Авраменко Олег
Первiсна. У вирi пророцтв

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Комментарии: 2, последний от 28/03/2016.
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 300k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 2 штук.
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Щасливо уникнувши пастки чорних чаклунів, юна відьма Ейрін прибула на Тір Мінеган, де під наглядом досвідчених сестер-наставниць стала навчатися маґії й розвивати силу своєї Іскри. Проте Китрайл не відмовився від наміру заволодіти Первісною: він вводить у гру свого найціннішого аґента - чаклунку, що вже багато років працює на відьом і тішиться їхньою цілковитою довірою.
    Тим часом Шимас аб Нейван і Ріана вер Шонаґ, послухавшись поради диннеші, прямують на Ініс на н-Драйґ. Що їх чекає на цьому далекому острові, де тисячу років тому помер останній у світі дракон? Яке нове знання вони там здобудуть? І як це пов"язано з Ейрін та її Первісною Іскрою? А пов"язано ж напевно...

  • Первісна. У вирі пророцтв

     []

    Annotation

         Щасливо уникнувши пастки чорних чаклунів, юна відьма Ейрін прибула на Тір Мінеган, де під наглядом досвідчених сестер-наставниць стала навчатися маґії й розвивати силу своєї Іскри. Проте Китрайл не відмовився від наміру заволодіти Первісною: він вводить у гру свого найціннішого аґента - чаклунку, що вже багато років працює на відьом і тішиться їхньою цілковитою довірою.
         Тим часом Шимас аб Нейван і Ріана вер Шонаґ, послухавшись поради диннеші, прямують на Ініс на н-Драйґ. Що їх чекає на цьому далекому острові, де тисячу років тому помер останній у світі дракон? Яке нове знання вони там здобудуть? І як це пов'язано з Ейрін та її Первісною Іскрою? А пов'язано ж напевно... 

         [Примітка. Роман було опубліковано в російському перекладі: Первозданная. Вихрь пророчеств. Роман. - Москва: Альфа-Книга, 2014. При оформленні українського тексту використано обкладинку з вищезгаданого видання.]


    Первісна У вирі пророцтв

    Сага про Первісну
    книга друга

    Розділ I
    Новобранець

         Гучний і настирливий сиґнал тривоги пролунав для Йорверта справжньою райською музикою, бо дозволив йому нарешті прокинутися, виринути із жахливого сну, в якому його мордували люті демони. Вже дев'ять ночей поспіль вони приходили, коли він спав, і не бажали слухати його пояснень та виправдань, вимагали від нього скоритися волі Темного Володаря, облишити самодіяльність, повернутися до виконання своїх обов'язків. Марно він заприсягався, що дбає виключно про інтереси Ан Нувіну, марно благав про розмову із самим Володарем, щоб викласти своє бачення ситуації; демони були непохитні, і єдине, що хотіли від нього чути, це слова покори й каяття. Та Йорверт уже не міг відступитися, не міг кинути розпочатої справи, не міг зрадити самого себе, своїх переконань. А найголовніше - не міг засмутити Елвен. Її розчарування та зневіри він боявся дужче, ніж навіть гніву Китрайла...
         У невеличкій печері, освітленій лише тьмяним вогником ліхтаря, було тихо та спокійно. Йорвертові сусіди мирно спали, оскільки дзвін, що розбудив його, мав маґічне походження і був чутний лише йому. Сиґнал ішов від охоронних плетив, розставлених на дні ущелини, і свідчив про те, що до їхнього табору хтось наближається. Не звір, а людина - бо плетива було налаштовано реагувати лише на людей.
         Йорверт підвівся із сінника, що правив йому за ліжко, взув чоботи, накинув підбитий хутром плащ і, підійшовши до виходу з печери, відхилив убік грубе рядно, просочене, як і стіни печери, спеціальними чарами, що були покликані утримувати всередині тепло.
         В обличчя йому дихнуло колючим морозним повітрям, від якого миттю задубіло підборіддя й неприємно защипало носа. Взагалі, Йорверт був звичний до холодів, бо народився і зріс у Тір на н-Ґалі, який на Абраді вважався північною країною із суворим кліматом. Але тільки тут, на Лахліні, він збагнув, що таке справжня зима. Та й то ще не до кінця - адже зараз був лише кінець гедрева, осіннього місяця [1]. Страшно навіть подумати, що коїтиметься тут у раґвирі та хвероді...
         Напнувши на голову пухнасту хутряну шапку й надівши рукавиці, Йорверт вийшов з печери на засніжене плато, огороджене з півночі, заходу та сходу майже прямовисними скелями заввишки щонайменше п'ятдесят футів, а з південного боку - широкою та глибокою ущелиною. На плато виходило п'ять печер, у одній з яких розмістилися шестеро ватажків, дві найбільші займали рядові повстанці зі старшинами-десятниками, у четвертій зберігалися харчові припаси, а ще одна поки була вільна - її Йорверт залишив для місцевих чаклунів, які зважаться долучитися до повстання. Він відшукав це місце ще за тиждень до того, як наглядачі Архарської каменярні отруїлися буцімто зіпсутим м'ясом (а насправді чар-зіллям, виготовленим майстром Шоваром), що й дозволило каторжникам підняти бунт. Перш ніж приєднатися до них під іменем Ейнара аб Дилана з Таркаррая, Йорверт добряче тут попрацював, розширив та поглибив печери і зміцнив їх чарами від можливих обвалів. А коли став на чолі повстання, запропонував решті ватажків перенести сюди табір. Після огляду місцевості та недовгого обговорення вони визнали пропозицію слушною, бо тутешні печери були місткі та просторі, а саме розташування плато перетворювало його на неприступну фортецю. До нього вела єдина стежина, така крута й вузька, що нею можна підніматися лише вервечкою, один за одним, тож для її охорони цілком вистачало й десятка стрільців, які були здатні перекрити шлях цілій армії.
         Певна річ, за звичайних обставин це плато перетворилося б на пастку для повстанців - тут їх було легко заблокувати, перекривши єдиний можливий шлях постачання продовольства, і врешті-решт виснажити голодом. Проте Йорверт уже довів повстанцям, що будь-які гори для нього не проблема. Він, звісно, остерігся зникати в них на очах, а потім з'являтися просто з повітря; натомість удавався до хитрощів - з допомогою левітаційних чарів забирався на верхівку найнижчої, східної скелі і вже там, нікому не видимий, переходив до Тиндаяру. А повертаючись назад із харчами, скидав пакунки вниз, уповільнюючи їхнє падіння, після чого спускався на плато сам. Крім того, Йорверт потроху пробивав тунель через гору, щоб зробити додатковий вихід з табору, про який вороги й гадки не матимуть. Це остаточно заспокоїло навіть найбільших скептиків, стурбованих тим, як вони вибиратимуться звідси навесні, коли їх уже точно візьмуть в облогу...
         Ніч була хоч і дуже морозна, але тиха й безвітряна. У чистому небі, за відсутності місяця, яскраво сяяли зорі. Посеред плато горіло вогнище - попервах дехто з повстанців заперечував проти такої недбалості, проте більшість погодилася з ватажками, що рано чи пізно їхній табір однаково знайдуть, а нести нічне чергування в темряві, не маючи змоги бодай трохи зігрітися, було важко.
         Довкола вогнища сиділо четверо вартових, а ще четверо проходжалися над самою кручею, тримаючи напоготові рушниці і сторожко вдивляючись униз. При Йорвертовій появі один з тих, що якраз грілися, високий чоловік років тридцяти, підвівся й рушив до нього.
         Кожен, хто зустрічав Брадена аб Мейласа, з першого погляду визнавав у ньому кадрового військового - і нітрохи не помилявся. Ще три роки тому Браден був лейтенантом лахлінської армії і служив заступником командира роти, дислокованої в Минтаху, на сході Лахліну. Якось увечері він несподівано повернувся додому, хоч мав чергувати до ранку, і застав свою дружину в обіймах коханця. Жінка кинулася до нього з банальними й безглуздими словами: 'Це не те, що ти думаєш...' - та Браден відштовхнув її вбік, вихопив з ліжка коханця й пожбурив через вікно на вулицю. Потім повернувся до дружини з наміром сказати їй, що більше не переступить порогу цього дому, і лише тоді побачив, що від його поштовху вона дуже невдало впала й розбила собі голову об чавунні ґрати каміна.
         Це був очевидний нещасний випадок, ще й за пом'якшувальних обставин, і Брадена напевно б виправдали, якби коханцем його дружини не був поборник, що обіймав важливу посаду в Минтахському діоцезі Конґреґації. Свій політ з вікна спальні на вуличну бруківку він оцінив надзвичайно високо, тому лейтенанта судили за умисне вбивство і лише завдяки заступництву його військових командирів не прирекли до страти. Браден отримав довічну каторгу, два роки працював веслярем на ґалері, а чотири місяці тому його перевели на Архарську каменярню, де він зустрів Аврона аб Кадуґана, свого колишнього вчителя з Ханґованської Офіцерської Академії, засудженого за вільнодумство. Саме з ними двома Йорверт вийшов на зв'язок у переддень отруєння наглядачів і скоординував подальші дії. За їхнім планом, у гори мали податися лише віровідступники (байдуже, справжні чи облудно звинувачені) та в'язні на зразок Брадена, що потрапили на каторгу через конфлікт із поборниками. Проте красномовність професора аб Кадуґана зіграла з ним злий жарт - він говорив так переконливо, що до його арґументів дослухалося й чимало кримінальних злочинців. Та, зрештою, немає лиха без добра, і присутність серед утікачів затятих горлорізів дала Йорвертові змогу без зайвих церемоній продемонструвати свою грізну силу, раз і назавжди закривши питання про лідерство, а три десятки вбивць, розбійників та грабіжників, що досі перебували в лавах повстанців, він тримав у цілковитій покорі, примушуючи їх виконувати найтяжчу роботу...
         - Ейнаре, ви зарано встали, - сказав Йорвертові Браден. - Місяць зійде лише через годину.
         За ними ж самими встановленими правилами, щоночі на варті стояв один з ватажків. Сьогодні була черга Брадена аб Мейласа, якого після сходу місяця мав змінити Йорверт.
         - Я прокинувся не тому, - відповів він, відзначивши про себе, що з кожним днем йому стає дедалі легше імітувати лахлінську вимову. - Спрацювала моя сиґналізація внизу.
         Браден кинув у бік ущелини швидкий погляд і поклав руку на пістоль, що висів у нього на поясі.
         - Треба оголосити тривогу!
         - Поки не варто, - спокійно промовив Йорверт. - Я відчуваю лише одну людину.
         - Розвідник?
         - Швидше, нишпорка. Я так розумію, що розвідниками для вас можуть бути лише військові. А вони не стали б нікого надсилати, бо мають наказ не втручатися.
         - Поборник нізащо б не пішов один, - презирливо зауважив Браден. - Вони ж страхопуди, завжди ходять зграями.
         - Може, це й не поборник, - сказав Йорверт. - Може, хтось хоче приєднатися до нас.
         Колишній лейтенант скептично гмикнув.
         - Сподіваєтеся, що чаклун?
         - Так, сподіваюсь. Але висновки робити ще рано. Заждемо, коли підійде ближче. Якщо він чаклун, то відчуває мої охоронні плетива і легко зможе визначити, звідки вони тягнуться. Для нього це буде ніби вказівник, що приведе просто на нашу стежку.
         Браден невизначено знизав плечима.
         - Що ж, побачимо.
         Ніхто з ватажків, за винятком Аврона аб Кадуґана не вірив, що до їхнього повстання долучаться інші чаклуни. Йорверт досі не збагнув - чи то вони бояться цього, вважаючи, що й одного чаклуна для них забагато, чи просто не хочуть тішитися марними надіями на посилення їхнього загону, а отже, й на підвищення шансів у боротьбі за свободу. Мабуть, і того й іншого було нарівно...
         Хоч там як, а Браден не став наполягати на негайному оголошенні тривоги і погодився зачекати, поки ситуація трохи проясниться. Тим часом сиґнали, які продовжували надходити до Йорверта, чимраз переконливіше свідчили про те, що нічний гість ішов не навмання, а впевнено наближався до стежки. Нарешті він опинився перед першою з Йорвертових пасток, непомітних для звичайних людей, але очевидних для кожного чаклуна, і вперше застосував активну маґію, щоб нейтралізувати її. Це дозволило оцінити рівень його чаклунської сили, який виявився невисоким - швидше, від молодості та невміння, ніж від природної обмеженості.
         Втім, Йорверт і не розраховував на появу досвідчених колеґ. Кожен лахлінський чаклун, якому пощастило уникнути вогнища Конґреґації, мріяв лише про одне - чимшвидше втекти з цієї країни, де його вважають пекельним вилупком. Тому на Лахліні залишалася переважно молодь, якій ще бракувало грошей для переїзду на Абрад. А такі, як Шовар аб Родрі, були, мабуть, рідкісними винятками з цього правила. Майстер Шовар до сорока п'яти років доглядав за немічними батьками, які не могли - та й не хотіли - нікуди переїздити. А коли, зрештою, зібрався разом з майстром Ґарваном на Абрад, то зустрів Елвен...
         - Це чаклун, - сказав Йорверт. - Тепер уже напевно. Молодий чаклун... або ж дівчина-чаклунка.
         Браден, який стояв поруч із ним над стежиною, що звивалася крутим схилом униз і невдовзі губилася в непроглядній пітьмі, похитав головою.
         - Дай Диве, щоб був хлопець. Більшість наших людей роками не бачили живої жінки. Нам тут лише дівчини бракувало.
         - Нічого, вона не дасть себе скривдити. Той, хто спробує її зачепити, гірко пошкодує про свою нестриманість. Це стане наукою всім іншим. - А трохи згодом, коли гість проминув другу пастку, Йорверт упевнено додав: - Можете не турбуватися, це точно хлопець.
         - От і добре... - Браден якусь хвилю помовчав. - Слухайте, Ейнаре, вам не здається підозрілим, що він так швидко відгукнувся на наше повстання? Ану ж як його підіслали поборники? Можливо, вони вже давно схопили цього хлопця, довго тримали у в'язниці, жорстоко катували і врешті зламали, цілком скорили своїй волі. А тепер вирішили скористатися ним, як шпигуном.
         - Це виключено. Хлопець уже досяг того рівня сили та вміння, щоб не дозволити поборникам захопити його в полон. Для своїх вистав з 'очищення від мерзоти' вони мусять удовольнятися безпорадними дітьми, чий чаклунський хист лише щойно проявився, та звичайними чоловіками й жінками, яким приписують володіння чарами. Проте ви маєте рацію, наш гість і справді може бути шпигуном. Та не тому, що його зламали тортурами, а через страх за рідних, яких поборники могли взяти заручниками й погрожувати їхньою смертю. Але з цим я розберуся. Якщо його шантажують, ми дізнаємося.
         Браден аб Мейлас із розумінням кивнув. Йому та Аврону аб Кадуґану було відомо про Йорверта більше, ніж решті повстанців. Зокрема, він розповів їм, що діє не один, а має трьох спільників-чаклунів, що постачають продовольство, інші припаси, стежать за переміщенням військ і збирають інформацію про всі важливі події в зовнішньому світі.
         Хлопець піднімався нагору повільно, але впевнено, без зайвих зусиль долаючи всі перешкоди та пастки на своєму шляху. Нарешті він наблизився на досяжну для тренованого маґічного зору відстань, і Йорверт навіч переконався у слушності свого висновку про юний вік чаклуна. На вигляд він мав десь років чотирнадцять, не більше, був невисокий на зріст і, вочевидь, міцної статури. Щодо останнього Йорверт не міг судити напевне через довгий плащ; усе залежало від того, скільки теплих речей надягнено під ним. А сам плащ, добротні чоботи, пухнаста хутряна шапка та шкіряні рукавиці свідчили про те, що хлопчина аж ніяк не з бідної родини, швидше навпаки - з досить заможної.
         'Ставлю на те, що син якогось поміщика,' - подумав Йорверт. - 'Стиль одягу швидше сільський, ніж міський... Але чому він прийшов до нас? Чому просто не поцупив у татуся грошей для переїзду на Абрад? Невже Браден вірно здогадався... Ні, дурниці! Поборники б не надіслали до нас шпигуна, чий одяг з першого погляду викликає підозри.'
         Коли хлопцева постать стала потроху вимальовуватися з темряви, Браден видобув свій пістоль, а двоє вартових, що їх він прикликав до себе, націлили рушниці. Хлопець помітив це, насторожено завмер, сперся рукою на уламок скелі й задер догори голову. Його погляд був спрямований на Йорверта, в якому він уже розпізнав чаклуна.
         - Опустіть зброю, друзі, - спокійно і впевнено сказав Йорверт. - Я все контролюю. - І махнув хлопцеві рукою, запрошуючи йти далі.
         Той продовжив підйом і за наступні дві хвилини подолав решту шляху. Зупинився, засапано дихаючи, зміряв швидким поглядом Брадена, двох вартових обабіч нього і тих п'ятьох, що стояли віддалік, а потім знову зосередив увагу на Йорвертові.
         - Я й не знав, що ми світимося, - промовив він трохи хрипкуватим, чи то від природи, чи то від морозу, голосом. - Я ж теж свічуся, правда? Тільки в дзеркалі цього не видно, так? - У його словах чулася надія.
         Йорверт ствердно кивнув:
         - Ніхто не може побачити власної маґічної аури. І це добре, бо інакше б вона засліпляла нас, заважала чарувати. Отже, досі ти не зустрічав жодного чаклуна?
         - Ні. Тепер уже знаю, що ні. Чотири роки тому дядько Ґрайді водив мене на страту чаклунки в Дин Делгані... але вона не світилася маґією. Я ще тоді запідозрив, що та жінка ніяка не чаклунка, бо вона лише благала про милість і не пробувала звільнитись. А дядько твердив, що то молитви праведників позбавили її сили. Тільки я не відчував дії тих молитов.
         - І ніколи не відчуєш, - запевнив його Йорверт. - То ти мешкаєш поблизу Дин Делгана?
         - Не зовсім. На півдорозі між ним та Касневидом. Садиба Неяд Ґеврах, це наш родинний маєток. Мене звати Ківан аб Ридерх О'Міредах.
         Гострий Йорвертів слух уловив, як один з вартових промимрив собі під носа: 'Ба, лорденя приперлося!' Ківан, схоже, нічого не розчув - або ж прикинувся, що не чує.
         - З твого боку було необачно називатися справжнім ім'ям, - сказав Йорверт. - Міг би щось вигадати, як зробив я. Усі тут добре знають, що я ніякий не Ейнар аб Дилан і моє рідне місто зовсім не Таркаррай. Проте не ображаються, бо розуміють, що я так учинив не з недовіри до них, а через турботу про рідних.
         - І правильно, - схвалив юний Ківан аб Ридерх, скорчивши нівроку поважну міну на своєму ще дитячому обличчі. - Зате мені нема про кого вболівати. Мої батьки вмерли, обидві сестри також, а дядьки з тітками відсуджують у мене маєток, щоб розділити його між собою. Я продав усе, що міг, збирався на Абрад, аж це почув про ваш бунт...
         - Повстання, - незадоволено уточнив Браден. - Ми не бунтівники, а повстанці.
         - Авжеж, перепрошую. Тиждень тому до нас дійшли чутки про повстання єретиків... тобто вільнодумців, яке очолив чаклун Ейнар аб Дилан з Таркаррая. От я й вирішив перевірити, чи це правда, а коли так, то приєднатися до вас.
         - Ти дуже швидко нас знайшов, - зауважив Браден. - Підозріло швидко. Поборники, здається, досі не рознюхали, де наш табір. А тобі як це вдалося?
         Ківан завагався й запитливо глянув на Йорверта. А той пояснив колишньому лейтенантові:
         - Я ж казав, що подбаю про маґічний знак для чаклунів. Ви не звернули на мої слова уваги, бо не вірили, що хтось прийде. - І звернувся до хлопця: - Коли ти його помітив?
         - Ще вчора вранці. Як починав придивлятися, бачив у небі жовтавий вогник. - Ківан на секунду закинув голову. - Зараз він точнісінько над нами. Я зрозумів, що це не просто так, і поїхав на нього. А вже ближче до вашої гори помітив розкидані по всьому схилу чарівні узори...
         - Вони називаються плетивами. Згодом я дам тобі книжку, вивчиш правильні терміни, - сказав Йорверт. - А як ти проминув застави поборників? Були проблеми?
         - Та ні, жодних проблем. Вони ж видивляються тих, хто йде з гір, і я легко прослизнув між їхніми патрулями. А на випадок, якби мене перестріли, мав напоготові приголомшливі чари.
         - Тих паскуд краще зразу вбивати, - озвався вартовий, що перед тим бурмотів про 'лорденя'. Він люто ненавидів поборників, які спалили його жінку та доньку за звинуваченням у чаклунстві, а його самого запроторили на каторгу. - Ні́чого з ними панькатись.
         - Мабуть, що так, - погодився хлопець. - Тільки я ще нікого не вбивав. І не вигадував чарів для тихого вбивства. А кидатися вогнем... ну, це було б не зовсім тихо і, боюсь, не дуже влучно. Зате приголомшувати я вмію непогано - в Неяд Ґевраху частенько ходив до лісу і тренувався глушити дичину. Якось навіть нишком приголомшив кузину Блодевед, а вона потім скаржилася, що зомліла через задуху.
         - Коли збираєшся бути з нами, - промовив Йорверт, - мусиш навчитися вбивати. Ми тут не в іграшки граємо... До речі, чому ти взагалі прийшов до нас? Чому не поїхав на Абрад?
         - Бо хочу битися з поборниками, - із щирим юнацьким запалом відповів Ківан. - Хочу звільнити від них Лахлін. Якщо ми переможемо, не доведеться нікуди втікати.
         Браден аб Мейлан скрушно зітхнув.
         - На жаль, про таку перемогу нам годі й мріяти. Навесні ми рушимо на західне узбережжя, там роздобудемо корабель і попливемо на Абрад.
         Ківан гостро зиркнув на нього:
         - Тоді ви не повстанці, а просто бунтівники. Справжнє повстання має не меті повалення тиранічної влади, а не втечу від неї... - Він ураз зніяковів, збентежено опустив очі й переступив з ноги на ногу. - Даруйте за різкість, я не маю права дорікати вам. Увесь цей час я жив у добробуті, а ви страждали через свої переконання. Мені прикро за мої слова, вони образливі й несправедливі. Я сказав так зопалу, бо чекав від вашого повстання більшого... Та все одно хочу залишитися й допомогти вам. Може, до весни ви зміните свою думку. - Хлопець знову перевів погляд на Йорверта. - Ви згодні зі мною, правда ж? Інакше б не приєдналися до повстання, а поїхали б собі на Абрад. І тому створили цей маґічний знак, щоб чаклуни знали, куди йти. Я, мабуть, перший, так?
         - Так, - підтвердив Йорверт. - Ти перший.
         - Але не останній, - переконано мовив Ківан. - Будуть інші чаклуни. Багато чаклунів - хай лише звістка про повстання розлетиться по всьому Лахліну. Тоді ми станемо великою силою!
         - Що ж, побачимо, - стримано сказав Йорверт. - І годі тут стовбичити, ходімо до печери. Ти ж, певно, змерз і втомився. Йти було далеченько.
         - Власне, я їхав. Коня залишив за півтори милі звідси. - Ківан ще раз окинув поглядом невелике плато. - Боюся, тут йому немає місця. Тоді можете зарізати його на м'ясо... Хоча шкода, гарний кінь. Стрибунцем звати.
         - Нам не потрібна конина, - заспокоїв його Йорверт. - Маємо вдосталь телятини та свинини. А про твого Стрибунця я подбаю. Як його знайти?
         По дорозі до печери хлопець розповів, що стриножив свого коня в улоговині неподалік від входу до ущелини. А в теплій та затишній печері Йорверт запропонував йому роздягтися й запалив яскраве маґічне світло, яке миттю розбудило решту чотирьох ватажків. Зачувши про поповнення лав повстанців юним чаклуном, вони, ще напівсонні, накинулися на Ківана з цілою зливою запитань. Він відповідав їм уже без запалу, а спокійно, зважено й розсудливо. Зокрема, коли Аврон аб Кадуґан поцікавився, на яких підставах родичі відсуджують його спадок, Ківан пояснив:
         - Мій батько привіз мою матір з Ініс Клиґану, вона була простого роду, ще й безприданниця, і мій дід не дав свого дозволу на цей шлюб. Проте батько не послухався його й одружився, а після дідової смерті вони з мамою підтвердили свої шлюбні обітниці. На той час я вже народився, тому дядьки з тітками завжди вважали мене байстрюком. Коли батько помер, вони звернулися до суду в Дин Делгані, і тамтешній суддя їх підтримав. Його рішення поки не набуло чинності, бо мій захисник спрямував апеляцію до Королівського Суду, але з того нічого не вийде...
         Найпідозріливішим з усіх ватажків виявився сорокашестирічний Ф'яхран аб Ошін, опальний проповідник, який свого часу мав необережність припустити, що чаклунський хист не є грішним за своєю суттю і його можна обернути на службу людям (певна річ, під жорстким контролем Конґреґації). Він ставив хлопцеві дуже гострі та підступні запитання, намагався збити його з пантелику, загнати на слизьке, проте Ківан ні разу не заплутався у відповідях, не суперечив собі, як це трапляється, коли людина бреше й мусить вигадувати додаткові подробиці на ходу.
         Десь через годину Аврон аб Кадуґан зауважив, що їхній новобранець має втомлений вигляд, і запропонував відкласти розмову до ранку, коли він трохи відпочине. Ківан, який на той час уже підживився шинкою з хлібом, неабияк зрадів цим словам, негайно влігся на запропонований йому сінник і миттю заснув. Четверо ватажків, включно з Браденом, що вже закінчив своє чергування, також полягали спати, а Йорверт, чия варта якраз починалась, і старий професор-вільнодумець разом вийшли з печери в морозну ніч.
         - Розумний хлопчина, - сказав Аврон аб Кадуґан. - Дуже розумний.
         - Ще б пак, - знизав плечима Йорверт; для нього це було самоочевидним. - Дурні чаклуни на Лахліні не виживають. Щоб не накликати на себе підозр, треба бути і розумним, і хитрим, і вкрай обережним.
         - То ви йому вірите? Певні, що він не шпигун?
         - Майже певен. Проте перевірити його історію не завадить. Уранці зустрінуся з моїми товаришами й попрошу їх усе з'ясувати. Пішов би до них просто зараз, але маю чергувати.
         - Я вас заступлю, - запропонував професор, на що Йорверт і розраховував. - Однаково сьогодні вже не засну. Чим швидше ми впевнимося, що хлопцеві можна довіряти, то буде краще... А він сильний чаклун?
         - Потенційно сильний, але невмілий. Та це не біда. Він розумний, тому вчитиметься швидко. До весни стане гарним бійцем.
         - От і добре, бійці нам не завадять. А надто ж, бійці-чаклуни... Правду кажучи, Ейнаре, я теж не дуже вірив, що до нас приєднається ще бодай один чаклун. Якби вони були готові битися за звільнення Лахліну, то вже б давно підняли повстання. А так, кожен з них тільки й мріє про втечу на Абрад.
         - Досі вони не мали змоги згуртуватися, - сказав Йорверт, як говорив це багато разів. - А наше повстання дає такий шанс. Чаклуни йтимуть до нас, бо не боятимуться, що це якась хитромудра пастка поборників. Ківан лише перша ластівка, повірте мені...
         Закінчивши розмову з професором, Йорверт повідомив решті вартових, що залишає їх під орудою Аврона аб Кадуґана, і став спускатися стежкою в ущелину. А коли з табору його вже не могли побачити, перейшов через Тиндаяр до великої печери, розташованої під північним схилом Шан Хвайр, найбільшої гори Архарського Хребта. Саме сюди Шовар аб Родрі й Ґарван аб Малах приносили харчові припаси та різний крам, що його замовляв для повстанців Йорверт. Цього разу ніякого збіжжя тут не було, лише під стіною стояла велика скриня, захищена чарами від вологи та плісняви, а на ній лежала записка. Вона була від майстра Ґарвана:
         Як ви й просили, сьогодні відвідав Карсаллоґ. Багато розпитувати не довелося, на вулицях тільки й розмов що про вчорашню спробу розбійників на чолі з невідомим чаклуном викрасти Марвен і Ґрайне вер Киннах. Цей задум провалився, старшого з розбійників, Раґнала на прізвисько Дикий, схопили. Чаклунові вдалося втекти. Дівчата цілі й неушкоджені, їхній корабель уже продовжив плавання.
         Маю надію, що повідомив вам гарні новини.
         Ґ. М.
         'Авжеж гарні,' - задоволено подумав Йорверт. - 'Просто чудові! Фейлан, хоч і страшенний боягуз, таки не підвів. Усе зробив правильно...'
         Тепер відьми остаточно впевняться, що соратники Ярлаха аб Конала націлилися на Катерлах і намагаються не пустити відьмака Бренана аб Ґрифида на престол, а натомість підтримують котрогось із його суперників. Власне, для цього мало б вистачити й отруєння короля Енгаса, проте Йорверт вирішив підстрахуватися. Було вкрай важливо відвернути відьомську увагу від подій на Лахліні, зайняти їх іншими клопотами, і Катерлах видавався ідеальною приманкою. Країна з Мінеганської П'ятірки, на яку зазіхають чорні - та на саму думку про це оскаженіє будь-яка відьма!
         'Нехай вони шукають ворогів у Катерласі, нехай підозрюють усіх поспіль. Головне, щоб не надумали втрутитись у лахлінські справи і все нам зіпсувати. А якщо дуже пощастить, то й Моркадес вер Ріґан перерве свою місію в Кередіґоні й поїде аж до самого Катерлаху. Найстаршим буде важко знайти їй рівноцінну заміну...'
         Йорверт відкрив скриню, видобув звідти червоний поборницький мундир з ранґовими відзнаками декана (тобто десятника - поборники з невідомих причин дуже полюбляли вживати лейданські терміни і в цьому були схожі на ненависних їм чаклунів), чорні штани з червоними лампасами й багряний плащ. Кілька днів тому, під час однієї з розвідувальних вилазок, він перестрів патруль поборників, убив усіх п'ятьох патрульних і забрав одіж того з них, що був найближчий йому за комплекцією. А тепер випала слушна нагода скористатися цією формою.
         Перевдягнувшись, Йорверт почепив на пояса кобуру з пістолем (зброя теж була трофейною), після чого перейшов на дно ущелини і досить швидко розшукав коня, на якому приїхав Ківан. Стрибунець виявився дужим, гарячим і водночас слухняним жеребцем гнідої масті; він мав на собі стареньку, але якісну й міцну збрую, а до сідла було припасовано шкіряну сумку. Дослідивши чарами її вміст, Йорверт виявив у ній лише одяг та три книжки - певно, Ківанові найулюбленіші, які він не захотів залишати родичам. Грошей, виручених від продажу майна, що не підпало під судовий арешт, ніде в сумці не було. Вочевидь, хлопець тримав їх при собі - зашитими в пояс абощо.
         'І правильно,' - подумав Йорверт, огортаючи Стрибунця плетивом, покликаним заспокоїти тварину перед переходом до Тиндаяру й захистити її від згубного впливу темної енерґії. - 'Хоч розумніше було б узагалі не згадувати про гроші, а до сумки покласти худенький гаманець із двійком золотих та кількома срібляками...'
         Поринувши разом з конем у підземний світ і пройшовши півтори сотні кроків на південний схід, Йорверт опинився поблизу сорок третьої милі Делгансько-Касневидського тракту. Тут йому довелося згаяти зо чверть години на орієнтацію, та врешті він знайшов скупчення будівель, однієї великої й кількох менших, довкола яких тяглася міцна огорожа, найпевніше, кам'яна, з широкою брамою й трьома бічними хвіртками.
         Це скидалося на садибу сільського лорда - ким, власне, й був Ківан аб Ридерх. Йорверт вийшов на поверхню за півмилі звідти, на пустельній ділянці тракту, сів на Стрибунця й рушив у протилежному від садиби напрямку, до невеликого села, яке помітив, обстежуючи з Тиндаяру місцевість. Певна річ, його прийняли б і в панському домі - на Лахліні не заведено відмовляти в гостинності поборникам, навіть коли вони з'являються посеред ночі. Проте там напевно впізнають Ківанового коня - а вигадати переконливу історію, як він поміняв свого господаря, буде нелегко. Тому Йорверт вирішив поїхати в село, завітати до найбільшого обійстя і без зайвих церемоній розпитати заспаних хазяїв про тутешнього поміщика та його родичів.
         Утім, до села він так і не дістався, бо на півдорозі перестрів чотирьох тутешніх мешканців - сорокарічного чоловіка з трьома молодиками, яких той назвав своїми синами. Можливо, вони й справді були ріднею, однак Йорверт дуже сумнівався, що ці четверо глухої та морозної ночі вийшли просто прогулятися. Мабуть, підстерігали якогось самотнього подорожнього, щоб пограбувати його, і, побачивши здалеку Йорверта, визнали його за ласу здобич. Та при наближенні розгледіли форму поборника, і весь їхній бойовий запал миттю здимів. Навіть найвідчайдушніші розбійники (а що вже казати про звичайних сільських бандюг) воліли не зв'язуватися зі всемогутньою Конґреґацією.
         Йорверт запитав у них, де тут поблизу можна знайти пристойне місце для ночівлі. Як він і сподівався, старший чоловік шанобливо і трохи боязко відповів, що достойний пан недавно проминув поворот на путівець, який веде до Неяд Ґевраху, садиби місцевого лорда. Йорверт поцікавився, що це за лорд, і слово за словом витяг із селян історію про юного Ківана аб Ридерха та його конфлікт із батьковими братами й сестрами. Також він дізнався, що в середині монфовіра Ківан прогнав усіх родичів зі своєї землі й заборонив їм повертатися до рішення суду (очевидячки, йшлося про рішення Королівського Суду, оскільки справу в суді Делганського Князівства хлопець на той час уже програв). З усього почутого випливало два важливі висновки: по-перше, Ківан розповів про себе чисту правду; а по-друге, він не любив нікого з рідні й не повівся б на шантаж поборників.
         Розвернувшись, Йорверт погнав коня в інший бік. Запопадливість селян не дійшла до того, щоб вони бігцем супроводжували його, і це було їхнє щастя, бо Йорвертові аж руки свербіли повбивати всіх чотирьох. Проте вони були чемні, не нав'язувались йому, тому він, віддалившись від них на три сотні кроків, спокійно перейшов у Тиндаяр, відвів Стрибунця до печери під Шан Хвайр і залишив його там разом із запискою для майстра Ґарвана, в якій просив знайти для коня гарну стайню, де за ним дбайливо доглядатимуть. А сам перевдягнувся в своє повстанське вбрання, прихопив Ківанову сумку з речами і вже іншим шляхом, через верхівку східної скелі, повернувся до табору.
         Як і півтори години тому, нічну варту очолював Аврон аб Кадуґан. За цей час до нього приєднався Ф'яхран аб Ошін, який після розмови з Ківаном так і не зміг заснути, бо досі був сповнений глибоких підозр щодо хлопця. Йорверт розповів обом ватажкам, що знайшов коня на тому місці, яке вказав Ківан, і простежив за слідами його шлях цієї ночі. Усе вказувало на те, що сюди він їхав сам-один, без стороннього супроводу.
         - Та це ще не значить, - зауважив превелебний Ф'яхран, - що в усьому іншому він казав правду. Поборники можуть тримати його на гачку. Я знаю їх краще, ніж усі ви разом узяті. Вони підлі, підступні й безпринципні, для них немає нічого святого. - Можливо, раніше Ф'яхран аб Ошін був поміркованим вільнодумцем, але каторга перетворила його на запеклого єретика, і понад усе на світі він ненавидів поборників, вважаючи їх справдешніми прислужниками Китрайла. - Я вже говорив шановному професорові, що в минулі часи Конґреґація часто маніпулювала чаклунами, взявши заручниками членів їхніх родин або інших близьких їм людей.
         - Так, я знаю, - сказав Йорверт. - А ще мені відомо, що це давало змогу королям будь-якої миті звинуватити непокірливих керівників Конґреґації у потуранні чаклунам. Тому в тисячу сто двадцять восьмому році Поборча Рада ухвалила постанову, якою катеґорично забороняла вести переговори з чаклунами й залучати їх до співпраці. Ви ж самі розумієте, панотче, що наш король Імар тільки й чекає законного приводу, щоб завдати удару по верхівці поборників. Айвар аб Фердох нізащо не наважиться на такий ризикований крок.
         - Він не наважиться, - погодився Ф'яхран аб Ошін. - Але інші... Ви дуже помиляєтесь, юначе, коли думаєте, що в Конґреґації існує єдиний центр прийняття рішень.
         - Я так не думаю, - запевнив його Йорверт. - І, в принципі, допускаю, що ваші підозри можуть справдитися, хоч і вважаю це малоймовірним. Проте маю намір перевірити хлопця. Зранку візьму його з собою в розвідку і дам йому кілька нагод ударити мене в спину. Якщо Ківана підіслали поборники, він неодмінно цим скористається.
         Аврон аб Кадуґан схвально кивнув. Йорвертові слова він зрозумів так, що на той час його товариші вже з'ясують, чи співпрацює Ківан з поборниками, і в разі ствердної відповіді на це питання хлопця чекатиме швидкий та суворий суд. Йорверт теж не виключав, що муситиме вбити хлопця - але з іншої причини.
         - Що ж, гарний задум.
         - Гарний, але небезпечний, - сказав колишній проповідник. - Ви маєте усвідомлювати, Ейнаре, що наше повстання тримається на вас. То чи варто вам так ризикувати?
         - Я нічим не ризикую, панотче. Ківан набагато слабший за мене, він нічого мені не заподіє. А впевнитися в щирості його намірів нам конче необхідно. Тоді ви зможете довіряти йому, а я стану тренувати його силу, навчу багатьом корисним чарам, і тоді доля повстання вже не залежатиме від однієї-єдиної людини.
         Превелебний Ф'яхран визнав, що це було б чудово, а відтак став наполягати на тому, що вранці Йорверт має бути відпочилим і зібраним, тому мусить добре виспатися. Йорверт поступився його вмовлянням, пішов до печери, ліг на свій сінник і десь через півгодини таки спромігся заснути. Його сон знову був сповнений лютих демонів...
         Коли він прокинувся, вже розвиднілося. У печері ватажків нікого не було, зате на плато зібралися майже всі повстанці, щоб послухати ранкову проповідь Ф'яхрана аб Ошіна. За час перебування на каторзі панотець ще радикальніше переглянув свої реліґійні погляди і майже впритул наблизився до південної доктрини, не сприймаючи в ній лише два постулати. Передовсім, він відкидав учення про переселення душ і дотримувався традиційних лахлінських уявлень про вічне раювання для праведників та вічне прокляття для грішників. Також превелебний Ф'яхран заперечував південську тезу про гріховність (хай і не смертну) будь-якої маґії, а натомість погоджувався в цьому питанні з позицією Духовної Ради Півночі, яка визнавала гріхом застосування чарів на шкоду людям, проти Небес і на користь Ан Нувінові.
         'А що найкумедніше,' - подумав Йорверт, виходячи з печери на свіже вранішнє повітря, - 'за цим формулюванням не всі чорні чари є апріорно лихими. Щоправда, до Елвен ще нікому не вдавалося володіти темною енерґією і водночас відмовлятися служити Володареві...'
         Близько семи десятків людей, уклякнувши навколішки, молилися. Чи не найзавзятішими і найревнішими з них були карні злочинці, що знайшли собі розраду у вірі й щиро, всім серцем сприйняли вчення превелебного Ф'яхрана, яке давало їм надію на прощення Дива та порятунок безсмертної душі від пекельних мук.
         Решта повстанців стояли трохи осторонь і просто слухали слова проповідника. Переважно це були переконані вільнодумці, кожен з яких мав свої реліґійні погляди, але всіх їх об'єднувало одне - вони вважали, що Великий Див (якщо він, звісно, є) не потребує демонстративних прославлянь та поклоніння.
         При Йорвертовій появі від гурту таких вільних слухачів відокремився Ківан аб Ридерх і підійшов до нього. У хлопця був досить бадьорий вигляд як на людину, що весь попередній день і половину ночі продиралася через гори. Втім, він, на відміну від Йорверта, мав змогу кілька годин поспати міцним, спокійним сном, у якому не було жодного демона.
         - Доброго ранку, Ейнаре, - привітався з ним Ківан.
         - Здоров був, - відповів Йорверт. - Давно встав?
         - Ні, не дуже. Але встиг тут трохи роздивитися. Гарне місце для табору. Неприступне. А дно ущелини - мов на долоні. Коли поборники туди потикнуться, їх можна легко закидати камінням та вогнем.
         Йорверт кивнув:
         - Якраз цього ми й чекаємо, та вони досі нас не знайшли. Але рано чи пізно знайдуть, і тоді почнеться розвага. Сподіваюсь, їм вистачить дурості притягти із собою гармати.
         Хлопець широко посміхнувся:
         - Це справді буде розкішно! Одна влучна іскрина - і діжки з порохом вибухнуть. Я частенько думав про те, як захищатимусь від поборників, коли вони штурмуватимуть мій дім. Тільки там я б довго не протримався. А тут... - Він зітхнув. - Та й тут так само. На жаль, я не вмію забиратися на такі стрімкі скелі й не знаю, як добувати провізію.
         - Нічого, навчишся. І то швидше, ніж думаєш.
         - Дуже на це сподіваюся, бо поки від мене мало користі. Я ледве піднявся сюди по стежці, а якби ще взяв із собою сумку... До речі, дякую, що принесли мої речі. А як там Стрибунець?
         - Він уже в надійному місці.
         - В якому?
         - Потім розповім, це довга історія. А зараз не маю часу - треба оглянути околиці. Звичайна ранкова розвідка.
         - Мені з вами можна? - цілком проґнозовано запитав Ківан.
         - Чого б і ні, - знизав плечима Йорверт. - Практика тобі не завадить.
         Він вирішив не чекати, коли кухарі закінчать молитву і зварять на сніданок кашу, тому відвів хлопця до печери-комори й розігрів чарами кілька шматків смаженого м'яса, що залишилося після вчорашньої вечері. Вони нашвидкуруч поснідали, випили по пів кухля молока (повстанський раціон не передбачав наявності хмільних напоїв), після чого повернулися на плато і в обхід молільників рушили до стежки. Доро́гою їх вітали, дивилися їм услід заінтриґованими поглядами, але нікому й на думку не спало про щось розпитувати. Йорвертові швидко вдалося здобути повагу повстанців, але про якісь приязні почуття з їхнього боку навіть не йшлося. Вони воліли якнайменше спілкуватися з ним, а коли виникали якісь проблеми, звертались до інших ватажків.
         - І не мрій потоваришувати з ними, - сказав Йорверт, почавши разом з Ківаном спуск по стежині. - Ти для них завжди будеш чужим, інакшим. Вони тебе слухатимуться, але ніколи не полюблять.
         - А мені здалося, що вони вам довіряють, - зауважив хлопець.
         - Так, довіряють. Бо вибір у них невеликий - або покластися на мене, або здатися поборникам. Ті, що обрали друге, вже тиждень гойдаються на шибеницях.
         - Знаю. Я бачив двох на Делганському тракті. На грудях у них висіли таблички з написом 'Бунтівник'.
         - Отож-то. А живі не прагнуть до них приєднатися. Тим більше, що на решту чекає вже не шибениця, а вогнище - бо їх оголошено єретиками та підсобниками чаклуна. Тому вони мусять мені довіряти. Нічого іншого їм просто не залишається. А тепер довірятимуть і тобі. - (Якщо, звичайно, ти повернешся з цієї прогулянки живим, додав про себе Йорверт.) - Навіть радітимуть, що нас стало двоє. Двічі все одно не спалять, а що більше чаклунів, то вищі шанси на порятунок.
         - Нас буде багато, - твердо мовив Ківан. - До весни ми зберемо цілу армію чаклунів.
         - Я теж на це сподіваюся. - Йорверт вирішив, що можна вже не критися зі своїми справжніми планами. - Армія не армія, але загін має набратися. Можливо, ціла рота.
         - Перша чаклунська рота нового, вільного Лахліну, - підхопив хлопець. Йорверт не бачив його обличчя, бо йшов попереду, проте був певен, що він мрійливо всміхається. - А сотня чаклунів варта цілої армії. З такою силою нам буде до снаги знищити Конґреґацію і всадовити на престол короля-чаклуна... Гм. Хоч, мабуть, це аж надто сміливо. Радикально.
         Йорверт схвально мугикнув.
         - Добре, що ти це розумієш. Ми не зберемо стільки чаклунів, щоб протистояти і Конґреґації, і королю. На щастя, зараз на троні сидить не фанатик Святої Віри, а Імар-вільнодумець, який ненавидить поборників чи не дужче за нас.
         - Гадаєте, він стане на наш бік?
         - Відкрито, ні. Та нам і не потрібні його слова підтримки. Головне, що ми маємо спільну мету - усунення від влади поборників. Уже одне це робить нас союзниками...
         Оскільки при денному світлі вся стежка добре проглядалася з плато, Йорверт мусив спуститися до самого дна ущелини, а потім відвести Ківана ще на дві сотні кроків убік, поки вони опинилися поза полем зору повстанців.
         - А зараз я тобі дещо покажу, - сказав він серйозним тоном. - Це наймогутніші чари з усіх, які ти коли-небудь зустрінеш. Вони могутні не в сенсі їхньої сили, а через ті можливості, що надає нам їх застосування.
         Хлопець зосереджено подивився на нього й кивнув. Він був схвильований такою передмовою, але не виказав ні тіні страху. Навпаки - відчувалося, що йому не терпиться пізнати обіцяну могутність.
         Хоч Ківан був чаклуном, а отже, міг витримати суворі умови Тиндаяру, Йорверт накинув на нього захисне плетиво. Відтак поклав руку йому на плече, а наступної миті їх обох огорнула непроглядна пітьма, пронизана потужними енерґетичними потоками.
         - Чому я нічого не бачу? - спантеличено мовив хлопець. - Це що, якесь хитре маскування?
         - Ні, - відповів Йорверт. - Ми просто перемістилися до Тиндаяру. Ти, мабуть, чув про нього. Це підземний світ, верхній рівень Ан Нувіну.
         Він чекав від Ківана бурхливої реакції на цю звістку - обурених вигуків, лайки, прокльонів, вимог негайно повернутися в земний світ. Проте хлопець мовчав і не рухався, лише його плече під Йорвертовою рукою напружилося, майже скам'яніло. А за хвилю знову розслабилося.
         - То поборники правду кажуть, - пролунав з темряви його пригнічений, сповнений відчаю голос. - Ми всі - Китрайлове поріддя. А я сподівався... я ж так сподівався, що це брехня...
         'От і все,' - подумав Йорверт. - 'Чуєте, кляті демони! Він уже готовий до вербування, досить трохи натиснути - і зламається. Я міг би просто зараз подарувати Володареві нового слугу. А після нього - ще багатьох. Проте ви відмовлялися мене слухати, для вас важливіша формальна покора, бездумне виконання всіх ваших наказів... То дзуськи вам!'
         У них з Елвен була домовленість, що кожного чаклуна, який приєднається до повстанців, Йорверт спробує залучити на службу Ан Нувінові, а в разі рішучої відмови вдасть, ніби це було лише випробування, й запропонує йому інший шлях - той, яким пішли Шовар аб Родрі та Ґарван аб Малах. Та після всіх нічних знущань з боку демонів Йорверт вирішив пропустити свою частину угоди.
         - Не верзи дурниць, хлопче! - суворо мовив він. - Ми такі ж діти Дивові, як і решта людей.
         - Але Тиндаяр...
         - І що Тиндаяр? Хіба тебе не вчили, що весь безмежний Всесвіт створено Всевишнім? На відміну від багатьох інших реліґійних доґматів, це чиста правда. Великий Див створив усе суще - зокрема й Тиндаяр. І навіть увесь Ан Нувін.
         - Його захопив Китрайл!
         - Так, захопив. Саме захопив. Китрайл тут не господар, а просто загарбник. Ан Нувін не належав йому споконвічно, на початку часів він був частиною Царства Дивового. І врешті знайшлася людина - молода жінка, дівчина, - яка повстала проти Темного Володаря. Їй було лише одинадцять років, вона була ще дитиною, коли кинула виклик Китрайлові на його ж території й відібрала в нього частину влади, частину сили. - Всередині Йорверта аж тіпало від страху. Якщо ці слова зараз чують демони, то всі попередні нічні жахіття видаватимуться йому невинною дитячою страшилкою порівняно з тим, що чекає на нього наступної ночі... - Крізь захисні чари ти маєш відчувати, як довкола тебе вирує енерґія. Зазвичай її називають темною - ну й нехай, назва не має значення. Як і все у Всесвіті, темна енерґія також є творінням Дива. Інша річ, що Китрайл наклав на неї свою брудну, злодійську руку. А хіба це гріх - забрати в крадія те, що він отримав нечесним шляхом?
         - Ну... мабуть, не гріх, якщо обернути здобуту силу на добро, - ухопився за цю думку, мов за рятівну соломинку, Ківан. - І не служити Китрайлові, не коритись йому, а боротися проти нього, проти тих, хто насправді служить йому, творить на землі зло.
         'Елвен, я виконав половину твоєї роботи. Сподіваюсь, ти оціниш це...'
         - А ми й боремося. Проти Конґреґації, яка сіє ненависть та розбрат і тим самим прислужує Китрайлові. Наша боротьба його бісить, він аж нестямиться з люті, тому надсилає до мене демонів з погрозами. Та я їх не слухаю, не корюся їм і продовжую боротися.
         'А може, це правда? Може, через те вони й напосідають на мене - бо поборники, самі того не розуміючи, грають на руку Ан Нувінові, тому становлять для Володаря куди більшу цінність, ніж кількадесят нових чорних чаклунів...'
         - І ви вбиваєте тих демонів?
         - Ні, досі жодного не вбив. Вони остерігаються з'являтись у плоті та крові, приходять до мене вві сні. Але тобі не варто цього боятися.
         - Чому?
         - Бо в тебе чиста, невинна душа, вона зупинить демонів. А я накоїв у житті багато лихого і лише недавно став на шлях спокути.
         'Дуже вдалий хід! Тепер я покаянний грішник...'
         - О-о... - співчутливо протяг Ківан. - А ви ж не набагато старший за мене.
         - Чому не набагато, на вісім років. Просто я на вигляд здаюся молодшим. І цих восьми років, що розділяють нас із тобою, мені цілком вистачило, щоб утнути чимало дурниць... Але не хочу про це згадувати. Мої гріхи залишились у минулому, мені пощастило зустріти людей, які вказали мені дорогу правди, честі та світла. Вони надзвичайні чаклуни, сам побачиш.
         - То ви не один? Є й інші?
         - Так, є. Я вже казав тобі про жінку, що повстала проти Китрайла й завдала йому поразки. Від самого початку вона мала двох вірних послідовників. Я став третім, а ти, якщо захочеш, будеш четвертим... Тільки не квапся відповідати, зачекай до зустрічі з нею. Зараз ми підемо до неї. Тримайся за мене, щоб не заблукати. І нічого не бійся.
         Хлопець міцно вхопився рукою за його лікоть, і вони рушили через темряву на північний схід. Як завжди, потоки темної енерґії непомильно вказували Йорвертові правильний шлях.
         - А куди ми йдемо? - через кілька кроків озвався Ківан.
         - До Ханґована.
         - Так далеко...
         - На поверхні це далеко, а тут - як шапкою кинути. Тиндаяр скорочує відстані в тисячу разів.
         - Ого!
         - Саме це я й мав на увазі, коли говорив про наймогутніші чари, - вів далі Йорверт. - На моє переконання, на світі немає влади більшої, ніж влада над простором і часом. А Тиндаяр дає і те й інше - скорочуючи відстані, дозволяє вигравати час. І от як ти гадаєш, чи міг Див створити це навмисно для Китрайла?
         - Мабуть, що ні, - погодився хлопець. А після недовгих розумів запитав: - Тоді й на Абрад можна швидко потрапити?
         - Певна річ. Без зайвого поспіху я добираюсь до узбережжя Кередіґону за чверть години. Але там не так безпечно, як тут. Наша пані встановила контроль над усією ділянкою Тиндаяру, розташованою під Лахліном, і прогнала звідси демонів. - Це була просто ґеніальна вигадка майстра Шовара; втім, у Йорверта склалося враження, що сам лікар щиро в неї вірить. - На жаль, далі її влада поки не сягає. Під Абрадом є ризик наскочити на якогось демона. Хоча мені вони ще не траплялися.
         - Зрозуміло... А ви не пробували звернутися до абрадських чаклунів? Ну, щоб вони допомогли в нашій боротьбі. Чи їм байдуже, що на Лахліні вбивають їхніх братів?
         - Судячи з того, що це триває вже багато століть, їм справді байдуже. А чимало з них навіть вбачають у цьому користь, бо приклад Лахліну показує решті світу, до яких страшних наслідків призводить заборона чаклунства.
         - Але Абрад великий, - наполягав Ківан. - Там мають знайтися й такі чаклуни, що співчувають нам. Авжеж, я розумію, що їх лякає Лахлін, їм страшно опинитись у ворожому оточенні, за сотні миль від найближчої цивілізованої країни. Проте Тиндаяр усе міняє...
         - І лише погіршує ситуацію. Не думай, що на Абраді все так чудово, там є свої проблеми. Якщо на Лахліні прислужниками Китрайла оголошують усіх поспіль чаклунів, то в абрадських королівствах цей ярлик чіпляють на кожного, хто володіє темною енерґією. Це все відьми винні - в часи Мор Деораху вони не змогли захопити Тиндаяр, але не хотіли, щоб він дістався чаклунам, бо це, як я вже казав, дає величезну могутність. Тому й нав'язали всьому світові думку, що темну енерґію можуть опанувати лише чорні чаклуни. Можливо, саме через цей дурний забобон досі ніхто не наважувався повстати проти Китрайлової влади над Тиндаяром, ніхто не ризикнув узяти без його дозволу темну енерґію й обернути її на добро. А хто бере, неодмінно скоряється йому й стає чорним чаклуном.
         - А якщо звернутися до цих чорних?.. - Хлопець завагався, сам наляканий зухвалістю свого задуму. - Якщо їх просто використати в наших цілях?
         - Ми намагались, але нічого не вийшло. Темний Володар забороняє їм втручатись у лахлінські справи. Так-от.
         На цей час вони вже подолали шлях від Арханських гір до Ханґована й зупинились під середмістям столиці. Йорверт зосередився на королівському палаці й надіслав умовний сиґнал. На жаль, навіть доступ до Тиндаяру не дозволяв спілкуватися на великих відстанях, як це робили відьми з допомогою своїх поштових чарів. Тому Йорверт не мав змоги завчасно попередити Елвен, що знайшов нового чаклуна, і лише тепер, перебуваючи в безпосередній близькості від неї, отримав можливість надіслати їй звістку.
         - Тепер залишається тільки чекати, - сказав він. - Як довго, не знаю. Але в кожнім разі, немає сенсу тут стовбичити. Тому...
         Йорверт не договорив, бо цієї миті із земного світу прибуло двоє людей. За характерними вібраціями темної енерґії він упізнав Елвен і Шовара аб Родрі.
         - О, пані, майстре! Ви так швидко...
         - Годину тому Ґарван доповів, що знайшов у печері коня, - урвав його ніжний і владний Елвенин голос. - Я відразу здогадалася, що з'явився перший новобранець, і була наготові. Вітаю вас, пане.
         Хлопець збагнув, що звертаються до нього, і чемно мовив:
         - Для мене велика честь зустрітися з вами, пані. Ківан аб Ридерх О'Міредах до ваших послуг.
         - О'Міредах? - перепитала Ейрін. - Я знаю в Шогайріні багатьох О'Міредахів. Із котрих ви?
         - Я належу до молодшої, делганської гілки нашого роду. Про нас ви, мабуть, і не чули.
         - Чому ж, я... Але про це згодом. Продовжимо нашу розмову в іншому місці. Ви знаєте, куди йти, лорде Й... Ейнаре?
         - Так, пані, - відповів Йорверт, знову поклавши руку на Ківанове плече.
         - Тоді ходімо.
         Усі четверо повернулися в земний світ і опинились у скромно вмебльованій кімнаті невеликого двоповерхового будинку, розташованого в незаможному, але й не надто бідному районі Ханґована. Цей будинок утримувався за державний кошт, його офіційні господарі, підстаркувате глухе подружжя, мешкали на першому поверсі й носа не потикали на другий, що його під вигаданим ім'ям винаймав Ґарван аб Малах - тут він проводив таємні зустрічі зі своїми міськими інформаторами.
         Дівчина зміряла Ківана пильним, допитливим поглядом, а хлопець у відповідь аж уп'явся в неї очима. Елвен не можна було назвати довершеною красунею, проте її м'яка, лагідна врода справляла на більшість чоловіків приголомшливе враження. І Ківан тут не був винятком.
         - Скільки вам років, лорде Ківане?
         - Чотирнадцять, пані. Вже ближче до п'ятнадцяти.
         - А мені шістнадцять, ближче до сімнадцяти. Не така вже й велика різниця... До речі, мене звати Елвен вер Кайлем. З роду О'Шехлайн.
         - О! - хлопець миттю зорієнтувався, і на його обличчі застиг вираз безмежного подиву. - Князівна Шогайрінська?!
         Майстер Шовар несхвально похитав головою. А Йорверт промовив:
         - Пані, я не думаю...
         - Я знаю, що роблю, лорде Ейнаре. На довіру відповідаю довірою, як і належить у колі людей, що поважають одне одного. Лорд Ківан не має жодних підстав співпрацювати з нашими ворогами. Тепер він знає про наші можливості й розуміє, що ми здатні зарадити будь-яким проблемам з його рідними, близькими та друзями.
         Ківан ствердно кивнув:
         - Так, леді Елвен, я розумію. Але мене ніхто не шантажує. Власне, й нема через кого, бо я втратив усіх, хто насправді був близький мені - і батька з матір'ю, й обох сестер, які вмерли ще малими.
         - Співчуваю вашому горю.
         - Дякую, пані.
         Елвен знову глянула на Йорверта:
         - Отже, лорд Ківан успішно пройшов випробування?
         Йорверт заперечно хитнув головою:
         - Я не став цього робити. Він би однаково не піддався. Тому я відразу розповів про вас.
         - Перепрошую, - втрутився хлопець. - А яке випробування?
         - Ми домовилися, - пояснила Елвен, - що кожного нового чаклуна лорд Ейнар відводитиме в Тиндаяр, там видаватиме себе за чорного чаклуна й пропонуватиме укласти угоду з Китрайлом.
         - Ясно... - В його очах Йорверт помітив страх; схоже, Ківан злякався, що міг би й поступитися. - Я дуже радий, що лорд Ейнар не став... ну, що він визнав мене гідним довіри.
         - Тільки для тебе я не лорд Ейнар, а просто Ейнар, - застеріг Йорверт. - Я ж бо вже казав, що це несправжнє ім'я. А іншим повстанцям краще не знати про моє шляхетне походження.
         - Ну, гаразд, - мовила Елвен. - Лорде Ківане, я хочу поговорити з вами віч-на-віч. А вас, панове, - звернулася вона до Йорверта й майстра Шовара, - прошу зачекати.
         Взявши хлопця за руку, Елвен відвела його до сусідньої кімнати й зачинила за собою двері, наклавши на них глушильні чари. А Йорверт, залишившись із Шоваром аб Родрі, став розпитувати про останні події в Ханґовані.
         Новин було небагато. Двоюрідний брат короля, сімнадцятирічний принц Лаврайн аб Броґан, що після батькової смерті став наступником престолу, потроху налагоджував стосунки з радикально налаштованими поборниками. З усією очевидністю, він прагнув зайняти в їхніх серцях місце покійного принца Броґана, і це стало прикрою несподіванкою для Імара, який досі вважав Лаврайна обережним та поміркованим юнаком.
         Підлеглі Монроя аб Кодвала, секретаря Священної Канцелярії з питань чистоти віровчення, продовжували таємні співбесіди з кількома королівськими слугами, які виявилися вразливими для тиску через дрібні грішки членів своїх родин. Ґарван аб Малах пильно за цим стежив і тримав ситуацію під контролем.
         Учора на чергових пленарних зборах Поборча Рада відхилила королівський закон про підвищення платні офіцерам та старшинам Збройних Сил. Імар передбачав, що так станеться, оскільки пропонував вишукати необхідні для цього кошти за рахунок скорочення видатків на утримання реґіональних Палаців Святої Віри. Поборники чудово розуміли, що таке рішення здійме хвилю незадоволення серед військових, проте не могли пристати на королівську пропозицію, позаяк знали, що Імар наказав своїм міністрам підготувати ще кілька законів, покликаних обмежити фінансування Конґреґації.
         Що ж до столичних чуток про їхнє повстання - або, як його називали, 'архарський бунт', - то все залишалося без змін. І ханґованська шляхта, і прості городяни не надавали йому значення, бо були переконані, що поборники швидко впораються з бунтівниками. Присутність серед повстанців чаклуна майже нікого не турбувала - більшість людей щиро вірили, що молитви праведників зупинять будь-які чари.
         - Ну, нехай тільки спробують піти проти нас із молитвами, - сказав Йорверт, вислухавши майстра Шовара. - Ми їм таке криваве причастя влаштуємо... А от із Лаврайном треба щось робити. Він явно зазіхає на престол.
         Шовар аб Родрі ствердно кивнув:
         - Так, лорд Лаврайн може стати небезпечним. Але вбивати його не годиться. Государ Імар цього не схвалить, а до того ж дві смерті поспіль - батька й сина - непевно викличуть підозри. Це для нас зовсім небажано.
         - Його можна скомпрометувати, - запропонував Йорверт. - Підкинути йому кілька єретичних книжок або якихось предметів маґічного походження і надіслати до Священної Канцелярії анонімний донос.
         - Леді Елвен розглядає такий варіант. Тільки тут треба діяти обережно, його величність рішуче заперечує проти будь-яких заходів, що можуть призвести до засудження лорда Лаврайна. Принца мають запідозрити лише в таємному вільнодумстві, не більше. Цього буде досить, щоб поборники перестали йому вірити.
         Йорверт мовчки знизав плечима - мовляв, робіть, як хочете. Він не розумів Імарової поблажливості до людей, які за найменшої можливості радісінько перерізали б йому горлянку. Лаврайна легко можна вбити - і обставити все так, що ні на короля, ні на його оточення не впаде й тіні підозри. Натомість підозрюватимуть верховного поборника, якого буцімто налякали спроби молодого принца очолити радикальне уґруповання в Поборчій Раді. А згодом убити й самого Айвара аб Фердоха - і видати це за результат внутрішньої боротьби у верхівці Конґреґації. Далі орґанізувати цілу низку вбивств серед претендентів на крісло верховного поборника та їхніх найближчих соратників і цим спровокувати справжню міжусобицю, яка істотно ослабить Конґреґацію, а може, й призведе до її розколу...
         Елвен довгенько спілкувалася з Ківаном, і Йорверт уже почав був непокоїтися, коли врешті відчув, як за стіною завирувала темна енерґія. Її рівень досяг критичної межі, а потім почав швидко, але рівномірно спадати. Це свідчило про те, що хлопець прийняв нову силу спокійно, впевнено, без найменших вагань.
         Після цього минуло ще хвилин десять, і лише тоді Елвен повернулася до кімнати, тримаючи під руку Ківана, чиї очі аж сяяли від захвату. Йорверт добре пам'ятав той день, коли сам опанував темну енерґію. Тоді він теж почував надзвичайне піднесення, проте водночас був пригнічений і розгублений, його долав страх, поймав сором, гризли сумніви. Зате світлу Ківанову радість ніщо не затьмарювало - бо він не став рабом Китрайла, грішного янгола, проклятого Дивом та людьми, а здобувся честі служити найчарівнішій дівчині в світі...
         - Лорд Ківан склав мені присягу, - повідомила Елвен уже й так очевидний факт. - Тепер нас стало... - коротка, ледь відчутна запинка, швидкий погляд на Йорверта, - ...п'ятеро. Майстре Шоваре, ви найкращий з усіх учителів. Будь ласка, проведіть для нашого нового товариша вступний урок. Покажіть, як переходити до Тиндаяру й орієнтуватись у ньому.
         - З великим задоволенням, пані, - вклонився їй Шовар аб Родрі й підійшов до хлопця. - Зараз, лорде Ківане, просто стежте за моїми діями. Коли опинимось у Тиндаярі, захищатися вам не потрібно, бо ви вже володієте темною енерґією. Все буде гаразд. Зрозуміли?
         - Так, майстре.
         - Тоді розпочнемо.
         Майстер Шовар поклав руку на Ківанове плече, і обоє поринули в підземний світ, залишивши Елвен і Йорверта вдвох.
         - На жаль, у майстра Шовара немає можливості систематично навчати Ківана, - сказала Елвен. - Тут основне навантаження ляже на вас. Проте в цьому я бачу й позитивний момент: вам не доведеться ховатися, більшість занять можна проводити на очах у повстанців, просто при цьому не згадувати вголос ні про Тиндаяр, ні про темну енерґію. Ківан хлопець розсудливий, він усе розуміє. На початку нашої розмови я боялася, що мені важко буде пояснити йому різницю між прийняттям темної енерґії з моїх рук та служінням Ан Нувінові, але він швидко все схопив. Мої слова впали на вже підготовлений вам ґрунт. Хоч ви й не були зобов'язані цього робити.
         - Я лише сказав те, що його втішило. І язик мені не відсох.
         - А ще, - вела далі Елвен, - Ківан мені чесно зізнався, що міг і скоритись Китрайлові. У якийсь момент він майже змирився з тим, що всі чаклуни - пекельні вилупки. Невже ви цього не помітили? - Вона похитала головою. - Ні, не вірю. То чому ж не скористалися такою нагодою?
         - Просто не захотів. Може... може, мені стало шкода хлопця.
         Елвен допитливо зазирнула йому в очі.
         - Шкода, кажете? Як же так? Хіба ви не вважаєте, що служити вашому Володареві - найбільше щастя?
         Йорверт відвів погляд і важко зітхнув.
         - Я... я вже не певен цього, пані. Я геть заплутався і тепер не знаю...
         Він замовк, нараз збагнувши, що це неправда. Він знав, чого хоче. Знав з тієї самої миті, як довідався, що Елвен опанувала темну енерґію і не схилилася перед Китрайлом. Знав - але боявся сказати вголос. І навіть думав про це з великою осторогою...
         Скоряючись поривові, Йорверт упав перед Елвен навколішки і вхопив її за руки.
         - Пані, дозвольте й мені скласти вам присягу. Я більше не хочу служити Ан Нувінові. Я хочу служити вам.
         На якусь хвилю Елвен розгубилася. Було ясно, що вона не чекала такого продовження їхньої розмови і була заскочена цим проханням зненацька.
         - Скласти присягу? - перепитала таким тоном, ніби не була впевнена, чи правильно його розчула. - Лорде Йорверте, я не думаю, що це можливо. Боюсь, ви просите про те, що понад мої сили. Так, я відмовила Китрайлові в покорі й узяла темну енерґію, не визнавши його владу наді мною. І так, я можу давати її іншим чаклунам в обмін на клятву вірності. Але я не уявляю, як розірвати ваш зв'язок з Ан Нувіном, як відібрати у Ворога те, що він уже здобув.
         - А ви спробуйте, - наполягав Йорверт. - Зробіть так, як уже робили з майстром Шоваром, Ґарваном та Ківаном. Дозвольте мені прийняти від вас силу, і може... може, це звільнить мене.
         Елвен кивнула:
         - Гаразд, спробуємо. Присягайте.
         - А що я маю говорити?
         - Що хочете. Що думаєте. Слова не мають значення. Головне, щоб вони йшли від серця...

    Розділ II
    Море і зорі

         Шимас сидів на лавці біля ґанку невеличкого прибережного трактиру і, попиваючи гарячий міцний чай, спостерігав за тим, як червоне вечірнє сонце поволі поринає у води Бурхливого моря. Для кінця осені вечір видався напрочуд теплим і тихим, лише віяв легкий, лагідний вітерець із присмаком солі та ароматом водоростей.
         Бурхливе море, що омивало західне узбережжя Ґулад Данану на Півночі й Іхелдиройду та Тір Еґіну на Півдні, було своєрідним продовженням Двар Кевандіру. Воно отримало свою назву ще наприкінці четвертого сторіччя, коли батько абрадської картоґрафії Фейґлім аб Ристер уклав перший детальний атлас обох частин континенту. Сам він ніколи не бачив цього моря, проте чув, що в ньому дуже часто гинуть кораблі, тому й дійшов лоґічного висновку, що в цьому винні бурі. Насправді ж Бурхливе море було досить спокійним, а майже всі кораблетрощі ставалися через велику кількість підводних рифів - не лише біля берега, а й за добрі дві сотні миль від нього. Тому західнодананський порт Вантайн не міг скласти конкуренції Еврахові в каботажному сполученні між Північчю та Півднем, оскільки доводилося робити великий гак, щоб уникнути зустрічі з підступними рифами. Тутешні кораблі переважно ходили до портів Торфайну, Катерлаху, Коннахту та Івидону і на західні острови в Океані Івирид.
         Ініс на н-Драйґ лежав набагато південніше від звичних для Вантайна морських маршрутів, поблизу умовної межі, що розділяла океани Івирид і Дешарах, однак Ріана була певна, що легко винайме найкраще судно для їхньої подорожі. Шимас також у цьому не сумнівався, бо знав, що відьми завжди домагаються свого. Крім того, Ріані ладні були прислужити всі місцеві банкіри, надавши на першу ж вимогу стільки грошей, скільки вона забажає. Маленький Тір Мінеган був найбагатшою країною в світі, порівняно з ним навіть Івидон видавався злиденним, і відьомські векселі цінувалися так само високо, як і видане під них золото. А може, й вище - бо наявність у банку таких векселів розглядалась як свідчення надійності та респектабельності закладу.
         Сьогодні Ріана поїхала в порт, і Шимас не заздрив власникові корабля, на який вона накине оком. Перед цією людиною постане нелегкий вибір - або відмовити їй і потім кусати собі лікті, що втратив таку нагоду гарно заробити, або ж пристати на її пропозицію й розірвати попередній контракт, завдавши збитків своїй діловій репутації. А корабель точно буде кимось зафрахтований, Ріана нізащо не обере судно, яке стоїть у порту без роботи - а отже, чи то з ним самим, чи то з його командою щось негаразд.
         Коли вони були проїздом у Блахіргу, столиці Ґулад Данану, Ріана вирішила написати листа Дилвен вер Вайрін, відьмі, що гостювала у вантайнського ґрафа Ілара аб Мейліса, з проханням підшукати корабель для її подорожі на Ініс на н-Драйґ. Проте трохи запізнилася - за день до того леді Дилвен, отримавши звістку про близьку смерть короля Енгаса аб Брайта, вирушила до Катерлаху, щоб допомогти тамтешнім сестрам проштовхувати відьмака Бренана аб Ґрифида на престол.
         Під час їхньої мандрівки Ріана багато говорила про брата-відьмака, чи не більше, ніж про Ейрін вер Ґледіс із її Первісною Іскрою, і попервах Шимас не міг збагнути, чому вона сиднем сиділа в Евраху, замість мерщій поїхати до Тилахмора й зустрітися з ними обома. Та згодом він почав підозрювати, що вся притичина полягала в Шайні вер Брі, відьмаковій сестрі-близнючці. Скидалося на те, що Ріана мала з нею досить напружені стосунки, тому воліла триматись від неї подалі.
         Якщо не рахувати можливих проблем із пошуком корабля, відсутність у Вантайні сестер була Ріані на руку. Вона й у Блахіргу мала клопіт з тим, щоб приховати від двох тамтешніх відьом упокореного чаклуна, а тут було б іще важче зберегти все в таємниці. Ріана ж уперто не бажала ні з ким ділитися своїми майбутніми здобутками. Та й Шимас зовсім не хотів, щоб інші відьми довідалися про їхню місію. Тоді б вони напевно спорядили на Драконячий острів цілу експедицію й віддали перевагу чаклункам з Тір Мінегану. І хоч як Шимас переконував себе, що понад усе прагне повернутися до свого спокійного викладацького життя, він би ні за які скарби світу не відмовився від цієї подорожі та від нових знань, що їх обіцяв йому диннеші...
         За Шимасовою спиною почулося скрипіння погано змащених завіс. Він озирнувся й побачив у дверях трактиру кремезну постать Колвина аб Девлаха. Впокорений чорний спустився по східцях і підійшов до Шимаса, тримаючи в простягнених руках грубеньку теку з паперами.
         - Ось, пане. Як ви й просили.
         - Дякую. - Шимас узяв у нього теку й віддав порожню чашку з-під чаю. - Віднеси на кухню.
         - Буде зроблено, пане. Вам ще щось потрібно?
         - Ні, більше нічого. Ти вільний.
         Це розпорядження перемкнуло напівспустошений мозок Колвина на виконання отриманого від Ріани основного наказу сидіти в трактирі й нікуди не потикатися. Ще глибше в його свідомості було вкорінено базові інструкції: поводитися тихо та сумирно, ні за яких обставин не виказувати своєї чаклунської сили (що її він сховав, як це вміли робити чорні) й жодним можливим чином не завдавати шкоди людям та їхньому майну. Щоправда, Шимас мав великий сумнів, чи збереглося в істоти, яка колись була чорним чаклуном Колвином аб Девлахом, бодай найменше уявлення про різницю між добром та злом. Проте впокореному вистачало розуму спроґнозувати наслідки своїх учинків і передбачити, які з них сподобаються іншим людям, а які, навпаки, викличуть їхнє незадоволення.
         Провівши Колвина поглядом, Шимас розгорнув на колінах теку, в якій лежав стос аркушів з маґічними відбитками друкованих журнальних сторінок. Відьми, що мешкали в Кованхарі, реґулярно розсилали всім своїм сестрам, яких цікавили останні досягнення чаклунської думки, копії свіжих номерів університетських наукових часописів. Зокрема, їх у повному комплекті одержувала Айліш вер Нів, і Шимас, коли прибув до Евраха після тривалої подорожі Південним Абрадом, мав змогу швидко надолужити згаяне за час своєї вимушеної відсутності. А згодом він попросив Ріану підписатися на розсилку кількох видань, які його найбільше цікавили, тому й далі тримав руку на пульсі кованхарського життя. Сама Ріана цих часописів не читала, навіть не переглядала отриманих аркушів, а просто передавала їх Шимасові, тому й не помітила, що в останньому числі 'Філософського вісника', який надійшов сьогодні вранці, було опубліковано його статтю, присвячену тлумаченню Пророцтва про Першу. Він написав її ще в Евраху, доро́гою доопрацював, а в Манхайні, коли вирішив їхати на Ініс на н-Драйґ, надіслав рукопис звичайною поштою до Кованхара, на адресу кафедри пророцтв і яснобачення. У супровідному листі на ім'я професора аб Махавіна Шимас попросив пробачення, що так раптово зник і досі не давав про себе знати. Свій раптовий від'їзд він пояснював нагальною потребою перевірити певні припущення, які зрештою підтвердились і лягли в основу пропонованої статті.
         Оскільки кафедра пророцтв не мала окремого друкованого видання, її викладачі публікували свої роботи в часописі кафедри філософії. У своїй статті Шимас жодним словом не згадував ні саму Ріану, ні її спроб привласнити його досягнення, а натомість зазначав, що після успішної верифікації виправленого тексту пророцтва негайно вирушив до Ленніру (і в такому поданні це було цілковитою правдою) для зустрічі з Келлахом аб Тирнаном, який, за його здогадом, і був тим останнім князем, що мав зруйнувати плани відьом. Також він указав точну дату свого приїзду до Кардуґала й ніби між іншим згадав, що там зустрівся з чаклуном Іґаном аб Кіном, який і відрекомендував його леннірському королю.
         А в редакційному коментарі, розміщеному після статті, мовилося, що до чаклунської наукової спільноти доходила інформація про відьомське тлумачення цього знаменитого пророцтва, однак воно з'явилося вже після прикрих подій на Іхелдиройдському тракті, а до того відьми, вочевидь, і гадки не мали, що Ейрін вер Ґледіс є носієм Первісної Іскри, бо інакше були б готові до нападу чорних. І насамкінець:
         ...Позаяк професор аб Нейван відомий усьому Університетові своєю кришталевою чесністю та науковою сумлінністю, ми публікуємо його роботу ще до одержання належних підтверджень з Ленніру. Не маємо жодного сумніву, що наведені в статті факти цілком відповідають дійсності, а отже, можемо з певністю говорити, що й цього разу чаклунська наука випередила відьомську. Крім того, аналіз послідовності подій дозволяє припустити, що професор аб Нейван розгадав символіку Пророцтва про Першу (яке, за всіма ознаками, було невідворотним) ще до його остаточного здійснення. Проте ми поки утримаємося від оголошення про таку сенсацію і дочекаємося, коли надійде лист із Ленніру, де буде вказано точну дату відречення принцеси Ейрін від прав на престол і батькового імені, а також час прийняття її двоюрідною сестрою, Фіннелою вер Ріс, рішення поїхати на навчання до Абервенської школи для дівчат-чаклунок.
         За дорученням редакційної колеґії,
         Пиліб аб Махавін, м. м. ф., д. ч. н., [2]
         професор кафедри пророцтв і яснобачення.
         Тепер, з появою цієї статті, склалася досить дражлива ситуація. Можна було не сумніватися, що як не сьогодні, то завтра Ріана дізнається про неї з листів своїх подруг-відьом, і Шимас мало не з нетерпінням чекав, як вона відреагує. Припускалося, що він і досі не в курсі її безсоромних маніпуляцій з пророцтвом, і Ріана, звичайно ж, нічого йому не скаже. Ти чи дуже вона сердитиметься? Чи намагатиметься відстояти свою першість у тлумаченні бодай перед відьмами? Чи, може, їй вистачить нахабства заперечувати Шимасові заслуги і в чаклунському середовищі?..
         Відігнавши ці думки, Шимас поринув у читання інших статей із 'Філософського вісника' і за цим заняттям не зчувся, як почало сутеніти. Лише коли йому стало важко розбирати слова, він нарешті схаменувся, склав аркуші до теки і вже збирався був повернутися до трактиру, аж тут побачив на дорозі, що зміїлася між пагорбами, самотнього вершника. Вірніше, вершницю - в якій непомильно розпізнав Ріану. Попри сутінки та значну відстань, це було неважко, бо видавалося геть неймовірним, щоб якій-небудь знатній вантайнській жінці, до того ж високій та худющій, мов тростинка, заманулося ввечері прогулятися за місто без охорони.
         Ріана, в свою чергу, помітила Шимаса, помахала йому рукою й швидше погнала коня. Коли вона під'їхала, з трактиру прожогом вибіг молодий слуга, запопадливо підхопив вуздечку, зачекав, поки відьма спішиться, і повів коня до стайні. Тут-таки примчав і Колвин, що аж сяяв від щастя знову бачити свою пані. Ріана терпляче вислухала його запевнення у відданості й готовності прислужити, запитала, чи він уже вечеряв, а отримавши ствердну відповідь, наказала йому йти спати.
         Колвин неохоче, але слухняно подався назад до трактиру, а Ріана підійшла до Шимаса. Її задоволений вираз обличчя свідчив, що вона має гарні новини.
         - Доброго вечора, професоре.
         - І вам доброго, леді Ріано, - відповів він. - Як справи в порту?
         - Все гаразд. - Ріана вмостилась на лавці поруч із ним і поклала біля себе маленьку сумочку зі шкіри роскоманського крокодила. - Я вже найняла корабель. Вирушаємо завтра по обіді.
         Шимас заскочено зиркнув в неї. Хоч він і не сумнівався в Ріаниній діловій хватці та в її здатності зачарувати будь-якого судновласника брязкотом золотих мінеганських марок, проте ніяк не чекав, що вона впорається вже першого ж дня.
         - Справді? Все було так просто?
         - Тут немає моєї заслуги, нам елементарно пощастило. Корабель 'Шерен Ейнарах' найняли для перевезення на Ініс Енлі зерна та гречки, а заплатили як за рейс в обидва кінці. Там цього року стався неврожай, тому ціни на продовольство різко зросли. Звичайно, капітан, він же власник судна, не збирався йти назад без вантажу, планував закупити задешево овечу вовну, але моя пропозиція сподобалась йому більше. Тільки він висунув умову, що на зворотному шляху ми відхилимося від прямого курсу й зайдемо на Талев Ґвалах, де він на одержані від мене гроші наб'є свої трюми тамтешнім чаєм.
         - А в нього губа не з лопуцька, - зауважив Шимас. - Та загалом угода непогана.
         'А якщо цей капітан виявиться гостинним та чемним чоловіком,' - подумав він, - 'я зведу його з Пилібовими родичами. І обом сторонам буде від цього зиск.' - Рідня Шимасового колеґи, того самого професора аб Махавіна, мешкала на південному острові Талев Ґвалах і володіла кількома великими чайними плантаціями.
         - Так, непогана, - погодилась Ріана. - Особливо коли врахувати, що корабель дуже гарний - новий, міцний, з трьома щоглами, не надто великий, але й не замалий. Я легко зможу розігнати його до п'ятнадцяти вузлів, а в південних водах - і до двадцяти. До Ініс на н-Драйґу доберемося щонайбільше за чотири тижні. Це з урахуванням зупинки на Ініс Енлі та можливих о цій порі року штормів.
         Шимас лише мовчки кивнув. Відьми часом бували нестерпні у своїх надмірній писі та зарозумілості, але він мусив визнати, що й чаклуни поводилися б аж ніяк не краще, якби жили так довго й мали такі фантастичні можливості. Оберігати кораблі в бурю, прикликати ходовий вітер... Та навіть це видавалося сущими дрібницями, порівняно з тим, як Ріана розігнала пітьму в Тиндаярі. Там бо ж була не просто відсутність світла, там була Темрява з великої літери, аґресивна, пекельна Темрява, породжена самим Китрайлом. Одначе Відьомська Іскра легко здолала її, осяяла підземний світ, сповнений найлихішого зла, чистим і ясним світлом з Небес...
         Із трактиру вийшов господар і, сторожко підступивши до них, запитав у Ріани, що пані їстиме на вечерю.
         - Я не голодна, - відповіла вона. - Трохи згодом, може, замовлю чаю з тістечком. А так нічого не треба.
         Коли трактирник, поштиво вклонившись, пішов, Ріана пояснила Шимасові:
         - Я пізно пообідала, то вже й не вечерятиму. Після зустрічі з капітаном 'Шерен' мені довелося завітати до ґрафа Ілара - він би дуже образився, якби я проіґнорувала його. Насилу відбилася від пропозиції зупинитись у палаці. Пояснювала, що відпливаю вже завтра, та він однаково наполягав.
         - Могли й залишитись. Я б наглянув за Колвином. У Блахіргу ж нічого не сталося.
         - Про Колвина я не турбувалася. Річ не в ньому, а в ґрафових доньках, які діймали б мене до самої ночі. А вони ж геть пустоголові... - Ріана подивилася на теку, що її Шимас тримав у себе на колінах. - Ну як, уже переглянули свою статтю? Надрукували без помилок?
         - То ви її бачили? - здивувався він. - Читали?
         - Ні, тільки пробігла очима. А от післямову професора аб Махавіна прочитала уважно. - Шимас помітив, як її щоки зашарілися. - Боюсь, це моя провина... А ще сестри Айліш. Вона наполягала, щоб я жодним словом про вас не згадувала, тому інші сестри й вирішили, що тлумачення пророцтва належить мені. Але тепер усе з'ясувалося. Ви ж не маєте до мене претензій, правда?
         - Ніяких претензій, - запевнив її Шимас.
         'А вона таки безсовісна,' - вирішив він. - 'Ані словом не обмовилася про те, щоб спростувати своє фальшиве авторство. Либонь, і далі сподівається приписати собі частину заслуги... Та біс із нею! Нехай собі тішиться...'
         Зазвичай у науці пам'ятали лише того, хто першим робив відкриття. Проте в тих випадках, коли в спину першовідкривачеві дихала якась відьма, її, стараннями Сестринства, також не забували. Так, скажімо, закон всесвітнього тяжіння, покладений в основу небесної механіки, вперше сформулював Огріґ аб Лугайд, професор математики Рувінського Університету. Але в усіх підручниках його ім'я згадується разом з іменем відьми Аверлін вер Шіван (яка, до речі, досі жива й належить до дев'яти найстарших сестер), чия заслуга полягає лише в тому, що вона просто переписала Огріґові рівняння у зручнішому й загальнішому вигляді - не в термінах руху, а в термінах сили.
         На думку про це Шимас подивився в небо, де вже з'явилися перші зорі, а серед них, звичайно ж, Канбиган - найяскравіша з усіх і, на загальне переконання, найближча до Нового Світу. Втім, останнім часом відьми це заперечували, оскільки вимірювання щопіврічного зміщення зірок, проведені в їхній новій обсерваторії Минид Нівеш у Калденських горах на півночі Алпайну, засвідчили, що Канбиган далеко не перша за близькістю зоря, і в одній лише Північній півкулі є ще три, про які можна з цілковитою певністю сказати, що вони розташовані ближче за неї. Більшість абрадських науковців, зокрема й кованхарські астрономи, зустріли цю заяву з великою недовірою, та поки не могли спростувати її власними вимірюваннями, які були надто неточними й дозволяли судити лише про порядок міжзоряних відстаней. Тож уся їхня арґументація зводилася до того, що одна з трьох названих зірок ледь помітна неозброєним оком, а дві інші можна розгледіти лише в телескоп або з допомогою маґічного зору. Певна річ, твердили опоненти відьом, зорі бувають різні за абсолютною яскравістю - та не можуть же вони аж так різнитися!
         Сам Шимас не вважав такі міркування вагомим доказом, але й не квапився погоджуватися з відьмами. Був переконаний, що крапку в цій дискусії може поставити лише час, тому пильно стежив за публікаціями в університетському 'Астрономічному тижневику', де реґулярно повідомлялося як про нові результати, одержані відьмами, так і про хід робіт над створенням найбільшого в світі телескопа, призначеного для високогірної чаклунської обсерваторії на кордоні Ан Данвару та Ґвеннеду. Наразі цей телескоп був найамбітнішим проектом Університету, над ним уже п'ятий рік працювала велика команда фахівців різного профілю, від механіків, оптиків і власне астрономів до спеціалістів з теоретичної та прикладної маґії. Чимало чаклунів пов'язували з новим телескопом надії двічі поспіль утерти носа відьмам - і створивши досконаліший, ніж у них, астрономічний прилад, і спростувавши з його допомогою їхні хибні обчислення...
         Ріана слідом за Шимасом підвела очі до неба й запитала:
         - Професоре, про що ви думаєте, коли дивитесь на зорі?
         - Про багато речей, - відповів він, але за мить збагнув, що вона хотіла почути. - І, звичайно, думаю про те, довкола якої з цих зірок обертається Старий Світ, батьківщина наших пращурів. Чи далеко вона. Чи взагалі її можна побачити. Чи, може, ця гіпотеза хибна, а інші земні світи, як і гадали в давнину, перебувають тут-таки поруч, за невидимою й непроникною маґічною завісою.
         Молода відьма скрушно похитала головою:
         - У цьому ви не відрізняєтесь від решти чаклунів. Ладні радше поставити під сумнів справедливість Ірданової теорії, яку вперто називаєте гіпотезою, аніж визнати помилку своїх попередників, які стратили ґеніального вченого за облудним звинуваченням.
         - Воно не було облудним, - сказав Шимас, хоч і розумів, що Ріану не переконає. - Він служив Ан Нувінові. Це доконаний факт.
         Протягом останніх трьох століть постать Ірдана аб Бріна була предметом запеклих суперечок між відьмами та чаклунами. Власне, чаклуни ніколи не намагалися применшити заслуг цього видатного науковця, вони беззастережно визнавали його досягнення і в царині чарів, і в астрономії, і в філософії. Саме Ірдан аб Брін був першим, хто зміг оцінити (хоч і надзвичайно грубо, з великою похибкою) відстань до кількох найяскравіших зірок абрадського неба й отримав неймовірний, фантастичний результат, що вимірювався багатьма мільйонами мільйонів миль. Переконавшись, що ніде не помилився, Ірдан спробував обчислити справдешню яскравість цих зірок і дійшов приголомшливого висновку, що вони аж ніяк не маленькі вогники в глибинах простору, а такі ж потужні джерела світла, як і Сонце!
         Від самого початку Мор Деораху всі освічені люди знали, що існує багато земних світів. Спершу це припустили чаклуни-друїди, коли Ініс Шінан було незбагненним чином перенесено під нове небо з іншим розташуванням зірок і меншим за розмірами місяцем. Згодом диннеші, що в перші десятиліття досить часто (хоча чимало сучасних чаклунів піддають це сумніву) спілкувалися і з тими ж друїдами, і з новоявленими відьмами, підтвердили здогад про множинність світів, а ті чаклуни, що ставали на шлях служіння Темряві, чули такі твердження від демонів. Однак ні диннеші, ні демони нічого не говорили про їхнє місцезнаходження, лише зазначали, що туди неможливо потрапити. Із покоління в покоління численні філософи сушили собі голови над тим, де можуть бути інші земні світи. Пропонувалося чимало різних варіантів, найпопулярнішим з яких було припущення про існування маґічних завіс, що відокремлюють їх один від одного. У тринадцятому столітті, після спростування відьмами ґеоцентричної картини світобудови на користь геліоцентричної, дослідники звернули погляд у небо, де досі відводили місце виключно для Кейґанту, і стали шукати земні світи на інші планетах. А в другій половині чотирнадцятого сторіччя з'явилася людина, яка зазирнула ще далі, вказала на зорі й оголосила, що насправді це інші сонця, розкидані в просторі. На переконання Ірдана аб Бріна, їх було створено зовсім не для того, щоб ними просто милувались у нічному небі. Де є сонце, там є й життя, а отже, довкола кожної зорі обертається свій земний світ, населений людьми.
         Ірданова гіпотеза, попри шалений спротив з боку більшості духівників та консервативно налаштованої частини науковців, за короткий час здобула широку підтримку, а відьми, перевіривши його обчислення, навіть поквапилися долучити цю тезу до своєї мінеганської доктрини. Власне кажучи, якраз це відьомське рішення, ухвалене вже через неповні три роки після появи знаменитого трактату Ірдана аб Бріна 'Про безмежний Космос і світи в ньому сущі', у значній мірі й посприяло такому швидкому визнанню його концепції всією науковою спільнотою Абраду.
         А за два десятиліття по тому, коли Ірдан аб Брін перебував на вершині своєї слави, сталася катастрофа: його, улюбленця відьом, було викрито, як чорного чаклуна. І то не простого, а найголовнішого з них - великого майстра Темного Братства. Університетський Маґістрат не зглянувся на його наукові заслуги, вирок був суворий, але справедливий, і 17 хверода 1389 року Ірдана аб Бріна було страчено. Відьми досі не визнають обґрунтованості цього присуду, а ті з них, що мешкають у Кованхарі, щороку в день Ірданової смерті демонстративно приходять на площу Керноґ Блатай і покладають квіти в тому місці, де він помер на вогнищі...
         - Авжеж, факт! - зневажливо пирхнула Ріана. - Знаю я цей факт. Проти Ірдана не було жодного доказу. Все звинувачення ґрунтувалося на брехливих свідченнях трьох чорних, яких намовили ваші маґістри.
         - Дурниці! Навіщо їм було намовляти?
         - Із заздрощів до Ірданової слави. З бажання дозолити нам, відьмам. А ті так звані свідки були тільки раді прислужитися, бо й самі ненавиділи нас, до того ж їм запропонували гарну оборудку. Невже ви ніколи не замислювалися на тим, чому всі троє дожили до глибокої старості й мало не розкошували у тій вашій в'язниці під кафедрою інфернальних сил? Для них створили особливі умови, вони отримували все, чого лишень хотіли, за винятком свободи, їм навіть дозволяли спілкуватися між собою.
         - Така була угода, - пояснив Шимас. - Саме угода, а не оборудка, як ви висловились. Вони запропонували Маґістратові назвати ім'я великого майстра, але навзамін висунули цілу низку умов - і збереження життя, і пом'якшений режим ув'язнення, і неучасть у дослідах, які проводила кафедра над чорними бранцями. А їхні свідчення проти Ірдана аб Бріна були дуже переконливими.
         - Аж ніяк! - наполягала Ріана. - Свідчення були бездоказові й суперечливі. Ви знаєте про цей процес із книжок, а я - з розповіді очевидця. Сестра Аверлін вер Шіван була присутня на тому судищі, вона добре пам'ятає, як Ірдан аб Брін раз по раз ловив тих чорних на відвертій брехні, вони плуталися в свідченнях, неодноразово відмовлялись від своїх попередніх заяв, а натомість вигадували якісь нові нісенітниці. Маґістрат навіть мусив відкласти слухання справи, і сестри вирішили, що звинувачення от-от розсипеться, тому втратили пильність. А маґістри просто вичікували і врешті дочекалися того дня, коли в Кованхарі не було жодної відьми. Тоді судді хутенько зібрались на засідання, винесли Ірданові вирок, а вже надвечір його стратили.
         - Це тому, - сказав Шимас, - що ваші сестри планували звільнити Ірдана аб Бріна. Через те вони й поїхали з Кованхара, щоб їх ніхто не міг звинуватити. А водночас до міста прибуло понад три десятки чаклунок, що раніше навчалися в Абервені. Вони готували нічний напад на кафедру інфернальних сил...
         - Брудні вигадки! - обурено урвала його Ріана. - Жодної абервенської чаклунки в Кованхарі не було. А сестри поїхали з міста, бо отримали інформацію, що вище керівництво чорних збирається на таємну нараду просто під боком у вашого Маґістрату, в Едандирському лісі.
         - Але нічого там не знайшли, - припустив Шимас, який уперше чув таку версію відсутності відьом у місті.
         - Одне уточнення - нікого не знайшли. Але свідчень про те, що там проходили збори, було вдосталь. Погодьтесь, якби в Кованхарі справді судили великого майстра, чорні б сиділи тихесенько, не витикались і вже тим більше не влаштовували б таких збіговиськ.
         - Тоді то були не чорні, - стояв на своєму Шимас. - Хто завгодно міг збиратися в лісі.
         - Все вказувало саме на чорних. Сестра Аверлін переконана, що й маґістри знали про ці збори, але промовчали, не вжили ніяких заходів, бо це могло зашкодити їхнім звинуваченням проти Ірдана аб Бріна.
         Шимас зітхнув. Ріанина віра в святу невинність відьом та її непохитна впевненість у підступності й безпринципності Маґістрату неабияк дратувала його.
         - А хіба можна вірити вашій сестрі Аверлін? - спересердя мовив він, геть забувши про обережність. - Тій самій, що мало не вкрала всю славу в Огріґа аб Лугайда, а коли це не вдалося, то відкусила половину, втулила своє ім'я в його закон всесвітнього тяжіння.
         Сказавши це, Шимас негайно пошкодував про свої слова. Він з острахом чекав, що зараз Ріана вибухне праведним гнівом, проте, на його подив, вона лише розсміялася.
         - Професоре, невже ви вважаєте мене такою дурненькою? Гадали, я не знайду, що відповісти на ці чаклунські побрехеньки, і буду лише безсило огризатися? Визнаю́, що до зустрічі з вами я геть нічого не тямила в теорії передбачень, але це зовсім не значить, що в усьому іншому я така ж невігласка. Мені добре відомо, що насправді Огріґ аб Лугайд ніякого закону всесвітнього тяжіння не відкривав.
         - А це вже типово відьомські побрехеньки, - знову не стримався Шимас. - Професор аб Лугайд опублікував свою роботу ще в п'ятнадцятому столітті, а Аверлін вер Шіван переформулювала його рівняння лише в шістнадцятому. Чи ви будете й це заперечувати?
         - Ні, не буду. Навіть уточню дати. Трактат Огріґа аб Лугайда вийшов у 1464 році, він називався 'Закони руху небесних тіл'. Ви, мабуть, і в очі його не бачили, лише чули про нього. А я читала, бо сестра Аверлін, яка викладає в нас натуральну філософію, давала мені завдання написати реферат за цією роботою. Тому я знаю, що професор аб Лугайд жодним словом не згадував про всесвітнє тяжіння. Він лише стверджував, що Сонце притягує до себе решту небесних тіл, надаючи їм доцентрового прискорення, обернено пропорційного до квадрату відстані між ним та цими тілами. А в 1506 році Аверлін вер Шіван у своєму трактаті 'Математичні засади земної та небесної механіки' узагальнила цей результат і встановила, що не лише Сонце притягує до себе інші тіла, а й ці тіла притягують до себе Сонце та одне одного. Вона перша запровадила поняття механічної сили, а четвертий закон механіки, закон всесвітнього тяжіння, назвала законом Огріґа аб Лугайда. Свого імені туди не тулила. - З цими словами Ріана підвелася. - Ну гаразд, професоре, тут стає холодно. Якщо хочете, можемо продовжити нашу розмову в приміщенні. Тим більше, що вам уже час вечеряти.
         - Так, звичайно, - погодився Шимас, і собі вставши. - Ходімо.
         Трактир був невеличкий, і його парадні двері безпосередньо вели до загальної зали, де наразі вечеряло лише троє пожильців. Ні про яку музику для розваги клієнтів, певна річ, не йшлося. З погляду Шимаса, це було позитивом закладу; його дуже дратували виступи трактирних музик та співаків, не кажучи вже про танцюристів.
         Ріана обрала стіл біля вікна й замовила огрядній служниці чашку чаю та шматок яблучного пирога. У Шимаса жінка запитала лише про напій, бо він ще раніше сказав господареві, що їстиме на вечерю смажену картоплю з грибами та телячою відбивною.
         - Сестра Аверлін не женеться за чужою славою, - продовжила Ріана, коли вони обоє влаштувалися за столом. - Їй вистачає й двох законів механіки - другого та третього. Перший вона також не вважає своїм. Крім того, її дуже шанують математики, бо саме Аверлін започаткувала сучасний аналіз нескінченно малих величин і перша надала строгого вигляду нашим інтуїтивним уявленням про ймовірність та середню величину. А зараз вона досліджує ґвевричні сили і вже досягла значних успіхів. - Цієї миті Шимас відчув, як у Ріаниній сумочці спрацювали відьомські поштові чари. Проте дівчина не звернула на них уваги й говорила далі: - Коли хочете знати правду про сестру Аверлін, читайте не брудні пасквілі, а серйозні наукові книжки з математики та натуральної філософії. Якщо ж вам так важить саме чаклунська думка, то слухайте не аби-кого, а зверніться до тих ваших колеґ, що працюють у цих галузях. Не знаю, де у вас вивчають механіку та ґвевризм...
         - На кафедрі природних явищ, - підказав Шимас. - Власне, якраз там, на лекції з основ механіки, я вперше й почув про... - він зробив паузу, щоб якомога обережніше сформулювати свою думку, - ну, про суперечки довкола закону всесвітнього тяжіння. Це було ще в мої студентські роки.
         - І ваш викладач звинуватив сестру Аверлін у плаґіаті?
         - Ні, він нікого не звинувачував. Професор аб Аласдайр, тепер уже маґістр, ректор Університету, лише висловив свою думку, що цей закон має називатися просто законом Огріґа аб Лугайда. А відьми ліплять до нього ще й ім'я вашої найстаршої.
         - Проте сама Аверлін тут ні до чого. Як я вам говорила... - Ріана урвалася, бо знову спрацювали поштові чари. Цього разу вона не стала їх іґнорувати, а сягнула рукою до своєї сумочки й видобула звідти стосик складених учетверо й перетягнених червоною стрічкою аркушів. - Перепрошую, професоре. Може, це щось важливе.
         Знявши стрічку, Ріана розгорнула верхній аркуш і швидко пробігла його очима. Її обличчя враз спохмурніло - проте не можна було сказати, що вона аж надто засмучена.
         - Король Енгас помер. Шкода, гарний був чоловік, хоч і не любив нас... А тепер королем стане Бренан.

    Розділ III
    Учениця

         Темна енерґія була огидна, мерзенна. Сама лише її присутність викликала в Ейрін нудоту, і вона просто не могла збагнути, як чорні витримують постійне спілкування з нею. Тож і не дивно, що всі вони геть божевільні. Хіба якась нормальна людина погодиться мати справу з такою бридотою?..
         Втім, Ейрін усвідомлювала, що її гостре, пронизливе почуття глибокої відрази було викликане передовсім Відьомською Іскрою, яка, хоч і належала земному світові, мала неземну природу й походила чи то з Ґвифіну, чи то навіть із самого Кейґанту - щодо цього думки в Сестринстві розходились, оскільки жоден із тих диннеші, що в давнину спілкувалися з відьмами, так і не дав чіткої й однозначної відповіді на це питання. Та хоч там як, а темна енерґія була для Іскри споконвічно ворожою силою, між ними пролягала неподоланна прірва космічного масштабу, їх розділяв непримиренний антаґонізм Світла й Темряви, Добра та Зла.
         І огида, породжена цим антаґонізмом, стала для Ейрін найсерйознішим випробуванням. Самі атаки чорного вона відбивала без особливих зусиль; куди важче їй було стримувати себе, не дозволити своїй силі вирватися з-під контролю і завдати по супротивникові могутнього удару, перетворивши його на жменю попелу. А наразі вона мусила лише захищатися...
         - Ну все, годі! - гукнула Кейліон вер Маллайг; проте зверталась не до Ейрін, а до чаклуна, що атакував її. - Зупинися!
         Впокорений чорний миттю перестав насилати потоки темної енерґії і завмер, чекаючи на нові розпорядження.
         - Непогано, - мовила найстарша з ледь відчутними схвальними нотками в голосі; тепер її слова призначалися для Ейрін. - Досить непогано, як на перший раз.
         Будь-якій іншій учениці вона б напевно сказала 'добре' чи навіть 'чудово', але за тиждень, що минув від початку систематичних занять, так оцінювати Ейрінині успіхи наважувалась лише Івін вер Шінед. Інші наставниці були обережніші в своїх висловах, оскільки побоювалися, що від їхніх похвал вона почне задаватися.
         Сама ж Ейрін вважала їхні страхи безпідставними. Була переконана, що має стійкий імунітет до марнославства, пихи та зарозумілості, який виробився ще в Леннірі, при дідовім, а потім батьковім дворі, де її змалечку оточував натовп придворних підлабузників. За найменшої нагоди вони наввипередки розхвалювали її таланти, захоплювались усім, що вона робила, проте Ейрін досить рано збагнула справжню ціну їхнім лестощам і, на відміну від Фіннели, ніколи не задирала носа, не вважала себе винятковою лише через те, що народилася принцесою. Тому в своїй теперішній ситуації вона не бачила особливих підстав для гордощів, бо ні сила, що зростала день у день, навіть не думаючи зупинятися, ні практичні знання з маґії, яких цілком вистачало, щоб просто зараз здобути звання повноправної сестри, не були її особистою заслугою. Силу давала їй Первісна Іскра, а вміння належали Ґвен, яка старанно відточувала їх за роки учнівства. З усіх своїх досягнень у царині маґії Ейрін по-справжньому пишалась лише кількома плетивами, що навчилася створювати сама, без своєї 'книги заклять'. Це були або застарілі чари, яким на зміну прийшли новіші, досконаліші та ефективніші, або дуже спеціалізовані (хоч, загалом, прості), з украй обмеженою сферою вжитку, тому ні ті, ні інші Ґвен не вивчала. А Ейрін опанувала їх по дорозі до Тір Мінегану, під пильним наглядом Івін, яка хотіла перевірити її здібності до самостійного навчання. Результат був вельми пристойний, надто ж з огляду на те, як мало Ейрін тямила в теоретичних питаннях.
         Сестра Кейліон відпустила впокореного чорного, і той, низько вклонившись, рушив до літньої чаклунки, що стояла на узбіччі тренувального майданчика й увесь цей час зацікавлено спостерігала за діями Ейрін. Вона повела свого підопічного до двоповерхового будинку, де мешкало ще семеро чаклунів, колишніх слуг Ан Нувіну, в різний час упокорених відьмами. Їхній дім було оточено високим кам'яним муром, над яким простягався прозорий для світла та повітря купол, сплетений з потужних захисних чарів. А на додачу, в дворі й по зовнішньому периметру цієї невеличкої садиби-в'язниці цілодобово чергували ґвардійці.
         Такі посилені заходи безпеки було спрямовано зовсім не проти бранців, що після впокорення не становили жодної загрози й відзначалися надзвичайною слухняністю. І високий мур, і ґвардійські пости, і захисні плетива були покликані завадити проникненню на цю територію малих відьом, яким аж руки свербіли помірятися силами з чорними. Ну, а ті не могли їм у цьому відмовити, оскільки чари покори змушували їх виконувати будь-які відьомські накази. Шайна розповідала Ейрін, що в одинадцятирічному віці їй таки вдалося перехитрити ґвардійців, забратися на мур і, відшукавши шпарину в захисному куполі, потрапити до садиби. Там вона зійшлася в двобої з одним чорним і мало не вбила його, бо від першого ж контакту з темною енерґією втратила над собою контроль.
         - Сестро, - запитала Ейрін. - А чорні почувають огиду до наших чарів?
         - Упокорені запевняють, що ні, - відповіла Кейліон. - Та це не показник, бо їхнє сприйняття інакше, ніж у невпокорених, більшість із яких твердять, що для них немає на світі нічого бридкішого та відразливішого за відьомську маґію.
         - Проте 'більшість' означає 'не всі', - зауважила Ейрін.
         - Так, твоя правда, менша. І це наводить на думку, що їхня огида до нас є радше результатом самонавіювання, тоді як наша має безумовний характер. Деякі сестри вважають таку асиметричність додатковим арґументом на користь спірної тези, що свого часу Китрайл був одним із диннеші. Мовляв, якби чорні чаклуни, демони та чудовиська інстинктивно гидували нашими чарами, то так само бридким був би для них і їхній господар. А дехто у своїх висновках заходить іще далі. Не сумніваюсь, Івін знайде нагоду розповісти тобі, що, за її дослідженнями, темна енерґія має таку ж природу, як і відьомська маґія, але до невпізнання спотворена, і саме через цю спотвореність вона й викликає в нас огиду - як, скажімо, гнилі овочі та фрукти або тухле м'ясо.
         - О! - здивовано мовила Ейрін. - Ніколи такого не чула... Гм. Хоч, мабуть, це видається лоґічним, коли припустити, що Китрайл справді був відступником-диннеші.
         - Отож-то, - сказала Кейліон і помахом руки запросила її йти за нею. - Проте, крім привабливої лоґіки, це припущення не має під собою ніякого реального підґрунтя. Лише бездоказові здогади та надумані, притягнені за вуха арґументи... Власне, тому я й не дозволила Івін викладати тобі інфернальні сили.
         - Щоб захистити мене від її хибних поглядів?
         - Я не знаю, хибні вони чи правильні. Але певна одного: коли маєш справу з темною енерґією, треба менше розводити філософію, а більше діяти, спираючись лише на доконані, перевірені практикою факти. Нехай Івін ділиться з тобою своїми гіпотезами на інших заняттях або у вільний час. Я ж навчатиму тебе боротися зі Злом, незалежно від того, чи воно Абсолютне, чи є просто відколотою та спотвореною часткою космічного Добра.
         Тим часом вони залишили тренувальний майданчик і пішли по вкритій жорствою доріжці через великий парк, по той бік якого стояв Тах Ерахойд. Ейрін дуже тішилася з відсутності в її полі зору всюдисущих меншеньких сестричок, які з першого ж дня взяли собі за звичку бігати за нею хвостиком, хоч би куди вона йшла, а особливо полюбляли стежити за її практичними заняттями з маґії. Досі їх не дуже лякав гнів наставниць, вони лише ненадовго ховалися, а потім знову підкрадались якомога ближче й супроводжували кожне її плетиво захопленим вищанням. Щоправда, до сьогодні такі заняття проходили або в самому палаці, або на майданчиках поблизу нього, де вправлялись у чарах й інші дівчата. А позатим, зараз із Ейрін була сестра Кейліон, старша з найстарших, і малеча, мабуть, остерігалася дратувати її.
         - Отже, - запитала Ейрін, - теорію ми не вивчатимемо?
         - Чому ж, вивчатимемо. Та тільки в тій її частині, що є загальновизнаною й не викликає жодних суперечок. - Кейліон зо хвилю помовчала. - Втім, говорити так про будь-які теорії, навіть найусталеніші, можна лише умовно. Саме з цієї причини під час іспитів на повноправну сестру оцінюються винятково практичні навички. Наші попередниці слушно розважили, що найкращим і найоб'єктивнішим мірилом знань є їхнє застосування на практиці, а без належної теоретичної підготовки жодна відьма, хай яка вона здібна та сильна, не спроможеться виконати всіх завдань. Досі ця система працювала безвідмовно, але в твоєму випадку дала серйозний збій. Тобі, звичайно, відомо, що чимало сестер вважали за необхідне змінити для тебе правила - або встановити мінімальний термін учнівства, або ж запровадити теоретичні іспити. Але так було б нечесно й несправедливо. Якщо ти все ж вирішиш знехтувати навчанням, щоб чимшвидше позбутися придатку 'менша', то це буде твій власний вибір і твоя особиста відповідальність за нього.
         - Я не знехтую, сестро, - пообіцяла Ейрін, як уже обіцяла іншим наставницям. - Бо тоді б сама вчинила нечесно. Вийшло б так, що за мене іспити складала Ґвен, а я лише бездумно виконувала її вказівки. Мені мало просто вміти чарувати, я хочу знати, як працює кожне плетиво. І чому воно працює. І що відбувається під його дією. До того ж, є багато чарів, що можуть завдати шкоди при моїй найменшій помилці. Наприклад, медичні. З мого боку було б просто безвідповідально застосовувати їх, не маючи уявлення про всі можливі наслідки такого лікування.
         Кейліон вер Маллайг уповільнила ходу, повернула до Ейрін голову і зміряла її пильним поглядом.
         - Дуже сподіваюся, що ти говориш це щиро...

         Обідала Ейрін у вже звичному товаристві Брі, Гелед та Морін, з якими заприятелювала ще в перший день свого перебування на Тір Мінегані. Сьогодні (як, власне, і вчора та позавчора) до них приєдналася тринадцятирічна Арвен вер Тордіш - така ж смаглява, чорноволоса й темноока, як Брі, але, на відміну від неї, низенька на зріст, ще й надзвичайно щуплява. Від самого початку вона набивалася до Ейрін за подругу; Гелед і Брі вважали дівчину замалою для їхньої компанії й радили відшити її, поки ще не пізно. Проте Ейрін, хоч і не любила водитися з меншими за себе, вирішила, що так буде неправильно, і погодилася з Морін, яка пропонувала дати Арвен шанс.
         За обідом дівчата стали розпитувати в Ейрін, як пройшло її перше заняття з інфернальних сил. Насправді воно було вже другим, проте попереднє, що відбулося минулого ґвинера не рахувалося, оскільки сестра Кейліон цілком згаяла його на те, щоб особисто проекзаменувати Ейрін на володіння всім шістьма десятками базових плетив. (До речі, Івін, дізнавшись про це, дуже розсердилася, бо все виглядало так, ніби найстарша поставила під сумнів її викладацьку кваліфікацію.)
         Ейрін не хотіла вихвалятися перед подругами, тому просто відповіла, що сьогодні лише практикувалася в стримуванні темної енерґії. На це Брі скрушно зауважила, що вже цілий рік тільки те й робить, що навчається її стримувати. А Гелед, яка мала значно більші успіхи, заходилася перераховувати відомі їй стримувальні чари і зрештою змусила Ейрін визнати, що вона випробувала їх усі. Арвен захоплено сприйняла цю новину і мало не заплескала в долоні, а от Морін не змогла приховати своїх заздрощів - бо її саму наставниці досі не визнали готовою до зустрічі з чорними чаклунами, хай навіть упокореними.
         - Мабуть, уже цього ґвинера, - припустила Гелед, - Кейліон виставить проти тебе двох чорних. А наступного маїра - трьох. Ну, а далі почне навчати нападу.
         - Я чула, - зауважила Морін, - що найстарші збираються повернути іспит з поборювання чудовиськ. Тих сестер, що успішно складуть решту іспитів, возитимуть на Інісойд Ярхарах для останнього випробування.
         - Може, це й правильно, - сказала Ейрін. Від Івін вона знала, що найстарші справді розглядають це питання за пропозицією ґрупи сестер, зокрема й Альси вер Киннейді, які були переконані, що Китрайл відкрив Тиндаяр з наміром розпочати нове вторгнення в земний світ. - Тільки плисти туди далеченько, аж три тисячі миль.
         - А що вдієш? - знизала плечима Морін. - Ніде ближче чудовиськ немає.
         - Я б цього не хотіла, - чесно зізналася Гелед. - Від морської хитавиці мене нудить. А шість тисяч миль туди й назад... подумати страшно.
         Гелед могла так говорити і не боятися, що подруги візьмуть її на глузи. На відміну від них, вона була здібною та старанною ученицею і мала гарні шанси здобути звання повноправної сестри ще до двадцяти років. Про що ні Морін, ні Брі навіть мріяти не сміли.
         - А от я б хотіла, - озвалась Арвен своїм тоненьким голосочком. Вона рідко втручалася в їхні розмови, а переважно слухала; та зовсім не тому, що була тихою й мовчазною, просто розуміла всю хисткість свого становища в колі старших за неї дівчат, тому намагалася не набридати. - Це було б дуже цікаво.
         - Не бачу в цьому нічого цікавого, - відрізала Гелед, роздратовано зиркнувши на неї. - І особливо корисного теж. Я не вірю, що Ворог розпочне нову війну. Він і досі зализує рани після Мор Деораху. Тоді йому добряче хвоста накрутили...
         Ейрін перша закінчила обід і, попрощавшись із подругами, пішла на наступне заняття. У коридорі біля їдальні на неї вже звично чигали малі сестрички - цього разу було четверо дівчат віком від шести до дев'яти років. Оскільки час іще залишався, вона підійшла до них, трохи поговорила (бо знала, що інакше не відчепляться) й попросила не супроводжувати її до північного крила, звідки їх однаково проженуть. Цілком задоволені цією розмовою, дівчатка гайнули собі гуляти, а Ейрін рушила коридором, що вів у протилежний кінець головного корпусу.
         Напівдорозі її наздогнала Арвен з грубенькою книжкою, яку притискала обома руками до своїх худеньких грудей.
         - Ти ж до сестри Аверлін, так?
         - Так. А що?
         - Тоді я з тобою. Хочу в неї дещо спитати.
         Ейрін скептично гмикнула, тож Арвен квапливо додала:
         - Це правда. Мені дуже подобається натуральна філософія, і сестра Аверлін моя улюблена вчителька. А я - її улюблена учениця. До мене була Ріана, та з неї нічого не вийшло, бо вона ледача.
         - А ти працьовита?
         - Ну... мабуть. Наставниці рідко звинувачують мене в лінощах, а сестра Аверлін - узагалі ніколи. Я виконую всі її завдання, і навіть більше - бо мені цікаво. Вона каже, що коли я й далі так працюватиму, то через кілька років зможу допомагати їй у дослідженнях. - В Арвенинім голосі виразно пролунали хвастовиті нотки. - І ми будемо разом відкривати нові закони.
         Найстарша сестра Аверлін вер Шіван чекала на нову ученицю в своїй лабораторії на шостому поверсі північного крила. Вона нітрохи не здивувалася, що разом з Ейрін прийшла й Арвен, і з лагідною усмішкою запитала, що сталося цього разу. Дівчина квапливо розгорнула книжку на місці закладки, поклала на стіл перед учителькою й заторохкотіла про те, що, мовляв, закон О'Келвеґа не виконується для маґічних явищ, бо з допомогою чарів предмети можна не лише нагрівати, а й охолоджувати.
         Терпляче вислухавши її, Аверлін зітхнула:
         - Скільки можна тобі говорити, золотко, щоб ти не поспішала. Закон О'Келвеґа простий за формулюванням, але складний за змістом, і ми почнемо вивчати його лише... Ну, гаразд, коротко поясню. Цей закон зовсім не забороняє передачу тепла від холодних тіл до гарячих, він тільки накладає обмеження на такі процеси, ставить вимогу, щоб для цього було витрачено певну кількість енерґії. У випадку чарів - маґічної енерґії. Зрозуміло?
         Проте Арвен цим не задовольнилася й навела кілька конкретних прикладів, які Аверлін мусила витлумачити з точки зору дотримання закону О'Келвеґа. Нарешті дівчина, так-сяк угамувавши свою допитливість, пішла з лабораторії, а найстарша, провівши її поглядом, тихо мовила:
         - Дуже працьовита, дуже завзята і надзвичайно доскіплива... гарні риси для майбутнього науковця. - Відтак подивилася на Ейрін. - А ти, мабуть, і гадки не маєш, що то за звір такий - закон О'Келвеґа?
         - На жаль, я нічого про нього не чула, - підтвердила Ейрін. - Але сподіваюсь дізнатися.
         - А навіщо? - запитала Аверлін. - Правду кажучи, я була дуже здивована, коли Івін сказала, що ти хочеш у мене навчатися. Жоден розділ натуральної філософії не входить до проґрами іспитів. Ще влітку сестра Етне написала, що ти маєш достатню базову підготовку з природничих наук, а решту потрібних для відьми знань зможеш отримати й на заняттях з маґічних дисциплін.
         - Мені про це говорили. Але такі знання будуть фраґментарними й безсистемними, самі лише відповіді на запитання 'що' без розуміння 'чому'. А це ж найголовніше. Я вже на власному досвіді переконалась, як дошкуляє неповнота, обмеженість знань.
         - Отже, ти прагнеш систематичності?
         - Так, сестро. Це набагато зручніше. Коли розумієш засадничі принципи, не треба весь час тримати в голові купу розрізнених фактів. Тоді вони стають пов'язаними між собою, випливають один з одного і легко виводяться з невеликої кількості законів та правил, які легко западають у пам'ять.
         Обличчя Аверлін осяяла усмішка - хоч і не така лагідна, як та, що допіру призначалася Арвен.
         - І ти сама до цього дійшла?
         - Ні. Так говорив мій дід Тирнан.
         - Тоді він був дуже розумним чоловіком. А ти добре робила, що слухала його. - Найстарша підійшла до дошки, що займала майже половину однієї з двох глухих стін лабораторії, і, взявши чарівне стило, простягла його Ейрін. - А зараз проведемо невеличкий іспит. Я хочу зорієнтуватися, з чого починати наші заняття.
         Аверлін знадобилося лише трохи більше двох годин, аби вичавити з неї геть усе до краплини, що вона знала з натуральної філософії та математики. Тепер ці знання здавались Ейрін сміховинно малими, просто мізерними, хоч раніше вона неабияк пишалася своїми успіхами, та й Іґан аб Кін, що викладав їй природничі науки, був радий, що має таку здібну ученицю.
         - Що ж, досить пристойно, - підсумувала Аверлін. - Бачу, ти не лише пам'ятаєш дідові слова, а й керуєшся ними. Отже, зробимо так. - Вона взяла з полиці книжку, погортала її й поставила закладку десь на першій чверті. - До наступного заняття прочитай п'ять розділів, це знайомий тобі матеріал, просто освіжи його в пам'яті. Почнемо з однієї лише механіки, а далі вже за обставинами. Якщо матимеш вільний час, візьмемося й до тепла.
         - А ґвевризм? - запитала Ейрін.
         - З ним краще не квапитися. Це нова й складна наука, вона потребує серйозної підготовки. Ми, відьми, з давніх-давен застосовували в своїх чарах ґвевричні феномени, на зразок блискавки, проте до справжнього розуміння їхньої природи доходимо лише зараз. І з подивом виявляємо, що ґвевризм охоплює набагато ширший спектр явищ, ніж гадалося раніше. Так, внутрішні сили, що поєднують між собою корпускули, найдрібніші неподільні часточки речовини, є в основі своїй ґвевричними. Крім того, маґнетична сила, яка змушує стрілку компаса завжди показувати на північ, виникає внаслідок руху ґвевричних зарядів. А останні дослідження засвідчують, що й світло має ґвевричне походження.
         - О! - сказала Ейрін. - Ніколи про це не чула.
         - І не могла чути. Це передній край науки. Наразі лише кільканадцятеро людей в усьому світі дотримуються таких поглядів.
         - І одна з них Івін?
         Аверлін миттю спохмурніла і так рвучко хитнула головою, що довге пасмо золотавого волосся вибилося з акуратної зачіски і впало їй на обличчя.
         - Якраз ні. Мені досі не вдається переконати її. Івін миліше розглядати світло, як суто маґічну субстанцію, непідвладну звичайним законам природи, тому вона вважає, що його вивчення виходить за межі натуральної філософії... І годі про це. - Найстарша взяла зі стола книжку й передала її Ейрін. - Передовсім, механіка. Вона закладає основи наукового методу пізнання. Далі буде тепло, потім оптика й звук, а вже після цього - ґвевризм. Саме в такій послідовності.

         Книга була важкенька, проте Ейрін вирішила не повертатися в південне крило, щоб віднести її до свого помешкання, а вийшла через найближчий службовий хід з палацу й широкою вулицею, обсадженою обабіч каштанами, рушила на захід. Перехожі шанобливо вітали її, непомильно визнаючи в ній нову відьму. Дарма що Абервен був великим містом, Ейрін за весь тиждень не зустріла тут жодної людини, яка бодай на мить сплутала б її з ученицею чаклунської школи - і це при тому, що на Тір Мінегані деякі чаклунки, наслідуючи відьом, ходили в штанях. Мабуть, Бренан таки мав рацію, коли стверджував, що в Ейрін мало не на лобі написано, що вона відьма...
         На згадку про Бренана, її думки полинули на південний схід - через Коннахтське море до Тахріна, звідки щодня надходили листи від Шайни та Шаннон. Учора там поховали Енгаса аб Брайта, Ґвен уже п'ятий день виконувала обов'язки голови держави, а весь Катерлах із нетерпінням чекав на відкриття позачергових зборів Ради Лордів, яка мала обрати нового короля.
         Проте більшість катерлахських ґрафів не квапилися вирушати до столиці, хоча звістку про Енгасову смерть отримали того ж таки дня, 32 гедрева. Їхні зволікання можна було зрозуміти, адже перед ними постав дуже непростий вибір - або всадовити на престол відьмака з відьмачкою, або ж віддати корону котромусь із решти трьох претендентів, ризикуючи тим, що саме за його спиною стоїть чорний чаклун, який недавно намагався викрасти Бренанових кузин. Щоправда, деякі прибічники Фінвара аб Дайхі почали були розпускати чутки, буцімто відьми самі інсценували це невдале викрадення, але лорд Фінвар швиденько заткнув їм пельки, збагнувши, що їхнє завзяття лише погіршує його становище. Коли йшлося про чорних, із відьмами жарти були короткі. Лише в поточному тисячолітті вони тричі усували від влади королів, які злигалися з прислужниками Китрайла; це було в Ішелтірі, Финнірі та Шелтайні - і остання країна після цього припинила своє існування, була розділена між Ан Валіном та Тір Алминахом. Протягом цього ж періоду за таким самим звинуваченням позбулися своїх титулів і повноважень одинадцятеро князів. А скільки пересічних лордів поплатилися за зв'язки з чорними, ніхто навіть не рахував.
         Безумовно, Фінвар аб Дайхі був головним підозрюваним, проте сестри не збиралися скидати з рахунків і двох інших - ґрафів Карвадонського та Ярвійського. Ріґвар аб Ковґал без жодних заперечень погодився на присутність серед його охоронців чаклунок; і взагалі, важко було уявити, щоб цей чоловік, який усе життя щиро симпатизував відьмам, мав бодай найменший стосунок до чорних. Але це не знімало підозри з його численної рідні, серед якої цілком міг знайтися честолюбний і безпринципний негідник, що вирішив посприяти своєму дядечкові у здобутті корони, та й самому нагріти на цьому руки...
         Хвилин за двадцять, проминувши міст над Авон Ґвен, Білою Рікою, що протікала через усе місто і впадала в море, Ейрін підійшла до розчиненої брами, за якою було широке, встелене бруківкою подвір'я, а далі стояла довга триповерхова будівля з білого вапняку, що мала обабіч два високі фліґелі на шість поверхів. На подвір'ї гуляли або просто сиділи на лавках дівчата віком від дванадцяти до двадцяти років, одягнені як кому заманеться, а четверо чи п'ятеро навіть були в штанях. Правила Абервенської школи для дівчат-чаклунок не передбачали особливої форми для учениць; викладачі лише стежили за тим, щоб вони не вбиралися непристойно або ж до непристойності розкішно, викликаючи заздрість у незаможних приятельок. Через останню вимогу Фіннелі довелося сховати до скрині більшу половину своїх суконь і майже всі прикраси. Етне, Мораґ і Шайна попереджали її про це ще в Кардуґалі, та тоді вона їх не послухала.
         Коли Ейрін пройшла на шкільне подвір'я, від одного з гуртів відокремилась худенька чорноволоса дівчина й мерщій підбігла до неї.
         - Доброго дня, пані.
         - Добридень, Ронвен, - відповіла Ейрін. - А де Фіннела?
         - У себе... тобто, в нас у кімнаті. Виконує завдання на завтра, бо ввечері хотіла піти до вас. Вона не думала, що ви так рано звільнитеся.
         Ейрін з розумінням кивнула. Усі ці дні, крім позавчорашнього довнаха, останнього дня тижня й обов'язкового вихідного, вона закінчувала заняття лише близько п'ятої вечора. Так само планувала й сьогодні, проте сестра Аверлін вирішила дати їй час до наступного маїра на повторення вже вивчених розділів механіки.
         - Тоді я піду до неї, - сказала Ейрін. - А ти повертайся до своїх справ.
         - Я можу вас провести, - запропонувала Ронвен. - Ви ж були в нас лише раз.
         - Нічого, знайду дорогу.
         Ейрін швидко обняла дівчину й подалася навскоси через подвір'я до правого фліґеля шкільної будівлі. Ронвен побігла до своїх подруг, а чимало учениць супроводжували її заздрісними поглядами. Кожна абервенська чаклунка мріяла про дружбу з відьмами, бо це автоматично підвищувало її статус. Саме тому Фіннела, хоч і була в школі новачком, тішилася великою популярністю - не так через свій титул принцеси, як завдяки родинному зв'язку з Ейрін. А Ронвен ще до свого прибуття на Тір Мінеган стала серед школярок справжньою леґендою - адже це вона, своїм пророцтвом та своєчасним втручанням у події, зруйнувала плани чорних за мить до того, як Ейрін мала потрапити в їхню пастку. Отож Шайнині побоювання, що інші дівчата збиткуватимуться з Ронвен через її малу чаклунську силу, поки не справджувалися. За словами Фіннели, охочих познущатись із неї таки не бракувало, проте Ронвен у перші ж дні завела собі впливових подруг - а ті негайно дали зрозуміти шкільним бешкетницям, що вона перебуває під їхнім захистом.
         Піднявшись на четвертий поверх фліґеля, Ейрін постукала в двері помешкання, яке поділяли між собою Фіннела та Ронвен. Зсередини долинув тоненький кузинин голосок:
         - Так, заходь!
         Ейрін проминула маленький передпокій з бічними дверима до мильні й опинилась у просторій, гарно вмебльованій кімнаті з двома ліжками, що стояли під протилежними стінами. За столом біля вікна сиділа Фіннела, вбрана у скромну, але ошатну сукню з блакитного шовку, і зосереджено щось писала.
         - Можеш прибирати, тільки мені не заважай, - сказала вона, не обертаючись. - Я працюю.
         - Слухаюсь, пані, - насмішкувато відповіла Ейрін. - Як завгодно вашій високості.
         Зачувши її голос, кузина аж підстрибнула на стільці, рвучко озирнулась, а за мить схопилася на ноги і з радісним вищанням підбігла до неї.
         - Ой, сестричко, вітаю! Не думала, що ти прийдеш. - Обіймаючи Ейрін, Фіннела мало не вибила з її рук книжку. - Ще й так рано... І знаєш, це геть несправедливо, що ваша Іскра невидима. Коли ти постукала, я не відчула ніякої сили й подумала, що то прийшла служниця. Вона в нас така непутяща! Пхається з прибиранням у найнедоречніший час. Ні, щоб робити це до обіду, поки я на заняттях... Та ну її в Тиндаяр! А ти чого гуляєш? Втомилася від науки? Я ж тобі казала, що так не можна - ґаруєш з ранку до ночі, вгору ні́коли глянути. От і зараз, підручника з собою притягла... Сподіваюся, не для мене? Бо я вже маю все, що треба, і більше жодного не хочу.
         - Не турбуйся, це мій, - відповіла Ейрін, поклавши його на кузинин стіл. - Сестра Аверлін відпустила мене раніше, дала завдання для самостійної роботи.
         Фіннела глянула на обкладинку й кивнула:
         - А, ясно, 'Основи механіки'. Нас теж примушують це вчити.
         - Мене ніхто не примушував. Я сама зголосилася.
         Кузина знизала плечима, знову всідаючись на стілець.
         - Ну, ти ж у нас прибацана. Сама б я ні за що не стала вивчати те, чого від мене ніхто не вимагає.
         - Можна подумати, хтось присилував тебе до вивчення маґії.
         - Так то ж маґія! А до чого тут натуральна філософія?
         - Розуміння природних явищ допомагає в роботі з чарами.
         - Але... Гаразд, не сперечатимусь. А що тоді скажеш про історію? Чи про ґеоґрафію?
         - Вони потрібні для загального розвитку. Івін не включила їх до проґрами моїх занять, бо вирішила, що це зайве. Мовляв, моїх знань цілком досить, щоб далі навчатися самостійно і за власним бажанням.
         Закотивши догори очі, Фіннела зітхнула і стала ритися в паперах на своєму столі.
         - До речі, про ґеоґрафію. На сьогоднішньому уроці, щоб не заснути від нудьги, я написала додому листа. Надішлеш?
         - Без проблем, - сказала Ейрін.
         Вона підсунула до столу інший стілець, присіла і взяла в кузини аркуш паперу, списаний охайненьким, як і сама Фіннела, почерком. Згори залишалося трохи вільного місця, і Ейрін звично приписала:
         Надсилаю Фіннелиного листа. Свого напишу трохи згодом. У мене все гаразд. Усіх міцно цілую. З любов'ю, Ейрін.
         Після чого створила поштове плетиво, і текст листа полинув на південь, до Кардуґала, щоб там відобразитись на вільному аркуші з належним маґічним знаком і найнижчим порядковим номером чарів чекання. За цими аркушами наглядав батьків секретар Ґавін аб Левелін; невдовзі він помітить появу нового листа й відразу віднесе його королю. У зворотному напрямку, з Ленніру на Тір Мінеган, листи йшли довше, хоч і не набагато - гінці відвозили їх до Евраха й передавали сестрі Айліш вер Нів, а далі вже спрацьовувала миттєва відьомська пошта.
         - Сподіваюсь, - промовила Ейрін, - ти не забула привітати мого батька із заручинами?
         - Авжеж не забула, - відповіла Фіннела. - Я дуже рада за нього. Правду кажучи, не думала, що леді Блодвен погодиться. Хай скільки синів вона тепер народить, Лоґан все одно залишиться наступником престолу. Сама винна, що так довго комизилася. Шукала, бач, кращу пару.
         - А зрештою повернулося так, що мій батько і є найкращою парою, - зауважила Ейрін. - Це все через діда Амона, він підштовхнув леді Блодвен до такого рішення. Вона зрозуміла, що найкраще захистить Ферманах, якщо порідниться зі мною.
         Ейрінин дід по материній лінії, Амон аб Гован, герцоґ Рувінський, наймогутніший вельможа Тір на х-Ейдалу, останнім часом вів активні військові приготування, плануючи відкусити добрячий шмат Ферманаху і в цьому явно розраховував на підтримку своєї внучки-відьми. Проте Ейрін уже написала йому листа і попередила, що не дозволить використовувати її ім'я для виправдання нових завоювань. Вона взагалі не почувала особливої симпатії до своєї рувінської рідні, особливо до діда, який чверть століття тому влаштував на Інісойд Лаврадир криваву різанину і досі утримував владу над островами, жорстоко придушуючи найменші заворушення серед місцевих мешканців. У цьому брали участь і всі його сини, за винятком Ґордайна аб Амона, який відмежовувався від їхніх дій із суто практичних міркувань - він був одружений з дочкою ейдальського короля, тому мав усі шанси разом з нею посісти престол і не бажав плямувати свою репутацію в очах украй вимогливого в таких питаннях тестя...
         Впродовж наступної години дівчата розмовляли про різні дрібниці. Вірніше, говорила здебільшого Фіннела, а Ейрін переважно слухала її жваве базікання і лише час від часу вставляла свої коментарі, як це здавна повелося в їхніх стосунках.
         Згодом прийшла служниця, щоб прибрати в кімнаті. Фіннела явно збиралася нагримати на неї й прогнати, однак Ейрін цьому завадила, запропонувавши піти до Тах Ерахойду. Кузина радо погодилася - їй дуже подобалось у відьомському палаці, до того ж вона швидко заприязнилася з Гелед та Морін.
         Оскільки надворі було хоч і ясно, але холодно, Фіннела надягла довге, до колін, манто. Ейрін цілком вистачало й пелерини, яку носила від самого ранку. Власне, вона могла обійтися й без неї, проте розуміла, що за такої погоди виглядатиме недоречно в своїй кофтині.
         - А пам'ятаєш, як ти мені заздрила на Двар Кевандірі? - з усмішкою мовила Фіннела, коли вони спускалися сходами. - Бо тоді мусила загортатись у теплу пухнасту шубу, а я собі їхала в легкому пальті. Зате тепер ти можеш любісінько розгулювати голяка в найлютіший мороз.
         - Не дочекаєшся, - сказала Ейрін.
         На цей час сонце вже зависло над самим обрієм, а з півночі задув сильний вітер, і на шкільному подвір'ї дівчат стало вполовину менше, ніж годину тому. Зокрема, зникла й Ронвен, хоча ні на сходах, ні в коридорі фліґеля вони її не зустріли.
         - Ходить займатися до бібліотеки разом з новими подругами, - пояснила кузина. - І це на краще, бо мене дуже дратує її постійне бурмотіння. Як щось читає або пише, обов'язково мимрить собі під носа. А в усьому іншому Ронвен чудова сусідка.
         - Ще б пак! - серйозно кивнула Ейрін. - І сусідка, і покоївка.
         - Ну то й що? Гадаєш, я перша до цього додумалась? Та тут більшість шляхетних дівчат знаходять собі таких сусідок. Різниця тільки в тому, що Ронвен я привезла із собою.
         Коли вони йшли через подвір'я школярки, як і минулого разу, чемно кивали Ейрін. А одна з них, дівчина років вісімнадцяти, навіть наважилася привітатись:
         - Доброго вечора, леді Ейрін!
         У відповідь Ейрін теж побажала їй доброго вечора, а вже за шкільною брамою сказала Фіннелі:
         - Здається, я зустрічала її в Тах Ерахойді. Але не певна - зараз мої зусилля спрямовано на те, щоб запам'ятати всіх сестер.
         - Мабуть, таки зустрічала. Вона там частенько ошивається, особливо вечорами. - В кузининім голосі почулася неприхована зневага. - Це Айрен вер Гайлім з випускного класу, ніжна подружка Давнайг вер Ерліш.
         Ейрін ствердно кивнула.
         - Так, тепер згадала. Якось бачила їх разом у їдальні. - А трохи помовчавши, додала: - І не треба так відверто демонструвати свій осуд. Я знаю, ти не схвалюєш таких стосунків, і це твоє право. Але так само й Айрен має право на ці стосунки.
         - Я засуджую її зовсім не за це.
         - А за що?
         - Вона відверто хизується своєю особливою дружбою з Давнайг. А найдужче мене обурює те, що багато дівчат заздрять їй.
         - Ну й нехай, - байдуже мовила Ейрін. - Не збагну, що тут такого обурливого. Тобі вони теж заздрять, проте розуміють, що їм годі й мріяти про появу кузини-відьми. А от завести собі подругу серед відьом - цілком реально. І що ближча ця дружба, то більше вигоди має від неї чаклунка.
         Фіннела зітхнула.
         - Ти така практична, сестричко... аж до цинізму.
         На мосту через річку вони розминулися з Олвен вер Елінир. Не стишивши ходи, дівчина щось недбало буркнула у відповідь на Фіннелине привітання і, як уже повелося, геть-чисто проіґнорувала Ейрін. Вона не наважувалася задиратись до неї, тверезо оцінюючи реальне співвідношення сил, а просто вдавала, що не помічає її присутності. Не можна сказати, що Ейрін дуже раділа з такої ситуації, але втішала себе тим, що все могло бути набагато гірше. На щастя, Олвен виявилася досить поміркованою для свого віку і не провокувала відкритої конфронтації. Серед присутніх на Тір Мінегані відьом було ще з десяток таких, що не приховували свого неприязного ставлення до Ейрін, одначе при цьому поводилися стримано, без того надмірного завзяття, яке свого часу виказала Альса. А Ейрін у відповідь просто уникала їхнього товариства - що не складало великих труднощів, оскільки Івін подбала про те, щоб такі сестри не потрапили до списку її наставниць, а з усіма меншими, крім Олвен, у неї були загалом гарні стосунки.
         - Здається, йде до вашої школи, - здивовано мовила Ейрін, кинувши через плече швидкий погляд. - Невже має там подруг?.. Ні, не вірю!
         - І правильно, що не віриш, - підтвердила кузина. - Вона вважає себе надто величною, щоб товаришувати з такими недосконалими істотами, як чаклунки. Але до нас приходить реґулярно - і поводиться так пихато, мов королева серед своїх підданих. Більшість дівчат її не люблять, хоча не бракує й таких, що впадають коло неї, виконують усі її забаганки. А вона попихає ними, як тільки хоче, і переконана, що це нормально, бо всі чаклуни та чаклунки мусять служити відьмам. Навіть не служити, а прислужувати. Мабуть, у майстра Іґана був конфлікт саме з такими відьмами, як Олвен, і через них у нього склалася погана думка про всіх відьом.
         Ейрін заперечно похитала головою:
         - Там усе було складніше. Ішлося зовсім не про кепські манери конкретних сестер... і до речі, одну з них ми зустрічали в Тахріні, це Блодвен вер Дирін. Пам'ятаєш її?
         - Так, звичайно. Вона ще розпитувала про майстра Іґана; сказала, що якось зустрічалася з ним. Я й подумати не могла, що це було в Кованхарі. У мене склалося враження, що Блодвен почуває до нього симпатію.
         - Так і є. Можна не погоджуватися з поглядами опонента, але поважати його, як особистість. Скажімо, я переконана, що в тій суперечці майстер Іґан був геть неправий. Та це аж ніяк не означає, що моє ставлення до нього змінилося в гірший бік.
         Біля Тах Ерахойду вони зустріли Івін вер Шінед у товаристві трьох чаклунок. Двох із них Ейрін уже знала, вони були асистентками на її практичних заняттях, а третю, високу біляву жінку років тридцяти на вигляд, Івін відрекомендувала, як Ґлиніш вер Лейфар із державної скарбниці Тір Мінегану.
         Обмінявшись із Ейрін та Фіннелою кількома ввічливими фразами, всі три чаклунки подалися до північного крила палацу, а Івін пішла з дівчатами до південного і через кілька кроків сказала:
         - Можливо, Ейрін, тепер ти часто бачитимешся з Ґлиніш. Вона врешті дослухалася до моїх умовлянь і погодилася повернутись до своєї попередньої роботи.
         - Асистенткою? - здогадалась Ейрін.
         - Так. Ґлиніш одна з наймогутніших чаклунок, що їх я коли-небудь зустрічала. Надзвичайно вправна, просто віртуозна в чарах, ще школяркою творила справжні дива. Тринадцять років тому, відразу після школи, я взяла її до себе. Ми дуже плідно співпрацювали, розробили чимало комбінованих плетив, призначених для спільного застосування у парі відьма-чаклунка. Згодом я пропонувала їй поїхати зі мною в подорож по Абраду, але вона вирішила залишитись на Тір Мінегані й наступні п'ять років вивчала із сестрою Лін артефакти та релікти. А потім трапилося те нещастя з Ґвен... - Івін зітхнула. - Для всіх нас це стало важким ударом.
         - То Ґлиніш вер Лейфар до цього причетна? - запитала Фіннела.
         - Ні, жодним чином. Релікти відбирала особисто Лін, а Ґлиніш просто була присутня на тому іспиті. Вона й досі дорікає собі за те, що не помітила Ліниної помилки. А що вже казати про саму Лін, яка припустилася такого жахливого недбальства.
         Ейрін знала, що після того траґічного іспиту Лін вер Йордес склала з себе повноваження сестри-наставниці й вирушила в одну з морських експедицій, що їх реґулярно споряджало Сестринство. За останніми відомостями, її корабель перебував десь на протилежному боці земної кулі, поблизу великого острова, що аж кишів різними чудовиськами, породженими Ан Нувіном у стародавні часи.
         - Отож Ґлиніш вирішила покарати себе, - говорила далі Івін. - Відмовилася від занять наукою й пішла на адміністративну посаду. В своїх листах я переконувала її не робити цього, але вона була непохитна. Мабуть, і зараз не передумала б, якби не заманлива перспектива взяти участь у навчанні відьми з Первісною Іскрою.
         - Знову працюватиме з артефактами й реліктами? - припустила Ейрін.
         - Та ні, де там. Її жахає сама згадка про них. Повернеться до розробки комбінованих плетив, у неї на це справжній дар. Також допомагатиме мені під час наших занять, а ще самостійно викладатиме тобі теорію передбачень. Ґлиніш має й провидницький хист - хоч і слабкий, але цілком керований, що є великою рідкістю.
         - Це дуже добре, - сказала Ейрін. - Бо моє перше заняття з пророцтв було справжнім фіаско. Важко мати справу з провидицями, які самі плутаються в своїх передбаченнях.
         - А здебільшого вони такі, - зауважила Івін. - Тому ти мусиш звикати. Але для початку тобі й справді не завадить попрацювати з чаклункою, що вміє контролювати свій провидницький дар... До речі, сьогодні вранці я отримала звістку з Кованхара. Конфлікту довкола Пророцтва про Першу не буде, справу залагоджено.
         - І як?
         Ситуація з цим пророцтвом (вірніше, з його тлумаченням) хвилювала Ейрін, бо в ньому ж ішлося про неї. Минулого тижня в одному з кованхарських наукових видань було надруковано статтю Шимаса аб Нейвана, і тут-таки тамтешні чаклуни заповзялися звинувачувати відьом у намаганні привласнити чужі досягнення. Причому цього разу їхні претензії були цілком обґрунтовані.
         - Професор аб Нейван, - пояснила Івін, - написав до редакції 'Філософського вісника' листа, в якому стверджує, що Ріана витлумачила пророцтво незалежно від нього, але на місяць пізніше, вже після виявлення Первісної. Таким чином, він і сам нічого не втратив, і Ріані дав можливість зберегти обличчя.
         - Дуже шляхетно з його боку. Та чи погодиться з цим Ріана? Шайна впевнена, що вона до останку наполягатиме на своїй першості.
         - Шайна надто упереджена щодо неї. Насправді ж Ріана не лише амбітна, а й розсудлива, їй вистачило глузду погодитись на роль молодшого співавтора відкриття. Власне, це ж вона вчора ввечері надіслала професорового листа до Кованхара. А сьогодні сестра Їрвен передала його на кафедру пророцтв і яснобачення.
         - То професор аб Нейван досі з Ріаною? Вони разом пливуть на Ініс на н-Драйґ?
         - Виходить, що так.
         - Певно, теж захотів подивитися на драконячі кістки, - озвалась Фіннела.
         - Та мабуть, - невпевнено мовила Івін. - А можливо, за цією експедицією криється щось більше. Проста розважальна прогулянка на сім тисяч миль якось не узгоджується з усім тим, що я чула про Шимаса аб Нейвана. До такої подорожі його могло підштовхнути лише щось серйозне, надзвичайно важливе...

    Розділ IV
    Війна починається

         Люди на вулиці, ще здаля зачувши стукіт численних підков та вигуки ґвардійців, квапливо відходили на узбіччя, тож просуванню королівського загону нічого не заважало. Ну, хіба що слизька дорога - після вчорашньої короткої відлиги сьогодні вночі знову вдарив мороз, і вулиці Ханґована вкрила підступна ожеледиця. Втім, коні були звичні до таких умов, ще й мали на підковах гострі та міцні шипи, тому впевнено несли своїх вершників, а заразом робили добру справу для городян, розбиваючи копитами крижану шкарлупу на бруківці.
         Імар їхав на чолі семи десятків ґвардійців, разом з ґенералом Кайлемом аб Рорданом, капітаном королівської роти Ронаном аб Шіґиром, а також королівським слідчим Ґарваном аб Малахом, який опинився серед них ніби ненароком - просто потрапив Імарові на очі, і той наказав йому їхати з ним. Насправді ж Ґарван, зачувши про події в порту, сам підлаштував цю випадкову зустріч, звільнивши короля від необхідності спеціально викликати його. Ще минулого тижня Імар дав Елвен обіцянку не залишати Кайр Ґвалхал без неї, майстра Шовара або Ґарвана, і за наявних обставин саме Ґарванова присутність у його оточенні видавалася цілком лоґічною і не мала викликати ні найменшого подиву.
         Нарешті вулиця вихлюпнулася на припортову площу, вщерть заповнену людьми. Принаймні, так було з боку міста - а що ближче до набережної, то рідшав натовп. Попри свою допитливість і жагу до гострих відчуттів, ханґованці цінували власне життя, тому воліли триматися на безпечній відстані від озброєних чоловіків у червоних мундирах Конґреґації Святої Віри, що широким півколом оточили один з головних причалів. Їх було щонайменше півтори сотні, а то й усі дві.
         До причалу було пришвартовано великий трищогловий фреґат 'Ан Невеґлах', над яким майорів біло-блакитний прапор Королівського Флоту. Вздовж борту корабля вишикувалися вояки в темно-синіх бушлатах; вони тримали рушниці, скеровані в бік червономундирників. З відчинених гарматних люків зловісно визирали чорні чавунні дула, і Імар не мав жодного сумніву, що гармати заряджено й біля них чатують каноніри, готові за першою ж командою відкрити вогонь.
         А трохи далі по набережній стояло ще зо два десятки військових моряків - очевидно, з іншого корабля, що якраз перебував у порту. Досі вони не знали, як їм учинити - чи то піти геть, щоб не зв'язуватися з поборниками, чи все-таки підтримати своїх товаришів по службі. Поява колони вершників у зелених ґвардійських одностроях поклала край їхнім ваганням, а розгледівши серед новоприбулих короля з лордом-командувачем, вони відкинули останні сумніви й також націлили зброю на поборників.
         Ще на минулому тижні, того знаменного дня, двадцять четвертого гедрева, коли з'ясувалося, що під боком у Імара мешкає троє чаклунів, Ґарван, серед іншого, розповів йому про таємне розпорядження Священної Канцелярії посилити нагляд за ханґованським портом і негайно заарештувати Фергаса аб Ґвиртира, щойно той ступить на лахлінську землю. У відповідь Імар віддав флотові наказ зустрічати в морі всі торгівельні кораблі з Абраду, перехопити лейтенанта, коли він повертатиметься додому, і забезпечити йому надійний захист аж до прибуття до королівського палацу.
         Імар був певен, що це зупинить поборників, проте, як виявилося, переоцінив поміркованість Айвара аб Фердоха, чиє ображене самолюбство вимагало хоч невеликого реваншу за свою поразку в справі з відьмачими кузинами. Він відчайдушно прагнув відігратися - бодай на лейтенантові аб Ґвиртирі, який за королівським наказом забрав у нього дівчат і відвіз їх до відьом...
         - А цих покручів ще більше, ніж нам доповідали, - зауважив ґенерал аб Рордан. - Мабуть, встигли підтягти додаткові сили. Треба було взяти з собою всю роту.
         - Нічого, - сказав Імар. - Сподіваюсь, до сутички не дійде. А якщо впиратимуться, просто зачекаємо на підкріплення.
         Коли надійшла звістка про це протистояння, ґенерал негайно відрядив на східну околицю міста, де було дислоковано найближчий армійський полк, кур'єра з наказом якнайшвидше надіслати до порту два кінні взводи й роту піхотинців. Хоч на останніх Імар не дуже розраховував - і не лише тому, що вони мали прибути ще нескоро, а й через те, що, на відміну від ґвардії та гусарських полків, укомплектованих переважно зі шляхти, в піхоті служили головно вихідці з нижчих верств суспільства. Утім, і майже всі військові моряки, за винятком офіцерів, належали до простолюду, проте вони почували себе окремою кастою, їм був притаманний вільних дух морських просторів, де не знаходилося місця для поборників з їхніми трибуналами та вогнищами. Час від часу керівництво Конґреґації намагалося виправити цю прикру для себе ситуацію, призначало на військові кораблі своїх офіційних представників, але вони з підозрілою реґулярністю гинули від різних нещасних випадків. Та й таємні інформатори довго не жили - море їх швидко вбивало.
         При наближенні ґвардійського загону від поборників відокремилася ґрупа з десятка осіб і рушила назустріч. Серед них вирізнялося двоє офіцерів з високими ранґовими відзнаками. Їх обох Імар добре знав - один з них, старший за віком, але молодший за званням, перший центуріон Герлейґ аб Дуван, був начальником ханґованського порту (на Лахліні всі морські порти належали до юрисдикції поборників), а інший, леґат Мелан аб Торкіл, очолював комендатуру Ханґованського діоцезу Конґреґації Святої Віри. Це була найвища посада, яку міг обіймати поборник, не посвячений у духовний сан; а вже керівники всіх реґіональних діоцезів і члени Поборчої Ради, включно з верховним поборником, водночас були проповідниками.
         - Що тут коїться, панове? - владно мовив король, коли вони надійшли і вклонилися. - На яких підставах ви заблокували корабель Військово-Морських Сил?
         - Ми маємо ордер Священної Канцелярії, ваша величносте, - відповів Мелан аб Торкіл. - Нам наказано взяти під арешт Фергаса аб Ґвиртира, лейтенанта Королівської Ґвардії, й доправити його на допит до Палацу Святої Віри.
         - І за яким звинуваченням? - запитав Імар, хоча наперед знав відповідь.
         - У зв'язках з відьмами, государю. З надійного джерела нам стало відомо, що в Кередіґоні лейтенант аб Ґвиртир кілька разів зустрічався з тамтешньою відьмою, нечестивою Моркадес вер Ріґан, і мав з нею тривалі бесіди. Безумовно, під час них вона схилила його до служіння ворогові роду людського.
         Імарові аж дух захопило від такої нахабної брехні. Завдяки Ґарванові, він достеменно знав, що до вчорашнього дня поборники не мали жодної інформації про перебування Фергаса аб Ґвиртира в Дінас Ірвані, і лише напередодні надійшло перше донесення від шпигуна, який відплив із Ханґована на одному кораблі з ним. У його листі мовилося тільки про те, що вранці двадцятого гедрева вони прибули до кередіґонської столиці, лейтенант із дівчатами зупинився поснідати в припортовій корчмі, а аґентові поборників якраз випала нагода передати це повідомлення через одного ханґованського торговця, Едана аб Родейра, що саме вирушав на Лахлін. Схоже, Айвар аб Фердох збирався використати цього чоловіка, як свідка обвинувачення проти Фергаса аб Ґвиртира. Всі купці, що вели торгівлю з Абрадом, а тим більше їздили туди, були цілковито залежними від поборників і покірливо виконували всі їхні накази, бо в разі найменшого непослуху ризикували постати перед Трибуналом Святої Віри за цілою низкою звинувачень - від спроби перевезення товарів, виготовлених з допомогою чарів, до зв'язків з абрадськими чаклунами.
         - Дайте поглянути на ваш ордер, - зажадав король.
         - Прошу, государю, - сказав Мелан аб Торкіл, видобувши з-поза вилоги мундира сувій з цупкого сірого паперу.
         За Імаровим знаком Ґарван аб Малах спішився, підійшов до леґата, взяв у нього документ і передав королю. Імар розгорнув сувій, пробіг очима текст, а потім зірвав масивну воскову печатку з гербом Священної Канцелярії й жбурнув її під ноги своєму коню.
         - Цей ордер, леґате, - заговорив він, методично роздираючи аркуш на клапті, - не вартий і паперу, на якому написаний. Ви не маєте жодних конкретних фактів, лише голослівні твердження вашого так званого надійного джерела. А я не дозволю, щоб моїх офіцерів, людей з кришталево чистою репутацією, безмежно відданих Державі та Короні, тягли до катівні за першим-ліпшим наклепом з боку різних сумнівних осіб. Я вимагаю, щоб ви надали моєму слідчому, майстрові Ґарвану аб Малаху, можливість допитати вашого свідка. Певен, що він з'ясує всю правду.
         - Осмілюсь нагадати вашій величності, - обережно мовив Мелан аб Торкіл, - що злочини проти Святої Віри є виключною компетенцією Конґреґації. Тому закон...
         - А хіба я щось казав про віру? - урвав його Імар. - Ні, леґате, йдеться зовсім про інше. Я звинувачую вашого свідка в свідомому й зумисному оббріхуванні лейтенанта аб Ґвиртира! Може, він не розуміє цього, але водночас зводить наклеп і на мене - адже я сам надіслав лейтенанта до Кередіґону, він діяв там у чіткій відповідності з моїми інструкціями і від мого імені. Тому я вимагаю притягти вашого свідка до відповідальності за образу королівської величності. А це належить до компетенції Королівського Суду, і справу має вести спеціально уповноважений королівський слідчий.
         Було видно, що леґат розгубився. Верховний поборник явно не давав йому настанов, як поводитися при втручанні короля. Мабуть, лордові Айвару й на думку не спадало, що Імар може особисто прибути в порт. Хоча не виключено, що він, із властивої йому обережності, просто не наважився згадати про такий варіант розвитку подій, переклавши всю відповідальність за рішення на плечі свого підлеглого.
         Під час цієї суперечки перший центуріон Герлейґ аб Дуван і шестеро з семи рядових поборників, що супроводжували своє начальство, намагались дивитися куди завгодно, тільки не на короля. І лише сьомий, молодик років двадцяти, свердлив Імара сповненим люті поглядом. Поза сумнівом, він належав до тих знавіснілих фанатиків, для яких теперішній король Лахліну був уособленням найлихішого в світі зла, пекельним вилупком, що забрався на трон з єдиною метою - сплюндрувати благословенну лахлінську землю і штовхнути її доброчесний народ в обійми Китрайла...
         - Государю, - після короткої паузи озвався Мелан аб Торкіл, - закон однозначно стверджує, що злочини проти віри мають пріоритет перед усіма іншими злочинами - господарськими, кримінальними, державними...
         - Я цього не заперечую, - знову не дав йому договорити Імар. - Проте закон не надає Трибуналам Святої Віри повноважень розглядати злочини проти особи короля, бо це, як я вже зазначав, є компетенцією Королівського Суду. Взявшись вирішувати, бреше ваш свідок чи каже правду, ви тим самим перевищите свої повноваження. Мало того, це буде спробою узурпації королівської влади - а за такий злочин карають на смерть. Раджу вам, лорде Мелане, гарненько подумати над моїми словами. А поки думаєте, накажіть своїм людям звільнити для мене дорогу. Я хочу побувати на кораблі.
         Мелан аб Торкіл уже мав вигляд зацьковано звіра, однак уперто похитав головою:
         - Мені дуже прикро, ваша величносте, але я виконую наказ і не можу дозволити...
         - Та що ви верзете! - не стримавшись, гримнув Кайлем аб Рордан. - Як у вас язик повертається говорити таке своєму королю?! Ви ж зі шляхетного роду, леґате, а не якийсь вискочень, котрому в голові замакітрилося від влади. Так майте совість, майте честь і гідність, майте повагу до короля - першого шляхтича королівства, поставленого Дивом правити нашою країною.
         - Його не Див поставив, а Китрайл! - гнівно вигукнув молодий поборник, що весь цей час з ненавистю дивився на Імара, і рвучко скинув рушницю.
         Якби капітан аб Шіґир не кинувся вперед, то, можливо, все обійшлося б смертю цього навіженого юнака, а поборникам таки довелося б відступити. Згодом Ґарван розповів Імарові, що зреагував на ситуацію миттєво й захистив його невидимим, але надійним маґічним щитом, який безслідно поглинув би кулю, а в усіх присутніх склалося б враження, що вона просто пролетіла над головою короля.
         Проте Ронан аб Шіґир, ударивши шпорами коня, блискавично вирвався поперед щита і прийняв на себе призначену для Імара кулю. Далі Ґарванів захист уже не знадобився, бо за лічені секунди найближчі ґвардійці загородили собою короля від нових можливих пострілів. Тим часом інші вояки, побачивши, що командир їхньої роти сповзає додолу з кривавою плямою на грудях, без зайвих роздумів розстріляли всіх дев'ятьох поборників, що стояли перед ними, а потім скерували вогонь на тих, хто блокував причал.
         Це стало сиґналом для моряків як на облавку 'Ан Невеґлаха', так і на набережній, внаслідок чого поборники опинились у вкрай невигідному становищі під перехресним обстрілом з трьох боків. Крім того (про це Імар також дізнався згодом), Ґарван аб Малах насилав на них чари, під дією яких вони ще дужче нервували, не могли зосередитись і більше часу витрачали на перезарядження зброї.
         Зрештою поборники збагнули, що так їх усіх переб'ють, і прийняли єдино розумне (коли не рахувати відступу або капітуляції) рішення - кинулися в атаку на ґвардійців, справедливо розваживши, що тоді моряки будуть змушені припинити вогонь, бо інакше ризикуватимуть влучити в своїх.
         Як виявилося, капітан 'Ан Невеґлаха' ще на початку сутички передбачив такий маневр, тому завчасно наказав перекинути через борт спеціальні канати з вузлами. Щойно поборники рушили в рукопашну, моряки почали висаджуватися на берег і по трапу, і по цих канатах. Їхні товариші на набережній теж не гаяли часу і, вихопивши шаблі, кинулися слідом за ворогом.
         Ґвардійці відтіснили короля в самісінький тил. Імар не став опиратися, бо розумів, що вони дбають не лише про нього, а й про самих себе. Якщо зараз він загине, то принц Лаврайн, ставши новим королем, не забариться відрядити всіх уцілілих на шибеницю. Відтепер їхні життя були нерозривно пов'язані з ним...
         До того, як надбігли перші лави поборників, ґвардійці встигли розрядити в них ще по одному набою. Цей залп виявився особливо нищівним, бо його було зроблено зблизька, а на додачу Ґарван, скориставшись моментом, задіяв спотикальні чари, від яких чимало супротивників попадало, причому збоку це виглядало так, ніби вони просто перечепилися через убитих та поранених.
         Сутичка була коротка, але запекла та кривава. Ґвардійці стримали перший, найпотужніший натиск ворога, а потім наспіли моряки й затисли поборників у лещата. Серед синіх флотських бушлатів Імар мигцем помітив зелений ґвардійський однострій; це напевно був Фергас аб Ґвиртир, який просто не міг втратити таку слушну нагоду, щоб помститися поборникам. А Кайлем аб Рордан, либонь згадавши, як у молодості бився з піратами та бунтівниками, вправно орудував шаблею в самій гущі ворогів. Поблизу нього тримався Ґарван аб Малах - переконавшись, що наразі Імар перебуває в безпеці, він вирішив подбати про Елвениного батька.
         Коли на ногах залишилося менше трьох десятків поборників, єдиний уцілілий серед них офіцер наказав здаватися. Ґвардійці та моряки стали роззброювати бранців і надавати першу допомогу пораненим товаришам. Ґенерал аб Рордан перебрав на себе командування об'єднаним флотсько-ґвардійським загоном і негайно надіслав половину вояків у південну частину площі, звідки на них сунув натовп, підбурюваний якимсь проповідником. На щастя, йому не вдалося розпалити людей раніше, поки точилася битва; та й зараз натовп ще не досить завівся, тому вистачило попереджувального залпу над головами, щоб він розсіявся. Сам проповідник, попри свій фанатизм, виявився досить обачним і вирішив не спокушати долю, а чимдуж чкурнув геть, оскільки розумів, що інакше його повісять за бунт і непокору королівській владі.
         'Це кінець,' - приречено подумав Імар. - 'Кінець хисткого миру на Лахліні. Починається війна... Диве, допоможи мені... Допоможи всім нам!'
         До короля підійшов Фергас аб Ґвиртир, чиє вбрання було рясно заляпане темними бризками крові. Але не його крові - на ньому Імар не помітив жодної подряпини.
         - Ваша величносте...
         - Радий вас бачити, лейтенанте. Як ваші справи? Виконали моє доручення?
         - Так, государю. Дівчат передав капітанові двірської варти. З відьмою не зустрічався. Відбув на Лахлін уранці наступного дня.
         - Це добре... Хоч, мабуть, після останніх подій уже не має значення. Як я зрозумів, поборники намовили одного торговця дати проти вас свідчення. А їхній шпигун, коли повернеться, радо підтвердить його слова.
         - Він уже повернувся, - сказав лейтенант і кинув швидкий погляд у бік військового корабля. - Зараз сидить у трюмі в кайданах. Я його вирахував ще по дорозі до Кередіґону, дозволив йому весь день стежити за мною в Дінас Ірвані, а вчора, коли нас перестрів 'Ан Невеґлах', узяв цього покидька під арешт. Капітан аб Гальмар пропонував просто втопити його, але я подумав, що він може стати в пригоді.
         - І стане, - пожвавився Імар. - Ще б пак, стане... Майстре Ґарване! - покликав він королівського слідчого. - Ходіть-но сюди.
         Ґарван аб Малах, що під час їхньої розмови делікатно стояв осторонь, наблизився.
         - Прошу, государю?
         - Ви чули, що сказав лейтенант аб Ґвиртир про шпигуна?
         - Так, государю. Здається, я зрозумів ваш план. Тому доповідаю, що після нашої ранкової розмови я вирішив допитати купця Едана аб Родейра й надіслав по нього королівських приставів. Коли ми залишали палац, вони саме повернулися з ним.
         - От і чудово! Зведете його зі шпигуном і примусите розповісти всю правду. Якщо це він мав свідчити проти лейтенанта аб Ґвиртира, то лорд Айвар дуже пошкодує про свою хитромудру комбінацію. Вона йому ще боком вилізе.
         До них приєднався Кайлем аб Рордан у супроводі високого сорокарічного чоловіка в синьому офіцерському кітелі з відзнаками морського капітана. Ґенерал відрекомендував його, як Придера аб Гальмара, командира фреґата 'Ан Невеґлах'. Імар подякував капітанові за своєчасні та рішучі дії, а потім вислухав звіт про вбитих і поранених з обох боків.
         Моряків та ґвардійців загинуло сімнадцятеро, що було майже вшестеро менше за відповідні втрати у ворога. Ще з десяток мали серйозні поранення, решта потерпілих відбулися незначними ушкодженнями. Серед поборників важкопоранених було понад дві дюжини; а ще півсотні, включно з тими, що під кінець здалися, могли обійтись і без медичної допомоги.
         - Зберіть усіх, хто може ходити, в колону, - розпорядився Імар. - Доправимо їх до королівської в'язниці. Вони постануть перед судом за участь у бунті. У зв'язку із замахом на мою особу, я оголошую в Ханґовані військовий стан. Вас, капітане аб Гальмаре, призначаю тимчасовим комендантом порту з надзвичайними повноваженнями. Передовсім накажіть реквізувати кілька вільних підвод, щоб відвезти полеглих ґвардійців до Кайр Ґвалхалу, де їм віддадуть останні почесті. І простежте за тим, щоб усі поранені отримали належну медичну допомогу.
         - Слухаюсь, государю.
         - Судячи з того, що портова варта розбіглася, - вів далі король, - на неї покладатися не можна. Тим більше, що тутешні вартові звикли коритися поборникам. Краще буде відіслати їх додому... До речі, скільки у вас людей?
         Капітан не згаяв ні секунди, щоб відняти загиблих від загальної чисельності своєї команди. Вочевидь, він ще раніше все порахував.
         - Двісті шістнадцять бійців разом з канонірами. Можу запевнити вашу величність, що вони вміють стріляти не лише з гармат. А ще в порту стоїть корвет 'Шіннадан', розрахований на сто двадцять членів екіпажу. Правда, більшість із них, зокрема й капітан, мають вихідний, але десятки зо три залишилися. Власне, ви вже бачили їх у ділі - вони нам добре допомогли.
         - Тоді можете залучити і їх. Надзвичайні повноваження дають вам на це право. А невдовзі до порту прибуде сотня піхотинців і два взводи гусарів. Один з них надішлете слідом за нами, а інший, разом з усією піхотою, переходить під ваше командування. Тоді ви матимете досить людей, щоб забезпечити спокій та порядок на звіреній вам території.
         - Буде зроблено, государю!
         Відпустивши капітана, Імар звернувся до Фергаса аб Ґвиртира:
         - Лейтенанте, я покладаю на вас обов'язки командира королівської роти. Підготуйте загін до повернення в Кайр Ґвалхал. Ми вирушимо, щойно затриманих бунтівників буде зібрано для етапування.
         Відсалютувавши, новоспечений ротний командир пішов виконувати наказ. А Кайлем аб Рордан, повівши його поглядом, промовив:
         - Він ще замолодий для капітанського звання. Лише влітку став лейтенантом. Я б радив призначити капітаном Тейла аб Ерхара.
         Лейтенант аб Ерхар був заступником командира королівської роти і служив у ґвардії вже п'ятнадцять років. Ронан аб Шіґир, що навесні мав піти у відставку (шкода чоловіка, лише три місяці не дожив до пенсії), рекомендував його на своє місце.
         У відповідь на це зауваження Імар пильно подивився на ґенерала.
         - Лорде Кайлеме, я дуже ціную вашу прямоту й готовність застерегти мене від можливих помилок. Буду радий і далі дослухатися до ваших мудрих і зважених порад. Та цього разу я певен, що прийняв правильне рішення. Після сьогоднішніх подій мені буде мало однієї королівської роти. Повернувшись до палацу, я доручу ґенералові аб Ґораґу сформувати ще дві, об'єднавши їх у королівський полк, яким і командуватиме Тейл аб Ерхар - спершу в чині капітана, а згодом отримає й полковника.
         - О, це інша річ, - кивнув Кайлем аб Рордан. - Тоді я знімаю своє застереження. Керівництво досвідченого полкового командира компенсує молодість майбутнього капітана аб Ґвиртира, а свою цілковиту відданість він уже довів.
         - Радий, що ви схвалюєте мій план, ґенерале, - сказав Імар абсолютно серйозно. - Проте посиленої охорони потребує не лише Кайр Ґвалхал, а й увесь Ханґован. Причому військами, вірними Короні, які не піддадуться тискові з боку поборників.
         - Щодо цього не турбуйтеся, государю. Відколи ваш дід поставив мене на чолі Головного Штабу, я завжди дбав про те, щоб поблизу столиці дислокувалися полки з найнадійнішими офіцерами.
         - У вірності офіцерів я й сам не сумніваюся. Але більшість армії складають солдати - прості люди, змалку заморочені поборниками та проповідниками.
         - Жоден офіцер, по-справжньому вірний вам, не терпітиме під своєю орудою солдатів, що моляться на поборників і ладні повернути зброю проти короля, - впевнено відповів ґенерал аб Рордан. - Такі солдати небезпечні для самих офіцерів, бо тільки й чекають нагоди донести на них за перше ж необережне слово. Особисто я ніколи не панькався з цією наволоччю - ще замолоду, бувши лейтенантом, засвоїв, що найкращими ліками від зрадливості є зашморг на шиї. Інші мої товариші були делікатнішими, вигадували різні хитрі способи, як позбутися ненадійних підлеглих. І зазвичай таки позбувалися. А загалом, солдати дуже цінують свою службу, бо вона дозволяє їм вибратися зі злиднів, у яких народилися, й жити більш-менш по-людському. Вони розуміють, що платить за це не Конґреґація, а король, тому не стануть кусати руку, яка їх годує.
         - Сподіваюсь, ви маєте рацію, ґенерале. Дуже на це сподіваюсь.
         - Не сподівайтесь, а просто знайте, государю. Армія завжди служила і завжди служитиме королю.

         Вони саме збиралися вирушати, коли прибули два гусарські взводи, що їх ґенерал аб Рордан викликав зі східного передмістя. Імар коротко переговорив з обома лейтенантами, які були до краю обурені зухвалим убивством капітана аб Шіґира і щиро шкодували, що не встигли на з'ясування стосунків з поборниками. Вони рішуче запевнили, що для них не існує вищої влади за королівську, і мало не пересварилися між собою за право залишитися під командуванням нового коменданта, оскільки було очевидно, що поборники передовсім спробують повернути собі контроль над портом. Зрештою, Імар залишив їх обох, відібравши з кожного взводу по десятку гусарів, щоб зміцнити ґвардійський загін і посилити охорону полонених, серед яких був і затриманий Фергасом аб Ґвиртиром шпигун поборників.
         За цей час звістка про сутичку в порту вже встигла облетіти добру половину міста, і на всьому зворотному шляху на узбіччях вулиць, якими вони їхали, юрмилися городяни. Не чулося жодного вітального вигуку на адресу короля - як, утім, і прокльонів. Люди проводжали загін похмурими, стривоженими поглядами і, либонь, думали про те, яких лих завдасть їм це протистояння. Може, вони й були фанатично віддані своїй дурній Святій Вірі, але водночас не мали великих ілюзій щодо методів Конґреґації, тому дуже боялися, що поборники, не в змозі дотягтися до короля та його прибічників, відіграватимуться на простому народові...
         Ґенерал аб Рордан наполіг, щоб Імар їхав посередині колони, під пильним наглядом ґвардійців, а сам разом з Фергасом аб Ґвиртиром став на чолі загону. Проте невдовзі король покликав до себе лейтенанта й почав розпитувати його про подорож до Кередіґону.
         Фергас відповідав стисло, але змістовно, по-військовому чітко і ясно, та коли мова заходила про відьмачих кузин, ставав надзвичайно обережним, ретельно зважував кожне слово. Дуже скоро Імар збагнув, що він чогось недоговорює, і причиною такої потаємності, вочевидь, була присутність Ґарвана аб Малаха, який їхав поруч із ними.
         - Лейтенанте, - сказав тоді Імар. - Можете вільно говорити при майстрові Ґарвані. Я йому цілком довіряю - так само, як і вам.
         Після коротких вагань Фергас аб Ґвиртир ствердно кивнув:
         - Так, государю. Якщо ви довіряєте майстрові, то я тим більше не маю причин для недовіри. На кораблі дівчата, довідавшись, що їх везуть на Абрад, влаштували справжню істерику. Репетували, заливалися слізьми, благали повернути їх на берег, і всю ніч перед відплиттям я не спав, мусив стерегти їхню каюту, щоб вони не утнули якоїсь дурниці.
         - Бідолашні задурені діти, - зітхнув Імар. - Навіть смерть рідних нічого їх не навчила.
         - Вони не знали про вирок, государю. Поборники обіцяли, що помилують усіх за щиросерде зізнання й каяття, а в мене попервах просто язик не повертався сказати їм правду. Лише наступного ранку, коли ми вийшли в море... - Лейтенант трохи помовчав. - Мабуть, я повівся з ними надто жорстоко. Варто було підготувати їх, якось пом'якшити цей удар... але вони мене розлютили. Вихвалялися тим, що вберегли всю родину від вічного прокляття, завадивши батькам зрадити Святу Віру.
         Імар не зміг стримати стогін.
         - О ні! Цього бути не може...
         - На жаль, так і було, государю. Їхні батьки, отримавши небожевого листа, майже не вагалися. Визнали, що не мають іншого вибору, крім утечі на Абрад. Навіть виявили неабияку обачність, вирішили розповісти про все лише старшому синові, а всім меншим сказати, що їдуть погостювати до далеких родичів на Ініс Клиґан. Їхнього старшого саме не було в місті, він мав повернутися лише надвечір, тому батьки не знищили листа, а сховали його під підлогою. І все могло б скластися, якби цю розмову не підслухали Марвен і Ґрайне.
         - Вони побігли до поборників?
         - Атож. Були певні, що відьомські чари в листі заморочили батькам голови. Щиро хотіли їм допомогти.
         - Клята країна, нещасний народ, - пригнічено мовив король. - Народ, що цілком заслуговує на таку бузувірську владу... Майстре Ґарване, - глянув він на слідчого. - Ви ж мусили це знати. Чому не сказали мені?
         - Я сказав вам те, що вважав правдою, государю, - відповів Ґарван аб Малах, відкрито дивлячись йому в очі. - У матеріалах справи не було жодного слова про це, а всю заслугу у викритті 'відьомської змови' приписав собі старший поборник Дервеґського діоцезу. Як і ви, я був певен, що тітка та дядько Бренана аб Ґрифида самі принесли листа.
         - А виявилося, що їх зрадили власні доньки, - скрушно резюмував Імар. - Коли-небудь вони подорослішають, усвідомлять, що накоїли, і вжахнуться.
         - Вже усвідомили, - сказав Фергас. - І вжахнулися. Загалом, вони славні дівчатка, просто, як ви й говорили, задурені. Хоч і не такі задурені, аби й далі вважати, що вчинили правильно, прирікши на смерть усіх рідних.
         - І мабуть, - припустив Імар, - щоб полегшити почуття провини, стали звинувачувати кузена-відьмака. Мовляв, якби не його лист, усе було б добре.
         - Старша, Марвен, так і робила. А Ґрайне наступні два дні майже не розмовляла. І постійно плакала - тихо-тихесенько, але так гірко, що в мене аж серце розривалося... - Кілька секунд лейтенант вагався, та все ж продовжив: - Коли вони трохи вгамувались, я їм пояснив, що їхній двоюрідний брат нікому не бажав зла. Навпаки, намагався врятувати їх, і саме тому написав листа. Також я розповів про плани поборників улаштувати для нього пастку і про те, як ви ризикували, звільнивши їх від каторги... Я розумію, государю, що цим перевищив свої повноваження. Але мені видавалося правильним надіслати через дівчат сиґнал Бренанові аб Ґрифиду, що вас ніяк не можна звинувачувати в смерті його тітки та інших рідних. Навіть навпаки - він має бути вдячний вам за порятунок Марвен і Ґрайне.
         - Усе гаразд, лейтенанте, ви вчинили правильно. Якби я хотів приховати свою участь у цьому, то наказав би вам мовчати. Хоч це однаково нічого б не дало. Кередіґонський посол справно інформує свого короля про всі важливі події на Лахліні, а той, поза сумнівом, ділиться цією інформацією з відьмами. На жаль, наш посол у Кередіґоні підпорядковується поборникам і надсилає детальні звіти до Священної Канцелярії. Я ж отримую від нього лише коротенькі відписки. Цей негідник і досі не сподобився сповістити мене про появу на Абраді чоловіка-відьмака. А він, безумовно, знає про це. І вже давно.
         - Певна річ, государю, - підтвердив Фергас аб Ґвиртир. - Я пробув у палаці лише чверть години, але встиг почути, що відьми намірилися зробити Бренана аб Ґрифида королем Катерлаху. Теперішній уже на ладан дихає, протримається недовго, а після нього трон посяде відьмак.
         Імар роздратовано труснув головою.
         - Ні, це просто неподобство! Далі я терпіти не стану. Найближчими днями призначу нового посла, що звітуватиме лише переді мною. Кередіґонцям начхати на наші внутрішні процедури, вони зважатимуть лише на міждержавну угоду, в якій чітко прописано, що повноваження посла визначаються королівською вірчою грамотою. А лорд Айвар нехай хоч лусне... Майстре Ґарване, ми з вами вже вели про це мову. Досі я вважав, що справа не горить, але тепер обставини змінилися.
         - Слухаюсь, государю, - відповів королівський слідчий. - Я майже закінчив перевірку всіх кандидатур. Післязавтра надам вам детальний звіт.
         - Добре, чекатиму. - Імар знову перевів погляд на лейтенанта. - То про дівчат уже все?
         - Ні, залишилося ще одне, государю. Я навчив їх, що треба говорити про арешт сім'ї. Мовляв, батьки самі віддали поборникам листа. Може, це й неправильно, але... так буде краще. Гадаю, відьмак із розумінням поставився б до вчинку дівчат, бо сам виріс на Лахліні, проте абрадці вважали б їх чудовиськами. А вони й без того зазнали горя.
         - Я так і думав, - кивнув король. - Ну, гаразд, ми вже наближаємося до палацу. Гадаю, ґенерал більше не наполягатиме, щоб мене охороняли з усіх боків. Поїхали вперед.

         На площі перед Кайр Ґвалхалом їх зустрічала чи не половина двору. Більшість присутніх, як і городяни, були похмурі та стурбовані, але знайшлося й чимало таких, чиї погляди висловлювали схвалення - від обережного, старанно замаскованого, до відвертого й неприхованого.
         Ясна річ, тут була й Елвен з незвично блідим від хвилювання обличчям. Імар розумів, що їй хочеться негайно підбігти до них і про все розпитати, однак вона розуміла, що зараз не час і не місце для таких розмов.
         Біля підніжжя широких сходів, що вели до палацу, стояв, склавши на грудях руки, принц Лаврайн аб Броґан, довкола якого придворні утворили вільний простір - чи то з пошани, чи то зі страху, що король може подумати, ніби вони вони на його боці. Уже те, як він тримався, - його напружена поза, нервове потоптування правою ногою, трохи відкинута назад голова, яскравий рум'янець на щоках, - виразно свідчили, що він сердитий і, водночас, наляканий. А наблизившись, король відчув на собі й кузенів погляд - гнівний та осудливий.
         Імар вирішив, що за цих обставин краще просто іґнорувати Лаврайна, тому звернув трохи ліворуч і під'їхав до Дивліна аб Ґалховара, міністра права та справедливості. Кинувши поводи слузі, що мовби з-під землі вигулькнув перед ним, він зійшов з коня і сказав:
         - Добре, що ви тут, лорде Дивліне.
         - До послуг вашої величності, - вклонився старий урядовець.
         - Хто з міністрів зараз у палаці?
         - Усі, государю. Донедавна були відсутні лорд Фіннан і лорд Арнор, але й вони, отримавши звістку про замах на вашу величність, поквапилися...
         Дивлін аб Ґалховар не договорив, бо до них швидким кроком надійшов Лаврайн, що явно не збирався залишатися просто глядачем.
         - Невже це правда, брате? - заговорив він з демонстративним обуренням. - Невже ви...
         - Замовкни, Лаврайне! - жорстко урвав його король. - Ти обрав невдалий час, щоб засвідчити свою відданість Конґреґації. Зараз я не в настрої дискутувати з тобою. Забирайся геть. Негайно!
         - Ні, не заберусь! - уперся юний принц. - Я вимагаю пояснень, брате. Як ви сміли напасти на святих людей, котрі...
         Цього разу Імар не обмежився лише словами, а вхопив двоюрідного брата за барки й сильно труснув, мало не піднявши над землею, бо був на голову вищий за нього.
         - Питаєш, як я смію? - мовив він із холодною люттю в голосі. - Ти питаєш у короля, чи сміє він щось робити! Та ти взагалі думаєш, що верзеш? Гаразд якби ти був тупоголовим фанатиком, я б іще зрозумів тебе. Але ж ні - донедавна ти не відзначався особливою ревністю в реліґії, навіть нишком критикував свого батька за його завзяття і тоді був набагато щиріший, переконливіший, ніж зараз. То що ж з тобою сталося? Ти просто здурів - чи, може, націлився на корону? Краще б це було перше, бо за друге можеш легко позбутися голови. - Імар відпустив принца. - Ще раз тобі кажу: забирайся з моїх очей. Повторювати більше не буду.
         Ґенерал аб Рордан, який був рідним дядьком Лаврайна по материній лінії, визнав за доцільне приєднатися до розмови:
         - Прошу вас, племіннику, послухайтеся короля. Він наш єдиний государ, його слово для нас закон, а його вчинки не підлягають обговоренню. Не ганьбіть себе, не ганьбіть усіх нас, зверніть, поки не пізно, з кривої стежини, якою все життя ходив ваш дурний батько.
         Проте Лаврайн у своєму юнацькому максималізмі вирішив, що останнє слово конче має бути за ним. Проіґнорувавши дядькові слова і вдавши, ніби взагалі його не помітив, він грізно мовив:
         - Стережіться, брате, ви граєте з вогнем! Кожен, хто повстає проти Святої Віри, байдуже, король він чи жебрак, чинить тяжкий гріх в очах Дива і заслуговує на найсуворіше покарання.
         Імар зітхнув. Йому дуже не хотілося цього робити, але іншого вибору не було. Зараз він просто не мав права виказувати слабкість.
         - Лейтенанте аб Ґвиртире, - повернувся король до Фергаса, що вже спішився й стояв у нього за спиною, - заарештуйте лорда Лаврайна, відведіть... - він збирався сказати 'до двірської в'язниці', але останньої миті передумав, - ...на горішній поверх Вежі Елдиґар і виставте охорону. Якщо чинитиме опір, дозволяю застосувати силу.
         - Слухаюсь, государю, - відповів лейтенант із кам'яним, незворушним виразом обличчя. Він негайно підійшов до сторопілого від такого розвитку подій принца й поклав руку йому на плече. - Ваша високосте, прошу вас іти зі мною.
         - Ні! - вигукнув Лаврайн, відсахнувшись від лейтенанта. Мабуть, він злякався б менше, якби Імар наказав доправити його до в'язниці. Вежа Елдиґар, хоч і була набагато комфортніша за підземну буцеґарню, мала дуже лиху славу, особливо для принців. У різний час троє з них пробули її бранцями до самої смерті з волі своїх родичів-королів. - Ні!.. Брате, ви не можете цього зробити...
         - Можу, - сказав Імар. - І роблю. Ти відкрито й цілком свідомо став на бік людей, які виявили злісну непокору королівській владі, а на довершення вчинили на мене замах. Це державна зрада, Лаврайне. Раджу тобі зберегти гідність і не влаштовувати сцен. Просто піди з лейтенантом - бо інакше тебе потягнуть силоміць.
         Блідий, мов полотно, Лаврайн розкрив був рота, але нічого не сказав. Зате його очі палали лютим, хижим, несамовитим вогнем.
         - Ваша високосте, - повторив Фергас аб Ґвиртир, - прошу йти зі мною.
         Якусь мить здавалося, що принц таки наважиться на опір. Проте він стримався й коротко кивнув:
         - Так, лейтенанте. Ведіть мене.
         Коли вони пішли, Імар обвів принишклий натовп рішучим поглядом і голосно промовив:
         - Тим, хто поділяє думку лорда Лаврайна, я б радив негайно залишити палац. Більше я не терпітиму біля себе ні зрадників, ні їхніх посіпак. Годі вже! Терпець мені урвався. - Помітивши, що до нього наближається леді Ґвайр бан Броґан з благально простягненими руками й сльозами на очах, він стишив голос і майже лагідно сказав: - Тітонько, не просіть мене за Лаврайна, я все одно не зміню свого рішення. Краще переконайте старшого сина взятися за розум і припинити загравання з ворогами Корони. Я віддам розпорядження, щоб вам дозволили бачитися з ним у будь-який зручний для вас час. - Відтак повернувся до Дивліна аб Ґалховара. - Прошу вас якнайшвидше зібрати всіх міністрів у Малій Залі королівських покоїв. Ми маємо розглянути цілу низку невідкладних справ.
         - Буде виконано, государю.
         Імар став підніматися сходами до палацу. Люди перед ним шанобливо розступались і схилялися в уклонах. Слідом ішов Ґарван аб Малах, а Кайлем аб Рордан на хвильку затримався, щоб утішити сестру, після чого наздогнав короля.
         - А ви, ґенерале, - сказав йому Імар, - проведіть нараду Головного Штабу й розробіть план заходів на виконання мого наказу про запровадження в Ханґовані військового стану... Хоча ні. Передовсім надішліть розпорядження армійським та ґвардійським частинам висуватися до столиці, а конкретні завдання вони можуть отримати вже в дорозі. Скільки часу їм знадобиться, щоб узяти під контроль усе місто?
         - Щонайбільше до завтрашнього ранку. Я не передбачаю значного спротиву з боку поборників - вони кинули великі сили на придушення архарського бунту, а тих, що залишилися в Ханґовані, вистачить хіба на охорону Палацу Святої Віри. Зараз дуже вдалий час, щоб поставити цих вискочнів на місце.
         'Ні, невдалий,' - подумав Імар. - 'Це сталося надто рано. Ми лише розпочали підготовку. Та тут уже нічого не вдієш...'
         У вестибюлі палацу Імар відпустив ґенерала й надіслав Ґарвана аб Малаха по документи, що зберігалися в його таємній схованці, а сам, під охороною шести ґвардійців, рушив до своїх покоїв.
         Напівдорозі його нагнала Елвен. Вона не стала нічого говорити, просто взяла за руку й мовчки пішла поруч із ним. Від самої її присутності, від ніжного доторку м'якої та теплої долоні, Імар миттю заспокоївся, а майбутнє вже не здавалось йому таким непевним і похмурим. Разом із цією дівчиною він був непереможний - і не лише тому, що вона була могутньою чаклункою. Просто це була Елвен...
         Коли вони вдвох увійшли до королівського кабінету і камердинер зачинив за ними двері, Елвен рвучко пригорнулася до Імара, зарившись обличчям на його грудях.
         - Я так злякалася, коли почула про сутичку! А ви були ще далеко, і Ґарван не міг надіслати повідомлення, заспокоїти мене...
         - Як бачиш, з нами все гаразд, - промовив Імар, погладжуючи її шовковисте русяве волосся. - І зі мною, і з твоїм батьком, і з майстром Ґарваном. Чого не можна сказати про капітана аб Шіґира, який загинув замість мене... - Він з великою неохотою відсторонив від себе дівчину й підійшов до письмового столу. - Вибач, Елвен, мені треба підготуватися до зустрічі з міністрами.
         - Діятимеш за нашим планом? - запитала вона.
         - Так, - відповів Імар, улаштувавшись за столом. - Вірніше, за тією його частиною, яку вже можна реалізувати... Лише за невеликою частиною.
         - Це нічого, - переконано сказала Елвен. - Просто доведеться переглянути план, пристосувати його до нових обставин. І прискорити деякі події.
         - Не всі події можна прискорити, - зауважив Імар. - Архарське повстання мало добряче пошарпати поборників, деморалізувати їх, підірвати віру людей у їхню всемогутність... Хоч, правду кажучи, я від самого початку не дуже вірив, що вдасться вичекати аж до весни. Те, що сталося сьогодні, було закономірним і неминучим.
         Висунувши середню шухляду, Імар видобув звідти тонку теку, де зберігалися заготовки указів з кадрових рішень. Ще дід навчив його завжди тримати їх під рукою, щоб у разі потреби швидко здійснити перестановки в уряді. Залишалося тільки вписати ім'я чиновника та посаду, на яку його призначають або з якої звільняють.
         Він заповнив п'ять указів і розклав їх на столі. Елвен висушила чарами чорнила й розплавила внизу кожного аркуша по шматочку воску. Притискаючи до м'яких воскових кружалець печатку на своєму персні, Імар із заздрістю думав про те, що всі абрадські королі (і не лише королі, а й князі, і навіть пересічні лорди) пишуть чарівними перами без цих мазких чорнил і користуються маґічними печатками, що залишають відбиток усередині паперу.
         - От і все. Нарешті позбудуся зрадників у своєму уряді... Та чи всіх? Може майстер Ґарван когось пропустив?
         - Не турбуйся, решта чисті, - запевнила його Елвен. - Ґарван знає свою справу.
         - Дай Диве, щоб так і було... А він точно зможе й далі добувати інформацію? Коли поборники дізнаються, що нам відомо про їхні секрети, то ще пильніше охоронятимуть Священну Канцелярію.
         - Охорона не має значення. Ґарванові однаково, скільки...
         Елвен сторожко замовкла й підняла вгору вказівний палець, сиґналізуючи про те, що до дверей кабінету хтось наближається. Як виявилося, це був королівський секретар з доповіддю, що міністри вже зібралися в Малій Залі.
         - Дякую, майстре Леолане, - сказав Імар. - Тепер ви можете йти. Сьогоднішня нарада буде таємною, без помічників.
         Секретар уклонився й вийшов. Король не сумнівався, що він і сам, без додаткових указівок, подбає про те, щоб міністерські секретарі, які напевно прибули разом зі своїми начальниками, залишили збори. Леолан аб Дахайн був сумлінним і вправним службовцем; а крім того, як недавно довідався Імар, ще й відданим - він рішуче відмовився надавати поборникам інформацію про дії короля і не став вимагати за цей прояв вірності жодної винагороди, бо вважав, що просто виконує свій обов'язок.
         А буквально за хвилину з'явився Ґарван аб Малах із грубенькою текою в руках. Там були деякі документи, що їх Імар на минулому тижні наказав викрасти з архіву Священної Канцелярії. Певна річ, це був ризикований крок, але він вирішив, що ризик виправданий. Будь-якої миті поборники могли визнати ці документи небезпечними навіть для зберігання в архіві й знищити їх - а вони становили цінність лише в ориґіналі.
         Імар пропонував Елвен повернутися до себе, однак вона наполягла на тому, щоб піти разом з ними; мовляв, так Ґарванові буде менше клопоту, йому не доведеться відволікатися й стежити за тим, чи їх ніхто не підслуховує. Проте Імар розумів, що насправді їй просто кортить узяти участь у цих зборах і на власні очі побачити реакцію міністрів, коли король поведе їх у бюрократичний бій з Конґреґацією...
         Мала Зала призначалася для щоденних офіційних прийомів, а зустрічі з міністрами Імар зазвичай проводив у спеціальній залі для нарад в урядовому крилі. Але сьогодні, з огляду на обставини, він вирішив зібрати їх тут - зрештою, це засідання мало стати особливим, вирішальним у долі багатьох людей, а можливо, й цілої країни.
         Слуги виявили неабияку моторність і вже встигли притягти до зали довгого стола й розставили довкола нього м'які стільці. Проте жоден з урядовців не сидів, усі були на ногах - хтось нервово кружляв поблизу стола, не в змозі стримати хвилювання, а хтось, на зразок Дивліна аб Ґалховара, з удаваним спокоєм стояв біля свого місця.
         Увійшовши, Імар відповів на їхні привітання й гострим поглядом зміряв усіх дванадцятьох присутніх.
         - Лорде Шоґрине, лорде Малдвине, лорде Дорване, - промовив він крижаним тоном. - Прошу залишити приміщення. Вас звільнено.
         Міністр торгівлі та перший лорд скарбниці не потребували жодних пояснень. Уклонившись, обоє негайно подалися до виходу, а на їхніх обличчях було написано полегшення. Вочевидь, вони не наважувалися самі відмовитися від посад і цим розсердити Айвара аб Фердоха, що мав їх за своїх аґентів серед королівських міністрів, але водночас боялися й Імара, який на прикладі принца Лаврайна засвідчив, що більше не збирається терпіти зрадників у своєму оточенні.
         А от віце-канцлер Шоґрин аб Рогран не зрушив з місця і приголомшено втупився в короля, ніби не йняв віри почутому. Інші міністри також були здивовані цим рішенням, оскільки лорд Шоґрин завжди вважався одним з найвірніших людей короля і мав з поборниками напружені стосунки. Власне, цим він і заслужив посаду віце-канцлера, яку обіймав уже три роки.
         - Так, - підтвердив Імар, - мені відомо про вашу хитру гру. Я знаю, що ви завжди, від самого першого дня своєї роботи в уряді, працювали на поборників. Усі ці роки ви вдавали беззастережну вірність спершу моєму дідові, а потім і мені, хоча насправді служили Конґреґації. Для мене було великою прикрістю дізнатися про вашу підлу дводушність, попервах я навіть не хотів у це вірити. На жаль, місця для сумнівів не залишилося - докази проти вас неспростовні. Я не наказую взяти вас під варту, бо даю вам, як і кожному моєму підданому, можливість визначитися й прийняти правильне рішення. Якщо ви оберете службу законному королю, я прийму її від вас - та вже як від приватної особи. А ваша урядова служба сьогодні закінчилася. Це все, лорде Шоґрине. Хочете щось сказати?
         - Ні, государю, - хрипко відповів колишній віце-канцлер і на негнучих ногах, мов на дибах, залишив залу.
         Імар підійшов до стола і влаштувався в королівському кріслі.
         - Тепер прошу сідати, панове.
         Міністри зайняли місця праворуч та ліворуч нього, Елвен умостилася на стільці в кутку кімнати, а Ґарван аб Малах залишився стояти, тільки поклав на стіл свою теку.
         - Передовсім залагодимо формальності, - промовив Імар і передав три укази Фіннану аб Девґалу, лордові-наглядачеві державної печатки. - Завірте мої рішення про усунення з посад лордів Шоґрина, Малдвина й Дорвана.
         Позбавлений допомоги секретаря, лорд Фіннан мусив сам узяти тигель з печатним воском, розігріти його над вогнем і проставити на указах три печатки поруч із королівськими. Коли він упорався, Імар негайно передав йому четвертий указ.
         - Новим віце-канцлером я призначаю людину, в чиїй вірності, відданості та порядності не маю жодного сумніву. Мої вітання, лорде Дивліне.
         Дивлін аб Ґалховар підвівся і схилив сиву голову.
         - Дякую за високу честь, государю.
         - До завтра надайте мені рекомендації щодо міністра торгівлі та першого лорда скарбниці. А з вашим наступником на посаді міністра права та справедливості й головного королівського прокурора я вже визначився. - З цими словами король посунув убік Фіннана аб Девґала п'ятий указ, після чого глянув на Ґарвана аб Малаха. - Майстре Ґарване, ви чуєте таке звернення востаннє. Відповідно до вашої нової посади, ви отримуєте пожиттєвий неспадковий титул лорда. Прошу зайняти місце за цим столом, лорде Ґарване.
         Новоспечений лорд уклонився й сів поруч із Дивліном аб Ґалховаром - урядовцем, що свого часу посприяв його призначенню королівським слідчим.
         - Тепер залишається з'ясувати ситуацію з лордом-канцлером, - сказав Імар. - За законом цю посаду обіймає верховний поборник Святої Віри. Лише за виняткових обставин, у разі неспроможності верховного поборника здійснювати свої повноваження, лордом-канцлером тимчасово стає віце-канцлер. Однією з таких обставин є звинувачення в державній зраді. Я не стану посилатися на сьогоднішні події, оскільки слідство щодо них тільки розпочалося і поки не встановлено, чи існують вагомі докази про причетність до них лорда Айвара аб Фердоха. Проте є й інша справа, розслідування якої триває вже одинадцять днів. І хоч його ще не завершено, деякі висновки зробити можна. Лорде Ґарване, вам слово.
         Ґарван аб Малах підвівся й розкрив свою теку.
         - Панове міністри. Як вам усім відомо, вранці двадцять четвертого гедрева високородного лорда Броґана аб Лаврайна було знайдено мертвим у спальні його покоїв. Головний королівський медик, майстер Шовар аб Родрі, оголосив, що смерть настала внаслідок серцевого нападу, але згодом, у конфіденційний розмові з государем Імаром, зробив застереження, що цей напад міг бути викликаний не лише природними причинами, а й отрутою.
         Серед міністрів пробіг стриманий гомін. Розмови про Броґанову смерть не вщухали й досі, і тема можливого отруєння була доволі популярною. Серйозно в це мало хто вірив, але симпатики поборників не втрачали нагоди шпурнути камінець до королівського городу, а прихильники короля пошепки твердили, що верховний поборник дуже потерпав від інтриґ з боку Броґана, тож принцова смерть була для нього дуже вчасною.
         - Його величність, - вів далі Ґарван, - доручив мені провести з цього приводу таємне слідство. Мені й раніше було відомо, що лорд Айвар виказував глибоке незадоволення діяльністю лорда Броґана, тому я дав своєму аґентові в Священній Канцелярії завдання... - він зробив паузу, щоб його нові колеґи в повній мірі усвідомили щойно почуте, - дав йому завдання роздобути про це детальнішу інформацію. А вже наступного дня отримав повідомлення, що за особистим розпорядженням верховного поборника до підземного архіву Священної Канцелярії було відправлено всі документи, пов'язані з лордом Броґаном. Оскільки моя людина має доступ до архіву, я, за згодою його величності, віддав наказ вилучити ці документи, підмінивши їх чистими аркушами паперу такого ж розміру та кольору.
         Лорд Дивлін заінтриґовано глянув на розкриту теку.
         - То це вони?
         - Лише найважливіші з них, пане віце-канцлере. Ті, в яких ідеться про стеження за лордом Броґаном і про різні заходи, спрямовані на послаблення його впливу в середовищі поборників. Зрозуміло, що про вбивство ніде прямо не говориться, проте в останніх доповідних записках, адресованих верховному поборнику, проглядаються досить прозорі натяки на можливість найрадикальнішого вирішення цієї проблеми. Уже наявність самого наміру заподіяти шкоду життю, або здоров'ю, або честі та гідності члена королівської родини закон однозначно тлумачить, як злочин проти Держави та Корони. А в цих документах таких намірів не бракує.
         - І з боку лорда Айвара теж? - запитав Арнор аб Ґован, міністр земельних угідь та продовольства.
         - На більшості документів стоять власноручні резолюції верховного поборника. Отже, він знав їхній зміст, але не доповів про це королівському правосуддю, що робить його співучасником злочинних намірів підлеглих. Крім того, є кілька особистих розпоряджень лорда Айвара, кожне з яких окремо сформульовано надзвичайно зважено й обережно, однак у сукупності вони не залишають сумнівів, що верховний поборник зазіхав щонайменше на репутацію лорда Броґана.
         - Ми можемо подивитися ці документи? - озвався Ґліф аб Шілтах, міністр королівського двору.
         - Так, можете, - кивнув Імар. - Саме для цього я й наказав їх принести.
         Ґарван мовчки обійшов стіл і роздав кожному з міністрів по кілька аркушів. Вони уважно їх читали, похитували головами, кидали один на одного значущі погляди, а потім стали обмінюватися документами. Імар чекав із вдавано-байдужим виразом обличчя, хоч насправді мало не підстрибував від нетерплячки.
         Нарешті лорд Дивлін прокашлявся й мовив:
         - Лорде Ґарване, ви певні, що це не підробка? Ваш аґент надійна людина?
         - На обидва питання відповідь 'так', пане віце-канцлере, - твердо сказав Ґарван. - Людині, що роздобула ці папери, я довіряю, як самому собі. А справдешність роздобутих ним матеріалів підтверджено порівнянням з офіційними документами Священної Канцелярії, написаними тими ж особами.
         - Ну, тоді... - Дивлін аб Ґалховар трохи помовчав, добираючи слова. - Государю, на підставі самих цих документів не можна нікого звинуватити в причетності до вбивства лорда Броґана. Проте, як вірно зазначив лорд Ґарван, у діях і намірах Айвара аб Фердоха та низки високопосадовців Конґреґації наявні всі ознаки вчинення державного злочину.
         - Усі згодні з цим висновком? - запитав Імар.
         Решта міністрів схвально загули.
         - Ніхто не має заперечень?
         Мовчанка. Похитування головами.
         - Тоді, лорде Ґарване, я вповноважую вас, як міністра права та справедливості й головного королівського прокурора, висунути належні обвинувачення проти лорда Айвара аб Фердоха, верховного поборника Святої Віри, та інших причетних до справи осіб. А оскільки за таких обставин лорд Айвар не в змозі виконувати обов'язки лорда-канцлера, я покладаю їх на лорда Дивліна аб Ґалховара, віце-канцлера королівства.
         Лорд Дивлін знову підвівся.
         - Ваша величносте, я з відповідальністю приймаю це високе призначення і від цієї миті беруся до виконання покладених на мене обов'язків лорда-канцлера.
         Імар кивнув, дочекався, коли урядовець сяде, й заговорив:
         - Тепер ми можемо перейти до наради. Сьогоднішні події виразно засвідчили, що представники Конґреґації Святої Віри, спираючись на прогалини в законодавстві, перевищують свої повноваження, втручаються в компетенцію королівської влади і навіть злісно іґнорують законну волю короля. На жаль, це не поодинокі випадки, не рідкісні винятки, а ціла тенденція, яка вже давно набула загрозливого характеру. Далі з цим миритися не можна - і я більше не миритимусь.
         Він на хвилю замовк й обвів поглядом міністрів. Усі були його прибічниками. Якщо не друзями, то вже напевно ворогами його ворогів. А проте, Імар дуже хвилювався, бо зараз спалював за собою всі мости, перекривав собі шлях до можливого відступу...
         - Я маю намір докорінним чином реформувати систему державного управління, цілковито виключивши з неї поборників. Нехай собі займаються питаннями віри, для чого й було створено Конґреґацію. А державою повинен керувати король.

    Розділ V
    Лорд Фінвар аб Дайхі

         - Ти страшна авантюристка, Шайно, - пошепки мовила Шаннон, сторожко вдивляючись у темряву нічного провулку. - Просто не збагну, навіщо я попхалася за тобою.
         Вона могла й не шепотіти, оскільки їх обох огортало глушильне плетиво, яке не пропустило б навіть найгучнішого крику. Та й її пильність була зайвою - бо відьомське чуття раніше за будь-який зір попередило б про присутність поблизу людей.
         - Мабуть, за старою звичкою, - припустила Шайна. - На Тір Мінегані ти знай поривалась опікати мене. А я від цього аж сатаніла. Мені не потрібна була твоя опіка, я хотіла рівноправної дружби. Ти ж відмовлялася визнавати мене рівною.
         - І через те ти постійно задиралась до мене.
         - Та хіба лише до тебе! Я діставала всіх старших дівчат. А особливо - Ріану з Давнайг, цю солодку парочку. Тобі ж перепадали якісь рештки.
         Провулок закінчився високим кам'яним муром, що огороджував столичну резиденцію Фінвара аб Дайхі. На відміну від ґрафів, які нарівні з королем вважалися співвласниками Рінанхару і мали там розкішні покої для себе та своїх придворних, решта катерлахських вельмож були в палаці лише гостями, тому ті з них, хто міг собі це дозволити, тримали в Тахріні окремі будинки. Найбільшим з них був дім лорда Фінвара - чи навіть не дім, а радше невеликий палац, до того ж розташований у самісінькому середмісті, неподалік Рінанхару. Його було зведено ще за часів лорда Туахала, Фінварового діда, який за шалені гроші придбав колишню міську ратушу разом з прилеглими спорудами і просто наказав усе знести, щоб на чистому місці поставити велику п'ятиповерхову будівлю у формі підкови. Його син, Дайхі аб Туахал, остаточно перебрався з родиною до Тахріна і вже звідси керував своїми численними копальнями, шахтами та каменярнями. Відтоді представники старшої гілки роду О'Міхертах стали столичними мешканцями. Утім, ні лорд Дайхі, ні лорд Фінвар не наважувалися балотуватись до Ради Лордів від Королівської Області, бо були не надто популярними серед тахрінської шляхти, тому й далі обиралися від Князівства Фиршам, де мали найбільші земельні володіння.
         У стіні були оббиті залізом дубові ворота, що вели на задній двір садиби. Вдень ними користалася прислуга, щоб не муляти панських очей біля парадного входу; сюди ж приїздили підводи з харчами, дровами, вугіллям та іншими потрібними для господарства припасами. На ніч ворота замикались, а на додачу їх було захищено потужними охоронними чарами, покликаними вбезпечити хазяйське добро від зазіхання злодіїв.
         У будці за воротами спав сторож. Прицілившись, Шайна наслала на нього сонні чари, щоб він, бува, не прокинувся передчасно, і без найменших вагань підійшла до самісіньких воріт. Шаннон не відставала від неї ні на крок, але при цьому нервово роззиралася довкола.
         - Ти ще можеш передумати, - сказала їй Шайна. - Це останній шанс. Якщо не впевнена, краще повертайся до Рінанхару.
         - Я й справді не впевнена, - відповіла Шаннон. - Але не передумаю. Все одно мені перепаде від Брігід за те, що я знала про твій намір і не спинила тебе.
         - Цей арґумент я вже чула, - зауважила Шайна, вивчаючи охоронні чари на воротах. - А Фінвар має на службі гарного чаклуна. Дуже вишукане плетиво... хоч і не ідеальне.
         Вона не стала розплітати чари, а просто схитрувала, перевівши їхній внутрішній годинник на сьому ранку. В денний час маґічна охорона припиняла свою дію, а із залізним засувом Шайна впоралася завиграшки.
         - От і все, - промовила вона, відчиняючи у воротах хвіртку. - Ну то що, йдеш зі мною?
         Шаннон зітхнула і знизала плечима.
         - А де ж я подінуся...
         Накинувши на себе чари невидимості, вони проминули огорнений нічною пітьмою задній двір з господарчими будівлями і вийшли на внутрішній, посеред якого стояла велика кругла клумба. У теплу пору року вона тішила хазяїв та їхніх гостей рідкісними квітами, завезеними з Півдня, а зараз була порожня - з настанням холодів тутешній садівник дбайливо повикопував усі рослини й переніс їх на зиму до теплиці.
         Шайна зупинилася біля клумби й обвела поглядом будинок, що оточував двір з трьох боків. Її нітрохи не турбувало, що хтось із домашніх міг не спати і саме цієї миті дивитись у вікно. Відьомські чари невидимості не були абсолютними, але вночі працювали безвідмовно. Певна річ, вони б не обдурили чаклуна, проте Шайна знала, що Ейндрид аб Донхаг, який працював на лорда Фінвара, завжди ночував у себе вдома, засвідчуючи цим, що в жодному разі не належить до прислуги.
         У внутрішній двір вело п'ятеро дверей, що мали маґічний захист. Так само було захищено й усі вікна на першому поверсі, а вище тяглися сиґнальні плетива, які негайно здійняли б тривогу при спробі злодіїв приставити до стіни драбину.
         Повний захист вимикався о шостій ранку. Однак і після цього чари не припиняли своєї дії: вони працювали цілодобово, запам'ятовуючи кожного, хто заходив до будинку або виходив з нього. Тож майстер Ейндрид не дарма брав за свою роботу високу платню.
         - Тільки не кажи, що я не попереджала, - озвалася Шаннон. - Фінвар схиблений на безпеці не менше за покійного Енгаса. Заблокувати сиґналізацію не проблема, але сліди нашого втручання залишаться, і чаклун неодмінно їх виявить. З таким самим успіхом ми могли б наскочити посеред білого дня і влаштувати прилюдний обшук. А це ж зовсім не годиться. Я взагалі сумніваюся, що ми знайдемо бодай якісь докази проти Фінвара, зате напевно дамо йому привід звинуватити нас у переслідуваннях. І тим самим зробимо ведмежу послугу твоєму братові. Брігід просто оскаженіє.
         Шайна кивнула:
         - Оце й відповідь на твоє питання, чому ти попхалася за мною. Щоб стримати мене, вберегти від помилок. Але повір, я не збираюся шкодити Бренанові й сердити Брігід. Якщо не вдасться обдурити чари, я відступлю... Хоча це малоймовірно, - додала, помітивши в захисті слабину. - Не буває бездоганних чарів - ні відьомських, ні чаклунських.
         Вона обійшла клумбу й наблизилася до дверей посередині правого крила. Обережно, але впевнено розсунула плетиво біля замка й дісталася до вузла, що поєднував тринадцять маґічних ниток. Одна з них, фіолетового кольору, була зв'язана трохи недбало, і її кінчик визирав назовні.
         - А ось і шпарина, через яку ми прослизнемо. Чаклунам важко даються фіолетові чари, з ними вони часто припускаються помилок і навіть не помічають їх. Цим просто гріх не скористатися.
         Через вільний кінчик нитки Шайна стала потроху відбирати енерґію. Захист на дверях слабшав, бо йому бракувало живлення для повноцінної роботи, а сусідні плетива не встигали компенсувати нестачу. І при цьому вони не виявляли жодних ознак зовнішнього втручання, тому не здіймали тривоги.
         Нарешті рівень енерґії впав до критичної межі, і на якусь хвилину двері залишилися без сиґналізації та стеження. Цього часу Шайні цілком вистачило, щоб відімкнути механічний замок і ввійти разом з Шаннон до будинку. Потім живлення захисних чарів поновилось, і вони продовжили функціонувати, ніби нічого й не сталося.
         Перше, що привернуло тут Шайнину увагу, була додаткова маґічна сиґналізація, що мала спрацювати при проникненні до помешкання через Тиндаяр. Власне, цього й слід було очікувати: коли стало відомо, що в боротьбу за корону втрутились чорні чаклуни, чимало катерлахських вельмож, а передовсім претенденти на престол, мерщій подбали про те, щоб убезпечити себе від загрози з підземного світу. По всьому Рінанхару, зокрема й у Цитаделі Високих Лордів, уже тиждень діяли такі самі чари, тільки потужніші й набагато надійніші, відьомського виконання. А сестри Блодвен, Альса і Дорвен останні півтора тижні працювали над виготовленням дерайтирів - блокувальних артефактів, що забезпечували повний захист від можливого вторгнення з Тиндаяру. Шайна по змозі брала участь у їхній роботі, хоч, правда, користі від неї було, як кіт наплакав. Тут більше важила не маґічна сила, а досвід, знання та вміння, що приходили лише через багато десятиліть відьомського життя.
         - От бачиш, - сказала Шаннон знов-таки пошепки, хоча глушильне плетиво довкола них і досі діяло. - Фінвар теж захищається. Якби він змовився з чорними...
         - То повівся б так само, - переконано мовила Шайна. - Вчинити інакше було б украй необачно з його боку. Все одно, що відкрито оголосити про свою причетність до змови. А тепер показуй дорогу.
         За два роки перебування в Тахріні Шаннон неодноразово отримувала запрошення на різні прийоми та бенкети в домі Фінвара аб Дайхі, тому непогано орієнтувалася тут. Щоправда, не в правому крилі, де мешкали переважно слуги та бідні родичі; але вона принаймні мала уявлення, куди йти, щоб не надто довго блукати в лабіринтах численних коридорів та сходів.
         Доро́гою Шайна про всяк випадок насилала на всі зустрічні двері чари, що на короткий час блокували їх. Отож у разі, коли хтось дуже недоречно прокинеться й надумає вийти з кімнати, то згає секунд десять-п'ятнадцять на мороку з дверима, давши можливість непроханим гостям сховатися.
         Утім, така пересторога виявилася зайвою. Не зустрівши нікого на своєму шляху, вони без будь-яких пригод дісталися до господаревих покоїв на четвертому поверсі протилежного крила й увійшли до темної приймальні, що межувала з робочим кабінетом лорда Фінвара.
         Шайна залишила Шаннон стерегти вхід, а сама рушила до дверей кабінету, щоб зблизька вивчити їхній захист. Та на півдорозі раптом завмерла й мало не скрикнула з несподіванки, відчувши по той бік щільного плетива чарів ретельно замасковану присутність людини. І не звичайної людини - а відьми...
         Таємнича сестра миттю збагнула, що її викрили, тому не стала далі ховатися. Швидко і вправно, бо робила це вже вдруге, деактивувала захисні чари й розчинила двері. Шайні не довелося напружувати маґічний зір, щоб роздивитись у темряві її обличчя. Вона ще до того впізнала індивідуальні характеристики Іскри Брігід вер Камрон.
         Брігід мовчки махнула рукою, запрошуючи Шайну та Шаннон, що стояла з роззявленим від подиву ротом, увійти до кабінету. Потім зачинила двері, розкинула довкола глушильне плетиво, поставила на вікна затемнення і ввімкнула світло.
         - Так, так, так, - повільно мовила вона, змірявши Шайну гострим поглядом. - Бачу, ти не стерпіла. Ще й Шаннон із собою притягла. Хіба я вчора неясно висловилася? Хіба не заборонила наближатись до Фінвара?
         - А сама прийшла...
         - Бо знала, що ти не послухаєшся. Тому й вирішила влаштувати обшук, а на ранок розповісти про його результати. Але тобі забракло витримки перечекати й одну ніч. Мораґ про тебе правду казала - як западе щось у голову, то не вгамуєшся, поки не вчиниш по-своєму. Невже ти справді вважаєш Фінвара таким йолопом? Якщо він і змовився з чорними, то зробив це в усній формі, не підписуючи жодних паперів. І поготів не став би тримати докази проти себе в своєму ж власному кабінеті.
         - Однак перевірити не завадить, - наполягала Шайна. - Часом і наймудріші люди можуть утнути якусь дурницю.
         Брігід стиха зітхнула.
         - Гаразд, перевіримо. Я вже почала обшукувати шухляди стола, а ви беріться до полиць. Ту шафу з документами не чіпайте, бо неодмінно щось наплутаєте. Я сама її огляну.
         Обшук кабінету тривав майже годину і ніяких результатів не приніс. Певна річ, Шайна й не сподівалася знайти кабальну угоду, підписану Фінваровою кров'ю, але розраховувала виявити серед його документів та листів бодай найменший натяк, що вказував би на зв'язок з професором аб Мередидом або іншими чорними чаклунами. Та все марно - нічого такого тут не було.
         А Брігід, знайомлячись із паперами, дедалі дужче супилася. Шайна гадала, що вона сердиться на неї за зіпсовану ніч, і вже готувалась отримати добрячого прочухана після повернення до Рінанхару. Тому була неабияк здивована, коли Брігід, дбайливо повернувши останню теку до шафи з документами, сказала:
         - Мушу визнати, Шайно, ти мала рацію. Це зовсім не означає, що я схвалюю твою самодіяльність і відмовлюсь від наміру покарати тебе за непослух. Але твоя ідея про обшук була слушною.
         - Ти щось знайшла? - пожвавішала Шаннон, яка раніше за Шайну впоралася зі своїми полицями і вже хвилин десять зі знудженим виглядом сиділа в кріслі, знічев'я гортаючи якусь книжку. - Щось важливе?
         - Загалом, так. Схоже, за останні два тижні Фінвар не позбувся жодного документа.
         - І що тут такого?
         - Це дуже підозріло. Ти ніколи не займалася канцелярською роботою, тому не уявляєш, скільки накопичується папірців-одноденок, які сьогодні потрібні, а вже завтра нічого не варті. Як правило, їх негайно знищують, щоб у морі непотребу не загубилися справді важливі документи. Лише зрідка знаходяться самозакохані телепні, які переконані, що кожен розчерк їхнього пера становить велику цінність для історії, але Фінвар аб Дайхі до них не належить. Донедавна він вів документацію дуже акуратно й раціонально, а пів місяця тому раптово змінив свої звички.
         - Саме тоді загострилась Енгасова хвороба, - зауважила Шаннон. - Можливо, Фінвар вирішив, що тепер усі його папери цінні для історії, бо він стане королем.
         - Не думаю. У мене склалося враження, що Фінвар почав боятися обшуку, тому й припинив викидати непотрібні документи. Мовляв, погляньте, мені нема чого приховувати, я веду свої справи відкрито. Гадаю, він робить це несвідомо, бо якби задумався, то збагнув би, що його поведінка вкрай підозріла.
         - І коли саме це почалося? - поцікавилася Шайна.
         - Точну дату важко назвати, але напевно до того, як професор аб Мередид спробував викрасти дівчат.
         - Тоді виходить, що Фінвар знав про його плани.
         - Так, міг знати. Цілком міг... - Брігід у задумі пригладила своє коротке каштанове волосся. - Треба сказати, Шайно, що твоя безоглядність дуже заразлива. Зараз мене пориває утнути одну дурницю, про яку згодом я ще пошкодую... Хоч, може, й ні... - Вона знову замовкла, а потім рішуче труснула головою. - Та ну його до Китрайла! Спробувати варто. На жаль для моєї обачності, Фінвар сьогодні спить сам, без дружини.
         - Ти й це перевіряла? - запитала Шаннон, підвівшись із крісла.
         - Атож. І наслала на нього, на членів його родини та всіх їхніх наближених міцний сон. Бачу, вам це й на думку не спадало. - Брігід відійшла від шафи й стала посеред кімнати. - Залишати вас без нагляду небезпечно, тому підете зі мною. Тільки будете мовчати. Ні слова, ні півслова, зрозуміло?
         - Так, - відповіла за обох Шайна. - А що ти задумала?
         - Зараз побачиш.
         Із цими словами Брігід оповила себе надзвичайно складним плетивом ілюзії, яким досконало володіли лише лічені відьми в Сестринстві. Шайна поки не могла опанувати його в повній мірі, бо воно потребувало не лише знань, сили та майстерності, а й чималого досвіду.
         Під дією цих чарів зовнішність Брігід радикально змінилася - замість невисокої тендітної жінки в синій сукні перед дівчатами постав на третину вищий за неї чоловік міцної статури в зеленому камзолі зі срібним шитвом, коричневих штанах, високих шкіряних чоботях і крислатому капелюсі, з-під якого вибивалося жорстке темне волосся.
         - А тепер ваша черга, - промовив він густим басом.
         У його голосі, міміці та жестах не відчувалося нічого штучного, неправдоподібного, карикатурного, все було природним, до незмоги переконливим. Саме в цьому й полягала найбільша складність цих чарів - зробити так, щоб ілюзорна подоба була схожа не на опудало, не на маріонетку, яку смикають за нитки, а на живу, справдешню людину, з відповідною до її зовнішності поведінкою. Самого лише вміння прикидатися було замало; навіть найвидатніший акторський хист не допоміг би Брігід рухатися так, ніби вона була семи футів заввишки й важила понад двісті фунтів.
         Чари огорнули Шайну, а потім і Шаннон. Остання перетворилася на низенького голомозого дідугана з гачкуватим носом, блідим зморшкуватим обличчям і близько посадженими блякло-сірими очима. Через відсутність у кабінеті дзеркала Шайна не могла скласти цілісного враження про свою ілюзорну подобу, оскільки бачила її лише зсередини, мов примарну напівпрозору оболонку довкола власного тіла. На відміну від Шаннон, що отримала подобу на свій зріст і схожої комплекції, Шайнина ілюзія зображала чоловіка, на голову вищого за неї й мало не вдвічі ширшого в плечах. Схоже, Брігід таки довіряла їй і нітрохи не сумнівалася в її спроможності впоратися з такою подобою. Чари чарами, але потрібна й чимала зосередженість, щоб керувати руками та ногами, значно більшими та довшими за твої власні.
         - Але ж і пика в тебе! - скрипучим голосом, таким не схожим на її мелодійне контральто, промовила Шаннон, спрямувавши погляд над Шайниною головою. - Чистий тобі розбійник з великої дороги.
         - Ми чорні чаклуни, - сказала Брігід. - Вирішили завітати до лорда Фінвара в гості. Ваша роль проста - стояти обабіч мене й ні пари з вуст. Говоритиму лише я.
         Вони вийшли з кабінету, Брігід поновила дію захисних чарів і повела дівчат углиб покоїв. Проминувши низку кімнат, вони зупинилися перед широкими двостулковими дверима, за якими Шайна відчула присутність людини, що спала глибоким, міцним сном.
         Брігід згаяла лише якусь хвилину, щоб деактивувати захист на дверях, після чого всі троє відьом увійшли до просторої, тьмяно освітленої нічним світильником спальні, посеред якої стояло широченне ліжко з балдахіном. У ліжку, розпроставшись горілиць і розкинувши в боки руки, спав гладкий, чи радше навіть жирнючий, чоловік років під сорок, чиє потрійне підборіддя аж ходором заходило від гучного хропіння. Тож і не дивно, що Фінварова дружина воліла ночувати окремо від нього.
         Дивлячись на Фінвара аб Дайхі, Шайна мимохідь подумала, що якби в Раді Лордів сиділи жінки, він мав би дуже малі шанси здобути корону. Але не тому, що більшість жінок надають великого значення зовнішності, просто вони в певному сенсі практичніші за чоловіків і, безперечно, зважили б на те, що король є уособленням держави й символом країни, а отже, не варто садовити на трон людину, яка скидається на вгодованого кабана, коли серед гідних та впливових претендентів можна знайти когось набагато привабливішого. Скажімо, Бренана. Або ж Авлайда аб Калваха, який, попри свої шістдесят, має струнку поставу і майже незаймане зморшками обличчя, відзначене суворою чоловічою красою, а пишне вогняно-руде волосся, лише трохи припорошене сивиною, робить його схожим на старого, але ще дужого, повного сил лева...
         Зачинивши двері, Брігід підійшла до ліжка з правого боку й нагадала своїм супутницям:
         - Ви мовчите, ясно? Нічого не кажіть, нічого не робіть, просто дивіться на нього з-під лоба.
         Вона створила початкове плетиво чарів забуття, позначивши мить, від якої можна буде стерти Фінварові спогади про подальші події, а відтак наслала чари пробудження.
         Хропіння нараз урвалося. Фінвар аб Дайхі загомзався в ліжку, розплющив очі й утупився мутним поглядом у непроханих гостей. Кілька секунд бездумно дивився на них, аж нарешті в його очах з'явилося розуміння, і він з несподіваною для своїх ґабаритів спритністю схопився й сів у ліжку.
         - Хто ви? - запитав грізно і водночас налякано. - Що вам треба?
         Його рука потяглася до різьбленого стовпчика в кутку ліжка і рвучко смикнула за позолочену шворку, що призначалася для виклику слуг. Проте дзвінок не пролунав, а шворка просто обірвалася.
         Брігід - точніше, керована нею ілюзорна подоба кремезного здорованя - похитала головою:
         - Все марно, лорде Фінваре. Ми подбали, щоб нас ніхто не турбував. І в будь-якому разі, ні слуги, ні охоронці вам не зарадять. А нам нітрохи не зашкодять, навіть якщо позбігаються з усього дому й оточать цю кімнату. Ми просто щезнемо без сліду, провалимося в Тиндаяр. - На ці слова здоровань хижо вишкірився. - Вам слід найняти на службу вправнішого чаклуна. Сиґналізація майстра Ендрида нічого не варта.
         Фінвар аб Дайхі судомно глитнув.
         - То ви прийшли вбити мене?
         Загалом, ці слова були лоґічними - чого ж іще міг чекати претендент на катерлахський престол від трьох чорних чаклунів, що заявились до нього в спальню посеред ночі. Проте Шайну дуже насторожив Фінварів тон. Він говорив зовсім не як невинна людина, в його голосі виразно вчувалося каяття, чи радше досада за якийсь свій учинок, що призвів до такої прикрої ситуації.
         Це не пройшло повз увагу Брігід. Згодом вона розповіла, що мала інший план розмови, але змінила свої наміри й вирішила діяти прямолінійніше.
         - Поки про вбивство не йдеться, - сказала вона. - А далі все залежатиме від того, як ви будете виконувати свою частину нашої угоди.
         Вудочку було закинуто майже наосліп, і якби не чари забуття, Брігід не наважилася б на такий ризик. Проте удар виявився влучним. Фінвар потрапив на гачок і у відповідь приречено зітхнув.
         - Отже, така ваша тактика? Заганяти людей у безвихідь, примушувати їх до співпраці, нав'язувати їм угоди, яких вони не хотіли. Я ж чітко сказав вашому посланцеві, що не збираюся мати з вами нічого спільного. Та, бачу, ви не приймаєте відмов.
         'То он як воно було!' - подумала Шайна. - 'Фейлан аб Мередид запропонував Фінварові допомогу в здобутті корони, однак у того вистачило твердості відмовитись. І тоді чорний звернувся до іншого претендента... Але до кого?'
         - Чому ж, ми приймаємо й відмови, - продовжувала свою гру Брігід. - Та тільки в тому разі, якщо вони щирі. А ви, хоч і відхилили нашу щедру пропозицію, все ж не пішли до відьом, нічого їм не розповіли.
         - Бо й з ними я не хочу зв'язуватися. Відьми думають лише про власну вигоду, вони шкодять Катерлахові.
         Перебуваючи в ілюзорній подобі, важко виказувати якісь сильні емоції. Проте Брігід володіла цим мистецтвом віртуозно, тому знущальний, зневажливий сміх кремезного здорованя пролунав у її виконанні невимушено та природно.
         - Облиште, лорде Фінваре! Ще кілька років тому ви мало не плазували перед відьмами у сподіванні заручитись їхньою підтримкою. А ваше теперішнє протистояння з ними продиктоване лише міркуваннями політичної доцільності. Ви не побігли до відьом, бо насправді вам сподобалася наша пропозиція. Ви побачили в ній шанс для себе і вирішили скористатися нашими послугами, не давши нічого взамін. А так не годиться. Це зовсім неприйнятно.
         На Шайнину думку, тут Брігід трохи перебрала. Навряд чи можна назвати гарною послугою невдалу спробу викрадення Марвен і Ґрайне. Швидше, це лише зміцнило позиції Бренана, а найболючішого удару завдало саме по Фінварові, бо чимало катерлахців були переконані, що серед усіх претендентів якраз він є найімовірнішим спільником чорних чаклунів.
         Проте на Фінвара аб Дайхі її слова справили сильне враження. Він ще дужче зблід і, затинаючись, сказав:
         - Я й гадки не мав цим користатися. Думав, що після моєї відмови далі справа не піде. Але наступного дня королю стало гірше... як і обіцяв ваш посланець... І тоді вже було пізно щось робити. Я вирішив, що на угоду з вами пішов хтось інший...
         Голомозий дідуган, яким керувала Шаннон, передав її приголомшений скрик єхидним кректанням. Шайна, хоч і була шокована, змогла утриматися від зовнішнього прояву своїх емоцій. Крім того, вона миттю збагнула, що Брігід свідомо спровокувала Фінвара на це зізнання, а отже, й раніше здогадувалася, що Енгас помер аж ніяк не з природних причин. Чи то пак, знала напевно! Поза сумнівом, це було відомо й найстаршим сестрам. А ще, звичайно, Альсі - бо не могла ж друга за майстерністю лікарка серед відьом не помітити, що її пацієнт став жертвою зухвалого та підлого злочину...
         Якби зараз усе залежало від Шайни, вона продовжила б виставу, дужче натисла б на Фінвара аб Дайхі й таки вибила б із нього згоду співпрацювати з удаваними чорними чаклунами. Далі вигадала б якийсь зловісний ритуал, що його Фінвар мав провести наступного дня, і влаштувала б йому пастку.
         Проте Брігід так не вчинила. Зовсім не з милосердя - а просто з притаманного їй загостреного почуття справедливості. Безперечно, вона вважала Фінвара винним і була переконана, що він заслуговує на покарання. Але його вина полягала не в змові з чорними, а лише в злочинній бездіяльності, що призвела до смерті короля, і саме за це він мав заплатити.
         Брігід запалила чарами світлову кулю в люстрі під стелею і скинула з себе, Шайни та Шаннон ілюзорні подоби. Побачивши, як на місці трьох грізних чорних чаклунів з'явилися не менш грізні відьми, Фінвар аб Дайхі ненадовго сторопів і втупився в них нажаханим поглядом. Відтак зіскочив з ліжка, аж підлога здригнулась, і кинувся до дверей. Однак Брігід завчасно заблокувала їх, тож він з розбігу втелющився в них своїм гладезним тілом і мало не гепнувся додолу.
         - Ви звідси не вийдете, - сказала Брігід. - А якби й вийшли, що далі? Покликали б своїх людей? Розповіли б їм, що підступні відьми хитрощами витягли з вас зізнання у зносинах з чорними чаклунами?
         Фінвар аб Дайхі зацьковано зиркнув на неї.
         - Я з ними не зносився. Я відмовився від їхніх послуг. І взагалі... - Він зробив паузу і примусив себе набрати гордовитого вигляду, що в одному спідньому було нелегко. - І взагалі, це буде ваше слово проти мого. А я все заперечуватиму. І ще подивимося, кому з нас повірять. Усім відомо, що ви проштовхуєте на трон відьмака з відьмачкою, тому вас не можна назвати неупередженими свідками.
         - Бачу, ви ще не до кінця прокинулися, лорде Фінваре, - незворушно мовила Брігід. - Бо інакше б збагнули, що ми подбали про докази. - Вона торкнулася пальцем маленького діаманта в своїй правій сережці. - Це камінь-мнемонік, він запам'ятав усю нашу розмову. Справдешність запису підтвердять не лише відьми, а й навчені чаклуни. За потреби звернемося навіть до кованхарського Маґістрату, щоб надіслав на суд своїх представників. От їх уже точно не можна буде звинуватити в прихильності до нас.
         Фінвар аб Дайхі вмить розгубив усю свою погорду. Він повернувся до ліжка, взяв широченний халат темно-синього кольору із золотим шитвом, надяг його на себе і вступив босими ногами в капці.
         - Верховний Суд не прийме до розгляду такого доказу. Ви здобули його незаконно, проникнувши без дозволу в мій дім і вдавшись до шахрайства.
         - Ваша правда, - погодилася Брігід. - Та чи втішить вас це формальне виправдання? Дуже сумніваюся. Однаково всі знатимуть, що за вашого мовчазного сприяння чорні отруїли короля.
         - А вас, відьом, звинувачуватимуть у тому, - відбив Фінвар, - що ви неналежно лікували його й дозволили йому вмерти.
         - Дурниці! - втрутилася Шаннон. - Енгасова смерть була невигідна для нас. Хіба не розумієте...
         - Лорд Фінвар усе розуміє, - урвала її Брігід. - Але він має рацію. Наші недоброзичливці не забаряться розпустити такі плітки. Проте ви, пане, - знову звернулась вона до Фінвара аб Дайхі, - постраждаєте набагато більше. Про корону навіть не йдеться, тут усе ясно, ви остаточно вибуваєте з боротьби. Але цим ваші проблеми не обмежаться. Ви втратите свій авторитет, свою впливовість. Більшість прибічників відвернуться від вас - хто з принципових міркувань, хто з небажання шкодити власній репутації, а хто зі страху, що ми запідозримо їх у причетності до змови з чорними. А фиршамська шляхта не забариться відкликати вас із Ради Лордів, куди ви вже ніколи не потрапите.
         - І ті голоси в Раді, які зараз контролюю я, перейдуть до Авлайда аб Калваха, - зауважив Фінвар. - А ваші позиції теж суттєво послабляться. Хоч леді Шаннон і називає це дурницями, прибічники ґрафа Карвадонського не втратять нагоди покласти на вас частину відповідальності за смерть короля. Усунувши мене, ви не здобудете переваги для лорда Бренана. Навпаки, лише погіршите його шанси.
         'О, а він швидко оговтався!' - вражено подумала Шайна. - 'І вже почав торгуватися...'
         - Зважте ще й на те, - вів далі гладкий лорд, - що після того, як я відкинув пропозицію чорних, вони все одно заподіяли смерть королю. А отже, їхню допомогу прийняв інший претендент - чи то Авлайд, чи то Ріґвар, і найпевніше перший.
         - Не конче, - сказала Брігід. - Вони могли змовитися з кимось із ваших наближених.
         - Можливо, можливо, - не став відкидати такий варіант Фінвар аб Дайхі. - Хоча зі слів чаклуна, який приходив до мене з цією пропозицією, я зрозумів, що чорні прагнуть більшого, ніж просто мати свою людину в оточенні нового короля. Той посланець досить прозоро натякав, що їхня мета - вивести Катерлах з-під відьомського впливу.
         - Це був Фейлан аб Мередид? - озвалася Шайна.
         - Не знаю. Ні його обличчя, ні постаті я не роздивився - він з'явився в моєму кабінеті пізно ввечері, при цьому згасло світло, а вікна я завжди щільно зашторюю. Говорив спотвореним голосом, і я не міг розібрати, молодий він чи старий. І чи взагалі він - могла бути й вона. Та це не має значення. Головне те, що за ним або нею явно стоїть згуртована сила, яка не збирається розмінюватися на дрібниці. На чолі Катерлаху їй потрібен свій король.
         - І до чого ви ведете? - запитала Брігід.
         - А хіба не зрозуміло? - На цей час Фінвар уже цілком опанував себе і став триматися так, ніби був господарем становища. - Я практична людина, пані, й мушу змиритися з тим, що мій похід за короною безславно закінчився. А ви, відьми, жінки розсудливі, тож маєте усвідомлювати, що, втоптавши мене в багнюку, забруднитеся й самі, а виграє від цього лише ґраф Карвадонський. Це особливо небажано, якщо він і справді пов'язаний з чорними чаклунами. У такому разі лорд Авлайд не поведеться на ваш маскарад, як я. Він відразу збагне, що його перевіряють, і розіграє святу невинність.
         - Тобто, - обурилася Шаннон, - ви пропонуєте все забути? Просто подарувати вам те, що через свою легкодухість ви дозволили вбити короля?
         - Це буде не подарунок, пані, а взаємовигідний обмін. Ви заплющуєте очі на... гм... на виказану мною слабкість у цій ситуації, а навзамін я усуваюся від боротьби за престол і займаю нейтральну позицію.
         - Лише нейтральну? - запитала Шайна.
         - Гадаю, це справедливо. А коли хочете більше, то маєте запропонувати ще щось, крім вашої поблажливості. Ви ж розумієте, що я - це не один голос. Уже зараз на моєму боці п'ятеро виборних лордів та двоє ґрафів - Оґирський і Коркайгський. Певна річ, ґрафи не стануть сліпо виконувати моє побажання, та й Еїн аб Хадар проголосує так, як скаже старший брат, зате решта четверо в мене в кишені. А включно зі мною, це п'ять голосів. Хочете їх отримати - платіть.
         'Але ж і нахаба!' - подумала Шайна, дивлячись на гладкого лорда з якимсь гидливим захопленням. - 'Інший на його місці віддав би все, тільки б відьми відчепилися від нього і не звинувачували у зв'язках із чорними. А цьому покидькові мало вийти сухим із води. Він ще й хоче нагріти собі руки...'
         - І яка ж ваша ціна? - поцікавилася Брігід.
         Фінвар аб Дайхі стримано посміхнувся.
         - Запевняю, вона цілком прийнятна. Власне, від вас мені потрібно лише одне - переконати лорда Бренана погодитися на неї.

    Розділ VI
    Інцидент у Касневиді

         Палац Святої Віри в Касневиді стояв на найвищому з міських пагорбів, здіймаючись над рештою будівель, включно з князівською резиденцією. Певна річ, це дуже не подобалося касневидським князям, і вони з покоління в покоління кляли свого далекого предка, який чотири століття тому, в нападі благочестя, подарував Конґреґації свій родовий замок у старій частині міста. Себе, звичайно, він теж не обділив і натомість побудував розкішний палац у новому середмісті, але відтоді кожен, хто наближався до Касневида з півдня та заходу, передовсім помічав твердиню поборників - справжніх господарів міста. Як, власне, і всієї країни.
         Цього разу Ківан аб Ридерх прибув у Касневид іншим шляхом, і Палац Святої Віри не муляв йому очі впродовж останніх миль подорожі. Та й ці милі він подолав швидко, за лічені кроки, оскільки йшов через Тиндаяр. Ішов упевнено, без страху, непомильно орієнтуючись у пітьмі підземного світу. Аж сам дивувався своїй вправності - бо минуло якихось п'ятнадцять днів, відколи присягнув леді Елвен на вірність і отримав з її рук владу над темною енерґією, а вже почувався в Тиндаярі, мов риба у воді.
         Його супутниця, шістнадцятирічна Нейве бан Торін, трималася дещо скуто й непевно, хоча приєдналась до повстанців лише на півтора дня пізніше за Ківана. Чаклунської сили їй не бракувало, але вона була звичайна дівчина, полохлива й обмежена, зовсім не рівня відважній і гострій на розум леді Елвен. Якби її не чіпали, Нейве б і далі жила в своєму глухому селі, народжувала й виховувала дітей, дбала про чоловіка. Але склалося так, що саме чоловік, за якого вона вийшла три місяці тому, заскочив її за чарами і повівся, як типовий лахлінець - чкурнув геть із хати й підняв на ноги все село. На звістку про те, що понад шістнадцять років вони жили поруч із Китрайловим поріддям, селяни оскаженіли, нашвидкуруч озброїлися вилами, сокирами, косами та іншим господарчим приладдям і рушили виправляти свій прикрий недогляд. А найбільше дівчину вразило те, що на чолі знавіснілого натовпу, пліч-о-пліч із місцевим проповідником, ішли її рідні - батько, брати та дядьки з їхніми дорослими синами.
         Нейве вистачило глузду не сподіватися на ласку односельців. Вона збагнула, що ні каяття, ні благання тут не зарадять, а єдиний її порятунок - негайна втеча. На щастя, село було невелике, переслідувачів набралося небагато, і дівчині вдалося відірватись від них. Надвечір того самого дня (це вже з'ясував Ейнар аб Дилан, чи як там його звати насправді) до пошуків долучились поборники з найближчої залоги Конґреґації, але не змогли напасти на її слід.
         Нейве ж, після багатоденних поневірянь у лісах середнього сходу країни, нарешті дісталася до Дин Делгана і там уперше почула, що в Архарських горах засіли бунтівні каторжники на чолі з чаклуном. Дівчина не мала ніяких певних планів, вона взагалі не уявляла, як їй жити далі, тому вхопилася за звістку про чаклуна, мов за рятівну соломинку, й подалася на північ. У горах їй не так пощастило, як Ківанові, її перестрів численний патруль поборників, і хтозна, чим би все закінчилось, якби вчасно не нагодився Ейнар, що саме вибрався на розвідку.
         Згодом лави повстанців поповнилися ще двома чаклунами - юнаком, лише трохи старшим за Ківана, що назвався вигаданим ім'ям Брихан аб Арноґ, і Дораном аб Галвальдиром, тридцятирічним рибалкою з північно-західного узбережжя. Ківан охочіше б узяв собі в пару когось із них двох, проте Доран був іще геть новачком і дуже кепсько контролював темну енерґію, а Брихан цієї ночі мав іншу роботу - він вирушив з Ейнаром до Дервеґа, найпівденнішого з великих лахлінських міст, де вони мали пограбувати скарбницю тамтешнього діоцезу Конґреґації. Це була ідея леді Елвен, яка вирішила, що буде дотепно і надзвичайно справедливо фінансувати повстання чаклунів та єретиків коштом поборників...
         Під Касневидом, точнісінько на тому місці, де згори стояв Палац Святої Віри, Ківан зупинився й запитав у Нейве:
         - Ти готова?
         - Так, - трохи нервово писнула вона.
         - Тільки не хвилюйся, - заспокійливо мовив хлопець. - Нам не доведеться ні з ким битися. Це просто розвідка.
         Він узяв її за руку й разом з нею полинув угору, до земного світу. На поверхню вони вийшли саме там, куди Ківан і цілив - у просторому кабінеті на четвертому поверсі головної вежі колишнього княжого замку. Він уже двічі бував тут раніше, виконуючи завдання леді Елвен, яка поклала на нього обов'язки зі збору інформації про діяльність реґіональних діоцезів. Донедавна цим займався майстер... тобто уже лорд Ґарван аб Малах, але тепер він став міністром права та справедливості, публічною фіґурою, з ранку до вечора перебуває в оточенні підлеглих та колеґ-урядовців, а вночі має відпочивати перед наступним робочим днем. Щоправда, Священну Канцелярію та Секретаріат Поборчої Ради в Ханґовані лорд Ґарван залишив собі, ще й вишукував час, щоб супроводжувати Ківана в перших вилазках, навчаючи його тонкощів шпигунського ремесла. Та зрештою визнав, що хлопець уже готовий до самостійної роботи, однак радив йому не потикатися на ворожу територію без помічника. Ківан послухався поради старшого й досвідченішого чаклуна, що одночасно був і вправним нишпоркою. А оскільки вибору він фактично не мав, то мусив узяти за помічницю Нейве.
         Якраз був глухий досвітній час. О цій порі всі, хто мав звичку працювати до глупої ночі, вже полягали спати, а ті, кого в народі називали жайворонками, ще не прокинулися. Ці дві години, за твердженням Ґарвана аб Малаха, були зоряним часом для всіх крадіїв та шпигунів.
         Передовсім Ківан накинув на стіни, стелю та підлогу кабінету глушильні чари й затемнив обидва вікна. Потім видобув зі своєї черезплечної сумки маґічний ліхтарик і запалив його у чверть сили, щоб лише розігнати довколишню темряву. Нейве в цей час просто стояла посеред кімнати і боязко роззиралася.
         - Пильнуй вхід, - сказав їй Ківан не голосно, але й не пошепки. - Дослухайся, чи хтось не йде.
         Дівчина мовчки кивнула, повернулася до дверей і зосереджено втупилась у них. Хоч, власне, в цьому не було ніякої потреби - маґічне чуття могло працювати і з заплющеними очима, і з затуленими вухами.
         Із тієї ж таки сумки Ківан виклав на стіл поліровану дощечку й обережно заходився порпатись у шухлядах. Кожен документ прикладав до дощечки і створював простеньке плетиво, покликане активувати надзвичайно складні чари, які зчитували текст і запам'ятовували його у вмонтованих у дошку каменях-мнемоніках. Цей екскрибер Ґарван аб Малах придбав у одній з кередіґонських чаклунських крамниць спеціально для Ківана, оскільки хлопець ще не мав належних знань для самостійного створення копій.
         Поки чари дощечки обробляли черговий документ, Ківан швидко пробігав очима наступний, щоб не марнувати часу на різний непотріб, якого серед паперів було вдосталь - накази про догани та винагороди, клопотання підлеглих про відпустку або підвищення платні, звіти господарських служб тощо. На відміну від більшості своїх колеґ, начальник Кесневидського діоцезу був людиною вкрай неакуратною і тримав документи в цілковитому безладі. Тому в Касневиді Ківан мав набагато більше роботи, ніж, скажімо, в сусідньому Дин Делгані, де старший поборник складав усі важливі та секретні папери до спеціальної скриньки, яку на ніч ховав у потаємній стінній шафі.
         Та один документ і тут було сховано. Щоправда, дуже недбало - просто між сторінками грубезної Книги Вигнання, що стояла на полиці разом з іншими священними текстами. Ківан перевірив їх після того, як упорався із вмістом шухляд; Ґарван аб Малах навчав його, що побожні люди часто-густо схильні довіряти свої таємниці реліґійним книжкам, ніби віддаючи їх під захист Великого Дива.
         - Ого! - вражено мовив хлопець, швидко проглянувши три аркуші, списані крупним, неохайним почерком. - Нічогенько ж собі!
         Нейве на секунду відірвала погляд від дверей і запитливо зиркнула на нього:
         - Знайшов щось важливе?
         - Так, дуже важливе. Лист від людини, що підписалась, як 'твій старий товариш', а до адресата звертається 'мій давній приятелю'. Так от, цей 'старий товариш' пропонує 'давньому приятелю' переконати своїх друзів у 'поважному зібранні' в доконечній необхідності усунути теперішнього 'провідника'.
         - І що це означає? - не збагнула дівчина.
         - Іншими словами, хтось у Поборчій Раді хоче турнути верховного поборника з посади. А може, і взагалі вбити.
         - Так це ж добре, хіба ні? Він же наш головний ворог.
         - Наш головний ворог Конґреґація. А хто її очолює, за великим рахунком, байдуже. Проте зараз для нас небажані будь-які зміни в її керівництві. Поки Айвар аб Фердох залишається верховним поборником, король має всі правові підстави одноосібно керувати урядом. А якщо на його місце поставлять когось іншого... Звичайно, цим Поборча Рада продемонструє свою слабкість, і таке рішення однозначно розцінять, як серйозну поступку королівській владі. Разом з тим новий верховний поборник, проти якого не висунуто звинувачень у державних злочинах, матиме всі законні підстави перебрати на себе обов'язки канцлера королівства. Протистояння в столиці загостриться, а час для цього ще не настав. От коли більшість князів...
         Цю імпровізовану лекцію зненацька урвало металеве скреготіння ключа в дверному замку. Ківан, цілком поклавшись на Нейвине чуття, не стежив за прилеглою до кабінету приймальнею. А Нейве, вочевидь, не могла займатися двома справами одночасно, і, намагаючись збагнути хід Ківанових думок, проґавила появу небажаного свідка.
         Ківан прожогом кинувся до стола, щоб забрати екскрибер, та було вже запізно. Двері розчинились, і на порозі постав високий літній чоловік у довгому червоному халаті (чи, може, домашній мантії), з нічним ковпаком на голові й зі свічкою в руці. Ківан бував у Касневиді рідше, ніж у Дин Делгані, але одного разу йому довелося бачити Ґерида аб Лоркана, старшого поборника місцевого діоцезу, що виголошував якусь урочисту проповідь на головній площі міста.
         Лорд Ґерид мав особисте помешкання в цій самій вежі, лише поверхом вище. Либонь, сьогодні йому не спалося, він вирішив ще попрацювати, можливо, написати відповідь на листа від 'старого товариша', і нагодився в найневдаліший час. Побачивши в своєму кабінеті двох чужинців, старший поборник розтулив був рота, щоб покликати варту, але нічого вигукнути не встиг. На ту мить Ківан уже опанував себе й наслав на нього приголомшливі чари.
         Ґерид аб Лоркан важко гепнувся на підлогу. Оскільки двері були відчинені, глушильне плетиво не могло цілком поглинути звук від падіння, і Ківан увесь напружився, чекаючи, що зараз же до сусідньої приймальні увірветься варта з коридору. Проте цього не сталося - мабуть, старший поборник був так само незграбний, як і неакуратний, часто впускав щось додолу, тож на цей гуркіт, за яким не почулося крику, ніхто не звернув уваги.
         Ківан обережно зачинив двері, поновивши дію глушильних чарів, і сказав Нейве:
         - Добре, що мовчала. Я дуже боявся, що ти завищиш.
         Дівчина стояла бліда від переляку й розгублено кліпала очима.
         - Я... це я винна... Ти ж наказав стежити, а я...
         - Гаразд, забули, - урвав її Ківан. - Просто наступного разу будь пильнішою. Та й мені не варто пащекувати, коли ми на ворожій території.
         Із цими словами він схопив Ґерида аб Лоркана під руки, претяг до стола і всадовив у крісло.
         - Що ти робиш? - запитала Нейве.
         - Облаштовую місце злочину. Поборники не повинні думати, що їхній начальник застав свого вбивцю за обшуком кабінету.
         - То він... мертвий?
         - Ще ні. Але мушу вбити. - Кажучи це, Ківан підібрав з підлоги згаслу свічку, вставив її у свічник на столі й запалив. - Ніщо не має навести на здогад про Тиндаяр. Нехай вважають, що я потрапив сюди звичайним шляхом.
         - І як ти це зробиш?
         - Доведеться попрацювати.
         Після недовгих роздумів Ківан випалив чарами на всю бічну стіну:
    СМЕРТЬ ПОБОРНИКАМ!
    СВОБОДУ ЛАХЛІНСЬКІЙ ЗЕМЛІ!
    Соратники Ейнара аб Дилана.
         - Ну як? - запитав у Нейве.
         Дівчина знову розгублено закліпала.
         - Це... гарно.
         'От дідько! Вона ж не вміє читати,' - згадав Ківан. - 'Темна, забита селючка...'
         Наостанку він збирався був зробити копію листа від 'старого товариша', але передумав і просто поклав його разом з екскрибером до сумки, яку потім віддав Нейве.
         - Повертайся до Тиндаяру. Чекай мене там.
         - Але...
         - Жодних 'але'. Ти тут більше не потрібна. Удвох ми лише заважатимемо одне одному. Ну ж бо!
         Взявши сумку, Нейве несподівано обняла його й міцно поцілувала. Вона була на півголови вища, тому мусила трохи нахилитися.
         - Бережи себе. Повертайся. Я чекатиму, - випалила скоромовкою й тут-таки щезла.
         Якусь хвилю Ківан стояв геть очманілий, відчуваючи на своїх губах солодкий смак першого дівочого поцілунку. У своїх мріях він уявляв, що це станеться зовсім інакше, уявляв, що його поцілує якась витончена шляхтянка небаченої вроди. Втім, і Нейве була аж ніяк не потворою, мала досить симпатичне личко і ладно скроєну фіґуру, а проте...
         Хлопець труснув головою, проганяючи ці недоречні думки, і зосередився на Ґериді аб Лоркані. Розумів, що варто повернути його до тями й розпитати про особу того 'старого товариша' з листа, однак це було понад Ківанові сили.
         'Диве Всемогутній!' - подумки молився він. - 'Я ще ніколи не вбивав і не хочу вбивати. Але так треба. Зараз іде війна, поборники наші вороги, їхні руки по лікті в крові...'
         Тепер Ківан шкодував, що Ейнар аб Дилан не квапив його з першим убивством. У диверсійних вилазках брав усіх поборників на себе, а йому доручав лише відвертати їхню увагу, розкидаючи навсібіч вогняні кулі. Якби Ківан уперше вбив у бою, зараз йому було б набагато легше.
         Зібравшись на рішучості, він зачерпнув із Тиндаяру невелику кількість темної енерґії. 'Будь обережним,' - повчав його Ейнар, - 'це могутня сила. Перед нею ніхто не встоїть, крім відьом. Проти них її краще не застосовувати. А ще краще - взагалі не перетинатися з відьмами...'
         Темна енерґія вдарила старшому поборникові в груди, пропаливши на місці серця наскрізний отвір не менше трьох дюймів завширшки. Перевіряти, чи він мертвий, потреби не було - після такого не виживають.
         Ківан узяв ліхтаря, вийшов до приймальні, залишивши двері відчиненими, й наслав довкола глушильні чари. Відтак знову потягся за темною енерґією і став обережно пропалювати в стелі діру. Згідно з планом Палацу Святої Віри, нагорі була розташована спальня Ґерида аб Лоркана. Нічиєї присутності Ківан там не відчував - усі поборники, хоч посвячені в духовний сан, хоч непосвячені, складали обітницю цнотливості. Не всі, певна річ, дотримувались її, але лорд Ґерид, схоже, був таким.
         Коли отвір досяг належних розмірів, Ківан відштовхнувся ногами від підлоги і, спираючись на чари левітації, піднісся нагору. Вже вкотре його охопив подив, як багато він опанував за останні два тижні. Темна енерґія справді могутня сила, і вона ніяк не може бути абсолютно лихою - бо її, як і все суще, створив Великий Див...
         У спальні старшого касневидського поборника Ківан підійшов до вікна й розчинив важкі дубові віконниці. До кімнати увірвалося морозне повітря впереміж зі снігом - цієї ночі надворі була завірюха, дув сильний, пронизливий вітер з північного сходу. За такої погоди всі вартові на фортечних мурах напевно поховалися в свої будки, звідки відкривався огляд лише назовні замку. Та й у будь-якому разі, вони б не змогли розгледіти крізь темряву та заметіль розчинене вікно в неосвітленій кімнаті. Його помітять лише вранці - якщо, звісно, раніше не знайдуть Ґерида аб Лоркана, вбитого у власному кабінеті.
         Переконавшись, що все зробив, як треба, Ківан поринув у Тиндаяр, де на нього чекала Нейве. Вона квапливо підійшла до хлопця, намацала в непроглядній пітьмі його руку й міцно вчепилася в неї.
         - Тебе довго не було, - сказала схвильовано. - Ну, як там?
         - Я про все подбав, - відповів Ківан, узявши в неї сумку з екскрибером. - Коли поборники виявлять тіло, то вирішать, що чаклун-убивця потрапив до середини через вікно спальні, а не знайшовши там нікого, пробив дірку в підлозі, через неї спустився до приймальні, звідки пройшов у кабінет. Про Тиндаяр ніхто не подумає.
         - Вони б і так не подумали, - сказала Нейве. - Всі вірять, що молитви праведників захищають Лахлін.
         - У це вірять прості люди. А поборники - ні. Вони знають справжню ціну і молитвам, і праведникам... Ну, гаразд, ходімо.
         Зорієнтувавшись, Ківан рушив уперед. На його подив, Нейве майже відразу розібралась у потоках темної енерґії й зробила йому зауваження:
         - Ти помилився. Нам трохи південніше.
         - Ні, все правильно, - сказав Ківан, і далі дотримуючись обраного напрямку. - Ми йдемо в Ханґован, треба негайно доповісти про цей інцидент лордові Ґарвану. Хоча ти можеш піти до табору. Якщо Ейнар уже повернувся, розкажеш йому все, поясниш, що я тебе відволік своїм базіканням. Власне, так і було.
         - Дякую, але я скажу чисту правду. Не думаю, що Ейнар дуже розсердиться. Якби його воля, він би вже перебив усіх старших поборників і взявся б за молодших. Не знаю, може, це й правильно.
         - Аж ніяк, - заперечив Ківан. - Наша задача показати безсилля й неспроможність поборників, а не перетворювати їх на святих мучеників. Якщо ми влаштуємо терор по всьому Лахліну, то, можливо, й послабимо на якийсь час Конґреґацію. Та ще більше зіграємо їй на руку - поборники почнуть волати, що все це неподобство коїться через м'якість законів про боротьбу з чаклунством, через надмірну лагідність до єретиків, стануть хапати вдесятеро більше людей, щодня влаштовуватимуть показові страти, а народ їм лише аплодуватиме. І вже ніхто не звертатиме уваги на наше повстання. А воно ж має продемонструвати всьому Лахліну, що Конґреґація, яка так вихваляється своїми успіхами у викоріненні єресі та чарів, нічого не може вдіяти із сотнею єретиків та кількома чаклунами. Спостерігаючи за їхніми марними потугами, люди... не всі, звичайно, але ті що мають голову на плечах, рано чи пізно задумаються: кого ж тоді поборники страчують у їхніх рідних містах на вогнищах, якщо в Арахрах вони геть безпорадні? А шляхта перестане боятися їх так, як зараз, і рішучіше підтримає короля Імара. Кожен удар по Конґреґації треба ретельно зважувати, прораховуючи всі його ймовірні наслідки.
         Нейве ще міцніше стисла його руку.
         - Ти такий розумний, Ківане, в тебе такі глибокі думки...
         Хлопець почервонів і був радий, що вона цього не бачить.
         - Насправді тут немає нічого глибокого, Нейве. Все лежить на поверхні.
         Вони зупинилися, оскільки дівчині треба було звертати на південь, до повстанського табору. Вона знов пригорнулася до Ківана і припала вустами до його вуст. Цього разу він не розгубився, теж обійняв Нейве й відповів на її поцілунок. Хоча, звісно, вона цілувалася набагато краще за нього - бо була й старша, й заміжня...
         Остання думка повернула Ківана до реальності, і він випустив Нейве зі своїх обіймів.
         - Ні, так неправильно. Ти ж маєш чоловіка...
         - Який зрадив мене, - додала вона. - І його вже немає. Тепер я вдова.
         - О-о! - приголомшено протяг Ківан. - То ти...
         - Ні, не я. Це зробив Ейнар, ще коли перевіряв мою історію. Вийшло так, що він розпитував саме Торіна. А вивідавши в нього все, просто вбив. Але не став говорити мені, бо не знав, як я поведуся. Розповів лише сьогодні... вчора вдень.
         - І як ти до цього поставилася?
         - Спокійно. Якби не Ейнар, я б і сама його згодом убила. Тільки б у мене він довго мучився... Ну, добре, я вже піду.
         Ківан провів поглядом завихорення темної енерґії довкола її невидимої постаті, потім рушив далі на захід і незабаром дістався до Ханґована. Зупинившись під Кайр Ґвалхалом, він надіслав угору серію слабких маґічних сиґналів: довгий, короткий, короткий, пауза, короткий, довгий, короткий. Ця послідовність не містила ніякої інформації, а просто була покликана активувати будильне плетиво, що його виставляв на ніч Ґарван аб Малах. Трохи вичекавши, Ківан передав уже саме повідомлення - простеньке й коротеньке, бо ще кепсько знав мову цих сиґналів.
         Майже відразу надійшла лаконічна відповідь, яка означала: 'Чекай на нашому місці.' Ківан без зволікань полишив Тиндаяр і опинився в темній кімнаті на другому поверсі будинку, де вони зазвичай проводили зустрічі. Затемнив вікна, наслав глушильні чари, запалив у маґічному ліхтарі слабенький вогник і став чекати.
         Минуло щонайменше чверть години, і лише тоді він відчув характерне збурення темної енерґії, а слідом за цим у кутку кімнати з'явилася князівна Елвен вер Кайлем. Вона була вдягнена явно поспіхом, у простеньку, хоч і гарну блакитну сукню, а її шовковисте світло-русяве волосся подекуди залишалося сплутаним від сну. Проте, на Ківанову думку, це лише надавало їй ще більшої привабливості.
         - Пані, - мовив він розгублено й винувато. - Вибачте, я, мабуть, помилився...
         - Ні, не помилилися, - відповіла вона, вмостившись у старенькому кріслі й помахом руки запросивши Ківана сісти в сусіднє. - Ваш виклик надійшов до лорда Ґарвана, а він переадресував його мені, бо зараз дуже зайнятий. Увечері військовий патруль схопив Монроя аб Кодвала, секретаря Священної Канцелярії з питань чистоти віровчення. Це дуже серйозна здобич, тож лорд Ґарван, як головний королівський прокурор, особисто веде його допит.
         Ківан і раніше чув про Монроя аб Кодвала, який від самого початку кризи зайняв непримиренну позицію, вимагаючи від Поборчої Ради оголосити Імара єретиком і на цій підставі усунути його з престолу. Проте більшість радників із ним не погоджувались, оскільки розуміли, що такий радикальний крок рикошетом ударить по них самих. У лахлінській історії були випадки, коли поборники тишком-нишком позбувалися незручних їм королів, але ще жодного разу Конґреґація не намагалася публічно поставити себе над королівською владою. І не тому, що не хотіла одноосібно правити Лахліном, а через рішучий спротив вищої шляхти на чолі з князями - єдиної сили в країні, що стояла на заваді всевладдю поборників. Князі міцно тримались один за одного і всі разом підтримували короля, вбачаючи в ньому ґаранта своєї незалежності. І якщо зараз вони ще вагалися, не поспішали відкрито стати на бік Імара, то спроба Поборчої Ради порядкувати на свій розсуд королівською короною вже напевно підштовхнула б їх до рішучих дій.
         - Мій батько вважає захоплення майстра Монроя великим успіхом, - вела далі Елвен. - А от я в цьому сумніваюся. На свободі він грав нам на руку своєю безкомпромісністю, рішучим несприйняттям будь-яких, навіть найменших поступок. І не можу позбутися враження, що лорд Айвар просто здав його, вирішив нашими руками усунути з дороги небезпечного суперника. Власне, зараз лорд Ґарван і намагається з'ясувати, що робив такий високоповажний діяч Конґреґації в районі, цілком контрольованому королівськими військами. І чому його охорона миттю розбіглася при наближенні патруля... Ну, гаразд. Що там у вас, лорде Ківане?
         Він докладно розповів їй про те, що сталося в Касневиді, й передав листа від 'старого товариша'. Уважно прочитавши його, Елвен сказала:
         - А це вже інша крайність, протилежна до позиції Монроя аб Кодвала. І дуже небезпечна для нас. Ми підозрювали, що серед керівництва Конґреґації є люди, готові піти на певні поступки - аж до того, щоб визнати провину деяких своїх колеґ, включно з лордом Айваром. Тепер, завдяки вам, маємо ниточку, що приведе до них.
         - Мені слід було б допитати старшого поборника, перш ніж... ніж убити його, - озвався Ківан. - Але я просто не зміг.
         Елвен похитала головою:
         - У вас однаково нічого б не вийшло. Він був затятим фанатиком і не став би домовлятися з чаклуном. А ви не вмієте розв'язувати язика таким упертюхам, не вмієте по-справжньому допитувати. Та це не біда. За почерком ми встановимо, хто написав листа, а через нього знайдемо інших. Гадаю, їхніх ватажків доведеться вбити. Тихо-мирно, без зайвого галасу, обставивши все так, ніби вони померли з природних причин - хто від хвороби, хто від нещасного випадку... А з Ґеридом аб Лорканом ви вчинили правильно. Звичайно, лорд Ґарван відшпетить вас задля годиться, проте визнає, що за тих обставин ви діяли розважливо й холоднокровно. Помилок припускаються всі - проте не всі вміють звести до мінімуму їхні наслідки. Вам це непогано вдалося. А трохи пристрашити поборників не завадить. Тут, у Ханґовані, ми їх добряче притисли, але на решті Лахліну вони почуваються повновладними господарями. Навіть у моєму рідному Шогайріні, дарма що дядько Кервал неухильно дотримується всіх королівських розпоряджень.
         Ківан про це знав. Позавчора він з Ґарваном аб Малахом проводив обшук у кабінеті тамтешнього старшого поборника, який, хоч і був усунений з посади канцлера князівства, поводився, ніби нічого не сталося, і продовжував розсилати директиви всім місцевим урядникам. Така сама ситуація склалася і в усіх інших князівствах, куди вже надійшли нові королівські укази. Начальники реґіональних діоцезів не наважувались оголошувати їх протизаконними, чекали на рішення Поборчої Ради, а тим часом тихо саботували ясно висловлену волю короля. Поборча ж Рада не могла скасувати ці укази з тієї простої причини, що Імар не подавав їх на затвердження - і формально мав на це право, позаяк на них уже стояв підпис канцлера, чиї обов'язки наразі виконував Дивлін аб Ґалховар. Правда, самі поборники не визнавали цього призначення і вважали законним канцлером Айвара аб Фердоха.
         Найважливішим з усіх останніх королівських рішень був, безперечно, указ про утворення Державної Ради, ухвалений ще першого дня протистояння. Відповідно до нього, Державній Раді, що мала складатися з усіх лахлінських князів, передавалися повноваження Поборчої Ради, не пов'язані безпосередньо з питаннями віри. Це був той самий крок, до якого не вдавався жоден Імарів попередник, що конфліктував із Конґреґацією. Досі лахлінські королі лише намагалися зміцнити свою владу за рахунок поборників, а коли їм це вдавалось, вони й гадки не мали ділитися своїм здобутком із вельможами, які, на відміну від упокореної Поборчої Ради, не були б такими слухняними до королівської волі.
         А Імар мав зовсім іншу мету. Він прагнув знищити Конґреґацію (хоча й не говорив про це відкрито) і задля здійснення свого величного задуму був готовий віддати такий ласий шматок владного пирога князям. Зрозуміло, що на саму думку про це князі аж облизувались, однак не були певні в спроможності короля взяти гору в цій боротьбі, тому переважно займали позицію пасивної підтримки...
         - А як там з Державною Радою? - запитав Ківан. - Усе по-старому?
         Елвен легенько стенула плечима.
         - Ну, по-старому бути ніяк не може, бо минуло ж лише десять днів. Південні князі ще навіть не отримали про це звістки. А вчора до столиці прибув лорд Огран, старший син делганського князя Ґлина аб Майгевіна. Привіз від батька листа із запевненнями в цілковитій відданості Короні. Про Раду там жодним словом не йшлося, але ввечері я обшукала Огранові покої і знайшла в схованці офіційну княжу грамоту з повноваженнями представляти Дин Делган у Державній Раді. Вони просто вичікують, куди схиляться шальки терезів. І наша з вами задача, лорде Ківане, якнайшвидше схилити їх у правильний бік. Сьогодні вдень я зустрічаюся з лордом Ейнаром, ми обговоримо деякі зміни в тактиці дій повстанців. Треба врешті спровокувати поборників на штурм.
         - Якщо хочете знати мою думку, пані, - обережно мовив Ківан, - то вони не піддадуться на жодні провокації. Ейнар трохи перегнув палицю зі своїми диверсійними рейдами, і тепер поборники бояться потикатися в ущелину. Розуміють, що там на них чекає нищівна поразка.
         - Але ж не можуть вони цілу зиму сидіти на місці. Тим більше, що за таких обставин тримати облогу немає ніякого сенсу. На їхнє командування дедалі дужче тиснуть зі Священної Канцелярії, вимагають рішучих дій. Поборчій Раді конче потрібна гучна перемога, яка зміцнить її позиції у протистоянні з королем.
         - Вони непогано грають на тому, - зауважив Ківан, - що протидія з боку короля заважає їм упоратися з нашим повстанням.
         - На це ведеться простий люд, але його думка нічого не варта. Для нас головне, що думає шляхта, надто ж вища шляхта. А вельможі в столиці й по всьому північному заходу вже починають кепкувати з безсилля поборників - і через їхніх слуг ці настрої потроху передаються в народ. Слабкість може викликати співчуття, та аж ніяк не повагу. І якщо ви вжалите поборників ще болючіше, ще дошкульніше, ніж робили досі, вони просто не матимуть іншого вибору, їм доведеться піти в наступ. Саме про те, як це влаштувати, я й збираюся поговорити з лордом Ейнаром. А після того, що ви вичворили зі старшим поборником Касневида, гадаю, було б несправедливо обійти увагою його колеґ із Дин Делгана та Бланаха. Нехай Ейнар трохи розважиться. Йому давно кортить пустити кров високопоставленим поборникам.
         На її останні слова Ківан мерзлякувато пощулився - та зовсім не через те, що в кімнаті було холодно. Помітивши це, Елвен кивнула:
         - Розумію, вас трохи лякає Ейнарова жорстокість. Мені це теж не до вподоби. Він убиває не лише з необхідності, а й для власної втіхи. Але ми мусимо з цим миритися. Лорд Ейнар дуже корисний для нашої справи, він відважний боєць і вмілий командир, без нього нам не вдалося б орґанізувати постання. А що ж до його надмірної жорстокості... Я певна, що з часом він її позбудеться. Вона в нього не вроджена, це наслідок важкого минулого, про яке я не маю права говорити. Та повірте - йому не позаздриш.
         - Якщо ви маєте на увазі його колишню службу Ан Нувінові, то я й сам про це здогадався. Але ж ви звільнили його.
         - Так, звільнила. Не думала, що зможу це зробити, проте зробила. І тепер Ейнар потроху повертається до нормального життя.
         - Тоді ви й інших можете звільнити, - заговорив хлопець про те, що вже кілька днів вертілось у нього в голові, відколи він здогадався, що Ейнар аб Дилан раніше був чорним чаклуном. - Гадаю, на Абраді знайдеться чимало наших братів та сестер, що з молодості та нерозважливості потрапили в тенета Ворога і тепер гірко шкодують про свій вчинок.
         Елвен мовчки задивилась у вікно. Її маґічний зір, як і Ківанів, легко проникав крізь чари затемнення назовні, де потроху починало розвиднюватися.
         - Я вже думала про це, - промовила вона за хвилину. - Такі чаклуни стали б нам у великій пригоді, не кажучи вже про те, що цим би я зробила добру справу, порятувала б людські душу. Та поки не знаю, як їх знайти. Але щось вигадаю. Неодмінно.


    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.
    Також там доступні третя та четверта книги серії.



    Карта

         
     []

    Виноски

    1
    Як було вже зазначено в першій книзі, абрадський рік поділяється на дев'ять місяців: хверод (зима), аврон і белтен (весна), мегев, ґорфеннав і линас (літо), монфовір і гедрев (осінь), раґвир (знову зима). Всі місяці, крім ґорфеннава, завжди мають 41 день; ґорфеннав - 40, у високосні роки - 41. Кожен місяць складається з п'яти тижнів, а тиждень має вісім днів - линнар, маїр, кедин, мехер, дордин, ґвинер, сатарн, довнах.

    2
    В абрадських університетах існує три вчені ступені (не плутати зі званнями): бакалавр, майстер і доктор. Як видно з підпису, Пиліб аб Махавін є майстром маґії та філософії й доктором чаклунських наук. Звичайно, він також є й бакалавром, але доктори та майстри цей ступінь у своїх титулах уже не вказують.


  • Комментарии: 2, последний от 28/03/2016.
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 300k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.