Авраменко Олег
Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Lib.ru/Фантастика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 259k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези Тексты на украинском языке
  • Иллюстрации/приложения: 2 штук.
  •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ейрін вер Келлах була звичайнісінькою принцесою, яких на світі багато. До того ж королівство, де править її батько, геть маленьке й незначне; власне, воно лише нещодавно стало королівством, а доти було пересічним князівством.
    Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів - як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну...

  • Первісна. Дорога на Тір Мінеган

     []

    Annotation

         Ейрін вер Келлах була звичайнісінькою принцесою, яких на світі багато. До того ж королівство, де править її батько, геть маленьке й незначне; власне, воно лише нещодавно стало королівством, а доти було пересічним князівством.
         Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів - як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну...

         [Примітка. Роман було опубліковано в російському перекладі: Первозданная. Дорога на Тир Минеган. Роман. - Москва: Альфа-Книга, 2013. При оформленні українського тексту використано обкладинку з вищезгаданого видання.]


    Первісна Дорога на Тір Мінеган

    Сага про Первісну
    книга перша

    Розділ I
    Гостя з Півночі

         Піднявшись по драбині до середини високого стелажа, Ейрін почула, як на подвір'ї зненацька зчинилася метушня, забрязкали металеві засуви, пронизливо заскреготали петлі на брамі, заглушивши собою нерозбірливі голоси вартових. А коли все стихло, хтось гукнув: 'Гей, розійдіться!' - і до її вух виразно долинуло цокання підков по бруківці.
         'Щось зарано вони повернулися,' - здивувалась Ейрін. Вона піднялася ще на дві сходинки, дістала з полиці книжку, по яку прийшла до бібліотеки, після чого хутенько спустилася вниз, підбігла до найближчого вікна й визирнула назовні.
         Саме в цей час через розчинену навстіж браму до внутрішнього двору в'їхали вершники. Але то були не батько з дядьком Рісом та кузеном Лоґаном, як подумала спершу Ейрін, і навіть не п'яний у дим Делвин зі зграєю своїх друзів-гультіпак, а четверо незнайомців - троє чоловіків і молода жінка. Слідом за ними чвалала в'ючна коняка, чий довгий повідець було прив'язано до сідла білої кобили, на якій їхала жінка.
         Стара Вежа, де розташовувалась бібліотека, стояла майже біля самої брами, тож ніщо не заважало Ейрін роздивлятися гостей. Утім, чоловіків вона вшанувала лише побіжним поглядом, миттю розпізнавши в них звичайних охоронців, відтак її увагою цілком заволоділа жінка. А певніше, дівчина - на вигляд їй було сімнадцять чи вісімнадцять, лише на два-три роки більше, ніж самій Ейрін.
         Незнайомка була вдягнена в сукню з червоного шовку, насичений колір якої вдало поєднувався з її довгим темним волоссям - а воно, своєю чергою, приємно відтінювало ніжну білизну обличчя з тонкими, досконало правильними рисами. Її ошатне вбрання не було призначене для верхової їзди: нижні спідниці не мали спеціальних розрізів від колін до подолу, тому трохи закотилися догори, відкривши поглядові стрункі ноги в напівпрозорих білих панчохах і коротких коричневих черевиках. Ейрін припустила, що перед прибуттям до Кардуґала дівчина зробила коротку зупинку в одному з місцевих гостиних дворів - чи то в старому доброму 'Одновухому коті', чи в нещодавно збудованому 'Золотому вінці', - де причепурилась і змінила просту дорожню одіж на розкішнішу.
         На подвір'ї гостей зустрічав управитель замку, майстер Левелін аб Фарґал, опасистий чоловік середнього віку, за чиєю спиною юрмилася допитлива челядь. Незграбно вклонившись, він промовив своїм гучним, басовитим голосом:
         - Ласкаво просимо до Кардуґала, леді Шайно. Наш государ Келлах наразі відсутній, але запевняю, що надвечір він повернеться і неодмінно влаштує вам гідний прийом.
         Гостя, яку назвали леді Шайною, щось відповіла. Вона говорила значно тихіше за майстра Левеліна, і її слів Ейрін не розчула. Проте сам її голос був дуже приємним - дзвінким та мелодійним.
         Огрядний управитель квапливо витер хустинкою спітніле від спеки обличчя і знову вклонився.
         - Ну що ви, ласкава пані, жодних клопотів! Ваша поява, хай і неочікувана, робить нам велику честь. У Кардуґалі завжди знайдеться місце для вас і ваших супутників.
         Леді Шайна, не вдаючись до сторонньої допомоги, спритно зіскочила з сідла і швидкими помахами рук розправила сукню. Конюх негайно схопив кобилу за вуздечку й повів її за браму - до стаєнь, розташованих потойбіч внутрішнього фортечного муру. Тим часом охоронці також спішилися і познімали з в'ючної коняки кілька важких валіз із речами.
         Левелін аб Фарґал запопадливо запропонував леді Шайні руку і, без угаву просторікуючи про велику честь для Кардуґала, повів її до Вежі Іралах, де були гостьові помешкання. Ейрін стежила за ними заінтриґованим поглядом, гадаючи про те, що ж це за гостя до них завітала. Безумовно, дуже знатна - про це свідчила і надзвичайна шанобливість майстра Левеліна, і та обставина, що перед леді Шайною розчинили внутрішню браму, а не змусили спішитися на зовнішньому дворі й увійти через бічну хвіртку в стіні.
         Попервах у Ейрін майнула була думка, що її батько після невдачі зі сватанням до леді Блодвен вер Фейґлім знайшов собі іншу наречену, та невдовзі вона відкинула таку можливість. Передовсім, приготування до весілля, навіть найскромнішого, ніяк не приховаєш, а Ейрін про це нічого не чула. Крім того, леді Шайна була аж надто молода для батька; за віком вона годилася Делвинові або Лоґанові, проте перший уже мав жінку та малого сина, а другий був заручений з літримською принцесою Ріаннон. І в кожному разі, якби леді Шайна була чиєюсь нареченою, її б супроводжувало не троє охоронців, а чималий почет зі слугами та придворними.
         Скрушно зітхнувши, дівчина відступила від вікна. Вона мала велику підозру, що батько вже остаточно відмовився від наміру вдруге одружитись, отож Ейрін і далі залишатиметься його спадкоємицею, полонянкою свого високого становища, яке обмежувало її свободу незгірш за в'язничні ґрати. А вона ж так жадала звільнитися!..
         Притиснувши до грудей книжку, Ейрін вийшла з бібліотеки, піднялася поверхом вище і по ґалереї, що тяглась уздовж внутрішнього муру, подалася до Князівської Вежі. Чи то пак, до Королівської - Тир Бренінол. Її назву змінили менше року тому, коли Ейрінин батько, князь Келлах, проголосив себе королем Ленніру.
         Ейрін досі не могла звикнути до нового батькового титулу і до нового статусу їхньої маленької країни, що тулилася між трьома великими державами, кожна провінція в яких не поступалася за розмірами всьому Леннірові. Та й решта Південних Королівств були значно більші, їхні правителі мешкали в палацах, мали свої столиці - а в Леннірі такої не існувало з тієї простої причини, що тут не було жодного пристойного міста, лише села та невеличкі містечка. Ну, а замок, хай навіть це Кардуґал з його п'ятьма вежами і двома кільцями фортечних мурів, нітрохи не тягнув на горде ймення столиці.
         Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п'ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож, побувати в усіх куточках Абраду - не лише Південного, а й Північного, відвідати різні країни континенту і всі найбільші острови, а передовсім - леґендарний Ініс Шінан, не менш леґендарний Тір Мінеган і геть загадковий Ініс на н-Драйґ, де майже тисячу років тому помер останній у світі дракон... На жаль, про все це їй залишалося тільки мріяти.
         Ґалерея була відкритою, опівденне сонце палило несамовито, і Ейрін пошкодувала, що не пішла коридором на першому поверсі. Дарма що на ній була лише легенька сукня без нижніх спідниць, вона все одно мало не зомлівала від спеки. Заздрісно подумавши про те, який свіжий вигляд мала леді Шайна, ніби пекучі сонячні промені й розжарене повітря зовсім не діймали її в дорозі, Ейрін прискорила ходу, майже бігцем дісталася кінця ґалереї і з насолодою поринула в приємну прохолоду Королівської Вежі. Товсті кам'яні стіни в поєднанні з чарами, накладеними на них Іґаном аб Кіном, придворним чаклуном Кардуґала, захищали житлові приміщення замку від палких обіймів літа, а взимку надійно утримували всередині тепло, завдяки чому не доводилося надто сильно палити каміни.
         Ейрін вибігла по сходах на п'ятий поверх, де було розташовано дівочі покої, і передовсім зазирнула до своєї кузини Фіннели з наміром розповісти їй про леді Шайну і разом з нею дочекатися майстра Левеліна, що мав доповісти про прибуття гості. Сьогодні зранку батько з дядьком Рісом поїхали на полювання, і до їхнього повернення Ейрін залишалася головною в Кардуґалі. Принаймні, формально.
         Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м'які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: 'РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ', нижче, дрібнішим шрифтом: 'Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?', і в третьому рядку заголовка: 'А може, щось інше?'
         Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від 'єретичної погані', проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, катеґорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись - боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.
         Чекаючи на управителя, Ейрін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашній зустрічі, і водночас думала про свого діда Тирнана. Старий князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Ейрін він передовсім був любим дідусем, який просто душі в ній не чув. Звичайно, він любив й інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Ейрін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою - її мати, леді Ґледіс вер Амон, померла, коли доньці ще не минуло й двох років. А може, причина була в тому, що Ейрін, на відміну від своїх кузин, змалку спрагло тяглася до знань. Утім, не виключено, що цю рису прищепив їй саме дід, який часто розповідав онучці різні захопливі історії, читав разом з нею книжки, заохочував її допитливість, навчав докопуватися до глибинної суті речей та явищ. Та хай там як, але з усіх дорослих князь Тирнан був найближчою для Ейрін людиною, ближчим навіть, ніж рідний батько. Вона дуже сумувала за ним...
         Згаявши понад півгодини, Ейрін нарешті обрала годящий уривок:
         Духівники Півдня відкидають саму думку, що Мор Деорах міг бути спричинений діями Китрайла, позаяк це, на їхнє переконання, свідчило б про те, що Великий Див виявився неспроможним завадити Ворогові захопити цілий острів і перенести його з усіма мешканцями в інший світ, до берегів тоді ще дикого та смертельно небезпечного Абраду. Північани ж, глузуючи з невігластва своїх південних колеґ, самі постають не в кращому світлі, замалим не звинувачуючи Творця у змові з Темним Володарем Ан Нувіну. А за великим рахунком, різниця між тими й іншими не така вже й значна; просто перші стверджують, що Великий Див особисто покарав людей Ініс Шінану за їхні гріхи, а другі - що Він зробив це руками Китрайла.
         Зате в одному, найголовнішому, обидві сторони цього затяжного реліґійного конфлікту одностайні: вони не залишають для нас, нащадків давніх шінанців, жодного іншого вибору, окрім як старанно молитись у сподіванні на те, що наші предки, звільнивши Абрад від панування нечисті, змили свої гріхи власною кров'ю і здобули нам милість Дива...
         Ейрін позначила сторінку закладкою і вже збиралася встати з ліжка, щоб покласти її на стіл, коли в передпокої почулися швидкі кроки, двері розчинились і до кімнати ввійшла струнка синьоока дівчина з пишною гривою волосся кольору стиглої пшениці. Лицем вона дуже нагадувала свою ровесницю та двоюрідну сестру Ейрін, але була набагато вродливіша - принаймні, так вважала сама Ейрін. Своєю чергою, Фіннела щиро запевняла, що з них двох красивіша якраз Ейрін. Часом дівчата навіть сперечалися з цього приводу - і щоразу доходили компромісного рішення, що вони обидві нівроку гарненькі.
         Фіннела та Ейрін разом займали східну частину дівочих покоїв, їхні спальні розташовувалися поруч, а ґардеробна та мильня були в них спільні. І хоча решта помешкань залишались вільними (торік обидві старші Фіннелині сестри, Диліш та Морін, вийшли заміж і поїхали з Кардуґала, дві менші ще жили разом з матір'ю в жіночих покоях, а Ейрін сестер не мала), проте ні тій, ні іншій навіть на думку не спадало розселитися. Вони змалку звикли бути разом, ділили все на двох і навіть зганяти злість воліли одна на одній. Фіннела напівжартома - і наполовину серйозно - стверджувала, що їм конче треба взяти за чоловіків двох братів, найліпше близнюків. Частка жарту в словах кузини не надто веселила Ейрін, а ледь прихована серйозність цієї пропозиції навіть лякала її. З приводу одруження (як, до речі, і з багатьох інших питань) вона рішуче не погоджувалася з Фіннелою, якій останнім часом кортіло чимшвидше пізнати доросле життя й відчути себе справжньою жінкою. А Ейрін і без того вважала себе дорослою (та й вигляд мала доросліший, ніж Фіннела), вона й так була жінкою, нехай дуже молодою, геть іще юною. А подружнє життя її нітрохи не вабило, вона боялася, що шлюб зв'яже їй руки, позбавить її самостійності...
         - Вже чула новину? - просто з порога запитала Фіннела.
         Ейрін одразу збагнула, про яку новину йдеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.
         - Не лише чула, - відповіла вона, - а й бачила.
         - Ага, - протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Ейрін. - А я ще ні. Просто була в мами, коли прийшов майстер Левелін з доповіддю.
         Ейрін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Ідріс вер Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди майстер Левелін мусив був звернутися саме до Ейрін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс - лише невістка короля.
         Погамувавши мимовільне роздратування, Ейрін поцікавилася:
         - До речі, а хто вона така?
         У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.
         - То ти не знаєш? - Здавалося, непоінформованість Ейрін вельми потішила її. - Справді не знаєш?
         - Справді. Я просто бачила з бібліотеки, як вона приїхала. І ще чула, як майстер Левелін називав її леді Шайною.
         Фіннела поважно кивнула:
         - Її звати Шайна вер Брі О'Мейнір. Висока пані Тір Мінегану.
         Ейрін аж рота роззявила від подиву. Їй було добре відомо, що́ означає цей титул, який прирівнював його носіїв до осіб королівської крові. Тір Мінеган був островом на північному заході континенту, за двісті миль від узбережжя Івидону; про нього знали і діти й дорослі в усіх куточках Абраду. Ще його зрідка називали Ініс Ерахойд - Острів Відьом...
         Поки Ейрін перетравлювала цю звістку, Фіннела роззулася, спритно вскочила на ліжко і всілася навпроти неї, підгорнувши під себе ноги. Попри спекотний день, кузина була в розкішній сукні із синього шовку, рясно оздобленій золотою вишивкою й тонким мереживом, під сукнею був корсет та пишні спідниці, а на ногах - панчохи замість коротких шкарпеток, як у Ейрін. Фіннела полюбляла гарно вдягатися, і ніяка спека не заважала їй розгулювати в найкращому вбранні.
         - То, виходить, леді Шайна відьма, - врешті промовила Ейрін, не питаючи, а просто констатуючи факт.
         - Атож, - підтвердила Фіннела. - Уяви лишень, до нас завітала відьма! Найсправжнісінька! Я хотіла була відразу піти до неї, але мама сказала, що так не годиться, мовляв, треба дати їй відпочити з дороги. Мабуть, вона має рацію... Та мені так кортить її побачити!
         Ейрін чудово розуміла нетерплячку кузини. Її саму так і поривало негайно податися до Вежі Іралах і ніби ненароком зайти до леді Шайни, поспілкуватися з нею, розпитати її про безліч цікавих речей. На Півдні відьми були великою рідкістю - це не Північ, де їх можна зустріти мало не при кожному королівському чи князівському дворі. Вони там не служили (з книжок Ейрін знала, що в присутності відьом краще не вживати цього слова), а просто гостювали у правителів і, в подяку за гостинність, надавали їм різні маґічні послуги. Ну, а правителі підкріплювали свою гостинність безоплатними дарунками - грошима, коштовностями, землями, - співрозмірними з вартістю наданих послуг.
         Колись так само було й у Південному Абраді, проте ситуація докорінно змінилася після того, як у середині дванадцятого сторіччя Духовна Рада, що доти об'єднувала всіх духівників континенту, розкололася навпіл у питанні про причини Мор Деораху. За великим рахунком, відьмам було байдуже, як південці та північани тлумачать події сивої давнини, проте їх неабияк образило, що Духовна Рада Півдня зарахувала застосування чарів до переліку грішних учинків - надто ж коли зважити, що тоді ще не минуло й сотні років, як зусиллями відьом та чаклунів було знищено останніх чудовиськ на Абраді. З того часу відьми оголосили бойкот усім Південним Королівствам і з'являлися тут лише вряди-годи, винятково в своїх справах. У таких випадках вони погоджувалися скористатися гостинністю одного з місцевих володарів, але не брали на себе жодних зобов'язань і не затримувалися довше, ніж того вимагали їхні відьомські справи. З родинних хронік Ейрін знала, що останнього разу відьми були в Кардуґалі у середині п'ятнадцятого століття - понад двісті років тому...
         - А ти добре роздивилася леді Шайну? - знов озвалась Фіннела, акуратно розправляючи довкруг себе спідниці. - Яка вона? Вродлива?
         - Так, дуже. Хоча до тебе їй далеко. - Дівчата обмінялися лукавими усмішками. - А ще вона досить молода. Десь на три роки старша за нас. Щонайбільше на чотири. А може, лише на два.
         Фіннела скептично гмикнула.
         - З чого ти взяла? Всі відьми на вигляд як юні дівчата, навіть найстаріші. Так написано в книжках.
         Ейрін поблажливо всміхнулася. Фіннела була розумна та тямуща дівчина, проте свої знання про довколишній світ здобувала переважно з жіночих пліток, пісень бардів і любовних романів. А майже на всіх уроках, крім занять із музики, малювання та красного письменства, вона або перешіптувалася з придворними панночками (позаяк Ейрін завжди була зосереджена на навчанні), або дрімала, або ж поринала в думки про симпатичних хлопців і любісінько пропускала слова вчителів повз свої гарненькі вушка.
         - Так написано в тих книжках, які ти звикла читати, - зробила уточнення Ейрін. - Але це перебільшення. Десь до тридцяти років відьми старшають зовні, як і звичайні жінки, а потім час для них ніби зупиняється і на все життя вони зберігають молодий вигляд. Саме молодий - але не юний. Якщо ж відьма здається юною дівчиною, то, найпевніше, вона така і є... До речі, майстер Левелін не питав у леді Шайни про мету її візиту?
         - Питав, та вона ухилилася від відповіді. Проте ясно дала зрозуміти, що радо прийме пропозицію погостювати в нас. Мама припустила, що незабаром десь у Леннірі має народитися нова відьма.
         - Цілком можливо, - кивнула Ейрін. - І якщо так, то згодом до леді Шайни приєднаються ще дві або й три відьми, а коли надійде час, вони несподівано завітають у дім породіллі, приймуть пологи і заберуть із собою новонароджену дівчинку.
         - А як батьки не захочуть її віддавати? Що тоді?
         - Не знаю, - чесно відповіла Ейрін. - В історичних хроніках я читала лише про сутички на Лахліні... Та це ж Лахлін, там не батьки відмовлялися віддавати, а поборники, і відьми їм задавали жару. А щоб хтось не віддавав на Абраді - про таке я не зустрічала жодної згадки, а в усі ті страшні казочки не вірю. Мабуть, відьми просто вміють переконувати - і золотом, і словами.
         Фіннела із сумнівом похитала головою.
         - Не уявляю, яке золото і які слова могли б переконати моїх тата за мамою відмовитися від мене.
         - Слова, думаю, знайшлися б. Таким батькам, як твої, я б не стала пропонувати ні грошей, ні земель, а звернулася б до їхніх почуттів. Постаралася б переконати їх, що твоє місце серед відьом, що так ти будеш щасливою, проживеш довге життя, не пізнавши старості, матимеш могутню силу, яку застосовуватимеш для добра людей. А ще я сказала б, що присутність серед відьом леннірської принцеси надовго вбезпечить нашу країну від ворогів, служитиме звеличенню нашого роду.
         Фіннела відкинулася спиною на подушки і випростала ноги, примостивши їх у Ейрін на колінах.
         - Може, це й спрацювало б, - промовила вона задумливо. - Та до чого ці балачки. Я ж однаково не відьма...
         - Зате можеш стати чаклункою.
         Фіннела демонстративно позіхнула, всім своїм виглядом зображаючи нудьгу.
         - Не починай знову, Ейрін. Мені це нітрохи не цікаво.
         Хист до чарів не був надбанням одних лише відьом - жменьки жінок, обдарованих Відьомською Іскрою. Існували також люди, що мали набагато слабшу силу, але цілком достатню для того, щоб керувати маґією, присутньою в довколишньому світі - в землі та воді, в повітрі й вогні, в рослинах і тваринах, в різноманітних чарівних предметах, як артефактах (тобто створених штучно, руками людей або нелюдів), так і в реліктах (що з'явилися ще на початку часів). Ці чоловіки та жінки після належного навчання ставали чаклунами й чаклунками. Вони були не такі могутні, як відьми, та все ж багато що вміли, а крім того, на відміну від відьом, не мусили зберігати незайманість - їхня сила від цього не залежала.
         Фіннела народилася з чаклунським хистом, а от Ейрін, на свій превеликий жаль, не мала його, тому по-доброму заздрила кузині і водночас сердилася на неї за недбале ставлення до свого рідкісного таланту. Ще як Фіннела була малою, придворний чаклун Іґан аб Кін навчив її стримувати свою силу, щоб вона з необережності не нашкодила ні собі, ні довколишнім. А коли їй минуло одинадцять років, майстер Іґан, з дозволу Фіннелиного батька, лорда Ріса аб Тирнана, став уже по-справжньому навчати дівчину маґії. Та все марно - Фіннела ніколи не відзначалася особливою пристрастю до наук, була дуже нетерпляча й непосидюща, а побачивши, як багато їй доведеться працювати, перш ніж вона зуміє зробити щось значне та корисне, геть опустила руки й відмовилася від подальших занять. Упродовж наступних років Фіннела кілька разів піддавалася на вмовляння Ейрін і поновлювала навчання, проте її витримки вистачало ненадовго.
         А Ейрін віддала б усе на світі, аби лишень мати чаклунський хист. Та ще більше, ще відчайдушніше їй хотілося бути відьмою. Частенько перед сном, лежачи в своєму затишному ліжкові, Ейрін уявляла, що вона відьма - прекрасна, грізна й велична. На такі думки дівчина відчувала якусь болючу насолоду, їй паморочилося в голові від захопливих картин, що проносилися в її уяві, і разом з тим ставало невимовно гірко від усвідомлення всієї марності своїх мрій. Ейрін ніколи не ділилася цими фантазіями з Фіннелою. Вони були аж надто особисті, аж надто потаємні, щоб звіряти їх навіть найкращій подрузі...
         Ейрін прибрала кузинині ноги зі своїх колін, посунулася до краю ліжка і встала.
         - Ні, так не годиться! - обурено мовила вона. - Це справжнісіньке неподобство!
         - Ти про що? - спитала Фіннела, підвівшись із подушок.
         - Майстер Левелін досі не доповів мені про леді Шайну. Найперше побіг до твоєї матері, але й після того не сподобився прийти до мене. Бодай із простої ввічливості.
         - Ага, ясно, - сказала Фіннела. - І тебе це розсердило?
         - Ще б пак! - відповіла Ейрін. - Зрозумій мене правильно, сестричко, я не маю нічого проти тітоньки Ідріс, я люблю й шаную її. Проте не вона хазяйка в Кардуґалі.
         - Авжеж ні, - відразу погодилася кузина. - Раз у твого батька немає дружини, то хазяйка тут ти. І до твого відома, мама цього не заперечує. Вона просто виконує твої обов'язки і все чекає, коли ти збунтуєшся.
         Ейрін запитливо глянула на неї:
         - Так гадаєш?
         - Я не гадаю, а знаю. Мама про це казала ще рік тому. Але попросила мовчати, поки ти перша не заговориш. Мовляв, мусиш сама захотіти, щоб тебе сприймали серйозно.
         - Я цього хочу, - рішуче оголосила Ейрін. - І передовсім задам прочухана майстрові Левеліну.
         - Передовсім ти належно вдягнешся, - твердо мовила Фіннела, вставши з ліжка і взуваючи туфлі. - Майстер Левелін поставиться до тебе серйозніше, якщо ти будеш схожа на принцесу, а не на доньку зубожілого поміщика.
         Ейрін збиралась була заперечити, але потім визнала, що кузина має слушність.
         - Гаразд. А ти накажи розшукати його й викликати до мене.
         Дівчата разом залишили спальню й опинились у передпокої. Фіннела рушила до дверей, що вели в коридор, а Ейрін пройшла до ґардеробної. Кликати покоївку не стала, бо ще змалку звикла вдягатися й роздягатися сама, і лише в тих випадках, коли не могла впоратися з чимось складним, на зразок хитромудрих застібок на спині, зверталася по допомогу.
         Всупереч очікуванням, Фіннела повернулася не відразу, а лише за чверть години, коли Ейрін уже вбралась у зелену шовкову сукню, під колір своїх очей, надягла на шию намисто з перлин і тепер сиділа перед дзеркалом, розчісуючи волосся. З ним вона завжди мала багато клопоту, її непокірливі світло-руді пасма вперто не бажали вкладатися в акуратну зачіску, а всі спроби заплітати їх у коси неодмінно зазнавали фіаско.
         Щойно Фіннела ввійшла до ґардеробної, Ейрін, не давши їй і рота розкрити, запитала:
         - Де ти завіялася? Сама бігала за майстром Левеліном?
         - Ні, з ним доведеться зачекати. Є важливіша справа.
         - Яка?
         - Я зустріла Шайну вер Брі. Вона прийшла засвідчити тобі повагу, як хазяйці Кардуґала.
         Почувши це, Ейрін задоволено всміхнулася, відклала гребінець і встала зі стільця.
         - Чудово! Де вона?
         - Я провела її до вітальні й попросила зачекати, - відповіла Фіннела. - А ти постривай, не квапся.
         Кузина прискіпливо оглянула Ейрін з усіх боків, трохи поправила її сукню в талії, а наостанок переконалася, що вона змінила шкарпетки на панчохи і взула гарні туфлі.
         - Зараз ти просто чарівна, сестричко, - схвально мовила Фіннела. - Якби ще додати прикрас... Хоча й так згодиться. Ходімо.
         Робити зауваження щодо відсутності корсету вона не стала - Ейрін рішуче відкидала цю частину вбрання, запевняючи, що радше обріже собі волосся й одягне білий балахон нареченої Дива, ніж так знущатиметься із себе. Власне, й худенькій Фіннелі з її маленькими грудями корсет був не потрібен. Вона носила його лише для того, щоб мати доросліший вигляд - бо хоч і була на півтора місяця старша за Ейрін, але зовні здавалася чи не на рік молодшою. Втім, це зовсім не означало, що Фіннела затримувалась у розвитку, вона виглядала якраз на свої п'ятнадцять із хвостиком; інша річ, що Ейрін подорослішала швидше, ніж більшість дівчат її віку. Фіннела дуже заздрила їй, хоча Ейрін не бачила для цього жодних підстав. Щонайбільше за двійко років ця різниця зникне; тоді кузина стане і вищою за неї, і вже напевно вродливішою.
         - До речі, ти мала рацію, - сказала на ходу Фіннела. - Шайна справді молода. І дуже красива. А ще нахабна, як не знаю хто.
         - Ви вже встигли посваритися? - здивувалась Ейрін.
         - Та ні, нічого такого. Але вона страх яка зарозуміла. Я їй кажу 'ви' і 'леді Шайно', а вона у відповідь - 'ти' і 'Фіннело'. Певна річ, я теж стала називати її просто на ім'я. [1]
         - Не думаю, що вона збиралась тебе образити, - зауважила Ейрін. - Мабуть, таким чином вирішила показати, що воліє обійтися без зайвих церемоній.
         Кузина пирхнула:
         - Могла б зробити це інакше. Не так... безцеремонно.
         Вони дійшли до середини коридору, що сполучав східну частину дівочих покоїв з північною, і зупинилися біля дверей вітальні. На Фіннелиному обличчі раптом з'явився лукавий вираз, і вона шепнула:
         - Зачекай трохи. Я перша.
         Ейрін миттю все зрозуміла, згідно кивнула і відступила вбік. А кузина розчахнула настіж обидві стулки дверей, ввійшла досередини й урочисто, ніби це була офіційна аудієнція, проголосила:
         - Її королівська високість, леді Ейрін вер Келлах О'Дуґал, перша принцеса Ленніру!
         Намагаючись надати своїй ході недбалої величності, Ейрін пройшла до вітальні. Шайна вер Брі стояла в глибині кімнати поруч із кріслом, у якому, вочевидь, сиділа до їхньої появи. Як і під час прибуття в замок, на ній була червона сукня - але вже інша, розкішніша, з бічними розрізами, що відкривали поглядові білосніжні спідниці. На зріст вона була десь на півголови вища за Ейрін та Фіннелу. Утім, якщо врахувати різницю у віці, то зрештою Фіннела обжене її; а от Ейрін, мабуть, так і залишиться нижчою.
         Коли Ейрін наблизилася, Шайна лише трохи нахилила голову, як гостя, що вітає рівну собі за станом господиню дому.
         - Моє шанування, принцесо.
         У відповідь Ейрін приязно, хоч і з легким відтінком погорди, кивнула:
         - Рада з тобою познайомитися, Шайно. Для нашої родини неабияка честь приймати в себе високу пані Тір Мінегану. - Вона опустилася на диван і помахом руки вказала на крісло. - Прошу, сідай. Можеш називати мене просто Ейрін.
         Фіннела, зачиняючи двері, нишком посміхнулася. Шайна, звичайно, відразу збагнула, що з боку Ейрін це була маленька помста за нечемне поводження з її кузиною, проте вона й оком не змигнула, а з цілком серйозним виглядом подякувала за виявлену честь і вмостилась у кріслі.
         Якийсь час вони допитливо розглядали одна одну. Ейрін намагалася відшукати в Шайниній зовнішності щось особливе, специфічне, що вказувало б на її відьомське походження. Проте зрештою мусила визнати, що жодних таких ознак не помічає, і Шана радше скидається на дівицю з якогось знатного роду. Майстер Іґан аб Кін стверджував, що навіть чаклуни й чаклунки неспроможні з цілковитою певністю розпізнати в жінці відьму, поки та не вдається до чарів, бо джерело їхньої сили, Відьомська Іскра, помітне лише самим відьмам. Зате відьми непомильно відрізняють людей із чаклунським хистом від тих, хто його не має.
         - Сподіваюсь, ти добре влаштувалася? - запитала Ейрін. - Наші слуги про все подбали?
         - Так, дякую. Я всім задоволена, - ввічливо відповіла Шайна. Як Ейрін і чекала, її вимова була типово північною: вона трохи розтягувала голосні й надміру пом'якшувала приголосні.
         - Коли щось не так, вибачай, - продовжувала Ейрін. - І кажи про це прямо. Ми ж не звикли приймати в себе гостей з Тір Мінегану. Від часу попереднього візиту ваших сестер до Кардуґала минуло двісті тридцять шість років. Тоді в Леннірі народилася відьма.
         - Так, знаю, - кивнула Шайна. - Сестра Аслін вер Еймер. На жаль я ніколи з нею не зустрічалася, бо ще до мого народження вона поїхала на Шогірські острови і вже два десятиліття гостює в тамтешнього короля.
         - А в нас вона взагалі не була, - сказала Ейрін. - Принаймні, в цьому столітті.
         - То тепер Леннір матиме двох відьом? - нетерпляче озвалася Фіннела, присівши на диван поруч із Ейрін. - Ти ж приїхала по нову сестру?
         Шайнине обличчя на коротку мить затьмарила тінь досади. Ця тінь була легка, ледь помітна і тут-таки щезла без сліду, проте Ейрін встигла зауважити її. Шайна, безумовно, очікувала на це запитання, та коли воно пролунало, насилу стримала своє роздратування - бо знала, що чує його далеко не востаннє. Ейрін чудово розуміла почуття гості, її б також розбирала злість на думку про те, що найближчим часом (а може, не лише найближчим, може, протягом кількох місяців) їй доведеться знову й знову чути ці слова і щоразу ухилятися від відповіді.
         - Якби й так, я б цього не визнала, - стримано мовила Шайна. - Бо тоді б почали розпитувати, котра саме з вагітних жінок Ленніру має народити відьму. А це поставило б мене в дуже незручне становище.
         - Ясно, - сказала Фіннела. - А уявімо таку... ну, гіпотетичну ситуацію, - вона старанно вимовила передостаннє слово, яке досі ніколи не вживала, проте іноді чула його від Ейрін, діда Тирнана та майстра Іґана. - Припустімо, ти разом з іншими сестрами прибула по малу відьму, дочекалася її народження - а дівчинку не захотіли віддавати. Навідсіч. Незважаючи на вмовляння, попри всі обіцянки. Що тоді?
         - Її б однаково забрали, - відповіла Шайна навпрямки. - Втім, за останні п'ять сторіч ми жодного разу не вдавалися до таких крайніх заходів. Щоразу нам щастило порозумітися з батьками.
         - Навіть із найзнатнішими та найбагатшими?
         - Навіть із ними. Часом буває дуже важко, та зрештою всі поступаються. Одних спокушає щедра винагорода, інші чинять так з любові до своїх дочок, дбаючи про їхнє добро.
         Фіннела із сумнівом похитала головою:
         - Важко в це повірити. Адже різні батьки бачать щастя своїх дітей по-різному. Невже не зустрічається таких, які вважають, що найкраща доля для їхньої доньки - бути звичайною жінкою, мати чоловіка, дітей?
         - Чому ж, зустрічаються й такі батьки. Вони гадають, що варто лише дочекатися, коли дівчинка підросте, чимшвидше віддати її заміж, і все буде гаразд. Та це не так.
         - А як?
         Відповісти Шайна не встигла, її випередила Ейрін:
         - Відьма не може стати звичайною жінкою. Пізнавши чоловіка, вона втрачає свою Іскру, проте зберігає в собі її відбиток, що дає силу, співрозмірну із силою чаклунів. Перетворюється на відьмачку - слабку, недолугу подобу справжньої відьми.
         - Я це знаю, Ейрін, - ображено мовила Фіннела. - Не май мене за дурненьку. Ідеться ж зовсім про інше. Ця дівчинка зростатиме, не знаючи, що є відьмою, і вважатиме правильним те життя, яке обрали для неї батьки. А після одруження, ставши відьмачкою, тільки зрадіє, виявивши в себе маґічну силу...
         Ейрін саркастично пирхнула.
         - Авжеж, авжеж! До всього іншого, вона ще й уклінно дякуватиме батькам, які еґоїстично позбавили її довгого життя, вічної краси та справдешньої могутності. Бідолаха буде невимовно щаслива володіти крихітною силою відьмачки і нітрохи, аж ніскілечки не страждатиме від того, що через дурну примху рідних людей позбулася безцінного дару, який мала від народження.
         У карих Шайниних очах промайнув якийсь дивний вираз - чи то жалю, чи то провини. Вона поспіхом відвела погляд і заговорила:
         - Є й вагоміша причина, чому ми не залишаємо новонароджених відьом з батьками. Іскра вкрай рідко зберігає пасивність до настання шлюбного віку, зазвичай вона пробуджується вже на третьому або четвертому році життя. Цей процес неможливо ні відвернути, ні зупинити, його можна лише контролювати і спрямовувати. А без нагляду з боку досвідчених сестер-виховательок неконтрольована маґія просто вбиває дівчинку.
         Шокована Фіннела мовчки втупилась у Шайну. А Ейрін вражено промовила:
         - Милостивий Диве! Я ніколи про це не чула. І ніде не читала...
         - Ми вже понад тисячу років цього не допускаємо. Свого часу наші попередниці вели суперечку, чи варто силою забирати дівчат у надто непоступливих батьків, чи краще кинути їх напризволяще. Зрештою ж, Іскра не щезає після смерті відьми, а знаходить собі нового носія. Проте перемогла точка зору, що ми не маємо права прирікати на смерть наших малих сестер через дурість їхніх батьків. Та й усі ті страшні історії, що буцімто ми вбиваємо дівчат, якщо їх нам не віддають, виникли аж ніяк не на порожньому місці. Вони гинули при неконтрольованому пробудженні Іскри, а згорьовані батьки звинувачували в усьому відьом. Коли ж було вирішено в разі потреби вдаватися до сили, то виявилося, що вистачає однієї погрози її застосування.
         - І часто доводиться погрожувати? - запитала Ейрін.
         - Ні, лише в поодиноких випадках. Спершу ми випробовуємо делікатніші підходи, а відверті погрози притримуємо для найупертіших батьків, на яких не діють жодні інші арґументи. І тоді, поставши перед вибором - або погодитися на наші умови, або ж доньку в них однаково заберуть, не давши нічого навзамін, - вони стають значно поступливішими. Але, як правило, до цього не доходить. Скажімо, мої батьки дуже не хотіли зі мною розлучатися, адже я була їхнім первістком. Та врешті-решт їх переконали, вони віддали мене під опіку сестер, а самі одержали у винагороду великий маєток у Ґвидонеді.
         - Ти підтримуєш із ними стосунки?
         Після деяких вагань, Шайна відповіла:
         - Це важко назвати стосунками. Ми лише зрідка листуємося, і цим усе обмежується.
         - Ґвидонед таки далеченько від Мінегану, - промовила Ейрін, уявивши карту Північного Абраду. - Та невже вони ні разу не відвідали тебе?
         - Поки мені не минуло тринадцяти, це було заборонено. А потім... Гадаю, на той час вони вже змирилися з тим, що нас пов'язує тільки кров, а в усьому іншому ми чужі одне одному. - Шайна говорила про це безпристрасно і майже недбало. - До того ж мої батьки зовсім не самотні. Після мене в них народилося ще п'ятеро дітей, два сина і три доньки.
         - І ти не хочеш зустрітися з ними?
         - Чому ж, хочу. Просто ще не випадало нагоди. Лише взимку я закінчила навчання і склала іспити, а невдовзі старша сестра Айліш вер Нів узяла мене з собою в поїздку західним узбережжям. У Ґулад Данані наші шляхи розійшлися - Айліш подалась до Евраха й відпливла на кораблі на Ініс Лівенах, а я отримала від тилахморського герцоґа Довнала аб Конховара запрошення погостювати в нього. У Тилахморі пробула чотири місяці, згодом збиралася вирушити на північ, у Ґвидонед, проте обставини склалися так, що довелося їхати на південь. А втім, я не шкодую, мені подобається подорожувати.
         - Ти вже багато відвідала країн?
         - Ті, що були на моєму шляху. Івидон, Коннахт, Катерлах, Торфайн, Ґулад Данан, Румнах, шматочок Літриму - і, нарешті, ваш Леннір. В Іхелдиройді не була, бо не захотіла їхати через Двар Кевандір, а попливла на кораблі з Евраха до Конві.
         - А от я б охоче побувала в горах, - сказала Ейрін. - До речі, ті троє охоронців, що приїхали з тобою, це перевдягнені ґвардійці Тір Мінегану?
         - Ні, ми з сестрою Айліш подорожували без супроводу. А цих трьох мені нав'язав герцоґ Довнал, довідавшись, що я вирушаю до Південного Абраду. Зрештою, він мав рацію: коли люди бачать на дорозі самотню молоду жінку, в них відразу виникає підозра, що вона відьма. Я ж до пори до часу не хотіла виказувати себе, тому погодилася на охоронців - і це було правильне рішення. Наступного разу, як поїду на Південь, неодмінно візьму наших ґвардійців.
         - Маєш тут іще якісь справи?
         - Поки не маю, та згодом, може, з'являться. А якщо ні, то все одно поїду - просто з цікавості. Як я вже казала, мені подобається подорожувати, я хочу об'їхати весь Абрад, від Ан Каваху до Алпайну, і побувати на всіх довколишніх островах. За винятком, певна річ, Лахліну.
         - А це правда, - озвалася Фіннела, - що Лахлін проклятий, і на ньому не народжуються відьми?
         - Він не проклятий, а заклятий, - зробила уточнення Шайна. - Майже десять століть тому, об'єднаними зусиллями всіх наших сестер Лахлін було оточено особливими загороджувальними чарами, Лахлінським Бар'єром. Відтоді жодна Іскра, вивільнена після смерті відьми або її перетворення на відьмачку, не потрапляла на цей острів.
         - Зрозуміло, - сказала Фіннела. Вона трохи пом'ялася в нерішучості, та зрештою запитала: - А багато відьом стають відьмачками?
         Шайна заперечно похитала головою:
         - Це трапляється вкрай рідко. Ми надто цінуємо свою Іскру, щоб легковажити нею, до того ж у старшому віці її втрата стає смертельною. Наразі є три відьмачки. Одній уже за дев'яносто, і ви, мабуть, чули про неї - це Ґрівільд вер Мірґен, королева-вдова Алпайну. Другій відьмачці під шістдесят, а третя майже моя ровесниця, їй дев'ятнадцять років.
         - Ти добре її знала?
         - Досить добре, - в Шайнинім голосі забриніли сумовиті нотки. - Власне, ми були найкращими подругами.
         - О! - співчутливо мовила Фіннела. - Мені дуже прикро.
         - Мені теж, - зітхнула Шайна. - І годі про це. Поговорімо краще про тебе, Фіннело. Я відчуваю в тобі чаклунський хист, але геть нерозвинений. Чому ти не навчаєшся? Батьки забороняють?
         Фіннела видимо збентежилась, а Ейрін замість неї відповіла:
         - Дядько Ріс і тітка Ідріс тут ні до чого, вони нітрохи не заперечують. Проблема в самій Фіннелі. Кілька разів вона розпочинала навчання, та майже зразу кидала. А все через лінощі.
         - Аж ніяк! - заперечила кузина. - Це не через лінощі. Просто... - Либонь вона збиралась була вчергове сказати, що їй не цікаво, та потім чомусь передумала і чесно зізналася: - Це дуже важко. У мене нічого не виходить. Може, мені ще рано?
         - В жодному разі не рано, - сказала Шайна. - Що раніше, то краще. І в тебе все вийде, просто наберися терпіння. Починати найважче, я знаю це з власного досвіду. Моя Іскра пробудилася в три роки, і я не пам'ятаю, як усе відбувалося. Але то була лише чиста енерґія, без форми та змісту, і до шести років сестри навчали мене стримувати її, підкоряти своїй волі. А потім уже почалося справжнє навчання - як спрямовувати безладні маґічні потоки, розщеплювати їх на тонкі нитки і сплітати з них чари. Мені довелося добряче помучитися над моїм першим, найпростішим плетивом, та коли я подолала цей бар'єр, то з кожним наступним кроком ставало чимраз легше.
         - Ти кажеш про відьомську маґію, - зауважила Фіннела. - А маґія чаклунів зовсім інша.
         - Ну, насправді маґія та ж сама, різниця лише в її походженні. Чаклуни використовують уже готову, яка знаходиться довкола них, а ми виробляємо свою власну, черпаючи силу з Іскри. Чаклуни на це не здатні - проте, з іншого боку, жодна відьма не має чаклунського хисту, з якоїсь причини наша Іскра з ним несумісна, і тому ми не можемо керувати ніякою сторонньою маґією, навіть маґією своїх сестер.
         - А хіба в цьому є потреба? - запитала Ейрін.
         - Часом буває корисно. От уявіть таку ситуацію: відьма та чаклун вступають у поєдинок з іншою відьмою. Хто, на вашу думку, переможе, якщо всі троє добре навчені?
         Відчувши в такій постановці питання якусь приховану каверзу, Ейрін промовчала. А Фіннела простодушно відповіла:
         - Якщо обидві відьми рівні за силою, то переможе та, що в парі з чаклуном. Але жоден чаклун не допоможе слабкій відьмі подолати сильну.
         - А от і ні, - сказала Шайна. - Наслідок такого поєдинку відомий наперед за будь-якого співвідношення сил. Відьма з чаклуном завжди перемагають.
         - Правда? І чому?
         - Якраз тому, що чаклун має здатність керувати чужою маґією. Сам-один він беззахисний перед силою відьомських чарів, проте за його сприяння навіть найслабша відьма може легко зруйнувати як захисні, так і атакувальні плетива суперниці. Це називається ефектом чаклунсько-відьомської взаємодії. Через те в давні часи, коли на Абраді панувала нечисть, відьми нерідко вдавалися до допомоги чаклунів у боротьбі проти великих зграй чудовиськ. Та й зараз ми тісно співпрацюємо з ними, бо в чаклунсько-відьомської взаємодії є й багато мирних застосувань. Як правило, маємо справу з чаклунками - нам значно легше порозумітися з жінками, ніж із чоловіками. Крім того, деяким чаклункам притаманний дар пророцтва та яснобачення - а ми його дуже цінуємо. Жоден чоловік-чаклун, жодна відьма ворожити не вміють.
         - Тепер ясно, - сказала Ейрін. - Я й раніше знала, що на Тір Мінегані мешкають чаклунки, а в Абервені є навіть школа для дівчат із чаклунським хистом. Проте досі не могла зрозуміти, навіщо вам це потрібно. А коли запитала в майстра Іґана, нашого чаклуна, то він мені сказав, що ви робите так на зло чаклунам, а чаклунок використовуєте як особисту прислугу.
         Шайна тихенько, але від душі розсміялася.
         - Повір, ми не такі пихаті дурепи, щоб брати собі за покоївок чаклунок. Вони не служниці, а наші помічники.
         - Отже, майстер Іґан збрехав?
         - Я так не думаю. Мабуть, він сам щиро в це вірить. Багато чоловіків-чаклунів не люблять відьом і засуджують тих чаклунок, що співпрацюють із нами. Вочевидь, ваш майстер Іґан саме з таких чаклунів. Він навіть не прийшов привітати мене, коли я приїхала, хоча цього й вимагали елементарні правила ввічливості.
         - Зараз його немає в замку, - пояснила Ейрін. - Учора він поїхав на день у Бентрай, сусіднє містечко, де мешкає його рідня. Надвечір має повернутися.
         - То он воно що, - кивнула Шайна. - Виходить, я поквапилася з висновками.
         - Майстер Іґан дивна людина, - промовила Фіннела. - Служить тут уже тридцять з гаком років, за цей час завів дружину, дітей, але так і не забрав їх до Кардуґала. Скільки себе пам'ятаю, лише два чи три рази на місяць відвідує їх у Бентраї.
         - Чоловіки-чаклуни всі такі. За натурою своєю самотні вовки. Навіть ті з них, що одружені, все одно воліють жити окремо від родини.
         - А чаклунки?
         - Вони не такі затяті самітниці, хоча заміж виходять далеко не всі. На світі мало чоловіків, ладних зв'язати своє життя з чаклункою. Звичайно, все було б інакше, якби хист до чарів передавався у спадок, тоді б чаклуни та чаклунки більше дбали про продовження роду.
         - Дід Тирнан казав, - зауважила Ейрін, - що в такому разі вся шляхта, і на Півночі, і на Півдні, давно б стала чаклунською.
         - Мабуть, що так, - погодилась Шайна. - І один лише Див знає, добре це було б чи погано. Проте чаклунський хист не успадковується, і жодної закономірності його появи поки з'ясувати не вдалося. Тому більшості чоловіків-чаклунів байдуже, будуть у них діти чи ні, а чаклунки, хоч і прагнуть завести сім'ю, не завжди знаходять собі пару. Певна річ, це не стосується чаклунок знатного роду, а надто ж принцес - як от ти, Фіннело. У нас на Півночі до кожної з них шикується ціла черга претендентів. Будь-який король, не кажучи вже про князів, мріє запопасти собі дружину або невістку з таким посагом.
         - У нас на Півдні так само, - сказала Ейрін. - Дядько Ріс просто не знає, що робити з пропозиціями, які сиплються на нього зусібіч. А нещодавно Ґвилім аб Кілан, король Літриму, запропонував одружити з Фіннелою свого найменшого сина Лавраса. Хоче влаштувати подвійне весілля - адже наприкінці літа його дочка Ріаннон виходить за Фіннелиного брата Лоґана. Проте дядько не поспішає погоджуватися, чекає на кращий варіант.
         - Кращим за молодшого принца може бути лише старший принц, - зауважила Шайна.
         - Або король, - додала Ейрін. - Падрайґ аб Міредах із Ферманаху. Нещодавно йому минуло шістнадцять, і королева-матір, Блодвен вер Фейґлім, зараз шукає для нього наречену.
         - А я чула, що короля Падрайґа сватають до тебе.
         - Ну... - завагалася Ейрін. - Усе було трохи інакше. Навесні, коли скінчилася жалоба за покійним королем Міредахом, мій батько зробив пропозицію леді Блодвен. Вона відповіла принциповою згодою, але висунула умову, щоб одночасно я вийшла за Падрайґа. А для батька це було неприйнятно.
         - Чому?
         - Бо я наступниця престолу, і якби його шлюб із леді Блодвен виявився бездітним, то леннірську корону успадкував би наш із Падрайґом старший син. А батько й дід Тирнан не для того так довго добивалися для Ленніру статусу королівства, щоб зрештою зробити його провінцією Ферманаху.
         - Розумію, - сказала Шайна. - Ти, либонь, шкодуєш про це? І справді, було б заманливо стати королевою такої великої країни, як Ферманах.
         Ейрін недбало стенула плечима.
         - Здався мені той Ферманах! Я лише жалкую, що батько не одружився з леді Блодвен.
         - Вона тобі подобається?
         - Я з нею ніколи не бачилася. Чула, що вона вродлива, молодо виглядає для своїх тридцяти п'яти років, а за вдачею справжня меґера. Та мені без різниці. Я просто хочу, щоб у батька була дружина, яка народила б йому сина. А хто вона - байдуже.
         - Тобто, - здивовано мовила Шайна, - ти не хочеш успадкувати престол?
         - Нітрохи, - рішуче відповіла Ейрін.
         - А точніше, - втрутилася Фіннела, - вона не хоче одружуватись. Її лякає сама думка про це.
         Ейрін сердито зиркнула на кузину.
         - Аж ніяк, - заперечила вона. - Просто я не хочу з цим поспішати, а батько вже починає тиснути на мене. Мовляв, раз я наступниця престолу, то мушу з відповідальністю дивитися в майбутнє, дбати про спадковість влади - іншими словами, вийти заміж і народити сина-спадкоємця.
         - Про це я й кажу, - наполягала Фіннела. - Ти розглядаєш одруження, як цілковиту втрату свободи.
         - А хіба не так? Якщо я матиму чоловіка та дітей, то вже не зможу надовго залишити Леннір, не зможу поїхати, куди мені захочеться, ніколи не вирушу в подорож по Абраду... - Ейрін знову перевела погляд на Шайну. - Тобі, мабуть, важко це зрозуміти. Ви, відьми, не знаєте таких обмежень.
         - Та все ж я розумію, - сказала Шайна. - Ще торік я була меншою сестрою, тобто ученицею, а меншим сестрам не дозволяють покидати Тір Мінеган. Був час, коли я боялася, що ще довго не стану повноправною сестрою, що залишатимусь ученицею років до тридцяти і не скоро зможу побачити інші країни. Хоча, звісно, між 'не скоро' і 'ніколи' є велика різниця. На жаль, ніщо на цім світі не дістається задарма, і обмеження особистої свободи - це твоя плата за багатство та владу. Ми, відьми, також платимо за свою могутність, довголіття й вічну молодість. Платимо тим, що не можемо мати сім'ї, дітей.
         - Але й не відмовляєтеся через це від своєї відьомської сили, - зауважила Ейрін.
         - Певно ж, ні. Так само й ти мусиш визнати, що зараз перебуваєш у вигіднішому становищі, ніж, скажімо, Фіннела. Навіть вийшовши за Падрайґа і ставши королевою, вона буде просто дружиною короля, а ти, успадкувавши від батька корону, порядкуватимеш Ленніром на свій розсуд.
         - Я їй так само кажу, - промовила Фіннела. - А всі ці балачки про свободу та несвободу яйця виїденого не варті. От волоцюги цілковито вільні, вони вештаються, де їм заманеться. Та чи хотіла б ти, Ейрін, опинитися на їхньому місці?
         - Ні, звичайно. Зате радісінько помінялася б місцями з тобою. Твій хист до маґії важить набагато більше мого титулу першої принцеси. Я б не стала виходити ні за Падрайґа, ні за Лавраса, ні за будь-кого іншого, а передовсім вирушила б до Кованхара, щоб навчитися чарам... Або на Тір Мінеган - у ту відьомську школу для дівчат-чаклунок. Схоже, вона теж гарна, раз майстер Іґан так катеґорично засуджує її існування. Навіть якби батько заперечував, я б його не послухалась і все одно поїхала. Просто втекла б із дому.
         Шайна зміряла її пильним поглядом.
         - Ти серйозно?
         - Авжеж, - без найменших вагань кивнула Ейрін. - Хіба є на світі щось цікавіше, ніж займатися маґією? Чи проміняла б ти свою силу на королівство, хай навіть найбільше?
         У відповідь Шайна лише зітхнула.

    Розділ II
    Нова відьма

         Келлах аб Тирнан, король Ленніру, мав такі ж смарагдові очі, як його дочка, і таке ж непокірливе яскраво-руде волосся, щоправда, рясно припорошене сивиною. Йому було вже за п'ятдесят, і в такому віці більшість чоловіків має по кілька внуків, проте Келлахові з цим не пощастило. Його шлюб із Ґледіс вер Амон, донькою рувінського герцоґа Амона аб Гована, довгий час залишався бездітним, потім нарешті народилась Ейрін, а від другої вагітності леді Ґледіс померла. Овдовівши в сорок років, Келлах аб Тирнан намагався одружитися знову, але щоразу вже домовлений шлюб, з тих або інших причин, здебільшого політичних, розладнувався. Наскільки Шайні було відомо - а після зустрічі з Ейрін та Фіннелою вона розмовляла і з іншими мешканцями Кардуґала, серед яких було кілька вельми жвавих на язик придворних, - дехто пояснював ці невдачі таємними підступами принца Ріса, що був молодший за короля аж на тринадцять років і буцімто плекав далекосяжні плани успадкувати по братовій смерті корону в обхід Ейрін та її майбутніх дітей.
         Шайна не знала, чи можна бодай на крихту вірити цим пліткам. Під час вечері в бенкетній залі вона займала почесне місце між королем і його дочкою, а по інший бік від Келлаха сидів Ріс. Брати невимушено спілкувалися, і Шайна відчувала в їхніх стосунках щиру, невдавану приязнь, без найменших ознак штучності чи фальшу. Та й у тій інформації, що їй надіслали з Тір Мінегану, коли вона отримала своє завдання, не було жодної згадки про ймовірні інтриґи з боку Ріса аб Тирнана. А відьми, хоч і бойкотували Південні Королівства, намагалися бути в курсі всіх важливих тутешніх справ і для збору відомостей вдавалися до послуг місцевих чаклунів та чаклунок. Правда, не всі з них погоджувалися на таку співпрацю, зокрема, кардуґальський чаклун Іґан аб Кін, ще тоді, як обійняв свою посаду, навідсіч відмовився, за його висловом, шпигувати за своїми працедавцями. А проте, інформація з Ленніру справно надходила - і, за іронією, якраз від його дружини, Шінед бан Іґан, що також була чаклункою, відомою в Бентраї цілителькою.
         До речі, Іґан аб Кін встиг повернутися до Кардуґала перед самою вечерею і тепер сидів у протилежному кінці королівського столу, раз по раз кидаючи на Шайну допитливі погляди. Шайна знала, що йому вже минуло шістдесят років, та на вигляд він здавався молодшим, зокрема, через відсутність у густому темному волоссі навіть натяку на сивину - вочевидь, ретельно фарбував його чарами. На відміну від більшості придворних чаклунів, майстер Іґан не носив традиційної мантії з рунічним шитвом, і в своєму скромному, але добротному шляхетському вбранні скидався радше на поважного вельможу.
         Утім, не лише Іґан аб Кін пас Шайну очима. Вона перебувала в центрі загальної уваги всіх присутніх у бенкетній залі. Одні поглядали на неї просто з цікавістю, як на рідкісну дивовижу, інші - з певною осторогою, а троє жінок, що мали явні ознаки вагітності, не могли приховати свого занепокоєння. Зрозуміти останніх було неважко: кожна з них побоювалася, що Шайна приїхала саме за її дитиною. А може, то був не страх, може, навпаки - сподівання. Батьки новонароджених відьом одержували чималі відступні за своїх доньок і відразу просувалися на кілька щаблів вище в суспільному становищі. Так, наприклад, Шайнині рідні раніше були простими кередіґонськими рибалками, а після її народження стали заможними поміщиками - їм дістався гарний маєток у Ґвидонеді, один із багатьох у Північному Абраді, що їх відьми здобули у власність Тір Мінегану, як подяку за надані тамтешнім правителям послуги. На Півдні Сестринство не мало земельних володінь, тому домовлятися з південцями було важче. Зазвичай доводилося спокушати їх грошима й коштовностями - а це, треба визнати, не справляло такого враження, як землі. Хоча ті, що належали до шляхти або вищих верств міщанства і не боялися бути ошуканими, таки погоджувалися прийняти в дарунок маєтки на Півночі. І не шкодували про це - бо відьми, коли йшлося про їхніх малих сестер, вважали нижчим своєї гідності вдаватися до обману...
         Ніби підслухавши Шайнині думки, король схилився до неї й тихо мовив:
         - Пам'ятаєте, вам відрекомендували Бронан вер Ріґнан, придворну моєї невістки Ідріс. Це та вагітна білявка в блакитній сукні за правим столом. Схоже, вона була б рада народити відьму. Ще дівицею мріяла вийти за якого-небудь лорда з Півночі, проте мусила вдовольнитися прапорщиком моєї ґвардії.
         - У неї буде хлопчик, - сказала Шайна.
         - Гарна новина для її чоловіка. Після двох дочок він нарешті матиме сина. - Келлах аб Тирнан власноруч наповнив Шайнин келих вином і продовжив: - Звістка про ваше прибуття вже облетіла околиці, тож сьогодні вночі багато майбутніх матерів кепсько спатимуть. Я взагалі не збагну, чому ви до останньої миті приховуєте, в кого народиться відьма. Невже боїтеся, що та жінка з дурного розуму спробує втекти?
         - Ні. Головно ми боїмося, що її скривдить якийсь відьмоненависник. У минулому таке траплялося.
         - І то правда, - мусив погодитися король. - Аґресивних фанатиків ніде не бракує, надто ж у нас, на Півдні. - І він кинув швидкий погляд на літнього чоловіка в духівничій сутані, єдиного з присутніх, хто не приховував своєї ворожості до гості.
         - А взагалі, - зауважила Шайна, - я чекала від Півдня набагато гіршого. Тому й подорожувала, не виказуючи своєї належності до Сестринства. А виявляється, тут до нас ставляться майже так само, як у Ґулад Данані або Торфайні.
         - Це при королівському дворі, пані. Тутешні люди, хоч і не всі з них великі розумники, мають більш-менш широкий світогляд і не скуті безглуздими забобонами. А от наші селяни, та й чимало простих городян, щиро вірять, що маґія буває лише лише лихою, а всі відьми й чаклуни продали свої душі Китрайлові. Втім, це не заважає їм, коли припече, чимдуж бігти по допомогу до цілителів - а потім вони ще швидше біжать до духівників, щоб сповідатися в своїх гріхах.
         - Дід Тирнан казав, - озвалась Ейрін, яка уважно дослухалася до їхньої розмови, - що наші духівники тому й оголосили чари гріховними, аби мати від цього зиск.
         - І вони його мають, - підтвердив король. - У більшості парафій на території Ленніру виплати за очищення від гріхів, пов'язаних з уживанням чарів, є третьою за величиною статтею доходів після весільних та поховальних обрядів. Гадаю, така сама ситуація і в решті земель Південного Абраду. Проте наш превелебний Еван майже нічого на цьому не заробляє. Дванадцять років тому, коли тільки обійняв свою посаду, щотижня з великим натхненням виганяв бісів зі світильників, водогону, пічок і камінів, іншого устаткування, що працює з допомогою маґії. Та поступово його ентузіазм зійшов нанівець, бо йому за це ніхто не платив, і тепер панотець лише двічі на рік проводить загальне освячення всього замку. Але ми не нарікаємо - і без його благословення все працює чудово.
         Шайна поглянула на люстри з маґічними кулями, що промінилися м'яким жовтавим світлом. Відсутність навіть найменшого червонуватого відтінку свідчила про досвід і вправність чаклуна, який змайстрував їх. Звичайно, відьми робили набагато кращі світильники, вони й функціонували довше, і їхнє світло нічим не відрізнялося від сонячного - та це вже були несуттєві дрібниці. Головне полягало в іншому: судячи з усього побаченого Шайною в Кардуґалі, король Келлах мав у себе на службі дуже гарного чаклуна. Можна не сумніватися, що з такими непересічними здібностями Іґан аб Кін міг залюбки отримати місце при будь-якому з великих королівських дворів як на Півдні, так і на Півночі. А проте, він обрав маленький Леннір, де народився, і ніколи не зраджував свого вибору, хоча (в чому Шайна була цілковито впевнена) його неодноразово спокушали заманливими пропозиціями сусідні королі.
         Поступово вечеря добігла кінця. Власне, присутні вже давно наїлись, але ще добру годину просиділи за столом, потроху куштуючи вино та солодощі, розмовляючи між собою або розважаючись виступами придворних музик, жонґлерів і танцівниць. Нарешті Келлах аб Тирнан підвівся зі свого місця і побажав усім на добраніч. Після чого запропонував Шайні руку, якою вона охоче скористалася, щоб і собі встати.
         - Якщо не заперечуєте, - сказав король, - я волів би продовжити наше спілкування у приватному колі.
         Шайна була готова до цього, тому негайно відповіла:
         - Так, нам є про що поговорити. Гадаю, буде не зайвим запросити до цієї розмови майстра Іґана аб Кіна.
         Короля здивувала така пропозиція, однак він не став нічого питати, лише виразно подивився на старого чаклуна, а потім перевів погляд на двері. Майстер Іґан усе зрозумів (чи, може, мав гострий слух і розчув останні Шайнині слова), без найменших зволікань вибрався з-за столу й рушив до виходу. Тим часом Шайна попрощалася з членами королівської родини й вищими достойниками Ленніру, домовилась із Ейрін та Фіннелою, що завтра вранці поснідає з ними в їхніх покоях, а потім разом з Келлахом аб Тирнаном і двома ґвардійцями з його особистої варти залишила бенкетну залу.
         В коридорі до них приєдналися Іґан аб Кін та ліврейний слуга з ліхтарем. Усі шестеро дійшли до сходів і стали підніматися нагору. Доро́гою король увічливо розпитував гостю про її ґвидонедську рідню, а чаклун мовчки йшов слідом за ними, і Шайна майже фізично відчувала на своїй потилиці його запитливий погляд. Він, безумовно, здогадувався про тему майбутньої розмови і не міг збагнути, навіщо його запросили.
         Біля своїх покоїв король відпустив обох ґвардійців та лакея і провів Шайну з майстром Іґаном до просторого кабінету з двома письмовими столами, кількома шафами та добрим десятком стільців і крісел. Менший зі столів стояв біля самого входу, праворуч від дверей; на ньому в канделябрі горів невеличкий світильник. За цим столом працював з паперами молодий чоловік, вірніше, юнак, лише на рік або два старший за Шайну, у строгому чорному вбранні, яке зазвичай носили правники та чиновники. При появі короля він рвучко скочив на ноги, низько вклонився, а випроставшись, смикнув за шворку, що звисала вздовж стіни біля одвірка. Кімнату залило яскраве світло від маґічного світильника під стелею.
         - Государю, - шанобливо мовив юнак. - Пані, майстре.
         - Ґавіне, - кивнув йому Келлах, - на сьогодні ти вільний. Можеш іти. Добраніч.
         Хлопець, якого звали Ґавін, знов уклонився, кинув на Шайну трохи насторожений і водночас зацікавлений погляд, після чого швидким кроком вийшов з кабінету. Коли двері за ним зачинилися, король пояснив:
         - Це Ґавін аб Левелін, управителів син і мій особистий секретар. Ви не бачили його на вечері, бо він, вочевидь, запрацювався і про неї забув. Аж надто завзятий у роботі.
         Тим часом Іґан аб Кін перевірив накладені на кабінет глушильні чари, які захищали від підслуховування, й доповів, що з ними все гаразд. Король запросив Шайну сідати, де їй зручніше, а сам улаштувався за широким письмовим столом із червоного дерева, що стояв посеред кімнати. Шайна обрала собі місце у м'якому кріслі по інший бік столу, а майстер Іґан примостився осторонь на стільці біля вікна. З усього було видно, що він і досі спантеличений запрошенням на цю розмову.
         - Наскільки мені відомо, - заговорив Келлах, - ви сповіщаєте місцевих правителів, котра з їхніх підданих має народити відьму. Проте я не знав, що це правило поширюється й на королівських чаклунів.
         - Ні, не поширюється, - відповіла Шайна. - Та наразі ситуація геть особлива. Я справді приїхала по нашу нову сестру, але жодна з вагітних жінок Ленніру мене не цікавить. Дівчина з Відьомською Іскрою вже народилася - до того ж не вчора, і не на тижні, і не минулого місяця, навіть не торік. Їй уже п'ятнадцять, - тут Шайна зробила паузу, але не для того, щоб надати подальшим словам більшої драматичності. Навпаки, вона змусила себе зосередитись і промовити їх якомога спокійніше, рівніше, буденніше. - Це ваша дочка Ейрін.
         Від несподіванки Іґан аб Кін зайшовся гучним, нестримним кашлем. Король відреагував зовні не так бурхливо. Його обличчя зблідло, він завмер, ніби скам'янів, і втупився в Шайну поглядом, у якому читались розгубленість, недовіра, підозра, що з ним вирішили зле пожартувати, - а також страх, що це може виявитися правдою...
         Першим оговтався чаклун. Він угамував свій кашель і, ще тримаючись рукою за груди, хрипким голосом мовив:
         - І ви так довго шукали її? - Очевидячки, йому навіть на думку не спало, що це якийсь жарт. - Усі ці роки? А Ейрін стільки ж разів могла загинути! Якщо не помиляюсь, у минулі часи лише одна з сімнадцяти дівчат-відьом, що зростали без нагляду, доживала до безпечного віку.
         - Якого безпечного віку? - озвався Келлах аб Тирнан, що нарешті опанував себе, чи, принаймні, повернув собі здатність говорити. - Про що ви... Але ні. Спершу, леді Шайно, я хотів би почути відповідь на запитання майстра Іґана. Якщо Ейрін справді відьма, то чому ви так забарилися? Де ви були п'ятнадцять років тому?
         'Я була малою дитиною на Тір Мінегані,' - подумала Шайна. - 'І якраз переживала перші наслідки пробудження моєї сили.'
         А вголос сказала:
         - Тоді ми нічого не знали. Ніхто з нас навіть не підозрював, що в цей світ прийшла ще одна відьма.
         Осудливий вираз на обличчі старого чаклуна змінився приголомшеним і трохи недовірливим.
         - Нова Іскра?.. Та невже?!
         Саме тому Шайна й хотіла, щоб тут був присутній Іґан аб Кін, який за родом своїх занять чимало знав про відьом. Складні речі набагато легше пояснювати, коли один з твоїх співрозмовників має про них бодай загальне уявлення.
         - Так, майстре, Нова Іскра. В тому сенсі, - додала Шайна вже для короля, - що досі вона не належала жодній з наших сестер. Таке трапляється, хоч і надзвичайно рідко. Востаннє Нову Іскру було виявлено ще до реліґійного розколу між Півднем та Північчю. Ми не знаємо достеменно, звідки беруться Нові Іскри - чи їх надсилають з Небес, чи вони були тут і раніше, але з якихось причин не прокинулися разом з рештою Іскор, коли на Абраді з'явилися шінанці.
         Іґан аб Кін повільно кивнув:
         - Тепер усе ясно. Ви просто не могли знати про Ейрін.
         Король запитливо глянув на нього і з відвертим сарказмом, навіть трохи роздратовано, мовив:
         - Якщо вам ясно, то просвітіть і мене. Чому це відьми не могли знати про Ейрін? Хіба вони не відчувають, коли Іскра - хай там нова чи стара - вселяється в ще не народжену дитину?
         Шайні коштувало певних зусиль приховати задоволену посмішку. Її розрахунок справдився: майстер Іґан мимоволі залучився до розмови на її боці, і тепер сам мусить давати пояснення королю, який не стане сумніватися в словах свого чаклуна або шукати в них завуальовані двозначності.
         - Це, государю, - тим часом заговорив Іґан аб Кін, - дуже поширена думка, але вона цілком хибна. Насправді відьми можуть лише відстежити конкретну Іскру за допомогою спеціальних чарів і визначити місцеперебування вагітної жінки, що має народити нову відьму. А для цього треба знати індивідуальні характеристики Іскри, бо інакше пошукові чари не спрацюють. Коли відьма вмирає, інші відьми легко знаходять її наступницю, оскільки часто мали справу з її Іскрою. Але Нову Іскру, незнайому їм, відстежити таким чином неможливо, навіть якщо знати про її існування.
         - Це не зовсім так, - зауважила Шайна. - Коли наші попередниці дізнавалися про появу Нової Іскри - а це, на жаль, ставалося вже після загибелі дівчинки, що була її першим носієм, - вони вирушали на місце тієї сумної події і там знаходили вдосталь маґічних слідів, щоб мати змогу...
         - Стривайте, стривайте! - схвильовано урвав її король. - А чому ті дівчата гинули?
         - Через відсутність нагляду, коли пробуджувалась їхня Іскра, - пояснила Шайна. - З цієї причини ми й забираємо наших малих сестер відразу після народження, а не залишаємо їх у батьків, поки вони ще діти. Ейрін неабияк пощастило, що її відьомська сила залишалась пасивною. Якби вона пробудилася в дитинстві...
         - А зараз?
         - Небезпека вже минула, государю, - заспокійливо мовив Іґан аб Кін. - І не лише тому, що тепер тут леді Шайна. Наскільки мені відомо, коли дівчинка-відьма стає дівчиною, її Іскра набуває остаточної стійкості. - Швидкий погляд на Шайну, і та мовчазним кивком підтвердила його слова. - Тож пробудження в леді Ейрін сили радше загрожує довколишнім, аніж їй самій. Власне, саме такі дівчата, як ваша дочка, і стали першими відьмами серед давніх шінанців. Тоді ж бо ще не існувало дорослих відьом, які б подбали про безпеку своїх менших сестер... І до речі, - майстер Іґан знову поглянув на Шайну. - Я так розумію, що ви приїхали до Кардуґала, вже знаючи про Ейрін. Як ви її знайшли?
         - Суто випадково. Чотири тижні тому тут проїздом побувала леді Доріс вер Мирнін, відьмачка. Південними Королівствами вона подорожувала під іншим ім'ям, але я його не запам'ятала.
         - Це, мабуть, та пані з Ґулад Хамрайґу, леді Доріс вер Міраґ О'Флаґан, - припустив чаклун. - Мені ще видався підозрілим її аж надто квапливий від'їзд наступного ранку.
         - Так, це була вона. Леді Доріс дуже поспішала сповістити про свою знахідку, але не поїхала до Евраха, бо кепсько переносить морські подорожі. Тому першою відьмою, яку вона зустріла, перетнувши Двар Кевандір, виявилась я. Через мене вона надіслала повідомлення найстаршим, а ті доручили мені негайно вирушати сюди. Такий самий наказ отримали ще дві сестри, що перебували найближче до Ленніру.
         - Вони ще в дорозі? - запитав Келлах.
         - Ні, зупинилися в Кілбані й чекають на звістку від мене.
         - То вас надіслали з'ясувати ситуацію?
         Шайна легко всміхнулася.
         - Я сама себе надіслала. Серед них я старша.
         На обличчі короля промайнуло збентеження.
         - Тоді перепрошую. Я гадав, що ви... - вочевидь, він хотів був сказати 'гадав, що ви молода', але передумав, бо це фактично означало назвати її старою, - ...що маєте стільки років, на скільки виглядаєте.
         - Так воно і є, - підтвердила Шайна. - Восени мені буде вісімнадцять. А леді Мораґ вер Дерін і леді Етне вер Рошін, що залишилися в Кілбані, відповідно сорок сім і сто тридцять два роки. Проте з нас трьох я старша.
         - Дозвольте поясню, государю, - втрутився майстер Іґан. - Мабуть, вам відомо, що за віком відьми поділяються на чотири ґрупи. До першої належать дев'ятеро найстарших, їх так і називають - найстарші сестри. Далі йдуть двадцять сім старших сестер, а решта - просто сестри, за винятком учениць, які є меншими сестрами. Менші сестри стають повноправними сестрами не в якомусь певному віці, а коли закінчать базове навчання і складуть усі належні іспити. Порядок субординації між представницями різних ґруп цілком очевидний, а от усередині кожної ґрупи існує своя, особлива ієрархія. Так, поміж звичайних сестер старшою визнається не та, що довше прожила, а та, що переважає інших за силою. Схоже, що леді Шайна, попри її юний вік, дуже могутня відьма.
         'А ще з біса марнославна,' - про себе додала Шайна, вже шкодуючи, що вхопилася за першу ж нагоду, аби похвалитися своєю відьомською силою. Хоча, з іншого боку, вона ж якось мусила дати королю зрозуміти, що, незважаючи на присутність ще двох сестер, старших від неї за віком, вона й далі залишатиметься головною.
         - Отже, - підсумував Келлах аб Тирнан, зробивши з її слів швидкий і правильний висновок, - про долю Ейрін я в будь-якому разі домовлятимуся з вами.
         - Саме так. А я, звичайно ж, дотримуватимусь інструкцій, одержаних від найстарших сестер. - Шайна подумки зітхнула. Те, що вона мала сказати далі, не подобалося їй від самого початку, а після знайомства з Ейрін стало не подобатися ще дужче. Проте вибору не було... - І передовсім, чітко змалюю нашу позицію. З огляду на винятковість обставин, ми готові відмовитися від претензій на вашу дочку, але за однієї неодмінної умови: ви повинні негайно видати Ейрін заміж, щоб її Іскра чимшвидше звільнилася і знайшла собі нового носія.
         Закінчивши говорити, Шайна відчула злість на найстарших сестер, які змусили її викласти цю пропозицію, і водночас - глибоку зневагу до себе за те, що покірливо виконала їхній наказ. Раптом їй спало на думку, що тому вони й надіслали її до Кардуґала, замість просто подякувати за передану від сестри Доріс звістку, а ведення цієї справи покласти на Етне вер Рошін. Яка, до речі, всю дорогу висловлювала незадоволення таким рішенням і залюбки могла проіґнорувати волю найстарших. На відміну від Шайни, що лише недавно стала повноправною сестрою, Етне мала досить досвіду і впевненості в собі, щоб чинити на свій розсуд, як сама вважала правильним. І якщо раніше Шайна ще визнавала за рішенням найстарших певну слушність, то зустріч із Ейрін розвіяла її останні сумніви. Тепер вона була цілком згодна з Етне, котра стверджувала, що Іскра, хоч і не має розуму, а керується лише інстинктами, все ж недарма обрала своїм першим носієм цю дівчину, тому не варто зневажати її вибір.
         А проте, Шайні забракло сміливості зробити так, як підказувало власне сумління. Вона слухняно віддала вирішення долі Ейрін на розсуд її батька - який, судячи з усього, був украй заклопотаний забезпеченням спадковості влади і в своїх планах відводив дочці визначальну роль...
         Виринувши із задуми, Шайна помітила, що король і чаклун дивляться на неї широко розплющеними очима. Її слова заскочили обох зненацька, вони явно не чекали такого повороту розмови, і якщо майстер Іґан уже встиг обдумати почуте, і в його погляді, спрямованому на Шайну, виразно відчувався німий докір, то Келлах аб Тирнан був просто спантеличений. Він повільно підвівся, помахом руки зупинив чаклуна, який збирався встати слідом за ним, і неквапом пройшовся вздовж глухої стіни кабінету, нервово стиснувши кулаки. Потім зупинився і промовив:
         - Відколи я довідався, що Ейрін відьма... вірніше, з тієї самої миті, як у це повірив, я намагався примиритися із втратою дочки. Намагався навіть знайти в цьому певний позитив. Аж тут ви мені кажете, що Ейрін може залишитися... тобто, що я можу залишити її - обманом або силою.
         - Тільки обманом, государю, - озвався Іґан аб Кін. - Тільки приховавши від неї правду. Якщо леді Ейрін дізнається про свою Іскру, ви вже нічим її не втримаєте, ніяк не присилуєте до шлюбу. Ну, хіба що знайдете покладливого духівника, зв'яжете їй руки й ноги, та ще й сунете до рота кляп, щоб вона у вирішальний момент не сказала 'ні'...
         - Годі вже, майстре! - люто зиркнув на нього Келлах. - Гадаєте я цього не розумію? Я добре знаю свою дочку, хоч, може, сама Ейрін вважає, що я не цікавлюся її життям, приділяю їй мало уваги. Я знаю, як вона заздрить Фіннелі, як сумує через відсутність у себе чаклунського хисту.
         Майстер Іґан згідливо кивнув:
         - Мене також це засмучувало. За складом свого розуму, леді Ейрін просто створена для того, щоб чарувати. Нехай пробачить мені леді Фіннела, та я завжди вважав, що Великий Див звернув свою милість не на ту кузину. Як тепер виявилось, я звинувачував Всевишнього несправедливо, Він у жодному разі не обділив вашу дочку, а просто обрав для неї інше покликання. І я глибоко переконаний, що позбавляти леді Ейрін цього дару буде не лише наругою над нею самою, а й тяжким злочином в очах Творця, нехтуванням Його ясно вираженої волі.
         Шайна здивовано глянула на старого чаклуна. Вона аж ніяк не чекала від нього такої запальної промови, оскільки знала, що Іґан аб Кін не надто приязно ставиться до відьом. Про це свідчило як його вперте небажання постачати на Тір Мінеган інформацію про події в Леннірі, так і історія сорокарічної давнини, коли молодий Іґан навчався в Кованхарському Університеті, світовому центрі чаклунства, і там мав вельми неприємний конфлікт з кількома сестрами.
         Правильно зрозумівши її погляд, майстер Іґан криво посміхнувся.
         - А ви думали, що я стану на іншу позицію, леді Шайно? Чи не тому запросили мене до цієї розмови? Тоді ви припустилися помилки, бо я не вважаю відьом злом, а лише переконаний, що ви забагато на себе берете, намагаючись контролювати чаклунів та чаклунок і надміру втручаючись у справи Північних Королівств. Як гадаєте, чому правителі Півдня досі не натиснули на нашу Духовну Раду, щоб скасувати положення про гріховність застосування та вживання чарів? Вони чудово розуміють, які вигоди принесе їм поновлення співпраці з вами, проте бояться, що поступово ви приберете їх до рук, нав'яжете їм свої правила, обмежите їхню владу, як давно це зробили на Півночі. А що ж до леді Ейрін... Для мене не секрет, чому ваші найстарші не хочуть бачити її відьмою. Їм потрібні сестри, цілковито віддані Тір Мінегану і тільки йому одному, а леді Ейрін, через своє походження та виховання, завжди залишатиметься принцесою Ленніру і в тій чи іншій мірі дбатиме про інтереси своєї батьківщини.
         - Якраз у цьому я і вбачаю позитив, - зауважив король. - Мушу визнати, що як відьма Ейрін може принести набагато більше користі, ніж як перша принцеса та майбутня королева. Зрештою, в мене є брат, він має трьох синів і малого внука, тож ніяких проблем із наступництвом престолу не виникне. А присутність серед відьом леннірської принцеси посилить впливовість нашого роду і стане додатковою ґарантією від територіальних зазіхань з боку Румнаху.
         'Отакої!' - вражено подумала Шайна. З усього виходило, що найстарші сестри грубо помилилися в оцінці Келлаха аб Тирнана. Вони нітрохи не сумнівалися, що леннірський король неодмінно вхопиться за їхню пропозицію залишити в себе Ейрін - свою єдину дитину і, фактично, єдину надію на продовження своєї династичної лінії. Звичайно, кожен правитель прагне передати владу дітям та внукам, однак це природне і по-людському зрозуміле бажання не засліплювало Келлаха, він передовсім думав про благо країни - яке, за рідкісним збігом обставин, було також і добром для Ейрін...
         Король підійшов до свого столу, взяв звідти невеликий мідний дзвоник і двічі калатнув у нього. Чари, які захищали кімнату, було налаштовано таким чином, щоб вони пропускали крізь себе цей дзвін, тому вже за кілька секунд двері розчинились, і на порозі постав лакей.
         - Ваша величносте?
         - Негайно розшукай лорда Ріса, - віддав розпорядження король. - Я хочу його бачити.
         - Радий це чути, - долинув з коридору голос, і до кабінету, відтіснивши вбік слугу, ввійшов високий, надзвичайно худорлявий, чимось схожий на чаплю, Ріс аб Тирнан. - Я й сам вирішив завітати до тебе. Мені стало цікаво, чому ти запросив на розмову з нашою шановною гостею майстра Іґана, а про мене забув. - Утім, виразно відчувалося, що це не лише зацікавило його, а й трохи образило.
         - Сідай, Рісе, - промовив король і кинув швидкий погляд на лакея.
         Слуга все зрозумів, мовчки вклонився і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Тим часом принц умостився в кріслі неподалік від Шайни. Крісло виявилося занизьким для його високого зросту, тому він мусив випростати ноги, щоб коліна на стирчали на рівні грудей.
         Келлах повернувся на своє місце за столом і коротко розповів про Відьомську Іскру Ейрін і про зроблену найстаршими сестрами пропозицію. Шайна не мала жодного сумніву щодо того, на чий бік стане королівський брат - хоча б з огляду на свою власну вигоду. Однак її очікування не справдилися.
         - Це ж просто чудово! - захоплено вигукнув Ріс, перетравивши все почуте. - Можу собі уявити, яке враження справить звістка, що наша Ейрін відьмачка. Інші королі подуріють від заздрощів! А ґрафові Ґонвару доведеться забути про свої претензії, ми навіть зможемо схилити його до підписання мирної угоди.
         Шайна знала, про що йдеться. Найбільшою проблемою Ленніру, відколи він з'явився на карті Абраду, як самостійне князівство, були постійні конфлікти з тинверськими ґрафами, чий рід контролював увесь південь Румнаху. З покоління в покоління, від батька до сина, вони передавали щире переконання в тому, що північна частина Ленніру є їхньою законною власністю і мріяли про повернення своїх 'споконвічних' земель, раз по раз провокуючи прикордонні сутички. А останнім часом конфлікт іще дужче загострився, оскільки на цих землях віднайшли поклади бокситів - сировини для виробництва білого заліза. І хоча більша частина нововідкритого родовища знаходилася власне в Тинверському Князівстві, теперішньому ґрафові, Ґонвару аб Кіхану, цього було мало, і він будь-що прагнув загарбати собі все, до чого лишень міг дотягтися.
         Загалом, історична правда була на боці тинверців: раніше південь теперішнього Ленніру був просто спірною територією між Румнахом і Літримом, а шість сторіч тому молодший літримський принц Дуґал аб Артир, на чолі війська найманців і за мовчазного сприяння свого брата-короля, встановив контроль над цими землями, заразом відхопивши чималий шмат Тинверського Князівства. Проте посилатися в територіальних суперечках на минувшина було вельми ризикованою справою, оскільки, зазирнувши трохи далі в часі, скажімо, ще на два століття, можна несподівано виявити, що тоді ніякого Румнаху взагалі не існувало, а більшість його земель, так само, як і літримських, входили до складу Ферманахської Імперії...
         Розрахунок Ріса аб Тирнана був цілком очевидний. Як правило, люди не бачать великої різниці між відьмами та відьмачками, за винятком того, що останні живуть не так довго, в середньому років сто, і не зберігають на все життя молодість. Тому більшість вояків ґрафа Тинверського не захочуть брати участь у нападах на Леннір з остраху, що тутешня принцеса-відьма нашле на них якесь страшне прокляття. Та й сам лорд Ґонвар муситиме вгамуватися, бо якщо він і далі конфліктуватиме з Ленніром, то в усіх бідах, які спіткають Тинвер - неврожай, падіж худоби, спекотне літо, холодна зима, - люди звинувачуватимуть не лише Ейрін, а й його самого - що він не зміг домовитись із сусідами про мир.
         А втім, як вважала Шайна, такого ж ефекту можна досягти і в тому разі, якщо Ейрін буде справжньою мінеганською відьмою. Ба навіть більше - відсутність у Леннірі огорне її постать ореолом загадковості, а ймовірні лиха від її прокляття на голови ворогів зробляться ще страшнішими. Схоже, цієї ж думки дотримувався й Келлах аб Тирнан.
         - А от я схиляюсь до того, - сказав він братові, - щоб відпустити Ейрін на Тір Мінеган.
         - І дарма, - стояв на своєму Ріс. - Вона потрібна тут. Ейрін мусить це зрозуміти. Вона серйозна, відповідальна, розважлива дівчина і, сподіваюсь, дослу́хається до наших порад. Це тобі не Фіннела.
         Король зітхнув:
         - Ти перебільшуєш її слухняність, Рісе. Так, Ейрін не вередує через дрібниці і робить те, що їй кажуть, - та тільки доти, доки вважає це правильним. А коли вирішить, що правда на її боці, то за впертістю перевершить не лише Фіннелу, а й усіх твоїх дочок разом узятих. Жодні вмовляння не змусять її відмовитися від своєї Іскри, тим більше, що всі арґументи на користь цього слабкі й непереконливі. А якщо спробуємо силою нав'язати свою волю, вона просто втече. Ейрін винахідлива, знайде спосіб, не сумнівайся.
         - Тоді ми нічого їй не скажемо, поки не віддамо заміж. Потім вона, звісно, образиться на нас...
         - Образиться? - перепитав Келлах. - Не дури себе, Рісе, вона нас зненавидить! І не по-дитячому, а по-справжньому, тією лютою, невгамовною ненавистю, якою ненавидять лише тих, кого любили і хто зрадив цю любов. Ейрін шукатиме найменшої нагоди, щоб боляче допекти нам, а коли стане королевою - на щастя, вже після моєї смерті, - то начувайся, брате, вона перетворить решту твого життя на справжнісіньке пекло. - Він похитав головою. - Ні, я не хочу втрачати її. Хай вона буде далеко, може, ми більше ніколи не побачимося, та вона, в усякому разі, залишатиметься моєю дочкою. А з королівством нічого поганого не станеться - після мене престол успадкуєш ти.
         - А після мене, - скрушно додав Ріс, - корона перейде до Делвина. Певна річ, королю не конче бути мудрим, головне, щоб він мав тямущих радників. Проте боюся, що Делвин слухатиметься лише своїх друзяк - таких самих недоумків, як він сам.
         На згадку про свого небожа Келлах аб Тирнан спохмурнів.
         - Сподіваюся, з часом Делвин порозумнішає, - промовив він, але в його голосі вчувався сумнів. - Зрештою, йому лише двадцять років... Хоча шкода, що Лоґан не старший за нього.
         У записах, з якими Шайна ознайомилася перед прибуттям до Кардуґала, згадувалося про те, що Делвин аб Ріс не тішив свого батька успіхами ні в царині державного управління, ні у військовій справі, ні в жодній з наук, зате полюбляв усілякі розваги, мало не щодня влаштовував веселі гулянки, які частенько закінчувалися гучними бешкетами. Натомість другий Рісів син, шістнадцятирічний Лоґан, був хлопець розумний, вихований і освічений, з неабиякими лідерським здібностями, до того ж, як на свій юний вік, надзвичайно мужній. Уже в Кардуґалі Шайна довідалася, що недавно він узяв участь у збройній сутичці з тинверцями, де показав себе з найкращого боку - і як вояк, і як командир. У Леннірі до нього ставилися з великою повагою.
         - Государю, ваша високосте, - промовив Іґан аб Кін, вставши зі свого стільця. - З вашого дозволу, я піду. Не смію вам більше заважати.
         Збагнувши, що король справді хоче поговорити з братом сам на сам, Шайна й собі підвелася. Келлах і Ріс увічливо повставали слідом за нею.
         - Мабуть, я теж піду, - сказала вона. - І чекатиму на ваше рішення.
         - Я повідомлю його вранці, пані, - відповів король. - За цей час ми з лордом Рісом остаточно узгодимо наші позиції.
         Залишивши братів удвох, Шайна та майстер Іґан вийшли з кабінету і спустилися на третій поверх, де була розташована урядова канцелярія. Звідти виходило дві ґалереї: одна вела до Вежі Іралах, де розмістили Шайну, а інша - до Старої, де було помешкання Іґана аб Кіна з його алхімічною лабораторією. Старий чаклун зголосився провести гостю до її покоїв, і вони разом рушили безлюдною ґалереєю, яку наскрізь продував прохолодний нічний вітерець.
         - Як гадаєте, - запитала в свого супутника Шайна, - чим закінчиться їхня розмова?
         - Ну, спершу вони запросять леді Ідріс, - сказав майстер Іґан. - І втрьох дійдуть єдино правильного рішення.
         - Відпустити Ейрін?
         - Це й так очевидно, без будь-яких обговорень. Інших розумних варіантів просто немає. А кажучи про єдино правильне рішення, я мав на увазі ситуацію з молодим лордом Делвином. Леннір надто мала і вразлива країна, щоб дозволити собі розкіш мати такого безвідповідального короля.
         - І що ж вони можуть удіяти?
         - Ясно що. Застосувати Шосте Правило Крові.
         - Шосте? - здивувалася Шайна. - Їх же лише п'ять.
         - Це на Півночі. А в нас є ще й Шосте: 'Якщо государ не має прямих спадкоємців, він може всиновити на свій розсуд кровного родича, що одночасно є нащадком одного з попередніх государів цієї землі не далі дев'ятого коліна. Тоді такий названий син стає наступником чинного государя і по його смерті успадковує всі належні йому титули та повноваження.' Коли леді Ейрін зречеться своїх прав на престол, щоб вирушити з вами до Мінегану, вона й далі залишатиметься королівською дочкою, але вже не буде спадкоємицею. Тому король зможе скористатися Шостим Правилом і всиновити лорда Лоґана. Ні інші королі Півдня, ні Духовна Рада не матимуть жодних заперечень, бо інакше їм доведеться визнати зречення леді Ейрін недійсним і фактично віддати Леннір під владу відьом. На це вони нізащо не підуть. - Чаклун задоволено посміхнувся. - Тож усе, що діється, на краще. З леді Ейрін вийшла б гарна королева, проте їй судилася інша доля. А призначення юного Лоґана першим принцом королівства усуне всі заперечення з боку лорда Ріса.
         - І позбавить його шансу коли-небудь стати королем, - зауважила Шайна.
         - Як ви самі бачили, лорд Ріс не честолюбний... Утім, за інших обставин він би не відмовився від корони, але на першому місці для нього завжди стоять державні інтереси. Якби всі королі мали таких менших братів, світ був би набагато кращим...

         У відведеній їй кімнаті Шайна передовсім розшукала серед своїх речей скриньку з письмовим приладдям, узяла кілька аркушів паперу і, влаштувавшись за столом, стала писати детальний звіт про зустріч із королем. На це пішло більше часу, ніж вона сподівалася, бо раз по раз їй доводилося стирати речення, а то й цілий абзац, і переписувати все наново. Та зрештою її оповідь добігла кінця, і на завершення Шайна висловила переконання, що задум передати Ейрінину Іскру іншому носієві був заздалегідь приречений на невдачу. Потім розклала списані аркуші перед собою і, зосередившись, наслала на них особливі, доступні лише відьмам чари. На якусь мить написані рядки спалахнули золотавим сяйвом, а відтак зникли без сліду, залишивши по собі незаймано чистий папір.
         Спостерігаючи за цією метаморфозою, Шайна всміхнулася на думку про те, що в її віці більшість сестер ще кепсько справляються з поштовим плетивом, часто-густо надсилають свої листи в нікуди. А вона з чотирнадцяти років жодного разу не помилилася; от і зараз лист потрапив саме туди, куди й належало - в місто Абервен на Тір Мінегані, у відьомський палац Тах Ерахойд. Її звіт отримали найстарші сестри, і одночасно цей самий текст з'явився в зошиті з хроніками роду О'Мейнір, що зберігався в особистому помешканні Шайни. Вона була така впевнена в своїх діях, що навіть не подумала підстрахуватися й зберегти про всяк випадок ориґінал надісланого листа.
         Закінчивши зі справами, Шайна роздяглася, пройшла до мильні, швиденько наготувала собі ванну й наступні півгодини ніжилась у гарячій воді з духмяною мильною піною. А коли повернулася в кімнату, то побачила, що на одному з аркушів, які вона лишила на столі, наклавши на них плетиво чекання, з'явилась відповідь. Тільки три слова:
    Взято до відома.
         Цим найстарші сестри сповіщали, що ознайомилися з її звітом, і одночасно давали зрозуміти, що невдоволені результатом.
         'Та ну їх у Тиндаяр!' - подумала Шайна, розчісуючи перед люстерком висушене чарами волосся. Реакція найстарших була очікуваною і не викликала в неї ані крихти страху. Вона не почувалася винною перед ними, бо точнісінько виконала їхнє доручення - і це вже не її проблема, що Келлах аб Тирнан зробив інший вибір. Безперечно, правильний вибір. Ейрін заслуговувала стати відьмою вже хоча б тому, що вижила в дитинстві, зуміла, сама про те не підозрюючи, приборкати свою Іскру, втримати її від раннього пробудження. Як Шайні було відомо з історичних хронік, усі такі дівчата ставали дуже могутніми відьмами. А від того, що Ейрін надто сильно вболіватиме за своїх рідних і за свою країну, ніякої біди не станеться. Зрештою, Шайна й сама хотіла б любити своїх батьків, проте не могла. Вони викреслили старшу дочку зі свого життя, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, дарма що впродовж останніх років це було дозволено. І своїм меншим дітям прищепили байдуже ставлення до неї...
         Розчесавши волосся, Шайна вдягла нічну сорочку, лягла в ліжко і згасила світло. Попереду її чекав новий день, і він мав бути кращим за попередній. Їй більше не доведеться хитрувати, вдавати таємничість, ухилятися від прямих відповідей, а зустрічаючись поглядом з Ейрін, вона вже не почуватиме докорів сумління і зможе відкрито та чесно дивитися їй у вічі.
         Із цією заспокійливою думкою Шайна швидко заснула.

    Розділ III
    Біла нитка

         Гілля чагарнику розсунулося, і звідти визирнула вкрита густою рудою щетиною ікласта кабаняча голова. Налиті кров'ю маленькі очі втупились у Бренана водночас люто й налякано, а в загрозливому рохканні виразно чулися панічні нотки. Бренанів кінь, прив'язаний до сусіднього дерева, збуджено форкнув і роздув ніздрі, але вже за мить, отримавши від свого молодого господаря порцію заспокійливих чарів, угамувався.
         А Бренан із прикрістю зітхнув - це була не та здобич, на яку він розраховував. Проте не став одразу ж відпускати кабана, а змусив його вийти на відкриту місцевість. Кабанисько виявився на диво великим, дужим і по-свинячому красивим; будь-який вельможа вважав би за щастя додати його голову до своєї мисливської колекції. Однак Бренан не шукав трофеїв, а лише збирався приготувати собі вечерю.
         - Ну, і що накажеш з тобою робити? - звернувся він до кабана, ніби той міг йому відповісти. - Я ж приманював кролика, звичайнісінького кролика. І був певен, що до мене біжить кролик, а натомість... - Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. - То ти його зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів його і зжер! У результаті вийшло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м'яса. Та й мороки буде забагато... Ну, гаразд, забирайся геть.
         Скоряючись Бренановій волі, кабан розвернувся і, вжалений у гладкий зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши його поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за його спиною пролунав голос:
         - Це було мудро з твого боку, майстре чаклун.
         Бренан рвучко повернувся й побачив за кілька кроків від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, який зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.
         Незнайомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За його спиною виднівся сагайдак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.
         Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив:
         - Полювати на кроликів у нас може будь-хто, ми навіть це заохочуємо, бо ті малі паскуди розплодилися понад усяку міру. А от кабанів без спеціального дозволу чіпати заборонено. Було б дуже прикро, якби ти надумав забити того кабана. Прикро для нас обох - тоді б я, як тутешній лісник, мусив узяти тебе під варту, а ти б відмовився скоритися і вжив би проти мене свою маґію. Хіба ні?
         - Мабуть, що так, - підтвердив Бренан. - Я зовсім не хочу потрапити до в'язниці через якогось дурного кабана.
         - І не потрапив би, - заспокоїв його лісник. - Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки - або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише найвідчайдушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.
         - Кил Морґанах? - перепитав Бренан. - Він десь тут, поблизу?
         - Ти вже в ньому, хлопче, - сказав чоловік. - Цей ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.
         Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом. Меган - жіноче ім'я, а навіть найостанніший байстрюк не стане називати себе по матері, тим більше знатна пані. Якщо людина не знає свого батька, то послуговується іменем діда або іншого родича чоловічої статі, і лише кілька сот жінок на всьому Абраді становлять виняток із цього правила. Вони...
         - То леді Ґвенет відьма?
         - Саме так. Вона вже півтора року хазяйнує на цій землі. Тому браконьєри й оминають Кил Морґанах, бояться її гніву. Дивно, що ти нічого про це не чув. Хоча, судячи з вимови, ти не тутешній. Звідки, якщо не секрет?
         - З північного сходу, - ухильно відповів Бренан, і нехай співрозмовник розуміє як хоче: чи то йдеться про північний схід Катерлаху, чи всього Абраду. - До речі, мене звати Бренан аб Ґрифид.
         - А я Киран аб Ґілрі, - навзаєм представився лісник.
         - Радий познайомитися, майстре Киране. Отже, ви не заперечуєте, щоб я вполював собі на вечерю кролика?
         - Хоч і десяток кроликів, - недбало знизав плечима Киран аб Ґілрі. - Та правду кажучи, я трохи здивований. Завжди вважав, що всі чаклуни люди грошовиті, у подорожах винаймають собі найкращі кімнати в трактирах, а не ночують просто неба, полюючи на дрібну дичину. В крайньому разі, ти міг би напроситися на гостину до якогось заможного селянина, а там завжди знайдеться, чим відплатити - або вигнати мишей з льоху, або очистити воду в колодязі, або ж накласти на збіжжя чари проти шкідників. Утім, ти ще молодий, мабуть, тільки навчаєшся...
         - Гроші я маю, - квапливо сказав Бренан. - І непогано заробляю чаклуванням. Проте сьогодні невдало склалися обставини. Коли я проминав останнє село, було ще зарано зупинятися на ночівлю. - Він, звичайно, не став пояснювати, що не зупинився в тому селі передовсім через присутність іншого чаклуна. - Там я лише запитав дорогу до Кил Морґанаху. Був певен, що це місто або містечко.
         Лісник кивнув:
         - Тепер зрозуміло. Сплутати 'кил' і 'кіл' неважко. Щоб ти знав, у нас іще частенько кажуть 'кил'. Старою мовою це означає 'ліс'.
         - Я знаю. Просто не подумав про це. Зі слів тієї ворожки в мене склалося враження... - Бренан кілька секунд повагався, та все ж пояснив: - У Торфайні я звернувся за порадою до однієї чаклунки-провидиці. Вона наворожила, що відповіді я знайду на півдні Катерлаху, в Кил Морґанасі. Мені почулося 'кіл', тому я й подумати не міг, що ворожка говорила про ліс.
         - Або про господиню цього лісу, - зауважив майстер Киран. Він виявився людиною вельми делікатною і не став розпитувати, які саме відповіді шукає Бренан. - Навряд чи це просто збіг, що ворожка надіслала тебе в місцину, де мешкає відьма.
         - Авжеж, - із зітханням погодився Бренан. У нього зародилася така підозра тієї ж миті, як він почув від лісника про леді Ґвенет вер Меган. Та й ворожка найперше порадила йому звернутися до відьом, а вже потім додала, що також він може поїхати в Кил Морґанах. Бренан обрав останнє, бо не дуже хотів мати справу з відьмами. Проте долі не минути - раз йому судилося зустрітись із відьмою, то хоч так, хоч інак, а це станеться...
         Тим часом Киран аб Ґілрі поглянув у небо й сказав:
         - Засвітло ти вже не встигнеш доїхати до садиби леді Ґвенет, це аж на іншому краю лісу. Можеш лишитися тут і полювати на кролика, а можеш скористатися моєю скромною гостинністю - я мешкаю неподалік. Моя хатина, звісно, не панські хороми, проте місце для тебе знайдеться. І розкішного бенкету на вечерю не обіцяю, але їжі буде вдосталь, напхаєшся до пуза.
         - Красно дякую, майстре, - шанобливо сказав Бренан. - Я радо приймаю ваше запрошення і відплачу вам, чим зможу. І мишей, якщо знадобиться, прожену, і...
         - Ні, хлопче, не треба, - з усмішкою урвав його лісник. - Про мишей і все таке інше дбає леді Ґвенет. Вона дуже турботлива пані, при кожній зустрічі питає, чи маю якісь проблеми. І нічого приховати від неї не вдається - бачить людей наскрізь. Одне слово, відьма... Гм. А як захочеш віддячити за харч та ночівлю, просто розваж моїх менших дітей своїми чаклунськими штучками. Ти ж, мабуть, знаєш бодай кілька фокусів?
         Бренан ствердно кивнув, підхопив з трави свої торби з речами і закинув їх на круп коня. Він вирішив не говорити, що заробляє на життя переважно не корисними послугами, а саме чарівничими фокусами, які вдавались йому на диво добре і особливо подобалися сільським дітлахам, що були не такі розбещені, як міські, постійною присутністю чаклунів. Це була одна з причин, чому він, подорожуючи впродовж останнього року по Північному Абраду, здебільшого оминав великі міста. Утім, це була не головна причина...

         Менш ніж за півгодини неквапної їзди вони дісталися до лісникової оселі, розташованої в мальовничій місцевості поблизу лісового озера. Як з'ясувалося, майстер Киран трохи прибіднявся, називаючи свій дім просто хатиною. Це був величенький двоповерховий будинок, споруджений з міцної дубової деревини, із заскленими вікнами і череп'яним дахом. Та й родину Киран аб Ґілрі мав чималу: дружину, стареньку матір, дев'ятьох дітей, двох невісток - жінок найстарших синів, і трирічну онуку. Отож, коли всі зібралися на вечерю, то в просторій світлиці, що займала майже половину першого поверху, стало дуже гамірно і мало не тісно.
         Вочевидь, заборона полювати на диких кабанів не поширювалася на самого лісника, бо до столу подали якраз кабанятину - в грибному соусі, щедро приправленому спеціями. Це вже певно було смачніше за пригорілу на відкритому вогні кролятину, що нею мусив би вдовольнитися Бренан, якби не люб'язне запрошення майстра Кирана. До м'яса була товчена картопля, овочевий салат, свіжий, щойно спечений хліб, запашний сир, а на десерт - тістечка з повидлом і молоко. Ніхто з домашніх, включно з господарем, нічого хмільного не пив, а Бренан, коли йому запропонували вина, ввічливо відмовився, чим заслужив схвальні погляди жінок, а лісникова дружина, Гелед бан Киран, тицьнула пальцем у свого вісімнадцятирічного сина Арноґа і повчально промовила: 'От таких друзів треба шукати, а не валандатися з тими п'яничками!'
         Після вечері Бренан, як і обіцяв майстрові Кирану, розважив його рідних демонстрацією своїх чаклунських умінь. Він жонґлював відразу десятком повних чашок, не проливши з них жодної краплини; створював у повітрі різнобарвні світлові лінії і сплітав їх у вигадливі візерунки; потім видобув зі своїх речей кілька ляльок, примусив їх рухатися, говорив за них різними голосами і розіграв із цього цілу виставу на мотиви відомих йому казок. Останнє давалося Бренанові легко й невимушено, бо в дитинстві він майже не спілкувався з однолітками, а здебільшого сидів удома і бавився з іграшками, керуючи ними за допомогою чарів.
         Насамкінець, коли надворі вже геть стемніло, він запросив усіх вийти з будинку і влаштував над озером розкішний феєрверк: створював вогняні кулі та підкидав їх високо вгору, де вони вибухали, розсипаючись урізнобіч безліччю яскравих жарин. Це видовище справило неабияке враження не лише на малечу, а й на дорослих. Майстер Киран цілком щиро сказав йому, що кращий феєрверк бачив лише у виконанні леді Ґвенет.
         На ніч Бренан отримав у своє розпорядження окрему кімнату, і для цього нікому не довелося потіснитися, оскільки влітку менші Киранові сини (за гарної погоди, звісна річ) воліли ночувати під відкритим небом. Господар пропонував гостеві першим скористатися мильнею, але Бренан запевнив, що ще не дуже хоче спати. Тут хлопець трохи покривив душею, його вже добренько хилило на сон, та разом з тим йому хотілося без зайвого поспіху помитися, не змушуючи нікого чекати. Тож коли мильня звільнилася, він зміг у своє задоволення полежати в дерев'яній ванні, наповненій гарячою водою, час від часу досипаючи в неї дрібку нагрівального порошку. Дарма що Бренан уже понад рік мешкав на Абраді, його не переставало дивувати, як широко застосовувалась тут маґія; нею був наскрізь просякнутий навіть повсякденний побут. І не лише тут, на Півночі, а й у південній частині континенту - хоч там, щоправда, чари вважалися гріховними, і кожне їх уживання вимагало подальшого очищення молитвами. Однак це не йшло в жодне порівняння із суворими звичаями його батьківщини, де за найменший зв'язок з маґією людей засуджували до страти, як прислужників Китрайла...
         Приємний вечір у лісниковій оселі закінчився вельми прикрим інцидентом. Щойно Бренан уклався спати, до кімнати тихенько прошмигнула старша Киранова донька, шістнадцятирічна Рінаґ, і, скинувши нічну сорочку, голяка забралася в ліжко. Приголомшений таким розвитком подій, хлопець розгубився і просто не знав, що йому робити. Ще за вечерею він знай ловив на собі грайливі, а то й відверто хтиві погляди дівчини, проте навіть подумати не міг, що вона зважиться на такий відчайдушний і безсоромний вчинок.
         Не гаючи часу на розмови, Рінаґ одразу стала цілувати Бренана - і тут з'явився розлючений майстер Киран. На щастя, лісник нітрохи не ідеалізував свою дочку, тому об'єктивно оцінив ситуацію і весь свій гнів спрямував на Рінаґ. Безжально схопив її за коси, витяг із ліжка й виштовхав з кімнати, бурмочучи щось про різки. Як виявилося, це була не пуста погроза - невдовзі знадвору долинули дівочі зойки та благання, що супроводжувалися глузливим реготом Рінажиних братів. Очевидно, це вже не вперше їхня сестра отримувала прочухана за свої походеньки.
         На ранок, після сніданку, коли вони з Кираном аб Ґілрі вирушили до садиби леді Ґвенет, Бренан почав був вибачатися за нічну пригоду, та лісник рішуче урвав його:
         - На Дива, хлопче, ти ж нічим не завинив. Ну, хіба лише тим, що вродився такий нівроку гарний, і Рінаґ просто не могла оминути тебе увагою. Я знаю, ти й гадки не мав зваблювати її.
         'Але й не опирався,' - скрушно подумав Бренан. Від перших же поцілунків дівчини він геть очманів і вже не годен був дати їй відсіч. Навпаки - ще якась хвилина, і сам став би відповідати на її пестощі. У чому, після деяких вагань, і зізнався майстрові Кирану.
         - Ціную твою чесність, Бренане аб Ґрифиде, - сказав той з кислим виразом обличчя. - Інший би промовчав, щоб не сипати мені сіль на рану, але ти, бачу, дуже вразливий і жити не можеш з нечистим сумлінням. То от що я тобі скажу... До речі, ти в когось закоханий?
         - Ні.
         - Тоді твоя поведінка була цілком нормальна. Ми, чоловіки, завжди хочемо жінок, а в твоєму віці це бажання просто нестерпне. Його може подолати лише кохання, проте в тебе немає дівчини, якій ти мусиш зберігати вірність. І коли тобі на шию чіпляється молоденька, гарненька і вкрай розпусна краля... - Він важко зітхнув. - Не знаю, що я зробив не так у житті, де недогледів, за які гріхи мені така кара. Останні три роки маю з Рінаґ більше клопоту, ніж із рештою моїх дітей. Був би й радий віддати її заміж, та проґавив слушний час, а тепер таку лярву в жодну порядну родину вже не візьмуть. А брати за зятя якогось злиденного неробу... Ні, краще виховуватиму байстрючат. Боюся, їх довго чекати не доведеться...
         Далі вони їхали, майже не розмовляючи. Бренанові думки цілком зосередилися на прийдешній зустрічі з відьмою. Він панічно боявся цього - і, водночас, прагнув усе з'ясувати, йому вже несила було терпіти невизначеність. Якщо в ньому криється Зло і нічого вдіяти з цим не можна, нехай леді Ґвенет уб'є його. Єдине, про що він у неї попросить - зробити це безболісно й милосердно.
         Добре хоч найбільший страх, що раніше ні на мить не полишав Бренана, вже не мучив його. Понад усе він жахався думки, що може довіритись не тій людині й потрапити до рук прислужника Китрайла. Йому коштувало чималих зусиль звернутися за порадою навіть до старезної, немічної чаклунки, що ворожила людям на базарі в торфайнському місті Довран. Зрештою він таки наважився, проте не став відкривати їй свою чаклунську силу, а просто сказав, що має певні проблеми і шукає їхнього вирішення. Ворожка вклала йому в руки свою кришталеву кулю, якийсь час пильно вдивлялася в неї, а тоді й дала пораду щодо відьом та подорожі в Кил Морґанах. Після чого здивовано зауважила, що досі ще нікому не радила зв'язуватися з відьмами, тим більше людям, геть-чисто позбавленим маґічного хисту. Трохи посміливішавши, Бренан поділився з нею своїм страхом перед зустріччю зі слугами Китрайла, не пояснивши, втім, справжньої причини цього страху. Ворожка скрипуче розсміялася й відповіла: 'Коли маєш справу з відьмами, слід боятися багатьох речей, та тільки не підступів Ворога. Відьми бувають різними, серед них чимало лихих жінок, є справжні стерви, що залюбки вирвуть тобі язика за одне нечемне слово. Проте лихих відьом - не як жінок, а саме як відьом, - не буває. Навіть за великого бажання вони не можуть продатися Китрайлові. Їхня Іскра несумісна з темною енерґією Ан Нувіну...'
         Слова старої чаклунки, яка не крилася зі своєю антипатією до відьом, переконали Бренана, тож тепер, прямуючи на зустріч із відьмою, він принаймні не боявся, що вона виявиться лихою, пробудить у ньому приховане Зло і примусить до служби Ан Нувінові. А те, що він може померти... Певна річ, болісно думати про смерть, коли тобі ще нема й вісімнадцяти, але Бренан намагався втішити себе тим, що хоча б убереже свою душу від вічного прокляття. Мабуть, років у п'ятдесят це було б вагомою розрадою, та зараз...
         Так минуло години зо три. Нарешті, виїхавши слідом за майстром Кираном на черговий пагорб, Бренан побачив попереду велику будівлю, оточену численними господарськими спорудами й огороджену високим кам'яним муром. Серце важко загупало у хлопцевих грудях, і він, щоб бодай трохи вгамувати хвилювання, став подумки молитися. Своїми власними словами - бо тутешні обряди досі не вивчив, а всі молитви його батьківщини містили рядки на зразок: 'Убережи нас від Китрайла та прислужників його, відьом і чаклунів,' - що наразі було цілком недоречно.
         До садиби вони доїхали швидше, ніж того хотілося Бренанові, проминули розчинену браму й опинилися на широкому людному подвір'ї. Кирана аб Ґілрі тут добре знали, тому слуги зустріли їх обох приязно і, хоча й поглядали на Бренана з цікавістю, зайвими питаннями не діймали. А лісникові повідомили, що леді Ґвенет зараз удома і саме збирається вирушити на прогулянку.
         Коли Бренан і майстер Киран спішилися, передавши коней під нагляд конюхів, з будинку на ґанок вийшов стрункий хлопчина років, може, чотирнадцяти, з по-дівочому вродливим лицем і... Тут Бренан розгублено закліпав очима, усвідомивши свою помилку. Це був зовсім не хлопчина, хлопці не мають опуклостей на грудях і такої звабливо вигнутої талії. Насправді це була дівчина його віку чи трохи старша, вдягнена в чоловіче вбрання і з короткою, за жіночими мірками, стрижкою - світло-русяве волосся ледве доходило їй до плечей.
         Краєм ока Бренан помітив, як майстер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина - поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган, - зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп'ялась у Бренана приголомшеним поглядом.
         Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негайно прикликав свій маґічний зір і побачив, що постать дівчини огортає сяйво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче йому, навіть рідніше... Але найбільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне його самоуцтво, намагався виправитись, але марно - це призводило лише до різкого зниження ефективності його маґії. Згодом Бренан став побоюватися, що його особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато майстерніше. То що ж це виходило - від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьомський лад?..
         Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози - відьма просто хотіла дослідити його маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоцій, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні найменшої тіні ворожості, ні бодай настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами - безмежний подив. Складалося враження, ніби вона добре знала його - і, водночас, ніяк не могла повірити в його існування.
         Немов звідкись іздалеку пролунали слова майстра Кирана, який назвав Бренанове ім'я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари й підійшла до Бренана.
         - Ти хоч розумієш, хто ти такий? - запитала вона, пильно вдивляючись йому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. - Що ти знаєш про себе?
         - Майже нічого, пані, - відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про його чаклунський хист. - Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я й прийшов до вас.
         - Саме до мене? І хто тобі порадив?
         - Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знайду відповіді.
         - Отже, вона не була шахрайкою, - сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на його обличчі. - Я й справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Айліш вер Нів... Ні, я просто не знаю, що й думати. Лиш одного певна: ти - це ти. І твоя зовнішність, і твій вік... Тобі ж сімнадцять?
         - Так, пані.
         - А коли буде вісімнадцять?
         - В останній день монфовіра [2].
         Дівчина кивнула:
         - І тут збігається.
         - Що збігається, пані? - запитав Бренан, геть збитий з пантелику.
         - Зараз ми про все поговоримо, - пообіцяла вона. - Тільки не тут.
         Леді Ґвенет подякувала майстрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.
         У коридорі біля вхідних дверей юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.
         - Я навіть не питаю, чи ти снідав, - звернулася вона до Бренана. - Можна не сумніватися, що в майстра Кирана тебе годували, як на забій. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?
         - Так, пані, - підтвердив він.
         Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом - чи то роздратовано, чи то з досадою, - ніби щось у цій відповіді їй не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:
         - А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.
         Вони проминули простору приймальну залу і стали підійматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їй у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фіґуру. Думки в його голові геть переплуталися. Щоб бодай трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже довго і не старіють, тому, в принципі, їй могло бути скільки завгодно років - хоч п'ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання - жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристойність...
         На другому поверсі вони ввійшли до невеликої світлої кімнати, обставленої вишуканими меблями; її стіни було завішано барвистими ґобеленами, а всю підлогу вкривав м'який пухнастий килим. Леді Ґвенет умостилась у кріслі біля невисокого столика і кивком вказала на сусіднє.
         - Прошу, сідай.
         - Дякую, пані, - відповів Бренан, негайно скориставшись її запрошенням.
         На обличчі дівчини знову з'явився той самий вираз, що й тоді, коли йшлося про феєрверк. Цього разу вона пояснила його причину:
         - Не можу чути, як ти називаєш мене 'пані'. Для тебе я просто Ґвен. Не Ґвенет, а саме Ґвен. Це ніяка не фамільярність. З усіх відьомських імен, що починаються на 'ґвен', лише моє дає право на таке скорочення - навіть в офіційному вжитку. То що, домовилися?
         - Е-е... - розгублено промимрив Бренан. - Ну, хіба я можу... Ви ж відьма...
         - Колишня відьма, - уточнила вона. - А тепер відьмачка. Знаєш, що це означає?
         Бренан розтулив був рота - і відразу закрив його, мало не бовкнувши перше, що спало на думку. Потім обережно промовив:
         - Це коли відьма... з певних причин втрачає Іскру.
         - А разом з нею й більшу частину своєї сили, - додала леді Ґвенет... тобто просто Ґвен. Схоже, вона здогадалася, про що подумав Бренан, бо її щоки густо зашарілись. - Для простих людей це не має великого значення, вони щиро вважають мене справжньою відьмою, хіба що слабшою, ніж інші. Але ти не проста людина і мусиш розуміти різницю.
         - Загалом, розумію, - відповів Бренан. - Проте мої знання не можна назвати вичерпними й достовірними, вони походять із ненадійного джерела.
         - А саме?
         Бренан зам'явся. Йому стало трохи ніяково.
         - Ну, зі звичайних розмов, а ще - з книжки 'Чарівний острів Тір Мінеган і його дивовижні мешканки'.
         Кілька секунд Ґвен стримувалася, та зрештою не стерпіла і зайшлася дзвінким сміхом.
         - Справді? Ти не жартуєш? Це ж дитяча книжка... Ну, не зовсім дитяча, але несерйозна.
         - Я не міг купувати серйозні книжки, - пояснив Бренан. - Чаклунську літературу продають лише в книгарнях, власниками яких є чаклуни. А я не ризикував привертати до себе зайву увагу. Боявся... - Він замовк, збираючись на рішучості. Такого-сякого оптимізму йому додавало те, що Ґвен ставилася до нього доброзичливо, без найменшої остороги... Хоча це могло бути лише хитрістю з її боку. - Та й зараз боюся, що в мені криється Зло.
         Сміхотливі іскорки миттю згасли в очах дівчини.
         - Зло? - перепитала вона. - Маєш на увазі не людське, а маґічне Зло?
         - Так.
         - І з чого ти взяв?
         - Ну, я ж умію приховувати свою силу. А це - одна з ознак лихого чаклуна. Хіба ні?
         Ґвен ствердно кивнула:
         - Твоя правда. Чаклуни, що живляться темною енерґією, здатні приховувати від інших свою силу. Але ти цього не можеш.
         - Як не можу? Жоден чаклун не помічає моєї сили, якщо я не вдаюся до чарів. Вони не помічають її навіть тоді, коли я викликаю чаклунський зір.
         - Цей зір, як і чуття, належить до пасивних засобів маґічного сприйняття. Він не створює чарів, а лише дозволяє бачити їх. Що ж до твоєї сили...
         Тут вона мусила перерватись, оскільки до кімнати ввійшли дві служниці й хутенько розставили на столику вази з фруктами, печивом та тістечками, глечик яблучного соку, кришталеві келихи й фарфорові креманки з морозивом. Ґвен запросила Бренана пригощатися, і він, дарма що зараз його думки були далекі від їжі, охоче взявся до морозива. Це було одне з тих ласощів, які Бренан уперше скуштував уже на Абраді й дуже їх уподобав.
         Ґвен також стала їсти морозиво. А коли служниці забралися геть, вона продовжила:
         - Вміння приховувати свою силу означає, що за бажання її можна показувати іншим, а можна й не показувати. Проте ти не здатний так робити. Незалежно від твоєї волі, твоя сила невидима для чаклунів, якщо ти не чаруєш.
         - І чому так?
         Дівчина похитала головою.
         - Ти дивовижний невіглас, Бренане. Просто унікальний. Замість жахати себе дурною думкою, буцім у тобі криється Зло, міг би трохи поворушити своїми звивинами і сам про все здогадатися. Твоя сила... До речі, зі скількома кольорами одночасно ти можеш працювати?
         - З усіма сімома, - відповів Бренан не без гордості. - Щоправда, із синім і, особливо, з фіолетовим мені трохи важкувато.
         - Це й зрозуміло, вони найпотужніші. А тепер поглянь. - У повітрі між ним і Ґвен з'явилося сім різнобарвних маґічних ниток. - Ти колись пробував сплести їх разом?
         - Так, пробував. І отримував білу.
         - Атож. - Ґвен стягла сім ниток у жмутик, переплела їх між собою, і вони перетворилися на одну нитку, що випромінювала яскраве біле світло. - У маґії, як і в природі, білий колір не є простим, він складається із семи основних кольорів. А проте, його заведено вважати окремим, восьмим кольором. Також його називають відьомським - і знаєш чому?
         - Ні, не знаю.
         - Бо будь-який чаклун, поєднавши сім основних кольорів, одержить не білий, а інший, дев'ятий колір маґії - чорний. У такому контрасті немає нічого лиховісного, це лише демонструє найістотнішу відмінність між маґією відьом та маґією чаклунів. Створюючи нитки для плетення чарів, ми насичуємо їх енерґією, що йде від нас; а нитки, створені чаклунами, вбирають у себе маґічну енерґію з довколишнього світу. Тому чаклунське поєднання семи різнобарвних ниток дає в результаті чорну нитку - вона не випромінює кольори маґії, а поглинає їх усі.
         - То що ж це виходить? - промовив Бренан. - Моя маґія більше схожа на відьомську, ніж на чаклунську?
         - Не просто схожа, вона і є відьомська, - сказала Ґвен. - Ти не чаклун, у тебе немає ні крихти чаклунського хисту. Ми з тобою однакові, ти так само несеш у собі відбиток Відьомської Іскри.
         Мало не впустивши морозиво собі на коліна, Бренан обережно поставив креманку на столик.
         - Відбиток?.. Іскри?.. Хіба так може бути? Я ж чоловік...
         - Це дуже рідкісне явище. Хлопці-відьмаки, на зразок тебе, народжуються надзвичайно рідко. У цьому тисячолітті їх було лише четверо, ти п'ятий. Ми не приховуємо їхнього існування, про них відомо всім освіченим людям. Та й не лише освіченим. Скажімо, в Івидоні про відьмаків знає чи не кожен, бо двоє з них були івидонськими королям. Якби ти не був зосереджений на уявному Злі всередині себе й відкрився котромусь із чаклунів, він пояснив би тобі, що твоя сила невидима не через зв'язок з Ан Нувіном, а через її відьомське походження.
         - Торік навесні я звернувся до одного чаклуна, - сказав Бренан. - Прибувши в Дінас Ірван, передовсім зайшов до крамниці маґічного приладдя і спитав у господаря поради, де найкраще навчатися чарам. Він відповів, що, безперечно, в Кованхарі, але не не радив мені вирушати в таку далеку дорогу, бо я однаково не маю ні найменшого чаклунського хисту. Я саме збирався показати йому, що це не так, коли він зі сміхом додав: 'Якщо, звісно, ти не прислужник Китрайла і не ховаєш від мене свою силу. Але тоді тобі тим більше не варто їхати до Кованхара...' Отак я вперше почув про здатність лихих чаклунів маскувати свій хист до чарів.
         Дівчина спрямувала на нього співчутливий погляд.
         - Бідолаха! Уявляю, як ти мучився... А до того ти не зустрічав жодного чаклуна? Невже їх так мало в Кередіґоні?
         - Я не кередіґонець, - сказав Бренан. - Моя вимова тільки здається кередіґонською. Насправді я з Лахліну.
         Ґвен була шокована:
         - З Лахліну? Жартуєш!
         - Аж ніяк. Я народився і зріс на Лахліні.
         Вона повернула своє морозиво на столик, налила до келиха соку і відпила ковток. Увесь її вигляд виказував безмежну розгубленість.
         - Це просто неймовірно. Не розумію, як... Та я взагалі нічого не розумію! Ти не міг народитися на Лахліні. І вижити там не міг.
         - Так, це справжнє диво, - погодився Бренан. - Часом мені й самому не віриться, що я так довго прожив на Лахліні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п'ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників - чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту - або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знайомих, - а потім видають це за природну смерть.
         - Я про це чула, - майже пошепки мовила Ґвен. - Це так жахливо...
         - А з іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітей на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це 'очищенням від мерзоти'... - Бренан невесело посміхнувся. - Не знаю, та й не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такий варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім'я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до найближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не байдики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїй силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію й бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.
         - Твої батьки мудрі люди, - зауважила Ґвен. - Якби вони просто залякували тебе й забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.
         - Ця ідея належала моїй матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що мій єдиний шанс на порятунок - навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахліні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для майбутнього переїзду на Абрад.
         - То зараз вони мешкають у Кередіґоні?
         Бренан відчув, як до його горла підкочується тугий клубок. Щоразу на згадку про батьків його душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не личить.
         - Ні, залишились на Лахліні, - глухо відповів він. - У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам'ятаю, щоб я на щось хворів, бодай на нежить. Певно, це через мою чак... відьмацьку силу. - Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: - Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.
         - Мені дуже шкода, Бренане, - м'яко сказала Ґвен. - Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?
         - Не відразу. Заощаджених грошей бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші - і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, - він мигцем глянув на свої пальці. - Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мама успадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду - за суто символічну платню, але надійним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхній майстерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму й вирушив на Абрад... Оце й уся моя історія.
         Ґвен мовчки встала з крісла, помахом руки вказала Бренанові, щоб він сидів, і в задумі пройшлася по кімнаті. Бренан стежив за нею поглядом і сподівався, що не надто відверто виказує своє захоплення. Тепер, знаючи, що вона відьмачка, він просто не міг дивитися на неї інакше. У тій наївній книжечці про чарівний острів Тір Мінеган було написано, що геть усі відьми вродливі, бо Іскри обирають собі лише найкращих дівчат - як за розумом, так і за зовнішністю. Можливо, тут автор нітрохи не перебільшував; і якщо так, то Ґвен служила яскравим підтвердженням цієї тези, вона була і розумницею, і красунею, а незвичне для жінки вбрання лише підкреслювало її привабливість. І що найголовніше, на відміну від справжніх відьом, вона вже не мусила цуратися чоловіків. Принаймні один у неї точно був... а може, й досі є. Щоправда, ні майстер Киран, ні його рідні не згадували ні про якого чоловіка, але вони також і словом не обмовилися, що їхня пані - відьмачка. На Лахліні з повного жінчиного імені можна було непомильно визначити, дівиця вона чи заміжня, проте на Абраді жоден закон не зобов'язував одружених жінок називатися за чоловіком. Була лише традиція, якої дотримувалися прості люди і яку рішуче відкидали знатні жінки - вони вважали її принизливою й воліли зберігати в заміжжі своє дівоче ім'я. Здоровий глузд підказував Бренанові, що Ґвен усе-таки одружена, бо ж інакше довелося б визнати її хтивою дурепою, яка піддалася хвилинній слабкості й проміняла свою Іскру на швидкоплинну мить насолоди. Та вона не така, це ясно. Лише справжнє кохання, глибоке, самовіддане й нездоланне, могло змусити її відмовитися від своєї могутності, від довгого життя і вдовольнитися звичайним жіночим щастям...
         - От що, Бренане, - промовила Ґвен якось нерішуче. - Наперед прошу пробачення, але я мушу про це запитати. У тебе ніколи не виникало підозри, що твої батьки... що ти не їхній рідний син?
         - Ніколи, - відповів він, зовсім не образившись. - І це просто неможливо. Я дуже схожий на матір, щоб бути приймаком. Зазвичай сини вдаються в батька, а от я цілком пішов у маму - це всі помічали.
         - А не могло бути так, - продовжувала допитуватися дівчина, - що ти народився в Кередіґоні, а потім твої батьки повернулися з тобою на Лахлін?
         - Ні, не могло, - впевнено сказав Бренан. - Я точно народився на нашій фермі, батьки розповідали мені про той чудернацький день. І вони ніколи не були на Абраді... А чому це так важливо?
         Ґвен знову сіла в своє крісло й пояснила:
         - Річ у тім, що Лахлін оточено спеціальними чарами, які перешкоджають Іскрам потрапляти на ваш острів. Це було зроблено ще в минулому тисячолітті, після того, як нашим попередницям не вдалося домовитись із поборниками про безперешкодну передачу новонароджених відьом. І тоді, задля уникнення подальших конфліктів, сестри звели Бар'єр, щоб на Лахліні взагалі не народжувалися відьми.
         - Я читав про Лахлінський Бар'єр, - кивнув Бренан. - Та хіба це мене стосується? Я ж не не маю Іскри - лише її відбиток.
         - Щоб отримати цей відбиток, ти мусив, перебуваючи в материнській утробі, мати контакт з Іскрою. І все вказує на те, що вона таки потрапила на Лахлін. Якщо я нічого не наплутала в датах, то вже через місяць після народження... після твого народження наші найстарші скликали всіх досвідчених сестер, щоб зміцнити Бар'єр. Нібито для більшої певності - а виявляється, не тільки для цього. Насправді він був пошкоджений. А отже, сестра Айліш... Стривай-но! - Ґвен запитливо глянула на Бренана. - Ти назвав день свого народження чудернацьким. Чому?
         - Бо тоді сталося дещо дивне. Безперечно, маґічне. Напередодні до нашого дому завітала молода жінка, пояснила, що їде до тітки в Дервеґ, але збилася з головної дороги. Оскільки вже настав вечір, батько не міг залишити її на ніч без даху над головою - на Лахліні, навіть на півдні півострова Аден Флахт, де ми мешкали, кінець монфовіра вважається початком зими. Тому він запропонував жінці заночувати в нас, проте застеріг, що навряд їй вдасться виспатись, бо в його дружини вже розпочалися перейми. У відповідь жінка сказала, що її, мабуть, сам Див сюди привів - у своєму місті вона навчалася в найкращої повитухи і вже встигла прийняти чимало пологів. І хоча за мамою вже наглядала стара повитуха із сусіднього села, від зайвих рук гріх було відмовлятися. А пологи виявилися важкі, перейми тривали всю ніч і майже весь ранок, а ближче до обіду врешті народився я. Незнайомка дуже вправно прийняла мене, сповила, передала матері - і от тоді трапилася та сама дивовижа. І батькові, й мамі, і старій повитусі одночасно потьмарилося в очах, а коли прояснилося, все залишилось, як було, за винятком того, що гостя щезла, мов у повітрі розчинилася. Як згодом з'ясувалося, також зник її кінь разом з усією поклажею. Попервах батьки були дуже налякані, та переконавшись, що зі мною все гаразд, поступово заспокоїлися. А от стара повитуха ніяк не могла вгамуватися, все бідкалася і благала мовчати про те, що сталося, не казати нікому ні єдиного слівця. Її страх був цілком зрозумілий: тут явно не обійшлося без чарів, а якщо поборники розпочнуть слідство, то неодмінно візьмуть її в роботу, бо всі повитухи в них під великою підозрою. Тато з мамою також не хотіли зв'язуватися з представниками влади, тому всі троє заприсяглися зберігати все в таємниці. Старенька померла через три роки, так і не розповівши нікому про ту подію. А коли в мене проявилися перші здібності до маґії, батьки не були заскочені зненацька. Вони вже давно збагнули, що та загадкова жінка була чаклункою і завітала до нас через мене.
         - То була не чаклунка, - впевнено сказала Ґвен, - а відьма. Я навіть здогадуюся, хто саме. Батьки не описували тобі її зовнішність?
         - Описували. Тато добре запам'ятав її, хоча ім'я вилетіло в нього з голови. Трохи пухкенька, невисока, рожевощока, з кучерявим темно-рудим волоссям, округлим веснянкуватий обличчям, зеленкувато-карими очима і кирпатим носом.
         - Так і є. Це була старша сестра Айліш вер Нів, тоді ще просто сестра.
         - І вона прибула на Лахлін, щоб прийняти в мами пологи? - запитав Бренан. - Навіщо? Який у цьому сенс? Інша річ, якби пояснила батькам, хто я такий, і запропонувала допомогу в переселенні на Абрад. А так просто щезла... Невже відьми вміють переноситися з місця на місце?
         - Сестра Айліш нікуди не переносилася. Твоїм батькам і повитусі просто здалося, що вона миттєво зникла. Насправді ж на них було наслано чари забуття.
         - О! - вражено протягнув Бренан. - Такі чари існують?
         Ґвен кивнула:
         - Вони дуже могутні, проте мають одне істотне обмеження. З їхньою допомогою не можна примусити людину забути минулі події - лише майбутні.
         - Як це?
         - Щоб викреслити з пам'яті певний проміжок часу, чари забуття треба накласти ще на початку цього проміжку. Так би мовити, поставити мітку, позначити момент, від якого стиратимуться спогади. У вашому випадку, гадаю, події розвивалися наступним чином. Сестра Айліш, визначивши, що народжується хлопчик, спокійно прийняла тебе, віддала матері - і саме тоді наслала на неї, твого батька та повитуху чари забуття. Далі сталося те, про що всі троє згодом забули, а коли все скінчилося, сестра Айліш знерухомила їх, пересунула на ті місця, де вони були в початкову мить дії чарів, знову поклала тебе до матері, а сама забралася геть. Після себе, вочевидь, залишила особливе плетиво, яке десь за півгодини спрацювало, активувавши чари забуття і одночасно скасувавши чари нерухомості. Можливо, в дрібних деталях щось було інакше, та я не сумніваюся, що загалом правильно відтворила хід подій.
         - І про що ж могли забути мої батьки з повитухою? - запитав Бренан. - Що такого важливого сталося після мого народження?
         - Ще одне народження. У твоєї матері була двійня - ти і твоя сестра-близнючка. Відьма, чия Іскра залишила в тобі відбиток. Айліш вер Нів забрала її і стерла з пам'яті твоїх батьків найменшу згадку про те, що в них, окрім сина, народилась і донька. Це вже не просто моє припущення, а доконаний факт. Власне, тільки так і з'являються на світ хлопці-відьмаки - у парі з сестрою-відьмою.
         Приголомшеному цією новиною Бренанові геть-чисто відібрало мову. Він лише очманіло витріщався на Ґвен, а дівчина тим часом вела далі:
         - Я відразу збагнула, хто ти такий, бо добре знаю твою сестру Шайну, а ти надзвичайно схожий на неї. Тому й була певна, що ти народився в Кередіґоні - адже саме звідти її привезла сестра Айліш. Тепер я розумію, що вона просто знайшла там молоде подружжя і вмовила їх, в обмін на маєток у Ґвидонеді, видати себе за Шайниних батьків. Таким чином вдалося приховати від усіх, що Лахлінський Бар'єр дав слабину. Гадаю, про це не дізнався ніхто, крім, звісно, самої Айліш вер Нів і дев'яти найстарших сестер. Люди думають, що ми з легкістю визначаємо, де й коли має народитися нова відьма, та насправді це дуже складна процедура, і за традицією її проводять найстарші. А коли вони з'ясували, що Іскра, звільнена після смерті сестри Брі вер Айрен, потрапила на Лахлін, то вирішили не розголошувати цього факту й доручили сестрі Айліш залагодити справу.
         - Але ж це підло! - нарешті витиснув з себе Бренан. - Це жорстоко, не по-людському! Ваша сестра Айліш знала, що я відьмак, але кинула мене на Лахліні, змусила моїх батьків щодня, щохвилини ризикувати собою, щоб уберегти від поборників. А якби їх викрили, то спалили б на вогнищі разом зі мною. Ну, хіба так важко було забрати на Абрад усіх нас - і мене з сестрою, і тата з мамою? Зараз вони були б живі, я б дбав про них... - Хлопець замовк, відчувши, що на очі йому навертаються сльози.
         - Я не виправдовую сестру Айліш, - після короткої мовчанки заговорила Ґвен. - Але можу зрозуміти її мотиви. Головне для неї було врятувати нашу нову сестру Шайну - духовну дочку й наступницю покійної сестри Брі. А вивезти з Лахліну одну дитину набагато легше, ніж двох дорослих з двома немовлятами.
         - То ти вчинила б так само?
         - Ні, я б нізащо не залишила на Лахліні брата-відьмака. Забрала б вас обох, і тебе і Шайну, це без варіантів. Ще до того, як постукати в двері, я навела б на всіх присутніх у будинку чари забуття, а згодом стерла б із пам'яті твоїх батьків та повитухи всі спогади про мій візит і про ваше народження, ще й наслала б на всіх трьох довгий міцний сон. Поки б вони прокинулися, поки розбиралися, що сталося, поки вирішували, що робити, по мені б уже й слід загув. Але, - вираз вродливого обличчя дівчини став суворий, а в сірих очах застигла крига, - я б за жодних обставин не відкрилася твоїм батькам. Авжеж, вони виявились винятковими людьми - та чи могла я знати про це. Чи могла сподіватися на зустріч з ними в країні, де людей спалюють живцем за саму лише наявність чаклунського хисту. Де чоловіки доносять на своїх жінок, невістки - на свекрух, брати - на сестер, а падчерки - на вітчимів. Де дівчата-простолюдинки віддаються знатним юнакам зі страху, що в разі відмови ті нацькують на них поборників, а слуги вивчають грамоту тільки для того, щоб записувати назви книжок, які читають їхні господарі... Я, звичайно, ніколи не була на Лахліні, досі навіть не спілкувалася з жодним лахлінцем і знаю про все це лише з третіх-четвертих рук. Якщо ж мої уявлення про твоїх співвітчизників хибні, так і скажи мені - я вибачусь.
         Бренан відвів очі.
         - Вони не хибні. Саме тому я видаю свій акцент за кередіґонський. Абрадці не люблять лахлінців. Особливо ж - лахлінських чаклунів.
         - І це цілком зрозуміло, бо серед них чимало чорних. Значно більше, ніж серед вихідців з будь-якої країни Абраду та решти островів. Коли людині змалку втовкмачують, що чаклунський хист є дарунком Китрайла, а потім вона виявляє в себе цей дарунок, то потрібна чимала сила волі, потрібен неабиякий розум, щоб позбутися прищеплених у дитинстві стереотипів і усвідомити, що хист до чарів є не добрим і не лихим, це лише властивість керувати природними силами, а вибір між Світлом та Темрявою робиш ти сам. Набагато легше просто змиритися з тим, що ти Китрайлове поріддя, відкрити йому свою душу, прикликати його на допомогу - і якщо твій заклик буде щирим, він почує тебе й надішле тобі вві сні демонів, які підкажуть, що робити, навчать, як захищатися, дадуть доступ до темної енерґії... - Ґвен скрушно похитала головою. - От так калічать людей тамтешні порядки. Тому ти мусиш зрозуміти, що жодна відьма не ризикнула б забрати з Лахліну твоїх батьків. Не квапся виносити сестрі Айліш обвинувальний вирок, а краще подумай про те, що вона зробила. Не суди її наміри, не розглядай гіпотетичні варіанти, просто подивися на результат. Твої батьки втратили дочку, але не горювали за нею, оскільки не знали про її існування. Натомість у них залишився ти - їхній єдиний син. Інших дітей вони мати не могли, бо після народження відьомської двійні жінка стає безплідною. Без тебе їм довелося б доживати свій вік на самоті, а так з ними був ти, дарував їм свою синівську любов і сам тішився їхньою любов'ю та турботою. З твоєї розповіді я зрозуміла, що ви були щасливі втрьох; щасливі попри всю непевність вашого становища, попри страх перед поборниками та їхніми шпигунами. От скажи, чи хотів би ти, щоб тебе немовлям забрали від них разом із сестрою?
         - Ні, - твердо відповів Бренан. - Не хотів би.
         - Якщо твої батьки ще не пішли на наступне переродження, - продовжувала Ґвен, - і досі перебувають у Кейґанті, то можеш не сумніватися: зараз вони дивляться на тебе з Небес і пишаються тобою. Пишаються тим, що змогли, всупереч ворожому оточенню, виростити з тебе справжнього відьмака. Також я певна, що вони пишаються й Шайною - могутньою відьмою та чудовою дівчиною. Нещодавно вона стала повноправною сестрою, а в такому віці це рідкість.
         - Вона зараз на Тір Мінегані? - поцікавився Бренан.
         - Ні, на Півдні, в маленькому королівстві Леннір. У тамтешньої принцеси виявили Відьомську Іскру, і Шайна поїхала домовлятися з її батьком-королем. Власне, перемовини вже фактично скінчилися, просто король Келлах продовжує наполягати на одному неприйнятному для нас пункті лише для того, щоб якнайдовше затримати при собі дочку. Проте Шайна стверджує, що незабаром вони вирушать у дорогу, зачекають лише на весілля принцесиного двоюрідного брата.
         - Ти з нею листуєшся?
         - Ну, правильніше буде сказати, що це вона листується зі мною. Реґулярно пише мені, а я відповідаю їй зрідка, бо після втрати Іскри можу створювати лише плетиво чекання. Свої ж листи передаю звичайним способом до сусіднього Ридихена, де при дворі тутешнього ґрафа Ідвала гостює сестра Елайн вер Мовірнін, а вона вже надсилає їх Шайні. До речі, сьогодні по обіді я відряджу гінця, щоб сповістити про тебе. Може, й ти хочеш їй написати?
         Трохи повагавшись, Бренан заперечно хитнув головою:
         - Ні, не хочу. Я ж зовсім не знаю її, а вона взагалі нічого не чула про мене. Не стану ж писати: 'Привіт, я твій брат, якого лишили на Лахліні...' Та й хтозна, як вона поставиться до мене.
         - Гарно поставиться, обіцяю. Шайну завжди засмучувало, що її... гм, люди, яких вона досі вважає своєю ріднею, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, а всі їхні листи були куці й сухі. Вона дуже хотіла любити їх, та вони самі цього не дозволяли. А тепер у неї з'явиться справжній брат... - Ґвен на секунду замовкла. - Хоча ти маєш рацію. Вам краще розпочати з особистого знайомства, а не з обміну листами. Можеш зачекати на Шайну тут, вона неодмінно завітає в Кил Морґанах на зворотному шляху. А можеш відразу поїхати до Тір Мінегану.
         - Навіщо? - спохмурнів Бренан.
         - Для зустрічі з найстаршими сестрами. Так чи інак, а ти належиш до відьомської спільноти. Ти - наш брат.
         - Раніше їх це не дуже турбувало. Вони разом з Айліш вер Нів кинули мене майже на вірну смерть.
         Ґвен стиха зітхнула.
         - Я розумію твої почуття, Бренане. Та все одно раджу тобі побачитися з найстаршими. Хоча б для владнання майнових питань. Тір Мінеган здавна стоїть на позиції, що ні відьмачки, ні відьмаки не мусять нікому служити, щоб заробляти собі на прожиття. От я, втративши свою Іскру, отримала Кил Морґанах. Так само й ти зможеш обрати собі маєток у будь-якому з Північних Королівств - або, за твого бажання, на одному з островів, де Тір Мінеган має земельну власність.
         - Мені не потрібна милостиня!
         - Це не милостиня. Розглядай це як справедливе відшкодування. Крім того, ти опанував лише частину своєї сили, тобі ще треба навчатися. А жоден чаклун тут не зарадить, бо твоя маґія має відьомську природу.
         З упертості Бренан збирався сказати, що не хоче навчатися, але передумав. Це була б відверта брехня - бо насправді він дуже хотів оволодіти всією маґією, що її мав, і плести чари так само майстерно, як робила це Ґвен.
         - А ти, - запитав Бренан нерішуче, - могла б навчати мене?
         Вона замислено подивилася на нього і повільно кивнула:
         - Можу спробувати, хоча успіху не ґарантую. Я цілком контролюю свій відбиток Іскри і вмію майже все, що підвладне моїй силі, проте зовсім не маю вчительського досвіду. Я взагалі ще недосвідчена, мені ж лише дев'ятнадцять, та якщо наполягаєш, попрацюю з тобою.
         - Я не наполягаю, в жодному разі, - запротестував хлопець. - Вибач, що так безцеремонно нав'язався тобі...
         - Ради Дива, Бренане, - урвала його Ґвен. - Ти не так мене зрозумів. Я лише мала на увазі, що буду для тебе не найкращою вчителькою. Але я хочу навчати тебе, я дуже рада, що ти тут, мені так бракувало відьомського товариства... - В її очах застигли біль і гіркота. - Аби ж ти знав, як я сумую за Тір Мінеганом!
         - Тебе вигнали звідти? - необачно зірвалося з Бренанового язика. - Тобто, - запізніло став виправлятися він, - я хотів спитати...
         - Все гаразд, - заспокоїла його дівчина, - ніхто мене не виганяв. Я сама поїхала, з власної волі. Нестерпно бути відьмачкою там, де була відьмою, раз по раз зустрічатися зі співчутливими поглядами, знати, що мене жаліють навіть ті менші сестри, яких я постійно діймала, кепкуючи з їхньої недолугості й вихваляючись своєю майстерністю... Зате ми з тобою однакові, у твоїй присутності я не почуваюсь неповноцінною. - Вона силувано всміхнулася. - Та ворожка з Доврана зробила мені велику послугу, коли надіслала тебе в Кил Морґанах. Ти тут дорогий і бажаний гість. Я рада, що ми зустрілися.
         Поки Бренан підбирав гідні слова для відповіді, Ґвен раптом насторожилась і повернула вбік голову, до чогось дослухаючись.
         - Здається, - промовила вона, - повернувся Ліам. - З цими словами схопилася на ноги, підбігла до вікна і визирнула назовні. - Точно, це він. Ходімо, я вас познайомлю.
         'Мабуть, її чоловік,' - подумав Бренан, неохоче підводячись із крісла. Його не надто надихала майбутня зустріч з людиною, через яку Ґвен позбулася Іскри і тепер так страждала. Схоже, вона вже шкодувала, що пожертвувала силою заради кохання, проте минулого не повернеш...
         Вийшовши в коридор, Ґвен звернула в інший бік, ніж той, звідки вони прийшли.
         - Перехопимо його в їдальні, - сказала вона Бренанові. - Зазвичай Ліам повертається з полювання голодним і передусім біжить снідати.
         - Повертається з полювання? - перепитав Бренан. - А хіба не зарано?
         - Для такого полювання радше запізно, - відповіла Ґвен, чиє обличчя виражало суміш іронії, осуду й поблажливості. - Я намагаюсь його перевиховати, та все марно. Ліам легковажний, безвідповідальний... але дуже милий. Він обов'язково тобі сподобається.
         Бренан у цьому сумнівався.
         Коли вони спустися до порожньої їдальні, широкі двостулкові двері неподалік від сходів рвучко розчахнулися, пропустивши до кімнати високого, міцної статури юнака в розхристаному коричневому камзолі й такого ж кольору штанях, недбало заправлених у черевики. Побачивши Ґвен із Бренаном, він квапливо поправив одяг і пригладив своє скуйовджене русяве волосся. Його жваві сірі очі поглянули на Ґвен трохи винувато і водночас пустотливо, а на Бренана - з цікавістю.
         - Вітаю, Ліаме, - промовила Ґвен, намагаючись говорити стримано й холодно, але в її голосі виразно вчувалися лагідні нотки. - Нарешті ти нагулявся.
         Ліам підійшов до неї, обійняв за плечі й поцілував її в лоба.
         - Доброго ранку, сестричко. Бачу, ти теж часу не гаяла. - Він знову кинув допитливий погляд на Бренана, і в нього з'явився такий вираз, ніби він щосили намагався пригадати, де вони бачилися раніше. - Е-е... Перепрошую, ми вже знайомі?
         - Ще ні, - відповіла Ґвен. - Але це легко виправити. - І спершу звернулася до гостя: - Бренане, це мій менший брат, Ліам аб Конлайд О'Дойл.
         - Дуже приємно, - відповів Бренан, несподівано для себе відчувши величезну полегкість від того, що Ліам виявився не її чоловіком, а братом.
         - Насправді я старший, - зауважив той, міцно потиснувши Бренанові руку. - Мені на рік більше, ніж Ґвен. Та вона завжди називає мене меншим, бо я наймолодший з її братів.
         - І найнесерйозніший, - додала Ґвен. - Ліаме, дозволь представити тобі лорда Бренана аб Ґрифида О'Мейніра.
         - Я зовсім не лорд, - запротестував Бренан. - І не О'Мейнір. Я з простого роду.
         - Ти відьмак, отже, маєш титул високого пана Тір Мінегану, - пояснила вона. - Він твій за правом народження. А Мейнір звали першу шінанську жінку, що опанувала Іскру, відбиток якої ти в собі носиш - і тому належиш до шляхетного відьомського роду О'Мейнір. Така традиція.
         - Ого! - вигукнув Ліам, вирячивши з подиву очі. - Відьмак? Сестричко, ти не жартуєш?
         - Ніяких жартів, - запевнила його Ґвен. - Бренан справді відьмак.
         - Хіба це можливо? Я досі нічого не чув про... - Тут він осікся і приголомшено втупився в Бренана. - Провалитись мені в Тиндаяр! А я, дурень, усе думав-гадав, де ж ми зустрічалися. І як це відразу не збагнув, що ти до дідька схожий на Шайну! Такий схожий, аж страх бере. Її брат, еге ж?
         - Близнюк, - кивнув Бренан.
         - Отакої! - похитав головою Ліам. - А Шайна ні разу не обмовилася, що має близнюка-відьмака. І ти, сестричко, нічого не казала. І решта відьом про це нічичирк. Ви всі такі потайливі!
         - Які вже є, - недбало знизала плечима Ґвен і перевела погляд на Бренана. - Зараз мені треба написати кілька листів, а ти, якщо хочеш, відпочинь з дороги. Тобі вже мали приготувати покої й перенести туди твої речі.
         - Дякую, - відповів Бренан, - але я не втомився. Майстер Киран був такий люб'язний, що надав мені цілу кімнату, і вночі я добре виспався.
         - То ти ночував у нашого лісника? - втрутився Ліам. - Сподіваюсь, мала Рінаґ тебе гарно розважила?
         Бренан миттю почервонів.
         - Аж ніяк, - збентежено промимрив він. - Нічого такого не було...
         - Тоді ти багато втратив. - Ліам мало не облизнувся. - Рінаґ така солоденька, а в ліжку справжнє бісеня.
         Ґвен суворо зиркнула на брата.
         - Припини, нестерпний! Не міряй усіх на свій копил... Ну, гаразд, Ліаме, подбай про нашого гостя, покажи йому садибу, поспілкуйтеся досхочу - ви ж, хлопці, любите чесати язики. Тільки не надумай тягти його на денне полювання.
         - Не надумаю, - пообіцяв він. - Я й нічним ситий.
         Кинувши на Бренана швидкий погляд і легенько всміхнувшись, Ґвен побігла вгору по сходах, а Ліам, попросивши його трохи зачекати, рушив через їдальню до менших дверей, що вели на кухню. За якусь хвилину повернувся звідти з величеньким плетеним кошиком, укритим білою скатертиною.
         - Ґвен добре вимуштрувала слуг, - сказав він Бренанові. - Не встиг я повернутись, як вони вже наготували мені харч. Я волію снідати на свіжому повітрі. Ходімо.
         Молоді люди вийшли з будинку і через широкий задній двір подалися до невеличкого ставка, посеред якого плавали білосніжні лебеді. Побоюючись, що Ліам от-от почне розпитувати про нього та Шайну, і ще не вирішивши, що йому розповісти, Бренан першим завів розмову:
         - А про яке полювання ви з Ґвен говорили? Щось твоя одіж не схожа на мисливську.
         Ліам широко осміхнувся:
         - Це зважаючи, на кого полюєш. Милі за дві звідси ліс закінчується й починаються селянські господарства. А на кожній фермі мешкає бодай одна гарненька ціпка. Ото і є моя здобич.
         - Маєш на увазі дівчат?
         - Еге ж. І всі, як одна, прудконогі. Поки наздоженеш - захекаєшся. Тому я й називаю це полюванням.
         Бренан недовірливо глянув на нього.
         - Невже ти...
         - Та ні, - розсміявся Ліам. - Звісно, ні! Я нікого не присилую. Якщо дівуля не хоче, то й пальцем її не зачеплю. Мені вистачає тих, що самі просяться. А бігають від мене, бо так цікавіше. Невеличка розминка перед головною розвагою. Хай що там Ґвен каже, а тобі варто це спробувати. Як захочеш, дай знати - поїдемо на полювання разом.
         Зніяковілий Бренан похитав головою:
         - Дякую за пропозицію, але я в такі ігри не граю.
         Ліам серйозно кивнув:
         - Ще б пак. Я знав, що ти відмовишся. Ти ж бо приїхав сюди не на гульки, а свататися.
         На ці слова Бренан заледве не спіткнувся.
         - Ти про що?
         Його подив був такий щирий і непідробний, що Ліам негайно й беззастережно повірив йому.
         - Виходить, я помилився? Тоді вибачай. Гм... Хоча, може, все так і є, просто ти сам про це не здогадуєшся. Шайна ж недарма надіслала тебе до Ґвен.
         - Вона мене ні до кого не надсилала, - сказав Бренан. А трохи повагавшись, додав: - І взагалі, я ще жодного разу не зустрічався з нею.
         Усупереч його очікуванням, Ліам не став питати, чому так склалося. Лише співчутливо сказав:
         - Ох, ці відьми!..
         Вони дійшли до ставка і влаштувались на лавці біля самої води. Ліам прибрав з кошика скатертину і насамперед видобув два порожні кухлі та жбан холодного пива. Бренан охоче пригостився пивом, а від решти частування відмовився, пояснивши, що досі ситий сніданком у майстра Кирана та морозивом, яке їв разом із Ґвен. Отож він потроху попивав приємний прохолодний напій і обдумував почуте від Ліама. З його слів випливало, що Ґвен неодружена; а коли так, що ж тоді сталося з чоловіком, який зробив її відьмачкою? Помер, загинув, вона розлюбила його? Чи, може, обдурив її й кинув? Якщо останнє, то він не лише негідник, а й телепень...
         Тим часом Ліам з неабияким апетитом допався до смаженої курки, блискавично ум'яв добру її половину, а вгамувавши голод, став їсти повільніше і знову заговорив:
         - Не пощастило тобі з Шайною, хоч ви й близнюки. Зате в мене з Ґвен усе склалось інакше. Можливо, через те, що наша родина мешкає в Івидоні, ще й на самісінькому узбережжі - а це менше трьохсот миль до Абервена. Відколи Ґвен минуло тринадцять, ми всі частенько відвідували її, а я робив це найчастіше. Їдуть на Мінеган мама з татом - і я з ними; хтось із старших братів чи сестер - я також складаю їм компанію. Ми з Ґвен дуже швидко потоваришували, і з усієї рідні вона найбільше прихилилася саме до мене. Може, через невелику різницю у віці, а може тому, - він лукаво всміхнуся, - що я такий чудовий хлопець. Словом, ми стали справжніми братом та сестрою, не лише за кров'ю, а й за почуттями одне до одного. Коли ж Ґвен перетворилася на відьмачку, - тут Ліамова усмішка вмить зів'яла, - і вирішила поїхати в Кил Морґанах, то запросила мене з собою. Я погодився без роздумів і не шкодую про це.
         - А решта ваших рідних досі мешкає в Івидоні?
         - Так, у нас там велике сімейне підприємство. Ми й раніше були небідні, мали гарний будинок у Карфирдіні, два маєтки на півдні Івидону, а після народження Ґвен отримали у власність п'ять торгівельних кораблів, які приносять чи не вдесятеро більше прибутку, ніж наші земельні володіння. Правда, торік улітку сюди приїздила мама з двома старшими сестрами, але Ґвен швидко спровадила їх. Фактично, прогнала в шию.
         - Чому? - здивувався Бренан.
         - Ну, вони самі напросилися. Як правило, більшості людей однаково, відьма чи відьмачка, для них це невелика різниця. А от мама з сестрами впали в іншу крайність і забрали собі в голову, що тепер Ґвен стала звичайною дівчиною. Намагалися попихати нею, порядкували в Кил Морґанасі, ніби він належить їм, а на довершення почали домовлятися з ридихенським ґрафом Ідвалом аб Ґоронві про шлюб його старшого сина Ройрі з Ґвен. Коли сестричка довідалася про ці перемовини, терпець їй остаточно урвався, і тоді вона показала, хто тут справжній господар, показала, що й досі залишається відьмою. Це треба було бачити!
         Ліам доїв смажену курку і жбурнув кістки двом собакам, що на диво терпляче й навіть увічливо чекали неподалік на гостинець. Погарчавши одне на одного, пси швиденько розподілили між собою кістки й заходилися їх хрумати, а Ліам витер об скатертину руки і налив до свого кухля ще пива.
         - Я дуже шаную нашу матір, - повів далі він, - проте мушу визнати, що тут вона перегнула палицю. Відьма Ґвен чи не відьма, та за законом вона не підкоряється батькам. Вони ж самі відмовилися від свого права на неї, уклавши угоду із Сестринством. Хоча в одному я таки з мамою згоден. Ні, не з тим, що вона за Ґвениною спиною стала домовлятися з ґрафом Ідвалом; це якраз дуже негарно. Але Ґвен і справді пора вже подумати про заміжжя. Іскру вона втратила, її не повернеш, то, може, знайде розраду в подружньому житті, в дітях. А вибирати є з кого - претендентів серед катерлахської шляхти хоч греблю гати. Той же ґраф Ридихенський і сам, без будь-якого стороннього втручання, хоче бачити її своєю невісткою, а його синочок ще від самого початку зачастив до нас у гості. Їх обох можна зрозуміти - Ґвен заможна, вродлива, а що найголовніше, вона відьмачка і зберігає за собою титул високої пані Тір Мінегану. Теперішній король Катерлаху давно вже на ладан дихає, а корона в цій країні не передається в спадок, нового короля обирає Рада Лордів, яка завжди дослухається до думки відьом. Тож якщо Ґвен вийде за котрогось із ґрафських синків, вони вдвох майже напевно стануть наступними королем та королевою. Принаймні, відьми докладуть до цього всіх зусиль.
         - Так гадаєш? - запитав Бренан. - Хіба вони не сердиті на Ґвен?
         - А з якого дива їм сердитись? Навпаки, вони почуваються винними перед нею... - Тут у Ліамовім погляді з'явилося розуміння. - Ага, ясно! Ти ж іще нічого не знаєш. Думаєш, Ґвен стала відьмачкою, бо втюкалась у якогось хлопця? Де ж пак! Найтраґічніше те, що в неї не було жодного хлопця, а свою Іскру вона втратила через якийсь дурний артефакт... точніше, релікт - ніяк не второпаю різниці між ними. Ґвен складала один з останніх іспитів на звання повноправної сестри і мала дослідити кілька цих артефактів та реліктів, а сестра-наставниця, що проводила іспит, помилково поклала серед них один дуже могутній і смертоносний. Ґвен твердить, що сама винна, що мусила відчути небезпеку, та це вже вона себе накручує. Як мені згодом пояснили, той іспит був перевіркою на швидкість, і його умови передбачали присутність лише безпечних чарів. Скажімо, коли граєш із друзями в м'яча, аж ніяк не очікуєш, що він буде набитий камінням, тому й не перевіряєш його, перш ніж ударити ногою... Коротше, цей клятий релікт мало не вбив Ґвен, у неї навіть зупинилося серце. І хоча її швидко повернули до життя, цього виявилося досить, щоб Іскра визнала її мертвою й відлетіла на пошуки нової відьми.
         - Оце так-так! - сумно мовив Бренан, пригадавши, який нещасний вигляд мала Ґвен, коли розповідала про причини свого від'їзду з Тір Мінегану. - Тепер розумію, чому вона так страждає. І дуже сумніваюся, що негайне заміжжя втішить її.
         - А я нічого не казав про негайне, - заперечив Ліам не надто розбірливо, бо якраз запхав до рота чималий шмат шинки. Судячи із вмісту кошика, він звик снідати винятково м'ясом та пивом. - Я лише вважаю, що їй варто про це подумати. Подумати про майбутнє - бо самими лише спогадами про минуле вона себе точно не втішить. Якщо ж у тебе склалося враження, ніби я тільки й мрію про те, щоб стати членом королівської родини, то запевняю, це не так. Мені однаково, кого обере Ґвен, тільки б вона була щаслива. До речі, ти в нас надовго затримаєшся?
         - Поки не знаю, - відповів Бренан; він здогадався, до чого хилить Ліам, і відчув, як його щоки запаленіли. - Твоя сестра зголосилась навчати мене маґії - я ж самоук і мало що вмію. Мабуть, залишуся тут до прибуття Шайни з Півдня.
         - А потім? Поїдеш з нею на Тір Мінеган?
         - Ще не вирішив. Та якщо чесно, мене не дуже туди вабить.
         Ліам гмикнув.
         - Хоч сам відьмак, а боїшся відьом?
         - Швидше їх великої кількості. А ще їхньої сили. - Бренан зам'явся. - Правду кажучи, я навіть трохи боюся зустрічі з Шайною. А от Ґвен мене зовсім не лякає. З нею мені легко... і затишно...
         Він ніяково замовк, а Ліам, зиркнувши на нього, добродушно розсміявся.

    Розділ IV
    Пророцтво про Першу

         Брукована вуличка, затиснена між двома рядами щільно прилеглих один до одного будинків, тяглася пологим схилом пагорба, на вершині якого сяяли численними вогнями величні споруди Університету. Втім, о цій вечірній порі світла не бракувало в усьому середмісті Кованхара - і, певна річ, воно мало маґічне походження. На вулиці було досить людно: то тут, то там поспішали в своїх справах перехожі, неквапно прогулювалися під руку закохані, раз по раз зустрічалися галасливі зграйки студентів та студенток - і це було характерною ознакою Кованхара, бо лише в тутешньому Університеті дівчата могли навчатися нарівні з юнаками. Зрідка чулося цокання підков по бруківці - це ґвардієць з міської варти патрулював відведену йому територію, наглядаючи за дотриманням порядку. Інші вершники тут не з'являлися - для них, як і для підвод та екіпажів, призначалися ширші вулиці, а ця була винятково пішохідною.
         Шимас аб Нейван ішов з правого краю, попід самими стінами будинків, і нітрохи не боявся, що з якогось вікна виллють помиї, зіпсувавши і його вбрання, і цінну книгу, яку він тримав у руках. Це могло б статися в будь-якому іншому місті, та тільки не в Кованхарі, де навіть у найбідніших кварталах усі житлові будинки мали водогін і каналізацію. Кованхар цілком справедливо зажив собі слави найзаможнішого і найчистішого міста в усьому світі (ну, за винятком, хіба що, відьомського Абервена на Тір Мінегані). Це чаклунське місто, серцем і мозком якого був Університет, формально належало до складу Івронаху, проте ніякої реальної влади над ним івронахські королі не мали і вже віддавна змирилися з цим. Час від часу в Університетському Маґістраті порушувалося питання про проголошення Кованхара вільним і нікому не підлеглим містом, однак цю пропозицію щоразу відхиляли. Чаклуни нітрохи не боялися королівського гніву, проте усвідомлювали всі небажані наслідки такого вчинку. Крайній захід країни, який через його форму на карті називали Ейс Ґеданом, Риб'ячим Хвостом, економічно був пов'язаний з Кованхаром; добробут усіх місцевих мешканців, від простих селян до лордів, цілком залежав від торгівлі з чаклунами, тож у цьому разі вони не забаряться відокремитись від решти Івронаху й попроситися під владу Кованхара. Цього король точно не стерпить і надішле до Ейс Ґедана свою армію. А більшість чаклунів не хотіли воювати - попри те, що неминучим результатом цієї війни стало б утворення підлеглої їм держави.
         Шимас також не хотів воювати, а проте, якби був маґістром, неодмінно голосував би за самостійність Кованхара. Згідно з даними останнього перепису, проведеного з ініціативи Маґістрату, на всьому Абраді та довколишніх островах, за винятком Лахліну, мешкало понад півтораста тисяч чаклунів, і було геть несправедливо, що вони досі не мають власної країни, тоді як кількасот відьом уже тринадцять століть порядкують на свій розсуд Тір Мінеганом. І найприкріше те, що серед їхніх підданих чимало чаклунок, які визнавали за краще прислужувати відьмам, а не співпрацювати на рівних зі своїми колеґами по чаклунському цеху.
         А втім, як безпристрасний науковець, отже, людина об'єктивна, Шимас мусив визнати, що свого часу відьми чимало зробили для чаклунок. У давні часи, коли в Кованхарі було засновано Чаклунську школу, до неї приймали лише хлопців - а дівчата, на думку тодішніх чаклунів, мали навчатися в домашніх умовах, позаяк справжня академічна наука не призначена для жіночого розуму. Ситуація не змінилась і після перетворення школи на університет, тому відьми орґанізували на Тір Мінегані власний навчальний заклад для дівчат із чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунській спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а й студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони й далі заманюють на Тір Мінеган найздібніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність...
         Дійшовши до кінця вулиці, Шимас аб Нейван опинився на краю Керноґ Блатай - центральної площі міста, потойбіч якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Кованхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет - справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному районі Лар-на-Катрах він хоч і називав домом, але сприймав його лише як місце для ночівлі.
         Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з крайніх веж, чи не найменшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши його мантію, вони чемно, але без зайвої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали його і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.
         Шимаса - чи то пак, професора аб Нейвана, - знали переважно студентки. І зовсім не тому, що він був об'єктом їхніх дівочих мрій, хоча в свої тридцять шість років мав вельми привабливий вигляд і подобався багатьом жінкам. Просто Шимас викладав на кафедрі пророцтв і яснобачення - а цим даром володіли винятково чаклунки; за всю історію не було відомо жодного випадку, щоб чоловік-чаклун спромігся на бодай яке-небудь гідне уваги пророцтво. Тому на заняття, що їх вів Шимас, ходили головно дівчата, хоча щороку серед слухачів траплялось і по два-три хлопці, яких цікавив суто теоретичний бік цього явища. Таким свого часу був і сам Шимас, а згодом його цілком захопила ця галузь маґії, і він вирішив присвятити їй своє життя.
         Деякі викладачі відверто кепкували зі своїх колеґ-чоловіків, що працювали на кафедрі пророцтв, однак Шимас уже давно перестав зважати на їхні кпини і більше не намагався пояснити їм сутність своєї роботи. Якщо вони не хочуть цього розуміти, то жодні слова не зможуть переконати їх у тому, що самі пророцтва і тлумачення пророцтв - дві абсолютно різні речі. Пророчий дар не вимагає ні значної маґічної сили, ні великого розуму, ні схильності до ґрунтовного, всебічного аналізу. Навпаки - останнє часом дуже шкодить провидицям, заважає їм цілком розкритися й поринути в бурхливий потік картин реалізованого минулого та гіпотетичних варіантів майбутнього. Як правило, вони погано розуміють значення своїх видінь і здатні лише механічно повторювати слова, що лунають у їхніх головах під час пророчого трансу. За винятком найпростіших випадків, вони лише формулюють загадки - а розгадують їх інші люди. Такі, як Шимас аб Нейван, на чиєму рахунку було вже багато успішних тлумачень як передбачень на майбутнє, так і видінь про минуле. Проте всі його колишні досягнення тьмяніли порівняно з тим, що він зробив сьогодні. Це був його зоряний час, вершина його кар'єри. Він розгадав одне з найдавніших пророцтв, причому не звичайне пророцтво, а невідворотне, над яким марно сушили собі голови незчисленні покоління тлумачів. А розгадка виявилася такою простою й очевидною...
         Пророча Вежа була мовчазна й безлюдна. Крім кільця ліхтарів на її верхівці, що запалювалися самі з настанням сутінків, світло горіло лише в одному вікні на горішньому поверсі. Тримаючи в лівій руці маленьку світлову кулю, а в правій стискаючи книгу, Шимас піднявся темними сходами й підійшов до широких дубових дверей з вирізьбленою на них руною Таред - дев'ятою літерою стародавньої абрадської абетки. Насправді ніхто не знав, якою за ліком була ця літера і як вона раніше називалася, бо всі попередні мешканці Абраду загинули в боротьбі з демонами та чудовиськами задовго до появи тут перших шінанців, і розгадати їхню мову досі нікому не вдалося. Ці символи зустрічалися на багатьох предметах та фраґментах будівель, залишених у спадок від тієї цивілізації, історики давно впорядкували їх на свій особистий розсуд і дали їм умовні імена, а чаклуни та відьми використовували руни для позначення основних природних та маґічних явищ. Руна Таред віддалено нагадувала око, тому її обрали за символ провидництва.
         Шимас постукав у двері, а вже наступної секунди клацнув сталевий замок, вони трохи прочинилися, і зсередини долинув хрипкий голос:
         - Заходь, Шимасе.
         Трохи нахиливши голову, щоб бува не вдаритись маківкою об одвірок (на жаль, більшість дверей у Пророчій Вежі були розраховані на жіночий зріст), він пройшов до кабінету, який можна було назвати просторим, коли б не його захаращеність книжками. Вочевидь, їм стало затісно на полицях, що тяглися вздовж усіх стін, займаючи весь простір від підлоги до стелі. Частина з них перекочувала на стільці та крісла, підвіконня, низенький столик перед вікном і широкий письмовий стіл, за яким сидів невисокий літній чоловік у фіолетовій маґістерській [3] мантії, зі зморшкуватим, мов печене яблуко, обличчям. Його чотирикутна шапка недбало лежала на краю стола, не прикриваючи, як звичайно, майже лису голову з вузеньким вінчиком сивого волосся.
         - Добрий вечір, маґістре, - звернувся до нього Шимас із шанобливим кивком.
         - Вітаю, хлопчику мій, - відповів Ярлах аб Конал, керівник кафедри пророцтв. - Прошу, сідай... гм, як знайдеш, де. Я оце вирішив перебрати свої книжки. До ранку сподіваюсь упоратися.
         Шимас таки знайшов більш-менш вільний стілець, переклав з нього книжки на підвіконня, підсунув його до столу й сів. Тим часом маґістр узяв до рук чашку, відсьорбнув невеликий ковток і запитав:
         - Хочеш чаю?
         - Ні, дякую, - відповів Шимас.
         - А дарма, чай просто чудовий. Мене пригостив Пиліб. Ти ж, мабуть, знаєш, що його родина має чайні плантації на Талев Ґвалаху.
         Пиліб аб Махавін був третім чоловіком-чаклуном, що викладав на кафедрі пророцтв. Решта професури були чаклунки, найкращі на Абраді провидиці, які нишком, а часом і відверто, висловлювали своє незадоволення тим, що вже півтора десятиліття їхню кафедру очолює не жінка, а чоловік, цілком позбавлений пророчого хисту. Як підозрював Шимас, для них це було радше питанням принципу, а не доцільності, бо всі вони без винятку не приховували зневажливого ставлення до таких 'приземлених' речей, як адміністративна робота. А Ярлах аб Конал, позатим що був неперевершеним тлумачем, дуже вправно керував кафедрою, докладаючи всіх зусиль, щоб звільнити професорок-провидиць від такої неприємної для них щоденної рутини.
         - До речі, - промовив маґістр, - я й не знав, що ти досі тут. Думав, що вже пішов.
         - Так і було, - підтвердив Шимас. - Але потім я вирішив повернутись. Був певен, що ще застану вас тут.
         Ярлах аб Конал пильно придивився до нього.
         - Ти схвильований. Щось сталося?
         Замість відповіді Шимас розгорнув свою книжку на потрібній сторінці й передав її маґістрові.
         - Що це? - запитав той. - Ага, бачу. Знайома загадка. Молодим довго бився над нею, та все без результату.
         І він прочитав уголос:
         Вона була першою, але прийде останньою. Проте сини не помітять її появи, а знайшовши, не збагнуть, хто вона така.
         Однак упізнати її можна за кількома ознаками.
         Вона прийде в цей світ, осяяна величчю земною.
         Дочки не сприймуть її подоби і забажають знайти іншу, але останній король на великій землі зруйнує їхні плани.
         Вона зречеться батька на користь матері й віддасть свій спадок другому братові.
         А її друга сестра піде тим шляхом, яким хотіла піти вона.
         Дочитавши, Ярлах аб Конал відклав книгу і сказав:
         - Так зване Пророцтво про Першу. Воно коротке, тому важке для тлумачення, бо в ньому мало ключів. Тут немає ні розгалужень, ні відгалужень, ні передумов на зразок 'якщо станеться те й те', а отже, воно є невідворотним - ніщо не в змозі завадити його здійсненню.
         - А ще, - додав Шимас, - текст пророцтва неточний.
         - Ну, це знає кожен, хто намагався його верифікувати. Дослідники датують появу цього пророцтва першими десятиліттями від Мор Деораху. А це означає, що задача його тлумачення ускладнюється ще й мовним фактором. Як тобі відомо, в ті часи на Шінані були у вжитку три мови. Найпоширеніша з них - старошінанська, якою розмовляв простий люд; друга - лейданська, мова тодішньої знаті та писемності; із цих двох мов утворилася сучасна шінанська. А ще на півночі острова мешкали нащадки переселенців зі Старого Лахліну, що залишився в Старому Світі; вони послуговувалися лахлінською мовою, яка, втім, швидко зникла, а її вплив на формування шінанської обмежився кількома десятками запозичених слів та власних імен. Початково пророцтво було записано лейданською, однак мало хто вірить, що невідома провидиця проказала його цією мовою - бо навіть вельможі воліли спілкуватись у приватному колі народною. А звідси випливає, що вже сам ориґінал пророцтва був перекладом, проте й він давно загубився, тож ми маємо в своєму розпорядженні лише подвійний переклад - зі старошінанської на лейданську і з лейданської на шінанську. При цьому до тексту вкралися помилки, які зводять нанівець усі спроби його витлумачити. Хоча, скажімо, теза про велич земну не викликає жодних дискусій - усі погоджуються з тим, що Перша, хай там хто вона така, має народитися в могутній і знатній сім'ї. З відреченням від батька на користь матері набагато складніше, тут можливі різні варіанти; але найбільше інтриґує згадка про останнього короля. Одні пояснюють це так, що врешті-решт усі королі зникнуть, і Абрадом правитиме інша сила - чаклуни, наприклад, або, не допусти Диве, відьми. Інші стверджують, що при перекладі сталася підміна понять, і замість слова 'останній' насправді має бути 'єдиний'. Тобто, колись у майбутньому весь Абрад об'єднається під владою одного государя... - Ярлах аб Конал замовк, розгублено глянув на Шимаса і труснув головою. - Ох, вибач, хлопчику мій! За звичкою я почав читати лекцію, а ти ж і так усе це знаєш, коли вже взявся за дослідження 'Пророцтва про Першу'. Ти прийшов до мене за порадою? З'ясував щось нове?
         Шимаса так і поривало сказати: 'З'ясував усе!' - проте він стримався. Передовсім, це було не зовсім правдою, бо деякі другорядні моменти досі залишалися для нього нез'ясованими. Крім того, хоч Шимас і був упевнений у правильності свого тлумачення, залишався мізерний, майже мікроскопічний шанс, що він десь схибив, тому вирішив послідовно викласти свої міркування, щоб у разі чого старший колеґа і колишній вчитель зміг указати йому, де закралася помилка.
         - Так, маґістре, - обережно почав Шимас. - Мене дивує, чому досі ніхто не звертав уваги на одну неузгодженість у тексті пророцтва. У першому його абзаці згадується про синів, а потім вони ніби зникають і далі вже йдеться про дочок. Між тим, слова 'син' та 'дочка' в лейданській мові однокорінні - 'filius' і 'filia', а в давальному відмінку множини мають однакову форму - 'filis'. Отже, якщо в тексті ориґіналу було вжито пасивну дієслівну конструкцію, перекладач на шінанську міг припуститися помилки і зробити дочок синами.
         - Гм, - промимрив Ярлах. - Цікава ідея.
         - І тоді, - продовжував Шимас, - кількість чоловіків у пророцтві зменшується до двох, а головними дійовими особами стають жінки. А там, де забагато жінок...
         - ...неодмінно з'являються відьми, - підхопив маґістр аб Конал.
         Шимас ствердно кивнув, підбадьорений тим, що поки вони міркують однаково.
         - Принаймні, починаєш думати про відьом. А перший абзац пророцтва в новій редакції викликав у мене стійку асоціацію з Відьомськими Іскрами. Вірніше, з однією марґінальною гіпотезою про їхнє походження, якої не сприймає ні більшість відьом, ні більшість чаклунів. Вважається загальновизнаним, що Іскри залишилися від прадавніх людей, чию цивілізацію знищили пекельні істоти з Ан Нувіну. Але чомусь нікого не бентежить, що серед артефактів тієї цивілізації досі не знайдено жодного маґічного предмета відьомського походження - самі лише чаклунські. Особисто мені здається вірогіднішим, що Відьомські Іскри з'явилися в цьому світі одночасно з шінанцями... Вірніше, з'явилася одна-єдина Іскра - Первісна, яка й породила решту Іскор.
         Ярлах аб Конал знову подивився в книгу і прочитав початок пророцтва із запропонованою Шимасом поправкою:
         - 'Вона була першою, але прийде останньою. Проте дочки не помітять її появи, а знайшовши, не збагнуть, хто вона така...' Отже, за твоїм припущенням, коли Первісна Іскра вичерпає здатність породжувати інші Іскри, тобто, своїх дочок, вона сама втілиться у відьму. Тоді між нею та рештою відьом виникнуть якісь тертя, і їх владнає останній король.
         - Не зовсім так, маґістре. Слово 'король' - це друга помилка в тексті. Із 'синами' та 'дочками' я розібрався вже давно, але пророцтво й далі не піддавалося верифікації. Лише сьогодні, коли я прийшов додому, мені раптом спало на думку, що, може, всі дослідники помилялися, вважаючи втрачений лейданський текст перекладом зі старошінанської. У нас склався певний стереотип про лахлінців, як лютих ворогів будь-якої маґії, тому ніхто навіть не розглядав можливості, що це пророцтво належить лахлінській провидиці. А коли так, то треба взяти до уваги, що серед небагатьох слів, якими зникла лахлінська мова поповнила шінанську, є слово 'князь'. У давніх лахлінців воно позначало голову роду або військового вождя, проте лейданською неточно перекладалось як 'rex'. З урахуванням цього, слово 'король' у пророцтві слід замінити на 'князь', і тоді цей уривок набуває цілковитої ясності, навіть актуальності. У багатьох абрадських королівствах є князівства, якими правлять ґрафи та герцоґи; часто-густо князями неофіційно називають усіх вищих лордів. Ще є князі на островах, зокрема на Лахліні, Ініс Шінані та Шогірах, - але в пророцтві йдеться про велику землю, тобто про континент. А на Абраді князівського титулу не існує з минулого року, відколи Келлах аб Тирнан, князь Ленніру, став королем. От саме він і є тим останнім князем, який, згідно з пророцтвом...
         Шимас замовк, помітивши на зморшкуватому обличчі свого старшого колеґи вираз, до якого не міг дібрати влучнішої характеристики, ніж причмелений. Ярлах рвучко підвів руку і наслав на сторінку з текстом пророцтва чари верифікації. Плетиво засяяло не червоним світлом - як було б, якби його застосували до звичайного тексту, а жовтим з червонуватими прожилками - це означало, що написане справді має пророчу силу, але містить у собі помилки. Маґістр аб Конал швидко, навіть дещо нервово, виправив 'сини' на 'дочки', а 'король' на 'князь'.
         - Ще замініть 'другому братові' на 'двоюрідному братові', а 'друга сестра' на 'двоюрідна сестра', - підказав Шимас. - Хоча й так спрацює.
         Ярлах аб Конал дослухався його поради й повторно активував чари. Червоні прожилки щезли, тепер плетиво було чисто жовте, без найменших домішок інших кольорів, що свідчило про успішну верифікацію пророцтва. Старий маґістр відкинувся на спинку крісла і якось зацьковано глянув на Шимаса.
         - Келлах аб Тирнан... - пробурмотів він. - Його дочка Ейрін - відьма з Первісною Іскрою... Тепер усе зрозуміло...
         - То пророцтво вже здійснилося? - вражено запитав Шимас. - Ви щось знаєте про це?
         - Та вже ж знаю, - мляво кивнув Ярлах аб Конал. - І з твоєї ласки, знаю більше, ніж годиться.
         - А хіба це погано, маґістре?
         - Для мене так. Бо мені цього не сказали, а отже, не вважали за потрібне. Я знав тільки те, що дівчину слід зупинити, не пустити її на Тір Мінеган, але неодмінно зберегти їй життя... і тепер ясно, чому.
         - Я вас не розумію, - промовив спантеличений Шимас.
         - А тобі й не треба розуміти, хлопчику мій, - сумно відповів Ярлах аб Конал. - Знай лише, що мені шкода. Я дуже жалкую, що ти виявився таким розумним і так невчасно розгадав це кляте пророцтво, ще й мене ним ознайомив. Я просто не маю іншого виходу...
         З цими словами він завдав маґічного удару. Шимас, хоч і був розгублений, встиг відреагувати й суто рефлекторно поставив захист, проте потужний потік темної енерґії вмить зруйнував його.
         У ці останні секунди ніякі картини минулого життя не проносилися перед внутрішнім поглядом Шимаса аб Нейвана. Він почував лише безмежний подив від того, що його колишній учитель виявився чорним чаклуном...

    Розділ V
    Менша сестра

         Тронна Зала в Кардуґалі була невелика, та зазвичай її цілком вистачало для проведення різних урочистих церемоній при маленькому королівському дворі цього малого королівства. Проте сьогодні вона ледве вмістила в себе всіх запрошених - добре хоч день був не спекотний, а швидше прохолодний, і між розчиненими вікнами та дверима гуляв свіжий вітерець, проганяючи задуху. Ейрін дуже не хотіла, щоб на такій важливій для неї події жінки щосили обмахувалися віялами, а чоловіки крадькома витирали спітнілі обличчя, мріючи про те, щоб усе якнайскоріш закінчилося.
         Її батько, король Келлах, у гордій самотності сидів на своєму троні. Всі сусідні місця праворуч та ліворуч від нього були порожні - і крісла для найближчих родичів, і менший трон для королеви, що його останніми роками, за батьковим наполяганням, завжди займала Ейрін. Наразі ж вона стояла перед парадними дверима зали, а майстер церемоній проголошував:
         - Її високість принцеса Ейрін з усією дочірньою покірливістю звертається до свого батька та государя, найяснішого пана нашого, короля Келлаха, з проханням прийняти її й вислухати її клопотання.
         Коли майстер церемоній договорив, король вичекав ще кілька секунд, а тоді сказав:
         - Нехай заходить.
         Притримуючи свою важку парчеву сукню з пишними шовковими спідницями, Ейрін неквапно рушила червоною килимовою доріжкою, обабіч якої стояли придворні. Вони шанобливо вклонялися їй - востаннє, як своїй принцесі, і від усвідомлення цього факту дівчині зробилося трохи сумно.
         Ні, Ейрін зовсім не шкодувала про те, що мало статися. Вже понад місяць вона з нетерпінням чекала на це і раз по раз поринала в щемливо-солодкі мрії про своє прийдешнє відьомське буття. Та водночас чудово розуміла, що тоді в неї розпочнеться геть інше життя, а те, до якого змалечку звикла, назавжди залишиться в минулому. І, може, воно й на краще, що батько так затягував переговори з Шайною, навіть висунув заздалегідь неприйнятну умову про визнання Тір Мінеганом непорушності наявного кордону між Ленніром та Румнахом. Він добре знав, що відьми не захочуть втручатися в територіальні суперечки між південними володарями, а просто використав це як привід, щоб бодай трохи відстрочити мить прощання з єдиною донькою. Та й сама Ейрін, попри свою нетерплячку, тішилася з цієї затримки. Хоч як там вона нарікала на відсутність з батькового боку належної уваги, проте дуже любила його, і думка про тривалу розлуку з ним навіювала їй глибокий смуток. Якби не це місячне зволікання, Ейрін було б надзвичайно важко покидати Леннір, а так вона мала вдосталь часу, щоб поступово привчити себе до неминучого, насолодитися останніми днями спілкування з батьком, з кузиною Фіннелою, з дядьком Рісом і тіткою Ідріс, з рештою родичів, з друзями та знайомими...
         Дійшовши до підвищення, на якому стояв батьків трон, Ейрін опустилася навколішки на м'яку подушку, що її завбачливо поклали біля підніжжя сходинок.
         - Государю! - заговорила вона. - Я ваша дочка і перша принцеса Ленніру, але також я є дочкою нашого спільного Отця Небесного, Великого Дива, який у милості своїй нескінченній дарував мені Відьомську Іскру. Мій обов'язок, як вашої дочки, коритися вашій волі, допомагати вам у державних справах, вийти заміж і народити дітей, що продовжать наш рід, а в разі, якщо Див не подарує вам нащадків чоловічої статі, успадкувати від вас корону і правити Ленніром задля добра всіх ваших підданих. Мій обов'язок, як відьми, котрою я народилася з ласки Всевишнього, полягає в тому, щоб опанувати свою силу й поставити її на службу всім людям нашого світу, захищати землю від лихих чаклунів, демонів та чудовиськ. Ці два мої обов'язки є несумісними, оскільки відьма не може бути підданою жодного земного володаря і так само вона не може бути правителькою окремого королівства, звеличуючи його над усіма іншими. Крім того, як відьма, я муситиму дотримуватися цнотливості, щоб зберегти Іскру, подаровану мені Великим Дивом; а отже, ніколи не матиму чоловіка і не зможу народити дітей для продовження нашого роду. Тому, як дочка, я звертаюсь до вас за батьківською порадою і прошу вказати мені, який з цих обов'язків маю обрати.
         Ейрін майже слово в слово проказала заготовлену наперед промову, лише змінивши в ній згадку про чорних чаклунів на лихих, вирішивши, що звичайним людям так буде зрозуміліше. Саму ж промову написала для неї сестра Етне вер Рошін - найстарша за віком (але не за статусом) із трьох присутніх у Кардуґалі відьом. Як і раніше, Тір Мінеган представляла наймолодша з них - Шайна вер Брі. В очікуванні своєї черги, вона стояла в першому ряду серед королівської рідні, між Фіннелою та тіткою Ідріс.
         - Так, я твій батько, Ейрін, - промовив Келлах аб Тирнан. - І твій король. Та хіба я можу сперечатися з волею Отця всього сущого і Царя Небесного. Якщо Він відзначив тебе своїм даром і поклав на тебе обов'язок захищати світ земний, мені залишається тільки скоритися Його вибору. Як батько, я благословляю тебе, а як король, згоден прийняти твоє зречення. Ти готова відмовитися від свого права на престол?
         - Готова, мій королю, - відповіла Ейрін. Вона глибоко вдихнула, вгамовуючи своє хвилювання. - Я, Ейрін вер Келлах із роду Дуґала аб Артира, перед лицем Великого Дива і в присутності леннірських вельмож та представників інших держав, складаю перед вами, государю Келлаше, свої повноваження першої принцеси Ленніру і відмовляюся від усіх пов'язаних з цим титулом прав та привілеїв, включно з правом за відповідних обставин успадкувати королівський престол. Присягаюся безсмертям моєї душі, яка йде крізь Вічність у численних переродженнях, що не висуну жодних претензій на владу в Леннірі, не дозволю нікому висунути їх від мого імені й утримаюсь від будь-яких дій, спрямованих на її здобуття. - Ейрін зняла з голови свій вінець принцеси й поклала його перед собою на третю сходинку трону. Зі зреченням було закінчено, проте залишався ще один важливий момент. Звичайно, Ейрін навіть не здогадувалася, що своїми наступними словами вона завершує здійснення передостаннього пункту Пророцтва про Першу. - Також із болем у серці я мушу відмовитися від вашого імені, батьку, оскільки за правилами Сестринства кожна відьма має називатися на ім'я своєї духовної матері, а в разі її відсутності - кровної. Позаяк попередні носії моєї Іскри невідомі, або ж їх узагалі не було, я приймаю ім'я жінки, що дала мені життя, моєї рідної матері. Віднині прошу всіх називати мене Ейрін вер Ґледіс.
         Король кивнув:
         - Я приймаю твоє зречення, Ейрін вер Келлах, і приймаю твоє нове ім'я, Ейрін вер Ґледіс. Прошу, встань.
         Поки Ейрін обережно підводилася, намагаючись не заплутатись у спідницях, батько полишив трон, спустився по сходинках, оминувши вінець, і взяв її за руку.
         - Свої королівські обов'язки щодо тебе я виконав, - сказав він. - Тепер залишились обов'язки батьківські. - І звернувся до присутніх: - Я відпускаю дочку мою Ейрін на Тір Мінеган, щоб вона разом з іншими відьмами боронила світ від Зла. Проте Ейрін ще юна й ненавчена відьма. Хто подбає про неї за моєї відсутності?
         - Я, - виступила вперед Шайна. - Найстарші сестри уповноважили мене, Шайну вер Брі, представляти Відьомське Сестринство. Відповідно до моїх повноважень, я беру вашу дочку, Ейрін вер Ґледіс, під свою опіку, оголошую її нашою меншою сестрою й надаю їй титул високої пані Тір Мінегану.
         До цього моменту все відбувалося за наперед узгодженим сценарієм. Проте свою наступну репліку король чи то забув, чи, може, останньої миті визнав її занадто формальною, бо просто поклав руку на голову Ейрін і лагідно мовив:
         - Щасти тобі, донечко. Нехай береже тебе Див.
         Дівчині закортіло кинутись йому на шию й розплакатися, проте вона стримала себе. На це ще буде час. Зрештою, вони не сьогодні їдуть. І навіть не завтра...
         Ейрін приєдналася до гурту родичів і стала поруч із Фіннелою. Кузина з усмішкою прошепотіла:
         - Вітаю, менша сестро Ейрін вер Ґледіс.
         Тітка Ідріс лише погладила її по плечу, а довготелесий дядько Ріс, перехилившись через дружину, сказав:
         - Ну от, небого, ти своє вже маєш. А тепер наша черга.
         Тим часом король повернувся на трон, прихопивши дорогою вінець, від якого відмовилась Ейрін, і оголосив про те, що, віддавши дочку відьмам, він наразі не має прямих спадкоємців. За його знаком із шеренги найвищих чиновників вийшов головний правник королівства, процитував Шосте Правило Крові й засвідчив, що після зречення Ейрін наявні всі умови для його застосування. А на запит короля, чи відповідає вимогам Шостого Правила його небіж Лоґан аб Ріс, правник відповів ствердно, оскільки принц Лоґан є внуком князя Тирнана аб Овайна, який, хоч і не був королем, проте був суверенним правителем, а отже, государем Ленніру.
         Далі до дійства долучився одягнений у розкішну рясу превелебний Еван аб Гивел. Як представник Духовної Ради Півдня, він підтвердив висновок головного правника і запевнив, що з канонічного погляду немає жодних причин, які перешкоджали б Лоґанові стати названим сином короля і наступником престолу. Тоді Келлах аб Тирнан викликав Ріса аб Тирнана, і той висловив свою згоду поділяти зі старшим братом батьківські обов'язки щодо Лоґана.
         Після кожного виступу серед присутніх пробігав схвальний гомін, і це разюче відрізнялося від тієї мертвої тиші, що панувала під час зречення Ейрін. Воно було й зрозуміло - адже тоді Леннір втрачав свою першу принцесу, а зараз здобував нового першого принца і майбутнього короля.
         Нарешті до Тронної Зали ввійшов Лоґан аб Ріс, і почалася церемонія його всиновлення. Чи не єдиним, хто при цьому мав похмурий вигляд, був старший Лоґанів брат, Делвин аб Ріс. Утім, Ейрін сумнівалася, що він шкодував за втраченим шансом коли-небудь стати королем. Радше просто почувався приниженим, що його обійшов менший брат, а ще був тверезий-тверезісінький, бо з самого рання мати тримала його під пильним наглядом, тому страждав від жорстокого похмілля після вчорашньої пиятики і знемагав від бажання хильнути бодай ковточок чогось хмільного.
         Фіннела дивилася на Лоґана і вся аж сяяла. Дуже раділа за свого брата, а ще, мабуть, думала, що тепер Падрайґ аб Міредах, юний король Ферманаху, вже напевно захоче одружитися з нею - сестрою наступника престолу та кузиною відьми... А може, й не думала про це, хтозна. Останнім часом Фіннела перестала бути для Ейрін відкритою книгою, за минулий місяць вона разюче змінилася. Ні, не зовні й не характером - кузина залишилась такою ж довершеною красунею зі зворушливо-невинним личком і примхливою вдачею. Проте, відколи стало відомо про Ейрінину Іскру, Фіннела радикально переглянула свої життєві пріоритети, почала менше заглядатися на вродливих хлопців, звела до мінімуму колись тривалі посиденьки з придворними панночками, де обговорювалися здебільшого гарні вбрання, різні прикраси, парфуми та шлюбні плани присутніх, а натомість повадилася до Старої Вежі і там годинами займалася під керівництвом майстра Іґана маґією. Щодня діймала Ейрін скаргами на труднощі, нарікала на суворість та вимогливість учителя, мало не кожного вечора зарікалась від подальших занять, але наступного ранку відмовлялася від свого рішення і продовжувала навчання. Та ще й так завзято, що через два тижні на неї вже почав був скаржитися майстер Іґан, бо в нього залишалося мало часу на виконання обов'язків придворного чаклуна. Йому навіть довелося викликати з Бентрая свою дружину, цілительку Шінед бан Іґан, щоб вона зняла з нього частину навантаження. Та попри все, він надзвичайно тішився наполегливістю своєї учениці і стверджував, що за цей місяць вона досягла таких успіхів, якими звичайний чаклун-початківець міг похвалитися лише через рік напруженого навчання.
         Тож тепер Фіннела мала повне право називатися юною чаклункою, а не просто дівчиною з чаклунським хистом. Ейрін дуже раділа за кузину - і найприємніше в цій радості було те, що її не затьмарювала, як раніше, мимовільна заздрість, дарма що вона сама досі не могла вчинити ні найменшої маґічної дії. Пробудження в неї відьомської сили було відкладено до прибуття на Тір Мінеган, та це нітрохи не засмучувало Ейрін. Їй нікуди було поспішати - адже попереду її чекало довге, цікаве, сповнене захопливих пригод життя...
         Коли церемонія закінчилася, король та його названий син першими залишили Тронну Залу. За ними потяглися члени королівської родини, вищі достойники Ленніру та почесні гості - і всі вони, спустившись сходами вниз, виходили на внутрішнє подвір'я замку. Там Ейрінину увагу відразу привернула невисока пишненька молода жінка з темно-рудим кучерявим волоссям, вдягнена як вельможна пані, але з явними слідами довгої дороги на зачісці та вбранні.
         Шайна, що йшла разом з Ейрін, рвучко зупинилася, на її обличчя миттю набігла тінь, губи міцно стислися, а очі потьмяніли. Жінка, помітивши Шайну, трохи невпевнено, ніби вагаючись, рушила до неї. Краєм ока Ейрін зауважила, що інші дві відьми, Етне вер Рошін та Мораґ вер Дерін, також зупинились, а обмінявшись швидкими поглядами, відступили вбік. Вона подумала, що і їй варто вчинити так само, але було вже запізно - незнайомка якраз підійшла до них.
         - Добридень, Шайно, - сказала вона. Відтак зміряла Ейрін зацікавленим поглядом і промовила традиційні при зустрічі нової відьми слова: - Я, Айліш вер Нів, вітаю тебе в нашому колі, сестро.
         Ейрін не встигла нічого відповісти, бо її випередила Шайна:
         - Не скажу, що рада тебе бачити, старша. - Її голос був, мов крига, холодний, жорсткий і колючий. - Дарма ти так поспішала. Я вже взяла Ейрін під свою опіку.
         - Якби я хотіла потіснити тебе, - сказала сестра Айліш, - то прибула б набагато раніше. А так вирушила з Лівенаху, лише почувши про Бренана.
         Шайна ще дужче спохмурніла.
         - На твоєму місці я б не сміла згадувати це ім'я! І взагалі, нам немає про що говорити. Та й не час зараз. Урочистості ще не скінчилися, нам треба поквапитись, а тобі варто відпочити з дороги й перевдягтися. Перепрошую, Ейрін, за затримку, ми вже йдемо... - І майже силоміць потягла її через двір до розчиненої настіж внутрішньої брами.
         Спантеличена дівчина не стала опиратися. За кілька кроків вона озирнулась і побачила, що до Айліш вер Нів уже підходять Етне та Мораґ.
         - От що, Шайно, - докірливо озвалася Ейрін. - Може, твої стосунки із сестрою Айліш і не моя справа, але ти поставила мене в дуже незручне становище. Я не звикла, щоб зі мною так поводилися. Звісно, тепер я твоя менша сестра, проте ми ще перебуваємо в Леннірі, де я, крім усього іншого, ще й королівська дочка.
         - Даруй, - сказала Шайна із зітханням. - Зустріч була така несподівана, що я втратила над собою контроль. Цю жінку я просто ненавиджу... хоча донедавна всім серцем любила. Насправді вона виявилася геть не такою, якою здавалася. Вона... Я обов'язково все розповім, тільки не зараз. Завтра. А сьогодні в нас свято, і я не хочу ще більше псувати собі настрій. Домовились?
         - Гаразд.
         - Власне, - вела далі Шайна, - я мала б раніше поділитися з тобою, зрештою, ми ж подруги. Та мені було боляче навіть думати про це, тому я нічого й не говорила. Хоча мені здається, ти все одно щось відчула.
         У відповідь Ейрін мовчки кивнула. На відміну від Етне та Мораґ, з якими в неї склалися просто приязні стосунки, із Шайною вона по-справжньому здружилася. Вони багато часу проводили разом, знайшли чимало спільних інтересів, іноді спілкувалися на такі делікатні теми, про які раніше Ейрін могла розмовляти лише з Фіннелою, звіряли одна одній свої особисті таємниці. Тому позаминулого тижня вона відразу помітила, що в Шайни виникли якісь проблеми, але не стала нічого питати, не хотіла нав'язуватись і піддавати зайвому випробуванню їхню щойно народжену дружбу...
         Вони проминули браму і по короткому спуску зійшли на замкову площу, де впритул до внутрішнього фортечного муру було встановлено поміст, обтягнений білим шовком і прикрашений квітами. Зі стіни за помостом також звисали гірлянди квітів, а ще численні прапори та штандарти. Вся площа була суціль заповнена простолюдом та дрібною шляхтою, а довкола помосту збиралася знать. На самому підвищенні вже перебував головний винуватець сьогоднішніх урочистостей, кузен Лоґан, його оточували рідні на чолі з обома батьками, справжнім та названим, а тітка Ідріс безупинно кружляла довкола сина, знай поправляла його одяг і зачіску, струшувала з нього невидимі порошинки. Трохи осторонь з величним виглядом стояв превелебний Еван аб Гивел і час від часу позирав у небо, ніби дослухався до інструкцій від самого Дива.
         Ейрін збиралась була повести Шайну на поміст, але та сказала:
         - Ти йди, а я краще залишуся тут. Поруч із відьмами панотець Еван зразу починає затинатися і мало не мліє від страху. Чого доброго, ще зіпсує Лоґанові свято.
         - Тоді і я залишусь, - вирішила Ейрін. - Я ж також відьма.
         - До речі, - зауважила Шайна. - Ось тобі ще одна різниця між Північчю та Півднем. Будь-де в Північному Абраді мене б умовляли провести обряд разом з духівником. А тут таку пропозицію визнали б за святотатство.
         Ейрін це знала. Хоча сестри сповідували власне, мало не єретичне з погляду традиційної реліґії, вчення про світобудову, північні лорди вважали справою престижу запопасти собі на весілля відьму. Духівники Півночі були не в захваті від такого звичаю, проте мусили з цим миритися. А в п'яти королівствах північного заходу, в так званій Мінеганській П'ятірці - Івидоні, Коннахті, Алпайні, Лойгірі та Катерласі, - закон надавав відьмам повноваження одноосібно укладати шлюби.
         Невдовзі до Ейрін та Шайни приєдналися Етне й Мораґ. Айліш вер Нів з ними не було, а самі вони не згадали про неї ні словом і взагалі поводилися так, ніби ніякої старшої сестри тут немає. Висока чорнява Етне похвалила Ейрін за те, як добре вона трималася під час свого зречення, а жвава синьоока білявка Мораґ докинула:
         - Особливо наприкінці, коли тебе аж душили сльози. Та ти не дала їм волі. Молодця!
         Ейрін було незвично бачити Мораґ у сукні, оскільки після прибуття до Кардуґала вона з'являлася на людях лише в чоловічому вбранні. Вірніше, у штанях із сорочкою або короткою тунікою - та їх аж ніяк не можна було назвати чоловічими, бо весь їхній крій разом з вишивкою буквально волав про жіночість, і жоден чоловік не погодився б їх одягти. Ще на самому початку Мораґ зізналася Ейрін, що сукні та спідниці полюбляє не менше, ніж штани, і взагалі обожнює розкішно вдягатися, проте тут, на Півдні, щоб дозолити всім місцевим святенникам, вирішила ходити винятково в штанях. І лише з нагоди сьогоднішніх урочистостей, на особисте прохання Фіннелиної матері, вона зробила одноденну перерву.
         Переважна більшість тутешніх жінок, включно з Фіннелою, вкрай несхвально ставилася до такого сміливого стилю в одязі, а от Ейрін він несподівано сподобався. Кілька разів вона навідувалася до Мораґ, приміряла її вбрання (обидві були одного зросту й мали однакові фіґури), прискіпливо розглядала себе в дзеркалі і зрештою дійшла висновку, що їй це пасує. Вона вирішила, що теж спробує носити таку одіж, але вже після того, як прибуде на Тір Мінеган.
         Келлах аб Тирнан, помітивши дочку, жестом покликав її до себе. Ейрін заперечно похитала головою, вказала на відьом і тицьнула пальцем собі в груди - мовляв, тепер вона одна з них. У відповідь батько сумно кивнув.
         Якраз тоді в натовпі почулися вітальні вигуки, і на площу виїхала біла кобила з вершницею - золотоволосою дівчиною в розкішних шатах із найтоншого білого шовку. За вуздечку кобилу вів юний літримський принц Лаврас, який за дорученням короля Ґвиліма аб Кілана мав передати свою сестру Ріаннон її майбутньому чоловікові. Обабіч нареченої йшло семеро дівчат у різнобарвних сукнях; серед них була й Фіннела, вбрана в свій улюблений синій колір.
         Ейрін також отримала пропозицію бути подружкою нареченої, проте ввічливо відмовилася. За традицією, подружками були дівчата на відданні - а для відьми це звучало геть недоречно.
         Підвівши кобилу до помосту, Лаврас допоміг сестрі зійти на землю й підвів її до схвильованого Лоґана, який не міг відвести осяйного погляду від своєї майбутньої дружини. Ріаннон дуже мило шарілася й сором'язливо ховала очі.
         - Гарна пара, - неголосно мовила Етне вер Рошін. - Дай їм Диве таких самих гарних дітей.
         А Ейрін зненацька відчула щем у грудях. Малою вона, як і всі дівчатка, гралася в наречену і мріяла про чарівного принца, проте, подорослішавши, почала розуміти, що заміжжя істотно обмежить її особисту свободу, яку вона цінувала понад усе. А коли в неї виявили Відьомську Іскру, Ейрін нарешті позбулася страху перед втратою свободи, їй відкрилися нові, неосяжні обрії, та водночас вона усвідомила, що деякі радощі життя, такі звичні й природні для простих людей, стали для неї недоступні. Зокрема, вона ніколи не пізнає кохання чоловіка, не народить і не виховуватиме дітей, а єдина жінка, що називатиметься її дочкою, з'явиться на світ лише після її смерті...
         Здогадавшись, що коїться в Ейрін на душі, Шайна лагідно стисла її долоню в своїй і сказала:
         - На жаль, ніщо не дістається задарма, за все доводиться платити. І це - частина нашої платні за могутність. Тут нічого не вдієш.
         - Ну, ви двоє ще можете передумати, - зауважила Етне. - Час поки є. А от я вже справді нічого не вдію. Та й Мораґ навряд чи витримає шок від втрати Іскри.
         - І не збираюсь витримувати, - пирхнула Мораґ. - Передовсім, я й у гадці не маю утнути таку дурницю. Жоден чоловік не вартий того, щоб позбутися через нього Іскри. А якщо зі мною трапиться таке нещастя, як із бідолашною Ґвен, то хай краще я відразу помру, ніж доживатиму вік відьмачкою... Тьху-тьху, щоб не наврочити!
         А от Етне, як здалося Ейрін, не дотримувалась такої катеґоричної думки. Можливо, вона й хотіла б перетворитися на відьмачку, завести сім'ю, дітей, але для неї було запізно. З плином часу відьми так міцно зживаються зі своєю Іскрою, що її втрата стає для них фатальною. За словами Шайни, найстаршій відьмі, яка вціліла після розриву з Іскрою, було п'ятдесят шість - та й то це радше був щасливий виняток. Цілком безпечним вважався вік до тридцяти років, далі ризик поступово наростав, а в п'ятдесят смерть ставала практично неминучою. Саме тому так рідко з'являлися відьмачки: ті, хто ще міг позбутися Іскри, надто цінували її, а ті, що переситилися відьомським життям і воліли б спробувати іншого, вже не мали такої можливості...
         Вінчання пройшло піднесено і врочисто, превелебний Еван виголосив дуже гарну й зворушливу напутню промову, та все ж при цьому не втримався від шпильки на адресу відьом. Коли говорив про найголовніший обов'язок жінки бути берегинею домашнього вогнища, дбати про чоловіка та дітей, то осудливо зиркнув у їхній бік, тим самим підкреслюючи, що ось ці конкретні жінки нехтують своїм призначенням і порушують Дивову волю. Втім, Ейрін була рада, що цим усе й обмежилося і панотець не висловився відвертіше, як робив це впродовж останнього місяця на кожній довнахській [4] проповіді.
         Під радісне волання натовпу Лоґан аб Ріс та Ріаннон вер Ґвилім стали подружжям. На замкову площу повикочували діжки з вином та пивом, тут і там стали розводити вогнища, щоб смажити на них забитих з цієї нагоди овець та свиней для частування простого люду. Ну, а для вельмож було влаштовано бучний бенкет, що мав тривати аж до самісінького ранку.
         Як і годилося, на весільному бенкеті король поступився чільним місцем молодятам, ще й пропустив поперед себе брата з невісткою, а сам сів уже після них, поруч із дочкою. Місце по інший бік від Ейрін займала Шайна; власне, там збиралася сидіти Фіннела, але принц Лаврас запросив її до себе, і вона не знайшла жодних вагомих підстав, щоб йому відмовити. За кілька днів перебування в Кардуґалі Лаврас аб Ґвилім добряче набрид кузині своїми завзятими упаданнями. Востаннє вони бачилися ще дітьми, згодом він, звичайно, чув, що Фіннела стала вродливою дівчиною, і коли мова зайшла про їхнє можливе одруження, був аж ніяк не проти цього - політичні шлюби між членами Літримського і Леннірського королівських домів, що виросли з одного коріння, давно стали традиційними. А коли Лаврас зустрівся з Фіннелою й переконався, що вона справді писана красуня, то до нестями закохався в неї. На жаль для юного принца, його почуття залишилися без взаємності - і Фіннела, і її батьки мали на оці перспективніший шлюбний союз із Ферманахом.
         Старша сестра Айліш вер Нів також була присутня на бенкеті, проте сиділа в іншому кінці королівського столу, тому не муляла Шайні очі. Ейрін дуже кортіло дізнатися, яка ж чорна кішка між ними пробігла і до чого тут Бренан. Вона й раніше чула його ім'я в розмовах Етне та Мораґ, але зрозуміла лише те, що цей хлопець (чи, може, малий хлопчик) був якось пов'язаний із Шайною і зараз мешкав у маєтку її найближчої подруги, відьмачки Ґвенет вер Меган. Ейрін мала підозру, що він є меншим Шайниним братом, та це аж ніяк не пояснювало, чому Шайна така сердита на Айліш...
         Коли на землю опустилася ніч, молодят зі співами та музикою провели до шлюбних покоїв. Після цього всі знатні жінки полишили весільний бенкет, щоб за давньою традицією, яка збереглася ще з часів Ферманахської Імперії, надати можливість чоловікам безперешкодно пиячити, загравати зі служницями і розважатися виступами напівоголених танцівниць. Ейрін завжди вважала цей звичай варварським, ганебним і принизливим, але сьогодні була навіть рада йому, бо почувалася надзвичайно втомленою - і не так фізично, як морально.
         Оскільки для молодят відвели північну частину дівочих покоїв, Ейрін з Фіннелою було досить лише перетнути коридор, щоб опинитись у своєму помешканні. Проте й на цьому короткому відрізку шляху кузина примудрилася загубитись - а вірніше, її викрав п'яненький Лаврас і потяг на верхівку Королівської Вежі милуватися зорями. Мабуть, розраховував бодай разочок, але по-справжньому, поцілуватися з нею, однак Ейрін сумнівалася, що Фіннела, яка на бенкеті майже нічого не пила, погодиться на щось більше, ніж просто дружнє цмокання в щічку.
         У своїх покоях Ейрін передовсім пройшла до ґардеробної, де з допомогою покоївки роздяглася. Присутність служниці наразі була необхідна, бо спроба власноруч зняти цю важку, вкрай незручну і водночас делікатну святкову сукню могла призвести до пошкодження швів і розриву тканини - а Ейрін не любила псувати одіж.
         Утім, для однієї частини свого вбрання вона таки зробила виняток. Позбувшись корсету, який мусила сьогодні надягти і який добряче нам'яв їй боки, Ейрін люто жбурнула його на підлогу і заходилася з насолодою топтати підборами своїх черевичків.
         - Більше ніколи, - примовляла вона при цьому. - Ні за які скарби. Не надягну. Цю. Кляту. Огидну. Паскудну. Штуку...
         Молоденька покоївка, неабияк налякана нападом гніву в принцеси-відьми, швиденько помістила сукню до шафи і чимдуж чкурнула геть. А Ейрін, відвівши душу, наостанок копнула потоптаний корсет, відкинувши його в куток, потім роззулася, зняла панчохи, вступила ногами у м'які капці й голяка пройшла до мильні. Там уже збиралась була наповнити ванну, проте останньої миті передумала. Її дуже вабило полежати в гарячій воді й розслабитись, але ще більше тягло до ліжка. Зрештою, сьогодні вранці вона милася, тому зараз обмежилася лише чищенням зубів та простим умиванням, після чого подалась до спальні, надягла нічну сорочку з тонкого батисту і вклалася в уже розстелене ліжко.
         Гасити світло Ейрін поки не стала, а взяла з шафки грубезний зошит, що своєю товщиною та цупкою палітуркою, оправленою в шкіру, швидше нагадував книгу - щоправда, з чистими сторінками. На обкладинці маґічним способом було витиснено золоті літери:
    Відьомське Сестринство
    ХРОНІКИ РОДУ О'ЕЙРІН
    Том Перший
         Цей зошит учора подарували їй Шайна, Етне та Мораґ. Такі зошити були в усіх відьом, вони передавались у спадок за лінією Іскри, і Ейрін пощастило стати першою - матір'ю-засновницею нового відьомського роду.
         Вона відкинула обкладинку. На першій сторінці було написано:
    ЕЙРІН ВЕР ҐЛЕДІС
    Народилася 27 белтена 1679 М. Д.
         У наступному рядку хтось у належний час вкаже дату її смерті - та це буде ще нескоро. Перегорнувши сторінку, дівчина стала перечитувати написану охайним Шайниним почерком передісторію: про народження Ейрін, про її кровну рідню і про те, як сестра Доріс вер Мирнін виявила в неї Нову Іскру. Шайна вклалася рівно в одну сторінку, зазначивши насамкінець, що перебіг перемовин із королем Келлахом аб Тирнаном є темою відповідного розділу в хроніках роду О'Мейнір.
         Перейшовши до чистої сторінки, Ейрін подумала, що їй слід сьогодні ж зробити перший свій запис. Долаючи втому, вона підтяглася й сіла в ліжку, поклавши зошита собі на коліна. Саме в цей час до спальні зазирнула Фіннела.
         - О, ти вже збираєшся спати. А я ще хотіла побалакати.
         - То заходь, побалакаємо, - запропонувала Ейрін. - Можеш лягти зі мною. Тоді говоритимемо, аж поки заснемо.
         - Чудово! Я зараз роздягнуся.
         Вона зникла за дверима, і з передпокою долинув її тоненький, але владний голос, що кликав служницю. А Ейрін узяла з шафки чарівне перо, що не потребувало чорнил, і акуратно вивела в зошиті:
    38 линаса 1694 року від початку Мор Деораху.
         За правилами, слід було написати просто 'М. Д.' або, в крайньому разі, 'від Мор Деораху'. Проте Ейрін хотіла показати своїм наступницям, що ще до того, як відкрилась її Іскра, вона чудово усвідомлювала різницю між трактуванням Мор Деораху духівниками, північними та південними, і тим, що відбувалося насправді.
         Ейрін коротко написала про своє сьогоднішнє відречення від права на леннірський престол і про те, як Шайна прийняла її до Сестринства й оголосила меншою сестрою. Деталі вирішила додати вже завтра, а оскільки написане чарівним пером не розмазувалося й не залишало відбитків на прилеглій сторінці, сміливо згорнула зошит і поклала його на шафку. Потім знову вляглася на подушку і стала думати про те, чи довго їй доведеться навчатися, поки вона опанує поштові чари. Від Шайни Ейрін знала, що відьми ніколи не беруть із собою в подорожі родові хроніки, а завжди зберігають їх на Тір Мінегані. Коли ж виникає потреба щось занотувати, вони просто роблять запис на першому-ліпшому аркуші паперу, а потім пересилають написане на сторінки свого зошита.
         Незабаром прийшла Фіннела, вдягнена в довгу нічну сорочку. Скинувши свої пухнасті капці, вона забралась у ліжко і вмостилася поруч із Ейрін. Простягла руку, спрямувавши її на маґічний світильник під стелею, і він поступово потьмянів - але остаточно не згас. У кімнаті запанував затишний присмерк.
         - Гарно вийшло, - зауважила Ейрін. - Ти й Лавраса відшила з допомогою чарів?
         - Та ні, вистачило звичайного немаґічного ляпаса.
         - Він до тебе чіплявся?
         - Ага. Поліз цілуватися. Нахабний хлопчисько!
         - Ще б пак, - погодилась Ейрін. - Він же не Падрайґ.
         - А я б і Падрайґові дала... ну, тобто, дала б йому ляпаса. Я ж не якась там хвойда. Хай спершу одружиться зі мною, а потім... - Фіннела замовкла й зітхнула. - Та я вже й не знаю, чи справді цього хочу. Принаймні не зараз, це точно. Зараз можу думати тільки про те, що післязавтра ти поїдеш, а я залишуся сама... Мені так бракуватиме тебе!
         - А мені тебе, сестричко, - сказала Ейрін. - Так важко розлучатися з тобою. Особливо тепер, коли ти почала змінюватися, ставати такою, якою я завжди хотіла тебе бачити.
         Кузина знову зітхнула.
         - У цьому моя біда. Раніше було легко, раніше я знала, що мені треба, планувала своє життя наперед - чоловік, корона, діти... А тепер цього замало, хочу чогось більшого. Хочу стати справжньою чаклункою, маґія - така чудова річ! Ти правду казала, Ейрін, на світі немає нічого цікавішого за чари.
         Ейрін присунулася до Фіннели й погладила її по голові.
         - А найсмішніше те, - промовила вона, - що це був лише умоглядний висновок. Я ще й досі не пізнала смаку чарів.
         - Він... чарівний. І що більше його куштуєш, то дужче хочеться. Майстер Іґан твердить, що я можу стати могутньою чаклункою...
         - Шайна з ним згодна, - підхопила Ейрін. - Вона каже, що з кожним днем твоя сила зростає.
         - А ще, - продовжувала кузина, - майстер Іґан учора говорив з татом і мамою. Радив їм відрядити мене на навчання до Кованхара.
         - Ого! - Це стало для Ейрін несподіванкою. - І що ж вони... Хоча я здогадуюся про їхню реакцію.
         - Атож, - сумно підтвердила Фіннела. - Вони аж дибки поставали. Мовляв, це за півтори тисячі миль звідси, а я ще мала, крім того, маю обов'язки принцеси. А ще в Кованхарі багацько молодих студентів-чаклунів, і ніяка охорона не вбереже мене від їхніх зазіхань... - Кузина нервово хихотнула. - Тоді майстер Іґан дуже неохоче заговорив про Тір Мінеган, про ту відьомську школу для дівчат-чаклунок. Мав таке кисле обличчя, ніби йому згодували цілого лимона, проте сказав, що це ще кращий варіант, там ми з тобою одна одну підтримаємо, ти наглядатимеш за мною, та й чоловіки-чаклуни, хоч молоді, хоч старі, на Мінегані велика рідкість. Мені здалося, що мама сприйняла ця ідею прихильно, а от тато затявся і квит. Дуже різко відповів, що наша сім'я вже віддала одну дочку відьмам, цього досить. І більше не став про це говорити.
         - Мабуть, я знаю, чому він так завівся, - повільно мовила Ейрін. - Чимало чоловіків вважають, що раз відьми мусять берегти незайманість, то тільки те й роблять, що бавляться з молодими дівчатами. Та насправді це велике перебільшення. Певна річ, серед відьом є й такі, але їх дуже мало, і зазвичай вони шукають собі пару в своєму колі. А решта сестер знаходять інший вихід для пристрасті - просто скеровують її на маґію.
         - Знаю, - кивнула Фіннела. - Якось розпитувала про це в Мораґ. Думала, що коли вже вона так безсоромно ходить у штанях, то їй точно подобаються дівчата, і вона не стане критися з цим. Проте Мораґ сказала, що дівчатами ніколи не цікавилися, її приваблюють високі, широкоплечі, жилаві чоловіки, особливо військові. Та вона легко дає з цим раду, просто починає інтенсивно чарувати, і напад хіті швидко минає. Я їй вірю, бо мені й самій після занять маґією навіть дивитись не хочеться на хлопців. От тільки татові цього не поясниш. Навіть якщо я наважуся заговорити з ним про це, він у кращому разі нагримає на мене, а в гіршому - відлупцює.
         - Вочевидь, так і буде, - підтвердила Ейрін. - До того ж він прагне віддати тебе за Падрайґа.
         - А якщо з ним нічого не вийде, - скрушно додала кузина, - то знайде мені іншого нареченого. Ти правду казала: багатство і влада - це наче клітка із золотими ґратами. Раніше я тебе не розуміла, а тепер... Я тобі так заздрю, сестричко! Не лише твоїй Відьомській Іскрі, а й твоїй силі волі, твоїй рішучості. Ти не раз мені говорила, що якби мала мій чаклунський хист, то втекла б із дому. І ти б напевно так учинила. А я... я не можу, я слабка, безпорадна. Просто не уявляю, що робитиму, коли виїду з Кардуґала.
         Ейрін не стала заперечувати. Вона й сама так вважала, завжди бачила у Фіннелі ніжну тепличну квіточку і розуміла, що кузина це знає. Тому просто обняла її, пригорнула до себе і, вже поринаючи в сон, думала про те, яким чудернацьким чином змінилося їхнє життя після знаменного дня, 26 ґорфеннава, коли до них приїхала Шайна вер Брі. Відтоді Ейрін, що досі почувалася полонянкою свого високого становища, перетворилась на найщасливішу дівчину в світі. А от Фіннела, яка раніше була всім задоволена і мріяла лише про гарного чоловіка, зненацька стала нещасною.
         Ну, хіба це справедливо? Невже Великий Див надсилає на землю так мало щастя, що коли хтось один здобуває його, то інший неодмінно втрачає?..

         Серпень 2010 - листопад 2011 рр.

    Бажаєте читати далі?
    Тоді вам сюди або сюди.
    Перша книга серії надається безкоштовно.



    Карта

         
     []

    Виноски

    1
    Тут буде доречно зазначити, що вживані в тексті титули 'лорд' та 'леді' є найближчими за змістом відповідниками шінанських argwyd і yddes. На Абраді таке звернення застосовується до всіх осіб знатного походження - від простих шляхтичів до принців. Як правило, ці титули вживаються лише разом з іменами; у решті випадків кажуть 'пан', 'пані' або 'панна'. Незнатних, але шанованих чоловіків називають або 'господар', або 'майстер'; різниця між ними доволі невизначена, хоча перше слово використовують переважно для того, щоб наголосити на заможності людини, а друге - на її фаховості та освіченості. Що ж до незнатних жінок, то молодих і незаміжніх, що перебувають під опікою батьків або інших родичів, називають просто дівицями; а в іншому разі - 'господиня' або 'шановна'. На адресу чаклунок зазвичай кажуть 'пані' або 'панна', незалежно від їхнього станового походження; зате чоловіків-чаклунів, як правило, називають 'майстер'.

    2
    Звичайний абрадський рік триває 368 днів, високосний - 369. Рік поділяється на дев'ять місяців: хверод (зима), аврон і белтен (весна), мегев, ґорфеннав і линас (літо), монфовір і гедрев (осінь), раґвир (знову зима). Всі місяці, крім ґорфеннава, завжди мають 41 день; ґорфеннав - 40, у високосні роки - 41.

    3
    В абрадських університетах маґістр є не науковим ступенем, а найвищим ученим званням. Зокрема, в Кованхарському Університеті це звання мають керівники кафедр та ректор. Маґістри носять фіолетові мантії, професори - темно-сині, асистенти - темно-зелені. Стиль вбрання для студентів та аспірантів визначається Університетським Реґламентом як 'скромний і пристойний'; лише на урочисті заходи вони мусять надягати темно-червоні мантії.

    4
    Абрадський тиждень має вісім днів - линнар, маїр, кедин, мехер, дордин, ґвинер, сатарн, довнах. Тиждень починається з линнара й закінчується довнахом. Характерною особливістю абрадського поділу на тижні, є їхня фіксованість щодо днів календаря: рік завжди розпочинається з довнаха, а завершується сатарном. У високосні роки, коли ґорфеннав має 41 день, як і решта місяців, цей зайвий день додається до поточного тижня під назвою навдид, тому не зсуває тижні відносно календаря.

    5
    Шінанською мовою, вер (mer, mher) - 'дочка', а бан (beán, bheán) - 'жінка', 'дружина'.

    6
    Близько 180 см. Розповідаючи про світ, у якому ніколи не було ні французів, ні Французької Революції, нам видається зовсім недоречним послуговуватися метричною системою одиниць.

    7
    Нагадуємо читачеві, що абрадський тиждень триває вісім днів, а місяць - п'ять тижнів.

    8
    Центурія - основний тактичний підрозділ збройних сил Конґреґації Святої Віри. Зазвичай до центурії входить близько сотні бійців; 3 - 5 центурій утворюють когорту, а 10 - 15 когорт об'єднуються в леґіон.


  • Оставить комментарий
  • © Copyright Авраменко Олег (olegawramenko@yandex.ua)
  • Обновлено: 15/02/2018. 259k. Статистика.
  • Роман: Фэнтези
  •  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.