiй красi вчувався крижаний подих снiгових вершин.
    Жiнка зупинилася за три кроки вiд нього.
    — Вiтаю тебе, Колiне Лейнстер з Авалона!
    Її вуста ворушились у цiлковитiй вiдповiдностi з мовленими словами, але її голос дзвенiв i вiдлунювався просто в Колiновiй головi.
    З деяким запiзненням Колiн додумався встати з колiн. Тiльки тодi вiн помiтив, що вдягнений не у важкi королiвськi шати, а в простору зелену тунiку з легкої, майже невагомої тканини.
    А ще за секунду Колiн збагнув, що ця тунiка — лише iлюзiя, створена його власною уявою, щоб вiн не почувався нiяково без одягу. Насправдi ж вiн був цiлком голий!
    — Мiй одяг...
    — Вiн лишився в соборi, — вiдповiла жiнка в бiлому. — Так i має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скiльки б ти не пробув тут, твiй одяг не зрушить з мiсця, i ти повернешся в нього.
    — Як це?
    — Дуже просто. Ти вийдеш iз Ворiт тiєї самої митi, коли й увiйшов. Час тут дуже в’язкий.
    — Де „тут“?
    — У Безчасiв’ї.
    — А що це?
    — Перехрестя свiтiв. Мiсце, де знаходиться Джерело Всiх Стихiй, альфа та омега всього сущого.
    — А ти хто така, чарiвна ледi? — запитав Колiн, наперед знаючи вiдповiдь.
    — Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходiмо зi мною, Колiне Лейнстер. Часу в нас удосталь...

    * * *

    ...I жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк тiєї ж таки митi Колiн повернувся в собор. Кевiн i Дана встали з колiн i допомогли пiдвестися Колiновi — тепер уже коронованому королю Лоґрiсу. Вони разом повернулися до пастви.
    — Люди! — урочисто проголосив архiєпископ. — Ось ваш король, законний правитель Лоґрiсу!
    — Хай живе король! — вигукнули присутнi.
    Церковний хор заспiвав „Многа лiта“. Колiн, у супроводi свого почту та ґрупи прелатiв, рушив до виходу iз собору. За ними почала формуватися процесiя.
    — А знаєте, — тихо промовив Колiн до Кевiна й Дани, що йшли обабiч нього, — дядько Брiан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсiм не сувора. Навпаки, дуже мила особа. I красива, i добра... — Тут вiн скоса зиркнув на Дану, i на його вустах заграла нiжна усмiшка. — Але ти поза конкуренцiєю, Дано. Ти найгарнiша в усьому свiтi... в усiх свiтах.
    Дана зашарiлася й нишком глянула на Колiна, а вiдтак знову звернула свiй ясний погляд на юрбу простолюду, що вiтав разом з королем i свою майбутньою королеву.
    А Кевiн чомусь подумав про Бронвен. I ця думка викликала в нього незрозумiле хвилювання...

    Iз глибин пам’ятi...
    (Продовження)

    Ми з Юноною спустилися в лiфтi у глибоке пiдземелля палацу й опинились у просторому примiщеннi, видовбаному в скелi. Це була Зала Переходу, спецiально призначена для сполучення з iншими свiтами. Тут припиняли свою дiю захиснi чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королiвському палацi й усьому Сонячному Мiстi — столицi Царства Свiтла.
    Уздовж стiн Зали були встановленi арки, позначенi як вхiднi та вихiднi. Вони не мали жодних чарiв i призначалися лише для зручностi, щоб запобiгти можливим зiткненням при входi та виходi з Тунелю. Пiд нерiвною кам’яною стелею висiли невеликi бiлi кулi, що освiтлювали примiщення. Раз по раз перед нами спалахували застережнi написи: „Перевiрте, чи маєте при собi вибуховi речовини або радiоактивнi матерiали“, „Увага! Навiть залишкова радiоактивнiсть може призвести до катастрофiчних наслiдкiв“, „Будьте пильнi! Ще раз перевiрте...“ — i так далi. Цi попередження були аж нiяк не зайвi. Потрапивши до Тунелю, ядра всiх нестiйких елементiв миттєво розпадалися, а вибухiвки, хоч i були в принципi транспортабельнi, детонували вiд найменшого струсу. Якщо вам набридло життя i ви хочете швидко й безболiсно накласти на себе руки, то ввiйдiть у Тунель з дрiбкою очищеного урану. Стовiдсотковий результат ґарантований.
    Привiтавшись iз охоронцями Зали, ми рушили до найближчої вхiдної арки. Аж це пiд сусiдньою вихiдною замерехтiла напiвпрозора людська постать, що за мить набула живої плотi. Пiд аркою з’явилася та, кого я найменше хотiв зараз бачити (пiсля брата Александра, певна рiч): моя тiтка Мiнерва, мамина зведена сестра. Ця гидка стара мегера псувала менi життя в дiдовiм Досвiтньому Замку i в пiднебесному Олiмпi, де я проводив значно бiльше часу, нiж у Сонячному Мiстi. Принагiдно зазначу, що моя завелика любов до маминої Країни Вiчних Сутiнкiв розцiнювалося багатьма моїми родичами з батькового боку як прояв потенцiйної нелояльностi до Царства Свiтла. Втiм, зараз стосунки мiж двома однаково рiдними менi Домами були союзницькi i навiть дружнi, про що свiдчила й поява тут Мiнерви без повiдомлення про вiзит.
    Матерiалiзувавшись, тiтонька зробила крок у нашому напрямку, приязно всмiхнулася моїй матерi, а мене нагородила однiєю з найбридкiших своїх посмiшок.
    — Юноно, Артуре! Ви вже йдете?
    — Так, сестро, — вiдповiла мати. — Маємо зустрiтися зi Стражем Хаосу.- Атож, чула про це. — Знову бридка посмiшка, адресована менi. — Сподiваюся, Нечистий не забере до себе Артура. В усякому разi, не так швидко.
    Я зрозумiв натяк i кинув на Мiнерву стривожений погляд. А яснi маминi очi потьмянiли. Коли йшлося про її дiтей, Юнона не сприймала гумору — тим бiльше такого чорного, як у тiтки Мiнерви.
    — Припини, сестро! Твої жарти огиднi й зовсiм не дотепнi, а ти поводишся як зiпсута дитина. Боюся, час не має влади над твоєю паскудною вдачею.
    — Даруй, — сказала Мiнерва. — Я нiкого не хотiла образити. Це все мiй задовгий язик.
    — Можу вкоротити, — озвався я, сформувавши перед собою образ розпечених клiщiв.
    Тiтонька вiдсахнулася, коли клiщi потяглися до неї, й захихотiла — так само бридко, як перед тим посмiхалася. А я пошкодував, що не можу насправдi вкоротити їй язика. Хоч там як, а вона моя рiдня. Проте рано чи пiзно хтось таки прикандичить Мiнерву — i я перший проголосую за його виправдання.
    — Ну, годi вже, — сказала Юнона, беручи мене за лiкоть. — Перепрошую, сестро, але ми не маємо часу на балачки. Заходь iншим разом.
    — I краще тодi, — додав я, — коли мене тут не буде.
    Мiнерва ображено набурмосилась i подалася до лiфтiв. Пiшла, мабуть, до iншої моєї тiтки, Iґрейни, зведеної сестри мого батька, яка посiдала почесне третє мiсце у списку моїх нанеулюбленiших родичiв. Вони з Мiнервою були одна одної вартi, а коли збиралися удвох, то перетворювалися на справжнiсiньке стихiйне лихо — десь так одинадцять з половиною балiв за шкалою Рiхтера. До повних дванадцяти вони не добирали лише через брак у обох розуму.
    Юнона провела сестру довгим поглядом, потiм повернулася до мене:
    — Не ображайся на неї. Важко їй бути старою дiвою.
    — Ще б пак! — пирхнув я. — Спробуй знайти їй чоловiка, що терпiв би її гадючий характер.
    За словами родичiв, упродовж останнiх двохсот рокiв Мiнерва вже з десяток разiв повiдомляла про свої заручини, але до весiлля так i не доходило. Всi її нареченi вчасно прозрiвали й тiкали вiд неї свiт за очi. I, по-моєму, правильно робили. Я не побажав би такої долi навiть найлютiшому вороговi...
    Ми ввiйшли пiд арку, i Юнона вiдкрила Тунель. Нас огорнув густий фiолетовий туман, пiдлога пiд нами зникла. Коли настала невагомiсть, мене трохи замлоїло (от чорт, забув пообiдати!), проте я не був новачком i швидко подолав нудоту. Потiм вiдчув поштовх у спину, i нас понесло уздовж Меридiана до нижнього полюса iснування — до Хаосу.
    Навколо з калейдоскопiчною швидкiстю мiнилися картини рiзних свiтiв. Слiпучо-бiле сонце Царства Свiтла набуло золотавого вiдтiнку, квiтучi сади, величнi вежi та куполи Сонячного Мiста, промайнувши на мить, зникли, поступившись диким тропiчним джунглям... Сонце порожевiло, а над заростями нiби прокотився вогненний смерч, знищивши все на своєму шляху, i залишилася тiльки випалена й потрiскана земля... Рожевий вiдтiнок свiтила змiнився червоним, землю вкрила кiлометрова товща води... Сонце ще дужче почервонiло й загрозливо збiльшилося в розмiрах, а океан вiдступив, оголюючи пiщану рiвнину...
    Ми вже полишили Екваторiальний Пояс, єдине мiсце у Всесвiтi, де iснують усi умови для виникнення та розвитку нормального повноцiнного життя. Близькiсть до Свiтових Полюсiв, Порядку та Хаосу, породжує дисбаланс буття, який убиває все живе, за винятком нас, Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, здатних керувати глибинними силами природи.
    Тим часом сонце продовжувало збiльшуватися, набуваючи лиховiсного кривавого вiдтiнку, i незабаром захопило добру чверть блiдо-сiрого неба. Навколо нас простиралася безкрайня жовтогаряча пустеля, кволий вiтерець з усiх своїх крихiтних сил здiймав у розрiджене повiтря невеликi хмаринки пiску. Подекуди виднiлися гладкi, вiдшлiфованi мiльярдами рокiв скелястi виступи. Це був ненаселений i нiчийний свiт iз ґрупи Полярних свiтiв Хаосу; свiт, близький до тiєї незримої межi, за якою починалася теплова смерть Всесвiту...
    — Тримайся! — гукнула Юнона, i нас знову огорнула фiолетова iмла.
    Мене смикнуло, труснуло, потiм закрутило з запаморочливою швидкiстю, до горла знову пiдкотилася нудота, а на довершення до всього щось штурхонуло мене в сонячне сплетiння, i я мало не скрутився в баранячий рiг... Нехай мама не ображається, але її манера подорожувати Тунелем залишає бажати кращого. Я ще нiколи не перетинав Грань Хаосу, однак був певен, що змiг би уникнути такого соматичного струсу.
    Ми пронеслися крiзь вогненний вир i пiрнули у простiр, що заперечував усi евклiдовi уявлення про перспективу. Свiт нелiнiйних i непостiйних у часi законiв, свiт парадоксiв, абсурду та божевiлля, свiт параноїдальної геометрiї та шизофренiчної лоґiки...
    Мiй шлунок знову збунтувався, коли на величезнiй швидкостi ми перетнули область, де геодезичнi розходилися вiялом, спотворюючи не лише перспективу, а й нашi тiла. Зненацька перед нами вигулькнула кам’яна брила. Проте Юнона не зменшила швидкостi i спрямувала нас простiсiнько в темну й зловiсну на вигляд печеру.
    З Тунелю ми вийшли навдивовижу м’яко, що пiсля всiх маминих вибрикiв приємно здивувало мене. Ми опинились у просторому примiщеннi, де геометрiя була бiльш-менш нормальною, в усякому разi, стабiльною. Усi стiни та склепiнчаста стеля були вкритi фресками, вiд одного погляду на якi мене аж зацiпило. Я нiколи не був палким шанувальником живопису, проте ця велична й моторошна панорама пекельного буття справила на мене приголомшливе враження. Зображенi на фресках сцени були яскравими, переконливими й динамiчними; ретельно виписанi деталi, аж до найнезначнiших, ледь помiтних поглядовi, створювали вiдчуття зненацька застиглої реальностi, ладної будь-якої митi знову ожити й зiйти зi стiн. Навiть такому дилетантовi, як я, було зрозумiло, що фрески вийшли з-пiд пензля найвидатнiшого майстра всiх часiв та народiв. Якби я був видавцем, то продав би дияволовi душу за можливiсть використати фрагменти цього розпису як iлюстрацiї до безсмертного твору Данте Алiґ’єрi.
    — Палати Смертi, — сказала Юнона.
    Я лише мовчки кивнув, бо й сам про це здогадався. Я ще нiколи не був у Палатах Смертi, але багато про них чув вiд старших родичiв. Iншого такого мiсця, мабуть, немає у всьому Всесвiтi. За переказами, тут душi померлих грiшникiв постають перед Нечистим, прямуючи в Хаос, хоча я в це не вiрив. Я подiляв думку тих, хто вважав, що Палати Смертi були спорудженi Ворогом уже пiсля його поразки в останньому Раґнароку, щоб справити належне враження на переможцiв. Саме тут, пiд пильними поглядами чортiв, що мордували на фресках грiшникiв, була пiдписана Угода про падiння Домiв Темряви, за якою Хаос визнавав перемогу сил Порядку та Рiвноваги й вiдмовлявся вiд претензiй на владу в Екваторiальних свiтах.
    Пiдлога в центрi примiщення раптом розверзлася, звiдти вирвалися язики червоного полум’я, i в клубах чорного диму виник витесаний iз гранiту трон, на якому сидiв могутнiй велетень з довгим золотавим волоссям, дуже схожий на грiзного та войовничого бога зi скандинавських мiфiв.
    Полум’я зникло, дiра в пiдлозi затяглася, дим розсiявся, але трон продовжував висiти в повiтрi.
    — Вiтаю тебе, Юноно, королево Свiтла! — загримiв пiд склепiнням Палат голос „скандинавського божества“. — Радий, що ти вiдгукнулася моє запрошення.
    Це був Страж Хаосу власною персоною. Ще його називали Ворогом, Нечистим та Князем Темряви. Чесно кажучи, я сподiвався побачити хвостатого й рогатого сатаноїда — саме в такому виглядi вiн з’явився вiсiм десятилiть тому на пiдписання Угоди, що вiнчала завершення Раґнароку. Мiй зведений брат Амадiс розповiдав, що тодi молодi чаклуни та вiдьми, якi супроводжували старших Володарiв, гарно порозважалися, переловивши чортенят з почту Нечистого i зв’язавши їх хвостами. Шкода, що в той час мене ще не було на свiтi.
    У вiдповiдь на привiтання Юнона змiряла Ворога крижаним поглядом:
    — Облиш цi дешевi фокуси, лукавий. I не смiй сидiти в моїй присутностi.
    Золотоволосий велетень зграбно зiскочив на пiдлогу. Спорожнiлий трон штопором угвинтився в стелю i зник.
    — Ти нечемна й зарозумiла, королево, — зауважив Ворог. — А втiм, чого ще чекати вiд нащадкiв Дому ренеґатiв. Твоя пиха породжена почуттям провини — адже за старих часiв дiти Сутiнкiв були лояльнi до Хаосу.
    — Так само як i до Порядку, — сказала Юнона. — Ми не пiдтримуємо жодну зi стихiй у її експансивних прагненнях. Сутiнковi вiдстоюють принцип Рiвноваги мiж Порядком та Хаосом. Для нас однаково неприйнятнi їхнi претензiї на панування в Екваторi.
    Ворог похитав головою:
    — У своїй зухвалостi ви, люди, повстаєте проти непорушних законiв буття. Можна зрозумiти тих, хто чiпляється за минуле, шануючи Порядок. Гiднi поваги провидцi прийдешнього, що поклоняються Хаосу — своєму майбутньому владаревi. Але жалюгiднi й смiшнi прихильники мiфiчної Рiвноваги, що уявили себе земними богами.
    — Цi жалюгiднi й смiшнi люди, — уїдливо вставив я, — нещодавно накрутили тобi хвоста, Князю Темряви. Мабуть, з цiєї причини ти не причепив його сьогоднi.
    Ворог подивився на мене з таким виглядом, нiби щойно помiтив мою присутнiсть.
    — Ця подiя, що здається тобi такою важливою, принце Свiтла, закоханий у Сутiнки, насправдi лише незначний епiзод у протистояннi сил Порядку та Хаосу. Можливо, ти чув такий вислiв, як пiррова перемога...
    — Досить! — сказала Юнона, роздратовано тупнувши ногою. — Годi воду в ступi товкти! Ми прийшли не для того, щоб слухати твої сентенцiї, лукавий. Ти просив мене про зустрiч — тож будь ласкавий повiдомити про предмет нашої бесiди.
    — Не гарячкуй, королево, — промовив Ворог примирливим тоном. — Може, вам краще присiсти? — Поруч iз нами з’явилися два м’якi крiсла. — Чи не бажаєте перекусити? — Мiж крiслами виник невисокий круглий стiл, рясно вставлений наїдками та напоями. — Прошу вас, дорогi гостi!
    — Нi! — вiдрiзала моя мати. — У нас обмаль часу. Кожна хвилина у твоїх володiннях дорiвнює майже добi Основного потоку, i ми не маємо намiру затримуватися тут довше, нiж треба.
    — Воля ваша, — знизав плечима Ворог; стiл i крiсла провалилися крiзь пiдлогу. — Дозволь поцiкавитися, королево, — нарештi перейшов вiн до справи, — якi в чаклунської спiльноти плани щодо Серединних свiтiв?
    Юнона запитливо глипнула на Ворога:
    — Що ти називаєш Серединними свiтами?
    — Свiти, що лежать по iнший бiк нескiнченностi. Свiти бiля витокiв Формотворчих.
    Одним з недолiкiв моєї мами, поряд iз невгамовною балакучiстю, було цiлковите невмiння приховувати свої почуття. От i зараз на її обличчi був написаний вiдвертий подив.
    — Про що ти кажеш, Князю Темряви? Адже загальновiдомо, що потоки Формотворчих Сил Свiтобудови не мають анi початку, анi кiнця. Вони iндукованi полем градiєнта ентропiї мiж Порядком та Хаосом i охоплюють Всесвiт паралельно Екваторовi, перетинаючи нескiнченне число свiтiв, а значить...
    — Це ще нiчого не значить, — заперечив Ворог. — Сума нескiнченної кiлькостi доданкiв не завжди дорiвнює нескiнченностi; так i нескiнченна низка свiтiв не конче безмежна. За вiдповiдної комбiнацiї факторiв вона має точку сходження.
    — Тобто, — озвався я, — ти стверджуєш, що iснують послiдовностi свiтiв, що сходяться по той бiк нескiнченностi?
    — Атож. Такi послiдовностi йдуть уздовж Формотворчих, у напрямку до їхнiх витокiв, до Джерела.
    — А що таке Джерело?
    — Зосередження сил, що утворюють структуру Всесвiту. Третiй полюс iснування, що балансує мiж Порядком та Хаосом. Якщо на хвилю звернутися до невдалої, але розповсюдженої аналоґiї, що порiвнює Всесвiт зi сферою нескiнченного дiаметра, то вiдома вам її частина розташована на поверхнi: Екваторiальний Пояс, Субтропiки, Помiрнi й Полярнi Зони, а також Полюси — Порядок i Хаос. А всерединi Всесвiту, в самому його центрi, знаходиться Джерело, звiдки беруть початок усi Формотворчi.
    — А Серединнi свiти? — запитала Юнона.
    — Вони зосередженi в областi домiнантного впливу Джерела, куди доступ iстотам з Порядку та Хаосу закритий.
    — А нам, людям?
    — Шлях до Джерела важкий i сповнений небезпеки, — промовив Ворог. — Та я бачу, що ви не маєте анi найменшого уявлення про Серединнi свiти. В такому разi наша подальша розмова втрачає сенс. Королево, принце, даруйте, що марно потурбував вас.
    З цими словами вiн здiйняв руки до стелi i, охоплений полум’ям, що вирвалося з пiдлоги, завертiвся, як дзиґа, й перекинувся на вогненний вихор.
    Я вихопив iз пiхв Ескалiбур i весь зосередився, готовий до вiдбиття можливої атаки. Як i кожен чаклун, що в дитинствi пройшов через обряд Причастя до сил, я нiколи не втрачав контакту з Формотворчими, постiйно пiдтримував з ними пасивний зв’язок, щоб у разi потреби миттєво активувати його. Звiдси, з Палат Смертi, я змiг дотягтися лише до двадцяти трьох Формотворчих проти звичайних шiстдесяти — сiмдесяти. Але й цього було досить, щоб мене переповнила сила, а срiбний клинок моєї шпаги засяяв, перетворившись iз звичайної холодної зброї на грiзний маґiчний iнструмент. Краєм ока я помiтив, що Юнона розвела руки в першому жестi потужного захисного закляття.
    Проте вдаватися до чарiв нам не довелося. Вогненний вихор за кiлька секунд розсипався водоспадом червоних та жовтих жарин, якi розсипалися на пiдлозi i згасли. Я трохи послабив контакт iз Формотворчими i вклав шпагу до пiхв.
    Моя мати все ще стояла з розведеними руками й замислено дивилась у простiр перед собою. Нарештi вона опустила руки й повернулася до мене:
    — Схоже, вiн сказав нам усе, що хотiв сказати.
    Я згiдно кивнув:
    — Я теж так думаю. Нам уже час повертатися... I з твого дозволу, мамо, тепер вестиму я.
    — Гаразд, — сказала вона i взяла мене за руку.

    Роздiл 9

    — Гарна звiстка з пiвночi, — сказав Морґан, розплющивши очi.
    Кевiн вiдкинув суху стеблинку, яку задумливо жував, i повернувся до Морґана, що лежав на травi.
    — Щойно зв’язувався з Колiном?
    — Так. Певнiше, це вiн зв’язався з мною.
    — I якi новини?
    — Я вже сказав, що гарнi. Вiйна скiнчилася, ми перемогли. Сьогоднi на свiтанку ґотiйцi спробували перейти в контрнаступ, але їхня атака захлинулася, авангард був знищений, король Аларiк загинув у бою, а решта вiйська потрапила в оточення. Онук Аларiка, Гендрiк, новий король Ґотланду, оголосив про беззастережну капiтуляцiю. Увечерi має вiдбутися зустрiч Колiна з Гендрiком, пiд час якої буде пiдписана мирна угода.
    — От i чудово, — сказав Кевiн. — Напевно, зараз ґаллiйськi князi радiсiнькi, що не вплуталися в цю вiйну на боцi Ґотланду.
    — Ще б пак, — усмiхнувся Морґан, дивлячись у безхмарне небо ранньої осенi, яка на широтi Авалона була ще по-лiтньому спекотна. — Колiн каже, що на радощах Ґаллiс захопив кiлька пiвденно-схiдних ґрафств Ґотланду. Учора ввечерi до нього прибув ґаллiйський посланець iз пропозицiєю поступитися Лоґрiсовi третиною цих земель в обмiн на наше визнання їх анексiї.
    — I що ж Колiн?
    — Вiдмовився. Нам невигiдне надмiрне ослаблення Ґотланду за рахунок посилення Ґаллiсу.
    — Зрозумiло, — сказав Кевiн. — Треба повiдомити в палац.
    — Це зайве, — лiниво вiдповiв Морґан. — Дана брала участь у нашiй розмовi.
    Весела дитяча балаканина, що лунала неподалiк, раптово перейшла в запеклу суперечку. Кевiн повернув голову й побачив нижче за течiєю струмка семирiчного хлопчика, що люто кричав щось своїй ровесницi — цибатiй дiвчинцi в ошатному зеленому платтячку, з пишною копицею бiлявого волосся. Дiвчинка стояла перед ним, взявшись у боки, й коротко огризалася; у її голосi виразно чулися глузливi нотки.
    Морґан теж глянув у їхнiй бiк i невдоволено пробурчав:
    — Знову погиркалися, малi паскудники! Ну, просто як кiшка з собакою, жодного дня без сварок. — Вiн сiв i голосно покликав їх: — Монґфiнд! Камлах!
    Дiвчинка, яку звали Монґфiнд, i хлопчик на iм’я Камлах миттю замовкли. Морґан поманив їх рукою, пiдкрiпивши своє запрошення словами:
    — Ходiть-но сюди!
    Монґфiнд i Камлах, опустивши голови, скорилися наказовi. За ними подалися й iншi дiти — п’ятеро хлопчикiв i три дiвчинки. Всi вони були нащадки знатних чаклунських родин i навчалися в Морґана чарам. Практичнi заняття з маґiї, особливо з дiтлахами, Ферґюсон волiв проводити на природi, що було корисно як для здоров’я його учнiв, так i для здоров’я городян та мешканцiв королiвського палацу. Тому в погожi днi, яких цього року було вдосталь, вiн разом з ватагою хлопчакiв та дiвчат вибирався за мiсто, де малолiтнi чаклуни й вiдьми могли вдаватися до чарiв з мiнiмальним ризиком для людей, будiвель i свiйських тварин. Останнi три мiсяцi в таких походах Морґана регулярно супроводжував Кевiн, що теж був його учнем i займався за iндивiдуальною проґрамою пiдготовки до пробудження Дару.
    Монґфiнд i Камлах пiдiйшли до свого вчителя i зупинилися перед ним, винувато ховаючи очi. Камлах був старшим сином Морґана, а Монґфiнд — меншою сестрою Дани, дочкою лорда Дункана Енґуса та ледi Алiси Лейнстер. Кевiн пiдозрював, що Монґфiнд i Камлах постiйно гризуться мiж собою саме з тiєї причини, що батьки планують у майбутньому одружити їх, i дiти вже почуваються мало не чоловiком та жiнкою.
    — Ну? — запитав Морґан, суворо дивлячись на сина. — Що сталося цього разу?
    Камлах переступив з ноги на ногу.
    — Вона весь час чiпляється до мене, — пожалiвся вiн, стрiливши сердитим поглядом у Монґфiнд. — Я хотiв створити з води маленький шматочок криги, а вона заважала менi. Вона все робить менi на зло, вона...
    — Брiхло нещасне! — обурено пискнула Монґфiнд. Морґан застережливо пiдняв руку, i дiвчинка, вже спокiйнiше, стала пояснювати: — Це неправда, мiлорде. Я не заважала Камлаховi, а хотiла допомогти йому. Я намагалася пояснити, що закляття нiколи не спрацює, коли вимовляти його як молитву, а вiн, упертюх такий, не слухав мене i знай торочив його, торочив, разiв десять повторив, а потiм накинувся на мене, бо в нього нiчого не виходило, та й вийти не могло, от вiн i знайшов винувату — мене, а я ж хотiла допомогти йому, але вiн...
    — Досить, — зупинив її трiскотню Морґан. Потiм звернувся до iнших дiтей: — Це правда?
    Дiти наввипередки загалдикали, пiдтверджуючи версiю Монґфiнд.
    — Добре, — сказав Морґан, але дiти вже завелися, отож йому довелося прикрикнути: — Все! Годi. — Галас нарештi стих, i Морґан менторським тоном заговорив: — Мої юнi панночки та панове, хай вас не вводить в оману сам термiн „закляття“, який, строго кажучи, є лише даниною традицiї. Закляття вищої маґiї — це комплекснi iмперативи, сукупнiсть iнструкцiй, за якими мають дiяти сили. Ви мусите чiтко вiдрiзняти їх вiд вiдунських заклять виклику, звертання до сил. Справжнiй чаклун не заклинає сили, а керує ними; пiдкоряє їх своїй волi, а не пiдкоряється їм. I Монґфiнд цiлком слушно зауважила, що коли торочити слова закляття як молитву, воно не спрацює. Я знаю, ранiше ви частенько насмiхалися з неї, бо вона — єдина з вас, хто не має вiдунського хисту. Ви ще до пробудження Дару могли виробляти всiлякi дрiбнi фокуси з арсеналу сiльських вiдунiв. А Монґфiнд — нi, бо коритися силам не в її природi, вона вiд народження налаштована лише керувати ними. I коли вам ще доведеться навчатися приборкуванню сил, то в Монґфiнд це у кровi. За все на цiм свiтi рано чи пiзно доводиться платити, i зараз ви розплачуєтеся за свої вiдунськi здiбностi. — Морґан пiдняв пальця. — Є мудре прислiв’я: добре смiється той, хто смiється останнiй. Можеш посмiятися, Монґфiнд, тепер твоя черга.
    Розчервонiла вiд задоволення Монґфiнд змiряла пихатим поглядом своїх товаришiв, та навiть якщо й збиралася посмiятись, то однак не встигла б. Наступної митi почувся лункий звук, схожий на гуркiт грому. Дiти пiдскочили вiд несподiванки i дружно повернули голови на схiд, де вдалинi виднiлися вежi, куполи та гострi шпилi Авалона. Над мiстом повiльно здiймалась угору невелика бiла хмарина. Аж ось знову гримнуло, i над фортечним муром заклубочилася ще одна така ж хмарина.
    — Що це? — здивовано запитала Монґфiнд.
    — Твоя сестра Дана, — вiдповiв їй Морґан, — наказала дати салют iз сорока гармат на честь перемоги наших вiйськ над ґотiйцями.
    — То ми вже перемогли?! — радiсно вигукнув один iз хлопчикiв.
    — Так, — кивнув Морґан. — I з цiєї нагоди я припиняю сьогоднiшнi заняття. Можете повертатися до мiста.
    Дiтей не довелося пiдганяти. Вони квапливо попрощалися з Морґаном та Кевiном i з войовничими криками побiгли до маленького гайка, де в тiнi дерев паслися їхнi понi пiд наглядом прислуги. Морґан глянув їм услiд i знову розлiгся на травi.
    Тим часом окремi пострiли злилися в безупинну канонаду. Кевiн усмiхнувся:
    — Дана вже хазяйнує в палацi як справжня королева.
    — Раз вiйна скiнчилася, то скоро вона нею стане, — сказав Морґан i солодко позiхнув. — А Колiн жде не дiждеться, щоб затягти її в лiжко. Це вiдчувається навiть у розмовах з ним. Якби це було можливо, то я б подумав, що Дана обпоїла його до одуру приворотним зiллям.
    Кевiн мерзлякувато повiв плечима.
    — Морґане, — скоромовкою випалив вiн, — а приворотнi чари легко зняти?
    — Коли як. Залежить вiд самих чарiв i вiдьми, що їх накладає. Та для тебе це не актуально. За свою цноту не бiйся — на чаклунiв, навiть ще непробуджених, вони не дiють.
    — Точно не дiють?
    Ферґюсон повернув голову й запитливо подивився на нього:
    — Гадаєш, хтось тебе приворожив?
    — Боюся, що так... Але не питай хто.
    — Не питатиму.
    Якийсь час обоє мовчали. Нарештi Кевiн, трохи осмiлiвши, запитав:
    — Морґане, що менi робити?
    — Думаю, нiчого. Я певен, що ти помиляєшся. По-моєму, це нiякi не чари, а банальне бажання стрибнути в гречку... Гм-м. Даруй, що втручаюсь у твоє особисте життя, та як я розумiю, зараз ви з Дейдрою рiдко... е-е, буваєте разом. Вона хоче зберегти бодай видимiсть пристойностi до вашого весiлля, i її можна зрозумiти. I також можна зрозумiти тебе — що ти мимоволi заглядаєшся на iнших дiвчат. Це цiлком природно.
    — Аж нiяк! — палко запротестував Кевiн. — У цьому немає нiчого природного. Повiр менi, ця приворот, я знаю.
    — То переспи з тiєю дiвицею, що буцiм приворожила тебе, — байдуже сказав Морґан. — Як правило, приворотнi чари розвiюються пiсля першої ж ночi.
    Кевiн був шокований:
    — Ну, дякую за пораду! Чув би тебе Колiн...
    — Ага! — усмiхнувся Ферґюсон. — Це Дана? Тодi викинь з голови дурнi думки й заспокойся. Дана дуже гарненька дiвчина, i не дивно, що тебе вабить до неї — без усяких приворотних чарiв. Я теж її хочу, але не роблю з цього трагедiї.
    Кевiн потупився:
    — Це не Дана... це Бронвен.
    Морґан рвучко пiдвiвся i спрямував на нього ошелешений погляд.
    — Бронвен?! Це дитя? Ти що, збоченець?
    — Нiякий я не збоченець, — ображено i знiяковiло заперечив Кевiн. — I Бронвен уже не дитя. Вона ще юна — так, безперечно. У неї нема тiєї ранньої жiночностi, що властива Данi, з цим я теж згоден. Проте Бронвен уже зараз дуже приваблива i навiть... — Вiн осiкся, бо Морґанiв погляд iз просто ошелешеного зробився очманiлим. — От бачиш, Морґане! Бачиш, що зi мною дiється! Коли я думаю про Бронвен, стаю геть дурний... Хiба це нормально?
    — Нi, не нормально, — погодився Ферґюсон. Вiд його поблажливостi не лишилося й слiду; тепер вiн сприймав ситуацiю серйозно. — Це вкрай пiдозрiло.
    — Авжеж. Бронвен точно наслала чари, не сумнiвайся. Вона поводиться зi мною... ну, провокативно. Ставиться до мене, як до своєї власностi, наче цiлком упевнена, що я нiде вiд неї не подiнуся.
    — А Дейдра? — запитав Морґан. — Вона знає про твою... фатальну пристрасть?
    — Нi. Я не наважуюсь їй зiзнатися. Боюся скандалу. Дейдра вже й так пiдозрює Бронвен у спробах увести мене i дуже зла на неї. Останнiм часом вони часто сваряться, хоча й намагаються не показувати цього на людях.
    Морґан кивнув:
    — Я таки помiтив мiж ними напруженiсть, але не думав, що це через тебе. Бронвен узагалi стала дивною, ще дивнiшою, нiж ранiше. Мабуть, подорослiшала... на свiй власний манер. — Вiн ненадовго задумався. — I якщо в принципi iснує можливiсть приворожити чаклуна, то Бронвен, найпевнiше, це вмiє.
    — I що ж робити?
    — Ну, перший варiант — переспати з нею... Хоча Колiн точно вiдiрве менi голову за таку пораду. I тобi також — що ти послухався мене. А втiм, можна ризикнути.
    Кевiн рiшуче похитав головою:
    — Нi, це виключено.
    — Ти так любиш Дейдру чи боїшся гнiву Колiна?
    — I те, i iнше, — чесно зiзнався Кевiн. — Та головне все-таки Дейдра. Якщо я зраджу її, то вже не зможу любити так, як люблю зараз.
    Морґан важко зiтхнув i кинув на нього заздрiсний погляд.
    — Щаслива ти людина, Кевiне. Щиро сподiваюся, що твiй шлюб буде вдалий... не те, що в мене, лайно собаче... — Вiн знову зiтхнув. — Гаразд, я спробую з’ясувати, що з тобою коїться. Та наперед нiчого не обiцяю. Чари, що впливають на психiку, значно легше накласти, нiж зняти. До того ж Бронвен, попри свiй юний вiк, дуже вправна вiдьма.
    — То коли ми почнемо? — нетерпляче запитав Кевiн.
    — Не квапся. Це слiд робити на свiжу голову, з ранку. Давай завтра... Хоча нi, завтра в мене заняття з десятирiчними.
    — Хiба ти їх не скасуєш?
    — Хотiв би, та не можу. Я задав наготувати по п’ять неактивних заклять, а дiтлахи ще недосвiдченi, i до четверга їхнi чари напевно втратять силу. Та й завтра у всiх нас буде важка голова пiсля пиятики. Пiслязавтра тебе влаштує?
    — Цiлком.
    — От i домовилися. — Морґан схвально хрокнув i звiвся на ноги. — А тепер трохи розiмнемося, — сказав вiн, надягши нагрудник та маску для фехтування. — Вставай, лежню! В позицiю!
    Кевiн також надягнув захисне причандалля i взяв свою шпагу, що лежала поруч на травi. Щойно вiн випростався, як Ферґюсон без попередження провiв стрiмку атаку. Кевiн недбало вiдкинув його клинок убiк, зробив прямий випад i легенько торкнувся вiстрям шпаги його грудей.
    — Нерозумно, Морґане! Навiть не сподiвайся заскочити мене зненацька... Ось, маєш!
    Цiлий каскад обманних рухiв призвiв до того, що Морґан удруге вiдкрився i знову отримав укол у груди.
    — Холера! — спересердя вилаявся вiн. — Ти сущий диявол!... Ану повтори цi штучки, тiльки повiльнiше. Деякi я бачу вперше.
    У такому ж дусi проходили всi їхнi вправи з фехтування. Загалом, Морґан був гарним бiйцем, проте його пересiчна майстернiсть не витримувала жодного порiвняння з тим фiлiгранним володiнням клинком, яке демонстрував Кевiн, королiвський маґiстр бойових мистецтв — це почесне звання вiн одержав пiвтора мiсяця тому, що для нього самого стало цiлковитою несподiванкою. Кевiн знав, що вiдмiнно фехтує, на своєму островi вiн був найкращим фехтувальником — але й подумати не мiг, що йому не знайдеться рiвних навiть у Авалонi.
    Пiсля чергової i, як завжди, успiшної Кевiнової атаки Морґан знову зайшовся незлобивою лайкою.
    — Це все твiй клинок, — додав вiн насамкiнець. — Без нього ти геть безпорадний.
    Кевiн розсмiявся й запропонував помiнятися шпагами. Морґан охоче погодився, бо саме це й мав на метi, приписуючи всi його успiхи винятково клинку. Проте пiсля обмiну загальний малюнок двобою не зазнав нiяких змiн — будь-якою iншою шпагою Кевiн володiв так само майстерно.
    Зрештою йому набридла ця гра, i вiн з третьої спроби вибив з Морґанових рук шпагу.
    — Все. На сьогоднi досить.
    — А хай тобi чорт! — лайнувся Ферґюсон i пожбурив свою маску додолу. — Ти не лишив менi жодного шансу. Мiг би бодай раз пiддатися.
    — Тодi б ти образився, — слушно зауважив Кевiн.
    — Це точно, — погодився Морґан. — Знаєш, твої колеги-маґiстри з тебе просто диву даються. Вони кажуть, що для такої вправностi замало навiть найвидатнiшого таланту. За їхнiми словами, у твоїй манерi фехтування вiдчувається неабиякий досвiд — i це лише в двадцять рокiв.
    — Еге ж... — насупився Кевiн. — I тут-таки заводять мову про моє загадкове походження. Починають вигадувати черговi дурницi — наче мало того, що вже є. — Вiн скрушно зiтхнув. — От що я тобi скажу, Морґане: якби покiйний король був живий, менi б нiзащо не дозволили одружитися з Дейдрою. До наших заручин поставилися бiльш-менш стримано лише тому, що король тепер Колiн, i престол успадкують його з Даною дiти. I все одно багацько людей обуренi тим, що Дейдриним чоловiком стане...
    — Тьху! — сплюнув Морґан. — Чужинець, найда... Ти гарний хлопець, Кевiне, але коли впадаєш у меланхолiю, стаєш просто нестерпний. Не бери дурного в голову, твоє походження тут нi до чого. Все це звичайнiсiнькi iнтриґи заздрiсникiв. Якби Дейдра вибрала когось iншого, у нього з’явилося б не менше недоброзичливцiв. От побачиш, згодом усе владнається, i люди змиряться з фактом вашого шлюбу.
    — Навiть Скажений барон?
    Морґан спохмурнiв. Наприкiнцi минулого мiсяця Бран Ерiксон повернувся до Авалона, отримавши на вiйнi поранення. З Кевiном вiн був надзвичайно чемний i запопадливий, що не могло не насторожувати людей, якi знали його пiдступну вдачу.
    — Не до вподоби менi його поведiнка, — спроквола промовив Ферґюсон. — Хтозна, що вiн замишляє. Якби ж ти дозволив менi викликати його на чаклунську дуель...
    — Нi, — рiшуче вiдповiв Кевiн.
    Вiн уже знав, що Колiн збирався вбити Брана Ерiксона в маґiчному поєдинку. Але цьому завадили подальшi подiї: вiн став королем — а королi, як вiдомо, не б’ються на дуелi. Тодi Колiн змусив Ерiксона пiти на вiйну, у сподiваннi, що там його спiткає смерть. Проте не склалося, i Скажений барон повернувся додому, вiдбувшись лише легким пораненням. Тут уже Морґан (вочевидь, не без Колiнової настанови) зголосився порiшити Ерiксона, коли той залiкує рану. Однак iз цим катеґорично не погодився Кевiн, який вважав барона своїм особистим клопотом i навiть почував себе ображеним через те, що друзi так опiкали його.
    — Мабуть, Ерiксон чекає на пробудження мого Дару, — припустив Кевiн, — щоб викликати мене на чаклунський двобiй. Бо розумiє, що в звичайнiй дуелi зi мною не має жодних шансiв.
    — Атож, — кивнув Морґан. — У поєдинку на клинках ти зарiжеш його, як свиню. Що й раджу тобi зробити, коли вже вiдмовляєшся вiд моєї допомоги.
    Кевiн невизначено хитнув головою:
    — Бiда в тому, що вiн не дає нi найменших пiдстав. Боюсь, менi таки доведеться першим розпочати сварку. Обiзвати його негiдником, педерастом абощо.
    — Тiльки не педерастом, — попередив Морґан. — Ерiксон не вважатиме це за образу. — Вiн надягнув капелюха й пiдiбрав iз землi обидвi маски. — Ну, гаразд, поїхали до мiста. Сьогоднi свято, i дiвки будуть нарозхват. Отож треба поквапитися, щоб не лишитися з носом.

    Роздiл 10

    У мiстi панувала надзвичайна метушня. Скрiзь майорiли прапори, вiкна й фасади будинкiв прикрашали гiрлянди квiтiв. Усi мешканцi Авалона, знать i простi городяни, дорослi та дiти, були святково вдягненi, у радiсному настрої. Кожна корчма, кожна пивниця i навiть дешева забiгайлiвка тимчасово стали зосередженням життя прилеглих до них кварталiв. Власники питних закладiв миттю пiдвищили цiни на свою продукцiю i сподiвалися до кiнця цього дня зiбрати щонайменше тижневий виторг.
    Словом, був звичайний святковий день з тих приємних днiв, що приходять нежданою радiстю — загалом очiкуванi, але в даний момент несподiванi. Певна рiч, справжнi свята були ще попереду — коли в Авалон прибуде король на чолi переможної армiї, iз сотнями захоплених у ворога прапорiв та iнших трофеїв, зi скринями, повними золота, срiбла та коштовних каменiв, отриманих за контрибуцiю, з наспiх пошитими штандартами нових ґрафств, приєднаних до королiвства в результатi анексiї... Ну, а поки народ вiдзначав саму звiстку про перемогу, заздалегiдь смакуючи майбутнi, ще пишнiшi урочистостi.
    Прибувши до палацу, Морґан подався за своїми справами, а Кевiн став шукати Дейдру, яка, за свiдченнями придворних та челядi, разом з Даною керувала пiдготовкою до святкового бенкету. Кiлька разiв вiн розминався з нею, та нарештi напав на її свiжий слiд i вже йшов був до неї, аж раптом спiткав на пiвдорозi Бронвен. Вiднедавна Колiнова сестра взяла собi за звичку траплятися йому на очi в найнедоречнiшi моменти i в найнесподiванiших мiсцях. Iнодi Кевiновi здавалося, що Бронвен безперестану шпигує за ним. А що вона переслiдувала його, не пiдлягало жодному сумнiву.
    Коридор був безлюдний, але за рогом чулися кроки. Бронвен мовчки схопила Кевiна за руку i потягла його до кiмнати, звiдки щойно вийшла. Це було крихiтне помешкання якогось iз нижчих придворних чинiв, i Кевiн взагалi не розумiв, що вона тут робила. Також вiн не мiг уторопати, чому дозволив їй затягти себе до цiєї комiрчини.
    Бронвен зачинила дверi й повернулася до Кевiна.
    — Де ти запропастився? — Це було не питання, а радше констатацiя самого факту його тривалої вiдсутностi в палацi.
    — А тобi що до того? — огризнувся Кевiн. — Я не мушу звiтувати перед тобою.
    — Знову ховався вiд мене? — кокетливо запитала вона.
    Кевiновi защемiло серце. Вiн не вважав Бронвен гарною чи, принаймнi, симпатичною — та водночас вiдчував до неї якийсь незрозумiлий, iррацiональний потяг. I нiчого вдiяти з цим не мiг...
    — Що тобi треба? — простогнав Кевiн. — Дай менi врештi спокiй!
    Бронвен примружилася й допитливо подивилась на нього:
    — Та невже? Ти справдi хочеш, щоб я дала тобi спокiй? Гм, дуже сумнiваюся. Твiй погляд каже про iнше.
    З останнiх сил Кевiн постарався зосередитися на її ластовиннi, що зазвичай справляло бажаний ефект. На вiдмiну вiд Дейдри, чиї веснянки лише приємно пом’якшувала надто жорстку, слiпучу красу, Бронвен була просто коноплястою, що не додавало привабливостi її й без того негарному обличчю.
    А проте Бронвен йому подобалася. Попри негарне лице з ластовинням, маленький нiс, тонкi губи, дрiбнi зуби та щупляву, ще зовсiм дитячу фiгуру...
    — Нiчого, — видихнув вiн. — Скоро Морґан звiльнить мене вiд твоїх чарiв. Дуже скоро...
    Бронвен присiла на край вузького лiжка й сумно всмiхнулася:
    — Не сподiвайся, любий. Навiть Морґановi це не до шмиги.
    Цими словами вона фактично визнала свою вину, проте Кевiн нiтрохи не обурився. Вiн i так майже не сумнiвався, що Бронвен наслала на нього приворот, а її зiзнання навiть принесло йому певне полегшення. Найбiльше Кевiн боявся тiєї малоймовiрної можливостi, що його вабить до неї без усiляких чарiв.
    — Морґан упорається, — сказав вiн iз впевненiстю, якої насправдi не почував. — Але я пропоную тобi шанс виправитися. Якщо ти сама знiмеш з мене цi чари, я вважатиму все це лише прикрим непорозумiнням i не триматиму на тебе зла. А якщо ти вiдмовишся, то... — Кевiн завагався.
    — I що ж тодi? — глузливо осмiхнулася Бронвен. — Може, поскаржишся Дейдрi? I чим вона зарадить твоїй бiдi? Тим, що спробує видряпати менi очi?
    Кевiн присунув до себе хисткий ослiнчик i сiв.
    — Мiж iншим, це iдея, — спокiйно промовив вiн. — Сам я нiчого зробити тобi не можу — ти ж бо дiвчина. То нехай з тобою розбирається Дейдра. А я тим часом владнаю iншу нашу проблему — закатруплю Ерiксона.
    — От як? — насторожилася Бронвен. — Хочеш викликати його на дуель?
    — Таки доведеться. З метою самозахисту.
    — Хiба вiн загрожує тобi?
    — А хiба нi? Адже вiн убиває всiх... — Кевiн замовк i почервонiв. — Ти й сама знаєш.
    — Атож, знаю. Та тебе це не стосується. I взагалi, це вже в минулому. Ерiксон бiльше не цiкавиться особистим життям Дейдри.
    — З чого ти взяла?
    — Бо знаю.
    — Це вiн тобi так сказав? I ти повiрила йому? Цьому божевiльному манiяку?
    Бронвен хитнула головою:
    — Так зване божевiлля Брана Ерiксона — один iз найбезглуздiших мiфiв королiвського двору. Скажений барон зовсiм не скажений, його вчинки були продиктованi не божевiллям, як усi думають, а тверезим розрахунком. Ерiксон лише вдавав, що закохався в Дейдру, так само як i вдавав, що через це з’їхав з глузду. Власне, йому було начхати на неї, бо вiн переконаний мужоложець, жiнки його зовсiм не цiкавлять, йому подобаються лише хлопчики... Фе, яке паскудство! — Бронвен обурено пирхнула, а Кевiна пересмикнуло вiд огиди. — Отож барон убивав не з помсти i не з ревнощiв. Були iншi причини.
    — Якi?
    Бронвен встала й пiдiйшла до невеличкого вiкна. Поклавши лiву руку на пiдвiконня, вона пильно вдивилася в Кевiна. Губи її мiцно стислися, а мiж бровами з’явилося кiлька зморщок, що аж нiяк не робили її гарнiшою.
    — Ти справдi хочеш це знати?
    — Так, хочу.
    — А не пошкодуєш? Часом незнання — благо.
    У грудях Кевiновi замлоїло вiд лихих передчуттiв.
    — Тiльки не для мене. Я маю знати все, що стосується Дейдри.
    — Гаразд. Але ти мусиш пообiцяти менi, що мовчатимеш про все почуте. Що б ти не дiзнався, нiкому цього не розкажеш.
    Вимога Бронвен здалася Кевiновi бiльш нiж дивною, а її похмурий тон тривожив i насторожував. Помiтивши його вагання, вона попередила:
    — Це неодмiнна умова. Без її виконання можеш не розраховувати на мою вiдвертiсть.
    Кевiн зiтхнув i необачно вирiшив, що краще знати на таких умовах, нiж не знати взагалi.
    — Добре. Я даю тобi слово.
    Бронвен неквапом пройшлась по кiмнатi й зупинилася за Кевiновою спиною.
    — Навiть не знаю, з чого почати, — рiвним, безбарвним голосом заговорила вона. — Це дуже болюча для мене тема.
    — Чому?
    — З багатьох причин. Зокрема тому, що Ерiксон убивав Дейдриних хлопцiв задля мого брата Емрiса.
    — Задля Емрiса? — перепитав Кевiн розгублено. Вiн хотiв був повернутися, щоб зазирнути Бронвен в очi, але потiм чомусь передумав. — До чого тут вiн?
    — Влада, престол — от до чого. Емрiс дурний, як iндик, вiн не брав до уваги Колiна i вважав, що мiж ним та короною стоїть лише Дейдра, вiрнiше, її майбутнi дiти. Влаштувати на неї замах вiн боявся, пам’ятаючи про долю нашого батька, тому змовився з Ерiксоном, щоб... Цебто iдея, як я розумiю, спочатку належала Ерiксоновi, бо сам Емрiс до такого не додумався б... Коротше кажучи, вони наслали на Дейдру чари безплiдностi.
    — Що?! — вигукнув Кевiн i спробував встати, проте не змiг навiть ворухнутися — його наче паралiзувало.
    — Вибач, — озвалася за його спиною Бронвен. — Я мусила це зробити, щоб ти не утнув якусь дурницю.
    — Вiдпусти мене! Я вб’ю їх!
    — Не кричи, — голос Бронвен став твердим. — Iнакше я позбавлю тебе мови. Заспокойся й вислухай мене. Емрiс i Ерiксон наслали на Дейдру чари безплiдностi, але вони вимагали часу, щоб закрiпитися, — вiд шести до дванадцяти мiсяцiв. Крiм того, для успiшної дiї закляття належало вiдгородити її вiд чоловiкiв, що Ерiксон i зробив.
    — Але ж я... — почав був Кевiн, хапаючись за соломину.
    — Ти з’явився надто пiзно, — з гiркою усмiшкою вiдповiла Бронвен. — Визволив Дейдру з рук викрадачiв, але зруйнувати чари вже не мiг. А що ж до iнших, що були до тебе... то вони були недовго. Для закрiплення чарiв Дейдра мусила вiдчувати постiйний голод — звiсно, йдеться не про бажання поїсти. Саме для того Ерiксон улаштував свiй терор. I чари зрештою закрiпилися.
    Кевiн голосно завив. Бронвен обiйшла його i, зупинившись перед ним, сказала:
    — Я зовсiм не жартувала, коли обiцяла позбавити тебе мови. Присягаюсь, я так i вчиню, якщо ти зараз же не вгамуєшся. Будь гарним хлопчиком, Кевiне, не змушуй мене пошкодувати, що я довiрилася тобi.
    — Це все брехня! — сказав Кевiн, з запiзненням згадавши, що людям властиво заперечувати навiть очевиднi факти, якщо вони суперечать їхнiм бажанням. — Брехня!
    — На жаль, нi, — похитала головою Бронвен. — Це правда, гiрка правда — але таке життя. Емрiс i Ерiксон домоглися свого. Дейдра вже не зможе мати дiтей. Нiколи.
    — I ти знала про це?! Знала й мовчала?!
    — Не кричи. За кого ти мене маєш? Невже думаєш, що я б дозволила їм зробити це? На жаль, я дiзналась про все надто пiзно, вже пiсля смертi дядька Брiана. Менi Емрiс розповiв. Я пригрозила викрити його причетнiсть до дядькового вбивства, i вiн з переляку зiзнався в усiх своїх злочинах.
    — Виходить, вiн винний i в смертi короля?
    — Так. Коли стався замах, я вiдразу запiдозрила Емрiса й пiдслухала його розмову з Ерiксоном. Вони, дурнi, вважали, що їхнiй захист не можна подолати, а я...
    — Що ти почула?
    — Емрiс скаржився Ерiксону, що справа не вигорiла. Мовляв, король при смертi, його вбивця вмер вiд отрути, але з’ясувалося, що дядько Брiан змiнив заповiт на Колiнову користь...
    — Тобто, — знову перебив її Кевiн, — ти дiзналася досить, щоб обох стратили. Чого ж тодi мовчала?
    Бронвен важко зiтхнула й вiдповiла:
    — Дядька Брiана це однаково не воскресить, а Емрiс — мiй брат...
    — Вiн злочинець! — гнiвно вигукнув Кевiн.
    — Атож, вiн злочинець i заслуговує смертi. Але вiн мiй брат, i я люблю його... Не так, як Колiна, iнакше, та все ж люблю. У тебе немає нi братiв, нi сестер, Кевiне МакШон. Тобi важко зрозумiти мої почуття.
    У Кевiновiй головi промайнула дика думка, що вiн, мабуть, змiг би власноруч убити Александра (i якось мало не вбив!), але холоднокровно вiдправити рiдного брата на шибеницю йому б точно забракло духу. Вiдчайдушнi спроби згадати, хто такий Александр, викликали в Кевiна сильний головний бiль, а за секунду вiн геть забув, про що думав. Миттєве осяяння минуло, i лишилась тiльки згадка про гострий безпричинний бiль...
    — Помиляєшся, Бронвен, — сказав Кевiн. — Я розумiю твої почуття i поважаю їх. Ти не можеш повiдомити про злочин свого брата, гаразд, тодi це зроблю я.
    — А пам’ятаєш, що дав слово мовчати?
    — Так, але...
    — Ти дав менi слово, — наполегливо повторила Бронвен.
    — Але ж я не думав, що це так серйозно.
    — Треба було гарненько подумати, перш нiж приставати на мої умови. А тепер уже пiзно. Ти дав слово i мусиш дотримати його... якщо ти чесна людина.
    — А щоб тебе покорчило! — прогарчав Кевiн, оскаженiлий вiд безсилої лютi. — З яким би задоволенням я придушив тебе!...
    — От тому ти й сидиш знерухомлений, щоб зопалу нiчого не накоїв. Хiба я винна в Дейдринiй безплiдностi? Я лише повiдомила погану звiстку.
    — А ще ти покриваєш злочинцiв — свого брата й Ерiксона, — з хижим блиском в очах проказав Кевiн. — Я не потуратиму тобi в цьому. Я дав слово мовчати i стримаю його. Але залишаю за собою право поквитатися з мерзотниками. Я вб’ю їх! Обох!
    — Емрiса не чiпай, — попередила Бронвен. — А втiм, вiн уже далеко, ти все одно не дiстанеш його. Що ж до Ерiксона, то я й сама не збираюся прощати йому смерть дядька i знущання над Дейдрою.
    — А чому ж ти...
    — Я терпляча, мiй любий, i часу в мене вдосталь. Помста — це страва, що найкраще смакує холодною. Її слiд готувати ретельно, без поспiху, отримуючи насолоду вiд кожної, навiть найменшої дрiбнички. — В очах Бронвен затанцювали диявольськi вогники. — Я готую для Ерiксона такi тортури, що пiсля смертi пекло йому раєм здаватиметься. Пропоную тобi взяти в цьому участь. Ти маєш багату уяву, тож, сподiваюся, зробиш свiй внесок у нашу загальну справу, вигадаєш ще кiлька особливо витончених катувань. А потiм, коли все пiдготуємо, разом потiшимося видовищем передсмертних страждань Ерiксона.
    Кевiн зненацька гикнув. Холодна, розважлива жорстокiсть Бронвен викликала в нього нудоту. Зараз вона нiтрошки не приваблювала його.
    — А поки, — вела далi Бронвен, — побудь тут з пiвгодини, обмiркуй мою пропозицiю, вгамуйся, охолонь. Згодом я зайду довiдатися про твоє рiшення... Кричати марно, — додала вона, коли Кевiн вiдкрив рота, але спромiгся видобути з себе лише тихе й нерозбiрливе белькотiння. — Ця кiмната надiйно захищена, i в коридорi нiчого чутно не буде.
    З цими словами вона вийшла, щiльно зачинивши за собою дверi. Кевiн обурено прогарчав їй услiд. Вiн подумки проклинав Бронвен, шаленiючи вiд свого безсилля. Такого приниження вiн не почував ще нiколи i мало не ридав вiд гнiву та досади...
    На Кевiнове щастя, його страждання тривали недовго. За кiлька хвилин пролунав обережний стукiт у дверi. Кевiн зiбрав усi свої сили i якнайгучнiше застогнав у надiї, що його почують. Так воно й сталося. Дверi прочинилися, i в кiмнату зазирнула кучерява Данина голiвка.
    — Лорде МакШон! — заскочено мовила вона. — Що з вами?
    Кевiн знову застогнав, вiдчайдушно клiпаючи очима. Збагнувши, що вiн не може розмовляти, Дана швиденько пiдiйшла до нього.
    — О боже! На вас накладенi чари! Заждiть, зараз я вам допоможу.
    Вона поклала руки йому на плечi. Кевiна засiпало.
    — Звичайнi чари безмовностi й нерухомостi, — прокоментувала Дана. — Але як майстерно накладенi! Хто ж це вас так закляв? Я йшла коридором, аж раптом вiдчула якийсь негаразд. Кiмната була захищена потужним вiдворотним закляттям, i я мало не пiшла далi, лише останньої митi похопилася... Ну, от i все, ви вiльнi.
    — Бронвен... — хрипко проказав Кевiн. — Бронвен...
    — То це вона? — здивувалася Дана. — Але чому?
    Кевiн пiдхопився зi стiльця, замалим не збивши її з нiг.
    — Ерiксон!... Де Ерiксон?
    — Не знаю, — вiдповiла спантеличена Дана. — Та що врештi сталося? Нащо вам Ерiксон?
    — Вiн негiдник! Смерть йому! — прогарчав Кевiн i прожогом вибiг iз кiмнати, забувши навiть подякувати Данi за допомогу.

    Роздiл 11

    Бран Ерiксон мов крiзь землю провалився. Востаннє його бачили разом iз Бронвен, а потiм обоє десь щезли. Кевiн гасав по палацу як очманiлий, зазирав в усi закутки i двiчi спускався в пiдземелля. Та поступово його гнiв ущух, певнiше, охолов, i вiн дiйшов висновку, що не слiд так гарячкувати, адже Бронвен, де б вона не сховала барона, явно не має намiру прощати його. Невдовзi Кевiн навiть вiдчув задоволення вiд думки про те, що Ерiксона чекає неминуча смерть — але станеться це не зараз i не одразу, а дуже повiльно й болiсно.
    Саме в такому станi Кевiна знайшла Дейдра, стривожена його раптовою аґресивнiстю, чутки про яку вже облетiли весь палац. Дивлячись на неї з любов’ю й мукою, з жалiстю й обожнюванням, Кевiн подумав, що немає таких тортур, що їх не заслужили Бран Ерiксон та Емрiс Лейнстер, i швидка смерть була б для них замалою карою за їхнi грiхи. Вiн заприсягся собi, що, попри заступництво Бронвен, її брат Емрiс не уникне розплати...
    — Кевiне, — сказала Дейдра, взявши його за руку. — Що з тобою? Я чула вiд Дани, що Бронвен...
    — Дана неправильно зрозумiла, — квапливо перебив її Кевiн. — То був Ерiксон.
    — Ерiксон? — Дейдринi очi потьмянiли. — То це вiн наклав на тебе закляття? Негiдник!... А до чого тут Бронвен?
    — Вiн чiплявся до неї, а я вступився, — бовкнув Кевiн перше, що спало йому на думку.
    — Отакої! — здивувалася Дейдра. — А я думала, що його цiкавлять лише хлопчики...- Тут вона по-справжньому розлютилася й тупнула нiжкою. — Клятий виродок! Вiн уже геть здурiв! Треба заарештувати його.
    — Вiн десь зник, — сказав Кевiн. — I Бронвен також.
    Дейдра недбало знизала плечима:
    — От за неї я не турбуюся. Вона зумiє захистити себе. Дарма ти вплутався в цю справу. Бронвен не потребує нiчийого заступництва, це вiд неї треба всiх захищати. Цiлком можливо, що вона сама спровокувала Ерiксона — аби потiм ти вступився за неї. Останнiм часом вона так i пасе тебе очима. Я б не радила заохочувати її.
    — Я й не думав заохочувати її. Мене вона не цiкавить. Менi потрiбна тiльки ти, одна лише ти, i не важливо, що... — Кевiн розгублено замовк. Вiн мав на увазi одне, Дейдра подумала про iнше, i обоє спохмурнiли.
    Кевiновi стало гiрко й тоскно. Дейдра, закусивши губу, з нiмим докором дивилася на нього; в її очах застиг бiль усiх дев’ятнадцяти прожитих рокiв... Вони вiдчули полегшення, коли з’явився Морґан Ферґюсон i звiльнив їх вiд необхiдностi самим шукати вихiд з цiєї прикрої ситуацiї.
    — Моє шанування, принцесо, — чемно вклонився вiн Дейдрi. — Я не завадив вашiй розмовi?
    — Аж нiяк, мiлорде, — стримано вiдповiла вона. — Я саме збиралася йти. Охоче поговорила б з вами, та в мене багато справ. — Дейдра силувано всмiхнулася Кевiновi й рушила коридором у напрямку Бенкетної зали.
    Кевiн провiв її ладну фiгурку сумним поглядом, вiдтак повернувся до Морґана.
    — Треба поговорити, — вiдповiв той на його нiме запитання. — Справа нагальна. Ходiмо до тебе.
    — Гаразд.
    Вони перейшли в захiдне крило палацу i стали пiднiматися сходами. Морґан сказав:
    — Вибач, що завадив вам з Дейдрою, але...
    — Ти тут нi до чого, Морґане. Я сам усе зiпсував. Бовкнув одну дурницю, а вона сприйняла це на рахунок свого неповноцiнного Дару.
    — Дуже образилася?
    — Ще б пак, — зiтхнув Кевiн.
    Вони ввiйшли до його помешкання. Морґан захистив вiтальню чарами вiд прослуховування, влаштувався в зручному крiслi бiля вiкна i розкурив сигару.
    — Зi мною знову зв’язувався Колiн. Наказав арештувати Брана Ерiксона за звинуваченням у державнiй зрадi.
    — Ага... — тiльки й промовив Кевiн, присiвши на м’який стiлець.
    — Як ти розумiєш, — продовжував Морґан, — я не мiг не зацiкавитися твоїми активними пошуками того ж таки Ерiксона. Звичайно, вас не можна назвати щирими друзями, проте твоя несподiвана аґресивнiсть трохи здивувала мене. Особливо коли врахувати, що барон десь запропастився разом iз Бронвен, яка, в свою чергу, перетворила тебе на мумiю.
    Кевiн не став повторювати баєчку про те, що закляття наклав Ерiксон, а не Бронвен. На вiдмiну вiд Дейдри, яка швидше захотiла повiрити йому, нiж справдi повiрила, Ферґюсон на це не купився б. Тому вiн просто запитав:
    — А як пояснив свiй наказ Колiн?
    — Нiяк. Доручив менi заарештувати барона й одразу вiдключився. У мене склалося враження, що одночасно вiн з кимсь розмовляв. А тепер розповiдай, що за ґедзь тебе вкусив. Чому ти шукав Ерiксона?
    — Бо дещо довiдався про його витiвки, — неохоче вiдповiв Кевiн.
    — Вiд Бронвен?
    — Так... Тiльки не питай, що саме. Я дав їй слово мовчати.
    — Добре, не питатиму.
    Морґан вiдкинувся на спинку крiсла, закусив сигару в правому кутку рота й уп’явся в Кевiна прискiпливим поглядом. За хвилю Кевiн збентежено вiдвiв очi.
    — Зрозумiй... я дав слово.
    — Атож, розумiю. I разом з тим бачу, що тобi дуже хочеться порушити його. В цьому немає нiчого ганебного, Кевiне. Бувають ситуацiї, коли слiпе й безумовне дотримання слова перетворюється з чесноти на дурiсть. Знаючи Бронвен, я маю велику пiдозру, що ти потрапив саме в таке iдiотське становище. Б’юсь об заклад, вона взяла з тебе обiцянку мовчати, не пояснивши, навiть не давши наздогад, про якi серйознi речi збирається розповiсти.
    — Ну... — зам’явся Кевiн. — Власне, вона попереджала, що я пошкодую...
    — I цим ще дужче заiнтриґувала тебе, — пiдхопив Морґан. — А потiм розповiла про таке, що зробило тебе мало не спiвучасником злочину.
    — Нi, не спiвучасником. Радше, приховувачем.
    — Отож-бо й воно. Якщо називати речi своїми iменами, то Бронвен видурила в тебе обiцянку. А це звiльняє вiд будь-яких зобов’язань. Чесне слово не можна отримати нечесним шляхом.
    Зрештою Морґановi вдалося переконати Кевiна, i вiн переповiв усе, що почув вiд Бронвен, нiчого не приховуючи. Вислухавши його, Ферґюсон ненадовго задумався, потiм сказав — але зовсiм не те, що очiкував почути вiд нього Кевiн:
    — Ти здогадуєшся, навiщо вона це розповiла?
    — I навiщо?
    — Щоб ти ще бiльше став жалiти Дейдру. А жалiсть часом убиває любов. Бронвен дуже жорстоке дiвчисько.
    Кевiн подивився на нього з благанням:
    — Морґане, скажи, що це неправда. Скажи, що це неможливо. Скажи, що цього бути не може, що все це — дурницi.
    Ферґюсон зiтхнув:
    — Сказати я можу. Та хiба ти повiриш менi?
    — Отже, чари безплiдностi iснують?
    — Цiлком можливо. Теоретично я допускаю iснування таких чарiв, щоправда, дуже туманно уявляю механiзм їхньої дiї. — Вiн скрушно похитав головою. — Далебi, чортiвня якась! Спочатку Бронвен з її приворотними чарами, тепер от — Бран Ерiксон iз закляттям безплiдностi...
    — Ти зможеш його зняти? — з боязкою надiєю запитав Кевiн.
    — Тут краще звернутися до фахiвця з чаклунської медицини. А можливо, доведеться зачекати повернення Колiна з його Силою. Та найперше слiд упiймати Ерiксона й витрясти з нього саме закляття. З чарами завжди легше боротися, коли знаєш їх першооснову. — Морґан хмикнув. — Цiкаво, а що б ти робив, якби й далi тримав своє слово?
    — Авжеж, — кивнув Кевiн. — Тiльки б мучив себе й жалiв Дейдру... А так у мене хоч з’явилася надiя.
    Ферґюсон пильно подивився на нього.
    — А ти не думав, що Бронвен могла навiяти тобi цю безнадiю? Не грубо, а дуже тонко, ненав’язливо. Особисто менi видається пiдозрiлим, що ти так швидко й без вагань повiрив її словам. А ще я певен, що якби Дана не визволила тебе, якби ти пробув пiд владою чарiв Бронвен стiльки часу, скiльки вона розраховувала тебе протримати, то неухильно дотримувався б своєї обiтницi мовчання.
    Кевiн заскреготав зубами:
    — Кляте мале стерво! Шкода, що вона Колiнова сестра, iнакше б я... До речi, ти повiдомиш про все Колiна?
    — Повiдомлю, але не про все. Жодного слова про Емрiса. Я не буду тiєю людиною, вiд якої Колiн дiзнається, що його рiдний брат — убивця. Та й тобi раджу мовчати. От коли зловлять Ерiксона, i на допитi вiн викаже Емрiса, тодi iнша рiч. А якщо нi, то нехай це залишається в таємницi.
    — Емрiс заслуговує смертi!
    — Безумовно, — не став заперечувати Морґан. — Проте я не збираюсь робити Колiновi ведмежу послугу, змушуючи його до страти рiдного брата. Зрештою, Емрiс уже не становить нiякої загрози. Хай собi скнiє у вигнаннi, хай мучиться докорами сумлiння i страшиться пекла.
    Кевiн рiшуче похитав головою:
    — Цього я так не залишу. Колiновi теж нiчого не скажу, але не вiдмовлюся при нагодi поквитатися з Емрiсом.
    — Це твоє право, — байдуже сказав Ферґюсон. — А зараз не заважай. Спробую зв’язатися з Колiном.
    Вiн розслабився в крiслi й заплющив очi. Камiнь на його грудях iнтенсивно замерехтiв, встановлюючи контакт на вiдстанi в тисячу миль з Колiновим Знаком Сили. Здатнiсть обмiнюватися думками Кевiн вважав одним з найдивовижнiших чаклунських прийомiв. Мiж ним та Дейдрою зрiдка виникав такий зв’язок, зазвичай вiн тривав лише лiченi секунди, але цi миттєвостi були такi прекраснi й захопливi, що попервах Кевiн не мiг зрозумiти, чому чаклуни та вiдьми вiддають перевагу звичайному спiлкуванню. Згодом вiн дiзнався, що проблема не лише в тих зусиллях, якi треба докладати для утримання телепатичного контакту. Чаклуни, спiлкуючись подумки, мають повсякчас бути напоготовi, щоб не вихлюпнути на спiврозмовника всi свої емоцiї, почуття й переживання, перед якими не встоїть навiть найвiрнiша дружба, навiть найнiжнiша любов. Морґан якось сказав, що для того, аби всiма фiбрами душi зненавидiти людину, досить зазирнути в її справдешнi думки. Кевiн не погоджувався з таким катеґоричним твердженням; йому хотiлося вiрити, що якби вiн знав про всi Дейдринi таємницi, то кохав би її як i перше.
    За кiлька хвилин Морґанiв камiнь згас. Вiн розплющив очi й позiхнув. Погляд його був похмурий i незадоволений.
    — От чорт! Дiвки на сьогоднi вiдмiняються. О першiй попiвночi маємо бути в Колiновiм кабiнетi — я, ти i Дана. Вiн хоче поговорити з нами.
    Кевiн здивовано пiдвiв брови:
    — I зi мною? Але ж я ще не пробуджений чаклун.
    — Не бiда. Ми з Даною допоможемо тобi.
    Кажучи це, Морґан навiть не пiдозрював, якими пророчими виявляться його слова...

    Iз глибин пам’ятi...
    (Закiнчення)

    Коли ми залишили володiння Хаосу, я взяв курс на один зi свiтiв-двiйникiв Країни Вiчних Сутiнкiв. Невдовзi Юнона помiтила вiдхилення вiд маршруту й зауважила:
    — Здається, ми прямуємо до Сутiнкової Зони. Хочеш порадитися з дiдом?
    — Нi, спершу з Дiаною. Щойно зв’язувався з нею.
    — Зрозумiло, — сказала вона i трохи докiрливо додала: — Ти навiть не запитав моєї згоди.
    — Я не сумнiвався, що ти погодишся. Нам не слiд розголошувати цю iнформацiю, аж поки ми самi не збагнемо, що вона означає. А Дiана допоможе розiбратися в її тополоґiчних аспектах.
    Мама кивнула, визнавши мою слушнiсть. Її менша сестра Дiана, попри свою молодiсть, була справжнiм математичним генiєм. Якщо хтось i мiг зрозумiти дивнi твердження Ворога про Серединнi свiти та витоки Формотворчих, то це саме вона.
    — Твоя правда, — сказала Юнона. — Зараз у моїй головi цiлковитий сумбур. Я маю зiбратися з думками, перш нiж звiтувати перед главами Домiв про нашу зустрiч з Нечистим.
    — Тодi заблокуй свiй Сапфiр, — порадив я. — Щоб нiхто не заважав збиратися з думками.
    Вона зняла з пальця золоту каблучку з Небесним Сапфiром, який, крiм усього iншого, був телепатичним приймачем-передавачем, i поклала до кишенi своєї тунiки.
    Майже всю дорогу ми мовчали, i лише наприкiнцi мама замислено мовила:- Боюсь, Артуре, я прищепила тобi надто сильну любов до мого Дому. Сутiнки тобi дорожчi за Свiтло, а з Сутiнковими родичами ти знаєшся бiльше, нiж з дiтьми Свiтла. От, скажiмо, до жодної зi своїх рiдних сестер ти не прив’язаний так, як до Дiани.
    Я вiдчув, що червонiю.
    — А що в цьому поганого?
    — Загалом нiчого. Але для тебе, як принца Свiтла, це неправильнi прiоритети.
    — Якi вже є, — сказав я. Ми якраз дiсталися мети нашої подорожi й вийшли з Тунелю на узлiссi, неподалiк спокiйного струмка. — А от i Дiанин свiт, її власнi Сутiнки.
    Великий диск червоного сонця нерухомо висiв над самим небокраєм, не зрушивши нi на йоту впродовж останнiх мiльйонiв рокiв. Це був надзвичайно старий свiт, де припливнi сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осi, i тепер вона дивилася на свiтило лише одним своїм боком. Тут не було змiни дня та ночi, не було пiр року, а була денна пiвкуля, випалена безжальним сонцем, i була нiчна — скута вiчною мерзлотою, а мiж ними тяглася смуга вiчних сутiнкiв, де вiчно панувала осiнь.
    Ми йшли по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з жовтим, червоним i жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на iнфрачервоне промiння, чим i пояснювався такий незвичайне колiр рослинностi. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нiчного боку дув сильний вiтер — з настанням рiвноваги атмосфернi процеси в Сутiнках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих свiтах. Юнона змерзла у легкiй тунiцi, i я накинув на її плечi свою мантiю.
    — Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?
    — Та просто захотiв трохи прогулятися з тобою, — вiдповiв я. — Останнiм часом ти мало придiляєш менi уваги.
    Мама тихо зiтхнула:
    — Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дiтям, то була б найщасливiшою жiнкою в свiтi. Але не можу — бо я королева...
    Нарештi ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з бiлого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в травi маленькi золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами й вiдстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострi мордочки. Та оскiльки ми не виказували жодних ознак ворожостi, за хвилю звiрята перестали на нас зважати й поновили свої iгри.
    Завiса на входi в шатро вiдхилилася, i назустрiч нам вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. У неї було густе русяве волосся й великi синi очi, що промiнилися веселою й безтурботною юнiстю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, i саме через те я завжди вирiзняв її з-помiж усiх моїх сестер та кузин. Я нiколи не називав Дiану тiткою, бо вона була на п’ять рокiв менша за мене, а за своєю поведiнкою, звичками та манерами взагалi залишалася пiдлiтком — мабуть, така вже доля бiльшостi вундеркiндiв.
    — Артуре! Сестро! — радiсно вигукнула Дiана. Її лице осяяла усмiшка — не така слiпуча, як мамина, але також чарiвна.
    Вона обняла Юнону, поцiлувала її в щоку, а потiм взяла мене за руку й зазирнула менi в очi.
    — Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустрiч з Ворогом?
    — Бо й сам не знав, — вiдповiв я. — Все сталося раптово.
    — Мiг би зв’язатися зi мною по дорозi.
    — Вибач.
    — Ти безсердечний еґоїст, Артуре!
    — Каюсь. I обiцяю виправитися.
    Дiана розсмiялася:
    — О нi, тiльки не це!
    — Чому?
    — Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матерi, що слухала нас iз доброзичливою усмiшкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу. Твоє щастя, що з вами нiчого не сталося.
    — А що могло статися? Анiчогiсiнько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це i є твiй притулок?
    — Так. Тобi тут подобається?
    — Звiсно, подобається. Бо цей свiт як двi краплi води схожий на Країну Сутiнкiв. Хiба що вiн ненаселений.
    — Тому я його й обрала.
    Мама хитнула головою:
    — Надто вже ти полюбляєш самотнiсть, сестричко.
    — Аж нiяк, — заперечила Дiана. — Просто не люблю зайвої метушнi, коли працюю, i ти це знаєш.
    — Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зi звiрят, що першим осмiлiло, пiдiйшло до неї i стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речi, такi тваринки в наших Сутiнках не живуть. Вони тутешнi?
    — Нi. Я привела їхнiх дiдусiв i бабусь з iншого свiту.
    — I як їх називаєш?
    — Просто звiрятами. Поки не придумала щось оригiнальне... Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголоднiли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.
    Примiщення усерединi шатра було роздiлене шовковими завiсами на три кiмнати. Пiдлога в першiй вiд входу i найбiльшiй була вкрита вовняним килимом; посерединi була розстелена бiлоснiжна скатертина з обiдом на три персони.
    Ми влаштувалися на м’яких пухових подушках i взялися до їжi, балакаючи про рiзнi дрiбницi. Розмова про нашу зустрiч з Ворогом за мовчазною згодою була вiдкладена на десерт. Поки Юнона й Дiана обмiнювалися останнiми плiтками, я набирався смiливостi, щоб повiдомити мамi новину, якiй вона зовсiм не зрадiє. Я мав зробити це давно, та нiяк не мiг зважитися i все чекав на слушну нагоду. Правда, зараз був не найвдалiший момент — але я вже не хотiв зволiкати.
    Коли в розмовi виникла пауза, я простягнув руку i змахнув з Дiаниного пiдборiддя крихту вiд хлiба. Причiм навмисно зробив це не по-братерському, а з тiєю лагiдною турботливiстю, що надає глибокого iнтимного змiсту навiть найбезневиннiшим доторкам.
    — Ви такi любчики, — сказала мама з ласкавою усмiшкою, але в її очах уже промайнула тривога. — Якби ви не були близькими родичами, з вас вийшла б гарна пара.
    Дiанинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем. Я теж мимоволi зашарiвся. Наше збентеження було дуже красномовне.
    Вражена раптовим здогадом, Юнона впустила на скатертину виделку i втупилась у мене ошелешеним поглядом.
    — Що я бачу! — нарештi мовила вона, її голос звучав незвично глухо i хрипко. — Нi, я не можу повiрити... Скажiть, що я помиляюся. Ну!
    — Ти не помиляєшся, мамо, — сказав я.
    Юнона нервово прокашлялася i звернула погляд на свою меншу сестру:
    — Дiано, дитинко, ти з глузду з’їхала! Вiн бо твiй племiнник, хiба не розумiєш?
    Дiана не вiдповiла. Вона сидiла, опустивши очi, i вдавала, що нiчого не чує.
    — Ну то й що? — сказав я, порушивши гнiтючу мовчанку. — Я не бачу в цьому нiчого страшного.
    — Зате я бачу, хай вам чорт! — гнiвно вигукнула мама. — Ти мiй син, а Дiана моя сестра.
    — Але ж не моя.
    Юнона зiтхнула.
    — Хоч це добре, — уїдливо сказала вона. — Ну, дякую, потiшили ви мене!
    — Вибач, сестро, — винувато промимрила Дiана, не пiдводячи очей. — Я знаю, це неправильно, але...
    — Але що?
    — Ми кохаємо одне одного, — сказав я. — I хочемо одружитися.
    Мама сплеснула руками.
    — Уявiть лишень, вони хочуть одружитися! Так ви просто здурiли! Нiхто не визнає ваш шлюб.
    — Янус визнає. Вiн буде дуже сердитий на нас, але... за давнiми законами Сутiнкiв, близькi родичi можуть одружитися з дозволу глави Дому. А дiд дозволить, вiн завжди був добрий до нас.
    — Он як! — Мама рвучко пiдвелася. — То покваптеся до нього, поки я вас не випередила.
    — Ми ще не обговорили... — нерiшуче почав я.
    — Дурницi! Ти привiв мене сюди лише для того, щоб повiдомити про ваш грiховний зв’язок.
    — Ти помиляєшся, мамо.
    — Не бреши, Артуре!
    — Це правда, Юноно, — озвалася Дiана, боязко глянувши на неї. — Коли Артур зв’язався зi мною, то сказав, що хоче порадитися...
    — От нехай i радиться. А я лiпше пiду... iнакше за себе не ручаюся.
    Мама видобула з кишенi каблучку й надягла на палець. Сапфiр зблиснув вiд надто рiзкого контакту з Формотворчими, а наступної митi вона щезла в Тунелi.
    А я присунувся до Дiани й обiйняв її за плечi.
    — Ось ми й перейшли Рубiкон. Це треба було зробити. Так набагато краще, анiж чекати, коли про нас розпатякає Мiнерва.
    — Вона б нiзащо...
    — Авжеж, авжеж. — Це був один з тих рiдких випадкiв, коли ми розходилися в оцiнцi людей: Дiана вважала Мiнерву гарною й порядною, а я терпiти її не мiг. — Але тепер це не має значення.
    Дiана мерзлякувато пощулилася:
    — Артуре, я боюся повертатись додому. Батько буде такий злий... та це ще дрiбницi. От твiй взагалi скаженiтиме.
    Як завжди, на згадку про мого батька, короля Утера, менi стало незатишно. Я мiцнiше пригорнув до себе Дiану й потерся щокою об її шовковисте волосся.
    — Нiчого, люба, — спробував я заспокоїти її та себе. — Рано чи пiзно все владнається.
    — От тiльки коли? Святенники з наших Домiв на чолi з Утером тепер не дадуть нам спокою.
    — Можемо перечекати бурю тут, — запропонував я. — Про твiй притулок знають лише Помона з Дiонiсом, на яких можна покластися...
    — А вiдтепер i Юнона, на яку не можна покластися через її задовгий язик.
    — Але вона любить нас i не розкаже, де ми ховаємось. А ще я сподiваюся, що за нинiшнiх обставин звiстка про нас не приверне особливої уваги. Всiх наших родичiв бiльше зацiкавить iнформацiя Ворога про витоки Формотворчих i Серединнi свiти.
    Дiана вивiльнилася з моїх обiймiв i заiнтриґовано глянула на мене:
    — Кажеш, витоки Формотворчих? Хiба вони є?
    — Ворог стверджує, що є. За його словами, вони лежать у самiсiнькому центрi Всесвiту, де сходяться нескiнченнi послiдовностi свiтiв. Це мiсце вiн називає Джерелом. — I я майже дослiвно переказав їй всю нашу розмову зi Стражем Хаосу.
    — Цiкаво, дуже цiкаво... — замислено промовила Дiана, коли я скiнчив. У її очах засвiтилися добре знайомi менi пожадливi вогники. — Знаєш, теоретично це цiлком можливо. У деяких новiтнiх моделях, що описують потоки Формотворчих, невизначенiсть граничних умов на нескiнченностi усувається за рахунок уведення точкової, витокової синґулярностi. Але ще нiкому не спадало на думку iнтерпретувати цей суто математичний прийом буквально — в тому сенсi, що десь за межами нескiнченностi лежать витоки Формотворчих. — Вона трохи помовчала. — До речi, я дещо згадала. Однин епiзод з давнiх батькових щоденникiв часiв короля Артура. Там вiн писав, що якось за келихом вина твiй прадiд заявив, буцiм прийшов до нас iз нескiнченностi.
    — Отакої! — здивувався я. — Янус нiколи про це не казав.
    — Мабуть, вiн взагалi забув про той випадок, адже вiдтодi минуло понад тисячу рокiв. Як я розумiю, батько не поставився до цих слiв серйозно. Та i я, коли читала щоденники, сприйняла їх просто як недбалу вiдмовку. Тому й тобi нiчого не сказала.
    — А, виходить, дарма...
    Як i всi iншi, я знав про походження мого легендарного предка водночас i багато, i мало. Багато було суперечливих чуток, припущень та домислiв, i надто мало — достовiрних фактiв. Засновник Дому Свiтла Артур Пендраґон, на чию честь мене назвали, був справжньою загадкою для сучасникiв — з’явився невiдомо звiдки, володiв незбагненною могутнiстю i навiдсiч вiдмовлявся розповiдати про своє минуле. Його походження й дотепер оповите цiлковитою таємницею.
    У багатьох свiтах, здебiльшого у Свiтанкових i Теллурiйських, iснують легенди, мiфи та перекази про короля Артура, що оповiдають про його життя та славнi дiяння i пропонують рiзноманiтнi версiї його походження; при цьому часто згадується мiсто Авалон, що начебто знаходиться в країнi за назвою Лоґрiс. У цi легенди не можна вiрити беззастережно, так само як i цiлком вiдкидати їх — бо в кожнiй з них, поряд iз вимислом, є й крупиця правди. Усi вони виникли аж нiяк не на порожнiм мiсцi, їх породила сама особистiсть мого прадiда, чий вплив на долi свiту можна порiвняти iз впливом таких знакових постатей, як Мойсей, Будда, Одiн, Iсус, Мухамед. Його дiяльнiсть спричинила сильний резонансний ефект у значнiй частинi населених свiтiв, де серед простих смертних почали з’являтися свої королi Артури. Причому характерно, що коли у Свiтанкових свiтах переважають легенди з пiзнього артурiвського циклу, в основi яких лежать подiї, пов’язанi з утворенням Дому Свiтла i його становленням як наймогутнiшого з усiх Домiв Порядку, то в Теллурiйських свiтах побутують бiльш раннi iсторiї, що вiдбивають ту частину Артурового життя, про яку ми достеменно нiчого не знаємо. На цiй пiдставi iсторики роблять висновок, що мiй прадiд, найпевнiше, був родом з якогось вiддаленого свiту ґрупи Теллуса. Та невже аж iз такого вiддаленого — з нескiнченностi?...
    — Якщо це правда, — спроквола мовив я, — то навряд чи король Артур був адептом Порядку, як стверджує Книга Пророкiв Мiтри.
    — Мiж iншим, — зауважила Дiана, — немає жодного переконливого свiдчення, що твiй прадiд володiв Знаком Янь. Я взагалi вважаю, що людина неспроможна опанувати сили Порядку або Хаосу, не утративши своєї людяностi. А король Артур, без сумнiву, був людяною людиною.
    — Отже, вiн мав силу iншого роду. Силу, породжену Джерелом.
    — Силу Рiвноваги, — додала Дiана, — Можливо, ще небезпечнiшу за Порядок i Хаос разом узятi. Не даремно ж твiй прадiд приховав її походження.
    — А Ворог розкрив нам таємницю, — пiдхопив я. — I не думаю, що зробив це з щирими намiрами. Мабуть, вiн розраховує, що Джерело, втрутившись у протистояння мiж Порядком та Хаосом, схилить шальки терезiв на користь останнього. Але цього не можна допустити. Сила Рiвноваги має й надалi служити Рiвновазi.
    Дiана стривожилася:
    — Артуре, невже ти...
    — Так, — рiшуче вiдповiв я. — Можна не сумнiватися, що найближчим часом з’явиться чимало охочих знайти шлях до Джерела й оволодiти його Силою. I я зовсiм не впевнений, що вони застосують її належним чином. Тому я маю випередити iнших i взяти ситуацiю пiд свiй контроль.
    Дiана приречено зiтхнула й погладила мене по щоцi.
    — Ти авантюрист, Артуре, — сказала вона. — Ти такий нерозсудливий... Та саме за це я тебе й люблю.
    Ось так починалася ця iсторiя...

    Роздiл 12

    До вечора Дейдрин настрiй, зiпсований необережними словами Кевiна, нiтрохи не покращився. Вона ледве дочекалася завершення урочистої частини бенкету, пiсля чого попрощалася з присутнiми й пiшла до себе. Десь за чверть години по тому Кевiн потайки, як робив це впродовж останнiх трьох мiсяцiв, прокрався в її покої. Вiн застав Дейдру в лiжку. Вона ще не спала й гортала грубезну книжку — то був Птолемеїв „Альмаґест“.
    — Iди геть, — сказала Дейдра з болем та мукою в голосi. — Я не хочу тебе бачити.
    Кевiн присiв на край лiжка, забрав у неї книжку й поклав на столик.
    — Вибач, рiдна. Вибач, що скривдив тебе.
    Дейдра вiдвернулася.
    — Ти тут нi до чого, Кевiне. Просто я... я тобi не пара.
    — Не кажи дурниць!
    — Це не дурницi, це правда. Ми довго обманювали себе й один одного, але не можна все життя втiкати вiд реальностi — вона однаково дихатиме нам у спину. Моя неповноцiннiсть колись стане помiж нами, i ти проклянеш той день, коли зв’язався з мною.
    Кевiн зiтхнув:
    — Зараз ти не в настрої, Дейдро. Поговорiмо про це завтра.
    — Завтра я скажу тобi те ж саме, Кевiне МакШон... вiрнiше, Артур Пендраґон. Принц iз Дому Свiтла.
    Кевiна раптом охопив жар. Його серце важко загупало в грудях, а в скронях запульсував тупий бiль.
    — Що ти сказала? — через силу прохрипiв вiн.
    — Я назвала твоє справжнє iм’я. Твiй названий батько, лорд Шон, мав рацiю. Перш нiж стати дитиною, ти був дорослим чоловiком — принцом Артуром, сином Утера Пендраґона.
    — Що за маячня! — заперечив Кевiн, однак дедалi сильнiший бiль у скронях пiдказував йому, що це не така вже й маячня. Дейдринi слова розбудили в його пам’ятi якiсь туманнi образи, такi розпливчатi й нечiткi, що вiн не мiг збагнути їхнє значення. А проте, в них було щось до болю знайоме, близьке та рiдне, воно ятрило душу, бентежило розум... — Що за маячня! — вперто повторив вiн. — Утер Пендраґон був батьком короля Артура.
    — То був iнший Утер, твiй предок по батькiвськiй лiнiї. А твою матiр звуть як язичницьку богиню — Юнона. Принцеса з Дому Сутiнкiв.
    ЮНОНА! МАМА!...
    Кевiнова голова розболiлася не на жарт. Вiн стиснув долонями скронi i протяжно застогнав:
    — Великий Мiтро!
    — Оце саме, — вiдгукнулася Дейдра.
    — Що? — запитав Кевiн. — Що „оце саме“?
    — Ти сказав: „Великий Мiтро“.
    — Га? — здивувався Кевiн i тут-таки згадав, що справдi це говорив. — Атож, я так i сказав. Не розумiю, з якого дива...
    — Зате я розумiю. Король Утер — наш Утер — поклонявся боговi Мiтрi, Князевi Свiтла. Його син, король Артур, хоч i був хрещений, небезпiдставно пiдозрювався в таємнiй прихильностi до культу Мiтри. От i ти, їхнiй нащадок...
    Цiєї митi Кевiнова голова немов розкололася вiд нового приступу болю. Крик застряг у нього в горлi, в очах потьмарилося, i вiн втратив свiдомiсть...
    Кевiн опритомнiв уже в лiжку. Бiль минув i нагадував про себе лише повною спустошенiстю думок та почуттiв i кволiстю у всьому тiлi.
    Чиясь рука дбайливо витерла з його чола пiт. Кевiн повернув голову i побачив поруч Дейдру. Її великi смарагдовi очi дивилися на нього винувато й занепокоєно.
    — Даруй, коханий, — сказала вона. — Я така дурна, я все вибовкала. А ти ж попереджав, що не повинен нiчого знати, поки сам не згадаєш.
    — Попереджав? Коли?
    — Пам’ятаєш, Колiн перевiряв, чи здатний ти опанувати свiй Дар? От тодi вiн i розбудив твою колишню пам’ять. Ти трохи розповiв про себе, розпитав про своє нинiшнє життя, а потiм змусив його все забути.
    — Що я ще розповiв? — запитав Кевiн, щомитi чекаючи на черговий спалах болю.
    На щастя (чи, може, на жаль), цього не сталося.
    — Не дуже багато, — вiдповiла Дейдра. — Ти повiдомив, що тебе звати Артур, ти принц iз Дому Свiтла, твiй батько — Утер Пендраґон, мати — Юнона, принцеса з Дому Сутiнкiв, а король Артур з Авалона був твоїм прадiдом — батьком твого дiда Амброзiя, чиїм сином був твiй батько Утер.
    Тепер Дейдринi слова, хоч i знаходили вiдгук у його серцi, вже не викликали нестерпного болю в головi. Кевiн почувався так, нiби йому розповiдали про подiї його раннього дитинства, яких вiн зовсiм не пам’ятав.
    — А далi?
    — Далi ти сказав, що перетворився на немовля, бо перетнув нескiнченне число свiтiв. I тодi тебе мало не спалили Формотворчi — як я зрозумiла, це сили, що ними володiють вашi чаклуни. Ще ти говорив про Ворога, Нечистого, також ти називав його Стражем Хаосу i Князем Темряви, але зазначив, що не вважаєш його дияволом. Ти згадував про Раґнарок... У пiвнiчних мiфах це битва велетнiв з богами, проте я не думаю, що ти мав її на увазi. А насамкiнець ти змусив Колiна забути про вашу розмову.
    — А тебе не змусив?
    — Нi. Здається, ти не помiтив моєї присутностi. Я ж просто сидiла поруч i чула вашi думки. Ви думали дуже голосно. Це вперше я могла так довго приймати стороннi думки. Хоча кiлька разiв ненадовго втрачала контакт.
    — Гм-м... Якою мовою я розмовляв?
    — Нашою, кiмрiйською, але часом збивався на ґрецьку... i на латину... на якусь дивну сумiш латини з ґрецькою.
    — Це мова Країни Вiчних Сутiнкiв, — раптом сказав Кевiн. — Синтез класичної латини i давньоґрецької. Ранiше серед Сутiнкових була двомовнiсть, але згодом... — Вiн осiкся й розгублено промовив: — Ради бога, що це коїться! Я... У мене...
    — До тебе повертається пам’ять, — сказала Дейдра. — Може, зарано... Це я в усьому винна, любий. Ти ж попереджав... а я, дурна, не стрималася.
    — Нiчого, — вiдповiв Кевiн. — Нiчого, кохана. Все буде гаразд. Просто менi треба не думати про це... намагатись не думати.
    — А я тобi допоможу.
    Дейдра пригорнулась до Кевiна й нiжно поцiлувала його. Далi вiн уже нi про що не думав.

    Роздiл 13

    За п’ять хвилин до першої Кевiн вийшов з Дейдриних покоїв i попрямував коридором до королiвських апартаментiв. О цiй пiзнiй порi двiр продовжував бенкетувати. З глибини палацу долинав фальшивий бренькiт арф, що акомпанували безладному хору п’яних голосiв; ще звiдкись чулася тужлива лiтанiя волинок. Дорóгою Кевiн зустрiв кiлькох захмелiлих вельмож i вiд кожного мусив вислухати привiтання з перемогою. Цi зустрiчi допомагали йому вiдволiктися вiд думок про своє минуле — думок, що вже не завдавали болю, а лише викликали легке запаморочення в головi. Щомитi Кевiн згадував якусь дрiбничку з попереднього життя, з кожною миттю вiн ставав трохи iншим — i водночас залишався тим самим Кевiном МакШоном, яким був останнi два десятилiття...
    Бiля входу до Колiнових покоїв черговий офiцер доповiв йому, що Морґан i Дана вже чекають на нього в королiвському кабiнетi. Кевiн проминув анфiладу кiмнат i ввiйшов у кабiнет. Морґан з Даною сидiли обабiч великого дубового столу, але в перший момент вiн навiть не помiтив їх. Його погляд тут-таки прикипiв до третього з присутнiх у кiмнатi — це був Колiн власною персоною, що спокiйно сидiв у шкiряному крiслi пiд Дейдриним портретом.
    — Проходь, — сказав вiн. — Не бiйся, я не привид. Я справжнiй — можеш торкнутися.
    Спантеличений Кевiн зачинив за собою дверi й сторожко пiдступив до стола, все ще не вiрячи своїм очам.
    — Колiне!... Ти?... Тут?... Але як?...
    — Спершу сядь, зараз я все поясню. — Колiн зачекав, поки Кевiн влаштується в крiслi, потiм продовжив: — Перед твоєю появою я саме казав Данi й Морґану, що вже настав час розповiсти вам про мої новi можливостi, зокрема про миттєве перемiщення на будь-якi вiдстанi.
    У Кевiновiй головi завертiлося слово „Тунель“, що мало писатися з великої лiтери.
    — Ти... давно це вмiєш? — запитав вiн.
    — З моменту коронування. Тодi Хазяйка дозволила менi зануритись у Джерело, i я здобув справжню Силу — ту Силу, що її мав колись король Артур.
    — Ти дуже поганий хлопчик, Колiне, — сварливо промовив Морґан. — Чому вiдразу не сказав про це дядечковi Ферґюсону?
    — Не тому, що не довiряв тобi... i всiм вам. Просто я потребував часу, щоб призвичаїтися до Сили, опанувати новi можливостi, навчитися контролювати свiй Образ Джерела.
    — А що це таке? — спитала Дана.
    — Щось на зразок Джерела в менi, його частка, яку я отримав, коли вперше занурився в нього. Образ дозволяє менi керувати Силою, вiн посередник мiж мною та Джерелом.
    — А Образ має вiзуальну форму? — поцiкавився Морґан. — Чи це просто така його назва?
    — Як правило, вiн невидимий — нi для звичайного зору, нi для маґiчного. Але при дуже тiсному контактi з Джерелом його можна побачити. Ось, погляньте.
    Морґан i Дана вражено зойкнули, дивлячись поверх Колiнової голови. Сам Кевiн нiчого не побачив, але при цьому вiдчув надзвичайне хвилювання. Iнша частина його „я“, що ховалась у ньому, на якусь мить прокинулася. Оцiнивши ситуацiю, вона знову заснула — певнiше, задрiмала в очiкуваннi слушного моменту. Несвiдомо Кевiн уже був готовий до найрiшучiших дiй...
    — Гаразд, друзi, — сказав Колiн. — Поки досить. Вернiмося до наших справ. Отже, ви не знайшли Ерiксона?
    — Нi, — похитав головою Морґан. — Його наче корова язиком злизала. I Бронвен десь запропастилася.
    Колiн кивнув:
    — Я весь вечiр пробував зв’язатися з нею. I з Ерiксоном також. Вони не вiдповiдають — чи то не можуть, чи то не хочуть. Пiдозрюю, що Ерiксон не може, а Бронвен не хоче. Мабуть, вона зрозумiла, що пiсля розмови з королем Гендрiком я накажу заарештувати барона, тому вирiшила сховати його для власної помсти.
    — Вона сховала його вiд мене, — зауважив Кевiн.
    — I вiд тебе, — не став заперечувати Колiн. — Але причиною всьому була моя зустрiч з Гендрiком. Тому Бронвен i розповiла тобi про Ерiксона — бо вже знала, що його от-от викриють.
    — Барон був ґотiйським шпигуном? — запитав Морґан.
    — Не зовсiм так. Просто вiн зробив одну послугу покiйному королю Аларiку — допомiг його шпигунам викрасти Дейдру.
    — От холера! — вигукнув Кевiн. — I тут без нього не обiйшлося!
    — Гендрiк цiлком вiдмежувався вiд учинкiв свого дiда, — продовжував Колiн. — Вiн сказав, що король Аларiк геть з’їхав з глузду через оцi штуки.
    Колiн дiстав iз бiчної кишенi камзола чотири каменi й поклав їх перед собою на стiл. Три з них — червоний, синiй i фiолетовий — були в оправi, на золотих ланцюжках. Четвертий був великий неоправлений алмаз.
    Кевiн, Дана i Морґан подалися вперед.
    — Невже? — здивовано промовив Ферґюсон. — Вони дуже схожi на Знаки Стихiй. Це не пiдробка?
    — Нi, справжнi Знаки. Ще один комплект. Король Гендрiк вiддав менi цi камiнцi з великою полегкiстю. Вiн дуже хотiв спекатися їх.
    Морґан примружив своє котяче око й уважно оглянув каменi.
    — I що це значить? Аларiк теж мав Силу Джерела?
    — На щастя, нi. Цьому завадив наш друг МакШон, коли врятував Дейдру вiд викрадачiв.
    По його тону Кевiн здогадався, що Колiн чув i iншу версiю тих подiй. Знiяковiвши, вiн вiдвiв погляд i квапливо запитав:
    — А до чого тут Дейдра?
    — За словами Гендрiка, — пояснив Колiн, — його дiд кiлька разiв проходив через Ворота, але Хазяйка вiдмовлялася пустити його далi. Вона вимагала людської жертви. Їй потрiбна була дочка Джерела — народжена вiд чоловiка, що на час її зачаття володiв Силою. Тобто Дейдра — i бiльше нiхто.
    — О боже! — сказала Дана.
    Кевiн скреготнув зубами:
    — А ти казав, що Хазяйка добра.
    — Атож, я так казав, — зiтхнув Колiн. — I до сьогоднi так думав. Гендрiкова розповiдь мене просто приголомшила. Я часто вiдвiдував Джерело — для цього менi вже не потрiбнi каменi, я й сам можу вiдчиняти Ворота. Ми з Хазяйкою багато спiлкувалися, мiж нами навiть виникло щось схоже на дружбу... i ось тобi! Тепер не знаю, що робити.
    — Зате я знаю, — рiшуче промовив Кевiн. — Її треба знищити.
    Колiн повiльно похитав головою:
    — Не все так просто, друже. Хазяйка дуже могутня, крiм того, я сумнiваюся, що вона взагалi смертна людина. Час бiля Джерела надзвичайно в’язкий, власне, там взагалi немає часу — тому те мiсце зветься Безчасiв’ям. Жоден смертний не зможе там жити, вiн просто збожеволiє вiд того, що кожна мить нормального свiту триває в Безчасiв’ї цiлу вiчнiсть. А Хазяйка там живе — уявляєте! Тим-то я стримав свiй перший порив негайно кинутись до неї й зажадати пояснень. Я таки пiду до Джерела — але з вашою допомогою i з допомогою Знакiв. — Кажучи це, Колiн подивився на Кевiна й Дану. — Ви, мої Провiдники, маєте тримати Ворота вiдчиненими, щоб я будь-якої мить мiг повернутися, якщо розмова з Хазяйкою складеться не на мою користь.
    Дана хотiла була заперечити, проте, зустрiвшись iз рiшучим поглядом Колiна, лише мовчки кивнула. А Кевiн цiлком несподiвано для себе сказав:
    — Хай замiсть мене буде Морґан.
    Колiн запитливо подивився на нього:
    — Ти серйозно?
    — Так. Морґан краще впорається з обов’язками Провiдника. Вiн урiвноваженiший за мене i має бiльшу силу волi — а за теперiшнiх обставин це дуже важливо. До того ж вiн справдi мудрий — кому, як не йому, пасує Знак Мудростi.
    Колiн перевiв погляд на Ферґюсона, що сидiв, скромно потупивши очi, але явно улещений. Весь його вигляд свiдчив про те, що вiн згодний з Кевiном.
    — Гаразд, — сказав Колiн. — Хай буде так. Дано, Морґане, вiзьмiть Знаки.
    Тим часом частина Кевiнової свiдомостi зажила власним життям. Вiн зосередився на своєму перснi з синiм каменем i, сам не розумiючи, що робить, протягнув вiд нього невидиму маґiчну нитку до Знака Сили, що лежав на столi. Коли мiж двома каменями встановився мiцний зв’язок, Кевiн сторожко зиркнув на Колiна — той, на щастя, нiчого не помiтив.
    А Морґан i Дана вже надягли свої каменi — Знак Мудростi i Знак Життя. Дана спитала:
    — Коли почнемо?
    — Прямо зараз, — вiдповiв Колiн. — Не бачу причин зволiкати.
    — А хiба тобi не треба налаштуватися на цей Знак?
    — Я вже налаштувався. Ще до вашого приходу.
    Кевiн зрозумiв, що не можна гаяти нi секунди. Дослухаючись до вказiвок свого другого „я“, вiн став швидко налатовуватися на Знак Сили. Водночас невидима нитка роздвоїлася, її кiнцi потяглися до Знакiв Мудростi та Життя, пронизали їх, мов намистини, а вiдтак зiйшлися на алмазi — Знаку Влади. Контури були наведенi, залишалося активувати їх i повернути Ключ...
    Аж тут Колiн вiдчув, що коїться щось неладне.
    — Кевiне! — стривожено вигукнув вiн. — У тебе пробуджується Дар. Будь обереж... БОЖЕ! ЩО ТИ РОБИШ?!
    Все! Час починати...
    — АЛМАЗ! — заволав Кевiн голосом на смерть переляканої людини. — АЛМАЗ!
    Морґан i Дана, що здивовано поглядали то на нього, то на Колiна, мимоволi подивилися на Знак Влади. А Кевiн негайно задiяв зв’язок мiж усiма чотирма каменями.
    Ритуал оволодiння Силою передбачав, що Провiдники торкатимуться пальцями Знака Влади, замикаючи Чотирикутник Стихiй. У даному разi цей припис не був дотриманий, проте й самих поглядiв Морґана з Даною вистачило, щоб Ворота вiдчинилися. Кевiн прослизнув у них — i цiєї ж митi став Артуром. Шлях завдовжки у двадцять рокiв нарештi привiв його до Джерела, до витокiв Формотворчих...

    Кiнець шляху...
    ...i початок нового

    Я лежав у густiй високiй травi незвичайного лiлового кольору пiд мiнливим зеленим небом Безчасiв’я. Я потроху оговтувався вiд шоку. Частина мого „я“, що була Кевiном МакШоном, поступово звикала до Артура Пендраґона, а iнша частина, що вiдгукувалася на це iм’я, перетравлювала спогади останнiх двадцяти рокiв, що минули без її участi.
    На щастя, нiякого роздвоєння я не вiдчував i залишався однiєю цiлiсною особистiстю. Я був тим самим Кевiном — хiба що згадав своє попереднє життя. Я був тим самим Артуром, принцом Свiтла, закоханим у Сутiнки, — хiба що став на два десятилiття старшим...
    Та чи справдi став? Формально так. Проте я не був певен, чи коректно в моєму випадку механiчно додавати двадцять Кевiнових рокiв до тридцяти чотирьох Артурових. Може, слiд взяти середнє арифметичне?... А втiм, яка рiзниця! Для нас, Володарiв Екватора, роки не значать так багато, як для простих смертних. Пройшовши в дитинствi через обряд Причастя, ми постiйно перебуваємо в контактi з Формотворчими Силами, чия антиентропiйна сутнiсть дозволяє подолати природний процес старiння. Теоретично, запричащенi чаклуни й вiдьми можуть жити вiчно, але на практицi всi колись помирають: хто насильницькою смертю, хто вiд нещасних випадкiв, хто вiд екзотичних i дуже швидкоплинних хвороб, а хто просто через те, що втомився вiд свого довгого життя...
    Я спробував поновити втрачений зв’язок з Формотворчими — i не змiг. Нi, не тому, що не знайшов їх. Тут, бiля своїх витокiв, вони були скрiзь, але надто вже потужнi, такi потужнi, що я мало не обпiкся при спробi встановити контакт. Тепер я зрозумiв, що сталося зi мною двадцять рокiв тому: я подолав бар’єр нескiнченностi й опинився в областi сильних антиентропiйних потокiв, мої життєвi процеси потекли в зворотному напрямку, i я реґресував до немовляти... Та це ще не все! Я пройшов через таке пекло, що просто диву давався, як змiг лишитися живим. У своїх розрахунках Дiана не передбачила того, що спiткало мене в нескiнченностi...
    Дiана!... Моє серце защемiло. Як так скучив за нею, моєю любою дiвчинкою...
    О, Зевсе-Юпiтере! А як же Дейдра?...
    Великий Мiтро, що я накоїв?! Я закохався в Дейдру, не розлюбивши Дiану...
    Зусиллям волi я змусив себе не думати про це. Наразi маю iншi, важливiшi проблеми.
    Отже, я досяг мети. Я потрапив до витокiв Формотворчих Сил, якi тут, у свiтах, названих Ворогом Серединними, на кiлька порядкiв потужнiшi, нiж там, де я народився. Але тутешнi чаклуни не знали про Причастя i не мали доступу до глибинних антиентропiйним процесiв у надрах Формотворчих. З цiєї причини тривалiсть їхнього життя така ж сама, як у звичайних людей. Навiть королi Лоґрiсу з роду Лейнстерiв, що були посвяченими Джерела, жили, хворiли i вмирали як простi смертнi... А от Колiн, схоже, перевершив своїх предкiв, досяг того, про що вони лише мрiяли. Його Образ Джерела мене приголомшив. Це був символ найвищого прилучення до первiсних сил, на зразок Знака Янь в iстот Порядку i Знака Iнь у створiнь Хаосу. Тепер ясно, чим оперував мiй прадiд. Книга Пророкiв Мiтри брехала — то був не Янь, а Образ Джерела...
    Еврика! Намагаючись приборкати Формотворчi, я зовсiм забув про свiй Небесний Сапфiр. А перстень у мене залишився, як i все iнше. Порушивши приписи ритуалу, я ввiйшов у Ворота одягнений — що й на краще. За допомогою каменя менi вдалося встановити контакт вiдразу з трьома Формотворчими, потiм я додав ще двi й ще одну — i на цьому вирiшив зупинитися. Я вiдчував слабке поколювання в пальцi, що на нього був надягнений перстень iз Сапфiром. Мiй камiнь функцiонував як понижуючий силовий трансформатор, пiдключений до високовольтної мережi. Менi навiть здавалося, що я чую характерне гудiння низької частоти.
    Я продовжував лежати, насолоджуючись п’янким вiдчуттям сили, аж раптом серед мертвої тишi, що оточувала мене, долинуло тихе шурхотiння. Я весь зiбрався й ривком скочив на ноги.
    По пологому схилу пагорба неквапно спускалася золотоволоса жiнка, вбрана у слiпучо-бiлi шати. Вона була прекрасна, велична й неприступна, як Снiгова Королева. Крижаний погляд її свiтло-синiх очей нiби пронизував мене наскрiзь. Я був упевнений, що ранiш не зустрiчав цю жiнку (якщо вона жiнка, якщо взагалi людина), але її очi, цей погляд... Невже спадкова пам’ять? Чи просто „déjà vu“?
    Снiгова Королева пiдiйшла до мене, i прямiсiнько в моїй головi лунко задзвенiли слова:
    — Не впевнена, що варто тебе вiтати, Кевiне МакШон. Ти обманом пройшов у Ворота, ошукавши свого друга Колiна. Це негiдний учинок.
    — Хто ти? — вимогливо запитав я, хоча й знав, що почую у вiдповiдь.
    — Хазяйка Джерела, — пiдтвердила мiй здогад Снiгова Королева.
    — Вiв’єна?
    — Нi. Вона була одна з моїх попередниць. А чому ти питаєш?
    — Бо Вiв’єна дещо завинила моїй родинi. Та, зрештою, це неiстотно. За давнi грiхи, чи лише за теперiшнi — однаково ти помреш.
    Хазяйчинi очi гнiвно зблиснули:
    — Ти погрожуєш менi, смертний?!
    — Не погрожую. Просто обiцяю.
    Скорившись моєму наказовi, Ескалiбур вислизнула з пiхв i зависла передi мною в повiтрi. Звичним, вiдпрацьованим до автоматизму рухом мої пальцi обхопили знайому рукоять, срiбний клинок шпаги спалахнув i слiпуче засяяв, а Небесний Сапфiр вже цiлком вiдчутно загудiв, пiдключаючись до нових Формотворчих.
    На ранiш незворушному обличчi Хазяйки вiдбився непiдробний подив:
    — Ти дуже майстерно манiпулюєш силами! Хто ти такий?
    — Останнi двадцять рокiв мене звали Кевiном. Останнi вiсiм я мав прiзвище МакШон. Якщо ти не Вiв’єна, задовольняйся цим.
    — А якщо я Вiв’єна?
    Я пiдозрiливо глянув на неї. Вiдчуття „déjà vu“ дедалi посилювалося. Було в нiй щось знайоме, когось вона менi нагадувала...
    — То хто ж ти насправдi?
    — Я перша запитала тебе, Кевiне МакШон. Ти мiй гiсть i мусиш представитися.
    Я глузливо посмiхнувся:
    — О нi, я не гiсть твiй. Я твоя смерть.
    — Але чому ти хочеш мене вбити? — запитала вона. — Щоб пройти до Джерела?
    — Можливо.
    — То проходь. Я не стану тобi на завадi. Лише назви своє справжнє iм’я.
    Я здивувався. Невже вона злякалася?... Нi, не схоже. Мабуть, просто впевнена у своїй невразливостi. I зараз грається зi мною, мов кiшка з мишею. Та ми ще побачимо, хто з нас миша...
    — Гаразд, — сказав я. — Мене звати Артур, я син Утера, короля Свiтла, повелителя Свiтанкової Зони Екватора. Моє родове iм’я Пендраґон.
    Хазяйка уп’ялася в мене ошелешеним поглядом:
    — Той самий Артур...
    — Нi, не той самий, — усмiхнувся я, насолоджуючись її розгубленнiстю. — Я просто Артур, син Сутiнкiв i Свiтла. А той самий Артур був дiдом мого батька. Свого часу вiн правив у Авалонi, аж поки вiдьма Вiв’єна надумала погубити його.
    — Але ж не погубила, — зауважила Хазяйка.
    Я вирiшив, що грiх не скористатися з нагоди, i запитав:
    — Що ти знаєш про останнi днi царювання Артура в Авалонi? З того, про що мовчать легенди.
    — Дуже мало, — сказала вона. — Менi вiдомо лише, що Мерлiн принiс смертельно пораненого короля в Безчасiв’я i занурив його в Джерело. Води Джерела вiднесли Артура в нескiнченнiсть, а Мерлiн повернувся до людей i оголосив, що...
    — У нескiнченнiсть?! — рiзко перебив я. — Звiдки ти знаєш?
    — Це є в пам’ятi Джерела. А я — його Хазяйка.
    Клинок моєї шпаги засяяв ще яскравiше, вiстря описало коло на рiвнi її грудей.
    — Ну-ну! Може, ти справдi Вiв’єна?
    — Я не Вiв’єна, — почувся знайомий голос. — Мене звати iнакше.
    Її слова вже не вiдлунювали в моїй головi. Вражений, я дивився, як золоте волосся Снiгової Королеви потемнiшало, обличчя стало круглим, втратило колишню чiткiсть i правильнiсть рис, його всипало рясне ластовиння, фiгура зi стрункої перетворилась на щупляву...
    — Бронвен! — вигукнув я.
    Вона задирливо i водночас погордливо всмiхнулася:
    — Ти ще хочеш моєї смертi, Кевiне-Артуре?
    — Юпiтере-Громовержцю, побий мене блискавкою! — вилаявся я рiдною мовою моєї матерi. — То ти Хазяйка Джерела?
    — Так. Вiднедавна. Вiд часу коронування Колiна.
    — А що сталося з колишньою Хазяйкою?
    — Я вбила її. — Яснi очi Бронвен потьмянiли вiд гнiву. — Утопила це стерво в Джерелi. Її спалила Споконвiчна Сила.
    — Неймовiрно! — сказав я, поклавши до пiхв Ескалiбур. — I як тобi вдалося?
    — Та за iграшки! Колишня Хазяйка була геть слабка, майже безпомiчна. — Бронвен презирливо пирхнула. — Очевидячки, дуже потребувала людської жертви.
    — Ти й це знаєш?
    — Я все знаю. Колишня Хазяйка стояла i за замахом на Дейдру, i за смертю дядька Брiана. Коли викрадення не вдалося, вона вирiшила зробити королем Емрiса, щоб той сам принiс їй жертву. Ерiксон отримав вiд неї формулу зомбувального закляття...
    — Ого! — сказав я. — Вбивця короля був зомбi?
    — Атож. Цей бiдолаха нiчим не завинив перед Короною. Як, власне, i його родичi — їм не перепало жодного шеляга вiд ворогiв держави.
    Я подивився на Бронвен з повагою:
    — Тепер я знаю, хто допомiг їм утекти з в’язницi.
    Вона ствердно кивнула:
    — Зараз вони в безпецi i на життя не скаржаться, хiба що iнодi сумують за батькiвщиною. Я не могла допустити, щоб безневиннi люди згнили в темницi за чужi грiхи.
    — А як щодо винних?
    — Хазяйка мертва, Ерiксон кари не уникне, а Емрiс мiй брат.
    Я не став сперечатися з Бронвен. На вiдмiну вiд Кевiна, Артур добре знав, що таке тиранiя родинних уз. Навiть до брата Александра я мав певнi сентиментальнi почуття, хоча й ненавидiв його всiма фiбрами душi.
    — Добре. Облишмо Емрiса... на якийсь час. Зараз у мене важливiшi справи. Передовсiм я хочу побачити Джерело. Його Образ, що носить у собi Колiн, дуже заiнтриґував мене.
    Бронвен раптом стривожилася:
    — Якщо ти справдi принц Артур з роду Пендраґонiв... Ти ж не збираєшся претендувати на престол мого брата?
    Я загадково всмiхнувся i промовчав. Правду кажучи, я ще не мав часу, щоб обдумати подальшi плани. До того як Бронвен запитала мене, я не розглядав таку можливiсть. Але згодом неодмiнно розгляну — iдея варта уваги. Я нiколи не вiдзначався владними амбiцiями, проте перспектива правити в легендарному Авалонi могла спокусити будь-кого з принцiв Свiтла — навiть закоханого в Сутiнки.
    Так i не дочекавшись вiдповiдi, Бронвен приречено сказала:
    — Отже, вiдтепер ти зазiхатимеш i на Колiнову корону, i на його наречену.
    — Про що ти кажеш?
    — Коли ти ввiйшов у Ворота, Дана несла Знак Життя. А король Вортимер не даремно попереджав про виникнення небажаних зв’язкiв.
    — Ага...
    — Тебе ще не пройняло, але скоро пройме. Якщо Посвячений — чоловiк, то мiж ним i Провiдником лiворуч виникає взаємний потяг. А коли в Ворота входить жiнка, то домiнує зв’язок з iншим Провiдником — тим, що несе Знак Мудростi. Саме тому тебе вабить до мене всупереч усiм твоїм твердженням, що ти любиш Дейдру.
    — Ага, — повторив я. — Он воно що... Ти ввiйшла в Ворота разом з Колiном?
    — Одне уточнення: перед ним. Я знала все про обряд посвячення, бо пiдслухала вашу розмову з архiєпископом. Я взагалi люблю пiдглядати й пiдслуховувати; я стежила i за вашою сьогоднiшньою зустрiччю з Колiном, але не встигла зупинити тебе — ти заскочив зненацька навiть мене... Отож уночi, напередоднi коронування, я потай пробралася в Колiнiв кабiнет i взяла з шухляди Вогнезор, який вiн не наважився знищити, хоча Дана й попереджала його. А з допомогою каменя, що був налаштований на Колiна, я отримала доступ до його Знака Сили i пiд час церемонiї тримала постiйний контакт з вашою трiйцею. А ви нiчого не вiдчули.
    — Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я, бо вона хотiла це почути. — А що було далi?
    — Коли ви з Даною вiдчинили Ворота, я прослизнула поперед Колiна й опинилась у Безчасiв’ї. Мене зустрiла Хазяйка, ми сильно погиркалися, бо я вже знала вiд Емрiса про її злочини. Наша сутичка тривала недовго; я досить легко перемогла її й утопила в Джерелi. Потiм сама занурилася в нього, пройшла Шлях Посвяти та Коло Адептiв, пiсля чого перенеслася в наступну мить i зустрiла Колiна вже в ролi нової Хазяйки.
    — Що значить „перенеслася в наступну мить“? — запитав я, згадавши Колiновi слова про дивне поводження часу в цьому мiсцi.
    Бронвен мерзлякувато повела плечима:
    — Тут час не йде, Кевiне-Артуре, вiн тут зупинився. Ти можеш роками, столiттями бродити в Безчасiв’ї — а в матерiальному свiтi не мине навiть мiзерної частки секунди. Кожнiй митi нормального часу вiдповiдає нескiнченний вiдрiзок тутешнього псевдочасу — для зручностi я називаю їх сегментами. Колишня Хазяйка могла жити в Безчасiв’ї постiйно, бо була безплотна, i менi страшно подумати, до яких похмурих глибин пекла торкалась її свiдомiсть... Знаєш, часом менi здається, що вона з радiстю прийняла смерть.
    — Думаєш, вона хотiла вмерти?
    — Думаю, так. Вона була бранкою Безчасiв’я i не могла нi на мить повернутись у матерiальний свiт. А тут... — Бронвен знову пощулилася.- Тут можна вiдпочити, набратися сил, але жити — нi, це жахливо!
    — А Колiн думає, що ти тут живеш, — зауважив я.
    — Це я йому так сказала, щоб вiн дужче боявся мене. Насправдi ж я просто вiдчуваю, коли вiн приходить до Джерела, i встигаю випередити його.
    — Вiн навiть не пiдозрює, що ти — це ти?
    Бронвен усмiхнулася:
    — Далебi, до чого чоловiки слiпi! Це ж треба: не впiзнати рiдну сестру, нехай i в iншiй подобi. — З цими словами вона знову перетворилася на Снiгову Королеву.
    — Надзвичайна метаморфоза, — сказав я. — Вражає.
    Втiм, змiнювати зовнiшнiсть дозволяли й Формотворчi. Проте не довiльно, а лише лише в межах, зумовлених генотипом — тобто зробитися старшим чи молодшим, пiдправити риси обличчя, вiдкоригувати фiгуру абощо. Крiм того, такi трансформацiї не можна було провести за лiченi секунди — вони вимагали вiд кiлькох годин до кiлькох днiв, залежно вiд масштабiв перетворення. А от Бронвен демонструвала справдешнi чудесв перевтiлення...
    — Сила Джерела дозволяє тобi виробляти такi штучки?
    — Атож. Можна перекинутися на кого завгодно. Проте ненадовго — пiдтримання невластивої подоби вимагає постiйних зусиль. Тому менi нелегко повсякчас носити личину колишньої веснянкуватої Бронвен.
    — Як це? — не зрозумiв я.
    — Джерело зробило менi подарунок — дещо змiнило в моїх... як їх там?... ага, генах. Тепер справжня я — отака, яку ти зараз бачиш. Мабуть, Джерелу не чуже марнославство, i воно захотiло мати вродливу Хазяйку.
    — Ого! — вражено i трохи налякано промовив я. Поєднання чарiв i генної iнженерiї як правило призводило до непередбачених наслiдкiв, i вiдомi в багатьох свiтах вовкулаки були ще не найгiршим результатом таких експериментiв. В усiх без винятку Домах втручання в природну генетичну структуру було катеґорично заборонене i каралось дуже суворо. Залишалося сподiватись, що Джерело не зробило Бронвен ведмежої послуги. Зрештою, воно ж таки вселенська стихiя...
    — Ти згоден, що я надзвичайна красуня? — допитувалась Бронвен. — Я подобаюсь тобi?
    — Так, подобаєшся, — визнав я. — Ти справдi надзвичайна красуня.
    — I ти хочеш мене?
    — Анiтрохи! — рiзко i нещиро вiдповiв я.
    Бронвен зайшлася дзвiнким смiхом:
    — Ах, Кевiне, сердешний! Оце так ускочив у халепу! Дейдра — я — а тепер i Дана.
    I ще Дiана, тоскно подумав я. Анi Бронвен, що викликала в мене хiть, анi Дана, до якої я поки що не почував нiчого, крiм симпатiї, не могли зрiвнятися з Дейдрою. Але Дiана...
    — Тут буває ще хтось, крiм тебе та Колiна? — поцiкавився я, щоб змiнити тему розмови.
    — До вчора нiкого не було, — вiдповiла вона. — А якраз минулої ночi, напередоднi своєї смертi, сюди сунувся Аларiк Ґотiйський. Хотiв нишком прокрастися до Джерела — а уздрiвши мене, зразу втiк. Шкода, що я його не впiймала!
    — А мене ти пропустиш до Джерела?
    Бронвен з нiжнiстю подивилася на мене i трохи сумно всмiхнулася:
    — Я вже казала, що не стану тобi на завадi. Ти менi дуже подобаєшся... дарма хто ти — Кевiн чи Артур. Я люблю тебе. Якщо ти не можеш вiдмовитися вiд Дейдри, одружуйся з нею, я не проти, але стань моїм таємним чоловiком. Ми проведемо наш медовий мiсяць у Безчасiв’ї.
    Я опустив очi i промовчав. Мене дуже вабило до Бронвен, особливо в її новiй подобi Снiгової Королеви. Але я не хотiв зраджувати Дейдру...
    Проте я вже зрадив Дiану, зрадив наше кохання! I не сумнiвався, що зраджу й Дейдру — коли зустрiнуся з Дiаною...
    — Що ж, добре, — сказала Бронвен, порушуючи мовчанку. — Ходiмо до Джерела.
    Вона повернулася й пiшла до вершини пагорба. Вона була зовсiм не схожа на ту Бронвен, дiвчину-пiдлiтка з щуплявою фiгурою, яку я знав у Авалонi. Тут, у Безчасiв’ї, вона була дорослою жiнкою, Хазяйкою Джерела.
    Кiлька секунд я не рушав з мiсця, дивлячись їй услiд. Я пройшов довгий шлях, щоб досягти своєї мети. Я перетнув нескiнченнiсть, утратив пам’ять i став дитиною. Менi довелося знову ставати дорослим, починати все з чистого аркуша. Я ще раз був дитиною, пiдлiтком, юнаком, вдруге жадiбно пiзнавав свiт, менi пощастило знову пiзнати муку i радiсть першого кохання... А потiм я вiднайшов себе, вiднайшов пам’ять про колишнє життя — i отримав купу проблем на свою голову.
    Перша i головна з них, це, певна рiч, Джерело. Його сила — не для людей. Всi ми, навiть найкращi з нас, надто дрiб’язковi, неврiвноваженi, марнославнi, схильнi до крайнощiв, фанатизму та авантюр, щоб мати таку надзвичайну могутнiсть. Нiкого (i мене також) не можна й близько пiдпускати до Джерела — та це лише в iдеалi. А в реальностi доступ до нього iснує, i я був би дурнем, якби не скористався цим.
    Далi, Авалон. Перспектива царювати в ньому й заснувати свiй власний Дiм ставала дедалi заманливою. Цим я утер би носа обом старшим братам — i Александровi, якого ненавидiв, i Амадiсовi, з яким я мав приязнi стосунки i якому мимоволi заздрив, оскiльки вiн був наступником престолу в Царствi Свiтла.
    Проте на моєму шляху до цiєї мети стояв Колiн, що був моїм другом.
    А ще були Дiана та Дейдра, яких я кохав. Обох i одночасно...
    Бронвен зупинилася й гукнула мене. Я важко зiтхнув i слiдом за нею, Снiговою Королевою, Хазяйкою Джерела, почав пiднiматися по схилу пагорба.
    Навколо панувало Безчасiв’я.

    Частина друга
    АДЕПТ ДЖЕРЕЛА


    Роздiл 1

    Першою ознакою встановлення контакту були б дрiбнi брижi на поверхнi дзеркала, а потiм воно помутнiло б i перестало вiдображати предмети. Я вжив умовний спосiб, бо насправдi нiчого не сталося, i дзеркало залишалося найзвичайнiсiньким дзеркалом.
    Можливих пояснень цьому було багато. Дiана могла перебувати у свiтi з надто швидким (чи навпаки — надто повiльним) плином часу, вона могла мiцно спати, могла просто заблокувати свiй Сапфiр або взагалi його перекодувати. Зрештою, було не виключено, що мiж Екваторiальними й Серединними свiтами не можна встановити зв’язок... Але я вже був сповнений лихих передчуттiв.
    Пiсля деяких вагань я знову зосередився на Сапфiрi й надiслав виклик до iншого адресата. Цього разу не зустрiв жодного опору, i майже миттєво дзеркальна поверхня покрилася дрiбними брижами. А ще за секунду вона стала схожа на матове скло. З завмиранням серця я зрозумiв, що моє останнє припущення не справдилося — зв’язок мiж Екватором i Серединними свiтами можливий.
    ДIАНО, ДЕ ТИ? ЩО З ТОБОЮ?...
    — Хто? — почувся сонний, трохи незадоволений i такий рiдний голос.
    При дзеркальному зв’язку джерелом звуку було саме дзеркало, що змiнювало не тiльки свої оптичнi, а й акустичнi властивостi. На вiдмiну вiд прямого телепатичного контакту, дзеркальний зв’язок був набагато зручнiший, стiйкiший i мав бiльшу проникаючу здатнiсть мiж свiтами. Крiм того, вiн дозволяв утримувати певну дистанцiю мiж спiврозмовниками й запобiгав неконтрольованому обмiну емоцiями та думками. От i зараз я вiдчув незадоволення лише в голосi — за повної вiдсутностi характерного для прямого контакту емоцiйного тиску.
    Я вiдповiв:
    — Мамо, це я.
    — Артуре? — пролунав з туману чи то скрик, чи то зойк. — О, Зевсе! Артуре, синочку!...
    Почулося метушливе шарудiння, вiдтак туман розступився, i я побачив мою маму — таку ж юну й чарiвну, як i ранiше, у наспiх надягненому халатi, зi скуйовдженим волоссям i заспаним обличчям. Обриси кiмнати за її спиною розпливалися, i я не мiг розгледiти, чи є там хтось iще.
    — Артуре, ти живий! — радiсно мовила Юнона, протягаючи до мене руки. Її пальцi наштовхнулися на скло по той бiк дзеркала. — Хлопчику мiй... яке щастя! А я думала... — Її голос зiрвався на схлип, а в очах заблищали сльози. — Думала, що втратила тебе... назавжди...
    — Мене довго не було?
    — Майже двадцять сiм рокiв... Основного потоку...
    Це цiлком збiгалося з моїми пiдрахунками. У свiтi, де я жив, час iшов дещо повiльнiше, нiж абсолютний, що визначався Основним потоком Формотворчих; тому для мене минуло лише двадцять рокiв. Щоправда, до маминих слiв я не був певен, що Основний потiк по рiзнi боки нескiнченностi має однаковий плин часу. А виходить, це незмiнна константа.
    — Де ти, синку? — запитала Юнона, чимраз частiше схлипуючи. — Як ти? Чому так довго мовчав? Чому не вiдзивався?
    — Бо не мiг, мамо. Не пам’ятав, хто я такий. Менi геть вiдбило пам’ять. Лише зараз я згадав себе.
    Юнона врештi не витримала й тихо заплакала. Я лагiдно дивився на неї i водночас напружено гадав, сама вона в кiмнатi, чи нi. Але не з батьком, це точно. Вiн би вже приєднався до нашої розмови.
    — Я нiколи... нiколи не вiрила, що ти загинув, — знову заговорила мама, витираючи сльози. — Iншi казали, що надiї немає... бо всi, хто пiшов у нескiнченнiсть... всi до єдиного зникли... Та я все одно сподiвалася...
    — I багато їх було?
    — Чотириста... Здається, чотириста тринадцять...
    — Ого! — сказав я i сумно подумав про те, скiльки серед цих безвинно загублених душ було моїх знайомих. — Не думаю, що хтось iще повернеться. Мiж Екватором i Серединними свiтами лежить не просто нескiнченнiсть, їх роздiляє справжнє пекло. А менi просто пощастило. Це був один шанс з мiльярда.
    Юнона стривожилася:
    — Але... Як же ти повернешся?
    Я загадково всмiхнувся:
    — За мене не турбуйся. Все буде гаразд.
    У маминих очах спалахнули вогники:
    — То ти знайшов Джерело?!
    Я пiднiс пальця до вуст:
    — Про це згодом. При особистiй зустрiчi.
    — Авжеж, — сказала Юнона i кинула швидкий погляд кудись убiк. — А знаєш, ми вже були вирiшили, що нiяких Серединних свiтiв i витокiв Формотворчих не iснує, що Ворог вигадав усе це єдино для того, щоб погубити найдiяльнiшу частину нашої молодi. Твiй батько наполягав на поновленнi Раґнароку, бо вважав, що цим самим Хаос порушив Угоду. Проте глави бiльшостi Домiв не погодилися з його арґументами.
    — А власне, — запитав я iз вдаваним спокоєм, — де зараз батько?
    Юнона зiтхнула:
    — Вiн вмер, Артуре. Одинадцять рокiв тому.
    Кiлька секунд я витратив на те, щоб уявити свiт без мого батька. Короля Утера називали останнiм лицарем Порядку, вiн був знаковою постаттю для всiх противникiв Хаосу; його поважали, ним захоплювалися, йому поклонялися — i водночас побоювалися його. Я дуже шанував батька, але вiн був надто iдеальний, надто недосяжний i незбагненний, щоб я мiг почувати до нього синiвську любов. Я завжди пишався тим, що вiн мiй батько, але згадував про нього здебiльшого тодi, коли назвав своє повне iм’я...
    Зненацька я вiдчув бiль. Проте не за батьком — звiстка про його смерть лише навiяла смуток. А заболiло менi вiд iншого. Нараз я зрозумiв, що мама сказала не все, що найгiрше ще попереду...
    — Дiана... — простогнав я, зацiпнувши вiд страшного здогаду.
    — Так, синку, — промовила Юнона, дивлячись на мене iз сумом i спiвчуттям. — Дiана пiшла слiдом за тобою. I теж зникла...
    Наступної митi я перервав зв’язок i наглухо заблокувався вiд будь-яких спроб контакту зi мною. Це було вкрай неввiчливо i навiть безсердечно стосовно мами, яка двадцять сiм рокiв чекала на моє повернення. Але я не мiг учинити iнакше. Я не знав, хто був у кiмнатi разом з Юноною, та й знати не хотiв. Однаково це був стороннiй — а я не збирався в його присутностi вiддаватися горю...
    Я встав зi стiльця, вiдiйшов вiд дзеркала i бухнувся на лiжко. Мене душили ридання, але я нiяк не мiг заплакати. Мiй бiль був такий гострий i пекучий, що висушив мої сльози. Я лежав горiлиць, почуваючи цiлковиту спустошенiсть, i намагався уявити свiт без Дiани. Це було важко. Це було неможливо. Якщо без батька свiт просто збiднiв, то без Дiани вiн став тоскним i безрадiсним. У цьому свiтi я не бачив мiсця для себе... Моє горе було таким глибоким i всеосяжним, що я навiть забув про Дейдру.
    Минуло багато часу, перш нiж я змiг заплакати. Сльози принесли менi полегкiсть. Нарештi я згадав Дейдру i зрозумiв, що свiт ще не зовсiм втрачений. А потiм до мене прийшов сон. Мої страждання скiнчилися, i я поринув у рятiвне забуття.

    Роздiл 2

    У сьомiй ранку мене розбудив Колiн. Взагалi було дивно, що вiн витратив на мої пошуки так багато часу. Мiг би й ранiше здогадатися, що я ховаюсь у своєму лохланському замку Каер-Сейлґенi.
    Коли я прокинувся, Колiн стояв бiля мого лiжка i дивився на мене згори вниз. Погляд його сiрих очей промiнився гнiвом i досадою.
    — Я мiг би вбити тебе ввi снi, — заявив вiн.
    Почуваючи байдужiсть до всього на свiтi, я сiв, протер заспанi очi й запитав:
    — То чого ж не вбив?
    — Ти вчинив пiдло, пiдступно! — сказав Колiн. — Ти використав нашу дружбу, втерся до мене в довiру й обдурив мене.
    — Ти теж гарний, — мляво вiдповiв я. — Навiщо розкрив менi таємницю обряду?
    — Бо довiряв тобi! Як брату довiряв, а ти... ти обiкрав мене. Взяв те, що не належить тобi по праву. Це моя Сила, вона дiсталася менi у спадок!
    Я встав з лiжка, потягся й похитав головою:
    — Помиляєшся, Колiне. Ти зависокої думки про себе. Джерело не належить тобi, воно не належить навiть цьому свiтовi. Це є надбання всього неосяжного Всесвiту.
    — Нехай так. Але ти пройшов у мої Ворота, за допомогою моєї... — Тут вiн запнувся й почервонiв.
    — Дана, — зрозумiв я. — Ти злий через неї. Дуже перепрошую, Колiне. Слово честi, я не хотiв. Навiть не думав про це.
    — А про що ти думав? Про мою корону?
    Лише якимсь незбагненним дивом я не почервонiв.
    — Це тобi Хазяйка сказала?
    — До чого тут вона?
    Отже, Бронвен не розповiла йому, хто я насправдi. Хоч це добре...
    — Хазяйка припускала таку можливiсть, — пояснив я. I цiлком щиро запевнив: — Але ж ми друзi, Колiне. Нащо менi ворогувати з тобою? Якщо я захочу влади, то зможу захопити її в будь-якiй країнi на свiй вибiр. I не лише в цьому свiтi.
    — В iнших свiтах немає чаклунiв, — все одно не заспокоювався Колiн. — В кожнiм разi, я їх не знайшов. А правити лише звичайними людьми не так цiкаво.
    — У нашому свiтi Лоґрiс не єдина чаклунська держава, — зауважив я.
    — Але наймогутнiша.
    I ще це земля моїх предкiв, подумав я. Та навiть не це головне. Я знайшов стiйку й численну чаклунську громаду, цiлком спроможну утворити новий Дiм — єдиний i неповторний Дiм Володарiв Серединних свiтiв. А за всю iсторiю не було ще жодного випадку, коли б засновник Дому поступався владою iншому. Тож, за великим рахунком, не має значення, з якої конкретно країни я розпочну створювати свiй Дiм — рано чи пiзно мої й Колiновi iнтереси перетнуться.
    — Крiм того, — вiв далi Колiн, — у Лоґрiсi ти майже свiй. Незабаром ти одружишся з Дейдрою, донькою короля Брiана... Якщо не передумаєш, — несподiвано додав вiн. — Якщо не захочеш вiдiбрати в мене Дану.
    — Ради Бога, не кажи дурниць. Я не маю нiчого до Дани, я...
    I тут це сталося! За висловом Бронвен, мене нарештi пройняло. Нi, пристрастi ще не було. Але був раптовий спалах нiжностi, що вразив мене мов грiм з ясного неба.
    Колiн миттю все зрозумiв. Приречено зiтхнувши, вiн сiв на стiлець i похнюпився. Якийсь час я мовчки дивився на нього й думав про те, що вiн чудовий друг i гарна людина, але надто вже прямолiнiйний, довiрливий i неврiвноважений, щоб бути королем, тим бiльше — главою Дому.
    — Так само було й зi мною, — нарештi промовив вiн. — Ранiше Дана менi просто подобалася. А пiсля коронування... А хай тобi чорт, Кевiне! Ти маєш пiти з цього свiту. Знайди собi мiсце деiнде. Зрештою, звiдкись ти з’явився — то й шукай свою батькiвщину. А мiй свiт не чiпай.
    — Гаразд, — сказав я. — Не чiпатиму.
    Колiн пiдозрiло глипнув на мене, здивований моєю несподiваною поступливiстю.
    — Ти серйозно?
    — Атож. — Я говорив щиро й водночас блефував. — Я назавжди залишу цей свiт. I заберу Дейдру — якщо вона погодиться.
    Колiн встав i сердито тупнув ногою:
    — Чорт! Цього я й боявся.
    — Не хочеш вiдпускати її? — невинно спитав я.
    — Звичайно, не хочу.
    — Проте доведеться. Дейдра кохає мене й пiде зi мною.
    — Безумовно, пiде, — похмуро погодився Колiн. — А що буде далi? Дейдра не для тебе, Кевiне. Вона проста смертна, а ти — адепт Джерела... Ти вже знаєш, що тобi дарована вiчна молодiсть?
    — Знаю.
    — Отож-бо. Рокiв за двадцять Дейдра здаватиметься тобi надто старою, i ти кинеш її... а якщо не кинеш, то триматимеш бiля себе лише з жалю. Це буде для неї принизливо.
    — До тебе те саме питання, — парирував я. — Дана теж постарiє.
    — Не постарiє. Коли ми одружимося, я приведу її до Джерела.
    — А я приведу Дейдру. Тiльки трохи пiзнiше.
    Вiд переляку Колiн аж очi вирячив:
    — Ти з глузду з’їхав! Джерело вб’є її. У неї неповноцiнний Дар.
    — Хтозна, хтозна... Та хоч там як, не сподiвайся, що я пiду без Дейдри. Це навiть не пiдлягає обговоренню.
    — Ти мене шантажуєш?
    — Нi, просто ставлю до вiдома.
    Колiн нервово пройшовся по кiмнатi, вiдтак зупинився передi мною i проказав:
    — От що! Боюсь, я ще пошкодую, що не вбив тебе, коли ти спав.

    * * *

    Повернувшись до свого помешкання в королiвському палацi, я викликав камердинера i наказав приготувати гарячу ванну. Поки слуги виконували моє розпорядження, я поснiдав, а за чашкою гарячої кави подумав про сигарету — вперше за останнi двадцять рокiв. Я знав, що рано чи пiзно знову почну курити, але вирiшив не форсувати подiї i продовжив обмiрковувати свої плани.
    Вiд негайної помсти Емрiсовi я вiдмовився зразу. Iдея подарувати його на обiд дикунам-людожерам була дуже заманлива, проте я розумiв, що Бронвен не гаяла часу i надiйно сховала вiд мене свого старшого брата. Згодом я таки вiдшукаю i його, i Ерiксона, а тодi вже придумаю їм покарання... Хоча, власне кажучи, я можу нiчого не робити, а просто дочекатися, поки вони помруть власною смертю, подбавши єдино лише про те, щоб вони не здобули вiчну молодiсть. Мiй зведений брат Амадiс якось казав, що безсмертнi чаклуни мають велике задоволення вiд того, як старiють i вмирають їхнi смертнi вороги. Сам я тодi ще був надто молодий, щоб практикувати таку вишукану форму помсти, а от тепер... Над цим варто подумати.
    А цiкаво, раптом подумав я, що поробляє Амадiс? Яке це — бути королем Свiтла, сидiти на батьковiм тронi, владарювати над усiма Свiтанковими свiтами, словом, бути богом?... Я дуже сумнiвався, що Амадiсовi легко нести цей тягар божественностi. Сумнiвався не лише iз заздростi — на те були й об’єктивнi причини.
    Прийнявши гарячу ванну й поголившись, я видобув зi скринi речi, що в них був одягнений, коли перетворився на дитину, i розклав їх на лiжку. Це вбрання я зберiгав як дорогоцiнну релiквiю, регулярно провiтрював його та просушував, тож i через двадцять рокiв воно залишилося придатне для носiння. Вiдносно придатне. I частково.
    Бiлизну я забракував вiдразу i взяв iз шафи комплект нової, ще не ношеної. Зате штани й черевики були в повному порядку, а сорочка, хоч i трохи вицвiла, теж мала пристойний вигляд — особливо менi подобались її ґудзики з симпатичними дракончиками. З мантiєю було гiрше: її золоте шиття потьмянiло, а соковитий червоний колiр змiнився на рожевий. Та загалом вона збереглася непогано, i менi було шкода вiдмовлятися вiд неї, поки я не перемiню її на нову. Тому я, за допомогою нехитрих чарiв, повернув мантiї її первiсний червоний колiр, а золотому шиттю — колишнiй яскравий блиск. Мої родичi зi Свiтла визнали б це за кричущий прояв несмаку, але наразi я цим не переймався, оскiльки не мав намiру красуватись у своїй зачарованiй мантiї в Сонячному Мiстi. Головне, що моє вбрання цiлком годилося для Сутiнкiв, де етикет був не такий суворий.
    Одягнувшись, я прискiпливо оглянув себе в дзеркалi й дiйшов висновку, що помiтних оку вад моя одiж не має. А причепивши до пояса Ескалiбур, я остаточно завершив своє перетворення з Кевiна МакШона, лоґрiйського феодала, в Артура Пендраґона, принца з Дому Свiтла.
    Коли я вже збирався перемiститись до Дейдриної спальнi, у дверi постукали. Я на мить загострив своє сприйняття, щоб дiзнатися, хто до мене завiтав, потiм голосно мовив:
    — Заходь, Морґане. Вiдчинено.
    Ферґюсон був одягнений так само, як i напередоднi ввечерi, але вигляд мав свiжий i бадьорий. На безсоння вiн нiколи не страждав, i навiть подiї минулої ночi не завадили йому добре виспатися. Прикривши за собою дверi, вiн змiряв мене оцiнюючим поглядом i запитав:
    — Як там Хазяйка? Вже розiбрався з нею?
    У Морґана була своєрiдна манера починати розмову. Вiн завжди казав щось доречне — але таке, що для спiврозмовникiв було несподiваним. От i зараз я зовсiм не чекав, що вiн передовсiм запитає про Хазяйку. Навiть Колiн пiсля всього, що сталося, геть забув про звинувачення короля Гендрiка.
    — Розбиратися було нiчого, — вiдповiв я. — Ця Хазяйка не причетна до жодних злочинiв. Вона новенька.
    — Так, так, так! А що ж сталося зi старенькою?
    — Страчена за кровожерливiсть.
    — Ясненько. — Морґан знову оглянув мене вiд голови до нiг. — До речi, хто ти такий?
    Мiж нами зависла прикра пауза. Цього питання я також не чекав. Ферґюсон виявився бiльш проникливим, анiж Колiн. Нарештi я сказав:
    — Краще не питай. Iнакше збрешу.
    — Гаразд, — зiтхнув Морґан. — Не питатиму. Але... як тепер тебе називати?
    — Як i ранiше — Кевiном. З цим iм’ям я прожив двадцять рокiв i звик до нього.
    — I все-таки, — наполягав вiн. — Як тебе звали до цього?
    — Артур, — трохи повагавшись, вiдповiв я. — Це все, бiльше нiчого не питай. I прошу, називай мене Кевiном.
    — Добре, Кевiне, — сказав Морґан i посмiхнувся. — Якби я був марновiрним, то вирiшив би, що ти сам король Артур, який проснувся вiд тисячолiтнього сну.
    — Але ти так не думаєш?
    — Звiсно, нi. Крiм усього iншого, король Артур мав синi очi i свiтле волосся, а в перевтiлення я вiрю ще менше, нiж у тисячолiтнiй сон. Межа моєї вiри в надприродне — перетворення дорослого на дитину. — Вiн секунду помовчав. — Маю сказати, в тебе убивче iм’я. Воно дуже грiзно звучить для Лейнстерiв... До речi, я щойно бачив Колiна. Вiн не хоче про тебе говорити. Ви сильно погавкалися?
    — Пристойно. Вiн злий на мене здебiльшого через Дану.
    — Це не дивно. Коли ти прошмигнув до Джерела, Дана аж надто палко вступилася за тебе. Колiну це, м’яко кажучи, не сподобалося... Ти щось почуваєш до Дани?
    Я потупився:
    — Ну... лише нiжнiсть... i все.
    Морґан скрушно похитав головою:
    — Авжеж, яка дрiбниця! Лише нiжнiсть — i тiльки... От що я тобi скажу, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина, i тобi буде важко подолати свою... гм, нiжнiсть до неї. Як жiнка, вона, мабуть, ще привабливiша за Дейдру. Така моя особиста думка, i ти можеш не погоджуватися з нею, але май на увазi, що ти й ранiше подобався Данi. Дуже подобався, хоча вона старанно приховувала це. I як знати...
    — Годi, Морґане, — твердо сказав я, побачивши, що вiн усiвся на свого коника i тепер ладен аж до обiду просторiкувати про жiнок. — Дана справдi гарненька дiвчина, та мене вона не цiкавить. Менi потрiбна лише Дейдра.
    I Дiана, додав я про себе. Вона не може бути мертва, я не хочу й не можу в це вiрити... Вона жива й чекає на мене. I я прийду до неї, я неодмiнно знайду її...
    — А як щодо приворотних чарiв? — перервав мої роздуми Морґан. — Бронвен справдi наклала їх?
    — Так, — вiдповiв я, i це була майже правда. А далi вже збрехав: — Я їх зняв, але мана ще залишилася. Та з нею я дам собi раду.
    Я чекав, що Ферґюсон поцiкавиться природою цих чарiв, однак вiн запитав про iнше:
    — А Ерiксонове закляття безплiдностi? Воно теж iснує?
    — Ще не знаю. Та в будь-якому разi це не трагедiя. Навiть якщо чари призвели до серйозних функцiональних порушень, Дейдру можна вилiкувати — але не зараз, трохи згодом, пiсля пробудження її Дару.
    Вiн очманiло втупився в мене:
    — Що ти верзеш, Кевiне?!
    — Iстинно верзу, Морґане. Хiба Дейдра не вiдьма?
    — Загалом так, але...
    — Жодних „але“. У неї такий же повноцiнний Дар, як i в тебе, просто ще несформований. Дар, що передається вiд батька до дочки або вiд матерi до сина, визрiває довше i стає готовий до пробудження лише пiсля двадцяти п’яти — тридцяти рокiв. Вiр менi, я знаю, що кажу.
    Проте одними лише запевненнями Морґанiв скептицизм розвiяти було непросто.
    — Припустiмо, це правда, — сказав вiн. — Але в такому вiцi пробуджувати Дар — майже вiрна смерть.
    — Якщо дотримуватися вашої методи, ризик справдi великий, — погодився я. — Будити в такий спосiб Дар, це однаково що будити заснулу людини, торохнувши її дрючком по головi.
    — А ти знаєш iншу методу?
    Замiсть вiдповiдi я проказав коротке вступне закляття обряду Причастя. Морґана огорнув примарний золотавий серпанок, що за кiлька секунд, через вiдсутнiсть стабiлiзуючих чарiв, розтанув у повiтрi.
    Ферґюсон стояв, роззявивши рота i майже не дихаючи. В його рiзнобарвних очах застигли захват i страх.
    — Кевiне! — промовив вiн схвильовано. — Менi здалося, що на мить я доторкнувся до вищих сил.
    — Так воно й було.
    — А можна ще?
    Я досадливо зiтхнув. З мого боку це був дуже необачний вчинок, але я просто не змiг утриматися вiд спокуси. Надто вже хотiв похизуватися своєю майстернiстю перед Морґаном, якого ще вчора вважав могутнiм чаклуном, захоплювався ним i заздрив йому. А вiн був не дурний i одразу здогадався, що наслiдком такого впливу на Дар є здобуття величезної могутностi.
    А втiм, раз я вирiшив заснувати новий Дiм, то вже найближчим часом потребуватиму вiрних соратникiв, людей, на яких мiг би цiлком покластися. I Морґан Ферґюсон, попри всi свої вади, був перший у списку претендентiв на роль моєї правої руки.
    — Зачекай трохи, Морґане, — м’яко сказав я. — Уся процедура вимагає багато часу. Обiцяю, що пiсля повернення проведу тебе через цей обряд.
    Ферґюсон був розчарований, проте мусив скоритися.
    — Кудись збираєшся?
    — Так.
    — Питати куди не варто?
    — На твоєму мiсцi я б утримався.
    — Гаразд... А коли повернешся?
    — Точно не знаю, залежить вiд обставин.
    — Тодi нам треба мати зв’язок, — зауважив Морґан. — Ходiмо до мене, я дам тобi чистий Вогнезор, i ми...
    — Нi, не вийде, — похитав я головою. — Вашi чаклунськi каменi заслабкi для зв’язку мiж свiтами.
    — А якi сильнi?
    — Такi, як цей, — я вказав на мiй перстень з синiм каменем. — Це Небесний Сапфiр, сутiнковий артефакт, вважається найкращим з усiх iндивiдуальних талiсманiв. Бiльшiсть наших чаклунiв користуються саме Сапфiрами.
    — Дуже мило, — iронiчно i трохи в’їдливо проказав Морґан. — А в якiй крамницi можна купити цей сутiнковий артефакт?
    — В Олiмпi ними торгують на кожнiм розi, — у тон йому вiдповiв я. — Обов’язково там буду й виберу для тебе найкращий. А поки...
    Я замовк i задумався. Власне, я мiг накласти на Морґанiв Вогнезор пiдсилювальне закляття, пiдключити його до Формотворчих, а потiм „познайомити“ його з моїм Сапфiром. Але такi чари могли вступити в конфлiкт з маґiчною структурою самого каменя, i вiн перестав би коритися Ферґюсону. Тому я вiдмовився вiд цiєї iдеї й дiстав з верхньої шухляди комода маленьке прямокутне дзеркальце з вiдбитим кутом.
    — Не посоромишся тримати його при собi? — запитав у Морґана.
    — Ну... задля справи пiду на таку жертву, — вiдповiв вiн. — I що далi?
    — Зараз побачиш. — Я викликав Образ Джерела, наклав на дзеркальце вiдповiдне закляття й закрiпив його допомiжними чарами.
    Морґан захоплено спостерiгав за моїми дiями.
    — Круто! — сказав вiн, очi його пломенiли. — Навчиш мене?
    — Згодом, — пообiцяв я й вiддав йому дзеркальце. — Тепер ти знайдеш мене де завгодно.
    — До нього треба пiдстроювати мiй камiнь?
    — Нi, дзеркальце саме стало чаклунським iнструментом. Воно налаштоване на мiй Образ i не вимагає жодних маґiчних манiпуляцiй. Через нього зi мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тодi ти...
    — Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою мiною пiдхопив Морґан. — I жодних маґiчних манiпуляцiй. Може, ще додаси чарiв, щоб воно само вистрибувало з моєї кишенi? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дiстати.
    Вiн був засмучений, як дитина. Щоб утiшити його, я коротко пояснив йому принципи функцiонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зi своїми колегами-маґiстрами, поки я буду вiдсутнiй.
    Потiм ми попрощалися. Морґан побажав менi удачi та якнайшвидшого повернення, i я перемiстився до Дейдри.
    Вона ще спала, неспокiйно соваючись у лiжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице прояснiло, а на вустах з’явилася безтурботна усмiшка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.
    Вiдтак я взявся до справи i без проблем вiдшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобiв, до яких вдавався Ерiксон, щоб закрiпити своє закляття, це були протизаплiднi чари, дуже схожi на тi, що їх використовують вiдьми з Домiв, аби запобiгти небажанiй вагiтностi. Цi чари мали суто психолоґiчний характер i не шкодили орґанiзмовi, але в Дейдриному випадку вони ґрунтовно „зав’язли“, поникнувши глибоко в пiдсвiдомiсть, до рiвня iнстинктiв i безумовних реакцiй. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачi. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво i сила — двi великi рiзницi; у такiй тонкiй i делiкатнiй сферi, як людський орґанiзм, головне майстернiсть, а не могутнiсть...
    Подумки я згадав добрим словом мою тiтку Помону iз Сутiнкiв, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, i досить швидко нейтралiзував дiю чарiв з усiма їхнiми наслiдками. Тепер Дейдра була цiлком здорова й могла народити менi хоч сотню синiв та дочок.
    Вона продовжувала спати, лагiдно всмiхаючись увi снi. В її присутностi мiй бiль за Дiаною втамувався; поруч iз Дейдрою я вiдчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона i тiльки вона здатна вилiкувати мене вiд туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокiй i щастя...
    Я дивився на Дейдру i нiяк не мiг змусити себе пiти. Я терпiти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не вiдчувши на своїх вустах смак її поцiлунку, не зiгрiвшись теплотою її тiла... Я квапливо роздягся i шаснув пiд ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра iнстинктивно пригорнулася до мене й вiдповiла нiжнiстю на мою пристрасть.
    Потiм ми лежали обiйнявшись. Час вiд часу я цiлував її й сумно думав про неминучу розлуку.
    — Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?
    — А що?
    — Я такий, як ранiше, Дейдро. Я завжди був i буду таким.
    Її очi широко розплющилися:
    — Ти... ти все згадав?
    — Так, згадав. I нiтрохи вiд цього не змiнився.
    Дейдра мiцнiше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссi.
    — Розкажи про себе, — попросила вона.
    Я розповiв їй про Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Свiтобудови. Розповiв про Доми Володарiв — чаклунськi наддержави. Розповiв про своє рiдне Царство Свiтла i про Сонячне Мiсто; про Свiтанковi свiти, якими править наш Дiм, про свiти молодi, бурхливi, сповненi життя та наснаги. Розповiв про Країну Вiчних Сутiнкiв, яку любив дужче за батькiвський Дiм, про свiт, де постiйно панує осiнь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрiєм, одягаючи в багрянець хмари в деннiй частинi неба; про мовчазнi помаранчевi гаї, де я любив гуляти на самотi; про величне i прекрасне мiсто Олiмп на вершинi однойменної гори; про дiдiв Досвiтнiй Замок у Нiчнiй Межi Сутiнкiв, про самого дiда Януса, який давно втратив лiк прожитим вiкам та пережитим жiнкам i рахував своїх нащадкiв тисячами душ...
    — А тобi скiльки рокiв? — запитала Дейдра.
    — Формально, шiстдесят, — вiдповiв я. — Незабаром виповниться шiстдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарi звикли рахувати свiй вiк за часом Основного потоку, проте в рiзних свiтах i плин часу рiзний. Тут, у цьому свiтi, я прожив майже двадцять один рiк, а за стандартним часом — двадцять сiм. Зате в Царствi Свiтла i в Країнi Сутiнкiв час iде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних рокiв, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шiсть. А взагалi, точний вiк не має для нас особливого значення.
    — Та вже ж, — гiрко зiтхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шiсть рокiв у той чи iнший бiк — яка рiзниця для безсмертного чаклуна. Ти вiчно будеш молодий, а я... У твої роки я перетворюся на стару бабу.
    Я розсмiявся i мiцно поцiлував її.
    — Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарiвною. Клянуся Мiтрою й Зевсом-Юпiтером!

    Роздiл 3

    Я знову йшов по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з осiннiм кольором листя. У деннiй частинi неба палала вiчна вечiрня заграва; мiж сизо-багряними хмарами пробивалося свiтло великого червоного сонця. Вiтер, що дув з денного боку, принiс iз собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч вiд напрямку в день клубочилися важкi свинцевi хмари-громовицi; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рiдкiсне явище в спокiйних, урiвноважених Сутiнкових свiтах. Я дуже любив грози в Сутiнках, проте зараз нiтрохи не тiшився в передчуттi шаленства стихiй...
    Я сам не знав, навiщо прийшов у цей дикий, ненаселений свiт, де ми з Дiаною ховалися вiд стороннiх очей, щоб сповна насолодитися нашим гiрким щастям, де був притулок нашого кохання... Вiдтодi минуло багато рокiв, але менi здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти рокiв, що провiв у безпам’ятствi. Вiрнiше, так сприймала його та частина мого „я“, що була Артуром...
    Що я сподiвався побачити тут пiсля тривалої вiдсутностi? Зарослу густою травою галявину без будь-яких слiдiв нашого перебування? Розкиданi навколо бруднi клаптi бiлого й синього шовку, розiдранi подушки та ковдри, побитi мiллю килими, попсованi сонцем i дощами книжки?... Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собi пiд ноги, i вiддавався спогадам.
    Коли дерева розступилися, я боязко пiдвiв погляд i нараз завмер, не ймучи вiри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Дiанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власнi думки, то давно б помiтив його черепичний дах, що здiймався над кронами дерев.
    Моя секундна розгубленiсть змiнилася обуренням. Яке блюзнiрство! Хто насмiлився споганити своєю присутнiстю це святе мiсце? Чий збочений розум наважився образити свiтлу Дiанину пам’ять?
    Скипаючи з лютi, я голосно вилаявся i бiгцем кинувся до будинку з твердим намiром покарати святотатця. Золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами i вiдстовбурченими вухами, тi самi, яких любила Дiана, злякано сичали на мене з густої трави.
    Коли я пробiгав мiж двома клумбами, де росли улюбленi Дiанинi сутiнковi троянди, дверi будинку вiдчинилися, i на ґанок вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. Вона дивилася на мене, привiтно всмiхаючись.
    — ДIАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДIАНО!
    Ошалiлий вiд радостi, я злетiв на ґанок, щоб обняти її, пригорнути до себе... i лише останньої митi зрозумiв, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрi вiд талiї дiвчини, яку здаля я прийняв за Дiану.
    Зблизька вона бiльше була схожа на Юнону — якщо взагалi можна говорити про рiзний ступiнь схожостi з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитовi карi очi та чорнi брови моєї матерi; зате фiгура, овал лиця, усмiшка... Її усмiшка! Вона не була така слiпуча, як у Юнони, але вражала мене в самiсiньке серце, змушуючи його болiсно нити. Бо це була Дiанина усмiшка...
    — Привiт, Артуре, — сказала менi знайома незнайомка. — Я Пенелопа.
    Поступово на змiну розчаруванню прийшла цiкавiсть. Дiвчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. I хоча судити про справжнiй вiк вiдьом з їхньої зовнiшностi справа невдячна, я був на сто вiдсоткiв упевнений, що їй нiтрохи не бiльше двадцяти п’яти рокiв.
    — Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племiнниця?
    — На зразок того, — вiдповiла Пенелопа. Тiльки зараз я помiтив, що вона дуже хвилюється. — До всього iншого, я твоя двоюрiдна сестра.
    — До всього iншого? — розгублено перепитав я.
    — Моя мама — твоя тiтка Дiана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне... — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далi я сам здогадався.
    Я таки здогадався — i завмер мов громом прибитий. Зненацька менi вiдiбрало мову, я не мiг вичавити з себе анi слова i лише витрiщався на Пенелопу очманiлим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, i так. Та хотiв би я подивитися на вас в моїй ситуацiї.
    За хвилю Пенелопа знову заговорила:
    — Якось неправильно вийшло, так? Вiдколи стало вiдомо, що ти живий, я дуже чекала тебе... i дуже боялася, що ти прийдеш i ще не знатимеш про мене.
    — Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше i, сподiваюся, востаннє в життi почавши заїкатися.
    — Твоя й Дiанина. Я народилася рiвно через дев’ять мiсяцiв пiсля твого зникнення. — А пiсля деяких вагань вона додала: — Думаю, мама вiд самого початку боялася, що ти не повернешся, i... ну, ти розумiєш.
    — Боже! — сказав я.
    Пенелопа взяла мою руку й зазирнула менi в очi — точно так, як це робила Дiана.
    — У тебе шок, Артуре. Ходiмо в дiм.
    Я мовчки кивнув i пройшов з нею досередини. У просторому холi працював кондицiонер, було сухо i прохолодно. Оскiльки на цей час сонце вже цiлком сховалося за хмарами, Пенелопа ввiмкнула свiтло. Очевидно, бiльшiсть побутових приладiв у будинку працювали вiд електричного струму, а його генератор, пiдключений до Формотворчих, найпевнiше, стояв у пiдвалi. Це було цiлком у стилi Сутiнкових, що сповiдували розумне поєднання чарiв та досягнень технолоґiчної цивiлiзацiї в гармонiйнiй єдностi з природою. Така позицiя подобалася менi бiльше, нiж практика Царства Свiтла, де чари вживали на кожнiм кроцi, i водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королiвського департаменту побутової маґiї.
    — Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крiсло.
    Я заперечно похитав головою:
    — Нi.
    — Щось випити?
    — Нi, дякую.
    — Тодi, може, сигарету?
    Кiлька секунд я вагався, потiм ствердно кивнув:
    — Так, мабуть.
    Пенелопа поставила на тумбочку поруч iз моїм крiслом попiльницю, дiстала почату пачку сигарет i розкурила двi, одну з яких передала менi.
    — Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.
    Пенелопа здивовано глянула на мене:
    — Ти не палиш?
    — Ось уже двадцять рокiв. Коли я реґресував, то забув про цю звичку.
    Пенелопа мовчки зробила кiлька затяжок i роздавила сигарету в попiльницi. За статистикою, дев’яносто з кожної сотнi дорослих чаклунiв та вiдьом були запеклi курцi, а решта десять вiдсоткiв палили час вiд часу. На вiдмiну вiд простих смертних, нiкотин не шкодив нашому здоров’ю — вiрнiше, нам не складало труднощiв усунути всi неґативнi наслiдки вiд курiння. Взагалi, ми не боялися тiлесних хвороб; iнша рiч — хвороби душi та розуму. Їх нiякими чарами не вилiкуєш.
    — Юнона казала, що в тебе була втрата пам’ятi, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазi?
    Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленiсть. Повернувшись в Екватор, я твердо вирiшив зважувати кожне своє слово про Серединнi свiти. Я гарненько продумав, що казатиму Юнонi, що — дiдовi Янусу, що — братовi Амадiсу, що — кузену Дiонiсу й тiтцi Помонi, а що — рештi родичiв та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподiваною для мене обставиною — власним батькiвством. До цього менi ще належало звикнути, я ще мав розiбратися в своїх почуттях, i менi дуже не хотiлося у своїй першiй розмовi з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти...
    В пошуках iншої, невиннiшої теми я уважно оглянув хол i побачив на стiнi праворуч вiд мене два портрети — мiй та Дiанин. Мiй портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля дi Анджело, генiального художника зi свiту PHTA-2084, бiльше вiдомого як Земля Ґая Аврелiя. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портретi я був зображений на повен зрiст, у легких бойових латах i в малиновому плащi. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повiв вiйсько ґрафа Тулузького проти орди лютих псiв у людськiй подобi, лицарiв-хрестоносцiв мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим маґiстром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, ланґедокська армiя пiд моїм проводом розтрощила полчища хрестоносцiв, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довiдавшись про це, шаленiв; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крiзь землю. Саме тодi я нарештi усвiдомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, i заприсягся собi, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, нiж пiднiму руку на рiдного брата. Наступного разу, на щастя, не було...
    — Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.
    Вона простежила за моїм поглядом i всмiхнулася:
    — Недавно була на Землi Аврелiя, назвалася при дворi ґрафа Тулузького твоєю дочкою...
    — Мене ще пам’ятають? — здивувався я.
    — Атож. Там ти легендарна особистiсть. Про тебе складають героїчнi балади, розповiдають неймовiрнi iсторiї про твої подвиги, а багато байстрюкiв претендують на те, щоб називатися твоїми дiтьми. Мене не вважали самозванкою, бо мiж нами є незаперечна схожiсть. Ґраф прийняв мене дуже гостинно, а я... — Пенелопа нiяково клiпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекцiї твiй портрет.
    — Отже, Александровi не вдалося скорити Ланґедок?
    — Нi. Свiтової гегемонiї вiн не досяг i досi обмежується нiмецькими землями. Коли ти зник безвiсти, кузен Дiонiс узяв Землю Аврелiя пiд своє заступництво. Пiдозрюю, що спочатку вiн зробив це в пам’ять про тебе, а потiм, мабуть, полюбив твiй свiт i тепер проводить там добру половину свого часу.
    — Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Ґая Аврелiя була одним з моїх найулюбленiших свiтiв; до Александрової появи середньовiччя там проходило в досить культурнiй та цивiлiзованiй формi, i я був би засмучений, якби мiй брат усе споганив, установивши свiй теократичний режим. — Я радий, що мiй свiт сподобався Дiонiсовi. А втiм, у нас завжди були схожi смаки...
    Я розкурив наступну сигарету i продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Ґая Аврелiя, але слухав її вiдповiдi неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплiнь. В менi прокидалася особлива нiжнiсть, анiтрохи не схожа на ту, що я почував до жiнок, у яких свого часу був закоханий, але й вiдмiнна вiд моєї нiжностi до матерi та сестер.
    Пенелопа, моя дочка... У мене є дочка... Я батько...
    Чимраз бiльше я переконувався, що вона саме така, якою б хотiв бачити свою доньку. Красива, розумна, чарiвна, товариська — i дуже схожа на Дiану. I на мене, i на Юнону. Я мiг би пишатися такою дочкою, i я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати... Але, але... Як багато я втратив!
    Я не хвилювався, чекаючи її появи на свiт. Не гойдав її на руках, не цiлував перед сном, не розповiдав їй на нiч казки. Не виховував її, не пiклувався про неї, не переживав, коли вона стала пiдлiтком, не радiв її успiхам, не переймався невдачами. Я навiть не пiдозрював про її iснування, поки не зустрiвся з нею — вже дорослою, самостiйною дiвчиною...
    — Скiльки тобi рокiв? — запитав я.
    — Стандартних — двадцять шiсть. Але за власним часом менi лише двадцять два, бо здебiльшого я живу тут. Пiсля мого народження мама за всiєю формою зареєструвала цей свiт як своє особисте володiння. ORTY-7428, якщо тебе цiкавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Дiаниними Сутiнками.
    — Ти Сутiнкова?
    — Формально так. Дiд Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рiдко буваю в Країнi Сутiнкiв i в iнших офiцiйних володiннях сiм’ї. У мене не склалися стосунки з рiднею — нi по маминiй лiнiї, нi по твоїй. — Пенелопа гiрко зiтхнула. — В очах бiльшостi родичiв, особливо зi Свiтла, я — дитя грiха. В Сонячному Мiстi я взагалi нiколи не була.
    — Зрозумiло, — сказав я. Проте нiякої провини за собою не почував. Якби не наше з Дiаною кохання, не було б i Пенелопи — а я вже не уявляв собi свiт без неї, моєї доньки... — Ти добре пам’ятаєш Дiану?
    Пенелопа сумно похитала головою:
    — Зовсiм не пам’ятаю її. Вона пiшла слiдом за тобою, коли менi було пiвтора року. Тiтка Мiнерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене... але це не так.
    Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг менi в горлi. А Пенелопа тим часом продовжувала:
    — Я розумiю її. Вона просто не могла без тебе жити. От i вирiшила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.
    По моїй щоцi скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Дiана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сидiли в цiй кiмнатi, чекали на сутiнкову грозу й радiли возз’єднанню сiм’ї...
    Пенелопа пiдiйшла до мене, опустилася перед моїм крiслом навпочiпки й нiжно взяла мене за руки.
    — Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як i ти, вцiлiла? А зараз живе в одному з тих Серединних свiтiв, нiчого не пам’ятаючи про своє минуле.
    Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Дiанине.
    — Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадiйний. Краще не думай про нього. Не тiш себе марними сподiванням.
    — Але ж ти сподiваєшся, я бачу.
    — Так, сподiваюся. Всупереч лоґiцi та здоровому глузду, я не можу повiрити в Дiанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надiї нема... але серце з цим не погоджується.
    Пенелопа спiвчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонинi... Чи, може, на мої... А втiм, це одне й те ж саме.
    Тим часом окремi завивання вiтру надворi переросли в безупинне виття. Дерева шумiли листям, їхнi гiлки трiщали, стовбури надсадно скрипiли. За вiкном панувала кромiшня пiтьма, як безмiсячної, беззоряної ночi. Нiч у Деннiй Межi сутiнкового свiту — провiсниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихiї, що вона ще жива, що вона тiльки дрiмає...
    Пенелопа рвучко випросталася.
    — Мої пухнастики! Геть забула про них...
    Вона кинулася до вхiдних дверей i розчахнула їх. До холу ввiрвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повiтря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звiря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками i прошмигнуло пiд канапу. Потiм стали забiгати iншi звiрята — однi залишалися в холi, ховаючись пiд меблями, декотрi тiкали в сумiжнi кiмнати, а близько десятка пострибали сходами на другий поверх.
    Нарештi Пенелопа захряснула дверi.
    — Пухнастики страшенно бояться грози, — пояснила вона, витираючи сухим рушником обличчя та руки.
    — Дiана називала їх просто звiрятами, — зауважив я.
    — Знаю. — Пенелопа вiдклала рушник, сiла в крiсло i погладила одне зi звiрят, що вiдразу вмостилося в неї на колiнах. — Пухнастиками їх прозвала тiтка Юнона.
    — Ти часто бачишся з нею?
    — Досить часто. Твоя мати одна з тих, хто не цурається мене. Востаннє вона була тут наприкiнцi вчорашньої сiєсти. Тодi й розповiла, що ти живий. Була дуже щаслива... i трохи засмучена через вашу невдалу розмову i через те, що ти не вiдповiдаєш на її виклики.
    — Я заблокував свiй Сапфiр, — пояснив я. — Спочатку хотiв побути на самотi, а потiм — щоб нiхто не заважав менi в дорозi. Але з Юноною справдi вийшло негарно. Проте я не мiг iнакше — з нею хтось був... — Моє невисловлене запитання повисло в повiтрi.
    — Тiтка Юнона тепер королева Марса, — сказала Пенелопа. — Три роки тому вона вийшла за короля Валерiя Ареса, який заради неї розлучився з колишньою дружиною.
    Я важко зiтхнув. Це було менi неприємно, викликало в мене рiшучий протест. Як i кожен син, я сприймав матiр як свою власнiсть i ревнував її навiть до батька та братiв — а що вже казати про стороннього, чужого менi чоловiка...
    — Твiй брат Брендон теж був не в захватi вiд Юнониного замiжжя, — промовила Пенелопа зi спiвчутливою i дещо лукавою усмiшкою. — Дивний ви народ, чоловiки.
    Раптом я згадав про Дейдру. Як поставиться до неї Пенелопа? I як Дейдра сприйме звiстку про те, що в мене є дочка... Але нi! Я не мiг думати про це. Дiана i Дейдра iснували нiби в рiзних реальностях — а зараз я був у Дiанинiй реальностi.
    — Ти приятелюєш з близнюками? — запитав я.
    — Атож. Брендон i Бренда мої кращi друзi. Я часто гостюю в них, а вони — у мене.
    — Як це? — здивувався я. — Ти ж казала, що нiколи не була в Сонячному Мiстi.
    — Близнюки вже давно там не живуть. В Царствi Свiтла їм було незатишно.
    — Чому?
    — Через усiлякi плiтки щодо їхнiх стосункiв.
    Серце моє впало. Брендон i Бренда були такими милими дiтлахами... i дуже любили одне одного. Аж надто любили...
    — О Мiтро! Невже?...
    Пенелопа похитала головою:
    — Нi, все це дурницi. Просто Брендон з Брендою дуже близькi, дня не можуть прожити нарiзно, от злi язики й почали плескати про них нiсенiтницi. А Амадiс цьому лише сприяв. Вони з Брендоном... ну, м’яко кажучи, не найкращi друзi.
    — А що мiж ними сталося?
    — Це довга iсторiя, — ухильно вiдповiла Пенелопа. — I дуже заплутана... в усякому разi для мене. Лiпше розпитай про це в когось iншого, хто добре знається на справах у Домi Свiтла.
    — Гаразд, — сказав я. — До речi, Амадiса вже змусили одружитися? Чи вiн досi тримається?
    Мiй найстарший брат Амадiс був запеклий холостяк. Вiн мiняв коханок разом з постiльною бiлизною i вперто вiдмовлявся одружуватись, попри всi наполягання батька, який хотiв, щоб наступник престолу був сiмейною людиною. Проте Амадiс тепер король — а становище, як то кажуть, зобов’язує.
    — Таки змусили, — вiдповiла Пенелопа. — З огляду на певнi обставини Амадiс не мiг проiґнорувати волю бiльшостi родичiв, якi вимагали, щоб у Свiтла була королева.
    — I хто ж нова королева Свiтла?
    — Рахiль з Iзраїлю, менша дочка царя Давида Шостого.
    Вiд несподiванки я аж похлинувся сигаретним димом. Дiти Iзраїлю завжди трималися окремiшно, вважаючи свiй Дiм єдино iстинним Домом, а себе — обраним народом, i ось уже невiдь скiльки тисячолiть укладали шлюби лише мiж собою. Я не мiг пригадати жодного випадку, коли б член Дому Iзраїлевого, що порушив цю традицiю, не пiддався остракiзму з боку своїх спiввiтчизникiв. А просити руки iзраїльської принцеси, якщо ти не єврей, вважалося найвiрнiшим способом завдати образи всьому Домовi.
    — Отакої! — сказав я, прокашлявшись. — Що ж це коїться на бiлому свiтi?... Як Амадiсовi вдалося?
    Пенелопа знизала плечима:
    — Є рiзнi версiї. Зокрема кажуть, що Амадiс переконав царя Давида в згубностi подальшої екзоґамiї. Вiн начебто зiбрав статистичнi даннi й арґументоване довiв, що Дому Iзраїлевому загрожує неминуче виродження, якщо не вжити екстрених заходiв. Так воно було чи якось iнакше, але цар справдi скасував заборону на змiшанi шлюби. Амадiс одружився з Рахiллю, а твоя сестра Каролiна вийшла за Арама бен Єзекiю, правнука Давида.
    Я втупився в Пенелопу ошелешеним поглядом. Ця новина чомусь вразила мене ще дужче, нiж попередня.
    — Каролiна?! У Домi Iзраїлевiм?!
    — Дивно, хiба нi?
    — Ще б пак! — Я нiколи не любив свою зведену сестру Каролiну, вона була надто холодна й зарозумiла, але зараз щиро спiвчував їй. Мабуть, важко жити в Домi, де ксенофобiя вiддавна є частиною сiмейної iдеолоґiї... — Оце так Амадiс утнув! Дiти Свiтла, певно, подурiли вiд щастя, коли почули iм’я своєї нової королеви.
    — Та вже ж. Iснує припущення, що Амадiс саме тому й одружився з Рахiллю, аби насолити родичам. Зважаючи на iсторичне протисто... — Пенелопа замовкла на пiвсловi, бо саме цiєї митi хтось вiдкрив Тунель на другому поверсi. В будинку була встановлена сиґналiзацiя, i дочка отримала повiдомлення через свiй Сапфiр. А просто вiдчув вiдповiднi маґiчнi манiпуляцiї — опрiч iншого, Джерело загострило моє чаклунське сприйняття.
    — Про вовка помовка, — сказала Пенелопа. — До нас завiтали Брендон з Брендою. Я запросила їх, коли почала збиратися гроза. Вони люблять сутiнковi грози.
    Тим часом громовi розкоти лунали вже над нашими головами. Небо от-от мало прорвати.
    — Пеннi! — почувся з другого поверху дзвiнкий дiвочий голос. — Де ти?
    Луною вiдгукнувся iнший голос, дуже схожий на перший, але на октаву нижчий:
    — Пеннi, це ми.
    Пенелопа пiдвелася з крiсла i крикнула:
    — Я тут, у холi.
    Я теж устав, i ми разом пройшли в центр кiмнати, щоб бачити всi сходи. За кiлька секунд на верхнiй площадцi з’явилися двi ладно скроєнi фiгури, закутанi в бiлi пляжнi халати — хлопець та дiвчина, обоє iз лляним волоссям i волошковими очима, невисокi, стрункi, разюче схожi мiж собою, хiба що дiвчина була нижча на зрiст i тендiтнiша.
    Кiлька миттєвостей вони стояли нерухомо, здивовано глипаючи на мене. А я приязно всмiхався їм.
    — От ми й зустрiлися, — сказав нарештi. — Ви так виросли, просто не впiзнати.
    Першої оговталася Бренда. Вона прожогом збiгла вниз i кинулася менi на шию.
    — Артуре! Братику!
    Слiдом за нею в хол спустився Брендон. Вiн мiцно потис менi руку.
    — Радий, що ти повернувся, брате. — В його голосi вчувалося непiдробне хвилювання. — Нам тебе дуже бракувало.
    Така палка зустрiч неабияк розчулила мене. Я завжди любив близнюкiв, i вони мене теж. Але вiдтодi, як ми бачилися востаннє, минуло багато часу, їм iшов одинадцятий, коли я зник, i вони, мабуть, зберегли про мене лише неяснi спогади. А проте щиро радiли моєму поверненню; для них я залишався улюбленим старшим братом.
    Їм було вже пiд сорок, але Бренда, за маминим прикладом, обрала собi подобу вiчно юної дiвчини. Брендон мав старший i поважнiший вигляд.
    — Де ти пропадав, Артуре? — запитав вiн.
    — Атож, — сказала Бренда. — Що з тобою сталося? Мама каже, що в тебе була амнезiя. Це так?
    Я знову розгубився. Попередньо прикидаючи, кому що розповiдати, я не взяв до уваги близнюкiв. За звичкою думав про них, як про дiтей, що задовольняться казочкою про далекi свiти, тридев’ятi Доми, про битви зi злими чудовиськами i не менш злими чаклунами. Тепер менi належало вирiшити, до якої катеґорiї вiднести мою дочку, Брендона та Бренду — максимальної довiри (дiд Янус), вище середньої (кузен Дiонiс), помiрно середньої (мама й тiтка Помона), нижче середньої (брат Амадiс та глави дружнiх Домiв) чи мiнiмальної (iншi родичi та знайомi, що з ними я пiдтримував нормальнi вiдносини). Над цим я мав ще гарненько подумати, а поки вирiшив обмежитися найзагальнiшими фразами.
    — Це дуже довга iсторiя... — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркотi грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим бiльше, таких серйозних.
    — Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спiзнилися.
    — А що вас затримало? — поцiкавилась Пенелопа.
    — Один з Брендонових пацiєнтiв, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронiчний iпохондрик. Нiяк не могли вiд нього вiдкараскатися.
    Халат зiсковзнув iз сестриних плечей i впав на пiдлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворiшої економiї тканини.
    Брендон неквапом зняв iз себе халат i акуратно повiсив його на спинку найближчого стiльця.
    — Пеннi, Артуре, — сказала Бренда. — Не барiться. От-от почнеться злива.
    Пенелопа вибiгла в сусiдню кiмнату. А я скинув мантiю, зняв пояс зi шпагою, роззувся i став розстiбати ґудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.
    — Дуже любиш грози в Сутiнках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радiсть.
    — Обожнюю! — пристрасно вiдповiв я. — Менi так бракувало їх останнi двадцять рокiв. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих грiхiв.
    — Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжнiй Сутiнковий.
    — А я i є Сутiнковий. Наполовину — як i ти, до речi.
    Брендон усмiхнувся й похитав головою:
    — Таки не даремно тебе називають сином Свiтла, закоханим у Сутiнки.
    До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнiшому, нiж Брендин), i ми вчотирьох вибiгли з будинку.
    Надворi було жарко й задушливо. Могутнi пориви вiтру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкi краплi гарячого дощу приємно обпалювали мою шкiру. По всьому небу витанцьовували блискавки пiд безперервне крещендо громових перекотiв. Це було моторошно i прекрасно. Якщо я й вiрив в апокалiпсис, то саме таким менi уявлявся початок кiнця свiту.
    — Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини i здiйнявши руки до неба. — Зараз прорве!
    Пенелопа пiдiйшла до мене впритул i, перекрикуючи грiм, запитала:
    — Артуре, що робитимеш далi? Шукатимеш маму?
    — Так, — вiдповiв я. — Найперше навiдаюсь у Хаос i побалакаю з Нечистим. Можливо, вiн знає, де Дiана i всi iншi.
    — Його вже питали. Вiн вiдмовляється про це говорити.
    — Нiчого. Я його змушу.
    — Тодi я з тобою.
    — Нi! Це небезпечно!
    — Тим бiльше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матерi, я так чекала на вас, так сподiвалася, що хоч один з вас повернеться, i тепер... — Грiм загримiв ще гучнiше, i менi аж заклало вуха. Проте я й далi чув доччинi слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, i я не дозволю тобi знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!...“
    Цiєї митi небо нарештi прорвало, i вперiщила гаряча злива. Це була найкраща сутiнкова гроза за моєї пам’ятi.

    Роздiл 4

    Ввi снi мене осяяло. Я прокинувся й сiв у лiжку, протираючи очi. Врештi я збагнув, чому прийшов сюди. Мiй пiдсвiдомий порив навiдатися в Дiанинi Сутiнки, окрiм суто сентиментальних мотивiв, мав цiлком рацiональне пояснення.
    До кiнця сiєсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зi своєї спальнi i в протилежному кiнцi коридору знайшов просторий кабiнет, де стояли двi великi шафи з книжками, кiлька крiсел i стiльцiв, а також письмовий стiл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Дiанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мiй шлях в нескiнченнiсть. I свiй, напевно, теж.
    Я влаштувався в зручному крiслi за столом, вiдкрив ноутбук i ввiмкнув живлення. Вiн запрацював i став завантажуватися. Я одразу спохмурнiв — судячи зi службових повiдомлень, на комп’ютерi була встановлена нова операцiйна система. А це обiцяло купу проблем.
    За кiлька секунд заграла життєрадiсна мелодiя, i на екранi, замiсть стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:

    „Привiт, Пеннi! Я до твоїх послуг.
    Ти не забула наш пароль?“

    Оскiльки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зi сотнi людей на моєму мiсцi, — просто натиснув клавiшу вводу.
    На весь екран спалахнув напис „ОВВА!“ — i ноутбук вимкнувся. Я знову ввiмкнув його i спробував перервати завантаження в процесi конфiґурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавiш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ...
    У припадку натхнення я вiдстукотiв:

    „БРЕНДОН ДУРНИК“

    — Брендон дурник! — пролунав iз динамiка задерикуватий Брендин голосок; тепер я знав, хто встановив нову систему.
    Заставка зникла й натомiсть завантажилась сервiсна оболонка. Я викликав файловий менеджер i з полегкiстю переконався, що Бренда не затерла колишнi проґрами та данi, а просто вiдвела для них окремий том. Я спробував запустити Дiанин математичний пакет, але отримав системне повiдомлення: „Помилка сторiнки пам’ятi“. Наступнi спроби завершувалися тим самим, а десь пiсля десятого разу система взагалi зупинила роботу, екран став синiм, i на ньому з’явився текст:

    Бiльше не роби того, що тiльки-но зробила.“

    Я скрушно зiтхнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Як тепер бути?...
    — Щось негаразд, Артуре? — почувся за спиною тихий голос.
    Я рвучко повернувся в крiслi й побачив Бренду, одягнену в квiтчасту сорочку та коротку картату спiдницю. Її лляне волосся були стягнуте на потилицi у хвостик.
    — Даруй, що ввiйшла без дозволу, — вибачилась вона. — Я думала, тут Пенелопа. Тобi допомогти?
    — Можеш спробувати, — вiдповiв я. — Зрештою, це ж твої заморочки. — I я розповiв, у чому проблема.
    — Ну, це не бiда, — сказала Бренда, влаштувавшись у крiслi, що я звiльнив для неї, i перезапустивши комп’ютер. — Зараз ми просто вiдновимо попереднiй бутовий запис i завантажимо стару систему.
    Я пiдсунув до стола стiлець i сiв на нього.
    — А навiщо ти взагалi її помiняла?
    — Через Пенелопу. Малою вона полюбляла бавитися з Дiаниним ноутбуком i нiякого iншого не хотiла — а iгри на ньому йшли некоректно, часто зависали.
    — Дiана дуже особливо працювала з комп’ютером, — пояснив я. — Її розум безпосередньо взаємодiяв з процесором, тому операцiйна система, якою вона користувалася, мала свою специфiку.
    — Отож-бо, — кивнула Бренда i ввела пароль „Брендон дурник“. — Зрештою я вирiшила встановити нормальну операцiйку. Але не завдала собi клопоту пристосувати до неї Дiанинi проґрами. Бо завжди можна зробити ось так.
    З цими словами вона ввела якусь команду, пiдтвердила її виконання, i комп’ютер знову рестартував. Цього разу вже завантажилась Дiанина система, пiсля чого Бренда сама запустила потрiбну проґраму.
    — Якось я переглядала цi розрахунки, — зауважила вона, гортаючи екраннi сторiнки з надзвичайно складними багатоступеневими рiвняннями. — I навiть намагалась проаналiзувати їх. Але граничнi умови тут заданi емпiрично. Вони правильнi?
    Отут я влип! Я взагалi утнув дурницю, що погодився прийняти вiд Бренди допомогу, якщо ще не вирiшив, якою мiрою довiряти їй. Але, з iншого боку, що менi залишалося робити, коли вона ввiйшла? Прогнати її? Вимкнути ноутбук i самому пiти?
    — Виведи вихiднi посилки, — сказав я.
    Бренда так i зробила.
    Звiсно ж, граничнi умови були заданi неправильно — це було ясно навiть менi, дилетанту. Адже Дiана не знала того, що знаю тепер я...
    Я задумався. Менi дуже не хотiлося розкривати Брендi всi свої карти — так само, як не хотiлося демонструвати їй свою недовiру. Проте я сам поставив себе в таку ситуацiю, коли доводилося вибирати одне з двох — або те, або iнше.
    Сестра сама розвiяла мої сумнiви. Вона повернулася до мене i сказала:
    — Я можу пiти, Артуре. Чесне слово, не ображуся.
    Звичайно, вона могла схитрувати, але я вирiшив повiрити в її щирiсть. А вiрнiше, я був убитий наповал янгольським поглядом її невинних волошкових очей. На моє глибоке переконання, людина з таким поглядом була фiзично неспроможна замишляти якусь каверзу. Можливо, ви назвете мене наївним, довiрливим i вкрай сентиментальним — гаразд, хай буде так, менi подобаються цi риси мого характеру. До того ж я кепсько розумiвся на математицi й потребував допомоги фахiвця — а Бренда, схоже, була тим самим фахiвцем. Серце пiдказувало менi, що я можу на неї покластися, що також я можу покластися на Брендона й Пенелопу, i я був схильний прислухатися до голосу свого серця. Якщо вам завгодно, можете назвати це iнтуїцiєю — вона в мене чудова.
    Я повернув крiсло iз сестрою до стола й почав диктувати їй граничнi умови на нескiнченностi в термiнах маґiчного сприйняття. Вона швиденько перекладала їх на мову математики i вносила вiдповiднi корективи в Дiанинi рiвняння, та ще й встигала вставляти коментарi: „Жахливо!“, „Просто неймовiрно!“, „Це ж який збочений розум мiг придумати таку моторошну асимптотику!“ Останнє її зауваження, як менi здається, було адресоване творцевi всього сущого.
    Коли я закiнчив, Бренда виконала ще низку манiпуляцiй на комп’ютерi, потiм сказала:
    — Тепер треба все перерахувати. Я пiдключилася до одного великого обчислювального центру на Землi Хiросiми. Це дозволить нам заощадити час i досягти високої точностi наближення.
    — А що за Земля Хiросiми? — поцiкавився я.
    — Свiт, де ми з Брендоном живемо. BAET-6073 за каталогом. Названий на честь японського мiста Хiросiма. Ранiше це була Земля Переможеного Наполеона 21, а до цього — Земля Юлiя Цезаря 317. Громiздкi були назви, от i вигадали коротке.
    — Атож, — сказав я. — Колись був на цiй Землi Переможеного Наполеона 21... Але стривай! Чому така назва? Якщо не помиляюся, там хоч i була Друга свiтова вiйна, але Хiросiму нiхто не розбомбив.
    Сестра ствердно кивнула:
    — Через те її й назвали Землею Хiросiми
    З позначенням свiтiв завжди були проблеми, i ще нiхто не знайшов їх кращого вирiшення, нiж важкi для сприйняття, але точнi каталожнi найменування. Запозичувати тубiльнi назви не випадало, бо майже всi населенi планети мiсцевi мешканцi називали Землею — за словом, що позначає ґрунт пiд ногами. Тому таким свiтам давали комбiнованi назви, здебiльшого, за iменами видатних iсторичних постатей або визначних подiй. Свiт, де я прожив останнi двадцять рокiв, теж називався Земля. Я вирiшив, що вiднинi вiн буде Землею Артура — на честь мого прадiда, певна рiч.
    Бренда знову подивилася на екран.
    — Рiвняння вiдкомпiльованi без помилок. Тепер залишається чекати.
    — Довго?
    — Залежить вiд швидкостi сходження рядiв. Щонайменше годин п’ятнадцять. I це за умови, якщо границя послiдовностi не лежить в областi сильних нерегулярностей.
    — Будемо сподiватися, що не лежить, — сказав я. — Дуже хотiлося б у це вiрити.
    — Вiра, надiя, любов... — Бренда спiвчутливо подивилася на мене й зiтхнула. — Артуре, я голодна. Ходiмо перекусимо.
    Ми спустилися на перший поверх i пройшли в кухню, де Бренда швиденько скип’ятила воду в чайнику, приготувала цiлий глечик гарячої кави i зробила десяток бутербродiв з м’ясом, сиром та зеленню. Ми сiли за стiл i взялися до їжi.
    Я швидко ум’яв два бутерброди, потiм вiдкинувся на спинку стiльця й дiстав сигарету. Бренда їла з чудовим апетитом, а я мовчки курив, пив каву й милувався нею. Поза сумнiвом, вона була найчарiвнiшою з моїх сестер, рiдних i зведених, навiть маленький зрiст нiтрохи не шкодив їй, а лише вигiдно пiдкреслював її красу — тендiтну й витончену. Бренда не вiдзначалася якоюсь особливою жiночнiстю, але в неї було те, що подобалося менi бiльше, нiж жiночнiсть, — сила духу й жага до життя.
    Пiсля четвертого бутерброда Бренда приборкала свiй ґастрономiчний запал i замислено промовила:
    — Отже, витоки Формотворчих таки iснують. I Серединнi свiти теж.
    Це було не питання, а констатацiя факту. Проте я вiдповiв:
    — Доказ їхнього iснування мiститься в тих даних, що ти ввела замiсть вихiдних посилок Дiани.
    — Я вже зрозумiла, — кивнула сестра. — I мушу сказати, що ти вчинив дуже необачно. Дав менi iнформацiю, я запам’ятала її i тепер зможу потай вiд тебе розрахувати найбезпечнiший шлях.
    — За моїми оцiнками, — зауважив я, — максимальна ймовiрнiсть уцiлiти на найбезпечнiшому шляху, розрахованому зi знанням усiх граничних умов, не перевищує однiєї тисячної.
    — Одна тисячна вже щось. Це не одна мiльярдна. При такiй iмовiрностi виживання ризик стає виправданим. Нагорода за нього — могутнiсть. I могутнiсть, мабуть, надзвичайна, якщо ти спокiйно змiг повернутися, знехтувавши всiма небезпеками. — Певно, я мав дуже розгублений вираз обличчя, бо Бренда лукаво всмiхнулася. — Все нормально, Артуре. Тобi пощастило зi мною. Ти не пошкодуєш, що довiрився менi.
    Сестра взяла з тарiлки п’ятий бутерброд, iз сумнiвом подивилася на нього, потiм важко зiтхнула i з видимим жалем поклала назад на тарiлку.
    — Знаєш, — сказала вона. — Коли я починаю їсти, те нiяк не можу зупинитися.
    Я знизав плечима:
    — Їж собi на здоров’я.
    — Бiда в тому, що маю схильнiсть до повноти.
    — Важко повiрити, — зауважив я. — З такою фiгурою.
    — А проте це так. Щойно перестаю стежити за собою, вiдразу гладшаю. Але волiю берегти фiгуру за допомогою дiєти та здорового способу життя. Зайвий раз накладати на себе чари — шкодити нервам.
    — Це правильно, — схвалив я. — А комп’ютери — це твоє хобi чи фах?
    — Фах. Я кiбернетик.
    — Тобто не просто iнженер-проґрамiст, а науковець?
    — Маю ступiнь доктора наук. Але й не цураюся прикладних задач. Менi належить одна з провiдних на Землi Хiросiми фiрм з розробки iгрових проґрам.
    — Брендон теж цим займається?
    — Нi, вiн психолог. I дуже непоганий, мiж iншим.
    — Ви живете разом?
    — Так, — вiдповiла Бренда i квапливо додала: — Як брат i сестра.
    — Не сумнiваюся, — запевнив я. — Пенелопа казала про тi дурнi плiтки щодо вас. Ви залишили Царство Свiтла через них? Чи через те, що у Брендона не склалися стосунки з Амадiсом?
    Бренда спохмурнiла i взяла сигарету. Я хотiв був зауважити, що це суперечить її тезi про здоровий спосiб життя, але передумав. Закуривши, вона спитала:
    — А що тобi розповiла Пенелопа?
    — Майже нiчого. Знаю лише, що про вас почали поширювати чутки, Амадiс сприяв цьому, i зрештою ви пiшли з Дому.
    — Так воно й було, — пiдтвердила Бренда. — Але почалося все набагато ранiше, мабуть, ще до нашого народження. Ти знаєш, що батько був не в захватi вiд Амадiса?
    — Знаю, — кивнув я. — Вiн вважав, що Амадiс надто довго був наступником престолу, щоб стати гарним королем. Одного разу в припадку вiдвертостi батько поскаржився менi, що сам зiпсував Амадiса, вселивши йому сильний комплекс неповноцiнностi, придушивши iнiцiативу та самостiйнiсть. Мовляв, Амадiс так звик бути на побiгеньках i грати другi ролi, що з нього навряд вийде повноцiнний монарх. — Я допитливо подивився на Бренду. — То батько мав рацiю?
    — На всi сто, — безапеляцiйно заявила вона. — Батьковi побоювання справдилися, причому в найгiршому варiантi. Амадiс дуже поганий король.
    Я розвiв руки й одночасно знизав плечима в жестi слiпої покiрностi долi.
    — На жаль, нiчого не вдiєш. Наступним за Амадiсом iшов Александр — а вiн був би ще гiршим королем.
    — Александра давно скинули з рахункiв, — заперечила Бренда. — Вiн i сам не хоче мати нiчого спiльного з нашим Домом. Наступним був ти — але ти аж надто захопився Сутiнками i став справжнiм Сутiнковим, що зовсiм не подобалося дiтям Свiтла. Ти вiдверто сповiдував Свiтову Рiвновагу... а не тайкома, як ми з Брендоном. Словом, ти не виправдав батькових надiй, вiн викреслив тебе зi списку претендентiв на трон i вирiшив зробити своїм спадкоємцем Брендона. Це рiшення вiн прийняв ще до того, як ти пiшов у нескiнченнiсть.
    — Справдi? Дивно. А я нiчого не знав.
    — У той час про це знала лише мама. — Бренда зробила виразну паузу. — Вона вперто наполягала на твоїй кандидатурi, i через її безкомпромiсну позицiю батько довго не зважувався оголосити Брендона наступником престолу.
    — Навiть пiсля мого зникнення?
    — Навiть пiсля цього. Мама любила тебе дужче, нiж усiх нас разом узятих, вона чути не хотiла про твою можливу смерть... I таки серце її не пiдвело. — Сестра тихо зiтхнула. — Хоча тебе врештi-решт офiцiйно визнали загиблим. Шiстнадцять рокiв тому в Пантеонi був установлений порожнiй саркофаг iз твоїм iм’ям, вiдбулася жалобна церемонiя, а батько виголосив промову, у якiй прямо заявив, що бачив тебе своїм спадкоємцем.
    — Хитрий хiд! — вихопилось у мене. — Таким чином вiн дав усiм зрозумiти, що Амадiс давно поза грою.
    — Атож. Пiсля твого символiчного похорону тiльки про це й говорили. I коли батько, витримавши двотижневу паузу, видав указ про призначення Брендона наступником престолу... гм, з формулюванням: „у зв’язку з констатацiєю факту загибелi сина нашого Артура“, — це вже нi для кого не було несподiванкою.
    — А чому ж тодi Брендон не став королем?
    Брендинi очi потьмянiли.
    — Бо Амадiс виявився ще бiльшим негiдником, нiж можна було подумати, — гнiвно вiдповiла вона. — Батько розраховував рокiв за тридцять звести Брендона на престол, передати йому всю повноту влади, а самому пiти на спочинок i спокiйно вмерти. По завершеннi Раґнарока вiн почував утому вiд життя й розумiв, що довго не протримається.
    — Це всi розумiли, — зауважив я.
    — Зокрема й Амадiс, а також його мерзеннi приятелi та коханки. Вони негайно розгорнули брудну й ганебну кампанiю з дискредитацiї Брендона. Йому приписували всi смертнi грiхи, як-от що вiн спить зi мною. Це була їхня козирна карта. — Бренда обурено пирхнула. — I знайшлося чимало дурнiв, якi в це повiрили.
    — А батько?
    — Вiн добре знав нас обох i розумiв, що це брехня. Зате iншi родичi... Ох, цi вже родичi!
    — Сiмейна рада вiдмовилася затвердити його новий заповiт?
    — Катеґорично. Цi телепнi вдавали з себе великих моралiстiв. Згодом вони гiрко пошкодували про свою впертiсть — але було вже запiзно.
    — А батько не пробував натиснути на них?
    — Вiн тиснув, скiльки мав сил... а сил у нього залишалося мало. Може, тебе це здивує, але ти дуже багато для нього значив, по-своєму, вiн навiть любив тебе, хоча кажуть, що йому було чуже таке почуття, як батькiвська любов. Пiсля твого зникнення батько впав у глибоку депресiю, все частiше став замикатися в собi, цiлiсiнькi ночi дивився телевiзор... Уявляєш!
    Я аж здригнувся. У моїй пам’ятi ще були свiжi дитячi казки-страшилки про людей, що днями просиджували перед телевiзорами, поступово деґрадували й перетворювалися на рослини. Звичайно, немає нiчого поганого в тому, щоб подивитися гарний фiльм або дiзнатися свiжi новини зi свiту, що тебе цiкавить; у принципi, це так само невинно, як i будь-якi iншi форми вiдпочинку. Але, якщо копнути глибше, то переважна бiльшiсть телепередач покликанi скрасити сiрi, одноманiтнi буднi простих людей, дати вихiд їхньому прагненню до чогось надзвичайного. А ми, безсмертнi чаклуни та вiдьми, не потребували такого сурогату повнокровного життя. Ми могли побачити навiч що завгодно — вiд Кубку Свiту до збройних конфлiктiв — i навiть стати учасниками цих подiй. Коли ж чаклун починає дивитися телевiзор — дивитися по-справжньому, захоплено, самозабутньо, — то це вiрна ознака того, що вiн утратив смак до життя й готується вмерти...
    — Отож, — продовжувала Бренда, — Амадiс бачив, як марнiє батько, i взявся добивати його без жалю та милосердя. Прибiчники нашого зведеного брата стали обмовляти маму, звинувачуючи її в подружнiй зрадi. Не забували й про малу Пенелопу — всiм було вiдомо, що батьковi завдає болю найменша згадка про твiй грiх з Дiаною. Якось Амадiс навiть збирався привести двою доньку в Сонячне Мiсто — буцiм для того, щоб представити королiвську онуку до двору. На щастя, ми з Брендоном вчасно довiдалися про його плани й попередили дiда Януса. Вiн особисто зустрiв Амадiса в Дiаниних Сутiнках i наказав йому близько не пiдходити до Пенелопи. Амадiс дуже злякався.
    Я поклав лiктi на стiл i обхопив голову руками.
    — Господи Iсусе! Як це мерзенно!
    Бренда здивовано глянула на мене:
    — Ти став християнином? Як брат Александр?
    Я невизначено похитав головою:
    — Сам не знаю, хто я тепер. Але якщо й християнин, то вже точно не такий, як Александр... А ти маєш упередження проти християн?
    — Аж нiяк. Власне кажучи, пiсля Мiтри менi найближчий Iсус. Я живу в християнському свiтi, а мiй чоловiк був католик.
    — То ти одружена?
    — Була, — спохмурнiвши, вiдповiла Бренда. — Мiй чоловiк загинув у авiакатастрофi. Вiн був простий смертний.
    — Спiвчуваю.
    Наступнi кiлька хвилин ми мовчали. Бренда зосереджено курила вже другу сигарету поспiль, а я сумно думав про змiни, що сталися за моєї вiдсутностi. I змiни цi були не в кращий бiк. Не можна сказати, що я дружив з Амадiсом, але вiн менi завжди подобався. Коли я був малий, вiн захищав мене вiд Александра; а коли я трохи пiдрiс, став одним з моїх учителiв, навчав мене етицi й основам теолоґiї. Загалом, Амадiс (якщо не зважати на його надмiрну пристрасть до жiнок) був дуже моральною людиною, i менi прикро було чути, що жага влади так зiпсувала його...
    — Отже, пiсля батькової смертi Амадiс прогнав вас iз Дому? — запитав я.
    — Ми самi пiшли. Спершу я, потiм Брендон. Йому боляче було дивитися, як дружки та коханки попихають Амадiсом, держава розвалюється, а Дiм занепадає просто на очах. Крiм того, iснувала реальна загроза, що Брендона могли заарештувати i звинуватити в державнiй зрадi. Амадiс дуже боїться його — адже батько, попри рiшення Сiмейної ради, так i не скасував свого заповiту, тож Брендоновi права на престол залишаються досить вагомi. А багато наших родичiв, що шiстнадцять рокiв тому голосували за неухильне дотримання права старшинства, згодом змiнили свою думку i тепер хотiли б бачити королем Брендона.
    — А сам Брендон?
    — Йому дуже важко. З одного боку, вiн не прагне влади, а з iншого — не може залишатись осторонь того, що коїться з Царством Свiтла. Тому мимоволi змушений бути лiдером опозицiї. — Бренда мугикнула. — Проте останнiм часом намагається вийти з гри. Каже, що пiсля Амадiсового одруження ситуацiя в Домi змiнилася на краще.
    — А це не так?
    — Нi, звичайно. Брендон лукавить. Насправдi вiн просто втомився вiд протистояння з Амадiсом i вiд постiйних маминих iнтриґ.
    — Вона теж бере в цьому участь?
    — Ще б пак. Мама вiдiграє провiдну роль, можна сказати, очолює генеральний штаб. А ще вiдповiдає за зовнiшнi зв’язки, вербує для Брендона союзникiв. Зрозумiло, що його пiдтримує Дiм Ареса... втiм, треба зазначити, що ця пiдтримка iснувала й до того, як мама стала королевою Марса — її шлюб з королем Валерiєм був укладений якраз на ґрунтi союзницьких стосункiв. Майже так само безумовно на Брендоновiм боцi стоять усi три християнськi Доми включно з Домом Теллуса, а також Дiм Мухамеда — всiм їм дуже не до вподоби, що в Царствi Свiтла хазяйнує дочка Iзраїлю. Загалом десять Домiв iз дев’ятнадцяти нинi сущих, зокрема й любi твоєму серцю Сутiнки, ладнi сприяти Брендоновi в його боротьбi за престол.
    — То йому вже не шкодять плiтки про вашi стосунки?
    — Вони втратили колишню актуальнiсть. З часом люди до всього звикають. На жаль, батьковi забракло витримки почекати рокiв десять-п’ятнадцять, поки все само собою владнається. — Бренда трохи помовчала. — А може, я спрощую ситуацiю. Зараз багато людей не вiрять у цi плiтки, бо хочуть бачити Брендона королем. Та якби батько був живий, Амадiсу не випало б нагоди продемонструвати свою цiлковиту неспроможнiсть як монарха, а Рахiль з Iзраїлю не стала б королевою Свiтла. Тодi хтозна, як усе повернулося б.
    — До речi, а як сталося, що Амадiс одружився з Рахiллю. Пенелопа каже, що iснує кiлька версiй.
    — I мабуть, вона виклала тобi ту, за якою Амадiс переконав царя Давида вiддати за нього дочку.
    — А хiба не так?
    — Так думає Брендон... вiрнiше, хоче так думати. А насправдi все було навпаки. Цар Давид сам дiйшов висновку, що без припливу свiжої кровi його Дiм, що зазнав великих втрат у Раґнароку, рано чи пiзно зачахне, i вже примирився з необхiднiстю порушити чистоту своєї раси. Але вiн не був би справжнiм сином Iзраїлю, якби не спробував отримати з цього зиск...
    Бренда замовкла, оскiльки почулися голоси в холi. А за кiлька секунд до кухнi ввiйшли мiй брат i моя дочка, свiжi та вiдпочилi пiсля сiєсти. Пенелопа всмiхнулася моїй сестрi, а мене поцiлувала в щоку.
    — Привiт, — сказала вона. — Як спав?
    — Дякую, — вiдповiв я, млiючи вiд її поцiлунку. — Дуже добре.
    Завваживши на столi бутерброди, Пенелопа взяла один з них i весело оголосила:
    — Зараз ми трохи перекусимо, а за двiйко годин улаштуємо справжнiй бенкет з нагоди повернення блудного батька i брата.
    — До речi, про повернення, — сказав Брендон, запаливши сигарету. — Артуре, тобi не здається, що вже час розповiсти нам, де ти був i що з тобою сталося?
    — Якраз це я й збирався зробити, — вiдповiв я.
    Пенелопа пiдсунула стiлець, сiла поруч зi мною й пiдперла голову рукою. Її великi карi очi дивилися на мене з цiкавiстю та нетерпiнням, i раптом я зрозумiв, що не зможу сказати їй про Дейдру. Принаймнi зараз — коли нашi стосунки лише почали складатися. А потiм... тодi й побачимо.

    Роздiл 5

    Пiсля моєї розповiдi, яка тривала довше, нiж я сподiвався, Бренда з Пенелопою заходилися готувати всiлякi вишуканi страви для святкової вечерi. Ми з Брендоном намагалися їм допомогти, але тiльки заважали, i зрештою дiвчата прогнали нас з кухнi, щоб ми не плуталися пiд ногами. Тодi брат запропонував менi пiти прогулятися, i я погодився.
    Ми вийшли з будинку й подалися до лiсу. Небо над нами було чисте, безхмарне; верхнiй край червоного сонця нависав над побитими зливою жовто-червоними кронами дерев. Тут i там виднiлися зiгнутi та зламанi стовбури, прибитi до землi кущi, трава була мокра й пом’ята, навколо було багато калюж з теплою та каламутною водою.
    Вiтер дув з ночi, було свiжо i прохолодно. Ми з Брендоном йшли неквапом, курили й розмовляли. Попервах ми згадували про днi минулi, але згодом, якось непомiтно, звернулися до справ теперiшнiх.
    — Якщо чесно, то це вже дiстало мене, — сказав Брендон, коли мова зайшла про його боротьбу за престол. — На щастя, вiд сьогоднi я поза грою.
    — Знайшов якийсь вихiд? — поцiкавився я.
    — Вихiд сам знайшовся. З твоєю появою.
    Я запитливо глянув на нього:
    — Ти серйозно?
    — Певна рiч! Ти старший за мене, маєш Силу нашого прадiда, тобi й карти в руки.
    — Ну, нi! — рiшуче мовив я. — В такi iгри я не граю.
    — А тебе нiхто не питатиме. З поверненням ти автоматично стаєш лiдером опозицiї, тобто займаєш моє мiсце. Адже батько призначив мене своїм спадкоємцем через те, що тебе визнали загиблим.
    — То був лише формальний привiд.
    — Тепер це не має значення. Батько привселюдно заявив, що бачив тебе наступним королем Свiтла, i люди запам’ятали його слова. За роки вiдсутностi ти став справжньою легендою, Артуре. Твої колишнi грiхи прощенi й забутi, нiхто вже не поставить тобi на карб нi зв’язок з Дiаною, нi надмiрну любов до Сутiнкiв, нi захоплення iдеями Свiтової Рiвноваги. Для бiльшостi наших спiввiтчизникiв ти краща кандидатура на престол, нiж я. На твiй бiк стануть навiть тi, хто зараз ще вагається.
    Я похитав головою:
    — Нi, брате, нiчого не вийде. Я не збираюся змагатися за батькову корону. Зваж, що я не лише знайшов витоки Формотворчих, не лише здобув Силу Джерела — а й натрапив на свiт зi стiйкою й численною чаклунською спiльнотою. Розумiєш, що це означає?
    Брендон раптом зупинився i спрямував на мене захоплений погляд:
    — Хай йому чорт! Заснування нового Дому!
    — Атож. I невже ти мiг подумати, що я промiняю цю почесну мiсiю на сумнiвну честь скинути з батькiвського престолу нашого старшого брата?
    Брендон зiтхнув:
    — Твоя правда, Артуре. Я б нiзащо не промiняв... Але тобi не конче ворогувати з Амадiсом. Ти можеш визнати його законним королем Свiтла, i це покладе край мiжусобицi в нашому Домi. Твоя пiдтримка нинiшньої влади виб’є ґрунт з-пiд нiг опозицiї. Зараз ситуацiя змiнилася.
    — I як саме?
    — Безумовно, на краще. Королева Рахiль дiє дуже рiшуче. Вона розiгнала зграю Амадiсових дружкiв та коханок, що правили за його спиною, i почала наводити лад у Царствi Свiтла. Я певен, що незабаром обстановка в Домi нормалiзується.
    — Чому ж тодi сам не помиришся з Амадiсом?
    — Бо не можу. Я його ненавиджу. Це вже нашi особистi рахунки.
    — Справдi? — скептично запитав я. — Важко в це вiриться. Якщо твої претензiї на престол пiдтримує дiд Янус, завше такий обережний i помiркований, то в Царствi Свiтла коїться справжнiй розгардiяш. I твої запевнення, що...
    Я раптом замовк, вiдчувши легенький тиск на мозок. Зi мною хтось намагався зв’язатися — але не через Сапфiр, який я перекодував, щоб мене не смикали раз по раз родичi та знайомi. Виклик iшов через мiй Образ Джерела, линув iз нескiнченностi вiд спецiально налаштованого на нього дзеркальця.
    — Морґане, ти? — запитав я i звичним жестом дав братовi зрозумiти, що зараз на зв’язку.
    „Нi, це я, лорде Кевiне,“ пролунало в моїй головi. „Дана...“
    Немов тупа голка простромила моє серце, i воно болiсно занило. Що це зi мною? Прокляття!
    „Хвилечку, принцесо,“ так само подумки вiдповiв я й повернувся до Брендона: — Маєш дзеркальце?
    Той мовчки розвiв руками.
    Тодi я пiдiйшов до найближчої калюжi й наклав на неї вiдповiднi чари. Синє небо, жовто-червоне листя сусiднiх дерев i моє обличчя на якусь секунду стали чiткi, як у справжньому дзеркалi. Вiдтак поверхня взялася брижами, потiм стала матовою, а ще за кiлька миттєвостей туман розступився, i я побачив Данине лице, оточене водоспадом вогненно-рудих завиткiв.
    Навiть безстороннiй спостерiгач смiливо назвав би Дану красунею — а я, на свою бiду, не був безстороннiм. Я мало не задихнувся вiд насолоди бачити її, дивитися в хвилюючу глибину її смарагдових очей, тремтливо доторкатися своїми думками її думок... Кепсько я налаштував дзеркальце — воно встановлювало надто тiсний контакт, пропускало емоцiї. З Образом Джерела слiд поводитися обережнiше, вiн надто потужний.
    — Мiлорде, — промовила Дана збентежено, — я бачу вас... нiби з-пiд землi.
    — Перепрошую, принцесо, але довелося скористатися калюжею. Iнших дзеркальних поверхонь поблизу немає.
    Дана кивнула i перевела погляд трохи вбiк. У її очах застигло нiме запитання.
    Я повернув голову й побачив поруч Брендона. За всiма правилами вiн мав вiдiйти, щоб не заважати менi. Проте не зробив цього — а я, звiсно, не став його проганяти.
    — Це мiй брат Брендон, принцесо, — пояснив я, i Брендон чемно вклонився.
    Всупереч моїм очiкуванням, Дану зовсiм не вразило, що я маю брата.
    — Дуже мило, мiлорде, — сказала вона.
    — Радий знайомству, принцесо, — навзаєм вiдповiв Брендон. — Я вам не заважаю?
    — В жодному разi, — запевнила його Дана i знову подивилась на мене. — Лорд Ферґюсон люб’язно дозволив менi скористатися його дзеркальцем. Я хотiла спитати вас про Колiна.
    — А що з ним?
    — Це я й хочу з’ясувати. Сьогоднi зранку я бачилася з ним. I вiн дуже змiнився.
    — Авжеж змiнився. Вiйна сильно змiнює людей.
    Дана заперечно похитала головою:
    — Колiн змiнився вiд часу нашої останньої зустрiчi, вчора ввечерi. За одну нiч його наче пiдмiнили. Вiн видався менi зовсiм iншою людиною.
    — А саме?
    — Це важко описати словами. Зовнi вiн лишився такий, який був, але... в мене склалося враження, що вiн став старший. I коли ми розмовляли про вас... про те, як ви пройшли до Джерела, у Колiна був такий вигляд, нiби це сталося дуже давно, кiлька рокiв тому.
    — Мабуть, для нього так i є, — сказав я. — Гадаю, вiн просто втомився вiд вiйни та державних турбот i вирiшив вiдпочити в мiсцi, де час iде дуже швидко.
    — Ви теж так думаєте?
    — А чому „теж“?
    — Лорд Ферґюсон висловив таке ж припущення. Вiн вважає, що немає пiдстав для хвилювання. Однак я вирiшила впевнитись у цьому.
    „I заразом побачити мене,“ майнув у моїй головi здогад. Мабуть, її також пройняло. Та чи розумiє вона це?... Клятi каменi!
    Я запевнив Дану, що не варто хвилюватися за Колiна (якщо вона взагалi хвилювалася), попросив переказати Морґановi, що в мене все гаразд, i змусив себе попрощатися з нею. Коли Данине обличчя зникло, а калюжа знову перетворилася на звичайну калюжу з каламутною водою, Брендон запитав:
    — Твоя подружка?
    — Нi, — стримано вiдповiв я. — Ми просто добрi знайомi.
    Тут мене викликала Пенелопа — в межах одного свiту, на невеликих вiдстанях, ми могли обмiнюватися думками й без допомоги чаклунських артефактiв. Дочка повiдомила, що хвилин за десять вечеря буде готова. Вочевидь, Брендон отримав таку ж звiстку вiд сестри, бо сказав:
    — Ходiмо, Артуре. Нас уже чекають.
    Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм брат запитав:
    — Чому ти досi не зв’язався з мамою?
    — Ну... мав iншi клопоти.
    — Мiг би викроїти кiлька хвилин. Останнi два днi вона мiсця собi не знаходить, тiльки про тебе й думає. — Брендон заздрiсно покосився на мене. — Ти завжди був її улюбленцем, навiть коли зник... Може, ти ображаєшся, що вона знову вийшла замiж?
    — Аж нiяк, — вiдповiв я нещиро. — I я зовсiм не уникаю її, просто вiдкладаю нашу зустрiч. Збираюсь у Хаос, i не хочу, щоб вона пiшла за мною.
    — Ага! Сподiваєшся дiзнатись у Ворога, де може бути Дiана?
    — Зокрема це.
    — Тодi я з тобою. А Бренда нас страхуватиме.
    З Силою Джерела я не потребував нiчиєї допомоги, та все ж поцiкавився:- Яким чином?
    — Стоятиме в iншому кiнцi Тунелю i в разi небезпеки негайно висмикне нас до себе.
    — Навiть iз Хаосу?
    — Навiть звiдти. У нас з Брендою особливий зв’язок.
    — Але в Палатах Смертi час тече дуже повiльно, — зауважив я. — Одна хвилина за двадцять двi з хвостиком години Основного потоку. Коли ж Бренда спатиме?
    — Коли завгодно. Ми не втрачаємо контакту навiть увi снi.
    — Отакої! — здивувався я. Було загальновiдомо, що мiж братами й сестрами близнюками з чаклунських родин iснує тiсний ментальний контакт. Проте я не думав, що Брендон та Бренда зв’язанi аж так тiсно. — I якого роду ваш зв’язок?
    — Зазвичай периферiйний, на рiвнi найпростiших емоцiй. Тож рiзниця в часi нам не заважатиме. Навiть якщо Бренда спатиме, вона негайно прокинеться на мiй виклик. Єдина незручнiсть для неї полягатиме в тому, що їй доведеться стримувати свої емоцiї й обережно поводитися з чарами, щоб не висмикнути мене передчасно. Кiлька разiв таке траплялося.
    — Дуже цiкаво, — сказав я.
    Брендон скрушно зiтнув:
    — Де ж пак цiкаво! Часом це нестерпно. Коли Бренда страждає, менi теж боляче. А вона страждає постiйно. Бiдолашна сестричка, пiсля чоловiкової смертi живе як черниця.
    — Справдi? — Я аж знiяковiв вiд його вiдвертостi.
    — Так i є. Бiльшiсть жiнок тiльки вдають iз себе святенниць, а от iз Брендою все навпаки. Часом вона поводиться занадто розкуто i фривольно — та це лише гра. Хочеш вiр, хочеш не вiр, але її чоловiк був у неї єдиним... — Брендон замовк i розгублено клiпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустрiч я геть розчулився.
    — Я теж радий тебе бачити, — сказав я.
    Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стiл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталевi келихи для вина. Їх було п’ять.
    — На когось чекаємо? — запитав я сестру.
    Вона всмiхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.
    — Вже не чекаємо.
    Я повернувся — i нараз остовпiв. Менi перехопило подих вiд безмежного щастя.
    У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жiнка в довгiй темно-синiй сукнi з червоною напiвпрозорою накидкою на плечах. Вiдблиски свiтла грали на її хвилястому каштановому волоссi, а карi очi лагiдно дивилися на мене з-пiд довгих чорних вiй. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богинi було зовсiм юне, фiгура — гнучка, дiвоча, проте в усiй її подобi вiдчувалися зрiлiсть i досвiд ста тридцяти прожитих рокiв. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила i нiжна. Моя мама, Юнона...
    Вона погрозила менi пальцем — я так i не зрозумiв, серйозно чи жартома.
    — Артуре, негiднику, ти ховався вiд мене! — Потiм швидко пiдiйшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мiй. Менi так бракувало тебе...

    Роздiл 6

    Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх вiдчуттiв. Похмiльного синдрому не було — мабуть, я зняв його ввi снi, коли дуже розболiлася голова. Взагалi я мало п’ю, бо не люблю i не вмiю пити, а вже як напиваюся — то тiльки тримайтеся.
    Напередоднi ми гарно вiдсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чiп i насамкiнець нi з того нi з сього заспiвав Гiмн Свiтла. Добряче п’янi близнюки пiдхопили мою пiсню, два нашi з Брендоном тенора i Брендине контральто звучали в лад, пiднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тiєю терплячою поблажливiстю, з якою досвiдчений лiкар-психiатр дивиться на свого пацiєнта пiд час приступу. Потiм я хотiв заспiвати Гiмн Сутiнкiв, проте мама вирiшила, що я вже досить повеселився, i вiдвела мене в мою кiмнату.
    Юнона сама роздягла мене й поклала, як малу дитину, в лiжечко. Потiм довго сидiла поруч зi мною, а я, сп’яну забувши про свої тверезi розрахунки, розповiв їй геть усе — i як дiстався до Серединних свiтiв, i як перетворився на дитину, як потiм жив двадцять рокiв, не пам’ятаючи свого минулого, як потрапив у Безчасiв’я i згадав себе, як занурився в Джерело i здобув Силу...
    Нi, я не шкодував про свою вiдвертiсть. Зрештою, я однаково не змiг би приховати вiд матерi навiть найменшi дрiбницi. Але менi було дуже соромно, що напився як свиня. Що подумала про мене Пенелопа?...
    Годинник показував пiв на дев’яту ранку — звичайно, за умовним часом, бо в Сутiнках не було природної змiни дня та ночi. Я вибрався з лiжка i почалапав до ванної. Стоячи пiд холодним душем, думав про майбутню подорож у Хаос i намагався згадати, чи казав про це Юнонi. Здається, не казав. Це добре. Залишалося сподiватись, що нi моя дочка, нi брат з сестрою цього не вибовкали...
    Пенелопу я знайшов у холi. Побачивши мене, вона вiдклала убiк книгу, яку читала до моєї появи, пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.
    — Привiт, Артуре. Ти як?
    — Привiт, Пеннi. Нормально. А як близнюки?
    — Ще сплять. Думаю, скоро прокинуться.
    — А Юнона?
    — На Марсi. Якiсь невiдкладнi справи. Обiцяла повернутися до сiєсти.
    — А ще ранiше заявляться родичi, — сказав я. — Мама не вмiє тримати язика за зубами.
    — Таки не вмiє, — погодилася Пенелопа. — Але цього разу, гадаю, притримає — щоб не дiлитися тобою з iншими. Хоча тебе й так незабаром вирахують. З мною вже зв’язувався дiд Янус.
    — Ну i?
    — Боюсь, я збрехала не дуже переконливо. Його майже неможливо обдурити, вiн бачить людей наскрiзь.
    Я мiг лише поспiвчувати Пенелопi. Зi свого досвiду я знав, яка це невдячна справа — кривити душею перед Янусом.
    — До речi, як там комп’ютер? Ще рахує?
    На доччине обличчя набiгла тiнь.
    — Так. Я кепсько розумiюся на математицi, але скидається на те, що послiдовнiсть ввiйшла в зону сильних нерегулярностей.
    Я скрушно зiтхнув. Цього я найбiльше боявся...

    * * *

    Потiм ми сидiли на кухнi. Пенелопа пригощала мене снiданком i розповiдала менi про своє життя без батька й матерi, про тих небагатьох родичiв зi Свiтла та Сутiнкiв, що з ними зналася. Згодом до нас приєднались близнюки й одразу палко засперечалися, хто з них супроводжуватиме мене в Хаос; довелося кидати жереб, i Бренда програла. А всi мої спроби умовити дочку залишитися тут були безрезультатнi, тож зрештою я поступився. Вiдтак Брендон та Пенелопа пiшли перевдягатися, а ми з Брендою ще раз навiдалися до комп’ютера. Нiчого втiшного вiн нам не повiдомив.
    Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кiмнати i прихопив Ескалiбур. Лише в останнiй момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце i зв’язався з Морґаном. Перемовився з ним кiлькома словами, попередив, що в найближчi днi буду недосяжний для зв’язку i попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишенi, про всяк випадок. Хоча й сумнiвався, що Морґан зможе викликати мене в Хаосi — надто велика рiзниця в часi.
    Брендон i Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-бiлiй тунiцi принцеси Сутiнкiв, брат — у шитiй золотом мантiї принца Свiтла. На його поясi висiла Ґрейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилi Порядку клинком. А в руках вiн тримав ще одну мантiю — новеньку, для мене. Я надягнув її замiсть своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки i запитав:
    — Ну як, готовi?
    Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у крiслi, сказала:
    — Нi пуху вам нi пера!
    — До бiса! — хором вiдповiли ми.
    Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхнiх витокiв. Передi мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила...
    Шлях iз Сутiнкової Зони в Хаос... Стрiчка дороги, початок i кiнець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебiуса...
    Можна йти цiєю дорогою i так дiстатися кiнцевого пункту. Однак можна не рухатися з мiсця, а просто проколоти в нiй дiрку i вийти зi зворотного боку — результат буде аналоґiчний...
    Простiр i час згорнулися в лист Мебiуса...
    Укол...
    Прокол!
    На коротку мить фiолетовий серпанок огорнув свiт навколо нас. Потiм серпанок зник, але свiт уже став iншим. Нелiнiйним, неевклiдовим.
    Одне слово — Хаос...
    Ми опинилися в Палатах Смертi. Над нами нависала склепiнчаста стеля, що плавно переходила в стiни. Розпис на них, як i минулого разу, змусив мене зацiпенiти. Менi знову стало моторошно — i водночас я вiдчув майже фiзичний бiль вiд такої досконалої краси.
    З доччиних грудей вирвався захоплений вигук. А проте, вона розглядала фрески зовсiм iнакше, нiж ми з Брендоном. Пенелопа нiби прицiнювалась до них, вивчала кожну лiнiю, вiдстежувала найдрiбнiшi деталi... Тут я згадав кiлька десяткiв картин, що висiли по всьому будинку i явно були написанi однiєю рукою; згадав сходи, що вели з другого поверху на горище, найпевнiше, у студiю, i нарештi збагнув, що моя дочка — художник...
    А Брендон, опам’ятавшись вiд першого шоку, вiдiрвав погляд вiд фресок i подивився на мене. Очi його сяяли — але це вже не було пов’язане з розписом Палат Смертi.
    — Артуре, наше перемiщення... Воно вiдбулося миттєво!
    Я ствердно кивнув:
    — Це одна з тих приємних дрiбниць, що я навчився вiд Джерела. Миттєве перемiщення через будь-яку скiнченну кiлькiсть свiтiв. А от нескiнченнiсть, як i ранiше, доводиться долати по Тунелю.
    — Ой! — раптом вигукнула Пенелопа, вказуючи на фреску перед собою. — Гляньте!
    Один з намальованих на стiнi чортiв зненацька ожив i заворушився. Вiн пильно подивився на нас, рушив уперед i зiйшов iз фрески, перетворившись на смаглявого чорноволосого чоловiка, одягненого в усе чорне, з чорними i блискучими, як вуглини, очима.
    — Вiтаю тебе, Артуре, принце Свiтла! — бундючно проказав вiн. — Ти хотiв бачити мене?
    — Так, — вiдповiв я. — Тепер ми можемо продовжити нашу перервану розмову. Цього разу я маю уявлення про її предмет.
    Нечистий повагом кивнув:
    — Атож, знаю. Ти виправдав усi мої сподiвання. Ти був одним з небагатьох людей, що могли з моєю допомогою подолати бар’єр нескiнченностi. I ти — єдиний з них, хто гiдний бути Хазяїном Джерела.
    Сказати, що я був приголомшений словами Ворога, це не сказати нiчого. Брендон несподiвано закашлявся. Пенелопа тихо зойкнула.
    — Що це значить, Князю Темряви? — хрипко запитав я. — Ти хочеш сказати, що допомiг менi?
    — Саме так. Пiд час попередньої зустрiчi я наклав на тебе охоронне закляття. Нi ти, нi твоя мати Юнона цього не помiтили, бо дуже квапилися. Моє закляття вберегло тебе вiд неминучої смертi по той бiк нескiнченностi i привело у свiт твого прадiда, короля Артура.
    Здається, я хрокнув. Точно не пам’ятаю. Менi так i свербiли руки прикликати до себе всю мiць Джерела i знищити негiдника, що насмiлився грати з мною в такi iгри. Але мене стримувала думка про те, що Ворог має Iнь, Силу Хаосу, i чим би не закiнчився цей поєдинок фундаментальних стихiй, першими його жертвами стануть мiй брат i моя дочка.
    — То я слухаю тебе, принце Свiтла, — з похмурою усмiшкою промовив Ворог. — Став свої запитання.
    Мене випередив Брендон:
    — Навiщо ти допомiг Артуровi?
    — Це очевидно. Я хотiв, щоб вiн дiстався Джерела й опанував Силу третього, крiм Хаосу й Порядку, полюса iснування.
    — А тобi який з цього зиск? Чого ти домагався?
    — Стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi, — вiдповiв Ворог. — Нещодавно Хаос порушив статус-кво, що iснував упродовж багатьох тисячолiть, i спробував захопити владу в Екваторi; ця подiя вам вiдома як Раґнарок. Тодi Хаос зазнав поразки, i виник сильний крен убiк Порядку. Такий стан речей загрожує стабiльному iснуванню Всесвiту. Гадаю, принц Артур i його дочка, Пенелопа iз Сутiнкiв, згоднi зi мною. Про твої переконання, Брендоне зi Свiтла, менi достеменно невiдомо. Але ти прийшов до мене зi зброєю, освяченою Порядком.
    Брат поклав руку на ефес своєї Ґрейндал.
    — Я прихильник Свiтової Рiвноваги.
    — Що ж, це модна нинi доктрина. Тодi ти маєш зрозумiти мої намiри. Наразi iнтереси Хаосу та Свiтової Рiвноваги збiгаються — ми всi прагнемо стабiльностi. Тому я запросив до себе королеву Юнону i її сина, принца Артура...
    — Стривай-но! Ти запросив лише Юнону.
    — Так. Але я знав, що вона приведе з собою Артура. Можеш вважати мене ясновидцем, або просто гарним психологом, проте я не сумнiвався, що Юнону супроводжуватиме її син Артур.
    — Ти надто зухвалий, Князю Темряви! — гнiвно озвався я. — Твоє нахабство поступається лише твоїй пiдлостi. Як ти смiв керувати мною?!
    — Ти помиляєшся, принце, — незворушно вiдповiв Ворог. — Єдиним моїм втручанням у твою долю було те, що я повiдомив про iснування Джерела i наклав на тебе охоронне закляття. Я не намагався керувати тобою, це неможливо. Як i всi сильнi особистостi, ти некерований, хоча деякi твої вчинки цiлком передбачуванi. Зокрема я знав, що почуття вiдповiдальностi перед майбутнiм змусить тебе до пошукiв Джерела.
    — I що ж тепер? — мимоволi вихопилося в мене.
    — Тепер ми з тобою рiвнi, Артуре. Я — Страж Хаосу, ти — Хазяїн Джерела. Навряд чи ти потребуєш моїх пiдказок. Але якщо хочеш знати думку свого старшого колеги за посадою у Всесвiтi, то ось тобi моя порада: сiдай на трон Свiтла i прав мiж Порядком та Хаосом на свiй розсуд. Нехай твоє довге царювання ознаменується перемогою Свiтової Рiвноваги, прихильником якої ти є.
    Я мугикнув i похитав головою:
    — Щось ти хитруєш, лукавий. Не вiрю, що Хаос вiдмовився вiд своїх претензiй на свiтову гегемонiю.
    — А я цього не казав. Проте можлива експансiя Хаосу — справа далекого майбутнього. Наразi загроза Всесвiтовi виходить вiд протилежного полюса — Порядку. Нинi вiн дуже сильний; за певної комбiнацiї факторiв вiн здатний поглинути навiть Хаос, i тодi у Всесвiтi, за винятком свiтiв, що безпосередньо прилягають до Джерела, запанує повна статика. Хоча ми маємо рiзнi стратегiчнi цiлi, на даному етапi в нас спiльна задача — перешкодити такому розвитку подiй. А далi видно буде.
    Менi аж запаморочилось у головi. Нi, подумки заволав я, нi! Це понад мої сили! Я лише людина i не можу вiдповiдати за долю Всесвiту...
    Вочевидь, Ворог здогадався про мої почуття.
    — Я теж людина, — з сумною усмiшкою мовив вiн, вiдступивши на один крок. — Через те Всесвiт недосконалий i сповнений протирiч, що ним правлять такi недосконалi й суперечливi iстоти, як люди.
    Вiн зробив ще один крок до стiни.
    — Зачекай, Князю Темряви! — вигукнула Пенелопа; її голос тремтiв вiд хвилювання.
    Ворог зупинився бiля самої стiни.
    — Я слухаю тебе, дочко грiха.
    — Моя мати, Дiана... Що ти знаєш про неї?
    Вiн примружився й пильно подивився на Пенелопу. Можливо, це була лише гра свiтла та тiнi, але менi здалося, що на його обличчi промайнуло спiвчуття.
    — Я вже вiдповiв на це запитання. — Швидкий погляд на мене: — Хiба нi?
    — Так, — сказав я зi скрушним зiтханням.
    — Тодi прощавай, сину Сутiнкiв i Свiтла. Щасти тобi.
    Ще мить — i вiн злився зi стiною, перетворившись на одного з чортiв на фресках. Хвостатий i рогатий сатаноїд, написаний рукою невiдомого генiя, дивився в порожнечу повз нас...
    — От бачиш, — зауважив Брендон. — Навiть Ворог каже, що ти маєш стати королем.
    Я повернувся до брата i змiряв його важким поглядом:
    — Вiдколи це принци Свiтла стали прислухатися до думки Князя Темряви?
    Брендон збентежено опустив очi.
    — Ми гаємо час, — пiсля короткої паузи мовив вiн. — Повертай нас назад, Артуре.
    Я похитав головою, почуваючи себе геть розбитим i спустошеним. I не лише тому, що дiзнався, який тягар лежить на моїх плечах. Головне — Дiана... До останньої митi я сподiвався на чудо, вiрив у щасливий випадок... але чудес не буває. Я сам урятувався не чудом, як думав ранiш, а за тверезим розрахунком Ворога, що допомiг менi, виходячи зi своїх власних мiркувань. Вiн зробив ставку на мене, а на всiх iнших, хто пiшов слiдом за мною, йому було начхати. Для нього вони були пiшаками в цiй вселенськiй грi, i вiн без вагань офiрував ними, щоб звести партiю внiчию з вiддаленою перспективою перемогти в матчi-реваншi. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходили крихiтнi, безпомiчнi пiшаки з обличчями знайомих i незнайомих менi людей, що прямували на заклання в нескiнченнiсть, i в одного з них було Дiанине лице...
    Брендон продовжував запитливо дивитися на мене. А я розумiв, що зараз менi вкрай небажано вдаватися до глибинних сил. Власна пiдсвiдомiсть могла зiграти зi мною злий жарт — а я не хотiв ризикувати життям дочки та брата.
    — Тримаєш контакт iз Брендою? — спитав я у Брендона.
    — Звичайно.
    — Тодi покажiть, на що ви здатнi. Цiкаво побачити, як це у вас вийде.
    Брендон усе зрозумiв.
    — Гаразд, — сказав вiн i взяв нас з Пенелопою за руки. — Увага!...
    Нас огорнула фiолетова iмла. Зникла сила тяжiння, i ми опинилися в невагомостi, поза всiма вимiрами, поза часом i простором...
    I тут нас понесло! Картини рiзних свiтiв змiнювали одна одну, перш нiж око встигало фiксувати їх. Ми стрiмголов мчали вздовж Меридiана, найкоротшою дорогою з Хаосу до Дiаниних Сутiнкiв, а в кiнцi Тунелю стояла Бренда, що тягла нас до себе.
    Наприкiнцi цiєї карколомної подорожi наш рух трохи сповiльнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лiсом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.
    Вiдпустивши мене, Брендон утримався на ногах i пасивно допомiг устояти Пенелопi, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально пiдхопив її на руки.
    — Як це мило, братику, — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я, звiсно, перепрошую за таку скажену швидкiсть. Але врахуйте рiзницю в часi.
    — Все було чудово, сестричко, — вiдповiв я, всадив її на канапу i сам умостився поруч. — Нас довго не було?
    — П’ятнадцять днiв.
    — От чортiв Хаос!... А де мама?
    — В Домi Ареса. Щогодини зв’язується зi мною. Питає, чи ви вже повернулися.
    — Дуже зла на нас?
    — Ще б пак... — Бренда зробила паузу й сумно глянула на мене. — Комп’ютер завершив розрахунки, Артуре.
    Я промовчав. Пенелопа теж.
    — I який результат? — запитав Брендон.
    — Обраний Дiаною шлях привiв її в серцевину Основного потоку Формотворчих. — Сестра зiтхнула. — Вiд коментарiв я утримаюсь.
    У холi запала могильна тиша. Пенелопа бездумно дивилась у вiкно, в її очах стояли сльози. Навiть вона, що змалку призвичаїлась до думки про материну загибель, була приголомшена цiєю звiсткою.
    Нарештi я встав з канапи. Дочка зробила була крок до мене, але зупинилася. Вона все збагнула. I коли я рушив до дверей, не стала йти за мною.
    Я гостро потребував часу й самотностi. Я мусив змиритися з тим, що жiнку, яку любив понад усе на свiтi, спiткала така жахлива смерть...

    Роздiл 7

    Я лежав у густiй помаранчевiй травi й дивився в безхмарне небо Дiаниних Сутiнкiв. Мої очi були сухi. Я вже виплакав усi сльози, вiдпущенi менi для однiєї людини, i в майбутньому, згадуючи Дiану, сумуватиму за нею мовчки.
    Спи спокiйно, кохана. Моє серце сповнене туги, менi боляче й тоскно без тебе, але я мушу жити далi. Це не значить, що я хочу забути тебе. Я пронесу твiй свiтлий образ через роки i столiття, якi ще проживу на цiм свiтi, бо таке кохання, як наше, непiдвладне часовi. Днi, що я провiв з тобою, були найсвiтлiшими днями мого життя, а ночi — найнiжнiшими ночами. Ми були щасливi разом, ти народила менi чарiвну дочку, а потiм пiшла слiдом за мною, i похмура нескiнченнiсть поглинула тебе. Колись, якщо доживу до того часу, коли сам захочу вмерти, я пiду за тобою, i тодi ми з’єднаємось у Вiчностi... Та це станеться нескоро. А поки я зберу великий букет твоїх улюблених сутiнкових троянд i надiшлю їх тобi в невiдомiсть. Нехай розлетяться вони навсiбiч, пiдхопленi вiтрами розбурханих стихiй, нехай несуться на крилах випадку, i, може, знайомий з дитинства запах долине до тебе, де б ти не була, вручивши тобi звiстку вiд мене. Прийми мою нiжнiсть i бiль, Дiано...
    Минуло вже багацько часу, проте нiхто не турбував мене. I Брендон, i Бренда поважали моє горе, а Пенелопа сама горювала. I хоча вона оплакувала не живу жiнку iз плотi та кровi, а радше iдеал нiжної й люблячої метерi, її бiль був такий самий реальний, як мiй. Ми були рiвнi в нашiй спiльнiй бiдi — я втратив останню, примарну надiю, а моя дочка позбулася всiх своїх iлюзiй...
    Я подумав про Дейдру, i мiй бiль притупився. Тепер я знаходив виправдання своєму новому коханню. Я палко переконував себе, що якби Дiана була жива, я б не змiг зрадити її. Хай навiть я забув, хто я такий, почуття мої не вмерли, дрiмали десь у глибинi мого єства, i тiльки пiдсвiдома впевненiсть у тому, що серце моє вiльне, а совiсть чиста, дозволила закохатися в Дейдру... Не думаю, що я вiрив сам собi, але на душi менi стало легше.
    Я дiстав iз кишенi дзеркальце i через Образ Джерела надiслав виклик. За вдалим збiгом обставин, iнше дзеркальце, спецiально зачароване мною, якраз було в Дейдри, i вона вiдповiла менi. В Авалонi була пiзня нiч, Ферґюсон спав (чи, може, швендяв по дiвках), а Дейдра, виявляється, чергувала. Вiд мене не було звiсток уже два тижнi, замiсть обiцяних Морґановi кiлькох днiв, i вона дуже хвилювалася.
    Я заспокоїв Дейдру i твердо пообiцяв, що за тиждень, щонайбiльше за десять днiв, повернуся. Потiм ми довго розмовляли про рiзнi дрiбницi, нiяк не могли зупинитися, i лише через пiвгодини я врештi змусив себе перервати контакт.
    Сховавши дзеркальце в кишеню, я знову розтягся на травi. Пiсля розмови з Дейдрою свiт став свiтлiшим i радiснiшим. Я незчувся, як став мрiяти про той день, коли повернуся в Авалон, у королiвський палац, i зможу поцiлувати її по-справжньому, а не лише подумки. В її обiймах я знайду бажану розраду, вона вилiкує мене вiд туги за втратою. Прости, Дiано. Прощавай...
    Отже, я вирiшив остаточно. Я повертаюся на Землю Артура, у свiт, названий мною на честь мого легендарного предка i тезки. Тепер це мiй свiт, там мiй майбутнiй Дiм, i саме там моє мiсце — бiля витокiв Формотворчих, на третьому полюсi iснування. Я не збирався претендувати на корону Свiтла й панування в Екваторi — i не лише з мiркувань морального порядку, не лише через небажання скидати з трону Амадiса. Сама iдея концентрацiї такої величезної влади в одних руках видавалася менi неправильною, викликала в мене протест. Щось у картинi свiту, намальованiй Стражем Хаосу, було не так. На моє переконання, людський розум надто слабкий i недосконалий, щоб правити Всесвiтом... але, з iншого боку, кому ж iще пiдтримувати в ньому лад, як не людям?
    У свiтах з високорозвиненою технолоґiчною цивiлiзацiєю побутує думка, вiдображена, зокрема, у фантастичнiй лiтературi, що Всесвiтом керують невидимi надрозумнi iстоти, такi собi iнтелектуальнi супермени, чия розумова сила незбагненна для звичайних людей. На жаль (а радше на щастя), це не вiдповiдає дiйсностi. Надрозумнi iстоти зрiдка таки трапляються в неосяжних просторах Всесвiту, але всi вони без винятку замкнутi на собi, страждають вiд рiзноманiтних депресивних манiй i численних параноїдальних комплексiв. Цiлковитi психопати й шизофренiки, надрозуми вороже налаштованi до зовнiшнього свiту, проте переважна їх бiльшiсть за натурою своєю фiлософи, що все свiдоме життя вiддаються самоспогляданню, прагнучи вiдшукати сенс буття в глибинах власного „я“. Однак зустрiчаються серед них i дуже аґресивнi особини, якi вiд пасивного споглядання переходять до активних дiй i встигають накоїти багато лиха, перш нiж вдається їх знищити. Як свiдчить практика, iнтелект, що перевершує людський на порядок i бiльше, вкрай нестiйкий i стовiдсотково схильний до психозiв, тому вся населена частина Всесвiту перебуває пiд владою чаклунiв — нехай могутнiх, нехай непiдвладних старостi, та все ж людей, — а Бог, якщо вiн є, вочевидь, волiє не втручатися в справи мирськi.
    Одночасно сильнi й слабкi, могутнi та безпомiчнi, мудрi й невiгласи, надiленi безлiччю вад i чеснот, люди виявилися єдиними iстотами, здатними пiдстрибнути вище власної голови i стати хазяями Всесвiту... ну, якщо не хазяями, то управителями вже точно. Обряд Причастя (чи то вiдкритий кимсь ще в незапам’ятнi часи, чи то дарований Всевишнiм — тут думки розходилися) дав обраним доступ до Формотворчих Сил, а разом з цим запричащенi чаклуни отримали владу над свiтами i всiм сущим у них. Я завжди вважав, що ми, Володарi Екватора, занадто могутнi як на людей, i за iронiєю долi саме на мою голову звалилася сила ще фундаментальнiша, ще глибиннiша — Сила, що породжує самi Формотворчi.
    За старих часiв люди (за винятком мого прадiда Артура та його двоюрiдного брата Мерлiна) були позбавленi доступу до Джерела. Лише королi Лоґрiсу з династiї Лейнстерiв отримували вiд нього мiзернi крихти могутностi — але так не могло тривати довiку, i з моїм приходом все змiнилося. А втiм, вiддам собi належне: я з’явився вчасно, щоб утрутитися в боротьбу за володiння Силою. Колишня Хазяйка втратила контроль над Джерелом i загинула, а її мiсце зайняла Бронвен — дуже легковажна й безвiдповiдальна молода особа. В нашiй розмовi Ворог назвав мене Хазяїном Джерела, проте це було не так. Персоною номер один бiля Джерела все-таки залишалася Бронвен, вона мала з ним тiснiший зв’язок, хоч об’єктивно я був сильнiший за неї. Я мiг посiсти це мiсце лише знищивши її — але поки не мав таких планiв. Звичайно, якщо розум Бронвен не витримає випробування Силою, менi доведеться вбити її, i я зроблю це... зi сльозами на очах. Нiде правди дiти, вона менi подобалася, моя Снiгова Королева...
    Нi! Це неправильно, несправедливо, так не має бути! Така могутнiсть не для людей. Чому ти, Боже — Мiтро, Зевсе, Єґово, Брамо, Одiне, Перуне, Чи-Як-Там-Тебе-Звуть, — чому ти, якщо iснуєш, сам не хочеш керувати свiтом? Твої дiти надто слабкi й порочнi, щоб зайняти твоє мiсце.
    Джерело не зробило мене мудрiшим, добрiшим, людянiшим. Воно дало менi лише голу силу, я став надзвичайно могутнiм, але за людськими мiрками нiтрохи не змiнився — нi в кращий (на жаль!), нi в гiрший (на щастя!) бiк. Щосекунди я почував цей величезний дисбаланс мiж моєю людською сутнiстю i нелюдськими можливостями, вiн зi страшною силою давив на мою психiку, загрожував зруйнувати її будь-якої митi. Проте я сподiвався, що витримаю. Я вiдчайдушно намагався не збожеволiти, i поки менi це вдавалося. Але як поведуться iншi? Колiн, Бронвен, тi, хто прийде слiдом за ними i слiдом за мною? Щодо iнших я не був певний, я звик покладатися лише на себе.
    Пандорина скринька вiдкрита, джин випущений з пляшки, i я не бачив способу загнати його назад. Що б я не робив, всупереч усiм моїм намаганням, коло адептiв Сили розширюватиметься. Цей процес став незворотний ще вiдтодi, як Бронвен здолала колишню Хазяйку i пропустила Колiна до Джерела. Тепер на черзi Дана — i, може, Морґан. А таємниця, вiдома кiльком людям, перестає бути таємницею. Незабаром усi чаклуни й вiдьми Лоґрiсу (а також iнших країн Землi Артура) знатимуть про Джерело, тож для його захисту вiд численних посягань я потребуватиму соратникiв — цебто нових адептiв.
    На що перетворять свiт люди з такою могутнiстю? Як їх зупинити, коли вони переступлять незриму, невiдчутну грань мiж розумом та безумством? Чи зможу я сам утриматися, балансуючи на краю безоднi?... У марних пошуках вiдповiдей на цi запитання я нарештi заснув.
    Слава богу, спав я без сновидiнь. Лише насамкiнець менi наснилося, що лежу в густiй зеленiй травi, поклавши голову на Дейдринi колiна, а вона нiжно гладить мою чуприну, — та це вже був не сон, а радше вiдгомiн реальностi.
    Прокинувшись, я виявив, що трава навкруги помаранчева, а моя голова лежить на Юнониних колiнах — що теж було приємно. На хвилю я знову вiдчув себе маленьким хлопчиком, маминим синочком... Великий Зевсе! Як менi бракувало моєї матусi, коли я жив на Землi Артура!
    — Знову ховався вiд мене, — докiрливо мовила Юнона, i я був вдячний їй, що вона не заговорила про Дiану. — Чому не сказав, що збираєшся в Хаос?
    — Щоб ти не хвилювалася.
    — Я б менше хвилювалася, якби була з тобою.
    — Саме цього я й не хотiв. Я взагалi волiв би побалакати з Ворогом вiч-на-вiч.
    — А проте взяв iз собою Брендона й Пенелопу.
    — На жаль, довелося.
    Мама трохи помовчала, потiм багатозначно сказала:
    — Ворог порадив тобi зайняти батькiв трон.
    — Так, — неохоче пiдтвердив я.
    — Гадаю, — вела далi Юнона, — вiн має рацiю.
    — А як же Брендон? — запитав я. — Ти вже розлюбила його?
    Вона насупила брови i з мукою подивилася на мене:
    — Не кажи так, синку, це нечесно. Ви обоє менi дорогi, але зараз iдеться не про почуття, а про державнi справи. З вас двох ти старший i сильнiший, тому саме ти маєш зайняти престол. Брендон це розумiє.
    — Ще б пак! Вiн багато чого розумiє. Вiн дуже тямущий. До того ж вiн слухняний син.
    Маминi щоки зашарiли:
    — На що ти натякаєш?
    Я пiдняв голову з її колiн i сiв поруч з нею.
    — Мамо, — м’яко промовив я. — Не дури себе. Зараз ти керуєшся саме емоцiями. Нi для кого не секрет, що ти завжди хотiла бачити мене батьковим наступником. I тепер намагаєшся переконати i мене, i саму себе, що Брендон має поступитися менi лiдерством в iнтересах справи. А насправдi це лише зашкодить єдностi опозицiї, внесе розкол у її лави, збентежить i обурить багатьох Брендонових прихильникiв.
    — Але ти...
    — У будь-якому разi, на мою участь у вашiй грi не розраховуй. Я не ворогуватиму з Амадiсом.
    — Через дурну дитячу сентиментальнiсть?
    — Зокрема через це. У нас завжди були гарнi стосунки. Амадiс навiть подарував менi Ескалiбур...
    — Не подарував, а позбувся. Вiн просто боявся брати її до рук. Цей безхребетний тюхтiй навiть не наважився вимагати у Брендона повернення батькової Ґрейндал.
    Я байдуже знижав плечима:
    — Ну то й що. Зрештою, кожен має свої вади. Вiдколи Амадiс став королем, минуло небагато часу. Я вважаю, що йому треба дати шанс.
    — Шанс! — пирхнула Юнона. — Вiн уже розтринькав усi свої шанси! Рахiль цiлком вiдсторонила його вiд справ i тепер править його iм’ям, а милий твоєму серцю Амадiс лише виконує обов’язки верховного жерця Мiтри, керує обрядами, влаштовує пишнi церемонiї i все таке iнше, на що вiн майстер. А вся свiтська влада в Домi зосереджена в руках Рахiлi.
    — Брендон каже, що з неї вийшла непогана королева, — зауважив я.
    — Вiн хоче так думати, щоб умити руки й вiдiйти вiд справ. Я, втiм, не заперечую: Рахiль справдi розумна, вольова й енергiйна жiнка. Вона вже довела, що має хист до державницьких справ. Iнша рiч, у чиїх iнтересах...
    — Стоп! — сказав я, збагнувши, до чого гне Юнона. — Навiть не думай читати менi лекцiю про змову пiдступних сiонiстiв. Я вже давно не вiрю в такi дурницi.
    — Це не дурницi, Артуре. Ти знаєш, я далека вiд антисемiтизму, але те, що витворяє Рахiль, — справжнiсiньке неподобство. Коли я була королевою Свiтла, то завжди ставила iнтереси Дому твого батька понад усе. А Рахiль нiколи не забуває, що вона — дочка Iзраїлю, i в усiх своїх дiях керується саме цiєю обставиною.
    — Її можна зрозумiти, — сказав я. — Як i кожна iзраїльтянка, вона вважає свiй Дiм богообраним.
    — Атож. Вона щира в своїх переконаннях — та хiба це має значення. Головне, що вона править Домом Свiтла, твоїм рiдним Домом, Артуре, як колонiєю Дома Iзраїлевого.
    Я зiтхнув:
    — Будь ласка, не тисни на мене, мамо. Не грай на моєму патрiотизмi, а тим бiльше — на неiснуючому антисемiтизмi.
    Вона подивилася на мене довгим поглядом i мовила з гiркотою:
    — Боюся, ти справдi поганий син Свiтла.
    — Це ще одна причина, щоб я не претендував на батькiв трон. Корона Свiтла не для мене.
    — ДУЖЕ ПОХВАЛЬНО! — зненацька пролунав за нашими спинами трубний голос. Тiєї ж таки митi мої почуття забили тривогу, попереджаючи про вiдкриття Тунелю. Видно, я ще погано контролював свiй Образ Джерела i в запалi полемiки з Юноною мимоволi послабив контакт до мiнiмального рiвня, тому запiзно виявив манiпуляцiї з силами. А трубний голос вiв далi: — ПРОТЕ Є ВIРНIШИЙ СПОСIБ ҐАРАНТУВАТИ, ЩО ТИ НЕ ЗМIНИШ СВОГО РIШЕННЯ. ЦЕ СМЕРТЬ. МЕРЦI НЕ СИДЯТЬ НА ТРОНI.

    Роздiл 8

    Щойно зачувши трубний голос, ми з Юноною миттю скочили на ноги i рвучко розвернулися. На той момент я вже тримав Ескалiбур у руцi.
    Крокiв за п’ять вiд нас стояв широкоплечий здоровань, понад два метри заввишки, зодягнений в усе бiле, з бiлим, мов снiг, волоссям i блакитними, без зiниць, очима. За його плечима трiпотiли снiжно-бiлi, схожi на лебединi, крила. В обох руках вiн тримав важезнi мечi; ще двоє висiли в нього на поясi в пiхвах.
    Над головою iстоти зависло в повiтрi золоте осяйне кiльце на зразок нiмба. Я напружив свiй чаклунський зiр i з величезною прикрiстю переконався, що цей нiмб не дешевий трюк, а Знак Янь, Символ Порядку. Юнона, мабуть, упiзнала його, бо вражено охнула.
    — Хто ти? — запитав я у здорованя.
    — Агнець Божий, — вiдповiв вiн менi своїм трубний голосом.
    Я нервово посмiхнувся, хоча менi було не до смiху.
    — Он як! Невже наближається кiнець свiту?
    — Для тебе — так, зраднику. Я надiсланий, щоб я скинув тебе в Хаос, де якраз твоє мiсце.
    У вiдповiдь на таку недвозначну заяву я викликав Образ Джерела, що завис передi мною, випромiнюючи блiдо-голубе сяйво, видиме лише на вищих рiвнях сприйняття.
    — I хто тебе надiслав? — запитав я у здорованя, що назвався Агнцем Божим.
    — Краще не питай, — гордовито мовило чудовисько. — Почувши вiдповiдь, ти вжахнешся.
    Я полегшено зiтхнув. Ще з дитячих урокiв я знав, що iстоти з Порядку не можуть брехати. Коли їм треба щось приховати, вони починають викручуватися, уникати прямих вiдповiдей i говорити всiлякими натяками. Якби Агнець виконував волю Порядку, вiн так би й сказав. Хоча тепер я був адептом Джерела, представником третього полюса iснування, мiтраїзм пустив надто глибокi коренi в моїй свiдомостi, i за старою звичкою мене лякала думка, що я мiг чимось прогнiвити Порядок.
    „Артуре! Юноно!“ надiйшли до нас схвильованi думки Пенелопи. „Що там коїться?“
    „З’явилась iстота з Порядку,“ вiдповiв я. „Має дуже грiзний вигляд i називає себе Агнцем Божим.“
    „Цього ще бракувало!“ озвався Брендон, що разом iз сестрою приєднався до нашої розмови. „Що йому треба?“
    „Прийшов по мою душу,“ повiдомив я. „Ой! Почалося...“
    Знак Янь метнувся до мене, але я легко блокував його випад за допомогою Образа. Агнець, замiсть вiдступити i приготуватися до нової атаки, став тиснути на мене, вливаючи у свiй Знак щораз новi порцiї енергiї з Порядку. У вiдповiдь менi доводилося iнтенсивно черпати Силу з Джерела.
    Намiчався поєдинок свiтових стихiй. Енергiя накопичувалася з запаморочливою швидкiстю. Такими темпами вже за кiлька хвилин вона досягне критичної межi...
    „Тримайся, Артуре!“ гукнула Пенелопа. „Ми зараз будемо.“
    „Нi! Забирайтеся звiдси! ВСI — ЧЕТВЕРО — МЕРЩIЙ — У ТУНЕЛЬ!“
    „Але чому?“
    „Зараз тут буде справжнє пекло! Тiкайте, поки не пiзно!“
    „А як же ти?“
    „Я дам собi раду. Для мене це... ТА ЗАБИРАЙТЕСЯ Ж, ХАЙ ВАМ ГРЕЦЬ!“
    „Мiй дiм!“ у розпачi подумала Пенелопа. „Мої картини!“
    — Я не залишу тебе, Артуре, — рiшуче заявила Юнона, жбурнувши в Агнця якесь смертоносне закляття. Той легко вiдбив його, не перестаючи тиснути на мене Знаком Янь.
    Мiй Образ Джерела вже випромiнював слiпуче сяйво, видиме на всiх рiвнях сприйняття, включаючи i звичайний зiр.
    — Ти так прагнеш смертi? — роздратовано мовив я. — I хочеш, щоб я загинув, рятуючи тебе?
    Юнона не встигла вiдповiсти, бо в нашу розмову втрутилась Бренда:
    „Артуре, ми не зможемо пiти. Доступ до Тунелю заблокований.“
    „Атож,“ пiдтвердив Брендон.
    Я вилаявся i швидко просканував чаклунським зором околицi. Очевидно, в момент атаки Агнець пустив у хiд потужнi блокувальнi чари, що тимчасово перекрили доступ до Тунелю в радiусi щонайменше п’ятдесяти миль. Навiть олiмпiйський чемпiон з левiтацiї не встиг би подолати таку вiдстань за вiдпущенi нам лiченi хвилини.
    Вдавшись до Сили Джерела, я мiг би зруйнувати цi чари, або просто перенести нас за тридев’ять свiтiв звiдси. Проте мiй Образ був цiлком зосереджений на стримуваннi колосального заряду енергiї Порядку, i звiльнити його бодай на мить означало катастрофу.
    На якусь секунду мене охопив вiдчай.
    „От холера! Що робити?... Швидше до мене, я спробую захистити вас. Iншого виходу немає... А втiм...“
    Вихiд усе-таки був, i досить непоганий. Влаштувавши нам пастку, Агнець сам мiг потрапити в западню, один проти п’ятьох. На жаль, потрiбне менi закляття було надто довге, складне i заплутане, щоб я встиг проказати його (хай навiть подумки), перш нiж навколишнiй свiт поглине вогненний вихор. Пiсля повернення пам’ятi я так i не спромiгся викроїти час, щоб запастися джентльменським набором бойових заклять, цiлком поклавшись на здобуту в Джерелi Силу...
    „У когось iз вас,“ звернувся я до рiдних, „є наготовi iзоляцiйне закляття?“
    „У мене було, але старе,“ вiдповiв Брендон. „Воно не спрацювало.“
    „Моє теж,“ вiдгукнулася Бренда. „Зависока iнтенсивнiсть сил.“
    „У мене є,“ сказала Юнона. „Позавчорашнє.“
    „Почепи його на Образ Джерела,“ звелiв я. „Це додасть йому потужностi.“
    Мати притягла додатковi Формотворчi i для бiльшої певностi проказала вголос ключовi слова, що приводили в дiю вже готове, але неактивне закляття. Чари впали на Образ i, наснаженi його енергiєю, розiрвали пута Порядку. Рiка Сили, що текла через мене, раптом зупинилась i повернула в протилежний бiк — у нескiнченнiсть, до Джерела. Мене наче простромила блискавка, я закляк, мов паралiзований. А наступної митi мiй Образ i Знак Янь Агнця розтанули в повiтрi. Юнонине закляття спрацювало — на певний час Агнець утратив свiй зв’язок з Порядком. Також це означало, що я не мiг викликати Образ Джерела, а мої рiднi позбулися контакту iз Формотворчими. Пiсля смертельних заклять, iзоляцiйнi чари були, мабуть, найефективнiшими. Для їх зняття потребувалася велика кiлькiсть енергiї — а вони якраз i перекривали доступ до зовнiшнiх осередкiв сили. Агнець мiг скористатися лише власними маґiчними ресурсами — як i ми. Але нас було п’ятеро проти одного.
    — Ну що? — сказав я, з полегкiстю вiдчуваючи, як нелюдська напруга останнiх хвилин залишає мене. — Почнемо перемовини?
    Чудовисько, що звалося Агнцем Божим, аж нiяк не по-ангельському загарчало i кинулося до мене, розмахуючи величезними мечами.
    Не скажу, що менi було легко вiдбивати атаки супротивника вищого й дужчого за мене, що однаково добре фехтував обома руками. Його очi без зiниць тупо дивилися в порожнечу повз мене. Вiн не був зрячим у людському розумiннi цього слова; зате своїм чаклунським зором мiг бачити у всiх напрямках, що створювало для мене додатковi незручностi. Добре що Юнона безупинно бомбардувала Агнця закляттями — вони були слабенькi без пiдживлення вiд Формотворчих i не завдавали йому нiякої шкоди, але частково вiдволiкали його увагу.
    „Артуре!“ долинули до мене доччинi думки. „Вiдiйди!“
    Краєм ока я побачив Брендона, Бренду й Пенелопу, що бiгли до нас зi шпагами наголо. Моя дочка, крiм того, тримала арбалет. Я зробив оманливий випад, змусивши Агнця вiдступити, сам бухнувся додолу, швидко вiдкотився убiк i знову схопився на ноги. Пенелопа впустила шпагу на траву, припала на одне колiно, прицiлилась i двiчi вистрiлила. Перша стрiла летiла Агнцевi прямо в обличчя, але вiн блискавичним помахом меча вiдбив її; друга все-таки влучила йому в груди. З гучним реготом чудовисько висмикнуло стрiлу, жбурнуло собi пiд ноги й демонстративно розтоптало.
    — Так у нього не шкiра, а панцир! — вражено вигукнула Пенелопа, вiдкинула арбалет i схопила з трави шпагу. — Брендоне, Брендо! Ми з Артуром атакуємо спереду, а ви зайдiть ззаду.
    Агнець знову зареготав. Бiлоснiжнi крила за його спиною перетворилися на руки й вихопили з пiхв на поясi ще два мечi. Вiн зайняв кругову оборону, фехтуючи з кожним iз нас окремим мечем. Це була справжня машина для вбивств — нещадна i невтомна. Чудовисько цiлком могло протриматися, аж доки розсiються iзоляцiйнi чари.
    Юнона це теж розумiла. Не припиняючи бомбардувати Агнця закляттями, вона подумки запитала:
    „Артуре, маєш якийсь план?“
    (Чи маю я план?... Я завжди маю план!)
    „Так,“ коротко вiдповiв я.
    „То берись до роботи. А я тебе замiню.“
    „Гаразд. Тримай!“
    Я вiдскочив убiк i кинув свою шпагу Юнонi. Вона пiймала її за рукiв’я i вiдразу вступила в бiй замiсть мене.
    А я вiдiйшов до найближчого дерева, притулився до його широкого стовбура i став складати закляття, щоб полонити Агнця — менi дуже хотiлося знати, хто його пiдiслав до мене. Результатом десятихвилинної роботи були не простi паралiзацiйнi чари, а мiцнi маґiчнi кайдани, що мали не лише знерухомити супротивника, а й намертво вiдгородити його вiд будь-яких ресурсiв чаклунської сили — як внутрiшнiх, так i зовнiшнiх. Потiм я привiв закляття до канонiчної форми i, зосередившись, повiльно та чiтко проказав його вголос. На передостаннiм словi я замовк. Примарна тканина чарiв ожила i слабко затрiпотiла, готова накрити Агнця тiєї самої митi, коли я вимовлю завершальне слово. Щоб закляття подiяло, воно потребувало чималого енергетичного пiдживлення, iнакше чудовисько парирує його без особливих зусиль.
    Я став чекати повернення Образа. Заповiтне слово вертiлося на кiнчику мого язика, вiдповiдний iмператив чергував на поверхнi свiдомостi. Зазвичай, коли готують закляття про запас, з них вилучають кiлька ключових слiв-команд, що забезпечує їх тривале зберiгання. Але зараз це було не важливо, оскiльки iзоляцiйнi чари мали розсiятися з хвилини на хвилину.
    Мої рiднi поступово долали Агнця, проте й самi мали зморений вигляд. А я взагалi був на межi повного виснаження — адже крiзь мене пройшла така кiлькiсть енергiї з Джерела, що могла стерти в порох цiлу планету. Я втомлено опустився на траву й гукнув:
    — Бережiть сили, не намагайтеся дiстати його. Просто держiть у постiйнiй напрузi.
    Брендон знову пробив захист Агнця i вже втретє ранив його в плече.
    — Все гаразд, — вiдповiв мiй брат. — Ми доб’ємо його. Головне, щоб маминi чари протрималися.
    Але чари розсiялися ранiше. Коли з’явилися першi ознаки їх ослаблення, я подумки закликав рiдних посилити натиск на Агнця. Пiд шквалом їхнiх несамовитих атак той утратив дорогоцiнну секунду й забарився з викликом Знака Янь. Передi мною вже завис Образ Джерела у всiй своїй грiзнiй красi. Я вiдчув, як у мене вливається Сила, i проказав лише одне слово:
    — Завмри!
    Чудовисько завмерло. Знак Янь, що почав був з’являтися над його головою, зник. Шпага Брендона вiдiтнула йому руку в кистi. Клинок Пенелопи встромився в знiвечений бiк, а Бренда розрубала його плече. I тiльки Юнона вчасно зупинилася й опустила мою Ескалiбур. Знерухомлений Агнець гепнувся додолу.
    — Чорт! — вигукнув я. — Ви вбили його?
    — Навряд, — вiдповiла Пенелопа, витираючи полою халата вкрите рясним потом лице. — Боюся, вiн дуже живучий.
    — Я теж так думаю, — озвався Брендон, розстiбаючи сорочку. — Ух! Гарненько ми розважилися...
    Юнона сторожко пiдiйшла до Агнця, приставивши вiстря шпаги до його горла.
    — А менi здається, що вiн здох, — промовила вона i копнула в бiк чудовиська носком свого черевика. — Так i є.
    — Але ж рани... — почала була Бренда.
    Я швидко просканував Агнця i негайно прогнав Образ, бо сама його присутнiсть завдавала менi болю.
    — Рани тут нi до чого. На ньому було вiдкладене закляття смертi — очевидно, на той випадок, якщо ми спробуємо полонити його.
    — А який у цьому сенс? — здивувалася Пенелопа. — Якби Порядок хотiв приховати, що полює на тебе, вiн пiдiслав би якусь нейтральну iстоту, а не своє створiння. Адже й без допиту ясно, чия це робота.
    — Аж нiяк не ясно, — заперечив Брендон. — Порядок мiг надати свого Карателя в чиєсь розпорядження.
    — То це Караючий Ангел? — запитав я, глянувши на забите чудовисько. Менi стало моторошно.
    — Атож. Караючий Ангел Порядку. Хiба ти не знав?
    — Якось не випадало познайомитися. Не мав такої честi... — Я знесилено розпростався на травi. — Власне кажучи, не має принципового значення, чиї накази виконував Агнець — самого Порядку чи когось iншого. Надавши цьому „комусь“ свого Карателя, Порядок, безумовно, знав про його цiлi. А отже, не заперечував.
    Юнона сiла поруч зi мною, поклавши бiля своїх нiг Ескалiбур.
    — Це зрозумiло, — сказала вона. — Навряд чи Порядковi до вподоби, що на корону Свiтла претендує адепт iншої сили.
    — Мамо! Я вже казав тобi...
    — Не поспiшай з вiдповiддю, Артуре. Гарненько подумай, перш нiж вiдмовлятися. Я певна, що цей Агнець був лише першою ластiвкою, провiсником масованого наступу Порядку на Екватор. Зараз твоя задача — згуртувати Доми перед новою загрозою. На тронi Свiтла, iз Силою, що представляє Свiтову Рiвновагу, ти зможеш об’єднати навколо себе всю чаклунську спiльноту.
    Я промовчав. У маминих словах був свiй резон, а я не мав нi сил, нi бажання сперечатися з нею.
    Тим часом Брендон, Бренда й Пенелопа вiдтягли вбите чудовисько вбiк, пiдiйшли до нас i розсiлися обабiч мене на травi. Чим не тема для картини: дружна сiм’я влаштувала привал пiсля вдалого полювання...
    — Каратель щось казав тобi? — запитав брат. — Чи накинувся без пояснень?
    — Таки дещо пояснив, — вiдповiв я. — Мабуть, при своїй появi почув, як я сказав мамi, що не претендую на батькiв трон, i... — Я слово в слово переповiв вступну промову Агнця i наш короткий обмiн реплiками.
    Брендон так i присвиснув. А Бренда задумливо похитала головою:
    — Надто конкретно це звучить, вам не здається? Схоже, Агнець принагiдно повторив думку, висловлену кимсь iншим.
    — Тим, хто послав його, — пiдхопила Пенелопа.
    — I хто бачить в Артуровi небезпечного претендента на престол, — додала Юнона.
    — Це Амадiс або Рахiль, — сказала Бренда.
    — Чи Александр, — припустив я тiльки тому, що менi не хотiлося, аби до замаху був причетний Амадiс. — У Рахiлi й Амадiса надто явнi мотиви, i пiдозра одразу впала б на них. А от Александр...
    — Дурницi! — рiзко промовила Юнона, якiй дуже не сподобалося моє припущення. — Александр не має жодних мотивiв.
    — Має, — заперечив я. — Вiн завжди ненавидiв мене. I жадав моєї смертi.
    — Але ж не материної, — зауважила Пенелопа.
    — Вiн мiг не знати, що вона тут.
    — Дурницi! — повторила Юнона. — Iстота з Порядку прийшла не для зведення особистих рахункiв, а щоб перепинити тобi шлях до престолу.
    — А ти впевнена, що Александр не зазiхає на престол?
    — Дурницi! — наполягала мама. — Нiхто не визнає його претензiй, i вiн це розумiє. Вiн зрiкся Мiтри i прийняв християнство.
    — Вiн завжди може покаятися... Мiж iншим, я теж християнин. Двадцять рокiв тому мене охрестили, i, до твого вiдома, зречення не входить у мої плани. Я почуваю сентиментальну прихильнiсть до релiгiї, яку сповiдував останнi два десятилiття, хоча нiколи не був особливо побожним.
    — Але ти не зрiкався Мiтри...
    — Стривайте! — озвалася Бренда. — Артур має рацiю... в певному сенсi. Мама так захопилася, захищаючи Александра, що геть забула про Гаральда.
    Пенелопа i Брендон перезирнулися i дружно кивнули. А Юнона пiдiбгала губи.
    — Хто такий Гаральд? — запитав я.
    — Александрiв син, — пояснила Бренда. — Напiвкровка. Народився ще до твого зникнення, але довгий час нiхто не знав про його iснування.
    — Отакої! — сказав я. — Оце сюрприз! Чому ви досi мовчали?
    Бренда знизала плечима:
    — Якось не випадало. Та й не думали, що тебе дуже потiшить звiстка про нового родича по цiй лiнiї.
    — Ще б пак! — зiтхнув я.
    Брендон видобув з кишенi штанiв пом’яту пачку сигарет, сам закурив i мене пригостив. Якийсь час я мовчки палив, звикаючи до думки, що у грi, яку ми звемо життям, з’явилася нова фiгура — син мого старшого брата Александра.
    — Гарненькi справи! — нарештi промовив я. — I так негаразд у королiвствi Данському, а тут ще й Гаральд, як кролик iз капелюха... Сподiваюся, вiн хоч байстрюк?
    — На жаль, нi, — похитала головою Бренда. — Александр був одружений з його матiр’ю. I за всiєю формою зареєстрував свiй шлюб у Домi Теллуса. Тож за Угодою про взаємне визнання культiв, Гаральд — Александрiв законний син i повноправний принц Свiтла.
    — Що далi, то гiрше, — констатував я. — Гаральд живе разом з Александром?
    — Вже нi. П’ять рокiв тому вiн залишив Землю Аврелiя, мабуть, щось не подiлив з батьком. А може, йому просто набридло жити в свiтi простих смертних, захотiлося прилучитись до чаклунської цивiлiзацiї. Отож Гаральд прибув у Сонячне Мiсто, до рiднi.
    — I як до нього поставилися?
    — Вельми прихильно. Амадiс осипав його милостями, особисто провiв обряд посвяти Мiтрi...
    — Ого!... — я аж закашлявся вiд несподiванки. — Александрiв син прийняв мiтраїзм?
    — Причому з повним зреченням вiд християнства. Кажуть, Гаральд дуже захопився своєю новою релiгiєю, навiть став одним з лiдерiв радикальних мiтраїстiв.
    — Цiєї секти недоумкуватих фанатикiв?
    — Тепер це не секта, а масова i впливова орґанiзацiя, — зауважив Брендон. — Полiтична партiя iз сильним релiгiйним нахилом. На словах радикали декларують лояльнiсть до iснуючого режиму, але нишком протидiють йому. Королева Рахiль не наважується оголосити їх усiх поза законом i розправляється з ними поодинцi. Торiк проти Гаральда висунули звинувачення в державнiй зрадi, але заарештувати не встигли — вiн вчасно накивав п’ятами.
    — Однак не примкнув до опозицiї?
    — Нi, взагалi десь зник. Вiдтодi про нього нiчого не чутно. Думають, що вiн повернувся до батька.
    — Коли я востаннє розмовляла з Александром, — озвалась нарештi Юнона, — вiн це заперечував. I був дуже стурбований через Гаральдове зникнення.
    — Або стурбований тим, — припустила Бренда, — що Гаральд замислив.
    Нараз мої почуття забили тривогу, сиґналiзуючи про те, що встановленi Агнцем блокувальнi чари раптово зникли i десь поблизу вiдкрився Тунель. Перемагаючи втому, я рвучко схопився на ноги й викликав Образ Джерела. У головi менi замакiтрилося, перед очима все поплило, а до моїх вух, наче крiзь щiльний шар вати, долинув мамин голос:
    — Все гаразд, Артуре, це нашi. Про всяк випадок я викликала родичiв iз Країни Сутiнкiв.
    — Слава богам... — промимрив я, бебехнувся на траву i врештi дозволив собi знепритомнiти.

    Роздiл 9

    Вiн мав густе темне волосся, кошлатi брови i чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумiннi, певна рiч.
    У його карих очах свiтилася мудрiсть тисячолiть. Його погляд заворожував, гiпнотизував, здавалося, проникав у найглибшi закутки мого єства, розгадував найпотаємнiшi думки. Вiн був майже ясновидець, бо був мудрий i за своє довге життя навчився розумiти людей краще, нiж вони — самi себе. Я вважав його добрим, i так воно було насправдi, бо вiн не змiг би так довго прожити на свiтi, якби не любив життя i людей, приймаючи їх такими, якi вони є.
    Мiй дiд Янус, король Сутiнкiв, вiдвiдав мене в моїй спальнi, що в Досвiтньому Замку, коли я, прокинувшись пiсля двадцятигодинного сну, сидiв у лiжку i снiдав. Товариство менi складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тiтка Помона, найкраща в Сутiнках цiлителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.
    З дiдовою появою всi троє дружно скочили на ноги. З увiчливостi я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене i влаштувався у м’якому плюшевому крiслi бiля лiжка. Неквапно розкурив свою незмiнну люльку з червоного дерева i лише потiм запитав:
    — Як самопочуття, Артуре?
    — Дякую, дiду, нормально, — бадьоро вiдповiв я. — Майже очухався.
    — Але нерви ще слабенькi, — зауважила Помона, глянувши на мене своїми жвавими чорними очима. — Я iнтенсивно накачую його вiтамiнами, тож за два-три днi вiн буде свiженький, як огiрочок. А поки не дуже дiймай його, тату, гаразд?
    Янус усмiхнувся собi в бороду:
    — Добре, доню, не дiйматиму. Лише трохи побалакаю.
    Коли Бренда, Помона й Пенелопа вийшли, дiд спрямував погляд у вiдкрите вiкно, за яким виднiлося iмлисте небо Нiчної Межi Сутiнкiв, i повiльно промовив:
    — Я радий, що ти повернувся, Артуре. Вже й не сподiвався побачити тебе живим.
    I тут я зрозумiв, що пiдсвiдомо боявся зустрiчi з дiдом, оскiльки знав, що вiдповiм на будь-яке його запитання — без найменшого тиску з його боку, просто за звичкою слiпо довiряти його судженням, в усьому покладатися на його досвiд, знання та мудрiсть. Янус украй рiдко виказував владнiсть, йому майже нiколи не доводилося пiдвищувати голос, зазвичай вiн висловлював свою волю у формi побажань — i всi беззастережно корилися йому. Так повелося ще з прадавнiх часiв; це здавалося таким природним, що нiхто навiть не замислювався, на чому ж ґрунтується його безмежна влада над людьми. У Країнi Вiчних Сутiнкiв не було офiцiйного спадкоємця престолу. Колись, дуже давно, цей титул iснував, але поступово втратив будь-яку вагу, став вважатися архаїзмом, а потiм i зовсiм вийшов з ужитку. Янус пережив скiлькох своїх спадкоємцiв, що зрештою всi увiрували, що його правлiння триватиме вiчно.
    Я не став чекати, поки дiд попросить мене, i сам почав розповiдати йому про все, що сталося зi мною вiд часу мого зникнення. Моя iсторiя не вiдзначалася стрункiстю композицiї, мiсцями я квапився, перестрибуючи з одного на iнше, мiсцями вдавався в зайвi подробицi, але дiд не перебивав мене. Прожитi тисячолiття навчили його терпляче слухати людей, навiть якщо вони верзли вiдверту нiсенiтницю i вдавалися в довжелезнi сентенцiї. Коли я робив паузу, щоб перевести подих, Янус не вставляв нiяких зауважень, а мовчки чекав продовження, пихкав люлькою i все так само дивився у вiкно, лише зрiдка звертаючи на мене свiй гострий, проникливий погляд.
    Вiн дав менi виговоритися до кiнця, а пiсля хвилинного мовчання сказав:
    — Я вважаю правильним твоє рiшення не претендувати на корону Свiтла. Але не тому, що маєш велику могутнiсть; зрештою, формальний титул не додасть тобi бiльшої сили. Зараз твоє мiсце бiля Джерела. На тебе чекають важливiшi справи, нiж оспорювання батькiвського престолу. Тобi належить створити Дiм, що стоятиме на вартi стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi.
    — Я радий, що ви подiляєте мою думку, — сказав я, вiдчувши надзвичайну полегкiсть. Дiдова пiдтримка розвiяла мої останнi сумнiви щодо доцiльностi заснування Дому в Серединних свiтах.
    — Гм, — за кiлька секунд озвався Янус. — Шкода, що зараз ти не можеш викликати свiй Образ. Хотiлося б подивитися на нього... Нi, нi, не намагайся, побережи нерви. Ще встигнеш — а я терплячий i вмiю чекати. Просто менi цiкаво, аналiтична це сила, як у Порядку та Хаосу, чи синтетична, як у Формотворчих.
    — I те й iнше, — вiдповiв я. — Сила Джерела... ну, нiби полiморфна. Конкретна форма її прояву залежить вiд обставин. У зв’язку з цим я маю певнi труднощi при спiлкуваннi з Образом.
    — Структурна несумiснiсть?
    — Ще й яка! Навiть найпростiше закляття не вдається втиснути в рамки однiєї мови; щораз виникає потреба у використаннi чужорiдних граматичних форм — а за вiдсутностi системи це знижує ефективнiсть чарiв. Найближчим часом я спробую розробити схему „мирного“ спiвiснування рiзних мов у межах однiєї конструкцiї, складу словник асоцiацiй... Загалом, щось придумаю.
    — А як щодо математики?
    — Я вже думав про це. Гадаю, апарат теорiї ґруп пасуватиме iдеально. А ще об’єктнi мови проґрамування. Проте я схильний розглядати спiлкування iз силами як мистецтво, а не як науку. Волiю керувати Образом за допомогою слiв, а не плести довкола нього мереживо абстрактних символiв... — Раптом я замовк. Мої слова про слова (даруйте за каламбур) дещо нагадали менi. Пiсля деяких вагань я заговорив: — I ще одне, дiду. Я думаю, що Джерело первiснiше за решту стихiй. Якщо справедлива гiпотеза Великого Вибуху, у вогнi якого народився Всесвiт, то Джерело було суб’єктом його творення. Саме воно промовило Перше Слово, що роздiлило споконвiчний Абсолют на Порядок i Хаос.
    — Перше Слово? — перепитав Янус, звiвши брови. Його очi на мить зблиснули.
    — Так, — сказав я i мерзлякувато повiв плечима. — По-моєму, Джерело розумне. Я це запiдозрив ще пiд час купання в ньому, а вчора, коли стримував натиск Агнця i черпав енергiю iз самих глибин Джерела... схоже, тодi я на мить доторкнувся до його думок.
    — Порядок з Хаосом теж умiють думати, — зауважив Янус.
    — Але не так, як Джерело. Вони мають щось на зразок колективної свiдомостi i здатнi мислити лише загальними катеґорiями. Але для них „я“ — порожнiй звук, вони позбавленi особистостi.
    — А Джерело її має?
    — Здається, так. Я не встиг уловити, про що воно думало; але то були думки повноцiнної особистостi.
    Дiд подивився менi просто в очi. Я витримав лише кiлька секунд, потiм потупився.
    — Ти боїшся, що знайшов Бога?
    — Так, — зiзнався я, — боюся. Якщо взяти за визначення, що Бог є вищий розум, який стоїть на початку всього сущого, то Джерело при такому тлумаченнi є Богом. Це викликає в мене змiшанi почуття.
    — Я розумiю тебе, — кивнув Янус. — Але думаю, що ти поспiшаєш з висновками.
    — Хотiлося б сподiватися. Навряд чи менi буде до снаги роль особливо наближеного до Престолу Господнього. Для мене це завелика вiдповiдальнiсть.
    — I тому ти збираєшся перекласти її частину на тендiтнi Пенелопинi плечi?
    Я нiтрохи не здивувався дiдовiй проникливостi. Лише спитав:
    — Як ви здогадалися?
    — Це було просто. З твоєї розповiдi я зрозумiв, що є (чи ти думаєш, що є) якийсь глибинний сенс у тому, що охоронцем Сили Джерела має бути жiнка. Цiлком природно, що ти вибрав Пенелопу. Взагалi, батьки схильнi бачити у своїх дiтях тiльки гарне.
    Я проковтнув цей натяк i не подавився. Будь-хто iнший на дiдовiм мiсцi отримав би вiд мене рiзку пораду не пхати свого носа до чужого проса — та тiльки не Янус. Я беззастережно визнавав за ним право робити критичнi зауваження навiть на адресу моєї дочки.
    — Ви не вважаєте її гiдною? — обережно запитав я.
    — Чом же. У тебе чудова дочка, Артуре, можеш пишатися нею. Проте вона має один серйозний недолiк, властивий, до речi, й тобi. Як i всi творчi натури, Пенелопа неврiвноважена й надто емоцiйна. Це, на мiй погляд, завадить їй стати гарною Хазяйкою Джерела. На твоєму мiсцi я вiддав би перевагу Брендi. Вона надзвичайно розумна, серйозна й розважлива дiвчина з сильно розвиненим почуттям вiдповiдальностi за свої вчинки, а здоровий глузд у нiй переважає над емоцiями. Щоправда, часом вона забагато говорить, але завжди робить свою справу. Думаю, Бренда буде тобi гарною помiчницею.
    — Менi вона теж подобається, — сказав я. — Ви пропонуєте взяти її з собою?
    — Рекомендую.
    — А як тодi бути з Брендоном? Вони ж не можуть одне без одного.
    — Вiзьми i його. В нашiй останнiй розмовi Брендон ясно дав менi зрозумiти, що хотiв би податися з тобою в Серединнi свiти.
    — Вiн усувається вiд боротьби за престол?
    — Не назавжди, лише на пару рокiв. Йому хочеться вiдпочити вiд усiх цих iнтриґ та змов, трохи пожити у своє задоволення. Я вважаю, що це не суперечить iнтересам вашої родини. Перш нiж розпалювати громадянську вiйну в Домi Свiтла, слiд дати Амадiсовi й Рахiлi останнiй шанс. Якщо вони не виправляться, то самi погублять себе. I тодi Брендон стане королем, уникнувши кровопролиття... Гм. Але в одному твоя мати таки має рацiю. Адепт Рiвноваги на тронi Свiтла — дуже сильний розклад. Та, зрештою, це вирiшувати тобi. Я не збираюся давити на тебе авторитетом, просто хочу, щоб ти знав мою думку. Я певен, що Брендон i Бренда будуть гiднi твоєї довiри.
    Я задумався. Посвятити близнюкiв Джерелу? А чом би й нi. Раз Янус вважає їх гiдними довiри...
    — Брендоновою вiдсутнiстю може скористатися iнший претендент на престол, — зауважив я. — Той, хто пiдiслав Караючого Ангела. Кого, найпевнiше, пiдтримує Порядок.
    Дiд кивнув:
    — Не хочу бути катеґоричним, але менi здається, що це Гаральд.
    — Що ви знаєте про нього?
    — Не бiльше, нiж iншi. З ним особисто я не зустрiчався. Кажуть, що Гаральд прийняв мiтраїзм дуже близько до серця, i це мене турбує. Культ Мiтри безпосередньо пов’язаний з Порядком, i Гаральд у своїй заповзятостi неофiта мiг зайти надто далеко. Значно далi, нiж ваш предок.
    Я одразу здогадався, про кого йдеться.
    — Але ж король Артур був адептом Джерела.
    — Так, — погодився дiд. — Тепер ми знаємо, що був. Проте вiн мав i Силу Порядку, це менi точно вiдомо. Мабуть, з якихось мiркувань вiн промiняв Джерело на Янь. Цiлком можливо, що задля власного порятунку — адже його переслiдувала Вiв’єна, що була, як з’ясувалося, не звичайною вiдьмою, а Хазяйкою Джерела. I я припускаю, що саме завдяки Силi Джерела король Артур змiг опанувати Силу Порядку, не втративши нi своєї людськостi, нi здорового глузду.
    Янусова гiпотеза видалась менi досить переконливою. Але не актуальною — зараз ситуацiя була зовсiм iнша.
    — Хоч там як, — сказав я, — а Гаральд не був адептом Джерела. Якщо вiн злигався з Порядком, то вже напевно позбувся геть усiх клепок у головi. Його треба розшукати.
    — Нашi вже займаються цим. Так само, як i решта Домiв. Нiхто не в захватi вiд того, що десь по свiтах розгулює божевiльний адепт Порядку.
    — А в Александра питали?
    — Я розмовляв з ним кiлька годин тому. Вiн божиться, що нiчого не знає про плани свого сина i не бачив його з минулого року.
    — Та про всяк випадок Александра слiд заарештувати.
    Янус примружився й пильно глянув на мене. Я наготувався вислухати вiд дiда черговий докiр iз приводу нашої давньої ворожнечi з Александром, але натомiсть вiн сказав:
    — Мiж iншим, Амадiс неодноразово намагався зв’язатися з тобою. Ти думаєш побалакати з ним?
    Я похитав головою:
    — Це виключено. У нас з Амадiсом були гарнi стосунки, i я не хочу їх псувати.
    — Розумiю, — сказав Янус. — Але врештi-решт тобi доведеться визначитися.
    — Але згодом, — вiдповiв я.

    * * *

    Наступнi чотири днi я провiв у Досвiтньому Замку пiд пильним наглядом тiтки Помони, що дбала про вiдновлення моєї нервової системи. Спiлкувався здебiльшого з Брендою й Пенелопою, а також з найближчими Сутiнковими родичами. Брендон вiдбув на Землю Хiросiми, щоб залагодити там свої справи, пов’язанi з припиненням лiкарської практики; вiн був дуже вiдповiдальною людиною й не мiг кинути своїх пацiєнтiв напризволяще. Юнона поставилася до його рiшення податися зi мною до Серединних свiтiв украй осудливо i назвала нас обох дезертирами. Вона закликáла до нашого патрiотизму, до честолюбства, до iнших властивих кожнiй людинi чеснот i вад, але ми залишалися непохитними. Образившись на нас, мама повернулася на Марс, у свiй новий Дiм. Проте ми не сумнiвалися, що на урочистий бенкет у Палацi-На-Вершинi-Олiмпу, скликаний понтифiком мiста на мою честь, вона з’явиться обов’язково i на той час уже перестане сердитись на нас.
    Пенелопа, нiби на пiдтвердження дiдових слiв про нерiвнiсть її характеру, впала в меланхолiю. Зазвичай вона влаштовувалася в кутку кiмнати, сидiла тихо, як мишка, годинами не промовляла нi слова i лише стежила за мною. Найдивнiше, що я не почував анi найменшої нiяковостi пiд її пильним, вивчаючим поглядом. Вона дивилася на мене так тепло i приязно, що менi було навiть приємно.
    Через такий доччин стан я спiлкувався переважно з Брендою. Ми базiкали про все на свiтi, переглядали найкращi фiльми, створенi людством за час моєї вiдсутностi, слухали музику, грали в шахи, а час вiд часу, коли Пенелопа трохи жвавiшала або до мене навiдувався Помонин син Дiонiс, мiй старий друг i кузен, утрьох перекидалися в карти. Згодом Бренда принесла свiй ноутбук i, керуючись моїми вказiвками, стала конструювати для мене надскладнi й надпотужнi закляття. Треба вiддати їй належне — вона виявилася чудовою помiчницею, працювала швидко, схоплювала все на льоту.
    Наприкiнцi четвертого дня я вже цiлком одужав, змiг викликати Образ Джерела на повну силу i надиктував з комп’ютерних роздрукiвок новенькi закляття. Тепер я був готовий до зустрiчi навiть з легiоном Агнцiв — а також iз тими, хто за ними стояв. Особливо хвацьким було одне закляття на дев’яти мовах, що його я намовляв упродовж пiвгодини. Це був мiй маленький сюрприз для Александра та Гаральда, з якими я мав намiр побачитися до свого вiдбуття в Серединнi свiти.
    — Гарно ми попрацювали, — задоволено мовив я, потягнувшись у крiслi. — Брендо, сонечко, без тебе я б не впорався. Що й казати: вiдьма з комп’ютером — грiзна сила.
    — Авжеж, — погодилася Бренда i стрiлила поглядом у Пенелопу. — От якби ще до нас приєдналася вiдьма з пензлем i додала трiшечки гармонiї до сухої математичної лiнгвiстики... Але марно сподiватися — ця вiдьма дуже заглиблена в себе.
    У вiдповiдь на Брендине зауваження Пенелопа встала з крiсла, пiдiйшла до мене i легенько цмокнула в губи.
    — Добранiч, Артуре, — сказала вона, потiм поцiлувала Бренду. — Добранiч, кузино.
    — Ти вже йдеш? — запитав я.
    Пенелопа кивнула i сонно всмiхнулася. Утiм, сонною вона виглядала вiд самого ранку.
    — Я втомилася й хочу спати. Та й пiзно вже.
    — Приємних тобi снiв, серденько, — сказав я й поцiлував її руку.
    Коли Пенелопа вийшла, Бренда прокоментувала:
    — У неї зараз криза жанру. Хоче написати твiй портрет з натури, але нiяк не наважиться почати.
    — Мабуть, я розчарував її, — припустив я.
    — Не кажи дурниць! Вона в захватi вiд тебе. Але ти зовсiм не такий, яким вона тебе уявляла. Зараз Пенелопа болiсно звикає до того, що ти нiякий не iдеал, а жива людина.
    Я важко зiтхнув:
    — Їй доведеться звикати не лише до цього... — А кiлька секунд помовчавши, продовжив: — Коли я розповiдав вам свою iсторiю, то не сказав про дiвчину, що незабаром стане моєю жiнкою.
    — Ага... — сестра лукаво всмiхнулася. — Це та, з якою ти розмовляв ще першого дня? Брендон каже, що вона справжня красуня. За його словами, ви дивились одне на одного закоханими очима, хоч i розмовляли дуже офiцiйно.
    — Вiн помилився, — сказав я, вiдчуваючи, як паленiють мої щоки. — То була Дана, наречена короля Колiна. А мою звати Дейдра, вона Данина двоюрiдна сестра, дочка покiйного короля Брiана... — Я розповiв про неї все, що вважав за потрiбне, а вiдтак обережно запитав: — Як ти думаєш, Пенелопа болiсно вiдреагує на цю звiстку?
    — Гадаю, буде прикро вражена. Адже в її уявленнi ви з Дiаною були єдиним цiлим. Проте вона вже готова до цього... в усякому разi, готується. Зокрема цим i викликана її теперiшня меланхолiя.
    — Он як! — образився я. — Брендон уже подiлився з нею своїми безглуздими здогадами щодо Дани?
    Бренда уважно подивилася на мене, i в її очах я прочитав запитання: а чи такi вже вони безглуздi?
    — Нi, це я. Позавчора, нiби мiж iншим, висловила припущення, що раз ти прожив двадцять рокiв, нiчого не пам’ятаючи про себе, то цiлком можеш бути зарученим, а то й одруженим.
    — I що Пенелопа?
    — Була шокована. Досi їй навiть на думку це не спадало. Як я вже казала, вона лише починає сприймати тебе як живу людину.
    — Тодi прошу... — Я зам’явся. — Ну, натякни їй про Дейдру. Тонко, ненав’язливо, щоб не приголомшити її одразу.
    Бренда мугикнула:
    — Непросте завдання. Але спробую. Пенелопа все рiвно довiдається про це — то краще вже вiд мене. Я буду дуже делiкатна.
    — Дякую, сестричко.
    Я дiстав з кишенi сигарету i закурив. Бренда зiбрала розкиданi на столi аркушi з текстом заклять i стала їх переглядати. В її очах засяяли жадiбнi вогники.
    — Чари просто клас, — сказала сестра i зiтхнула. — Шкода, що не можу скористатися ними.
    — Поки не можеш, — уточнив я.
    — То ти вже вирiшив? — запитала Бренда.
    Я ствердно кивнув:
    — Я вiдведу вас до Джерела. Всiх трьох.
    — Але ти ще погано знаєш нас.
    — Зате ви менi дуже подобаєтеся. А я звик довiряти своїм почуттям.
    Бренда вмостилась у мене на колiнах i обхопила мою шию рукою.
    — Ми всi тебе любимо, Артуре, — серйозно сказала вона. — I виправдаємо твою довiру.

    Ми їхали по вузькiй звивистiй вуличцi, що вела в центр мiста, пiдкови наших коней мiрно цокали об брукiвку. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися озброєнi чоловiки, пiшi й кiннi, у бiлих плащах з чорним хрестом лицарiв ордену Святого Духа. Декотрi з них зупинялися й дивились нам услiд — але не на мене, а на мого супутника, молоденького пажа зi свiтлим лляним волоссям, лагiдними волошковими очима, тендiтною фiгуркою i гарненьким дiвочим личком.
    Зрештою Бренда не витримала i тихенько пирхнула:
    — От лихо, Артуре! З нашого маскараду нiчого не вийшло. Всi впiзнають у менi жiнку.
    Я похитав головою:
    — Помиляєшся, сестричко. Вони думають, що ти хлопчик. Гарний, привабливий хлопчик. Хрестоносцi складають обiтницю цнотливостi, тому серед них багато гомикiв i педофiлiв.
    Бренда гидливо скривилася:
    — Яке неподобство!
    Їй довелося вдягнути чоловiче вбрання, бо жiнок (окрiм прислуги) на територiю орденських замкiв не пускали. Взагалi я збирався вiдвiдати брата Александра сам-один, але сестра вчепилася в мене мертвою хваткою, тож менi довелося взяти її з собою. Я розумiв, що в разi моєї вiдмови, вона спробує самостiйно пiдстрахувати мене i цим зруйнує всi мої плани.
    Нарештi ми пiд’їхали до масивної оббитої залiзом брами у високому фортечному мурi, що вiдгороджував вiд решти мiста головне командорство ордену Святого Духа i резиденцiю його гросмейстера. Як i тридцять рокiв тому, замок був захищений потужними i стiйкими блокувальними чарами, що надiйно перекривали доступ до Тунелю. Саме тому ми прибули звичайним шляхом, а не з’явились просто в Александрових апартаментах. Звiсно, я мiг за iграшки обiйти це блокування, скориставшись Силою Джерела, проте мiй задум передбачав, що брат матиме кiлька хвилин на роздуми — i припуститься помилки, на яку я дуже розраховував.
    Брама була розчинена, ґрати пiднятi, але дорогу нам перепинили двоє вартових з алебардами.
    — Хто? — вимогливо запитав старший з них, з густою кошлатою бородою.
    — Шарль де Лум’єр, лицар з Нормандiї, зi зброєносцем, — вiдповiв я. — Прибув до його свiтлостi великого маґiстра з посланням вiд його високостi герцоґа Нормандського.
    Вартовi порадилися мiж собою i з iншими своїми колегами, що чергували бiля брами, потiм молодший попрямував досередини фортецi i зник за рогом караульної. Бородань попросив нас зачекати, пояснивши, що про наше прибуття зараз повiдомлять начальству.
    Хвилин за десять молодший вартовий повернувся. Разом з ним поважно йшов високий синьоокий блондин рокiв сорока, типовий арiєць, одягнений у шикарний камзол з темно-коричневої тафти з безлiччю срiбних позументiв. Владний вигляд i шанобливе ставлення до нього з боку вартових свiдчили про його високе положення в iєрархiї ордену.
    Коли вiн наблизився до нас, ми з Брендою спiшилися. Вiн стримано поклонився, ми вiдповiли йому тим самим.
    — Командор Гартман фон Ауе, — вiдрекомендувався вiн, — ад’ютант його свiтлостi великого маґiстра. З ким маю честь, панове?
    — Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно вiдповiв я. — А це мiй зброєносець i кузен Бран де Шато-Тьєрi.
    Командор несхвально глянув на Бренду — її дiвоча зовнiшнiсть справила на нього не найкраще враження — i кивнув:
    — Менi доповiли, що ви маєте послання вiд герцоґа Нормандського.
    — Вiрнiше, доручення, — уточнив я. — Конфiденцiйне доручення. У мене є рекомендацiйний лист, адресований особисто його свiтлостi великому маґiстру, i я звертаюся з клопотанням про термiнову авдiєнцiю.
    Я дiстав з-за вилоги камзола пакет, скрiплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усерединi пакета лежала записка — мiй привiт Александровi.
    Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навiювання, спрямувавши його думки в потрiбне русло.
    — Ходiть за мною, панове. Я доповiм про вас його свiтлостi.
    Ми пройшли пiд аркою ворiт i перетнули широкий плац, по периметру якого марширували пiшi хрестоносцi, спiваючи якусь войовничу пiсню. Бiля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхiв, потiм повернувся до мене i сказав:
    — У вас славне iм’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять рокiв тому командував армiєю Ланґедоку у вiйнi з нашим орденом?
    — Так, я його син.
    Командор з повагою подивився на мене:
    — Сподiваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?
    — Вiн вмер, — замогильним голосом повiдомив я.
    Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осiнила себе знаменням Свiтла, але вчасно схаменулася.
    — Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, i в нашому орденi його шанують, хоча вiн був нашим ворогом.
    Я промовчав, зберiгаючи на своєму обличчi скорботну мiну. Мене дуже здивувало, що Александр не пiддав моє iм’я анафемi. А втiм, може, вiн i хотiв це зробити, але не змiг, оскiльки бiльшiсть його пiдлеглих шанували вiйськовi традицiї своєї епохи. В Середньовiччi вiйна є невiд’ємною частиною повсякденного побуту, i за цих умов повага до гiдного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхiднiсть, вiддушина для гуманiзму у свiтi, де панують жорстокiсть i насильство...

    * * *

    За три десятилiття, що минули вiд часу нашої останньої зустрiчi, Александр сильно змiнився. Тепер вiн мав подобу шiстдесятирiчного, за мiрками простих смертних, чоловiка. Шкiра на його гладко виголеному обличчi стемнiла, помiтно загрубла, на чолi та перенiссi утворилося безлiч зморщок, а в густому каштановому волоссi виднiлися сивi пасма. Проте лице його зберiгало колишнiй вольовий вираз, сiро-сталевi очi дивилися на свiт владно й рiшуче, ще яскравiше, нiж ранiше, палав у них вогонь фанатизму.
    Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освiжаючи свою пам’ять i поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнiшнiсть, яку зазвичай приймають лише найстаршi з чаклунiв, дуже пасує Александровi.
    — Якщо ти хотiв приголомшити мене своїм вiзитом, — повiльно проказав вiн, — то тобi це вдалося. Я здивований, брате. — Вiн вимовив ключовi слова, що привели в дiю чари проти пiдслуховування, i знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою iдеєю.
    — Згоден, — кивнув я. — Нам можна присiсти?
    — Певна рiч. Прошу, сiдайте, де вам завгодно.
    Ми з Брендою влаштувалися в зручних крiслах бiля вiкна. Александр також сiв i перевiв свiй жорсткий погляд на сестру:
    — Отже, ти i є Бренда? Востаннє я бачив тебе ще малою.
    — Шкода, я не пам’ятаю цього, — чемно вiдповiла Бренда.
    — Ти була милою дитиною i стала гарною дiвчиною, — вiв далi Александр. — Чоловiки на тебе, мабуть, заглядаються.
    — Ще б пак! — пирхнула Бренда. — Твої лицарi аж баньки вилуплювали.
    — Це й зрозумiло. Ти дуже приваблива жiнка.
    — Але вони вважали мене за хлопця! Яка гидота!
    Александр знизав плечима:
    — Пороки людськi незчисленнi. Навiть найкращi з нас грiшать — якщо не дiлом, то думками й словами.
    — Як ти, наприклад, — єхидно вставив я; понад усе мене дратував у Александровi його цинiзм. — Ти згрiшив, вiдрiкшись вiд сiм’ї, i твоя провина не лишилася без кари. Гаральд, твiй син, викоханий i вихований тобою, вiдрiкся вiд iстинного Бога.
    Александр закусив губу i злостиво глянув на мене:
    — А щоб тебе покорчило, Артуре! Умiєш ти дiстати людину!... Навiщо ти прийшов? Що тобi треба?
    — Своє я вже отримав, — вiдповiв я з кривою усмiшкою i задiяв перше з мого джентльменського набору заклять.
    Мiй старший брат був миттю знерухомлений i позбавлений доступу як до Формотворчих, так i до своїх внутрiшнiх маґiчних ресурсiв.
    — Можеш говорити, — дозволив я. — Але кликати на допомогу не раджу. Однаково тебе нiхто не почує. Ти сам подбав про це.
    — Негiдник! — гнiвно мовив Александр, не в змозi поворухнутися. Очi його палали безсилою люттю. — Ти пiдлий i безчесний! Ти став ще пiдступнiший, нiж був ранiше. Я прийняв тебе як родича, а ти...
    — I свого виродка ти викликав з тiєї ж причини? — в’їдливо запитав я. — Мабуть, для того, щоб улаштувати зворушливу зустрiч дядька з небожем?
    — Вiн викликав Гаральда? — здивувалася Бренда.
    — А що ж ти думала? З того моменту як Александровi доповiли про нас, я був напоготовi i пильно стежив за Формотворчими. Вiн зв’язувався з кимсь через Сапфiр.
    — З Гаральдом?
    — Певен, що з ним. Мовляв, привалила удача, синку, здобич сама полiзла в пастку. Чекаю на ґрупу пiдтримки з Порядку.
    — Iдiот! — прогарчав зi свого крiсла Александр. — Думаєш, я заодно з Гаральдом? Та я так само засуджую його змову з Порядком.
    — А навiщо покликав його?
    — Я не кликав його! Лише попередив про твiй вiзит. Щоб вiн випадково не сунувся сюди.
    — Виходить, ти збрехав мамi й дiдовi, — сказала Бренда. — Ти спiлкуєшся з Гаральдом!
    — Вiн мiй син, — вiдрубав Александр. — А ти, Артуре, дурень! Як ти мiг повiрити, що я замiшаний у Гаральдовi iгри.
    Я сардонiчно розсмiявся:
    — Це ти дурень, брате! Ти завжди був тугодумом. Я знав: якщо дати тобi мало часу, ти запанiкуєш i утнеш дурницю. Я не сумнiвався, що тобi вiдомо, де Гаральд, принаймнi, вiдомо, як з ним зв’язатися, i єдине, чого я хотiв вiд тебе, ти вже зробив. Ти повiдомив йому, що я тут, i тепер вiн точно з’явиться, бо полює на мене.
    Александр застогнав, дико витрiщивши очi. Лише зараз вiн збагнув, якої помилки припустився, але нiчого виправити вже не мiг.
    А Бренда глянула на мене з тривогою й захопленням:
    — Чому ти зразу не сказав про свої плани? Ми б улаштували Гаральдовi чудову пастку.
    — Пастка i так гарна, — вiдповiв я. — А якби про це знало багато людей, могла б довiдатись i мама. А вона б точно попередила Александра.
    — Мерзотник! — простогнав мiй старший брат. — Який же ти мерзотник, Артуре!
    — Це твiй син мерзотник. Вiн перший зажадав моєї смертi. Я навiть не пiдозрював про його iснування, а вiн нацькував на мене чудовисько з Порядку. I завваж: зi мною була Юнона, але Гаральда це не зупинило. Заради своїх амбiцiй вiн ладен був пожертвувати нашою матiр’ю.
    — Вiн не знав, що вона там!
    — Правда? — скептично запитав я. — Ну, припустiмо, що й справдi не знав. А якби знав, це вплинуло б на його плани? Скажи чесно. Не менi — собi скажи.
    Александр важко зiтхнув:
    — Гаральд геть втратив розум, коли злигався з Порядком... I винен у цьому Амадiс!
    — Га? — здивувався я.
    — Так, так! Це наш зведений брат зiпсував мого сина. Коли Гаральд уперше з’явився в Сонячному Мiстi, якраз було свято зимового сонцестояння. Вiн вiдвiдав урочисту службу в Головному Храмi, i тi дешевi трюки в Амадiсовiм виконаннi, всiлякi „чудеса“ й „одкровення“, справили на нього несподiвано сильне враження. Я не заперечую, що Амадiс майстер запудрювати мiзки простим смертним, вiн дуже ефектний у ролi жерця Мiтри i має унiкальний дар переконання... Та хiба мiг я подумати, хiба могло менi привидiтися навiть у кошмарному снi, що вiн здатен запаморочити голову моєму синовi!
    — Ах, друже Горацiо! — сказав я.
    Александр запитливо пiдвiв брови:
    — Про що ти?
    — Та, власне, нi про що. Просто я забув, що начитанiсть нiколи не належала до твоїх чеснот. У довiльному викладi це звучить так: на свiтi є багато незбагненних речей, якi не снилися навiть наймудрiшим. А ти аж нiяк не мудрий... Ну, гараз. Що було з Гаральдом далi?
    — А що далi? Вiн мав з Амадiсом тривалi бесiди, уважно слухав його проповiдi, студiював вашу бiсiвську Книгу Пророкiв... Словом, коли ми знову зустрiлися, Гаральд був уже iншою людиною. Заявив менi, що знайшов iстинного Бога, i цей Бог — Порядок... Прокляття! — Александрова щока нервово затiпалася. — Я виховав Гаральда ревним християнином, вiн нiколи не сумнiвався у своїй вiрi — i ось тобi! Мало того, вiн не просто вiдрiкся вiд Христа i прийняв Мiтру, вiн пiшов на прямий контакт iз Порядком i зараз не усвiдомлює своїх учинкiв.
    — Направду кажуть, — ущипливо промовила Бренда, — примусь дурня Богу молитися, вiн i лоба розiб’є.
    Александр люто зиркнув на неї, однак промовчав. А я встав з крiсла, неквапно розкурив сигарету i пройшовся по кiмнатi.
    — Отже, — сказав я, — ти стверджуєш, що твiй син не контролює себе?
    — Атож. Ним керує Порядок. Його треба рятувати, а не карати... — Братова щока ще дужче затiпалася. — Артуре, я нiколи тебе нi про що не просив. Але зараз... — Його владне, вольове обличчя спотворила гримаса пекучого болю. Йому було нестерпно важко вимовляти цi слова, звертаючись до мене, i все-таки заради сина вiн переступив через свою гордiсть. — Не убивай Гаральда, прошу тебе. Зжалься над ним, дай йому шанс виправитися. Нехай нас посадять в одну камеру, я зможу вiдрадити його... переконати в згубностi зв’язку з Порядком.
    Я зупинився за крок вiд Александра i струсив попiл на пiдлогу мiж нами.
    — Я матиму на увазi твоє прохання, брате. Але нiчого не обiцяю. Все залежатиме вiд обставин. Я не хочу проливати кров родича, хай навiть це кров вiд кровi твоєї. Проте...
    Я замовк, вiдчувши, що поблизу хтось оперує силами Порядку, намагаючись подолати блокувальнi чари. Цей „хтось“ дiяв iз граничною обережнiстю, але я був насторожi i не дозволив йому заскочити мене зненацька.
    Викликавши Образ Джерела, я завбачливо вiдступив до стiни. Бренда мерщiй схопилася з крiсла i приєдналась до мене, стискаючи тонкий, щiльний жмут Формотворчих.
    А за секунду посеред кiмнати матерiалiзувалися три фiгури. Двi з них були точними копiями Агнця, що вiдвiдав мене в Дiаниних Сутiнках. Мiж ними, гиденько посмiхаючись, стояв високий темноволосий хлопець. Його вилицювате обличчя було молодшою i ще злiшою версiєю Александрового лиця.
    — Привiт, тату! — сказав вiн, швидко глянувши на свого батька. — Бачу, тебе пов’язали. Не бiда, зараз ми допоможемо тобi — от тiльки розберемося з цим прислужником диявола.
    Гаральд, син Александра, гостро зиркнув на мене i клацнув пальцями. За цим знаком один з Агнцiв бебехнув потужними iзоляцiйними чарами. Я зустрiв їх контрзакляттям — тим самим, що намовляв пiвгодини.
    На перший погляд, моє закляття не подiяло. I на другий — також. Мiй Образ i Знаки Янь Агнцiв зникли, а Бренда втратила зв’язок з Формотворчими.
    — От ти i зловився, дядьку Артуре, пекельний вилупку! — з похмурою урочистiстю мовив Гаральд, дивлячись на мене не просто з ненавистю, а з несамовитою ненавистю релiгiйного фанатика. — Тепер не втечеш. Ти, мабуть, думав, що раз убив одного Агнця, то й по всьому? А дзуськи! Бог любить трiйцю.
    — Ти ж вiдрiкся вiд Трiйцi, — нагадав я йому. — I прийняв Мiтру.
    — Пусте, — вiдмахнувся Гаральд. — Коли я ближче познайомився з Господом, то зрозумiв, що мiтраїзм — така ж облуда, як i християнство. Бог єдиний, i вiн Порядок, а решта — вiд лукавого. Батько довго годував мене байками про цього єврея-вiдступника, Iсуса з Назарета, потiм Амадiс труїв менi всяку туфту про Мiтру, та нарештi я прозрiв i збагнув, що iстина в самому Порядку. У ньому i лише в ньому. А ти служиш Сатанi, Артуре. Тому ти мусиш умерти.
    — Гаральде, безумцю! — вигукнув Александр. — Що ти робиш? Опам’ятайся! Порядок не Бог, це лише частина Всесвiту, створеного Всевишнiм, що стоїть над усiм сущим. Як i Хаос, Порядок...
    — Мовчи, батьку! — суворо перебив його Гаральд. — Не блюзнiрствуй! Порядок сама досконалiсть, i не смiй рiвняти його з нечистим, потворним Хаосом. Сподiваюся, колись ти послухаєшся мене, пiдеш iз мною й подивишся на iстинний лик Господа — грiзний i прекрасний. Тодi ти прозрiєш i покаєшся. Господь милостивий, вiн простить тебе.
    Менi стало по-справжньому моторошно. Аґресивний фанатизм Гаральда перевершив мої найпохмурiшi сподiвання. Вiн нагадував менi мого батька Утера в найгiршi днi його життя, коли той, перебуваючи в станi жорстокої депресiї, починав мрiяти про повсюдне торжество iдеалiв Порядку. Але якщо Утер мав строгi моральнi настанови мiтраїзму, що не дозволяли йому всерйоз думати про втiлення своїх мрiй у реальнiсть, то примiтивна первiсна релiгiя Гаральда, була позбавлена будь-яких етичних норм. Навiть мiй кузен Дiонiс, вiдомий у Сутiнках песимiст, i той не припускав, що Гаральд так глибоко загруз у Порядку.
    — Годi, — сказав я. — Тут не теолоґiчний семiнар. Менi набридла твоя маячня.
    Гаральд вишкiрився в паскуднiй посмiшцi:
    — Авжеж! Тобi, вiдзначеному дияволом, неприємно чути про Господа. Ну що ж, скоро ти взагалi нiчого не почуєш, крiм могильної тишi.
    — Обережно, — попередив його Александр. — Артур приготував якусь каверзу. Вiн знав, що ти з’явишся. Вiн навмисно влаштував так, щоб ти з’явився.
    — Он як! — сказав Гаральд, з цiкавiстю глянувши на мене. — Тодi вiн дурний. Цього разу хитрун перехитрив себе. Вiн жадав зустрiчi з мною — i вiн побачив мене. Тепер його чекає побачення зi смертю. Нарештi вiн постане перед судом Всевишнього i буде скинутий у Хаос.
    — Зупинися, Гаральде, — ще раз спробував напоумити сина Александр. — Артур грає з тобою...
    — Вже не грає, вже догрався. Вiн позбавлений своєї диявольської сили i тепер цiлком у моїх руках, що є руками Господнiми, його караючою десницею.
    Александр приречено зiтхнув, збагнувши марнiсть своїх зусиль.
    — Артуре, — озвалася Бренда, дивлячись на Гаральда з жалiстю й вiдразою. — Це параноя. Його мiсце в психлiкарнi, серед божевiльних.
    — Боюся, вiн невилiковний, — зауважив я.
    — Боюся, що так, — погодилася сестра. — Що робити?
    — Можете молитися своєму нечистому заступнику, — глузливо порадив Гаральд. — Але вiн вас не врятує. Супроти двох Агнцiв Божих диявол безсилий.
    За його наказом чудовиська вихопили з пiхв величезнi мечi i завмерли, в очiкування подальших розпоряджень. Бренда пiдступила до мене впритул, мiцно стисла мою руку i подумки сказала, що Брендон будь-якої митi може забрати нас звiдси, подолавши блокування Тунелю.
    „Гаразд,“ вiдповiв я. „Будьте напоготовi, але без моєї команди нiчого не починайте.“
    Втiм, до Брендонової допомоги я вдаватися не збирався, позаяк подiї розгорталися в цiлковитiй вiдповiдностi до мого сценарiю. Те моє закляття, що позiрно було зруйноване iзоляцiйними чарами, насправдi спрацювало. Я складав його дуже довго, але воно було варте цього. Я не хотiв вступати в силову боротьбу з Агнцями з їхнiми Знаками Янь, тому вирiшив схитрувати. Моє надскладне закляття пробило в iзоляцiї крихiтну, зовсiм непомiтну дiрочку, i, на вiдмiну вiд решти присутнiх, я мав зв’язок iз зовнiшнiми силами...
    — Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалiбур досi висить на поясi. — Це похвально. Вам зарахується покiрнiсть волi Господнiй.
    Я вирiшив дати йому останнiй шанс:
    — А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.
    Гаральд мигцем глянув на Бренду i похитав головою:
    — Вона вже зробила свiй вибiр. Ставши на твiй бiк, вона образила Господа, i лише смерть очистить її вiд грiха.
    — А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотiв убити, бо вони були зi мною?
    Гаральд лише похмуро посмiхнувся.
    У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогiн вiдчаю.
    Я мiг би сказати братовi: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потiм буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина...“
    Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумiв, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совiсть, проте на iншiй шальцi терезiв були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, i тих, кого зовсiм не знав. Усiх їх, незалежно вiд моїх симпатiй, єднало одне — вони були людьми i мали право на життя... Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибiр — i зробив його.
    — На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твiй син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Менi його нiтрохи не шкода.
    Щойно з’явився Образ, iзоляцiйнi чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пiзно тягтися за своїми Янь. Я влiпив по них потужним i дуже ефективним закляттям, що приготував спецiально для цього випадку.
    Навiть не пискнувши, чудовиська розтанули в повiтрi. Разом з ними зник i Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Вiн навiть не втиг зрозумiти, що зазнав поразки.
    Я вчинив убивство — i не в приступi гнiву, не в запалi боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всi „за“ та „проти“. Я анiтрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний i жалюгiдний, щоб я мiг побажати йому довгих рокiв життя. Вiн був безнадiйний, i те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.
    — Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!... Артуре, що з моїм сином?
    — Його бiльше немає, — втомлено вiдповiв я. — Я розщепив його на атоми i розвiяв їх по безкрайнiх просторах Всесвiту. Вiн анi секунди не страждав.
    — Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мiй син... Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!
    Я розумiв, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв iз брата закляття нерухомостi i приготувався вiдбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезiше оцiнити ситуацiю.
    Однак Александр продовжував сидiти в крiслi, не виказуючи жодних ознак аґресивностi. Вiн лише зручнiше вiдкинувся на спинку й заплющив очi. По його щоках котилися сльози.
    — Брате, — врештi мовив вiн. — Ти розумiєш, що вiдтепер мiж нами не може бути миру?
    Я гiрко всмiхнувся i вiдповiв:
    — Ми й ранiше не були сердешними друзями.
    До мене пiдiйшла Бренда i поклала руку на моє плече.
    — Нам час повертатися, Артуре.
    — Так, — сказав я. — Тут нашi справи залагодженi. Тепер нас чекає шлях у нескiнченнiсть, до Джерела.

    Частина третя
    ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА


    Роздiл 1

    Друга моя подорож до Серединних свiтiв не була така небезпечна, як перша. Нi менi, нi моїм супутникам — братовi, сестрi й дочцi — не загрожувала анi загибель, анi втрата пам’ятi, анi перетворення на дитину. Проте нескiнченнiсть залишалася нескiнченнiстю, i до неї належало ставитися з великою обережнiстю. Навiть менi — адептовi Джерела. Навiть я не мiг подолати її миттєво — доводилося йти Тунелем. Iти через пекло, щоб потiм знов повернутися в людськi свiти — але вже по iнший бiк нескiнченностi...
    Ми поступово розганялися. Картини свiтiв навколо нас миготiли ще швидше, анiж тодi, коли Бренда витягала нас iз Хаосу. Я впевнено прокладав Тунель у потрiбному напрямку i без поспiху нарощував швидкiсть, щоб дати рiдним можливiсть потроху призвичаїтися до такого карколомного польоту.
    Найдужче хвилювалася Пенелопа. Вона мiцно тримала мене за руку, i я вiдчував її нервове тремтiння. Брендон мав незворушний вигляд, але я розумiв, що вiн лише вдає спокiй, а насправдi гранично напружений. А от Бренда переживала найменше — схоже, її невгамовна цiкавiсть i жага до пригод перемогли природний для всiх людей страх перед зустрiччю з невiдомим.
    Наближаючись до бар’єру нескiнченностi, я наказав усiм трьом вiд’єднатися вiд Формотворчих. Нас огорнула фiолетова iмла, на зразок тiєї, що виникала при входi в Тунель, але наразi це було явище не статичне, а динамiчне. За секунду ми пролiтали через мiльярди свiтiв, i щосекунди їх ставало дедалi бiльше. Надходив критичний момент, коли за скiнченний промiжок часу нам належало проминути нескiнченну їх кiлькiсть...
    — Готуйтеся! — гукнув я, i ми ступили в нескiнченнiсть.
    Ми провалилися в безодню й досягли її дна. Те, що чекало нас там... Навiть надра наднової зорi видалися б теплою купiллю в порiвняннi з тим несамовитим шаленством стихiй, що коїлося навколо нас. У математицi є такий символ: „∞“ — вiсiмка, покладена на бiк, абстракцiя, що позначає нескiнченну величину. Тут ця абстракцiя ставала реальнiстю, тут геть усе вимiрювалося в символах нескiнченностi. Тут була точка дотику Порядку й Хаосу, тут Янь та Iнь накладалися один на одного, вступаючи в безпосереднiй контакт. Градiєнт ентропiї тут був нескiнченний, потужнiсть Формотворчих також нескiнченна. В один момент Порядок виривав iз безоднi Хаосу еони i створював свiти, а вже наступної митi Хаос знову поглинав їх. Ми бачили, як народжувались i вмирали галактики в мiкроподобах Великого Вибуху. Це був перманентний Раґнарок, у якому не було мiсця нi простим смертним, нi безсмертним чаклунам. Тут була люта боротьба двох стихiй на межi, де закiнчується їхня влада.
    Мiй Образ Джерела оберiгав нас вiд неминучої загибелi в цих катаклiзмах. Вiн допомiг нам безперешкодно подолати бар’єр, i за хвилину ми знову мчали звичайним Тунелем повз звичайнi свiти — тепер уже Серединнi, прилеглi до Джерела.
    Мої супутники вражено мовчали, приголомшенi всiм побаченим i пережитим. Я спецiально продовжив наш рух за iнерцiєю, щоб дати їм час опам’ятатися.
    — Брате, — нарештi вичавив iз себе Брендон; голос його лунав незвично хрипко. — Ти могутнiй! Без тебе ми не мали б жодних шансiв...
    — Я знала, що так буде, — сказала Бренда. — Бо була знайома з граничними умовами. А проте... Якщо Бог є, то хай вiн буде проклятий, що створив таке пекло.
    — Бiдолашна мама, — тихо мовила Пенелопа.
    Вiдчайдушним зусиллям волi я примусив себе не думати про Дiану i про те, що спiткало її в нескiнченностi. Оскiльки ми вже були в Серединних свiтах, я скористався Образом Джерела i перемiстив нас iз Тунелю прямiсiнько на Землю Артура — у свiт, де прожив останнi двадцять рокiв i який вирiшив назвати на честь свого прадiда. За мiсцевим часом моя вiдсутнiсть тривала трохи довше мiсяця.
    Ми опинились на узлiссi, в безлюднiй мiсцинi, але неподалiк вiд дороги, що вела до замку Каер-Сейлґен. Ще напередоднi я вирiшив, що найкраще з’явитися в Лохланi, на моїх власних землях, де я був повновладним господарем.
    Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. День був по-осiнньому прохолодний, дув сильний пiвнiчний вiтер. Бренда негайно поставила обидвi свої валiзи на землю, видобула з однiєї тепле манто й накинула собi на плечi.
    — I що далi, Артуре? — запитала Пенелопа, мерзлякувато пощулившись. Брендон люб’язно запропонував їй свою куртку; вона подякувала i вдягла її.
    — За пiвтори милi звiдси мiй замок Каер-Сейлґен, — сказав я. — Але ми не можемо отак зразу перемiститися туди. Хоча це чаклунський свiт, тут поки невiдоме явище тунельного переходу, i якщо ми з’явимося в замку нiзвiдки, нас, чого доброго, вважатимуть демонами. Тому нам доведеться сiсти на старих добрих конячок i в’їхати в Каер-Сейлґен належним чином. Правда, сама моя поява разом з вами в цих краях викличе багацько питань, але я тут хазяїн, i нiхто не стане вимагати вiд мене пояснень.
    — Авжеж, — погодився Брендон. — Феодалiзм має свої переваги — якщо, звiсно, ти сам феодал... Мiж iншим, Артуре. Формотворчi тут справдi „кусаються“. I дуже боляче.
    — А я вже встановила контакт, — похвасталася Бренда. — Через Сапфiр. Виявляється, це раз плюнути.
    Поки Брендон i Пенелопа зосереджено проробляли „це раз плюнути“, сестра поцiкавилася:
    — А де вiзьмемо коней? Поцупимо в тутешнiх циганiв?
    — Та нi, обiйдемося без конокрадства. Вчора я зв’язувався з Морґаном Ферґюсоном i попросив його подбати про транспорт. — Я дiстав з кишенi дзеркальце й зосередився. — Зараз побалакаю з ним.
    Поверхня дзеркальця вкрилася дрiбними брижами, потiм воно стало матовим i проказало Морґановим голосом:
    — Кевiн? Ну, нарештi!
    Туман розсiявся, i я побачив Ферґюсона. За його плечима була висока спинка шкiряного крiсла, а в верхньому правому кутку дзеркальця виднiвся край якогось портрета.
    — Як справи? — запитав Морґан. — Вже повернувся?
    — Так. Зараз я в Лохланi.
    — Чому так далеко?
    — Бо так треба. Я вже казав, що зi мною будуть родичi, брат i двi сестри. — (Ще коли ми готувалися в дорогу, я вирiшив видавати Пенелопу за свою сестру. Було б дуже важко пояснити людям, звiдки в мене з’явилася доросла дочка; а крiм того, я ще не був готовий розповiсти Дейдрi про Дiану...) — Поки вони втрьох поживуть у моїх володiннях, а тим часом ми вирiшимо, як їх представити в Авалонi.
    — Тут нiчого вирiшувати, — знизав плечима Морґан. — Представимо як є — брат i сестри. Люди вже знають, що ти знайшов рiдню.
    — Он як! — здивовано мовив я i наблизив дзеркальце до своїх очей, збiльшуючи кут огляду. Здогад, що промайнув у моїй головi, виявився вiрним: Морґан сидiв у Колiновiм крiслi, а над ним висiв портрет Дейдри з букетом волошок у руках. — Друже! Що ти робиш у королiвському кабiнетi?
    Морґан силувано посмiхнувся:
    — Зараз це кабiнет реґента королiвства. I я перебуваю в ньому за своєю новою посадою.
    Я аж вирячився:
    — Що?! Невже Колiн...?
    — Нi, не вмер. Просто зрiкся престолу i зник у невiдомому напрямку.
    Роззявивши рота, я кiлька секунд перетравлював цю звiстку. А коли трохи оговтався, менi раптом спало на думку, що тепер мiж мною та престолом бiльше не стоїть мiй друг Колiн, а нового короля, хто б ним не став, я зможу потiснити без зайвих докорiв сумлiння. Зрештою, я майбутнiй чоловiк Дейдри, єдиної доньки короля Брiана; до того ж, мiй прадiд був законним правителем Лоґрiсу...
    — Коли це сталося? — запитав я.
    — Позавчора.
    — А чому вчора нiчого не сказав?
    — Бо був не дуже вдалий момент — ти викликав мене в розпал дебатiв на Державнiй радi. Ми якраз затверджували Колiнове зречення i розглядали кандидатуру його наступника. Рiч у тiм, що за законом це має бути Емрiс Лейнстер, проте сам Колiн назвав iншу особу — Артура Пендраґона, принца з Дому Свiтла, нащадка легендарного короля Артура.
    Вiд несподiванки я закашлявся i замалим не впустив своє дзеркальце.
    — Морґане, це серйозно?
    — Ще б пак серйозно! Учора пiзно вночi Державна рада проголосила тебе королем Артуром Другим, а мене призначила реґентом на час твоєї вiдсутностi.
    — Отакої... — розгублено промимрив я.
    — Нам треба поговорити, — вiв далi Морґан. — I в зручнiшiй обстановцi. Без дзеркал, по-людськи, вiч-на-вiч. Давай до мене.
    — Не зараз, — сказав я, — згодом. Спершу маю влаштувати рiдних. Ти подбав про коней?
    — Звичайно. Вони на моїй стайнi, в чотирьох найдальших стiйлах. Два гарячi жеребцi та двi сумирнi кобили, вiдповiдно з чоловiчими й дамськими сiдлами.
    — Ух ти! Навiть це врахував.
    Морґан осмiхнувся:
    — Радий служити вашiй величностi i всiй вашiй царственiй рiднi.
    — Гаразд, — зiтхнув я. — Чекай на мене години за три.
    Я перервав контакт, сховав дзеркальце в кишеню i подивився на рiдних, що стояли неподалiк i чули всю нашу розмову. Всi троє задоволено всмiхалися. На вiдмiну вiд мене, їх нiтрохи не здивували останнi подiї. Навпаки, їм здавалося цiлком природним i само собою зрозумiлим, що я маю посiсти трон в Авалонi.
    — Мої вiтання, братику, — перша озвалася Бренда. — Найгiрше тепер позаду. Я ж бачила, як гнiтила тебе думка, що доведеться скидати з престолу свого друга. А iнакше не випадало — раз ти задумав створити Дiм, то рано чи пiзно мусив потiснити Колiна.
    — До того ж, — зауважила Пенелопа, — iдеться про корону нашого предка. А хто з принцiв Свiтла не мрiяв знайти Iстинний Авалон i запанувати в ньому? Ти знайшов його, i Колiн, довiдавшись про твоє походження, збагнув, що довго на престолi не втримається. Тому й вирiшив пiти сам.
    — З його боку це був розумний вчинок, — пiдвiв пiдсумок Брендон. — Отже, Артуре, залагоджуй свої справи з короною, а ми не станемо заважати. Поживемо скiльки треба в Каер-Сейлґенi, будемо дослiджувати Серединнi свiтiв, словом, не нудьгуватимемо. Правда, дiвчата?
    Бренда й Пенелопа ствердно кивнули.
    — От i домовилися, — сказав я, викликавши Образ Джерела. — Зараз приведу коней, i рушимо в замок.

    Роздiл 2

    Я стояв бiля пiднiжжя пагорба, вкритого лiловою травою, а надi мною мiнилося зелене небо Безчасiв’я. По пологому схиловi до мене наближалася вродлива золотоволоса жiнка, моя Снiгова Королева, Хазяйка Джерела, Бронвен...
    Подбавши про брата з сестрами, котрi зараз вiдпочивали в затишних спальнях Каер-Сейлґена, я передовсiм прийшов сюди, щоб побалакати з Бронвен. Мої вiдвiдини Безчасiв’я, скiльки б я тут не пробув, у матерiальному свiтi займуть лише одну мить, але за цю мить я розраховував отримати всю належну iнформацiю, щоб розмовляти з Морґаном на рiвних i не дозволити йому лукавити зi мною. Крiм того, я почувався втомленим пiсля подолання бар’єра нескiнченностi i сподiвався вволю вiдiспатися в Безчасiв’ї — якщо, звiсно, Бронвен не вестиме себе аґресивно. А вона мала всi пiдстави сердитись — адже через мене її брат зрiкся престолу.
    Втiм, жодних ознак аґресивностi Бронвен не виказувала. Вона пiдiйшла до мене майже впритул i взяла за руку. Її гарнi синi очi промiнилися сумом i нiжнiстю.
    Як i ранiше, менi защемiло серце, але пристрастi вже не було. З полегкiстю я констатував, що криза минула.
    — Що ж, — промовила Бронвен з нотками приреченостi в голосi. — Вiд iменi Джерела вiтаю тебе, Артуре Пендраґон, новий король Лоґрiсу.
    — Здрастуй, Бронвен, — сказав я, а вiдтак прямо запитав: — Що з Колiном?
    — Вiн пiшов. Не знаю куди. Але сказав, що бiльше не повернеться.
    — Чому?
    — З багатьох причин. I насамперед тому, що довiдався, хто ти насправдi.
    — Вiд тебе?
    — Не зовсiм. Я лише пiдтвердила йому те, що вiн почув вiд iнших.
    — Невже вiд Дейдри?
    — Можна сказати й так. Коли ти подався в Екваторiальнi свiти до своєї рiднi...
    — Га! — перебив я її. — Звiдки ти знаєш про Екваторiальнi свiти?
    — Я пiдслухала твою розмову з Дейдрою, — просто вiдповiла вона. — Розумiю, це негарно, але iнакше не могла. Я мусила знати про тебе якнайбiльше.
    — Гаразд, дiзналася. А далi?
    — Вже на третiй день по Авалону, а потiм i по всiй країнi, вперто поповзли чутки, що ти прямий нащадок легендарного короля Артура i тебе теж звати Артур. Мовляв, твiй прадiд багато сторiч спав сном, схожим на смерть, у таємничiй печерi, де його сховав Мерлiн. Нарештi вiн зцiлився ввi снi, прокинувся й пiшов у чужi краї. Там одружився, завiв дiтей, заснував Царство Свiтла. Згодом ваш рiд став такий могутнiй, що вирiшив знову запанувати в Лоґрiсi. З цiєю метою тебе ще немовлям вiддали пiд опiку лорда Маркуса Фiнiґана, щоб ти рiс i виховувався як справжнiй лоґрiйський аристократ...
    — О Зевсе! I люди повiрили в цю маячню?
    — Уяви собi, багато хто повiрив. Зважаючи на твоє загадкове походження, iсторiя досить правдоподiбна. А тут ще й з’явився лист, сфабрикований Ферґюсоном...
    — Що за лист?
    — Буцiмто написаний лордом Фiнiґаном незадовго до смертi й адресований його небожевi Морґану. З цього листа випливало, що Маркус Фiнiґан вiд самого початку знав, хто ти насправдi, i фактично був агентом твоєї сiм’ї. А перед своєю смертю вiн доручив Ферґюсону в належний час подбати про тебе.
    — Здурiти можна! — геть розгубився я.
    — Мiж iншим, це був спритний хiд. Усiм вiдомо, що Морґан кращий друг Колiна, i коли вiн, для вигляду поманiрившись, врештi визнав факт iснування листа, а потiм i пред’явив його, нiхто не наважився звинуватити його в пiдробцi. Навiть я — хоча достеменно знала, що вiн бреше. — Бронвен пересмикнула плечима. — Власне, яка була рiзниця, сфальшований лист чи нi. Головне — що ти справжнiй. Отож позавчора, коли вiйсько повернулося з походу, Колiн привселюдно оголосив, що нiбито звернувся до своєї Сили, i вона пiдтвердила твоє походження вiд короля Артура. Потiм вiн зрiкся престолу на твою користь.
    — Цебто вирiшив здатися без бою?
    — А з ким йому було боротися? З Морґаном i Дейдрою, що змовилися звести тебе на престол? З тобою? Я вiдразу попередила Колiна, що ти дуже досвiдчений чаклун, i в нього немає шансiв здолати тебе в чесному поєдинку. А дiяти за прикладом нашого предка Гiломана й повторити його „подвиг“ вiн не захотiв.
    — А ти?
    Бронвен подивилася на мене довгим поглядом, потiм простягла руку i провела долонею по моїй щоцi.
    — Ах, любий, — жагуче мовила вона. — Хiба я здатна на це? Та я радше помру, нiж заподiю тобi кривди. Вiдтепер i довiку я буду твоїм вiрним янголом-охоронцем.
    Вiд її нiжного дотику, вiд її пристрасних слiв, вiд її ласкавого погляду мене охопило збудження. Та це було, як висловлювався Морґан, лише банальне бажання стрибнути в гречку. Я вже понад мiсяць не був з Дейдрою...
    — Чари розвiялися, Бронвен, — сказав я. — Це вже в минулому.
    Вона квапливо забрала руку i аж знiтилася.
    — Так, я вiдчуваю. Моя казка скiнчилася... дурна казка для дурного дiвчиська. Я просто насолоджувалася тим, що тебе вабить до мене, i проґавила слушний час, коли могла скористатися з цього. А тепер пiзно...
    — Ти ще зустрiнеш своє кохання. Своє справжнє кохання.
    — А ти i є моє справжнє... моє єдине. Я хочу тебе, лише тебе, нiхто iнший менi не потрiбен.
    — Це дитячий романтизм, — спробував напоумити я її.
    — Аж нiяк! — заперечила Бронвен. — Я вже доросла. За моїми пiдрахунками, менi незабаром виповниться двадцять чотири.
    — Правда? — здивувався я. — Ти ухистилася прожити вiсiм рокiв за п’ять мiсяцiв?
    — Атож. Ночами я вiдвiдую свiти, де час тече дуже швидко. На один мiй день в Авалонi в середньому припадає двадцять днiв у подорожах. Я багато мандрувала, чимало бачила, вивчила рiзнi мови, прочитала безлiч книжок, спiлкувалася з розумними й цiкавими людьми, а багато чоловiкiв пропонували менi руку та серце — адже скрiзь, крiм Лоґрiсу, я буваю у своїй новiй подобi. — Бронвен всмiхнулася, а на її вiях заблищали сльози. — Але я вiдкидала всi пропозицiї — i одружитися, i просто переспати, — бо є на свiтi той єдиний, для кого я бережу свою невиннiсть.
    — Бро...
    — Помовч, будь ласка. Ти не розумiєш мене... поки не розумiєш. Та це нiчого, я зачекаю. Колись ти вiдповiси на моє кохання — якщо не з любовi, то з розумiння i спiвчуття.
    — Жалiсть принизлива, Бронвен, — м’яко промовив я.
    — Я кажу не про жалiсть, а про розумiння. Про те саме розумiння, що невдовзi прийде до тебе. Тодi ти зрозумiєш мої почуття i поспiвчуваєш менi. Не пожалiєш — а саме поспiвчуваєш.
    З цими словами вона розвернулася й пiшла вгору по схилу пагорба.
    — Бронвен! — гукнув я.
    Вона зупинилась i озирнулася:
    — Що?
    — Як там Емрiс i Ерiксон?
    Кiлька секунд Бронвен мовчала, потiм вiдповiла:
    — Емрiс мiй брат, i я дбаю про нього. А для Ерiксона вже почалося пекло за життя. Я саме збираюся подивитись на його страждання. Хочеш зi мною?
    Я заперечно похитав головою.
    — А дарма, — сказала Бронвен. — Я оселила його у свiтi, де кожен наступний день схожий на попереднiй, де небо весь час похмуре, а сонце нiколи не визирає з-за хмар. Ерiксон не вiдчуває нi голоду, нi спраги — їжi й питва в нього вдосталь. Але немає людей, з якими мiг би спiлкуватися, i немає хлопчикiв для його мерзенних забав. До нього приходжу лише я — приблизно раз на рiк за його власним часом. У тому свiтi час минає набагато швидше, нiж у нас, Ерiксон поступово старiє, а я щораз з’являюся перед ним така ж молода.
    Бронвен пiшла далi до вершини пагорба.
    „Оце так,“ подумав я, дивлячись їй услiд. „Винахiдливе дiвча! У своєму вiцi додумалася до такої витонченої помсти...“
    Я розлiгся на травi i блаженно розслабився, але сон нiяк не йшов до мене. Я думав про обiцянку Бронвен, що дуже скоро зрозумiю її, i це не давало менi спокою. Адже вона слiв на вiтер не кидає...
    Я думав про Колiна, що поступився менi короною й пiшов у невiдомiсть, можливо, тримаючи на мене зло...
    Я думав про Морґана i Дейдру, чиїми стараннями став королем...
    Я думав про Дану, яка, напевно, була ображена на мене. Бо це з моєї вини вона не стане королевою...
    Я думав про мою мiсiю засновника нового Дому, i думав про те, як його назвати — Домом Джерела, Домом Авалона, або ж, без зайвої скромностi, Домом Артура. Перебираючи рiзнi варiанти назви, я врештi заснув...

    Роздiл 3

    Мене розбудив виклик через Сапфiр.
    „Хто?“ запитав я в напiвснi.
    „Бренда. Ти в нормi, Артуре?“
    „Так, майже виспався.“
    „Ага, зрозумiло. Ти так мiцно спав, що менi ледве вдалося докликатись до тебе.“
    „Я в Безчасiв’ї,“ лiниво вiдповiв я. „Тому ти не могла...“
    Аж тут до мене дiйшло розумiння ситуацiї, я остаточно прокинувся й розплющив очi. Я не побачив над собою мiнливого неба Безчасiв’я; натомiсть розгледiв у присмерках балдахiн, а роззирнувшись, переконався, що лежу на застеленому лiжку в Дейдринiй спальнi. Крiзь фiранки на вiкнах пробивалося мiсячне свiтло...
    — От холера! — вилаявся я вголос.
    „Що сталося?“ стурбовано запитала Бренда.
    „Власне, дрiбницi. Тiльки й того, що змусив Морґана чекати... До речi, котра година?“
    „Пiв на одинадцяту.“
    „Чарiвно! Як там Пенелопа i Брендон?“
    „Ще сплять. Мабуть, не прокинуться до ранку. Стрибок через нескiнченнiсть дуже вразив їх.“
    „А тебе?“
    „Також. Але я врiвноважена дiвчинка, мене непросто вибити з колiї. Я вже вiдпочила, почуваюся свiженькою, оце зараз повечеряю i гайну знайомитися з тутешнiми населеними свiтами.“
    „Не зникай надовго,“ попередив я. „Бо хвилюватимуся.“
    „Все гаразд, Артуре, вранцi повернуся.“
    Ми попрощалися i перервали зв’язок. Я встав з лiжка, викликав Образ Джерела i запалив у канделябрах свiчки. Потiм дiстав сигарету, закурив i став думати.
    Що ж трапилося, хай йому грець? Я заснув у Безчасiв’ї й розраховував гарненько виспатися, не втративши анi секунди в матерiальному свiтi. Але прокинувся в Дейдринiй спальнi лише наприкiнцi доби, причому спав так мiцно, що не реагував на виклики Морґана — а вiн, певна рiч, неодноразово намагався зв’язатися з мною.
    Схоже, це штучки Бронвен. Мабуть, вона повернулася, побачила, що я сплю, розсердилась i сказала: „Ти нехтуєш мене, бо любиш Дейдру? То забирайся спати до неї!“ I я забрався...
    Дверi тихо заскрипiли, розчинилися, i в кiмнату ввiйшла чарiвна рудоволоса дiвчина в розкiшнiй вечiрнiй сукнi з синього оксамиту. Я не гаяв нi секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обiйми i припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте нiжно й палко вiдповiла на мiй поцiлунок.
    А за мить я вiдсахнувся й нiяково проказав:
    — Перепрошую, Дано... Я думав, це Дейдра.
    Я збрехав, i Дана зрозумiла це. Я вiдразу впiзнав її, щойно вона ввiйшла, але вже не мiг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!...
    Цiлу вiчнiсть ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дiйсностi мене повернув горiлий запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жеврiти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мiкро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила дверi.
    — Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча ранiш для наших стосункiв була характерна зайва офiцiйнiсть.
    — Шукаєш Дейдру? Її тут немає.
    — Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь iноземних послiв, що прибули засвiдчити повагу майбутнiй королевi Лоґрiсу. — Дана сумно всмiхнулася. — Ще три мiсяцi тому я влаштовувала такий самий бенкет.
    — Менi шкода, що так сталося, — винувато сказав я.
    Дана хитнула головою:
    — Я не ображаюся, Кевiне... чи Артуре? Як тепер тебе називати?
    — Як хочеш. Менi байдуже.
    — I все-таки ти Артур. Король Артур... — Дана пройшла вглиб кiмнати й сiла в крiсло бiля вiкна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.
    — Розумiю. Коли я народився i батько вирiшив назвати мене Артуром, родичi були проти. Для них це iм’я асоцiювалося лише з однiєю людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.
    — А в нашому родi цього iменi боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристрiту. Коли хтось iз кiмрiйських лордiв називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королiвськiй владi.
    Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальнi, а я замилувано дивився на неї. Мiй потяг до Дани не мав нiчого спiльного з тою похiтливою жагою до Бронвен, що мучила мене все лiто. Зараз у менi домiнувала нiжнiсть. Я хотiв бути поруч з нею, чути її мелодiйне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набiк голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокiрнi кучерi...
    — Якось негарно вийшло, — нарештi сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Iнакше попередила б мене.
    — Ви ночуєте разом? — здогадався я.
    — Вже два тижнi. Злi язики почали плiткувати, що Дейдра знову взялася за старе i за твоєї вiдсутностi плутається з Ферґюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.
    — А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.
    — Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — I плiтки негайно припинилися. Всiм вiдомо, що я б не стала покривати її походеньки.
    — Ясно, — сказав я i присiв на край лiжка. — Але iншого не розумiю. Чому ви з Дейдрою, даруй на словi, як кiшка з собакою?
    — Швидше як двi гримучi змiї, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружнi стосунки, та нiяк не вдається. Щовечора миримося, обiцяємо бiльше не сваритися, клянемось у вiчнiй дружбi — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привiд для чергової сварки.
    Нi, подумав я, розумом жiнок нiколи не збагнути, i судити їх за чоловiчими мiрками так само безглуздо, як вимiрювати довжину кiлограмами. При всьому своєму рацiоналiзмi, розсудливостi та практичностi, вони геть-чисто вiдкидають звичайну лоґiку, протиставляючи їй щось зовсiм несосвiтенне i недосяжне для чоловiчому розумовi — так звану лоґiку жiночу.
    — Я б хотiв, щоб ви подружилися, — ввiчливо сказав я. — У вас так багато спiльного.
    — Та вже ж, — з гiркотою погодилась Дана. — У нас багато спiльного. Аж занадто. Спершу був Колiн, що душi не чув у Дейдрi, а я бiгала за ним як дурненька. Згодом з’явився ти...
    Моє серце знову занило. Колись, iще пiдлiтком, я мрiяв стати серцеїдом, марив про те, як жiнки навперебiй чiплятимуться менi на шию. Згодом я добряче погуляв, щоправда, недовго, бо одного чудового дня несподiвано виявив, що Дiана, моя маленька тiтонька, стала дорослою жiнкою, i я закохався в неї без пам’ятi. А потiм... Потiм усе пiшло шкереберть. Я втратив пам’ять i втратив Дiану, а мої дитячi мрiї, мов гротеск, втiлилися в образi трьох дiвчат, ладних через мене видряпати одна однiй очi.
    — Не надавай цьому значення, Дано, — м’яко мовив я. — Це лише чари, якийсь супутнiй ефект вiд взаємодiї Знакiв.
    — Я розумiю, — сказала вона, розгублено дивлячись повз мене. — Але... Знаєш, я справдi любила Колiна. Нехай i по-дитячому, це неiстотно. Головне, що любила його. А коли з’явився ти... Менi ти одразу сподобався — та не бiльше того. Ти подобався менi так само, як подобався Морґан Ферґюсон i деякi iншi знайомi. Це ще нiчого не означає, це просто симпатiя. А от коли ти ввiйшов у Ворота, зi мною щось сталося, у менi щось зламалося. I рiч не в тому, що зараз мене вабить до тебе; зрештою, це минеться, щойно чари розвiються. Але водночас це вбило моє кохання до Колiна... Тiльки не подумай, що я звинувачую тебе. Навпаки, я маю ще подякувати, що ти пiддав мої почуття випробуванню, якого вони в результатi не витримали. Зазвичай iспит для кохання починається в шлюбi, коли вже пiзно щось мiняти, i слава богу, що я уникла такої долi. Тепер я вiльна i не шкодую про втрачену корону, яку майже тримала в руках.
    — Зовсiм не шкодуєш?
    — Нiтрохи... А втiм, нi, брешу. Менi таки прикро.
    — А якщо я запропоную тобi корону? — раптом вихопилося в мене.
    Це було так несподiвано для нас обох, що ми кiлька секунд приголомшено дивились одне на одного. Першою опам’яталася Дана:
    — Це дурницi, Артуре. Ти ж не серйозно запропонував?
    — Нi, не серйозно, — вiдповiв я, все ще не в змозi повiрити, що я так сказав.
    А наступна думка, що майнула в моїй головi, була вже просто непристойна. Звiсно, я не мав намiру висловлювати її вголос, але тут перехитрив самого себе, дозволивши Данi почути те, про що лише подумав.
    Вона подивилася на мене з таким нещасним виглядом, нiби я запропонував їй коробку шоколадних цукерок, вiд яких вона мусить вiдмовитися, бо береже свою фiгуру.
    — Я б погодилася, — повiльно мовила Дана, — коли б не Дейдра. Якби ти був вiльний, я б прийняла твою пропозицiю у сподiваннi, що нашi любовнi стосунки згодом переростуть у справжнє кохання. Але в тебе є Дейдра, а я надто високо цiную себе, щоб стати твоєю жiнкою номер два, хай навiть ти — правнук великого Артура.
    Я збентежено опустив очi:
    — Вибач, Дано. Це все через каменi. Часом я стаю геть дурний.
    — Я теж, — чесно визнала Дана. А трохи помовчавши, додала: — У нас вийшла дуже вiдверта розмова.
    — Так, — кивнув я. — А ранiше ти уникала мене.
    — Бо ти тримався зi мною надто сухо.
    Ми обмiнялися усмiшками.
    — Я рада, що ти повернувся, Артуре, — сказала Дана.

    * * *

    Коли Дана пiшла, я дiстав дзеркальце й зосередився, викликаючи Морґана. За кiлька секунд у моїй головi почувся його голос:
    „Припини пищати!“
    „Га?“
    „Чорт! Твоє дзеркальце пищить у моїй кишенi.“
    „Ага!“ сказав я i послабив концентрацiю.
    „Тепер нормально,“ сказав Морґан. „От невдача, друже! Зараз я розкланююся з послом Пiднебесної.“
    „Тодi я...“
    „У кабiнетi Колiна. За чверть години.“
    „Домовилися.“ Я перервав контакт, сховав дзеркальце й викликав Образ Джерела. Наступної секунди я вже стояв посеред просторого кабiнету, де було багато книжок i стародавнiх фолiантiв на полицях, а також великий дубовий стiл i портрет Дейдри на стiнi мiж двома вiкнами.
    Я сiв у крiсло пiд портретом, закурив i став чекати Морґана. Аж раптом дещо згадав i голосно промовив:
    — Бронвен, якщо збираєшся слухати нашу розмову, то раджу зайнятися iншими справами. — Потiм проказав ключовi слова надiйного закляття проти пiдслуховування; цi чари жодним чином не можна було обiйти — а лише зруйнувати.
    Морґан прийшов, коли я курив уже третю сигарету. Вiн зачинив дверi, усмiхнувся i сказав — але не те, чого я чекав:
    — Теж палиш?
    Я зiтхнув:
    — Ну от, знову не вгадав. Думав, що спершу ти зробиш зауваження з приводу захисних чарiв.
    — Я їх помiтив. Гарнi чари, дуже хитрi.
    Ми потисли один одному руки. Потiм Морґан пригостився сигаретою з моєї пачки i всiвся в крiсло праворуч стола.
    — Дейдра скоро прийде, — повiдомив вiн. — Бенкет уже закiнчується. А поки я в загальних рисах змалюю тобi ситуацiю.
    — В загальних рисах менi вiдомо, — вiдповiв я. — I про казочку, яку ви з Дейдрою вигадали, i про сфабрикований лист Маркуса Фiнеґана. Бронвен розповiла.
    — Зрозумiло, — кивнув Морґан. — Тому ти й не прийшов до мене за поясненнями, а подався до Дейдри вiдсипатися.
    — То ви знали, де я? А Дана сказала... — я затнувся й почервонiв
    Морґан пiдозрiло втупився в мене:
    — Ти бачився з Даною?
    — Ну... власне, так. Вона прийшла в спальню, бо Дейдра не попередила, що...
    — Де ж пак! — перебив мене Ферґюсон. — Дейдра при менi сказала їй, що ти вже повернувся.
    — Мабуть, Дана не зрозумiла.
    Морґан пирхнув i закотив очi.
    — Але ж ти йолоп, Кевiне, хоч i король! — промовив вiн iз сердечнiстю, що нiяк не в’язалася зi змiстом його слiв. — От давай я вгадаю: Дана прийшла сама, без покоївки, хiба нi?
    — Так. — До мене вже починало доходити. — Її нiхто не супроводжував.
    — От бачиш! Вона все чудово зрозумiла i здогадалася, де ти. Тому й пiшла завчасно з бенкету — щоб побачитися з тобою. Сподiваюсь, мiж вами нiчого не було?
    — Нiчого такого, — вiдповiв я збентежено. — Ми просто розмовляли.
    — Але не думаю, що про погоду.
    — Не про погоду. — Я трохи повагався, а потiм переказав Морґановi нашу розмову, не згадавши хiба про надто палку зустрiч.
    Коли я замовк, вiн важко зiтхнув:
    — Ускочив ти в халепу, Кевiне. В одному Дана була з тобою щира: ти опинився в лiгвищi двох гримучих змiй. Гарненьких, руденьких, зеленооких — i дуже кусючих. Коли на тебе претендують двi такi дiвчини, а ти й сам не знаєш, котрiй з них вiддати перевагу, то кепськi твої справи.
    — Перестань, Морґане, — поморщився я. — Не драматизуй ситуацiю. Мої з Даною проблеми — через каменi. Ми обоє це усвiдомлюємо.
    Ферґюсон так подивився на мене, нiби чекав, що я ось-ось маю перекинутися на вiслюка.
    — Цiкаво, — спроквола мовив вiн. — У вашiй сiм’ї всi такi iнфантильнi телепнi, чи це через твоє подвiйне дитинство? Невже ти ранiше нiчого не помiчав? Ти впав Данi в око задовго до тiєї пригоди з каменями — тому вона й уникала тебе, щоб не видати своїх почуттiв. Її проблеми з Колiном виникли не пiсля того, як ти пройшов у Ворота, а набагато ранiше. Фактично вiд першої твоєї появи в Авалонi.
    — Але ж Дана казала...
    — Мало що вона казала! Нiколи не вiр жiнкам, надто якщо вони самi називають себе гримучими змiями.
    Я пильно придивився до Морґана:
    — Друже! Але ж ти злий, як чорт.
    Ферґюсон пiдiбгав губи i довго мовчав.
    — Твоя правда, — врештi зiзнався вiн. — Я справдi злий на тебе, хоча й розумiю, що ти нi в чому не винен. Менi завжди подобалася Дана, i я дуже шкодую, що вона не народилася рокiв на п’ять або десять ранiше... Знаєш, — повiдомив вiн довiрчим тоном, — в душi я давно хотiв, щоб Дана розлюбила Колiна. Думаю, з нас вийде чудова пара, навiть попри нашу рiзницю у вiцi.
    — Хочеш розлучитися з дружиною?
    — Рано чи пiзно це станеться, — скрушно вiдповiв Морґан. — Зрештою, я сподiваюся прожити довго, дуже довго... — При цьому вiн значуще глянув на мене. — I не хочу провести своє довге життя в тому пеклi, на яке прирекли мене в юностi батьки.
    — Розумiю... Отже, ти маєш Дану на прикметi?
    — Маю, i врахуй це. Якщо надумаєш звабити її... — Тут вiн розгублено замовк. Я з подивом завважив на його обличчi безпорадний вираз. — Ти мене дуже засмутиш, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина i заслуговує кращої долi, нiж бути чиєюсь коханкою. Навiть коханкою короля.
    Саме цiєї митi почувся приглушений захисними чарами стукiт у дверi. Менi навiть не довелося загострювати свої вiдчуття, аби зрозумiти, що це була Дейдра.
    — Можеш поцiлувати її, — сказав Морґан. — Я не сором’язливий.

    Роздiл 4

    Коли Дейдра ввiйшла, я дослухався Морґанової поради, i наша перша зустрiч пiсля тривалої розлуки ознаменувалася нiжним поцiлунком. Ферґюсон дивився на нас iз доброзичливою усмiшкою. Вiн щиро бажав нам щастя — i не без користi для себе.
    Потiм я всадовив Дейдру в крiсло, сам сiв поруч неї на стiлець i сказав:
    — Отже, тепер комiтет з реставрацiї Пендраґонiв у повному зборi.
    — Не в повному, — зауважив Морґан. — Бракує архiєпископа. В розробцi наших планiв вiн участi не брав, але активно пiдтримував нас.
    — З якого дива? — запитав я. — Церква ж намагається стояти осторонь полiтики.
    — Наразi вона порушила свiй принцип нейтралiтету. Монсеньйор Корун МакКон мiтить на патрiаршу тiару — а ти, як живе пiдтвердження його тези про множиннiсть свiтiв, значно пiдвищуєш його шанси стати наступником нинiшнього вселенського патрiарха.
    — Гаразд, приймається. Далi, Дейдринi мотиви, — я лагiдно всмiхнувся їй, — менi цiлком зрозумiлi. А ти що скажеш у своє виправдання, Морґане?
    — Ти мiй друг.
    — Колiн також твiй друг.
    — Тим бiльше. Вiн нiколи не прагнув корони, влада обтяжувала його. Я аж нiяк не стверджую, що Колiн виявився нездарним королем, просто це — не його стихiя. Вiн учений, а не правитель; йому милiше корпiти над книжками i проводити алхiмiчнi дослiди, нiж керувати державою.
    — Виходить, — скептично промовив я, — ти дiяв безкорисливо.
    — Я цього не казав. У мене є свiй великий шкурний iнтерес. Ледi Дейдра розповiла менi про чаклунськi Доми Володарiв Екватора, i я одразу збагнув, що ти захочеш створити такий самий Дiм у нашому свiтi. Аби не конфлiктувати з Колiном, ти мiг розпочати його будiвництво з якоїсь iншої країни — а це мене нiскiлечки не влаштовувало. Як лоґрiєць, я хочу, щоб основою нового Дому став Лоґрiс, а його столицею — Авалон. Зрештою, це твоя прабатькiвщина.
    — Ясно... А проте ви дуже ризикували, форсуючи подiї. Якби Колiн став опиратися, у країнi спалахнула б громадянська вiйна.
    — Це було виключено, — похитав головою Морґан. — Тебе пiдтримала церква в особi архiєпископа. Потiм простий народ — здебiльшого кiмрiйцi. Коли стало вiдомо, що ти правнук легендарного Артура, цебто їхнiй одноплемiнник...
    — Це не зовсiм так, — перебив я. — Моя мати iз Дому Сутiнкiв, а отже, за тутешнiми мiрками, я наполовину атлант.
    — То вже дрiбницi, — озвалася Дейдра. — Я нiтрохи не схожа на кiмрiйку, проте народ вважає мене своєю, бо моя мама була з давнього кiмрiйського роду.
    — Кiмрiйцi складають лише двi третини населення Лоґрiсу, — зауважив я. — А як же iншi, наприклад, скотти?
    — У переважнiй бiльшостi вони також шанують пам’ять твого прадiда, — вiдповiв Морґан. — I до речi, я чистокровний скотт.
    — Насамперед, ти аристократ i чаклун. А це окрема каста.
    — У тiм-то й рiч. Навiть якщо представники iнших народностей Лоґрiсу будуть незадоволенi поверненням на престол короля з Пендраґонiв, то в громадянську вiйну це не виллється, бо в них не знайдеться впливових вождiв. Жоден чаклун не виступить проти тебе.
    — Ти впевнений?
    — Ще б пак! Уся наша чаклунська знать куплена з бебехами.
    „О боги!“ вжахнувся я, а Морґан тим часом вiв далi:
    — З достовiрних джерел стало вiдомо, що ти знаєш секрет обряду Причастя, що дає чаклунам та вiдьмам небачену могутнiсть i вiчну молодiсть.
    — О боги! — сказав я вже вголос. — Саме цього я й боявся.
    Дейдра запитливо глянула менi в очi:
    — Що сталося, Кевiне? Невже ти хотiв це приховати?
    Я промовчав, охоплений злiстю й вiдчаєм. Тепер я зрозумiв, чому Колiн так швиденько зрiкся престолу i чкурнув свiт поза очi.
    — Але ж це аморально, — знову заговорила Дейдра. — Не можна позбавляти людей можливостi прожити довше, нiж вони живуть зараз. Хай навiть це стосується не всiх, а лише небагатьох, кому пощастило народитися з Даром. Ти ж сам казав, що члени Домiв вишукують у рiзних свiтах непробуджених чаклунiв та вiдьом, щоб провести їх через обряд Причастя. Я не розумiю...
    — ОТОЖ-БО Й ВОНО, ЩО НЕ РОЗУМIЄШ! — люто вигукнув я, схопився зi свого мiсця i став мiряти кроками кiмнату. — ВИ ОБОЄ НЕ РОЗУМIЄТЕ! ВАМ ПРОСТО НЕВТЯМКИ, ЯКУ ДУРНИЦЮ ВИ УТНУЛИ!
    Морґан i Дейдра розгублено дивилися на мене, приголомшенi таким спалахом гнiву. Я пiдiйшов до крiсла пiд портретом i бухнувся в нього. Зо хвилю ми мовчали, нарештi Морґан обережно запитав:
    — То що ж за дурницю ми утнули?
    Я мало знову не скипiв, та все ж стримався i почав пояснювати:
    — Це правда, ми шукаємо у свiтах непробуджених чаклунiв та вiдьом, щоб залучити їх до своєї спiльноти. Нас дуже мало, i ми цiнуємо кожен новий Дар...
    — То чому ж ти... — почав був Морґан.
    — Помовч! — загарчав я на нього. — I слухай уважно. Отож, нiкому достеменно не вiдомо, як виник подiл людства на чаклунiв i необдарованих. Iснують гiпотези випадкової мутацiї, закономiрного еволюцiйного стрибка або божественного втручання. Та хоч там як, а факт залишається фактом: у свiтах простих смертних час вiд часу з’являються люди з чаклунським хистом. Як правило, їхнiй Дар помирає разом з ними, оскiльки шлюби мiж чаклунами й необдарованими здебiльшого безплiднi. Але в украй рiдкiсних, майже неймовiрних випадках поодинокий Дар не гине, а виживає й розмножується. В результатi виникає цивiлiзацiя, де поряд iз простими смертними живуть непробудженi чаклуни й вiдьми. Вони мають такi-сякi маґiчнi здiбностi, усвiдомлюють свою вiдмiннiсть вiд решти людей i надають перевагу екзоґамiї, бо вже помiтили, що в змiшаних сiм’ях майже нiколи не буває дiтей. За переказами, у прадавнi часи чаклуни в одному з таких свiтiв отримали владу над Формотворчими i заснували перший Дiм Володарiв. Нiхто не знає, що то був за Дiм. I вiн, i Доми, що постали слiдом за ним, зникли невiдь скiльки тисячолiть тому, пiд час одного з багатьох Раґнарокiв, i пам’ять про них не збереглася — за винятком хiба туманних i суперечливих легенд... Та годi про минуле, повернiмося до сучасностi. Свiти з невеликими чаклунськими громадами, вiд кiлькох сотень до кiлькох тисяч душ, виявляють у середньому раз на тридцять — сорок рокiв. I тодi Дiм, якому належить ця знахiдка, отримує приток свiжої кровi. А буває, хоч i вкрай рiдко, знаходять свiти, де мешкають десятки та сотнi тисяч чаклунiв, що утворили стiйку спiльноту. За останнi чотири тисячi рокiв були виявленi всього три такi численнi громади, i двi з них були розграбованi — цебто їх членiв переманили до себе iншi Доми. I лише в одному випадку вдалося запобiгти розграбуванню i створити новий Дiм. Це зробив мiй прадiд Артур, що заснував Царство Свiтла. Так само — i тут, Морґане, ти правильно здогадався, — я задумав створити Дiм на батькiвщинi мого предка, в цьому свiтi. Проте ви з Дейдрою гранично ускладнили моє завдання, пообiцявши всiм тутешнiм чаклунам та вiдьмам безсмертя.
    — А хiба так не буде?
    — Звичайно, буде. Але не зразу. — Я сердито подивився на Морґана. — Ще чверть години тому ти назвав мене iнфантильним телепнем. А хто ж тодi ти? Адже тобi вiдомо, скiльки клопоту завдає навiть ваше часткове пробудження Дару. А що вже казати про справжнє пробудження — яке дає владу над фундаментальними силами природи! Невже ти гадав, що я зберу всiх чаклунiв у одному великому соборi й роздам їм Причастя, як священик роздає парафiянам хлiб з вином?
    — Ми не обiцяли, що це станеться за один день, — зауважив Ферґюсон. — Ми...
    — Це розтягнеться на роки! — жорстко вiдрубав я. — Наразi я маю лише трьох помiчникiв — сестер та брата. Припустiмо, ми проведемо через Причастя найдосвiдченiших i наймайстернiших чаклунiв та вiдьом — тебе i твоїх маґiстрiв. Я впевнений, що з вами не доведеться панькатися, ви й самi зможете дати собi раду з Формотворчими. Але ж iнших треба навчати, за ними треба наглядати, щоб вони не накоїли лиха. I таких — дев’яносто дев’ять вiдсоткiв. Де я вiзьму вчителiв для них? Саме тому я хотiв тримати це в таємницi — рiк чи пiвтора, доки зберу надiйну команду, ядро нового Дому. Лише тодi, маючи пiдтримку сотнi чаклунiв, що цiлком опанували Формотворчi, можна розпочати масове запричащення рядових членiв чаклунської громади.
    — А якщо, — несмiливо запропонував Морґан, — взяти цих найдосвiдченiших i наймайстернiших, дати їм Причастя й вiдправити в iнший свiт, де час iде дуже швидко — скажiмо рiк за кiлька днiв, щоб там вони опанували Формотворчi. Таким чином, за якийсь тиждень ти вже матимеш те саме ядро нового Дому.
    Я похитав головою:
    — Нiчого не вийде. У свiтах з надто швидким плином часу Формотворчi дуже нестабiльнi, новачку їх не приборкати. Навiть такий талановитий чаклун, як ти, зможе впоратися з ними не ранiше нiж пiсля рiчної практики в нормальних умовах.
    — Але ж Колiн...
    — Вiн адепт Джерела, — вiдповiв я. — А це iнша рiч. Його Образ стабiльний у будь-якому потоцi часу. А Формотворчi — нi. Ось у чому бiда, Морґане. Коли стане вiдомо про моє повернення, всi тутешнi чаклуни кинуться до мене, вимагаючи Причастя — зараз i негайно. А якщо я оголошу про вiдстрочку щонайменше на рiк, мене звинуватять в шахрайствi. Або навiть гiрше — запiдозрять у тому, що я збираюсь подарувати вiчну молодiсть i могутнiсть лише обраним. У будь-якому разi спалахне бунт, i менi доведеться придушувати його. Моє царювання почнеться з кровопролиття.
    Ферґюсон опустив очi.
    — Кевiне, — промовив вiн голосом, сповненим розгубленостi й каяття. — Накажи вiдрубати мою дурну довбешку.
    — Це не допоможе, — вiдповiв я. — Тiльки й того, що однiєю дурною довбешкою стане менше.
    Дейдра жалiсливо глянула на мене:
    — Що ж нам робити?
    Трохи подумавши, я сказав:
    — Є один варiант: вiдправити всiх нетерплячих на навчання в дружнi Доми. Там охоче приймуть учнiв, причому в необмеженiй кiлькостi, бо сподiватимуться переманити їх до себе. I багатьох таки переманять, особливо молодь, яку зачарує велич та пишнота тисячолiтнiх Домiв. Юнаки там швидко одружаться, дiвчата повиходять замiж, i ми втратимо цiле поколiння.
    — Кепський варiант, — пiдсумував Морґан, аж раптом очi його зблиснули: — Стривай-но! А якщо зробити навпаки — не вiдправляти учнiв, а запросити вчителiв?
    Я кивнув:
    — Саме про це я й думаю. Але тут є певна небезпека. Мiй прадiд Артур так i вчинив — навербував близько двох сотень помiчникiв з iнших Домiв, щоб вони допомагали йому в розбудовi Царства Свiтла. Саме цi люди склали кiстяк новоствореного Дому, захопили в ньому майже всi провiднi посади, стали найвищими достойниками держави. Така ситуацiя збереглася й дотепер — на добрих вiсiмдесят вiдсоткiв верхiвка Дому Свiтла складається з нащадкiв Артурових соратникiв, фактично, чужинцiв. Це завжди було причиною внутрiшньополiтичної напруги, часом призводило до серйозних конфлiктiв. I мiй прадiд, i дiд, i батько намагалися зарадити цiй проблемi, виправити становище, але було вже запiзно — суспiльство довгожителiв дуже iнертне й консервативне за своєю природою, воно опирається будь-яким змiнам. Я не хочу повторити помилки свого предка й тезки; ключову роль в нашому майбутньому Домi мають вiдiгравати тутешнi чаклуни й вiдьми.
    — Це правильно, — погодився Морґан. — Отже, прийшлi вчителi вiдпадають?
    — Подивимося, — сказав я. Менi якраз спала на думку одна iдея, проте я вирiшив не квапитися й гарненько обмiркувати її. — А поки я придумав, як вигадати час. Рiк не рiк, але кiлька мiсяцiв точно.
    — I як?
    — Скажу, що опанування Формотворчих потребує ретельної пiдготовки, i роздам усiм претендентам книжки, якi вони мають вивчити. Нашi чаклуни — люди здебiльшого освiченi, дуже цiнують знання i сприймуть це як належне. А до Причастя допускатиму лише пiсля суворих iспитiв — i насамперед тих людей, що менi потрiбнi.
    — Ха! — просяяв Морґан. — Хитро задумано! Так ми вигадаємо навiть бiльше нiж рiк.
    — Сумнiваюся. Мине кiлька мiсяцiв, i першi запричащенi збагнуть, що наукова пiдготовка хоч i корисна, але не конче необхiдна.
    — Не бiда. Це будуть вiрнi люди, вони мовчатимуть.
    — Можливо, — погодився я, втiм, без особливої впевненостi.
    А Дейдра з полегкiстю зiтхнула:
    — Я знала, Артуре, що ти знайдеш вихiд.
    Я запитливо глипнув неї:
    — Ти назвала мене Артуром? То хто ж я для тебе?
    — Важко сказати. Я плутаюся вiдтодi, як довiдалася про твоє минуле. Подумки я вже давно називаю тебе Артуром.
    Ми обмiнялися усмiшками.
    — Ну, гаразд, — сказав я. — Кризу ми трохи вiдстрочили. Тепер треба вирiшити, як i коли менi постати перед пiдданими.
    — Про це ми вже думали, — вiдповiла Дейдра. — Нашiй чаклунськiй знатi вiдомо, що вiдстань для тебе не проблема. Але щоб не шокувати простий народ раптовою появою, тобi краще прибути в Авалон як звичайнiй людинi.
    — Атож, — кивнув Морґан. — Давай зобразимо все так, нiби ти повертаєшся з далекого Царства Свiтла. Почнеш з якоїсь окраїни, де ще не знають, що ти король.
    — Наприклад, з Лохлану, — запропонував я. — У Каер-Сейлґенi нiхто не називає мене „ваша величнiсть“.
    — Отже, вирiшено, — сказав Ферґюсон. — Попливеш по рiчцi в Авалон. Гарна iдея.
    Я зустрiвся з замрiяним поглядом Дейдри.
    — Пам’ятаєш?... — тихо мовила вона.
    — Так, люба, — вiдповiв я. — Чудово пам’ятаю. Це була незабутня подорож. — I вже подумки додав: „Наш медовий мiсяць.“
    Дейдра почула мене.

    Роздiл 5

    — Це до болю нагадує менi верхiв’я Мiссiсiпi, — замислено проказав Брендон, що сидiв поруч iз мною на лавi бiля борта корабля. — Штат Мiнесота, Земля Хiросiми.
    Був ранок другого дня нашої подорожi по рiчцi Боан. Погода була паскудна, небо запнули хмари, вiяв холодний вiтер з пiвночi, але дощу, на щастя, не було.
    Я вiдвiв погляд вiд блокнота, куди записував однi iмена, а iншi викреслював, i подивився на брата.
    — Це i є Мiссiсiпi. Тiльки в цьому свiтi такого слова нiхто не чув, бо тут нiколи не було iндiанцiв.
    — Правда? — мляво сказав Брендон. — Я не знав.
    — Рiч у тiм, — став пояснювати я, — що тут аналог Берингової протоки дуже широкий, i азiатськi племена не змогли подолати її. Тож Лоґрiс до появи європейцiв залишався незаселеним.
    Брендон мугикнув:
    — Ти не зрозумiв мене, Артуре. Я вiд самого початку взяв собi в голову, що Лоґрiс — це Британiя, а Лохлан знаходиться десь у Шотландiї. — Вiн зняв з голови картатий берет з бомбоном i скептично подивився на нього. — Спрацював старий стереотип: Артур, король бриттiв.
    — А де твої вуха були... — почав я, але потiм згадав, що в той час, коли я розповiдав Брендi й Пенелопi про геоґрафiю Землi Артура, Брендоновi вуха були на Землi Хiросiми, де вiн обдзвонював знайомих психолоґiв, щоб передоручити їм своїх пацiєнтiв. — Хiба ти не знаєш, що бiльшiсть дослiдникiв легенд раннього артурiвського циклу давно дiйшли висновку, що Лоґрiс — це аналог пiвнiчноамериканського континенту?
    — Нiколи цим не цiкавився, — вiдповiв брат. — Можливо, через те, що це був Брендин коник. Ми намагаємося бути рiзними. — Вiн зробив паузу i з гiркотою додав: — Але нiчогiсiнько в нас не виходить.
    Як я вже встиг переконатися, тiсний емоцiйний зв’язок мiж Брендоном i Брендою обтяжував їх обох — та разом з тим вони були б дуже нещаснi, якби цi узи раптово розiрвалися. Цiлком можливо, що тодi б вони просто збожеволiли вiд внутрiшньої самотностi — тiєї самотностi, що є нормальним станом для всiх людей, крiм таких унiкумiв, як близнюки. Я одночасно жалiв їх i заздрив їм.
    — Отже, — по нетривалiй мовчанцi озвався Брендон. — Лоґрiс, це аналог Америки?
    — Пiвнiчної, — уточнив я. — А тутешня Пiвденна Америка називається Атлантидою i населена переважно вихiдцями з Ґрецiї та Iталiї. Обидва континенти були вiдкритi майже одночасно, дванадцять сторiч тому: Лоґрiс — кымрiйськими мореплавцями з Уельсу, Атлантида — вiзантiйцями. Першими колонiзаторами Лоґрiсу були кiмри-валiйцi, згодом до цього процесу долучилися iншi британськi племена, а також кельти з Ґаллiї, скандинави та германцi всiх мастей. В часи короля Артура в Лоґрiсi iснувало понад десяток держав, а двi найбiльшi з них — власне Лоґрiс, населений переважно бриттами, i германо-скандинавський Ґотланд — вели непримиренну боротьбу за сфери впливу. Ворогували мiж собою й самi кельти. Заслуга нашого прадiда полягала в тому, що вiн об’єднав усiх вихiдцiв з Британiї в єдину державу, i це дозволило Лоґрiсовi стримати експансiю германцiв i скандинавiв на пiвдень.
    — А потiм свої ж кельти скинули його з престолу, — меланхолiйно зауважив Брендон. — I мало не вколошкали.
    — I слава богам, — сказав я. — I що скинули, i що не вколошкали. Завдяки цьому вiн потрапив до Екватора й заснував Дiм Свiтла. Зрештою, тiльки через пiдступництво Гiломана Лейнстера ми з тобою з’явилися на свiт. А що ж до Лоґрiсу, то вiн все одно залишився могутньою державою, хiба що верховну владу в ньому захопили скотти.
    Брендон знову глянув на свiй берет i глибокодумно вирiк:
    — Добре, що спiдницi вийшли з моди.
    — У Лохланi й у сусiднiх ґрафствах кiлти ще носять.
    — Тут розмовляють ґельською мовою, i це виглядає природно. Зате в Авалонi вся знать говорить кiмрiйською, а хизується в шотландських костюмах. Кумедно.
    — Не набагато кумеднiше, нiж шотландцi, що розмовляють англiйською, — заперечив я. — Куди бiльше мене вражає одержимiсть нашого прадiда, що нав’язав Царству Свiтла свою рiдну мову. Знаєш, ранiш менi це здавалося природним, але тепер моє друге „я“ на iм’я Кевiн МакШон диву дається. Адже скотти теж хотiли змусити весь Лоґрiс розмовляти ґельською, але їх було замало, i в результатi вони самi перейшли на кiмрiйську. А тут один чаклун, хай i надзвичайно могутнiй, щойно зiйшовши на престол, заявляє своїм новим пiдданим, що вони мають користатися його мовою. Як не смiшно, це йому вдалося.
    — От i добре, що вдалося, — сказав Брендон. — Iнакше нам довелося б писати справа налiво якiсь карлючки.
    Я розсмiявся:
    — Але ти сноб, братику!
    Вiн вимушено всмiхнувся менi у вiдповiдь:
    — Аж нiяк. Просто зараз у мене кепський настрiй.
    — Чому?
    — Бо втомився байдикувати.
    — То займися чимсь корисним.
    Брендон зiтхнув:
    — Менi лiньки. Не хочу нiчого робити, хочу просто вiдпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять рокiв у постiйнiй напрузi. Наша мама... Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так пiклувалася про моє благо, що не давала менi анi хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумiєш як саме. Тепер я дозволив собi розслабитися. Я нiчого не роблю, нi про що не думаю.
    — Зовсiм нi про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навiть про одну чарiвну дiвчину з Авалона?
    Наступнi кiлька секунд я спостерiгав, як братовi щоки спочатку рожевiють, а потiм стають яскраво-червоними.
    — А що... як ти здогадався?
    — З Брендиної поведiнки. Останнiми днями вона знай розпитувала мене про Дану. I, певно ж, на твоє прохання.
    — А от i нi. Я її не просив. Просто вона вiдчула... е-е, мiй iнтерес.
    — Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?
    — Сам не збагну, — сумовито вiдповiв Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навiть не погляду, а... з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невмiло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду вiдчув її присутнiсть. Не просто почув адресованi тобi думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її iстоти.
    — Ого! — приголомшено мовив я. — I ти... тобi нiчого...
    — Анiтрохи. Навпаки, менi стало дуже приємно й затишно. Я нiби впав у легкий наркотичний транс. А потiм побачив її, почув її голос... i втюкався по самi вуха.
    — Гм-м, — тiльки й проказав я. Iз моєї пам’ятi зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарiчної давнини. Я багато б вiддав за те, щоб забути цей сумний епiзод часiв моєї юностi — але, на жаль, з пiснi слiв не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зi мною будуть i цi спомини — гiркi й болiснi...
    Її звали Ребека, або просто Бекi. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рiдному Домi, з певних iсторичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекi, навiть збирався привести її в Сонячне Мiсто й назвати своєю дружиною.
    Та перш нiж вчинити так, я вирiшив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий i нерозважливий; я знехтував порадами старших, якi постiйно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки iнших людей, а надто ж — у самiсiньку їхню душу, де криється найпотаємнiше i найiнтимнiше. Я хотiв знати, що насправдi думає про мене Бекi, як насправдi до мене ставиться.
    I я дiзнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на свiтi, щиро й самовiддано. Та це вже не мало анiякiсiнького значення — бо тiєї ж таки митi моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекi в душу. Хотiв перевiрити її почуття, а натомiсть перевiрив свої. I вони не витримали такого випробування...
    Я труснув головою, проганяючи непроханi спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.
    — Що, не вiриш? Атож, розумiю, в це важко повiрити. Всерединi кожної людини стiльки бруду, що лише вона сама може терпiти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, вiдчути — у кращому разi огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Тi самi винятки, що пiдтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, i замiсть усього найгiршого, що в нiй є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекраснiше. Можливо, менi допомiг досвiд спiлкування з Брендою. Ми навчилися терпiти бруд одне одного, як свiй власний; у певному сенсi вiн у нас спiльний. I стосунки мiж нами схожi на ставлення iнших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису i безмежна самозакоханiсть.
    — Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.
    — Ще б пак, — кивнув Брендон. Потiм пiдозрiло зиркнув на мене i додав: — Але якщо ти натякаєш...
    — Боронь боже, — поморщився я. — Нi на що не натякаю... I знаєш, брате, менi здається, що ви з Брендою почасти самi винуватi, що вас пiдозрюють в iнцестi. Вашi безнастаннi запевнення, що мiж вами нiчого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажiмо, вiрю вам, бо хочу вiрити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислiв’я, що диму без вогню не буває.
    Брендон був явно збентежений моєю вiдповiддю. Вiн нiяково вiдвiв погляд, дiстав з кишенi сигарету i закурив.
    — Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. I до речi, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твiй голос невловимо змiнюється. Стає теплiшим i нiжнiшим. З чого б це?
    Цiною неймовiрних зусиль менi вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.
    — Ти що, ревнуєш?
    — Так, ревную, — чесно зiзнався Брендон. — Ти, мабуть, вирiшиш, що це несерйозно, бо я й справдi бачив Дану лише кiлька хвилин i перемовився з нею заледве парою слiв, але... — Вiн зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота тунiка й вiнець королеви Свiтла.
    Чомусь я нiтрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках примiряв до неї корону Авалона... Я зiтхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потiм сказав:
    — Твої ревнощi не за адресою, брате. Не стану критися: мiж мною й Даною таки є... ну, певна симпатiя. Але ми лише друзi — i по всьому. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Морґана Ферґюсона. Заради Дани вiн навiть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобi не ловити ґав, iнакше спiймаєш облизня.
    Поки вiн обдумував щойно почуте, я видобув з кишенi невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й вiдiйти убiк, але я жестом звелiв йому залишатися на мiсцi.
    Брижi... Туман... Контакт.
    Я побачив Данине лице в обрамленнi вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушцi. Вона сонно всмiхалась i часто клiпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутностi Брендона.
    — Привiт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.
    — Привiт, Артуре, — вiдповiла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але нiяк не можу встати.
    — Чому? Занедужала?
    — Та нi. Просто нудьгую. Пiсля твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.
    — Це ж чудово!
    Дана зiтхнула:
    — Можливо. Але я так звикла до наших сварок, що тепер почуваюся нi в сих нi в тих.
    (Як вам це? Нi, жiнки — це щось незбагненне...)
    — Мiж iншим, — сказав я. — Ти пам’ятаєш мого брата Брендона?
    — Такий невисокий, бiлявий, вродливий? Дейдра казала, що з тобою прибув твiй менший брат. Це вiн?
    — Так. I зараз теж нудьгує. Може, понудьгуєте разом? — З цими словами я сунув у руки розгубленому Брендоновi дзеркальце. — Удвох воно й веселiше.
    Не даючи їм часу опам’ятатися, я встав з лави й подався до кормової частини корабля, де розташовувалися нашi каюти. На пiвдорозi до мене долинув братiв голос:
    — Доброго ранку, мiледi... Е-е, а можна я називатиму вас на iм’я?
    Що вiдповiла Дана, я вже не розчув. Та навряд чи вона стала заперечувати.

    * * *

    У просторiй каютi, яку займали нашi дiвчата, я застав лише Бренду. Одягнена в рожеву пiжаму, сестра сидiла на широкому лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги, й возилася зi своїм ноутбуком.
    — Привiт, Артуре, — сказала вона, не перестаючи натискати клавiшi. — Як спалося?
    — Нормально, — вiдповiв я. — Тiльки трохи змерз уночi... — Тут я замовк, бо в каютi було жарко. Пiд iлюмiнатором стояв електричний камiн, пiдключений до невеликого генератора, що черпав енергiю вiд Формотворчих. — От чорт! Як це ми з Брендоном не додумалися?...
    Бренда вiдклала вбiк комп’ютер, випростала ноги й розсмiялася:
    — Чоловiки! При всiй вашiй винахiдливостi, ви страшенно непрактичний народ. I ледачий до того ж. Замiсть роздобути нагрiвач i деталi для генератора, ви через свою лiнь мерзли всю нiч.
    Вiдчувши, що починаю впрiвати, я зняв камзол, берет i розстебнув два верхнi ґудзики сорочки.
    — Це я винен. Брендон надто захоплений думками про Дану, щоб звертати увагу на такi дрiбницi, як холод.
    — Ага, — сказала Бренда. — Ти вже розкусив його! I що думаєш?
    — У Брендона гарний смак. Дана чарiвна дiвчина. — Я пiдiйшов до стола й переглянув зробленi Пенелопою ескiзи герба нашого майбутнього Дому. Здебiльшого це були дракончики в рiзноманiтних позах, але серед них я побачив дещо новеньке. — Чудовий задум! Червоний дракон з бiлим єдинорогом. Те, що треба.
    — Це моя iдея, — сказала Бренда. — Менi спало на думку, що раз ти одружуєшся з Дейдрою, то було б лоґiчно об’єднати вашi фамiльнi герби в один. Таким чином, i дракони будуть ситi, i єдинороги цiлi.
    — Не думаю, що це сподобалося Пенелопi, — зауважив я.
    Бренда ствердно кивнула:
    — Спочатку вона обурилась, але потiм визнала, що я маю рацiю. Дуже неохоче — та все ж визнала.
    Я зiтхнув, сiв на м’який стiлець i став розглядати ескiз. Поле герба було роздiлене навпiл подвiйною косою рискою; у лiвiй верхнiй частинi був зображений дракон, що встав дибки, а в правiй нижнiй — тендiтний довгогривий єдинорiг з гордо вiдкинутою головою. Обидвi мiфолоґiчнi тварини виглядали як живi; дракон промiнився силою й мужнiстю, єдинорiг був утiленням грацiї й жiночностi. Те, що Бренда сприймала як механiчне поєднання двох картинок, для Пенелопи було сповнене сексуальної символiки. Не дивно, що Брендина iдея викликала в неї протест — адже вона одразу побачила в образi дракона та єдинорога мене з Дейдрою...
    — До речi, — запитав я. — Де Пенелопа?
    — На камбузi. Сказала, що корабельний кок кепсько готує, i вирiшила сьогоднi пригостити нас розкiшним обiдом.
    Я всмiхнувся:
    — Тепер зрозумiло, чому на палубi так мало людей. Мабуть, весь екiпаж зараз спостерiгає за тим, як принцеса з роду Пендраґонiв куховарить.
    — Це точно. — Бренда встала з лiжка, вступила босими ногами в капцi й пiдiйшла до мене. — Артуре, ти не подумай, що я тисну на тебе. Просто хочу знати, коли збираєшся представити нас Джерелу.
    — Коли завгодно, — вiдповiв я. — Чекаю на iнiцiативу з вашого боку, бо теж не хочу на вас тиснути. Бачу, що не всi готовi до цього.
    — Твоя правда, — кивнула сестра. — Брендон зараз явно не у формi. У нього саме настала релаксацiя пiсля звiльнення вiд маминих iнтриґ. Та й думки про Дану забирають багацько часу.
    — А Пенелопа?
    Бренда трохи забарилася з вiдповiддю.
    — Сподiваюсь, ти мене правильно зрозумiєш, Артуре. Твоя дочка гарна дiвчинка — але ще молоденька, майже дитина. Пенелопа звикла до спокiйного, розмiреного життя, вона створила свiй затишний свiт, де немає мiсця проблемам глобального масштабу. Їй чужi владнi амбiцiї, її честолюбство цiлком задовольняється рамками образотворчого мистецтва, i вона не впевнена, чи потрiбна їй взагалi така могутнiсть. Її лякає перспектива звалити на себе вiдповiдальнiсть за долю Всесвiту.
    — Менi вона не казала про свої сумнiви.
    — I не скаже, бо боїться розчарувати тебе. Але я б не радила вести її до Джерела. Принаймнi найближчими роками. Нехай ще пiдросте.
    — Мабуть, твоя правда, — погодився я. — Ну а ти, сестричко? Готова до зустрiчi з Джерелом?
    — Жодних проблем. Коли завгодно. Хоч зараз.
    — Воля твоя, — сказав я, пiдвiвшись зi стiльця. — Зараз так зараз.
    — Що я маю робити? — запитала сестра.
    — Анiчогiсiнько. — Я пiдступив до неї впритул, обiйняв за плечi i викликав Образ Джерела. — Це дуже просто.

    Роздiл 6

    На вiдмiну вiд перемiщень у просторi, подорож до Безчасiв’я не супроводжується втратою ваги й фiолетовою iмлою; це явище iншого порядку. Ми вiдчули короткочасне запаморочення i тут-таки опинилися в iншiм мiсцi, бiля пiднiжжя знайомого менi пагорба.
    Бренда вiдсторонилася вiд мене i з iнтересом роззирнулася довкруги.
    — То це i є центр Всесвiту?
    — Мабуть, так. — вiдповiв я. — До речi, що ти бачиш?
    — Лiлову траву, зелене небо, пагорб, квiти... А чому ти питаєш?
    — Менi здається, що все це iлюзiя.
    Бренда нахилилася до землi, зiрвала найближчу срiблясту квiтку й понюхала її.
    — Якщо це iлюзiя, те дуже правдоподiбна... Ой!...
    Квiтка станула в її руках i тiєї ж митi з’явилася там, де щойно була зiрвана.
    — Це я й мав на увазi, — сказав я. — I трава, i квiти тут несправжнi, бо вони не ростуть. Тут усе незмiнне, бо тут немає часу. Кожна мить тут триває вiчнiсть.
    — А нашi тiла? — запитала Бренда. — Вони теж iлюзiя?
    — Складне питання. Зараз ми одночасно знаходимося в двох рiзних мiсцях — на кораблi, що пливе по рiчцi, i тут, у Безчасiв’ї. Для матерiального свiту наша роздвоєнiсть триватиме нескiнченно малий промiжок часу, але тут це можуть бути днi, роки, сторiччя.
    — А проте мiй одяг цiлком реальний. — Бренда розстебнула ґудзики пiжами й погладила свої невеликi пружнi груди. — Нi, моє тiло не iлюзiя. Це безсумнiвно.
    Я збентежено вiдвiв погляд i побачив на вершинi пагорба струнку жiночу постать у бiлих шатах. Бренда теж її помiтила, бо тихо охнула i квапливо запнула пiжаму.
    — Це Хазяйка? — запитала вона.
    — Так, — сказав я. — Ходiмо.
    Побравшись за руки, ми почали пiднiматися вгору по пологому схилу пагорба. Бронвен у своїй подобi Снiгової Королеви чекала нас, не роблячи анi кроку назустрiч. Її обличчя було холодне й незворушне, а очi нагадували два замерзлих озера. Видно було, що вона дуже сердита.
    — Ти прийшов не сам, Артуре, — крижаним тоном промовила Бронвен, коли ми пiдiйшли. — I не запитав мого дозволу.
    — А з якого дива я маю питати твого дозволу?
    — Бо я Хазяйка Джерела!
    Я мугикнув:
    — Твiй статус Хазяйки доволi сумнiвний. В усякому разi, Хаос визнає мене Хазяїном Джерела.
    — У Джерела має бути Хазяйка, а не Хазяїн! — вiдрубала Бронвен. — Такий закон. Крiм того, я гострiше, нiж ти, вiдчуваю Джерело. Воно повiдомляє мене, коли хтось приходить у Безчасiв’я, i допомагає випередити вiдвiдувача. А ти так не можеш.
    — Яка важниця! — недбало сказав я. — Зате я дужчий.
    Бронвен пiдiбгала губи. Цю карту їй крити було нiчим. Вiдтак вона змiряла Бренду прискiпливим поглядом i запитала:
    — Ти котра з Артурових сестер — Бренда чи Пенелопа?
    Я не змiг стримати задоволеного усмiху — виходить, за цi три днi їй жодного разу не вдалося перехитрити мiй захист вiд пiдглядання й пiдслуховування.
    — Мене звати Бренда, — вiдповiла сестра. — Рада з тобою познайомитися, Бронвен. Артур багато розповiдав про тебе.
    Бронвен скрушно зiтхнула. Правильнi риси її вродливого обличчя пом’якшилися.
    — Навiщо ти видав мiй секрет, Артуре?
    — Мої рiднi мають знати, хто ти насправдi. Я не хочу, щоб ти водила їх за носа.
    — I ти збираєшся привести всiх трьох до Джерела?
    — Можливо.
    Бронвен мої плани явно не сподобалися, але вона не стала заперечувати, лише запитала:
    — Ти поцупив Знаки з королiвської скарбницi?
    — А для чого вони? Я й без їхньої допомоги привiв Бренду в Безчасiв’я.
    Бронвен знову подивилася на мою сестру й осудливо похитала головою:
    — Твiй брат бовдур, принцесо Свiтла. Претендує на роль Хазяїна, а не знає найелементарнiших властивостей Джерела. Якби не я, вiн занапастив би тебе.
    — Що це значить? — запитав я.
    — Що ти дурень! — рiзко вiдповiла Бронвен. — Ти мало не вбив свою сестру. Варто їй зараз торкнутися до Джерела, i вона загине.
    — Але чому? — озвалася Бренда.
    — Бо ти не маєш зв’язку з матерiальним свiтом. Ритуал з каменями служить не лише для вiдкриття Ворiт. Вiн одночасно встановлює тiсний емоцiйний контакт Посвяченого з одним iз Провiдникiв. — Бронвен повернулася до мене. — Що ти вiдчув у момент коронування Колiна?
    — Стало зимно, — вiдповiв я. — I трохи замлоїло.
    — Отож-бо. Це я ввiйшла в Безчасiв’я, розiбралася з колишньою Хазяйкою, а потiм занурилась у Джерело. Тепер я розумiю, як менi пощастило, що моїм Провiдником був саме ти зi своєю прихованою могутнiстю. Якби не твоя пiдтримка, я б не здолала це стерво.
    — А проте, — зауважив я, — нiякого контакту я не вiдчував. Нi тодi, нi згодом — коли сам пройшов до Джерела.
    — Певна рiч, — кивнула Бронвен. — Ти не мiг його вiдчути, оскiльки в першому випадку вiн тривав лише мить, а в другому — був позбавлений динамiки. Але контакт iснував, i його наслiдки добряче далися взнаки. — Тут вона багатозначно усмiхнулася.
    — Про що ви? — поцiкавилась Бренда.
    Я важко зiтхнув:
    — Згодом розповiм, сестричка. Через цi клятi контакти я маю певнi прикрощi особистого плану.
    — А навiщо взагалi потрiбен контакт?
    — Щоб вижити в Джерелi, — пояснила Бронвен. — У процесi долучення до Сили ти мусиш тримати емоцiйний зв’язок з матерiальним свiтом, iнакше Джерело спалить тебе.
    — Тодi жодних проблем, — сказала сестра. — Я зв’язана з матерiальним свiтом. Через Брендона.
    — Навiть зараз? — здивувався я.
    — Навiть зараз, — пiдтвердила Бренда. — Я вiдчуваю його присутнiсть статично. На зразок стоп-кадру.
    — Що це значить? — здивовано запитала Бронвен.
    — Ми з Брендоном близнюки, — вiдповiла сестра. — Вiд самого народження маємо тiсний емоцiйний контакт. Тож я й без каменiв мiцно зв’язана з матерiальним свiтом.
    — Але ж так не можна! — запротестувала Бронвен. — Якщо зараз ти зануришся в Джерело, то потiм зажадаєш рiдного брата як чоловiка.
    — Дурницi! — пирхнула Бренда. — Як можна зажадати самого себе? I взагалi, тут нiчого не вдiєш. Ми однаково не можемо перервати наш зв’язок. — Вона зробила паузу i тоскно додала: — Анi на мить...
    Бронвен спiвчутливо зазирнула їй в очi:
    — Ви постiйно чуєте думки один одного?
    Вiд цього припущення Бренда пощулилася.
    — На щастя, нi. Зазвичай ми контактуємо на рiвнi емоцiй. Але й це, повiр, нестерпно.
    — Охоче вiрю, — кивнула Бронвен. Вона ненадовго задумалася, потiм сказала: — Ну, що ж, Брендо. Раз ти Артурова сестра, я не чинитиму тобi перешкод. Ходiмо до Джерела.
    З цими словами вона повернулася до нас спиною i покрокувала вниз по протилежному схилу пагорба. Ми з Брендою пiшли слiдом.
    „Артуре,“ подумки озвалася сестра. „Що ви там говорили про наслiдки контакту?“
    „Ну... словом, виникає взаємний фiзичний потяг. Слава богу, ритуал улаштований так, що виключає можливiсть гомосексуальних зв’язкiв.“
    „Тебе вабить до Бронвен?“
    „Вже нi. Чари розвiялися.“
    Я вiдчув, як Бренда вагається.
    „Даруй за нескромнiсть... Мiж вами щось було?“
    „Нiчого. Але Бронвен у цьому не завинила. Менi вдалося вгамувати свої гормони.“
    „А як з Даною?“
    Моє обличчя обдало жаром.
    „Я не...“ Моя незакiнчена думка супроводжувалася обертонами вищого порядку, у яких були присутнi жага й сором, нiжнiсть i каяття...
    „Це твоя плата за Силу,“ спiвчутливо сказала Бренда. „Добре, що менi не доведеться платити таку цiну.“
    „Певна цього?“
    „На всi сто. Я не сприймаю Брендона як чоловiка, а вiн не сприймає мене як жiнку. Ми вiдчуваємо одне одного як продовження власного єства. I, вiдповiдно, я екстраполюю свою жiночу сутнiсть на нього, а вiн свою чоловiчу — на мене.“
    „Тобто, для тебе вiн радше сестра, анiж брат?“
    „До якоїсь мiри... але не цiлком. Все-таки Брендон чоловiк, а я жiнка. Ця наша роздвоєнiсть, це шизоїдне сприйняття одне одного часом доводить нас до сказу. Iнодi таке буває...“ Вона замовкла.
    „То що ж буває?“ нетерпляче запитав я.
    „Ах, Артуре! Невже не розумiєш?“ у сестриних думках забринiли гiркота й безпораднiсть. „Уяви лишень, як почувається Брендон, коли в мене мiсячне...“ Вiдтак вона перервала зв’язок.
    Тим часом ми спустилися з пагорба i ввiйшли в мовчазний гай, де росли величезнi дерева, схожi на вiковi дуби, хiба що їхнi широкi стовбури були зеленого кольору, а листя — фiолетове.
    — Тут так тихо, — мало не пошепки мовила Бренда. — Нi шелестiння листя, нi спiву птахiв...
    — Птахiв тут немає, — не обертаючись, вiдповiла Бронвен. — I взагалi нiякої фауни. А iснування флори в Безчасiв’ї пiдтримує Джерело. Воно дало рослинам безсмертя у вiчностi, позбавивши їх можливостi розмножуватися.
    — Виходить, це штучний свiт, — сказала Бренда.
    — Це не свiт, а Безчасiв’я, — уточнила Бронвен. — Форма iснування Джерела. А всi цi декорацiї — трава, дерева, земля, небо, — призначенi для нас, людей, щоб ми не втратили почуття реальностi в мiсцi, де єдина реальнiсть — Джерело.
    Дерева перед нами розступилися, i ми вийшли на широку прогалину, у центрi якої знаходилося водоймище iдеально круглої форми, метрiв шiстдесяти в дiаметрi, оточене мармуровим парапетом заввишки менi по пояс.
    — Це Джерело? — запитала Бренда; в її голосi вчувалося легке тремтiння.
    — Так, — кивнула Бронвен. — I, природно, з декорацiями.
    Я обiйняв сестру за плечi, щоб побадьорити її, i ми разом наблизилися до Джерела. Бренда обережно торкнулася долонею до гладкого мармуру, а переконавшись, що вiн не б’є струмом i не обпiкає, сперлася обома руками на парапет i спрямувала зачарований погляд на Джерело.
    По поверхнi водоймища пробiгали концентричнi хвилi. У центрi вода пухирилася, викидаючи вгору снопи яскравих синiх жарин. Вони злiтали приблизно на метр i згасали в повiтрi.
    — Хвилювання посилюватиметься, — прокоментувала Бронвен. — Джерело вiдчуває присутнiсть неофiта i готується прийняти його... або знищити. Брендо, зазирни вглиб. Тiльки не вдавайся до сил. Просто подивися звичайним зором.
    Трохи повагавшись, Бренда встала навшпиньки й перехилилася через парапет. Я притримав її за талiю.
    Кiлька довгих секунд сестра дивилася вниз, мов заворожена, потiм рвучко вiдсахнулася, мало не збивши мене з нiг. Обличчя її було блiде, без кровинки, а очi гарячково блищали.
    — Там безодня, — проказала вона. — Я бачила блакитне сяйво, що виходить з безоднi...
    — Ти мусиш там побувати, — сказала Бронвен. — Якщо, звичайно, ще хочеш здобути Силу.
    — Так, хочу, — впевнено мовила Бренда. — Що я маю робити?
    — Зануритися в Джерело.
    — I все?
    Бронвен лагiдно усмiхнулася їй:
    — Це лише початок, любонько. Далi за тебе вiзьметься Джерело. Спочатку ти пройдеш Шлях Посвяти, де прилучишся до Сили. Потiм — Коло Адептiв, де навчишся нею користатися. Це Коло має дев’ять рiвнiв; до якого дiйдеш — залежить вiд тебе. Першого разу я досягла лише третього, згодом дiсталася восьмого, а от дев’ятий менi поки недосяжний. — Тут вона заздрiсно зиркнула на мене. — Зате Артур одразу взяв усi дев’ять рiвнiв.
    — I не треба нiякої пiдготовки? — запитала Бренда. — Жодних попереднiх дiй?
    Бронвен похитала головою:
    — Не буде нi тамтамiв, нi ритуальних танцiв навколо Джерела, нi молитов про дарування Сили. — Вона знову всмiхнулася. — Хiба що варто влаштувати невеличкий стриптиз, якщо не хочеш втратити свою симпатичну пiжаму. Джерело сприйме твiй одяг, як чужорiдний предмет, i знищить його. Нехай Артур вiдвернеться, а ти...
    — Ай, пусте! — вiдмахнулася Бренда. — Вiн мiй брат, i менi нiчого соромитися.
    Незважаючи на заперечення сестри, я б таки вiдвернувся. Але вчасно збагнув, що наразi Бренда почувається дуже незатишно через послаблення контакту з Брендоном i через те гостро потребує моєї пiдтримки в цей вiдповiдальний момент, коли їй належить переступити межу, за якою починається невiдомiсть.
    Нервовими рухами Бренда скинула пiжаму i розпустила своє волосся. Потiм зняла з пальця каблучку з Сапфiром, пiдступила до мене й поклала її разом зi шпилькою в кишеню моєї сорочки.
    Я поцiлував її в лоба.
    — Щасти тобi, сестричко.
    — Дякую, Артуре.
    Бренда скочила на парапет, завмерла на мить, послала менi прощальну усмiшку i рiшуче ступила в безодню. Щойно вода зiмкнулася над нею, вся поверхня Джерела спалахнула яскравим синiм полум’ям.
    — Ходiмо звiдси, — запропонувала Бронвен. — Зараз тут буде гаряче.
    Я пiдiбрав iз трави сестрину пiжаму, i ми поспiхом вiдступили.
    Джерело починало шаленiти. Язики синього полум’я пiднiмалися чимраз вище, снопи яскравих жарин розлiталися навсiбiч. I хоча вони не завдавали нам жодної шкоди, лише трохи лоскотали, потрапляючи на вiдкритi дiлянки шкiри, ми вiдiйшли аж до дерев на краю прогалини.
    Я дивився на розбурхане Джерело й нервово кусав губи. Як там Бренда? Що з нею? Чи все гаразд?...
    — Не турбуйся, — сказала Бронвен, завваживши моє хвилювання. — Джерело прийняло твою сестру. Зараз вона проходить Шлях Посвяти.
    — I довго це триватиме?
    — Кiлька годин. Залежить вiд того, скiльки рiвнiв Кола Адептiв пiдкоряться Брендi i як швидко вона їх пройде. Але тобi не обов’язково чекати. Хоч зараз повертайся в матерiальний свiт — там застанеш сестру, що вже здобула Силу.
    — А ти залишаєшся?
    — Так. Я маю зустрiти Бренду, коли вона вийде з Джерела. Це мiй обов’язок як Хазяйки.
    — Гм-м. Я б теж зачекав її. Але за годину чи двi захочу їсти...
    — Їжа не проблема. На той час Бренда вже перейде в Коло Адептiв, Джерело вгамується, i ми зможемо отримати вiд нього будь-який харч. Та й не лише харч, а що завгодно. Зрештою, Джерело є суттю всiх речей на свiтi. — Кiлька секунд Бронвен помовчала. — Але тобi краще пiти. Менi нестерпно бути поруч з тобою й вiдчувати твою байдужiсть до мене.
    Я зiтхнув:
    — Розумiю.
    — Дiдька лисого розумiєш! — раптом скипiла вона. — Ти ще нiчого не збагнув... ще час не настав... Iди геть, Артуре! Будь ласка...
    Що менi залишалося робити? Звiсно, я пiшов.

    Роздiл 7

    Повернувшись у каюту корабля, я став свiдком разючого парадоксу Безчасiв’я. У момент своєї появи мигцем побачив бiля столу три людськi постатi — високого neхлопця в зеленiй сорочцi, що обiймав за плечi невисоку дiвчину з лляним волоссям, стягнутими на потилицi у хвостик. Поруч з ними стояла та ж сама дiвчина, але її волосся були розпущене i навiть трохи розпатлане.
    Наступної митi тi двоє, що стояли обiйнявшись, зникли, а дiвчина з розпатланим волоссям кинулася до мене й почепилася менi на шию.
    — Артуре, братику! Це було чудово! Я пройшла всi дев’ять рiвнiв — як i ти!
    — Радий за тебе, сестричко. — Я всадовив Бренду на лiжко i сам сiв поруч. Вона вся тремтiла вiд радiсного збудження. — Вгамуйся, сонечко, розслабся. Як почуваєшся?
    — Просто казково! Я нiби знову народилася. Iнакше дивлюся на свiт, бачу новi обрiї... — Її голос зiрвався. — I менi страшно, Артуре. Трiшечки — але страшно. Що робити з такою могутнiстю?
    — Спочатку усвiдом її, — порадив я. — Звикни до неї, навчися сприймати Силу як частку себе. А застосування завжди знайдеться... До речi, як зреагувала Бронвен на твiй дев’ятий рiвень?
    — Привiтала. Здається, цiлком щиро. Хоча, звiсно, заздрила.
    — Думаю, тут справа в нашому досвiдi спiлкування з Формотворчими. А Бронвен ще дуже молода i... — Нараз я замовк, бо з Брендою коїлося щось дивне: її очi заплющилися, на вустах заграла бездумна усмiшка, а з грудей вирвався протяжний стогiн. — Що з тобою? Тобi погано?
    — Менi добре, — млосно прошепотiла сестра. — Брендон... — Раптом вона розплющила очi i вражено вигукнула: — Де?!!
    — Що „де“? — запитав я, геть збитий з пантелику.
    „Брендон на зв’язку, — вiдповiла вона подумки. — Приєднуйся.“
    Я негайно приєднався i тут-таки почув брата:
    „Привiт, Артуре,“ вiн був схвильований i дуже збентежений. „У мене великi неприємностi...“
    „А де ти?“
    „У лiжку з Даною.“
    „Жартуєш!!!“
    „Якi там жарти! Зараз я в спальнi, у лiжку, поруч зi мною Дана, i я певен, що не марю. Я, звичайно, не проти, але...“
    „Як це сталося?“
    „Не маю уявлення. Розмовляв по твоєму дзеркальцю з Даною, аж раптом мене замлоїло, пробрав мороз, замакiтрилось у головi. Здається, на секунду знепритомнiв, а прочумався вже тут. У лiжку. Голий.“
    „Голий?!“ вигукнули ми з Брендою.
    „Ну, не зовсiм. Зi мною цей дурний берет з бомбоном.“
    Я розсмiявся — i подумки, i вголос.
    „Ти вже щось розумiєш?“ запитала Бренда.
    „Поки нiчого. Та все одно смiшно.“
    „Тобi це здається смiшним,“ сумовито вiдгукнувся Брендон. „А як менi? Адже Дана думає, що я... оце...“
    „Скандалить?“
    „Ще нi. Схоже, я її добряче налякав.“
    „Тодi не гай часу,“ грайливо порадив я, щиро сподiваючись, що вiн не послухається мене. „Скористайся з нагоди. Тобi ж вiдомо, що роблять чоловiк та жiнка на самотi. Тим бiльше в спальнi, та ще й у лiжку.“
    Брендон не вiдповiв. Я вже був подумав, що вiн, ображений у своїх кращих почуттях, перервав зi мною зв’язок, аж тут брат обiзвався:
    „От чорт! Новi неприємностi!“
    „Що там iще?“ тривожно запитав я.
    „До спальнi ввiйшла дiвчина. Вродлива, руда, зеленоока, схожа на Дану, тiльки вища i з веснянками. Мабуть, це твоя Дейдра.“ I вiн передав нам „картинку“. Образотворчi здiбностi Брендона залишали бажати кращого, проте сумнiвiв не було, що це справдi Дейдра.
    „Що вона робить?“
    „Поки нiчого. Застигла на порозi i дивиться на нас великими очима. Та, боюсь, зараз почне скандалити... Ой, почала!... Ну годi вже, я вшиваюся!“
    „Навiть не думай!“ зупинив я його, скочивши на ноги й викликавши Образ Джерела. „Буде ще гiрше. Зачекай мене.“
    Бренда теж встала й мiцно схопила мене за руку.
    — Я з тобою.
    — Гаразд. Поїхали!
    Ми матерiалiзувалися в дальньому кутку спальнi, щоб ненароком не зачепити нiкого з присутнiх. Дана сидiла на краю лiжка i квапливо запинала халат. Брендон лежав, натягнувши до пiдборiддя ковдру, його обличчя паленiло вiд сорому, вiн часто клiпав очима, а на подушцi бiля нього валявся зiм’ятий картатий берет. Перед лiжком, профiлем до нас, стояла Дейдра i, взявшись у боки, гнiвно дивилася на Дану.
    — ...таке! — роздратовано говорила вона. — Приводиш у мою спальню хлопцiв, щоб розпусничати з ними, а в разi чого — скинути все на мене. I це ти називаєш дружбою? Теж менi подруга!
    — Артуре, Брендо... — полегшено зiтхнув Брендон, побачивши нас.
    Простеживши за його поглядом, Дейдра повернулася до нас. Її обличчя миттю втратило суворий вираз, голос став м’якшим:
    — Привiт, Артуре. Ти вчасно нагодився. Уявляєш, ця скромниця... — Аж тут вона завважила Бренду i розгублено замовкла. Потiм подивилася на Брендона i знову на Бренду. Нарештi все збагнула: — То це твiй брат?!
    — Так, люба, — вiдповiв я, безтурботно всмiхаючись. — I це зовсiм не те, що ти подумала. Просто ми з сестрою влаштували один маґiчний експеримент, а Брендон став його невинною жертвою.
    — Он як? — в Дейдринiм голосi чулася недовiра.
    — Серйозно, — сказав я, намагаючись бути якомога переконливiшим. — Брендон якраз знайомився з Даною через дзеркальце, аж тут нашi з Брендою чари вийшли з-пiд контролю й закинули його сюди. — Я знизав плечима. — Твоє лiжко немов зачакловане. Три днi тому я казна-як опинився в ньому. А ось тепер — Брендон.
    — Атож! — уїдливо озвалася Дана. — Це ж Дейдрине лiжко. Воно притягує чоловiкiв, як магнiтом.
    Дейдра, звiсно, не мала намiру залишатися в боргу, але тут рiшуче втрутилась Бренда i швиденько загасила конфлiкт. Вже за якусь хвилину Дейдра й Дана геть забули про сварку i разом з Брендою весело хихотiли над недавньою пригодою. Брат нарештi вибрався з лiжка i, щiльно закутавшись у ковдру, вiдступив до мене.
    Тим часом розмова вiд конфузу з Брендоном непомiтно перейшла на Брендину пiжаму. Сестра демонструвала свою одiж з такою грацiєю й невимушенiстю, наче була професiйною моделлю, а Дейдра з Даною охали вiд захвату.
    Ми з братом почувалися зайвими на цьому святi життя. До того ж Брендон потребував зручнiшого i пристойнiшого одягу, нiж ковдра й картатий берет. Ми вибачилися перед дiвчатами за вимушену вiдлучку i, на превелике братове полегшення, повернулися на корабель, у каюту Бренди та Пенелопи, де було тепло й затишно.
    Брат негайно гепнувся в крiсло, простягнув босi ноги до камiна i полегшено зiтхнув:
    — Оце так халепа! Просто не збагну, як могло так статися.
    — Може, ти несвiдомо стрибнув у Тунель? — припустив я. — Дуже захотiв бути поруч з Даною... ну й стрибнув.
    Брендон знову почервонiв.
    — Хтозна, — промимрив вiн, потупивши очi. — Що хотiв, це точно. Але щоб до такої мiри втратити над собою контроль... Неймовiрно! Добре, що ти не розгубився й вигадав казочку про маґiчний експеримент.
    — Це була не зовсiм казочка, — зауважив я. — В певному сенсi ми справдi влаштували експеримент. Я водив Бренду до Джерела.
    Брендон ошелешено втупився в мене:
    — Вона стала адептом?!
    — Так. Тiльки не ображайся, що ми не порадилися з тобою. Ти б лише знизав плечима i побажав нам удачi.
    — Я нiтрохи не ображаюся, — похитав головою Брендон. — Просто це пояснює, чому мене пожбурило до Дани. Коли ми з Брендою знаходимося в рiзних потоках часу, з нами кояться всiлякi чудасiї. Через той самий зв’язок. Зазвичай ми тримаємо слабкий контакт, але варто одному з нас дати волю своїм емоцiям, зв’язок мiж нами посилюється, i що вища емоцiйна напруга, то вiн стає тiснiший... — Брендон на секунду замовк, вiдтак пригнiчено мовив: — I це найпаскуднiше, що може бути. Коли я опинився в лiжку з Даною, до того ж голий... мене, зрозумiло, охопило збудження. А досягши критичної межi, воно передалося Брендi.
    — Але це сталося вже пiсля Джерела, — зауважив я. — А як пояснити твоє перемiщення?
    — До цього я й веду. При значнiй рiзницi плину часу тiсний контакт мiж нами призводить до емоцiйного шоку в того з нас, хто перебуває в повiльнiшому потоцi. Пам’ятаєш, коли ми були в Хаосi...
    — Пам’ятаю, — нетерпляче перебив я. — Бренда казала, що тодi намагалася не нервувати i не напружуватися, щоб не „вжалити“ тебе.
    — Отож-бо. Iнакше мiй шок луною вiдгукнувся б у нiй, i вона мимоволi висмикнула б мене з Палат.
    — Ага! — збагнув я. — Занурившись у Джерело, Бренда „вжалила“ тебе своїми емоцiями, але оскiльки коефiцiєнт кратностi часу був нескiнченно великий, ти нiяк не мiг потрапити в Безчасiв’я, тим бiльше що Ворота були зачиненi.
    Брендон кивнув:
    — Саме так. За звичайних обставин я б вiдбувся лише шоком, тому Бренда й не переживала за мене. Але якраз у цей момент я розмовляв з Даною через дзеркальце, що його ти зачарував за допомогою Джерела. Таким чином, хоч сама Бренда не вiдреагувала на мiй шок, зате вiдреагувало Джерело i жбурнуло мене уздовж лiнiї зв’язку.
    Наступнi хвилин десять ми детально аналiзували цей iнцидент з погляду взаємодiї сил, аж поки нашу розмову перервала Пенелопа. Вона вихром ввiрвалася в каюту i, весело привiтавшись iз нами, стала порпатися в речах.
    — Обiд готовий? — поцiкавився я.
    — Та ще ж рано! Години за двi буде справжнiй бенкет. Я пояснила коковi та його помiчнику, що i як треба робити, тепер вони й самi впораються. Виявляється, вони не телепнi, а просто неуки.
    — Десь поспiшаєш? — запитав Брендон.
    — Ага, — вiдповiла моя дочка, запихаючи до величенької валiзи сукнi, спiдницi, блузки, халати й iншу одiж. — Щойно розмовляла з Брендою. Вона хоче познайомити мене зi своїми новими подругами, Даною й Дейдрою. — Тут Пенелопа кинула на мене ревнивий погляд. — А заразом вирiшила влаштувати демонстрацiю мод у вузькому колi.
    — Це в її стилi, — усмiхнувся брат. — Чуло моє серце вже тодi, коли вона вертiлася перед ними у своїй пiжамi...
    Раптом Пенелопа дзвiнко розсмiялася, дивлячись на закутаного в ковдру Брендона.
    — Ти й про це знаєш? — запитав вiн.
    — Авжеж знаю. Бренда сказала, що ти вистрибнув на Дану iз дзеркальця, забувши про одяг.
    — Неправда, — буркiтливо заперечив Брендон. — Берет я прихопив.
    Пенелопа знову зайшлася смiхом. Вона була пiдозрiло весела й життєрадiсна навiть для свого активно-метушливого стану. Щось сталося, зрозумiв я i вирiшив прозондувати ґрунт:
    — Бренда розповiла тобi про Джерело?
    — Так, коротенько.
    — I що думаєш?
    У мене склалося враження, що Пенелопа ладна заплескати в долонi. Проте вона скорчила серйозну мiну i постаралася зобразити досаду.
    — Менi дуже прикро, Артуре. Я б хотiла стати твоєю помiчницею, але... не готова до цього... до наслiдкiв здобуття Сили.
    — Розумiю.
    — А я не розумiю, — озвався Брендон. — Може, поясните менi?
    — Артур пояснить, — сказала Пенелопа. — Я сама майже нiчого не знаю. Лише факт, що без цього не обiйтися.
    Я ствердно кивнув:
    — На жаль, так. Ранiше я не знав, що це обов’язково, а тепер ситуацiя змiнилася. Тобi справдi рано йти до Джерела. Ти ще не зустрiла свого Одисея.
    Пенелопа збентежилася, квапливо попрощалась i разом з напханою валiзою зникла в Тунелi.
    — З Одисеєм ти її класно пiдковирнув, — зауважив Брендон, щойно примарний силует Пенелопи розчинився в повiтрi. — Але який стосунок це має до Джерела?
    — Найбезпосереднiший. — I я розповiв братовi про необхiднiсть контакту з матерiальним свiтом та про його еротичнi наслiдки.
    — Он воно як! — сказав Брендон. — Тепер ясно, чому Пенелопа так зрадiла. Знайшлася поважна причина вiдкласти знайомство з Джерелом. I то на невизначений час — бо всiх потенцiйних Одисеїв вона вiдшиває з порога. В нiй жiнка ще не прокинулася — i, як менi здається, ще не скоро прокинеться.
    „Дай боже“, подумав я, хоч i розумiв, що це вкрай еґоїстично з мого боку. Але ж Пенелопа лише нещодавно ввiйшла в моє життя, i я не хотiв так швидко дiлитися нею з iншим чоловiком...
    — Типовий прояв батькiвського егоїзму, — прокоментував Брендон, здогадавшись, якi думки снують у моїй головi. — Ми, чоловiки, в цьому планi трохи схибленi. Сини ревнують матерiв, брати — сестер, батьки — дочок.
    — Ти теж ревнуєш Бренду? — запитав я.
    На його обличчi з’явився стражденний вираз.
    — Свого часу ревнував. Коли вона була одружена. А до того i пiсля того не було пiдстав.
    — А Бренда ревнива?
    — Нiскiлечки. Вона дуже приязно ставиться до жiнок, що менi подобаються. От зараз вона просто в захватi вiд Дани... — Зненацька Брендон замовк i уп’явся в мене пiдозрiливим поглядом: — Стривай-но, Артуре! Пам’ятаю, ти розповiдав, що твоїми Провiдниками до Джерела були Морґан Ферґюсон i Дана. А отже...
    Я зiтхнув:
    — Так. У мене з Даною проблеми через цi клятi чари. Але згодом все владнається. Я вже маю досвiд з Бронвен.
    — Гм-м... Дана теж небайдужа до тебе, — сказав Брендон, марно намагаючись приховати ревнивi нотки. — Це видно неозброєним оком... — Вiн ненадовго задумався. — А якщо Дана буде моїм Провiдником? Може, це зруйнує попереднi чари?
    Я б покривив душею, якби сказав, що братова iдея менi сподобалася. Але не мiг не визнати, що в його словах є певний сенс. Адже мiй потяг до Бронвен почав сходити нанiвець саме пiсля того, як я пройшов до Джерела...
    — Не стану заперечувати, — врештi вiдповiв я. — Певна рiч, за умови, що погодиться Дана. Якщо ти справдi маєш серйознi намiри, сватайся до неї, отримуй її згоду, а пiсля мого коронування я все влаштую.
    — А чому тiльки пiсля коронування?
    — Бо лише тодi корона зi Знаком Влади стане моєю власнiстю. Звiсно, її будь-коли можна поцупити iз скарбницi, але я не хочу цього робити. Це було б недоброю прикметою на початку мого правлiння. Отож вибирай: або днями я веду тебе до Джерела, i твоєю сполучною ланкою з матерiальним свiтом буде Бренда, або наберися терпiння й зачекай ще пiвтора мiсяця.
    Брендон рiшуче кивнув:
    — Краще зачекаю. Сила не вовк, у лiс не втече, а от Дана... її треба звiльнити вiд цих чарiв.
    — Вiрнiше, — уточнив я, — витiснити їх новими.
    — Хай так! — брат з викликом глянув на мене. — Але я хочу одружитися з нею.
    „Я теж хочу...“ майнула в моїй головi непрохана думка.

    * * *

    Невдовзi Брендон пiшов до нашої каюти, щоб одягтися, а я нарештi взявся за те, що мав зробити ще три днi тому, але нiяк не наважувався. Пiсля зречення Колiн вiддав до королiвської скарбницi свiй Знак Сили, що належав до авалонського комплекту чотирьох каменiв, а з собою забрав трофейнi — тi, що отримав вiд Гендрiка Ґотiйського. Таким чином, вiн мав при собi той самий Знак, за допомогою якого я вперше потрапив до Джерела. В принципi, це дозволяло менi зв’язатися з Колiном, де б вiн зараз не перебував.
    Я розслабився i направив пучок своєї свiдомостi всередину Сапфiра. У його лабiринтах я вiдшукав кiнець червоної нитки — слiд вiд взаємодiї з Колiновим Знаком Сили. Я став легенько тягти її до себе, аж поки вiдчув опiр. Тодi надiслав уздовж нитки виклик:
    „Колiне!“
    Вiдповiдi не було, проте я вiдчув чиюсь присутнiсть на протилежному кiнцi. Я сильнiше потягнув нитку, i ця присутнiсть стала ще вiдчутнiшою.
    „Колiне, вiдгукнися!“
    У вiдповiдь нитка завiбрувала, i менi почувся скрегiт зубовний. Зi мною вiдверто не хотiли спiлкуватися, але я був настирливий i не вiдступав. Нитка мiж нами натяглася, як струна.
    „Колiне!“ знову покликав я. „Це Кевiн. Обiзвись, прошу. Скажи щось.“
    Нарештi присутнiсть стала явною, встановився повноцiнний контакт, i на мене наринув потiк гнiвних думок:
    „Будь ти проклятий, Артуре Пендраґон! Навiщо кличеш мене? Що тобi ще треба?! Ти й так позбавив мене всього, що я мав.“
    „Колiне, я не хотiв...“
    „Ах, ти не хотiв! I обманювати мене не хотiв, i вiдбирати корону. Навiть Дану ти в мене забрав! Я пропонував їй пiти зi мною, пропонував Силу Джерела... I що ж — вона вiдмовилася! Через тебе!“
    „Вибач, Колiне,“ винувато мовив я.
    „Хай Бог тобi вибачає,“ з гiркотою вiдповiв вiн i перервав зв’язок.

    Роздiл 8

    Занурений у пiтьму королiвський палац спав у передчуттi завтрашнiх свят. Спало також i мiсто, щоб уранцi прокинутися пiд дзвони всiх авалонських церков i каплиць, що сповiщатимуть одразу про двi урочистi подiї. Спочатку в соборi святого Патрiка вiдбудеться давно очiкувана подiя — вiнчання ледi Дейдри Лейнстер з Артуром Пендраґоном, що мало символiзувати примирення двох династiй i двох основних етнiчних ґруп королiвства. Потiм святкова процесiя рушить до собору святого Андрiя Авалонського на коронування нового короля Лоґрiсу, майбутнього володаря Землi Артура i всiх Серединних свiтiв.
    Я сидiв у темнiй вiтальнi королiвських покоїв, палив сигарету за сигаретою й вiддавався гiрким роздумам. Завтра Дейдра стане моєю законною дружиною, i почасти тому я не мiг заснути. Нi, я зовсiм не розлюбив Дейдру. Моє кохання до неї анiтрохи не зменшилося, та разом з тим, не щоднини, а щогодини, зростало й мiцнiшало почуття до Дани. Це почуття, навiть за всього бажання, я не мiг назвати просто потягом, хiттю, жагою. Це була любов — така сама, як до Дейдри... i водночас не така. Зi мною сталося щось неймовiрне, чого ранiше я й уявити не мiг: нiжнiсть i пристрасть у менi остаточно посварилися, оскiльки першiй милiша була Дана, а друга вiддавала перевагу Дейдрi. Можливо, я трохи незграбно висловлююся, описуючи свiй стан, але iнших слiв не доберу. Та й чи мають слова якесь значення...
    Останнiм часом моя нiжнiсть дедалi впевненiше трiумфує над пристрастю, чому значною мiрою посприяла чергова Дейдрина забаганка — вона раптом вирiшила, що ми не повиннi спати разом до весiлля. Звичайно, я розумiв, що це було продиктоване запiзнiлим бажанням дотриматися загальноприйнятих правил, i цiлком погодився з нею — але всерединi мене щось обiрвалося. Мiж нами виникло вiдчуження, i моя незадоволена пристрасть звернулася нiжнiстю до Дани. Щовечора, лягаючи спати на самотi, я заплющував очi й уявляв у своїх обiймах Дейдру; та щойно моя свiдомiсть поринала в дрiмоту, обличчя моєї коханої змiнювалося, геть-чисто зникали чарiвнi веснянки, бездоганно правильнi риси пом’якшувалися, золотаво-руде волосся набувало вогненного вiдтiнку i звивалося в кучерi, а смарагдово-зеленi очi дивилися на мене вже не так млосно, як лагiдно... Я засинав, у думках обiймаючи Дану! I якщо ви назвете це сексуальною шизофренiєю, мабуть, я не заперечуватиму.
    Проте немає такого лиха, щоб на добре не вийшло. Прагнучи вiдволiктися вiд особистих проблем, я за час подорожi з Лохлану в Авалон розробив детальний план заснування Дому. Перший його фаза, операцiя за кодовою назвою „Блеф“, почалася одразу пiсля мого урочистого в’їзду до столицi королiвства. Того ж вечора на розширеному засiданнi Ради маґiстрiв чаклунських мистецтв я повiдомив, що для успiшного проходження обряду Причастя необхiдна або висока майстернiсть у керуваннi силами, або володiння певним обсягом знань з царини математики, фiзики, астрономiї, хiмiї та бiолоґiї. Як я й розраховував, мiсцевi чаклуни проковтнули наживку i ладнi були негайно вгризтися зубами в гранiт науки задля здобуття вiчної молодостi та могутностi.
    Розповсюдження навчальних посiбникiв я поклав на Ферґюсона, i той оголосив, що видача книжок розпочнеться наступного дня пiсля мого коронування. Пiдручники ми пiдiбрали в одному з технолоґiчно розвинених свiтiв, де була у вжитку кiмрiйська мова (там вона називалася валiйською), адаптували їх текст та термiнолоґiю до мiсцевих умов, доповнили чудовими iлюстрацiями Пенелопи й надрукували на високоякiсному паперi з використанням найкращого полiґрафiчного обладнання — це мало справити на наших чаклунiв та вiдьом неабияке враження. Проґраму навчання я склав з такого розрахунку, щоб вiдстрочити бодай на рiк настання кризи, яку спровокували своїми необережними обiцянками Дейдра та Морґан. (А старими i важкохворими чаклунами ми зайнялися негайно: для їх омолодження не конче необхiдне було Причастя — головне, що вони мали Дар, який дозволяв провести процедуру вiдновлення орґанiзму. Зараз це було основним заняттям близнюкiв i Пенелопи.)
    Що ж до застереження про високу майстернiсть, то цю iдею менi пiдказала Бренда, i я визнав її слушною. Пiд цим приводом я мiг не криючись роздавати Причастя тим, кому бiльш-менш довiряв i чиєї пiдтримки потребував. Брендон розробив серiю заплутаних тестiв буцiмто для визначення рiвня майстерностi; насправдi ж це було чистiсiньке ошуканство, покликане лише створити враження об’єктивностi й неупередженостi при доборi потрiбних менi людей.
    Звичайно, цей обман не мiг тривати довго. Щонайбiльше за пiвроку першi з тих, хто отримає Причастя „за високою майстернiстю“, переконаються, що для оволодiння Формотворчими не конче необхiднi знання точних i природничих наук. Я не сумнiвався, що до пори до часу вони триматимуть свої здогади при собi, та рано чи пiзно витiк iнформацiї станеться — через родичiв, друзiв, наближених. Але тодi вже ввiйде у вирiшальну фазу операцiя з „пiдсадними качками“, яким я призначав чiльну роль у всьому моєму планi. Цi люди, найманцi з Еватора, мали влитися в лави запричащених „за високою майстернiстю“ i разом з ними скласти ядро моєї команди, мiцний фундамент майбутнього Дому Джерела...
    Я глянув на свiй наручний електронний годинник, подарований менi Брендою, — шедевр наукової думки в поєднаннi з останнiми досягненнями маґiї. Складовою частиною їхнього механiзму був крихiтний Сапфiр, що контактував з Формотворчими, i це дозволяло їм точно вiдраховувати час Основного потоку, а отже, подавати iнформацiю про перебiг часу в рiзних свiтах. Цей годинник ще жодного разу не помилявся — нi в Тунелi, нi при миттєвому перемiщеннi, вiн функцiонував навiть у Безчасiв’ї. Моя сестра зi скромностi не називала себе генiєм, але я дедалi бiльше переконувався, що вона таки генiй. Нещодавно Брендi навiть вдалося „подружити“ свiй комп’ютер з Джерелом. У деталях цiєї „дружби“ я розiбратися не змiг, але цiлком усвiдомлював, що сестра отримала в своє розпорядження потужний маґiчний iнструмент iз неймовiрно високим творчим i руйнiвним потенцiалом. Та найдивнiше, що я нiтрохи не боявся Бренди, хоча й пiдозрював, що вона стала набагато могутнiша мене. Я знав, що можу в усьому покластися на неї, можу довiряти їй, як нiкому iншому...
    Годинник показував, що на Землi Артура, на довготi Авалона, йшла третя попiвночi. Я переключив циферблат на Країну Вiчних Сутiнкiв — там починалася сiєста. Далi, на Землi Ґая Аврелiя, в Європi був пiзнiй вечiр. Що ж, i там, i там час зручний. Якщо вже менi не спиться, можна побалакати з моїм уповноваженим в Екваторi й довiдатися, як просуваються справи з вербуванням „пiдсадних качок“.
    Я пiдiйшов до великого дзеркала, що висiло на стiнi, й надiслав виклик. Приблизно за пiвхвилини на зв’язок зi мною вийшов мiй кузен Дiонiс — тридцять сьомий принц Сутiнкiв, що носив це iм’я. Чорноволосий i чорноокий, з вiчно серйозним обличчям i меланхолiйним поглядом, вiн не мав нiчого спiльного зi своїм легендарним i легковажним тезкою Дiонiсом Першим, якого в багатьох свiтах вважали за бога. Сучасний Дiонiс на божественнiсть не претендував, а свого часу навiть вiдмовився стати понтифiком Олiмпа — правителем найбiльшого, найблискучiшого мiста в Країнi Сутiнкiв, розташованого високо в горах, на самому краю Денної Межi. Вiдтодi, як вiсiм тисяч рокiв тому Янус залишив Олiмп i оселився в Досвiтньому Замку, мiстом вiд його iменi правлять понтифiки, що змiнюються через кожнi сто рокiв. Власне кажучи, понтифiк є другою особою в Домi пiсля Януса, i охочих зайняти цю почесну посаду серед принцiв Сутiнкiв нiколи не бракувало. Проте Дiонiс ввiчливо вiдхилив дiдову пропозицiю стати його заступником, бо вважав владу невдячною справою, а владоможцiв — рабами свого обов’язку.
    У приватному життi Дiонiс був м’який i душевний, як його мати Помона, але, на вiдмiну вiд неї, був по натурi своїй запеклим скептиком i песимiстом. У певному сенсi вiн був надзвичайно щасливою людиною, оскiльки, припускаючи найгiрше, вiдчував задоволення щоразу, коли його похмурi проґнози бодай частково не справджувалися. Дiонiсiв крайнiй песимiзм найчастiше нагадував безмежний оптимiзм. Сам вiн рiдко всмiхався, зате в його товариствi завжди було весело — компенсуючи свою меланхолiйнiсть, Дiонiс змушував спiврозмовникiв усмiхатися i за себе, i за нього.
    З’явившись у моєму дзеркалi, кузен пiдняв руку у вiтальному жестi. Вiн був одягнений у коричневий камзол, чорнi штани й високi чоботи з закотом. За ним на столi я побачив шкiряну портупею, шпагу, плащ i капелюх.
    — Ти на Землi Аврелiя? — запитав я, вiдповiвши на його привiтання.
    — Нi, але щойно звiдти.
    — I як там справи?
    — Так собi. До речi, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.
    — Чудово. — Я дiстав iз кишенi блокнот, у якому вiв облiк „пiдсадних качок“. — Хто це?
    — Твiй покiрний слуга.
    Я машинально розгорнув блокнот на лiтерi „т“, але одразу захлопнув його й уп’явся в Дiонiса здивованим поглядом:
    — Ти?!
    — А чого б i нi?
    — Але ж ти сам вiдмовився.
    — Бо не хотiв залишати Землю Аврелiя на поталу Александровi. Та вiдучора обставини змiнилися.
    — Як саме?
    — Для Землi Аврелiя на краще, а от для нас, поза сумнiвом, на гiрше. Александр кинув цей свiт i свiй орден, досить переконливо iнсценувавши власну смерть.
    — О! — вражено сказав я. — А навiщо?
    Дiонiс знизав плечима:
    — Як на мене, його вчинок цiлком лоґiчний. Ти знаєш, що зробив Мухамед, коли гора не пiшла до нього? Вiн сам пiшов до неї!
    — Гадаєш, Александр замислив вендету?
    — А ти сумнiвався? Я ж казав тобi, що вiн жадає твоєї кровi. I якщо вирiшив кинути своє потворне дiтище, цей мерзенний орден, то тiльки заради помсти. Я вже встиг перемовитися з дiдом, i вiн згодний зi мною — Александр став на стежку вiйни.
    Я осмiхнувся:
    — I як вiн добереться до мене? Пiде в нескiнченнiсть? Ласкаво просимо до пекла.
    Дiонiс похитав головою:
    — Александр не дурний i не пiде на вiрну смерть. Позаяк ти сам для нього недоступний, вiн спробує дiстати тебе опосередковано. Певна рiч, Юнону не чiпатиме — вона ж i його мати. На щастя, Пенелопа поза його досяжнiстю, як i Брендон з Брендою. Iншi твої сестри невдалi об’єкти для помсти, бо ти не був особливо прихильний до них. Сутiнки Александровi не до шмиги, отож залишається твiй Дiм — от по ньому, я думаю, вiн i вдарить.
    — Як?
    — Можливостей багато. Зараз Царство Свiтла на межi громадянської вiйни, досить однiєї жарини, щоб спалахнуло полум’я мiжусобицi. А якщо у твоєму Домi проллється кров, ти не залишишся осторонь, спробуєш припинити бiйню, адже так?
    — Так.
    — Ось тобi й вiдповiдь.
    — Кепськi справи, — сказав я.
    — Гiрше нiкуди, — погодився Дiонiс. — Тому тобi потрiбен надiйний тил бiля Джерела, щоб ти не боявся за долю свого новонародженого Дому. Сподiваюся, в такiй ситуацiї я буду не зайвий.
    — Дякую, кузене. Ти один з небагатьох, кому я повнiстю довiряю. Радий буду бачити тебе поруч зi мною.
    — Отже, домовилися. Забереш мене разом з „качками“.
    — А що буде з Землею Аврелiя?
    — Про неї не турбуйся. Александр створив могутнiй орден, це так; але вiн припуститися помилки, створивши його цiлком пiд себе. За будь-якого iншого гросмейстера орден Святого Духа приречений. А я, поки буду в Екваторi, посприяю його якнайшвидшому знищенню.
    Я з розумiнням кивнув. На Землi Аврелiя Дiонiс був вiйськовим радником неаполiтанського короля, фактичного правителя всiєї Iталiї, що мрiяв здолати орден мого брата i поширити свою владу на нiмецькi землi.
    — Раз Александр зник, — зауважив я, — то тепер матимеш бiльше часу на вербування „качок“. Як швидко впораєшся?
    — Гадаю, за пiвтора мiсяця. А потiм нарештi приєднаюся до вашої милої компанiї. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речi, як твоя донька?
    Вiн запитав про це нiби мiж iншим, здавалося — просто з ввiчливостi. Але вiднедавна менi закралася пiдозра, що Дiонiс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не мiг зрозумiти, на яких пiдставах виник цей здогад. Так твердила моя iнтуїцiя — а до її голосу я звик дослухатися.
    — Вона щаслива, — вiдповiв я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадiснiшою й розкутiшою, нiж була ранiше, рiдше впадає в меланхолiю.
    — Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?
    — Також на життя не нарiкають. За вiдсутностi наклепникiв їм дихається вiльнiше. Ось уже другий тиждень я не чув вiд них запевнень, що мiж ними нiчого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалi дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловiкiв. Зовнi здається, що вона доволi розкута дiвчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межi фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправдi Бренда боїться їх. Причому боїться панiчно. Не знаю, в чiм тут рiч. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.
    Дiонiс ненадовго задумався, наче вагаючись, потiм заговорив:
    — По-моєму, все почалося з її замiжжя. Дивний був цей шлюб, i аж нiяк не тому, що вона взяла собi за чоловiка простого смертного. У той перiод я кiлька разiв зустрiчався з нею, i Бренда мала дуже кепський вигляд — тiнi пiд очима, спустошений погляд, млявiсть, апатiя. Та й Брендон був не в кращiй формi, багато пив i вживав транквiлiзатори.
    Я розгублено похитав головою:
    — Не знав про це.
    — Навряд чи їм приємно згадувати цi часи. Можливо, Брендин чоловiк був сексуальним збоченцем, але вона так палко любила його, що не могла кинути. Ну, а Брендон знав про це i страждав.
    — Це не схоже на Бренду, — сказав я.
    — Та вже ж. Вона завжди була розсудливою дiвчиною, дуже вольовою й рiшучою. Хоча, з iншого боку, жiнки парадоксальнi iстоти, а Бренда в цьому планi... — Дiонiс осiкся. — Схоже, я починаю плiткувати. Лiпше розпитай близнюкiв. Хай самi розкажуть, що вважатимуть за потрiбне.
    — Гаразд, — вiдповiв я.
    Вiдтак ми повернулися до теми „пiдсадних качок“, Дiонiс вiдзвiтував про нещодавно завербованих i запропонував кiлька нових кандидатур, якi пiсля короткого обговорення я схвалив. Нарештi ми попрощалися, кузен побажав менi вдалого коронування i зник у туманi.
    Коли туман у дзеркалi розвiявся, я з подивом побачив не власне вiдображення, а Брендона, вдягненого в халат кармiнового кольору. Я кiлька разiв клiпнув очима, вирiшивши, що вiд утоми в мене пiшли глюки. Але нi — брат був цiлком реальний. Вiн мав скуйовджене волосся й сердитий вираз обличчя.
    — Привiт, Артуре, — сказав вiн. — От дивина! Я ж викликав тебе через Сапфiр.
    — Мабуть, моє дзеркало перехопило виклик, — припустив я. — Щойно я розмовляв з Дiонiсом.
    — А я — з Морґаном. Тому тебе й турбую. Вiн або схибився, або щось задумав.
    — А саме?
    — Просив поступитись йому мiсцем Провiдника на коронуваннi.
    — Ага... I як вiн це арґументував?
    — Не дуже переконливо. Нiс якусь ахiнею про престиж, про положення при дворi. Мовляв, менi це нi до чого, однаково я твiй брат, а вiн вiдставний реґент i втрачає авторитет.
    — Дурницi! — пирхнув я. — Вiн знає, що завтра я призначу його першим мiнiстром.
    — Отож-бо. Я йому це сказав, але вiн i далi просив, мало не благав. Зрештою, я послав його до дiдька. Мабуть, точно здурiв.
    — Нi, — похитав я головою. — Години двi тому Морґан пiшов вiд мене цiлком нормальний. Ми з ним розмовляли про те про се, i тепер я пригадую, що вiн ненав’язливо, нiби мiж iншим, розпитував про функцiонування каменiв. Боюся, вiн щось замишляє.
    — Пробратися до Джерела?
    — Скидається на те. Особливо його цiкавив характер зв’язку Знака Мудростi зi Знаком Сили в момент активування контурiв. Якщо цей зв’язок гранично посилити, образно кажучи, „зачепитися“ Знаком Мудростi за Знак Сили, то... Нi, зараз я нiчого не шурупаю. Менi треба виспатися.
    — Ти ще не спав?
    — Нi.
    — Це погано. За кiлька годин твоє весiлля й коронування, а очиська в тебе ще тi.
    — Не бiда, вiдпочину в Безчасiв’ї. А щодо Морґана... Гм, коли прокинеться Бренда...
    — Я не сплю, Артуре, — нiби з-за Брендонової спини почувся голос сестри. — Розмовляючи з Морґаном, брат так злився, що розбудив мене.
    — Де ти?
    — Не хвилюйся, в себе. — Зображення в дзеркалi попливло, i замiсть Брендона з’явилася Бренда в короткiй нiчнiй сорочцi. Вона вiдступила вбiк i вказала на розiбрану постiль. — Як бачиш.
    — Даруй, — нiяково промимрив я. — Просто менi дивно було чути вас двох через одне дзеркало.
    — Це все наш зв’язок, — озвався з-за кадру Брендон. — Ну, гаразд. Я пiшов спати, а ви самi вирiшуйте, що робити з Морґаном. Добранiч.
    — Добранiч, — сказали ми з Брендою.
    Пiсля короткої паузи сестра повiдомила:
    — Брендон вiдключився.
    — До речi, — запитав я, — чому вiн такий злий?
    Бренда всмiхнулася:
    — Йому снилася Дана, а Морґан недоречно втрутився.
    — Ага... То ви бачите однаковi сни?
    — Iнодi. Коли сниться щось приємне... або паскудне.
    Я набрався смiливостi й запитав:
    — А твоє замiжжя яким було сном — приємним чи кошмарним? Чому Брендон пиячив i накачувався транквiлiзаторами?
    Бренда закусила губу. На її обличчi з’явився стражденний вираз — i я миттю згадав, що такий самий вираз бачив у Брендона, коли вiн мимохiдь згадав про сестриного чоловiка.
    — Не зараз, Артуре. Поговоримо iншим разом.
    — Але поговоримо, — наполягав я.
    — Обов’язково, — пообiцяла вона. — Але згодом.
    — Домовилися. Що ти думаєш про Морґана?
    — Я згодна з тобою: вiн замислив пробратися до Джерела. Пiд час коронування пильнуватиму його. В разi чого — зупиню.
    — От i добре. А ще треба подумати, де б надiйно сховати каменi. Морґан тiльки перша ластiвка, а в мiру становлення Дому число охочих опанувати Силу зростатиме в геометричнiй проґресiї.
    Бренда в задумi наморщила чоло.
    — Я вже аналiзувала ситуацiю, Артуре. Висновок невтiшний: для охорони Джерела треба мати принаймнi одного адепта на кожну тисячу звичайних чаклунiв. Боюся, ми вiдкриваємо скриньку Пандори.
    — Вона уже вiдкрита. I не нами, а Колiном з Бронвен. Назад шляху немає, починається нова ера.
    — Або настає кiнець усьому, — похмуро зауважила Бренда. — Може, так i загинули прадавнi чаклунськi цивiлiзацiї — здобувши Силу Джерела.
    — Можливо, — не став заперечувати я. — Та це ще не привiд для вiдчаю. Будемо сподiватися, що ми розумнiшi за наших попередникiв. — Я знову позiхнув. — Добранiч, сестричко. Я вже засинаю.
    — Гарних снiв, брате, — сказала Бренда i перервала зв’язок.
    Я негайно викликав Образ Джерела i дав йому вiдповiдну команду. Опинившись пiд мiнливим небом Безчасiв’я, я бебехнувся долiлиць у лiлову траву i вiдразу ж поринув у таке жадане забуття. Остання моя думка була про Дейдру — я не хотiв знову прокинутися в її лiжку.

    Роздiл 9

    На щастя, я прокинувся в Безчасiв’ї. Почував себе свiжим i вiдпочилим. Як i тодi, коли заснув, я лежав долiлиць, i якась нахабна травинка лоскотала менi носа. Я перекинувся на бiк i побачив, що поруч сидить Бронвен, моя Снiгова Королева. Її синi очi дивилися на мене лагiдно й турботливо.
    — Привiт, Артуре.
    — Привiт, — вiдповiв я. — Що ти тут робиш?
    — Оберiгала твiй сон.
    — Вiд кого?
    — Вiд тебе самого. Ти мiг несвiдомо повернутись у матерiальний свiт — як це трапилося минулого мiсяця. Правда, я сумнiваюся, що цього разу ти перемiстився б у Дейдрине лiжко. Швидше — в Данине.
    Нарештi я пiдвiвся й сiв.
    — Прошу тебе, Бронвен, не сип менi сiль на рану. Хiба я винуватий, що так вийшло? Я не хотiв закохуватися в Дану.
    — Проте закохався, — сказала вона. — I з цим уже нiчого не вдiєш. Єдине, що я можу порадити тобi, це не повторювати моєї помилки. Скористайся тим, що Дану ще вабить до тебе. Не гайся, iнакше спiзнишся. А так у тебе хоч залишаться спогади про кiлька ночей кохання.
    Я нiтрохи не обурився на пропозицiю Бронвен. Навпаки, вiдчув сором — бо й сам часто думав про це.
    — Так не можна, — сказав я, всiма силами намагаючись приховати жаль у голосi. — Це був би ганебний вчинок. Зрадити Дейдру, обдурити братову довiру, а ще... — Я затнувся.
    — А ще ти боїшся доччиного осуду. Навiть бiльше, нiж ревнощiв Дейдри i гнiву Брендона.
    Я оторопiло глянув на Бронвен:
    — Що ти сказала?
    — Що чув. Пенелопа твоя дочка. Шила в мiшку не сховаєш.
    — Чорт! Як ти дiзналася?
    Бронвен тихо розсмiялася:
    — Про це знаю не лише я, а й Дейдра з Даною. Ми швидко вас розкусили — вашi взаємини аж нiяк не схожi на сестринсько-братерськi. А що найдужче хвилювало Дейдру (та й Дану, як на те пiшло), це твої теперiшнi стосунки з Пенелопиною матiр’ю. Сама Пенелопа, коли ми питали її про матiр, розповiдала, звiсно, про Юнону. Проте iнодi, втративши пильнiсть, говорила про неї в минулому часi й робилася сумна. Отож ми дiйшли висновку, що Пенелопина мати давно вмерла.
    Переконавшись, що заперечувати марно, я кивнув:
    — Так. Дiана загинула ще чверть столiття тому за часом Основного потоку.
    — Дiана, — повторила Бронвен. — Гарне iм’я... Це те ж саме що й Артемiда?
    — Нi. Ще п’ять тисячолiть тому, коли в Сутiнках остаточно зникла двомовнiсть, ґрецькi й латинськi iмена стали цiлком незалежнi. Так, наприклад, є Юнона i є Гера. Перша — моя мати, друга — двоюрiдна племiнниця. Теперiшнiй Дiонiс — мiй кузен, а Бахус — дядько. З Артемiдою я маю заплутанi родиннi стосунки, бо по батькiвськi лiнiї вона праправнучка Януса, а по материнськiй — онука моєї зведеної сестри Етни. А Дiана... — я мало не бовкнув, що вона була Юнониною сестрою, але вчасно схаменувся i швидко знайшов вихiд: -...нова Дiана, якiй дiсталося iм’я Пенелопиної матерi, взагалi доводиться менi родичкою лише в сьомому колiнi.
    — Дiсталося iм’я? — здивовано перепитала Бронвен. — Як це?
    — З давнiх-давен заведено, — пояснив я, — що iмена принцам та принцесам Сутiнкiв дає особисто Янус. При цьому вiн чiтко дотримується правила не називати дитину iм’ям живого родича. Тому, на вiдмiну вiд iнших Домiв, де королiвськi сiм’ї так i кишать тезками, у Сутiнках нiколи не було одночасно двох принцес Дiан або, скажiмо, двох принцiв Фебiв. Хоча за довгу iсторiю Дому всi iмена повторювалися неодноразово. За винятком, звичайно, самого Януса, та ще Зевса-Юпiтера.
    — Громовержця?
    — Так його називали. Зевс умiв насилати сутiнковi грози.
    — Подумаєш! — пирхнула Бронвен. — Я можу наслати таку грозу...
    — I зможеш керувати нею? Зможеш запобiгти всiм небажаним наслiдкам свого втручання в атмосфернi процеси?
    — Ну... Боюся, що нi.
    — Отож-бо. Важливо не тiльки зробити те, що хочеш зробити; ще важливiше зробити тiльки те, що хочеш зробити. А Зевс досконало володiв мистецтвом керування погодою. Йому єдиному Янус дозволяв викликати грози в Країнi Сутiнкiв. Днi, коли вiн це робив, називали Днями Гнiву.
    — Звучить загрозливо.
    — Аж нiяк. Апокалiптичний змiст цьому вислову надали християни. А в уявленнi Сутiнкових це лише символ спокути грiхiв i самоочищення. Гнiв, спрямований насамперед усередину себе, проти власних вад i порокiв. Грози в Сутiнках — це щось бiльше, нiж просто природний феномен. До них ставляться з захватом i благоговiнням, їх вважають божественним одкровенням.
    — Виходить, Зевс був богом?
    — Вiн був правнуком Януса i першим понтифiком Олiмпа. Це я знаю точно. А ще кажуть, що вiн став богом. Навiть Богом — з великої лiтери.
    — Як Iсус?
    — Це було задовго до Iсуса, i Зевса нiхто не розпинав на хрестi. Просто одного чудового дня вiн зник, i вiдтодi його нiхто не бачив. Скептики стверджують, що йому до чортикiв набридла влада, вiн подався мандрувати по свiтах i в цiй подорожi помер. Iншi щиро вiрять, що Зевс здобув божественнiсть.
    — Дивина та й годi, — замислено промовила Бронвен. — Що могутнiшi люди, то впертiше вони шукають Бога. Наче сподiваються, що вiн захистить їх вiд самих себе.
    — Може, так i є, — сказав я й видобув з кишенi пачку сигарет. — Напевно, так i є.
    Я взяв сигарету i збирався повернути пачку до кишенi, аж тут Бронвен простягла руку.
    — Пригостиш?
    — Хiба ти палиш?
    — Вiднедавна, — вiдповiла вона, взявши сигарету. — Це твоя Бренда мене пристрастила. Постiйно тиняється бiля Джерела, мудрує щось зi своїм комп’ютером — ну а я ж Хазяйка, мушу за нею приглядати. Тож заразом i дечому навчилася в неї — i писати проґрами, i палити.
    Я глибоко вдихнув тютюновий дим, затримав подих, потiм видихнув. Як завжди, вiд першої затяжки пiсля сну менi приємно запаморочилося в головi.
    — Слухай, Бронвен, — нерiшуче заговорив я. — Тiльки... е-е... щоб це лишилося мiж нами...
    Вона глянула на мене з розумiнням i спiвчуттям:
    — Ти про Дану?
    — Так. З Даною в мене iнакше, нiж було з тобою... — Я знову завагався, однак продовжив: — Боюсь, мої почуття до неї не пов’язанi з Джерелом.
    Бронвен заперечно похитала головою:
    — Тут ти помиляєшся.
    — Нi, я певен. Може, на початку воно й вiдiграло свою роль... Таки точно вiдiграло — зробило перший поштовх... розкрило менi очi... i я...
    — I ти врештi прозрiв, — допомогла менi Бронвен. — Зрозумiв, що насправдi кохаєш не Дейдру, а Дану.
    — На жаль, так... I менi дуже боляче. Я вiдчуваю, що зможу вирвати Дейдру зi свого серця, але Дану...
    — Вирвати Дану не зможеш, — пiдтвердила вона. — Нiколи. Нiзащо. Вона стала твоєю невiд’ємною часткою. Джерело закарбувало в тобi її емоцiйний образ, i якщо ти спробуєш стерти його, то цим себе вб’єш.
    — Знову Джерело?! — вигукнув я.
    — Авжеж воно рiдненьке, — з сумною усмiшкою промовила Бронвен. — В одному ти маєш рацiю: те, що почував до мене i що почуваєш зараз до Дани — рiзнi речi. Та це ще не означає, що Джерело непричетне до твоєї нiжної пристрастi. Просто наслiдки контакту для Провiдника i Посвяченого рiзнi. В першому випадку це такий собi залишковий ефект вiд тiсного емоцiйного зв’язку, щось на зразок приворотних чарiв — вони досить сильнi, але недовговiчнi. А от для Посвяченого все набагато серйознiше. Занурившись у Джерело, вiн закарбовує в собi сутнiсть Провiдника. Назавжди, до самої смертi. Ти був моїм Провiдником, i тепер ти — частина мене самої. Ось чому я кохаю тебе й кохатиму завжди. Ось чому я забула про гордiсть i вперто нав’язуюсь тобi — вся моя гордiсть втонула в Джерелi. Ось чому Колiн пiсля свого коронування так рiзко змiнив ставлення до Дани. Ось чому й ти втюкався в неї по самiсiнькi вуха.
    Я понуро допалив сигарету i взяв наступну. Якщо Бронвен не брехала, то мої справи були ще гiршi, нiж я думав. В такому разi єдине, чим можна було зарадити своєму скрутному становищу, це найближчими днями пропустити Дану до Джерела, ставши її Провiдником. А от Дейдра... проблеми з нею залишаться. Та й з Брендоном вийде негарно — я вiдберу в нього наречену... А втiм, це не бiда — нехай шукає кохання у Дейдри. Нехай вона стане його Провiдником. А згодом, коли її Дар визрiє, й сама пiде до Джерела за Брендонової пiдтримки. Отож залишалася дрiбничка — скасувати завтрашнє весiлля, не зчинивши скандалу...
    Нiби почувши мої думки, Бронвен сказала:
    — А знаєш, Артуре, що найпаскуднiше в цiй ситуацiї?
    — I що ж?
    — Ще влiтку я хотiла запропонувати тобi Силу. I, ясна рiч, при цьому бути твоїм Провiдником. — Вона зiтхнула. — Але виявилося, що Джерело не визнає свого адепта за представника матерiального свiту.
    Я очманiло втупився в неї. Всi мої плани летiли шкереберть.
    — З якого це дива?
    — Не знаю. А проте факт: Провiдником має бути або звичайний чаклун, або простий смертний. I в жодному разi не iнший Посвячений.
    — А ти не дуриш мене? — зi слабкою надiєю запитав я.
    — Чого б це я мала тебе дурити? — знизала Бронвен плечима. — Якщо не вiриш, запитай у Бренди.
    — Вона знає про це?
    — Так, знає. Схоже, їй вiдомо про звички Джерела набагато бiльше, нiж нам з тобою.
    — А чому не сказала менi?
    — Бо сама в розгубленостi. Намагається знайти розв’язання цiєї проблеми — i нiяк не знаходить. А поки вважає за доцiльне, щоб пiд час завтрашньої церемонiї ти занурився в Джерело, тримаючи контакт з Дейдрою.
    — Це допоможе?
    — I так, i нi. Вiд цього твоє ставлення до Дани жодним чином не змiниться — зате змiцняться почуття до Дейдри. Бренда переконана, що так буде краще.
    — А ти що думаєш?
    — Не знаю. Це тобi вирiшувати. З одного боку, це справдi владнає твої проблеми з Дейдрою, але з iншого — ти на все життя будеш зв’язаний з двома жiнками, розриватимешся мiж ними... хтозна, що для тебе краще. — Бронвен серйозно подивилася на мене. — Пам’ятаєш, Артуре, я обiцяла, що колись ти зрозумiєш мене? Так от — цей час настав.
    Я лише похмуро кивнув у вiдповiдь.

    Роздiл 10

    Наше вiнчання було влаштоване з неабияким розмахом, як i годиться для церемонiї одруження короля з королiвською дочкою. Собор святого Патрiка був заповнений найвищим лоґрiйським дворянством та духовенством, мiськими старiйшинами та послами iноземних держав. До вiвтаря мене пiдвiв Брендон, а Дейдру менi вручив Дункан Енґус, чоловiк її тiтки Алiси. Моя наречена була чарiвна, як ангел, i лише цiлковитий iдiот на моєму мiсцi мiг би думати в цей момент про iншу жiнку...
    Я був тим самим цiлковитим iдiотом. Вiдповiдаючи на питання єпископа: „Чи згоден ти, Артуре Пендраґон, взяти шлюб з Дейдрою Лейнстер?“, я мало не вiдповiв: „Нi!“; а потiм, промовляючи слова: „Беру тебе, Дейдро, за законну дружину...“, я запнувся на її iменi, бо з моїх вуст ладне було зiрватися iнше iм’я. Ви знаєте, яке.
    Без Дани менi свiт не милий...
    Пiд час вiнчання я скоса стежив за нею i безнадiйно мрiяв про неможливе. Я чекав на чудо, проте знав, що його не станеться, що не вдарить грiм з ясного неба i не помiняються мiсцями Дейдра i Дана...
    Словом, не дуже веселе видалось моє весiлля, хоча навряд чи цю думку роздiляв простiй люд, що захоплено вiтав нас на дорóгою вiд собору святого Патрiка до собору святого Андрiя, де, слiдом за вiнчанням з Дейдрою, я мав повiнчатися з усiєю своєю країною.
    Поруч зi мною були Брендон i Дейдра — вже не як мiй брат i моя наречена, а як мої Провiдники. Вони ритуально доторкнуться до великого алмаза на коронi, коли архiєпископ покладе її на мою голову.
    Без Дани тягар влади буде нестерпний...
    Я ввiйду у Ворота, проте не стану купатися в Джерелi. Не хочу ще бiльше погiршувати ситуацiю i, на додачу до Дани, на все життя зв’язувати себе з Дейдрою. Чи означає це, що я вже розлюбив жiнку, яка щойно стала моєю дружиною? Ще нi — але процес, як то кажуть, пiшов...
    Спочатку я хотiв узагалi скасувати сьогоднiшнє входження у Ворота й обмежитися єдино лише сяйвом над вiвтарем у момент помазання — не варто позбавляти людей видовища; але потiм передумав. Я пройду в Безчасiв’я i зустрiнуся там з Бронвен. Ми посидимо поруч на лiловiй травi, побалакаємо про життя, а потiм... Можливо, я й подарую моїй Снiговiй Королевi те, чого вона давно домагається. I хоча в Безчасiв’ї не буває ночей, нiч кохання може бути де завгодно — навiть пiд мiнливим вiчнозеленим небом. Бронвен правду казала: можна любити зi спiвчуття, з жалю, з розумiння, з солiдарностi. Саме так я починав любити її.
    Може, колись i Дана зрозумiє мене...
    Я вже склав традицiйну присягу, вислухав молитву на свою честь (хор спiвав дуже врочисто й пiднесено), потiм мене помазали на царство, а присутнi в соборi побачили сяйво над вiвтарем. На плечi менi накинули червону мантiю, я прийняв з рук архiєпископа меч, щоб вiддати його Дункановi Енґусу, пiсля чого монсеньйор Корун МакКонн узяв до рук золоту королiвську корону.
    Боги! Навiщо менi корона без Дани?...
    — Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!
    Ну от, я вже став коронованим королем. Архiєпископ дбайливо поклав вiнець на моє чоло, а Брендон i Дейдра доторкнулися кiнчиками пальцiв до алмаза, Знака Влади, Ключа до Ворiт. Я активував контури, Ворота вiдчинилися, i...
    I тут сталося несподiване. Щось штовхнуло мене в спину, вiд несподiванки я заточитися i гепнувся долiлиць... на щастя, не на пiдлогу перед вiвтарем, а на м’який трав’яний килим Безчасiв’я.
    У моїй головi блискавкою промайнула думка, що Бренда не встежила за Морґаном, i той пiшов за мною. Я рвучко скочив на ноги i роззирнувся.
    Нiкого...
    Я розслабився й опустив руку, якою марно намагався вихопити з пiхв шпагу. А шпаги я не мав — як i одягу. Я точно дотримався всiх приписiв ритуалу, яким передбачалося, що король має ввiйти у Ворота голим, залишивши одiж з короною перед вiвтарем. На менi не було навiть iлюзорної тунiки, про яку розповiдав Колiн; вочевидь, моя тренована пiдсвiдомiсть вiдкинула цей самообман. На вiдмiну вiд Колiна, я чув казку про голого короля, що вважав себе одягненим.
    Голий король бiля пiднiжжя пагорба чекав на свою Снiгову Королеву...
    Нi, раптом подумав я, так не годиться. Викликав свiй Образ i подумки потягнувся до Джерела. Воно вiдгукнулося на моє бажання i переправило менi вбрання — бiлизну, штани, сорочку та кросiвки.
    Я поспiхом одягнувся, щоб устигнути до приходу Бронвен. Однак поспiшав дарма — вона не з’являлася. Я зачекав хвилину, потiм ще п’ять, потiм пiднявся на пагорб.
    Бронвен нiде не було.
    То, може, вона бiля Джерела?
    Я загострив своє сприйняття й обережно просканував околицi.
    Безрезультатно. Крiм мене, в цiй митi Безчасiв’я нiкого не було. Виходить, я випередив Бронвен. А той поштовх у спину, мабуть, був наслiдком її вiдчайдушної спроби встигнути за мною. Отакої — Хазяйка дала маху...
    Я знову викликав Образ i перевiрив стан Ворiт. Вони були вiдчиненi — та не лише мною. Упродовж наступних п’яти сотих секунди очiкувалося ще три входження. Аж три!
    За мною, певна рiч, iшла Бронвен. Далi, мабуть, Морґан. А хто ж третiй?
    Щось негаразд у королiвствi Данському...
    Ох, i задам я Морґановi! Дзуськи тепер вiн отримає портфель першого мiнiстра.
    Я зосередився й зафiксував момент наступного входження. При цьому вiдчув легке збудження. Атож, це жiнка. Бронвен...
    Щоб перевiрити свiй здогад, я зосередився на другому входженнi. Збудження минуло, змiнившись теплим дружнiм почуттям. Таки Морґан. Теж менi друг! Спитав би прямо — я б вiдповiв, щоб вiн готувався й шукав для себе Провiдника.
    Цiкаво, хто його Провiдник? Невже Дейдра?
    Третьою знову була жiнка. Напевно, Бренда — кинулася за Морґаном, але не встигла.
    Я повернувся до першого входження i дав Образовi команду перенести мене вперед за часом матерiального свiту. Це була дорога з одностороннiм рухом. Усе, що залишалося за мною, ставало минулим, тож я мусив бути вкрай обережним, щоб не проґавити потрiбну мить. Я її не проґавив.
    Як i ранiше, я стояв на пагорбi, а навколо нiкого було. Поки не було — та ненадовго. Перенiсшись з однiєю митi в iншу, я опинився на самому початку даного сегмента Безчасiв’я — а при входженнi з матерiального свiту виникала невелика затримка.
    Моє чекання тривало навiть менше, нiж я думав. Не минуло й хвилини, як бiля пiднiжжя пагорба з’явилася рудоволоса дiвчина в розкiшнiй сукнi з золотої парчi. Я вiдразу впiзнав її, хоча побачив лише зi спини. Я здивовано вигукнув її iм’я, але дiвчина не вiдреагувала на мiй крик. Секунди двi чи три вона стояла, похитуючись, потiм, як пiдкошена, впала на траву й залишилася лежати нерухома.
    Я прожогом пiдбiг до Дани й опустився перед нею навпочiпки. К счастью, вона була жива, лише непритомна. В арсеналi чаклунської медицини було чимало способiв миттєво повернути людину до тями, але я вiддавав перевагу старим перевiреним рецептам. Тому проказав нескладне закляття, вiд якого в Даниних нiздрях утворилася мiкроскопiчна кiлькiсть молекул амiаку; це було аналоґiчно тому, якби я дав їй понюхати вату, змочену в нашатирному спиртi.
    Дана чхнула й розплющила очi. Кiлька секунд вона нестямно дивилася на мене, нарештi її погляд став осмислений, а щоки порожевiли. Вона слабко всмiхнулась менi. Я мало не всмiхнувся їй у вiдповiдь, але вольовим зусиллям змусив себе прибрати суворого вигляду й запитав:
    — Що ти тут робиш?
    Дана винувато заклiпала.
    — Я... хотiла до Джерела...
    — Та невже? — уїдливо мовив я. — Нiколи б не здогадався!
    Дана схопилася за моє плече i спробувала пiдвестися. Я допомiг їй сiсти, пiсля чого дуже неохоче забрав свою руку з її талiї.
    — Як почуваєшся?
    — Так собi, — вiдповiла вона. — Голова паморочиться.
    — Ще б пак! Ти добряче врiзалась у мене.
    — Вибач. Я хотiла проскочити перед тобою.
    — Ясно... А як тобi вдалося пройти?
    — Я налаштувалася на Знак Сили, — пояснила Дана. — Ще пiд час Колiнового коронування. Хотiла потрапити разом з ним до Джерела i допомогти йому. Але тодi не змогла. А ось тепер скористалася з нагоди... — Вона зiтхнула. — Ти маєш зрозумiти, Артуре. Коли Колiн зрiкся престолу, вiн пропонував менi пiти з ним, обiцяв дати Силу...
    — Розумiю, — сказав я. — I дарма ти влаштувала цю партизанщину. Я й так збирався привести тебе до Джерела.
    Дана здивовано глянула на мене:
    — Хiба я знала! Я думала, що ти допустиш лише рiдних.
    Я похитав головою:
    — Цього було б мало. Менi потрiбнi i ти, i Морґан... До речi, вiн теж з тобою?
    — Так, вiн знає про мої плани. Я попросила його про допомогу, щоб вiн вiдвернув вiд мене увагу Бренди.
    — Отже, нiчний наїзд на Брендона був частиною вашого задуму?
    — Нi, Морґан сам виявив iнiцiативу. Не знаю, чого вiн хотiв.
    — Як чого? Стати твоїм Провiдником. З усiма вiдповiдними наслiдками.- I що б це дало? Знак Життя однаково мала б Дейдра, а вона... — Дана замовкла, а в її очах сяйнуло розумiння. — О боже! Як я ранiше не збагнула...
    — А от Морґан збагнув, — сказав я. — Вiрнiше, запiдозрив, що в разi, коли до Джерела проходить жiнка, активнiшим стає зв’язок з Провiдником-чоловiком. А вчора вночi, у розмовi зi мною, отримав пiдтвердження свого здогаду.
    — I тут-таки звернувся до Брендона, — кивнула Дана. — Умовляв його, благав, варнякав про престиж, про авторитет...
    — Стривай-но! — сказав я, мов громом уражений раптовою пiдозрою. — Звiдки ти знаєш?
    Дана почервонiла i збентежено потупилася.
    — Я... ми з Брендоном... ну...
    Я гiрко розсмiявся, згадавши Брендинi слова: „Йому снилася Дана“. Атож, снилася! Наяву...
    Я рiзко обiрвав свiй смiх, звiвся на ноги й сухо промовив:
    — Ходiмо до Джерела. — I, не чекаючи на вiдповiдь, став пiднiматися схилом пагорба.
    — Артуре, — несмiливо озвалася Дана.
    — Га? — Я зупинився, але не озирнувся.
    — Я... Нi, нiчого.
    — То ходiмо.
    Весь шлях ми подолали мовчки. Дана йшла за мною, не намагаючись наздогнати мене, а я, своєю чергою, не сповiльнював ходу, щоб зачекати її. Я не хотiв, щоб вона бачила моє обличчя — дзеркало моєї душi, що в тi гiркi хвилини було аж надто красномовним. Мене поймали злiсть, досада, роздратування i багато iнших почуттiв з неґативного спектра людських емоцiй. Я почував себе цiлковитим йолопом. Менi було боляче й соромно на думку про те, що коли я засинав, уявляючи в своїх обiймах Дану, сама вона засинала в обiймах мого брата...
    „Йому снилася Дана.“
    Ха! Ха-ха-ха!
    Нiтрохи не смiшно...
    Лише на прогалинi, бiля оточеного мармуровим парапетом водоймища, я трохи заспокоївся, опанував себе й повернувся до Дани.
    — Це Джерело, — сказав я буденним тоном. — Точнiше, його фiзичний прояв. Пiдiйди ближче, не бiйся.
    Дана пiдступила до парапету впритул i спрямувала погляд на фонтан синiх жарин у його центрi.
    — Вiн хвилюється через мою присутнiсть?
    — Атож. Звiдки ти знаєш?
    — Вiд Бренди. Вона досить точно описала менi i Безчасiв’я, i саме Джерело.
    — Гм... А Бренда розповiдала про роль контакту з матерiальним свiтом?
    — Я знаю, що вiн необхiдний для успiшної посвяти. I ще вiн породжує потяг — це я знала й ранiше. Але досi думала, що матиму контакт з Дейдрою. А вона жiнка, тож це змiцнило б нашу дружбу i поклало край сваркам.
    Менi залишалося тiльки подивуватися її наївностi.
    — Дружба буває рiзна, Дано.
    — Про що ти?
    — Власне, нi про що. Зараз це не актуально, бо ти маєш контакт з Брендоном.
    Вона знизала плечима:
    — Тим краще. Ми ж однаково...
    Я не хотiв чути продовження, тому швидко урвав її:
    — Не все так просто. Наслiдки контакту для адепта Джерела зовсiм iншi, нiж для його Провiдника. Передовсiм скажи: що для тебе важливiше — кохати чи бути коханою?
    Дана подивилась на мене з жалем i спiвчуттям. Мабуть, вирiшила, що звiстка про її стосунки з Брендоном кепсько вплинула на мiй психiчний стан. Цiлком можливо, що вона була недалека вiд iстини.
    — I те, й iнше, Артуре, — м’яко вiдповiла Дана. — Я хочу взаємностi.
    — Природне бажання, — погодився я. — Але припустiмо, що взаємнiсть неможлива. Уяви на секунду таку ситуацiю. Що б ти тодi вибрала?
    Данин погляд перемiнився, у ньому з’явилася тривога.
    — Ти серйозно?
    — Дуже серйозно. Розумiєш, Джерело не шанує взаємнiсть. Чому, не знаю. Може, в цьому є якийсь глибокий змiст, якого я не збагну, а може, Джерело просто знущається з нас, вимагає жертвоприношення... — Так, слово за словом, я розповiв Данi про вельми неприємнi наслiдки купання в Джерелi. Вона раз по раз перебивала мене, уточнювала, перепитувала, поки я не виклав їй усе-всеньке, що сам знав, i лише якимсь дивом не пробовкався, що Хазяйка — Бронвен.
    Розмовляючи, ми вiдiйшли вiд Джерела на пристойну вiдстань. Коли я вичерпався, а в Дани вже не було запитань, вона присiла на траву й задумалася. Я продовжував стояти, палив чергову (п’яту чи шосту) сигарету й вiдверто милувався нею. Тепер менi нiчого було критися: вона знала, що я кохаю її, i знала, що моє кохання безнадiйне. Вона могла лише поспiвчувати менi... i собi також.
    — Це принизливо, — нарештi сказала Дана. — Виходить, що так можна примусити покохати будь-кого.
    — Аж нiяк, — заперечив я. — Нiхто нiкого не примушує. Ти можеш ввiйти в Джерело, а можеш i не входити в нього. I ти сама обираєш свого Провiдника. До того ж контакт за своєю природою вимагає спорiдненостi душ. Ти не змогла б пройти у Ворота, якби Брендон був неприємний тобi.
    — Все одно це неправильно. Якщо зараз я занурюсь у Джерело, Брендоновi доведеться шукати собi iншого Провiдника. Я кохатиму його, а вiн — iншу. Я не хочу цього. Я хочу, щоб мiй чоловiк кохав мене.
    — Вiн уже просив тебе стати його дружиною?
    Дана ствердно кивнула:
    — Так. Я погодилася.
    — Та вже ж! — мимоволi вихопилося в мене. — Ти багато на що погодилася... — Я знiяковiв i опустив очi. — Вибач...
    Дана встала i пiдступила до мене.
    — Артуре, я повинна пояснити тобi...
    — Ти нiчого не повинна. Я не маю права втручатись у твоє особисте життя.
    — Нi, таки маєш. Бо сам визнав, що кохаєш мене. А я... кохаю тебе.
    Я пiдвiв погляд i вдивився у звабливу глибину її чарiвних смарагдових очей.
    — Але ж ранiше ти казала, що я просто подобаюся тобi.
    — Я збрехала. Ти змусив мене збрехати. Не можна вимагати вiд жiнки зiзнання в коханнi, якщо вона не впевнена в твоїх почуттях.
    — Тодi я теж не був упевнений, — вiдповiв я i пригорнув її до себе.
    Якийсь час ми стояли обiйнявшись i мовчали. Думали про майбутнє, що не обiцяло нам обом нiчого доброго.
    — Артуре, — озвалася Дана. — Хочеш знати, чому я...
    — Нi, — квапливо сказав я. — Не хочу.
    — Тобi боляче про це чути?
    — Так.
    — Менi теж болiло. Вiд того, що ти з Дейдрою... Всi цi пiвроку, вiдколи зустрiла тебе, я просто скаженiла з ревнощiв. I що далi, то дужче... А потiм з’явився Брендон. Я думала, що зможу покохати його... тобi на зло. Я дуже хотiла — i не змогла...
    — Ще не вечiр, — сказав я.
    — Ти про Джерело? — запитала Дана, мiцнiше пригорнувшись до мене.- Так. Це твiй шанс забути мене.
    Вона пiдняла голову, i нашi погляди зустрiлися. В її очах я прочитав бажання, що цiлком збiгалося з моїм. Ми поцiлувалися — без пристрастi, а нiжно й сумно, як цiлуються перед вiчною розлукою.
    — Ти вже вирiшила? — приречено запитав я.
    Замiсть вiдповiдi Дана вивiльнилася з моїх обiймiв i бiгцем кинулася до Джерела. Незважаючи на важке святкове вбрання, вона бiгла досить прудко, i менi вдалося наздогнати її лише в кiлькох метрах вiд парапету. Я схопив Дану за руку, вона спробувала вирватися, i в результатi ми обоє опинилися на травi. Перекинувши її навзнак, я став покривати її лице палкими поцiлунками.
    — Пусти мене, — заблагала Дана. — Пусти до Джерела. Я покохаю Брендона.
    — Нi, — вiдповiв я, розстебнувши лiф її сукнi. — Не зараз. Згодом ти скупаєшся в Джерелi й покохаєш Брендона. Але зараз твоя любов належить менi.
    Дана схлипнула, потiм подивилася менi в очi i ствердно кивнула:
    — Я так довго чекала цього...
    Ми кохалися, забувши про все на свiтi. Ми не звертали уваги на Джерело, що вирувало поруч, дедалi дужче збуджуючись разом з нами. Коли на нас вогненним дощем стали сипатися жарини, обпалюючи нашу шкiру, ми вже дiйшли такого стану, що просто не могли зупинитися. Шаленство Джерела лише розпалювало нашу пристрасть; ми сприймали це як феєрiю, влаштовану на честь нашого кохання. А в момент кульмiнацiї нашого фiзичного й емоцiйного єднання, що зазвичай зветься оргазмом, Джерело вибухнуло в завершальному акордi грандiозної симфонiї первозданних сил i поглинуло нас обох...

    Роздiл 11

    Я виринув на поверхню, пирхаючи й вiддихуючись. Джерело було спокiйне, i крiзь товщу води я бачив пiд собою блакитну безодню, яку щойно покинув.Отже, попри свiй намiр, я все-таки скупався в Джерелi, тримаючи контакт з Дейдрою. Iншого виходу не мав — коли Джерело поглинуло мене, я мусив пройти Коло Адептiв. А Дану течiя вiднесла на Шлях Посвяти. Вона здобула Силу — i водночас закарбувала в собi сутнiсть Брендона. Так само як я — Дейдрину...
    А проте я не шкодував, що так сталося. Ми з Даною пiзнали надзвичайнi вiдчуття. Це було кохання, пiднесене до степеня нескiнченностi. Це була справжня фантастика! Заради таких захопливих миттєвостей варто страждати все своє життя...
    Я пiдплив до парапету й вибрався на нього. Щойно залишивши Джерело, я миттю став сухий — вода в ньому була перенасичена енергiєю, i мiй орґанiзм автоматично позбувався її надлишкiв, вiдновлюючи природний баланс речовин.
    Я пройшовся по периметру водоймища, i зiскочив бiля голої дiвчини, що спокiйно спала пiд парапетом у м’якiй травi. Її чарiвне личко промiнилось умиротворенням, а на вустах грала щаслива усмiшка.
    Я теж усмiхнувся — щасливо i трохи сумно. Присiв поруч з Даною i кiлька хвилин лагiдно дивився на неї, не наважуючись розбудити. З власного досвiду я знав, що наслiдки закарбування позначаться не одразу, та все одно боявся побачити в її очах вiдчуженiсть i каяття.
    Врештi я обережно викликав Образ Джерела i замовив для себе й Дани одiж. Менi годилося абищо, бо в будь-якому разi я мав повернутися прямiсiнько в свої королiвськi шати. А от з Даниним вбранням довелося попрацювати, щоб воно було схоже на те, яке згорiло у Джерелi.
    Впоравшись iз цiєю справою i вдягнувшись, я про всяк випадок перевiрив стан Ворiт — i тут мене чекав неприємний сюрприз. Джерело перенесло нас трохи вперед за часом матерiального свiту — приблизно на двi сотi секунди. Тепер я бачив лише одне входження, останнє. Це була жiнка — Бронвен чи Бренда. А Морґана я проґавив...
    Дана поворушилась, розплющила очi й сонно подивилася на мене.
    — Артуре, любий...
    Я прилiг поруч, обiйняв її й нiжно поцiлував.
    — Як ти?
    — Нормально. Правда, трохи хвилювалася, коли вибралася з Джерела i не побачила тебе. Чому ти так затримався?
    — Бо мав пройти всi дев’ять рiвнiв Кола Адептiв, — пояснив я. — А ти до якого дiйшла?
    — Лише до третього.
    — Для початку гарний результат. I взагалi, все було чудово. — Я знову поцiлував її. — Ти не шкодуєш, сонечко?
    Данинi очi засяяли.
    — Нiскiлечки! Я така щаслива!... Давай ще раз.
    Я зiтхнув:
    — Скоро ти вiдчуєш...
    Вона рвучко затулила менi рота долонею.
    — Мовчи! Анi слова про Брендона. Зараз я кохаю тебе i хочу лише тебе. Може, завтра почну мучитися, як ти... та це буде завтра. — Дана зарилася обличчям на моїх грудях. — Ну, будь ласочка, Артуре, давай ще, дуже тебе прошу.
    Для мене це була неабияка спокуса. Знову кохатися з Даною пiд шаленство стихiй, злетiти на самiсiньку вершину свiту, а потiм упасти в найглибшу безодню буття, згорiти в Джерелi дотла i вiдродитись у ньому, як Фенiкс iз попелу... Я вже збирався сказати „так“, аж раптом до нас долинув сплеск води, а вiдтак — полегшене пирхання.
    — Ну от, — сказала Дана. — Джерело вже хвилюється. Теж хоче.
    — Це не Джерело. Це щось iз Джерела. Вiрнiше, хтось.
    Звiвшись на ноги, я побачив у центрi водойми знайому голiвку з потемнiлим вiд вологи бiлявим волоссям. Я не покликав її на iм’я, бо поруч була Дана, а просто махнув рукою й гукнув:
    — Агов!
    Бронвен помiтила мене.
    — Привiт, Артуре! Я зараз. — I попливла в моєму напрямку.
    — Хто це? — запитала Дана.
    — Хазяйка Джерела.
    — Хазяйка! — злякано охнула вона i схопила сукню.
    — Та не бiйся, — сказав я. — Це дуже мила особа. Якщо не дражнити, не кусатиметься. Я зву її Снiговою Королевою.
    — Дивне iм’я, — зауважила Дана. Вона квапливо надягла сукню на голе тiло й додала: — Мiж iншим, це не мої речi. Хоча сукня дуже схожа.
    — Твоє вбрання згорiло в Джерелi, — пояснив я. — Довелося замовити нове.
    — Дякую, Артуре, — сказала вона, натягаючи панчохи. — Тiльки ти дещо забув. Я не бачу черевичкiв.
    — От чорт! — вилаявся я i, викликавши Образ, з театральним пафосом проголосив: — Черевички для Попелюшки!
    В однiй моїй руцi з’явилася пара жiночих черевичкiв, а в iншiй — бiлоснiжний мереживний халат.
    — А халат навiщо? — запитала Дана.
    — Для Снiгової Королеви, — вiдповiв я. — Ти ж не думаєш, що вона вкрита шерстю.
    Бронвен вийшла з Джерела, мов Афродiта з морської пiни. Я зустрiв її, цнотливо прикривши свiй погляд розхристаним халатом. Проте я трохи прорахувався з вибором тканини, крiзь яку легко проглядалися обриси її стрункої фiгури.
    — Ти такий делiкатний, Артуре! — сказала Бронвен, дозволивши менi надягти на неї халат. — От якби ще ти був милий зi мною, як iз цiєю панночкою...
    — То менi знайомити вас? — запитав я, супроводивши свої слова багатозначним поглядом.
    — А навiщо? Я й так знаю, що це принцеса Дана, наречена принца Брендона зi Свiтла i таємна коханка його рiдного брата Артура.
    Данинi щоки спалахнули рум’янцем, а в її очах промайнули блискавки.- Ти забагато на себе береш, панi Снiгова Королево, — сердито мовила вона. — Хоч ти Хазяйка Джерела, тобi нiхто не давав права втручатися в моє особисте життя.
    — Господь з тобою, любонько, — лагiдно вiдповiла Бронвен. — Хiба я втручаюся? Лише констатую факт, що твоє особисте життя справило справжнiй фурор у Безчасiв’ї.
    Дана збентежено потупилася.
    А я, перевiривши стан Ворiт, звернувся до Бронвен:
    — Отже, остання — Бренда. А знаєш, я був подумав, що то ти.
    — Ще чого! Я ввiйшла перед тобою, просто одразу подалася зустрiчати непроханих гостей. Першою на черзi була Дана.
    — Але ж її зустрiв я.
    — Тому я й не афiшувала своєї присутностi. Вирiшила дочекатися, поки ви владнаєте свої проблеми...
    — Знову пiдглядала! — обурився я.
    — На жаль, нi. Навпаки — вiдiйшла аж на периферiю Безчасiв’я, щоб вам не заважати. А коли збагнула, що вашi любовнi iгри загрожують невеличким апокалiпсисом, було вже запiзно. Мене також затягло в Джерело.
    — То ти не знала, що цим закiнчиться?
    — А звiдки могла знати? Я жодного разу не вiддавалася розпустi бiля Джерела.
    Тим часом Дана дивилася на Бронвен широко розплющеними очима, в її поглядi застигло нiме запитання. Врештi вона зачудовано проказала:
    — Нi, це неймовiрно! Але... ти — Бронвен! В усьому, крiм зовнiшностi, ти — Бронвен.
    Бронвен весело розсмiялася:
    — Звичайно, це я. От що значить жiноче чуття! Ти враз мене розкусила.
    Дана вражено похитала головою:
    — Ти — Бронвен! Ти — Хазяйка! Ти — красуня!
    — Так, тепер я красуня. Джерело дало менi цю подобу. Хiба в нього не гарний смак?
    — Воно має чудовий смак, — щиро погодилася Дана.
    Я прокашлявся, привертаючи до себе увагу, i запитав:
    — Бронвен, ти не знаєш, що з Морґаном?
    — А до чого тут Морґан? — здивувалася вона.
    — Хiба не вiн iшов пiсля Дани?
    — Нi, це був твiй брат.
    — Брендон?! — вигукнули ми.
    — Атож. Дана зачепила його й потягла за собою. Бренда негайно кинулася за ним, але не встигла. А я, через вашi розваги, теж проскочила повз нього. Проте не турбуйтеся — вiн i сам упорався. Скупався в Джерелi й здобув Силу.
    — Але як? — розгубився я. — Бренда ж адепт.
    — Брендон тримав контакт не лише з сестрою. — Бронвен похмуро всмiхнулася. — Його Провiдником була Дейдра.

    Роздiл 12

    За кiлька мiлiсекунд по тому, в iншому сегментi Безчасiв’я, ми з Брендою стояли поруч бiля мармурового парапету й дивилися на спокiйну гладiнь Джерела.
    — Менi соромно, сестричко, — сказав я. — Менi боляче... Але я нi про що не шкодую. От що найпаскуднiше. Я не почуваю нi краплини каяття. Я звабив наречену рiдного брата, зрадив Дейдру в день нашого весiлля... I якби час повернувся назад, зробив би це знову.
    Бренда поклала руку менi на плече. Її волошковi очi дивилися на мене зi спiвчуттям.
    — Не карайся, Артуре. Так склалося, i тут ти нiчого не вдiєш. Я певна, що Брендон усе зрозумiє — якщо не зразу, то згодом, коли настане його черга.
    Я щосили ляснув кулаком по парапету.
    — Ну, навiщо Джерелу цi сексуальнi iгри? Навiщо воно знущається з нас?
    — Заради нас же самих, — вiдповiла Бренда. — Щоб ми залишалися людьми.
    Я запитливо глянув на неї:
    — Про що ти кажеш?
    — Джерело не просто грає з нами, не просто знущається. Цим воно впроваджує для адептiв певнi правила i примушує дотримуватись їх. Якби ми, здобуваючи владу над первинними силами свiтобудови, не вiддавали нiчого навзамiн, то рано чи пiзно втратили б усякий зв’язок з людьми. В мiру опанування своєї могутностi, ми поступово позбувалися б людяностi, свiдомо вiдмовляючись вiд того, що, на нашу думку, заважає нам стати сильнiшими. Почалося б це з незначних дрiбниць, а закiнчилося б перетворенням на небезпечних чудовиськ.
    — I ти думаєш, що моє... почуття до Дани завадить менi перетворитися на чудовисько?
    — Я на це сподiваюся, — сказала Бренда. — Сподiваюся, що за будь-яких обставин ти не захочеш вихолощувати свою людянiсть, щоб не стати чужим для Дани... а також для Дейдри. Саме завдяки жорстокостi Джерела i ти, i я, i Бронвен з Колiном, а тепер i Брендон з Даною, — усi ми мiцно зв’язанi з рештою людей.
    — Це встановлений факт? — запитав я. — Чи лише твої припущення?
    — Гаразд, розгляньмо факти, — запропонувала сестра. — Перший з них: для здобуття Сили необхiдний контакт з iншою людиною, бажано протилежної статi. Другий факт: Джерело вiдмовляється визнавати контакт зi своїм адептом. Iз цих двох фактiв випливає третiй факт: хоч до яких хитрощiв не вдавайся, але кожен адепт, прямо чи опосередковано, буде зв’язаний зi звичайною людиною — або простим смертним, або чаклуном, що не володiє Силою.
    Я знизав плечима:
    — Ну то й що? Це аж нiяк не означає, що такi зв’язки призначеннi для стримування адептiв. Ти, сестричко, видаєш трактування факту за сам факт. До того ж твоя теорiя дуже хистка. Припустiмо, що Провiдник адепта помирає — адже всi люди смертнi, навiть чаклуни. Тодi цей адепт автоматично втратить зв’язок з рештою людства, i вже нiщо не завадить йому перетворитися на небезпечне чудовисько.
    — Влучне зауваження, — погодилася Бренда. — I я вже маю на нього вiдповiдь. Пiсля нашої нiчної розмови я нiяк не могла заснути, все думала про скриньку Пандори, про те, що станеться, коли хтось iз нас збожеволiє i зважиться вбити свого Провiдника. Зрештою я взяла ноутбук, подалася в Безчасiв’я i провела серiю рiзних тестiв. Менi вдалося встановити ще один важливий факт: коли адепт викликає Образ, Джерело перевiряє наявнiсть у нього Провiдника. Якщо такий є — один або кiлька, — то все гаразд. Але якщо Джерело не знайде в адепта жодного живого Провiдника, то негайно вб’є його.
    Я приголомшено втупився в сестру:
    — Ти серйозно?
    — Цiлком. Я перевiрила з десяток разiв. Все точно, нiякої помилки.
    Не думаю, що комусь приємно було б дiзнатися, що його життя прямо залежить вiд iнших, хай навiть близьких i рiдних йому людей. Менi стало лячно на думку про те, що якби з Даною сталося нещастя, я б загинув пiсля першого ж виклику Образа... А наступної митi мене вразила iнша думка: i це було б правильно — бо без Дани моє життя втратило б сенс...
    — Так, безумовно, — сказав я. — Джерело контролює нас. Але це кепський, неправильний контроль.
    — А ти запропонуєш щось краще?
    — Ну... Стежити за станом психiки адептiв, аналiзував їхнi вчинки та намiри...
    — I вiдокремлювати зерна вiд полови, — саркастично додала Бренда. — Берегти овець i знищував козлищ. Це ж чистiсiнький антропоморфiзм, Артуре! Навiть якщо Джерело розумне, то навряд чи воно розумне по-людському i навряд чи здатне судити про людей за людськими мiрками. Звiдки нам знати, чтo в його розумiннi є зерна, а що — полова, хто для нього вiвця, а хто — козлище? Якi воно має критерiї добра та зла, i чи iснують цi критерiї взагалi? Якщо Джерело розумне, то воно чинить мудро, не намагаючись судити нас. Воно лише встановлює правила гри, що їх ми мусимо неухильно дотримуватися, i квiнтесенцiю цих правил можна висловити одним чiтким iмперативом: залишатися людьми... Втiм, зараз мене бiльше турбує не фiлософiя Джерела, а непевнiсть нашого становища. Пiсля дурної Даниної витiвки ми всi опинилися в залежностi вiд однiєї людини — Дейдри. Це дуже небезпечна ситуацiя, її треба виправляти.
    — Як?
    — Елементарно. Кожен з нас має завести собi окремого Провiдника.
    Я здригнувся:
    — Брендо! Що ти кажеш?! Ти уявляєш, до чого це призведе?
    — Я все розумiю, Артуре, — кивнула сестра. — Але зрозумiй i ти, що альтернативи немає.
    Я важко опустився на траву i притулився спиною до парапету.
    — Помиляєшся. Альтернатива є — жити в постiйному страху перед раптовою смертю.
    — Це божевiльна альтернатива, — вiдповiла Бренда, сiвши поруч зi мною. — Це найкоротший шлях до параної.
    — А те, що ти пропонуєш, загрожує шизофренiєю. Ще не знаю, скiльки треба Провiдникiв, щоб почуватися в безпецi; але точно знаю, скiльки треба жiнок, щоб я з’їхав з глузду. Цiлком вистачить двох — Дани та Дейдри. А що вже казати про третю.
    Бренда похитала головою:
    — Ти надто емоцiйно все сприймаєш, братику. Менi б твої клопоти.
    Я зазирнув їй в очi й побачив там бiль i тугу.
    — Маєш проблеми з чоловiками?
    Вона вiдвела погляд:
    — Так.
    — Це через твiй невдалий шлюб?
    — Нi, через Брендона. Якщо я знову закохаюся, вiн точно збожеволiє.
    — Але чому?
    Бренда гiрко зiтхнула:
    — Мiг би й сам здогадатися. Iншi — нi, а ти мiг би. Ми нiкому не розповiдали, який тiсний наш зв’язок — лише мамi й тобi.
    Я застогнав, подумки вилаявши себе за недогадливiсть, i рвучко обiйняв Бренду.
    — Бiдолашна сестричка...
    Вона поклала голову менi на плече й тихо заговорила:
    — Наш зв’язок, це наше прокляття, Артуре. Поки були малi, ми бачили в ньому лише позитив, нiколи не знали самотностi, завжди вiдчували пiдтримку одне одного. А згодом... згодом ми зрозумiли, що право на самотнiсть — великий дар, яким ми обдiленi. Зазвичай ми можемо послабляти контакт до мiнiмуму, але за умови, що стримуємо свої емоцiї. Та коли... коли хтось iз нас...
    — Розумiю, — сказав я. — Пам’ятаю, що з тобою коїлося, коли Брендон опинився в лiжку з Даною.
    — Отож-бо! Я почувала те саме, що й вiн.
    — Але ти казала, що тобi добре.
    — Так, i в цьому наша вiдмiннiсть. Я нормально сприймаю Брендоновi стосунки з жiнками, а вiн... вiн аґресивний i нетерпимий. Досить менi вiдчути потяг до якогось чоловiка, вiн казиться, його мало не нудить. Брендон стовiдсотковий гомофоб, йому огидна сама думка про близькiсть iз чоловiком. Вiн намагався з цим боротися, навiть вивчився на психолога... та все марно. А коли я по-справжньому закохалася... Це було вперше i востаннє... Тодi я геть утратила розум! Вирiшила порвати з Брендоном, залишила Царство Свiтла, вийшла замiж, але... але... — Її аж затiпало.
    Я мiцно пригорнув Бренду до себе й лагiдно сказав:
    — Далi не треба, сонечко. Я знаю, що з вами було. Менi розповiдали.
    Кiлька хвилин ми сидiли мовчки. Сестра потроху заспокоювалася. А мої думки знову звернулися до Джерела.
    — Брендо, — нарештi озвався я. — Тут щось не так.
    Вона вивiльнилася з моїх обiймiв.
    — А саме?
    — Я про нав’язанi нам правила гри. Вони якiсь штучнi, надуманi, надто вже людськi. Не вiрю, що вони такi ж споконвiчнi, як саме Джерело. Треба з’ясувати, хто їх запровадив i навiщо. Пам’ятаєш, я розповiдав тобi, що коли боровся з Агнцем, на мить вiдчув присутнiсть особистостi в надрах Джерела?
    — Так, пам’ятаю. — Бренда не на жарт стривожилася. — Невже ти хочеш...
    — Хочу, — твердо сказав я. — I зроблю. Менi начхати, хто мешкає в Джерелi — хай навiть Господь Бог. Я однаково зажадаю вiд нього пояснень.
    — Це дуже небезпечно, Артуре, — спробувала вiдмовити мене сестра. — Смертельно небезпечно. Тодi ти мало не загинув.
    — Але ж не загинув.
    — Вдруге може не пощастити.
    — А проте я ризикну. Вiдiйди вiд Джерела, сестричко. А краще, повертайся в матерiальний свiт.
    Переконавшись, що моє рiшення остаточне, Бренда зiтхнула й заперечно похитала головою:
    — Нiкуди я не пiду, Артуре. Я залишуся тут i страхуватиму тебе.
    Трохи подумавши, я кивнув:
    — Гаразд.
    — I ще одне, — додала сестра. — Не забувай, що вiд тебе залежить життя Бронвен; не забувай, що маєш доньку; не забувай про нас iз Брендоном, про Дейдру й Дану. Ми всi любимо тебе i не хочемо втратити.
    — Я знаю, — вiдповiв я й поцiлував Бренду в губи. — Я пам’ятатиму про це.
    Я лiг на траву i спрямував погляд у мiнливе небо Безчасiв’я. Надi мною завис Образ Джерела, i через нього я почав черпати енергiю.
    Рiки, моря, океани Сили вливалися в мене, а я поглинав їх, мов губка, i вiдчував, як вiбрують мої нерви вiд нелюдської напруги. Я вже накопичив колосальний заряд енергiї — i продовжував, продовжував черпати її з Джерела...
    — АРТУРЕ! — злякано гукнула Бренда. — ЗУПИНИСЯ! ГОДI!
    Я й сам розумiв, що це вже занадто, але мета була така близька. Я майже досяг її... I таки досяг!
    Моє тiло лежало на травi пiд небом Безчасiв’я, а розум блукав у похмурих надрах Джерела — набагато глибше, нiж дев’ятий рiвень Кола Адептiв. Мене оточувала слiпуча пiтьма.
    „Що ти шукаєш, живий?“ зненацька пролунав у моїй головi безбарвний, позбавлений емоцiй голос. „Чому ти тут, коли ще твiй час не настав?“
    „Хто ти?“ запитав я.
    „Суть,“ почув у вiдповiдь.
    „Хто-хто?“
    „Я суть, матриця особистостi, якщо завгодно, душа вмерлого адепта. Колись i ти мешкатимеш тут, а як негайно не заберешся — то дуже й дуже скоро.“
    Я мiг би злукавити i сказати, що цiкавiсть подолала в менi страх. Але буду вiдвертий: я не вiдступив лише тому, що мене паралiзувало вiд жаху. Я був готовий до зустрiчi з ким завгодно — тiльки не з мертвою душею.
    „Ти ще тут?“ за секунду озвалася суть.
    „Я не пiду, поки не отримаю вiдповiдi на свої запитання,“ набравшись хоробростi, заявив я.
    „Що хочеш знати?“
    Я почав був говорити, але суть перебила мене:
    „Ти звернувся не за адресою. Якщо наважишся, зачекай. Я викличу потрiбну тобi суть.“
    Я наважився й зачекав, попри наполегливi заклики Бренди повертатися. Минуло не бiльше десяти секунд, проте для мене вони розтяглися в сторiччя, а прес вагою в трильйони гiгатонн все дужче тиснув на мене. I нарештi почувся такий самий безбарвний голос:
    „Я слухаю тебе, Артуре Пендраґон. Про що ти хочеш запитати?“
    „Насамперед, хто ти?“
    „Насамперед, я суть.“
    „А ким ти була за життя?“
    „Хазяйкою Джерела — аж поки Бронвен Лейнстер убила мене.“
    Зiзнатися, я чекав такої вiдповiдi.
    „Ти Вiв’єна?“
    „Нi, мене звали iнакше. Колись я була Дiаною iз Сутiнкiв.“
    Наступної митi я ледве не випустив з пiд контролю всю енергiю, що накопичилась у менi. На щастя, Бренда була напоготовi й пiдстрахувала мене.
    „Дiана... Ти — Дiана?!“
    „Я була Дiаною. Дуже давно. Вiдтодi минула цiла вiчнiсть, навiть бiльше нiж вiчнiсть. Але я пам’ятаю тебе.“
    „Дiано, рiдна...“
    „Я вже не Дiана. Твоєї Дiани не стало, коли вона потрапила в серцевину Основного потоку Формотворчих i втратила своє тiло. Вона мала пiти в небуття, але Джерело прийняло її i зробило своєю Хазяйкою. Так з’явилася я — остання зi справжнiх Хазяйок Джерела.“
    „А як же Бронвен?“ це запитав не я; через мене запитала Бренда. Сам я майже нiчого не тямив; я був розгублений, розбитий, приголомшений. Я так прагнув знайти Дiану — i знайшов її... Але яку!
    „Бронвен несправжня Хазяйка,“ сказала суть, колишня Хазяйка й колишня Дiана. „Я й сама була не зовсiм справжньою Хазяйкою, а Бронвен — взагалi лише найбiльш наближений до Джерела адепт. Тепер Джерело не потребує Хазяйки як такої, тепер воно само контролює своїх адептiв. Моя проґрама працює бездоганно.“
    „То це ти ввела новi правила?“
    „Почасти так. Глибоке почуття Посвяченого до свого Провiдника виникало й ранiше, це був просто супутнiй ефект занурення в Джерело. Я скористалася з цього, щоб створити проґраму контролю за адептами. А потiм дозволила Бронвен убити мене. Це все, Артуре. Ти вже дiзнався, що хотiв, тепер iди. Твоя присутнiсть будить у менi Дiану, i якщо це станеться, вона забере тебе до себе. А тобi ще рано помирати.“
    „Дiано... тобто суть. Ти причетна до викрадення Дейдри i вбивства її батька?“
    „Шляхи Джерела незбагненнi,“ туманно вiдповiла суть. „Але не вини в цьому Дiану. Її карма чиста.“
    „Але...“
    „Наша розмова закiнчена, я йду. Прощавай, Артуре.“
    „Дiано!“ гукнув я. „Дiано, стривай!“
    Вiдповiдi не було. У надрах Джерела панувала могильна тиша.
    — АРТУРЕ, — покликала мене Бренда. — НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ! ОБРАЗ НАКРИВАЄ ТЕБЕ. Я НЕ МОЖУ НIЧОГО ВДIЯТИ.
    — Зараз, — вiдповiв я i востаннє звернувся до надр Джерела, де мешкали сутi померлих адептiв: „Якщо хтось чує мене, хай передасть тiй, котра була Дiаною, що вона подарувала менi чарiвну дочку. I нехай вона знає, що я нiколи її не забуду.“
    На щастя, менi вистачило сил i витримки не зiрватися в останнiй момент. Я повернув Джерелу всю енергiю, яку взяв у нього, i лише потiм дозволив собi знепритомнiти...

    * * *

    Я отямився пiд тим самим мiнливим небом Безчасiв’я, змучений i розбитий. Поруч сидiла Бренда й сумно дивилася на мене.
    — Сестричко, — з боязкою надiєю промовив я. — Менi це наснилося?
    Вона спроквола похитала головою:
    — Нi, Артуре. Це було насправдi.
    Я поклав голову їй на колiна й заплакав.
    — Боже, що я накоїв! Навiщо я це взнав?! Як я зможу жити з таким тягарем на душi?!
    — Ти зможеш, — сказала Бренда. — Ти мусиш. Заради доньки, заради всiх нас. Ти дуже потрiбен нам, ми всi тебе любимо.
    — Я теж вас люблю, — вiдповiв я, витираючи сльози об сестрину спiдницю. — Але якщо Пенелопа дiзнається...
    — Вона не дiзнається, Артуре. Нiхто нiчого не дiзнається. Це буде нашим секретом, нашою страшною таємницею.
    — Страшною таємницею, — повторив я. — Так, страшною... жахливою...
    Я спробував пiдвестися, i це менi вдалося — щоправда, ноги тримали мене не дуже впевнено. Спершись на Брендине плече, я пiдiйшов до парапету i подивився на спокiйну гладiнь Джерела. Десь там, у глибокiй безоднi...
    — Брендо, ти знаєш, що я хочу зробити?
    — Здогадуюся.
    За мить у її руках з’явився великий букет сутiнкових троянд з блакитними пелюстками. Я мовчки взяв у неї квiти, нiжно торкнувся вустами до найбiльшого i найгарнiшого бутона, а потiм кинув увесь букет до Джерела.
    Тобi мiй прощальний дарунок, Дiано...

    Частина четверта
    ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА


    Роздiл 1
    Бренда

    Сьогоднi я провела в дорогу Артура, Брендона й Дану. Спершу хотiла податися разом з ними, та потiм передумала — треба ж комусь керувати Морґаном, який мав керувати державою пiд час Артурової вiдсутностi. Так я сказала братам, а вони зробили вигляд, що приймають мої арґументи, хоча було ясно як день, що це тiльки привiд, а не справжня причина, чому я вирiшила залишитися в Авалонi. Навiть найрозумнiшi i найрозсудливiшi люди (до яких належу i я) часом змушенi вдаватися до самообману. Це не визнання власної слабкостi, а радше видатний зразок безмежної хитростi людської — вмiння збрехати самому собi заради свого ж блага.
    Власне, ми з Брендоном обманювалися на пару. Йому було легше розставатися з мною, тiшачись надiєю на нашу швидку зустрiч у Сонячному Мiстi, а я, своєю чергою, палко переконувала себе, що будь-коли можу повернутися в Екватор до брата, з яким пов’язана нерозривними узами — чи то за примхою природи, чи то з Божої волi... Ми, чаклуни й вiдьми, обдарованi надзвичайною могутнiстю, що робить нас в очах простих смертних мало не богами, разом з тим просто-таки схибленi на пошуках Бога. Тут я не становлю якогось винятку — а проте мiй iнтерес до Творця всього сущого вельми специфiчний. У мене з ним особливi рахунки, i якщо вiн є, то гiрше для нього. Коли-небудь я розшукаю його, i тодi вiн одержить по заслузi...
    Коли ми прощалися, я прочитала в Артурових очах невисловлене запитання: „В чому проблема, сестричко? Якщо ви так тiсно зв’язанi, то хiба важлива для вас вiдстань?...“ Загалом, вiн має рацiю, от тiльки бiда в тому, що ми з Брендоном аж надто тiсно зв’язанi. Уявiть собi, що вас розрiзали навпiл i одну вашу частину помiстили за тисячi миль вiд iншої. Це, звичайно, груба i невдала аналоґiя, але нiчого влучнiшого я придумати не можу.
    На щастя, мислимо ми самостiйно. I я, i Брендон — двi окремi особистостi, унiкальнi, неповторнi. Ми часто сперечаємося, iнодi сваримося, брешемо одне одному, у нас рiзнi смаки, iнтереси, погляди на життя — але нарiзно жити нам не вдається. В усьому винен наш тiсний емоцiйний зв’язок.
    Моя перша спроба почати самостiйне життя закiнчилася повним фiаско. Менi дуже болiсно згадувати про це; тодi ми з Брендоном були на гранi божевiлля, i лише випадковiсть, авiакатастрофа, в якiй загинув мiй чоловiк, поклала край нашим стражданням. Моя єдина гiрка любов ранила мене в самiсiньке серце, i вiдтодi воно зашкарубiло, озлобилося. Втiм, Артур вважає мене винятковою душечкою, але вiн помиляється. Насправдi я злюка, а вся моя доброта — вiд Брендона, лише вiд нього.
    I от я знову намагаюся здобути самостiйнiсть. Я вирiшила залишитися в Серединних свiтах й допомогти Артуровi будувати новий Дiм. А Брендон повертається в Екватор, щоб зiйти на престол у Царствi Свiтла. Разом з Даною, своєю жiнкою.
    Я щиро бажаю їм щастя, але боюся, що одного мого бажання буде замало. Що далi, то милiша Брендоновi Дейдра i то бiльше вiн переконується, що поквапився, одружившись iз Даною. Чимраз частiше його вiдвiдують думки (я їх не чую, але вiдчуваю), що краще б вiн спробував вiдбити в Артура дружину. До речi, сам Артур був би радий цьому. Останнiм часом вiн остаточно збайдужiв до Дейдри i мрiє лише про Дану...
    ...Брендон вийшов на зв’язок (точнiше, активiзував наш постiйний зв’язок) i дав менi знати, що наближається до бар’єра нескiнченностi.
    Увага! Приведiть спинки ваших крiсел у вертикальне положення, пристебнiть паси безпеки.
    Мене добряче струснуло, але я була напоготовi, i цим усе обмежилося. Невдовзi Брендон знову зв’язався зi мною й повiдомив, що вiн з Артуром i Даною вже в Екваторiальних свiтах. Я побажала всiм трьом успiшного завершення подорожi.
    Ще якийсь час я сидiла, дослухаючись до своїх вiдчуттiв. Потiм встала i повiльно пройшлася по кiмнатi. Тепер нас iз братом роздiляла нескiнченнiсть, i я почувалась немов пiсля анестезуючого уколу. Це вже щось новеньке! Якщо в Безчасiв’ї братова присутнiсть була статична, то зараз — якась вiдсторонена. Тиск його емоцiй ослабнув до такої мiри, нiби вiн спав надзвичайно глибоким сном... чи, радше, перебував у летаргiї. Порожнечу, що була утворилася в менi, негайно заповнили мої власнi емоцiї. Я здобула бiльше самостiйностi — i пiзнала гiркоту самотностi.
    Першим моїм поривом було покликати брата, вiдновити наш колишнiй тiсний зв’язок, проте я стрималася. Без сумнiву, Брендоновi зараз теж кепсько, але вiн не кликав мене. I правильно робив. Нескiнченнiсть пiддає нас суворому iспиту, i ми маємо пройти через нього. Може, це наш квиток у майбутнє, той самий шанс, якого ми давно чекали... А втiм, не буду зайве обнадiювати себе. Поживемо, побачимо.
    Невдовзi менi урвався терпець. Я не звикла до внутрiшньої самотностi, для мене вона була новиною. Менi стало незатишно, я почувала себе покинутою й забутою, мене охопила панiка. Але й тодi я не покликала Брендона — почасти з упертостi, почасти з принципу. Нехай вiн перший вiдгукнеться, викаже слабкiсть, попросить розради; нехай вiн звернеться до мене за пiдтримкою, а не я до нього.
    Брендон не звертався. Вiн теж пiшов на принцип; почалася наша улюблена розвага, на зразок перетягування каната — хто кого перетерпить.
    А дзуськи, я не здамся! Зазвичай у таких змаганнях я була сильнiша за Брендона i цього разу не поступлюся, хоча вiн зараз у кращому становищi, нiж я. З ним Артур, незабаром вiн матиме пiдтримку вiд мами й дiда Януса, а в мене є лише Пенелопа, яка саме витає в хмарах. Точнiше, пiд склепiнням собору святого Андрiя Авалонського. Пiсля вiдвiдин Палат Смертi вона не на жарт захопилася iдеєю створити шедевр, що прославить її iм’я у вiках. Правда, пише не зловiсних чортiв i стражденних грiшникiв, а натхненнi лики янголiв, святих i угодникiв — хоча, як на мене, невелика рiзниця.
    Щоб скрасити свою самотнiсть, я вирiшила навiдатися в собор i побувати на черговому актi вистави, що тiшилася неабиякою популярнiстю серед мешканцiв Авалона. Щодня юрби городян, що зненацька стали вкрай побожними, приходять помолитися, отримати вiдпущення грiхiв i мiж iншим подивитися на сестру короля в забрудненiй робi, з пензлем у руцi i чарiвними мазками фарби на обличчi. Якщо хтось iз нас був по-справжньому щасливий, то це, звичайно, Пенелопа. Вона знайшла свiй Дiм i моментально стала в ньому загальною улюбленицею. Я завжди вважала її дуже милою дiвчинкою, проте не думала, що вона має такий сильний дар причаровувати людей — поза сумнiвом, успадкований вiд Юнони. Цей дар не мiг повною мiрою проявитися в Екваторi, бо для тамтешньої чаклунської спiльноти Пенелопа була, насамперед, дитям грiха. А тут — iнша рiч. Тут вона впливова персона, принцеса з роду Пендраґонiв, правнучка легендарного короля. Якщо попервах Пенелопа й боялася розголосу свого походження, то тепер її страх минув, i останнiм часом вона вже сама хоче позбутися цiєї маленької брехнi, щоб нi вiд кого не криючись називати Артура батьком.
    Однак, вийшовши з покоїв, я змiнила своє рiшення й передумала йти до собору. Моє кисле личко могло на решту дня зiпсувати Пенелопi настрiй, вона дуже чутлива до таких речей. Ну, а я, хоч i злюка, зовсiм не еґоїстка.
    Безцiльно блукаючи по палацу, я зустрiла ґрупу робiтникiв, що зi зляканим виглядом прокладали електричну проводку для освiтлення коридору. Ними керували Алан МакКормак i Ерiк Маелґон, нерозлучна парочка, мої пiдопiчнi, а останнiй також i мiй шанувальник. МакКормак доповiв менi, що годину тому одного зi слуг ушкварило струмом, коли той намагався запалити вiд лампи свiчку (на щастя, не вбило), поскаржився на неуцтво челядi (хоча сам зi скрипом розумiв закон Ома), потiм нi з того нi з сього поцiкавився, чи не бачила я сьогоднi Бронвен. Я сказала, що не бачила, i в думках поспiвчувала йому. Надало ж йому так невдало закохатися.
    Пiд час нашої з МакКормаком розмови Маелґон мовчав i лише дурнувато всмiхався, дивлячись на мене собачими очима. Хтось iнший вирiшив би, що вiн клеїть iз себе iдiота, але я знала, що це не так. Йому теж надало, i теж невдало. Бiдолашнi хлопцi! Нерозлучна парочка невдах...
    З мною зв’язався Морґан Ферґюсон i повiдомив, що Артур, Брендон та Дана вже в Екваторi. Я чемно вiдповiла, що знаю. Утiм, вiн знав, що я знаю. Просто йому хотiлося побалакати зi мною, от вiн i скористався з нагоди. Я не мала нiчого проти й пiшла до нього. Морґан, хоч i рiдкiсний нахаба, зовсiм непоганий хлопець, дуже цiкавий спiврозмовник.
    Я застала Ферґюсона в найяснiшому товариствi королiв Ґотланду та Атлантиди i князя-протектора Ґаллiсу. Цi троє, щойно зачувши про Формотворчi, не забарилися прибути до Авалона, щоб промiняти абсолютну владу на вiчну молодiсть i могутнiсть. Артур з великою помпою прийняв вiд них присягу вiрностi, засадив своїх нових васалiв за книжки, а себе проголосив iмператором Нового Свiту. А приблизно за мiсяць очiкувалося прибуття кiлькох європейських правителiв з аналоґiчними намiрами. Перед спокусою фактичного безсмертя не могло встояти нiяке честолюбство.
    При моїй появi Морґановi гостi квапливо вiдкланялися. Чомусь усi вважали, що в нас роман, а ми не поспiшали нiкого переконувати. Особисто менi це було вигiдно — авторитет Ферґюсона убезпечував мене вiд залицянь з боку iнших чоловiкiв. Донедавна Морґан мав дурну звичку розпускати руки, коли ми залишалися вiч-на-вiч, знай норовив полапати мене, за що я нагороджувала його ляпасами, а вiн одержував насолоду й вiд того, й вiд iншого. Але вiдтодi як вiн викупався в Джерелi, ми стали просто друзями.
    Наостанку Гендрiк Ґотiйський поцiкавився, чи не буде вiн допущений до Причастя за високою майстернiстю. Я вiдповiла, що тести не дали однозначно позитивного результату, тож за кiлька тижнiв їх слiд повторити. Молодий король атлантiв, василевс Костянтин, при цьому скептично посмiхався. Вiн був розумнiший за своїх колег i чудово розумiв, що їм трьом „висока майстернiсть“ не загрожує. Як глави в недалекому минулому не дуже дружнiх держав, вони не можуть розраховувати на нашу поблажливiсть. Тут нiчого особистого, це полiтика.
    Коли глави нинi дружнiх i добровiльно приєднаних держав пiшли, Морґан улаштувався в крiслi навпроти мене, ласо глянув на мої нiжки (незважаючи на невисокий зрiст, ноги в мене дуже красивi, зокрема тому я ношу короткi спiдницi) i, швидше за звичкою, нiж у сподiваннi здолати мiй опiр, сказав:
    — Боюся, про лiжко годi й мрiяти.
    — Мрiяти можеш, — з усмiшкою вiдповiла я. — Але тiльки мрiяти.
    Морґан зiтхнув i закотив догори очi. Зараз вiн ображено нявкне, подумала я. Ще з дитинства я взяла собi за звичку ототожнювати знайомих людей iз тваринами. Скажiмо, батько був для мене великим драконом, Артур — трохи меншим драконом, мама — доброю левицею, дiд Янус — старим мудрим левом, а Брендон — сiрим вовченям. Вiд нашої першої зустрiчi я однозначно асоцiювала Морґана з котом, спочатку через його жовто-зелене око, але невдовзi переконалася, що вiн справдi схожий на кота — здоровенного, самовдоволеного i грайливого кота, для якого що не мiсяць, то березень.
    — До речi, про високу майстернiсть, — озвався Морґан, спрямувавши розмову в конструктивне русло. — Я пiдготував свої пропозицiї щодо кандидатур на наступний мiсяць, але не встиг ознайомити з ними Артура.
    — Тепер цим завiдую я. Боюсь, Артур затримається довше, нiж сподiвався.
    — А що сталося?
    — В останнiй момент виникли ускладнення. Дуже неприємнi. Хiба вiн тобi не казав?
    — Жодного слова. Це значить, що я маю утриматися вiд запитань?
    — Та нi. Тут немає нiякої таємницi. Мабуть, Артур так квапився, що забув розповiсти. Вчора загинула Амадiсова дружина, Рахiль.
    — Пiдозрюється вбивство?
    — Не просто пiдозрюється, це очевидний факт. Нещасний випадок виключений. Хтось iз цiлком певним намiром пiдсунув Рахiлi дрiбку якоїсь радiоактивної речовини, перед тим як вона ввiйшла в Тунель.
    У Морґана вiдвисла щелепа.
    — Її... того... розщепило на атоми?
    — Атож, разом з усiм почтом. Загинуло понад двадцять високопоставлених синiв i дочок Iзраїлю.
    — Отакої!... Це може завадити Брендоновi стати королем?
    — Нi. Але може спровокувати вiйну мiж Домом Свiтла i Домом Iзраїлевим. Цар Давид прямо звинуватив у доччинiй смертi Амадiса. I не без вагомих пiдстав — бо тiльки Амадiс має доступ до уранових рудникiв у Царствi Свiтла; вiн один мiг орґанiзувати цей замах.
    — Але з якою метою?
    — Щоб усунути єдину перешкоду до його примирення з Брендоном. Стан Рахiлi мiг зруйнувати всi домовленостi.
    — Її стан?
    — Виявляється, вона була вагiтна. Чекала дитину, сина. Тобто — наступника престолу. За цих обставин Рахiль могла зажадати передачi влади своєму синовi i впровадження реґентства. У Домi Свiтла знову почався б розбрат.
    — Гадаєш, що Амадiс убив свою дружину й дитину?
    Я встала, пройшлася кiмнатою й зупинилася бiля письмового столу Морґана.
    — Я дуже упереджена проти Амадiса i вважаю його здатним на будь-яку ницiсть. А якщо бути об’єктивним... Навiть в очах найбезстороннiшого суддi Амадiс буде головним пiдозрюваним. Мало того, що вiн єдиний мiг роздобути в Царствi Свiтла необхiдну кiлькiсть урану. Ще бiльш пiдозрiлою видається та обставина, що нi Рахiль, нi її супутники не вiдчули нiякого негаразду — а всi чаклуни й вiдьми, що зросли в Домах Володарiв, перед входом у Тунель перевiряють себе та своїх супутникiв на радiоактивнiсть. Це навiть не звичка, а вироблений змалку рефлекс.
    — Тодi уран був захований у свинцевий контейнер, — припустив Морґан. — Або на нього були накладенi спецiальнi чари.
    — Контейнер вiдпадає, — сказала я. — Тим бiльше свинцевий. Iнша рiч — чари, що тимчасово перетворили б радiоактивнi ядра на стiйкi; а це ще один доказ проти Амадiса. Такi чари в принципi не можуть бути сконструйованi за допомогою Формотворчих, тут потрiбнi фундаментальнiшi прояви сил — Янь, Iнь чи Образ Джерела. Амадiс же, як верховний жрець Мiтри, має опосередкований зв’язок з Порядком i спроможний створити необхiдне закляття. Цар Давид у вiдозвi до народу Iзраїлю особливо наголосив на цьому. Також вiн натякнув, що Амадiс, можливо, дiяв не самочинно, а заручився пiдтримкою Артура та Брендона.
    — Отже, буде вiйна?
    — Боюся, що так. Цар Давид людина миролюбна, але вибору вiн не має. Цього вимагають звичаї предкiв: кревна помста — справа державної ваги, священний обов’язок.
    — Паскудно, — резюмував Морґан. — Наш архiєпископ буде засмучений. Вiн так мрiяв вiдвiдати iстинну батькiвщину Спасителя.
    — Доведеться зачекати, — сказала я. — Iзраїльтяни i в мирний час не дуже радi прочанам. Усi вони, за винятком невеликої секти месiанських юдеїв, вважають Iсуса самозванцем i зрадником свого народу... Мiж iншим, тобi не здається, що монсеньйор Корун МакКон уже готовий прийняти Причастя „за високою майстернiстю“? Перед своїм вiдбуттям Артур запропонував менi протестувати ґрупу напiвкровок i виявити в архiєпископа „особливi дарування“.
    — Чудова iдея, — пiдтримав Морґан. — Гадаю, настав час розвiнчати мiф про вроджену неповноцiннiсть напiвкровок. В дитинствi мене й самого дiставали однолiтки з чистокровних родин. А згодом я втер усiм носа.
    Я взяла зi стола складений навпiл аркуш.
    — Це твої кандидатури на „високу майстернiсть“?
    — Так.
    Я сiла в крiсло i пробiгла список очима. А коли пiдвела погляд, то побачила на Морґанових щоках рум’янець.
    — Отже, Монґфiнд? — значуще промовила я.
    — Ну... — збентежився вiн. — Думаю, не зайве буде показати, що i в юному вiцi можна досягти майстерностi.
    — Хiба? — засумнiвалась я.
    Морґан ще дужче зашарiвся.
    — Правду кажучи, в мене виникли певнi почуття... i менi якось не по собi. Вiдчувати потяг до дiвчинки, що навiть не стала дiвчиною — це схоже на збочення. А так я подбаю, щоб Монґфiнд швидко постаршала.
    Я похитала головою:
    — Тiльки не кажи, що я не попереджала.
    — Я нiкого не звинувачую. Я знав, на що йду, коли обрав її своїм Провiдником. Монґфiнд чарiвне дитя, а коли виросте, стане чарiвною жiнкою... А ще вона така схожа на Дану.
    — Видно, твоєму синовi доведеться шукати iншу наречену.
    — Камлах тiльки радiтиме.
    — А Монґфiнд?
    — Зазвичай ученицi закоханi в своїх учителiв, i Монґфiнд не виняток. Зi свого боку я докладу всiх зусиль, щоб її дитяча закоханiсть переросла в дорослу любов.
    — Щасти тобi, — сказала я, додавши до списку ще кiлька iмен, зокрема архiєпископа. — А якщо в майбутньому Артур визнає Монґфiнд гiдною стати адептом? З огляду на її здiбностi, це цiлком iмовiрно. Що тодi?
    Морґан осмiхнувся з нахабним виглядом людини, яка знає те, що iншим невiдомо.
    — Це мене не турбує. Я маю рецепт протиотрути.
    Я пильно придивилася до нього. Нi, це не блеф. Вiн справдi щось знає.
    — Подiлишся з мною, чи це секрет фiрми?
    — Нiякого секрету. Це навiть не моє вiдкриття, а Данине. Я лише зробив висновки.
    — А саме?
    — Ти помiтила, як Дана ставиться до Брендона? Вона любить його — та не як чоловiка, а радше як брата.
    — Може, наслiдки контакту кожен сприймає iндивiдуально, — припустила я. — I для Дани пiвтора мiсяця замало.
    — Не пiвтора мiсяця, — уточнив Морґан. — Понад рiк. Пам’ятаєш, перед своїм весiллям вона зникла на кiлька днiв?
    — Провела їх у швидкому потоцi часу?
    — У дуже швидкому. Погодься: чотирнадцять мiсяцiв бiльш нiж достатньо. А проте її дружнi почуття до Брендона не обернулися на пристрасть. Втiм, i її ставлення до Артура не змiнилося — але вона й ранiше була нестямно закохана в нього. Просто Дана дуже стримана дiвчина.
    — Невже це через те, що... — Я затнулася.
    — Авжеж, — незворушно пiдтвердив Морґан. — Через те, що сталося мiж ними в Безчасiв’ї.
    — А звiдки ти знаєш? Артур розповiв?
    — Нi, вiн не зволив. Розповiла Дана.
    — Дана?!
    Морґан зобразив щирий подив:
    — А що тут такого? Хiба не можуть чоловiк та жiнка бути просто близькими друзями? Я, звiсно, не заперечую, що мав Дану на оцi, але так склалося, що вона вiддала своє серце iншому. Отож я мусив задовольнитися суто дружнiми стосунками.
    — Аж надто дружнiми, — вражено мовила я. — Зазвичай жiнки розповiдають про такi речi лише близьким подругам.
    — Виходить, що Дана вважає мене близькою подругою.
    Якись час ми мовчали. Обдумавши Морґановi слова, я мусила визнати, що вiн має рацiю. Згодом я й сама дiйшла б такого висновку. Вiн випередив мене тiльки тому, що знав про чотирнадцять мiсяцiв, якi Дана провела у швидкому потоцi.
    — Отже, — врештi озвалася я, — Артур i Дана, самi того не пiдозрюючи, перехитрили захисну проґраму Дi... Джерела. Вони були такi близькi, що потiснили на другий план Брендона й Дейдру. В момент занурення Джерело зафiксувало наявнiсть у Дани контакту з матерiальним свiтом, але при проходженнi Кола Адептiв цей контакт пiдмiнився iншим — з Артуром... — Я спроквола похитала головою. — Сумнiваюся, що Дана довго затримається в Домi Свiтла.
    Морґан згiдно кивнув:
    — Вона повернеться навiть ранiше, нiж ти гадаєш. Чесно кажучи, я був певен, що вона взагалi залишиться. Та, мабуть, останньої митi їй забракло рiшучостi сказати Брендону й Артуру правду.
    — Яку правду?
    Ферґюсон з сумнiвом подивився на мене, нiби зважував, чи гiдна я довiри.
    — Ай, гаразд, — зiтхнув вiн. — Однаково це незабаром розкриється. Рiч у тiм, що любовнi iгри в Безчасiв’ї мали для Дани й Артура ще один наслiдок. Вони зачали в Джерелi дитину.
    — Що?! — вражено вигукнула я. — Дана чекає вiд Артура дитину?
    — Вже не чекає. Вона народила її у швидкому потоцi часу. Це дiвчинка на iм’я Дейдра. Вроджений адепт Джерела.

    Роздiл 2

    Артур

    Ми вийшли з Тунелю на свiтаннi. Навколо нас простяглася мовчазна червона рiвнина; холодне розрiджене повiтря з незвички п’янило. Особливо Дану.
    — Бачиш он ту яскраву зiрочку? — промовив я, вказуючи на схiд. — Це Аврора, ранкова зоря, третя планета Сонячної системи. В iнших свiтах на нiй живуть люди i називають її Землею. А в цьому свiтi населена четверта планета, яку зазвичай звуть Марсом. Та коли ти запитаєш у мiсцевих мешканцiв, що в них пiд ногами, вони скажуть — земля. Тож у Всесвiтi все вiдносне.
    Дана кивнула i нишком стисла мою руку. Вона зрозумiла, що я намагаюся пiдбадьорити її, вiдволiкти вiд похмурих думок, що не давали їй спокою на всьому нескiнченному шляху. Я не знав, що її гнiтить, але почував це, i тому зробив промiжну зупинку перед останнiм коротким стрибком до Зали Переходу Марсiанської Цитаделi.
    Брендон присiв навпочiпки, зачерпнув жменю пiску i пропустив його крiзь пальцi. Повторивши цю процедуру кiлька разiв, вiн випростався i сказав:
    — Дано, давай розставимо всi крапки над „i“. Ти щось недомовляєш. Вiд самого початку ти була не в захватi вiд мого рiшення повернутися в Екватор, але вiдкрито не заперечувала. А зараз маєш такий вигляд, нiби каєшся. Що з тобою?
    Дана розгублено глянула на нього, потiм на мене, потiм знову на Брендона... рвучко пригорнулася до мене й гiрко заридала. Я гладив її довге кучеряве волосся i час вiд часу кидав винуватi погляди на брата, що дивився на нас скорiше тоскно, нiж роздратовано.
    — Не розумiю, — нарештi озвався вiн, — навiщо ми одружилися? Якщо ми обоє не хотiли цього, то на бiса ми одружилися?
    — Людям властиво помилятися, — сказав я, бо треба було щось сказати.
    Дана пiдняла голову i нашi погляди зустрiлися. Я зрозумiв, що це неминуче, i поцiлував її.
    — Я геть заплуталася, любий, — сказала вона. — Я накоїла безлiч дурниць. Я сама не тямила, що роблю... А все через те, що ти одружився з Дейдрою...
    — Я пропонував тобi корону, — нагадав я.
    — Жартома.
    — Аж нiяк, це було серйозно. Тодi я навiть не розумiв, як це було серйозно.
    — Може, помiняємося, га? — уїдливо запитав Брендон. — Ти забирай собi Дану, йди до нашої матiнки, домовляйся з Амадiсом i сiдай на трон Свiтла. А я повернуся в Авалон, де займу твоє мiсце i на престолi, i на подружньому лiжку.
    Вивiльнившись iз моїх обiймiв, Дана пiдiйшла до нього i взяла за руку.
    — Цинiзм тобi не личить, Брендоне. Ти дуже добрий, гарний, порядний, i я люблю тебе... як друга та брата. Навiть Джерело не змусило мене покохати тебе як чоловiка. Вибач.
    Брендон зiтхнув:
    — Не варто вибачатися, Дано. Може, це й на краще. Боюсь, я не змiг би вiдповiсти тобi взаємнiстю, i те, що Джерело не вплинуло на твої почуття, для всiх нас велике благо.
    Дано повернулася до мене, i я знову обiйняв її.
    — Я буду з тобою, Артуре, — палко мовила вона. — Я не вiддам тебе Дейдрi.
    Ми знову поцiлувалися на очах у Брендона. Брат не витримав i вiдвернувся.
    — То що будемо робити? — глухо запитав вiн. — Як пояснимо рiдним, що по дорозi я втратив жiнку? Вiрнiше, що вона пiшла вiд мене до мого брата.
    Так ми i стояли, розгублено дивлячись один на одного. Дана, зарившись лицем на моїх грудях, тихо схлипувала.
    — Артуре, я маю сказати тобi щось важливе. Дуже важливе.
    — Що?
    — Я... У мене...
    О боги! Невже?...
    — Ти вагiтна?
    — Н-нi... Правда нi.
    — То що ж?
    Дана трохи помовчала, потiм вiдповiла:
    — Не зараз, пiзнiше. Я ще не готова. Це зачека... — Вона замовкла на пiвсловi, вiдсахнулась вiд мене й викликала Образ Джерела. Ми з Брендоном вчинили так само.
    Просторовий континуум поблизу нас викривився, в ньому утворився розрив, з якого вийшла струнка золотоволоса жiнка, Снiгова Королева...
    — Бронвен! — вигукнув я. — Що ти тут робиш?
    — Йшла за вами, — вiдповiла вона. — Але не з цiкавостi, а через цю дурепу. — Бронвен вказала на Дану. — Вона сама не вiдає, що творить. Я до останнього сподiвалася, що вона передумає, зiзнається вам.
    — У чому? — запитав Брендон.
    — Бронвен, не треба! — з благанням у голосi озвалася Дана.
    Бронвен пiдiйшла до неї й обняла її за плечi.
    — Як хочеш, любонько, — лагiдно сказала вона. — Не хочеш казати, не треба. Але ж ти чудово розумiєш, що твоє мiсце не тут, а там. Хiба нi?
    Дана мовчки кивнула.
    — От i добре, — вела далi Бронвен. — Будь розумною дiвчинкою i плюнь на цi дурнi забобони. Те, що Брендон твiй чоловiк, ще не означає, що ти мусиш ходити за ним слiдом, як собача. — Вона подивилася на нас. — Даруйте, друзi, ми маємо йти.
    — Нi, стри... — почав я, але було пiзно. Обидвi дiвчини зникли.
    Точнiше, зникла Дана. Бронвен лише перемiстилася на двiйко крокiв убiк. Її волосся стало рудим i кучерявим, а в очах мерехтiли лукавi смарагдовi вогники.
    — Я передумала, — життєрадiсно заявила вона. — I залишаюся з вами.
    — А де Дана? — запитали ми з Брендоном майже одночасно.
    — Вже в Серединних свiтах. Я залишила її в Безчасiв’ї.
    — То ти...
    — Атож! Я врештi досягла дев’ятого рiвня Кола Адептiв, а за ним менi вiдкрився десятий, таємний — вiн доступний лише Хазяйцi Джерела. Тепер я можу потрапити в Безчасiв’я навiть звiдси, з Екватора.
    — Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я. — Але менi хотiлося б знати, що з Даною.
    — Вона дурна, от що з нею. Синдром часткової втрати розумових здiбностей на ґрунтi докорiв сумлiння. Згодом це мине.
    — Але...
    — Бiльше нi про що не питай, Артуре. Дана сама розповiсть, коли захоче.
    — Гаразд, — кивнув я. — До речi, навiщо цей маскарад зi змiною зовнiшностi?
    Бронвен кокетливо всмiхнулася:
    — Хiба я вам не подобаюсь?
    — Навпаки, — чемно вiдповiв Брендон. — Твоя краса стала м’якша й витонченiша.
    — Щойно я занурилася в Джерело, — пояснила вона, — i попросила його трохи змiнити мою зовнiшнiсть.
    — А з якого дива? — поцiкавився я.
    — По-перше, мене вже дратують твої асоцiацiї зi Снiговою Королевою. А по-друге, з рудим волоссям i зеленими очима менi буде легше видавати себе за Дану.
    — Хочеш замiнити її?
    — Тимчасово, щоб виручити вас. Як менi вiдомо, Дана ще не спiлкувалася нi з ким iз вашої рiднi, а отже, нiхто не бачив її обличчя.
    — У нас не заведено представляти дружин i наречених через дзеркало, — вiдповiв я. — Отож нiхто не запiдозрить пiдмiни. А який у цьому сенс?
    — Вам треба вигадати час, хiба нi? Зараз вам нi до чого зайвi ускладнення. От коли Брендон стане королем Свiтла, то вiн зможе розiрвати свiй шлюб з Даною, i тодi я повернуся в Авалон.
    — Не зовсiм так, — зауважив Брендон. — В цьому разi питання про розiрвання мого шлюбу вирiшуватиме Амадiс... Гм, якщо тiльки вiн не винен в убивствi дружини. Суть нашого з ним компромiсу якраз i полягає в подiлi влади — я стаю суто свiтським главою Дому, а Амадiс зберiгає за собою титул верховного жерця Мiтри i всi свої повноваження як духовного владики.
    — От нехай вiн i розiрве наш... тобто твiй з Даною шлюб.
    Брат повернувся до мене:
    — А це iдея, Артуре. Як ти думаєш?
    — Цiлком згоден, — сказав я, дiстаючи з кишенi дзеркальце.
    — Хочеш зв’язатися з мамою? — запитав Брендон.
    — Це вона викликає мене.
    Туман у дзеркальцi розступився, i я побачив чарiвне обличчя найдорожчої жiнки в моєму життi. Вона ласкаво всмiхалася менi.
    — Де ти, синку?
    — Вже на Марсi. В центрi Великої Пiщаної Рiвнини.
    — Отже, ти здогадався?
    — А про що я мав здогадатися?
    — Якимсь чином стало вiдомо, коли й де вас чекати. Зараз у Залi Переходу зiбрався цiлий натовп — вам готують урочисту зустрiч.
    Ми обмiнялися розумiючими усмiшками. Юнона знала про свiй недолiк i всiма силами боролася з ним. Та попри всi намагання, їй не завжди вдавалося стримати свого занадто балакучого язика.
    — Амадiс теж там? — запитав я.
    — Авжеж. Вирядився в найрозкiшнiшу зi своїх попiвських ряс, тримає в руках корону Свiтла на оксамитовiй подушечцi.
    — А бодай йому холера! Вiн геть здурiв!
    — Вiн у панiцi. Аж тiпається зi страху. I прагне перекласти всю вiдповiдальнiсть на вашi плечi.
    — Так просто вiн не вiдбудеться, — сказав Брендон, пiдiйшовши до мене i зазирнувши в дзеркальце. — Привiт, мамо.
    — Здрастуй, хлопчику... Ти дуже блiдий. Що сталося?
    — Нiчого особливого. Просто проблеми з Брендою... через наш зв’язок... Але це потерпить. Ти зараз у Залi Переходу?
    — У вiдлюдному куточку. Вигадала хвильку, щоб попередити вас.
    — Правильно зробила. Ми там не з’явимося. Будемо чекати тебе в Дiаниних Сутiнках. Зможеш непомiтно втекти?
    — Спробую.
    Коли ми закiнчили розмову, я сунув дзеркальце в кишеню i запитав у брата:
    — Щодо Бренди ти правду сказав, чи то була просто вiдмовка?
    — Нiяка не вiдмовка. У нас справдi проблеми. Пiсля проходження нескiнченностi я почуваю її на кiлька порядкiв слабше, нiж звичайно.
    — Але ж ви цього хотiли. Вас обтяжував тiсний зв’язок.
    — Обтяжував, — погодився Брендон i тут-таки мерзлякувато пересмикнув плечима. — Але зараз менi так самотньо...

    * * *

    Я думав, що застану будинок Пенелопи занедбаним, але був приємно здивований. У холi було прибрано, повiтря пахло не пилом i затхлiстю, а свiжим квiтковим ароматом, фiранки на вiкнах сяяли бiлизною. Матерiалiзувавшись бiля камiна, ми трохи налякали вгодованих i доглянутих золотошерстих звiрят, що грали на вкритiй килимом пiдлозi, не виказуючи анi найменших ознак здичавiння.
    — Так, так, так! — почувся з кухнi знайомий голос. — Завiтали гостi. I навiть не постукали.
    Останнi слова Дiонiс проказав уже в холi, йдучи до нас з великою тацею в руках, на якiй стояло п’ять кришталевих келихiв, двi пляшки вина i кiлька тарiлок iз закусками. Зi спритнiстю справдешнього офiцiанта вiн на ходу поставив тацю на стiл, мiцно обiйняв мене, потiм Брендона, а Бронвен церемонно вклонився.
    — Ледi Дана, якщо не помиляюся? Моє шануваннячко.
    — Помиляєшся, — сказав я. — Бронвен, дозволь вiдрекомендувати тобi нашого кузена Дiонiса, принца iз Сутiнкiв. Дiонiсе, познайомся з принцесою Бронвен Лейнстер, небогою покiйного короля Брiана.
    — Он як! — Дiонiс був здивований, проте не забув про ввiчливiсть i галантно поцiлував руку Бронвен. — Отже, ви Хазяйка Джерела? Для мене це велика честь.
    — Багато чула про вас, мiлорде Дiонiс, — люб’язно вiдповiла Бронвен. — Ви близький друг Артура, i я сподiваюся, що ми з вами потоваришуємо.
    — Не маю жодного сумнiву, панi. — Вiдтак Дiонiс запитливо глянув на Брендона: — А де ж твоя чарiвна дружина, кузене? Де майбутня королева Свiтла?
    Брендон сумовито промовчав.
    — Це довга iсторiя, — вiдповiв я. — I дуже заплутана. Скажу лише, що Дана мусила залишитися в Серединних свiтах. Тут її замiнить Бронвен.
    — Замiнить? Як це розумiти?
    — Всi мають думати, що я Дана, — пояснила Бронвен. — Аж доки Брендон стане королем.
    — Деталi потiм, — додав я.
    Дiонiс мугикнув:
    — Дивнi речi кояться на свiтi... Але якщо ви хочете розiграти цей спектакль, не кажiть нiчого вашiй матерi.
    — Певна рiч.
    — Ну то що. Сiдайте, вип’ємо по келишку за нашу зустрiч. Юнону чекати не будемо — хто не встиг, той спiзнився. До того ж вона, мабуть, затримається.
    Дiонiс запобiгливо пiдсунув крiсло до Бронвен. Вона усмiшкою подякувала йому й сiла. Потiм вiн наповнив келихи вином, i ми випили.
    — Мама попросила тебе зустрiти нас? — поцiкавився Брендон.
    — Не зовсiм так. Вона просто попередила, що ви прямуєте сюди.
    — Ти тут живеш? — запитав я.
    — Атож. З дозволу Пенелопи, звiсно. Це чарiвне мiстечко. На нього претендувала Мiнерва, але я випередив її й улаштував тут своє лiгвище. Амадiс про це знає i швидко вирахує, де вас шукати.
    — Нас це не турбує, — сказав Брендон. — Ми втекли не вiд самого Амадiса, а вiд тiєї офiцiйної зустрiчi, що вiн нам приготував. От негiдник — хотiв зобразити все так, буцiмто ми з Артуром беззастережно пiдтримуємо його. Але я не прийму з його рук корону, поки не переконаюся в його невинностi.
    — А як з’ясується, що вiн винний? — запитала Бронвен.
    — Тодi на нього чекає суд, — вiдповiв я. — Проте не думаю, що Амадiс причетний до вбивства Рахiлi. Тут учувається Александрова рука.
    Брендон пирхнув:
    — I як вiн мiг це влаштувати, коли не має навiть доступу в Царство Свiтла?
    — Дуже просто: вступив у змову з Порядком.
    — Дурницi! Вiн переконаний християнин.
    — Насамперед, вiн аґресивний фанатик. Можливо, через Гаральдову смерть вiн остаточно схибився й уявив себе ангелом-месником.
    Мiй брат iз сумнiвом похитав головою:
    — Не раджу дiлитися цими пiдозрами з мамою.
    — Не буду, — сказав я. — До речi, Дiонiсе, як справи на Землi Обiтованiй?
    — Паскудно, — похмуро вiдповiв той. — Весь Iзраїль вирує, готується до священної вiйни. Цар Давид втрачає контроль над пiдданими. Та й ваш Дiм гарний. Я не заперечую — Рахiль була кепською королевою Свiтла. Та це ще не привiд улаштовувати в зв’язку з її смертю народнi гуляння.
    — Цi гуляння були масовi?
    — Досить масовi i досить екзальтованi, щоб образити почуття дiтей Iзраїлю. Боюсь, вiйни вам не уникнути за жодних обставин.
    Я важко зiтхнув, дiстав з кишенi сигарету й закурив.
    — А даму не почастуєш? — запитала Бронвен.
    Перш нiж я встиг зреагувати, Брендон i Дiонiс уже простягнули їй свої пачки. Бронвен узяла сигарету в Дiонiса, а прикурила вiд Брендонової запальнички.
    — Хiба цар Давид не розумiє, що його Дiм приречений на поразку? — промовила вона. — З такими вождями, як Артур i Брендон, Свiтло практично невразливе.
    — Це розумiють майже всi, i в першу чергу — сам Давид. Але я вже казав, що вiн втрачає контроль над пiдданими, серед яких телепнiв не менше, нiж серед дiтей Свiтла. До того ж не можна скидати з рахункiв тi iдiотськi гуляння. Хто б не вбив Рахiль, Дiм Свiтла завдав Iзраїлевi смертельну образу, змити яку може лише кров.
    Тут я дещо згадав.
    — Вони тримають Каролiну заручницею?
    — На щастя, нi, — вiдповiв Дiонiс. — Вона швидко зорiєнтувалася i втекла на Марс. У кмiтливостi Каролiнi не вiдмовиш.
    — Хоч це добре, — з полегкiстю зiтхнув Брендон. — Якби їй щось заподiяли, ми мусили б оголосити зустрiчну вендету. А так сестра лише втратила чоловiка.
    — Не втратила. Арам бен Єзекiя залишив Землю Обiтовану разом з Каролiною. Схоже на те, що їхнiй шлюб був не лише полiтичним актом.
    Цiєї митi я вiдчув присутнiсть тунельних чарiв. Бронвен негайно загасила сигарету в попiльничцi. Ми з Брендоном квапливо встали. Дiонiс пiдвiвся слiдом за нами, отримавши попередження встановленої в будинку сиґналiзацiї.
    — Мабуть, мама, — сказав Брендон.
    Юнона мала свiй стиль. Вона вважала поганим тоном з’являтися на очах у стороннiх i завжди виходила з Тунелю десь у вiдлюдному куточку. Плавною ходою вона спустилася сходами в хол — вiчно юна i прекрасна, зодягнена в червону з золотом тунiку, а на її густому каштановому волоссi був укрiплений легкий вiнець королеви-матерi. Вона змiряла нас своїм ясним поглядом, усмiхнулася своєю слiпучою усмiшкою i лагiдно промовила до Бронвен:
    — То ти i є Дана? Я уявляла тебе трохи iншою.
    — Часом зовнiшнiсть оманлива, ваша величносте, — скромно вiдповiла Бронвен.
    Юнона обняла її.
    — Що ти, донечко! Називай мене мамою. Ти ж моя невiстка.
    — Добре... мамо.
    У великих, тепер уже зелених очах Бронвен заблищали сльози. Сама того не пiдозрюючи, Юнона зачепила найпотаємнiшi струни її душi. Як i багато дiтей, що рано втратили батькiв, Бронвен жадала материнської ласки й турботи, мрiяла коли-небудь зустрiти жiнку, що замiнить їй матiр. А моя мама — живе втiлення iдеалу нiжної й люблячої матерi. Це мама моєї мрiї, що стала реальнiстю з моменту мого народження...
    Дивлячись на щасливi обличчя Юнони та Бронвен, я подумав, що матiнка дуже засмутиться, коли наш обман розкриється.

    Роздiл 3

    Бренда

    Коли я ввiйшла до кiмнати, Дейдра навiть не глянула в мiй бiк. Вона сидiла перед монiтором i захоплено спостерiгала за тим, як комп’ютер грає сам iз собою в шахи. Найпевнiше, вона просто не помiтила моєї присутностi.
    Я пiдiйшла до неї зi спини й подивилася на екран. Спочатку менi здалося, що „гравцi“ задiянi на рiзних рiвнях майстерностi — а це наперед визначало результат партiї. Бiлi витримували тривалi паузи перед кожним ходом, чорнi реагували майже миттєво... а проте програвали. Вони спробували звести партiю внiчию за допомогою вiчного шаха, але бiлi розгадали їхнiй план i вiдмовилися вiд запропонованої жертви. Тодi в центрi екрана з’явилося вiконце з повiдомленням:

    „Поразка чорних. Партiя завершена.
    Зберегти протокол?“

    Як не дивно, комп’ютер сам вiдповiв „Так“ i записав протокол партiї на диск.
    Дейдра повернулася до мене:
    — Ось так! Нарештi виграла. Привiт, Брендо. Вибач, що зразу не привiталася.
    — Ти хочеш сказати, — недовiрливо мовила я, — що грала з комп’ютером у шахи?
    — I виграла! Вперше на такому високому рiвнi.
    — А як ти робила ходи?
    — Так само, як iншi. Подумки брала фiгуру й переставляла її. За допомогою телепатичної мишi. Пенелопа казала, що до пробудження Дару я не зможу нею користатися — але, як бачиш, змогла.
    — Нi, стривай! — сказала я i вивела на екран звiт про поточну конфiгурацiї системи. — Не все так просто. Зараз драйвер мишi не завантажений. Хiба не бачиш, що на екранi нема її курсору?
    — А навiщо вiн менi? Я й без нього обходжуся.
    — Ну гаразд. Давай розберемося. — Я запустила проґраму гри в шахи. — У тебе бiлi, в комп’ютера чорнi. Грай i не звертай на мене уваги.
    Дейдра зробила перший хiд, комп’ютер блискавично вiдповiв. Почав розiгруватися стандартний дебют.
    Протягом цiлої хвилини я контролювала стан мишi. Вона була „мертва“ — Дейдринi думки нiскiлечки не впливали на неї.
    Потiм, припустивши, що в процесi гри Дейдра мимоволi натискає своїми думками вiдповiднi клавiшi, я перевiрила клавiатуру. Цiлковита мовчанка...
    — Ну що, переконалася? — запитала Дейдра.
    — Будь ласка, продовжуй.
    Дейдра мугикнула й пожертвувала якiстю в обмiн на вигiдне положення свого ферзя. Вона ввiйшла в азарт.
    А я викликала Образ Джерела й обережно спробувала визначити, яким чином її розум впливає на операцiйну систему. Виявилося, що через ядро, оминаючи зовнiшнi канали вводу-виводу та драйвери пристроїв. Вона безпосередньо керувала роботою процесора!
    Вражена своїм вiдкриттям, я бебехнулася в найближче крiсло. Дейдра вiдвела погляд вiд екрана й занепокоєно глянула на мене:
    — Що з тобою, Брендо? Тобi зле?
    — Нi. Просто... розгублена.
    — Невже через те, що я роблю?
    — Через те, як ти це робиш, — уточнила я. — Ти навiть не уявляєш, що це означає.
    — Щось погане? — стривожилася Дейдра. — Тiльки не кажи, що в менi сидить диявол.
    — Я цього не кажу. Генiй може служити як на благо, так i на зло; все залежить вiд його носiя. А в тобi добре начало сильнiше.
    У мiру того, як Дейдра усвiдомлювала значення моїх слiв, її щоки то червонiли, то блiдли вiд задоволення, здивування, переляку...
    — Хочеш сказати, що я вже зараз здатна на те, що багатьом недоступне?- Що недоступне рештi, — пiдкреслила я.
    — I тобi?
    — I менi.
    Дейдра наказала комп’ютеровi перервати гру, встала з крiсла i пройшлася по кiмнатi. Її очi збуджено блищали, а обличчя виражало цiлу гаму суперечливих почуттiв. У цi секунди вона була така прекрасна, що мене кинуло в жар... Але це — вiд Брендона. Немилосердний Господь, що в безмежнiй жорстокостi своїй створив мене жiнкою, не завдав собi клопоту зробити мене лесбiйкою.
    — Це ж так просто, — нарештi озвалася Дейдра. — Так природно.
    — У тiм-то й рiч, що природно — для тебе. Ти спiлкуєшся з комп’ютером на рiвнi елементарних операцiй, тобi не треба складати проґрами, потiм компiлювати їх, переводити в машинний код...
    — I що це означає?
    — Багато чого. Зокрема, коли ти опануєш сили, то зможеш керувати ними безпосередньо, без заклять, так швидко й ефективно, що iншим i не снилося. Мене вiд самого початку вражали твої успiхи в математицi, та я навiть подумати не могла, що ти на таке спроможна. Менi вiдома лише одна людина, що мала схожi здiбностi.
    — Хто це?
    — Її звали Дiана. Але вона давно вмерла.
    — Пенелопина мати?
    Я здивовано втупилася в неї:
    — То ти знаєш?!
    Дейдра вмостилася в сусiдньому крiслi й вiдповiла:
    — Що Пенелопа Артурова донька, я знаю давно. I вона знає, що я знаю. А минулого тижня менi вже набридла ця гра, i я прямо запитала, як звали її матiр. Вона й вiдповiла. Взагалi, я не зрозумiю, навiщо ви це приховали.
    — Є причини. Пенелопа не казала тобi, ким доводилася Артуровi Дiана?
    — Невже сестрою?
    — Не так круто. Тiткою по матерi. Хоча й була на п’ять рокiв менша за Артура.
    — Розумiю, — замислено мовила Дейдра. — Пенелопа боїться, що на неї скоса дивитимуться... Але ж вона в цьому не винна. Як, власне, й Артур. Не даремно кажуть, що любов слiпа i серцю не накажеш. Людина любить того, кого любить, а не того, кого хоче любити.
    — Ти не засуджуєш Артура? — запитала я.
    Дейдра зрозумiла, що я маю на увазi, i на її обличчя набiгла тiнь.
    — Не засуджую... Але менi гiрко й боляче. Я так мрiяла про справжнє, велике кохання... Менi здавалося, що я знайшла його, що буду щаслива... — Її вуста зблiдли i затремтiли. — Та тут втрутилася Дана i разом з Джерелом зруйнувала всi мої мрiї, всi надiї...
    Я пересiла зi свого крiсла до Дейдри й мiцно обняла її.
    — Ти щось почуваєш до Брендона?
    — Так, бажання, пристрасть... Але ми не були близькi.
    — Я знаю.
    Якийсь час ми мовчали. Пригорнувшись до мене, Дейдра ледве стримувала сльози. Нарештi вона запитала:
    — Як там вони?
    — Поки розбираються в ситуацiї. Брендон ще не прийняв Амадiсового зречення. — Я зробила виразну паузу й подивилася їй в очi. — Дейдро, як ти ставишся до того, щоб помiняти свiй вiнець Авалона на корону Свiтла?
    — Пропонуєш розлучитися з Артуром i вийти за Брендона?
    — Так.
    — I Артур згоден?
    — Так.
    Дейдра iстерично хихикнула:
    — Далебi, до чого ми докотилися! Брати мiняються жiнками... Розкiшний буде скандал!
    — Та вже ж буде, — пiдтвердила я. — Пiсля свого коронування Брендон розлучиться з Даною. Вони обоє визнали, що їхнє одруження було помилкою.
    — Отже, Дана повернеться назад?
    — Так.
    — От цiкаве питання, — промовила Дейдра, намагаючись зобразити цинiзм, однак у її голосi бринiла гiркота. — Там, в Екваторi, з ким вона спить — з Брендоном чи з Артуром? Чи з обома по черзi?
    — Нi з ким, — вiдповiла я. — Зараз Дана не з ними. Вона повернулася назад.
    — Правда? Менi нiхто не сказав.
    — Бо нiхто не знає. Дана не в Авалонi.
    — А де?
    Я забарилася з вiдповiддю. Власне, тому я й прийшла до Дейдри, щоб сказати їй усю правду, але тiльки тепер повною мiрою усвiдомила, який це буде для неї удар. Та iншого виходу я не бачила. Дейдра повинна знати про свою тезку, вона повинна прийняти рiшення. Корона Свiтла чекає на неї, а Брендон дуже її потребує.
    — Дейдро, — м’яко заговорила я. — Мушу сказати тобi одну рiч. Це буде неприємно для тебе, але ти маєш знати.
    Вона пiдвелася з крiсла, вiдiйшла до вiкна i, дивлячись на вiчнозелений двiрський парк, з якимсь неприродним спокоєм запитала:
    — Дана чекає вiд Артура дитину?
    — Ну... ти майже вгадала, — вiдповiла я.
    Вона повернула до мене своє обличчя, на якому був написаний подив.
    — Як це „майже“? Хiба можна майже чекати дитину?... Чи вона не знає, вiд кого вагiтна?
    Я глибоко вдихнула, потiм видихнула.
    — У Дани вже є дитина. Дiвчинка. Вона народила її у свiтi, де час тече дуже швидко.
    Дейдра судомно зчепила пальцi рук i, закусивши губу, з болем i мукою подивилася на мене. По її щоцi скотилася велика сльоза, а з грудей вирвалося кiлька здавлених схлипiв. Потiм вона, не мовивши анi слова, прожогом кинулася до дверей, що вели в спальню.
    Я важко зiтхнула, але за Дейдрою не пiшла. Зараз бiдоласi треба побути самiй, оплакати втрачене кохання, зруйнованi iлюзiї, загублене щастя. Вона має пройти босонiж по скалках розбитих надiй, щоб вибратися з глухого кута, куди завело її життя, i ступити на новий шлях. Вiн теж не буде встелений трояндами — але Брендон подбає про цiлющi трави для її зранених нiг i про нiжнiсть для її стражденного серця...
    У дверi постукали, i я дозволила ввiйти. З’явилися Морґан i Пенелопа.
    — Вона вже знає? — запитав Ферґюсон.
    — Так.
    — I як вiдреагувала?
    — Плаче в спальнi.
    Вiн знизав плечима:
    — Iншого я не чекав.
    — Даремно ти, — з докором озвалася Пенелопа. — Навiщо травмувати її?
    — Рано чи пiзно довелося б. I краще зробити це зараз.
    — Захопилась iдеєю влаштувати особисте життя Брендона?
    — Не заперечую, маю це на метi. Та насамперед я дбаю про те, щоб твоя менша сестричка зростала в повноцiннiй сiм’ї, з татом i мамою, якi любили б її й один одного.
    — Але...
    — Ти просто ревнуєш, Пеннi. Ти вже притерпiлася до Дейдри i тепер не хочеш, щоб її мiсце посiла iнша жiнка. Проте з цим доведеться змиритися.
    Пенелопа зiтхнула:
    — Твоя правда, Брендо. Я таки ревную... трохи. — Вона помовчала, вiдтак додала: — Мабуть, ми можемо йти. Не думаю, що Дейдра захоче приєднатися до нас.
    — А я думаю, що захоче, — заперечила я.
    — Я певен цього, — пiдтримав мене Морґан.
    Наче в пiдтвердження наших слiв (а може, вона чула нас), зi спальнi вийшла Дейдра. Її блiде обличчя й запаленi очi свiдчили, що вона плакала.
    — Я хочу бачити її. Дочку Артура й Дани.
    — Ми з Пенелопою теж хочемо, — вiдповiла я. — Морґан уже домовився з Даною i зараз проведе нас до неї.
    — Я з вами, — рiшуче заявила Дейдра. — Ходiмо.
    Мої особистi апартаменти прилягали до Дейдриних покоїв. Ми проминули кiлька кiмнат i ввiйшли до мого робочого кабiнету, в одну iз стiн якого були вбудованi потайнi дверi, замаскованi пiд шафу. Коли минулого мiсяця ми з Артуром установлювали чари, що блокували доступ до Тунелю в межах усього Авалона, то завбачливо створили зо два десятки так званих „нiш“, де ми, адепти Джерела, могли скористатися своєю здатнiстю до миттєвих перемiщень (цього не потребувала лише Бронвен — у ранзi Хазяйки вона могла потрапити в Безчасiв’я попри всi блокувальнi чари). А для звичайних запричащених чаклунiв Тунель у „нiшi“ був так само недоступний, як i в будь-якому iншому мiсцi Авалона.
    Ми ввiйшли в невелике тьмяно освiтлене примiщення без вiкон. Кiмната, однак, справляла приємне враження: стiни були обвiшанi гобеленами, пiдлога вистелена килимом, свiтильник знаходився в люстрi з алмазними пiдвiсками, бiля протилежної вiд входу стiни стояла м’яка зручна канапа, а поруч — столик iз дзеркалом. На вiдмiну вiд моєї, „нiша“ в Артуровiм кабiнетi була схожа на туалетну кiмнату: яскраво освiтлена, її пiдлога, стiни та стеля викладенi бiлим кахелем, бракувало тiльки унiтаза. А я завжди, скрiзь i в усьому прагну краси й затишку — це мiй почерк, мiй стиль життя.
    Я зачинила за собою дверi i звернулася до Морґана:
    — Ну що, поїхали?
    — Поїхали, — сказав вiн i викликав Образ Джерела.
    Фiолетовий серпанок огортав нас трохи довше, нiж годилося. Морґан перемiщав разом iз собою ще трьох людей i з недосвiдченостi взяв вiд Джерела замало енергiї, тому мусив добирати її на ходу. Та це не бiда. У таких випадках краще недобрати, нiж перебрати...Ми опинилися в убогiй кiмнатцi з брусованою стелею i брудними облупленими стiнами, мiсцями покритими цвiллю вiд постiйної вологи. Першим звуком, що я почула, було жалiбне скрипiння погано пiдiгнаних дощок пiд нашими ногами.
    — О боже! — сказала Дейдра, роззирнувшись навколо. — I десь тут живе Дана з дитям?
    — Нi, мiледi, — вiдповiв Морґан. — Дана живе як королева, у невеликому замку за лiсом, надiйно захищеному вiд будь-яких вторгнень. А цей третьосортний трактир служить перевалочною базою. У дворi нас чекає самохiдний екiпаж.
    — Маєш на увазi автомобiль? — уточнила Пенелопа.
    — Ага. Нiяк не звикну до цiєї назви.
    — Нiчого, — сказала я. — У тебе ще все попереду.
    Ми вийшли в брудний коридор i по прогнилих сходах, якi, здавалося, от-от трiснуть пiд нашими ногами, спустилися на перший поверх, де за грубо збитими столами сидiло близько дюжини бородатих суб’єктiв iз кружками пiнистого пива в руках. Над вогнищем на вертелi смажилося порося. У примiщеннi смердiло димом, пiдгорiлим м’ясом, прокислим пивом i сечею. Я поморщилася. На Землi Хiросiми такий заклад давно б зачинили за злiсну антисанiтарiю й порушення елементарних вимог технiки безпеки.
    — Жахiття! — гидливо прокоментувала Пенелопа.
    З нашою появою всi розмови припинилися. Найменш бородатий i найчистiший з присутнiх суб’єктiв, вочевидь, господар трактиру, поштиво вклонився. Решта, схрестивши пiд столами пальцi, з похмурою цiкавiстю зиркали на нас. Особливо на мене — оскiльки я була вдягнена в куцу спiдничку з бiчними розрiзами, що доходили майже до талiї. Порiвняно з моїм зухвалим вбранням, Дейдра у своїй довгiй сукнi i Пенелопа у блузцi та штанях здавалися одягненими за всiма законами шарiату.
    Мабуть, я покривила б душею, якби сказала, що менi було нiяково. Увага чоловiкiв, навiть таких брудних, неголених i грубих мужлаїв, загалом приємна менi... доки вони не починають розпускати руки — i тодi їм стає кепсько, а часом дуже боляче. Менi подобається грати роль дiвчини з обкладинки — дивися, скiльки влiзе, а руками не чiпай. Це максимум, що я можу собi дозволити, i мiнiмум, що дозволяє менi не забувати, що я жiнка.
    Коли ми вийшли в двiр, Пенелопа сказала:
    — Дуже пiдозрiлий заклад.
    — Офiцiйне кубло лiсових розбiйникiв, — пояснив Морґан. — Так би мовити, малина в законi. Це прикордонна територiя мiж двома країнами, що нiяк не з’ясують, кому вона належить. Майже всi мiсцевi мешканцi промишляють контрабандою, браконьєрством i розбоєм на великiй дорозi; цiєї професiї вони навчаються змалку.
    — Гм-м, — промимрила я. — Тут явно не курорт. Данин вибiр не можна назвати вдалим.
    — Не квапся з висновками. Тут дiє закон джунглiв, а в джунглях правий той, хто сильнiший. Тут люди знають своє мiсце, їм навiть на думку на спаде суперечити нам, а тим бiльше — щось замишляти проти нас. Ми для них вищi iстоти, всемогутнi i всесильнi, майже як боги. Для прикладу, ми можемо повернутися до трактиру i сказати тим головорiзам, що хочемо вiдшмагати їх. Гадаєте, вони стануть протестувати? Аби не так! Одразу пiдставлять спини, та ще й порадять, де можна знайти гарнi рiзки.
    — Жартуєш!
    — Аж нiяк. Навiть не перебiльшую.
    — Отакої! Хто ж це їх видресирував? Невже Дана?
    — Нi, Бронвен.
    Дейдра слабко всмiхнулася, а потiм, не витримавши, пирснула смiхом:
    — Ну, це в її стилi!
    Розганяючи по дорозi курей, Морґан пiдiйшов до старого перекошеного сараю й розчинив стулки ворiт.
    — От бачите, навiть замок чiпляти не треба.
    У сараї стояв новенький армiйський джип з вiдкритим верхом. Iдеальна машина для їзди по бездорiжжю.
    — Принаймнi, — зауважила я, — Бронвен могла б подбати про пристойнiший гараж.
    — Руки не дiйшли, — вiдповiв Морґан. — Блокувальнi чари довкола маєтку були встановленi лише недавно, пiсля появи Дани з донькою. До речi, Брендо, ти впораєшся з цим дивом технiки?
    — Нема проблем! А ти ще не навчився водити машину?
    — Навчитися навчився, але не ризикую возити iнших. Коли я за кермом, вона брикається, як необ’їжджений кiнь.
    — Нiчого, — сказала я, сiдаючи на мiсце водiя. — З часом ти її приборкаєш.
    Морґан сiв поруч зi мною, а Пенелопа i Дейдра влаштувалися на заднiм сидiннi. З першого повороту ключа я завела мотор i плавно виїхала у двiр. Кури i в Африцi кури — в усiх свiтах вони з тiєю ж дурною упертiстю норовлять перебiгти тобi дорогу пiд самими колесами. Цей свiт не був винятком.
    — Ти ба! — вразився Морґан. — Жодної не задавила! Менi б так.
    — Навчишся, — втiшила я його. — Куди їхати?
    — Як виїдеш, звертай лiворуч.
    Ворота постоялого двору вже були розчиненi навстiж. Слуги перелякано ховалися в таких мiсцях, де навiть при всьому бажаннi їх не можна було збити. Мабуть, вони дуже здивувалися, коли машина з розмiреним гарчанням виїхала з двору i без усяких пригод акуратно звернула на ґрунтову дорогу.
    — Тепер прямо, — сказав Морґан. — До самого замку.
    — Далеко?
    — Не бiльше п’яти миль.
    Я мугикнула:
    — Треба було спорудити парочку „нiш“ i не виникало б проблем з пересуванням.
    — Я не сумнiваюся, що „нiшi“ є, — вiдповiв Морґан. — Але Бронвен не квапиться їх показувати. Не довiряє менi.
    — Зрозумiло...
    Я переключила швидкiсть i пiддала газу. Ми помчалися з вiтерцем, пiдстрибуючи на вирвах. Дейдра раз у раз повискувала — але не вiд страху, а вiд захвату. Позираючи в дзеркальце заднього огляду, я бачила, як її обличчя поступово набувало здорового вiдтiнку. Я знала, що робила. Кiлька разiв ми з Дейдрою разом вiдвiдували технолоґiчно розвиненi свiти, i понад усе iнше їй там сподобалося кататися на машинах. Вона так пристрастилася до швидкої їзди, що всерйоз почала подумувати про будiвництво першої в Лоґрiсi швидкiсної автостради з Авалона в Порт-Нiор. Просто так, для власного задоволення... Мiж iншим, у Царствi Свiтла є чудова автострада, що оперiзує всю планету уздовж сорокової паралелi. Вона призначена винятково для розваги таких от зiрвиголiв, що полюбляють ганяти машини зi швидкiстю чотириста кiлометрiв на годину.
    Приблизно за милю я вiдчула першi ознаки блокувальних чарiв i трохи скинула швидкiсть.
    — Дивнi чари, — сказала я Морґановi. — Iнтенсивнiсть Формотворчих понизилася.
    — I буде знижуватися далi. Це iдея Бронвен — зробити щось на зразок силової колиски. Рiч у тiм, що дiвчинка у фазi активностi намагається викликати деяка подобу зародкового Образу, але не цiлком контролює його. I хоча нiякої шкоди вона собi не завдає, Бронвен переконала Дану, що варто пiдстрахуватися.
    — А дарма. Дитина може засунути собi пальця до рота й похлинутися, та це ще не привiд зв’язувати їй руки. За нею треба просто доглядати. Дейдра — вроджений адепт, i для неї контакт iз Джерелом такий самий природний, як зiр, слух, нюх...
    — Дiвчинку звати Дейдра? — запитала з заднього сидiння iнша Дейдра, старша.
    — Так, мiледi, — вiдповiв Морґан. — Її назвали на вашу честь.
    — Хто це вирiшив — Дана чи Артур?
    — Дана. Артур ще не знає, що в нього є дочка... — Зненацька Морґан щосили гупнув кулаком по переднiй панелi. — Дочка, хай менi чорт! Дочка! Це ж було ясно як божий день!
    Я вдарила по гальмах.
    — Що з тобою, Морґане?
    — Ха! Що зi мною! — вигукнув Ферґюсон з розгубленим виглядом людини, якiй раптом спало на думку, що вона, можливо, переоцiнила свої розумовi здiбностi. Потiм повернувся до Пенелопи й запитав: — Як тобi мої вуха? Не здається, що вони схожi на вiслючi? А менi здається! Нещодавно цi вуха проґавили одну цiкаву фразу. Бренда назвала Артурову дочку твоєю меншою сестричкою! З цього випливає, що або Дана твоя мати, або Артур твiй батько. Особисто я ставлю на Артура.
    Пенелопа зiтхнула:
    — Ти виграв, Морґане.
    — Ще б пак! Я ж роблю ставки напевне... — Морґан запитливо глянув на Дейдру: — Вас це не здивувало, мiледi?
    — Я знала давно, — вiдповiла вона. — I Пенелопа знала, що я знаю. Просто ранiше ми вдавали, що нiчого не знаємо.
    — Гарненькi справи! — сказав Морґан, вiдкинувшись на спинку свого сидiння. — А чому ви з цим крилися?
    — Спитай Артура, — сказала я, натиснувши на газ i вiдпускаючи педаль зчеплення. — Коли вiн повернеться.
    Машина рушила, плавно набираючи швидкiсть.
    Якийсь час ми їхали мовчки. Нарештi Морґан замислено промовив:
    — От що, Брендо. Я знаю тебе лише три мiсяцi, але впевнений, що ти не з тих, хто спершу щось каже, а потiм думає. Тодi ти не проговорилася, ти навмисне назвала при менi малу Дейдру сестрою Пенелопи. Адже так?
    — Так, — вiдповiла я. — I не гани себе за нетямущiсть. Передовсiм, тямущiсть — це вмiння все помiчати й робити правильнi висновки, а загальмованiсть трапляється й вiд великого розуму. Коли думаєш про багато речей одночасно, то iнодi не встигаєш стежити за всiма своїми думками. На моєму професiйному жаргонi це називається переповненням стека.

    Роздiл 4

    Артур

    У певному сенсi злi язики мали рацiю, стверджуючи, що Амадiсовi бiльше личить ряса священика, нiж королiвська мантiя. Вiн був дебелим чоловiком, але не огрядним, з натхненним обличчям, нiби не вiд свiту цього, i з проникливим поглядом ясно-сiрих очей, що, залежно вiд обставин, могли промiнитися самою добротою, лагiднiстю й милосердям, або вивергати блискавицi гнiву Божого. Вiн мав добре поставлений голос професiйного проповiдника, досконало володiв ораторською майстернiстю i мiг вiщати з амвона з ранку до ночi, а паства слухала його, роззявивши роти й розвiсивши вуха.
    У мого зведеного брата були двi головнi пристрастi в життi — Мiтра та жiнки, добре що культ Свiтла не зобов’язував священнослужителiв до цнотливостi. Амадiс дуже полюбляв роз’їжджати по Свiтанкових свiтах, що входили в офiцiйнi володiння Дому, i не тiльки тому, що майже в кожнiм з них мав власний гарем. Вiн надзвичайно серйозно ставився до своїх пастирських обов’язкiв i, на загальне переконання, був найкращим iз жерцiв Мiтри за всю iсторiю Царства Свiтла. Рокiв шiстдесят тому наш батько Утер, оцiнивши Амадiсовi успiхи на релiгiйнiй нивi й остаточно переконавшись у його неспроможностi як правителя, задумав був заснувати для нього окрему посаду верховного жерця Мiтри. Проте дiти Свiтла, що звикли бачити в особi короля харизматичного лiдера, протестували проти нововведення i, зрештою, батьковi довелося залишити все як було. Але наразi, коли авторитет королiвської влади упав до нуля, така реформа була не лише можлива, а й необхiдна. Шкода, що Амадiс зрозумiв це так пiзно...
    Ми сидiли в широких зручних крiслах перед низеньким столиком, рясно заставленим стравами й напоями. Я вже попоїв i тепер неквапливо пив каву й курив сигарету. Амадiс потягував маленькими ковтками вино — каву вiн не любив, а палив дуже рiдко i не за столом.
    — Пам’ятаєш, — озвався я, порушивши тривалу мовчанку, — як ти вперше врятував мене вiд смертi? Тодi Александр розбив електричну розетку i запропонував менi взяти оголенi дроти, сказав, що вони приємно лоскочуть. На моє щастя, ти якраз увiйшов до кiмнати й зупинив мене. А потiм добряче „полоскотав“ Александра.
    — Ранiше ти цього не пам’ятав, — зауважив Амадiс.
    — Буває, що вилiкувавшись вiд амнезiї, люди згадують i те, про що досi не пам’ятали. Так сталося й зi мною.
    — Але це був не перший випадок. Ще ранiше Александр дав тобi цукерку зi стрихнiном. Ми з Юноною ледве встигли вiдкачати тебе. Пiсля цих двох замахiв я зажадав вiд батька заборонити Александровi наближатися до тебе, а для бiльшої певностi виготовив тобi спецiальний медальйон, що сповiщав мене та Юнону, коли неподалiк з’являвся Александр.
    — Медальйон я добре пам’ятаю, — сказав я. — Вiн неодноразово рятував мене вiд побоїв у тi часи, коли я сам ще не мiг постояти за себе. Веселi були деньки.
    Я замовк, щоб припалити чергову сигарету.
    — Артуре, — промовив Амадiс. — Скажи, тiльки чесно. Невже ти вважаєш мене здатним холоднокровно вбити жiнку? Тим бiльше мою дружину з моєю дитиною.
    Я витримав значну паузу i лише потiм вiдповiв:
    — За колишнього Амадiса я мiг би поручитися. Але час сильно змiнює людей, i за минулi двадцять сiм рокiв ти мiг стати зовсiм iншою людиною. Чого тiльки вартi твої намагання очорнити Брендона — а ранiше ж ти понад усе цiнував сiмейну солiдарнiсть, завжди виступав у ролi миротворця, тебе дуже засмучувала наша ворожнеча з Александром, ти повсякчас твердив, що брати мають жити у мирi та злагодi... I взагалi, якого бiса ти поперся в полiтику? Тебе нiколи не приваблювала свiтська влада, ти навiть зброю не любиш носити.
    Амадiс важко зiтхнув i поставив свiй келих на стiл.
    — В усьому виннi мої комплекси i прагнення позбутися їх. Я хотiв довести собi й iншим, що можу впоратися з владою... але довiв зворотне. Та й батько був гарний. Вiн так принизив мене, що я просто не мiг стерпiти. Менi здавалося, що всi тикають менi в спину пальцями, нишком кепкують з мене...
    — I вирiшив провчити їх?
    — Насамперед батька. Хай простить мене Мiтра, наш батько був воiстину великою людиною, але вiн був i винятково безсердечною людиною. Чому просто не поговорив зi мною i не дав менi зрозумiти, що не хоче бачити мене своїм наступником? Я б сам вiдрiкся вiд титулу кронпринца, без найменшого примусу з його боку.
    — Ти мiг би зробити це й за власною iнiцiативою.
    — Мiг, але не зробив. Я боявся батькових докорiв, не хотiв зайвий раз почути, що не виправдав його сподiвань. Я ж навiть не пiдозрював про його справжнi намiри... I потiм, мене обурив цинiзм, з яким вiн використав твоє iм’я, щоб усунути мене зi Брендонового шляху. Це було пiдло й аморально.
    — I ти вiдплатив тiєю ж монетою, — прокоментував я. — Пiдлiстю на пiдлiсть, аморальнiстю на аморальнiсть. Вiд образи i приниження ти розколов родину на два ворожi табори. Твоїми намаганнями Брендон i Бренда ледь не перетворилися на вигнанцiв через тi безглуздi плiтки про них...
    Аж тут Амадiс коротко реготнув:
    — Ну, нi, цього ти менi не пришиєш. Нiякої потреби очорнювати близнюкiв не було. Вони самi з п’ятнадцяти рокiв всiма силами дискредитували себе. Я не знаю, спали вони одне з одним чи тiльки пробували, але так гостро реагували на найневиннiшi жарти з приводу їх тiсної дружби, з таким обуренням вiдкидали будь-якi натяки на їхню близькiсть, так палко переконували всiх i кожного, що мiж ними нiчого немає й бути не може... А втiм, я не виправдуюся. За час твоєї вiдсутностi я наламав стiльки дров, що зараз от-от спалахне пожежа. I кров, що проллється, буде на моїй совiстi. А дурненька Рахiль зараз звiтує перед своїм Адонаєм за впертiсть, яка зрештою довела її до смертi. Якби вона була менш амбiцiйною, менш честолюбною й марнославною... Так що й казати! Однаково минулого не повернеш.
    — Коли ти почав думати про те, щоб поступитися Брендону короною?
    — Фактично з першого дня царювання.
    — А проте й далi сидiв на тронi. Чому?
    — Якщо вiдверто, те попервах менi бракувало мужностi визнати свою поразку. Часом дуже важко вiдрiзнити гордiсть вiд гординi, особливо коли твої опоненти налаштованi вкрай аґресивно й непримиренно. А потiм з’явилася Рахiль, справи в Домi пiшли на лад... гм, бiльш-менш. У всякому разi, Брендоновi прихильники перестали торочити, що Дiм занепадає просто на очах, i пророкувати моє швидке падiння. Я знайшов твердий ґрунт пiд ногами i вже мiг розмовляти з опозицiєю на рiвних, пропонувати компромiс, а не здаватися на милiсть переможцiв. Але... — вiн замовк у задумi.
    — Але вперлася Рахiль, — пiдхопив я.
    — Саме так, — кивнув Амадiс. — Влада запаморочила їй голову, вона не хотiла бути дружиною просто верховного жерця, їй потрiбна була лише корона.
    — А ти не мiг нi в чому перечити їй. Дивний ти, брате. Жiнки наввипередки чiпляються тобi на шию, але щойно вони стають твоїми, то здобувають над тобою цiлковиту владу. Ти ладен потурати будь-яким їхнiм примхам. — Я помовчав, вагаючись, потiм запитав: — А як узагалi вийшло з вашим шлюбом?
    — Мабуть, тобi розповiли баєчку про те, буцiмто цар Давид пiдсунув менi свою дочку в ролi троянського коня?
    — Серед iнших чув i таку версiю.
    — Усе це сон рябої кобили. Як, власне, й те, що я одружився з Рахiллю, щоб досадити родичам. Нiякого злого намiру нi з чийого боку не було. Просто одного чудового дня нашi шляхи-дороги перетнулися i... — Амадiс не закiнчив i всмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, глибокий змiст якої, мабуть, здатнi збагнути лише найзатятiшi ловеласи. — Ти знаєш, Артуре, я люблю всiх гарненьких жiнок, але в Рахiлi було щось особливе; мене вабило до неї з нездоланною силою... Слово честi, менi її дуже бракує.
    I тут я зрозумiв, що вже винiс свiй вердикт. Передi мною був колишнiй Амадiс, якого я добре знав i який, попри всi свої недолiки, менi подобався. Я хотiв вiрити в його невиннiсть i вiдчув величезне полегшення, переконавшись, що справдi вiрю йому...
    — Яблунi вже зацвiли? — поцiкавився я.
    Амадiс уважно подивився на мене. У його очах застигло нiме запитання.- Так, — сказав вiн. — Саме цвiтуть.
    Я встав.
    — Якщо не заперечуєш, давай прогуляємося в саду. Я так скучив за квiтучими золотими яблунями.
    Це була моя вiдповiдь. Амадiс дуже любив свiй яблуневий сад, де акуратними рядами мiж вузенькими алейками росли карликовi дерева, що двiчi на рiк приносили невеликi соковитi плоди з золотавою шкiркою, а в перiод цвiтiння духмянiли п’янким ароматом. Одного разу, ще бувши пiдлiтками, ми з Александром улаштували там дуель до першої кровi (мiж iншим зауважу, що я перемiг); Амадiс, довiдавшись про це, аж нестямився з лютi. Вiн назвав свiй сад острiвцем миру та злагоди в бурхливому океанi пристрастей i суворо заборонив нам приходити туди, як вiн висловився, „з каменем за пазухою i зi злом на душi“. Я запам’ятав його слова.
    Ми разом вийшли з кабiнету i попрямували уздовж людного коридору, дорóгою привертаючи до себе загальну увагу. На мене поглядали з цiкавiстю, а на Амадiса — з невизначенiстю... Так, так, я не обмовився — саме з невизначенiстю. Всi розумiли, що подальша Амадiсова доля залежить вiд мене, i тепер, дивлячись на нас, напружено гадали, що я врештi вирiшив, i, вiдповiдно, як їм ставитися до людини, що лише недавно була їхнiм королем. Хто вiн — мiй бранець чи член майбутнього дуумвiрату, духовний лiдер Дому Свiтла? А втiм, той факт, що ми йшли плiч-о-плiч i мирно розмовляли, давав надiю, що єднiсть у сiм’ї буде вiдновлена.
    Наприкiнцi коридору Амадiс сповiльнив ходу. Його увагу привернув худорлявий юнак середнього зросту, з карими очима й темно-каштановим волоссям. Вiн самотньо стояв бiля стiни й дивився на Амадiса не так, як iншi. У його поглядi не було невизначеностi, а було добре знайоме менi передчуття далекої дороги.
    — Здрастуй, Джоно, — сердечно мовив Амадiс, зупинившись перед юнаком. — Ти хотiв поговорити з мною?
    — Хотiв засвiдчити вам свою повагу, мiлорде, — вiдповiв вiн чи то з англiйським, чи то з єврейським акцентом. — I попрощатися. Сьогоднi я залишаю ваш Дiм.
    — Повертаєшся в Iзраїль?
    — Нi, мiлорде. Там я вже був.
    — Тебе не прийняли?
    — Можна сказати, що так. Його величнiсть Давид поставився до мене приязно, зате iншi дали зрозумiти, що моя присутнiсть на Землi Обiтованiй небажана.
    — I що думаєш робити?
    Юнак, якого звали Джона, безпомiчно знизав плечима:
    — Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батькiвщину матерi, поживу там трохи, потiм... А далi видно буде. Зрештою, Всесвiт великий, десь таки знайдеться в ньому мiсце для мене.
    — Щасти тобi... — Амадiс повернувся до мене: — Артуре, дозволь вiдрекомендувати тобi Йону бен Iсаю, сина Iсаї бен Ґура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахiлi й загинула разом з нею.
    Той стримано вклонився:
    — Моє шанування, мiлорде. Я багато чув про вас i хочу сподiватися, що ви зможете запобiгти вiйнi мiж нашими Домами.
    — Я теж хочу сподiватися, — вiдповiв я, втiм, без особливої надiї. — Отже, вашим батьком був Iсая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.
    — Вiн теж не знав. Це виявилося вже пiсля його смертi.
    — Часом так буває, — сказав я з розумiнням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Iсая.
    Вiн сумовито зiтхнув:
    — Називайте мене Джона, мiлорде. Так вимовляли моє iм’я, коли я був дитиною й пiдлiтком... До того ж тепер я просто Джона. Джона i все... З вашого дозволу, мiлорди, я маю йти.
    Амадiс ще раз побажав Джонi удачi, i ми розiйшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:
    — Мабуть, у хлопця великi неприємностi.
    — Авжеж, — кивнув мiй брат. — Вiн став майже вигнанцем.
    — А чому?
    — З власної дуростi... чи то порядностi. Джона був одним з тих наближених Рахiлi, що разом з нею дали присягу на вiрнiсть Дому Свiтла; i вiн виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу вiн був Рахiлiним радником... — Амадiс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвiр. Перш нiж вiдчинити їх, брат зиркнув на мене й iронiчно всмiхнувся. — Тобто, я хотiв сказати, що Джона був одним з моїх державних радникiв. Але недовго. Незабаром вiн позбувся посади, бо дозволяв собi критикувати полiтику Рахiлi.
    — З яких позицiй?
    — З позицiй наших опозицiй. Вiн переконував Рахiль, що у своїх рiшеннях вона має виходити насамперед з iнтересiв Свiтла, а не пiклуватися про вигоду для Iзраїлю. До речi, якщо ти думаєш, що моя безталанна жiночка дiяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що вiн сам здатний подбати про благо свого народу, а її полiтика завдає шкоди обом Домам, проте Рахiль... А втiм, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.
    Ми проминули павiльйон, де за моєї пам’ятi Амадiс мав звичай снiдати в товариствi гарненьких жiнок, i опинилися на однiй з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покритi бiлим цвiтом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снiгову Королеву, що принесла замiсть зимової заметiлi чарiвний квiтковий снiгопад i пахощi вiчної весни... Мої думки мимоволi звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Снiговою Королевою. Усi цi днi вона натхненно грала роль Дани, i не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебiльшого через Юнону, яка просто душi в нiй не чула. Часом менi навiть хотiлося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму... i щоб Дана здобула свободу.
    — Якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, — знову заговорив Амадiс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять рокiв утратити пам’ять, прожити заново життя, а потiм згадати своє колишнє? Що ти вiдчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?
    — Двоїстiсть, — вiдповiв я. — У прямому розумiннi цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельнi вiдрiзки, що сходяться в точцi, яку я називаю знаходженням себе. I зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине цiле. Iнодi менi здається, що один день я був Кевiном, а наступного все забував i ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевiном, — i так тривало багато рокiв. Розумом я, звичайно, усвiдомлюю справжню хронолоґiю подiй, але на рiвнi емоцiй та асоцiацiй моє сприйняття двох минулих життiв дещо iнше — не таке лоґiчне, зате цiлiснiше.
    — А в той момент знаходження себе, я думаю, ти пережив щось схоже на приступ шизофренiї?
    — Не „щось схоже“, а справжнiсiнький приступ шизофренiї. Причому дуже гострий. З погляду Артура це було так: я перетнув нескiнченнiсть, пройшов крiзь пекло, але вийшов з нього живим, збирався розслабитися й вiдпочити — аж раптом виявив у собi ще одну особистiсть, що також є мною, але має свої власнi спогади i змалку живе власним життям.
    — Ви боролись один з одним?... Тобто, ти боровся сам iз собою?
    — I так, i нi. У першi хвилини кожна з моїх особистостей намагалася поглинути iншу, але вони були такi сумiснi, що майже одразу почалося їхнє злиття.
    — I все-таки в тобi домiнує твоя колишня особистiсть, — зауважив Амадiс. — Ти той самий Артур, якого я знав багато рокiв тому.
    Я всмiхнувся:
    — А от мiй новий друг, Морґан Ферґюсон, каже, що я той самий Кевiн МакШон, що став трохи дорослiшим, набрався досвiду й обзавiвся родичами.
    — А ти сам? Ким ти бiльше почуваєшся?
    — Я зовсiм не почуваю рiзницi i часом навiть плутаюся в спогадах. Як я вже казав, у моєму власному сприйняттi обидва мої життя не роздiленi часовим iнтервалом, вони мовби накладаються один на одного. Iнодi здається, що лише пiвроку тому Дiана провела мене в дорогу... — Я замовк, подумки скорчившись вiд немилосердного болю. Нестепно знати, що твоя кохана мертва, але ще нестерпнiше знати, на що вона перетворилася пiсля смертi. Часом я дивуюся: чому я ще в здоровому розумi, як я не з’їхав з глузду пiсля тiєї зустрiчi в надрах Джерела, щó допомогло менi втриматися перед спокусою забути про бiль у звабливих обiймах божевiлля? Обов’язок, дружба, любов?... Мабуть, любов. Але не до Дейдри.
    — Менi дуже шкода, що вона загинула, — сказав Амадiс. — Я завжди симпатизував Дiанi i... Вибач, Артуре. Я не повинен був використовувати Пенелопу в боротьбi проти батька. Це було пiдло. З мене вийшов нiкудишнiй брат.
    — Помиляєшся, — сухо вiдповiв я. — Як брат ти ще не безнадiйний... До речi, про братiв. Ти нiчого не чув про Александра?
    — Нiчогiсiнько. У Царствi Свiтла вiн не з’являвся вже Мiтра знає скiльки часу. Я навiть не пригадаю, коли бачив його востаннє.
    — Цiлком можливо, що вiн недавно був тут iнкогнiто.
    Не сповiльнивши ходи, Амадiс повернув голову й пильно подивився на мене:
    — Пiдозрюєш Александра?
    — Я не виключаю його причетностi до вбивства Рахiлi. Це в його стилi — насолити менi, тобi, а заодно всiй нашiй родинi i Царству Свiтла загалом. До того ж вiн ненавидить iзраїльтян, бо вони вiдкинули Iсуса.
    — I як, по-твоєму, вiн це влаштував? Гаразд, припустiмо, що Александр справдi вiдвiдав Царствi Свiтла i зумiв роздобути необхiдну кiлькiсть урану. А що далi? Як вiн ухистився пiдсунути бомбу Рахiлi?
    — Не конче Рахiлi, — зауважив я. — Уран мiг бути в котрогось iз її супутникiв.
    — Нехай i так. Але як Александр довiдався, хто супроводжуватиме Рахiль? I взагалi, звiдки вiн знав, що вона збирається вiдвiдати батька? Це було iмпульсивне рiшення, викликане нашою сваркою. А вже за пiвгодини по тому Рахiль увiйшла в Тунель, де й загинула. Александр не мiг нiчого вдiяти.
    — Авжеж не мiг, — погодився я. I тут-таки уточнив: — Без спiльникiв. А якщо вiн змовився з одним iз Гаральдових друзiв, що займають високе положення при дворi? Гадаю, такi є.
    — Таких достобiса, — пiдтвердив Амадiс. — Гаральд був дуже популярний серед радикалiв. Але навiть наявнiсть в Александра спiльникiв ще не пояснює, як вiн улаштував цей теракт. Нi Рахiль, нi її супутники, нi охорона Зали Переходу не виявили радiоактивного випромiнювання. Крiм того, пiд час твоєї вiдсутностi в Залi були встановленi надчуттєвi детектори, що передавали iнформацiю на комп’ютерний термiнал контрольного центру служби безпеки. Я перевiрив усi записи — аж до моменту вибуху не було зафiксовано нi найменшого вiдхилення вiд природного фону. Чортiвня якась.
    — Отже, ти не знаєш, як можна замаскувати радiоактивнi матерiали?
    — Чому ж, знаю. Можна помiстити уран у свинцевий контейнер, а можна створити спецiальнi чари, що поглинають жорстке випромiнювання. Проте в контейнер був би завеликим, щоб просто покласти його в кишеню. А чари привернули б до себе увагу ще певнiше, нiж радiацiя.
    — А ще можна, — вагомо додав я, — тимчасово посилити взаємодiю нуклонiв у ядрах урану i таким чином перетворити їх на стiйкi.
    Амадiсiв погляд виказував такий непiдробний подив, що сумнiвiв у його щиростi не залишалося. Вiн був просто шокований.
    — О МIТРО! ТИ МОЖЕШ ЦЕ ЗРОБИТИ?!
    — Можу. Щоправда, Тунель обдурити не вийде. Вiн миттєво розщепить усi зачаклованi ядра. А через вивiльнення енергiї чарiв вибух вийде ще потужнiший.
    — Джерело дозволяє тобi манiпулювати такими фундаментальними силами?
    — Так само, як i Порядок. Ось чому в Брендона з Брендою є всi пiдстави пiдозрювати тебе. Як верховний жрець Мiтри, ти...
    Амадiс голосно чмихнув, скорчивши зневажливу гримасу.
    — Ви, вiровiдступники, такi ж невiгласи, як радикали. I ви, i вони ототожнюєте Порядок з Мiтрою, а це не так. Порядок — улюблене творiння Мiтри, вiн лише божественна манiфестацiя, але не Бог, i далеко не досконалий, а часом навiть небезпечний. Якщо ти забув Книгу, нагадаю тобi кiлька рядкiв з неї: „Хай нiхто, крiм пророкiв Моїх, не посмiє ступити на шлях Порядку, позаяк шлях цей повен спокус i приведе не вiдзначених благодаттю Моєю до грiха й божевiлля.“ На вiдмiну вiд Гаральда, я не вважаю себе богообраним. Я лише скромний священик, а не пророк, i не претендую на близькiсть iз Вседержителем.
    — А от Гаральд претендував, — зауважив я.
    — I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?
    Я зiтхнув:
    — Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.
    Амадiс замислено кивнув:
    — Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi щось досконале, цiлком позбавлене вад? Гадаю, й Джерело має свiй темний бiк?
    — Атож, має, — пiдтвердив я. — Та ми намагаємось оминати його.

    Роздiл 5

    Бренда

    Замок, як його називав Морґан, виявився величезним особняком у псевдовiкторiанському стилi. Вiн був досить охайний, доглянутий, але через свої розмiри здавався незатишним. Особняк височiв над озером посеред просторої садиби, обгородженої кам’яним муром щонайменше трьох метрiв заввишки. Добру половину садиби займав парк, що починався за озером. Ближче до головних ворiт розташувалися господарськi будiвлi, зокрема стайнi й гараж. Далi виднiлися тенiснi корти й поле для гольфу.
    Завидiвши нашу машину, якiсь люди бiля ворiт явно запанiкували й дременули геть. Очевидячки, Морґан пiд час своїх попереднiх вiдвiдин таки нагнав на них страху. Щоб не зраджувати нiчиїх сподiвань, я на повнiй швидкостi в’їхала в розчиненi ворота, промчала повз стайнi й гараж, лише перед самим особняком трохи зменшила швидкiсть, хвацько розвернулася, огинаючи квiткову клумбу, i з пронизливим вищанням гальм зупинила машину бiля пiднiжжя мармурових сходiв.
    Щойно я заглушила двигун, як масивнi дубовi дверi особняка вiдчинилися, i на широкий ґанок вийшла Дана — дещо збентежена, але квiтуча й життєрадiсна. Її обличчя промiнилося спокiйною впевненiстю в собi; де й подiлася колишня, тепер зрозумiла менi стурбованiсть останнiх тижнiв, що їх вона провела у шлюбi з Брендоном. Дана мала вигляд людини, що вже зробила остаточний вибiр i не збиралася вiдмовлятись вiд нього. Я розумiла, що це за вибiр, i менi стало шкода Дейдру.
    Грацiозною ходою Дана спустилася сходами. З розпущеним кучерявим волоссям, у легкiй короткiй сукнi, вiльнiй у талiї, вона була надзвичайно приваблива, а вiтер, що раз у раз грайливо пiдхоплював край її вбрання, посилював ефект до такої мiри, що Морґан, вiдчинивши дверцята машини, так i завмер, не в змозi вiдвести вiд неї погляду. Лагiдна Данина краса, пiдкреслена її тендiтною жiночнiстю, на багатьох чоловiкiв справляла значно сильнiше враження, нiж бездоганно правильнi риси обличчя й довершена фiгура Дейдри. Чоловiча частина моєї сутностi цiлком подiляла Морґанiв захват, i я могла зрозумiти, чому Артур (навiть якщо не зважати на вплив Джерела) зрештою вiддав перевагу Данi. Для нього Дейдра виявилася надто iдеальною, надто досконалою, щоб вiн продовжував любити її як жiнку. Та й Брендон, за великим рахунком, скорiше боготворить її, нiж любить. Iнша рiч Дана. У неї не такий золотий характер, як у Дейдри, вона не така досконала, вона не iдеал... але живе втiлення iдеалу — коханої, дружини, матерi.
    Я, Пенелопа i Дейдра вийшли з машини їй назустрiч. Трохи забарившись, Ферґюсон подався за нами. Дана усмiхнулася нам по черзi: Морґановi — приязно, менi й Пенелопi — сором’язливо, а Дейдрi — винувато.- Привiт. Я давно вас чекаю.
    — Ми радi бачити тебе, золотко, — сказала я пiдбадьорливо. — Як твоя донечка?
    — Недавно заснула. — Данин погляд засяяв. — Хочете подивитися на неї?
    — Звичайно, сестричко, — м’яко вiдповiла Дейдра, пiдiйшовши до неї. — Ми всi хочемо бачити твою доньку... твою й Артурову.
    В її останнiх словах виразно забринiла гiркота, але в голосi не вчувалося навiть тiнi ворожостi. Що мене найдужче вражало в Дейдрi, це цiлковита нездатнiсть тримати зло на людей. Часом вона бувала дратiвливою, сердилася, вередувала, сварилася, влаштовувала скандали — але ненавидiти по-справжньому не вмiла. Навiть до Емрiса Лейнстера та Брана Ерiксона, що влаштували вбивство її батька, а останнiй ще й завинив у смертi кiлькох її колишнiх хлопцiв, Дейдра ставилася щонайбiльше з антипатiєю й неприязню. Такi почуття як ненависть i ворожiсть iснували для неї лише в абстракцiї. З Дейдри вийшов би iдеальний суддя для юридичної системи, заснованої на принципi презумпцiї невинностi. Вона судила б людей, виходячи з того, що всi вони гарнi, i винним виносила б вироки без гнiву й упередження... Я всiєю душею спiвчувала Дейдрi. Важко бути милосердною, важко любити весь цей свiт, у якому так багато зла й несправедливостi. Iстота, що претендує на звання Всевишнього, жорстоко насмiялася над нею, позбавивши її здатностi ненавидiти...
    Дитяча спальня знаходилася на другому поверсi й була захищена звукоiзоляцiйними чарами. Вони не були фiксованi, а дозволяли змiнювати свою пропускну здатнiсть аж до повної „прозоростi“. I це правильно — дитина, коли не спить, має пiзнавати свiт у всьому рiзноманiттi його проявiв, зокрема й звукових. Але наразi дiвчинка спала, тож iзоляцiя була задiяна на максимальному рiвнi.
    Бiля дверей Дана зупинилася i попередила:
    — Тiльки прошу обережнiше. Не розбудiть її.
    Морґан осмiхнувся й подумки сказав менi:
    „Передовсiм це стосується мене. Щоразу, коли великий i незграбний дядечко Ферґюсон наближається до малої Дейдри, Данi аж у п’ятах холоне.“
    Ми вервечкою ввiйшли до затишної затемнененої кiмнати, посеред якої стояло маленьке дитяче лiжечко з дерев’яними ґратками з бокiв. Поруч iз лiжком сидiла якась жiнка рокiв тридцяти, очевидячки, няня. При нашiй появi, вна встала, вклонилася нам i тихесенько вийшла.
    Дана i Дейдра пiдступили до лiжечка з правого боку, ми з Пенелопою — з лiвого, а Морґан тримався позаду нас.
    — Боже, яка гарненька! — замилувано прошепотiла Пенелопа, дивлячись на свою меншу сестричку сяючими вiд захвату очима. — Вона просто янголятко.
    Як на мене, дiвчинка була звичайнiсiнька — крихiтна людинка п’яти мiсяцiв вiд народження. У такому вiцi всi дiти схожi на янголят... Тiльки не подумайте, що я така черства й цинiчна. По-своєму я дуже сентиментальна — але це не заважає менi тверезо оцiнювати ситуацiю. Одного погляду на Пенелопу було досить, аби зрозумiти, що мала Дейдра миттю скорила її серце, i тепер воно цiлком на боцi Дани.
    Зрозумiла це й доросла Дейдра. Я майже фiзично вiдчула її бiль. Що це — вплив Джерела, чи в нас просто спорiдненi душi?
    — А якi в неї очi? — запитала Дейдра, через силу стримуючи сльози.
    — Карi, — вiдповiла Дана. — Як... як у батька.
    Дейдра обняла Дану й поцiлувала її в щоку.
    — Ти перемогла, сестричко. Тепер вiн твiй, цiлком твiй. I вiн має знати все.
    — Менi дуже шкода... — збентежено мовила Дана. — Шкода, що так вийшло...
    — Я не серджуся на тебе. Просто... просто бiльше не можу...
    Крутнувшись на пiдборах, Дейдра вибiгла з кiмнати, але дверима не ляснула i не потривожила сон дiвчинки. Дана зробила була крок, щоб пiти за нею, але я поглядом зупинила її й похитала головою:
    — Нi, краще я.
    Дана зiтхнула:
    — Тодi я перевiрю, чи приготували вже обiд.
    — А я залишуся тут, — сказала Пенелопа. — Побуду з сестричкою. Можна?Вона глянула на нас iз щасливою усмiшкою. У куточках її очей блищали сльози.- Добре, — погодилася Дана. — Залишайся.
    Коли ми втрьох вийшли зi спальнi i Дана пiшла на кухню, Морґан здивовано запитав мене:
    — Що це з Пенелопою?
    — А хiба не зрозумiло? Вона така щаслива, що мало не реве. Пенелопа росла круглою сиротою, без батька-матерi, не мала справжньої сiм’ї, у неї були тiльки родичi, на зразок нас iз Брендоном. А тепер вона має батька, меншу сестричку, одне слово, сiм’ю, свою власну сiм’ю.
    — Ясно, — сказав Морґан. — А що сталося з її матiр’ю?
    — Вона загинула, — стримано вiдповiла я.
    Дейдру ми знайшли на тому ж поверсi в бiблiотецi. Вона сидiла в крiслi й гортала якусь книгу — товсту, як енциклопедичний словник, з численними кольоровими iлюстрацiями.
    — От що, Морґане, — шепнула я йому. — У нас намiчається серйозна жiноча розмова, тож...
    — Натяк зрозумiв, — вiдповiв Ферґюсон. — Пiду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.
    Я пройшла в бiблiотеку i влаштувалася в крiслi поруч iз Дейдрою. Помiтивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стiл. Як виявилося, це була iлюстрована „Енциклопедiя сiмейного життя“.
    — Бачиш, — гiрко мовила Дейдра. — Взяла перше, що пiдвернулося пiд руку, i... А втiм, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.
    — Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?
    — Якщо чесно, то так. Проте бiльше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагiтнiла... Нi, це негiдно. Цим би я тiльки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.
    — Вiн дуже страждає, повiр.
    — Я знаю, я вiдчуваю це. Пiсля коронування вiн сильно змiнився. Не скажу, що однозначно погано, але вiн став iншим.
    Я промовчала. Лише я знала, щó насправдi змiнило Артура — його подорож у надра Джерела, у самiсiньке його пекло, i зустрiч там iз привидом Дiани. З її мертвою душею, iз суттю. Правду кажучи, я боялася, що це зламає його — та, на щастя, мої побоювання не справдилися. Артур виявився сильнiшим, нiж я думала. Так, вiн втратив частку своєї життєрадiсностi, став бiльш замкнутий i похмурий — сподiваюся, тимчасово. З iншого ж боку, пережите змусило його внутрiшньо зiбратися, мобiлiзувати всi свої ресурси, внаслiдок чого вiн здобув цiлiснiсть натури, остаточно подолав рештки своєї роздвоєностi, породженої двоїстим сприйняттям минулого, — легкої форми шизи, як вiн сам це називав.
    — Дейдро, — почала я нерiшуче. — Я вже пропонувала тобi...
    — Корону Свiтла?
    — Так.
    — Краще не треба. Все одно я не погоджуся, бо не кохаю Брендона. Мене лише вабить до нього — але це минуще, ти ж сама казала. За двiйко мiсяцiв цi чари розвiються, я вiдчуватиму до Брендона лише симпатiю... а цього замало для подружнього життя. Я не хочу зробити його нещасним. I самiй стати ще нещаснiшою.
    Я зiтхнула. Мiй розум погоджувався з Дейдриними словами. Однак серцю не накажеш — а зараз моє серце говорило вiд iменi Брендона.
    — Але ж вiн тобi подобається, так?
    — Подобається. I тепер... коли знаю про дитину Артура й Дани, я могла б переспати з ним. Та хiба це зарадить нашим проблемам?
    — Цiлком може зарадити. Вам треба лише разом зануритися в Джерело, i тодi... словом, якщо ти маєш схильнiсть покохати Брендона, то покохаєш його.
    Дейдра сумно хитнула головою:
    — Разом зануритися, кажеш? Здається, я розумiю, що ти маєш на увазi. Не просто зануритись удвох — а разом! Це схоже на ритуальне злягання.- Не в бiльшiй мiрi, нiж перша шлюбна нiч. У певному розумiннi, це теж ритуальне злягання, але нiхто не бачить у цьому нiчого негожого. Що заважає тобi й Брендоновi провести вашу першу шлюбну нiч у Безчасiв’ї?Дейдра ненадовго задумалася.
    — Мабуть, нiчого... за винятком мого небажання. Може, згодом, коли я розлюблю Артура, чи, принаймнi, змирюся з його втратою... А крiм того, менi ще кiлька рокiв чекати пробудження мого Дару, тож питання про... про шлюбну нiч у Безчасiв’ї поки не актуальне.
    — Цi кiлька рокiв можуть пролетiти за лiченi днi, — зауважила я. — У швидкому потоцi часу.
    — Для вас — так, але не для мене. Я багато б вiддала, щоб чимшвидше визрiв мiй Дар, але час не обдуриш. I якщо я мушу прожити ще кiлька рокiв у чеканнi, то волiю прожити їх на батькiвщинi.
    — Що ж, — сказала я скрушно, — воля твоя. Що ти збираєшся робити?
    — Жити, — просто вiдповiла Дейдра. — Окрiм кохання, на свiтi є ще багато цiкавих речей. Наприклад, математика... — Вона кволо всмiхнулася. — Знаєш, до шiстнадцяти рокiв я взагалi не цiкавилася хлопцями, а цiлiсiнькi днi вивчала трактати з алгебри, геометрiї й астрономiї. Ми з Колiном були обоє рябоє, тiльки йому бiльше подобалася алхiмiя. Якби ти з’явилася ранiше зi своїми книжками з вищої математики, я б, мабуть, не кинулася в тi дурнi гульки. А згодом, може, й не покохала б Артура... i, може, це було б на краще... — Дейдра замовкла i спрямувала свiй погляд на книжковi полицi, заставленi здебiльшого художньою лiтературою.
    — I як тепер з Артуром? — запитала я.
    — Нiяк. Я вже казала, що не намагатимусь утримати його. Мабуть, сама звернуся до архiєпископа з клопотанням про розлучення.
    — Звинуватиш його в подружнiй зрадi?
    — Нi. Просто зажадаю анулювати наш шлюб на тiй пiдставi, що де-факто вiн ще не вiдбувся.
    Я недовiрливо глипнула на неї:
    — Невеже?!
    — Авжеж. Вiд дня вiнчання ми жодного разу не спали разом. Щовечора Артур знаходив який-небудь привiд, щоб не лягати зi мною в лiжко. Отакий вiн переконаний однолюб. — Дейдра помовчала, явно вагаючись, а потiм додала: — Боюся, Дана не була така принципова у своїх стосунках з Брендоном.
    Я похитала головою:
    — Нi, не була...
    За нами хтось делiкатно прокашлявся, привертаючи нашу увагу.
    Я озирнулася й побачила в дверях бiблiотеки незнайомого чоловiка, одягненого в елегантний сiрий костюм iз краваткою на золотiй шпильцi. Вiн був середнього зросту, худорлявий, русявий. Його негарне, але привабливе веснянкувате обличчя менi когось нагадувало... Так, звiсно ж, Бронвен — у її подобi незрiлої дiвчинки-пiдлiтка.
    Поруч зi мною зойкнула Дейдра:
    — Колiне! Ти?...
    Гiсть усмiхнувся — i усмiшка зробила його лице майже красивим.
    — Менi можна ввiйти?
    — Так... звичайно... — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крiсла. — Проходь. Я... я така рада тебе бачити, Колiне.
    — Взаємно, сестричко.
    Енергiйної, трохи незграбною ходою вiн наблизився до нас, поцiлував Дейдру в щоку, а мене привiтав чемним кивком.
    — Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.
    — Вгадали, — вiдповiла я. — А ви, мабуть, Колiн, брат Бронвен.
    — I колишнiй король Лоґрiсу. — Колiн знову всмiхнувся. — До ваших послуг, принцесо.
    Менi вiн одразу сподобався. З Артурових розповiдей я уявляла його iншим — нервовим, неврiвноваженим, закомплексованим. А передi мною стояв респектабельний чоловiк, упевнений у собi i, як менi здалося, цiлком задоволений життям. Вiн назвав себе колишнiм королем Лоґрiсу не з гiркотою, а з добродушною iронiєю — так, нiби згадував про свої несерйознi дитячi витiвки.
    Тим часом Дейдра вiдступила вiд Колiна на два кроки i змiряла його жадiбним поглядом.
    — Ти так змiнився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.
    — А я ще дужче. Багато рокiв не бачити тебе було для мене важким випробуванням.
    — Багато рокiв? — перепитала Дейдра.
    — Менi вже за сорок, — вiдповiв Колiн. — Двадцять рокiв без тебе.
    — Двадцять рокiв! Цiлих двадцять рокiв... I що ж ти робив увесь цей час?
    — Багато чого. Мандрував, бачив рiзнi свiти, набирався розуму, позбувався дурощiв, припускався помилок i на них учився. Словом, не нудьгував.
    — Пiдтримував зв’язок iз Бронвен?
    — Постiйно. Час вiд часу ми навiть подорожували разом.
    — Я не сумнiвалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нiчого не вiдомо.
    — Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колiн. — Це я попросив її мовчати. Бо досi не був готовий вiдкритися вам.
    — А тепер вiдкрився, — пролунав Морґанiв голос. — Коли зрозумiв, що я от-от викрию тебе. Але ти спiзнився, друже, сюрпризу не вийшло.
    З цими словами Ферґюсон пройшов до кiмнати й мiцно потиснув Колiновi руку.
    — Ну, нарештi! Блудний син повертається додому.
    — Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колiн.
    — Та майже вiд самого початку.
    — Але як? Слуги вибовкали?
    — Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш“ i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.
    — Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.
    — А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морґан. — Ховався вiд дядечка Ферґюсона.
    — Дядечко Ферґюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.
    — Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.
    — Не заперечую.
    — А ще, — вiв далi Морґан, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.
    — Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.
    — Ти про Дану? — запитала Дейдра.
    Вiн зiтхнув:
    — Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.
    — А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морґан.
    — Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорi, iсторiя лише експериментує, робить попереднi прикидки, апробує рiзнi варiанти свого розвитку i вiдкидає явно тупиковi напрямки.
    — Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.
    — Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.
    — Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.
    — I все-таки, Колiне, — озвався Морґан. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?
    Колiн збентежено потупився:
    — Та рiзними дурницями... А якщо називати речi своїми iменами, то плагiатом. За час моїх мандрiвок я багато дiзнався, закiнчив три унiверситети, всерйоз захопився квантовою фiзикою... А нещодавно в одному зi свiтiв опублiкував серiю статей з теорiї поля, що спричинили справжню революцiю в тамтешнiй науцi. Мене вважають генiєм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелiвської премiї — i напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нiчого мого... майже нiчого... хiба що деякi уточнення й узагальнення...
    Я не змогла стримати усмiшки, згадавши причмелений вираз Брендонового обличчя, коли йому вручали золоту статуетку Фрейда „за видатнi досягнення в галузi психолоґiї та психоаналiзу“. Багато чаклунiв та вiдьом, що живуть у свiтах простих смертних, час вiд часу грiшать плагiатом. Примiром, тiтка Помона, чий коник медицина, невiдь скiльки разiв „винаходила“ пенiцилiн, не чекаючи появи мiсцевого Флеминга, i без зайвої скромностi приймала всi почестi вiд вдячного людства. В мене також рильце в пуху — працюючи на Землi Хiросiми, я частенько використовувала розробки проґрамiстiв з iнших свiтiв i мусила видавати їх за свої власнi.
    Я збиралася сказати це Колiновi, але не встигла, бо до бiблiотеки якраз увiйшла Пенелопа з сестричкою на руках. Дiвчинка поводилася сумирно, не вередувала, а її карi оченята дивилися на нас зi спокiйною допитливiстю.
    — Мала прокинулася, — повiдомила Пенелопа очевидний факт, — i не хоче залишатися в лiжечку... — Тут вона помiтила Колiна i здивовано пiдняла брови. — Перепрошую?
    Вiн пiдiйшов до неї i вклонився:
    — Колiн Лейнстер до ваших послуг, принцесо. — I, вiдповiдаючи на її нiме запитання, додав: — Атож, той самий екс-король Лоґрiсу. Останнiй з династiї узурпаторiв.
    Тим часом дiвчинка простягла до нього свої рученята i щось пролопотiла.
    — Дейдра проситься до дядечка? — запитав Колiн ласкаво, але без того дурного сюсюкання, з яким дорослi частенько звертаються до дiтей.
    Нiби зрозумiвши його, дiвчинка знову повернула голiвку до Пенелопи i погладила долонькою по її щоцi.
    — Дейдра не хоче до дядечка, — з усмiшкою прокоментував Колiн. — Вона вже подружилася з тiткою.
    — Не з тiткою, а з сестрою, — уточнила Пенелопа. — Хiба Бронвен не розповiла вам, що насправдi я Артурова дочка?
    Вражений Колiн заперечно похитав головю:
    — Нi. Я не знав, що Артур має таку чарiвну доньку.
    — Їх уже двi, — промовила Пенелопа, нiжно пригортаючи до себе малу Дейдру. — Не казатиму нiчого про себе, але меншенька справдi чарiвна. Вона просто чудо!
    (Прощавайте фрески в соборi Андрiя Авалонського, подумала я.)
    На пiдтвердження Пенелопиних слiв, дiвчинка вирiшила продемонструвати, яке вона чудо. Над її голiвкою виникло примарне сяйво, що за формою скидалося на гiбрид Артурового й Даниного Образiв Джерела.
    — Ну, от! — стривожено мовив Морґан. — Починається.
    — Що починається? — здивувалася я й викликала свiй Образ. — Чому вас це так непокоїть?
    Силова „колиска“, що її з дурного розуму начарувала Бронвен, не лише послабляла контакт iз Джерелом, а й робила його в’язкiшим, жорсткiшим.
    — Нi, друзi, — сказала я, звертаючись до Морґана й Колiна. — Так не годиться. Цi запобiжнi заходи — чистiсiнький iдiотизм.
    Ще по дорозi до садиби я проаналiзувала цi чари i склала закляття для їх поступового анулювання. А зараз задiяла ключовi алгоритми, i в мiру того, як зникала „колиска“, зародковий Образ Дейдри-меншої ставав дедалi чiткiший i виразнiший, а її миле дитяче личко аж засяяло вiд задоволення.
    Я обережно спрямувала свiй Образ до Дейдриного, i вони легесенько торкнулися одне одного. Зненацька в менi прокинувся материнський iнстинкт, i всю мене переповнило нiжнiстю до цiєї тендiтної iстоти, що лишень почала пiзнавати свiт. Дiвчинка радiсно засмiялася й простягла до мене рученята. Цього разу сумнiвiв не було — вона просилася до тiтоньки Бренди.
    Я явно сподобалась їй.

    Роздiл 6

    Артур

    За свiдченням очевидцiв, коронування Брендона було набагато пишнiше й помпезнiше, нiж така сама подiя одинадцятирiчної давнини. Це, власне, й зрозумiло: якщо Амадiсове сходження на престол знаменувало розкол у родинi, то теперiшнi урочистостi символiзували її єднання. Звичайно, недавнi трагiчнi подiї та конфлiкт з Iзраїлем завадили присутностi на коронуваннi представникiв усiх чаклунських Домiв. Зате тi Доми, що вирiшили пiдтримати Царство Свiтла, вшанували свята численними делегацiями на чолi з першими особами держав. Так, серед iнших почесних гостей, на церемонiї були король Марса Валерiй I, iмператор Римський Юлiан VII (свiтський правитель Дому Теллуса), вселенський архiєпископ Петро IV (духовний владика того ж Дому), старший син Одiна Гунвальд X (насправдi його батьком був Гунвальд IX, а „старший син Одiна“ був офiцiйний титул королiв Асґарду), найсвятiший далай-лама з Iстинного Тибету та верховний iмам Аравiйської Землi.
    До маминого незадоволення, Янус вiдмовився бути присутнiм на урочистостях. I хоча в цi святковi днi Сонячне Мiсто аж кишiло Сутiнковими (як-нiяк, нашi найближчi родичi), на офiцiйному рiвнi Сутiнки проiґнорували коронування. Це сталося з моєї подачi, оскiльки я вмовив дiда виступити посередником у переговорах з царем Давидом, що мали вiдбутися в Досвiтньому Замку пiсля Брендонового сходження на престол. А як ґарант безпеки обох сторiн, Янус не мав морального права виказувати свою упередженiсть — хай навiть вона була очевидна. Цар Давид погодився на цю зустрiч, покладаючись не на сумнiвний нейтралiтет Сутiнкiв, а на бездоганну репутацiю Януса як людини слова.
    Сам я до останнього моменту не мiг вирiшити, в якому амплуа менi брати участь у святкуваннях — як брата чи як глави дружнього Дому. Та врештi, переконавшись, що ложа для почесних гостей i без мене має вельми представницький вигляд, я вiддав перевагу ролi члена королiвської родини i скромно загубився в юрбi численних родичiв. Крiм усього iншого, це дозволяло менi без зайвих церемонiй вiднаджувати настирливих репортерiв з технолоґiчно розвинених свiтiв, що перебували пiд офiцiйним патронажем Дому Свiтла, i не вiдповiдати на їхнi провокативнi запитання стосовно майбутньої вiйни.
    Рiвно опiвднi, коли сонце стояло в зенiтi, до храму прибула святкова процесiя на чолi з Брендоном i Бронвен. Їх зустрiчав наш зведений брат Амадiс, величний у своїх шатах верховного жерця Мiтри. Вiн проказав дуже пристрасну промову, вiтаючи нового короля, потiм вiдправив урочисте богослужiння, кульмiнацiєю якого стало ритуальне умертвiння бика. Безвинно забиту тварину негайно винесли з храму, аби встигнути приготувати з неї священну печеню для майбутнього бенкету з нагоди коронування. До речi, через такi жертвоприношення в деяких Домах нас вважали язичниками. Хоча насправдi це не так — мiтраїзм був релiгiєю монотеїстичною, високоорґанiзованою, з чiтко окресленими етичними нормами та стрункою теолоґiєю.
    Я не стану розповiдати про коронування Брендона, за яким безпосередньо спостерiгало понад двадцять тисяч чаклунiв та вiдьом, що їх умiстив Головний храм Мiтри в Сонячному Мiстi. Всiм iншим, хто не змiг туди потрапити, довелося задовольнятися дзеркалами; а мiльярди простих смертних з офiцiйних володiнь Дому Свiтла споглядали цю епохальну подiю, жадiбно припавши до екранiв своїх телевiзорiв. Але менi, чесно кажучи, було байдуже. За минулi пiвроку я вже переситився урочистими заходами — поховання короля Брiана, коронування Колiна, моє коронування, моє вiнчання з Дейдрою, вiнчання Брендона з Даною... Це останнє — найбiльша дурниця, яку могли утнути двоє таких розумних людей. Та й те, що затiяли тепер Брендон i Бронвен, не здається менi гарною iдеєю. Хоча, з iншого боку, їхнє рiшення має трохи полегшити менi життя...
    Напередоднi ввечерi Бронвен приголомшила мене звiсткою, що коронується разом iз Брендоном.
    — Але, золотко, — заперечив я, — навiщо смiшити людей? Адже пiсля Брендонового коронування Амадiс розiрве його шлюб з Даною, i всiм стане ясно, що це назрiвало давно. Невже кiлька днiв, що їх ти проведеш у ранзi королеви, вартi того, щоб виставляти себе на посмiховисько?
    — Я не виставлятиму себе на посмiховисько, — заперечила Бронвен. — I королевою буду не кiлька днiв, а принаймнi кiлька рокiв.
    Аж тут до мене дiйшло. Неяснi пiдозри останнiх днiв нарештi сформувалися в запiзнiлий здогад. У глибинi душi я передчував це з тiєї самої митi, як Бронвен мало не розплакалася, коли Юнона назвала її дочкою...
    — Ви хочете одружитися?
    — Так. За законами Царства Свiтла, коронування означатиме також i наше вiнчання. При цьому автоматично буде розiрваний попереднiй Брендонiв шлюб.
    — Це була твоя iнiцiатива?
    — Нi, Брендонова. Вiн попросив мене залишитися з ним, поки наша незрiвнянна кралечка Дейдра зволить зайняти моє мiсце, — Бронвен сумно всмiхнулася. — Бренда вже сваталась до неї вiд братового iменi, але Дейдра до пробудження свого Дару й чути не хоче про нове замiжжя. Тому Брендон запропонував менi бути його... нi, не супутницею, а радше тимчасовою попутницею.
    — I ти погодилась?
    — Уяви собi, погодилась. Менi сподобалася його чеснiсть. I взагалi, Брендон подобається менi бiльше за всiх iнших — пiсля тебе, звичайно. Вiн дуже милий i нiжний зi мною.
    — То ви вже...
    Вона зiтхнула:
    — Я не дотримала свого слова, Артуре. Все берегла свою невиннiсть для тебе, але... так вийшло. Першої ж ночi. Брендон почувався дуже самотньо й незатишно через ослаблення контакту з Брендою, вiн був як кинута дитина — i менi стало шкода його. З цього все почалося... Ти засуджуєш мене?
    Я похитав головою:
    — Чого б це я засуджував тебе. Просто... хочу сподiватися, що згодом ти не пожалкуєш.
    — Розiйтися ми завжди зможемо. Це не проблема.
    — Що ж, щасти вам обом, — сказав я й погладив її вогненно-руде волосся. — Знаєш, я починаю нудьгувати за моєю Снiговою Королевою.
    — Її вже немає, — вiдповiла Бронвен. — Вона вмерла вiд свого безнадiйного кохання...
    ...I коли Амадiс поклав корону на чоло Брендона i надяг вiнець на голову Бронвен, це сталося. Снiгова Королева остаточно пiшла в небуття, i замiсть неї народилася королева Свiтла. А Дана, яку я кохав, здобула свободу...
    Церемонiя тривала. Вона мала закiнчитися лише з заходом сонця, та я чекати не став. Без поспiху, щоб не привертати до себе уваги, я вiддрейфував до бiчної стiни храму, а потiм непомiтно вислизнув через маленькi дверi в один зi службових коридорiв й дiстався до лiфта. Дiонiс, з яким я координував свою втечу, дав менi знати, що вже спускається в пiдземелля на iншому лiфтi.
    Зала Переходу в цей урочистий день охоронялася з особливою пильнiстю. Вартовi дуже вiдповiдально ставилися до своїх обов’язкiв, проте в їхнiй поведiнцi вiдчувалося незадоволення. Зараз вони б охочiше сидiли в якiйсь корчмi, кухлями гилили пиво за здоров’я короля та королеви i спостерiгали за церемонiєю через великi дзеркала, розставленi по всьому Сонячному Мiсту.
    — От чорт! — сказав я Дiонiсу, що зустрiчав мене бiля лiфта. — Як це нiхто не допетрав поставити тут бодай одне дзеркало?
    — Наскiльки менi вiдомо, — вiдповiв Дiонiс, — начальник служби безпеки дав прямо протилежну вказiвку. Мовляв, це вiдволiкатиме увагу охорони. Вiн дуже боїться терактiв.
    — А сам, бач, поперся до храму, — зауважив я. — I стирчить у перших рядах.
    Задля проформи (i дотримуючись усталених правил) ми ввiйшли пiд одну з арок, я викликав Образ Джерела i миттєво перемiстив нас обох у вiтальню на другому поверсi доччиного будинку. З метою конспiрацiї я переправляв „пiдсадних качок“ з рiзних мiсць, а для останньої партiї обрав Дiанинi Сутiнки.
    Я зв’язався з Брендою (як виявилося — розбудив її), i вона пообiцяла, що хвилин за десять буде готова. Потiм ми спустилися в хол, де нас чекало ще семеро завербованих Дiонiсом „качок“. Вiрнiше, присутнiх було вiсiм — але восьмий явно не належав до ґрупи високих бiлявих арiйцiв з iстинно нордичними рисами обличчя.
    З нашою появою вони дружно пiдхопилися з крiсел i мало не вишикувалися в шеренгу. Вони були неабияк схвильованi в передчуттi крутого повороту їхньої долi. Нас, чаклунiв та вiдьом, не так уже й багато на неосяжних просторах Всесвiту; навiть якби ми, знехтувавши расовими, етнiчними й релiгiйними розходженнями, замешкали всi разом в одному з населених свiтiв, то склали б далеко не найбiльшу з мiсцевих нацiй. Тому для чаклуна немає нiчого страшнiшого (крiм смертi, а може, i включно зi смертю), нiж позбутися Дому, опинитися поза спiльнотою подiбних собi, стати парiєю. У бiльшостi Домiв смертна кара не практикується, а як найвищу мiру покарання застосовують вигнання — i решта Домiв, за взаємною домовленiстю, не повиннi приймати до своїх лав засуджених. Отож формально я порушував загальноприйнятi правила, набираючи „пiдсадних качок“ з-помiж вигнанцiв. Проте iншого виходу не мав — менi вкрай були потрiбнi помiчники для заснування нового Дому.
    Я окремо привiтався з кожним завербованим. Загалом, букет був типовий — двi парочки кровозмiсникiв, братiв та сестер, одна лесбiйка i двоє вiровiдступникiв, що прийняли християнство, — Дiм Одiна нiколи не вiдзначався релiгiйною терпимiстю та толерантним ставленням до сексуальних меншин. Я орiєнтував Дiонiса саме на таких контингент вигнанцiв — чиї проступки розцiнювалися як тяжкi злочини здебiльшого через умовностi, прийнятi в тих чи iнших Домах. Так, наприклад, у Сутiнках релiгiйнi переконання та сексуальна орiєнтацiя вважалися особистою справою кожної людини. З iншого боку, за iнцест карали скрiзь, хоч i по-рiзному, але я й сам цим грiшив i, може, тому ставився до кровозмiсникiв поблажливо.
    А втiм, особливо перебирати менi не випадало. Мене не влаштовували вигнанцi, що справдi вчинили злочин — патолоґiчнi вбивцi, ґвалтiвники, рiзнi збоченцi, заколотники, анархiсти й iнша така ж братiя. А вербувати повноправних членiв Домiв я не хотiв — з тих причин, про якi казав Морґановi та Дейдрi. Що ж до вигнанцiв, то їхнє становище давало надiйнi важелi впливу на них, i я мiг розраховувати, що вони стануть допомагати менi не за майбутнi високi посади та титули, а єдино лише за можливiсть знову стати членами чаклунської спiльноти. За час свого перебування в Екваторi я вже переправив на Землю Артура сто шiстнадцять осiб; а з урахуванням цих сiмох буде сто двадцять три. Залишалося ще восьмеро — проте вони не належали до вигнанцiв, це були мої давнi друзi та родичi, яким я цiлком довiряв. Їм я вiдводив дещо iншу роль, нiж рештi. На вiдмiну вiд „пiдсадних качок“, вони мали стати моїми офiцiйними помiчниками. Наближення до престолу кiлькох чужинцiв не викличе особливого незадоволення серед моїх пiдданих, навпаки навiть — вони зрадiють появi нових людей, що допомагатимуть їм опановувати Формотворчi.
    — Отже, — сказав я, звертаючись до сiмох дiтей Одiна. — Зараз я переправлю вас у Серединнi свiти, де моя сестра Бренда прийме вас i в загальних рисах ознайомить iз Землею Артура. Потiм ви самi станете вивчати її, ввiйдете в роль тамтешнiх мешканцiв, вихiдцiв зi Скандинавiї, кожен з вас придумає собi правдоподiбну легенду, а за мiсяць-пiвтора прибуде до Лоґрiсу, буцiмто почувши про те, що я роздаю вiчну молодiсть та могутнiсть. Зустрiвши там знайомих, в жодному разi не показуйте, що знаєте їх. Крiм того, тримайтеся окремо й один вiд одного, щоб нiхто нiчого не запiдозрив, коли я вирiшу, що всi ви будете допущенi до Причастя „за високою майстернiстю“. А потiм можете знайомитися, ставати друзями, одружуватися... але не до цього. — Я зробив паузу i значуще подивився на двi сiмейнi парочки. Те, що я казав, було лише квiнтесенцiєю докладних iнструкцiй, що їх вони вже отримали вiд Дiонiса. Та зайве повторення нiколи не шкодить. — Власне, умови вам вiдомi, ви погодилися з ними й заприсяглися дотримуватися всiх пунктiв нашої угоди. Це дозволить вам стати повноправними членами Дому, нiчим не гiршими, але й не кращими за iнших. Будь-якi вашi претензiї на привiлейоване становище будуть розглядатися мною як серйозна провина, що дає менi право вiдмовитися вiд послуг порушника. Питання є?
    Якийсь час усi семеро перезиралися в нерiшучостi. Очевидно, хотiли запитати про Джерело — просто так, з чистої цiкавостi. На мою вимогу, Дiонiс при доборi кандидатур дотримувався ще й таких критерiїв, як низький рiвень честолюбства, пiдвищена обережнiсть, навiть боязкiсть, i не надто майстерне володiння силами. Це, звiсно, послаблювало мою команду, але водночас убезпечувало вiд проявiв зайвих владних амбiцiй з боку „пiдсадних качок“. Насамперед, я потребував учителiв — розумних, освiчених, старанних, та загалом пересiчних людей, що навчать мiсцевих чаклунiв i вiдьом керувати Формотворчими, а потiм вiдiйдуть у тiнь, задовольнившись статусом рядових членiв нового Дому.
    Зрештою менi поставили кiлька несуттєвих запитань, я вiдповiв на них, потiм наказав усiм сiмом стати посеред холу якнайближче один до одного i викликав на зв’язок сестру. Бренда вiдповiла, що вже готова до прийому.
    Iдея прямого сполучення мiж Серединними й Екваторiальними свiтами виникла в мене та Бренди одночасно. Поштовхом до цього стала здатнiсть Бронвен проникати в Безчасiв’я як з того, так i з iншого боку нескiнченностi. Анi менi, анi Брендi це не вдавалося, зате ми швидко навчилися переправляти один одному неживi предмети. Потiм настала черга живих iстот, i незабаром десять сiмей пухнастикiв, на превелику радiсть Пенелопи, замешкали у двiрському парку Авалона. А за кiлька днiв ми ризикнули одним добровольцем з-помiж „пiдсадних качок“. Операцiя пройшла гладко, i того ж дня я переправив на Землю Артура ще дюжину найманцiв. Таким чином, вiдпала необхiднiсть вести за собою по Тунелю в нескiнченнiсть понад сотню людей. Та й менi самому бiльше не треба було перетинати це пекло — досить присутностi адепта по iнший бiк нескiнченностi, щоб з його допомогою зробити миттєвий стрибок. До речi, я пропонував Брендi вiдвiдати братове коронування, а потiм повернутися назад, „схопившись“ за Морґана, але вона навiдрiз вiдмовилася. Найпевнiше, через Брендона. Я пiдозрював, що за весь цей час вони жодного разу не зв’язувалися — обоє, що називається, пiшли на принцип. Бiдолашнi мої близнюки...
    Я збiльшив iнтенсивнiсть Образа й загорнув сiмох дiтей Одiна в силовий кокон. Вони ще не встигли усвiдомити, що вiдбувається, як я дав потужний iмпульс у нескiнченнiсть i миттєво переправив їх до Бренди. Хол будинку спорожнiв, ми залишилися втрьох — я, Дiонiс i темноволосий хлопець на iм’я Джона, той самий, з яким я познайомився, коли вiн залишав Дiм Свiтла.
    „Нормально, Артуре,“ повiдомила сестра. „Вони в мене. Цiлi й неушкодженi. I, звичайно, трохи наляканi.“
    „Отже, прощаймося?“
    „Нi, стривай. Я про Брендона та Бронвен...“
    „Щойно вони одружилися. Бронвен тепер королева.“
    „Я все думала про це, i... Словом, ти не в курсi, мiж ними вже щось було?““Як так?“ здивувався я. „Ти ж маєш знати...“
    „То було?“
    „Так.“
    „ГОСПОДИ БОЖЕ МIЙ!...“ Думки Бренди, завжди такої стриманої i врiвноваженої дiвчинки, раптом стали плутаними, неконтрольованими. Таку сумiш радiсного переляку, надiї й полегшення, мабуть, вiдчуває засуджена до страти людина, коли її зачитують акт про помилування... А наступної митi, так i не попрощавшись, сестра перервала зв’язок.
    Кiлька секунд я стояв посеред холу, оговтуючись вiд емоцiйного шоку, який мимоволi завдала менi Бренда. На щастя, шок був легкий i нiяких неприємних вiдчуттiв не викликав.
    — Все гаразд? — запитав Дiонiс.
    — Авжеж, — вiдповiв я, сiвши у крiсло. — Одну справу зробили.
    — Тодi я пiду. Кiнцiвка церемонiї обiцяє бути вражаючою. — Вiн кинув швидкий погляд на Джону, що скромно стояв попiд стiною, й додав: — Мою думку ти знаєш. Отож сам вирiшуй, на свiй страх i ризик.
    З цими словами Дiонiс вiдкрив вхiд у Тунель i щез. Як то кажуть, умив руки.
    Я жестом запропонував Джонi сiдати i якийсь час мовчки дивився на нього. Нарештi заговорив:
    — Амадiс переказав менi твоє прохання. I рекомендував узяти тебе в мою команду. Вiн дуже високої думки про тебе.
    — Так, — сказав Джона. Це було не питання, не твердження, а просто констатацiя факту.
    — Взагалi я схильний довiряти Амадiсовим судженням про людей — за винятком тих випадкiв, коли йдеться про гарненьких жiнок. Тому поставився до його рекомендацiї серйозно.
    — Так, — знову сказав Джона.
    — Бачу, ти небагатослiвний.
    — Навпаки, — заперечив вiн. — Боюсь, я надто говiркий. Менi треба було взагалi мовчати, поки ви нi про що не питали.
    — Гм... добре. Дiонiс розповiв, що ти попередив його про спроби Рахiлi пiдiслати в мою команду шпигунiв. Чому ти це зробив?
    Джона з гiркотою посмiхнувся:
    — Мої спiввiтчизники сказали б, що з пристрастi до зрадництва.
    — Мене не цiкавить, що сказали б твої спiввiтчизники. Я хочу знати про твої справжнi мотиви.
    — Якщо серйозно, — вiдповiв вiн, — то я вважаю, що нiхто не має права втручатися в будiвництво нового Дому. На моє переконання, це аморально й неетично. Крiм того, я не сумнiвався, що шпигуни будуть викритi й без мене. Але тодi ви могли б розцiнити приватну iнiцiативу Рахiлi як цiлеспрямовану полiтику всього Iзраїлю.
    — Зрозумiло, — сказав я. — Мiж iншим, Дiонiс вважає тебе досить порядним, але занадто честолюбним.
    — Може, й так, — не став заперечувати Джона.
    — Вiн думає, — вiв далi я, — що ти не задовольнишся роллю рядового члена Дому i претендуватимеш на бiльше.
    — Це правда. Кожен прагне посiсти те мiсце, яке вiн заслуговує.
    — Ти дуже вiдвертий, — зауважив я.
    — Краще бути вiдвертим, нiж лукавим.
    — Раз так, то скажи вiдверто, чим ще, крiм порядностi, ти керувався, виступаючи проти полiтики Рахiлi? Адже це коштувало тобi мiсця королiвського радника.
    — Зате я здобув прихильнiсть Амадiса, а багато дiтей Свiтла поступово перестали бачити в менi чужинця. Що ж до полiтичного курсу Рахiлi, то вiн вiд початку був приречений. Я передбачав той день, коли Амадiс помириться з Брендоном, i тодi моя лояльнiсть буде... вiрнiше, була б зарахована. Але загибель Рахiлi перекреслила мої плани. Я не мiг залишатися в Домi, який воюватиме з моїм народом.
    — А чому ти взагалi прийняв пiдданство Дому Свiтла?
    — По-перше, так учинила Рахiль. А по-друге, i це, мабуть, головне, в Iзраїлi менi однак нiчого не свiтило. Формально я належу до королiвської родини, та разом з тим я байстрюк i напiвкровка. Дитинство та юнiсть я провiв у свiтi простих смертних, навiть не пiдозрюючи про своє походження. Ви, певно, звернули увагу на мiй акцент.
    — Англiйський, — сказав я. — Нi, американський.
    — Я був громадянином США на Землi Без Арафата, — пiдтвердив мiй здогад Джона. — I я покривлю душею, коли скажу, що дуже прив’язано до Землi Обiтованої.
    — Ти не змiг прижитися в Домi Iзраїлевiм?
    — На жаль, нi. Був би я просто байстрюком i напiвкровкою, нiяких проблем з моєю асимiляцiєю не виникло б. Але, собi на бiду, я син Iсаї бен Ґура i вже одним цим фактом нажив собi багато ворогiв серед найближчих родичiв. Якби я знав, що все так станеться, то приховав би своє походження.
    Я зiтхнув:
    — Якби ми вмiли передбачати майбутнє, то були б не людьми, а богами... — Я замовк i глянув на годинник. Церемонiя в Головному храмi Мiтри наближалося до завершення, а її кiнцiвка й справдi обiцяла бути ефектною. Звiсно, всi тi „чудеса“, що їх творив Амадiс, були звичайнiсiнькими чарами, але мене завжди вражали його майстернiсть, вишуканiсть i артистизм у чаклунському мистецтвi. — Добре, менi час iти. А ти маєш день на збори. Якщо не передумаєш, чекай мене завтра у Країнi Сутiнкiв. Ми вiдбуваємо вiдразу пiсля зустрiчi з царем Давидом.
    — Ви вестимете перемовини? — поцiкавився Джона.
    — Їх вестиме Брендон, король Свiтла. А моя участь обмежиться роллю спостерiгача. — Я встав з крiсла. — Отож не спiзнюйся.
    — Не спiзнюся, — пообiцяв Джона. — I не передумаю. Я зараз же подамся в Сутiнки i проведу свiй останнiй день в Екваторi, насолоджуючись красою Олiмпу.
    А я повернувся в Сонячне Мiсто, де став свiдком „чудес“ в Амадiсовiм виконаннi, пiсля чого розпочався святковий бенкет з нагоди коронування. Безтурботно поглинаючи священну печеню з жертовного бика, я навiть не пiдозрював, що саме в цей час Джона готує менi велику свиню. При оцiнцi людей я занадто покладався на свою iнтуїцiю, за що мене частенько критикував Дiонiс, пророкуючи, що колись я про це пошкодую. На жаль, так i сталося. У найневдалiший момент iнтуїцiя мене зрадила.

    Роздiл 7

    Бренда

    З усiма попереднiми ґрупами „пiдсадних качок“ я проводила по кiлька годин — докладно iнструктувала їх, знайомила з мiсцевою геоґрафiєю та iсторiєю, вiдповiдала на всi запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, пiсля чого я передала новачкiв пiд опiку двох iнших найманцiв, що вже понад тиждень самостiйно вивчали цей свiт, а сама мерщiй повернулася в Авалон.
    Опинившись у своїй „нiшi“, я виявила, що мене морозить, а ноги пiдкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нiкотин подiяв на мої нерви заспокiйливо, i поступово сумбур, що панував у моїй головi, поступився мiсцем хоч i плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарештi я змогла не лише думати, а й розмiрковувати, аналiзувати, робити висновки.
    Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нiчого. Пiд час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, менi навiть на думку не спало розпитати подробицi. А згодом, мене почало трясти вiд страху, що будь-якої митi вiддалена братова присутнiсть стане вiдчутнiшою, потiм мене закрутить у вирi його емоцiй, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тiло — продовженням мого...
    Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марнi. Брендон уже був близький iз Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, нiби вiн мiцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свiчку, не пестила його руками тiло жiнки, не цiлувала його вустами її вуста... То, може, це взаємно? Так мусить бути! Iнакше це буде кричущим порушенням усiх законiв буття та моралi. Поза сумнiвом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може вiн бути такою паскудною гнидою.
    Я заплющила очi й почала уявляти себе в чоловiчих обiймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всi бар’єри мiж мною та Брендоном. Але нiчого не виходило — клята пiдсвiдомiсть затято опиралася цьому, охороняючи мiй та братiв спокiй. Зрештою, в моїй уявi, мов кролик iз капелюха, виник мiй покiйний чоловiк... I на мене нахлинули гiркi, болiснi спогади про тi кiлька мiсяцiв, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межi божевiлля. Я кинула свою дурну витiвку й розревiлася, як мале дитя.
    Сльози принесли менi полегкiсть. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпiння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначенiсть i завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподiвання — лише чергова iлюзiя, то нехай вона чимшвидше розвiється.
    Я глянула на годинник. В Авалонi була четверта ранку, у Сонячному Мiстi — восьма вечора, церемонiя в храмi вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолi святкового столу i їсть печеню з жертовного бика. Ну й дiдько з ним, хай похлинеться!
    Я встала з дивана, пiдiйшла до дзеркала й наклала на нього вiдповiднi чари. Воно миттєво помутнiло, а за кiлька секунд почувся незадоволений голос:
    — Хто там?
    — Це я, Бренда.
    — Ах, Брендо... Привiт, сонечко. — Хоча туман у дзеркалi не розступався, я виразно уявила сонний Морґанiв осмiх. — Чому так рано встала?
    — Треба поговорити. Ти зайнятий?
    — Загалом, так. Сплю... цебто спав.
    — Маю на увазi iнше, — уточнила я.
    — А-а!... Нi, на жаль, я вiльний. Просто моє дзеркальце десь запропастилося, а вставати лiньки.
    — Може, таки встанеш?
    Морґан зiтхнув:
    — Гаразд, умовила...
    — I зустрiнемося в твоєму кабiнетi. Бувай.
    Я перервала зв’язок й одразу перемiстилася в Морґанову „нiшу“, обставлену не так затишно як моя, але й не без претензiй на вишуканiсть. Щоправда, загальне враження псувало кiлька кольорових плакатiв на стiнi з зображенням голих дiвиць — хоча, з iншого боку, ця деталь красномовно свiдчила про характер хазяїна „нiшi“.
    Я зручно вмостилася в крiслi i стала чекати. Заодно розглядала плакати, гадаючи, що привабило Морґана саме в цих дiвицях. Завдяки Брендону я мала чималий досвiд оцiнки жiнок з чоловiчої точки зору.
    Хвилини за три дверi „нiшi“ вiдчинилася i на порозi з’явився Морґан, одягнений у червоний халат поверх пiжами, умитий, причесаний i нiтрохи не сонний. Якби я не знала про його звичку голитися перед сном, то, напевно, подумала б, що вiн збiгав у Безчасiв’я i там ретельно зiшкрябав свою щетину.
    — Ще раз привiт, — приязно мовив Морґан. — Проходь. Мiж iншим, дверi були незамкненi.
    Я ввiйшла в кабiнет i розгублено зупинилася посеред кiмнати. Навiть не знала, з чого почати. Морґан пильно придивився до мене i сказав:
    — Маєш такий вигляд, наче думаєш про те саме, що й я.
    — Залежить про що ти думаєш.
    Вiн розв’язно посмiхнувся:
    — А про що може думати чоловiк у присутностi такої чарiвної жiнки?
    Це була наша традицiйна розминка, але цього разу я не збиралася обертати все на жарт. Мене знову затрусило вiд страху, проте я швидко опанувала себе i грайливо вiдповiла:
    — Виходить, нашi думки крутяться в одному напрямку.
    Морґан ошалiло втупився в мене. Якби я нi з того, нi з сього вперiщила йому дрючком по головi, вiн здивувався б менше.
    — Ти серйозно, сонечко?
    — Т-т... — Раптом менi перехопило подих, i я заклякла з роззявленим ротом. Та врештi злiсть на себе, на свiй страх, на свою безпораднiсть, повернула менi самовладання. — Так, серйозно! Хай тобi чорт, Морґане, поцiлуй мене! Чи ти чекаєш, поки я передумаю?
    Морґан пiдступив до мене, обiйняв i поцiлував у губи. Правду кажучи, я чекала, що вiн накинеться на мене, мов хижий звiр, але насправдi все було iнакше. Його мiцнi обiйми не завдавали менi болю, його поцiлунок був нiжний i лагiдний, а коли вiн дав волю рукам, то не для того, щоб жадiбно лапати моє тiло, а щоб гладити мене.
    — Ти як статуя, Брендо, — сказав Морґан, ще раз поцiлувавши мої занiмiлi губи. — Тебе наче паралiзувало.
    — То допоможи менi, — майже заблагала я. — Допоможи позбутися страху.
    I вiн допомiг. Не розповiдатиму, як це було. По-перше, це наша з Морґаном особиста справа; а по-друге, я кепсько пам’ятаю, що ми тодi робили. В будь-якому разi — мовчу.
    Потiм ми лежали в лiжку й курили, недбало струшуючи попiл просто на пiдлогу. В камiнi весело трiскотiли охопленi вогнем дрова. Зима в Авалонi зазвичай м’яка, найчастiше безснiжна, але ночами буває холодно. I хоча в житлових примiщеннях палацу вже були встановленi електричнi обiгрiвачi, Морґан за старою звичкою вiддавав перевагу камiну — щоправда, вдосконаленому, з автоматичною подачею дров.
    — Брендо, — нарештi озвався вiн. — Ти чортеня.
    — Справдi? — лiниво мовила я.
    — Справдi. Ти — щось особливе. Менi ще нi з ким не було так добре, як з тобою.
    — Менi теж, — сказала я чисту правду.
    — Нi, я серйозно, — наполягав Морґан, вирiшивши, що я iронiзую. — Хоча спочатку ти була холодна, мов крижина, але потiм як розтанула... то вже розтанула! — Вiн трохи повагався, а вiдтак додав: — Знаєш, я грiшним дiлом вважав, що тебе цiкавлять винятково дiвчата.
    — Так воно й було, — чесно зiзналася я. — У певному сенсi.
    — Як це?
    — Не має значення. Що було, те сплило. Нарештi я стала жiнкою.
    — Ти й ранiше була жiнкою.
    — Лише зовнi. А внутрiшньо... — Тiнi минулого зринули з моєї пiдсвiдомостi, i мене знову пойняв страх.
    Морґан негайно вiдчув це i пригорнув мене до себе. Дивно, але в його обiймах я вiдчула себе в цiлковитiй безпецi.
    — Тебе колись зґвалтували? — спiвчутливо запитав вiн.
    — Гiрше, — вiдповiла я, здригнувшись. — Набагато гiрше... Тiльки нiчого не питай.
    — Не питатиму... А в тебе давно не було чоловiкiв?
    — Майже тринадцять рокiв за моїм особистим часом.
    Морґан аж присвиснув:
    — Матiнко божа! Я б давно повiсився.
    — Iнодi виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилiкувалася.
    Ми замовкли, насолоджуючись присутнiстю один одного. Я почувала себе найщасливiшою жiнкою в свiтi, але десь у глибинi моєї iстоти зрiв страх, що це лише iлюзiя, гарний сон, який не може тривати вiчно. Колись я прокинуся — i повернеться колишнiй кошмар...
    Звичайно, то були дурницi. Я усвiдомлювала, що не сплю i не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.
    „Привiт, сестричко,“ вiн одразу впiзнав мої позивнi. „Як нашi ’качки’?“
    „Вже розлетiлися,“ вiдповiла я. „Диверсанти готовi до пiдривної дiяльностi. А як там у вас?“
    „Свято триває. Бенкет якраз у розпалi.“
    „Бика зжерли?“
    „Давно. А обгризенi кiстки миттю розтягли на сувенiри.“
    „А як Брендон?“
    „Вiн просто чудовий. Тримається так, наче все життя сидiв на тронi Свiтла. Гм... Не знаю, що на нього найшло, але час вiд часу вiн кидає на Бронвен такi ласi погляди, немов хоче її з’їсти.“
    „Навiть так!“ Я насилу притлумила iстеричний смiх. Моє збудження таки передалося братовi — але в якiй формi! О, нескiнченносте, ти прекрасна! Я славлю тебе... „До речi, Артуре. Вгадай, де я зараз?“
    „Де ж iще? Певно ж у лiжку з Морґаном.“
    „Чорт! Як ти здогадався?“ вразилася я.
    Пiсля спалаху щирого подиву на iншому кiнцi лiнiї запанувала мовчанка. Лише за кiлька секунд Артур вiдновив нормальну iнтенсивнiсть зв’язку i недовiрливо запитав:
    „Сестричко, ти не жартуєш?“
    „Але ж ти сам...“
    „Провалитись менi в царство Аїда! Це ж був просто п’яний дотеп... Як ти почуваєшся?“
    „Як наречена в першу шлюбну нiч. Єдине мене хвилювало, чи не позначилося це на Брендонi.“
    „Не бiйся, не позначилося... Але ж, Брендо! Морґан гарний хлопець, проте дуже небезпечний тип. Якщо вiн...“
    „Годi, Артуре,“ перебила я його. „Я вже доросла дiвчина i сама дам собi раду. Продовжуй веселитися, а завтра, коли протверезiєш...“
    „Завтра я повертаюся, i якщо...“
    „Тим бiльше,“ сказала я, вже шкодуючи, що завела цю розмову; схоже, Артур здорово набрався. „Завтра й побалакаємо. Бувай, братику.“ I я перервала зв’язок.
    Хвилин за п’ять Морґан сказав:
    — Щойно зi мною розмовляв Артур. Був дуже милий i делiкатний. Пообiцяв вiдiрвати менi голову, якщо я скривджу тебе.
    — Вiн п’яний.
    — Я це вiдчув. Але in vino veritas — вiн майже прямим текстом заявив, що я останнiй з-помiж його знайомих, з ким вiн волiв би бачити тебе. До речi, а чому ти вибрала мене?
    — Сама не знаю. Мабуть, тому що iнший на твоєму мiсцi дiяв би не так рiшуче. А менi прелюдiї були нi до чого.
    Морґан зiтхнув:
    — Дякую за вiдвертiсть.
    — I ще, — квапливо додала я, — ми з тобою добрi друзi.
    — Тiльки не кажи, що це в нас уперше i востаннє.
    — Цього я не кажу. Зараз я тебе дуже потребую.
    — А потiм?
    — Тодi й видно буде. Може, народжу дитину. — На думку про те, що тепер можу стати матiр’ю, я мало не заревiла. — Обов’язково народжу.
    — Вiд мене? — запитав Морґан.
    — Може, й вiд тебе. Як вийде.
    — А навiщо покладатися на випадок. Я тут на дозвiллi склав кiлька заклять...
    — Я знаю їх кiлька десяткiв, але не збираюся вдаватись до них. Нехай усе станеться саме собою. Нехай буде сюрпризом. Приємним... — З цими словами я солодко позiхнула. — Давай спати, Морґане. Я втомилася.
    Уже засинаючи, я почула, як вiн ласкаво називає мене кiшечкою, ще встигла подумати, що ми з ним два чоботи пара — кiт i кiшка, а потiм сон остаточно здолав мене. Уперше за багато рокiв я спала в обiймах чоловiка, i вперше за все життя — без кошмарiв, спокiйно i безтурботно...

    * * *

    Коли я прокинулася, Морґана поруч не було, а на подушцi лежала записка, у якiй вiн повiдомляв, що подався зустрiчати високих гостей — сьогоднi в Порт-Нiор мало прибути судно з iрландськими чаклунами та вiдьмами. Це була перша така численна й поважна ґрупа гостей зi Старого Свiту. Король Iрландiї, зачувши про Причастя, не став гаяти часу на дипломатичнi перемовини, а разом з родичами та придворними стрибнув на корабель i вiдплив до Лоґрiсу. Така гiдна подиву оперативнiсть могла б ускладнити нам життя — але, на щастя, Артур дiйшов висновку, що його подальше перебування в Екваторi не конче необхiдне, i вирiшив повернутися одразу пiсля Брендонового коронування.
    У своїй записцi Морґан просив мене замiнити його на засiданнi кабiнету мiнiстрiв, а наприкiнцi додав зворушливий постскриптум: „Брендо, ти чудо. Цiлую твої солодкi губки.“
    Я навiть схлипнула вiд розчулення, а пiсля недовгих роздумiв зв’язалася з Пенелопою.
    „Привiт, Брендо,“ озвалася вона.
    „Привiт. Де ти зараз?“
    „В Авалонi. Щойно прокинулася. А ти?“
    „Так само. Що збираєшся робити?“
    „Поснiдаю, а потiм кину монету. Якщо випаде профiль Артура, пiду няньчитися з Дейдрою, а якщо дракон — займуся фресками в соборi.“
    „Пеннi, дорогенька,“ попросила я, „зроби менi послугу. Проведи сьогоднiшню нараду мiнiстрiв.“
    „Я не...“
    „Ну, будь ласочка, дуже тебе прошу. Морґан зустрiчає iрландцiв у Нiорi, а я... Я просто не можу!“
    „Зле почуваєшся?“
    „Навпаки, дуже добре. Тому хочу провести цей день з малою Дейдрою...“
    „А менi пропонуєш весь день слухати занудливi доповiдi,“ ображено сказала Пенелопа.
    „Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду.“
    Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.
    Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу“ i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш“ там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.
    Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.
    — Хто? — запитав вiн з туману.
    — Бренда.
    — Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?
    — Щойно звiдти. Як тебе знайти?
    — Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.
    — Добре. Зараз буду.
    Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.
    Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.
    — Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.
    Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.
    Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:
    — Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.
    — Вона мати. Цим усе сказано.
    — Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.
    — Ще кохаєш Дану? — запитала я.
    — Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.
    — Ти знаєш, що вона вiдмовилася стати королевою Свiтла?
    Колiн ствердно кивнув:
    — А також знаю, що Брендон, їй на зло, узяв шлюб iз Бронвен. Двi години тому я зустрiчався з сестрою в Безчасiв’ї. Вона здалася менi дуже щасливою... не знаю, чи довго це триватиме. Боюся, що нi.
    Ми знову замовчали, думаючи кожен про своє.
    — Може, покладеш Дейдру в колиску? — запропонував Колiн.
    — Нi, ще трохи потримаю її. Менi це так приємно.
    — Ти дуже любиш її, — промовив вiн ствердно.
    — Ще б пак. Це ж Артурова донька.
    — Вiн досi не знає про неї?
    — Скоро дiзнається. Якщо не станеться нiчого несподiваного, то годин за десять вiн уже буде в Авалонi. Збираєшся зустрiтися з ним?
    — Обов’язково. Настав час залагодити нашi розбiжностi. Я не хочу через дрiб’язковi образи назавжди позбутися батькiвщини.
    — Тебе не бентежить роль вiдставного монарха?
    — Анiтрошки. Я добровiльно зрiкся престолу i вважаю це своїм найрозумнiшим учинком. Те, що зараз робить Артур, менi було б не до снаги. Влада не моє покликання.
    — А однак ми приреченi на владу, — сказала я. — Єдино лише тим, що маємо могутнiсть, яка дозволяє нам впливати на долю цiлих свiтiв. Адже не даремно в багатьох мовах, наприклад, в англiйськiй, могутнiсть i влада — power — омонiми. I не даремно запричащенi чаклуни й вiдьми називають себе Володарями. А ми, адепти Джерела, — Володарi, пiднесенi до ступеня нескiнченностi.
    — Проте я волiю бути науковцем.
    — Я теж науковець. Зараз я дослiджую Джерело, i що бiльше дiзнаюся про нього, то бiльше здобуваю могутностi, а отже, i влади. Що ж до тебе, то ти своїми вiдкриттями...
    — Чужими вiдкриттями, — уточнив Колiн.
    — Це не має значення. Так чи iнакше, ти суттєво вплинув на розвиток тамтешньої науки. А оскiльки наука — нарiжний камiнь будь-якої технолоґiчної цивiлiзацiї, то тим самим ти змiнив природний хiд iсторiї. Хiба це не влада? До речi, як справи з премiєю?
    Колiн почервонiв:
    — Боюся, її таки дадуть, попри всi мої намагання цього уникнути.
    Я встала з лави, дбайливо поклала Дейдру в колиску, потiм повернулася на своє мiсце i сказала:
    — А ти не бiйся. Хоч там як, а ти принiс користь науцi того свiту. А ще ти сам казав, що зробив деякi уточнення й узагальнення.
    — Ну так, зробив. Знання теорiї поля дозволили менi краще зрозумiти Джерело, а це своєю чергою навело мене на певнi iдеї. Я дещо змiнив вихiднi постулати, усунув протирiччя... Та все це лише крапля в морi.
    — Це лише початок, — заперечила я. — Ти ж не мiг запропонувати свої вдосконалення до теорiї, якої ще не iснувало.
    — Я мiг би зробити це в тому свiтi, де вона iснує.
    — А чому не зробив?
    — Саме тому, що починав з вiдвертого плагiату.
    — Всi починають з плагiату, не переймайся цим. Продовжуй дослiдження, розвивай свою теорiю, пiдбирайся до Джерела з iншої боку. Я вивчатиму його лоґiчну структуру, а ти — фiзичну.
    — Бракує третьої компоненти, — зауважив Колiн. — Можливо, найголовнiшої — метафiзики.
    Ми не змовляючись подивилися на колиску, в якiй безтурботно спала, ще не усвiдомлюючи своєї винятковостi, мала Дейдра — дитя Дани, Артура i Джерела...

    Роздiл 8

    Артур

    За попередньою домовленiстю, делегацiя Свiтла мала перша залишити Сутiнки. Ми спустилися в Залу Переходу i в гнiтючiй мовчанцi пiдiйшли до арок. Настрiй був паскудний.
    Як я й боявся, перемовини Брендона з царем Давидом закiнчилися безрезультатно. Наявна була добра воля обох сторiн, бажання запобiгти згубнiй вiйнi, але всi доводи здорового глузду розбилися об емоцiї. Загибель Рахiлi вимагала помсти — а оскiльки конкретних винних так i не знайшли, то вiдповiдальнiсть лягала на все Царство Свiтла. Крiм того, масовi гуляння на вулицях Сонячного Мiста, а також провокативнi заяви деяких високопоставлених осiб iз союзних нам Домiв загострили пристрастi в Iзраїлi до межi. З iншого ж боку, була вiдозва царя Давида до своїх пiдданих, складена явно зопалу i вкрай образлива для дiтей Свiтла. Як король, Брендон не мiг залишити її без уваги i мусив дати належну вiдповiдь. Отож главам двох Домiв не лишалося нiчого iншого, як оголосити один одному вiйну, обговорити умови її ведення (це було єдиним позитивним моментом) i пiдписати пакт про початок бойових дiй.
    — Ну що ж, брате, — сказав Брендон, зупинившись бiля арки. — Нашi шляхи розходяться.
    Я кивнув:
    — Так.
    Ми трохи помовчали, потiм Брендон з зiтханням вимовив:
    — Чорт! Ненавиджу сцени прощання. Так тоскно, хоч вовком вий... Гаразд. Переказуй вiтання Брендi.
    — Обов’язково. Скажу, що ти сумуєш за нею.
    — Вона й так знає.
    Брендон обiйняв мене, потиснув руку Дiонiсу i швидко пройшов пiд арку. Не обертаючись, викликав Образ Джерела, а за мить його фiгура розтанула в повiтрi. Iншi члени делегацiї, вiддавши менi честь, разом ввiйшли в Тунель.
    Нас залишилося троє — я, Дiонiс i Джона. Сiм моїх друзiв та родичiв — четверо Сутiнкових i троє дiтей Свiтла — вже перебували в Авалонi. Я переправив їх до Бренди ще зранку, щоб вони встигли трохи освоїтися, перш нiж я офiцiйно представлю їх при дворi.
    Що ж до Джони, то питання про його статус залишалося вiдкритим. Я не мав часу помiркувати над цим, але схилявся до думки, що там, де приймуть вiсьмох учителiв (включно з Дiонiсом), знайдеться мiсце i для дев’ятого. Тим бiльше що дев’ять — маґiчне число.
    Ще в лiфтi я зв’язався з Брендою i попросив її приготуватися. Тепер вона сама вийшла на зв’язок i повiдомила, що готова до прийому.
    — Рушаймо, — сказав я Дiонiсу та Джонi, i ми вступили пiд арку.
    За моєю командою Образ Джерела загорнув нас трьох у силовий кокон. Контакт мiж мною та Брендою набув у моєму сприйняттi вигляду нитки, протягненої через нескiнченнiсть. Для проби я спочатку смикнув цю нитку, перевiривши її на мiцнiсть, потiм схопився за неї i звелiв сестрi тягти...
    Простiр навколо нас спалахнув усiма кольорами веселки, пiдлога пiд ногами зникла... а за якусь частку секунди з’явилася знову. Коли в моїх очах перестало рябити, я впiзнав невибагливу обстановку моєї нiшi й побачив Бренду з Пенелопою, що стояли попiд стiною, дивилися на нас i всмiхалися.
    — Привiт, — весело сказала Бренда. — Нарештi наша команда в повному складi.
    А Пенелопа пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.
    — Рада, що ти повернувся, тату.
    — Я теж радий тебе бачити, донечко, — вiдповiв я.
    — I я радий, що ти тут, Пенелопо, — раптом озвався Джона. — Бо iнакше довелося б посилати за тобою.
    Безцеремоннiсть, з якою вiн втрутився в нашу розмову, його дивнi слова i не менш дивний тон геть спантеличили мене. А в грудях я вiдчув неприємний лоскiт, що зазвичай називався поганим передчуттям.
    — Що це значить? — здивовано запитав я, повернувшись до Джони. — Ти знайомий з Пенелопою?
    Вiн зухвало посмiхнувся. Де й подiвся ввiчливий, коректний, хоч i зайве самовпевнений юнак. Тепер передi мною стояв нахабний тип, що дивився на мене з вiдвертою ворожiстю, ба навiть ненавистю, i водночас його очi сяяли якимсь сатанинським трiумфом. Цей погляд нагадав менi погляд Гаральда, тiльки в ньому було бiльше розуму. Набагато бiльше. Занадто багато розуму...
    — Атож, я знайомий з нею, — вiдповiв Джона. — Познайомився з чистої цiкавостi. Кортiло побачити, що являє собою дочка такого негiдника, як Артур Пендраґон.
    — От холера! — пробурмотiв за моєю спиною Дiонiс. — Боюся, кузене, ти пригрiв на грудях змiю.
    Джона знову посмiхнувся:
    — Помиляєшся, не змiю. Адже змiй — символ Хаосу, а це... — над його головою виник золотий нiмб, — це символ Порядку.
    — ЯНЬ! — приголомшено вигукнула Бренда. — ВIН АДЕПТ ПОРЯДКУ!
    Майже рефлекторно ми викликали свої Образи, вони метнулися до Джони... i раптом завмерли, немов зiв’яли.
    — Ну! — сказав Джона. — Чого баритеся? Вперед!
    Але Образ не реагував на мої команди, вiн вiдмовлявся вступати в сутичку з Янь. Так само поводився i Брендин Образ.
    — Що за чортiвня?! — вилаявся я.
    — Це не чортiвня, а iнстинкт самозбереження, — зволив пояснити Джона. — Вiн властивий Джерелу. Воно вже вирахувало, хто я такий i що в собi несу.
    — I що ти несеш?
    — Поневолення. Порядок довго збирав сили, щоб пiдкорити Джерело, i нарештi йому це вдалося.
    — Ще подивимося, чи вдалося, — сказав я й торохнув iзоляцiйними чарами.
    Мiй та Брендин Образи зникли, Пенелопа й Дiонiс утратили доступ до Формотворчих... Але Знак Янь залишився!
    Джона голосно розсмiявся:
    — Нерозумно, Артуре! Я не зв’язаний з Порядком, iнакше ти вiдразу засiк би мене. Я сам несу в собi Порядок, вiрнiше, його мiць, покликану поневолити Джерело. Ця мiць ще дрiмає, я тримаю її пiд контролем, а мiй Янь — лише її напiвсонний прояв. Якщо ж вона буде пробуджена, то Джерелу гаплик. Воно зрозумiло це i тому вiдмовилося вбити мене.
    Мене пойняли апатiя та байдужнiсть, породженi розпачем. Я опустився на єдиний у моїй „нiшi“ стiлець, закрив обличчя руками i приречено став чекати кiнця свiту.
    — Отже, — промовила Бренда, не втрачаючи самовладання, — Порядок сильнiший за Джерело?
    — Не сильнiший, а дурнiший, — уточнив Джона. — Йому чуже саме поняття самозбереження, його головний iмператив — експансiя. Вiн прагне захопити Всесвiт, його мета — свiтове панування, а потiм будь що буде.
    — Потiм буде Нiщо, — похмуро озвався Дiонiс. — Потiм запанує Абсолют, бо неможливе iснування Всесвiту за вiдсутностi протиборчих сил. Усе повернеться до вихiдної точки, до початку всiх початкiв. Всесвiт знову вiдродиться у вогнi Великого Вибуху — але вже без нас. Ти розумiєш це, безумцю?
    — Чудово розумiю. У структуру свiтобудови закладенi двi основнi тенденцiї — стабiльнiсть, пiдтримувана Джерелом, i циклiчнiсть, рушiями якої є Порядок та Хаос. Їхнiй споконвiчний антагонiзм, їхня безнастанна боротьба мiж собою — лише прояв цiєї тенденцiї. Але в остаточному пiдсумку вони мають одну мету — знищення iснуючого Всесвiту й повернення до Абсолюту.
    — Ти мiркуєш надто тверезо для смертника-камiкадзе, — зауважила Бренда. — В розумi тобi не вiдмовиш... Але невже ти розумний аж до божевiлля, невже думаєш, що новий Всесвiт буде кращий за наший?
    — Нi, не думаю, — вiдповiв Джона. — Вiн буде не кращий i не гiрший, вiн буде iнший — i без мене. А я не хочу цього.
    Я забрав руки вiд обличчя. У моєму серцi зажеврiв боязкий вогник надiї.
    — То навiщо ж ти принiс iз собою цю мерзенну мiць?
    — Щоб промiняти її на Силу Джерела. Я надурив Порядок так само, як надурив тебе, Артуре. Порядок мусив дати менi волю i зняти з мене свою печатку, щоб я мiг непомiченим проникнути в Серединнi свiти. Це була його помилка. Я не дурень i не фанатик, як Гаральд, i не збираюся жертвувати собою заради чужих менi iдеалiв. Я маю свої власнi плани.
    — Якi ж?
    — Я прийду до Джерела i дозволю йому знищити в менi мiць Порядку. Вiн зможе зробити це лише по моїй волi i за мого сприяння, оскiльки я, саме я контролюю цю мiць. Вiн звiльнить мене вiд пут Порядку, а натомiсть дасть менi свою Силу. Потiм я повернуся в Екватор i очолю боротьбу Iзраїлю проти Свiтла. Дивися на мене, Артуре, уважно дивися. Перед тобою майбутнiй цар Йона Третiй.
    — Хочеш скинути Давида з престолу? — запитав Дiонiс.
    Джона вiдповiв не одразу. Кiлька секунд вiн зосереджено мовчав, наче про щось думав, потiм iз самовдоволеним посмiхом вiдповiв:
    — У цьому вже немає потреби: щойно трон Мойсеїв став вакантний. Хвилину тому в пiдземеллi Досвiтнього Замку прогримiв дуже характерний вибух. Бiдолашний довiрливий Давид обiйняв мене на прощання i навiть не помiтив, як я сунув йому в кишеню маленьку металеву кульку. Знадобилась якась дрiбка плутонiю, щоб звiльнити престол. Я без проблем синтезував його в Сутiнках, поки ви безтурботно веселилися в Сонячному Мiстi.
    — О боги! — промовила Пенелопа, блiднучи вiд жаху.
    Бренда й Дiонiс дивилися на Джону з таким очманiлим виглядом, наче уздрiли Сатану.
    А я мляво думав про те, що станеться, коли блискавично кинусь на Джону i скручу йому в’язи. Зваживши всi „за“ та „проти“, я дiйшов невтiшного висновку, що при будь-якому результатi добром це не скiнчиться.
    Я зiбрав усi свої внутрiшнi ресурси i спробував зв’язатися з дiдом. Це було важко, надзвичайно важко, але менi вдалося.
    „Артуре?“ почувся в моїй головi тихий Янусiв голос.
    „Так, дiду. Ти чуєш мене?“
    „Дуже погано.“
    „Це iзоляцiйнi чари. У нас великi неприємностi.“
    „У нас теж.“
    „Цар Давид?“
    „Так. Схоже, вiн загинув. Вибухом зруйнована вся Зала Переходу. Зараз ми почнемо рятувальнi роботи...“
    „Давидовi вже не допомогти. У нього був плутонiй.“
    „Знаєш, хто це зробив?“
    Я коротко розповiв йому про все, що сталося.
    „Кепськi справи,“ сказав Янус. „Цей хлопець або божевiльний, або честолюбець, яких iще свiт не бачив.“
    „Що робити, дiду?“ в розпачi запитав я, вiдчуваючи, як вичерпуються мої маґiчнi сили.
    „Не знаю, Артуре. Я рiдко кажу цi слова, але зараз я справдi не знаю. Боюся, в Iзраїлi не повiрять, що влаштував Джона.“
    „Дiду! Я втрачаю контакт... Негайно зв’яжися з Брендоном. Хай вони з Бро... з Даною поквапляться в Безчасiв’я.“
    „А вони зможуть потрапити туди з Екватора?“
    „Так, зможуть... Марщiй, дiду!“
    „Добре, Ар...“ I цiєї митi зв’язок обiрвався.
    Джона дивився на мене й паскудно осмiхався.
    — Викликав пiдмогу, га? Але все даремно. Поки я не скупався в Джерелi, ви не посмiтите завдати менi шкоди. Навпаки — мусите всiляко сприяти менi, подбати про те, щоб я був допущений до посвяти i в жодному разi не загинув у момент занурення в Джерело — бо тодi загине весь свiт. — Нiмб над головою Джони зник. — Думаю, ви вже все зрозумiли, i я бiльше не маю потреби погрожувати вам Знаком Янь. До того ж це ризиковано: чого доброго, ще втрачу контроль над мерзенною мiццю, як назвав її Артур.
    — Що тобi треба? — запитала Бренда.
    — А хiба важко здогадатися? Менi потрiбнi камiнцi, що допоможуть пройти до Джерела, а також Пенелопа — щоб тримала зi мною контакт
    Пенелопа злякано зойкнула й вiдступила до стiни.
    — Нi! — вигукнув я. — Тiльки не вона!
    — Нi! — твердо мовив Джона. — Тiльки вона. Її ти точно не посмiтиш убити, щоб розправитися зi мною.
    — Щоб тебе покорчило! — сказала Бренда. — Ти забагато знаєш про Джерело.
    — Ясна рiч. Я мав розкiшну можливiсть ретельно вивчити Артурiв Образ, коли вiн був у тiсному контактi зi Знаком Янь Агнця.
    — То це ти пiдiслав його?!
    Джона ствердно кивнув:
    — Ми з Гаральдом дiяли заодно, хоча з рiзними цiлями. Вiн прагнув заволодiти короною Свiтла, а я збирався використати його, щоб знищити ваш Дiм. Але з твоєю появою, Артуре, мої плани зазнали змiн. Я вирiшив стати царем Iзраїлю, насолити своїм так званим родичам. А дурник Гаральд став плутатися в мене пiд ногами i я вiддав його тобi на поталу. Нiчого сказати, хвацько ти закатрупив його.
    — Який же ти негiдник, Джоно! — тремтячим вiд гнiву голосом мовила Пенелопа. — Ти холоднокровно прирiк на смерть багатьох людей. Навiть власну дружину ти принiс у жертву своїм честолюбним планам. Який же ти паскудний негiдник!
    Джона подивився на неї довгим поглядом:
    — Я весь у нашого татуся, сестричко. Такий самий негiдник, як вiн. Паскудний негiдник... Що вдiєш — гнила, зiпсута кров.

    Роздiл 9

    Бренда

    Артур вiдкрив рота, але нiчого не сказав, лише хрокнув. У його очах застиг жах. А Джона, не звертаючи на нього уваги, продовжував дивитися на ошелешену Пенелопу.
    — Тепер повтори свої слова. Ще раз скажи, що я негiдник, i додай: син негiдника. Пiдлого, безчесного негiдника, що звабив мою матiр, наобiцяв їй золотi гори, а потiм просто зник без слiду, не залишив навiть прощальної записки.
    — Ребека... — скорiше не проказав, а простогнав Артур.
    Джона повернувся до нього:
    — Згадав, га? Нарештi, згадав! А ранiш не мiг? Дванадцять рокiв моя мати чекала вiд тебе звiстки, дванадцять рокiв жила лише думками про тебе, дбайливо зберiгала в альбомi твої фотоґрафiї, годинами розглядала їх... а вночi плакала. Я й зараз чую її плач — гiркий, невтiшний. В одну з таких ночей вона не витримала i випила смертельну дозу снодiйного. А за кiлька днiв прийшли судовi виконавцi, конфiскували наш будинок i все майно за несплату боргiв, а мене, одинадцятирiчного хлопчиська запроторили в сиротинець. Пiзнiше менi повернули деякi речi, що не мали комерцiйної цiнностi, зокрема цей клятий альбом i маминi щоденники. Я читав їх i переповнювався ненавистю до тебе. Я дивився на твої фотоґрафiї i мрiяв про той день, коли розшукаю тебе й уб’ю без жалю та милосердя, як скаженого пса...
    — То вбий же мене! — викрикнув Артур, пiдхопившись зi стiльця. Руки його тремтiли, обличчя було блiде, без кровинки. — Убий, угамуй свою спрагу кровi, помстися за матiр!
    — Я помщуся, — зловiсно пообiцяв Джона. — Але не смерть буде твоєю спокутою, а життя, яке я перетворю на пекло. Я спровокував вiйну Свiтла з Iзраїлем, а тепер, пiсля Давидової загибелi, це буде вже не ритуальна вендета, а криваве побоїще без правил та обмежень, що забере життя багатьох твоїх родичiв. Їхня смерть буде на твоїй совiстi, Артуре!
    — О Зевсе-Юпiтере! — пристрасно прошепотiв Дiонiс, що стояв поруч зi мною. — З яким би задоволенням я придушив цього виродка! Навiть цiною власного життя.
    — Але не цiною iснування Всесвiту, — пошепки вiдповiла я.
    Пенелопа пiдiйшла до Артура, взяла його за руку й зазирнула йому в очi.
    — Тату, скажи, що це непорозумiння. Поясни, як було насправдi.
    Артур приречено похитав головою:
    — Тут немає нiякого непорозумiння. Я кинув Ребеку, бо розлюбив її. Але не знав що вона...
    БАБАХ!!!
    Iзоляцiйнi чари раптово зруйнувалися i тiєї ж митi в кiмнатi з’явилося ще двоє людей — Дана й Амадiс. Останнiй мало не збив мене з нiг, але вiн же й допомiг менi встояти, притримавши мене за талiю.
    — Вибач, сестро.
    — Нiчого, — вiдповiла я. — Як ти сюди потрапив?
    — Дана... тобто, Бронвен узяла мене в Безчасiв’я, а iнша Дана, справжня, переправила до вас. — Вiн труснув головою. — Все це так несподiвано...
    — А далi буде ще веселiше, — глумливо вiдгукнувся Джона.
    Амадiс розгублено втупився в нього:
    — Я просто не можу повiрити, що ти це зробив, Джоно. Як ти мiг?!
    — Нехай вiн пояснить, як я мiг, — i Джона вказав на Артура.
    Тим часом Дана пiдступила до Артура i мовчки обняла його. А за якусь мить вони змiнили положення i тепер стояли поряд, взявшись за руки. Я здогадалася, що вони були в Безчасiв’ї — i, певно, провели там чималенько часу.
    Артур уже не був такий пригнiчений. Його обличчя мало спокiйний, зосереджений вираз.
    — Амадiсе, — рiвним голосом промовив вiн. — Насправдi Джона мiй син. Я пiдло повiвся з його матiр’ю, кинув її вагiтну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер вiн мстить за це.
    Амадiс сплеснув руками:
    — Великий Мiтро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Iсаї бен Ґура.
    — Оце i є справжнiй жарт, — вiдповiв Джона. — Те, що я син Iсаї бен Ґура. У вашiй чудовiй сiмейцi знайшовся один жартiвник, що зробив мене сином Iсаї. Одного разу, коли я був на стрiльбищi й вiдводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збiльшену до натуральних розмiрiв фотоґрафiю Артура, до мене пiдiйшов незнайомець i сказав: „Щось подiбне я давно хотiв зробити з оригiналом, але вiн, негiдник, сам вiдкинув копита, без моєї допомоги.“
    Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:
    — Це був Александр?
    — Авжеж вiн. Пiсля твого зникнення Александр нишпорив по всiх свiтах, де ти бував, i шукав твоїх друзiв, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Нi, сiмейка у вас ще та!
    Дiонiс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межi зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому мiцно схопила Дiонiса за руку i перемiстилася з ним у Безчасiв’я.

    * * *

    Над нами мiнилося зелене небо, пiд нашими ногами шарудiла лiлова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жiнка i двоє чоловiкiв. До мого полегшення, Брендона серед них не було.
    — Екзотична мiсцина, — промовив Дiонiс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрацiя первiсних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз менi трохи не по собi... Навiть не трохи.
    — Чудово розумiю тебе, — сказала я. — Коли Артур уперше привiв мене сюди, я теж почувалася незатишно.
    Дiонiсiв погляд зупинився на моїх руках. Вiрнiше, не тому, що я в них тримала.
    — А що це в тебе?
    — Мiй комп’ютер. Я спецiально зачарувала його, щоб вiн супроводжував мене, коли я йду в Безчасiв’я.
    — Круто! — похвалив мене Дiонiс. — Ти завжди була винахiдлива дiвчинка.
    Тим часом троє пiдiйшли до нас.
    — Здрастуйте, — привiтала нас Бронвен, утiм, без особливої радостi. — Нiчого сказати, гарний подарунок я отримала на весiлля!... Дiонiсе, дозволь вiдрекомндувати тобi Морґана Ферґюсона i мого брата Колiна, Артурових друзiв. Сподiваюсь, вони стануть i твоїми друзями.
    — Я теж сподiваюсь, — вiдповiв кузен i чемно кивнув Морґановi та Колiновi. — Дiонiс iз Сутiнкiв до ваших послуг, панове. Хоча, боюся, в цiй справi вiд мене буде мало користi.
    — Подивимося, — сказала я. — У тебе за плечима пiвтори сотнi рокiв. Як знати, може нам згодиться твiй досвiд.
    — Буду радий надати посильну допомогу. I непосильну теж. Але завважу, що в планi життєвого досвiду менi далеко до Амадiса. Чи не тому, Бронвен, ти взяла його з собою?
    — Почасти тому. А ще вiн пiдвернувся менi пiд гарячу руку.
    — А де Брендон?
    — Залишився в Екваторi. Я не мала часу шукати його.
    Морґан обiйняв мене й поцiлував. Не тому, що хотiв похвастатися перед iншими своєю перемогою; просто зрозумiв, що я потребую його пiдтримки. Вiн так i залишився стояти поруч зi мною, поклавши руку менi на талiю.
    В очах Бронвен спалахнули лукавi вогники:
    — Отже, це не плiтки? У вас справдi роман?
    Я трохи збентежилася, але загалом її слова були менi приємнi.
    — Зараз є важливiшi справи, — стримано вiдповiла я. — Саме iснування Всесвiту пiд загрозою.
    — Як я розумiю, — сказала Бронвен, — небезпека не смертельна. Цей Джона, хоч i страшенний негiдник, далеко не дурень i не збирається знищувати Джерело.
    — Вже знаєте, хто вiн?
    — Артур розповiв. — Бронвен зiтхнула. — Ну й синочка нагуляв, хай йому грець!
    — Як поводиться Джерело? — запитала я.
    — Чекає. Воно не в змозi нiчого вдiяти.
    Я похитала головою:
    — Неймовiрно!...
    — А проте так. Якби це був якийсь зомбi, Джерело нейтралiзувало б його без проблем. Але перед людиною, що має свободу волi, воно виявилося безсилим. — Бронвен кiлька секунд помовчала. — Досi я тайкома вiрила, що Джерело є Богом. На жаль, це не так.
    — Бог, якщо вiн є, не може бути частиною свiтобудови, — озвався Колiн. — Вiн має стояти над усiм сущим. I в будь-якому разi, безглуздо сподiватись на гiпотетичного Творця. Навiть якщо вiн iснує, допомоги вiд нього ми не дочекаємося. За великим рахунком, йому начхати, завершиться всесвiтнiй цикл зараз або за мiльярд рокiв. Що для нього цей мiльярд — лише мить вiчностi.
    — Отож, — пiдбила пiдсумок Бронвен, — на допомогу Всевишнього розраховувати не варто. Мусимо самi впоратися з Джоною, а не чекати, що його вразять блискавицi небеснi.
    — Маєте якийсь план? — запитав Дiонiс.
    — План дуже простий, i його простота — наслiдок нашого безсилля. Ми не можемо нiчого вдiяти, поки Джона не здобуде Силу. Спробуємо порiшити його, коли вiн вийде iз Джерела.
    Я похитала головою. План був занадто простий, навiть примiтивний — i цiлком передбачуваний. Якщо Джона не телепень (а вiн таки не телепень), то просто збере всiх адептiв у Безчасiв’ї й накаже перемiститися вперед за часом матерiального свiту бодай на одну наносекунду. Цього буде досить, щоб утекти вiд нас.
    — А втiм, — вела далi Бронвен. — Мене турбує не так сам Джона, як той факт, що однiй людинi вдалося поставити Всесвiт на грань загибелi. На наше щастя, вiн виявився не фанатиком, а лише озлобленим месником. Та де ґарантiя, що слiдом за ним не прийде справжнiй фанатик — iз тих, хто вважає Всесвiт порочним i гiдним знищення?
    Я згадала Гаральда i здригнулася з жаху. Це вже точно. Вiн без вагань спрямував би всю мiць Порядку на Джерело, уявивши себе ангелом-провiсником Страшного Суду...
    — Тут щось не так, — сказала я. — Джерело не може бути таким вразливим, таким беззахисним.
    — Не має бути, - поправила мене Бронвен. — Джерело треба охороняти вiд зазiхань з боку людей. А людський розум такий хитрий i винахiдливий, що його пiдступам спроможний протидiяти тiльки iнший людський розум. На вартi Джерела має стояти Хазяйка.
    — Тобто ти?
    Вона похитала головою:
    — Нi, не я. Невже ви й досi не збагнули, що я лише тiшу своє самолюбство, зображаючи Хазяйку Джерела? Так, це правда, я гострiше за всiх вас вiдчуваю Джерело, я, можна сказати, його перша наближена, але я несправжня Хазяйка. Я хiба тимчасово виконую її обов’язки — i, як бачите, не вельми успiшно.
    — А хто ж тодi справжня Хазяйка Джерела? — запитав Дiонiс.
    — Мiсце поки вакантне. Думаю, його займе Дейдра.
    — Артурова жiнка?
    — Нi, донька.
    Дiонiса непросто було спантеличити, але Бронвен це вдалося. Йому аж щелепа вiдвисла вiд подиву.
    — Дейдра? — перепитав вiн. — Артур має ще одну доньку?
    — Вiд Дани, — пояснила я. — Дiвчинка була зачата у Джерелi й народилася вже адептом.
    — Отакої!... Ось чим ви тут займаєтеся... А скiльки їй?
    — Лише пiвроку.
    — Цього замало. Їй би трохи пiдрости.
    — Ми вже думали про це, — вiдповiв Колiн. — У Безчасiв’ї мала Дейдра почувається як удома, але це невдале мiсце для її розвитку як людини. Вона має зростати серед людей, спiлкуватися з однолiтками, отримати нормальне виховання. Зрештою, вона звичайна дитина... хоч i надзвичайна. А дитинство в цiлковитiй iзоляцiї вiд людського суспiльства неґативно вплине на формування її особистостi. Iнша рiч, свiти зi швидким плином часу. Якби ми мали бодай день...
    — Його ми не маємо, — сказала я. — В нас лiченi хвилини.
    — Атож. На жаль. Спробуй вiдшукати стабiльний, населений, культурний i цивiлiзований свiт з таким швидким плином часу.
    — А от i спробую. — Я всiлася на траву, поклала на колiна ноутбук i пiдняла кришку. — Проґрама пошуку є, треба лише задати параметри.
    — Брендо, — вражено мовив Дiонiс. — Ти не жартуєш? Iдеться ж бо про сотнi тисяч одиниць Основного потоку.
    — Оптимальне значення — мiльйон.
    — Тим бiльше. При такому прискореннi часу...
    — Для адептiв це дрiбницi. А Дейдра — адепт вiд народження. Хвилюватися нiчого. — Я активiзувала зв’язок комп’ютера з Джерелом i запустила пошукову проґраму. Вона стала сканувати область швидкого плину часу в дiапазонi вiд 500.000 до 10.000.000 одиниць Основного потоку. — От i все. Тепер залишається тiльки чекати.
    — А довго? — поцiкавився Дiонiс.
    Я знизала плечима:
    — Як пощастить. Та зрештою час у Безчасiв’ї — це велика умовнiсть. — Потiм звернулася до Морґана й Колiна: — Де Дана залишила дочку?
    — У дитячiй, — вiдповiв Колiн. — Там поруч „нiша“, i я...
    — А я не потребую нiяких „нiш“, — утрутилася Бронвен. — Коли вiднайдеш потрiбний свiт, я принесу Дейдру за кiлька секунд. А ви тим часом заберете Артура з Даною.
    — Я, мабуть, складу їм товариство, — сказав Колiн. — Допоможу дбати про дiвчинку.
    Далi ми мовчки чекали результатiв пошуку. Морґан довго вагався, та врештi присiв поруч зi мною i знов обiйняв мене.
    — Я б теж допомiг Артуровi й Данi, — тихо сказав вiн. — Але довелося б на кiлька рокiв розлучитися з тобою. Менi нестерпна сама думка про це.

    * * *

    Щойно ми з Дiонiсом повернулися в „нiшу“, я подумки вiддала команду:
    „АРТУРЕ, ДАНО! МЕРЩIЙ ДО ДЖЕРЕЛА!“
    Вони негайно щезли. А вже наступної митi на їхньому мiсцi з’явився Морґан. Вiн трiумфально всмiхався.
    — Що це ви стрибаєте туди-сюди?! — роздратовано гарикнув Джона. — I де подiвся цей негiдник?
    — Питаєш про Артура? — уточнила я.
    — А про кого ж iще!
    — Вiн незабаром повернеться. Щонайбiльше за п’ять хвилин. Подався за каменями. Тобi ж вони потрiбнi, хiба нi?
    — Потрiбнi, — пiдтвердив Джона. — Але я вчуваю тут якийсь пiдступ. Ви готуєте менi пастку.
    — А яка тобi рiзниця? Ти ж упевнений у своїй невразливостi.
    — Проте не впевнений у вашiй розважливостi. З дурного розуму ви можете погубити i мене, i себе, i весь Всесвiт.
    — Запевняю тебе, небоже, до цього не дiйде. Ми не дурнiшi за тебе... До речi, щодо небожа. Менi кортить почути до кiнця твою iсторiю. Як ти ухистився стати сином Iсаї бен Ґура?
    Джона пiдозрiло подивився на мене:
    — Щось ти хитриш, тiтонько.
    — Чому так вирiшив?
    — Бо вiдчуваю фальш у твоїх словах.
    — Тобi так здається.
    — Аж нiяк. А ще я вiдчуваю, що ти тягнеш час. Тому ось моя умова. Якщо за п’ять хвилин Артур не повернеться, я вколошкаю Амадiса. Потiм убиватиму вас по черзi з iнтервалом у хвилину — всiх, окрiм Пенелопи, що потрiбна менi для iнших цiлей. Так i передай Артуровi.
    Пенелопа затулила обличчя руками й тихо заплакала. Амадiс дивився на Джону з якимсь забобонним жахом.
    — Добре, передам, — сказала я, а натомiсть подумки запитала в Морґана: „Як справи?“
    „Нормально. Артур i Дана iнтенсивно вирощують Дейдру.“
    „Маєш з ними зв’язок?“
    „Лише одностороннiй. Коли стане геть кепсько, дам їм умовний сиґнал до повернення. А на крайнiй випадок маю при собi камiнцi.“
    „Гаразд.“ I я знову звернулася до Джони: — Артур попереджений. А тепер прошу, продовжуй свою цiкаву розповiдь. На чому ти зупинився?
    Якийсь час Джона мовчав, покусуючи губи.
    — Нi, ви точно щось замишляєте. Але що? — Вiн зiтхнув. — Ай, дiдько з вами. Продовжу. Коли Александр довiдався, що я син Артура, вiн, мабуть, хотiв порiшити мене. Але потiм побачив, як я ненавиджу батька, i змiнив своє рiшення. На думку йому спала веселiша iдея — пiдсунути сина свого ненависного брата iзраїльтянам як члена їхньої королiвської родини.
    — I як вiн це влаштував? — запитала я, вирiшивши втручатися в розповiдь Джони при першiй же лiпшiй нагодi, щоб виграти час. — Як йому вдалося видати тебе за сина Iсаї?
    — Завдяки збiгу обставин. Рiч у тiм, що Iсая справдi мав сина, народженого вiд простої смертної на Землi Аврелiя.
    — Вiн знав про нього?
    — Певно, що нi. Iнакше привiв би його у свiй Дiм. Зважаючи на все, дитина народилася вже пiсля його смертi.
    — А що з ними сталося? Маю на увазi справжнього сина Iсаї та його матiр.
    — Вони загинули. Їх убили Александровi хрестоносцi пiсля взяття тамтешнього Єрусалима.
    — А як Александр дiзнався, що вбита дитина була сином Iсаї?
    — За коштовностями, якими Iсая щедро обдаровував свою коханку. Вони були зробленi на його особисте замовлення в Домi Iзраїлевiм, за допомогою маґiчних технолоґiй i мали клеймо королiвської ювелiрної майстернi.
    — Отже, Александр використав цi речi, щоб ти вдав iз себе сина Iсаї?
    — Саме так. Вiн радiв, як диявол, коли переконався, що я пiдходжу за ґрупою кровi. Зрозумiло, аналiз ДНК видав би мене з головою, проте ми вирiшили ризикнути, поклавшись на неприязне ставлення в Домах до будь-яких генетичних дослiджень. Александр оселив мене на Землi Без Арафата, яку частенько вiдвiдували дiти Iзраїлю, забезпечив легендою i навчив деяким нехитрим фокусам. Вiдповiдно до нашого плану я трохи виждав, пристосувався до нових умов, потiм улаштувався працювати в цирку iлюзiонiстом. Ясна рiч, на мене врештi звернули увагу i виявили, що я маю непробуджений Дар.
    — I тодi ти розповiв вигадану iсторiю про своїх батькiв?
    — Нiякої iсторiї. Александровi розуму не бракує. Вiн казав: що бiльше буде брехнi, то швидше я заплутаюся в подробицях i викличу пiдозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає нi батька, нi матерi. Мовляв, мене виховала одна добра жiнка, а пiсля її смертi я мандрував по свiту, перебивався випадковими заробiтками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовностi, можливо родиннi... Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав iз себе сина Iсаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посмiхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обiймами i навiть заявив, що я дуже нагадую йому Iсаю. До чого люди слiпi!
    — Помиляєшся, — промовив Амадiс, чиє обличчя стало неприродно блiдим. — Ти дiйсно схожий на Iсаю — тiєю ж мiрою, якою схожий на всiх нас.
    Джона запитливо глипнув на нього:
    — Про що ти?
    Амадiс зiтхнув:
    — Тебе нiколи не цiкавило, чому я так вирiзняв тебе з-помiж iнших наближених Рахiлi? Я ж бо вважав тебе своїм онуком... а насправдi ти виявився моїм небожем.
    Слiдом за цiєю приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала вiд обличчя руки й розгублено заклiпала вологими вiд слiз очима. Морґан здивовано зиркав то на Амадiса, то на Джону. Дiонiс чомусь штовхнув мене лiктем у бiк.
    „Брате,“ озвалась я подумки. „Це правда?“
    — Чиста правда, — вiдповiв Амадiс; в його голосi бринiли бiль i гнiв. — Iсая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скаженi пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пiзно довiдався про це.
    Цiєї митi я зрозумiла, що Александровi пiдписаний смертний вирок. Амадiс, попри весь свiй пацифiзм i небажання мати справу зi зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра i не покарає його за внукову смерть.
    Джона спробував глузливо розсмiятися, але смiх застряг йому горлi, i вiн закашлявся. Ще десяток секунд — ще два мiсяцi для стрiмкого зростання малої Дейдри...
    — Ну й сiмейка! — повернувши собi мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмiсникiв, розпусникiв i перелюбникiв. Виявляється, при всьому своєму антисемiтизмi сини Свiтла дуже ласi на дочок Iзраїлю. Смiх i грiх!
    — Твiй цинiзм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще бiльшим негiдником, нiж є насправдi. Ти ґвалтуєш свою сутнiсть, але це не може тривати вiчно. Колись ти втомишся вiд свого лицемiрства, утратиш контроль над справдешнiми почуттями, i тодi вiзьме гору те добре, що в тобi ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матiр, за її покалiчене життя — але на вiвтар своєї вiдплати ти пролив рiки кровi, з месника перетворився на ката...“
    — Замовчи! — загарчав Джона, i його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!
    З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далi звертатися до того мiфiчного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негiднику. Проте хвилини, рiвнi рокам, нарештi минули, i наше чекання скiнчилося.
    На вiльному мiсцi мiж мною та Морґаном з’явився Артур — майже такий, як ранiше, хiба що в iншому одязi, з iншою зачiскою i засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дiвчинка рокiв одинадцяти, одягнена в синi штанцi та квiтчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим вiдтiнком волосся i жвавi карi очi, а її миле личко дуже нагадувало Данине.
    Артур змiряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальнiстю ситуацiї.
    „Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!“
    Що я могла вiдповiсти? Адже для мене вiн був вiдсутнiй лише кiлька хвилин.
    — Що тут коїться? — нарештi опам’ятався Джона. — Хто це дiвчисько?Артур спокiйно i впевнено подивився на нього.
    — Це твоя сестра Дейдра, — вiдповiв вiн. — Маленька Хазяйка великого Джерела.
    У вiдповiдь на цю заяву Пенелопа вражено зойкнула.
    А Дейдра вiдпустила Артурову руку й пiдiйшла до Джони.
    — Привiт, — сказала вона. — Тебе захопила зла сила, брате. Але я допоможу тобi.
    Над головою дiвчинки спалахнуло блакитне сяйво. Джона вiдсахнувся й викликав свiй Янь. Вiн ударив iзоляцiйними чарами — проте Дейдра легко нейтралiзувала їх.
    — Будьте ви всi проклятi! — розлючено вигукнув Джона. — Ви надурили мене! То згиньте ж разом зi мною i Всесвiтом!
    Наступнi кiлька секунд були не найкращi в моєму життi — але й не останнi. Обiцяний Джоною кiнець свiту не наставав, а його Янь, замiсть поглинути все довколишнє, поступово вiдступав пiд натиском Дейдриного Образа, втрачав свої обриси, тьмянiв, згасав...
    — Тато казав менi, що ти лиха людина, — мовила Дейдра без ненавистi, без ворожостi, просто констатуючи факт. — Але просив не забувати, що ти мiй брат. Я пам’ятаю це, Джоно.
    Я спостерiгала за їхнiм двобоєм зi страхом i захватом. Дейдра орудувала своїм Образом так майстерно, що я ледве встигала стежити за її манiпуляцiями i не завжди розумiла, що вона робить. Але результат був цiлком однозначний: Джерело невблаганно поглинало руйнiвну мiць Порядку, i з кожною секундою загроза передчасного Судного Дня ставала дедалi примарнiшою.
    Нарештi Знак Янь розтанув у повiтрi, i Джона знеможено притулився до стiни.
    — Ти здолала мене, незвана сестро, — приречено проказав вiн.
    — Я здолала не тебе, а злу силу в тобi, — вiдповiла Дейдра й повернулася до Артура: — Я зробила це, тату!
    Артур пiдiйшов до неї, обiйняв i погладив по голiвцi.
    — Я знав, що ти зможеш, маленька. Я завжди це знав. — Вiн спрямував погляд на Пенелопу, i в його очах заблищали сльози. — Господи, донечко! Аби ж ти знала, як менi бракувало тебе всi цi роки.
    Дейдра була кмiтлива дiвчинка й одразу збагнула, що останнi слова були адресованi не їй. Вона вивiльнилася з батькових обiймiв i пiдступила до Пенелопи.
    — То ти моя старша сестра? Ти дуже схожа на тата.
    Пенелопа опустилася перед нею навпочiпки.
    — Ти так виросла, Дейдро. Востаннє я бачила тебе ще маленькою дiвчинкою... для мене це було якусь годину тому. Я доглядала тебе, гойдала на руках.
    — Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Дiану.
    — Кого?
    — Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевiновi дев’ять рокiв, Шоновi — сiм, Артуровi — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.
    — Звичайно, рiдна. Звичайно.
    Артур з нiжнiстю дивився на своїх дочок i всмiхався. Здавалося, вiн геть забув про Джону.
    Я пiдiйшла до нього й запитала:
    — Де Дана?
    — Разом з дiтьми в особняку Бронвен. Там i Колiн.
    — Скiльки рокiв пройшло?
    — Майже десять. А для Дейдри — бiльше десяти, бо останнiм часом вона довгенько бувала бiля Джерела.
    — Зрозумiло... А як вам жилося? Що ви робили?
    — Здебiльшого дiтей, — напiвжартiвливо, напiвсерйозно вiдповiв Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цiлком присвятили себе один одному i нашим дiтям. Незважаючи на весь драматизм ситуацiї, це були кращi роки мого життя. Тiльки одне мучило мене... — Погляд Артура став жорстким i водночас сумним. Вiн повернувся до Джони. — Тiльки одне не давало менi спокою всi цi роки — думки про мого сина, старшого з моїх синiв. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав i про твою нещасну матiр, хоча менi було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понiвечив їй життя. Та це ще не все. З усiєю вiдвертiстю я визнаю, що кинув би її навiть у тому разi, якби знав про її вагiтнiсть. Тодi я завдав би їй ще бiльшого болю, вiднявши в неї тебе. Так, я повiвся пiдло й негiдно — але не з лихими намiрами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть i презирство, ти мав повне право мстити менi. Однак нiщо не може виправдати твоїх учинкiв, iм’я яким — злочин.
    — То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навiщо читати мораль засудженому на смерть?
    Артур похитав головою:
    — Я не твiй суддя, Джоно, я твiй батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, i ще невiдь скiльки кровi проллється з твоєї вини... але ти мiй син. Я поверну тебе в Екватор i вiдпущу на свободу — а далi живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совiсть, то гiрше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навiть тiєї жалюгiдної розради, що нiбито помстився за матiр. Твої руки по лiктi у кровi її одноплемiнникiв, а Iзраїль врештi програє вiйну Домовi Свiтла. Ти доклав усiх зусиль, щоб погубити Дiм Iзраїлiв, — тепер живи й дивися, як це станеться.
    — Вiн цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледiвшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не бiльше години.
    — Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.
    — Я не винувата, — вiдповiла вона. — Я все зробила правильно. Просто всерединi Джони — там, де ховалася мiць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всi сили, i вiн умре.
    Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакцiя на цi слова була парадоксальна. Вiн не впав у iстерику, не став метатися, як зацькований звiр, а просто сповз на пiдлогу й заплющив очi, немов чекаючи на обiцяну смерть. Його обличчя виражало дику сумiш страху й полегшення.
    — Це вже почало дiяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.
    Артур розгублено подивився на Джону, потiм знову на Дейдру. В його очах була мука.
    — А ти... ти можеш його зцiлити?
    — Нi, — похитала вона головою. — Це може тiльки Джерело.
    — Цебто...
    — Так, тату. Вiн має зануритись у Джерело.
    Настала нiма сцена. Джона сидiв на пiдлозi з заплющеними очима, байдуже очiкуючи остаточного вироку. Артур замислено дивився на нього. Пенелопа дивилася на Дейдру. Дiонiс i Амадiс обмiнювалися швидкими поглядами i, напевно, такими ж швидкими думками — мабуть, сперечалися, чи варто їм утручатися.
    — Ар... — почав був Морґан, але я подумки зупинила його:
    „Мовчи, дурню! Ти нiяк не вплинеш на Артурове рiшення, тiльки собi нашкодиш.“
    „Але...“
    „Якщо вiн не пустить Джону до Джерела, то вiдповiдальнiсть за його смерть покладе на тебе. Вiн нiколи не подарує тобi твоєї поради. Краще мовчи й чекай.“
    Морґан зiтхнув:
    „Арґумент переконливий. Мовчу.“
    За кiлька хвилин Артур перевiв погляд на Дейдру. Було ясно, що вiн прийняв рiшення, i ясно — яке.
    — Доню, ти Хазяйка Джерела. Я прошу тебе.
    — Не треба просити, тату. Джона — мiй брат. Вiн став лихий вiд злої сили. Вона забрала в нього душу, а зараз забирає життя.
    — Це я винен, — похмуро мовив Артур. — За юнацьку легковажнiсть доводиться платити високу цiну. Був час розкидати каменi, тепер настав час збирати їх... — Вiн зробив коротку паузу. — Так, каменi... Морґане, вони ще в тебе?
    — У мене, — вiдповiв Морґан.
    — А хiба вони ще потрiбнi? — запитала я.
    — На жаль, потрiбнi, — сказала Дейдра з таким пригнiченим виглядом, нiби зiзнавалася, що не виконала домашнiх завдань. — Я не змогла зняти захист. Це поганий, неправильний захист, але вiн дуже сильний. Я досi не можу з ним упоратися. Менi треба ще багато вчитися.
    — Ми не маємо на це часу, — озвалася Пенелопа. — Давай каменi, Морґане.
    Артур уп’явся в неї зляканим поглядом:
    — Пеннi, донечко! Тiльки не ти.
    — А хто ж?
    — Ну... когось знайдемо...
    — I звалимо на його... тобто її плечi таку вiдповiдальнiсть? — Вона рiшуче похитала головою. — Нi, це наша сiмейна справа. Не годиться втручати iнших людей.
    — Але наслiдки...
    — Як я розумiю, — зауважила Пенелопа, — вони загрожують не менi, а Джонi. Хай це буде його хрест, частина розплати за його злочини.
    — I треба поквапитися, — додала Дейдра. — Пустка вбиває його.
    Джона слабо поворухнувся й розплющив очi.
    — Мене вбиває... — прохрипiв вiн. — Вбиває ваше милосердя...

    Роздiл 10

    Артур

    Страшенно не люблю, коли мене будять рано вранцi, але саме так зазвичай i буває. Влада — не мед, а бути главою Дому — справжнiсiнька каторга; державнi турботи не дають спокою нi вдень, нi вночi. На щастя, за десять рокiв нашого з Даною медового мiсяця я набрався досить сил, щоб терпляче нести важкий тягар вiдповiдальностi, але всi цi ранковi (а тим бiльше нiчнi) виклики дуже дратували мене. Мiй Дiм був ще надто молодий, мої урядовцi за старою звичкою дорожили кожною хвилиною свого життя i вперто не бажали зрозумiти, що час не вовк i в лiс не втече.
    Втiм, цього разу мене потурбував не один з мiнiстрiв чи радникiв, а моя дочка Дейдра.
    „Так, донечко,“ спросоння вiдгукнувся я.
    „Вибач, тату, що...“
    „Дрiбницi,“ вiдповiв я, позiхаючи. „Маєш щось важливе?“
    „Дуже важливе,“ Почувалося, що вона схвильована. „Щойно я дiзналася про одну рiч. Нам треба поговорити. Зустрiнемося в Безчасiв’ї, добре?“
    Я зiтхнув:
    „Гаразд. За чверть години. Тебе влаштовує?“
    „Цiлком,“ вiдповiла вона. „Чекатиму.“
    Поруч зi мною заворушилася Дана. Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене.
    — Доброго ранку, любий. Знову розбудили?
    — Так. Дейдра. — Коли я називав просто iм’я i не робив уточнень, це означало, що йдеться про нашу дочку. — Призначила менi зустрiч у Безчасiв’ї. Хоче повiдомити про своє чергове вiдкриття.
    — I пiдняла тебе на свiтаннi. Тобi не здається, що вона надто квапиться жити?
    — Здається. Та згодом це в неї мине.
    — Коли стане дорослою, — зауважила Дана. — А я так хочу, щоб вона ще якийсь час була дитиною.
    — Всi батьки цього хочуть. Не переймайся, сонечко. Для нас Дейдра все одно залишатиметься маленькою дiвчинкою. Як i всi iншi — хто вже є i хто ще буде.
    Дана мiцно пригорнулася до мене. Я обiйняв її й зарився лицем у густому волоссi.
    — Я така щаслива, Артуре, — сказала вона. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.
    — Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.
    А проте, навiть у цих казкових снах не все було рожевим i пухнастим. Наша з Даною iдилiя лише пiдкреслювала особисту трагедiю Дейдри — не моєї дочки, а Дейдри-старшої, яку я колись кохав. За моїм особистим часом це було аж десять рокiв тому, моя любов до неї вже давно минула, залишилися тiльки сум, жаль та каяття... I ще був Джона — найстарший мiй син, божевiльний месник, що прагнув покарати мене за зруйноване життя своєї бiдолашної матерi. Кожен його злочин був також i на моїй совiстi. Менi ще надзвичайно пощастило, що вiн не використав Силу Джерела, яку я дав йому з власної волi, для подальших убивств...
    Джона з’явився в Iзраїлi якраз у розпал боротьби за владу. Оскiльки офiцiйний спадкоємець престолу, Арам бен Єзекiя, скомпрометував себе шлюбом iз Каролiною, принцесою ворожого Дому, до того ж уперто вiдмовлявся розлучатися з нею, за царську корону змагалися одразу п’ятеро претендентiв, кожен з яких щиро вважав свої претензiї найобґрунтованiшими. Однак Джона не скористався ситуацiєю i не став царем Йоною III. Його вчинок Дiонiс охарактеризував як „здурiти можна!“, а Морґан захоплено сказав: „Ти просто генiй, Артуре!...“ Словом, Джона в усьому зiзнався (приховав лише те, що є моїм сином) i вiддав себе до рук правосуддя. Дiти Iзраїлю були в цiлковитому шоку. Нелюдськi злочини, в яких вони звинувачували Дiм Свiтла, насправдi скоїв їх одноплемiнник, прийдешня вiйна втратила свiй ореол праведностi i стала взагалi безглуздою, а до всього iншого, їхнiй Дiм iз безневинної жертви чужого пiдступництва перетворився на призвiдника конфлiкту.
    Тут варто вiддати належне Брендоновi. Вiн продемонстрував неабиякий дипломатичний хист i домiгся укладення миру на умовах, вигiдних для Свiтла, але й не принизливих для Iзраїлю. I коли в Сонячному Мiстi святкували безкровну перемогу, Iстинний Єрусалим вiтав свого нового царя Арама разом з царицею Каролiною.
    А Джону судили. Його прирекли до страти, але з огляду на добровiльне зiзнання цю мiру покарання замiнили на довiчне вигнання без права оскарження вироку. Розгнiваний натовп збирався порiшити його просто в залi суду, але Джона рознiс ущент чари, що блокували доступ до Тунелю, i втiк. Вiдтодi про нього нiчого не вiдомо. Найдужче мене хвилювало, що станеться, коли вiн повною мiрою вiдчує наслiдки свого контакту з Пенелопою. Картини, що поставали в моїй уявi, були такi страшнi, що я гнав геть думки про це, хоча й чудово розумiв, що ще нiкому не вдавалося вирiшити проблему, iґноруючи її...
    Я неохоче вибрався з лiжка i став одягатися.
    — Пора вже до Дейдри, — сказав я жiнцi. — Пiдеш iз мною?
    — Нi, краще посплю. До того ж... — Дана позiхнула, як кошеня, i перевернулася на бiк. — Ця маленька шовiнiстка не запрошувала мене.
    Прямуючи до „нiшi“, я думав про те, що Дейдрi варто було народитися хлопчиком. Жiнок вона подiляла на двi нерiвнi ґрупи: до першої вiдносила себе та Бренду, а до другої — всiх iнших, якi, на її думку, здатнi лише народжувати й виховувати дiтей i яким протипоказанi надмiрнi розумовi зусилля. Я щиро сподiвався, що така катеґоричнiсть — лише наслiдок пiдлiткового максималiзму.

    * * *

    ...Ну от, я вже в Безчасiв’ї. Дейдра чекала мене — i не просто чекала, як колись Бронвен на вершинi пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли i де я з’явлюся. Слiдом за нею йшли Колiн i Бренда. Команда дослiдникiв Джерела була в повному зборi.
    Дивлячись на доньку, я гадав, скiльки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрiчi. Попри нашi з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по рiзних свiтах i старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж нiяк не менше чотирнадцяти рокiв.
    Пiдiйшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцiлувала мене в губи. Вiднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцiлункiв у щiчку.
    — Привiт, тату. Давненько не бачила тебе.
    — Привiт, сонечко, — сказав я i кивком привiтав Колiна та Бренду. — Як життя?
    — Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманостi. Але потiм передумала й вирiшила зачекати.
    — Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобi нiде поспiшати. — Я докiрливо похитав головою. — I в кого ти тiльки вдалася така шалапутка!
    — Мабуть, у мою тiтку й тезку, — серйозно вiдповiла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсмiялася, але швидко урвала свiй смiх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.
    Бiля нас виник круглий стiл, заставлений рiзноманiтними стравами й напоями, а також чотири м’якi стiльцi. Ми влаштувалися за столом i якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Колiна був стривожений, що не вiщувало нiчого доброго. Проте це не вплинуло на мiй апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, вiдтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.
    — Розповiдай, Дейдро, — нарештi озвалася Бренда. — Чого чекаєш?
    — Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.
    — Ти й ранiше це вмiла, — зауважив я.
    — Але не так. Досi я мала доступ лише до тiєї iнформацiї, яка присутня в явному виглядi. А тепер можу спiлкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямi вiдповiдi. Правда, воно вiдповiдає лише „так“ чи „нi“ — або вiдмовляється вiдповiдати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, i воно вiдповiло ствердно...
    — Хвилиночку, — втрутилася Бренда. — Одне уточнення. По сутi, Дейдринi питання є твердженнями, i якщо вони сформульованi коректно, Джерело або приймає їх, або вiдкидає. У даному разi, Дейдра висловила припущення: „Я — Хазяйка Джерела“, розумiючи пiд Хазяйкою людину, що тiснiше, нiж iншi, пов’язана iз Джерелом. I воно з цим погодилося.
    — Ну, це не новина.
    — Новини ще будуть, — сказала Дейдра. — Сюрпризи почалися, коли я запитала в Джерела, чи є я справжньою Хазяйкою.
    — I що воно вiдповiло?
    — З першого разу нiчого, бо я не зовсiм чiтко уявляла, що означає „справжня Хазяйка“. Тiтка Бренда допомогла менi з формулюванням: справжня Хазяйка — це людина, що має максимально можливий зв’язок iз Джерелом. Тепер питання було поставлене коректно, i Джерело вiдповiло, що я не є його справжньою Хазяйкою.
    Я розгублено похитав головою:
    — Дейдро, донечко... Брендо, сестричко... Ви нiчого не наплутали?
    — Нi, тату, це так. Мiсце Хазяйки, справжньої Хазяйки, залишається вакантним. Я лише тимчасово заступаю цю посаду — як колись тiтка Бронвен.
    Я уважно подивився на доньку:
    — Здається, ти не дуже засмучена.
    — За себе нiтрохи, — чесно визнала вона. — Бути Хазяйкою, хоч i почесно, зовсiм нелегко. Це величезна вiдповiдальнiсть, а я... — Дейдра всмiхнулася, — шалапутка й вертихвiстка.
    — Ти просто ще юна...
    — Ай, годi! Вiк не має значення. Я прямо запитала в Джерела, чи можу стати справжньою Хазяйкою. Вiдповiдь була заперечна.
    Я зiтхнув:
    — Гарненькi справи! А я ж так сподiвався, що проблема вже вирiшена — та ба... Джерело не повiдомило, хто може стати його справжньою Хазяйкою?
    — Персоналiї воно не назвало. Зате висунуло кiлька конкретних вимог. По-перше, Хазяйка Джерела має бути жiнкою. По-друге, нiхто з нинiшнiх адептiв-жiнок не може стати справжньою Хазяйкою — нi я, нi Бренда, нi мама, нi Бронвен. I, по-третє, справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна.
    Поки Дейдра промовляла це, наголошуючи на кожнiм словi, Колiн i Бренда значуще дивилися на мене.
    Я мiркував повiльно, але у правильному напрямку.
    — Дейдра-старша?
    — Цiлком можливо, — кивнула Дейдра-менша. — Але Джерело не дало однозначної вiдповiдi. Йому бракує iнформацiї про тiтку Дейдру. Воно цiлком знає лише своїх адептiв.
    — А як ти взагалi додумалася до такого формулювання?
    — Це не я, а тiтка Бренда. Вона порадила менi запитати в Джерела, чи обов’язково справжня Хазяйка має бути напiвкровкою. Воно вiдповiло, що так.
    Я подивився на Бренду. Сестра кивнула. I цiєї ж митi ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту — разом зi столом i тим, що на столi. А по дорозi до нас приєднався ще один стiлець.
    — Що сталося? — запитав я.
    — Чекаємо гостю, — пояснила Бренда. — Зараз тут буде Бронвен. Якщо не помиляюся, вона має важливу для нас iнформацiю.
    — Послухай, сестричко. Ти мене геть заплутала. Я не можу вхопитися за нитку твоїх мiркувань.
    — Ти боїшся, Артуре. А втiм, тебе можна зрозумiти. Ти не хочеш думати про подiї, пов’язанi з викраденням Дейдри й убивством короля Брiана, бо в них замiшана Дiана...
    — Брендо! — застережно вигукнув я. — Ти ж обiцяла...
    Колiн, що досi не втручався в нашу розмову, повiльно промовив:
    — Пiзно, Артуре. Бренда вже все розповiла.
    — Не турбуйся, тату, ми мовчатимемо, — запевнила мене Дейдра. — Пенелопа про це не довiдається.
    — Але навiщо? — докiрливо запитав я у Бренди. — Навiщо ти видала нашу таємницю?
    — Бо це перестало бути нашою особистою таємницею, — вiдповiла сестра. — На вiдмiну вiд тебе, я багато думала про твоє вiдкриття, намагалася зрозумiти, нащо Дiанi знадобилася Дейдра. Версiя про жертвоприношення не влаштовувала мене вiд самого початку. I що далi, то бiльше я переконувалася, що цю баєчку Дiана склала для Емрiса й Аларiка Ґотiйського, щоб змусити їх виконати її волю.
    — По-твоєму, Дiана призначила Дейдру своєю наступницею?
    — Скидається на те. Не стану стверджувати напевно, але це багато пояснює. Першi неусвiдомленi пiдозри виникли в мене, коли я виявила, що Дейдра може безпосередньо керувати роботою процесора. Потiм була реплiка Дiонiса в той пам’ятний день, що розтягся для тебе на десять рокiв.
    — Яка реплiка?
    — Коли Бронвен припустила, що новою Хазяйкою має стати Дейдра, Дiонiс, який не знав, що в тебе є дочка з таким iм’ям, запитав: „Артурова жiнка?“ От вiдтодi моя пiдсвiдомiсть запрацювала на повну силу. Але на свiдомому рiвнi здогад сформувався лише пiсля того, як Дейдра-менша з’ясувала, що вона несправжня Хазяйка Джерела.
    — I ти поставила своє запитання, уже маючи на увазi Дейдру-старшу?
    — Атож. I тепер я хочу розпитати Бронвен.
    — Думаєш, вона знає бiльше, нiж каже? — озвався Колiн.
    — Думаю, вона знає бiльше, нiж думає, що знає.
    Дейдра-менша пирснула смiхом:
    — От що, тiтонько. Часом твої намагання якнайточнiше висловити свою думку призводять до того, що тебе майже неможливо зрозумiти... До речi, про тiтку Бронвен. Зараз вона явиться. — Дочка повернула голову саме в належний час i в належному напрямку, щоб зустрiти Бронвен теплою усмiшкою. — Привiт. Ми тебе заждалися.
    Рудоволоса й зеленоока Бронвен, у минулому моя Снiгова Королева, а нинi королева Свiтла, весело вимовила:
    — Бачу, у вас тут маленький пiкнiчок. Дуже мило! Можна приєднатися до вашої чудової компанiї? — Оскiльки ми не заперечували, вона сiла на вiльний стiлець мiж Колiном та Брендою й дiстала сигарету. — Отже, що святкуємо?
    — Точно не знаємо, — сказав я. — Можливо, чергову змiну влади.
    — Отакої! Мiй братик хоче скинути тебе з престолу?
    Колiн нервово посмiхнувся:
    — Боронь боже! Краще вдавлюся.
    Бронвен миттю стала серйозною:
    — Стривай-но! Цi похмурi жарти менi знайомi. Що сталося? Брендо, про що ти хотiла побалакати?
    — Про викрадення Дейдри i вбивство короля Брiана, — вiдповiла сестра. — Орґанiзатори цих злочинiв ще живi?
    — Емрiс живий-здоровий. Але не чекайте, що я влаштую вам зустрiч... навiть для тебе, Колiне.
    — А що з Браном Ерiксоном?
    Бронвен недбало знизала плечима:
    — Далебi, не знаю. Якось забула про нього. Залишила його в помiрно-швидкому потоцi часу, i якщо вiн досi живий, то йому вже за дев’яносто.
    — Навряд вiн живий, — сказав Колiн.
    — А власне? — поцiкавилася Бронвен. — На бiса вiн вам?
    — Хотiли поставити кiлька питань стосовно Дейдри. Навiщо вiн переслiдував її, навiщо влаштував викрадення...
    — Ха! У вiдповiдь ви почули б казки братiв Грiмм. Уявляєте, цей негiдник намагався виправдати свої злочини „жорстокою необхiднiстю“. Хотiв переконати мене, що єдиною його метою було зробити Дейдру Хазяйкою Джерела. — Бронвен збиралася розсмiятися, але нашi погляди змусили її похлинутися власним смiхом. — ТО ЦЕ СЕРЙОЗНО?!!

    Роздiл 11

    Бренда

    Небо було суцiльно затягнуте хмарами, iшов дрiбний дощ, ґрунт пiд нашими ногами був кам’янистий i слизький вiд постiйної вологи. За словами Бронвен, дощ тут не припинявся нi на хвилину, а сонце нiколи не визирало з-за хмар. Краєвид був такий тоскно-одноманiтний, що я мимоволi пощулилася. Хоча повiтря було тепле й навiть задушливе, менi стало аж зимно. Так само почувалися й мої супутники — Дейдра, Колiн та Артур.
    — Паскудство, — висловив своє враження брат. — Гiршого мiсця для життя не вигадаєш.
    — Тут неможливо жити, — зауважив Колiн. — Тут можна хiба животiти.- Гляньте! — вказала Дейдра на хатину перед нами. — У вiкнi свiтло. Я вiдчуваю живу людину.
    Обережно, намагаючись не послизнутися, рушили до хатини. Бiля дверей зупинились, i я постукала. Усерединi почуло гарчання, потiм пролунав скрипучий голос:
    — Заходь, мучителько. Ти домоглася свого. Я радий твоїй появi.
    Ми ввiйшли в невелике примiщення з прогнилою дощатою пiдлогою, покритими цвiллю стiнами й мокрою стелею, з якої в кiлькох мiсцях падали краплi води. Посеред кiмнати за грубо збитим столом сидiв сивий згорблений дiдуган у брудних лахах. Вiн нiтрохи не був схожий на рожевощокого товстуна з дiвочою зовнiшнiстю, що про нього менi розповiдав Артур.
    На столi горiла свiчка, вiдкидаючи тьмяне свiтло на розкриту книгу. У кутку кiмнати на пiдстилцi розташовувався величезний сiрий вовчисько, чиє гарчання ми чули у вiдповiдь на стукiт у дверi. Пiднявшись на переднi лапи, вiн сторожко дивився на нас i загрозливо ошкiрювався.
    З нашою появою Бран Ерiксон короткозоро примружився. На його старечому обличчi вiдбився подив — але нi слiду переляку.
    — Ба! — сказав вiн. — До мене завiтав його величнiсть власною персоною. I вас, Кевiне МакШон, я пам’ятаю. А ця юна ледi нагадує менi принцесу Дану.
    — Я її дочка, — вiдповiла Дейдра.
    — Он як! — Ерiксон знову перевiв погляд на Артура й Колiна. — А ви нiскiлечки не змiнилися. Вочевидь, ви здобули те, що було менi обiцяне — вiчну молодiсть.
    — От про це ми й хочемо поговорити, — озвалася я. — Про те, що було вам обiцяне. Про ваш зв’язок з колишньою Хазяйкою Джерела.
    Ерiксон змiряв мене допитливим поглядом:
    — Перепрошую, панi. Боюсь, я не знаю вас. Або не пам’ятаю.
    — Ранiше ми не були знайомi. Мене звати Бренда.
    — Дуже мило. Ми з вами майже тезки... Гм. Ви вже звиняйте, що не встаю. Вiзьмiть до уваги мiй похилий вiк.
    — Скiльки вам рокiв, бароне? — запитав Колiн.
    — Не маю уявлення, ваша величносте. Я давно втратив вiдчуття часу. А зарубок на деревi, за прикладом героя цього роману, я не робив. — Вiн указав на книгу, що лежала перед ним. — „Робiнзон Крузо“ в ґрецькому перекладi. Єдине моє чтиво. Ваша сестра, государю, дуже винахiдлива у своїй жорстокостi. До речi, у вас не знайдеться закурити? На вiдмiну вiд консервованої їжi, всi мої запаси тютюну давно зiпсувалися вiд вологи.
    Колiн дiстав з кишенi пачку сигарет, пiдiйшов до стола й поклав її перед бароном. Тiєї ж митi вовк пiдхопився на ноги i грiзно загарчав.
    — Спокiйно, Емрiсе, — сказав йому Бран Ерiксон. — Лежати.
    Вовк перестав шкiритися i спокiйно розлiгся на пiдстилцi.
    — Емрiс? — перепитав Колiн.
    Ерiксон кволо всмiхнувся:
    — Я приручив його ще вовченям i назвав на згадку про вашого брата. Вiн такий самий дурний i слухняний. — Барон розкурив сигарету i з насолодою затягся. — Дрiбниця, але приємно... То ви прийшли поквитатися зi мною, чи спочатку вислухаєте мої пояснення?
    — Пояснення були б не зайвi.
    — Тодi сiдайте. — Ерiксон показав на перекошену лаву бiля стiни. — Даруйте, що не маю нiчого кращого.
    — Дякую, я постою, — вiдповiла Дейдра, висловивши нашу спiльну думку.- Що ж, воля ваша. Ви молодi, ноги у вас мiцнi... Якщо не помиляюся, вас цiкавить, навiщо я вступив у змову з королем Аларiком i орґанiзував викрадення ледi Дейдри?
    — Зокрема й це.
    Ерiксон жадiбно докурив сигарету i взяв наступну.
    — Все почалося з того, — заговорив вiн, — що колишня Хазяйка Джерела вирiшила передати свої повноваження ледi Дейдрi. Вона звернулася до короля Брiана з проханням привести його дочку до Джерела, але вiн навiдсiч вiдмовився.
    — Чому? — запитав Артур.
    — Бо не довiряв їй. У них були дуже напруженi стосунки. Король Брiан кiлька разiв намагався зануритися в Джерело, але Хазяйка не дозволяла йому, поки вiн не приведе ледi Дейдру. А король, своєю чергою, наполягав на тому, щоб спочатку викупатися в Джерелi i лише потiм привести в Безчасiв’я дочку.
    — Отже, вони зациклилися?
    — Саме так. Врештi-решт король вирiшив, що Хазяйцi потрiбна не Дейдра, а тiльки її тiло — аби вселитися в нього. Вiдтодi вiн перестав приходити в Безчасiв’я й посилив охорону каменiв.
    — А хiба Хазяйка не могла сама взяти до себе Дейдру? — запитав Колiн.
    — На жаль, не могла. Вона мала один серйозний недолiк — була позбавлена тiла, i за межами Безчасiв’я її влада кiнчалася. Вона могла лише спостерiгати матерiальний свiт i спiлкуватися з деякими його представниками, зокрема, зi мною.
    — А з Дейдрою?
    — На жаль, нi. Для спiлкування з нею належало пробудити її Дар. А цього в жодному разi не можна було робити. Щоб стати справжньою, iстинною Хазяйкою, ледi Дейдра мусила зануритися в Джерело з непробудженим Даром, причому без зв’язку з матерiальним свiтом — як фiзичним, так i метафiзичним.
    — Що-що?
    Ерiксон видав короткий скрипливий смiшок.
    — Так висловилася Хазяйка. Потiм вона пояснила менi, що пiд метафiзичним зв’язком мається на увазi контакт iз Провiдником, а пiд фiзичним — наявнiсть дiтей.
    — Ага! — сказав Артур. — От навiщо знадобилися чари безплiдностi.
    — Якраз для цього. Це було перше, що я зробив, ставши помiчником Хазяйки.
    — I вбили сiмох нi в чому не винних людей, — гнiвно мовив Колiн.
    — Я був змушений, государю, — спокiйно вiдповiв Ерiксон. — На вiйнi часто гинуть невиннi люди. Чари безплiдностi мали закрiпитися — а в цей самий час ваша кузина, даруйте на словi, загуляла як кiшка.
    Колiн заскреготав зубами, але промовчав.
    — А що було далi? — запитала я.
    — Далi ми чекали слушного моменту. Король Аларiк мав повний комплект Знакiв, але навiть не пiдозрював про їх призначення. Для нього це були просто фамiльнi коштовностi з деякими маґiчними властивостями. За порадою Хазяйки, я розкрив Аларiку їхнiй секрет, а вiн, зрозумiло, негайно кинувся в Безчасiв’я. Хазяйка зустрiла його i не пустила до Джерела, вимагаючи ледi Дейдру в обмiн на Силу. Отак i було влаштоване те викрадення.
    — А коли ваш задум не вдався, ви наважилися на крайнiй крок, — пiдсумував Колiн. — Убити короля Брiана й посадити на трон дурного та слухняного Емрiса, який залюбки вiддав би Дейдру Джерелу.
    — Ми не мали iншого виходу, ваша величносте. Король Брiан одразу запiдозрив Хазяйку в причетностi до викрадення ледi Дейдри. Вiн навiть заявився в Безчасiв’я, щоб зажадати пояснень. Тодi ж Хазяйка спробувала вбити його, але вiн був напоготовi i встиг утекти. Вiдтак його насторожене ставлення до неї переросло у непримиренну ворожiсть, а це загрожувало... — Ерiксон зробив паузу й виразно глянув на Артура, — вам, Кевiне МакШон.
    — Менi?! — здивувався брат. — Чому?
    — Гадаю, вам краще знати. Хазяйка була позбавлена тiла, але перед королем Брiаном з’являлася в людськiй подобi, точно копiюючи свою колишню зовнiшнiсть. I вона боялася, що ваше життя опиниться в серйознiй небезпецi з того самого моменту, як король побачить вас. А ви були потрiбнi Джерелу живим — потрiбнi так само, як i ледi Дейдра. Пiд час нашої прощальної розмови Хазяйка доручила менi оберiгати вас, доки ви пробудитесь, а потiм розповiсти вам усе, що я тiльки-но розповiв... Гм-м. Адже ви пробудилися, чи не так?
    — Так, — коротко вiдповiв Артур.
    — Щоб я здох! — сказав приголомшений Колiн. — Це справдi схоже на казки братiв Грiмм... Але боюся, що це правда.
    — Це правда, — озвалася Дейдра. — Я запитала в Джерела, i воно вiдповiло „так“ на твердження, що справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна, якщо вона ввiйде в Джерело з непробудженим Даром, без Провiдникiв i не маючи дiтей. Це необхiдна умова — та аж нiяк не достатня.
    — Ну що ж, — сказав Артур. — З цим ми розiбралися... Дейдро, подбай про барона. Вiн потребує термiнової допомоги.
    — Звичайно, — кивнула вона. — У такому станi Причастя вiн не витримає. Спочатку треба повернути йому молодiсть i здоров’я.
    — От i вiзьмися за це.
    — Добре. — Дейдра пiдiйшла до Ерiксона. — Пане бароне, зараз ви пiдете з мною. Я вилiкую вас вiд хвороби, що зветься старiстю.
    Бран Ерiксон не виказав жодних ознак подиву, лише запитав:
    — А можна взяти Емрiса? Я до нього прив’язався, та й вiн не винесе розлуки з мною.
    — Чого б i нi. Берiть.
    Коли Дейдра, барон та вовк Емрiс залишили хатину i весь цей понурий свiт, Колiн у задумi мовив:
    — Хотiлося б знати, Артуре, ти зробив це з милосердя чи вдячностi?
    — Не те i не iнше. Це справедливiсть.
    — Гарна справедливiсть! Ерiксон винний у смертi багатьох людей, а ти замiсть покарання повертаєш йому молодiсть i даруєш Причастя.
    Артур подивився на Колiна з таким виразом, нiби той був малою дитиною.- Насамперед, Ерiксон уже покараний сповна. Кошмари про старiсть переслiдуватимуть його не один десяток рокiв, а може, i все його довге життя. Та й потiм... Тобi доводилось убивати людей?
    — Так, на вiйнi. Але то були вороги.
    — То були люди, здебiльшого нi в чому не виннi. Вони вiрно служили своєму королю та своїй країнi i не заслуговували на смерть. Була вiйна — i цим усе сказано. Ерiксон теж воював — на сторонi Джерела; а його методи, згоден, не найкращi — тема окремої розмови. Вiн i твiй брат Емрiс робили те саме, але їхнi мотиви були рiзнi. Тому Емрiс злочинець i зрадник, а Ерiксон — солдат. Вiдчуваєш рiзницю?
    Колiн трохи помовчав, потiм сказав:
    — Чимраз бiльше я переконуюся, що вчинив дуже мудро, вiдмовившись вiд корони. Важко бути королем, але ще важче бути справедливим королем. Якщо я зустрiну Емрiса, то не стану вирiшувати болiсну дилему, як ти у випадку з Джоною. Я просто обiйдуся з ним як з братом, i не мучитимуся сумнiвами — справедливо це чи нi.
    — А я не шкодую, що залишив Джонi життя.
    — Тобi просто пощастило, Артуре. Ти везуча людина... А втiм, невдачливi королi — рiдкiсне явище. Вони недовго засиджуються на тронi. — Колiн осмiхнувся. — Як, наприклад, я...

    * * *

    Коли ми повернулися в Безчасiв’я, Бронвен у гордiй самотностi сидiла за столом i ласувала шоколадним тортом. Вкотре зрадiвши, що вже не переймаюся такими дурницями, як дiєта, я негайно приєдналася до неї, щоб вона, бува, не зжерла всю цю смакоту сама.
    Артур та Колiн всiлися на свої стiльцi й закурили, не виявивши анi найменшого iнтересу до торта.
    — Де Дейдра? — запитав мiй брат.
    — Незабаром повернеться, — вiдповiла Бронвен. — Гайда їй назустрiч. — I ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту. — Бiдолашний Ерiксон! Його мало грець не побив, коли вiн побачив мене.
    — Але все обiйшлося?
    — Вiн уже в нормi. Курс омолодження був успiшний. Проте йому ще довго доведеться прочищати свої мiзки вiд старечого маразму. Дейдра вiдвела його в мiй маєток, там вiн буде як сир у маслi. — Бронвен на секунду замовкла й похитала головою. — Це просто неймовiрно, Артуре! Ерiксон — великий негiдник, це правда. Але правда й те, що вiн урятував тобi життя. Дядько Брiан майже напевно порiшив би тебе, раз мав такий зуб на колишню Хазяйку. Передi мною ж вона постала в образi фурiї — тому я нiчого не запiдозрила... Дiана була така схожа на тебе?
    — Десь як Пенелопа, — неохоче вiдповiв Артур.
    — Значить, дуже. Ймовiрнiсть того, що дядько визнав би вашу схожiсть за випадкову, була нульова... Брендо, любонько! Не квапся як на пожежу. Нiхто не з’їсть твiй торт, не бiйся. А буде мало, створю ще один... — Бронвен знову повернулася до Артура. — Вибач, що я називала Дiану стервом. Тодi я не знала, хто вона така.
    Артур промовчав. Вiн вдав, що не розчув її слiв.
    — От цiкаво, — озвався Колiн. — Якщо дядько Брiан вважав Хазяйку ворогом нашої родини, чому не попередив мене? Чому не сказав, що вона зазiхає на Дейдру?
    — Вiн попередив, що Хазяйка небезпечна, — заперечила Бронвен. — А бiльше сказати не мiг, оскiльки боявся за твоє життя. Вiн знав тебе i розумiв, що тодi ти спробуєш помститися. Це ж очевидно.
    — Авжеж очевидно, — пролунав голос Дейдри-меншої.
    Вона виникла на своєму стiльцi поруч з Артуром, а в руцi тримала надкушене тiстечко i поводилася так, наче зовсiм не вiдходила вiд столу. Нiхто з нас не помiтив, коли саме вона з’явилася.
    — Тiтонько, — цiлком буденним тоном звернулася Дейдра до мене. — У тебе все личко замазюкане. Їж акуратнiше, не квапся. До речi, не хочеш закусити солоним огiрочком?
    — Нi, — вiдповiла я, взявши серветку. — Не хочу. По-моєму, це збочення — шоколадний торт з огiрком.
    — Воля твоя. — Вона поглянула на Артура: — З Браном Ерiксоном ми розiбралися. Що далi?
    — А далi поговоримо Дейдрою... Не з тобою, а...
    — Розумiю, що не зi мною. Часом аж зло бере, що мене так назвали. Iм’я дуже гарне, ще б пак; але мене бiсить, коли починають з’ясовувати, про яку Дейдру йдеться. Я вимагаю, щоб ти заборонив називати дiтей iменами живих родичiв.
    — В будь-якому разi, моя заборона не матиме зворотної сили.
    — Зате дозволить уникнути подальшої плутанини. Якщо в нашiй сiм’ї з’явиться ще й третiй Артур...
    — Гаразд, донечко, я врахую твоє побажання. Але наразi маємо серйознiший клопiт. Я вважаю, що треба розповiсти про все Дейдрi-старшiй, i якщо вона погодиться, привести її в Безчасiв’я.
    — Без Провiдникiв? — запитав Колiн.
    — За твердженням Джерела, це неодмiнна умова.
    — Але це дуже небезпечно.
    — Я розумiю. Тому ми маємо розповiсти їй абсолютно все. Нехай вона сама вирiшує...
    — Артуре! Ти ж чудово знаєш, що вона погодиться. У Дейдри вроджена пристрасть до самопожертви. Якби Ерiксон не був такий дурний, то просто б звернувся до неї й переказав їй Дiанину пропозицiю. Тодi б Дейдра давно стала Хазяйкою Джерела... або його черговою жертвою. — Колiн повернувся до Дейдри-меншої: — Сонечко, придумай що-небудь. Повинна ж iснувати причина, чому Дiана з-помiж багатьох жiнок-напiвкровок обрала саме Дейдру.
    — Я не знаю, дядьку. Дiана хоч i не була цiлком справжньою Хазяйкою, але мала значно тiснiший зв’язок iз Джерелом, анiж я. Думаю, вона просто побачила в тiтцi Дейдрi свою наступницю.
    — А як щодо її походження? — запитав Артур. — Те, що вона дочка чаклуна, що був, хай i частково, прилучений до Сили?
    — Ми про це питали. Як i про математичнi здiбностi. Джерелу однаково.- Гаразд. Тодi поставте таке питання. Джерело має знати Дейдру-старшу як Провiдника Брендона...
    — Тату! — обурилася менша Дейдра. — Чи ти маєш мене за дурну? Я намагалася пояснити це Джерелу, але воно не зрозумiло.
    — Певнiше, — уточнила я, — на пiдставi наявної iнформацiї Джерело не може визначити, чи годиться Дейдра на роль Хазяйки.
    — Стривайте, дiвчата. Не про це йдеться. Запитайте просто, без викрутасiв: чи уб’є Джерело Дейдру, якщо вона зануриться в нього без Провiдника.
    Дейдра-менша заплющила очi, а за кiлька секунд широко розплющила їх.
    — Вiдповiдь — нi! Джерело не вб’є тiтку Дейдру. Воно дочасно пробудить її Дар i дасть їй Силу... Але ж дивина! Якщо Джерело не може визначити, чи здатна тiтка стати його Хазяйкою, чому робить для неї виняток?
    — Виняток робить не саме Джерело, — зауважив Артур, — а встановлений Дiаною захист. Я добре знаю... знав її. Вона мала звичку прораховувати все до кiнця з огляду на всi можливi варiанти. Тому природно було припустити, що, встановивши проґраму захисту Джерела, вона передбачила виняток — для Дейдри... А тепер, доню, запитай, що станеться з самою проґрамою, коли Дейдра зануриться в Джерело.
    Секундне мовчання. I вiдповiдь:
    — Все правильно, тату. Проґрама перестане функцiонувати.
    Який час ми мовчали, вiдчуваючи невимовну полегкiсть. Незабаром цей кошмар вiдiйде в минуле, i нашi життя вже не залежатимуть вiд наших Провiдникiв. Хоч я й не уявляла себе без Брендона, але думка про додатковий зв’язок з ним не була для мене втiшною. Ще менше тiшився Брендон вiд усвiдомлення того факту, що в разi своєї смертi вiн потягне за собою в могилу й мене...
    — Отже, — озвалася я, — Дiана була на всi сто впевнена, що Дейдра стане Хазяйкою... Але чому вона про це не сказала? Тодi — в надрах Джерела.
    Артур спохмурнiв.
    — То була не Дiана, а її суть, — сухо вiдповiв вiн i встав. — Ходiмо, Бронвен. Гадаю, саме ми маємо поговорити з Дейдрою.
    — Твоя правда, — погодилася вона.
    Обоє залишили Безчасiв’я так поглиненi думками про майбутню розмову, що навiть забули попрощатися з нами.
    — Бiдолашна тiтка, — прокоментувала Дейдра, коли ми залишилися втрьох. — Вони замучать її поясненнями. Я б на їхньому мiсцi просто сказала, що так треба, i квит.
    Колiн пильно подивився на неї:
    — Знаєш, Дейдро, нiяк не збагну — чи ти дуже чуйна дiвчинка, чи геть безсердечна.
    — Мабуть, i те й iнше, — серйозно вiдповiла вона. — Як каже тато, у мене перехiдний вiк... Важко бути пiдлiтком. — Дейдра зiскочила зi стiльця. — Пiду ще трохи виросту.
    — Куди?
    — В один свiт, що його я вiдкрила цiєї ночi за часом Авалона. Маю там цiкавих друзiв. Ми наряджаємося в шкiрянi костюми з заклепками та ланцюгами, фарбуємо волосся, ганяємо на мотоциклах по мiсту. Словом, не нудьгуємо.
    — Яке жахiття! — сказала я.
    — Не бачу нiчого страшного, — заперечила Дейдра. — Всi мої друзi з пристойних родин, а в одного хлопця батько мiнiстр... До речi, про сина мiнiстра. Не називай його Артуром.
    Моє серце важко загупало в грудях.
    — Кого?
    Дейдра була щиро здивована:
    — То ти ще не знаєш? Ну, тiтонько, ти даєш! А я думала, що просто тримаєш це в секретi. — Вона нахабно осмiхнулася. — Виявляється, ти з тих дуреп, що помiчають свою вагiтнiсть лише тодi, коли починає рости живiт. — З цими словами Дейдра щезла.
    Я сидiла мов громом прибита, i не зразу вiдчула, як Колiн узяв мене за руку.
    — Брендо, ти справдi чекаєш дитину?
    — Так, — через силу вiдповiла я. — Хлопчика... Я таки дурепа!
    — Не переймайся, — заспокоїв мене Колiн. — Всяке може трапитись. Головне, що в тебе буде дитина... Чи ти не рада?
    — Дуже рада. Я так хотiла дитину... сина...
    — Твоя мрiя здiйснилася. Морґан буде щасливий.
    — Цього я й боюся.
    — Але чому?
    Я зiтхнула:
    — Хiба не зрозумiло? Дитина зв’яже нас, а я цього не хочу. I Морґан — також.
    — Дивно. Я вважав вас закоханою парою.
    — Ми не закохана пара, — похитала я головою, — а лише пара коханцiв. Це рiзнi речi.
    Колiн закурив. Я машинально взяла сигарету, але вiн негайно забрав її й повернув до портсигара. Я помiтила, що в нього тремтять пальцi.
    — Отже, — сказав Колiн, — ти не хочеш, щоб Морґан вважав дитину своєю?
    Я кивнула:
    — Це було б краще для нас обох. Якби менi вдалося обдурити його... Хоча в будь-якому разi вiн щось запiдозрить — але не стане дошукуватися правди. Вiн жде не дiждеться коли виросте Монґфiнд.
    — Тобто, якщо ти вчасно знайдеш дитинi батька, Морґан постарається переконати себе, що вiн тут нi до чого?
    — Певно, так i буде.
    Колiн глибоко затягся, повiльно видихнув дим i раптом запитав:
    — А я годжуся на роль батька?
    Я була заскочена зненацька цiєю пропозицiєю.
    — Ну... знаєш... це дуже шляхетно...
    Його гострий погляд змусив мене замовкнути.
    — До дiдька шляхетнiсть! — вiн був майже злий. — Брендо, одне з двох — або ти слiпа, або я майстер з прикидання. Невже я так умiло приховував свої почуття?
    (REM Взагалi я люблю сюрпризи... Але ж не в такiй кiлькостi!)

    Роздiл 12

    Артур

    Як вiдомо, королям не годиться чекати. Можливо, саме тому, а може, через те, що несвiдомо намагався вiдтягти неминуче, я прибув до замку Каер-Сейлґен останнiм. Iншi вже зiбралися в затишнiй вiтальнi хазяйських покоїв — Морґан, Колiн, Бронвен, Дана, обидвi Дейдри i Бренда. Брендон знав про все, але вирiшив залишитися в Сонячному Мiстi. В розмовi зi мною вiн вiдверто зiзнався, що ще не готовий до зустрiчi з сестрою, боїться вiдновлення їхнього тiсного емоцiйного контакту. Бренда була цiлком згодна з братом.
    Пенелопi й Дiонiсу ми вирiшили поки нiчого не казати, бо iнакше довелося б розповiсти їм про Дiану. А згодом я вже поставлю їх перед доконаним фактом, що Джерело здобуло нову Хазяйку. Чи просто ще одного адепта — в тому разi, якщо Дiана помилилася.
    Коли я ввiйшов до вiтальнi, моя донька Дейдра i Бронвен якраз жваво сперечалися, а решта присутнiх мовчки слухали їх.
    — Подумаєш! Я теж була Хазяйкою...
    — За браком кращої кандидатури. Як то кажуть, на безриб’ї й рак риба. Я стала Хазяйкою пiсля тебе i...
    — От i будеш пiсля мене.
    — Агов, дiвчата, — сказав я. — Що ви не подiлили?
    — Путiвку в Безчасiв’я, — замiсть них вiдповiла Дейдра-старша. Вона сидiла на канапi поруч з Даною, одягнена у квiтчастий халат, i мала набагато спокiйнiший вигляд, нiж iншi, хоча саме її чекала зустрiч з невiдомим. Я вразився такому самовладанню.
    — Бренда вважає, — додала Дана, — що нам не варто проводжати Дейдру всiєю юрбою.
    Я схвально кивнув, бо й сам так думав. Крiм усього iншого, Дейдра почуватиметься нiяково, роздягаючись догола в присутностi сiмох людей, троє з яких — чоловiки.
    — Думаю, двох досить, — сказала Бренда. — Ти, Артуре, як глава Дому, i одна з наших Хазяєчок. Але хто саме — вони не можуть домовитися.
    — Це маю бути я, — озвалася донька. — Хоч я несправжня Хазяйка, та однак Хазяйка. Моя присутнiсть при передачi влади обов’язкова.
    — Так вимагає Джерело? — запитав я.
    Дейдра-менша розгубилася:
    — Ну... власне...
    — Воно нiчого не вимагає, — зловтiшно прокоментувала Бронвен. — Йому це по барабану. А позаяк я старша за вiком...
    — У-тю-тю! Бабуся Бронвен! Тримаєте, зараз я впаду...
    — Годi, — сказав я. I запитливо глянув на старшу Дейдру: — Кого вибереш?
    — Бренду, — без роздумiв вiдповiла та.
    По тому, як нишком усмiхнулася сестра, я зрозумiв, що вона сподiвалася на таку вiдповiдь. Бренда навмисно спровокувала сварку Бронвен з моєю донькою, щоб Дейдра не обрала жодну з них.
    — Iнцидент вичерпаний, — твердо мовив я, припиняючи будь-якi протести з боку незадоволених. — До Джерела йдемо ми з Брендою.
    Дана рвучко обняла Дейдру-старшу за плечi i сказала:
    — Нас не можна назвати сердечними подругами, але... Я завжди любила тебе.
    Дейдра поцiлувала її в щоку.
    — Я теж люблю тебе, — вiдповiла вона i встала з канапи. — Давайте не влаштовувати сцен. Зрештою, ми не на похоронах. Я лише занурюся в Джерело. I все.
    Колiн нервово всмiхнувся:
    — Щасти тобi, сестричко.
    — Нi пуху, нi пера, — додав Морґан.
    — До бiса!
    Бронвен мовчки поцiлувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:
    — За мить побачимося, тiтонько. Передавай Джерелу вiтання вiд його колишньої Хазяйки.
    — Неодмiнно передам, — пообiцяла Дейдра. I до мене: — Я готова, Артуре.
    — Тодi рушаймо.
    Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.
    Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.
    — В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?
    — Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.
    — I тобi не страшно?
    — Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.
    — Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.
    Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.
    — Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...
    Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.
    Я подумки сказав Брендi:
    „Дiана не помилилася.“
    „Так,“ погодилася сестра. „В цьому немає сумнiвiв.“
    — Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нiчого не можу вдiяти. Намагайтеся думати не так голосно.
    По моїй спинi пробiгли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку i менi стало боляче... Якщо вже зараз Дейдра чує чужi думки, то що буде далi? Щойно зустрiвши людину, вона зненавидить її...
    — Ти ж знаєш, Артуре, я не вмiю ненавидiти, — спокiйно вiдповiла Дейдра. — Може, тому Дiана обрала мене.
    Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усi боки мiрiади синiх жарин, його зазвичай спокiйнi води неслися по колу, а в центрi утворилася глибокий вир, що втягував у себе повiтря, породжуючи вiтер у Безчасiв’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрiмкiшою, а вир глибшав i ширшав...
    Дейдра захоплено завмерла.
    — Як це прекрасно!
    — I трохи моторошно, правда? — додав я.
    — Аж нiяк, — вiдповiла Дейдра i смiливо попрямувала до Джерела.
    Ми з Брендою пiшли за нею. Вiтер зi свiжого бризу перетворювався в ураган, синi жарини злiтали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навiть крiзь одяг обпалюючи шкiру. А втiм, це було приємно.
    Дейдра зупинилася бiля мармурового парапету й повернулася до нас.
    — Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки менi на плечi i зазирнула в мої очi. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.
    Що я мiг вiдповiсти?
    — Менi дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.
    — Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так i мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене нiщо не тримає — нi любов чоловiка, нi прив’язанiсть до дiтей.
    — Ах, Дейдро...
    Вона вiдсторонилася вiд мене й обняла Бренду.
    — Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рiдна сестра. Я люблю тебе.
    — Я теж, — вiдповiла Бренда i схлипнула.
    Вони поцiлувалися. Потiм Дейдра недбало скинула капцi i без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, пiд яким бiльше нiчого не було, i простягла його Брендi, але вiтер вирвав з її рук одяг, пiдхопив i жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синiм полум’ям i зник.
    Дейдра стояла перед нами цiлком гола, а її золотаво-руде волосся розвiвалося на вiтрi. Дивлячись на неї, я просто не мiг не згадати нашу першу зустрiч на галявинi бiля лiсового озера... Моє серце защемiло.
    — Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливi, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справдi щасливi.
    — Так, Артуре. Ми були щасливi, — вiдповiла Дейдра i ступила в безодню.
    Джерело миттю заспокоїлося. Вiтер негайно ущух, i тиша задзвенiла в наших вухах.
    — От i все... — тiльки й встигла сказати Бренда, перш нiж Джерело вибухнуло.

    * * *

    Я отямився на канапi у вiтальнi замку Каер-Сейлґен. Поруч зi мною сидiла Бренда й енергiйно протирала очi — мабуть, щойно прочумалася. Колiн, Морґан, Дана, моя донька i Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусiдньої канапи i про щось перешiптувалися. На тiй канапi... Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкiшне волосся було розкидане по подушцi, обрамляючи неприродно блiде, безживне обличчя...
    Мов пiдкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.
    — Дейдра!... Як вона?
    Колiн похмуро глянув на мене:
    — Кепськi справи.
    — Вона жива? — запитала Бренда.
    — Не зовсiм, — вiдповiла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всi життєво важливi орґани функцiонують нормально, хоч i сповiльнено.
    — Кома?
    — Певно, так. I то дуже глибока. Нам нiяк не вдається привести її до тями. Що сталося?
    — Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потiм... Потiм наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.
    — А ти, Брендо? — запитав Колiн.
    — Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно...
    — Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не вiдповiдає менi. Не пускає в Безчасiв’я. Не дозволяє керувати Образом... Я геть безпомiчна, тату!
    — Вже нi, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.
    Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальнiстю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи нi найменших ознак активностi... а проте вона говорила!
    Врештi я зорiєнтувався, повернув голову... i знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кiмнати, одягнена в усе бiле, як наречена. На її коралових устах грала усмiшка — не сумна i не весела, а просто усмiшка, тепла i приязна.
    Я знову перевiв погляд на канапу — там лежала Дейдра. I водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, i всмiхалася.
    — У мене галюцинацiї? — не дуже впевнено промовив Морґан.
    — Не думаю, — вiдповiв я, втiм, також без особливої впевненостi.
    — Нiяких галюцинацiй, — сказала Дейдра в бiлому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.
    — А це... — Бренда затнулася i просто вказала на iншу Дейдру, що лежала на диванi.
    — Це моє колишнє тiло. Довелося розстатися з ним у Джерелi.
    — О Мiтро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтiлесною?! Як Дiана...
    — Нi.
    Дейдра пiдiйшла до мене i простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цiлком людською. Я мiг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безлiч разiв цiлував її, я пам’ятав кожну її лiнiю, i цю мушку на зап’ястку, i цей аромат її шкiри...
    — Джерело достоту скопiювало моє колишнє тiло, — пояснила Дейдра. — Зовнi я мов двi краплi води схожа... на себе. Але тепер я плоть вiд плотi Джерела — як i належить справжнiй Хазяйцi.
    — Але ти... е-е... твоє нове тiло... воно людське?
    — Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жiнкою. Єдине, чого я не можу, це мати дiтей.
    — О! — мовила Дана, спiвчутливо дивлячись на неї. — Менi так шкода, сестричко.
    Дейдра пiдбадьорливо всмiхнулася їй:
    — Не жалiй мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цiєї причини Дiана не змогла отримати плоть вiд Джерела, не змогла присвятити йому себе цiлком.
    — Через Пенелопу? — запитала Бронвен.
    Дейдра ствердно кивнула:
    — По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й еґоїстичне, воно не бажає бути одним з дiтей, воно хоче бути єдиним.
    — Нарештi воно домоглося свого, — сказав Колiн. — Його можна привiтати. Воно має чудову матiр.
    Вони обмiнялися розумiючими поглядами.
    — Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, нiж я заслуговувала.- Але ж ти жорстока, тiтонько, — озвалася моя донька. — Навiщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тiло в Джерелi.
    Дейдра зiтхнула, пiдiйшла до канапи i присiла... бiля себе.
    — Це було понад мої сили, — сказала вона. — Менi стiльки казали, що я сама досконалiсть, усi так захоплювалися моєю красою... Знаєте, у глибинi душi я й досi переконана, що на свiтi немає гарнiшої за мене. Дурницi, звичайно... — Дейдра пiднялася, взяла з найближчого крiсла плед i накрила ним своє колишнє тiло по груди. Потiм повернулася до нас. — Менi треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасiв’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гiдний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.
    — А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морґан.
    — Контакт бажаний, вiн полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутностi, але без колишнiх обмежень. Ви можете бути Провiдником Монґфiнд.
    — Дякую, мiледi. — Морґан аж розплився в задоволенiй усмiшцi. А я подумав: бiдолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.
    — Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш...
    — Знаю.
    — Та чому Дiана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?
    Дейдра кiлька секунд пильно дивилася на мене, перш нiж вiдповiсти.
    — Розумiєш, Артуре, кожнiй формi сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистостi Дiани, з її суттю, а сутi здатнi провидiти майбутнє — вiрнiше, його можливi варiанти. Схоже, жоден з варiантiв майбутнього не влаштовував суть Дiани.
    — Я не зовсiм розумiю тебе.
    — Незабаром зрозумiєш. Дуже скоро... До зустрiчi.
    Сказавши це, Дейдра пiшла в Безчасiв’я.
    А iнша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.
    — Тату, що робити з тiткою... з її колишнiм тiлом?
    Я зiтхнув:
    — Спитай щось простiше...
    — Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тiльки глянь.
    — Що там? — Я швидко пiдiйшов до канапи. — Що дiється?
    — Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастiшав, став сильнiший... Вона оживає!
    На досi блiдих щоках почав проступати рум’янець. Укритi пледом груди розмiрено здiймалися в такт диханню.
    — Вона передумала, — прокоментував Колiн. — Повертається.
    Дейдринi повiки затремтiли й повiльно пiднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелi, потiм її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу... Але це не був Дейдрин погляд! У глибинi її смарагдових очей менi привидiлись iншi очi — ясно-синi, такi знайомi й рiднi...
    МIТРО! ЗЕВСЕ! IСУСЕ!...
    — Артуре, любий... Я знайшла тебе...
    Менi вiдчайдушно захотiлося вщипнути себе за руку. I я вщипнув. I вiдчув бiль. Але це ще не значило, що я при здоровому глуздi. Бiль залишається болем навiть для божевiльних.
    — Дiано... ти?...
    — Хто ж iще... Хiба не впiзнав?
    Я закашлявся:
    — Що ти, рiдна... Звiсно, впiзнав.
    Дiана (о боги, моя Дiана!) спробувала встати, але тiло погано слухалося її.
    — Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим вiд хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобi треба вiдпочити.
    Дiана уважно придивилася до неї.
    — Ти на когось схожа. Ти... мала Бренда?
    Сестра нервово всмiхнулася:
    — Як бачиш, уже не мала. Вiдтодi минуло багато рокiв.
    — Скiльки?
    — Двадцять сiм Основного потоку.
    — Двадцять сiм рокiв, — повторила Дiана. — Так довго... У нас є дочка, Артуре...
    — Знаю, рiдна.
    — Як вона?
    — Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.
    — Вона... не ображається, що я кинула її?
    — Нiтрохи. Пенелопа все розумiє.
    Дiана втомлено заплющила очi.
    — Що тут коїться? — почувся здивований шепiт Морґана.
    — Чергове чудо перевтiлення, — так само пошепки вiдповiв Колiн. — Та ще й крутiше за попереднє.
    — Я бачила дивний сон, — озвалася Дiана, не розплющуючи очей. — Дивний i страшний. Про те, що втратила тiло... його спалили Формотворчi.
    — А потiм?
    — Не пам’ятаю... Все як у туманi... Це був жахливий кошмар!...
    — Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволi вихопилося в мене.
    — Так... це дуже добре. У моєму снi дiвчина... її звали Дейдра... вона сказала... коли я пам’ятатиму про вiчнiсть, яку провела в царствi тiней, то збожеволiю... — Дiана розплющила очi й усмiхнулася. — А насамкiнець Дейдра подарувала менi своє тiло. Смiшно, правда?
    Я спробував розсмiятися, але не змiг, лише дико вишкiрився. В Дiанинiм поглядi промайнула тривога.
    — То це... був не сон? Я...
    — Заспокойся, рiдна. Все вже позаду. Тобi нiчого хвилюватися. Найголовнiше, що ти жива, а решта — дрiбницi.
    Дiана пiдняла свою руку (Дейдрину руку!) i глянула на неї.
    — Це не моя рука. Я почуваю її як свою власну, але... це не моя рука!
    — Люба...
    — То Дейдра менi не наснилася? Я справдi втратила тiло?
    Я зiтхнув i коротко вiдповiв:
    — Так.
    Якийсь час вона мовчала, уважно розглядаючи свої (тепер уже свої) руки. Потiм сказала:
    — Допоможи встати, Артуре.
    — Але...
    — Я хочу переконатися, що здатна ходити. Я мушу знати, що тiло слухається мене. Iнакше точно збожеволiю.
    Проти цього я не мав що заперечити. З моєю допомогою Дiана встала i, загорнувшись у плед, обережно зробила кiлька крокiв. Колiн, Морґан i дiвчата дивилися на неї як на повсталу з могили... а власне, так воно й було.
    — Здається, все гаразд, — полегшено констатувала вона.
    — Так, — пiдтвердив я.
    — Здається, в мене гарнi ноги.
    — Вони чудовi.
    — Схоже, я висока i струнка...
    — Так.
    Дiана змiряла неуважним поглядом присутнiх i пiдiйшла до стiни, де висiло дзеркало. Побачивши в ньому своє вiдображення, вона захоплено зойкнула, i менi навiть довелося притримати її, щоб не впала.
    — Тобi подобається? — запитав я.
    — Ще б пак! Ранiш я була просто гарненькою, а тепер... тепер я неперевершена красуня! Ти кохатимеш мене i в цьому тiлi, Артуре? Так?
    — Як бо iнакше, — вiдповiв я, мiцно обiйнявши її.
    — Нарештi ми разом, любий. Бiльше ми нiколи не розстанемося.
    — Бiльше нiколи.
    Я зустрiвся поглядом з Даною... Господи, що ж тепер?!!
    „Я така щаслива, Артуре,“ зовсiм недавно сказала Дана. „Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.“
    „Тодi ми обоє спимо i бачимо сни,“ вiдповiв я. „Однаковi сни. Казковi сни.“
    Ми прокинулися...
    Що ти накоїла, Дейдро? Що ж ти накоїла?!
    Ти не вмiєш ненавидiти, але вмiєш мстити. Твоя помста така витончена, що я нiчим не можу дорiкнути тобi. Я щиро вдячний за твоє жорстоке милосердя, за те, що ти зруйнувала моє сiмейне щастя, повернувши менi колишню любов, за те, що моя старша донька знайшла матiр, а я знову знайшов бiль...
    Дякую за все, Хазяйко Джерела.

    Квiтень 1994 — жовтень 1995 рр.,
    червень — серпень 2004 р.
    ?? ?? ?? ?? 63
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 27/01/2018. 898k. Статистика.
  • Роман: Фантастика
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.