Авраменко Олег
Забороненi чари

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 227k. Статистика.
  • Роман: Фантастика Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 1 штук.
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Природа не стоїть на мiсцi, i людина, яка вона є, ще не вiнець її творiння. Якось еволюцiя здiйснила черговий стрибок i породила людей, спроможнихкерувати фундаментальними силами свiтобудови. Цих людей у народiназивали чаклунами, їх не любили й боялись, а церква та владоможцi вбачали в них загрозу своєму пануванню.
    Проте мали чаклуни й грiзнiших ворогiв, якi називали себе Послiдовниками. Вони вважали, що нiхто не повинен володiти такою величезною могутнiстю, тому поставили собi за мету викорiнити чари серед людей. Послiдовники були майже всесильнi, i зрештою їм вдалося здiйснити свiйзадум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунiвнароджувалися звичайними людьми, позбавленими хисту своїх пращурiв,поступово в магiю перестали вiрити, i з життя вона перебралася на сторiнкихудожнiх книжок. Послiдовники святкували перемогу...

    • Заборонені чари

    []

    Annotation

         Природа не стоїть на місці, і людина, яка вона є, ще не вінець її творіння. Якось еволюція здійснила черговий стрибок і породила людей, спроможних керувати фундаментальними силами світобудови. Цих людей у народі називали чаклунами, їх не любили й боялись, а церква та владоможці вбачали в них загрозу своєму пануванню.
         Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, які називали себе Послідовниками. Вони вважали, що ніхто не повинен володіти такою величезною могутністю, тому поставили собі за мету викорінити чари серед людей. Послідовники були майже всесильні, і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими хисту своїх пращурів, поступово в маґію перестали вірити, і з життя вона перебралася на сторінки художніх книжок. Послідовники святкували перемогу...
         (Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)

    Олег Авраменко ЗАБОРОНЕНІ ЧАРИ

    Фантастичний роман


    Від автора
         Пропонований текст не є просто українським перекладом роману 'Конноры и Хранители', а має від нього істотні відмінності.
         Так склалося, що ще від часу свого написання цей роман існував у двох різних варіантах. Практично останньої миті, коли чорновик книги майже був готовий, у мене виникли побоювання, що жоден видавець фантастичної літератури не візьметься публікувати її в такому вигляді. Тому, наступивши на горло власній пісні, я вніс певні корективи в стосунки героїв, переписав цілу низку фраґментів і навіть вилучив із тексту кілька епізодів. Саме цей варіант потрапив у мережеві бібліотеки, а згодом його було видано на папері.
         У подальшому я неодноразово повертався до найпершого варіанту роману, який вважав набагато ціліснішим за змістом та емоційно насиченішим, і щиро шкодував, що він так і залишився в чорновику. А коли врешті я вирішив зробити українську версію, то без найменших вагань узяв за основу початковий сюжет - бо в ньому мої герої саме такі, якими я їх завжди уявляв.
         Працюючи над українським текстом, я не обмежився лише відновленням сюжетних ліній у їх первісному вигляді, а також ґрунтовно переробив увесь роман - відшліфував діалоґи, усунув деякі змістові суперечності, додав певні деталі, здебільшого пов'язані з маґічним побутом (але не тільки з ним), виразніше окреслив характери героїв і майже заново переписав деякі сцени, щоб узгодити пізніші чистові доробки з початковим сюжетом. Тому, з огляду на все вищенаведене, настійливо рекомендую до прочитання саме українську версію.

    Пролоґ
    Куратори

         - Вітаю вас, Старший Кураторе. Перепрошую за несподіваний візит о цій пізній порі, але справа нагальна.
         - Добрий вечір, Ґордоне. Проходьте, сідайте. З вашого вигляду можу припустити, що це стосується МакКоїв. Ніщо інше не здатне викликати у вас такого занепокоєння. Виникли якісь проблеми з вашою підопічною?
         - І так, і ні, Старший. З моєю підопічною все гаразд. Якщо, звісно, не зважати на сам факт її існування... Втім, ви знаєте мою думку з цього приводу.
         - Атож, знаю. І загалом згоден з вами. Проте ми обоє чудово розуміємо, що ваша позиція неприйнятна. Навіть у минулі часи, коли МакКої становили серйозну загрозу, тодішні Послідовники не наважилися на їх цілковите винищення.
         - А даремно. Якби вони не побоялися забруднити руки, нам не довелося б зараз платити за наслідки такої поблажливості.
         - Мені здається, ви надто драматизуєте ситуацію, Ґордоне. Кілька рецидивів за останні двісті років...
         - Я не про це, Старший... даруйте, що уриваю вас. Ви щось чули про Конора МакКоя?
         - Про котрого з них? У наших хроніках згадується кілька людей з таким ім'ям.
         - Ідеться про єдиного сина Брюса Дункана МакКоя, барона Норвіка.
         - Щось таке пригадую. Але дуже непевно. Це якoсь пов'язано із Забороною?
         - Так, Старший. Згідно з нашими записами, Конор МакКой помер 12 листопада 1436 року, у тридцятидворічному віці. Вірніше, загинув при спробі подолати Заборону, прикликавши Вищі Сили. Його спотворене тіло знайшли біля родинного порталу в Норвіку. Так, принаймні, мовиться в хроніках.
         - А ви гадаєте, що все було інакше?
         - Боюся, це не просто здогад, а радше підкріплена фактами версія.
         - І в чому ж вона полягає?
         - Старий Брюс МакКой здійснив підміну, видавши чийсь інший труп, найпевніше, якогось волоцюги, за синове тіло.
         - А що сталося з Конором?
         - Конор МакКой залишився живим. Він зміг подолати Заборону, відкрив портал і втік. Сховався від нас.
         - Гмм... І куди ж він міг утекти? Де міг сховатися від нас?
         - В іншому світі. Там, де не діяла Заборона і де Конор міг продовжити свій рід на загибель нам і всьому людству.
         На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Врешті Старший Куратор сказав:
         - Це дуже серйозне твердження, Ґордоне. Щиро сподіваюся, що у вас просто розбурхалася уява.
         - На жаль, це не так, Старший. На мій превеликий жаль...

    Розділ 1
    Князь із роду Конорів

         На чотирнадцятому році безперервної аґонії старий імператор нарешті помер.
         Михайло II правив Західним Краєм мало не двадцять років і більшу частину свого врядування був прикутий до ліжка. Попервах, коли імператор тільки захворів, ніхто не сумнівався що невдовзі він віддасть чортові душу, і його ймовірні наступники вже подумки приміряли на себе корону, завзято інтриґуючи один проти одного. Однак старий уперто чіплявся за життя і ніяк не хотів помирати. Достойники Імперії, що прибули до столиці для обрання нового імператора, після двох місяців марного чекання й безплідної підкилимної боротьби мусили роз'їхатися, спіймавши облизня. Потім вони ще тричі з'їжджалися до Златовара при кожній новій звістці про різке погіршення імператорового здоров'я - і щоразу старий Михайло пошивав їх у дурні. Навіть цього, найостаннішого разу, він примудрився підкласти могутнім князям велику свиню, оскільки помер, так би мовити, без попередження - просто увечері заснув, а на ранок не прокинувся.
         Спеціальні кур'єри лише покидали Златовар, щоб донести в усі кінці велетенської держави цю довгоочікувану скорботну новину, а Стеніслав, чи простіше Стен, чотирнадцятий князь Мишковицький, земельний воєвода Галосагу, хоч і перебував майже за тисячу миль на південний захід від столиці, вже знав про смерть імператора. Також він знав, що цей факт приховували аж до полудня, а коли чутки стали просочуватися з палацу до міста, по всьому імператорському домену почалося безпрецедентне за своїм розмахом полювання на голубів. Головною ціллю, звісно, були поштові голуби, проте розосереджені довкола столиці та найближчих поселень лучники й арбалетники для зайвої певності відстрілювали всіх птахів без розбору, навіть ні в чому не винних ворон. Старший Михайлів син, Чеслав, князь Вишиградський і реґент Імперії, будь-що прагнув виграти час, аби встигнути привести в дію вже добряче заіржавілий механізм давно підготовленої змови з захоплення верховної влади. Як і всі інші, за винятком небагатьох обраних, князь Чеслав не підозрював, що існують набагато швидші способи передачі звісток, ніж голубами. А обрані - ті, хто знав цей спосіб, - воліли тримати його в таємниці.
         Утім, голуб, відправлений до Стена, уникнув гіркої долі багатьох своїх товаришів. Його випустили за межами володінь Корони, і він мав прилетіти не раніше післязавтрашнього вечора. Лише тоді можна буде привселюдно оголосити про смерть імператора, а доти треба вдавати, ніби нічого не сталося. Добре, що до поїздки у далекий Златовар довго готуватись не доведеться. Наступного тижня Стен збирався вирушити до Лютиці, де невдовзі мали розпочатися щорічні збори Земельного Сейму Галосагу. Тож він просто оголосить про вимушену зміну маршруту... Або не оголосить - усе залежить від того, чи пристане він на пропозицію Флавіана. Якщо так, то імператор помер дуже вчасно - немає потреби спеціально скликати Сейм...
         'Сконав таки, сучий син!' - без тіні співчуття і з чималою часткою зловтіхи думав Стен, енерґійно крокуючи по бруківці набережної. - 'Бодай ти довіку горів у пеклі, Михайле!'
         Стен мав вагомі підстави не почувати до небіжчика імператора ані крихти жалю і не журитися з приводу його запізнілого відходу до іншого світу. Тринадцять років тому, коли всі чекали, що Михайло II от-от помре, князь Всевлад, Стенів батько, мав непогані шанси стати його наступником. І не просто непогані, а чудові. Що ж до самого Стена, то хоч він формально вважався одним з претендентів на престол, його шанси були мізерні. Ще менше сподівань здобути законним шляхом корону мав хіба що теперішній реґент Імперії, князь Чеслав Вишиградський...
         На молу, як завжди, було велелюдно та гамірно. Велике червоне сонце вже почало поринати у води Ібрійського моря, але жодних ознак зниження активності в порту не спостерігалося, швидше навпаки - з настанням вечірньої прохолоди метушня лише посилилася. Життя тут не завмирало навіть уночі. Мишкович був найбільшим портом на західному узбережжі Галосагу і четвертим за величиною серед усіх портів Західного Краю. Моряки любовно називали його Щуровичем - на честь відповідних гризунів, якими аж кишить будь-який порт на світі. Стен не вважав цей каламбур вдалим чи бодай дотепним, позаяк Мишкович було також його родове ім'я, і походило воно зовсім не від мишей, а від видатного воєводи Мишка, який чотириста з гаком років тому заклав у гирлі річки Гари замок Мишковар і заснував порт Мишкович, що згодом став найбільшою цінністю його нащадків, князів Мишковицьких, і головним джерелом їхнього багатства.
         Зараз на рейді в гавані стояло понад півсотні кораблів, і з-поміж них особливо вирізнялися два велетенські судна - нові тримачтові красені, що лише на початку цього року зійшли зі стапелів на мишковицькій верфі. Кораблі називалися 'Князь Всевлад' і 'Свята Ілона'; завтра на світанку вони вирушать у плавання до невідомих берегів, на пошуки західного морського шляху в Гіндураш. Спорядити таку експедицію було заповітною мрією князя Всевлада - але здійснилась вона лише за дев'ять років по його смерті, завдяки зусиллям Стена, який завершив розпочату батьком справу.
         З гордістю дивлячись на чудові кораблі, рівних яким не було в усьому світі, Стен згадав, як він ще підлітком гаяв довгі зимові вечори за вивченням складних креслень і морських карт, що рясніли білими плямами; як слухав захопливі розповіді батька про великих мореплавців минулого; як вони разом мріяли про той день, коли могутні судна здіймуть свої білосніжні вітрила і попрямують на захід, щоб здійснити неможливе - перетнути Великий Океан і кинути якір біля берегів далекого східного Гіндурашу...
         І Стена з новою силою охопив гнів.
         'Паскудний покруч!' - подумки звернувся він до небіжчика імператора. - 'Якби тебе вчасно грець побив, мій батько був би ще живий. І мама також... Ну, а ти, Чеславе, ще в мене пострибаєш. А я буду першим, хто стрибатиме на твоїй могилі...'
         Провину за смерть своїх батьків Стен цілком покладав на імператора Михайла та його сина Чеслава, котрі дев'ять років тому розв'язали війну зі Свереґом і вели її мало сказати бездарно. Під час цієї війни загинули Стенові батько та матір, залишивши його, шістнадцятирічного юнака, з важким тягарем князівської влади на плечах та малою сестричкою на руках. І хтозна, яка з цих двох нош завдала йому більше клопоту...
         На головному причалі саме вантажили на шлюпки останню партію продовольства й питної води, призначених для 'Князя Всевлада' та 'Святої Ілони'. Зворотним рейсом ці шлюпки мали доправити на берег усіх моряків - офіцери обох кораблів були запрошені на святкову вечерю за князівським столом, а на рядових матросів чекало щедре частування на подвір'ї замку.
         За роботою своїх підлеглих спостерігав високий рудобородий чоловік років сорока п'яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим від сонячних променів та солоного морського повітря. Він був одягнений добре, зі смаком, але практично і без претензій. Будь-якої миті він міг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зіпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Іштван, він був капітаном 'Святої Ілони' й керівником експедиції. Мабуть, на всьому західному узбережжі не знайшлося б шкіпера, який краще годився для цієї місії. Іштван мав величезний досвід керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтві навіґації, а що вкрай важливо, здавна був захоплений ідеєю віднайти західний шлях до країни шовку та прянощів.
         Завидівши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привіталися, стали бажати йому доброго здоров'я. Стен кивнув їм у відповідь і сказав:
         - Дякую, друзі. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то раніше почнеться бенкет.
         Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Іштван усміхнувся в руду бороду.
         - Ну й завдали ви мені клопоту, ґаздо Стеніславе. Боюся, деякі хлопці так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.
         - Це й буде для них першим випробуванням, - незворушно зауважив Стен. - Ось чому я наказав вам з Вовчеком набрати більше людей, ніж ви вважали за потрібне. Завтра зможете відсіяти зайвих з-поміж тих, хто не вміє пити. А для інших це буде наука.
         Іштван згідно кивнув:
         - Я так і збирався вчинити. І Вовчек також.
         - До речі, - запитав Стен, - а де він?
         Іштван миттю спохмурнів.
         - На 'Всевладі'. Обіцяв повернутися з останньою шлюпкою, мовляв, хоче ще раз перевірити готовність корабля, та мені здається, що сьогодні він просто не в гуморі. І взагалі... - Капітан прокашлявся. - А втім, до чого тепер ці розмови.
         Стен похитав головою:
         - Якраз навпаки. Тепер ми можемо відверто поговорити.
         - Про Вовчека?
         - Про нього.
         - Коли вже пізно його замінити, - не запитав, а констатував Іштван.
         - Саме так, - кивнув Стен. - Бачу, ваші люди вже закінчують. Вирушаєте з ними?
         - Це залежить від вашої світлості.
         - У такому разі я волів би, щоб ви залишилися.
         - Добре.
         Нарешті було завантажено останню діжку з прісною водою, шлюпки відчалили від берега й попливли до кораблів. Тим часом, зачувши про Стенову появу, кілька офіцерів зі 'Святої Ілони' та 'Князя Всевлада', що тинялися в порту, прибули до головного причалу. Стен делікатно порадив їм не гаяти часу й вирушати до замку. Збагнувши, що князь хоче поспілкуватися з Іштваном віч-на-віч, офіцери та решта присутніх квапливо розійшлися. Двоє дружинників та зброєносець, що супроводжували Стена, перегородили вхід на причал, аби ніхто не потурбував їхнього князя.
         Прихилившись плечем до дерев'яної палі, Стен спрямував замислений погляд повз кораблі до обрію, за яким щойно сховалося сонце.
         - Я б так хотів вирушити з вами, капітане, - промовив він з сумовитими нотками в голосі. - Якби мій батько був живий, я б так і вчинив.
         Іштван важко зітхнув - князь Всевлад був його другом і покровителем.
         - На жаль, вашого батька, світла йому пам'ять, більше немає з нами, і ваше місце, государю, тут.
         - Атож, - погодився Стен. - Це мій обов'язок, і я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.
         Іштван здивовано підвів брову, проте змовчав.
         - Як я розумію, - продовжив Стен після короткої паузи, - всі ваші заперечення проти Словодана зводяться до того, що він надто молодий і ще недосвідчений.
         - Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Років за п'ять або десять, можливо, він стане одним із кращих у нашій справі - а може, навіть найкращим. Та поки... Я був би радий мати його за старшого помічника - але до капітана він ще не доріс.
         - Словодан уже три роки керує кораблем, - зауважив Стен. - І не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що він погано справляється?
         Іштван повернув голову і слідом за Стеном подивився за 'Самотню зорю' - корабель, чиїм власником був дев'ятнадцятирічний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провів у морі, не став наймати досвідченого шкіпера, а сам зайняв батькове місце на містку. Він погодився передати командування своїм кораблем у інші руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капітана 'Князя Всевлада'.
         - Ні, ґаздо Стеніславе, - нарешті відповів Іштван. - Я не кажу, що Вовчек поганий капітан. Він дуже вправний та ще й до біса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерності та фарту. Потрібен також досвід, який приходить з роками.
         - Отже, все впирається в його молодість, - підсумував Стен. - Між іншим, у наших з ним долях багато спільного. Нас обох змалку навчали керувати: мене - князівством, його - кораблем. Я став князем у шістнадцять років; він у такому ж віці - капітаном. Невже в свої дев'ятнадцять я був кепським правителем?
         - Що ви, ґаздо Стеніславе! - запротестував Іштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порівнянням. - З вами все інакше.
         - І в чому ж полягає ця інакшість? В тому, що я син Святої Ілони? Чи що я чаклун?
         Капітан ніяково відвів очі. Ні для кого не було таємницею, що Стен та його сестра Маріка мали чаклунський хист, успадкований ними від матері, але прямо говорити про це вважалося ознакою поганого тону. Офіційна Церква Імперії суворо засуджувала будь-яке чаклунство та відьомство, а самих чаклунів і відьом оголошувала в кращому разі шахраями, а в гіршому - слугами нечистої сили. Винятки робилися вкрай рідко і, здебільшого, з політичних міркувань. Та навіть у колі цих обраних покійна княгиня Ілона була винятком - вісім років тому Священний Синод зарахував її до сонму святих, а два роки по тому Масильський Собор підтвердив канонізацію, проголосивши Святу Ілону покровителькою Галосагу - цебто всіх земель у західній частині Імперії. Втім, церковники уникали обговорювати питання про можливу приналежність княгині Ілони до чаклунського роду-племені. Вони стверджували, що сила, яка дозволила врятувати країну від нашестя друїдів, була зіслана на княгиню Отцем Небесним, а тому Стен та Маріка перебували мов би під захистом святості своєї матері, і прилюдно називати їх чаклунами було щонайменше необачно. Це могли розцінити як спробу спаплюжити ім'я найшанованішої в Галосазі святої, тим більше що і Стен, і Маріка поводилися вкрай обережно і ніколи не виказували при сторонніх своїх надзвичайних здібностей, якими (в чому майже ніхто не сумнівався) вони таки володіли...
         Після тривалих роздумів Іштван обережно промовив:
         - Государю, ви заганяєте мене в глухий кут. Якщо навіть ви... е-е... чаклун, то не такий, як решта. І ваша свята матінка... їй не рівня різні ворожбити, що дурять людей на ярмарках. Всі вони, разом узяті, не змогли б здійснити того, що зробила пані княгиня з благословення Отця Небесного.
         - Я теж не зміг би, - незворушно сказав Стен.
         - Але... Поза сумнівом, благодать, що зійшла на вашу матір, торкнулась і вас з пані Марікою; інакше просто бути не могло. Ваш дар ніякий не чаклунський, а...
         - То який же він?
         Іштван розвів руками.
         - Ну, навіть не знаю, як його назвати. Хай би які були ваші здібності, ясно, що вони не від диявола.
         - А як щодо решти чаклунів?
         Іштван насупився. Йому було прикро чути, як син Святої Ілони вперто називає себе чаклуном. З усією можливою твердістю він мовив:
         - Ґаздо Стеніславе, ви дуже розчаруєте мене, якщо станете запевняти, буцім ви такий самий, як ті ярмаркові дурисвіти або, боронь Отче, друїди.
         - Я не такий, як згадані вами ворожбити, і вже тим більше не такий, як друїди, - відповів Стен майже лагідно. - І моя сестра не така. І наша мати, звичайно ж, була не такою.
         - Добре хоч це ви визнаєте, - полегшено зітхнув Іштван. - Прошу, государю, поводьтеся обережніше з такими словами. Адже багато хто бачить вас нашим майбутнім імператором.
         'У тім-то й біда, що багато,' - похмуро подумав Стен. - 'Та тільки не ті, від кого це залежить.'
         Стен чудово розумів, які примарні його шанси на імператорську корону. По-перше, він був надто молодий, а отже, в разі обрання надовго посів би трон, що ставило під загрозу одну з головних підвалин найвищої державної влади в Імперії - принцип виборності монарха. По-друге, як не крути, а він був чаклуном. А по-третє, незважаючи на вищесказане і завдяки авторитетові матері, він був дуже популярний - не лише в Галосазі, а також у центральних, південних і навіть у східних землях Імперії. На Стенів погляд, у цій популярності було щось ірраціональне, непідвладне лоґічному поясненню: його шанували не як людину і правителя, а радше як живу леґенду, як ходяче диво, як напівбожество - сина канонізованої святої. А чотири роки тому Земельний Сейм обрав Стена воєводою Галосагу, імператорові довелося підтвердити це призначення, і вперше за останні три сторіччя формальні повноваження земельного воєводи, як верховного імперського намісника, набули реальної ваги не лише у військових, а й у цивільних справах.
         Гальські князі та жупани мусили рахуватися зі Стеном, оскільки він тішився прихильністю духовенства, мав підтримку з боку помісної шляхти та заможних міщан - тобто, спирався на три головні верстви суспільства. Більшості князів така Стенова популярність була не до вподоби, вони почасти заздрили йому, почасти боялися його впливу, тому видавалося малоймовірним (ба навіть неймовірним!), що на виборах імператора вони віддадуть свої голоси за його кандидатуру. Достойники Імперії нізащо не повторять помилки двадцятирічної давнини, коли вони всадовили на престол старого, немічного, але дуже впливового князя Вишиградського - а тепер його син намертво вхопився за батьківську корону і, схоже, не має наміру віддавати її без бою. Ніколи ще Імперія Західного Краю не була така близька до свого краху...
         Стен труснув головою, відганяючи тривожні думки, і повернувся до розмови з Іштваном:
         - Отже, ви визнаєте, що бувають різні чаклуни? - І, попереджуючи можливі протести, поквапився додати: - Тільки не треба чіплятися до слів. Погодьмося, що є різні чаклуни - просто шахраї, про яких не варто говорити; далі, всілякі штукарі з тих, кого зазвичай називають чаклунами; ще ґойдельські друїди, що заради здобуття сили поганять власне єство; і, нарешті, такі як я, Маріка та наша матір. Гаразд?
         Іштван переступив з ноги на ногу, почухав потилицю і втупив погляд у носки своїх чобіт. З усього було видно, що він почувався вкрай незатишно і радо ухилився б від продовження цієї дражливої розмови.
         - А все ж не до смаку мені слово 'чаклун', ґаздо Стеніславе. Від нього за версту тхне нечистю.
         - Можна казати 'чарівник'... хоча звучить це несерйозно, надто по-дитячому. Тоді вже краще 'маг'.
         - Маги ті ж самі чаклуни, тільки ібрійською мовою, - зауважив Іштван. - Один чорт - що собака, що хорт.
         - То запропонуйте щось інше. Буду вам вдячний.
         - Гм... Може, чудотворець?
         Стен розсміявся:
         - Згляньтесь на мою скромність, капітане! Який з мене чудотворець? Інша річ, що так можна назвати мою матінку, хоча це слово не має жіночого роду. А що ж до мене, Маріки, інших схожих на нас... - Стен говорив недбало, ніби йшлося про найбуденніші речі. Проте всередині він весь зібрався й ретельно зважував кожне слово. - Певна річ, ми маємо деякі здібності, але чудотворцями нас назвати не можна. Аж ніяк.
         Між ними запала напружена мовчанка. Після того, як дев'ять років тому княгиня Ілона продемонструвала свою маґічну силу на очах у тисяч людей, підозри у володінні чаклунським хистом звернулися не лише на її дітей, а й на всіх кровних родичів. Одначе розмов на цю тему намагалися уникати. Сама думка про те, що на світі є ще багато таких могутніх чаклунів, лякала простих людей, і більшість з них, не маючи іншого виходу, визнали за краще для власного ж спокою повірити твердженням Церкви, що княгиня одержала свою силу вже після народження, а не успадкувала її від предків...
         - Як ви гадаєте, капітане, - витримавши паузу, продовжив свій наступ Стен, - якби я міг вирушити з вами, була б від мене користь у плаванні? Маються на увазі не мої скромні знання морської справи, а мої... інші здібності.
         Іштван знову почухав потилицю.
         - Ваші здібності, кажете? Ваші надзвичайні здібності, - він особливо наголосив на передостанньому слові. - Якби я знав, у чому вони полягають, то дав би вам конкретну відповідь. Проте я не знаю і не певен, що хочу знати.
         - Чому так? - вкрадливо спитався Стен. - Хіба вам не цікаво?
         - Навпаки, государю. Від природи я дуже допитливий, бо інакше не пускався б за тридев'ять морів на пошуки шляху в Гіндураш. Проте я вмію вгамовувати свою цікавість, коли вважаю її недоречною. Був би я вашим державним радником, то неодмінно запитав би, чи можна застосувати ваші особливі вміння в урядових справах. Але я не ваш радник - отож це мене не стосується. От якби ви справді вирушали зі мною в плавання, то можете не сумніватися, що я виказав би більше зацікавленості щодо ваших здібностей і можливої користі від них.
         Стенові сподобалось така відповідь, і він зайвий раз переконався в тому, що вчинив правильно, завівши цю розмову. Тепер залишалося завдати останнього удару і сподіватися, що Іштван гідно його витримає.
         - Запевняю, капітане, я таки став би вам у пригоді. Та оскільки це неможливо, замість мене з вами вирушає Вовчек. Його участь в експедиції - додаткова ґарантія її успіху. Безперечно, від Словодана буде більше користі, ніж було б від мене, бо він ще й гарно знається на морській справі.
         Якби Іштван був років на десять молодшим, Стен напевно б розсміявся, дивлячись на його видовжене від безмежного подиву обличчя і відвислу мало не до грудей щелепу. Проте він стримав свій сміх і з усією серйозністю, на яку був спроможний, продовжував:
         - Вовчек такий, як і я, капітане. Він має ті ж здібності, що й у мене. А щоб позбавити вас сумнівів з приводу природи його чаклунського дару, відкрию вам таємницю, що Словодан мій далекий родич по лінії матері.
         Остання звістка, мов добрячий стусан, вивела Іштвана зі ступору.
         - Ваш родич? - хрипко перепитав він і коротко закашлявся.
         - Далекий, - повторив Стен. - Дуже далекий. Наші здібності ми успадкували від спільного предка.
         Іштван відійшов від краю причалу й важко опустився на залишену кимось паку з пресованою соломою. Стен присів поруч і терпляче чекав, коли він буде готовий до продовження розмови.
         А Іштван усе дивився на красеня 'Князя Всевлада', до лівого борту якого було підтягнено прибулі з берега шлюпки. Щонайбільше за півгодини вони повернуться з матросами та офіцерами, серед яких має бути і Словодан Вовчек.
         Врешті Іштван перевів замислений погляд на Стена і запитав:
         - Чому ви мені все це розповіли?
         - Чому зараз, - уточнив Стен. - Чи чому взагалі?
         - Взагалі. Чому лише зараз, я й так розумію. За півдоби до відплиття вже запізно міняти капітана корабля. Навіть якби тепер я був катеґорично проти участі в експедиції Вовчека, то не став би цього вимагати.
         - Але ж ви не проти Словодана?
         Іштван зняв капелюха і пригладив свої руде з сивими пасмами волосся.
         - Мушу визнати, государю, що після ваших слів у мене поменшало заперечень проти Вовчека.
         - Навіть попри те, що він... такий, як я?
         - Саме тому й поменшало. Хоча не буду критися, мене приголомшила ця новина. І я б таки дуже нервував, якби не ваше запевнення, що ви з Вовчеком родичі, а ваші особливі здібності мають однакове походження. Та коли вже сама Свята Церква, хай і мовчазно, проте визнає, що в цих здібностях немає нічого нечистого... - Тут Іштван замовк і в його очах спалахнули вогники розуміння. - То що ж це виходить? Невже знаменита Словоданова фартовість...
         - Саме так, - підтвердив Стен. - Йому не просто щастить у морі. Це наслідок особливої майстерності, що походить від його чаклунського хисту. Поки кораблем керує Вовчек, він ніколи не зіб'ється з курсу, не сяде на мілину, не напореться на рифи, не пропаде під час бурі. З двома кораблями йому буде важче, але Словодан запевняє, що впорається - у тому разі, певна річ, якщо в ви дослухатиметеся до його порад. Гадаю, немає ніякої необхідності надавати Вовчеку спеціальні повноваження. Ви будете повновладним начальником експедиції, а він - капітаном 'Князя Всевлада' і вашим заступником. Зрештою, ви обоє люди розважливі і зможете домовитися між собою. Адже так?
         - Безперечно, государю, - відповів Іштван, задоволений тим, що його права керівника жодним чином не будуть обмежені. - Ми з Вовчеком і так порозуміємося. Тепер, знаючи правду, я зможу покладатися на його передчуття, бо розумітиму, що це не просто сліпа удача.
         - От і добре, - задоволено мовив Стен. - Саме тому я й вирішив довірити вам Словоданову таємницю. Упевнений, ви збережете її. Бо якщо люди дізнаються про справжню природу його фартовості, йому буде непереливки. Адже він не має ні мого високого становища, ні святої матінки, чий авторитет захистив би його від недоброзичливців.
         Іштван з розумінням кивнув:
         - Ваша правда, ґаздо Стеніславе. Люди заздрісні й сповнені забобонів.
         - А ви?
         - А що я? - Він стенув плечима. - Я хочу знайти західний шлях до Гіндурашу, і якщо Вовчек посприяє цьому, буду лише вдячний йому. А слави вистачить на всіх нас.
         На цьому Стен вирішив закінчити розмову, щоб дати Іштванові можливість гарненько обдумати все почуте. А тут, як на замовлення, випала слушна нагода.
         - Бачу, нам не хочуть дати спокою, - з удаваним невдоволенням промовив Стен, підводячись.
         І справді, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зріст чоловік саме завів сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Іштван гидливо сплюнув:
         - Клятий работоргівець!
         Тим часом Стен підійшов до галасливого чоловіка, який при його наближенні миттю вгамував свій запал. Дружинники відступили на крок, але пильності не втрачали, готові за першим же знаком князя звільнити його від настирливого прохача.
         - Що тут коїться? - владно запитав Стен.
         Работоргівець низько вклонився йому, а відтак квапливо заторохкотів:
         - Ваша світлосте, я благаю справедливості! Мене хочуть пограбувати. У мене...
         - Передовсім, хто ви?
         Той зніяковів і, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.
         - Перепрошую, государю, за мою непоштивість. Я дуже схвильований і вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капітан корабля 'Морський лев', що дві години тому кинув якір у вашому порту.
         Віддалік почулися в'їдливі коментарі:
         - Який там лев! Швидше шакал.
         - Або гієна.
         - Та ні, вурдалак!
         І вибух глузливого реготу.
         Пал Антич густо почервонів і скоса кинув на насмішників злостивий погляд.
         А Стен пильніше придивився до нього. Пал Антич, хоч і називав себе капітаном, навряд чи був ним насправді. Вочевидь, він належав до того штибу марнославних купців, які, мало розуміючись на морській справі, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всі клопоти, пов'язані з керуванням кораблем, перекладали на плечі старшого помічника.
         - Чим ви займаєтеся, капітане? - це слово Стен вимовив з неприхованою іронією.
         - Я чесний торгівець, ваша світлосте. Привожу з півдня тропічні фрукти, кавові зерна, лікувальні трави, цінні породи деревини, леопардові шкури, слонову кістку...
         - І рабів, - зневажливо додав Іштван, що стояв за Стеновою спиною. - Купує їх за безцінь у тамтешніх дикунів, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.
         - По п'ятнадцять, - заперечив Антич. - А то й по десять. Я веду чесну торгівлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки...
         - І хто? - суворо запитав Стен. - Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед білого дня хазяйнують розбійники?
         - О ні, государю, ні, це не розбійники.
         - То хто ж тоді?
         - Митники вашої світлості... уклінно перепрошую... вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що діють за вашим приписом.
         - Це правда, - незворушно підтвердив Стен. - Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справді віддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.
         Пал Антич широко роззявив рота і втупився у Стена очманілим поглядом.
         - Але ж це...це...
         - Обережніше, капітане! - застеріг його Стен. - Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабіжником?
         - Ні, я... я... - Работоргівець судомно глитнув. - Я хочу сказати, що вашу світлість, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величність імператор своїм указом дозволив ввозити на терени Імперії рабів з Цорніки. Я маю спеціальну грамоту, видану Імперською Торгівельною Палатою в Златоварі. Мені дозволено займатися торгівлею, зокрема й рабами, в усіх сорока восьми князівствах Західного Краю.
         - Я в жодному разі не зазіхаю на ваші законні привілеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабів де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатіть ввізне мито.
         - Але указ імператора...
         - До чого тут указ імператора? В ньому нічого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудріший імператор оголосив чорнолюдів товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмір якого я маю право встановлювати на свій розсуд.
         - Сто златих?!
         - Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно від віку та статі.
         Пал Антич сплеснув руками.
         - Що ви робите, ваша світлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?
         - Це вже ваш клопіт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбниці... Скільки маєте чорнолюдів?
         - С-сорок с-сім, - затинаючись промимрив работоргівець.
         - Отже, ви мусите сплатити мито в розмірі чотирьох тисяч семисот златих.
         - Отче Небесний! - видихнув Пал Антич. - Де ж я візьму такі гроші?!
         - Знов-таки, це ваш клопіт, - недбало знизав плечима Стен. - Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого відома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов'язковий для всіх портів Галосагу мінімальний розмір мита на рабів у сімдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Ібрії, якщо не хочете плисти зі своїм товаром аж у Північне Помор'я. Або ж повертайте назад і прямуйте через Теґинську протоку до Серединного моря. Як мені відомо, у Влохії великий попит на чорнолюдів.
         - В Ібрії вдосталь рабів-маурі, - забідкався купець. - Я не окуплю там своїх витрат. У північних водах ці тварюки подохнуть від холоду, а в Теґинській протоці спасу немає від маурійських піратів - і ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгівлю, государю...
         Стен різко урвав його:
         - Я знищую не торгівлю, а работоргівлю, пане Антич. Це не одне й те ж саме. До речі, ви слован?
         Пал Антич розгублено заморгав, збитий з пантелику раптовою зміною теми розмови.
         - Я... По батькові я слован, ваша світлосте. Моя мати була з галів, але це не забороняє мені...
         - Отож-то й воно! Шість сторіч тому наші предки-словани прийшли зі сходу й завоювали весь Західний Край за винятком Ібрії. Вони підкорили багато народів, зокрема народ вашої матері. Але вони не перетворили переможених на рабів, а стали жити з ними, як з рівними. Там, де рабство існувало, його негайно скасували. Наші предки були волелюбними людьми, понад усе вони цінували свободу - як свою, так і чужу, - і люто ненавиділи неволю. - Стен на секунду замовк і спрямував на Пала Антича нищівний погляд. - А ви що робите, жалюгідний нащадок великих пращурів? Відроджуєте рабство, проти якого боролися ваші предки - і словани, і гали! Невже ви забули, про що написано в Золотій Хартії: 'Кожна людина в Імперії є вільна і може належати винятково самій собі'?
         - Але імператор... - вже задля проформи намагався протестувати Пал Антич.
         - Ідіть ви до біса... - Стен лише останньої миті стримався, щоб не додати 'зі своїм імператором'. - Отже, так. Не пізніше ніж за годину ви маєте підняти вітрила і залишити порт, бо інакше ваше судно буде заарештовано, а весь товар конфісковано за несплату мита. Забирайтеся куди завгодно - хоч в Ібрію, хоч на північне узбережжя, хоч у Серединне море, а хоч і до пекла, - мені байдуже. Нашу розмову закінчено, пане Антич. Ви вільні.
         Стен повернувся до нього спиною. Работоргівець поривався був продовжити суперечку, але дружинники не стали церемонитися з ним й швиденько відтіснили його від причалу. Скорившись урешті долі, Пал Антич почвалав до своєї шлюпки.
         - Добряче ви приструнили мерзотника! - схвально озвався Іштван. - Мені сподобалось, як ви говорили про наших предків.
         Примруживши очі, Стен подивився на рейд. Шлюпки зі 'Святої Ілони' та 'Князя Всевлада' вже готувалися до повернення на берег.
         - Це лише слова, - сказав він. - Насправді наші предки не були такими зворушливо великодушними до переможених... Проте наразі мене хвилює не минуле, а майбутнє. Правду кажучи, мені начхати на чорнолюдів. Якщо за дешеві брязкальця вони продають одне одного в рабство, то так їм і треба, вони не заслуговують на свободу. Але я рішуче проти їх завезення до Західного Краю. Раби - найбільша загроза для держави; це гірше, ніж будь-які зовнішні вороги. Саме раби занапастили Давню Імперію - вони ж принесуть згубу й нам, якщо ми вчасно не зупинимо работоргівлю. Поки що чорнолюди в нас дивина, вони дорого коштують, і купують їх лише розжирілі князі та жупани - задля розваги і щоб було чим вихвалятися перед сусідами. Та коли чорнолюдів почнуть завозити тисячами і продавати по кілька динарів за душу; коли поміщики стануть зганяти зі своїх земель вільних селян і садовити на їхнє місце рабів, а самі селяни, лишившись без засобів до існування, цілими громадами подадуться в розбійники; коли в цехах і мануфактурах працюватимуть раби, а натовпи злиденних городян блукатимуть без роботи вулицями міст і вимагатимуть від владоможців хліба та видовищ... От тоді почнеться велика смута! - Стен зітхнув. - Ну, гаразд. Поки ще не посутеніло, я хочу відвідати каплицю моєї матері. А ви, Іштване, дочекайтеся своїх людей і рушайте з ними до замку. Я незабаром повернусь, а ви тим часом поспілкуйтеся з Вовчеком. Вам є що обговорити перед далекою дорогою.
         - Авжеж, ваша світлосте, справді є, - кивнув Іштван. - І чимало. Боюсь, на нас чекає безсонна ніч.
         'На мене також,' - подумав Стен, покликав свого зброєносця й наказав подати коня.

    Розділ 2
    Брат і сестра

         Каплиця Святої Ілони стояла на височині біля самого моря, звідки, як на долоні, було видно вхід до бухти. Дев'ять років тому тут розігралася драма, відгомін якої прокотився по всьому Західному Краю і вкрив ім'я Стенової матері невмирущою славою.
         Сам Стен не був свідком тих подій. Тоді він перебував на півночі Галосагу, оскільки виникла реальна загроза масового вторгнення з Ґойдельських островів (уже там до Стена надійшла звістка, що його батько, князь Всевлад, загинув у Ютлані). Чаклуни-друїди, що правили островами, скористалися військовим конфліктом Імперії зі Свереґом і відновили морські набіги на північне узбережжя Галосагу. Як виявилося згодом, це був лише оманливий маневр, і тодішній земельний воєвода надто пізно розгадав підступний задум друїдів. У той час, коли всі незадіяні в свереґській кампанії війська було зосереджено на півночі, південний захід Галосагу лишився практично незахищеним - і саме туди друїди спрямували свій головний удар, маючи на меті передовсім захопити порт Мишкович. Їхня величезна армада, зробивши чималий гак, уникла зустрічі з імперськими патрулями і непоміченою ввійшла у води Ібрійського моря.
         Вранці 11 червця мешканці Мишковича помітили на обрії безліч великих та малих вітрил. Будь-які сумніви стосовно мети прибуття непроханих гостей розвіялися після того, як ті без зайвих церемоній потопили два сторожові кораблі та рибальську шхуну, яка ще вдосвіта вийшла на промисел і не змогла ухилитися від зустрічі з ворогом. А коли спостерігачі за характерними ознаками встановили приналежність прибулих кораблів до ґойдельського військового флоту, у місті почалася паніка. Люди багато чули про жорстокість друїдів і знали, що на їхню великодушність годі сподіватися. Чоловіки садовили жінок і дітей на човни та баржі й відправляли їх угору за течією ріки, а самі готувалися до нерівного бою; для цієї мети командир міської залоги реквізував усі торгівельні й риболовецькі судна, що перебували в порту. Захисники міста розуміли, що їхня поразка неминуча і мало хто з них доживе до вечора - надто вже великі були ворожі сили. Але відступати вони не збиралися - їм треба було виграти час, бодай ненадовго затримати загарбників, щоб звістка про напад досягла найближчих замків і міст, щоб їхні малі діти, матері, дружини та сестри опинились у відносній безпеці якнайдалі від берега. Чоловіки Мишковича збиралися дорого віддати свої життя...
         І тут утрутилася княгиня Ілона, яка раніше відмовилася залишити місто разом з рештою жінок. Своєю владою вона суворо заборонила всім кораблям покидати гавань, а сама, наказавши нікому її не супроводжувати, піднялася на височину над морем, звідки було видно весь грізний флот друїдів, що невблаганно наближався до берега.
         Якийсь час княгиня стояла непорушно і пильно вдивлялася в море - аж раптом, за одностайним твердженням очевидців, вона засяяла! Її струнку постать огорнув блакитний ореол, а ті, хто був до неї найближче, навіть заприсягалися, що бачили над її головою золотий німб. У той час, як більшість свідків цього дива заклякли, не в змозі поворушитися, а дехто впадав навколішки й почав молитися, кілька найвідчайдушніших сміливців кинулися до своєї княгині. Проте кроків за десять від неї вони ніби наштовхнулися на невидиму пружну стіну, яка не пропускала їх далі.
         Не звертаючи на них уваги, княгиня простягла руки в напрямку кораблів друїдів, з обох її долонь вихопилися сліпучі жовті промені й ударили в корпус флаґмана загарбників. Судно тут-таки спалахнуло, мов смолоскип, і, охоплене бурхливим полум'ям від носа до корми, стало поринати в море.
         Захисники міста не встигли як слід здивуватися, коли ще два кораблі друїдів розділили долю свого флаґмана. Потім ще і ще... Ворожа армада танула просто на очах. У морі вирувала велетенська пожежа. Лише кільком десяткам загарбників вдалося врятуватися з палаючих кораблів і вплав дістатися берега. Вони намагалися здатися в полон, але всіх їх безжально вбивали на місці.
         Щойно останній корабель друїдів було знищено, княгиня Ілона повернулася до своїх підданих і підвела руку в прощальному жесті. Блакитний ореол відокремився від неї і, зберігаючи обриси її постаті, полинув у небо, а вона, як підкошена, впала на землю. Тієї ж миті невидима стіна довкола княгині щезла, люди підбігли до неї, щоб надати їй допомогу, та вже запізно - вона була мертва. А на її вустах навіки застигла сумна усмішка...
         Завдяки тому, що свідками цієї надзвичайної події були здебільшого дорослі чоловіки, не схильні до істеричного фантазування, розповіді різних очевидців у головному збігалися і навіть у деталях не дуже суперечили, а радше доповнювали одна одну. Вже згодом, при переказах, з'явилися вигадані подробиці, на зразок появи лику Спасителя та співу янгольського хору, але загальної картини вони не спотворювали, хіба трохи прикрашали її.
         Ніхто в Мишковичі не сумнівався, що сила, яка дозволила княгині зупинити вторгнення друїдів, походила з Небес. Правда, попервах декого насторожувала її смерть, проте митрополит Мишковицький швидко знайшов пояснення: мовляв, Отець Небесний, надавши їй таку небачену могутність, не міг залишити її на грішній землі, а тому прикликав до себе. Згодом це стало офіційною позицією всієї Церкви.
         В усьому світі лише кілька тисяч людей знали, що сталося насправді. Всі ці люди називали себе Конорами, бо успадкували свій чаклунський дар від спільного предка - чоловіка на ім'я Конор. Та навіть Конори були безмежно вражені вчинком княгині, коли з'ясувалося, що вона вдалась до допомоги Вищих Сил - тих самих, які миттєво вбивали будь-кого, хто наважувався прикликати їх. Якщо кожен із захисників міста, готуючись до бою, ще тішив себе слабкою надією, що саме йому пощастить уціліти, то у Стенової матері такої надії не було. Вона точно знала, що помре, і свідомо пішла на смерть. Фактично, Вищі Сили вбили її першої ж миті, як вона торкнулася до них, а весь той час, що знадобився для знищення ворожого флоту, життя в ній трималося лише завдяки відчайдушним зусиллям одинадцяти родичів-Конорів, які на відстані допомагали їй на кілька хвилин приборкати дику, первісну, смертоносну стихію...
         Горюючи за матір'ю, Стен водночас дуже пишався нею. Адже вона вчинила саме так, як і належало справжньому правителеві - віддала своє життя задля порятунку своїх підданих, задля захисту своєї землі. Часом Стен замислювався над тим, як би він повівся на материному місці, і щоразу, намагаючись бути чесним перед собою, доходив невтішного висновку, що йому забракло б мужності на таку самопожертву. Певна річ, він би не втік від ворога, а разом з іншими бився б до останнього і, можливо, загинув би - хоча, найімовірніше, зміг би врятуватися. Тож Стен був щирим з Іштваном, коли казав, що не зміг би повторити подвиг матері. Для цього він вважав себе занадто еґоїстичним...

         Залишивши перед каплицею свій почет - зброєносця та двох дружинників, Стен увійшов до середини. У невеличкій передній кімнаті він отримав з рук мовчазного ченця-служника свічку, вніс, як годилося, пожертву і ще на кілька секунд затримався, очікуючи благословення. Збагнувши, чого від нього хочуть, чернець незграбно осінив Стена знаменням Істинної Віри і ледве чутно промимрив: 'Хай буде з тобою Отець Небесний і син його Спаситель. Амінь.' Як і решта священнослужителів нижчого ранґу, він почувався ніяково, благословляючи сина святої. Стен подякував йому і пройшов до молельні.
         Зачинивши за собою двері, він трохи постояв, звикаючи до тьмяного освітлення, а заразом переконався, що в каплиці перебувають лише двоє відвідувачів. Стен збирався прийти сюди ще вдень, але вирішив зачекати до вечора, щоб застати тут менше людей. Він хотів побути з матір'ю наодинці і сподівався, що присутні зрозуміють його бажання. А ті, хто прийде після нього, будуть попереджені почтом і зачекають зовні.
         Стен занурив пальці в чашу зі святою водою, торкнувся ними лоба й рушив вузьким проходом між двома рядами дерев'яних лавок до вівтаря. Відвідувачі - чоловік та жінка, вочевидь, подружжя, - впізнавши його, шанобливо схилили голови, коли він проходив повз них. А коли Стен, опустившись навколішки перед вівтарем, встановлював запалену свічку перед материним образом, за його спиною почулося скрипіння дверей. Навіть не озираючись, він знав, що це вийшли попередні відвідувачі, а не ввійшли нові. У каплиці він залишився сам.
         Стен підвівся з колін, відступив від вівтаря й сів на лаву в першому ряду, не зводячи погляду з ікони, на якій було зображено молоду русяву жінку з лагідною усмішкою на вродливому обличчі. Саме такою Стен запам'ятав свою матір, коли бачив її востаннє, перед своїм від'їздом на північ Галосагу. І саме такою, за його наполяганням, художник зобразив її на іконі, дарма що церковні діячі воліли бачити Святу Ілону суворою та величною.
         'Матінко,' - думав Стен. - 'Сьогодні я маю прийняти рішення. Дуже важливе рішення, що вплине не лише на мою та сестрину долі, а й на майбутнє тисяч, мільйонів людей і цілих народів. Ти знаєш: я ніколи не уникав відповідальності, але такий величезний тягар лякає мене. Це неправильно, ненормально, коли так багато залежить від однієї-єдиної людини. А проте так склалися обставини, і я мушу зробити вибір. Я не маю права на помилку, але не знаю, де правда, і не знаю, як її шукати. Я стою на роздоріжжі - хто вкаже мені правильний шлях? Моє серце? Воно мовчить і лише болісно щемить. Мій розум? Він у сум'ятті. Родичі-Конори? Їхні думки розділилися, кожен упевнений у власній правоті й не поділяє моїх сумнівів, адже над ними не тяжіє відповідальність за мій вибір. Тож вирішувати мені - і мені ж платити за свій вибір. Як би ти вчинила на моєму місці, мамо? Як учинив би батько? Як учинити мені?..'
         Красива русява жінка ласкаво всміхалася йому й ніби говорила: 'Вирішувати тобі, синку. Я свою земну місію виконала, тепер твоя черга.'
         Позаду двічі заскрипіли двері - відчиняючись і зачиняючись. Занурений у свої думки, Стен не одразу відреаґував на це непрошене вторгнення, а потім уже не встиг обуритися. Він почув тихий шурхіт шовкових спідниць, звук легких кроків, ніздрі йому приємно залоскотав знайомий ледь відчутний запах, який не можна було сплутати ні з чим іншим - ні в кого, крім Маріки, не було таких парфумів.
         'І де вона їх тільки бере?' - вже вкотре подумав Стен. Подумав суто машинально, за звичкою. Він неодноразово намагався довідатись у сестри, звідки в неї ці парфуми, всілякі креми, помади, мильні приналежності, деяка одіж, а надто взуття. Впродовж останніх двох років Маріка подарувала Стенові кілька пар черевиків - надзвичайно зручних, гарних та міцних. На всі розпитування сестра відповідала, що її постачальник не бажає розкривати джерела своїх надходжень, а сама вона не збирається називати ім'я постачальника, бо тоді втратить свою частку прибутку. Всі знатні та заможні жінки Мишковича знали, що через Маріку можна замовити такі чудові й дивовижні речі, яких більше ніде не знайдеш, і ладні були платити за них шалені гроші. Стен, що був не лише князем, феодальним правителем, а ще й торгівельним магнатом, шанував комерційну таємницю, але побоювався, що той невідомий постачальник міг ошукувати Маріку, граючи на її недосвідченості. Крім того, сестра нехтувала додатковою вигодою, купуючи дещо лише для власного вжитку. Скажімо, найкращими зі своїх парфумів, тими, які називала 'шенел', Маріка навідсіч відмовлялася будь з ким ділитися. Пояснювала, що їх дуже мало, вистачає тільки для неї, одначе Стен підозрював, що річ тут в іншому - вона просто хотіла підкреслити свою особливіть, адже так приємно володіти чимось таким, чого немає ні в кого зі знайомих...
         За кілька секунд повз Стена пройшла юна дівчина в ошатній темно-синій сукні. Її розкішне золотаве волосся було дбайливо зібране в невигадливу, але гарну зачіску. Схиливши коліна біля вівтаря, вона поставила свічку перед іконою матері, потім підвелася й сіла на лаву поруч із братом. Її тонкі пальці легенько доторкнулися до його руки.
         - У порту мені сказали, що ти тут, - мовила вона не голосно, але й не пошепки.
         Стен ніжно стиснув м'яку теплу долоню сестри. Якщо їхня мати, княгиня Ілона, за словами священників, стала янголом на небі, то Маріка, поза сумнівом, була янголом земним - хоча й мала аж ніяк не янгольську вдачу. Струнка тендітна білявка з досконало правильними і водночас лагідними рисами обличчя та невинними очима кольору весняного неба, Маріка разюче відрізнялася від Стена - смаглявого кароокого шатена, високого, міцної статури, далеко не красеня, хай і по-чоловічому привабливого. Дивлячись на них, стороння людина нізащо не здогадалася б, що вони рідні брат і сестра.
         За попередніх часів злі язики пліткували, що Маріка не донька князя Всевлада, але жодних доказів не наводили, ґрунтуючись лише на туманних підозрах про подружню невірність княгині. Зараз про це воліли не говорити, а коли й згадували, то вкрай обережно, побоюючись звинувачень у блюзнірстві. Сам Стен намагався не думати про таку можливість, але в будь-якому разі він твердо знав одне: що б там не було, його ставлення до Маріки від цього нітрохи не зміниться, він завжди любитиме її понад усе...
         - Сьогодні зустрічаєшся з Флавіаном? - запитала Маріка.
         - Так, - здивовано відповів Стен. - А як ти дізналася?
         - Просто здогадалася. Адже це очевидно - раз імператор помер, то Флавіан не забариться знову на тебе натиснути.
         - Авжеж, не забариться, - підтвердив Стен, спохмурнівши.
         Ні брат, ні сестра не почували ні найменшої незручності, розмовляючи тут про справи. Зрештою, це була каплиця їхньої матері, можна сказати, їхня родинна територія. Тут їм було спокійно й затишно, а святість цього місця спонукала до глибшого аналізу своїх думок, намірів та поривань, мимоволі змушувала зважувати кожне слово.
         - Стене, - після короткої паузи озвалася Маріка. - Здається, я ще не готова до заміжжя.
         - Тобі вже шістнадцять, - зауважив він.
         - Хіба це багато?
         - Саме на порі. Більшість твоїх ровесниць уже мають чоловіків.
         - А я ще не готова, - не поступалася сестра. - Краще зачекати.
         Стен стиха зітхнув. Останнім часом Маріка дедалі відвертіше демонструвала своє небажання виходити заміж, і це дуже непокоїло його. Ні, він зовсім не прагнув чимшвидше спекатися сестри, якраз навпаки - йому й самому не надто кортіло відпускати її. Але Стен боявся, що Маріка могла закохатися в когось із місцевих; і не просто закохатися, а й зайти значно далі, ніж це дозволено порядній дівчині. Проте він навіть у гадці не мав вистежувати сестру, бо розумів, що цим лише погіршить ситуацію, підштовхнувши її до рішучіших дій...
         - Рік тому, - стримано мовив Стен, - ти нітрохи не заперечувала проти шлюбу з Флавіаном.
         - Не через велику любов до нього. Раніше я думала, а ти всіляко підтримував цю думку, що тобі конче потрібен шлюбний союз із Ібрією для здобуття корони Галосагу. Проте згодом я побачила, що Флавіан і так зацікавлений зробити тебе королем. Він хоче цього навіть більше, ніж ти сам.
         Стен не міг не погодитися з сестрою:
         - Все це правда, але ти маєш зрозуміти...
         - А тепер, - провадила Маріка, не зважаючи на його слова, - зі смертю імператора тобі взагалі не знадобиться стороння підтримка. Поки Чеслав каламутитиме воду, ти зможеш утвердити свою владу над Галосагом, і ніхто не стане тобі на заваді.
         - Я ще не вирішив, як мені вчинити, - сказав Стен.
         Маріка знизала плечима.
         - А що тут вирішувати? Тут я цілком згодна з Флавіаном - твоє місце на троні Галосагу. Чи ти хочеш позмагатися за імператорський престол?
         - Подивимося, - відповів Стен невизначено. - І якщо я так вирішу, до Златовара ти поїдеш зі мною.
         Маріка вмить спохмурніла.
         - Не думаю, що це гарна ідея. Передовсім, на мій погляд, тобі нічого робити в Златоварі. А якщо й надумаєш їхати, то буде необачно так довго залишати князівство на дядечка Войчо.
         - З князівством нічого не станеться. А наш дядько робитиме те, що йому казатиме Щепан Чірич.
         - Все одно, - наполягала Маріка. - Буде надійніше, якщо тебе заступатиму я. Та й мені кортить спробувати себе в ролі правительки. Хай навіть номінальної.
         Стен пильно подивився їй в очі.
         - Це єдина причина, чому ти хочеш лишитися? Чи є щось іще?
         - Ні, більше нічого.
         Попри впевнений тон і щирий, невинний погляд сестри, Стен зрозумів, що вона збрехала.
         'Таки в неї хтось є,' - з гіркотою подумав він, відчуваючи неприємну порожнечу в грудях. - 'Хто ж цей негідник, хто?.. Даруй, матінко, не встежив я за Марікою...'
         'Даруй, матінко,' - і собі думала Маріка. - 'Даруй, що збрехала в цьому святому місці. Даруй, що взагалі брешу Стенові...'
         А княгиня Ілона дивилася з ікони на своїх дітей і лише лагідно всміхалася.

    Розділ 3
    Марічина таємниця

         Маріка пішла з бенкету задовго до його завершення під приводом того, що хоче взяти участь у ранковій церемонії відплиття кораблів, а тому, щоб виспатися, їй треба лягти раніше. Стена начебто задовольнило таке пояснення, він звик, що сестра любить поспати. А проте, при прощанні вона прочитала в його занепокоєному погляді невисловлене запитання: 'Чи не тому ти так багато спиш останнім часом, що спиш не сама?..' Маріка поквапилася піти, щоб очі не виказали її збентеження так само відверто, як брат виказував своє занепокоєння. Мабуть тепер, думала вона, прямуючи коридорами замку в супроводі веселеньких від випитого вина придворних панночок, будь-хто з присутніх на бенкеті, кому надто рано захочеться спати, опиниться у Стена під підозрою. Не виключено, що після вечері він вирішить навідатись до них під якимось вигаданим приводом. Але до неї, звичайно, не зайде. Бідолашний братик так боїться знайти підтвердження своїх підозр, що воліє залишити все як є...
         Маріка сумно всміхнулася.
         'Вибач, Стене,' - подумала вона. - 'Якби ж то я могла розповісти всю правду!..'
         Біля своїх покоїв Маріка відпустила придворних панночок, сказавши, що сьогодні не буде традиційних вечірніх посиденьок, а сама, проминувши вітальню, ввійшла до просторої спальні, де на неї вже чекала молоденька покоївка. З її допомогою Маріка зняла з себе вбрання та прикраси, надягла нічну сорочку і вляглася в ліжко. Тим часом покоївка віднесла до ґардеробної її розкішну сукню з золотої парчі та шовкові нижні спідниці, а повернувшись, загасила всі свічки в спальні за винятком однієї, на низенькій шафці поруч ліжка, й шанобливо спиталася:
         - Вам більше нічого не треба, пані?
         - Ні, золотце, можеш іти.
         - Добраніч, пані.
         - І тобі також.
         Уклонившись, покоївка зробила була кілька кроків у напрямку дверей, а потім нерішуче зупинилася.
         - Пані... - почала вона і замовкла, вагаючись.
         - Ага, розумію, - сказала Маріка, зручніше влаштувавшись на подушках. - Знову призначила побачення своєму приятелеві?
         - Ну... так, пані. Але обіцяю повернутися ще до світанку.
         - Гаразд, іди, - кивнула Маріка. - Бажаю гарно розважитися.
         - Дякую, пані! - зраділа покоївка.
         Коли вона залишила спальню, Маріка про всяк випадок пролежала ще зо чверть години, тоді вибралася з ліжка і пройшла до ґардеробної. Там вона привела в дію простеньке закляття - і кімнату залило м'яке жовтувате світло, яке випромінювала скляна куля, наполовину вмурована в стелю. Такі маґічні світильники були в усіх особистих кімнатах Маріки та Стена, але вони користувалися ними лише тоді, коли залишались наодинці або в присутності родичів-Конорів, а при сторонніх задовольнялися звичайними свічками. Хоча люди й здогадувалися, що князь та його сестра реґулярно вдаються до чарів, було зовсім небажано демонструвати це відкрито. З тих самих міркувань, узимку, наприкінці осені й на початку весни Стенові з Марікою доводилося про людське око палити в себе каміни, хоча насправді їхні помешкання зігрівали спеціальні чари, накладені на підлогу та стіни.
         У ґардеробній Маріка скинула нічну сорочку, надягла білизну та панчохи, взула туфлі, а потім відчинила одну з шаф і відсунула вбік задню стінку, за якою був потаємний відділ, де зберігалася одіж, яку тут ніхто не носив. З-поміж різних речей вона вибрала коротку чорну спідницю, білу шовкову блузку та темно-червону жакетку і вдягла їх. Потім скріпила золотою шпилькою волосся, прискіпливо оглянула себе в дзеркалі й кокетливо підморгнула своєму відображенню, всміхнувшись на думку про те, як відреаґував би Стен, побачивши її в такому вбранні. Загалом, Маріка не була в захваті від тамтешньої моди, вона полюбляла вдягатися розкішно й вишукано, прикрашати себе коштовностями - щоб одразу було видно, що вона князівна, а не якась простолюдинка. Разом з тим, їй подобалося носити коротку спідницю - у неї були гарні ноги, довгі та стрункі, і їй приємно лоскотало нерви, коли зустрічні чоловіки, відверто або нишком, милувалися ними. Проте найбільше Маріка цінувала взуття та білизну. Звичайно, як тут, так і там зустрічались погані й гарні речі; але гарне взуття звідти було справді гарним - легким, зручним, красивим, ніде не тисло, не промокало, не псувалося від вологи. А про гарну білизну звідти й говорити не варто - Маріка так звикла до неї, що ніяку іншу носити вже не могла. Надто ж це стосувалося трусиків, яких тут ще ніхто не вигадав. Раніше вона спокійнісінько обходилася без них, власне, й зараз не завжди надягала їх до тутешнього вбрання з довгими пишними спідницями, але в особливі жіночі дні вони ставали просто незамінними. А от у тамтешньому одязі ходити без трусиків було взагалі ризиковано.
         Закінчивши причепурюватися, Маріка видобула з тієї ж таки схованки сумочку з крокодилової шкіри й лялькову голову натурального розміру з довгим золотавим волоссям, після чого знову замаскувала потаємний відділ і зачинила шафу. Почепивши пасок сумочки на плече, вона загасила в ґардеробній світло й повернулася до спальні. Там накидала під ковдру кілька малих подушок, вміло надавши їм форму свого тіла, і примостила до цього опудала лялькову голову, затуливши її обличчя золотавими кучерями. Тепер, якщо хтось зазирне до спальні, то в тьмяному світлі однієї свічки не помітить нічого підозрілого. Втім, завжди існував ризик, що виникне нагальна потреба розбудити її посеред ночі - от тоді буде справжній скандал! Проте за три роки цього ще жодного разу не траплялося.
         Переконавшись, що зробила все як треба, Маріка ввійшла до суміжного зі спальнею кабінету, який, разом з рештою цих покоїв, раніше займала княгиня Ілона. Упродовж двох років по її смерті вони лишались незамешканими в очікуванні своєї нової господині - юної Анішки, князівни Сеанської. Проте за місяць до весілля зі Стеном вона несподівано захворіла і невдовзі померла. Стен украй важко переніс цю втрату і відтоді навіть чути не хотів про нову наречену. Його шлюб з Анішкою планувався віддавна, ще коли обоє були дітьми, і він так звик до цієї думки, що просто не міг уявити на її місці іншу жінку. Саме тому Стен запропонував сестрі переселитися в помешкання їхньої матері. Дев'ятирічна Маріка, не здогадуючись про справжню причину братового рішення, дуже раділа, що її нарешті визнали дорослою...
         В кабінеті Маріка також запалила маґічний світильник (тут він був схований у люстрі для свічок) і поглянула на годинник, що висів на стіні між двома заштореними вікнами. Як і більшість предметів оздоблення кімнати, цей годинник належав її матері, і був він мало що просто дивним. Його циферблат поділявся не на дванадцять, як звичайно, рівних частин, а на двадцять чотири - таким чином, за добу мала стрілка робила не два обороти, а один. Вірніше, так поводилася одна з малих стрілок - а їх було дві, так само як і великих: пара червоних і пара чорних. Чорні стрілки йшли точно, зате червоні поспішали майже вдвічі. Якщо вірити їм, то доба минала за дванадцять годин і п'ятдесят чотири хвилини нормального часу. Цей годинник було виготовлено років вісімнадцять, а то й двадцять тому на спеціальне замовлення княгині. Стен вважав їх просто одним з материних дивацтв; так само думала й Маріка, аж поки не з'ясувала, що за цим криється.
         Червоні, 'неправильні' стрілки показували за двадцять хвилин першу по півдні. Маріка підійшла до протилежної стіни, вздовж якої стояли шафи з книжками. Вільну ділянку стіни між двома шафами прикривав старий вицвілий ґобелен, на якому було зображено чи то невідомого святого, що творив чергове диво, чи то алхіміка в розпал якогось досліду. Щодо цього Маріка зі Стеном не могли дійти однозначного висновку, але з огляду на те, чим займалася їхня матір за життя, схилялися до другого варіанту.
         Утім, Маріку цікавив не сам ґобелен, а те, що було за ним. Вона потягла за шовковий шнурок, що висів збоку, і ґобелен, згортаючись у рулон, піднявся догори, оголивши прямокутник стіни, вкритий вигадливим візерунком з різнокольорових каменів, які не мали жодної цінності для ювелірів, але були надзвичайно цінними для людей, що зналися на чарах. Тисячі дрібних камінців було вкраплено в стіну, здавалося б, навмання, цілком безладно. Виняток становив лише зовнішній контур у формі арки заввишки близько двох метрів і півтора завширшки; а от усередині, на погляд невтаємниченого, панував повний хаос. Проте Маріка належала до втаємничених, і в цьому позірному хаосі вона бачила строгий порядок, бездоганну точність і гармонію маґічних зв'язків. Уся конструкція була неймовірно міцною, майже монолітною. Звичайна людина без чаклунського хисту не змогла б виколупати зі стіни навіть найменшого камінця; та й сама стіна була твердіша за граніт.
         Ця хитромудра споруда зі з'єднаних докупи чаклунських каменів називалася порталом. Його побудувала для себе княгиня Ілона, коли двадцять сім років тому вийшла за князя Всевлада й перебралася з Любляна до Мишковича. Після її траґічної загибелі портал, як казали в таких випадках, став мертвим, оскільки княгиня не подбала про те, щоб налаштувати його на своїх дітей. Тоді Маріка була ще мала, а Стен уже мав у батьковому кабінеті свій власний портал - його також спорудила княгиня й подарувала синові на дванадцятиліття.
         Вважалося, що мертвий портал втрачено назавжди, бо отримати над ним контроль можна лише від його господарів - людей, на котрих він налаштований; а коли таких немає, то до нього вже ніяк не підступитися. У тому, що Маріка спростувала цю, здавалося б, незаперечну істину, була чимала заслуга Стена, який катеґорично заборонив сестрі споруджувати в Мишковарі новий портал, а налаштувати на неї свій відмовлявся, бо хотів контролювати всі її віддалені контакти. Він запевняв Маріку (і сам щиро в це вірив), що не має наміру обмежувати її свободу, а просто намагається вберегти від спокус, перед якими дівчина в підлітковому віці може не встояти.
         Проте Маріка, якій на той час щойно виповнилося тринадцять, не оцінила належним чином добрих намірів брата. Не наважившись на пряме порушення заборони, вона, бувши ще наївною й недосвідченою, надумала оживити материн портал. Якби Маріка знала, скільки її старших родичів-Конорів зазнали невдачі за схожих обставин, лише змарнувавши час та сили, вона б, певна річ, відмовилася від свого наміру. Але Маріка знала лише те, що портал не діє, оскільки не налаштований на жодного з нині живих людей. Тож вона вирішила виправити ситуацію, самостійно налаштувавши його на себе.
         І як не дивно, їй це вдалося! Після двох тижнів напруженої роботи портал знову ожив. Таким чином, Маріка заощадила щонайменше два місяці - адже спорудження й налагодження нового порталу, залежно від обставин, потребувало від двох до трьох місяців щоденної праці.
         Попервах Маріка збиралася викликати брата і вже наперед насолоджувалася його безмежним подивом та розгубленістю - бо тепер він нічого не зможе вдіяти, йому доведеться змиритися з тим, що сестра має власний портал і користуватиметься ним на свій розсуд. Щоправда, Стенові могла спасти на думку дурна ідея (задля сестриного блага, зрозуміло) замурувати кабінет, а то й переселити її в інші покої - і така перспектива змусила Маріку переглянути свої плани. Вона вирішила до пори до часу нічого не розповідати братові, а натомість звернутися за порадою до своєї тітки Зарени, меншої материної сестри, яка мешкала в Любляні, столиці Істрії.
         Маріка неодноразово відвідувала тітку Зарену (або разом зі Стеном, або сама, коли брат тимчасово на давав їй доступ до свого порталу), тому серед тисяч 'ниток', які поєднували материн портал з іншими, вона легко знайшла ту, що вела в Люблян, у дім, де до заміжжя проживала княгиня Ілона... І тут на Маріку чекала величезна несподіванка: 'нитка' надавала їй інформацію про напрямок та відстань - а це було можливо лише в тому випадку, коли портал на іншому кінці налаштовано на неї. Маріка перевірила й переконалася, що це справді так: шлях був відкритий, вона не потребувала тітчиного дозволу, щоб пройти по ньому. Це було надзвичайно дивно і просто неймовірно! Налаштувавши на себе мишковарський портал матері, Маріка якимсь незбагненним чином отримала вільний доступ до її люблянського порталу... і не лише до нього!
         Ще один відкритий шлях вів далеко на схід. Будівля, де знаходився портал, стояла на захмарній вершині гори і на момент Марічиних відвідин була порожня, та аж ніяк не занедбана. За всіма ознаками, там часто бували люди, і Маріка, провівши обережне розслідування, з'ясувала, хто вони. А серед них... Маріка була заінтриґована!
         Всупереч її очікуванням, портал у Стеновім кабінеті, як і раніше, був недоступний для неї. Згодом Маріка, обравши слушну мить, ніби між іншим розпитала брата, і він їй розповів, що княгиня, спорудивши для сина портал, не стала проводити його остаточне налагодження - завершальну частину роботи виконав сам Стен.
         Утім, це було згодом. А тоді Маріка й думати забула про братів портал, коли знайшла третю 'нитку', шлях уздовж якої також був вільний для неї. З порталом по той бік коїлося щось незбагненне. Він був то на півночі, то на сході, то десь унизу, а то високо в небі. Якоїсь миті він перебував за тисячу миль від Мишковича, за секунду опинявся зовсім поруч, а потім переносився в таку неймовірну далечінь, що звичні міри довжини втрачали будь-який сенс. Таких відстаней у природі просто не існувало!
         Тут, мабуть, варто було й справді звернутися за порадою - якщо не до Стена, то до тітки Зарени, - але Марікою оволоділа жага дослідника. Вона розуміла, що за тим порталом криється щось надзвичайне та дивовижне, вона хотіла сама розкрити цю таємницю, а не ділитися нею зі старшими, які майже напевне перехоплять у неї ініціативу.
         В той незабутній день, 14 лютня, Маріка наважилася зробити крок у невідомість. Цей крок змінив усе її життя...
         Притримуючи лівою рукою шнурок, щоб не падав ґобелен, Маріка вказівним пальцем правої руки доторкнулася до семи найбільших каменів у візерунку. При цьому вона проказала сім слів - мовою, якої тут ніколи не існувало:
         - Richard Of York Gave Battle In Vain. [1]
         Власне, самі слова не мали в маґії великого значення; важливо було те, що в них вкладалося. А справжні майстри взагалі воліли обходитися без слів, навіть мовлених подумки. Як на свій вік, Маріка дуже вправно творила безсловесні закляття, тому не страждала від комплексів і час від часу дозволяла собі супроводжувати чари словами, проте намагалася уникати банального несмаку, на зразок 'червоний-оранжевий-жовтий-зелений-блакитний-синій-фіолетовий'.
         Після сьомого доторку всі семеро каменів замерехтіли сімома барвами веселки. Маріка легенько махнула рукою - і зовнішній арочний контур засяяв, мов золото в яскравих сонячних променях.
         Потім вона знову, вже в зворотній послідовності, доторкнулася до тих самих сімох каменів, цього разу нічого не промовляючи. Ділянка стіни з вигадливим візерунком щезла, і весь простір під сяючою аркою мовби застелило густим білим туманом.
         Маріка загасила маґічний світильник у кабінеті й сміливо ступила в туман. Останньої миті вона відпустила шнурок, ґобелен повернувся на попереднє місце, приховавши за собою портал. Навіть якщо її відсутність викриють, то напевно вирішать, що вона непомітно вислизнула зі своїх покоїв і тепер десь вештається по замку. В гіршому разі - спить у чиємусь ліжку...
         А Маріка перебувала в крихітній комірчині без вікон, на невідомій відстані від Мишковича і в невідомому кінці світу. А вірніше - в невизначеному. Звичні уявлення про відстань та напрямок наразі втратили будь-який сенс. Навіть час переставав бути абсолютом - тож недаремно годинник у кабінеті мав дві пари стрілок, що йшли з різною швидкістю.
         За Марічиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комірчині більше нікого немає, вона видобула з сумочки маленьку світлову кулю, запалила її, після чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман під аркою миттю розсіявся. На стіні з'явився візерунок з безлічі різнобарвних каменів - але не такий, як у кабінеті.
         Останні маніпуляції викликали збурення маґічних сил, від чого світильник у Марічиній руці заблимав, а потім і зовсім згас. Проте ненадовго - за секунду Маріка повернула світло.
         'І все ж,' - подумала вона, - 'тут краще користуватися електричним ліхтарем.'
         Ця думка виникала в неї щоразу, коли маґічний світильник підводив її при проходженні порталу. Але оскільки викликана цим незручність була короткочасною, вона швидко забувала про своє рішення запастися ліхтарем.
         Маріка підійшла до старезних дубових дверей у протилежній стіні комірчини і пильно прислухалася. Вона не відчула присутності людей нагорі, тому спокійно прочинила двері. Почулося тихе скрипіння завіс. 'Треба знову змастити,' - вирішила Маріка. Три роки тому, при її першій появі, вкриті багаторічною іржею завіси скрипіли так пронизливо, що їй аж позакладало вуха.
         За дверима починалися круті кам'яні сходи. Маріка піднялася нагору і, задля зайвої остороги, оглянула крізь тоноване скло, яке з іншого боку було дзеркалом, просторе приміщення, залите розсіяним денним світлом, що проникало крізь напівзатулені шторами середньовічні стрілчасті вікна. Всі вони виходили на північ, і пряме сонячне проміння ніколи не потрапляло до цієї кімнати, де зберігалися безцінні старовинні книжки та картини з родинної колекції сера Генрі.
         Остаточно переконавшись, що у фамільній бібліотеці нікого немає, Маріка відчинила замасковані під дзеркало дверцята і швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на місце, вона подивилася на своє відображення, поправила зачіску, змахнула зі спідниці та жакетки кілька порошинок, після чого загасила свій світильник і впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бібліотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа сторонні відвідувачі. Сер Генрі не мав досить коштів на утримання свого родового замку і сім років тому був змушений відкрити його для туристів. Екскурсії приносили такий-сякий прибуток, а крім того, статус історичної пам'ятки давав певну податкову знижку.
         Вийшовши з бібліотеки, Маріка мало не зіштовхнулася в коридорі з огрядним чоловіком середнього віку, вбраним у ліврею дворецького й картату шотландську спідницю (тобто, звичайно, кілт), з-під якої стирчали занадто худі для його комплекції й дуже волохаті ноги.
         Побачивши Маріку, він приязно всміхнувся:
         - Моє шанування, міс Мері.
         - Добридень, Браєне, - кивнула Маріка. - Рада нашій зустрічі.
         - Взаємно, міс. Ви давно приїхали?
         - Ні, оце щойно. По дорозі зайшла до бібліотеки, щоб повернути книжку, яку брала з собою. А дядечко в себе?
         - Так, міс, у себе, - відповів Браєн. - Сер Генрі дуже зрадіє вашим відвідинам. Він аж молодішає, коли ви приходите. Шкода, що ви буваєте в нас не щодня.
         - Мені також шкода, - цілком щиро сказала Маріка.
         Перекинувшись іще кількома ввічливими фразами, вони попрощалися, і Маріка рушила коридором до житлового крила замку. Дворецький дивився їй услід і думав про те, яка дивна дівчина ця міс Мері Мишкович. Запросто називає сера Генрі дядечком, хоча вона його родичка не ближче сьомого коліна і прибула звідкись здаля - чи то з Сербії, чи з Боснії, чи з Хорватії... коротше, з якоїсь Югославії. Вперше з'явилася тут понад п'ять років тому, ще зовсім дівчиськом, і відразу полонила серце старого барона. Втім, якраз в останньому нічого дивного немає, адже на той час сер Генрі взагалі був самотній, це вже згодом у нього оселилася двоюрідна онука, леді Аліса. Подив у Браєна викликали несподівані візити міс Мері - жодного разу він не бачив, як вона приїздить і як залишає замок; іноді в нього складалося враження, що вона користається якимсь потаємним підземним ходом, скажімо, в тій комірчині за дзеркалом у бібліотеці. А ще дивним було те, що за межами Норвіка, родового маєтку МакАлістерів, майже ніхто не чув про міс Мері. Вірніше, чули лише про те, що сера Генрі час від часу навідує небога-чужоземка, але нікому не було відомо, де вона мешкає, хто її батьки, навіть саму її бачили лічені рази, та й то разом з леді Алісою, коли дівчата вдвох вибиралися до сусіднього містечка, щоб пройтися по магазинах. У старі часи міс Мері неодмінно запідозрили б у відьомстві - проте зараз люди вже не вірять у чаклунів та відьом, шукають усьому раціональне пояснення...
         Відчуваючи на собі доброзичливий і водночас трохи розгублений погляд дворецького, Маріка нишком усміхалася. Дякувати Спасителю, він не бачив її, коли вона вперше з'явилася тут у своєму звичайному вбранні. На щастя першим, з ким вона тоді зустрілася, був сам сер Генрі. І перше, що він сказав при їхній першій зустрічі... О, Маріка ніколи не забуде тих слів!..
         Господар замку, сер Генрі МакАлістер, барон Норвіка, сидів за столом у своєму кабінеті й переглядав якісь папери. Це був старий сивий чоловік зі змарнілим лицем, яке, втім, ще зберігало сліди колишньої суворої краси. Коли двері відчинились і на порозі з'явилася Маріка, його сині очі миттю засяяли від радості, а зморшки на обличчі розгладилися.
         - Вітаю, люба, - промовив він навдивовижу чистим голосом, позбавленим навіть натяку на старечу хрипоту. - Я так сподівався, що сьогодні ти прийдеш.
         Зачинивши за собою двері, Маріка обійшла стіл і поцілувала сера Генрі в лоба.
         - Добридень, тату. Я дуже скучала за тобою.
         - Я теж скучав, доню, - відповів він, ніжно взявши її за руку. - Вдвоє довше, ніж ти...
         ...Перші слова, які Маріка почула від нього, коли вони вперше зустрілися, були:
         'Oh my God!.. Маріко, донечко, ти в мене така красуня!'
         Слованською він говорив дуже незграбно, з жахливим акцентом, але Маріка зрозуміла його.
         І тоді вона зрозуміла все...

    Розділ 4
    Один з Дванадцяти

         Бенкет давно закінчився, а Стен ще не лягав спати. Опівночі він мав зустрітися з Флавіаном і, чекаючи на призначений час, намагався зібратися з думками перед майбутньою розмовою. А розмова обіцяла бути нелегкою.
         Тепер Флавіан поставить питання руба - так або ні. Чи згоден Стен скористатися кризою центральної влади, щоб перетворити Галосаг на незалежне королівство й очолити його, чи він і надалі залишиться прибічником єдиної та неподільної держави західних слованів? Як патріот свого народу, Стен був проти розпаду Імперії. Але також він був і патріотом свого роду - роду Конорів. Сперечаючись із Флавіаном, Стен, одначе, в глибині душі не міг не визнати, що існування могутнього централізованого королівства Галосаг із королем-Конором на чолі посприяє звеличенню всього їхнього роду, надасть можливість кожному з Конорів у повній мірі проявити себе і зайняти місце, що належало йому за правом. Тож і справді: чи варто чіплятися за цю величезну, але розрізнену Імперію, тішачись примарною надією, що колись її трон посяде чоловік з їхнього роду?..
         Перспектива оволодіти всім Західним Краєм була, звісно, дуже заманливою - проте нездійсненною. Зараз в усьому світі налічувалося лише близько трьох тисяч чоловіків та жінок, що були нащадками Конора-пращура. Чи до снаги їм захопити й утримати владу в такій великій державі? Чи спроможуться вони перебудувати Імперію на свій лад? І коли це станеться?
         Інша річ, Галосаг, у якому Стен був фактично некоронованим королем. Його вплив зростав із року в рік, і тепер він міг без особливих зусиль змінити свою булаву земельного воєводи на королівський вінець. Більшість мешканців Галосагу радо вітатимуть цей крок. Князів і наймогутніших жупанів доведеться приборкувати силою, проте немає лиха без добра - заколот серед вищої знаті за відсутності належної підтримки у нетитулованої шляхти, що складає кістяк війська, не перетвориться на серйозну міжусобицю, а його придушення в кінцевому підсумку призведе до посилення королівської влади.
         За наявних обставин Златовар, хоч би хто став новим імператором, не зможе нічого протиставити незалежницьким прагненням Галосагу - надто ж якщо Стен виступить у спілці з Ібрією. Мало того, князям Західного Немету доведеться боротися з сепаратистськими настроями значної частини своїх підданих, які захочуть приєднатися до Галосагу. А влошські правителі, які, бувши слованами, разом з тим уявляли себе спадкоємцями традицій Давньої Імперії і згорда позирали на інших, вважаючи їх варварами, чого доброго під цю колотнечу створять власне королівство - державу 'культурних', 'цивілізованих' слованів. Потім і південно-східні провінції, не такі непокірливі, але найзаможніші в Західному Краї, забажають більшої самостійності. Тоді вже й брати-словани зі Сходу не сидітимуть склавши руки. Тимчасово відклавши свої чвари, східні князі не проґавлять нагоди поболючіше вжалити могутнього сусіда й поживитися за рахунок своїх західних одноплемінників. Та й північні варвари не залишаться осторонь і захочуть повернути собі втрачений дев'ять років тому Ютлан...
         Цілком очевидно, що це означатиме загибель Імперії. Втім, Стен цілком усвідомлював, що Імперія може розпастися і без його втручання - а просто внаслідок спроби князя-реґента Чеслава узурпувати престол. Бувши самодуром, Чеслав, проте, не був дурнем і чудово розумів, що йому навряд чи вдасться захопити владу в усьому Західному Краї. Найпевніше, він розраховував отримати ласий шматок з центральних та північних князівств, пожертвувавши на догоду своїм амбіціям заходом, півднем і сходом. Якщо Стен зробить вибір на користь незалежного королівства Галосаг, то князь Чеслав стане його природним союзником, і вони, мабуть, зможуть домовитися про розподіл сфер впливу. Але... Сама думка про це викликала у Стена огиду. Політика - брудна штука, та навіть у політиці є межа, яку не можна переступати, бо інакше втратиш найголовніше - повагу до себе. Стен нізащо не стане домовлятися з убивцею свого батька! Адже тоді, в Ютлані, Чеслав надіслав загін князя Всевлада прямісінько в пастку, про існування якої, як згодом з'ясувалося, він знав наперед. Майже ніхто не сумнівався, що Чеслав учинив так навмисно - щоб позбутися найнебезпечнішого конкурента в майбутній боротьбі за імператорську корону...
         Стен стрепенувся, відчувши виклик, що йшов через його портал. Він миттю зосередився й подумки спитав:
         'Флавіане?'
         'Авжеж я,' - надійшла відповідь - 'Готовий?'
         'Зачекай. Зараз.'
         Стен підійшов до книжкової шафи й натиснув потаємну кнопку. Шафа беззвучно відсунулась убік, відкривши нішу в стіні, де було споруджено портал. Швидко активувавши його, Стен відступив на два кроки і запросив:
         'Проходь.'
         З туману під осяйною аркою вийшов юнак років двадцяти, середнього зросту, худорлявий, з продовгуватим блідим обличчям, кучерявим вогнисто-рудим волоссям і смарагдовими очима. Він був одягнений у світло-синій костюм із золотим шитвом, довгу багряну мантію і коричневі черевики з м'якої шкіри, а його голову вінчав усипаний діамантами золотий обруч.
         Король Ібрії Флавіан IV був першим королем із роду Конорів. Він не був сином чоловіка своєї матері, короля Юліана VII, і знав про це змалку. Також він знав свого справжнього батька, але ставився до нього вельми прохолодно, хоч і без ворожості. Як підозрював Стен, Флавіана пригнічувала думка, що він з'явився на світ навіть не внаслідок швидкоплинного роману, був зачатий не в пориві шаленої пристрасті, а за тверезим розрахунком - аби звести на ібрійський престол короля-Конора.
         Ця подія стала найвизначнішим успіхом радикального крила Братства Конорів, члени якого мали на меті якнайшвидше досягнення світового панування свого роду. Але згодом виявилося, що попри такий блискучий початок, обрана ними стратеґія себе не виправдала. Хоча за триста років Конори розселилися по різних країнах, у переважній більшості вони мешкали в Імперії і вважали себе слованами. Ібри були для них чужі, порядки в Ібрії видавались їм варварськими, влада - занадто деспотичною, і вони рішуче виступали проти ібрійської експансії на схід. Сподівання радикалів на масовий наплив Конорів у країну, де править їхній родич, також не справдилися. Дарма що Ібрія вже понад сто років жила в мирі з Імперією, ібри ставилися до слованів не надто доброзичливо, тож прийшлі Конори мали невеликі шанси зайняти гідне місце в тамтешньому суспільстві, навіть якщо їм протегуватиме сам король. Виняток становили хіба що юні дівчата зі шляхетських та купецьких родин, які за сприяння Флавіана знаходили собі пари серед знатних ібрійських вельмож. Така матримоніальна політика, що її цілеспрямовано проводив молодий король, була покликана поступово зробити Ібрію державою, де провідну роль відіграватимуть чоловіки та жінки з роду Конорів. Проте для цього знадобиться кілька поколінь, а не два чи три десятиліття, як мріяли радикали.
         Самого Флавіана цілком влаштовував такий стан речей. Він був Конором, але водночас був ібром і дбав не лише про свій рід, а також і про свою країну. Ще принцом він зрозумів, що навіть у разі перемоги над Імперією Ібрія однаково програє - у тому сенсі, що ібри-переможці просто розчиняться серед слованів і з плином часу стануть такою ж другорядною меншістю, як гали, влохи, помори, немети, еліни й решта підкорених Імперією народів. А Флавіан був королем ібрів і хотів, щоб його піддані й надалі залишалися ібрами.
         Три роки тому, коли Флавіан посів ібрійський престол і, природним чином, став лідером радикального крила Братства, він запропонував інший шлях звеличення роду Конорів: якщо неможливо захопити владу в усій Імперії відразу, то слід розчленувати її на кілька держав і оволодіти нею частинами, починаючи з Галосагу. Нова проґрама була реалістичніша за попередню, а тому, з погляду поміркованих, набагато небезпечніша. Чимало Конорів, що досі були рішучими противниками 'ібрійського варіанту', миттю стали палкими прибічниками Флавіанової ідеї. Добра половина молоді віком до тридцяти років буквально за ніч перетворилася на радикалів.
         Флавіан увесь цей час чинив потужний тиск на Стена, схиляючи його до рішучих дій. От і зараз він прийшов за тим самим. І тепер, з огляду на нові обставини, натисне ще дужче, його вже не задовольнить невизначена обіцянка вчергове подумати над цим питанням. А Стен просто не знав, що відповісти. Крім побоювання за незворотні політичні наслідки такого кроку, він мав ще й суто особисті причини не квапитися зі здобуттям королівської корони. Можна було не сумніватися, що князь Габор Сеанський, який контролював Лютицю, столицю Галосагу, в обмін на свою підтримку запропонує Стенові одружитися з його меншою донькою, тринадцятирічною Деяною. Від такої пропозиції, надто ж коли йдеться про ціле королівство, не відмовляються, а Стен ще не почував себе готовим до шлюбу. Тим більше - з рідною сестрою Анішки, кожна згадка про яку досі сповнювала його глибоким смутком... Ні, Стен аж ніяк не уникав жінок, навпаки, мав їх забагато - і швидше не жінок, а дівчат, бо з заміжніми він ніколи не зв'язувався. Проте жодна з цих дівчат не могла зрівнятися з Анішкою, не була гідна зайняти її місце. Що ж до Деяни, ще зовсім юної дівчини, то вона дуже подобалася Стенові, дуже нагадувала йому Анішку, і саме тому він не хотів одружуватися з нею. Боявся, що Анішкина тінь завжди стоятиме між ними і зрештою перетворить їхнє подружнє життя на пекло...
         - Привіт, - сказав Стен у відповідь на таке ж недбале вітання Флавіана, що ніяк не в'язалося з його урочистим вбранням. - Проходь, сідай. А чого це ти так вирядився?
         Флавіан привільно вмостився в кріслі, скинув корону й поклав її на письмовий стіл.
         - Будь певен, не задля тебе. Це на випадок, якщо хтось вирішив розіграти нас. Хочу показати йому, з ким він має справу. Отак.
         - Вибач, - сказав Стен, сівши в крісло навпроти. - Щось я не вхопився за твою думку. Можливо, ти роздратований і не надто ясно висловлюєшся.
         У зелених Флавіанових очах промайнув подив.
         - Хіба ти не отримав повідомлення?
         - Отримав. Як бачиш, чекав на тебе.
         - Та ні, - відмахнувся він. - Я про інше повідомлення.
         - Про яке? - нетерпляче запитав Стен. - Друже, я справді нічого не розумію.
         На обличчі Флавіана з'явився вираз крайньої розгубленості.
         - То ти дійсно... Ну, гаразд. Ось поглянь.
         Він торкнувся пальцем до чаклунського каменя в своєму персні, а за секунду в повітрі перед Стеном засяяли золоті літери, які склалися в слова:
         Цим повідомляється, що о другій по півночі за златоварським часом ви, разом з князем Стеніславом Мишковичем, запрошені на засідання Вищої Ради Братства Конорів для обговорення ваших пропозицій про майбутнє Імперії. Чекайте виклику в призначений час.
         Далі йшла дата і маґічний знак Ради Дванадцяти.
         Вища Рада (або Рада Дванадцяти) понад двісті років керувала Братством Конорів, виступала об'єднувальною силою й арбітром в усіх суперечках. Членів Ради завжди було дванадцятеро - за кількістю синів та дочок засновника їхнього роду. Проте в середині минулого сторіччя, коли чисельність Конорів перевищила тисячу осіб і Братство розкололося на кілька уґруповань, Рада без будь-яких попереджень припинила свою діяльність, а всі дванадцять її членів безслідно зникли. Якийсь час по тому була поширена думка, що Рада потай продовжує діяти, але жодних ознак її втручання в життя Конорів не спостерігалося. За минулі відтоді сімдесят років Рада Дванадцяти перетворилася на леґенду, хоча дехто й досі щиро вірив, що вона все ще існує...
         Стен обережно провів низку маґічних маніпуляцій. Флавіан, відчувши це, запитав:
         - Що робиш?
         - Перевіряю справжність знаку Ради, - сказав Стен правду, але не всю правду.
         - І як?
         - Це не підробка.
         Флавіан повільно провів пальцями по гладкій шкірі свого підборіддя. Як і переважна більшість Конорів-чоловіків, він голився не лезом, а видаляв волосся на обличчі за допомогою чарів, що давало кращий і стійкіший ефект.
         - Я дійшов такого ж висновку. Схоже, це не дурний жарт. Рада таки існує і продовжує діяти... Гмм. Але чому вони надіслали запрошення лише мені, хоча в ньому йдеться й про тебе?
         Стен похмуро глянув на нього. Він був роздратований - і мав на те вагомі підстави.
         - А навіщо запрошувати двічі? - знизав він плечима. - Тебе повідомили, цього досить. Хоча ти молодший за мене, проте займаєш вище становище. От і отримав запрошення за нас обох.
         Флавіан поглянув на настінний годинник, а потім на стіл, де стояли два порожні келихи й повна пляшка вина. Не питаючи Стенової згоди (зрештою, вино призначалося саме для їхньої зустрічі), він розкоркував пляшку, наповнив обидва келихи, один узяв собі, а інший посунув до Стена. Той кивком подякував і зробив невеликий ковток.
         - Друга година за златоварським часом, це за чверть перша за мишковицьким, - зауважив Флавіан. - Отже, хвилин за сорок ми зустрінемося або з дуже майстерним жартівником, або з дванадцятьма новоявленими апостолами.
         - Я певен, що це не жарт, - сказав Стен.
         - Мені теж так здається, - погодився Флавіан. - Тому з розмовою про твої плани краще зачекати, нехай спершу з'ясується ситуація з Радою. Проте є інше питання, яке я хотів би вирішити просто зараз. Ібрії потрібна королева. Я вже можу надсилати офіційну пропозицію.
         Стен скрушно зітхнув.
         - Ні, поки не можеш.
         Келих завмер біля Флавіанових уст.
         - Чому? Що сталося?
         Будь-кому іншому Стен відверто сказав би: 'Маріка роздумала йти за тебе. Ти їй дуже подобаєшся, але вона тебе не любить. А я не збираюся її примушувати.'
         Проте він розумів, що така жорстока відповідь може розбити молодому королю серце. Флавіанове бажання одружитися з Марікою було продиктоване не тільки і навіть не стільки політичними міркуваннями, як ніжними почуттями, що він мав до неї вже багато років. Ще тринадцятирічним підлітком Флавіан закохався в чарівну восьмирічну дівчинку і твердо вирішив, що в майбутньому вона стане його жінкою. Якби не еґоїзм Стена, котрий дуже не хотів відпускати сестру, вони б одружилися після першого ж місячного в Маріки (це була звичайна річ в Ібрії, та й на півдні Галосагу ранні шлюби не вважалися дивиною) і, найпевніше, жили б зараз у любові та злагоді. А так...
         - Розумієш, Флавіане, - обережно заговорив Стен, - віднедавна в Маріки з'явився пунктик з приводу шлюбів між Конорами. Вона твердить, що ми самі ж собі шкодимо, нехтуючи заповіддю предків не одружуватися з представниками нашого роду. І знаєш, у певному сенсі вона має рацію. Сам подумай: через сто років після смерті Конора-пращура на світі було півтори сотні його нащадків, ще через сто років нас стало близько тисячі, а за останні сімдесят наша чисельність зросла лише втричі. Тепер чоловіки-Конори надають перевагу жінкам з Конорів, і, як наслідок...
         Флавіан з такою силою поставив келиха, що мало не відбив у нього денце. Вино розплескалося по столу, а на рукаві світло-синього королівського камзолу розпливлося кілька червоних плям.
         - Коротше, Стеніславе, - жорстко промовив він. - Одержавши звістку про Михайлову смерть, ти вирішив притримати Маріку. Так, про всяк випадок. Ану ж тобі вдасться зібрати потрібні голоси, пообіцявши одним князям сестрину руку, а інших спокусивши тим, що їхні дочки можуть стати імператрицями.
         Стен пирхнув.
         - Не верзи дурниць! Ти сам чудово розумієш, що це маячня. Я не менше, ніж ти, роздратований Марічиною впертістю. Але певен, що це несерйозно. Зачекай трохи, і все владнається.
         - Зачекай, кажеш? - похмуро перепитав Флавіан. - Скільки ще чекати? Я й так довго чекав. Мені вже двадцять, а я... - Він рвучко підвівся. - Ні, годі чекати! Пора покласти цьому край. - З цими словами він кинувся до дверей.
         Стенові знадобилося кілька секунд, щоб збагнути Флавіанів намір. За цей час молодий король встиг відчинити двері й вибіг з кабінету. Стен швидко подався за ним.
         Покої господаря й господині замку, в яких мешкали Стен та Маріка, призначалися для подружжя, тому сполучалися між собою дверима через вітальні. Флавіан знав про це і тепер прямував до Маріки, щоб посеред ночі зажадати від неї пояснень.
         Стен наздогнав його запізно - вже на порозі сестриної спальні. Там горіла свічка, і Стен з полегшенням переконався, що Маріка в ліжку сама. Поклавши руку Флавіанові на плече, він пошепки сказав:
         - Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортів.
         - Тим краще, - також пошепки, але твердо заперечив Флавіан. - Принаймні вона буде щирою. - І рушив до ліжка.
         Стен лише приречено зітхнув, змирившись із неминучим, і замкнув двері спальні на засув, щоб перекрити шлях покоївці на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.
         Тим часом Флавіан схилився над Марікою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потім натиснув дужче, нерозбірливо вилаявся й різко зірвав з неї ковдру.
         Думка про те, що Флавіан з'їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновій голові. Наступної миті він у відчаї застогнав, побачивши замість Маріки в ліжку опудало з подушок та лялькової голови.
         'Ну ось,' - сумовито подумав він. - 'Цього я й боявся.'
         А Флавіан схопив голову за розкішне золотаве волосся і, метеляючи нею, істерично захихотів.
         - Кажеш, заповідь предків?.. Гарна заповідь!.. Стеніславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня... І мене також... Нас обох!..
         Він люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сів на край ліжка й затулив обличчя руками.
         Стен на хвилю вийшов зі спальні й зазирнув до кімнати покоївки. Дівчини там не було, а її ліжко залишалося застеленим.
         'Шльондра!' - подумки вилаявся він. - 'Сама гуляє, ще й Маріку, либонь, покриває. Ох і задам же я їй!..'
         Коли Стен повернувся, Флавіан продовжував сидіти на ліжку. Його плечі здригалися - було видно, що він ледве стримує сльози.
         - Ну все, ходімо, - суворо мовив Стен, розуміючи, що найменший прояв співчуття може спровокувати новий вибух.
         Флавіан покірно почвалав за ним до його кабінету. Було лише пів на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсім не надихала перспектива провести ці двадцять хвилин, обговорюючи з Флавіаном їхнє прикре відкриття, або - ще гірше - розмовляти про щось інше, щосили прикидаючись, ніби нічого не сталося.
         Стен активував портал і звернувся Флавіана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кімнати:
         - Гаразд, пішли. Тільки не забудь корону.
         Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь відчутною запитливою інтонацією:
         - Куди?
         - На зустріч з Радою, куди ж іще.
         Флавіан навіть не поцікавився, звідки Стен знає про місце цієї зустрічі. Він узяв зі стола корону, абияк нап'яв її на голову і підійшов до Стена.
         - Що далі?
         - Зараз побачиш.
         Від порталу тяглося понад п'ять тисяч 'ниток'. По пам'яті Стен міг відшукати лише кілька десятків, якими часто користувався, ще близько тисячі 'адрес' було записано на його чаклунський камінь у персні, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до інших порталів. Підлітком Стен часто розважався, смикаючи за першу-ліпшу невідому 'нитку'. Як правило, йому відповідали, тоді він перепрошував за марний виклик, представлявся сам і питав, хто є господарем цього порталу, а одержану інформацію записував на свій камінь. Проте були й такі 'нитки', які вперто не подавали ознак життя. Можливо, вони вели до мертвих порталів, або до таких, чиє існування їхні господарі воліли не розголошувати.
         Стен не надсилав запиту на відкриття порталу, через який збирався пройти. Він був доступний йому вже майже чотири роки - і це було частиною великої таємниці, про яку, крім самого Стена, знало ще одинадцять людей... Вірніше, дванадцять - але про існування дванадцятого він навіть не підозрював.
         - Проходьмо, - сказав Стен, задіявши охоронне закляття, і вони разом ступили під арку.
         А вже за мить обоє опинилися в неглибокому алькові стіни просторого приміщення округлої форми з високою склепінчастою стелею та широкими вікнами, через які відкривалася велична панорама засніжених гірських вершин, бездонних ущелин і білих клубчастих хмар унизу, що суцільною ковдрою застилали землю. В чистому блакитному небі яскраво світило сонце, і в його промінні сліпуче сяяв сніг на вершинах гір. Видовище було таким вражаючим, що аж захоплювало подих.
         Утім, Флавіанові було не до милування краєвидом. Щоправда, подих йому таки перехопило - але зовсім з іншої причини. Він поривчасто притиснув долоні до вух, застогнав і став жадібно хапати ротом розріджене повітря.
         - Ч... чорт... - прохрипів Флавіан. - Що... ти... зро... бив?..
         - Ти ще маєш подякувати мені, - незворушно відповів Стен. - Якби не моє закляття, тобі було б набагато гірше.
         Та навряд чи Флавіан розчув його. Він відчайдушно ковтав слину і длубався пальцями в закладених від різкого перепаду тиску вухах. Його корона зсунулася вбік і будь-якої миті могла впасти. Проте Флавіан не помічав цього, а очманілим поглядом роззирався навсібіч.
         Приміщення заливало яскраве денне світло з вікон та вітражів на стелі. Судячи з паморозі на склі, зовні панувала холоднеча, але всередині було доволі тепло. Найпомітнішим предметом обстановки в кімнаті був великий круглий стіл з полірованого червоного дерева, довкола якого стояло дванадцять м'яких вигідних крісел.
         Нарешті Флавіана пройняло, і він благоговійно прошепотів:
         - Зала Дванадцяти!..
         У Залі перебувало одинадцятеро осіб - сім чоловіків і чотири жінки, - віком від сорока до вісімдесяти років. При появі Стена з Флавіаном вони стояли біля вікон, розділившись на три ґрупи й перед тим щось жваво обговорювали. Та коли портал запрацював, усі розмови припинились, і погляди одинадцяти пар очей з цікавістю звернулися на новоприбулих.
         Флавіан поступово оговтувався. І тут він виявив, що чотирьох присутніх добре знає, а ще з двома йому кілька разів випадало зустрічатися.
         Чоловік років шістдесяти п'яти, безусий і безбородий, але з пишною сивою чуприною, що надавала йому величного вигляду, відокремився від однієї з ґруп, підійшов до Стена та Флавіана і, звертаючись до останнього, заговорив серйозно й урочисто:
         - Флавіане, королю Ібрії! Вища Рада Братства Конорів вітає тебе в своєму колі. Як Голова Ради, я офіційно запрошую тебе взяти участь у наших зборах. - Він зробив паузу й доброзичливо всміхнувся. - Нам так не терпілося зустрітися з тобою, що всі дванадцятеро прибули навіть раніше призначеного часу.
         Через потрясіння Флавіан не додумався відповісти на привітання, зате продемонстрував, що ще не розучився рахувати. Після короткої заминки він не дуже впевнено мовив:
         - Я бачу лише одинадцятьох. Де ж дванадцятий?
         Стен здивовано глянув на нього.
         - А ти ще не здогадався? Дванадцятий - це я.

    Розділ 5
    Інший світ, інша родина

         - Я не поїду до Златовара, - впевнено сказала Маріка. - Якщо братові закортить упіймати облизня на виборах імператора, то нехай сам мандрує через пів Імперії. А я не збираюся його супроводжувати.
         У кімнаті їх було троє: сама Маріка, сер Генрі МакАлістер та леді Аліса Монтґомері - симпатична чорноволоса дівчина двадцяти трьох років. Вона була єдиною спадкоємицею сера Генрі, єдиною донькою єдиного сина його покійної сестри Елеонори. Таким чином, Аліса доводилася серові Генрі двоюрідною онукою, проте ніколи не називала його дідом - лише дядьком. Вона перебралася до Шотландії два з половиною роки тому, коли її батьки загинули в автомобільній аварії, і невдовзі стала другою, після самого сера Генрі, людиною в цьому світі, посвяченою в Марічину таємницю.
         На початку цього року Аліса продовжила свою освіту, перервану смертю батьків, тепер навчалася в Університеті Единбурґа, але й далі мешкала в дядьковому замку і щодня, крім суботи та неділі, накручувала на своєму новенькому 'ровері' по шістдесят миль, коли їхала зранку на лекції, а по обіді поверталася до Норвіка. Певна річ, такі поїздки не кращим чином позначалися на її навчанні, однак Аліса цим не дуже переймалася. Вона ще не знала, чого хоче від життя, а університетську освіту розглядала як один з атрибутів сучасної жінки і вдале доповнення до її титулу леді та солідного капіталу, успадкованого від матері.
         В Аліси було дві вагомі підстави залишатися в Норвіку, а не винаймати житло в Единбурзі. З таких самих міркувань і Маріка не бажала вирушати в тривалу подорож до далекого Златовара. Одна з цих причин, найголовніша, полягала в тому, що вже кілька років сер Генрі страждав на смертельну хворобу - рак легенів, неоперабельний через численні метастази. Лише завдяки Марічиній допомозі він досі залишався живий і навіть, на загальний подив лікарів, перебував у більш-менш нормальній формі...
         Маріка мала свіжий і відпочилий вигляд. Після зустрічі з батьком і вже звичних (але, з погляду традиційної медицини, знахарських) лікувальних процедур вона проспала шість годин перед вечерею, чого для неї виявилося цілком достатньо. А після вечері вони усамітнилися втрьох у затишній вітальні сера Генрі, і Маріка знову, тепер уже для Аліси, повторила з додатковими подробицями розповідь про смерть імператора Михайла та про суперечливі плани свого брата, який і сам гаразд не знав, що йому робити.
         Сер Генрі прокашлявся і сказав:
         - Я, доню, в цьому питанні особа зацікавлена і, звичайно ж, не хочу надовго розлучатися з тобою. Але з іншого боку, тобі слід гарненько подумати, чи варто через якихось три або чотири тижні псувати стосунки зі Стеніславом.
         - Наші стосунки не зіпсуються, - заперечила Маріка. - Ми часто сперечаємося, іноді навіть сваримося, але потім завжди миримось, і зазвичай він поступається мені. Стен не може довго сердитись на мене.
         - Воно й зрозуміло, - з усмішкою озвалася Аліса. У неї було приємне мелодійне контральто, що викликало захват і заздрість у Маріки, якій не дуже подобався власний, аж надто дзвінкий, навіть трохи писклявий голос, дарма що його називали янгольським. - На тебе просто неможливо сердитися.
         - Щонайгірше, - продовжувала Маріка, - Стен остаточно упевниться, що я маю коханця... - Вона легенько зашарілася під грайливим і насмішкуватим поглядом жвавих Алісиних очей. - А ще, тату, ти не враховуєш однієї обставини. Це для мене подорож триватиме три або чотири тижні, а тут мине вдвічі більше часу. Та й у самому Златоварі я навряд чи отримаю вільний доступ до якогось порталу. Це тобі не Лютиця, де кожен Конор радо допоможе дочці Святої Ілони і не ставитиме зайвих питань. - Маріка похитала головою. - Ні, я не поїду. Не залишу тебе.
         На якийсь час у вітальні запала мовчанка. Тишу порушувало лише приглушене бурмотіння спортивного коментатора: улюбленці сера Генрі, 'рейнджери' з Ґлазґо, вщент громили аутсайдера ліги, долю матчу було вирішено ще в першому таймі. Скоса позираючи на екран телевізора, сер Генрі видобув з портсигара очищену від смол та нікотину сигарету і став м'яти її між пальцями, відтягуючи ту мить, коли врешті-решт таки закурить. Маріка знала, що ця шкідлива звичка - одна з причин батькової хвороби, але примусити його до відмови від паління їй ніяк не вдавалося. А ще вона думала про те, що, можливо, в її рідній країні невдовзі також з'явиться це згубне зілля - коли, замість західного морського шляху до Гіндурашу, Іштван та Вовчек відкриють новий континент, а їхні підлеглі привезуть звідти тютюн і одну дуже небезпечну хворобу, поки невідому в цивілізованій частині їхнього світу... А втім, хтозна.
         Маріка поглянула на великий глобус в кутку кімнати, повернений до неї Східною півкулею. Ґеоґрафічно обидва світи схожі лише в загальних рисах - так, скажімо, Західний Край за формою помітно відрізняється від тутешньої Західної та Центральної Європи. Як вважає сер Генрі, здебільшого це викликано дещо вищим рівнем Світового Океану в Марічиному світі. А отже, в ньому відповідник Беринґової протоки, через яку тут міґрували азійські племена, має бути набагато ширшим. Тому, можливо, новий континент, який виявить Іштванова експедиція, досі лишається незаселеним...
         Сер Генрі нарешті закурив і неквапно промовив:
         - До речі, останнім часом Аліса також непогано допомагає мені.
         - Я лише вмію знімати біль, - скромно заперечила Аліса, не перебільшуючи своїх досягнень. - Але перешкоджати розвиткові хвороби ще не навчилася.
         - Навчишся, - сказав сер Генрі. - І цього, й усього іншого. - Не стримавшись, він зітхнув. - Аби ти знала, як я тобі заздрю! Ти народилася під щасливою зіркою...
         У цей час правий крайній 'ренджерів' гарматним пострілом з кута штрафного майданчика забив шостий 'сухий' м'яч у ворота суперника. Сер Генрі ненадовго замовк, щоб переглянути повтор, відтак схвально гмикнув і знову заговорив:
         - А проте я тривожуся за тебе, Алісо. Хай що там казала Маріка, не можна виключати, що в нашому світі є невідомі сили, які нівелюють чаклунський дар - можливо, не в його носія, а в нащадків. Не дарма ж Конор МакКой утік звідси і навіть власним дітям не розповів про свій рідний світ. Думаю, він мав на це вагомі підстави. Марічина мати вважала так само.
         - Але, - озвалася Маріка, - вона не виявила жодних ознак присутності цих ворожих сил. Можливо, вони колись були, та потім зникли безслідно.
         Сер Генрі похитав головою:
         - Аж ніяк не безслідно, доню. Один з таких слідів у мені - мій мертвий дар. І я не хочу, щоб така доля спіткала Алісу чи її дітей.
         Цієї теми він торкався не вперше, але якщо раніше такі розмови носили суто умоглядний характер - що ж таки сталося з чаклунським даром клану МакКоїв, однієї з гілок якого був рід МакАлістерів? - то після появи Аліси, чий дар був живий, повноцінний, питання набуло практичного змісту. Протягом останніх двох років сер Генрі під різними приводами запрошував до себе погостювати всіх своїх кровних родичів по батьковій лінії, яких тільки міг відшукати, але в жодного з них Маріка не виявили живого дару. Аліса була єдиним винятком, вона справді народилася під щасливою зіркою.
         - То що ти пропонуєш? - запитала Маріка, хоча й так здогадувалася, що в батька на думці. Часом вони з Алісою говорили про це, але якось мимохідь, між іншим, ніби йшлося про дуже віддалену перспективу.
         - Я вважаю, - сказав сер Генрі, марно намагаючись приховати сумовиті нотки в голосі, - що місце Аліси не тут, а в твоєму світі, у світі Конорів - серед таких людей, як ви.
         Темно-карі Алісині очі зблиснули щирим обуренням.
         - І ти серйозно гадаєш, - мовила вона, - що я покину тебе, а сама...
         - Ну-ну, - м'яко урвав її сер Генрі. - Навіщо так катеґорично? Ти можеш жити в обох світах, відвідувати мене, коли забажаєш. Та зрештою, я не вічний, а ти, розвиваючи свої здібності, дедалі більше тягтимешся до собі подібних, і рано чи пізно настане той день, коли ти не зможеш уявити себе поза їхнім товариством. Тому не гай даремно часу: починай звикати до світу Конорів, активно вживайся в нове середовище, нехай Маріка навчить тебе самостійно користуватися порталами...
         - Вже навчила, - сказала Аліса. І зразу зробила уточнення: - Майже навчила. Ще трохи - і я буду обходитися без її допомоги.
         - А ще, - додала Маріка, - ми вирішили спорудити портал в Алісиній спальні.
         Сер Генрі схвально кивнув:
         - Гарна думка. Непомітно зникнути в житлових кімнатах набагато легше. Та й зручніше, ніж щоразу бігати до фамільної бібліотеки. На відміну від часів Конора МакКоя, зараз немає потреби ховати портал від людського ока. Загадковий візерунок на стіні тепер ні в кого не викличе асоціацій з чорнокнижництвом. Його вважатимуть просто примхою ексцентричного мешканця - а надто ж коли йдеться про таку ексцентричну особу, як наша люба Аліса.
         Дівчата розсміялися. Дивлячись на їхні молоді вродливі обличчя, що аж промінилися веселощами, сер Генрі добродушно всміхався. На телевізійному екрані 'рейнджери' з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле після фінального свистка арбітра.
         Наступну годину Маріка, Аліса та сер Генрі провели майже без розмов, у тій невимушеній, суто родинній обстановці, коли кожен займається своєю справою і не почуває ані найменшої незручності від мовчання інших присутніх. Таке можливо лише між дуже близькими людьми, яких нітрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки - створює затишок і комфорт.
         Сер Генрі дрімав у своєму кріслі, але час від часу розплющував очі, крадькома позирав то на Маріку, то на Алісу, і щасливо всміхався. Донедавна він був дуже самотнім, його дружина померла сорок років тому, через рік після їхнього весілля, а вдруге він так і не одружився, бо на свою радість і на свою біду зустрів жінку з іншого світу, в яку закохався до нестями і впродовж сімнадцяти років жив рідкими й короткими зустрічами з нею. А потім, коли вона зненацька щезла, лишивши на підлозі біля порталу поспіхом надряпану записку: 'Прощавай назавжди. Кохаю. Цілую,' - він жив спогадами про своє гірке щастя і мучився невідомістю.
         День за днем, з року в рік, сер Генрі годинами просиджував у старовинній фамільній бібліотеці, без надії сподіваючись на чудо - і воно таки сталося. Одного разу ввечері, майже шість років тому, почулося довгоочікуване скрипіння іржавих завіс, він прожогом кинувся до замаскованих під дзеркало дверей, відчинив... проте побачив не Ілону, а її доньку. Їхню доньку! Він одразу впізнав Маріку, хоча бачив її лише кілька разів, та й то дитиною. Відтоді його життя, що раніше здавалося йому порожнім і безцільним, набуло нового сенсу.
         А згодом з'явилась Аліса - його онука, хай і не рідна, двоюрідна. Сер Генрі ніколи не ладнав зі своєю сестрою Елеонорою, а остаточно вони розсварилися при поділі батьківського спадку. Елеонора вважала (до речі, цілком безпідставно), що брат надурив її, і прищепила своєму синові Вільяму глибоку неприязнь до дядька. На щастя, сам Вільям не був таким переконливим, і з розмов з ним про родичів Аліса засвоїла лише те, що десь на півдні Шотландії мешкає 'гидкий, скупий дідуган, якого покарав Бог', і рано чи пізно його маєток стане власністю родини Монтґомері. Проте при першій же зустрічі з сером Генрі двадцятирічна Аліса переконалася, що він зовсім не гидкий і не скупий, а дуже милий та душевний, і майже зразу прив'язалася до нього. Попри спротив рідні з материного боку, вона вирішила оселитися в Норвіку - почасти через дядька, почасти через Маріку, з якою швидко здружилася, - і ось так, несподівано для себе, самотній та нещасний в особистому житті сер Генрі став щасливим батьком родини...
         Маріка сиділа за столом і переглядала свіжі випуски медичних журналів. Передовсім її увагу привертали статті з онколоґії. Що більше вона дізнавалася про природу раку, то успішнішою була її боротьба з батьковою хворобою. Дарма що Марічині методи були далекі від традиційних, розуміння перебігу патолоґічних процесів в орґанізмі дозволяли їй ефективніше застосовувати свої чаклунські здібності, спрямовувати їх у потрібне русло. Маріка боролася з хворобою довго й наполегливо, не раз заходила в безвихідь і впадала у відчай, проте здаватися не збиралася. Нарешті їй вдалося істотно вповільнити розвиток хвороби, потім - зупинити зростання пухлини й поширення метастазів, а зовсім нещодавно, три тижні тому, в цій невидимій війні настав злам, і Маріка, образно кажучи, від оборони перейшла в наступ - повільний, але невпинний. Вона ще не сповістила про свої останні успіхи батька й Алісу, вирішивши дочекатися відчутніших результатів, ніж незначне зменшення пухлини. Проте Маріка була певна, що тепер стоїть на правильному шляху і батькове зцілення - лише справа часу. Того самого часу, з яким могли виникнути проблеми...
         Могли - але не виникнуть.
         'Ну ні, Стене,' - подумала вона. - 'Дзуськи тобі! Хочеш їхати в той дурний Златовар - то й їдь собі. А я лишуся вдома. Думай про це що завгодно, мені начхати...'
         Аліса, лежачи на канапі, читала рукописний фоліант за назвою 'Хроніки царювання Ладомира Великого', який узяла в Марічиному кабінеті під час своїх останніх відвідин Мишковара. Таким чином вона вбивала одразу двох зайців - вивчала історію світу Конорів, а заразом поглиблювала свої знання слованської мови. Аліса мала гарну пам'ять, абсолютний музичний слух і гострий, проникливий розум, що частково компенсувало її вроджені лінощі та нездоланну схильність до байдикування. За короткий час і без надмірних зусиль, спілкуючись з однією лише Марікою, вона опанувала розмовну слованську в обсязі, достатньому для повсякденного вжитку, а її південногальська вимова була просто бездоганна, ніби вона народилася й зросла в Мишковичі. Маріка по-доброму заздрила успіхам кузини, згадуючи, як сама в поті чола вивчала анґлійську, навіть мусила була вдатися до небажаного засобу, як самогіпноз. Певна річ, анґлійська мова набагато складніша від слованської, а проте...
         Аліса ніби підслухала її думки. Вона відклала 'Хроніки' вбік, прибрала з обличчя довге пасмо свого лискучого чорного волосся, по-котячому позіхнула, зблиснувши двома рівними рядами білих, як перлини, зубів і сказала:
         - Але ж і складна у вас мова! Всі ці відмінки, роди, чергування голосних, сам чорт спіткнеться. А словотворення - це справжній жах!
         Маріка всміхнулася й подумала, що насправді немає простих і складних мов, а є рідні та чужоземні.
         - Я ж попереджала, що цю книжку важко читати, - зауважила вона. - Аж надто кучеряво написана.
         - Зате цікава. Цей Ладомир був не в тім'я битий.
         Маріка стенула плечима.
         - Ще б пак! Він був найвидатнішим з імператорів. Час його правління називають золотою добою Імперії.
         Аліса сіла, підтягнувши до себе ноги в щільних сірих штанях, і обхопила коліна руками.
         - А як гадаєш, - запитала вона, - якщо твій брат стане імператором, нащадки назвуть його Стеніславом Великим?
         - Ні, не назвуть, - впевнено відповіла Маріка.
         - Чому?
         - Бо він не стане імператором. От королем Галосагу - інша річ. Цілком можливо, що потім його назвуть великим королем. Але імператором Стена не оберуть. Він молодий, до того ж надто впливовий, могутній і популярний.
         Аліса голосно видихнула й закотила очі.
         - Оцей твій залізний арґумент мене просто вбиває. Гаразд, щодо молодості я ще погоджуся. Але впливовість, могутність, популярність... Цього я ніяк не второпаю!
         Маріка промовчала. Вона не могла добрати потрібних слів, щоб пояснити такі очевидні речі. Тут на допомогу їй прийшов сер Генрі:
         - Це елементарно, Алісо. Причина такої дивної для тебе ситуації криється в політичному устрої Імперії та в наявному в ній балансі сил. Імператор має бути доволі авторитетним, щоб забезпечити єдність держави, але не занадто впливовим - бо інакше рівновага між окремими князівствами та центральною владою порушиться на користь останньої. Більшість князів не зацікавлені в обмеженні своєї самостійності, тому не оберуть на престол людину, яка завдяки своїй впливовості становитиме загрозу їх повновладдю на місцях.
         В Аліси був такий вигляд, ніби їй щойно відкрили Америку.
         - То он воно що! Тепер ясно.
         - Якраз це я й мала на увазі, - сказала Маріка.
         - Проте не змогла дохідливо сформулювати свою думку, - зауважив сер Генрі, підводячись з крісла. - Для тебе це самозрозуміле, ти живеш у тому світі й сприймаєш його реалії, як належне. А Аліса кепсько знає історію, щоб провести паралелі з Німеччиною XIII - XIV сторіч.
         Маріка поспіхом встала з-за столу.
         - Ти вже йдеш, тату? - запитала вона.
         - Так, - втомлено кивнув він. - Мене вже добренько хилить на сон.
         Маріка підійшла до нього й поцілувала в щоку.
         - Тоді добраніч.
         - До зустрічі, донечко. Я... - Сер Генрі секунду помовчав, вагаючись. - Я от що хочу тобі сказати... про всяк випадок. Коли раптом щось станеться...
         - Нічого не станеться, - запевнила його Маріка. - Все буде, як і раніше. Не турбуйся.
         - Однак я хочу, щоб ти вислухала мене, - наполягав сер Генрі. - Я знаю, що в глибині душі ти засуджуєш свою матір...
         - Я не...
         - Не заперечуй, Маріко. Я бачу це, я відчуваю. Спершу ти засуджувала її за те, що вона зраджувала свого чоловіка, якого ти вважала своїм рідним батьком. Згодом ти стала засуджувати її й за те, що вона буцімто завдавала мені страждань. Це не так. Не вважай мене нещасним, не жалій мене. Я не заслуговую на жалість, так само як твоя мати - на осуд. Мені випало велике щастя кохати найкращу жінку в світі... в обох світах. Мені випало щастя мати чарівну дочку, про яку будь-який інший батько може лише мріяти. Я двічі щаслива людина, і хай що станеться зі мною в майбутньому, я знаю, що прожив своє життя не марно.
         Він поривчасто обійняв Маріку і квапливо залишив кімнату, на ходу побажавши Алісі на добраніч. Та Маріка все ж помітила сльози в його очах...
         Вона підійшла до канапи, де сиділа кузина, і примостилася поруч. Обидві дівчини довго мовчали. Нарешті Аліса запитала:
         - Коли ти маєш повертатися?
         - Щонайбільше за годину, - відповіла Маріка. - Сьогодні мене рано прийдуть будити.
         - Тоді в нас дуже мало часу, - сказала Аліса зіскочивши з канапи. - Ходімо до мене.
         Загасивши світло й вимкнувши телевізор, дівчата вийшли з вітальні сера Генрі й попрямували тьмяно освітленим коридором в інший кінець крила, де розташовувались Алісині кімнати. Вони йшли мовчки, тримаючись за руки, і лише біля своїх дверей Аліса промовила:
         - А знаєш, було б так чудово, якби на час братової поїздки ти оселилась у нас.
         Маріка тихо зітхнула.
         - Я з радістю, Алісо. Батько був би щасливий. Але Стен...
         - А що він зробить? З'їсть дядька, чи що? Далебі, ти як мала дитина!
         Вони проминули невеличкий передпокій і ввійшли до спальні. Увімкнувши світло, Аліса зачинила за собою двері й підвела Маріку до ліжка.
         - Я ж не лише про дядька дбаю, - знов заговорила вона. - Передовсім я думаю про себе. Хочу, щоб ти частіше була зі мною.
         Замість відповіді Маріка обняла кузину й наблизила свої губи до її губ. Вони поцілувалися.
         - Я так люблю тебе, сонечко, - промовила Аліса. - Ще нікого я так не любила. Навіть Джейн... - Вона миттю спохмурніла й сумно зітхнула. Джейн була її давньою подругою ще з часів, коли вона мешкала з батьками в Плімуті.
         - Думаю, ти маєш сказати їй про нас, - озвалася Маріка, вже не вперше порушуючи це питання. - Інакше буде скандал. Джейн надто різка й нестримана.
         - Та вже ж знаю, - відповіла Аліса.
         Ще кілька хвилин вони стояли, притулившись одна до одної, й пристрасно цілувалися. Любовний зв'язок між ними почався давно, майже два роки тому за тутешнім часом. Ініціатива їхнього зближення належала Маріці, яка одного разу прийшла вельми невчасно й застала Алісу та Джейн разом у ліжку, де вони аж ніяк не спали. Для Маріки такі стосунки між дівчатами не були новиною, кілька її мишковицьких подруг теж цим бавились і час від часу ділилися з нею своїми враженнями. Сама Маріка доти не мала ні найменшого бажання повторити їхній досвід, однак, побачивши кузину в обіймах Джейн, вона несподівано для себе відчула сильні ревнощі і зрозуміла, що дуже хоче опинитися на Джейниному місці. А оскільки Маріка не звикла ні в чому собі відмовляти, то незабаром досягла свого - Аліса просто не змогла перед нею встояти.
         Попервах Маріка збиралася лише спробувати, що це таке, а потім припинити. Але минуло зовсім небагато часу, і вона збагнула, що їй нітрохи не хочеться повертатися до колишніх суто дружніх стосунків з Алісою. Маріка раптом виявила, що з дедалі більшим нетерпінням очікує на їхнє чергове побачення, і чимраз частіше їй спадало на думку, що з жодним чоловіком вона не пізнає навіть краплини тієї насолоди, яку почуває з кузиною. Що ж до Аліси, то весь цей час вона розривалася між Марікою та Джейн, не в змозі зробити вибір на користь однієї з них...
         Врешті Маріка трохи відсторонилась і розстебнула Алісину кофтину, під якою була лише коротенька майка. Вдома Аліса не носила ліфчика, в неї були маленькі груди, проте це, як і завузькі стегна, нітрохи не псувало її зовнішності, а навпаки - гармонійно вписувалося в її образ незрілого дівчиська. Дивлячись на Алісу, важко було повірити, що півтора місяці тому їй виповнилося двадцять три роки. Щонайбільше їй давали двадцять, а зазвичай - не більше вісімнадцяти.
         - Ти така гарна, Алісо, - захоплено мовила Маріка. - Ніяк не можу намилуватися тобою... - Тут вона посміхнулася. - Бідолашний Стен підозрює, що в мене з'явився хлопець. Йому навіть невтямки, що я могла закохатися в дівчину.
         - А якщо він дізнається?
         Маріка недбало знизала плечима.
         - Не думаю, що дуже розсердиться. Буде трохи незадоволений, але в душі навіть зрадіє, що його найгірші побоювання не справдилися. Кохання між дівчатами він має за пустощі.
         Аліса розсміялася, знімаючи з Маріки блузку.
         - А я обожнюю такі пустощі!

    Розділ 6
    План Дункана

         Флавіан мало що знав про леґендарне місце, яке називалося Залою Дванадцяти. Йому було відомо лише, що ця будівля розташована в горах, далеко на південному сході й була споруджена ще Дунканом, третім сином Конора-пращура під час його подорожі до Ханського Царства. Відтоді впродовж двохсот років там реґулярно збиралися члени Вищої Ради, щоб спільно вирішувати поточні питання життя Братства. Як виявилося, вони продовжували збиратися й після формального припинення Радою своєї діяльності.
         І от зараз приголомшений Флавіан стояв біля вікна в цій самій Залі і, досі не ймучи віри своїм очам, дивився, як дванадцятеро членів Ради, займають місця за круглим столом. Четверо жінок і вісім чоловіків - саме стільки дочок та синів мав засновник їхнього роду. Протягом першої сотні років діяльності Ради кожен представляв одне з дванадцяти колін нащадків Конора, але в міру того, як частішали перехресні шлюби, грані між різними колінами дедалі більше розмивалися, і згодом цим правилом стали нехтувати.
         Голова Ради, добре відомий Флавіанові як Анте Стоїчков, впливовий жупан з Далмації, тесть тамтешнього князя, простягнув уперед праву руку, повернену долонею до великого кристалу в центрі стола.
         - Я, Дональд з роду Конорів, засвідчую свою присутність на цих зборах. Думки мої чисті, розум ясний, і я готовий нести відповідальність за всі ухвалені тут рішення. Хай допоможе мені Отець Небесний!
         Слідом за ним озвалася худорлява сорокарічна жінка, якої Флавіан не знав:
         - Я, Альса з роду Конорів, засвідчую...
         Далі:
         - Я, Кенет з роду Конорів...
         - Я, Дункан...
         Під склепінням Зали Дванадцяти лунали давні, незвичні імена дітей Конора-пращура. Вони були схожі на ґойдельські, що підтверджувало найпоширенішу версію походження роду Конорів, згідно з якою її засновник (Конор - також ґойдельське ім'я) був друїдом-відступником, що втік з Ґойделів на материк. Щоправда, в цієї гіпотези було чимало опонентів, які цілком слушно вказували на те, що примітивні чаклунські прийоми друїдів не мають нічого спільного з витонченою маґією Конорів. Друїди не володіли від природи якимсь особливим даром, вони народжувалися звичайними дітьми, а чаклунами ставали в дев'ятирічному віці після таємничого і зловісного обряду, під час якого понад половина хлопчиків помирало, а вцілілі, здобувши чаклунські здібності, геть-чисто втрачали піґментацію шкіри, волосся та очей і ніколи не досягали статевої зрілості. А Конор-пращур не був альбіносом і вже точно не був скопцем, раз спромігся залишити по собі дванадцятеро дітей.
         Сам Конор майже нічого не говорив про своє походження. Родові хроніки донесли до нащадків лише одне його висловлювання, вкрай загадкове й незрозуміле: 'Я прийшов з іншого світу, де чари були заборонені'. Флавіанові, як і решті Конорів, ці слова видавалися цілковитим безглуздям. Як можна заборонити чари? Хто міг їх заборонити? І що це за інший світ? Небо? Пекло?.. Дурниці! Навряд Конор був грішним янголом, а тим паче - повсталим демоном...
         Коли надійшла Стенова черга, він не простяг руку до кристалу, а підняв її, запитливо дивлячись на Голову Ради. Здавалося, Стоїчков чекав цього і з готовністю кивнув, пропонуючи йому висловитися.
         - Брати та сестри, - заговорив Стен; таке звернення було традиційним у Раді, як данина тим давнім часам, коли в цій Залі збиралися сини й дочки Конора. - Я наважився порушити встановлений порядок, бо не хочу, щоб мої слова було внесено до протоколу зборів. Я сподіваюсь, що сталося звичайне непорозуміння, яке не варто виносити на суд наших нащадків.
         У поведінці решти членів Ради не було помітно ні найменших ознак невдоволення, роздратування чи бодай легкого нетерпіння. Вони поставилися до Стенової заяви спокійно і навіть прихильно.
         - Кілька годин тому, - після короткої паузи продовжив Стен, - відбулися позачергові збори Ради, на які я не був запрошений і про які не був поставлений до відома. А між тим, ви ухвалили дуже важливе рішення. І хоча я цілком згоден з ним...
         - Стеніславе, хлопчику мій, - м'яко зупинив його Стоїчков. Він мовив ці слова так щиро й проникливо, що звернення 'хлопчику мій' нітрохи не образило Стена. - Звісно, я визнаю, що ми вчинили не зовсім правильно, не запросивши тебе на ці збори. Але й твій протест не має під собою вагомих підстав. Вочевидь, ти забув, що за чинним Статутом право голосу при ухваленні такого рішення мають лише члени Ради, що перебувають на цій посаді понад п'ять років. Ти міг лише висловити з цього приводу свою думку, та оскільки ми знали, що ти не матимеш жодних заперечень, нам видалося зайвим запрошувати тебе на збори, в яких ти не був би повноправним учасником. Таке пояснення тебе влаштовує?
         Трохи зніяковілий Стен ствердно кивнув, простягнув до кристалу руку і квапливо проказав традиційну формулу відкриття зборів, назвавшись ім'ям Рей. Після нього свою присутність засвідчило ще двоє людей, а відтак усі погляди звернулися до найстаршого з членів Ради, вісімдесятитрирічного чоловіка з довгою та густою бородою, який пропустив свою чергу в перекличці. Це був митрополит Білоградський, найвисокопоставленіший зі священників-Коннорів і третій за ранґом церковний ієрарх у всьому Західному Краї.
         - Брати та сестри, - промовив він, на мить замовк, а потім додав: - Діти мої. Ці збори для мене останні, і я перебуваю тут уже не як член Вищої Ради. З вашої згоди я склав з себе повноваження, щоб цілком зосередитися на церковних справах. Насуваються скрутні часи, і мій найперший обов'язок як пастиря - дбати про благо всіх дітей Отця Небесного, незалежно від їхнього походження. Я йду з твердою впевненістю, що мій наступник у Раді наполегливо й самовіддано працюватиме для звеличення та процвітання роду Конорів.
         З цими словами митрополит встав і підійшов до Флавіана.
         - Флавіане, королю Ібрії! Займи моє місце за цим столом, відсьогодні воно за правом належить тобі. Прийми моє ім'я в Раді - Брюс, тепер воно твоє. Ти ще юний, але вже показав себе розумним та зваженим правителем, і я покидаю Раду зі спокійною душею - справа, якій я віддав сорок років свого життя, в надійних руках.
         Митрополит підвів розгубленого Флавіана до свого крісла й жестом запропонував йому сісти. Флавіан підкорився.
         - А зараз, брати та сестри, дозвольте залишити вас, - мовив він із сумовитими нотками в голосі. - Прощавайте, і нехай завжди буде з вами Отець наш Небесний та син його Спаситель.
         Всі присутні встали, віддаючи шану своєму соратникові. Ніхто не зронив ні слова, хіба що Стен поривався щось сказати, але потім передумав. Митрополит був одним з тих одинадцяти, хто дев'ять років тому допоміг княгині Ілоні ненадовго підкорити Вищі Сили і врятувати Галосаг від нашестя друїдів. Ще шестеро людей з цієї когорти сиділи зараз за цим столом, а четверо вже відійшли до кращого світу - троє загинули невідомими героями, прийнявши на себе частину удару, що призначався княгині, а ще один згодом помер власною смертю. Якраз його місце в Раді й зайняв Стен, син Ілони, князь Мишковицький...
         Коли митрополит пройшов через портал, члени Ради посідали, і Флавіан відчув себе в центрі уваги.
         - Я... цього... - Він зам'явся. - Я маю скласти присягу?
         Стоїчков похитав головою:
         - Ні. Просто повтори від свого імені те, що говорили інші. Слова пам'ятаєш?
         Флавіан ствердно кивнув і, остаточно опанувавши себе, простяг праву руку до кристалу.
         - Я, Брюс із роду Конорів, засвідчую свою присутність на цих зборах. Думки мої чисті, розум ясний, і я готовий нести відповідальність за всі ухвалені тут рішення. Хай допоможе мені Отець Небесний!
         Анте Стоїчков схвально мугикнув, сперся ліктями на край столу і сплів перед собою пальці рук.
         - Отже, сьогодні двадцять п'яте число місяця красавика, 1412 року від народження Спасителя, п'ять хвилин на третю ранку за златоварським часом. Позачергові збори Вищої Ради Братства Конорів оголошую відкритими. Як вам усім відомо, минулої ночі помер Михайло Другий, імператор Західного Краю. Ця подія знаменує собою початок наступного етапу здійснення плану Дункана від 1381 року.
         Стен та Флавіан одночасно поглянули на Арпада Савича, що мав у Раді ім'я Дункан, і тут-таки похитали головами. Савичу було лише трохи за сорок, тож він ніяк не міг тридцять років тому запропонувати Раді свій план.
         - Якщо не помиляюся, - промовив Стен, - на той час місце Дункана в Раді посідав мій дід Лодислав.
         - Саме так, - підтвердив Стоїчков.
         - Але я нічого не чув про його план.
         - І не міг чути, - озвалася п'ятдесятирічна Міла Танич із Влохії. - Перед твоїм обранням до Ради план Дункана було засекречено і тимчасово вилучено з архіву.
         Стенове обличчя взялося рум'янцем обурення.
         - Дуже мило, - промимрив він. - Що ж це виходить...
         Стоїчков розчепив пальці й поплескав долонею по гладкій поверхні стола.
         - Не гарячкуй, Стеніславе. Ми вчинили так задля твого ж добра. Якби ти ознайомився з планом Дункана відразу після твого обрання, то міг би дійти хибного висновку, що ми залучили тебе до свого кола лише заради втілення цього плану. Визнай, що попервах ти почувався незатишно в товаристві людей значно старших від тебе і тільки згодом набув упевненості в собі. Ти потрібен Раді безвідносно до будь-якого плану; потрібен так само, як і Флавіан. Ви - представники нового покоління Конорів, ви займаєте високе становище в суспільстві й маєте великий вплив як серед наших родичів, так і серед інших людей. Попри свою молодість, ви обоє - визнані лідери, і ваша активна участь у діяльності Ради життєво необхідна для всього нашого роду.
         - Все це чудово, - сказав Флавіан. На відміну від Стена, який далеко не зразу освоївся в Раді, він з першого ж дня рвався в бій. - Та повернімося до плану Дункана. В чому він полягає?
         - У встановлені влади Конорів над усім Західним Краєм, - відповів Стоїчков. - Власне, ідея не нова, до цього наш рід прагне вже давно, але Лодислав Шубич першим усвідомив усю глибину небезпеки, яку тягне за собою неконтрольоване сходження Конорів на владні вершини в Імперії. Так звані помірковані наївно пропонують не форсувати процес, інакше кажучи, пустити все самопливом: мовляв, врешті-решт настане день, коли більшість князів Імперії будуть Конорами, і тоді вже можна переходити до рішучих дій. З іншого боку, радикалам, - Стоїчков пильно подивився на Флавіана, - не терпиться чимшвидше розвалити Імперію, щоб на її руїнах створити державу Конорів.
         - Імперія рано чи пізно розпадеться, - з запалом заперечив Флавіан, усівшись на свого улюбленого коника. - Ви самі себе обманюєте, вважаючи слованів єдиним народом. Я вже не кажу про те, що Західний Край населяють не одні лише словани.
         - Твоя правда, - погодився Стоїчков, - розпад Імперії неминучий. Проте і для Конорів, і для простих людей буде краще, якщо вона не загине у вогні міжусобиць, а буде мирно розділена. Ви, радикали, занадто прямолінійні й нетерплячі... А втім, сліпота так званих поміркованих ще небезпечніша. Вони відмовляються зрозуміти, що їхні нащадки не стануть чекати, поки більшість князівств очолять Конори. Щойно відчувши свою силу, вони спробують захопити владу в Імперії, що неминуче призведе до війни. В жодному разі не можна допустити відкритого протистояння між Конорами та простими людьми, бо це обернеться великим лихом і для тих, і для інших.
         - І що ж ви пропонуєте? - запитав Флавіан.
         - План Дункана полягає в тому, щоб забезпечити появу в кожному реґіоні впливового князя з нашого роду і створити передумови для майбутнього поділу Імперії на кілька королівств на чолі з королями-Конорами. Ми вже маємо князя Мишковицького і спадкоємців двох князівств - Істрії та Далмації. Крім того, у княгині Істрійської є три дочки, а в княгині Далмаційської - дві. Наразі ми шукаємо для них гідні пари серед старших княжих синів.
         Жінка на ім'я Альса ствердно кивнула:
         - Я вже маю на оці кілька кандидатур. Найперспективніша з них - онук князя Лакійського. Незабаром мають розпочатися офіційні переговори про заручини. - Вона звернула погляд на Флавіана. - Нам з тобою ще не випадало зустрічатись, але напевно ти чув про мене. Я Зарена Шубич, княгиня Істрійська. В Раді я посіла місце сестри.
         - Радий нашому знайомству, пані Зарено, - чемно мовив Флавіан.
         - Тільки не треба 'пані', - сказала княгиня. - Тут, у Раді, ми звертаємось один до одного просто на ім'я, часом додаємо 'брат' чи 'сестра', незважаючи на різницю в віці. Взагалі, за традицією слід використовувати імена дітей Конора-пращура, але ми рідко дотримуємося цього звичаю і, як правило, лише нашого Голову називаємо Дональдом.
         - Зрозуміло, - відповів Флавіан, з цікавістю розглядаючи тітку Маріки та Стена.
         Зарена Шубич нічим не нагадувала свою старшу сестру, блискучу красуню Ілону. Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, і це геть спростовувало всі балачки про те, буцім старий хитрий лис Лодислав Шубич, чиє шляхетське походження було вельми сумнівним, зумів поріднитися одразу з двома могутніми князями лише завдяки неймовірній красі обох своїх доньок. Принаймні князь Далмаційський точно керувався іншими міркуваннями, коли вирішив стати зятем найзаможнішого купця півдня Імперії, старшини тамтешньої торгівельної ґільдії. Та хоч там як, а треба визнати, що Лодислав Шубич непогано попрацював задля втілення свого власного плану...
         Тут Флавіанові спало на думку, що подальша реалізація цього плану неодмінно зачепить і Маріку, якій Рада шукатиме нареченого з-поміж князів Імперії або їхніх спадкоємців. Слідом за тим він згадав про своє нещодавнє відкриття і враз засумував.
         Стен здогадався, що коїться на душі у Флавіана, і поспіхом заговорив:
         - А тепер ми можемо ознайомитися з усіма матеріалами стосовно плану Дункана?
         - Безперечно, - кивнув Стоїчков. - Після сьогоднішніх зборів я поверну їх до загального архіву. А поки продовжимо. План Дункана передбачав зведення на імператорський престол князя Всевлада Мишковицького, який за час свого правління підготував би мирний розділ Імперії на дев'ять, за кількістю земель, королівств.
         Стен скептично промовив:
         - Цікаво, як поставився б до цього плану мій батько?
         - Він визнавав його слушність. Хоча й не був у захваті від перспективи стати гробарем Імперії.
         - Ого! - не стримався Стен. - То він знав про все?
         - Так, знав. І навіть брав участь у розробці плану Дункана. Твій батько, Стеніславе, був мудрою людиною і розумів, що це єдиний спосіб відвернути кровопролитну війну між Конорами та простими людьми. А що ж до розпаду Імперії, то зрештою він мусив визнати, що хисткий мир між дев'ятьма королівствами таки кращий за постійний розбрат у єдиній державі.
         - І річ навіть не в тому, - знову втрутився Флавіан. - Я вже казав і повторюю ще раз, що Імперія приречена. В різних її землях поступово формуються окремі слованські народи, і цей процес розпочався аж ніяк не вчора. Попри єдність мови - та й вона, будьмо відверті, єдина лише в книжковому варіанті, на якому ми зараз спілкуємося, - ті ж гальські словани дуже відрізняються від слованів, скажімо, поморських, влошських або полянських. Поки всі західні словани мали спільну мету - завоювання, а потім утвердження своєї влади на підкорених територіях, - їм було не до серйозних внутрішніх конфліктів. Проте останнім часом князівські чвари стають дедалі запеклішими, а суперництво різних земель чимраз більше нагадує протистояння не надто дружніх держав. Що буде далі, передбачити неважко. Якщо протягом найближчих десятиліть не вжити рішучих заходів, Імперія західних слованів зруйнується сама по собі - і з набагато гіршими наслідками.
         - Цілком згоден з тобою, Флавіане, - промовив чоловік, що на відкритті зборів назвався Манеманом. - До речі, будьмо знайомі: мене звати Любомир Жих. До твоєї появи я був єдиним членом Ради з-поза меж Імперії. У нас на Сході словани з різних князівств не визнають один одного за своїх і постійно воюють між собою. Відколи два сторіччя тому розпалося Славинське Царство, наші князі ведуть нескінченну боротьбу за сфери впливу, і вже багато поколінь моїх співвітчизників не знають, що таке мирне життя. Не можна допустити, щоб це повторилося і в західних землях.
         Стен знизав плечима.
         - Ну, припустімо, ви з Флавіаном справді маєте рацію. Але тепер уже ніяк не вийде розчленувати Імперію згори, руками нового імператора. Мій батько загинув, а будь-хто інший з реальних претендентів на корону цього робити не стане.
         - А нас не цікавлять ті, кого ти назвав реальними претендентами, - сказала Зарена Шубич. - Бо наступним імператором Західного Краю станеш ти, Стеніславе. І саме тобі належить відіграти провідну роль у здійсненні плану Дункана.
         Стен розгублено втупився в свою тітку, кілька разів моргнув, а потім голосно розсміявся.
         - Я?! Але ж це... це просто безглуздо!
         Анте Стоїчков похитав головою:
         - Зовсім не безглуздо, Стеніславе. Аж ніяк не безглуздо. І нітрохи не смішно.
         Спокійний тон Голови Ради протверезив Стена. Він миттю урвав свій сміх і ніяково потупив очі.
         - Вибачте, брати та сестри. Я просто хотів сказати, що мене не оберуть імператором. Нізащо. Ніколи.
         - Це занадто катеґоричне твердження, - долучився до розмови Дражен Івашко, відомий златоварський лікар, на чию майстерність хворі покладалися більше, ніж на милість Спасителя, і чиїми послугами до останнього свого подиху користався небіжчик імператор. - Після загибелі твоїх батьків ми, певна річ, переглянули план Дункана і змінили його.
         - Під мене?
         - Атож, під тебе. - Івашко трохи помовчав, явно вагаючись, говорити йому далі чи ні. - І ще одне, Стеніславе. Я часто помічав у твоєму погляді невисловлене прохання: чому б мені не спровадити Михайла до пекла, де чорти його вже зачекалися. Зізнаюсь, що часом мене долала така спокуса. І не стану виправдовуватися обов'язком лікаря перед пацієнтом, бо я збирався умертвити Михайла після закінчення тієї бездарної війни зі Свереґом - Рада вважала цей момент найвдалішим для обрання твого батька імператором. Та коли князь Всевлад загинув, ми ухвалили прямо протилежне рішення: Михайло мусить жити так довго, як це взагалі можливо, і останні три роки я раз по раз буквально витягав його з могили. Але до нескінченності так тривати не могло. Зрештою його орґанізм не витримав, і він помер тихо, без мук, так і не прокинувшись після чергового нападу. Звичайно, було б бажано затягти його агонію ще на кілька років. Утім, так чи інакше, свого ми досягли.
         - Тобто, - збагнув Стен, - ви чекали, щоб я подорослішав?
         - І не тільки цього, - сказав Стоїчков. - Тепер Чеслав добрав смаку верховної влади і ладен на все, аби втримати її. Якраз до цього ми прагнули.
         - За нашою інформацією, - підхопив Дражен Івашко, - Чеслав має намір відразу після батькового поховання проголосити себе імператором, спираючись на підтримку прихильних до нього князів та значної частини населення Східного Немету й Північного Помор'я. За останні чотирнадцять років тамтешні мешканці звикли, що Чеслав править ними, і його самовільне коронування сприймуть за цілком природну річ. Він же, в свою чергу, не дуже сподівається захопити владу в усьому Західному Краї й цілком задовольниться центрально-східними та північними теренами Імперії.
         - Фактично, - продовжила Зарена Шубич, - Чеслав планує те ж саме, що й ми - поділ Імперії на кілька королівств. Він ладен укласти мирову угоду з найвпливовішими князями заходу, півдня та південного сходу і, в обмін на їхню підтримку, надати їм усю повноту влади в реґіонах. Проте нас, Конорів, це не влаштовує. Розділ Імперії слід ретельно підготувати і провести з таким розрахунком, щоб на чолі новоутворених королівств стали чоловіки з нашого роду. Тому ти, Стеніславе, виступиш проти Чеславових зазіхань і очолиш боротьбу за єдність держави. А коли скинеш узурпатора і врятуєш від розпаду Імперію, князі будуть змушені проголосити тебе новим імператором. Вони просто не матимуть іншого вибору.
         Стен так і завмер з роззявленим ротом.
         Вражений Флавіан пробурмотів:
         - Оце так-так! - Він похитав головою. - А я ще вважав себе спритним інтриґаном. Куди мені до вас!..

    Розділ 7
    Викриття

         Маріка поверталася додому в чудовому настрої. Вже давно минули часи, коли після Алісиних обіймів вона почувалася ніяково, тепер ніщо не затьмарювало її спогадів про ці чарівні й захопливі хвилини. Єдино Маріка шкодувала, що вони так рідко бувають удвох... Та це нічого. Скоро все зміниться.
         Маріка твердо вирішила нікуди не їхати з Мишковича. Навіть якщо Стен викине з голови дурну думку про Златовар і збереться до Лютиці виборювати королівський титул, вона однаково залишиться вдома і, за братової відсутності, зможе частіше відвідувати батька та Алісу. А думка про майбутнє з'ясування стосунків зі Стеном нітрохи не лякала її, лише розпалювала азарт. Маріка вже звикла, що брат зазвичай поступається їй у суперечках і вже наперед смакувала свою чергову перемогу - тим більше приємну, що наразі йшлося не про якісь там дитячі витребеньки, а про дуже серйозні й важливі речі.
         Вийшовши з порталу, Маріка негайно деактивувала його й запалила в кабінеті маґічний світильник, бо було ще досить темно. Потім повернулася до стіни й поправила ґобелен, щоб він висів так, як завжди. Тепер їй залишалося сходити до ґардеробної, зняти і сховати тамтешній одяг разом з ляльковою головою, що заміняла її в ліжку, натомість лягти самій і, може, трохи подрімати, поки покоївка прийде її будити.
         Маріка рушила була до дверей, аж раптом вони самі розчинилися, і на порозі з'явився Стен. Круглими від подиву очима він витріщився на сестру, а вона, впустивши з переляку сумочку, розкрила рота в беззвучному скрику.
         - Ти?.. - через силу витиснув з себе брат. - Заради Отця! Що в тебе за вбрання?
         Маріка приречено зітхнула.
         'От і все,' - сумовито подумала вона. - 'Погралися й годі...'
         Тим часом Стен підійшов до неї ближче і з ніг до голови зміряв її прискіпливим поглядом.
         - Паскудство! - виніс він остаточний вердикт.
         - Тобі справді не подобається? - запитала Маріка, відчайдушно намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі.
         - Це ж непристой... - Тут Стен осікся. - Але стривай! Як ти тут опинилася? Я вже цілу годину чекаю в твоїй спальні, і ти не могла... - Він знову замовк і втупився поглядом у ґобелен. - Хай йому чорт! Невже?..
         Стен відсунув сестру вбік, підступив до ґобелена, відхилив його й торкнувся долонею до зовнішнього контуру. Маріка похнюпилася. Останній шанс ще якось викрутитися, не розкриваючи таємниці порталу, було втрачено. Вона сама його згаяла, розгубившись.
         'А бодай мене покорчило!' - подумки вилаялася Маріка. - 'Треба було влаштувати істерику, відволікти його увагу. А тепер... Усе, гаплик!'
         Брат, хоч і чекав на неї в спальні, не відчув, як портал працював, бо спеціально не прислуховувався. Також він жодним маґічним чином не міг визначити, коли востаннє ним користувалися, оскільки не мав до нього доступу. А Маріка вміла переконливо брехати і, напевно, змогла б придушити в самому зародку братові підозри щодо порталу - якби не одна неприємна обставина. Під час переходу камені в арочній частині відчутно нагрівалися й охолонути ще не встигли.
         - Отакої! - Стен прибрав руку з каменів, повернувся до Маріки, взяв її за підборіддя й пильно подивився їй в очі. - Хто налаштував на тебе портал?
         - Ніхто. Я... я сама...
         - Сама? - недовірливо перепитав брат. - Як це?
         - Не знаю. Правда не знаю. Можливо, коли я була ще малою, мама частково налаштувала на мене портал, а я лише довела справу до кінця.
         Стен гмикнув.
         - Отак сюрприз!.. І довго це триває?
         Брехати не було сенсу, і Маріка чесно відповіла:
         - Три роки. Вже понад три роки.
         - Прокляття! - Стен до болю закусив губу.
         Між ними запала прикра мовчанка. Маріка нервово шарпала ґудзик жакетки. Вона розуміла, що невдовзі Стен збереться на думках і влаштує їй справжнісінький допит. І коли вже так склалося, що він упіймав її на гарячому, то тепер не відступить, поки не доб'ється правди. То, може, сказати, що вона має коханця? Це саме те, чого брат очікує і так боїться почути...
         - Відкривай, - глухо промовив Стен.
         - Що?
         - Портал відкривай, що ж іще. Ми разом підемо туди, де ти щойно була.
         Маріка рішуче похитала головою:
         - Ні, Стене. Вибач.
         Сестрина впертість не на жарт розізлила його.
         - Ти відмовляєшся?!!
         - Так. - Маріка поклала руки йому на плечі. - Ну, прошу, забудь про це. Повір, так буде краще для нас обох.
         - Це мені вирішувати, як буде краще для нас обох, - сказав Стен і різко, майже грубо, відштовхнув від себе Маріку. - Востаннє тебе питаю: відкриєш портал?
         - Ні.
         - Ну, що ж... - Він відступив на крок і спрямував замислений погляд на ґобелен. Лише зараз Маріка помітила, який стомлений і розгублений вигляд у брата. Здавалося, за цю ніч він постаршав років на десять. Невже через неї? Та ні, навряд...
         - Отже так, - після паузи заговорив Стен. - Сьогодні ж портал буде замуровано. Також я накажу забити двері кабінету, а ти негайно переселишся в інші покої.
         Марічине серце впало. Як же вона буде без порталу? Що станеться з її батьком? Без її допомоги він... А втім, ні. Сер Генрі не залишиться без її допомоги. Тут, у Мишковичі, Маріка знайде доступ до порталу, і навіть не до одного. Попросить про послугу Боженку Корач, якій батьки ще з дванадцяти років дозволили користуватися порталом і яка за пару тамтешніх туфель погодиться покривати її. А можна звернутися до молодого Міха Чірича, трохи пококетувати з ним, і він буде ладен на все. І ще спадало на думку кілька варіантів. У будь-якому разі, Маріка зможе реґулярно навідуватись у Норвік, зустрічатися з батьком у старовинній бібліотеці, проводити там лікувальні процедури...
         Але це все. Їй не вдасться відлучатися надовго, її зустрічі з сером Генрі будуть короткими, а про зустрічі з Алісою взагалі можна забути... Ні, так не годиться! Зовсім не годиться...
         - Будь ласка, братику, - заблагала Маріка. - Не треба цього робити. Ну, будь ласочка...
         - Я так вирішив, сестро, - суворо відповів Стен. - Я твій старший брат і маю дбати про тебе. Я не можу допустити, щоб ти проводила ночі хтозна де... і хтозна з ким. - В останніх братових словах виразно вчувалася гіркота.
         - А якщо... - несміливо почала Маріка. - Якщо я скажу тобі, якщо заприсягнуся, що в мене немає ніякого коханця. І не було. Тобі не конче вірити мені на слово. Запроси лікаря, хай перевірить, чи я незаймана. Або сам перевір - я не заперечую.
         Стен був такий збентежений і шокований цією пропозицією, що його обличчя аж запашіло.
         - Не верзи дурниць, Маріко! Ти ж чудово розумієш, що я цього не зроблю. Я дуже люблю тебе й поважаю, щоб так принижувати.
         Відчувши під ногами хай і вельми хисткий, але хоч якийсь ґрунт, вона відразу перейшла в наступ:
         - Якщо ти справді любиш і поважаєш мене, то мусиш мені довіряти. Коли я кажу тобі, що не вчинила нічого негідного, отже, так воно і є.
         Цей арґумент трохи остудив Стенів запал. Він почухав потилицю й подивився собі під ноги.
         - Але ж... Довіра має бути взаємною, сестричко. Якщо ти насправді... ну, розумієш, про що я... то чому не хочеш сказати, куди ходиш уночі? Погодься, це дуже підозріло. І твоє безсоромне вбрання... і все інше. Можливо, ти, сама про те не підозрюючи, сплуталася з поганими людьми. Я непокоюся за тебе.
         - Не треба непокоїтись. Люди, з якими я, за твоїм висловом, сплуталася, достойні й шановані. А що ж до вбрання, то там, де я буваю, так одягаються всі порядні дівчата.
         - Та де ж, урешті, ти буваєш? - вигукнув Стен. - У якому кінці світу порядні дівчата вдягаються як... як шльондри!
         Маріка відчула: ще трохи - і брат знову вибухне. На кінчику язика в неї вертілося одне закляття, яке брат не зможе відбити і яке, не завдавши йому шкоди, хвилин на п'ять цілковито знерухомить його. Цього цілком вистачить, щоб знову відкрити портал і втекти до Норвіка. Звичайно, вона щодня зв'язуватиметься зі Стеном, надсилатиме йому повідомлення, що з нею все гаразд, але не стане повертатися, доки брат не перебіситься і не визнає за нею право на самостійне життя. А тим часом Маріка мешкатиме в сера Генрі, остаточно вилікує його, поверне йому сили та здоров'я. Крім того, щодня і щоночі вона буде з Алісою, їм більше не доведеться дорожити кожною хвилиною, вони матимуть удосталь часу одна для одної...
         Проте такий вчинок означатиме цілковитий розрив зі Стеном. Певна річ, вони й далі залишатимуться ріднею, але теперішньої близькості між ними вже ніколи не буде. А Маріка дуже цінувала свої стосунки з братом і не хотіла їх руйнувати. Зрештою, втеча - це крайній захід, і вона зможе вдатися до нього пізніше, коли обставини складуться так, що не залишиться іншого виходу. Ну а зараз... Що ж, нічого не вдієш. Доведеться обирати з двох лих менше. Хоча братові буде боляче...
         - Будь ласка, Стене, не примушуй мене. Просто повір мені на слово. Так буде краще для нас обох. І передовсім - для тебе.
         - Для мене буде краще, коли ти скажеш правду.
         - Востаннє прошу тебе...
         - А я наполягаю!
         Маріка гірко зітхнула.
         - Ну, раз так... - І скоромовкою випалила: - Я була в батька.
         Стен кривився, мовби з'їв щось кисле.
         - Дуже дотепно! - Він пирхнув. - І зовсім не смішно.
         Маріка жалісливо подивилася на нього.
         - Я кажу не про твого батька, Стене. А про мого.
         На якусь мить їй здалося, що вона мимоволі привела в дію своє закляття. Стен завмер, як паралізований, ноги йому підкосилися, але він таки зміг устояти, дошкандибав до найближчого стільця й важко всівся на нього, втупившись бездумним поглядом у протилежну стіну.
         - Даруй, Стене, - тихо сказала Маріка. - Я ж попереджала...
         - Залиш мене... Зараз же!
         Маріка мовчки кивнула - радше собі, ніж йому, - і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері.
         У спальні напівсили горів вправлений у люстру маґічний світильник. На ліжку були безладно розкидані подушки, зім'ята ковдра лежала на підлозі, а лялькова голова знайшлась аж у дальньому кутку кімнати.
         'Братик добряче лютував,' - подумала Маріка, скидаючи жакетку.
         Також вона скинула спідницю та блузку, закуталась у просторий довгий халат, а своє тамтешнє вбрання віднесла в ґардеробну, якнайдалі від Стенових очей. Повернувшись до спальні, Маріка вмостилася на краю ліжка і стала чекати на брата.
         Стен вийшов з кабінету хвилин за десять по тому. Він був неприродно блідий і так само неприродно спокійний. Присівши поруч із сестрою, запитав:
         - Де живе... цей чоловік?
         Маріка вмить насторожилася:
         - Навіщо він тобі?
         Стен змучено посміхнувся:
         - Не турбуйся, сестричко, я не збираюся зводити з ним рахунки. Правду кажучи, я давно був готовий до того, що в нас, можливо, різні батьки... - Він чи то зітхнув, чи то схлипнув. - А проте мені боляче. Як мама могла!..
         - Вона не винна, братику. Серцю не накажеш.
         Стен обійняв її за плечі й пригорнув до себе. Марічине волосся було шовковистим на дотик і п'янким на запах. 'Якщо в нас різні батьки,' - несподівано для самого себе подумав Стен, - 'то чому не різні матері? Яка несправедливість!'
         - Я це розумію, рідна. Шлюб наших... моїх батьків було вкладено за розрахунком. Хитромудра політична гра... Але мій батько дуже кохав нашу маму.
         - На жаль, без взаємності, - сказала Маріка, міцніше притулившись до брата. - І він добре це знав. Думаю, він також знав, що я не його дочка. Однак завжди гарно до мене ставився, жодного разу не кривдив.
         - Він душі в тобі не чув, - підтвердив Стен. - А той... твій справжній батько любить тебе?
         - Він каже, що я повернула йому сенс життя. І я в це вірю... А чому ти питаєш?
         - Хочу знати, чи можна на нього покластися.
         - Звичайно, можна. Задля мене він ладен на все. Ми знайомі вже три роки, - Маріка мало не додала 'тутешні', - і для нього я найважливіша людина в світі. А що?
         - Та от я думаю, - промовив Стен повільно й нерішуче. - Річ у тім, що потрібно надійне місце, де ти була б у безпеці, поки не скінчиться вся ця колотнеча довкола корони. Тітка Зарена пропонує забрати тебе до себе в Люблян, але там, як і в Мишковичі, вистачає імперських шпигунів. От якби я був упевнений, що твій батько зможе захистити тебе...
         Маріка підвела голову і недовірливо поглянула на брата. Про таке вона й мріяти не сміла! Невже Стен справді над цим думає? Чи, може, в його словах криється якась пастка?..
         - Ти серйозно, Стене?
         - Дуже серйозно. - У брата був такий стурбований вираз обличчя, що всі Марічині підозри розвіялися. - Ти навіть не уявляєш, як усе серйозно. Скоро почнеться така буча, що й чортам гидко стане. Рада... - Стен запізніло прикусив язика.
         - Я знаю про Раду Дванадцяти, - сказала Маріка. - І про тебе знаю. І про тітку Зарену. І що мама була в Раді, також знаю.
         Стен розгублено похитав головою:
         - Я вже нічому не дивуюся. Забагато сюрпризів для одного дня... Але як ти довідалася?
         - Через мамин портал я можу вільно потрапити до Зали Дванадцяти, - пояснила Маріка. - Тільки не питай, як це вийшло, я уявлення не маю. Можу і квит - шлях для мене відкритий.
         Стен устав і пройшовся по кімнаті, потираючи долонею лоба.
         - Просто неймовірно! Ти оживила мамин портал, потрапила до Зали Дванадцяти, пошивши нас у дурні... То, може, ти й Архівний Кристал читаєш?
         - Так.
         Стен із зітханням опустився на низенький пуф біля ліжка.
         - Мабуть, я здивувався б, якби ти сказала 'ні'. І не повірив би.
         Якийсь час вони мовчали, обмінюючись поглядами. Нарешті Маріка запитала:
         - То що ж Рада?
         - Вони замислили велику гру. Виявляється, ще наш дід Лодислав... - почав був Стен, та раптом замовк. - Е ні, так не годиться. Зараз твоя черга. Розкажи про свого батька. Хто він такий? Я знаю його?
         - Не знаєш і не можеш знати. Його звати Генрі МакАлістер, він шотландський барон...
         - Хто? Який? - перебив її спантеличений Стен. - Що за дивне ім'я? 'Мак', якщо не помиляюся, ґойдельською означає 'син'. Невже він з Ґойдельських островів?
         - І так, і ні, - обережно відповіла Маріка. - Він з островів, але не з Ґойдельських, а з Британських.
         - Ніколи про такі не чув.
         - І не міг чути. Розумієш... як би це сказати?.. Коротше, мій батько живе не в цьому світі.
         Стен здивовано скинув брови.
         - Як так?
         - Ну, словом... Ти ж знаєш, що казав Конор-пращур про своє походження?
         - Що він прибув з іншого світу?
         - Атож. І це чиста правда. Крім нашої, існує інша земна куля, довкола якої обертається своє сонце, свій місяць, свої планети та зорі. - Маріка не наважилася одним махом спростовувати всі космолоґічні уявлення брата. - Батько вважає, що таких світів безліч.
         Стен енерґійно скуйовдив своє волосся.
         - Здуріти можна! - промовив він. - Мені в це важко повірити.
         - Проте це правда, Стене.
         - Я вірю тобі, сестричко. У тім-то й річ, що вірю. Виходить, слова Конора про інший світ слід розуміти буквально... Але стривай! Конор казав, що там, звідки він прийшов, чари заборонені.
         Маріка вже була готова до цього запитання. Вона вирішила не розповідати братові про мертвий дар сера Генрі та інших його родичів, що було не найкращою характеристикою для того світу. Рано чи пізно Стен таки дізнається про це, але спершу нехай дозволить їй перечекати неспокійні часи в батьковому світі. А потім йому буде непросто забрати своє слово назад.
         - За часів Конора в тому світі прості люди переслідували чаклунів, - почала свою вигадану (а втім, не таку вже й вигадану) розповідь Маріка. - Їхня Церква, як, власне, й наша, вважала маґію диявольським промислом, але там існувала особлива орґанізація, що називалась Інквізицією. Вона безжально винищувала всіх єретиків та чаклунів з відьмами, і тому наш предок Конор МакКой...
         - Це було його повне ім'я?
         - Так. Конор МакКой, син Брюса МакКоя. Він, рятуючись від переслідування, втік до нашого світу. Я не знаю, яким чином йому це вдалося. Можливо, він володів знаннями, які вважав занадто небезпечним, щоб передавати своїм дітям. Чи, може, це вийшло в нього випадково.
         - А наша мати? Як вона потрапила до того світу?
         - Теж не знаю. Батько пригадує, що одного разу мама розповідала йому, як відкрила давній портал Конора. Але тоді вони ще погано розуміли одне одного, і батько збагнув лише те, що мама сама була вражена своїм відкриттям.
         - Він з нашого роду?
         Маріка ствердно кивнула:
         - Його предок по чоловічій лінії був двоюрідним братом Конора МакКоя.
         Стен поринув у глибоку задуму. Маріка здогадувалася, що він вирішує важку для себе дилему: йому хотілося відвідати той світ, побачити все на власні очі - але, з іншого боку, його не надихала перспектива зустрічі з материним коханцем. Можливо, згодом...
         - Не до вподоби мені твоя розповідь про переслідування, - врешті озвався брат, і Маріка зрозуміла, що до пори до часу інспекція відкладається.
         - Це було давно, - заспокоїла вона Стена. - А зараз там мало знайдеться людей, що вірять у чари. Вони вважають це бабусиними казками. Якби я надумала довести, що є відьмою, мені б довелося дуже постаратися. Та й навіть тоді мене, найпевніше, визнали б просто вправною штукаркою. Дим та дзеркала - як там кажуть у таких випадках.
         - Що ж, тим краще. Схоже, зі своїм батьком ти будеш у більшій безпеці, ніж із тіткою Зареною. Шпигуни Чеслава там тебе точно не знайдуть.
         - Невже все так погано, Стене?
         Він важко зітхнув:
         - Не те слово, люба. Справи такі кепські, що гірше нікуди...

    Розділ 8
    Небажана зустріч

         'Ну, все! Це вже востаннє,' - думала Маріка, стоячи перед дзеркалом у фамільній бібліотеці батькового замку і струшуючи зі свого одягу дрібні порошинки пилу.
         Так само вона думала й чотири дні тому. Робота над порталом в Алісиній спальні наближалася до завершення, і Маріка була певна, що для наступної зустрічі зі Стеном їй уже не доведеться йти в старе крило замку, потай від сторонніх очей пробиратися в бібліотеку і спускатися крутими кам'яними сходами до підземної комірчини, де був портал Конора МакКоя. Але обставини склалися так, що Маріка мусила зустрітися з братом раніше, ніж вони домовлялися, а новий портал ще не було налагоджено.
         Стен поспіхом залишав Цервениград, вільне торгівельне місто, розташоване на перетині Галосагу, Влохії та Південного Немету, де він провів півтора місяці, збираючи під свої прапори противників князя Чеслава Вишиградського, що самовільно проголосив себе імператором Західного Краю. За цей час до його власної армії долучилися вісім князів зі своїми військами, а також понад два десятки добровольчих полків з тих князівств, чиї правителі на словах підтримували єдність Імперії, але не квапилися довести це справами.
         Князі, що зібрались у Цервениграді, беззастережно визнавали Стена своїм ватажком. Кожен з них, не маючи достатньо авторитету, щоб особисто претендувати на імператорську корону, розраховував отримати чималий зиск від Стенового сходження на престол. Ті ж князі, що вважалися найімовірнішими претендентами на корону, зараз сиділи по своїх столицях і нервово кусали лікті від досади, що не вони очолили боротьбу проти Чеслава. Захопившись планами створення власних королівств, вони згаяли слушну нагоду, а коли похопилися, то всією ініціативою вже заволодів Стен. Намагатися перехопити в нього лідерство інші князі-претенденти не ризикнули, а просто приєднатися до нього не захотіли. Тепер їм залишалося тільки чекати й пильно стежити за розвитком подій.
         Тим часом як Стен збирав у Цервениграді сили, Чеслав у Златоварі нервував і всіма правдами та неправдами намагався схилити на свій бік тих князів, що оголосили про свій нейтралітет. Та врешті пасивне протистояння закінчилося, і об'єднана армія на чолі з князем Стеніславом Мишковицьким вирушила в похід.
         Власне, відбуття готувалося вже давно, але в зв'язку з останніми подіями його довелося прискорити. Як стало відомо, Чеслав удався до вельми ризикованого кроку і спорядив половину вірного йому війська на перехоплення зведеної армії південців, яка під проводом князя Далмаційського прямувала на північний захід, щоб в околицях Данузвара приєднатися до основних сил противників узурпатора. У відповідності з цим планом, Стен та його союзники мали покинути Цервениград лише за тиждень, проте з огляду на нові обставини вони мусили вирушити негайно, щоб вчасно прийти на допомогу південцям. Саме на факторі часу ґрунтувався хитрий розрахунок князя Чеслава - але, на свою біду, він уявлення не мав, що у Стеновому розпорядженні є швидший і надійніший спосіб зв'язку, ніж гінці чи поштові голуби...
         Маріка провела з братом майже півтори години, вони прагнули якнайповніше насолодитися товариством одне одного, бо відтепер уже не зможуть бачитися та часто, як досі. У Цервениграді Стен мешкав у будинку місцевого купця Арпада Савича, члена Ради Дванадцяти, і портал завжди був до його послуг. А під час походу доведеться вдовольнятися рідкими та короткими зустрічами в тих випадках, коли військо зупиниться на привал у місті або селищі, де мешкає бодай один Конор - та й то не кожен, а лише той, кому можна довіряти.
         І тим важливіше, твердила собі Маріка, чимшвидше завершити налагодження порталу, щоб Стен не гаяв дорогоцінні хвилини в очікуванні, поки вона дійде до бібліотеки, а потім ще спуститься в підземелля - і це не рахуючи часу, потрібного їй для того, щоб спершу навідатися в Мишковар і перевдягтися в нормальне тамтешнє вбрання. А коли запрацює новий портал, вони вже зможуть зустрічатися в Алісиній кімнаті. Власне, Маріка ще від самого початку пропонувала братові самому приходити в Норвік. Стен знав про дивну різницю в плині часу між двома світами і погоджувався, що так вони зможуть довше бути разом, але постійно знаходив якийсь привід, щоб не змінювати місце зустрічі. І Маріка розуміла чому - вона сама мала необережність проговоритися братові, що майже всі побачення їхньої матері з сером Генрі відбувалися в цій бібліотеці, а Стен аж ніяк не палав бажанням опинитися в кімнаті, де роками коїлася така болюча для нього подружня зрада...
         На цю думку Маріка сумно всміхнулася, машинально поправила зачіску і, діставши з кишені ключа, рушила до виходу. Біля дверей вона зупинилась і, перш ніж відчинити їх, уважно прислухалася. Іноді Маріка забувала це робити, і в таких випадках обов'язково з кимось зустрічалася. А коли перевіряла, то зазвичай коридор був порожній.
         Утім, цього разу обережність виявилася не зайвою. Зовні хтось був. І цей 'хтось' стояв попід стіною коридору, прямо навпроти дверей бібліотеки. Маріка вирішила трохи зачекати, але 'хтось' нікуди не йшов, навіть не рухався з місця.
         Так минуло хвилин п'ять. Ситуація не змінювалася і це насторожувало. З якого побиту 'хтось' так уперто стирчить біля замкнених дверей, ще й у холодному, неопалюваному коридорі? Чого він чекає? Чи, може, кого? Невже її?..
         Маріка підійшла до масивного письмового столу XIX сторіччя і підняла зі старомодного телефонного апарату слухавку. Гудка не було - як на лихо, внутрішній зв'язок знову вийшов з ладу. Кілька разів натиснувши й відпустивши важіль, Маріка розчаровано повернула слухавку на місце. Поганивши себе за те, що не прихопила з собою мобільного телефону, вона зосередилась і спробувала подумки викликати Алісу.
         Маріка, мабуть, дуже здивувалася б, якби отримала відповідь. Звідси до житлового крила було далеченько, а кузина ще кепсько володіла мистецтвом обміну думками, яке тут (поняття 'тут' і 'там' для Маріки щоразу мінялися місцями при переході з одного світу в інший) називали телепатією, і могла почути надіслану їй думку лише на відстані не більше десяти метрів.
         'Що ж, нічого не вдієш,' - вирішила Маріка. Вона повернулася до дверей, відчинила їх - і відразу зрозуміла, що гість у коридорі справді чекав на неї.
         Це був високий ставний хлопець років двадцяти п'яти, світлий шатен з синіми очима. Одягнений він був просто, без претензій, але зі смаком. Щоправда, простота його вбрання була оманливою - один лише 'скромний' костюм коштував близько тисячі фунтів, а непримітний годинник на його лівому зап'ястку був золотим 'Ролексом'.
         Побачивши Маріку, хлопець тепло всміхнувся і сказав:
         - Вітаю, Маріко. Я вже зачекався тебе.
         Кейт Волш був одним з небагатьох її тутешніх знайомих, хто правильно вимовляв її ім'я. Маріці це подобалося. А втім, їй подобалося в ньому не лише це.
         - Привіт, Кейте, - відповіла вона, зачиняючи за собою двері. - Давно приїхав?
         - Десь годину тому. Шукав тебе, але ніхто, включно з Алісою, не знав, де ти. Лише Браєн припустив, що ти, можливо, знову замкнулась у бібліотеці. От я й вирішив зачекати тут.
         - То це ти стукав? - навмання запитала Маріка.
         - А ти чула?
         - Так, - збрехала вона. - Але не знала, що це ти. Думала, хтось із обслуги чи екскурсантів, і не хотіла відволікатися.
         - Я називав себе.
         - Даруй, я не розібрала. Двері дуже щільні. - Маріка відчула, що останній арґумент прозвучав не дуже переконливо, і поквапилася змінити тему. - А з якої нагоди ти так вирядився?
         Завдяки своєму аристократичному вихованню і вродженому тонкому смаку, вона швидко розібралася в усіх нюансах тутешньої моди і непомильно відрізняла вишукано-скромний одяг від просто скромного.
         По всьому було видно, що Кейт чекав на це запитання. Його усмішка стала аж надто приязною, і Маріка відразу збагнула, що Кейтова відповідь їй геть не сподобається. Так воно й сталося.
         - Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Сьогодні. Вони хочуть познайомитися з тобою.
         Маріка тихо зітхнула. Кейт уже не вперше намагався заманити її до себе додому. Останнім часом це стало в них на зразок ритуалу: щоразу вона відмовляла йому, а натомість погоджувалася піти з ним до ресторану, в оперу чи в театр. Проте зараз усе було серйозніше - запрошення виходило не від Кейта, а від його батьків, які з цієї нагоди напевно перепланували свій день. Відмовляти їм було дуже незручно - і Кейт, без сумніву, розумів це.
         - Навіщо ти вплутав своїх батьків? - докірливо мовила Маріка. - Здається, ми давно все вирішили. Між нами лише дружба - і більше нічого.
         - Ми нічого не вирішували, - м'яко, але з упертими нотками в голосі заперечив він. - Це ти так вирішила.
         - А ти погодився зі мною.
         - Я просто підкорився твоєму рішенню, - сказав Кейт і взяв її за руку. Від його ніжного доторку Маріка мало не затремтіла. - Та це була лише тимчасова поступка. Я не збираюсь задовольнятися нашими теперішніми стосунками.
         'Не зміг узяти штурмом, виріши брати осадою,' - скрушно подумала Маріка. Віднедавна вона почала боятися, що довго не протримається.
         - І тому ти покликав на допомогу батьків?
         - Аж ніяк. Це цілком їхня ініціатива. - Кейт знову всміхнувся. - І їх можна зрозуміти. Вони обоє, а особливо мама, дуже хочуть побачити дівчину, яка зводить мене з розуму.
         - Ти сам зводиш себе з розуму, - гостро сказала Маріка. - Не перекладай з хворої голови на здорову.
         Вона познайомилася з Кейтом близько року тому, під час його чи то третіх, чи то четвертих відвідин Норвіка. Він був старшим братом Джейн, Алісиної подруги (можливо, вже колишньої подруги, бо три місяці тому вони остаточно розсварились і відтоді більше не спілкувалися). За фахом Кейт був істориком, готувася до здобуття ступеня доктора філософії і спеціалізувався на Шотландії часів Реформації. Тому Джейн познайомила його з сером Генрі МакАлістером, у чиєму родинному архіві зберігались унікальні документи тієї доби. Проте після знайомства з Марікою, Кейтів інтерес до Норвіка перестав носити суто академічний характер. Він часто приїздив сюди, сподіваючись знову побачити її, і хоч це йому вдавалося вкрай рідко, Кейт не мав наміру відступати. Він швидко здобув прихильність сера Генрі, налагодив дружні стосунки з Алісою і став бажаним гостем у домі МакАлістерів. А чотири тутешні місяці тому, коли Маріка з братової згоди оселилася в Норвіку, його наполегливість зрештою було винагороджено.
         Тепер Маріка ніяк не могла уникнути зустрічей з Кейтом. Та й, чесно кажучи, не хотіла їх уникати. Їй подобалось його товариство, з ним було приємно спілкуватися, вона почувала задоволення навіть від самої Кейтової присутності, і що далі, то дужче її вабило до нього. Останнім часом Маріка почала розуміти, що колишні братові підозри, попри її щиру впевненість у їхній безпідставності, так були справедливими. Вона відмовлялася виходити за Флавіана не лише через свої стосунки з Алісою; на те були й вагоміші причини. Мало не з першої їх зустрічі Кейт припав їй до душі, і поступово Маріка, сама про це не здогадуючись, закохалася в нього...
         Кейт відпустив Марічину руку й підійшов до дверей бібліотеки, які вона ще не встигла замкнути.
         - Коридор не найкраще місце для таких розмов, - сказав він, відчиняючи двері. - А я ще й змерз, поки чекав тебе. Поговорімо тут, згода?
         Після секундних вагань Маріка ствердно кивнула. Вона миттю збагнула, що Кейт припустився тактичної помилки, вирішивши продовжити розмову віч-на-віч. І взагалі, йому варто було передати запрошення від батьків у присутності Аліси - вона підтримала б його не лише з ввічливості, а ще й тому, що почувала до нього симпатію. Тоді Маріці було б ще важче відмовитися.
         Ввійшовши разом з нею до бібліотеки, Кейт підступив до письмового стола, взяв з телефону слухавку, розвернув її й поклав на важіль так, як він й мусила лежати. Він зробив це без роздумів, майже автоматично, як людина, що звикла до порядку і не любить, коли щось знаходиться не на своєму місці.
         Маріка раптом відчула занепокоєння. Лише зараз їй спало на думку, що з дозволу сера Генрі Кейт часто бував у бібліотеці, вивчаючи старовинні книжки та рукописи, і цілком міг зняти зліпок з ключа, а потім виготовити дублікат. Тоді цілком можливо, що він, не докликавшись її, сам відімкнув двері й виявив, що всередині нікого немає... Хоча, в такому разі, навіщо йому було й далі чекати біля порожньої бібліотеки?..
         - Я не розумію тебе, Маріко, - першим заговорив Кейт, запитливо дивлячись на неї. - Що такого неприйнятного ти знайшла в цьому запрошенні?
         - А хіба не ясно? Ти ж чудово знаєш, як приймуть мене твої батьки. Вони поставляться до мене не як до твого друга, а як до твоєї дівчини. Я не хочу потрапити в таке незручне становище.
         - Про це не турбуйся. Ніякої незручності не буде. Коли я розповідав батькам про тебе, про наші стосунки, то нічого не перебільшував і не видавав бажане за дійсне. Вони знають, що я кохаю тебе. Але знають і про те, що для тебе я просто друг.
         Кейт сказав це прямо, відверто, без викрутасів. Він уже не вперше говорив їй про своє кохання, і щоразу Маріка відчувала якусь солодку муку, коли чула від нього це слово. Вона відвернулася й закусила губу, щоб стримати мимовільний стогін.
         Кейт підійшов до неї зі спини й несміливо доторкнувся до її плеча.
         - Маріко, люба, скажи: чим я тебе не влаштовую? Чого мені бракує?
         'Трохи рішучості,' - мало не у відчаї подумала вона. - 'Якщо зараз ти обнімеш мене, я не зможу... не захочу опиратися...'
         Ще кілька секунд Маріка стояла непорушно, побоюючись (і водночас сподіваючись), що він таки спробує обійняти її. Потім скинула Кейтову руку зі свого плеча й повернулася до нього.
         - Ну, годі вже! Досить цих балачок, - з усією можливою твердістю мовила вона. - На жаль, я не можу прийняти запрошення твоїх батьків. Перепроси їх за мене і... І все! Більше я не хочу про це чути.
         Він зітхнув і потупив очі.
         - Шкода, дуже шкода. Я так хотів, щоб ти зустрілася з ними. Особливо з батьком. Тоді б він зрозумів, що ти найгарніша, наймиліша, найчарівніша, най...
         - Припини, Кейте! - майже крикнула Маріка. - Годі, я сказала!
         Кейт підвів очі, пильно поглянув на неї, відтак неквапом пройшов у дальній кінець бібліотеки. Зупинившись перед дзеркалом, він зо хвилю мовчки дивився в нього, потім повернувся до Маріки і раптом запитав:
         - До речі, ти знаєш, що це дзеркало насправді є потайними дверима?
         Від несподіванки Марічине серце закалатало, а погляд розгублено забігав по кімнаті.
         - Ну... я... Так, знаю. А що?
         - З цим пов'язана одна дуже цікава й загадкова історія. - Кейт відкинув поли свого піджака, сунув руки в кишені штанів і підійшов до вікна. - Це сталося порівняно недавно, якихось тридцять вісім років тому. Тоді ні з того ні з сього, без будь-яких видимих причин обвалилася ділянка стіни в бібліотеці, і люди, що збіглися на гуркіт, виявили вхід до підземелля, про існування якого доти ніхто не знав. Цей хід закінчувався невеликим приміщенням, де не було нічого гідного уваги, крім викладеного різнобарвними каменями чудернацького візерунку на одній зі стін. Запрошені сером Генрі фахівці так і не змогли встановити призначення цієї схованки та візерунку на стіні... Гм... Власне, вони й не мали досить часу на дослідження. Невдовзі сер Генрі відмовився від їхніх послуг і сам став вивчати родинний артефакт. Та аж так захопився, що часом тут ночував і навіть переніс сюди канапу. - З цими словами Кейт спрямував погляд на ту саму канапу, де три десятиріччя тому за тутешнім часом була зачата Маріку. - А втім, навіщо я тобі розповідаю? Ти ж бо й сама все знаєш.
         Приголомшена Маріка дивилася на Кейта широко розплющеними очима. Вона збагнула, що не дихає лише тоді, коли їй запаморочилось у голові. Судомно видихнувши, вона жадібно вдихнула свіже повітря й закашлялася.
         - Що... На що ти натякаєш?
         Кейт підійшов до канапи й присів на неї. Тільки зараз Маріка помітила, що він лише прикидається спокійним та незворушним, а насправді добряче наляканий. Так само, як і вона...
         - Благаю тебе, Маріко, будь обережна, - сказав Кейт, і в голосі його дійсно вчувалося благання. - Твоя леґенда білими нитками шита. У Нові-Саді немає вулиці, де буцімто мешкають твої дідусь із бабусею, а в консульському відділі посольства Сербії нічого не чули ні про яку Маріку Мишкович. Місцевій поліції про це відомо, але там воліють заплющувати очі на твій нелеґальний статус, бо тобі протегує сер Генрі - вельми шанований член суспільства. Тому, якщо ти не надто світитимешся, проблем з владою в тебе не виникне. Однак є й інші люди... - Кейт замовк, не скінчивши своєї думки.
         - Що за люди? - схвильовано спитала Маріка, її голос зрадливо тремтів.
         Кейт мовчав довго, і вона вже вирішила, що він не відповість.
         Проте Кейт відповів. Він заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що їх можуть підслухати:
         - Ці люди хочуть знати, звідки ти така взялася. Це дуже допитливі люди. І дуже впливові. Вони ще не знають, де твоя батьківщина, але скоро можуть з'ясувати. Це не пуста погроза - це констатація факту.
         Після деяких вагань Маріка сіла поруч із Кейтом. Вона вчинила так через те, що ноги тримали її не дуже впевнено, а в усьому тілі відчувалася слабкість. Їй було страшно. І зовсім не тому, що її історія з вигаданими родичами в сербському Нові-Саді виявилася такою вразливою. Маріка розуміла, що рано чи пізно чиновники імміґраційної служби зацікавляться нею, і їх не задовольнить та нехитра казочка, яку сер Генрі згодував своїм знайомим, включно з начальником місцевої поліції. Але представників закону вона не боялася: зрештою, замість старої казочки завжди можна вигадати нову. Та й що, власне, їй можуть зробити? Аж нічого! У крайньому разі доведеться поморочитися з отримання дозволу на проживання, а тим часом сер Генрі офіційно вдочерить її. До речі, він уже захопився цією ідеєю.
         А от досить прозорий натяк Кейта на події тридцятирічної давнини не на жарт перелякав Маріку. Надто вже близько він підібрався до правди - до тієї правди, яка навіть у кошмарному сні не приверзеться жодному поліцейському...
         І ще згадка про якихось інших людей. Дуже впливових і дуже допитливих - небезпечне поєднання. 'Звідки ти така взялася...' Саме що така. Маріка вловила цей, здавалося б незначний, нюанс у поставленому питанні: не просто 'звідки ти', а 'звідки ти така'...
         Кейт сидів, опустивши погляд, і уникав дивитися на Маріку.
         - Розкажи мені про цих людей, - трохи заспокоївшись, попросила вона. - Хто вони? Що їм від мене треба?
         - Я... не можу... - глухо відповів Кейт, і далі дивлячись собі під ноги. - Не можу сказати...
         - Чому? Невже не довіряєш мені? - Маріка поклала руку йому на плече і з притиском мовила: - Якщо ти справді кохаєш мене, то мусиш мені довіряти.
         Кейт нарешті підвів голову, гостро поглянув на неї й сумовито посміхнувся.
         - Ну от! Тепер уже ти заговорила про кохання, - сказав він з гіркотою. - Кілька хвилин тому ти й чути про це не хотіла, а коли припекло... Що ж це виходить - мені дозволено кохати тебе тільки тоді, коли це тобі вигідно?
         - Я зовсім не це мала на увазі, Кейте. Я лише хотіла сказати...
         - Знаю, що ти хотіла сказати. Глибина і щирість почуттів визначають ступінь довіри до людини. Але в такому разі довіра має бути взаємною... як, власне, й почуття. Не будемо чіпати кохання, візьмемо нашу дружбу - сподіваюсь, принаймні вона взаємна. Отже, ти маєш довіряти мені так само, як і я тобі. Ти вимагаєш від мене цілковитої довіри, а раз так, то... - Кейт на мить замовк, збираючись на рішучості. - Покажи, наскільки ти сама довіряєш мені. Для початку, чи можеш сказати чисту правду про себе: хто ти і звідки?
         Кейтова лоґіка була бездоганна. Маріка навіть розгубилася. І від розгубленості бовкнула перше, що спало їй на думку:
         - А чому це я маю починати? Почни ти. Зрештою, ти ж чоловік.
         Кейт зміряв її довгим поглядом.
         - По-перше, - повільно мовив він, - я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я і звідки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки... Ну то що?
         Маріка мовчала. Вона й далі не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звісно, можна було б заперечити, що він знає (або ж здогадується) про такі речі, про які звичайна людина знати ніяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозуміти, що він не зовсім звичайна людина.
         Так і не дочекавшись відповіді, Кейт підвівся з канапи і знову підійшов до дзеркала. Пальцями правої руки він у потрібному місці доторкнувся до зовнішнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, і дзеркало відхилилося.
         Затамувавши подих, Маріка стежила за Кейтовими діями. А він, навіть не озирнувшись, дістав із кишені маленький ліхтарик, увімкнув його і ввійшов досередини. Незабаром почулися його обережні кроки по сходах, потім - скрипіння дверей на старих, погано змащених завісах.
         Маріці дуже хотілося знати, що він замислив. Її так і поривало піти слідом за ним, проте вона стрималася. Маріка розуміла, що саме на це Кейт розраховує, і не збиралася підігравати йому. Вона твердо вирішила, що не рушить з місця і спокійно чекатиме на його повернення.
         Спокійно чекати їй не вдалося, вона вся була на нервах і ледве змогла всидіти протягом тих двох чи трьох хвилин, поки Кейт перебував у підземеллі. Та врешті він повернувся, зачинив за собою дзеркальні двері, старанно обтрусив від пилу свій дорогий костюм і лише тоді заговорив до Маріки:
         - Мабуть, мені краще піти. Шкода, що наша розмова не склалася. Ти не дуже сердишся на мене?
         - Ні, - трохи подумавши, відповіла Маріка. - Я не серджуся, просто... просто я ошелешена.
         - Розумію, - сказав Кейт. - Тобі потрібен час на роздуми. День, два, три - скільки знадобиться. До речі, запрошення моїх батьків залишається в силі. Так само, як і моє запрошення до відвертості.
         Кейт рушив до виходу. Маріка не стала його зупиняти, лише проводжала розгубленим і стривоженим поглядом.
         Біля самих дверей Кейт затримався.
         - І ще раз прошу тебе, Маріко, - промовив він, - будь обережна. У цьому світі не можна довіряти стороннім людям... - А після короткої паузи додав: - Мені можна. Я не сторонній.

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.


    Виноски

    1
    Анґлійська мнемонічна фраза для запам'ятовування послідовності кольорів спектру. Одним з її українських відповідників є: 'Чи Обжене Жвавенького Зайчиська Байдикуватий Ситий Фокстер'єр'.

    2
    Приблизна транскрипція: 'Поштівни хаздо Стеніслав! Свою сестре позна мове, о чему следечі редкове. Неха го чита. То є важно а велме хітно. Маріка собі на столу ма писмо подробнейшо.'

    3
    Приблизна транскрипція: 'на припадку яко не зможемо вияжчі з ньо'.

  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 227k. Статистика.
  • Роман: Фантастика
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.