Авраменко Олег
Забороненi чари

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Размещен: 28/03/2012, изменен: 15/02/2018. 227k. Статистика.
  • Роман: Фантастика
  • Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 1 штук.
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Природа не стоїть на мiсцi, i людина, яка вона є, ще не вiнець її творiння. Якось еволюцiя здiйснила черговий стрибок i породила людей, спроможнихкерувати фундаментальними силами свiтобудови. Цих людей у народiназивали чаклунами, їх не любили й боялись, а церква та владоможцi вбачали в них загрозу своєму пануванню.
    Проте мали чаклуни й грiзнiших ворогiв, якi називали себе Послiдовниками. Вони вважали, що нiхто не повинен володiти такою величезною могутнiстю, тому поставили собi за мету викорiнити чари серед людей. Послiдовники були майже всесильнi, i зрештою їм вдалося здiйснити свiйзадум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунiвнароджувалися звичайними людьми, позбавленими хисту своїх пращурiв,поступово в магiю перестали вiрити, i з життя вона перебралася на сторiнкихудожнiх книжок. Послiдовники святкували перемогу...

    • Забороненi чари

    []

    Annotation

         Природа не стоїть на мiсцi, i людина, яка вона є, ще не вiнець її творiння. Якось еволюцiя здiйснила черговий стрибок i породила людей, спроможних керувати фундаментальними силами свiтобудови. Цих людей у народi називали чаклунами, їх не любили й боялись, а церква та владоможцi вбачали в них загрозу своєму пануванню.
         Проте мали чаклуни й грiзнiших ворогiв, якi називали себе Послiдовниками. Вони вважали, що нiхто не повинен володiти такою величезною могутнiстю, тому поставили собi за мету викорiнити чари серед людей. Послiдовники були майже всесильнi, i зрештою їм вдалося здiйснити свiй задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунiв народжувалися звичайними людьми, позбавленими хисту своїх пращурiв, поступово в маґiю перестали вiрити, i з життя вона перебралася на сторiнки художнiх книжок. Послiдовники святкували перемогу...
         (Примiтка. В українськiй версiї вiдновлено первiсну сюжетну лiнiю роману з урахуванням пiзнiших наробок, зокрема й тих, що не ввiйшли до опублiкованого варiанту росiйською мовою. Детальнiше див. в авторськiй передмовi.)

    Олег Авраменко ЗАБОРОНЕНI ЧАРИ

    Фантастичний роман


    Вiд автора
         Пропонований текст не є просто українським перекладом роману 'Конноры и Хранители', а має вiд нього iстотнi вiдмiнностi.
         Так склалося, що ще вiд часу свого написання цей роман iснував у двох рiзних варiантах. Практично останньої митi, коли чорновик книги майже був готовий, у мене виникли побоювання, що жоден видавець фантастичної лiтератури не вiзьметься публiкувати її в такому виглядi. Тому, наступивши на горло власнiй пiснi, я внiс певнi корективи в стосунки героїв, переписав цiлу низку фраґментiв i навiть вилучив iз тексту кiлька епiзодiв. Саме цей варiант потрапив у мережевi бiблiотеки, а згодом його було видано на паперi.
         У подальшому я неодноразово повертався до найпершого варiанту роману, який вважав набагато цiлiснiшим за змiстом та емоцiйно насиченiшим, i щиро шкодував, що вiн так i залишився в чорновику. А коли врештi я вирiшив зробити українську версiю, то без найменших вагань узяв за основу початковий сюжет - бо в ньому мої герої саме такi, якими я їх завжди уявляв.
         Працюючи над українським текстом, я не обмежився лише вiдновленням сюжетних лiнiй у їх первiсному виглядi, а також ґрунтовно переробив увесь роман - вiдшлiфував дiалоґи, усунув деякi змiстовi суперечностi, додав певнi деталi, здебiльшого пов'язанi з маґiчним побутом (але не тiльки з ним), виразнiше окреслив характери героїв i майже заново переписав деякi сцени, щоб узгодити пiзнiшi чистовi доробки з початковим сюжетом. Тому, з огляду на все вищенаведене, настiйливо рекомендую до прочитання саме українську версiю.

    Пролоґ
    Куратори

         - Вiтаю вас, Старший Кураторе. Перепрошую за несподiваний вiзит о цiй пiзнiй порi, але справа нагальна.
         - Добрий вечiр, Ґордоне. Проходьте, сiдайте. З вашого вигляду можу припустити, що це стосується МакКоїв. Нiщо iнше не здатне викликати у вас такого занепокоєння. Виникли якiсь проблеми з вашою пiдопiчною?
         - I так, i нi, Старший. З моєю пiдопiчною все гаразд. Якщо, звiсно, не зважати на сам факт її iснування... Втiм, ви знаєте мою думку з цього приводу.
         - Атож, знаю. I загалом згоден з вами. Проте ми обоє чудово розумiємо, що ваша позицiя неприйнятна. Навiть у минулi часи, коли МакКої становили серйозну загрозу, тодiшнi Послiдовники не наважилися на їх цiлковите винищення.
         - А даремно. Якби вони не побоялися забруднити руки, нам не довелося б зараз платити за наслiдки такої поблажливостi.
         - Менi здається, ви надто драматизуєте ситуацiю, Ґордоне. Кiлька рецидивiв за останнi двiстi рокiв...
         - Я не про це, Старший... даруйте, що уриваю вас. Ви щось чули про Конора МакКоя?
         - Про котрого з них? У наших хронiках згадується кiлька людей з таким iм'ям.
         - Iдеться про єдиного сина Брюса Дункана МакКоя, барона Норвiка.
         - Щось таке пригадую. Але дуже непевно. Це якoсь пов'язано iз Забороною?
         - Так, Старший. Згiдно з нашими записами, Конор МакКой помер 12 листопада 1436 року, у тридцятидворiчному вiцi. Вiрнiше, загинув при спробi подолати Заборону, прикликавши Вищi Сили. Його спотворене тiло знайшли бiля родинного порталу в Норвiку. Так, принаймнi, мовиться в хронiках.
         - А ви гадаєте, що все було iнакше?
         - Боюся, це не просто здогад, а радше пiдкрiплена фактами версiя.
         - I в чому ж вона полягає?
         - Старий Брюс МакКой здiйснив пiдмiну, видавши чийсь iнший труп, найпевнiше, якогось волоцюги, за синове тiло.
         - А що сталося з Конором?
         - Конор МакКой залишився живим. Вiн змiг подолати Заборону, вiдкрив портал i втiк. Сховався вiд нас.
         - Гмм... I куди ж вiн мiг утекти? Де мiг сховатися вiд нас?
         - В iншому свiтi. Там, де не дiяла Заборона i де Конор мiг продовжити свiй рiд на загибель нам i всьому людству.
         На якийсь час у кiмнатi запала мовчанка. Врештi Старший Куратор сказав:
         - Це дуже серйозне твердження, Ґордоне. Щиро сподiваюся, що у вас просто розбурхалася уява.
         - На жаль, це не так, Старший. На мiй превеликий жаль...

    Роздiл 1
    Князь iз роду Конорiв

         На чотирнадцятому роцi безперервної аґонiї старий iмператор нарештi помер.
         Михайло II правив Захiдним Краєм мало не двадцять рокiв i бiльшу частину свого врядування був прикутий до лiжка. Попервах, коли iмператор тiльки захворiв, нiхто не сумнiвався що невдовзi вiн вiддасть чортовi душу, i його ймовiрнi наступники вже подумки примiряли на себе корону, завзято iнтриґуючи один проти одного. Однак старий уперто чiплявся за життя i нiяк не хотiв помирати. Достойники Iмперiї, що прибули до столицi для обрання нового iмператора, пiсля двох мiсяцiв марного чекання й безплiдної пiдкилимної боротьби мусили роз'їхатися, спiймавши облизня. Потiм вони ще тричi з'їжджалися до Златовара при кожнiй новiй звiстцi про рiзке погiршення iмператорового здоров'я - i щоразу старий Михайло пошивав їх у дурнi. Навiть цього, найостаннiшого разу, вiн примудрився пiдкласти могутнiм князям велику свиню, оскiльки помер, так би мовити, без попередження - просто увечерi заснув, а на ранок не прокинувся.
         Спецiальнi кур'єри лише покидали Златовар, щоб донести в усi кiнцi велетенської держави цю довгоочiкувану скорботну новину, а Стенiслав, чи простiше Стен, чотирнадцятий князь Мишковицький, земельний воєвода Галосагу, хоч i перебував майже за тисячу миль на пiвденний захiд вiд столицi, вже знав про смерть iмператора. Також вiн знав, що цей факт приховували аж до полудня, а коли чутки стали просочуватися з палацу до мiста, по всьому iмператорському домену почалося безпрецедентне за своїм розмахом полювання на голубiв. Головною цiллю, звiсно, були поштовi голуби, проте розосередженi довкола столицi та найближчих поселень лучники й арбалетники для зайвої певностi вiдстрiлювали всiх птахiв без розбору, навiть нi в чому не винних ворон. Старший Михайлiв син, Чеслав, князь Вишиградський i реґент Iмперiї, будь-що прагнув виграти час, аби встигнути привести в дiю вже добряче заiржавiлий механiзм давно пiдготовленої змови з захоплення верховної влади. Як i всi iншi, за винятком небагатьох обраних, князь Чеслав не пiдозрював, що iснують набагато швидшi способи передачi звiсток, нiж голубами. А обранi - тi, хто знав цей спосiб, - волiли тримати його в таємницi.
         Утiм, голуб, вiдправлений до Стена, уникнув гiркої долi багатьох своїх товаришiв. Його випустили за межами володiнь Корони, i вiн мав прилетiти не ранiше пiслязавтрашнього вечора. Лише тодi можна буде привселюдно оголосити про смерть iмператора, а доти треба вдавати, нiби нiчого не сталося. Добре, що до поїздки у далекий Златовар довго готуватись не доведеться. Наступного тижня Стен збирався вирушити до Лютицi, де невдовзi мали розпочатися щорiчнi збори Земельного Сейму Галосагу. Тож вiн просто оголосить про вимушену змiну маршруту... Або не оголосить - усе залежить вiд того, чи пристане вiн на пропозицiю Флавiана. Якщо так, то iмператор помер дуже вчасно - немає потреби спецiально скликати Сейм...
         'Сконав таки, сучий син!' - без тiнi спiвчуття i з чималою часткою зловтiхи думав Стен, енерґiйно крокуючи по брукiвцi набережної. - 'Бодай ти довiку горiв у пеклi, Михайле!'
         Стен мав вагомi пiдстави не почувати до небiжчика iмператора анi крихти жалю i не журитися з приводу його запiзнiлого вiдходу до iншого свiту. Тринадцять рокiв тому, коли всi чекали, що Михайло II от-от помре, князь Всевлад, Стенiв батько, мав непоганi шанси стати його наступником. I не просто непоганi, а чудовi. Що ж до самого Стена, то хоч вiн формально вважався одним з претендентiв на престол, його шанси були мiзернi. Ще менше сподiвань здобути законним шляхом корону мав хiба що теперiшнiй реґент Iмперiї, князь Чеслав Вишиградський...
         На молу, як завжди, було велелюдно та гамiрно. Велике червоне сонце вже почало поринати у води Iбрiйського моря, але жодних ознак зниження активностi в порту не спостерiгалося, швидше навпаки - з настанням вечiрньої прохолоди метушня лише посилилася. Життя тут не завмирало навiть уночi. Мишкович був найбiльшим портом на захiдному узбережжi Галосагу i четвертим за величиною серед усiх портiв Захiдного Краю. Моряки любовно називали його Щуровичем - на честь вiдповiдних гризунiв, якими аж кишить будь-який порт на свiтi. Стен не вважав цей каламбур вдалим чи бодай дотепним, позаяк Мишкович було також його родове iм'я, i походило воно зовсiм не вiд мишей, а вiд видатного воєводи Мишка, який чотириста з гаком рокiв тому заклав у гирлi рiчки Гари замок Мишковар i заснував порт Мишкович, що згодом став найбiльшою цiннiстю його нащадкiв, князiв Мишковицьких, i головним джерелом їхнього багатства.
         Зараз на рейдi в гаванi стояло понад пiвсотнi кораблiв, i з-помiж них особливо вирiзнялися два велетенськi судна - новi тримачтовi красенi, що лише на початку цього року зiйшли зi стапелiв на мишковицькiй верфi. Кораблi називалися 'Князь Всевлад' i 'Свята Iлона'; завтра на свiтанку вони вирушать у плавання до невiдомих берегiв, на пошуки захiдного морського шляху в Гiндураш. Спорядити таку експедицiю було заповiтною мрiєю князя Всевлада - але здiйснилась вона лише за дев'ять рокiв по його смертi, завдяки зусиллям Стена, який завершив розпочату батьком справу.
         З гордiстю дивлячись на чудовi кораблi, рiвних яким не було в усьому свiтi, Стен згадав, як вiн ще пiдлiтком гаяв довгi зимовi вечори за вивченням складних креслень i морських карт, що ряснiли бiлими плямами; як слухав захопливi розповiдi батька про великих мореплавцiв минулого; як вони разом мрiяли про той день, коли могутнi судна здiймуть свої бiлоснiжнi вiтрила i попрямують на захiд, щоб здiйснити неможливе - перетнути Великий Океан i кинути якiр бiля берегiв далекого схiдного Гiндурашу...
         I Стена з новою силою охопив гнiв.
         'Паскудний покруч!' - подумки звернувся вiн до небiжчика iмператора. - 'Якби тебе вчасно грець побив, мiй батько був би ще живий. I мама також... Ну, а ти, Чеславе, ще в мене пострибаєш. А я буду першим, хто стрибатиме на твоїй могилi...'
         Провину за смерть своїх батькiв Стен цiлком покладав на iмператора Михайла та його сина Чеслава, котрi дев'ять рокiв тому розв'язали вiйну зi Свереґом i вели її мало сказати бездарно. Пiд час цiєї вiйни загинули Стеновi батько та матiр, залишивши його, шiстнадцятирiчного юнака, з важким тягарем князiвської влади на плечах та малою сестричкою на руках. I хтозна, яка з цих двох нош завдала йому бiльше клопоту...
         На головному причалi саме вантажили на шлюпки останню партiю продовольства й питної води, призначених для 'Князя Всевлада' та 'Святої Iлони'. Зворотним рейсом цi шлюпки мали доправити на берег усiх морякiв - офiцери обох кораблiв були запрошенi на святкову вечерю за князiвським столом, а на рядових матросiв чекало щедре частування на подвiр'ї замку.
         За роботою своїх пiдлеглих спостерiгав високий рудобородий чоловiк рокiв сорока п'яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим вiд сонячних променiв та солоного морського повiтря. Вiн був одягнений добре, зi смаком, але практично i без претензiй. Будь-якої митi вiн мiг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зiпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Iштван, вiн був капiтаном 'Святої Iлони' й керiвником експедицiї. Мабуть, на всьому захiдному узбережжi не знайшлося б шкiпера, який краще годився для цiєї мiсiї. Iштван мав величезний досвiд керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтвi навiґацiї, а що вкрай важливо, здавна був захоплений iдеєю вiднайти захiдний шлях до країни шовку та прянощiв.
         Завидiвши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привiталися, стали бажати йому доброго здоров'я. Стен кивнув їм у вiдповiдь i сказав:
         - Дякую, друзi. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то ранiше почнеться бенкет.
         Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Iштван усмiхнувся в руду бороду.
         - Ну й завдали ви менi клопоту, ґаздо Стенiславе. Боюся, деякi хлопцi так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.
         - Це й буде для них першим випробуванням, - незворушно зауважив Стен. - Ось чому я наказав вам з Вовчеком набрати бiльше людей, нiж ви вважали за потрiбне. Завтра зможете вiдсiяти зайвих з-помiж тих, хто не вмiє пити. А для iнших це буде наука.
         Iштван згiдно кивнув:
         - Я так i збирався вчинити. I Вовчек також.
         - До речi, - запитав Стен, - а де вiн?
         Iштван миттю спохмурнiв.
         - На 'Всевладi'. Обiцяв повернутися з останньою шлюпкою, мовляв, хоче ще раз перевiрити готовнiсть корабля, та менi здається, що сьогоднi вiн просто не в гуморi. I взагалi... - Капiтан прокашлявся. - А втiм, до чого тепер цi розмови.
         Стен похитав головою:
         - Якраз навпаки. Тепер ми можемо вiдверто поговорити.
         - Про Вовчека?
         - Про нього.
         - Коли вже пiзно його замiнити, - не запитав, а констатував Iштван.
         - Саме так, - кивнув Стен. - Бачу, вашi люди вже закiнчують. Вирушаєте з ними?
         - Це залежить вiд вашої свiтлостi.
         - У такому разi я волiв би, щоб ви залишилися.
         - Добре.
         Нарештi було завантажено останню дiжку з прiсною водою, шлюпки вiдчалили вiд берега й попливли до кораблiв. Тим часом, зачувши про Стенову появу, кiлька офiцерiв зi 'Святої Iлони' та 'Князя Всевлада', що тинялися в порту, прибули до головного причалу. Стен делiкатно порадив їм не гаяти часу й вирушати до замку. Збагнувши, що князь хоче поспiлкуватися з Iштваном вiч-на-вiч, офiцери та решта присутнiх квапливо розiйшлися. Двоє дружинникiв та зброєносець, що супроводжували Стена, перегородили вхiд на причал, аби нiхто не потурбував їхнього князя.
         Прихилившись плечем до дерев'яної палi, Стен спрямував замислений погляд повз кораблi до обрiю, за яким щойно сховалося сонце.
         - Я б так хотiв вирушити з вами, капiтане, - промовив вiн з сумовитими нотками в голосi. - Якби мiй батько був живий, я б так i вчинив.
         Iштван важко зiтхнув - князь Всевлад був його другом i покровителем.
         - На жаль, вашого батька, свiтла йому пам'ять, бiльше немає з нами, i ваше мiсце, государю, тут.
         - Атож, - погодився Стен. - Це мiй обов'язок, i я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.
         Iштван здивовано пiдвiв брову, проте змовчав.
         - Як я розумiю, - продовжив Стен пiсля короткої паузи, - всi вашi заперечення проти Словодана зводяться до того, що вiн надто молодий i ще недосвiдчений.
         - Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Рокiв за п'ять або десять, можливо, вiн стане одним iз кращих у нашiй справi - а може, навiть найкращим. Та поки... Я був би радий мати його за старшого помiчника - але до капiтана вiн ще не дорiс.
         - Словодан уже три роки керує кораблем, - зауважив Стен. - I не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що вiн погано справляється?
         Iштван повернув голову i слiдом за Стеном подивився за 'Самотню зорю' - корабель, чиїм власником був дев'ятнадцятирiчний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провiв у морi, не став наймати досвiдченого шкiпера, а сам зайняв батькове мiсце на мiстку. Вiн погодився передати командування своїм кораблем у iншi руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капiтана 'Князя Всевлада'.
         - Нi, ґаздо Стенiславе, - нарештi вiдповiв Iштван. - Я не кажу, що Вовчек поганий капiтан. Вiн дуже вправний та ще й до бiса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерностi та фарту. Потрiбен також досвiд, який приходить з роками.
         - Отже, все впирається в його молодiсть, - пiдсумував Стен. - Мiж iншим, у наших з ним долях багато спiльного. Нас обох змалку навчали керувати: мене - князiвством, його - кораблем. Я став князем у шiстнадцять рокiв; вiн у такому ж вiцi - капiтаном. Невже в свої дев'ятнадцять я був кепським правителем?
         - Що ви, ґаздо Стенiславе! - запротестував Iштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порiвнянням. - З вами все iнакше.
         - I в чому ж полягає ця iнакшiсть? В тому, що я син Святої Iлони? Чи що я чаклун?
         Капiтан нiяково вiдвiв очi. Нi для кого не було таємницею, що Стен та його сестра Марiка мали чаклунський хист, успадкований ними вiд матерi, але прямо говорити про це вважалося ознакою поганого тону. Офiцiйна Церква Iмперiї суворо засуджувала будь-яке чаклунство та вiдьомство, а самих чаклунiв i вiдьом оголошувала в кращому разi шахраями, а в гiршому - слугами нечистої сили. Винятки робилися вкрай рiдко i, здебiльшого, з полiтичних мiркувань. Та навiть у колi цих обраних покiйна княгиня Iлона була винятком - вiсiм рокiв тому Священний Синод зарахував її до сонму святих, а два роки по тому Масильський Собор пiдтвердив канонiзацiю, проголосивши Святу Iлону покровителькою Галосагу - цебто всiх земель у захiднiй частинi Iмперiї. Втiм, церковники уникали обговорювати питання про можливу приналежнiсть княгинi Iлони до чаклунського роду-племенi. Вони стверджували, що сила, яка дозволила врятувати країну вiд нашестя друїдiв, була зiслана на княгиню Отцем Небесним, а тому Стен та Марiка перебували мов би пiд захистом святостi своєї матерi, i прилюдно називати їх чаклунами було щонайменше необачно. Це могли розцiнити як спробу спаплюжити iм'я найшанованiшої в Галосазi святої, тим бiльше що i Стен, i Марiка поводилися вкрай обережно i нiколи не виказували при стороннiх своїх надзвичайних здiбностей, якими (в чому майже нiхто не сумнiвався) вони таки володiли...
         Пiсля тривалих роздумiв Iштван обережно промовив:
         - Государю, ви заганяєте мене в глухий кут. Якщо навiть ви... е-е... чаклун, то не такий, як решта. I ваша свята матiнка... їй не рiвня рiзнi ворожбити, що дурять людей на ярмарках. Всi вони, разом узятi, не змогли б здiйснити того, що зробила панi княгиня з благословення Отця Небесного.
         - Я теж не змiг би, - незворушно сказав Стен.
         - Але... Поза сумнiвом, благодать, що зiйшла на вашу матiр, торкнулась i вас з панi Марiкою; iнакше просто бути не могло. Ваш дар нiякий не чаклунський, а...
         - То який же вiн?
         Iштван розвiв руками.
         - Ну, навiть не знаю, як його назвати. Хай би якi були вашi здiбностi, ясно, що вони не вiд диявола.
         - А як щодо решти чаклунiв?
         Iштван насупився. Йому було прикро чути, як син Святої Iлони вперто називає себе чаклуном. З усiєю можливою твердiстю вiн мовив:
         - Ґаздо Стенiславе, ви дуже розчаруєте мене, якщо станете запевняти, буцiм ви такий самий, як тi ярмарковi дурисвiти або, боронь Отче, друїди.
         - Я не такий, як згаданi вами ворожбити, i вже тим бiльше не такий, як друїди, - вiдповiв Стен майже лагiдно. - I моя сестра не така. I наша мати, звичайно ж, була не такою.
         - Добре хоч це ви визнаєте, - полегшено зiтхнув Iштван. - Прошу, государю, поводьтеся обережнiше з такими словами. Адже багато хто бачить вас нашим майбутнiм iмператором.
         'У тiм-то й бiда, що багато,' - похмуро подумав Стен. - 'Та тiльки не тi, вiд кого це залежить.'
         Стен чудово розумiв, якi примарнi його шанси на iмператорську корону. По-перше, вiн був надто молодий, а отже, в разi обрання надовго посiв би трон, що ставило пiд загрозу одну з головних пiдвалин найвищої державної влади в Iмперiї - принцип виборностi монарха. По-друге, як не крути, а вiн був чаклуном. А по-третє, незважаючи на вищесказане i завдяки авторитетовi матерi, вiн був дуже популярний - не лише в Галосазi, а також у центральних, пiвденних i навiть у схiдних землях Iмперiї. На Стенiв погляд, у цiй популярностi було щось iррацiональне, непiдвладне лоґiчному поясненню: його шанували не як людину i правителя, а радше як живу леґенду, як ходяче диво, як напiвбожество - сина канонiзованої святої. А чотири роки тому Земельний Сейм обрав Стена воєводою Галосагу, iмператоровi довелося пiдтвердити це призначення, i вперше за останнi три сторiччя формальнi повноваження земельного воєводи, як верховного iмперського намiсника, набули реальної ваги не лише у вiйськових, а й у цивiльних справах.
         Гальськi князi та жупани мусили рахуватися зi Стеном, оскiльки вiн тiшився прихильнiстю духовенства, мав пiдтримку з боку помiсної шляхти та заможних мiщан - тобто, спирався на три головнi верстви суспiльства. Бiльшостi князiв така Стенова популярнiсть була не до вподоби, вони почасти заздрили йому, почасти боялися його впливу, тому видавалося малоймовiрним (ба навiть неймовiрним!), що на виборах iмператора вони вiддадуть свої голоси за його кандидатуру. Достойники Iмперiї нiзащо не повторять помилки двадцятирiчної давнини, коли вони всадовили на престол старого, немiчного, але дуже впливового князя Вишиградського - а тепер його син намертво вхопився за батькiвську корону i, схоже, не має намiру вiддавати її без бою. Нiколи ще Iмперiя Захiдного Краю не була така близька до свого краху...
         Стен труснув головою, вiдганяючи тривожнi думки, i повернувся до розмови з Iштваном:
         - Отже, ви визнаєте, що бувають рiзнi чаклуни? - I, попереджуючи можливi протести, поквапився додати: - Тiльки не треба чiплятися до слiв. Погодьмося, що є рiзнi чаклуни - просто шахраї, про яких не варто говорити; далi, всiлякi штукарi з тих, кого зазвичай називають чаклунами; ще ґойдельськi друїди, що заради здобуття сили поганять власне єство; i, нарештi, такi як я, Марiка та наша матiр. Гаразд?
         Iштван переступив з ноги на ногу, почухав потилицю i втупив погляд у носки своїх чобiт. З усього було видно, що вiн почувався вкрай незатишно i радо ухилився б вiд продовження цiєї дражливої розмови.
         - А все ж не до смаку менi слово 'чаклун', ґаздо Стенiславе. Вiд нього за версту тхне нечистю.
         - Можна казати 'чарiвник'... хоча звучить це несерйозно, надто по-дитячому. Тодi вже краще 'маг'.
         - Маги тi ж самi чаклуни, тiльки iбрiйською мовою, - зауважив Iштван. - Один чорт - що собака, що хорт.
         - То запропонуйте щось iнше. Буду вам вдячний.
         - Гм... Може, чудотворець?
         Стен розсмiявся:
         - Згляньтесь на мою скромнiсть, капiтане! Який з мене чудотворець? Iнша рiч, що так можна назвати мою матiнку, хоча це слово не має жiночого роду. А що ж до мене, Марiки, iнших схожих на нас... - Стен говорив недбало, нiби йшлося про найбуденнiшi речi. Проте всерединi вiн весь зiбрався й ретельно зважував кожне слово. - Певна рiч, ми маємо деякi здiбностi, але чудотворцями нас назвати не можна. Аж нiяк.
         Мiж ними запала напружена мовчанка. Пiсля того, як дев'ять рокiв тому княгиня Iлона продемонструвала свою маґiчну силу на очах у тисяч людей, пiдозри у володiннi чаклунським хистом звернулися не лише на її дiтей, а й на всiх кровних родичiв. Одначе розмов на цю тему намагалися уникати. Сама думка про те, що на свiтi є ще багато таких могутнiх чаклунiв, лякала простих людей, i бiльшiсть з них, не маючи iншого виходу, визнали за краще для власного ж спокою повiрити твердженням Церкви, що княгиня одержала свою силу вже пiсля народження, а не успадкувала її вiд предкiв...
         - Як ви гадаєте, капiтане, - витримавши паузу, продовжив свiй наступ Стен, - якби я мiг вирушити з вами, була б вiд мене користь у плаваннi? Маються на увазi не мої скромнi знання морської справи, а мої... iншi здiбностi.
         Iштван знову почухав потилицю.
         - Вашi здiбностi, кажете? Вашi надзвичайнi здiбностi, - вiн особливо наголосив на передостанньому словi. - Якби я знав, у чому вони полягають, то дав би вам конкретну вiдповiдь. Проте я не знаю i не певен, що хочу знати.
         - Чому так? - вкрадливо спитався Стен. - Хiба вам не цiкаво?
         - Навпаки, государю. Вiд природи я дуже допитливий, бо iнакше не пускався б за тридев'ять морiв на пошуки шляху в Гiндураш. Проте я вмiю вгамовувати свою цiкавiсть, коли вважаю її недоречною. Був би я вашим державним радником, то неодмiнно запитав би, чи можна застосувати вашi особливi вмiння в урядових справах. Але я не ваш радник - отож це мене не стосується. От якби ви справдi вирушали зi мною в плавання, то можете не сумнiватися, що я виказав би бiльше зацiкавленостi щодо ваших здiбностей i можливої користi вiд них.
         Стеновi сподобалось така вiдповiдь, i вiн зайвий раз переконався в тому, що вчинив правильно, завiвши цю розмову. Тепер залишалося завдати останнього удару i сподiватися, що Iштван гiдно його витримає.
         - Запевняю, капiтане, я таки став би вам у пригодi. Та оскiльки це неможливо, замiсть мене з вами вирушає Вовчек. Його участь в експедицiї - додаткова ґарантiя її успiху. Безперечно, вiд Словодана буде бiльше користi, нiж було б вiд мене, бо вiн ще й гарно знається на морськiй справi.
         Якби Iштван був рокiв на десять молодшим, Стен напевно б розсмiявся, дивлячись на його видовжене вiд безмежного подиву обличчя i вiдвислу мало не до грудей щелепу. Проте вiн стримав свiй смiх i з усiєю серйознiстю, на яку був спроможний, продовжував:
         - Вовчек такий, як i я, капiтане. Вiн має тi ж здiбностi, що й у мене. А щоб позбавити вас сумнiвiв з приводу природи його чаклунського дару, вiдкрию вам таємницю, що Словодан мiй далекий родич по лiнiї матерi.
         Остання звiстка, мов добрячий стусан, вивела Iштвана зi ступору.
         - Ваш родич? - хрипко перепитав вiн i коротко закашлявся.
         - Далекий, - повторив Стен. - Дуже далекий. Нашi здiбностi ми успадкували вiд спiльного предка.
         Iштван вiдiйшов вiд краю причалу й важко опустився на залишену кимось паку з пресованою соломою. Стен присiв поруч i терпляче чекав, коли вiн буде готовий до продовження розмови.
         А Iштван усе дивився на красеня 'Князя Всевлада', до лiвого борту якого було пiдтягнено прибулi з берега шлюпки. Щонайбiльше за пiвгодини вони повернуться з матросами та офiцерами, серед яких має бути i Словодан Вовчек.
         Врештi Iштван перевiв замислений погляд на Стена i запитав:
         - Чому ви менi все це розповiли?
         - Чому зараз, - уточнив Стен. - Чи чому взагалi?
         - Взагалi. Чому лише зараз, я й так розумiю. За пiвдоби до вiдплиття вже запiзно мiняти капiтана корабля. Навiть якби тепер я був катеґорично проти участi в експедицiї Вовчека, то не став би цього вимагати.
         - Але ж ви не проти Словодана?
         Iштван зняв капелюха i пригладив свої руде з сивими пасмами волосся.
         - Мушу визнати, государю, що пiсля ваших слiв у мене поменшало заперечень проти Вовчека.
         - Навiть попри те, що вiн... такий, як я?
         - Саме тому й поменшало. Хоча не буду критися, мене приголомшила ця новина. I я б таки дуже нервував, якби не ваше запевнення, що ви з Вовчеком родичi, а вашi особливi здiбностi мають однакове походження. Та коли вже сама Свята Церква, хай i мовчазно, проте визнає, що в цих здiбностях немає нiчого нечистого... - Тут Iштван замовк i в його очах спалахнули вогники розумiння. - То що ж це виходить? Невже знаменита Словоданова фартовiсть...
         - Саме так, - пiдтвердив Стен. - Йому не просто щастить у морi. Це наслiдок особливої майстерностi, що походить вiд його чаклунського хисту. Поки кораблем керує Вовчек, вiн нiколи не зiб'ється з курсу, не сяде на мiлину, не напореться на рифи, не пропаде пiд час бурi. З двома кораблями йому буде важче, але Словодан запевняє, що впорається - у тому разi, певна рiч, якщо в ви дослухатиметеся до його порад. Гадаю, немає нiякої необхiдностi надавати Вовчеку спецiальнi повноваження. Ви будете повновладним начальником експедицiї, а вiн - капiтаном 'Князя Всевлада' i вашим заступником. Зрештою, ви обоє люди розважливi i зможете домовитися мiж собою. Адже так?
         - Безперечно, государю, - вiдповiв Iштван, задоволений тим, що його права керiвника жодним чином не будуть обмеженi. - Ми з Вовчеком i так порозумiємося. Тепер, знаючи правду, я зможу покладатися на його передчуття, бо розумiтиму, що це не просто слiпа удача.
         - От i добре, - задоволено мовив Стен. - Саме тому я й вирiшив довiрити вам Словоданову таємницю. Упевнений, ви збережете її. Бо якщо люди дiзнаються про справжню природу його фартовостi, йому буде непереливки. Адже вiн не має нi мого високого становища, нi святої матiнки, чий авторитет захистив би його вiд недоброзичливцiв.
         Iштван з розумiнням кивнув:
         - Ваша правда, ґаздо Стенiславе. Люди заздрiснi й сповненi забобонiв.
         - А ви?
         - А що я? - Вiн стенув плечима. - Я хочу знайти захiдний шлях до Гiндурашу, i якщо Вовчек посприяє цьому, буду лише вдячний йому. А слави вистачить на всiх нас.
         На цьому Стен вирiшив закiнчити розмову, щоб дати Iштвановi можливiсть гарненько обдумати все почуте. А тут, як на замовлення, випала слушна нагода.
         - Бачу, нам не хочуть дати спокою, - з удаваним невдоволенням промовив Стен, пiдводячись.
         I справдi, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зрiст чоловiк саме завiв сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Iштван гидливо сплюнув:
         - Клятий работоргiвець!
         Тим часом Стен пiдiйшов до галасливого чоловiка, який при його наближеннi миттю вгамував свiй запал. Дружинники вiдступили на крок, але пильностi не втрачали, готовi за першим же знаком князя звiльнити його вiд настирливого прохача.
         - Що тут коїться? - владно запитав Стен.
         Работоргiвець низько вклонився йому, а вiдтак квапливо заторохкотiв:
         - Ваша свiтлосте, я благаю справедливостi! Мене хочуть пограбувати. У мене...
         - Передовсiм, хто ви?
         Той знiяковiв i, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.
         - Перепрошую, государю, за мою непоштивiсть. Я дуже схвильований i вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капiтан корабля 'Морський лев', що двi години тому кинув якiр у вашому порту.
         Вiддалiк почулися в'їдливi коментарi:
         - Який там лев! Швидше шакал.
         - Або гiєна.
         - Та нi, вурдалак!
         I вибух глузливого реготу.
         Пал Антич густо почервонiв i скоса кинув на насмiшникiв злостивий погляд.
         А Стен пильнiше придивився до нього. Пал Антич, хоч i називав себе капiтаном, навряд чи був ним насправдi. Вочевидь, вiн належав до того штибу марнославних купцiв, якi, мало розумiючись на морськiй справi, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всi клопоти, пов'язанi з керуванням кораблем, перекладали на плечi старшого помiчника.
         - Чим ви займаєтеся, капiтане? - це слово Стен вимовив з неприхованою iронiєю.
         - Я чесний торгiвець, ваша свiтлосте. Привожу з пiвдня тропiчнi фрукти, кавовi зерна, лiкувальнi трави, цiннi породи деревини, леопардовi шкури, слонову кiстку...
         - I рабiв, - зневажливо додав Iштван, що стояв за Стеновою спиною. - Купує їх за безцiнь у тамтешнiх дикунiв, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.
         - По п'ятнадцять, - заперечив Антич. - А то й по десять. Я веду чесну торгiвлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки...
         - I хто? - суворо запитав Стен. - Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед бiлого дня хазяйнують розбiйники?
         - О нi, государю, нi, це не розбiйники.
         - То хто ж тодi?
         - Митники вашої свiтлостi... уклiнно перепрошую... вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що дiють за вашим приписом.
         - Це правда, - незворушно пiдтвердив Стен. - Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справдi вiддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.
         Пал Антич широко роззявив рота i втупився у Стена очманiлим поглядом.
         - Але ж це...це...
         - Обережнiше, капiтане! - застерiг його Стен. - Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабiжником?
         - Нi, я... я... - Работоргiвець судомно глитнув. - Я хочу сказати, що вашу свiтлiсть, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величнiсть iмператор своїм указом дозволив ввозити на терени Iмперiї рабiв з Цорнiки. Я маю спецiальну грамоту, видану Iмперською Торгiвельною Палатою в Златоварi. Менi дозволено займатися торгiвлею, зокрема й рабами, в усiх сорока восьми князiвствах Захiдного Краю.
         - Я в жодному разi не зазiхаю на вашi законнi привiлеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабiв де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатiть ввiзне мито.
         - Але указ iмператора...
         - До чого тут указ iмператора? В ньому нiчого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудрiший iмператор оголосив чорнолюдiв товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмiр якого я маю право встановлювати на свiй розсуд.
         - Сто златих?!
         - Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно вiд вiку та статi.
         Пал Антич сплеснув руками.
         - Що ви робите, ваша свiтлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?
         - Це вже ваш клопiт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбницi... Скiльки маєте чорнолюдiв?
         - С-сорок с-сiм, - затинаючись промимрив работоргiвець.
         - Отже, ви мусите сплатити мито в розмiрi чотирьох тисяч семисот златих.
         - Отче Небесний! - видихнув Пал Антич. - Де ж я вiзьму такi грошi?!
         - Знов-таки, це ваш клопiт, - недбало знизав плечима Стен. - Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого вiдома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов'язковий для всiх портiв Галосагу мiнiмальний розмiр мита на рабiв у сiмдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Iбрiї, якщо не хочете плисти зi своїм товаром аж у Пiвнiчне Помор'я. Або ж повертайте назад i прямуйте через Теґинську протоку до Серединного моря. Як менi вiдомо, у Влохiї великий попит на чорнолюдiв.
         - В Iбрiї вдосталь рабiв-маурi, - забiдкався купець. - Я не окуплю там своїх витрат. У пiвнiчних водах цi тварюки подохнуть вiд холоду, а в Теґинськiй протоцi спасу немає вiд маурiйських пiратiв - i ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгiвлю, государю...
         Стен рiзко урвав його:
         - Я знищую не торгiвлю, а работоргiвлю, пане Антич. Це не одне й те ж саме. До речi, ви слован?
         Пал Антич розгублено заморгав, збитий з пантелику раптовою змiною теми розмови.
         - Я... По батьковi я слован, ваша свiтлосте. Моя мати була з галiв, але це не забороняє менi...
         - Отож-то й воно! Шiсть сторiч тому нашi предки-словани прийшли зi сходу й завоювали весь Захiдний Край за винятком Iбрiї. Вони пiдкорили багато народiв, зокрема народ вашої матерi. Але вони не перетворили переможених на рабiв, а стали жити з ними, як з рiвними. Там, де рабство iснувало, його негайно скасували. Нашi предки були волелюбними людьми, понад усе вони цiнували свободу - як свою, так i чужу, - i люто ненавидiли неволю. - Стен на секунду замовк i спрямував на Пала Антича нищiвний погляд. - А ви що робите, жалюгiдний нащадок великих пращурiв? Вiдроджуєте рабство, проти якого боролися вашi предки - i словани, i гали! Невже ви забули, про що написано в Золотiй Хартiї: 'Кожна людина в Iмперiї є вiльна i може належати винятково самiй собi'?
         - Але iмператор... - вже задля проформи намагався протестувати Пал Антич.
         - Iдiть ви до бiса... - Стен лише останньої митi стримався, щоб не додати 'зi своїм iмператором'. - Отже, так. Не пiзнiше нiж за годину ви маєте пiдняти вiтрила i залишити порт, бо iнакше ваше судно буде заарештовано, а весь товар конфiсковано за несплату мита. Забирайтеся куди завгодно - хоч в Iбрiю, хоч на пiвнiчне узбережжя, хоч у Серединне море, а хоч i до пекла, - менi байдуже. Нашу розмову закiнчено, пане Антич. Ви вiльнi.
         Стен повернувся до нього спиною. Работоргiвець поривався був продовжити суперечку, але дружинники не стали церемонитися з ним й швиденько вiдтiснили його вiд причалу. Скорившись урештi долi, Пал Антич почвалав до своєї шлюпки.
         - Добряче ви приструнили мерзотника! - схвально озвався Iштван. - Менi сподобалось, як ви говорили про наших предкiв.
         Примруживши очi, Стен подивився на рейд. Шлюпки зi 'Святої Iлони' та 'Князя Всевлада' вже готувалися до повернення на берег.
         - Це лише слова, - сказав вiн. - Насправдi нашi предки не були такими зворушливо великодушними до переможених... Проте наразi мене хвилює не минуле, а майбутнє. Правду кажучи, менi начхати на чорнолюдiв. Якщо за дешевi брязкальця вони продають одне одного в рабство, то так їм i треба, вони не заслуговують на свободу. Але я рiшуче проти їх завезення до Захiдного Краю. Раби - найбiльша загроза для держави; це гiрше, нiж будь-якi зовнiшнi вороги. Саме раби занапастили Давню Iмперiю - вони ж принесуть згубу й нам, якщо ми вчасно не зупинимо работоргiвлю. Поки що чорнолюди в нас дивина, вони дорого коштують, i купують їх лише розжирiлi князi та жупани - задля розваги i щоб було чим вихвалятися перед сусiдами. Та коли чорнолюдiв почнуть завозити тисячами i продавати по кiлька динарiв за душу; коли помiщики стануть зганяти зi своїх земель вiльних селян i садовити на їхнє мiсце рабiв, а самi селяни, лишившись без засобiв до iснування, цiлими громадами подадуться в розбiйники; коли в цехах i мануфактурах працюватимуть раби, а натовпи злиденних городян блукатимуть без роботи вулицями мiст i вимагатимуть вiд владоможцiв хлiба та видовищ... От тодi почнеться велика смута! - Стен зiтхнув. - Ну, гаразд. Поки ще не посутенiло, я хочу вiдвiдати каплицю моєї матерi. А ви, Iштване, дочекайтеся своїх людей i рушайте з ними до замку. Я незабаром повернусь, а ви тим часом поспiлкуйтеся з Вовчеком. Вам є що обговорити перед далекою дорогою.
         - Авжеж, ваша свiтлосте, справдi є, - кивнув Iштван. - I чимало. Боюсь, на нас чекає безсонна нiч.
         'На мене також,' - подумав Стен, покликав свого зброєносця й наказав подати коня.

    Роздiл 2
    Брат i сестра

         Каплиця Святої Iлони стояла на височинi бiля самого моря, звiдки, як на долонi, було видно вхiд до бухти. Дев'ять рокiв тому тут розiгралася драма, вiдгомiн якої прокотився по всьому Захiдному Краю i вкрив iм'я Стенової матерi невмирущою славою.
         Сам Стен не був свiдком тих подiй. Тодi вiн перебував на пiвночi Галосагу, оскiльки виникла реальна загроза масового вторгнення з Ґойдельських островiв (уже там до Стена надiйшла звiстка, що його батько, князь Всевлад, загинув у Ютланi). Чаклуни-друїди, що правили островами, скористалися вiйськовим конфлiктом Iмперiї зi Свереґом i вiдновили морськi набiги на пiвнiчне узбережжя Галосагу. Як виявилося згодом, це був лише оманливий маневр, i тодiшнiй земельний воєвода надто пiзно розгадав пiдступний задум друїдiв. У той час, коли всi незадiянi в свереґськiй кампанiї вiйська було зосереджено на пiвночi, пiвденний захiд Галосагу лишився практично незахищеним - i саме туди друїди спрямували свiй головний удар, маючи на метi передовсiм захопити порт Мишкович. Їхня величезна армада, зробивши чималий гак, уникла зустрiчi з iмперськими патрулями i непомiченою ввiйшла у води Iбрiйського моря.
         Вранцi 11 червця мешканцi Мишковича помiтили на обрiї безлiч великих та малих вiтрил. Будь-якi сумнiви стосовно мети прибуття непроханих гостей розвiялися пiсля того, як тi без зайвих церемонiй потопили два сторожовi кораблi та рибальську шхуну, яка ще вдосвiта вийшла на промисел i не змогла ухилитися вiд зустрiчi з ворогом. А коли спостерiгачi за характерними ознаками встановили приналежнiсть прибулих кораблiв до ґойдельського вiйськового флоту, у мiстi почалася панiка. Люди багато чули про жорстокiсть друїдiв i знали, що на їхню великодушнiсть годi сподiватися. Чоловiки садовили жiнок i дiтей на човни та баржi й вiдправляли їх угору за течiєю рiки, а самi готувалися до нерiвного бою; для цiєї мети командир мiської залоги реквiзував усi торгiвельнi й риболовецькi судна, що перебували в порту. Захисники мiста розумiли, що їхня поразка неминуча i мало хто з них доживе до вечора - надто вже великi були ворожi сили. Але вiдступати вони не збиралися - їм треба було виграти час, бодай ненадовго затримати загарбникiв, щоб звiстка про напад досягла найближчих замкiв i мiст, щоб їхнi малi дiти, матерi, дружини та сестри опинились у вiдноснiй безпецi якнайдалi вiд берега. Чоловiки Мишковича збиралися дорого вiддати свої життя...
         I тут утрутилася княгиня Iлона, яка ранiше вiдмовилася залишити мiсто разом з рештою жiнок. Своєю владою вона суворо заборонила всiм кораблям покидати гавань, а сама, наказавши нiкому її не супроводжувати, пiднялася на височину над морем, звiдки було видно весь грiзний флот друїдiв, що невблаганно наближався до берега.
         Якийсь час княгиня стояла непорушно i пильно вдивлялася в море - аж раптом, за одностайним твердженням очевидцiв, вона засяяла! Її струнку постать огорнув блакитний ореол, а тi, хто був до неї найближче, навiть заприсягалися, що бачили над її головою золотий нiмб. У той час, як бiльшiсть свiдкiв цього дива заклякли, не в змозi поворушитися, а дехто впадав навколiшки й почав молитися, кiлька найвiдчайдушнiших смiливцiв кинулися до своєї княгинi. Проте крокiв за десять вiд неї вони нiби наштовхнулися на невидиму пружну стiну, яка не пропускала їх далi.
         Не звертаючи на них уваги, княгиня простягла руки в напрямку кораблiв друїдiв, з обох її долонь вихопилися слiпучi жовтi променi й ударили в корпус флаґмана загарбникiв. Судно тут-таки спалахнуло, мов смолоскип, i, охоплене бурхливим полум'ям вiд носа до корми, стало поринати в море.
         Захисники мiста не встигли як слiд здивуватися, коли ще два кораблi друїдiв роздiлили долю свого флаґмана. Потiм ще i ще... Ворожа армада танула просто на очах. У морi вирувала велетенська пожежа. Лише кiльком десяткам загарбникiв вдалося врятуватися з палаючих кораблiв i вплав дiстатися берега. Вони намагалися здатися в полон, але всiх їх безжально вбивали на мiсцi.
         Щойно останнiй корабель друїдiв було знищено, княгиня Iлона повернулася до своїх пiдданих i пiдвела руку в прощальному жестi. Блакитний ореол вiдокремився вiд неї i, зберiгаючи обриси її постатi, полинув у небо, а вона, як пiдкошена, впала на землю. Тiєї ж митi невидима стiна довкола княгинi щезла, люди пiдбiгли до неї, щоб надати їй допомогу, та вже запiзно - вона була мертва. А на її вустах навiки застигла сумна усмiшка...
         Завдяки тому, що свiдками цiєї надзвичайної подiї були здебiльшого дорослi чоловiки, не схильнi до iстеричного фантазування, розповiдi рiзних очевидцiв у головному збiгалися i навiть у деталях не дуже суперечили, а радше доповнювали одна одну. Вже згодом, при переказах, з'явилися вигаданi подробицi, на зразок появи лику Спасителя та спiву янгольського хору, але загальної картини вони не спотворювали, хiба трохи прикрашали її.
         Нiхто в Мишковичi не сумнiвався, що сила, яка дозволила княгинi зупинити вторгнення друїдiв, походила з Небес. Правда, попервах декого насторожувала її смерть, проте митрополит Мишковицький швидко знайшов пояснення: мовляв, Отець Небесний, надавши їй таку небачену могутнiсть, не мiг залишити її на грiшнiй землi, а тому прикликав до себе. Згодом це стало офiцiйною позицiєю всiєї Церкви.
         В усьому свiтi лише кiлька тисяч людей знали, що сталося насправдi. Всi цi люди називали себе Конорами, бо успадкували свiй чаклунський дар вiд спiльного предка - чоловiка на iм'я Конор. Та навiть Конори були безмежно враженi вчинком княгинi, коли з'ясувалося, що вона вдалась до допомоги Вищих Сил - тих самих, якi миттєво вбивали будь-кого, хто наважувався прикликати їх. Якщо кожен iз захисникiв мiста, готуючись до бою, ще тiшив себе слабкою надiєю, що саме йому пощастить уцiлiти, то у Стенової матерi такої надiї не було. Вона точно знала, що помре, i свiдомо пiшла на смерть. Фактично, Вищi Сили вбили її першої ж митi, як вона торкнулася до них, а весь той час, що знадобився для знищення ворожого флоту, життя в нiй трималося лише завдяки вiдчайдушним зусиллям одинадцяти родичiв-Конорiв, якi на вiдстанi допомагали їй на кiлька хвилин приборкати дику, первiсну, смертоносну стихiю...
         Горюючи за матiр'ю, Стен водночас дуже пишався нею. Адже вона вчинила саме так, як i належало справжньому правителевi - вiддала своє життя задля порятунку своїх пiдданих, задля захисту своєї землi. Часом Стен замислювався над тим, як би вiн повiвся на материному мiсцi, i щоразу, намагаючись бути чесним перед собою, доходив невтiшного висновку, що йому забракло б мужностi на таку самопожертву. Певна рiч, вiн би не втiк вiд ворога, а разом з iншими бився б до останнього i, можливо, загинув би - хоча, найiмовiрнiше, змiг би врятуватися. Тож Стен був щирим з Iштваном, коли казав, що не змiг би повторити подвиг матерi. Для цього вiн вважав себе занадто еґоїстичним...

         Залишивши перед каплицею свiй почет - зброєносця та двох дружинникiв, Стен увiйшов до середини. У невеличкiй переднiй кiмнатi вiн отримав з рук мовчазного ченця-служника свiчку, внiс, як годилося, пожертву i ще на кiлька секунд затримався, очiкуючи благословення. Збагнувши, чого вiд нього хочуть, чернець незграбно осiнив Стена знаменням Iстинної Вiри i ледве чутно промимрив: 'Хай буде з тобою Отець Небесний i син його Спаситель. Амiнь.' Як i решта священнослужителiв нижчого ранґу, вiн почувався нiяково, благословляючи сина святої. Стен подякував йому i пройшов до молельнi.
         Зачинивши за собою дверi, вiн трохи постояв, звикаючи до тьмяного освiтлення, а заразом переконався, що в каплицi перебувають лише двоє вiдвiдувачiв. Стен збирався прийти сюди ще вдень, але вирiшив зачекати до вечора, щоб застати тут менше людей. Вiн хотiв побути з матiр'ю наодинцi i сподiвався, що присутнi зрозумiють його бажання. А тi, хто прийде пiсля нього, будуть попередженi почтом i зачекають зовнi.
         Стен занурив пальцi в чашу зi святою водою, торкнувся ними лоба й рушив вузьким проходом мiж двома рядами дерев'яних лавок до вiвтаря. Вiдвiдувачi - чоловiк та жiнка, вочевидь, подружжя, - впiзнавши його, шанобливо схилили голови, коли вiн проходив повз них. А коли Стен, опустившись навколiшки перед вiвтарем, встановлював запалену свiчку перед материним образом, за його спиною почулося скрипiння дверей. Навiть не озираючись, вiн знав, що це вийшли попереднi вiдвiдувачi, а не ввiйшли новi. У каплицi вiн залишився сам.
         Стен пiдвiвся з колiн, вiдступив вiд вiвтаря й сiв на лаву в першому ряду, не зводячи погляду з iкони, на якiй було зображено молоду русяву жiнку з лагiдною усмiшкою на вродливому обличчi. Саме такою Стен запам'ятав свою матiр, коли бачив її востаннє, перед своїм вiд'їздом на пiвнiч Галосагу. I саме такою, за його наполяганням, художник зобразив її на iконi, дарма що церковнi дiячi волiли бачити Святу Iлону суворою та величною.
         'Матiнко,' - думав Стен. - 'Сьогоднi я маю прийняти рiшення. Дуже важливе рiшення, що вплине не лише на мою та сестрину долi, а й на майбутнє тисяч, мiльйонiв людей i цiлих народiв. Ти знаєш: я нiколи не уникав вiдповiдальностi, але такий величезний тягар лякає мене. Це неправильно, ненормально, коли так багато залежить вiд однiєї-єдиної людини. А проте так склалися обставини, i я мушу зробити вибiр. Я не маю права на помилку, але не знаю, де правда, i не знаю, як її шукати. Я стою на роздорiжжi - хто вкаже менi правильний шлях? Моє серце? Воно мовчить i лише болiсно щемить. Мiй розум? Вiн у сум'яттi. Родичi-Конори? Їхнi думки роздiлилися, кожен упевнений у власнiй правотi й не подiляє моїх сумнiвiв, адже над ними не тяжiє вiдповiдальнiсть за мiй вибiр. Тож вирiшувати менi - i менi ж платити за свiй вибiр. Як би ти вчинила на моєму мiсцi, мамо? Як учинив би батько? Як учинити менi?..'
         Красива русява жiнка ласкаво всмiхалася йому й нiби говорила: 'Вирiшувати тобi, синку. Я свою земну мiсiю виконала, тепер твоя черга.'
         Позаду двiчi заскрипiли дверi - вiдчиняючись i зачиняючись. Занурений у свої думки, Стен не одразу вiдреаґував на це непрошене вторгнення, а потiм уже не встиг обуритися. Вiн почув тихий шурхiт шовкових спiдниць, звук легких крокiв, нiздрi йому приємно залоскотав знайомий ледь вiдчутний запах, який не можна було сплутати нi з чим iншим - нi в кого, крiм Марiки, не було таких парфумiв.
         'I де вона їх тiльки бере?' - вже вкотре подумав Стен. Подумав суто машинально, за звичкою. Вiн неодноразово намагався довiдатись у сестри, звiдки в неї цi парфуми, всiлякi креми, помади, мильнi приналежностi, деяка одiж, а надто взуття. Впродовж останнiх двох рокiв Марiка подарувала Стеновi кiлька пар черевикiв - надзвичайно зручних, гарних та мiцних. На всi розпитування сестра вiдповiдала, що її постачальник не бажає розкривати джерела своїх надходжень, а сама вона не збирається називати iм'я постачальника, бо тодi втратить свою частку прибутку. Всi знатнi та заможнi жiнки Мишковича знали, що через Марiку можна замовити такi чудовi й дивовижнi речi, яких бiльше нiде не знайдеш, i ладнi були платити за них шаленi грошi. Стен, що був не лише князем, феодальним правителем, а ще й торгiвельним магнатом, шанував комерцiйну таємницю, але побоювався, що той невiдомий постачальник мiг ошукувати Марiку, граючи на її недосвiдченостi. Крiм того, сестра нехтувала додатковою вигодою, купуючи дещо лише для власного вжитку. Скажiмо, найкращими зi своїх парфумiв, тими, якi називала 'шенел', Марiка навiдсiч вiдмовлялася будь з ким дiлитися. Пояснювала, що їх дуже мало, вистачає тiльки для неї, одначе Стен пiдозрював, що рiч тут в iншому - вона просто хотiла пiдкреслити свою особливiть, адже так приємно володiти чимось таким, чого немає нi в кого зi знайомих...
         За кiлька секунд повз Стена пройшла юна дiвчина в ошатнiй темно-синiй сукнi. Її розкiшне золотаве волосся було дбайливо зiбране в невигадливу, але гарну зачiску. Схиливши колiна бiля вiвтаря, вона поставила свiчку перед iконою матерi, потiм пiдвелася й сiла на лаву поруч iз братом. Її тонкi пальцi легенько доторкнулися до його руки.
         - У порту менi сказали, що ти тут, - мовила вона не голосно, але й не пошепки.
         Стен нiжно стиснув м'яку теплу долоню сестри. Якщо їхня мати, княгиня Iлона, за словами священникiв, стала янголом на небi, то Марiка, поза сумнiвом, була янголом земним - хоча й мала аж нiяк не янгольську вдачу. Струнка тендiтна бiлявка з досконало правильними i водночас лагiдними рисами обличчя та невинними очима кольору весняного неба, Марiка разюче вiдрiзнялася вiд Стена - смаглявого кароокого шатена, високого, мiцної статури, далеко не красеня, хай i по-чоловiчому привабливого. Дивлячись на них, стороння людина нiзащо не здогадалася б, що вони рiднi брат i сестра.
         За попереднiх часiв злi язики плiткували, що Марiка не донька князя Всевлада, але жодних доказiв не наводили, ґрунтуючись лише на туманних пiдозрах про подружню невiрнiсть княгинi. Зараз про це волiли не говорити, а коли й згадували, то вкрай обережно, побоюючись звинувачень у блюзнiрствi. Сам Стен намагався не думати про таку можливiсть, але в будь-якому разi вiн твердо знав одне: що б там не було, його ставлення до Марiки вiд цього нiтрохи не змiниться, вiн завжди любитиме її понад усе...
         - Сьогоднi зустрiчаєшся з Флавiаном? - запитала Марiка.
         - Так, - здивовано вiдповiв Стен. - А як ти дiзналася?
         - Просто здогадалася. Адже це очевидно - раз iмператор помер, то Флавiан не забариться знову на тебе натиснути.
         - Авжеж, не забариться, - пiдтвердив Стен, спохмурнiвши.
         Нi брат, нi сестра не почували нi найменшої незручностi, розмовляючи тут про справи. Зрештою, це була каплиця їхньої матерi, можна сказати, їхня родинна територiя. Тут їм було спокiйно й затишно, а святiсть цього мiсця спонукала до глибшого аналiзу своїх думок, намiрiв та поривань, мимоволi змушувала зважувати кожне слово.
         - Стене, - пiсля короткої паузи озвалася Марiка. - Здається, я ще не готова до замiжжя.
         - Тобi вже шiстнадцять, - зауважив вiн.
         - Хiба це багато?
         - Саме на порi. Бiльшiсть твоїх ровесниць уже мають чоловiкiв.
         - А я ще не готова, - не поступалася сестра. - Краще зачекати.
         Стен стиха зiтхнув. Останнiм часом Марiка дедалi вiдвертiше демонструвала своє небажання виходити замiж, i це дуже непокоїло його. Нi, вiн зовсiм не прагнув чимшвидше спекатися сестри, якраз навпаки - йому й самому не надто кортiло вiдпускати її. Але Стен боявся, що Марiка могла закохатися в когось iз мiсцевих; i не просто закохатися, а й зайти значно далi, нiж це дозволено поряднiй дiвчинi. Проте вiн навiть у гадцi не мав вистежувати сестру, бо розумiв, що цим лише погiршить ситуацiю, пiдштовхнувши її до рiшучiших дiй...
         - Рiк тому, - стримано мовив Стен, - ти нiтрохи не заперечувала проти шлюбу з Флавiаном.
         - Не через велику любов до нього. Ранiше я думала, а ти всiляко пiдтримував цю думку, що тобi конче потрiбен шлюбний союз iз Iбрiєю для здобуття корони Галосагу. Проте згодом я побачила, що Флавiан i так зацiкавлений зробити тебе королем. Вiн хоче цього навiть бiльше, нiж ти сам.
         Стен не мiг не погодитися з сестрою:
         - Все це правда, але ти маєш зрозумiти...
         - А тепер, - провадила Марiка, не зважаючи на його слова, - зi смертю iмператора тобi взагалi не знадобиться стороння пiдтримка. Поки Чеслав каламутитиме воду, ти зможеш утвердити свою владу над Галосагом, i нiхто не стане тобi на завадi.
         - Я ще не вирiшив, як менi вчинити, - сказав Стен.
         Марiка знизала плечима.
         - А що тут вирiшувати? Тут я цiлком згодна з Флавiаном - твоє мiсце на тронi Галосагу. Чи ти хочеш позмагатися за iмператорський престол?
         - Подивимося, - вiдповiв Стен невизначено. - I якщо я так вирiшу, до Златовара ти поїдеш зi мною.
         Марiка вмить спохмурнiла.
         - Не думаю, що це гарна iдея. Передовсiм, на мiй погляд, тобi нiчого робити в Златоварi. А якщо й надумаєш їхати, то буде необачно так довго залишати князiвство на дядечка Войчо.
         - З князiвством нiчого не станеться. А наш дядько робитиме те, що йому казатиме Щепан Чiрич.
         - Все одно, - наполягала Марiка. - Буде надiйнiше, якщо тебе заступатиму я. Та й менi кортить спробувати себе в ролi правительки. Хай навiть номiнальної.
         Стен пильно подивився їй в очi.
         - Це єдина причина, чому ти хочеш лишитися? Чи є щось iще?
         - Нi, бiльше нiчого.
         Попри впевнений тон i щирий, невинний погляд сестри, Стен зрозумiв, що вона збрехала.
         'Таки в неї хтось є,' - з гiркотою подумав вiн, вiдчуваючи неприємну порожнечу в грудях. - 'Хто ж цей негiдник, хто?.. Даруй, матiнко, не встежив я за Марiкою...'
         'Даруй, матiнко,' - i собi думала Марiка. - 'Даруй, що збрехала в цьому святому мiсцi. Даруй, що взагалi брешу Стеновi...'
         А княгиня Iлона дивилася з iкони на своїх дiтей i лише лагiдно всмiхалася.

    Роздiл 3
    Марiчина таємниця

         Марiка пiшла з бенкету задовго до його завершення пiд приводом того, що хоче взяти участь у ранковiй церемонiї вiдплиття кораблiв, а тому, щоб виспатися, їй треба лягти ранiше. Стена начебто задовольнило таке пояснення, вiн звик, що сестра любить поспати. А проте, при прощаннi вона прочитала в його занепокоєному поглядi невисловлене запитання: 'Чи не тому ти так багато спиш останнiм часом, що спиш не сама?..' Марiка поквапилася пiти, щоб очi не виказали її збентеження так само вiдверто, як брат виказував своє занепокоєння. Мабуть тепер, думала вона, прямуючи коридорами замку в супроводi веселеньких вiд випитого вина придворних панночок, будь-хто з присутнiх на бенкетi, кому надто рано захочеться спати, опиниться у Стена пiд пiдозрою. Не виключено, що пiсля вечерi вiн вирiшить навiдатись до них пiд якимось вигаданим приводом. Але до неї, звичайно, не зайде. Бiдолашний братик так боїться знайти пiдтвердження своїх пiдозр, що волiє залишити все як є...
         Марiка сумно всмiхнулася.
         'Вибач, Стене,' - подумала вона. - 'Якби ж то я могла розповiсти всю правду!..'
         Бiля своїх покоїв Марiка вiдпустила придворних панночок, сказавши, що сьогоднi не буде традицiйних вечiрнiх посиденьок, а сама, проминувши вiтальню, ввiйшла до просторої спальнi, де на неї вже чекала молоденька покоївка. З її допомогою Марiка зняла з себе вбрання та прикраси, надягла нiчну сорочку i вляглася в лiжко. Тим часом покоївка вiднесла до ґардеробної її розкiшну сукню з золотої парчi та шовковi нижнi спiдницi, а повернувшись, загасила всi свiчки в спальнi за винятком однiєї, на низенькiй шафцi поруч лiжка, й шанобливо спиталася:
         - Вам бiльше нiчого не треба, панi?
         - Нi, золотце, можеш iти.
         - Добранiч, панi.
         - I тобi також.
         Уклонившись, покоївка зробила була кiлька крокiв у напрямку дверей, а потiм нерiшуче зупинилася.
         - Панi... - почала вона i замовкла, вагаючись.
         - Ага, розумiю, - сказала Марiка, зручнiше влаштувавшись на подушках. - Знову призначила побачення своєму приятелевi?
         - Ну... так, панi. Але обiцяю повернутися ще до свiтанку.
         - Гаразд, iди, - кивнула Марiка. - Бажаю гарно розважитися.
         - Дякую, панi! - зрадiла покоївка.
         Коли вона залишила спальню, Марiка про всяк випадок пролежала ще зо чверть години, тодi вибралася з лiжка i пройшла до ґардеробної. Там вона привела в дiю простеньке закляття - i кiмнату залило м'яке жовтувате свiтло, яке випромiнювала скляна куля, наполовину вмурована в стелю. Такi маґiчнi свiтильники були в усiх особистих кiмнатах Марiки та Стена, але вони користувалися ними лише тодi, коли залишались наодинцi або в присутностi родичiв-Конорiв, а при стороннiх задовольнялися звичайними свiчками. Хоча люди й здогадувалися, що князь та його сестра реґулярно вдаються до чарiв, було зовсiм небажано демонструвати це вiдкрито. З тих самих мiркувань, узимку, наприкiнцi осенi й на початку весни Стеновi з Марiкою доводилося про людське око палити в себе камiни, хоча насправдi їхнi помешкання зiгрiвали спецiальнi чари, накладенi на пiдлогу та стiни.
         У ґардеробнiй Марiка скинула нiчну сорочку, надягла бiлизну та панчохи, взула туфлi, а потiм вiдчинила одну з шаф i вiдсунула вбiк задню стiнку, за якою був потаємний вiддiл, де зберiгалася одiж, яку тут нiхто не носив. З-помiж рiзних речей вона вибрала коротку чорну спiдницю, бiлу шовкову блузку та темно-червону жакетку i вдягла їх. Потiм скрiпила золотою шпилькою волосся, прискiпливо оглянула себе в дзеркалi й кокетливо пiдморгнула своєму вiдображенню, всмiхнувшись на думку про те, як вiдреаґував би Стен, побачивши її в такому вбраннi. Загалом, Марiка не була в захватi вiд тамтешньої моди, вона полюбляла вдягатися розкiшно й вишукано, прикрашати себе коштовностями - щоб одразу було видно, що вона князiвна, а не якась простолюдинка. Разом з тим, їй подобалося носити коротку спiдницю - у неї були гарнi ноги, довгi та стрункi, i їй приємно лоскотало нерви, коли зустрiчнi чоловiки, вiдверто або нишком, милувалися ними. Проте найбiльше Марiка цiнувала взуття та бiлизну. Звичайно, як тут, так i там зустрiчались поганi й гарнi речi; але гарне взуття звiдти було справдi гарним - легким, зручним, красивим, нiде не тисло, не промокало, не псувалося вiд вологи. А про гарну бiлизну звiдти й говорити не варто - Марiка так звикла до неї, що нiяку iншу носити вже не могла. Надто ж це стосувалося трусикiв, яких тут ще нiхто не вигадав. Ранiше вона спокiйнiсiнько обходилася без них, власне, й зараз не завжди надягала їх до тутешнього вбрання з довгими пишними спiдницями, але в особливi жiночi днi вони ставали просто незамiнними. А от у тамтешньому одязi ходити без трусикiв було взагалi ризиковано.
         Закiнчивши причепурюватися, Марiка видобула з тiєї ж таки схованки сумочку з крокодилової шкiри й лялькову голову натурального розмiру з довгим золотавим волоссям, пiсля чого знову замаскувала потаємний вiддiл i зачинила шафу. Почепивши пасок сумочки на плече, вона загасила в ґардеробнiй свiтло й повернулася до спальнi. Там накидала пiд ковдру кiлька малих подушок, вмiло надавши їм форму свого тiла, i примостила до цього опудала лялькову голову, затуливши її обличчя золотавими кучерями. Тепер, якщо хтось зазирне до спальнi, то в тьмяному свiтлi однiєї свiчки не помiтить нiчого пiдозрiлого. Втiм, завжди iснував ризик, що виникне нагальна потреба розбудити її посеред ночi - от тодi буде справжнiй скандал! Проте за три роки цього ще жодного разу не траплялося.
         Переконавшись, що зробила все як треба, Марiка ввiйшла до сумiжного зi спальнею кабiнету, який, разом з рештою цих покоїв, ранiше займала княгиня Iлона. Упродовж двох рокiв по її смертi вони лишались незамешканими в очiкуваннi своєї нової господинi - юної Анiшки, князiвни Сеанської. Проте за мiсяць до весiлля зi Стеном вона несподiвано захворiла i невдовзi померла. Стен украй важко перенiс цю втрату i вiдтодi навiть чути не хотiв про нову наречену. Його шлюб з Анiшкою планувався вiддавна, ще коли обоє були дiтьми, i вiн так звик до цiєї думки, що просто не мiг уявити на її мiсцi iншу жiнку. Саме тому Стен запропонував сестрi переселитися в помешкання їхньої матерi. Дев'ятирiчна Марiка, не здогадуючись про справжню причину братового рiшення, дуже радiла, що її нарештi визнали дорослою...
         В кабiнетi Марiка також запалила маґiчний свiтильник (тут вiн був схований у люстрi для свiчок) i поглянула на годинник, що висiв на стiнi мiж двома заштореними вiкнами. Як i бiльшiсть предметiв оздоблення кiмнати, цей годинник належав її матерi, i був вiн мало що просто дивним. Його циферблат подiлявся не на дванадцять, як звичайно, рiвних частин, а на двадцять чотири - таким чином, за добу мала стрiлка робила не два обороти, а один. Вiрнiше, так поводилася одна з малих стрiлок - а їх було двi, так само як i великих: пара червоних i пара чорних. Чорнi стрiлки йшли точно, зате червонi поспiшали майже вдвiчi. Якщо вiрити їм, то доба минала за дванадцять годин i п'ятдесят чотири хвилини нормального часу. Цей годинник було виготовлено рокiв вiсiмнадцять, а то й двадцять тому на спецiальне замовлення княгинi. Стен вважав їх просто одним з материних дивацтв; так само думала й Марiка, аж поки не з'ясувала, що за цим криється.
         Червонi, 'неправильнi' стрiлки показували за двадцять хвилин першу по пiвднi. Марiка пiдiйшла до протилежної стiни, вздовж якої стояли шафи з книжками. Вiльну дiлянку стiни мiж двома шафами прикривав старий вицвiлий ґобелен, на якому було зображено чи то невiдомого святого, що творив чергове диво, чи то алхiмiка в розпал якогось дослiду. Щодо цього Марiка зi Стеном не могли дiйти однозначного висновку, але з огляду на те, чим займалася їхня матiр за життя, схилялися до другого варiанту.
         Утiм, Марiку цiкавив не сам ґобелен, а те, що було за ним. Вона потягла за шовковий шнурок, що висiв збоку, i ґобелен, згортаючись у рулон, пiднявся догори, оголивши прямокутник стiни, вкритий вигадливим вiзерунком з рiзнокольорових каменiв, якi не мали жодної цiнностi для ювелiрiв, але були надзвичайно цiнними для людей, що зналися на чарах. Тисячi дрiбних камiнцiв було вкраплено в стiну, здавалося б, навмання, цiлком безладно. Виняток становив лише зовнiшнiй контур у формi арки заввишки близько двох метрiв i пiвтора завширшки; а от усерединi, на погляд невтаємниченого, панував повний хаос. Проте Марiка належала до втаємничених, i в цьому позiрному хаосi вона бачила строгий порядок, бездоганну точнiсть i гармонiю маґiчних зв'язкiв. Уся конструкцiя була неймовiрно мiцною, майже монолiтною. Звичайна людина без чаклунського хисту не змогла б виколупати зi стiни навiть найменшого камiнця; та й сама стiна була твердiша за гранiт.
         Ця хитромудра споруда зi з'єднаних докупи чаклунських каменiв називалася порталом. Його побудувала для себе княгиня Iлона, коли двадцять сiм рокiв тому вийшла за князя Всевлада й перебралася з Любляна до Мишковича. Пiсля її траґiчної загибелi портал, як казали в таких випадках, став мертвим, оскiльки княгиня не подбала про те, щоб налаштувати його на своїх дiтей. Тодi Марiка була ще мала, а Стен уже мав у батьковому кабiнетi свiй власний портал - його також спорудила княгиня й подарувала синовi на дванадцятилiття.
         Вважалося, що мертвий портал втрачено назавжди, бо отримати над ним контроль можна лише вiд його господарiв - людей, на котрих вiн налаштований; а коли таких немає, то до нього вже нiяк не пiдступитися. У тому, що Марiка спростувала цю, здавалося б, незаперечну iстину, була чимала заслуга Стена, який катеґорично заборонив сестрi споруджувати в Мишковарi новий портал, а налаштувати на неї свiй вiдмовлявся, бо хотiв контролювати всi її вiддаленi контакти. Вiн запевняв Марiку (i сам щиро в це вiрив), що не має намiру обмежувати її свободу, а просто намагається вберегти вiд спокус, перед якими дiвчина в пiдлiтковому вiцi може не встояти.
         Проте Марiка, якiй на той час щойно виповнилося тринадцять, не оцiнила належним чином добрих намiрiв брата. Не наважившись на пряме порушення заборони, вона, бувши ще наївною й недосвiдченою, надумала оживити материн портал. Якби Марiка знала, скiльки її старших родичiв-Конорiв зазнали невдачi за схожих обставин, лише змарнувавши час та сили, вона б, певна рiч, вiдмовилася вiд свого намiру. Але Марiка знала лише те, що портал не дiє, оскiльки не налаштований на жодного з нинi живих людей. Тож вона вирiшила виправити ситуацiю, самостiйно налаштувавши його на себе.
         I як не дивно, їй це вдалося! Пiсля двох тижнiв напруженої роботи портал знову ожив. Таким чином, Марiка заощадила щонайменше два мiсяцi - адже спорудження й налагодження нового порталу, залежно вiд обставин, потребувало вiд двох до трьох мiсяцiв щоденної працi.
         Попервах Марiка збиралася викликати брата i вже наперед насолоджувалася його безмежним подивом та розгубленiстю - бо тепер вiн нiчого не зможе вдiяти, йому доведеться змиритися з тим, що сестра має власний портал i користуватиметься ним на свiй розсуд. Щоправда, Стеновi могла спасти на думку дурна iдея (задля сестриного блага, зрозумiло) замурувати кабiнет, а то й переселити її в iншi покої - i така перспектива змусила Марiку переглянути свої плани. Вона вирiшила до пори до часу нiчого не розповiдати братовi, а натомiсть звернутися за порадою до своєї тiтки Зарени, меншої материної сестри, яка мешкала в Люблянi, столицi Iстрiї.
         Марiка неодноразово вiдвiдувала тiтку Зарену (або разом зi Стеном, або сама, коли брат тимчасово на давав їй доступ до свого порталу), тому серед тисяч 'ниток', якi поєднували материн портал з iншими, вона легко знайшла ту, що вела в Люблян, у дiм, де до замiжжя проживала княгиня Iлона... I тут на Марiку чекала величезна несподiванка: 'нитка' надавала їй iнформацiю про напрямок та вiдстань - а це було можливо лише в тому випадку, коли портал на iншому кiнцi налаштовано на неї. Марiка перевiрила й переконалася, що це справдi так: шлях був вiдкритий, вона не потребувала тiтчиного дозволу, щоб пройти по ньому. Це було надзвичайно дивно i просто неймовiрно! Налаштувавши на себе мишковарський портал матерi, Марiка якимсь незбагненним чином отримала вiльний доступ до її люблянського порталу... i не лише до нього!
         Ще один вiдкритий шлях вiв далеко на схiд. Будiвля, де знаходився портал, стояла на захмарнiй вершинi гори i на момент Марiчиних вiдвiдин була порожня, та аж нiяк не занедбана. За всiма ознаками, там часто бували люди, i Марiка, провiвши обережне розслiдування, з'ясувала, хто вони. А серед них... Марiка була заiнтриґована!
         Всупереч її очiкуванням, портал у Стеновiм кабiнетi, як i ранiше, був недоступний для неї. Згодом Марiка, обравши слушну мить, нiби мiж iншим розпитала брата, i вiн їй розповiв, що княгиня, спорудивши для сина портал, не стала проводити його остаточне налагодження - завершальну частину роботи виконав сам Стен.
         Утiм, це було згодом. А тодi Марiка й думати забула про братiв портал, коли знайшла третю 'нитку', шлях уздовж якої також був вiльний для неї. З порталом по той бiк коїлося щось незбагненне. Вiн був то на пiвночi, то на сходi, то десь унизу, а то високо в небi. Якоїсь митi вiн перебував за тисячу миль вiд Мишковича, за секунду опинявся зовсiм поруч, а потiм переносився в таку неймовiрну далечiнь, що звичнi мiри довжини втрачали будь-який сенс. Таких вiдстаней у природi просто не iснувало!
         Тут, мабуть, варто було й справдi звернутися за порадою - якщо не до Стена, то до тiтки Зарени, - але Марiкою оволодiла жага дослiдника. Вона розумiла, що за тим порталом криється щось надзвичайне та дивовижне, вона хотiла сама розкрити цю таємницю, а не дiлитися нею зi старшими, якi майже напевне перехоплять у неї iнiцiативу.
         В той незабутнiй день, 14 лютня, Марiка наважилася зробити крок у невiдомiсть. Цей крок змiнив усе її життя...
         Притримуючи лiвою рукою шнурок, щоб не падав ґобелен, Марiка вказiвним пальцем правої руки доторкнулася до семи найбiльших каменiв у вiзерунку. При цьому вона проказала сiм слiв - мовою, якої тут нiколи не iснувало:
         - Richard Of York Gave Battle In Vain. [1]
         Власне, самi слова не мали в маґiї великого значення; важливо було те, що в них вкладалося. А справжнi майстри взагалi волiли обходитися без слiв, навiть мовлених подумки. Як на свiй вiк, Марiка дуже вправно творила безсловеснi закляття, тому не страждала вiд комплексiв i час вiд часу дозволяла собi супроводжувати чари словами, проте намагалася уникати банального несмаку, на зразок 'червоний-оранжевий-жовтий-зелений-блакитний-синiй-фiолетовий'.
         Пiсля сьомого доторку всi семеро каменiв замерехтiли сiмома барвами веселки. Марiка легенько махнула рукою - i зовнiшнiй арочний контур засяяв, мов золото в яскравих сонячних променях.
         Потiм вона знову, вже в зворотнiй послiдовностi, доторкнулася до тих самих сiмох каменiв, цього разу нiчого не промовляючи. Дiлянка стiни з вигадливим вiзерунком щезла, i весь простiр пiд сяючою аркою мовби застелило густим бiлим туманом.
         Марiка загасила маґiчний свiтильник у кабiнетi й смiливо ступила в туман. Останньої митi вона вiдпустила шнурок, ґобелен повернувся на попереднє мiсце, приховавши за собою портал. Навiть якщо її вiдсутнiсть викриють, то напевно вирiшать, що вона непомiтно вислизнула зi своїх покоїв i тепер десь вештається по замку. В гiршому разi - спить у чиємусь лiжку...
         А Марiка перебувала в крихiтнiй комiрчинi без вiкон, на невiдомiй вiдстанi вiд Мишковича i в невiдомому кiнцi свiту. А вiрнiше - в невизначеному. Звичнi уявлення про вiдстань та напрямок наразi втратили будь-який сенс. Навiть час переставав бути абсолютом - тож недаремно годинник у кабiнетi мав двi пари стрiлок, що йшли з рiзною швидкiстю.
         За Марiчиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комiрчинi бiльше нiкого немає, вона видобула з сумочки маленьку свiтлову кулю, запалила її, пiсля чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман пiд аркою миттю розсiявся. На стiнi з'явився вiзерунок з безлiчi рiзнобарвних каменiв - але не такий, як у кабiнетi.
         Останнi манiпуляцiї викликали збурення маґiчних сил, вiд чого свiтильник у Марiчинiй руцi заблимав, а потiм i зовсiм згас. Проте ненадовго - за секунду Марiка повернула свiтло.
         'I все ж,' - подумала вона, - 'тут краще користуватися електричним лiхтарем.'
         Ця думка виникала в неї щоразу, коли маґiчний свiтильник пiдводив її при проходженнi порталу. Але оскiльки викликана цим незручнiсть була короткочасною, вона швидко забувала про своє рiшення запастися лiхтарем.
         Марiка пiдiйшла до старезних дубових дверей у протилежнiй стiнi комiрчини i пильно прислухалася. Вона не вiдчула присутностi людей нагорi, тому спокiйно прочинила дверi. Почулося тихе скрипiння завiс. 'Треба знову змастити,' - вирiшила Марiка. Три роки тому, при її першiй появi, вкритi багаторiчною iржею завiси скрипiли так пронизливо, що їй аж позакладало вуха.
         За дверима починалися крутi кам'янi сходи. Марiка пiднялася нагору i, задля зайвої остороги, оглянула крiзь тоноване скло, яке з iншого боку було дзеркалом, просторе примiщення, залите розсiяним денним свiтлом, що проникало крiзь напiвзатуленi шторами середньовiчнi стрiлчастi вiкна. Всi вони виходили на пiвнiч, i пряме сонячне промiння нiколи не потрапляло до цiєї кiмнати, де зберiгалися безцiннi старовиннi книжки та картини з родинної колекцiї сера Генрi.
         Остаточно переконавшись, що у фамiльнiй бiблiотецi нiкого немає, Марiка вiдчинила замаскованi пiд дзеркало дверцята i швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на мiсце, вона подивилася на своє вiдображення, поправила зачiску, змахнула зi спiдницi та жакетки кiлька порошинок, пiсля чого загасила свiй свiтильник i впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бiблiотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа стороннi вiдвiдувачi. Сер Генрi не мав досить коштiв на утримання свого родового замку i сiм рокiв тому був змушений вiдкрити його для туристiв. Екскурсiї приносили такий-сякий прибуток, а крiм того, статус iсторичної пам'ятки давав певну податкову знижку.
         Вийшовши з бiблiотеки, Марiка мало не зiштовхнулася в коридорi з огрядним чоловiком середнього вiку, вбраним у лiврею дворецького й картату шотландську спiдницю (тобто, звичайно, кiлт), з-пiд якої стирчали занадто худi для його комплекцiї й дуже волохатi ноги.
         Побачивши Марiку, вiн приязно всмiхнувся:
         - Моє шанування, мiс Мерi.
         - Добридень, Браєне, - кивнула Марiка. - Рада нашiй зустрiчi.
         - Взаємно, мiс. Ви давно приїхали?
         - Нi, оце щойно. По дорозi зайшла до бiблiотеки, щоб повернути книжку, яку брала з собою. А дядечко в себе?
         - Так, мiс, у себе, - вiдповiв Браєн. - Сер Генрi дуже зрадiє вашим вiдвiдинам. Вiн аж молодiшає, коли ви приходите. Шкода, що ви буваєте в нас не щодня.
         - Менi також шкода, - цiлком щиро сказала Марiка.
         Перекинувшись iще кiлькома ввiчливими фразами, вони попрощалися, i Марiка рушила коридором до житлового крила замку. Дворецький дивився їй услiд i думав про те, яка дивна дiвчина ця мiс Мерi Мишкович. Запросто називає сера Генрi дядечком, хоча вона його родичка не ближче сьомого колiна i прибула звiдкись здаля - чи то з Сербiї, чи з Боснiї, чи з Хорватiї... коротше, з якоїсь Югославiї. Вперше з'явилася тут понад п'ять рокiв тому, ще зовсiм дiвчиськом, i вiдразу полонила серце старого барона. Втiм, якраз в останньому нiчого дивного немає, адже на той час сер Генрi взагалi був самотнiй, це вже згодом у нього оселилася двоюрiдна онука, ледi Алiса. Подив у Браєна викликали несподiванi вiзити мiс Мерi - жодного разу вiн не бачив, як вона приїздить i як залишає замок; iнодi в нього складалося враження, що вона користається якимсь потаємним пiдземним ходом, скажiмо, в тiй комiрчинi за дзеркалом у бiблiотецi. А ще дивним було те, що за межами Норвiка, родового маєтку МакАлiстерiв, майже нiхто не чув про мiс Мерi. Вiрнiше, чули лише про те, що сера Генрi час вiд часу навiдує небога-чужоземка, але нiкому не було вiдомо, де вона мешкає, хто її батьки, навiть саму її бачили лiченi рази, та й то разом з ледi Алiсою, коли дiвчата вдвох вибиралися до сусiднього мiстечка, щоб пройтися по магазинах. У старi часи мiс Мерi неодмiнно запiдозрили б у вiдьомствi - проте зараз люди вже не вiрять у чаклунiв та вiдьом, шукають усьому рацiональне пояснення...
         Вiдчуваючи на собi доброзичливий i водночас трохи розгублений погляд дворецького, Марiка нишком усмiхалася. Дякувати Спасителю, вiн не бачив її, коли вона вперше з'явилася тут у своєму звичайному вбраннi. На щастя першим, з ким вона тодi зустрiлася, був сам сер Генрi. I перше, що вiн сказав при їхнiй першiй зустрiчi... О, Марiка нiколи не забуде тих слiв!..
         Господар замку, сер Генрi МакАлiстер, барон Норвiка, сидiв за столом у своєму кабiнетi й переглядав якiсь папери. Це був старий сивий чоловiк зi змарнiлим лицем, яке, втiм, ще зберiгало слiди колишньої суворої краси. Коли дверi вiдчинились i на порозi з'явилася Марiка, його синi очi миттю засяяли вiд радостi, а зморшки на обличчi розгладилися.
         - Вiтаю, люба, - промовив вiн навдивовижу чистим голосом, позбавленим навiть натяку на старечу хрипоту. - Я так сподiвався, що сьогоднi ти прийдеш.
         Зачинивши за собою дверi, Марiка обiйшла стiл i поцiлувала сера Генрi в лоба.
         - Добридень, тату. Я дуже скучала за тобою.
         - Я теж скучав, доню, - вiдповiв вiн, нiжно взявши її за руку. - Вдвоє довше, нiж ти...
         ...Першi слова, якi Марiка почула вiд нього, коли вони вперше зустрiлися, були:
         'Oh my God!.. Марiко, донечко, ти в мене така красуня!'
         Слованською вiн говорив дуже незграбно, з жахливим акцентом, але Марiка зрозумiла його.
         I тодi вона зрозумiла все...

    Роздiл 4
    Один з Дванадцяти

         Бенкет давно закiнчився, а Стен ще не лягав спати. Опiвночi вiн мав зустрiтися з Флавiаном i, чекаючи на призначений час, намагався зiбратися з думками перед майбутньою розмовою. А розмова обiцяла бути нелегкою.
         Тепер Флавiан поставить питання руба - так або нi. Чи згоден Стен скористатися кризою центральної влади, щоб перетворити Галосаг на незалежне королiвство й очолити його, чи вiн i надалi залишиться прибiчником єдиної та неподiльної держави захiдних слованiв? Як патрiот свого народу, Стен був проти розпаду Iмперiї. Але також вiн був i патрiотом свого роду - роду Конорiв. Сперечаючись iз Флавiаном, Стен, одначе, в глибинi душi не мiг не визнати, що iснування могутнього централiзованого королiвства Галосаг iз королем-Конором на чолi посприяє звеличенню всього їхнього роду, надасть можливiсть кожному з Конорiв у повнiй мiрi проявити себе i зайняти мiсце, що належало йому за правом. Тож i справдi: чи варто чiплятися за цю величезну, але розрiзнену Iмперiю, тiшачись примарною надiєю, що колись її трон посяде чоловiк з їхнього роду?..
         Перспектива оволодiти всiм Захiдним Краєм була, звiсно, дуже заманливою - проте нездiйсненною. Зараз в усьому свiтi налiчувалося лише близько трьох тисяч чоловiкiв та жiнок, що були нащадками Конора-пращура. Чи до снаги їм захопити й утримати владу в такiй великiй державi? Чи спроможуться вони перебудувати Iмперiю на свiй лад? I коли це станеться?
         Iнша рiч, Галосаг, у якому Стен був фактично некоронованим королем. Його вплив зростав iз року в рiк, i тепер вiн мiг без особливих зусиль змiнити свою булаву земельного воєводи на королiвський вiнець. Бiльшiсть мешканцiв Галосагу радо вiтатимуть цей крок. Князiв i наймогутнiших жупанiв доведеться приборкувати силою, проте немає лиха без добра - заколот серед вищої знатi за вiдсутностi належної пiдтримки у нетитулованої шляхти, що складає кiстяк вiйська, не перетвориться на серйозну мiжусобицю, а його придушення в кiнцевому пiдсумку призведе до посилення королiвської влади.
         За наявних обставин Златовар, хоч би хто став новим iмператором, не зможе нiчого протиставити незалежницьким прагненням Галосагу - надто ж якщо Стен виступить у спiлцi з Iбрiєю. Мало того, князям Захiдного Немету доведеться боротися з сепаратистськими настроями значної частини своїх пiдданих, якi захочуть приєднатися до Галосагу. А влошськi правителi, якi, бувши слованами, разом з тим уявляли себе спадкоємцями традицiй Давньої Iмперiї i згорда позирали на iнших, вважаючи їх варварами, чого доброго пiд цю колотнечу створять власне королiвство - державу 'культурних', 'цивiлiзованих' слованiв. Потiм i пiвденно-схiднi провiнцiї, не такi непокiрливi, але найзаможнiшi в Захiдному Краї, забажають бiльшої самостiйностi. Тодi вже й брати-словани зi Сходу не сидiтимуть склавши руки. Тимчасово вiдклавши свої чвари, схiднi князi не проґавлять нагоди поболючiше вжалити могутнього сусiда й поживитися за рахунок своїх захiдних одноплемiнникiв. Та й пiвнiчнi варвари не залишаться осторонь i захочуть повернути собi втрачений дев'ять рокiв тому Ютлан...
         Цiлком очевидно, що це означатиме загибель Iмперiї. Втiм, Стен цiлком усвiдомлював, що Iмперiя може розпастися i без його втручання - а просто внаслiдок спроби князя-реґента Чеслава узурпувати престол. Бувши самодуром, Чеслав, проте, не був дурнем i чудово розумiв, що йому навряд чи вдасться захопити владу в усьому Захiдному Краї. Найпевнiше, вiн розраховував отримати ласий шматок з центральних та пiвнiчних князiвств, пожертвувавши на догоду своїм амбiцiям заходом, пiвднем i сходом. Якщо Стен зробить вибiр на користь незалежного королiвства Галосаг, то князь Чеслав стане його природним союзником, i вони, мабуть, зможуть домовитися про розподiл сфер впливу. Але... Сама думка про це викликала у Стена огиду. Полiтика - брудна штука, та навiть у полiтицi є межа, яку не можна переступати, бо iнакше втратиш найголовнiше - повагу до себе. Стен нiзащо не стане домовлятися з убивцею свого батька! Адже тодi, в Ютланi, Чеслав надiслав загiн князя Всевлада прямiсiнько в пастку, про iснування якої, як згодом з'ясувалося, вiн знав наперед. Майже нiхто не сумнiвався, що Чеслав учинив так навмисно - щоб позбутися найнебезпечнiшого конкурента в майбутнiй боротьбi за iмператорську корону...
         Стен стрепенувся, вiдчувши виклик, що йшов через його портал. Вiн миттю зосередився й подумки спитав:
         'Флавiане?'
         'Авжеж я,' - надiйшла вiдповiдь - 'Готовий?'
         'Зачекай. Зараз.'
         Стен пiдiйшов до книжкової шафи й натиснув потаємну кнопку. Шафа беззвучно вiдсунулась убiк, вiдкривши нiшу в стiнi, де було споруджено портал. Швидко активувавши його, Стен вiдступив на два кроки i запросив:
         'Проходь.'
         З туману пiд осяйною аркою вийшов юнак рокiв двадцяти, середнього зросту, худорлявий, з продовгуватим блiдим обличчям, кучерявим вогнисто-рудим волоссям i смарагдовими очима. Вiн був одягнений у свiтло-синiй костюм iз золотим шитвом, довгу багряну мантiю i коричневi черевики з м'якої шкiри, а його голову вiнчав усипаний дiамантами золотий обруч.
         Король Iбрiї Флавiан IV був першим королем iз роду Конорiв. Вiн не був сином чоловiка своєї матерi, короля Юлiана VII, i знав про це змалку. Також вiн знав свого справжнього батька, але ставився до нього вельми прохолодно, хоч i без ворожостi. Як пiдозрював Стен, Флавiана пригнiчувала думка, що вiн з'явився на свiт навiть не внаслiдок швидкоплинного роману, був зачатий не в поривi шаленої пристрастi, а за тверезим розрахунком - аби звести на iбрiйський престол короля-Конора.
         Ця подiя стала найвизначнiшим успiхом радикального крила Братства Конорiв, члени якого мали на метi якнайшвидше досягнення свiтового панування свого роду. Але згодом виявилося, що попри такий блискучий початок, обрана ними стратеґiя себе не виправдала. Хоча за триста рокiв Конори розселилися по рiзних країнах, у переважнiй бiльшостi вони мешкали в Iмперiї i вважали себе слованами. Iбри були для них чужi, порядки в Iбрiї видавались їм варварськими, влада - занадто деспотичною, i вони рiшуче виступали проти iбрiйської експансiї на схiд. Сподiвання радикалiв на масовий наплив Конорiв у країну, де править їхнiй родич, також не справдилися. Дарма що Iбрiя вже понад сто рокiв жила в мирi з Iмперiєю, iбри ставилися до слованiв не надто доброзичливо, тож прийшлi Конори мали невеликi шанси зайняти гiдне мiсце в тамтешньому суспiльствi, навiть якщо їм протегуватиме сам король. Виняток становили хiба що юнi дiвчата зi шляхетських та купецьких родин, якi за сприяння Флавiана знаходили собi пари серед знатних iбрiйських вельмож. Така матримонiальна полiтика, що її цiлеспрямовано проводив молодий король, була покликана поступово зробити Iбрiю державою, де провiдну роль вiдiграватимуть чоловiки та жiнки з роду Конорiв. Проте для цього знадобиться кiлька поколiнь, а не два чи три десятилiття, як мрiяли радикали.
         Самого Флавiана цiлком влаштовував такий стан речей. Вiн був Конором, але водночас був iбром i дбав не лише про свiй рiд, а також i про свою країну. Ще принцом вiн зрозумiв, що навiть у разi перемоги над Iмперiєю Iбрiя однаково програє - у тому сенсi, що iбри-переможцi просто розчиняться серед слованiв i з плином часу стануть такою ж другорядною меншiстю, як гали, влохи, помори, немети, елiни й решта пiдкорених Iмперiєю народiв. А Флавiан був королем iбрiв i хотiв, щоб його пiдданi й надалi залишалися iбрами.
         Три роки тому, коли Флавiан посiв iбрiйський престол i, природним чином, став лiдером радикального крила Братства, вiн запропонував iнший шлях звеличення роду Конорiв: якщо неможливо захопити владу в усiй Iмперiї вiдразу, то слiд розчленувати її на кiлька держав i оволодiти нею частинами, починаючи з Галосагу. Нова проґрама була реалiстичнiша за попередню, а тому, з погляду помiркованих, набагато небезпечнiша. Чимало Конорiв, що досi були рiшучими противниками 'iбрiйського варiанту', миттю стали палкими прибiчниками Флавiанової iдеї. Добра половина молодi вiком до тридцяти рокiв буквально за нiч перетворилася на радикалiв.
         Флавiан увесь цей час чинив потужний тиск на Стена, схиляючи його до рiшучих дiй. От i зараз вiн прийшов за тим самим. I тепер, з огляду на новi обставини, натисне ще дужче, його вже не задовольнить невизначена обiцянка вчергове подумати над цим питанням. А Стен просто не знав, що вiдповiсти. Крiм побоювання за незворотнi полiтичнi наслiдки такого кроку, вiн мав ще й суто особистi причини не квапитися зi здобуттям королiвської корони. Можна було не сумнiватися, що князь Габор Сеанський, який контролював Лютицю, столицю Галосагу, в обмiн на свою пiдтримку запропонує Стеновi одружитися з його меншою донькою, тринадцятирiчною Деяною. Вiд такої пропозицiї, надто ж коли йдеться про цiле королiвство, не вiдмовляються, а Стен ще не почував себе готовим до шлюбу. Тим бiльше - з рiдною сестрою Анiшки, кожна згадка про яку досi сповнювала його глибоким смутком... Нi, Стен аж нiяк не уникав жiнок, навпаки, мав їх забагато - i швидше не жiнок, а дiвчат, бо з замiжнiми вiн нiколи не зв'язувався. Проте жодна з цих дiвчат не могла зрiвнятися з Анiшкою, не була гiдна зайняти її мiсце. Що ж до Деяни, ще зовсiм юної дiвчини, то вона дуже подобалася Стеновi, дуже нагадувала йому Анiшку, i саме тому вiн не хотiв одружуватися з нею. Боявся, що Анiшкина тiнь завжди стоятиме мiж ними i зрештою перетворить їхнє подружнє життя на пекло...
         - Привiт, - сказав Стен у вiдповiдь на таке ж недбале вiтання Флавiана, що нiяк не в'язалося з його урочистим вбранням. - Проходь, сiдай. А чого це ти так вирядився?
         Флавiан привiльно вмостився в крiслi, скинув корону й поклав її на письмовий стiл.
         - Будь певен, не задля тебе. Це на випадок, якщо хтось вирiшив розiграти нас. Хочу показати йому, з ким вiн має справу. Отак.
         - Вибач, - сказав Стен, сiвши в крiсло навпроти. - Щось я не вхопився за твою думку. Можливо, ти роздратований i не надто ясно висловлюєшся.
         У зелених Флавiанових очах промайнув подив.
         - Хiба ти не отримав повiдомлення?
         - Отримав. Як бачиш, чекав на тебе.
         - Та нi, - вiдмахнувся вiн. - Я про iнше повiдомлення.
         - Про яке? - нетерпляче запитав Стен. - Друже, я справдi нiчого не розумiю.
         На обличчi Флавiана з'явився вираз крайньої розгубленостi.
         - То ти дiйсно... Ну, гаразд. Ось поглянь.
         Вiн торкнувся пальцем до чаклунського каменя в своєму перснi, а за секунду в повiтрi перед Стеном засяяли золотi лiтери, якi склалися в слова:
         Цим повiдомляється, що о другiй по пiвночi за златоварським часом ви, разом з князем Стенiславом Мишковичем, запрошенi на засiдання Вищої Ради Братства Конорiв для обговорення ваших пропозицiй про майбутнє Iмперiї. Чекайте виклику в призначений час.
         Далi йшла дата i маґiчний знак Ради Дванадцяти.
         Вища Рада (або Рада Дванадцяти) понад двiстi рокiв керувала Братством Конорiв, виступала об'єднувальною силою й арбiтром в усiх суперечках. Членiв Ради завжди було дванадцятеро - за кiлькiстю синiв та дочок засновника їхнього роду. Проте в серединi минулого сторiччя, коли чисельнiсть Конорiв перевищила тисячу осiб i Братство розкололося на кiлька уґруповань, Рада без будь-яких попереджень припинила свою дiяльнiсть, а всi дванадцять її членiв безслiдно зникли. Якийсь час по тому була поширена думка, що Рада потай продовжує дiяти, але жодних ознак її втручання в життя Конорiв не спостерiгалося. За минулi вiдтодi сiмдесят рокiв Рада Дванадцяти перетворилася на леґенду, хоча дехто й досi щиро вiрив, що вона все ще iснує...
         Стен обережно провiв низку маґiчних манiпуляцiй. Флавiан, вiдчувши це, запитав:
         - Що робиш?
         - Перевiряю справжнiсть знаку Ради, - сказав Стен правду, але не всю правду.
         - I як?
         - Це не пiдробка.
         Флавiан повiльно провiв пальцями по гладкiй шкiрi свого пiдборiддя. Як i переважна бiльшiсть Конорiв-чоловiкiв, вiн голився не лезом, а видаляв волосся на обличчi за допомогою чарiв, що давало кращий i стiйкiший ефект.
         - Я дiйшов такого ж висновку. Схоже, це не дурний жарт. Рада таки iснує i продовжує дiяти... Гмм. Але чому вони надiслали запрошення лише менi, хоча в ньому йдеться й про тебе?
         Стен похмуро глянув на нього. Вiн був роздратований - i мав на те вагомi пiдстави.
         - А навiщо запрошувати двiчi? - знизав вiн плечима. - Тебе повiдомили, цього досить. Хоча ти молодший за мене, проте займаєш вище становище. От i отримав запрошення за нас обох.
         Флавiан поглянув на настiнний годинник, а потiм на стiл, де стояли два порожнi келихи й повна пляшка вина. Не питаючи Стенової згоди (зрештою, вино призначалося саме для їхньої зустрiчi), вiн розкоркував пляшку, наповнив обидва келихи, один узяв собi, а iнший посунув до Стена. Той кивком подякував i зробив невеликий ковток.
         - Друга година за златоварським часом, це за чверть перша за мишковицьким, - зауважив Флавiан. - Отже, хвилин за сорок ми зустрiнемося або з дуже майстерним жартiвником, або з дванадцятьма новоявленими апостолами.
         - Я певен, що це не жарт, - сказав Стен.
         - Менi теж так здається, - погодився Флавiан. - Тому з розмовою про твої плани краще зачекати, нехай спершу з'ясується ситуацiя з Радою. Проте є iнше питання, яке я хотiв би вирiшити просто зараз. Iбрiї потрiбна королева. Я вже можу надсилати офiцiйну пропозицiю.
         Стен скрушно зiтхнув.
         - Нi, поки не можеш.
         Келих завмер бiля Флавiанових уст.
         - Чому? Що сталося?
         Будь-кому iншому Стен вiдверто сказав би: 'Марiка роздумала йти за тебе. Ти їй дуже подобаєшся, але вона тебе не любить. А я не збираюся її примушувати.'
         Проте вiн розумiв, що така жорстока вiдповiдь може розбити молодому королю серце. Флавiанове бажання одружитися з Марiкою було продиктоване не тiльки i навiть не стiльки полiтичними мiркуваннями, як нiжними почуттями, що вiн мав до неї вже багато рокiв. Ще тринадцятирiчним пiдлiтком Флавiан закохався в чарiвну восьмирiчну дiвчинку i твердо вирiшив, що в майбутньому вона стане його жiнкою. Якби не еґоїзм Стена, котрий дуже не хотiв вiдпускати сестру, вони б одружилися пiсля першого ж мiсячного в Марiки (це була звичайна рiч в Iбрiї, та й на пiвднi Галосагу раннi шлюби не вважалися дивиною) i, найпевнiше, жили б зараз у любовi та злагодi. А так...
         - Розумiєш, Флавiане, - обережно заговорив Стен, - вiднедавна в Марiки з'явився пунктик з приводу шлюбiв мiж Конорами. Вона твердить, що ми самi ж собi шкодимо, нехтуючи заповiддю предкiв не одружуватися з представниками нашого роду. I знаєш, у певному сенсi вона має рацiю. Сам подумай: через сто рокiв пiсля смертi Конора-пращура на свiтi було пiвтори сотнi його нащадкiв, ще через сто рокiв нас стало близько тисячi, а за останнi сiмдесят наша чисельнiсть зросла лише втричi. Тепер чоловiки-Конори надають перевагу жiнкам з Конорiв, i, як наслiдок...
         Флавiан з такою силою поставив келиха, що мало не вiдбив у нього денце. Вино розплескалося по столу, а на рукавi свiтло-синього королiвського камзолу розпливлося кiлька червоних плям.
         - Коротше, Стенiславе, - жорстко промовив вiн. - Одержавши звiстку про Михайлову смерть, ти вирiшив притримати Марiку. Так, про всяк випадок. Ану ж тобi вдасться зiбрати потрiбнi голоси, пообiцявши одним князям сестрину руку, а iнших спокусивши тим, що їхнi дочки можуть стати iмператрицями.
         Стен пирхнув.
         - Не верзи дурниць! Ти сам чудово розумiєш, що це маячня. Я не менше, нiж ти, роздратований Марiчиною впертiстю. Але певен, що це несерйозно. Зачекай трохи, i все владнається.
         - Зачекай, кажеш? - похмуро перепитав Флавiан. - Скiльки ще чекати? Я й так довго чекав. Менi вже двадцять, а я... - Вiн рвучко пiдвiвся. - Нi, годi чекати! Пора покласти цьому край. - З цими словами вiн кинувся до дверей.
         Стеновi знадобилося кiлька секунд, щоб збагнути Флавiанiв намiр. За цей час молодий король встиг вiдчинити дверi й вибiг з кабiнету. Стен швидко подався за ним.
         Покої господаря й господинi замку, в яких мешкали Стен та Марiка, призначалися для подружжя, тому сполучалися мiж собою дверима через вiтальнi. Флавiан знав про це i тепер прямував до Марiки, щоб посеред ночi зажадати вiд неї пояснень.
         Стен наздогнав його запiзно - вже на порозi сестриної спальнi. Там горiла свiчка, i Стен з полегшенням переконався, що Марiка в лiжку сама. Поклавши руку Флавiановi на плече, вiн пошепки сказав:
         - Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортiв.
         - Тим краще, - також пошепки, але твердо заперечив Флавiан. - Принаймнi вона буде щирою. - I рушив до лiжка.
         Стен лише приречено зiтхнув, змирившись iз неминучим, i замкнув дверi спальнi на засув, щоб перекрити шлях покоївцi на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.
         Тим часом Флавiан схилився над Марiкою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потiм натиснув дужче, нерозбiрливо вилаявся й рiзко зiрвав з неї ковдру.
         Думка про те, що Флавiан з'їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновiй головi. Наступної митi вiн у вiдчаї застогнав, побачивши замiсть Марiки в лiжку опудало з подушок та лялькової голови.
         'Ну ось,' - сумовито подумав вiн. - 'Цього я й боявся.'
         А Флавiан схопив голову за розкiшне золотаве волосся i, метеляючи нею, iстерично захихотiв.
         - Кажеш, заповiдь предкiв?.. Гарна заповiдь!.. Стенiславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня... I мене також... Нас обох!..
         Вiн люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сiв на край лiжка й затулив обличчя руками.
         Стен на хвилю вийшов зi спальнi й зазирнув до кiмнати покоївки. Дiвчини там не було, а її лiжко залишалося застеленим.
         'Шльондра!' - подумки вилаявся вiн. - 'Сама гуляє, ще й Марiку, либонь, покриває. Ох i задам же я їй!..'
         Коли Стен повернувся, Флавiан продовжував сидiти на лiжку. Його плечi здригалися - було видно, що вiн ледве стримує сльози.
         - Ну все, ходiмо, - суворо мовив Стен, розумiючи, що найменший прояв спiвчуття може спровокувати новий вибух.
         Флавiан покiрно почвалав за ним до його кабiнету. Було лише пiв на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсiм не надихала перспектива провести цi двадцять хвилин, обговорюючи з Флавiаном їхнє прикре вiдкриття, або - ще гiрше - розмовляти про щось iнше, щосили прикидаючись, нiби нiчого не сталося.
         Стен активував портал i звернувся Флавiана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кiмнати:
         - Гаразд, пiшли. Тiльки не забудь корону.
         Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь вiдчутною запитливою iнтонацiєю:
         - Куди?
         - На зустрiч з Радою, куди ж iще.
         Флавiан навiть не поцiкавився, звiдки Стен знає про мiсце цiєї зустрiчi. Вiн узяв зi стола корону, абияк нап'яв її на голову i пiдiйшов до Стена.
         - Що далi?
         - Зараз побачиш.
         Вiд порталу тяглося понад п'ять тисяч 'ниток'. По пам'ятi Стен мiг вiдшукати лише кiлька десяткiв, якими часто користувався, ще близько тисячi 'адрес' було записано на його чаклунський камiнь у перснi, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до iнших порталiв. Пiдлiтком Стен часто розважався, смикаючи за першу-лiпшу невiдому 'нитку'. Як правило, йому вiдповiдали, тодi вiн перепрошував за марний виклик, представлявся сам i питав, хто є господарем цього порталу, а одержану iнформацiю записував на свiй камiнь. Проте були й такi 'нитки', якi вперто не подавали ознак життя. Можливо, вони вели до мертвих порталiв, або до таких, чиє iснування їхнi господарi волiли не розголошувати.
         Стен не надсилав запиту на вiдкриття порталу, через який збирався пройти. Вiн був доступний йому вже майже чотири роки - i це було частиною великої таємницi, про яку, крiм самого Стена, знало ще одинадцять людей... Вiрнiше, дванадцять - але про iснування дванадцятого вiн навiть не пiдозрював.
         - Проходьмо, - сказав Стен, задiявши охоронне закляття, i вони разом ступили пiд арку.
         А вже за мить обоє опинилися в неглибокому альковi стiни просторого примiщення округлої форми з високою склепiнчастою стелею та широкими вiкнами, через якi вiдкривалася велична панорама заснiжених гiрських вершин, бездонних ущелин i бiлих клубчастих хмар унизу, що суцiльною ковдрою застилали землю. В чистому блакитному небi яскраво свiтило сонце, i в його промiннi слiпуче сяяв снiг на вершинах гiр. Видовище було таким вражаючим, що аж захоплювало подих.
         Утiм, Флавiановi було не до милування краєвидом. Щоправда, подих йому таки перехопило - але зовсiм з iншої причини. Вiн поривчасто притиснув долонi до вух, застогнав i став жадiбно хапати ротом розрiджене повiтря.
         - Ч... чорт... - прохрипiв Флавiан. - Що... ти... зро... бив?..
         - Ти ще маєш подякувати менi, - незворушно вiдповiв Стен. - Якби не моє закляття, тобi було б набагато гiрше.
         Та навряд чи Флавiан розчув його. Вiн вiдчайдушно ковтав слину i длубався пальцями в закладених вiд рiзкого перепаду тиску вухах. Його корона зсунулася вбiк i будь-якої митi могла впасти. Проте Флавiан не помiчав цього, а очманiлим поглядом роззирався навсiбiч.
         Примiщення заливало яскраве денне свiтло з вiкон та вiтражiв на стелi. Судячи з паморозi на склi, зовнi панувала холоднеча, але всерединi було доволi тепло. Найпомiтнiшим предметом обстановки в кiмнатi був великий круглий стiл з полiрованого червоного дерева, довкола якого стояло дванадцять м'яких вигiдних крiсел.
         Нарештi Флавiана пройняло, i вiн благоговiйно прошепотiв:
         - Зала Дванадцяти!..
         У Залi перебувало одинадцятеро осiб - сiм чоловiкiв i чотири жiнки, - вiком вiд сорока до вiсiмдесяти рокiв. При появi Стена з Флавiаном вони стояли бiля вiкон, роздiлившись на три ґрупи й перед тим щось жваво обговорювали. Та коли портал запрацював, усi розмови припинились, i погляди одинадцяти пар очей з цiкавiстю звернулися на новоприбулих.
         Флавiан поступово оговтувався. I тут вiн виявив, що чотирьох присутнiх добре знає, а ще з двома йому кiлька разiв випадало зустрiчатися.
         Чоловiк рокiв шiстдесяти п'яти, безусий i безбородий, але з пишною сивою чуприною, що надавала йому величного вигляду, вiдокремився вiд однiєї з ґруп, пiдiйшов до Стена та Флавiана i, звертаючись до останнього, заговорив серйозно й урочисто:
         - Флавiане, королю Iбрiї! Вища Рада Братства Конорiв вiтає тебе в своєму колi. Як Голова Ради, я офiцiйно запрошую тебе взяти участь у наших зборах. - Вiн зробив паузу й доброзичливо всмiхнувся. - Нам так не терпiлося зустрiтися з тобою, що всi дванадцятеро прибули навiть ранiше призначеного часу.
         Через потрясiння Флавiан не додумався вiдповiсти на привiтання, зате продемонстрував, що ще не розучився рахувати. Пiсля короткої заминки вiн не дуже впевнено мовив:
         - Я бачу лише одинадцятьох. Де ж дванадцятий?
         Стен здивовано глянув на нього.
         - А ти ще не здогадався? Дванадцятий - це я.

    Роздiл 5
    Iнший свiт, iнша родина

         - Я не поїду до Златовара, - впевнено сказала Марiка. - Якщо братовi закортить упiймати облизня на виборах iмператора, то нехай сам мандрує через пiв Iмперiї. А я не збираюся його супроводжувати.
         У кiмнатi їх було троє: сама Марiка, сер Генрi МакАлiстер та ледi Алiса Монтґомерi - симпатична чорноволоса дiвчина двадцяти трьох рокiв. Вона була єдиною спадкоємицею сера Генрi, єдиною донькою єдиного сина його покiйної сестри Елеонори. Таким чином, Алiса доводилася серовi Генрi двоюрiдною онукою, проте нiколи не називала його дiдом - лише дядьком. Вона перебралася до Шотландiї два з половиною роки тому, коли її батьки загинули в автомобiльнiй аварiї, i невдовзi стала другою, пiсля самого сера Генрi, людиною в цьому свiтi, посвяченою в Марiчину таємницю.
         На початку цього року Алiса продовжила свою освiту, перервану смертю батькiв, тепер навчалася в Унiверситетi Единбурґа, але й далi мешкала в дядьковому замку i щодня, крiм суботи та недiлi, накручувала на своєму новенькому 'роверi' по шiстдесят миль, коли їхала зранку на лекцiї, а по обiдi поверталася до Норвiка. Певна рiч, такi поїздки не кращим чином позначалися на її навчаннi, однак Алiса цим не дуже переймалася. Вона ще не знала, чого хоче вiд життя, а унiверситетську освiту розглядала як один з атрибутiв сучасної жiнки i вдале доповнення до її титулу ледi та солiдного капiталу, успадкованого вiд матерi.
         В Алiси було двi вагомi пiдстави залишатися в Норвiку, а не винаймати житло в Единбурзi. З таких самих мiркувань i Марiка не бажала вирушати в тривалу подорож до далекого Златовара. Одна з цих причин, найголовнiша, полягала в тому, що вже кiлька рокiв сер Генрi страждав на смертельну хворобу - рак легенiв, неоперабельний через численнi метастази. Лише завдяки Марiчинiй допомозi вiн досi залишався живий i навiть, на загальний подив лiкарiв, перебував у бiльш-менш нормальнiй формi...
         Марiка мала свiжий i вiдпочилий вигляд. Пiсля зустрiчi з батьком i вже звичних (але, з погляду традицiйної медицини, знахарських) лiкувальних процедур вона проспала шiсть годин перед вечерею, чого для неї виявилося цiлком достатньо. А пiсля вечерi вони усамiтнилися втрьох у затишнiй вiтальнi сера Генрi, i Марiка знову, тепер уже для Алiси, повторила з додатковими подробицями розповiдь про смерть iмператора Михайла та про суперечливi плани свого брата, який i сам гаразд не знав, що йому робити.
         Сер Генрi прокашлявся i сказав:
         - Я, доню, в цьому питаннi особа зацiкавлена i, звичайно ж, не хочу надовго розлучатися з тобою. Але з iншого боку, тобi слiд гарненько подумати, чи варто через якихось три або чотири тижнi псувати стосунки зi Стенiславом.
         - Нашi стосунки не зiпсуються, - заперечила Марiка. - Ми часто сперечаємося, iнодi навiть сваримося, але потiм завжди миримось, i зазвичай вiн поступається менi. Стен не може довго сердитись на мене.
         - Воно й зрозумiло, - з усмiшкою озвалася Алiса. У неї було приємне мелодiйне контральто, що викликало захват i заздрiсть у Марiки, якiй не дуже подобався власний, аж надто дзвiнкий, навiть трохи писклявий голос, дарма що його називали янгольським. - На тебе просто неможливо сердитися.
         - Щонайгiрше, - продовжувала Марiка, - Стен остаточно упевниться, що я маю коханця... - Вона легенько зашарiлася пiд грайливим i насмiшкуватим поглядом жвавих Алiсиних очей. - А ще, тату, ти не враховуєш однiєї обставини. Це для мене подорож триватиме три або чотири тижнi, а тут мине вдвiчi бiльше часу. Та й у самому Златоварi я навряд чи отримаю вiльний доступ до якогось порталу. Це тобi не Лютиця, де кожен Конор радо допоможе дочцi Святої Iлони i не ставитиме зайвих питань. - Марiка похитала головою. - Нi, я не поїду. Не залишу тебе.
         На якийсь час у вiтальнi запала мовчанка. Тишу порушувало лише приглушене бурмотiння спортивного коментатора: улюбленцi сера Генрi, 'рейнджери' з Ґлазґо, вщент громили аутсайдера лiги, долю матчу було вирiшено ще в першому таймi. Скоса позираючи на екран телевiзора, сер Генрi видобув з портсигара очищену вiд смол та нiкотину сигарету i став м'яти її мiж пальцями, вiдтягуючи ту мить, коли врештi-решт таки закурить. Марiка знала, що ця шкiдлива звичка - одна з причин батькової хвороби, але примусити його до вiдмови вiд палiння їй нiяк не вдавалося. А ще вона думала про те, що, можливо, в її рiднiй країнi невдовзi також з'явиться це згубне зiлля - коли, замiсть захiдного морського шляху до Гiндурашу, Iштван та Вовчек вiдкриють новий континент, а їхнi пiдлеглi привезуть звiдти тютюн i одну дуже небезпечну хворобу, поки невiдому в цивiлiзованiй частинi їхнього свiту... А втiм, хтозна.
         Марiка поглянула на великий глобус в кутку кiмнати, повернений до неї Схiдною пiвкулею. Ґеоґрафiчно обидва свiти схожi лише в загальних рисах - так, скажiмо, Захiдний Край за формою помiтно вiдрiзняється вiд тутешньої Захiдної та Центральної Європи. Як вважає сер Генрi, здебiльшого це викликано дещо вищим рiвнем Свiтового Океану в Марiчиному свiтi. А отже, в ньому вiдповiдник Беринґової протоки, через яку тут мiґрували азiйськi племена, має бути набагато ширшим. Тому, можливо, новий континент, який виявить Iштванова експедицiя, досi лишається незаселеним...
         Сер Генрi нарештi закурив i неквапно промовив:
         - До речi, останнiм часом Алiса також непогано допомагає менi.
         - Я лише вмiю знiмати бiль, - скромно заперечила Алiса, не перебiльшуючи своїх досягнень. - Але перешкоджати розвитковi хвороби ще не навчилася.
         - Навчишся, - сказав сер Генрi. - I цього, й усього iншого. - Не стримавшись, вiн зiтхнув. - Аби ти знала, як я тобi заздрю! Ти народилася пiд щасливою зiркою...
         У цей час правий крайнiй 'ренджерiв' гарматним пострiлом з кута штрафного майданчика забив шостий 'сухий' м'яч у ворота суперника. Сер Генрi ненадовго замовк, щоб переглянути повтор, вiдтак схвально гмикнув i знову заговорив:
         - А проте я тривожуся за тебе, Алiсо. Хай що там казала Марiка, не можна виключати, що в нашому свiтi є невiдомi сили, якi нiвелюють чаклунський дар - можливо, не в його носiя, а в нащадкiв. Не дарма ж Конор МакКой утiк звiдси i навiть власним дiтям не розповiв про свiй рiдний свiт. Думаю, вiн мав на це вагомi пiдстави. Марiчина мати вважала так само.
         - Але, - озвалася Марiка, - вона не виявила жодних ознак присутностi цих ворожих сил. Можливо, вони колись були, та потiм зникли безслiдно.
         Сер Генрi похитав головою:
         - Аж нiяк не безслiдно, доню. Один з таких слiдiв у менi - мiй мертвий дар. I я не хочу, щоб така доля спiткала Алiсу чи її дiтей.
         Цiєї теми вiн торкався не вперше, але якщо ранiше такi розмови носили суто умоглядний характер - що ж таки сталося з чаклунським даром клану МакКоїв, однiєї з гiлок якого був рiд МакАлiстерiв? - то пiсля появи Алiси, чий дар був живий, повноцiнний, питання набуло практичного змiсту. Протягом останнiх двох рокiв сер Генрi пiд рiзними приводами запрошував до себе погостювати всiх своїх кровних родичiв по батьковiй лiнiї, яких тiльки мiг вiдшукати, але в жодного з них Марiка не виявили живого дару. Алiса була єдиним винятком, вона справдi народилася пiд щасливою зiркою.
         - То що ти пропонуєш? - запитала Марiка, хоча й так здогадувалася, що в батька на думцi. Часом вони з Алiсою говорили про це, але якось мимохiдь, мiж iншим, нiби йшлося про дуже вiддалену перспективу.
         - Я вважаю, - сказав сер Генрi, марно намагаючись приховати сумовитi нотки в голосi, - що мiсце Алiси не тут, а в твоєму свiтi, у свiтi Конорiв - серед таких людей, як ви.
         Темно-карi Алiсинi очi зблиснули щирим обуренням.
         - I ти серйозно гадаєш, - мовила вона, - що я покину тебе, а сама...
         - Ну-ну, - м'яко урвав її сер Генрi. - Навiщо так катеґорично? Ти можеш жити в обох свiтах, вiдвiдувати мене, коли забажаєш. Та зрештою, я не вiчний, а ти, розвиваючи свої здiбностi, дедалi бiльше тягтимешся до собi подiбних, i рано чи пiзно настане той день, коли ти не зможеш уявити себе поза їхнiм товариством. Тому не гай даремно часу: починай звикати до свiту Конорiв, активно вживайся в нове середовище, нехай Марiка навчить тебе самостiйно користуватися порталами...
         - Вже навчила, - сказала Алiса. I зразу зробила уточнення: - Майже навчила. Ще трохи - i я буду обходитися без її допомоги.
         - А ще, - додала Марiка, - ми вирiшили спорудити портал в Алiсинiй спальнi.
         Сер Генрi схвально кивнув:
         - Гарна думка. Непомiтно зникнути в житлових кiмнатах набагато легше. Та й зручнiше, нiж щоразу бiгати до фамiльної бiблiотеки. На вiдмiну вiд часiв Конора МакКоя, зараз немає потреби ховати портал вiд людського ока. Загадковий вiзерунок на стiнi тепер нi в кого не викличе асоцiацiй з чорнокнижництвом. Його вважатимуть просто примхою ексцентричного мешканця - а надто ж коли йдеться про таку ексцентричну особу, як наша люба Алiса.
         Дiвчата розсмiялися. Дивлячись на їхнi молодi вродливi обличчя, що аж промiнилися веселощами, сер Генрi добродушно всмiхався. На телевiзiйному екранi 'рейнджери' з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле пiсля фiнального свистка арбiтра.
         Наступну годину Марiка, Алiса та сер Генрi провели майже без розмов, у тiй невимушенiй, суто родиннiй обстановцi, коли кожен займається своєю справою i не почуває анi найменшої незручностi вiд мовчання iнших присутнiх. Таке можливо лише мiж дуже близькими людьми, яких нiтрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки - створює затишок i комфорт.
         Сер Генрi дрiмав у своєму крiслi, але час вiд часу розплющував очi, крадькома позирав то на Марiку, то на Алiсу, i щасливо всмiхався. Донедавна вiн був дуже самотнiм, його дружина померла сорок рокiв тому, через рiк пiсля їхнього весiлля, а вдруге вiн так i не одружився, бо на свою радiсть i на свою бiду зустрiв жiнку з iншого свiту, в яку закохався до нестями i впродовж сiмнадцяти рокiв жив рiдкими й короткими зустрiчами з нею. А потiм, коли вона зненацька щезла, лишивши на пiдлозi бiля порталу поспiхом надряпану записку: 'Прощавай назавжди. Кохаю. Цiлую,' - вiн жив спогадами про своє гiрке щастя i мучився невiдомiстю.
         День за днем, з року в рiк, сер Генрi годинами просиджував у старовиннiй фамiльнiй бiблiотецi, без надiї сподiваючись на чудо - i воно таки сталося. Одного разу ввечерi, майже шiсть рокiв тому, почулося довгоочiкуване скрипiння iржавих завiс, вiн прожогом кинувся до замаскованих пiд дзеркало дверей, вiдчинив... проте побачив не Iлону, а її доньку. Їхню доньку! Вiн одразу впiзнав Марiку, хоча бачив її лише кiлька разiв, та й то дитиною. Вiдтодi його життя, що ранiше здавалося йому порожнiм i безцiльним, набуло нового сенсу.
         А згодом з'явилась Алiса - його онука, хай i не рiдна, двоюрiдна. Сер Генрi нiколи не ладнав зi своєю сестрою Елеонорою, а остаточно вони розсварилися при подiлi батькiвського спадку. Елеонора вважала (до речi, цiлком безпiдставно), що брат надурив її, i прищепила своєму синовi Вiльяму глибоку неприязнь до дядька. На щастя, сам Вiльям не був таким переконливим, i з розмов з ним про родичiв Алiса засвоїла лише те, що десь на пiвднi Шотландiї мешкає 'гидкий, скупий дiдуган, якого покарав Бог', i рано чи пiзно його маєток стане власнiстю родини Монтґомерi. Проте при першiй же зустрiчi з сером Генрi двадцятирiчна Алiса переконалася, що вiн зовсiм не гидкий i не скупий, а дуже милий та душевний, i майже зразу прив'язалася до нього. Попри спротив рiднi з материного боку, вона вирiшила оселитися в Норвiку - почасти через дядька, почасти через Марiку, з якою швидко здружилася, - i ось так, несподiвано для себе, самотнiй та нещасний в особистому життi сер Генрi став щасливим батьком родини...
         Марiка сидiла за столом i переглядала свiжi випуски медичних журналiв. Передовсiм її увагу привертали статтi з онколоґiї. Що бiльше вона дiзнавалася про природу раку, то успiшнiшою була її боротьба з батьковою хворобою. Дарма що Марiчинi методи були далекi вiд традицiйних, розумiння перебiгу патолоґiчних процесiв в орґанiзмi дозволяли їй ефективнiше застосовувати свої чаклунськi здiбностi, спрямовувати їх у потрiбне русло. Марiка боролася з хворобою довго й наполегливо, не раз заходила в безвихiдь i впадала у вiдчай, проте здаватися не збиралася. Нарештi їй вдалося iстотно вповiльнити розвиток хвороби, потiм - зупинити зростання пухлини й поширення метастазiв, а зовсiм нещодавно, три тижнi тому, в цiй невидимiй вiйнi настав злам, i Марiка, образно кажучи, вiд оборони перейшла в наступ - повiльний, але невпинний. Вона ще не сповiстила про свої останнi успiхи батька й Алiсу, вирiшивши дочекатися вiдчутнiших результатiв, нiж незначне зменшення пухлини. Проте Марiка була певна, що тепер стоїть на правильному шляху i батькове зцiлення - лише справа часу. Того самого часу, з яким могли виникнути проблеми...
         Могли - але не виникнуть.
         'Ну нi, Стене,' - подумала вона. - 'Дзуськи тобi! Хочеш їхати в той дурний Златовар - то й їдь собi. А я лишуся вдома. Думай про це що завгодно, менi начхати...'
         Алiса, лежачи на канапi, читала рукописний фолiант за назвою 'Хронiки царювання Ладомира Великого', який узяла в Марiчиному кабiнетi пiд час своїх останнiх вiдвiдин Мишковара. Таким чином вона вбивала одразу двох зайцiв - вивчала iсторiю свiту Конорiв, а заразом поглиблювала свої знання слованської мови. Алiса мала гарну пам'ять, абсолютний музичний слух i гострий, проникливий розум, що частково компенсувало її вродженi лiнощi та нездоланну схильнiсть до байдикування. За короткий час i без надмiрних зусиль, спiлкуючись з однiєю лише Марiкою, вона опанувала розмовну слованську в обсязi, достатньому для повсякденного вжитку, а її пiвденногальська вимова була просто бездоганна, нiби вона народилася й зросла в Мишковичi. Марiка по-доброму заздрила успiхам кузини, згадуючи, як сама в потi чола вивчала анґлiйську, навiть мусила була вдатися до небажаного засобу, як самогiпноз. Певна рiч, анґлiйська мова набагато складнiша вiд слованської, а проте...
         Алiса нiби пiдслухала її думки. Вона вiдклала 'Хронiки' вбiк, прибрала з обличчя довге пасмо свого лискучого чорного волосся, по-котячому позiхнула, зблиснувши двома рiвними рядами бiлих, як перлини, зубiв i сказала:
         - Але ж i складна у вас мова! Всi цi вiдмiнки, роди, чергування голосних, сам чорт спiткнеться. А словотворення - це справжнiй жах!
         Марiка всмiхнулася й подумала, що насправдi немає простих i складних мов, а є рiднi та чужоземнi.
         - Я ж попереджала, що цю книжку важко читати, - зауважила вона. - Аж надто кучеряво написана.
         - Зате цiкава. Цей Ладомир був не в тiм'я битий.
         Марiка стенула плечима.
         - Ще б пак! Вiн був найвидатнiшим з iмператорiв. Час його правлiння називають золотою добою Iмперiї.
         Алiса сiла, пiдтягнувши до себе ноги в щiльних сiрих штанях, i обхопила колiна руками.
         - А як гадаєш, - запитала вона, - якщо твiй брат стане iмператором, нащадки назвуть його Стенiславом Великим?
         - Нi, не назвуть, - впевнено вiдповiла Марiка.
         - Чому?
         - Бо вiн не стане iмператором. От королем Галосагу - iнша рiч. Цiлком можливо, що потiм його назвуть великим королем. Але iмператором Стена не оберуть. Вiн молодий, до того ж надто впливовий, могутнiй i популярний.
         Алiса голосно видихнула й закотила очi.
         - Оцей твiй залiзний арґумент мене просто вбиває. Гаразд, щодо молодостi я ще погоджуся. Але впливовiсть, могутнiсть, популярнiсть... Цього я нiяк не второпаю!
         Марiка промовчала. Вона не могла добрати потрiбних слiв, щоб пояснити такi очевиднi речi. Тут на допомогу їй прийшов сер Генрi:
         - Це елементарно, Алiсо. Причина такої дивної для тебе ситуацiї криється в полiтичному устрої Iмперiї та в наявному в нiй балансi сил. Iмператор має бути доволi авторитетним, щоб забезпечити єднiсть держави, але не занадто впливовим - бо iнакше рiвновага мiж окремими князiвствами та центральною владою порушиться на користь останньої. Бiльшiсть князiв не зацiкавленi в обмеженнi своєї самостiйностi, тому не оберуть на престол людину, яка завдяки своїй впливовостi становитиме загрозу їх повновладдю на мiсцях.
         В Алiси був такий вигляд, нiби їй щойно вiдкрили Америку.
         - То он воно що! Тепер ясно.
         - Якраз це я й мала на увазi, - сказала Марiка.
         - Проте не змогла дохiдливо сформулювати свою думку, - зауважив сер Генрi, пiдводячись з крiсла. - Для тебе це самозрозумiле, ти живеш у тому свiтi й сприймаєш його реалiї, як належне. А Алiса кепсько знає iсторiю, щоб провести паралелi з Нiмеччиною XIII - XIV сторiч.
         Марiка поспiхом встала з-за столу.
         - Ти вже йдеш, тату? - запитала вона.
         - Так, - втомлено кивнув вiн. - Мене вже добренько хилить на сон.
         Марiка пiдiйшла до нього й поцiлувала в щоку.
         - Тодi добранiч.
         - До зустрiчi, донечко. Я... - Сер Генрi секунду помовчав, вагаючись. - Я от що хочу тобi сказати... про всяк випадок. Коли раптом щось станеться...
         - Нiчого не станеться, - запевнила його Марiка. - Все буде, як i ранiше. Не турбуйся.
         - Однак я хочу, щоб ти вислухала мене, - наполягав сер Генрi. - Я знаю, що в глибинi душi ти засуджуєш свою матiр...
         - Я не...
         - Не заперечуй, Марiко. Я бачу це, я вiдчуваю. Спершу ти засуджувала її за те, що вона зраджувала свого чоловiка, якого ти вважала своїм рiдним батьком. Згодом ти стала засуджувати її й за те, що вона буцiмто завдавала менi страждань. Це не так. Не вважай мене нещасним, не жалiй мене. Я не заслуговую на жалiсть, так само як твоя мати - на осуд. Менi випало велике щастя кохати найкращу жiнку в свiтi... в обох свiтах. Менi випало щастя мати чарiвну дочку, про яку будь-який iнший батько може лише мрiяти. Я двiчi щаслива людина, i хай що станеться зi мною в майбутньому, я знаю, що прожив своє життя не марно.
         Вiн поривчасто обiйняв Марiку i квапливо залишив кiмнату, на ходу побажавши Алiсi на добранiч. Та Марiка все ж помiтила сльози в його очах...
         Вона пiдiйшла до канапи, де сидiла кузина, i примостилася поруч. Обидвi дiвчини довго мовчали. Нарештi Алiса запитала:
         - Коли ти маєш повертатися?
         - Щонайбiльше за годину, - вiдповiла Марiка. - Сьогоднi мене рано прийдуть будити.
         - Тодi в нас дуже мало часу, - сказала Алiса зiскочивши з канапи. - Ходiмо до мене.
         Загасивши свiтло й вимкнувши телевiзор, дiвчата вийшли з вiтальнi сера Генрi й попрямували тьмяно освiтленим коридором в iнший кiнець крила, де розташовувались Алiсинi кiмнати. Вони йшли мовчки, тримаючись за руки, i лише бiля своїх дверей Алiса промовила:
         - А знаєш, було б так чудово, якби на час братової поїздки ти оселилась у нас.
         Марiка тихо зiтхнула.
         - Я з радiстю, Алiсо. Батько був би щасливий. Але Стен...
         - А що вiн зробить? З'їсть дядька, чи що? Далебi, ти як мала дитина!
         Вони проминули невеличкий передпокiй i ввiйшли до спальнi. Увiмкнувши свiтло, Алiса зачинила за собою дверi й пiдвела Марiку до лiжка.
         - Я ж не лише про дядька дбаю, - знов заговорила вона. - Передовсiм я думаю про себе. Хочу, щоб ти частiше була зi мною.
         Замiсть вiдповiдi Марiка обняла кузину й наблизила свої губи до її губ. Вони поцiлувалися.
         - Я так люблю тебе, сонечко, - промовила Алiса. - Ще нiкого я так не любила. Навiть Джейн... - Вона миттю спохмурнiла й сумно зiтхнула. Джейн була її давньою подругою ще з часiв, коли вона мешкала з батьками в Плiмутi.
         - Думаю, ти маєш сказати їй про нас, - озвалася Марiка, вже не вперше порушуючи це питання. - Iнакше буде скандал. Джейн надто рiзка й нестримана.
         - Та вже ж знаю, - вiдповiла Алiса.
         Ще кiлька хвилин вони стояли, притулившись одна до одної, й пристрасно цiлувалися. Любовний зв'язок мiж ними почався давно, майже два роки тому за тутешнiм часом. Iнiцiатива їхнього зближення належала Марiцi, яка одного разу прийшла вельми невчасно й застала Алiсу та Джейн разом у лiжку, де вони аж нiяк не спали. Для Марiки такi стосунки мiж дiвчатами не були новиною, кiлька її мишковицьких подруг теж цим бавились i час вiд часу дiлилися з нею своїми враженнями. Сама Марiка доти не мала нi найменшого бажання повторити їхнiй досвiд, однак, побачивши кузину в обiймах Джейн, вона несподiвано для себе вiдчула сильнi ревнощi i зрозумiла, що дуже хоче опинитися на Джейниному мiсцi. А оскiльки Марiка не звикла нi в чому собi вiдмовляти, то незабаром досягла свого - Алiса просто не змогла перед нею встояти.
         Попервах Марiка збиралася лише спробувати, що це таке, а потiм припинити. Але минуло зовсiм небагато часу, i вона збагнула, що їй нiтрохи не хочеться повертатися до колишнiх суто дружнiх стосункiв з Алiсою. Марiка раптом виявила, що з дедалi бiльшим нетерпiнням очiкує на їхнє чергове побачення, i чимраз частiше їй спадало на думку, що з жодним чоловiком вона не пiзнає навiть краплини тiєї насолоди, яку почуває з кузиною. Що ж до Алiси, то весь цей час вона розривалася мiж Марiкою та Джейн, не в змозi зробити вибiр на користь однiєї з них...
         Врештi Марiка трохи вiдсторонилась i розстебнула Алiсину кофтину, пiд якою була лише коротенька майка. Вдома Алiса не носила лiфчика, в неї були маленькi груди, проте це, як i завузькi стегна, нiтрохи не псувало її зовнiшностi, а навпаки - гармонiйно вписувалося в її образ незрiлого дiвчиська. Дивлячись на Алiсу, важко було повiрити, що пiвтора мiсяцi тому їй виповнилося двадцять три роки. Щонайбiльше їй давали двадцять, а зазвичай - не бiльше вiсiмнадцяти.
         - Ти така гарна, Алiсо, - захоплено мовила Марiка. - Нiяк не можу намилуватися тобою... - Тут вона посмiхнулася. - Бiдолашний Стен пiдозрює, що в мене з'явився хлопець. Йому навiть невтямки, що я могла закохатися в дiвчину.
         - А якщо вiн дiзнається?
         Марiка недбало знизала плечима.
         - Не думаю, що дуже розсердиться. Буде трохи незадоволений, але в душi навiть зрадiє, що його найгiршi побоювання не справдилися. Кохання мiж дiвчатами вiн має за пустощi.
         Алiса розсмiялася, знiмаючи з Марiки блузку.
         - А я обожнюю такi пустощi!

    Роздiл 6
    План Дункана

         Флавiан мало що знав про леґендарне мiсце, яке називалося Залою Дванадцяти. Йому було вiдомо лише, що ця будiвля розташована в горах, далеко на пiвденному сходi й була споруджена ще Дунканом, третiм сином Конора-пращура пiд час його подорожi до Ханського Царства. Вiдтодi впродовж двохсот рокiв там реґулярно збиралися члени Вищої Ради, щоб спiльно вирiшувати поточнi питання життя Братства. Як виявилося, вони продовжували збиратися й пiсля формального припинення Радою своєї дiяльностi.
         I от зараз приголомшений Флавiан стояв бiля вiкна в цiй самiй Залi i, досi не ймучи вiри своїм очам, дивився, як дванадцятеро членiв Ради, займають мiсця за круглим столом. Четверо жiнок i вiсiм чоловiкiв - саме стiльки дочок та синiв мав засновник їхнього роду. Протягом першої сотнi рокiв дiяльностi Ради кожен представляв одне з дванадцяти колiн нащадкiв Конора, але в мiру того, як частiшали перехреснi шлюби, гранi мiж рiзними колiнами дедалi бiльше розмивалися, i згодом цим правилом стали нехтувати.
         Голова Ради, добре вiдомий Флавiановi як Анте Стоїчков, впливовий жупан з Далмацiї, тесть тамтешнього князя, простягнув уперед праву руку, повернену долонею до великого кристалу в центрi стола.
         - Я, Дональд з роду Конорiв, засвiдчую свою присутнiсть на цих зборах. Думки мої чистi, розум ясний, i я готовий нести вiдповiдальнiсть за всi ухваленi тут рiшення. Хай допоможе менi Отець Небесний!
         Слiдом за ним озвалася худорлява сорокарiчна жiнка, якої Флавiан не знав:
         - Я, Альса з роду Конорiв, засвiдчую...
         Далi:
         - Я, Кенет з роду Конорiв...
         - Я, Дункан...
         Пiд склепiнням Зали Дванадцяти лунали давнi, незвичнi iмена дiтей Конора-пращура. Вони були схожi на ґойдельськi, що пiдтверджувало найпоширенiшу версiю походження роду Конорiв, згiдно з якою її засновник (Конор - також ґойдельське iм'я) був друїдом-вiдступником, що втiк з Ґойделiв на материк. Щоправда, в цiєї гiпотези було чимало опонентiв, якi цiлком слушно вказували на те, що примiтивнi чаклунськi прийоми друїдiв не мають нiчого спiльного з витонченою маґiєю Конорiв. Друїди не володiли вiд природи якимсь особливим даром, вони народжувалися звичайними дiтьми, а чаклунами ставали в дев'ятирiчному вiцi пiсля таємничого i зловiсного обряду, пiд час якого понад половина хлопчикiв помирало, а вцiлiлi, здобувши чаклунськi здiбностi, геть-чисто втрачали пiґментацiю шкiри, волосся та очей i нiколи не досягали статевої зрiлостi. А Конор-пращур не був альбiносом i вже точно не був скопцем, раз спромiгся залишити по собi дванадцятеро дiтей.
         Сам Конор майже нiчого не говорив про своє походження. Родовi хронiки донесли до нащадкiв лише одне його висловлювання, вкрай загадкове й незрозумiле: 'Я прийшов з iншого свiту, де чари були забороненi'. Флавiановi, як i рештi Конорiв, цi слова видавалися цiлковитим безглуздям. Як можна заборонити чари? Хто мiг їх заборонити? I що це за iнший свiт? Небо? Пекло?.. Дурницi! Навряд Конор був грiшним янголом, а тим паче - повсталим демоном...
         Коли надiйшла Стенова черга, вiн не простяг руку до кристалу, а пiдняв її, запитливо дивлячись на Голову Ради. Здавалося, Стоїчков чекав цього i з готовнiстю кивнув, пропонуючи йому висловитися.
         - Брати та сестри, - заговорив Стен; таке звернення було традицiйним у Радi, як данина тим давнiм часам, коли в цiй Залi збиралися сини й дочки Конора. - Я наважився порушити встановлений порядок, бо не хочу, щоб мої слова було внесено до протоколу зборiв. Я сподiваюсь, що сталося звичайне непорозумiння, яке не варто виносити на суд наших нащадкiв.
         У поведiнцi решти членiв Ради не було помiтно нi найменших ознак невдоволення, роздратування чи бодай легкого нетерпiння. Вони поставилися до Стенової заяви спокiйно i навiть прихильно.
         - Кiлька годин тому, - пiсля короткої паузи продовжив Стен, - вiдбулися позачерговi збори Ради, на якi я не був запрошений i про якi не був поставлений до вiдома. А мiж тим, ви ухвалили дуже важливе рiшення. I хоча я цiлком згоден з ним...
         - Стенiславе, хлопчику мiй, - м'яко зупинив його Стоїчков. Вiн мовив цi слова так щиро й проникливо, що звернення 'хлопчику мiй' нiтрохи не образило Стена. - Звiсно, я визнаю, що ми вчинили не зовсiм правильно, не запросивши тебе на цi збори. Але й твiй протест не має пiд собою вагомих пiдстав. Вочевидь, ти забув, що за чинним Статутом право голосу при ухваленнi такого рiшення мають лише члени Ради, що перебувають на цiй посадi понад п'ять рокiв. Ти мiг лише висловити з цього приводу свою думку, та оскiльки ми знали, що ти не матимеш жодних заперечень, нам видалося зайвим запрошувати тебе на збори, в яких ти не був би повноправним учасником. Таке пояснення тебе влаштовує?
         Трохи знiяковiлий Стен ствердно кивнув, простягнув до кристалу руку i квапливо проказав традицiйну формулу вiдкриття зборiв, назвавшись iм'ям Рей. Пiсля нього свою присутнiсть засвiдчило ще двоє людей, а вiдтак усi погляди звернулися до найстаршого з членiв Ради, вiсiмдесятитрирiчного чоловiка з довгою та густою бородою, який пропустив свою чергу в перекличцi. Це був митрополит Бiлоградський, найвисокопоставленiший зi священникiв-Коннорiв i третiй за ранґом церковний iєрарх у всьому Захiдному Краї.
         - Брати та сестри, - промовив вiн, на мить замовк, а потiм додав: - Дiти мої. Цi збори для мене останнi, i я перебуваю тут уже не як член Вищої Ради. З вашої згоди я склав з себе повноваження, щоб цiлком зосередитися на церковних справах. Насуваються скрутнi часи, i мiй найперший обов'язок як пастиря - дбати про благо всiх дiтей Отця Небесного, незалежно вiд їхнього походження. Я йду з твердою впевненiстю, що мiй наступник у Радi наполегливо й самовiддано працюватиме для звеличення та процвiтання роду Конорiв.
         З цими словами митрополит встав i пiдiйшов до Флавiана.
         - Флавiане, королю Iбрiї! Займи моє мiсце за цим столом, вiдсьогоднi воно за правом належить тобi. Прийми моє iм'я в Радi - Брюс, тепер воно твоє. Ти ще юний, але вже показав себе розумним та зваженим правителем, i я покидаю Раду зi спокiйною душею - справа, якiй я вiддав сорок рокiв свого життя, в надiйних руках.
         Митрополит пiдвiв розгубленого Флавiана до свого крiсла й жестом запропонував йому сiсти. Флавiан пiдкорився.
         - А зараз, брати та сестри, дозвольте залишити вас, - мовив вiн iз сумовитими нотками в голосi. - Прощавайте, i нехай завжди буде з вами Отець наш Небесний та син його Спаситель.
         Всi присутнi встали, вiддаючи шану своєму соратниковi. Нiхто не зронив нi слова, хiба що Стен поривався щось сказати, але потiм передумав. Митрополит був одним з тих одинадцяти, хто дев'ять рокiв тому допомiг княгинi Iлонi ненадовго пiдкорити Вищi Сили i врятувати Галосаг вiд нашестя друїдiв. Ще шестеро людей з цiєї когорти сидiли зараз за цим столом, а четверо вже вiдiйшли до кращого свiту - троє загинули невiдомими героями, прийнявши на себе частину удару, що призначався княгинi, а ще один згодом помер власною смертю. Якраз його мiсце в Радi й зайняв Стен, син Iлони, князь Мишковицький...
         Коли митрополит пройшов через портал, члени Ради посiдали, i Флавiан вiдчув себе в центрi уваги.
         - Я... цього... - Вiн зам'явся. - Я маю скласти присягу?
         Стоїчков похитав головою:
         - Нi. Просто повтори вiд свого iменi те, що говорили iншi. Слова пам'ятаєш?
         Флавiан ствердно кивнув i, остаточно опанувавши себе, простяг праву руку до кристалу.
         - Я, Брюс iз роду Конорiв, засвiдчую свою присутнiсть на цих зборах. Думки мої чистi, розум ясний, i я готовий нести вiдповiдальнiсть за всi ухваленi тут рiшення. Хай допоможе менi Отець Небесний!
         Анте Стоїчков схвально мугикнув, сперся лiктями на край столу i сплiв перед собою пальцi рук.
         - Отже, сьогоднi двадцять п'яте число мiсяця красавика, 1412 року вiд народження Спасителя, п'ять хвилин на третю ранку за златоварським часом. Позачерговi збори Вищої Ради Братства Конорiв оголошую вiдкритими. Як вам усiм вiдомо, минулої ночi помер Михайло Другий, iмператор Захiдного Краю. Ця подiя знаменує собою початок наступного етапу здiйснення плану Дункана вiд 1381 року.
         Стен та Флавiан одночасно поглянули на Арпада Савича, що мав у Радi iм'я Дункан, i тут-таки похитали головами. Савичу було лише трохи за сорок, тож вiн нiяк не мiг тридцять рокiв тому запропонувати Радi свiй план.
         - Якщо не помиляюся, - промовив Стен, - на той час мiсце Дункана в Радi посiдав мiй дiд Лодислав.
         - Саме так, - пiдтвердив Стоїчков.
         - Але я нiчого не чув про його план.
         - I не мiг чути, - озвалася п'ятдесятирiчна Мiла Танич iз Влохiї. - Перед твоїм обранням до Ради план Дункана було засекречено i тимчасово вилучено з архiву.
         Стенове обличчя взялося рум'янцем обурення.
         - Дуже мило, - промимрив вiн. - Що ж це виходить...
         Стоїчков розчепив пальцi й поплескав долонею по гладкiй поверхнi стола.
         - Не гарячкуй, Стенiславе. Ми вчинили так задля твого ж добра. Якби ти ознайомився з планом Дункана вiдразу пiсля твого обрання, то мiг би дiйти хибного висновку, що ми залучили тебе до свого кола лише заради втiлення цього плану. Визнай, що попервах ти почувався незатишно в товариствi людей значно старших вiд тебе i тiльки згодом набув упевненостi в собi. Ти потрiбен Радi безвiдносно до будь-якого плану; потрiбен так само, як i Флавiан. Ви - представники нового поколiння Конорiв, ви займаєте високе становище в суспiльствi й маєте великий вплив як серед наших родичiв, так i серед iнших людей. Попри свою молодiсть, ви обоє - визнанi лiдери, i ваша активна участь у дiяльностi Ради життєво необхiдна для всього нашого роду.
         - Все це чудово, - сказав Флавiан. На вiдмiну вiд Стена, який далеко не зразу освоївся в Радi, вiн з першого ж дня рвався в бiй. - Та повернiмося до плану Дункана. В чому вiн полягає?
         - У встановленi влади Конорiв над усiм Захiдним Краєм, - вiдповiв Стоїчков. - Власне, iдея не нова, до цього наш рiд прагне вже давно, але Лодислав Шубич першим усвiдомив усю глибину небезпеки, яку тягне за собою неконтрольоване сходження Конорiв на владнi вершини в Iмперiї. Так званi помiркованi наївно пропонують не форсувати процес, iнакше кажучи, пустити все самопливом: мовляв, врештi-решт настане день, коли бiльшiсть князiв Iмперiї будуть Конорами, i тодi вже можна переходити до рiшучих дiй. З iншого боку, радикалам, - Стоїчков пильно подивився на Флавiана, - не терпиться чимшвидше розвалити Iмперiю, щоб на її руїнах створити державу Конорiв.
         - Iмперiя рано чи пiзно розпадеться, - з запалом заперечив Флавiан, усiвшись на свого улюбленого коника. - Ви самi себе обманюєте, вважаючи слованiв єдиним народом. Я вже не кажу про те, що Захiдний Край населяють не однi лише словани.
         - Твоя правда, - погодився Стоїчков, - розпад Iмперiї неминучий. Проте i для Конорiв, i для простих людей буде краще, якщо вона не загине у вогнi мiжусобиць, а буде мирно роздiлена. Ви, радикали, занадто прямолiнiйнi й нетерплячi... А втiм, слiпота так званих помiркованих ще небезпечнiша. Вони вiдмовляються зрозумiти, що їхнi нащадки не стануть чекати, поки бiльшiсть князiвств очолять Конори. Щойно вiдчувши свою силу, вони спробують захопити владу в Iмперiї, що неминуче призведе до вiйни. В жодному разi не можна допустити вiдкритого протистояння мiж Конорами та простими людьми, бо це обернеться великим лихом i для тих, i для iнших.
         - I що ж ви пропонуєте? - запитав Флавiан.
         - План Дункана полягає в тому, щоб забезпечити появу в кожному реґiонi впливового князя з нашого роду i створити передумови для майбутнього подiлу Iмперiї на кiлька королiвств на чолi з королями-Конорами. Ми вже маємо князя Мишковицького i спадкоємцiв двох князiвств - Iстрiї та Далмацiї. Крiм того, у княгинi Iстрiйської є три дочки, а в княгинi Далмацiйської - двi. Наразi ми шукаємо для них гiднi пари серед старших княжих синiв.
         Жiнка на iм'я Альса ствердно кивнула:
         - Я вже маю на оцi кiлька кандидатур. Найперспективнiша з них - онук князя Лакiйського. Незабаром мають розпочатися офiцiйнi переговори про заручини. - Вона звернула погляд на Флавiана. - Нам з тобою ще не випадало зустрiчатись, але напевно ти чув про мене. Я Зарена Шубич, княгиня Iстрiйська. В Радi я посiла мiсце сестри.
         - Радий нашому знайомству, панi Зарено, - чемно мовив Флавiан.
         - Тiльки не треба 'панi', - сказала княгиня. - Тут, у Радi, ми звертаємось один до одного просто на iм'я, часом додаємо 'брат' чи 'сестра', незважаючи на рiзницю в вiцi. Взагалi, за традицiєю слiд використовувати iмена дiтей Конора-пращура, але ми рiдко дотримуємося цього звичаю i, як правило, лише нашого Голову називаємо Дональдом.
         - Зрозумiло, - вiдповiв Флавiан, з цiкавiстю розглядаючи тiтку Марiки та Стена.
         Зарена Шубич нiчим не нагадувала свою старшу сестру, блискучу красуню Iлону. Зовнiшнiсть у неї була найзвичайнiсiнька, i це геть спростовувало всi балачки про те, буцiм старий хитрий лис Лодислав Шубич, чиє шляхетське походження було вельми сумнiвним, зумiв порiднитися одразу з двома могутнiми князями лише завдяки неймовiрнiй красi обох своїх доньок. Принаймнi князь Далмацiйський точно керувався iншими мiркуваннями, коли вирiшив стати зятем найзаможнiшого купця пiвдня Iмперiї, старшини тамтешньої торгiвельної ґiльдiї. Та хоч там як, а треба визнати, що Лодислав Шубич непогано попрацював задля втiлення свого власного плану...
         Тут Флавiановi спало на думку, що подальша реалiзацiя цього плану неодмiнно зачепить i Марiку, якiй Рада шукатиме нареченого з-помiж князiв Iмперiї або їхнiх спадкоємцiв. Слiдом за тим вiн згадав про своє нещодавнє вiдкриття i враз засумував.
         Стен здогадався, що коїться на душi у Флавiана, i поспiхом заговорив:
         - А тепер ми можемо ознайомитися з усiма матерiалами стосовно плану Дункана?
         - Безперечно, - кивнув Стоїчков. - Пiсля сьогоднiшнiх зборiв я поверну їх до загального архiву. А поки продовжимо. План Дункана передбачав зведення на iмператорський престол князя Всевлада Мишковицького, який за час свого правлiння пiдготував би мирний роздiл Iмперiї на дев'ять, за кiлькiстю земель, королiвств.
         Стен скептично промовив:
         - Цiкаво, як поставився б до цього плану мiй батько?
         - Вiн визнавав його слушнiсть. Хоча й не був у захватi вiд перспективи стати гробарем Iмперiї.
         - Ого! - не стримався Стен. - То вiн знав про все?
         - Так, знав. I навiть брав участь у розробцi плану Дункана. Твiй батько, Стенiславе, був мудрою людиною i розумiв, що це єдиний спосiб вiдвернути кровопролитну вiйну мiж Конорами та простими людьми. А що ж до розпаду Iмперiї, то зрештою вiн мусив визнати, що хисткий мир мiж дев'ятьма королiвствами таки кращий за постiйний розбрат у єдинiй державi.
         - I рiч навiть не в тому, - знову втрутився Флавiан. - Я вже казав i повторюю ще раз, що Iмперiя приречена. В рiзних її землях поступово формуються окремi слованськi народи, i цей процес розпочався аж нiяк не вчора. Попри єднiсть мови - та й вона, будьмо вiдвертi, єдина лише в книжковому варiантi, на якому ми зараз спiлкуємося, - тi ж гальськi словани дуже вiдрiзняються вiд слованiв, скажiмо, поморських, влошських або полянських. Поки всi захiднi словани мали спiльну мету - завоювання, а потiм утвердження своєї влади на пiдкорених територiях, - їм було не до серйозних внутрiшнiх конфлiктiв. Проте останнiм часом князiвськi чвари стають дедалi запеклiшими, а суперництво рiзних земель чимраз бiльше нагадує протистояння не надто дружнiх держав. Що буде далi, передбачити неважко. Якщо протягом найближчих десятилiть не вжити рiшучих заходiв, Iмперiя захiдних слованiв зруйнується сама по собi - i з набагато гiршими наслiдками.
         - Цiлком згоден з тобою, Флавiане, - промовив чоловiк, що на вiдкриттi зборiв назвався Манеманом. - До речi, будьмо знайомi: мене звати Любомир Жих. До твоєї появи я був єдиним членом Ради з-поза меж Iмперiї. У нас на Сходi словани з рiзних князiвств не визнають один одного за своїх i постiйно воюють мiж собою. Вiдколи два сторiччя тому розпалося Славинське Царство, нашi князi ведуть нескiнченну боротьбу за сфери впливу, i вже багато поколiнь моїх спiввiтчизникiв не знають, що таке мирне життя. Не можна допустити, щоб це повторилося i в захiдних землях.
         Стен знизав плечима.
         - Ну, припустiмо, ви з Флавiаном справдi маєте рацiю. Але тепер уже нiяк не вийде розчленувати Iмперiю згори, руками нового iмператора. Мiй батько загинув, а будь-хто iнший з реальних претендентiв на корону цього робити не стане.
         - А нас не цiкавлять тi, кого ти назвав реальними претендентами, - сказала Зарена Шубич. - Бо наступним iмператором Захiдного Краю станеш ти, Стенiславе. I саме тобi належить вiдiграти провiдну роль у здiйсненнi плану Дункана.
         Стен розгублено втупився в свою тiтку, кiлька разiв моргнув, а потiм голосно розсмiявся.
         - Я?! Але ж це... це просто безглуздо!
         Анте Стоїчков похитав головою:
         - Зовсiм не безглуздо, Стенiславе. Аж нiяк не безглуздо. I нiтрохи не смiшно.
         Спокiйний тон Голови Ради протверезив Стена. Вiн миттю урвав свiй смiх i нiяково потупив очi.
         - Вибачте, брати та сестри. Я просто хотiв сказати, що мене не оберуть iмператором. Нiзащо. Нiколи.
         - Це занадто катеґоричне твердження, - долучився до розмови Дражен Iвашко, вiдомий златоварський лiкар, на чию майстернiсть хворi покладалися бiльше, нiж на милiсть Спасителя, i чиїми послугами до останнього свого подиху користався небiжчик iмператор. - Пiсля загибелi твоїх батькiв ми, певна рiч, переглянули план Дункана i змiнили його.
         - Пiд мене?
         - Атож, пiд тебе. - Iвашко трохи помовчав, явно вагаючись, говорити йому далi чи нi. - I ще одне, Стенiславе. Я часто помiчав у твоєму поглядi невисловлене прохання: чому б менi не спровадити Михайла до пекла, де чорти його вже зачекалися. Зiзнаюсь, що часом мене долала така спокуса. I не стану виправдовуватися обов'язком лiкаря перед пацiєнтом, бо я збирався умертвити Михайла пiсля закiнчення тiєї бездарної вiйни зi Свереґом - Рада вважала цей момент найвдалiшим для обрання твого батька iмператором. Та коли князь Всевлад загинув, ми ухвалили прямо протилежне рiшення: Михайло мусить жити так довго, як це взагалi можливо, i останнi три роки я раз по раз буквально витягав його з могили. Але до нескiнченностi так тривати не могло. Зрештою його орґанiзм не витримав, i вiн помер тихо, без мук, так i не прокинувшись пiсля чергового нападу. Звичайно, було б бажано затягти його агонiю ще на кiлька рокiв. Утiм, так чи iнакше, свого ми досягли.
         - Тобто, - збагнув Стен, - ви чекали, щоб я подорослiшав?
         - I не тiльки цього, - сказав Стоїчков. - Тепер Чеслав добрав смаку верховної влади i ладен на все, аби втримати її. Якраз до цього ми прагнули.
         - За нашою iнформацiєю, - пiдхопив Дражен Iвашко, - Чеслав має намiр вiдразу пiсля батькового поховання проголосити себе iмператором, спираючись на пiдтримку прихильних до нього князiв та значної частини населення Схiдного Немету й Пiвнiчного Помор'я. За останнi чотирнадцять рокiв тамтешнi мешканцi звикли, що Чеслав править ними, i його самовiльне коронування сприймуть за цiлком природну рiч. Вiн же, в свою чергу, не дуже сподiвається захопити владу в усьому Захiдному Краї й цiлком задовольниться центрально-схiдними та пiвнiчними теренами Iмперiї.
         - Фактично, - продовжила Зарена Шубич, - Чеслав планує те ж саме, що й ми - подiл Iмперiї на кiлька королiвств. Вiн ладен укласти мирову угоду з найвпливовiшими князями заходу, пiвдня та пiвденного сходу i, в обмiн на їхню пiдтримку, надати їм усю повноту влади в реґiонах. Проте нас, Конорiв, це не влаштовує. Роздiл Iмперiї слiд ретельно пiдготувати i провести з таким розрахунком, щоб на чолi новоутворених королiвств стали чоловiки з нашого роду. Тому ти, Стенiславе, виступиш проти Чеславових зазiхань i очолиш боротьбу за єднiсть держави. А коли скинеш узурпатора i врятуєш вiд розпаду Iмперiю, князi будуть змушенi проголосити тебе новим iмператором. Вони просто не матимуть iншого вибору.
         Стен так i завмер з роззявленим ротом.
         Вражений Флавiан пробурмотiв:
         - Оце так-так! - Вiн похитав головою. - А я ще вважав себе спритним iнтриґаном. Куди менi до вас!..

    Роздiл 7
    Викриття

         Марiка поверталася додому в чудовому настрої. Вже давно минули часи, коли пiсля Алiсиних обiймiв вона почувалася нiяково, тепер нiщо не затьмарювало її спогадiв про цi чарiвнi й захопливi хвилини. Єдино Марiка шкодувала, що вони так рiдко бувають удвох... Та це нiчого. Скоро все змiниться.
         Марiка твердо вирiшила нiкуди не їхати з Мишковича. Навiть якщо Стен викине з голови дурну думку про Златовар i збереться до Лютицi виборювати королiвський титул, вона однаково залишиться вдома i, за братової вiдсутностi, зможе частiше вiдвiдувати батька та Алiсу. А думка про майбутнє з'ясування стосункiв зi Стеном нiтрохи не лякала її, лише розпалювала азарт. Марiка вже звикла, що брат зазвичай поступається їй у суперечках i вже наперед смакувала свою чергову перемогу - тим бiльше приємну, що наразi йшлося не про якiсь там дитячi витребеньки, а про дуже серйознi й важливi речi.
         Вийшовши з порталу, Марiка негайно деактивувала його й запалила в кабiнетi маґiчний свiтильник, бо було ще досить темно. Потiм повернулася до стiни й поправила ґобелен, щоб вiн висiв так, як завжди. Тепер їй залишалося сходити до ґардеробної, зняти i сховати тамтешнiй одяг разом з ляльковою головою, що замiняла її в лiжку, натомiсть лягти самiй i, може, трохи подрiмати, поки покоївка прийде її будити.
         Марiка рушила була до дверей, аж раптом вони самi розчинилися, i на порозi з'явився Стен. Круглими вiд подиву очима вiн витрiщився на сестру, а вона, впустивши з переляку сумочку, розкрила рота в беззвучному скрику.
         - Ти?.. - через силу витиснув з себе брат. - Заради Отця! Що в тебе за вбрання?
         Марiка приречено зiтхнула.
         'От i все,' - сумовито подумала вона. - 'Погралися й годi...'
         Тим часом Стен пiдiйшов до неї ближче i з нiг до голови змiряв її прискiпливим поглядом.
         - Паскудство! - винiс вiн остаточний вердикт.
         - Тобi справдi не подобається? - запитала Марiка, вiдчайдушно намагаючись зберегти гарну мiну при поганiй грi.
         - Це ж непристой... - Тут Стен осiкся. - Але стривай! Як ти тут опинилася? Я вже цiлу годину чекаю в твоїй спальнi, i ти не могла... - Вiн знову замовк i втупився поглядом у ґобелен. - Хай йому чорт! Невже?..
         Стен вiдсунув сестру вбiк, пiдступив до ґобелена, вiдхилив його й торкнувся долонею до зовнiшнього контуру. Марiка похнюпилася. Останнiй шанс ще якось викрутитися, не розкриваючи таємницi порталу, було втрачено. Вона сама його згаяла, розгубившись.
         'А бодай мене покорчило!' - подумки вилаялася Марiка. - 'Треба було влаштувати iстерику, вiдволiкти його увагу. А тепер... Усе, гаплик!'
         Брат, хоч i чекав на неї в спальнi, не вiдчув, як портал працював, бо спецiально не прислуховувався. Також вiн жодним маґiчним чином не мiг визначити, коли востаннє ним користувалися, оскiльки не мав до нього доступу. А Марiка вмiла переконливо брехати i, напевно, змогла б придушити в самому зародку братовi пiдозри щодо порталу - якби не одна неприємна обставина. Пiд час переходу каменi в арочнiй частинi вiдчутно нагрiвалися й охолонути ще не встигли.
         - Отакої! - Стен прибрав руку з каменiв, повернувся до Марiки, взяв її за пiдборiддя й пильно подивився їй в очi. - Хто налаштував на тебе портал?
         - Нiхто. Я... я сама...
         - Сама? - недовiрливо перепитав брат. - Як це?
         - Не знаю. Правда не знаю. Можливо, коли я була ще малою, мама частково налаштувала на мене портал, а я лише довела справу до кiнця.
         Стен гмикнув.
         - Отак сюрприз!.. I довго це триває?
         Брехати не було сенсу, i Марiка чесно вiдповiла:
         - Три роки. Вже понад три роки.
         - Прокляття! - Стен до болю закусив губу.
         Мiж ними запала прикра мовчанка. Марiка нервово шарпала ґудзик жакетки. Вона розумiла, що невдовзi Стен збереться на думках i влаштує їй справжнiсiнький допит. I коли вже так склалося, що вiн упiймав її на гарячому, то тепер не вiдступить, поки не доб'ється правди. То, може, сказати, що вона має коханця? Це саме те, чого брат очiкує i так боїться почути...
         - Вiдкривай, - глухо промовив Стен.
         - Що?
         - Портал вiдкривай, що ж iще. Ми разом пiдемо туди, де ти щойно була.
         Марiка рiшуче похитала головою:
         - Нi, Стене. Вибач.
         Сестрина впертiсть не на жарт розiзлила його.
         - Ти вiдмовляєшся?!!
         - Так. - Марiка поклала руки йому на плечi. - Ну, прошу, забудь про це. Повiр, так буде краще для нас обох.
         - Це менi вирiшувати, як буде краще для нас обох, - сказав Стен i рiзко, майже грубо, вiдштовхнув вiд себе Марiку. - Востаннє тебе питаю: вiдкриєш портал?
         - Нi.
         - Ну, що ж... - Вiн вiдступив на крок i спрямував замислений погляд на ґобелен. Лише зараз Марiка помiтила, який стомлений i розгублений вигляд у брата. Здавалося, за цю нiч вiн постаршав рокiв на десять. Невже через неї? Та нi, навряд...
         - Отже так, - пiсля паузи заговорив Стен. - Сьогоднi ж портал буде замуровано. Також я накажу забити дверi кабiнету, а ти негайно переселишся в iншi покої.
         Марiчине серце впало. Як же вона буде без порталу? Що станеться з її батьком? Без її допомоги вiн... А втiм, нi. Сер Генрi не залишиться без її допомоги. Тут, у Мишковичi, Марiка знайде доступ до порталу, i навiть не до одного. Попросить про послугу Боженку Корач, якiй батьки ще з дванадцяти рокiв дозволили користуватися порталом i яка за пару тамтешнiх туфель погодиться покривати її. А можна звернутися до молодого Мiха Чiрича, трохи пококетувати з ним, i вiн буде ладен на все. I ще спадало на думку кiлька варiантiв. У будь-якому разi, Марiка зможе реґулярно навiдуватись у Норвiк, зустрiчатися з батьком у старовиннiй бiблiотецi, проводити там лiкувальнi процедури...
         Але це все. Їй не вдасться вiдлучатися надовго, її зустрiчi з сером Генрi будуть короткими, а про зустрiчi з Алiсою взагалi можна забути... Нi, так не годиться! Зовсiм не годиться...
         - Будь ласка, братику, - заблагала Марiка. - Не треба цього робити. Ну, будь ласочка...
         - Я так вирiшив, сестро, - суворо вiдповiв Стен. - Я твiй старший брат i маю дбати про тебе. Я не можу допустити, щоб ти проводила ночi хтозна де... i хтозна з ким. - В останнiх братових словах виразно вчувалася гiркота.
         - А якщо... - несмiливо почала Марiка. - Якщо я скажу тобi, якщо заприсягнуся, що в мене немає нiякого коханця. I не було. Тобi не конче вiрити менi на слово. Запроси лiкаря, хай перевiрить, чи я незаймана. Або сам перевiр - я не заперечую.
         Стен був такий збентежений i шокований цiєю пропозицiєю, що його обличчя аж запашiло.
         - Не верзи дурниць, Марiко! Ти ж чудово розумiєш, що я цього не зроблю. Я дуже люблю тебе й поважаю, щоб так принижувати.
         Вiдчувши пiд ногами хай i вельми хисткий, але хоч якийсь ґрунт, вона вiдразу перейшла в наступ:
         - Якщо ти справдi любиш i поважаєш мене, то мусиш менi довiряти. Коли я кажу тобi, що не вчинила нiчого негiдного, отже, так воно i є.
         Цей арґумент трохи остудив Стенiв запал. Вiн почухав потилицю й подивився собi пiд ноги.
         - Але ж... Довiра має бути взаємною, сестричко. Якщо ти насправдi... ну, розумiєш, про що я... то чому не хочеш сказати, куди ходиш уночi? Погодься, це дуже пiдозрiло. I твоє безсоромне вбрання... i все iнше. Можливо, ти, сама про те не пiдозрюючи, сплуталася з поганими людьми. Я непокоюся за тебе.
         - Не треба непокоїтись. Люди, з якими я, за твоїм висловом, сплуталася, достойнi й шанованi. А що ж до вбрання, то там, де я буваю, так одягаються всi поряднi дiвчата.
         - Та де ж, урештi, ти буваєш? - вигукнув Стен. - У якому кiнцi свiту поряднi дiвчата вдягаються як... як шльондри!
         Марiка вiдчула: ще трохи - i брат знову вибухне. На кiнчику язика в неї вертiлося одне закляття, яке брат не зможе вiдбити i яке, не завдавши йому шкоди, хвилин на п'ять цiлковито знерухомить його. Цього цiлком вистачить, щоб знову вiдкрити портал i втекти до Норвiка. Звичайно, вона щодня зв'язуватиметься зi Стеном, надсилатиме йому повiдомлення, що з нею все гаразд, але не стане повертатися, доки брат не перебiситься i не визнає за нею право на самостiйне життя. А тим часом Марiка мешкатиме в сера Генрi, остаточно вилiкує його, поверне йому сили та здоров'я. Крiм того, щодня i щоночi вона буде з Алiсою, їм бiльше не доведеться дорожити кожною хвилиною, вони матимуть удосталь часу одна для одної...
         Проте такий вчинок означатиме цiлковитий розрив зi Стеном. Певна рiч, вони й далi залишатимуться рiднею, але теперiшньої близькостi мiж ними вже нiколи не буде. А Марiка дуже цiнувала свої стосунки з братом i не хотiла їх руйнувати. Зрештою, втеча - це крайнiй захiд, i вона зможе вдатися до нього пiзнiше, коли обставини складуться так, що не залишиться iншого виходу. Ну а зараз... Що ж, нiчого не вдiєш. Доведеться обирати з двох лих менше. Хоча братовi буде боляче...
         - Будь ласка, Стене, не примушуй мене. Просто повiр менi на слово. Так буде краще для нас обох. I передовсiм - для тебе.
         - Для мене буде краще, коли ти скажеш правду.
         - Востаннє прошу тебе...
         - А я наполягаю!
         Марiка гiрко зiтхнула.
         - Ну, раз так... - I скоромовкою випалила: - Я була в батька.
         Стен кривився, мовби з'їв щось кисле.
         - Дуже дотепно! - Вiн пирхнув. - I зовсiм не смiшно.
         Марiка жалiсливо подивилася на нього.
         - Я кажу не про твого батька, Стене. А про мого.
         На якусь мить їй здалося, що вона мимоволi привела в дiю своє закляття. Стен завмер, як паралiзований, ноги йому пiдкосилися, але вiн таки змiг устояти, дошкандибав до найближчого стiльця й важко всiвся на нього, втупившись бездумним поглядом у протилежну стiну.
         - Даруй, Стене, - тихо сказала Марiка. - Я ж попереджала...
         - Залиш мене... Зараз же!
         Марiка мовчки кивнула - радше собi, нiж йому, - i вийшла з кабiнету, зачинивши за собою дверi.
         У спальнi напiвсили горiв вправлений у люстру маґiчний свiтильник. На лiжку були безладно розкиданi подушки, зiм'ята ковдра лежала на пiдлозi, а лялькова голова знайшлась аж у дальньому кутку кiмнати.
         'Братик добряче лютував,' - подумала Марiка, скидаючи жакетку.
         Також вона скинула спiдницю та блузку, закуталась у просторий довгий халат, а своє тамтешнє вбрання вiднесла в ґардеробну, якнайдалi вiд Стенових очей. Повернувшись до спальнi, Марiка вмостилася на краю лiжка i стала чекати на брата.
         Стен вийшов з кабiнету хвилин за десять по тому. Вiн був неприродно блiдий i так само неприродно спокiйний. Присiвши поруч iз сестрою, запитав:
         - Де живе... цей чоловiк?
         Марiка вмить насторожилася:
         - Навiщо вiн тобi?
         Стен змучено посмiхнувся:
         - Не турбуйся, сестричко, я не збираюся зводити з ним рахунки. Правду кажучи, я давно був готовий до того, що в нас, можливо, рiзнi батьки... - Вiн чи то зiтхнув, чи то схлипнув. - А проте менi боляче. Як мама могла!..
         - Вона не винна, братику. Серцю не накажеш.
         Стен обiйняв її за плечi й пригорнув до себе. Марiчине волосся було шовковистим на дотик i п'янким на запах. 'Якщо в нас рiзнi батьки,' - несподiвано для самого себе подумав Стен, - 'то чому не рiзнi матерi? Яка несправедливiсть!'
         - Я це розумiю, рiдна. Шлюб наших... моїх батькiв було вкладено за розрахунком. Хитромудра полiтична гра... Але мiй батько дуже кохав нашу маму.
         - На жаль, без взаємностi, - сказала Марiка, мiцнiше притулившись до брата. - I вiн добре це знав. Думаю, вiн також знав, що я не його дочка. Однак завжди гарно до мене ставився, жодного разу не кривдив.
         - Вiн душi в тобi не чув, - пiдтвердив Стен. - А той... твiй справжнiй батько любить тебе?
         - Вiн каже, що я повернула йому сенс життя. I я в це вiрю... А чому ти питаєш?
         - Хочу знати, чи можна на нього покластися.
         - Звичайно, можна. Задля мене вiн ладен на все. Ми знайомi вже три роки, - Марiка мало не додала 'тутешнi', - i для нього я найважливiша людина в свiтi. А що?
         - Та от я думаю, - промовив Стен повiльно й нерiшуче. - Рiч у тiм, що потрiбно надiйне мiсце, де ти була б у безпецi, поки не скiнчиться вся ця колотнеча довкола корони. Тiтка Зарена пропонує забрати тебе до себе в Люблян, але там, як i в Мишковичi, вистачає iмперських шпигунiв. От якби я був упевнений, що твiй батько зможе захистити тебе...
         Марiка пiдвела голову i недовiрливо поглянула на брата. Про таке вона й мрiяти не смiла! Невже Стен справдi над цим думає? Чи, може, в його словах криється якась пастка?..
         - Ти серйозно, Стене?
         - Дуже серйозно. - У брата був такий стурбований вираз обличчя, що всi Марiчинi пiдозри розвiялися. - Ти навiть не уявляєш, як усе серйозно. Скоро почнеться така буча, що й чортам гидко стане. Рада... - Стен запiзнiло прикусив язика.
         - Я знаю про Раду Дванадцяти, - сказала Марiка. - I про тебе знаю. I про тiтку Зарену. I що мама була в Радi, також знаю.
         Стен розгублено похитав головою:
         - Я вже нiчому не дивуюся. Забагато сюрпризiв для одного дня... Але як ти довiдалася?
         - Через мамин портал я можу вiльно потрапити до Зали Дванадцяти, - пояснила Марiка. - Тiльки не питай, як це вийшло, я уявлення не маю. Можу i квит - шлях для мене вiдкритий.
         Стен устав i пройшовся по кiмнатi, потираючи долонею лоба.
         - Просто неймовiрно! Ти оживила мамин портал, потрапила до Зали Дванадцяти, пошивши нас у дурнi... То, може, ти й Архiвний Кристал читаєш?
         - Так.
         Стен iз зiтханням опустився на низенький пуф бiля лiжка.
         - Мабуть, я здивувався б, якби ти сказала 'нi'. I не повiрив би.
         Якийсь час вони мовчали, обмiнюючись поглядами. Нарештi Марiка запитала:
         - То що ж Рада?
         - Вони замислили велику гру. Виявляється, ще наш дiд Лодислав... - почав був Стен, та раптом замовк. - Е нi, так не годиться. Зараз твоя черга. Розкажи про свого батька. Хто вiн такий? Я знаю його?
         - Не знаєш i не можеш знати. Його звати Генрi МакАлiстер, вiн шотландський барон...
         - Хто? Який? - перебив її спантеличений Стен. - Що за дивне iм'я? 'Мак', якщо не помиляюся, ґойдельською означає 'син'. Невже вiн з Ґойдельських островiв?
         - I так, i нi, - обережно вiдповiла Марiка. - Вiн з островiв, але не з Ґойдельських, а з Британських.
         - Нiколи про такi не чув.
         - I не мiг чути. Розумiєш... як би це сказати?.. Коротше, мiй батько живе не в цьому свiтi.
         Стен здивовано скинув брови.
         - Як так?
         - Ну, словом... Ти ж знаєш, що казав Конор-пращур про своє походження?
         - Що вiн прибув з iншого свiту?
         - Атож. I це чиста правда. Крiм нашої, iснує iнша земна куля, довкола якої обертається своє сонце, свiй мiсяць, свої планети та зорi. - Марiка не наважилася одним махом спростовувати всi космолоґiчнi уявлення брата. - Батько вважає, що таких свiтiв безлiч.
         Стен енерґiйно скуйовдив своє волосся.
         - Здурiти можна! - промовив вiн. - Менi в це важко повiрити.
         - Проте це правда, Стене.
         - Я вiрю тобi, сестричко. У тiм-то й рiч, що вiрю. Виходить, слова Конора про iнший свiт слiд розумiти буквально... Але стривай! Конор казав, що там, звiдки вiн прийшов, чари забороненi.
         Марiка вже була готова до цього запитання. Вона вирiшила не розповiдати братовi про мертвий дар сера Генрi та iнших його родичiв, що було не найкращою характеристикою для того свiту. Рано чи пiзно Стен таки дiзнається про це, але спершу нехай дозволить їй перечекати неспокiйнi часи в батьковому свiтi. А потiм йому буде непросто забрати своє слово назад.
         - За часiв Конора в тому свiтi простi люди переслiдували чаклунiв, - почала свою вигадану (а втiм, не таку вже й вигадану) розповiдь Марiка. - Їхня Церква, як, власне, й наша, вважала маґiю диявольським промислом, але там iснувала особлива орґанiзацiя, що називалась Iнквiзицiєю. Вона безжально винищувала всiх єретикiв та чаклунiв з вiдьмами, i тому наш предок Конор МакКой...
         - Це було його повне iм'я?
         - Так. Конор МакКой, син Брюса МакКоя. Вiн, рятуючись вiд переслiдування, втiк до нашого свiту. Я не знаю, яким чином йому це вдалося. Можливо, вiн володiв знаннями, якi вважав занадто небезпечним, щоб передавати своїм дiтям. Чи, може, це вийшло в нього випадково.
         - А наша мати? Як вона потрапила до того свiту?
         - Теж не знаю. Батько пригадує, що одного разу мама розповiдала йому, як вiдкрила давнiй портал Конора. Але тодi вони ще погано розумiли одне одного, i батько збагнув лише те, що мама сама була вражена своїм вiдкриттям.
         - Вiн з нашого роду?
         Марiка ствердно кивнула:
         - Його предок по чоловiчiй лiнiї був двоюрiдним братом Конора МакКоя.
         Стен поринув у глибоку задуму. Марiка здогадувалася, що вiн вирiшує важку для себе дилему: йому хотiлося вiдвiдати той свiт, побачити все на власнi очi - але, з iншого боку, його не надихала перспектива зустрiчi з материним коханцем. Можливо, згодом...
         - Не до вподоби менi твоя розповiдь про переслiдування, - врештi озвався брат, i Марiка зрозумiла, що до пори до часу iнспекцiя вiдкладається.
         - Це було давно, - заспокоїла вона Стена. - А зараз там мало знайдеться людей, що вiрять у чари. Вони вважають це бабусиними казками. Якби я надумала довести, що є вiдьмою, менi б довелося дуже постаратися. Та й навiть тодi мене, найпевнiше, визнали б просто вправною штукаркою. Дим та дзеркала - як там кажуть у таких випадках.
         - Що ж, тим краще. Схоже, зi своїм батьком ти будеш у бiльшiй безпецi, нiж iз тiткою Зареною. Шпигуни Чеслава там тебе точно не знайдуть.
         - Невже все так погано, Стене?
         Вiн важко зiтхнув:
         - Не те слово, люба. Справи такi кепськi, що гiрше нiкуди...

    Роздiл 8
    Небажана зустрiч

         'Ну, все! Це вже востаннє,' - думала Марiка, стоячи перед дзеркалом у фамiльнiй бiблiотецi батькового замку i струшуючи зi свого одягу дрiбнi порошинки пилу.
         Так само вона думала й чотири днi тому. Робота над порталом в Алiсинiй спальнi наближалася до завершення, i Марiка була певна, що для наступної зустрiчi зi Стеном їй уже не доведеться йти в старе крило замку, потай вiд стороннiх очей пробиратися в бiблiотеку i спускатися крутими кам'яними сходами до пiдземної комiрчини, де був портал Конора МакКоя. Але обставини склалися так, що Марiка мусила зустрiтися з братом ранiше, нiж вони домовлялися, а новий портал ще не було налагоджено.
         Стен поспiхом залишав Цервениград, вiльне торгiвельне мiсто, розташоване на перетинi Галосагу, Влохiї та Пiвденного Немету, де вiн провiв пiвтора мiсяцi, збираючи пiд свої прапори противникiв князя Чеслава Вишиградського, що самовiльно проголосив себе iмператором Захiдного Краю. За цей час до його власної армiї долучилися вiсiм князiв зi своїми вiйськами, а також понад два десятки добровольчих полкiв з тих князiвств, чиї правителi на словах пiдтримували єднiсть Iмперiї, але не квапилися довести це справами.
         Князi, що зiбрались у Цервениградi, беззастережно визнавали Стена своїм ватажком. Кожен з них, не маючи достатньо авторитету, щоб особисто претендувати на iмператорську корону, розраховував отримати чималий зиск вiд Стенового сходження на престол. Тi ж князi, що вважалися найiмовiрнiшими претендентами на корону, зараз сидiли по своїх столицях i нервово кусали лiктi вiд досади, що не вони очолили боротьбу проти Чеслава. Захопившись планами створення власних королiвств, вони згаяли слушну нагоду, а коли похопилися, то всiєю iнiцiативою вже заволодiв Стен. Намагатися перехопити в нього лiдерство iншi князi-претенденти не ризикнули, а просто приєднатися до нього не захотiли. Тепер їм залишалося тiльки чекати й пильно стежити за розвитком подiй.
         Тим часом як Стен збирав у Цервениградi сили, Чеслав у Златоварi нервував i всiма правдами та неправдами намагався схилити на свiй бiк тих князiв, що оголосили про свiй нейтралiтет. Та врештi пасивне протистояння закiнчилося, i об'єднана армiя на чолi з князем Стенiславом Мишковицьким вирушила в похiд.
         Власне, вiдбуття готувалося вже давно, але в зв'язку з останнiми подiями його довелося прискорити. Як стало вiдомо, Чеслав удався до вельми ризикованого кроку i спорядив половину вiрного йому вiйська на перехоплення зведеної армiї пiвденцiв, яка пiд проводом князя Далмацiйського прямувала на пiвнiчний захiд, щоб в околицях Данузвара приєднатися до основних сил противникiв узурпатора. У вiдповiдностi з цим планом, Стен та його союзники мали покинути Цервениград лише за тиждень, проте з огляду на новi обставини вони мусили вирушити негайно, щоб вчасно прийти на допомогу пiвденцям. Саме на факторi часу ґрунтувався хитрий розрахунок князя Чеслава - але, на свою бiду, вiн уявлення не мав, що у Стеновому розпорядженнi є швидший i надiйнiший спосiб зв'язку, нiж гiнцi чи поштовi голуби...
         Марiка провела з братом майже пiвтори години, вони прагнули якнайповнiше насолодитися товариством одне одного, бо вiдтепер уже не зможуть бачитися та часто, як досi. У Цервениградi Стен мешкав у будинку мiсцевого купця Арпада Савича, члена Ради Дванадцяти, i портал завжди був до його послуг. А пiд час походу доведеться вдовольнятися рiдкими та короткими зустрiчами в тих випадках, коли вiйсько зупиниться на привал у мiстi або селищi, де мешкає бодай один Конор - та й то не кожен, а лише той, кому можна довiряти.
         I тим важливiше, твердила собi Марiка, чимшвидше завершити налагодження порталу, щоб Стен не гаяв дорогоцiннi хвилини в очiкуваннi, поки вона дiйде до бiблiотеки, а потiм ще спуститься в пiдземелля - i це не рахуючи часу, потрiбного їй для того, щоб спершу навiдатися в Мишковар i перевдягтися в нормальне тамтешнє вбрання. А коли запрацює новий портал, вони вже зможуть зустрiчатися в Алiсинiй кiмнатi. Власне, Марiка ще вiд самого початку пропонувала братовi самому приходити в Норвiк. Стен знав про дивну рiзницю в плинi часу мiж двома свiтами i погоджувався, що так вони зможуть довше бути разом, але постiйно знаходив якийсь привiд, щоб не змiнювати мiсце зустрiчi. I Марiка розумiла чому - вона сама мала необережнiсть проговоритися братовi, що майже всi побачення їхньої матерi з сером Генрi вiдбувалися в цiй бiблiотецi, а Стен аж нiяк не палав бажанням опинитися в кiмнатi, де роками коїлася така болюча для нього подружня зрада...
         На цю думку Марiка сумно всмiхнулася, машинально поправила зачiску i, дiставши з кишенi ключа, рушила до виходу. Бiля дверей вона зупинилась i, перш нiж вiдчинити їх, уважно прислухалася. Iнодi Марiка забувала це робити, i в таких випадках обов'язково з кимось зустрiчалася. А коли перевiряла, то зазвичай коридор був порожнiй.
         Утiм, цього разу обережнiсть виявилася не зайвою. Зовнi хтось був. I цей 'хтось' стояв попiд стiною коридору, прямо навпроти дверей бiблiотеки. Марiка вирiшила трохи зачекати, але 'хтось' нiкуди не йшов, навiть не рухався з мiсця.
         Так минуло хвилин п'ять. Ситуацiя не змiнювалася i це насторожувало. З якого побиту 'хтось' так уперто стирчить бiля замкнених дверей, ще й у холодному, неопалюваному коридорi? Чого вiн чекає? Чи, може, кого? Невже її?..
         Марiка пiдiйшла до масивного письмового столу XIX сторiччя i пiдняла зi старомодного телефонного апарату слухавку. Гудка не було - як на лихо, внутрiшнiй зв'язок знову вийшов з ладу. Кiлька разiв натиснувши й вiдпустивши важiль, Марiка розчаровано повернула слухавку на мiсце. Поганивши себе за те, що не прихопила з собою мобiльного телефону, вона зосередилась i спробувала подумки викликати Алiсу.
         Марiка, мабуть, дуже здивувалася б, якби отримала вiдповiдь. Звiдси до житлового крила було далеченько, а кузина ще кепсько володiла мистецтвом обмiну думками, яке тут (поняття 'тут' i 'там' для Марiки щоразу мiнялися мiсцями при переходi з одного свiту в iнший) називали телепатiєю, i могла почути надiслану їй думку лише на вiдстанi не бiльше десяти метрiв.
         'Що ж, нiчого не вдiєш,' - вирiшила Марiка. Вона повернулася до дверей, вiдчинила їх - i вiдразу зрозумiла, що гiсть у коридорi справдi чекав на неї.
         Це був високий ставний хлопець рокiв двадцяти п'яти, свiтлий шатен з синiми очима. Одягнений вiн був просто, без претензiй, але зi смаком. Щоправда, простота його вбрання була оманливою - один лише 'скромний' костюм коштував близько тисячi фунтiв, а непримiтний годинник на його лiвому зап'ястку був золотим 'Ролексом'.
         Побачивши Марiку, хлопець тепло всмiхнувся i сказав:
         - Вiтаю, Марiко. Я вже зачекався тебе.
         Кейт Волш був одним з небагатьох її тутешнiх знайомих, хто правильно вимовляв її iм'я. Марiцi це подобалося. А втiм, їй подобалося в ньому не лише це.
         - Привiт, Кейте, - вiдповiла вона, зачиняючи за собою дверi. - Давно приїхав?
         - Десь годину тому. Шукав тебе, але нiхто, включно з Алiсою, не знав, де ти. Лише Браєн припустив, що ти, можливо, знову замкнулась у бiблiотецi. От я й вирiшив зачекати тут.
         - То це ти стукав? - навмання запитала Марiка.
         - А ти чула?
         - Так, - збрехала вона. - Але не знала, що це ти. Думала, хтось iз обслуги чи екскурсантiв, i не хотiла вiдволiкатися.
         - Я називав себе.
         - Даруй, я не розiбрала. Дверi дуже щiльнi. - Марiка вiдчула, що останнiй арґумент прозвучав не дуже переконливо, i поквапилася змiнити тему. - А з якої нагоди ти так вирядився?
         Завдяки своєму аристократичному вихованню i вродженому тонкому смаку, вона швидко розiбралася в усiх нюансах тутешньої моди i непомильно вiдрiзняла вишукано-скромний одяг вiд просто скромного.
         По всьому було видно, що Кейт чекав на це запитання. Його усмiшка стала аж надто приязною, i Марiка вiдразу збагнула, що Кейтова вiдповiдь їй геть не сподобається. Так воно й сталося.
         - Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Сьогоднi. Вони хочуть познайомитися з тобою.
         Марiка тихо зiтхнула. Кейт уже не вперше намагався заманити її до себе додому. Останнiм часом це стало в них на зразок ритуалу: щоразу вона вiдмовляла йому, а натомiсть погоджувалася пiти з ним до ресторану, в оперу чи в театр. Проте зараз усе було серйознiше - запрошення виходило не вiд Кейта, а вiд його батькiв, якi з цiєї нагоди напевно перепланували свiй день. Вiдмовляти їм було дуже незручно - i Кейт, без сумнiву, розумiв це.
         - Навiщо ти вплутав своїх батькiв? - докiрливо мовила Марiка. - Здається, ми давно все вирiшили. Мiж нами лише дружба - i бiльше нiчого.
         - Ми нiчого не вирiшували, - м'яко, але з упертими нотками в голосi заперечив вiн. - Це ти так вирiшила.
         - А ти погодився зi мною.
         - Я просто пiдкорився твоєму рiшенню, - сказав Кейт i взяв її за руку. Вiд його нiжного доторку Марiка мало не затремтiла. - Та це була лише тимчасова поступка. Я не збираюсь задовольнятися нашими теперiшнiми стосунками.
         'Не змiг узяти штурмом, вирiши брати осадою,' - скрушно подумала Марiка. Вiднедавна вона почала боятися, що довго не протримається.
         - I тому ти покликав на допомогу батькiв?
         - Аж нiяк. Це цiлком їхня iнiцiатива. - Кейт знову всмiхнувся. - I їх можна зрозумiти. Вони обоє, а особливо мама, дуже хочуть побачити дiвчину, яка зводить мене з розуму.
         - Ти сам зводиш себе з розуму, - гостро сказала Марiка. - Не перекладай з хворої голови на здорову.
         Вона познайомилася з Кейтом близько року тому, пiд час його чи то третiх, чи то четвертих вiдвiдин Норвiка. Вiн був старшим братом Джейн, Алiсиної подруги (можливо, вже колишньої подруги, бо три мiсяцi тому вони остаточно розсварились i вiдтодi бiльше не спiлкувалися). За фахом Кейт був iсториком, готувася до здобуття ступеня доктора фiлософiї i спецiалiзувався на Шотландiї часiв Реформацiї. Тому Джейн познайомила його з сером Генрi МакАлiстером, у чиєму родинному архiвi зберiгались унiкальнi документи тiєї доби. Проте пiсля знайомства з Марiкою, Кейтiв iнтерес до Норвiка перестав носити суто академiчний характер. Вiн часто приїздив сюди, сподiваючись знову побачити її, i хоч це йому вдавалося вкрай рiдко, Кейт не мав намiру вiдступати. Вiн швидко здобув прихильнiсть сера Генрi, налагодив дружнi стосунки з Алiсою i став бажаним гостем у домi МакАлiстерiв. А чотири тутешнi мiсяцi тому, коли Марiка з братової згоди оселилася в Норвiку, його наполегливiсть зрештою було винагороджено.
         Тепер Марiка нiяк не могла уникнути зустрiчей з Кейтом. Та й, чесно кажучи, не хотiла їх уникати. Їй подобалось його товариство, з ним було приємно спiлкуватися, вона почувала задоволення навiть вiд самої Кейтової присутностi, i що далi, то дужче її вабило до нього. Останнiм часом Марiка почала розумiти, що колишнi братовi пiдозри, попри її щиру впевненiсть у їхнiй безпiдставностi, так були справедливими. Вона вiдмовлялася виходити за Флавiана не лише через свої стосунки з Алiсою; на те були й вагомiшi причини. Мало не з першої їх зустрiчi Кейт припав їй до душi, i поступово Марiка, сама про це не здогадуючись, закохалася в нього...
         Кейт вiдпустив Марiчину руку й пiдiйшов до дверей бiблiотеки, якi вона ще не встигла замкнути.
         - Коридор не найкраще мiсце для таких розмов, - сказав вiн, вiдчиняючи дверi. - А я ще й змерз, поки чекав тебе. Поговорiмо тут, згода?
         Пiсля секундних вагань Марiка ствердно кивнула. Вона миттю збагнула, що Кейт припустився тактичної помилки, вирiшивши продовжити розмову вiч-на-вiч. I взагалi, йому варто було передати запрошення вiд батькiв у присутностi Алiси - вона пiдтримала б його не лише з ввiчливостi, а ще й тому, що почувала до нього симпатiю. Тодi Марiцi було б ще важче вiдмовитися.
         Ввiйшовши разом з нею до бiблiотеки, Кейт пiдступив до письмового стола, взяв з телефону слухавку, розвернув її й поклав на важiль так, як вiн й мусила лежати. Вiн зробив це без роздумiв, майже автоматично, як людина, що звикла до порядку i не любить, коли щось знаходиться не на своєму мiсцi.
         Марiка раптом вiдчула занепокоєння. Лише зараз їй спало на думку, що з дозволу сера Генрi Кейт часто бував у бiблiотецi, вивчаючи старовиннi книжки та рукописи, i цiлком мiг зняти злiпок з ключа, а потiм виготовити дублiкат. Тодi цiлком можливо, що вiн, не докликавшись її, сам вiдiмкнув дверi й виявив, що всерединi нiкого немає... Хоча, в такому разi, навiщо йому було й далi чекати бiля порожньої бiблiотеки?..
         - Я не розумiю тебе, Марiко, - першим заговорив Кейт, запитливо дивлячись на неї. - Що такого неприйнятного ти знайшла в цьому запрошеннi?
         - А хiба не ясно? Ти ж чудово знаєш, як приймуть мене твої батьки. Вони поставляться до мене не як до твого друга, а як до твоєї дiвчини. Я не хочу потрапити в таке незручне становище.
         - Про це не турбуйся. Нiякої незручностi не буде. Коли я розповiдав батькам про тебе, про нашi стосунки, то нiчого не перебiльшував i не видавав бажане за дiйсне. Вони знають, що я кохаю тебе. Але знають i про те, що для тебе я просто друг.
         Кейт сказав це прямо, вiдверто, без викрутасiв. Вiн уже не вперше говорив їй про своє кохання, i щоразу Марiка вiдчувала якусь солодку муку, коли чула вiд нього це слово. Вона вiдвернулася й закусила губу, щоб стримати мимовiльний стогiн.
         Кейт пiдiйшов до неї зi спини й несмiливо доторкнувся до її плеча.
         - Марiко, люба, скажи: чим я тебе не влаштовую? Чого менi бракує?
         'Трохи рiшучостi,' - мало не у вiдчаї подумала вона. - 'Якщо зараз ти обнiмеш мене, я не зможу... не захочу опиратися...'
         Ще кiлька секунд Марiка стояла непорушно, побоюючись (i водночас сподiваючись), що вiн таки спробує обiйняти її. Потiм скинула Кейтову руку зi свого плеча й повернулася до нього.
         - Ну, годi вже! Досить цих балачок, - з усiєю можливою твердiстю мовила вона. - На жаль, я не можу прийняти запрошення твоїх батькiв. Перепроси їх за мене i... I все! Бiльше я не хочу про це чути.
         Вiн зiтхнув i потупив очi.
         - Шкода, дуже шкода. Я так хотiв, щоб ти зустрiлася з ними. Особливо з батьком. Тодi б вiн зрозумiв, що ти найгарнiша, наймилiша, найчарiвнiша, най...
         - Припини, Кейте! - майже крикнула Марiка. - Годi, я сказала!
         Кейт пiдвiв очi, пильно поглянув на неї, вiдтак неквапом пройшов у дальнiй кiнець бiблiотеки. Зупинившись перед дзеркалом, вiн зо хвилю мовчки дивився в нього, потiм повернувся до Марiки i раптом запитав:
         - До речi, ти знаєш, що це дзеркало насправдi є потайними дверима?
         Вiд несподiванки Марiчине серце закалатало, а погляд розгублено забiгав по кiмнатi.
         - Ну... я... Так, знаю. А що?
         - З цим пов'язана одна дуже цiкава й загадкова iсторiя. - Кейт вiдкинув поли свого пiджака, сунув руки в кишенi штанiв i пiдiйшов до вiкна. - Це сталося порiвняно недавно, якихось тридцять вiсiм рокiв тому. Тодi нi з того нi з сього, без будь-яких видимих причин обвалилася дiлянка стiни в бiблiотецi, i люди, що збiглися на гуркiт, виявили вхiд до пiдземелля, про iснування якого доти нiхто не знав. Цей хiд закiнчувався невеликим примiщенням, де не було нiчого гiдного уваги, крiм викладеного рiзнобарвними каменями чудернацького вiзерунку на однiй зi стiн. Запрошенi сером Генрi фахiвцi так i не змогли встановити призначення цiєї схованки та вiзерунку на стiнi... Гм... Власне, вони й не мали досить часу на дослiдження. Невдовзi сер Генрi вiдмовився вiд їхнiх послуг i сам став вивчати родинний артефакт. Та аж так захопився, що часом тут ночував i навiть перенiс сюди канапу. - З цими словами Кейт спрямував погляд на ту саму канапу, де три десятирiччя тому за тутешнiм часом була зачата Марiку. - А втiм, навiщо я тобi розповiдаю? Ти ж бо й сама все знаєш.
         Приголомшена Марiка дивилася на Кейта широко розплющеними очима. Вона збагнула, що не дихає лише тодi, коли їй запаморочилось у головi. Судомно видихнувши, вона жадiбно вдихнула свiже повiтря й закашлялася.
         - Що... На що ти натякаєш?
         Кейт пiдiйшов до канапи й присiв на неї. Тiльки зараз Марiка помiтила, що вiн лише прикидається спокiйним та незворушним, а насправдi добряче наляканий. Так само, як i вона...
         - Благаю тебе, Марiко, будь обережна, - сказав Кейт, i в голосi його дiйсно вчувалося благання. - Твоя леґенда бiлими нитками шита. У Новi-Садi немає вулицi, де буцiмто мешкають твої дiдусь iз бабусею, а в консульському вiддiлi посольства Сербiї нiчого не чули нi про яку Марiку Мишкович. Мiсцевiй полiцiї про це вiдомо, але там волiють заплющувати очi на твiй нелеґальний статус, бо тобi протегує сер Генрi - вельми шанований член суспiльства. Тому, якщо ти не надто свiтитимешся, проблем з владою в тебе не виникне. Однак є й iншi люди... - Кейт замовк, не скiнчивши своєї думки.
         - Що за люди? - схвильовано спитала Марiка, її голос зрадливо тремтiв.
         Кейт мовчав довго, i вона вже вирiшила, що вiн не вiдповiсть.
         Проте Кейт вiдповiв. Вiн заговорив тихо, майже пошепки, нiби боявся, що їх можуть пiдслухати:
         - Цi люди хочуть знати, звiдки ти така взялася. Це дуже допитливi люди. I дуже впливовi. Вони ще не знають, де твоя батькiвщина, але скоро можуть з'ясувати. Це не пуста погроза - це констатацiя факту.
         Пiсля деяких вагань Марiка сiла поруч iз Кейтом. Вона вчинила так через те, що ноги тримали її не дуже впевнено, а в усьому тiлi вiдчувалася слабкiсть. Їй було страшно. I зовсiм не тому, що її iсторiя з вигаданими родичами в сербському Новi-Садi виявилася такою вразливою. Марiка розумiла, що рано чи пiзно чиновники iммiґрацiйної служби зацiкавляться нею, i їх не задовольнить та нехитра казочка, яку сер Генрi згодував своїм знайомим, включно з начальником мiсцевої полiцiї. Але представникiв закону вона не боялася: зрештою, замiсть старої казочки завжди можна вигадати нову. Та й що, власне, їй можуть зробити? Аж нiчого! У крайньому разi доведеться поморочитися з отримання дозволу на проживання, а тим часом сер Генрi офiцiйно вдочерить її. До речi, вiн уже захопився цiєю iдеєю.
         А от досить прозорий натяк Кейта на подiї тридцятирiчної давнини не на жарт перелякав Марiку. Надто вже близько вiн пiдiбрався до правди - до тiєї правди, яка навiть у кошмарному снi не приверзеться жодному полiцейському...
         I ще згадка про якихось iнших людей. Дуже впливових i дуже допитливих - небезпечне поєднання. 'Звiдки ти така взялася...' Саме що така. Марiка вловила цей, здавалося б незначний, нюанс у поставленому питаннi: не просто 'звiдки ти', а 'звiдки ти така'...
         Кейт сидiв, опустивши погляд, i уникав дивитися на Марiку.
         - Розкажи менi про цих людей, - трохи заспокоївшись, попросила вона. - Хто вони? Що їм вiд мене треба?
         - Я... не можу... - глухо вiдповiв Кейт, i далi дивлячись собi пiд ноги. - Не можу сказати...
         - Чому? Невже не довiряєш менi? - Марiка поклала руку йому на плече i з притиском мовила: - Якщо ти справдi кохаєш мене, то мусиш менi довiряти.
         Кейт нарештi пiдвiв голову, гостро поглянув на неї й сумовито посмiхнувся.
         - Ну от! Тепер уже ти заговорила про кохання, - сказав вiн з гiркотою. - Кiлька хвилин тому ти й чути про це не хотiла, а коли припекло... Що ж це виходить - менi дозволено кохати тебе тiльки тодi, коли це тобi вигiдно?
         - Я зовсiм не це мала на увазi, Кейте. Я лише хотiла сказати...
         - Знаю, що ти хотiла сказати. Глибина i щирiсть почуттiв визначають ступiнь довiри до людини. Але в такому разi довiра має бути взаємною... як, власне, й почуття. Не будемо чiпати кохання, вiзьмемо нашу дружбу - сподiваюсь, принаймнi вона взаємна. Отже, ти маєш довiряти менi так само, як i я тобi. Ти вимагаєш вiд мене цiлковитої довiри, а раз так, то... - Кейт на мить замовк, збираючись на рiшучостi. - Покажи, наскiльки ти сама довiряєш менi. Для початку, чи можеш сказати чисту правду про себе: хто ти i звiдки?
         Кейтова лоґiка була бездоганна. Марiка навiть розгубилася. I вiд розгубленостi бовкнула перше, що спало їй на думку:
         - А чому це я маю починати? Почни ти. Зрештою, ти ж чоловiк.
         Кейт змiряв її довгим поглядом.
         - По-перше, - повiльно мовив вiн, - я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я i звiдки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки... Ну то що?
         Марiка мовчала. Вона й далi не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звiсно, можна було б заперечити, що вiн знає (або ж здогадується) про такi речi, про якi звичайна людина знати нiяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозумiти, що вiн не зовсiм звичайна людина.
         Так i не дочекавшись вiдповiдi, Кейт пiдвiвся з канапи i знову пiдiйшов до дзеркала. Пальцями правої руки вiн у потрiбному мiсцi доторкнувся до зовнiшнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, i дзеркало вiдхилилося.
         Затамувавши подих, Марiка стежила за Кейтовими дiями. А вiн, навiть не озирнувшись, дiстав iз кишенi маленький лiхтарик, увiмкнув його i ввiйшов досередини. Незабаром почулися його обережнi кроки по сходах, потiм - скрипiння дверей на старих, погано змащених завiсах.
         Марiцi дуже хотiлося знати, що вiн замислив. Її так i поривало пiти слiдом за ним, проте вона стрималася. Марiка розумiла, що саме на це Кейт розраховує, i не збиралася пiдiгравати йому. Вона твердо вирiшила, що не рушить з мiсця i спокiйно чекатиме на його повернення.
         Спокiйно чекати їй не вдалося, вона вся була на нервах i ледве змогла всидiти протягом тих двох чи трьох хвилин, поки Кейт перебував у пiдземеллi. Та врештi вiн повернувся, зачинив за собою дзеркальнi дверi, старанно обтрусив вiд пилу свiй дорогий костюм i лише тодi заговорив до Марiки:
         - Мабуть, менi краще пiти. Шкода, що наша розмова не склалася. Ти не дуже сердишся на мене?
         - Нi, - трохи подумавши, вiдповiла Марiка. - Я не серджуся, просто... просто я ошелешена.
         - Розумiю, - сказав Кейт. - Тобi потрiбен час на роздуми. День, два, три - скiльки знадобиться. До речi, запрошення моїх батькiв залишається в силi. Так само, як i моє запрошення до вiдвертостi.
         Кейт рушив до виходу. Марiка не стала його зупиняти, лише проводжала розгубленим i стривоженим поглядом.
         Бiля самих дверей Кейт затримався.
         - I ще раз прошу тебе, Марiко, - промовив вiн, - будь обережна. У цьому свiтi не можна довiряти стороннiм людям... - А пiсля короткої паузи додав: - Менi можна. Я не стороннiй.

    Бажаєте читати далi?
    Тодi вам сюди або сюди.


    Виноски

    1
    Анґлiйська мнемонiчна фраза для запам'ятовування послiдовностi кольорiв спектру. Одним з її українських вiдповiдникiв є: 'Чи Обжене Жвавенького Зайчиська Байдикуватий Ситий Фокстер'єр'.

    2
    Приблизна транскрипцiя: 'Поштiвни хаздо Стенiслав! Свою сестре позна мове, о чему следечi редкове. Неха го чита. То є важно а велме хiтно. Марiка собi на столу ма писмо подробнейшо.'

    3
    Приблизна транскрипцiя: 'на припадку яко не зможемо вияжчi з ньо'.

  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 227k. Статистика.
  • Роман: Фантастика
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.